Камо грядеши
Хвильовий Микола




Микола Хвильовий

КАМО ГРЯДЕШИ





Вiд автора


Єсть двi лiтературно-революцiйнi органiзацii: «Гарт» — спiлка пролетарських письменникiв — i «Плуг» — спiлка селянських письменникiв. Останнiми часами мiж цими угрупованнями виникло багато суперечок. «Плуг», будучи спiлкою з слабiшою квалiфiкацiею (це вiн сам не раз прилюдно визнавав), певнiш — просто добровiльною культурно-освiтньою органiзацiею, що чомусь претендуе на роль в мистецтвi, — нiяк не може примиритися з iснуванням «Гарту» i раз у раз атаковуе його. Почався цей наступ ще з Московськоi наради пролетписьменникiв, де «плужани», наперекiр «Гартовi», прийняли так звану «напостiвську платформу», яка на сьогоднi остаточно себе скомпроментувала; i визнали, теж наперекiр «Гартовi», так званий «всесоюзний центр», на сьогоднi фактично лiквiдований. Продовжився цей наступ гартованському з’iздi, де «плужани» «налiтали» на гартованцiв, встановивши блок з росiйськими напостiвцями, що приiхали на лiтературну Украiну трохи «попартизанити»; в Москвi iм не повезло. Скiнчилася ця баталiя поки що на сторiнках «Культури i побуту» — додатку до газети «Вiстi». І знову почали перестрiлку тiж таки невгамовнi «плужани». Вiдповiдали iм ми, «олiмпiйцi» (так називали нас нашi лiтературнi супротивники). Поскiльки нас цiкавило майбутне пролетарського мистецтва, а не угруповання «Гарт» i «Плуг», ми подбали, щоб стати над цими органiзацiями. Нас найбiльше тривожила iдея азiатського ренесансу i вияснення двох психологiчних категорiй: Європи й «Просвiти». Першi два листи — це наша вiдповiдь одному iз просвiтян, що узагальнюючи, ми його називаемо просто «енко». Третiй лист — наша вiдповiдь тов. Пилипенковi, керiвниковi органiзацii «Плуг». Не все тут буде зрозумiлим, але хай пробачать читачi: листи писано як вiдповiдi, нашвидкоруч; а переробити iх ми оце тепер не маемо можливостi. В той же час в них поставлено багато актуальних питань. Отже, сподiваемось, що нашi памфлети будуть першим абетковим абзацом до теорii нового мистецтва. Сам теоретик мусить прийти — ми його чекаемо. Вiн буде романтиком вiтаiзму: агiтатором i пропагандистом наших засад.

Микола Хвильовий 




Про «сатану в бочцi», або про графоманiв, спекулянтiв та iнших «просвiтян»


(Перший лист до лiтературноi молодi)





І


В однiй iз своiх брошур Шпенглер так сказав:

— «Баха й Моцарта я ставлю на недосяжну височiнь, але вiдцiля нема ще конечноi потреби називати художниками й мислителями тисячi писак та фiлософiв-обивателiв наших великих городiв».

І далi:

— «Прогрес мистецтва доводять факти, a не логiчнi доводи».

Ми цитуемо зi Шпенглера спецiально для того, щоб трохи подратувати «сатану в бочцi» з гопакiвсько-шароваристоi (наш власний образ), тепер ультра-червоноi «Просвiти». До речi: боiмось, що нашi опоненти перший раз чують таке прiзвище, отже, мусимо запевнити: Шпенглера в гартованських списках i серед «олiмпiйцiв» нема i для того, щоб знову i знову подякувати Троцькому за класичний афоризм:

— «Коли Вардiн зiб’еться на таблицi множення, а Воронський в цьому зiйдеться з бiлогвардiйцем, що знае арифметику, то тут для полiтичноi репутацii Воронського поганого ще нема».

Нарештi, ми цитуемо зi Шпенглера для того, щоб ще раз i ще раз смiливо i з спокiйною совiстю пiдкреслити свою солiдарнiсть з фашистським мислителем в тих «засадах» про мистецтво, якi були й будуть арифметичною аксiомою для всiх часiв, для всiх народiв i для кожного класового суспiльства.

Як бачите, нiколи «олiмпiйцiв» шлях не зiйдеться зi шляхом лiтературних спекулянтiв i профанаторiв молодого мистецтва: як бачите, буде великою помилкою гадати, що генерацiя молодих пролетарських письменникiв розгубиться в час наступу бойовоi макулатури. Інтелектуальнi здiбностi ii ще не зрадили i — напевне — не зрадять. Та й iсторiя нiколи не робила нонсенсiв.

Саме це i перш за все це мусить знати та талановита лiтературна молодь, яка тепер уперто працюе над собою по глухих закутках республiки i поволi вкрапляеться в «олiмпiйську» фалангу.

І да буде це передмовою, а тепер по сутi.




ІI


«Sine ira et studio», цебто: без гнiву й симпатii, як сказав Тацит, сильний, мiж iншим, оратор проти рiзних свистунiв i провокаторiв. Подивимось об’ективно на сьогоднiшню мистецьку ситуацiю i подамо й собi кiлька елементарних засад.

Останнiми часами стало модним говорити про «розходження» «молодих» пролетарських письменникiв зi «старими» теж пролетарськими письменниками. Дiйшло навiть того, що хтось — i на основi цих «розходжень» — кинув «тезу» про народження другоi генерацii пролетарських митцiв. Як i треба було чекати, цю тезу пiдхопили лiтературнi спекулянти i зчинилась, зi слiв одного критика, «революцiя». На арену виступили огонь i дим — передумова кожноi баталii.

Отже, понюхаймо того диму i подивiмось на вогонь.

По-перше:

— Коли говорити про «другу генерацiю», то чому не назвати ii третьою? Бо ж — послiдовно — перша: Чумак, Михайличенко i т. д., друга: Сосюра, Йогансен i т. д., третя: Усенко, Іванiв i т. д.

Ми гадаемо, що цю необережну «тезу» було кинуто в станi афекту, i вона не мае пiд собою нiяких пiдстав. Бо як ви подiлите пролетарських митцiв? Вiком? Тодi до вiдома вашого: серед так званоi «молодi» е лiтератори старiшi за нас, «олiмпiйцiв». Чи, може, ви мате на увазi художню потенцiю? І тут помиляетесь: нема i не буде прикладiв в iсторii лiтератури, щоб якесь поколiння встигало висловитись за 5-6 рокiв: письменник — не американська машинка, а твори його не полтавськi галушки.

Отже, «теза» про другу генерацiю прислужиться тiльки темним особам, що використають ii в своiх цiлях. Отже, вона-то й е тим димом, який — з часом — розвiваеться буйним вiтром «олiмпiйським».

По-друге:

— Єсть, безперечно, й вогонь. Це саме та «друга генерацiя» (звичайно, без свистунiв), що, на наш погляд, однiею своею частиною (бiльш дорослого в iнтелектуальному, емоцiональному й якому хочете напрямку) мусить поступово, але органiчно зливатися iз «олiмпiйцями», а другою (малограмотною, але талановитою) — утворювати резерв, що й ляже в основу «народження» через десяток-пiвтора справжньоi другоi генерацii.

Тiльки так треба розумiти цей вогонь. Тiльки так треба подiляти сучасних пролетарських митцiв. Іншi «тези» лише розпалюють пристрастi та гальмують справу розвитку новоi пролетарськоi лiтератури. На iнших тезах — знову повторюемо i трохи конкретнiш — деякi людцi наживають собi «общественнi» капiтальчики, а з робiтникiв i селян роблять замiсть корисних радянських журналiстiв, припустiм, нiкому не потрiбних вiршомазiв та iнших борзописцiв.

Як бачите, на вогонь «олiмпiйцi» покладають великi надii, i не iхня вина, що смердючий дим утворив мiж «молодими» й «старими» штучну завiсу. Коли брати нашi принциповi розходження, то можна говорити тiльки про одне. Фiгурально це буде так:

— Зеров чи Гаркун-Задунайський?

— Європа чи «Просвiта»?

Для кожного з нас ясно, що молоде мистецтво без технiчноi допомоги радянськоi iнтелiгенцii нiколи не стане на ноги. Кожний з нас, поки вiн плутаеться в «унiверсалах», «платформах» та «манiфестах», почувае себе Господом-богом; варто ж йому одiйти вiд «логiчних доводiв» i доказати свою правоту «лiтературним фактом», як вiн переходить у стан розгубленостi.

В чому ж справа?

А справа в тому, що нас не озброено тiею мистецькою технiкою, яку мае квалiфiкований митець. І зовсiм не випадково, що в робiтничо-селянських лiтературних органiзацiях завжди налiчуемо чималий вiдсоток iнтелiгентiв: тiльки вкупi з останнiми робiтничо-селянський письменник творить новi мистецько-громадськi цiнностi, тiльки з ними, за iхньою безпосередньою допомогою, вiн кiнець кiнцем i сам становиться iнтелiгентом в кращому розумiннi цього слова, цебто в даному разi — справжнiм письменником.

Отже, коли це так (а це безперечно так!), то знову фiгуральне запитання:

— Зеров чи Гаркун-Задунайський?

Ми, «олiмпiйцi», з повною вiдповiдальнiстю за майбутне нового мистецтва, заявляемо:

— Для пролетарськоi художньоi лiтератури, без всякого сумнiву, кориснiш — гiперболiчно — в мiльйон разiв радянський iнтелiгент Зеров, озброений вищою математикою мистецтва, нiж сотнi «просвiтян», що розумiються на цьому мистецтвi, як «свиня в апельсинi», що на сьомому роцi революцii раптом зробилися революцiйнiш вiд самого Ленiна i тепер виступають по рiзних радянських журналах з «червоними» фразами пiд прiзвищами якогось «ця» чи «енка».

Таке кардинальне, воiстину принципове запитання ставимо ми лiтературнiй «молодi», i на нього вона мусить вiдповiсти… Коли не нам, то самiй собi.

Чому ж ми так добиваемось цього?

Чи нема тут якогось гартованського «пiдвоху»?

Ми гадаемо, що в зв’язку з прискоренням так званоi украiнiзацii пролетарське мистецтво попадае в тимчасову небезпеку:

— «Сатана в бочцi» з гопакiвсько-шароваристоi «просвiти» вилазить зi свого традицiйного кубла i хмарою суне на город. Буде великою помилкою гадати, що це «пiдвiвся чорнозем», — той митець, до якого Тичина «посилав своi нерви». Безграмотне мiщанство — от хто. Це саме та «рiдненька «Просвiта» в вишиванiй сорочцi i з задрипанським свiтоглядом, що в свiй час була iдеологом куркульнi. Тепер, в силу своеi безпринципностi, загубивши до того пiд собою грунт та намацавши несподiванi для себе можливостi (прискорена украiнiзацiя), вона робиться «червоною» i йде «селозувати» (певнiш — профанувати) мiську пролетарську культуру.

От що треба завжди пам’ятати «молодi», i тодi мiж нами не буде розходжень.

За доказ актуальностi наших засад вiзьмiмо дальшi рядки даного листа.

Перш за все, дозвольте ще раз запевнити «молодь», що ми, «олiмпiйцi», нiколи не 6ули патрiотами «Гарту». Бо й справдi: не «крокодилячу воду» ми пролили б на якийсь новий талановитий твiр когось iз «молодi», а висловлюючись трохи сентиментально — щирi й гарячi сльози радостi оросили б його.

Тому-то й просимо ми не шукати задньоi мислi, бо справа зовсiм не в «Гартi», а в одному з «енкiв», що являеться на сьогоднi одним iз авангардних бiйцiв стривоженоi «Просвiти». Послухайте, як вiн «плутае» «молодь» i розпалюе пристрастi:

— «Представники «Плугу» й «Гарту» розiйшлися в поглядах, а це розходження, звичайно, випливало з самоi рiзницi обох органiзацiй, головним чином iдеологiчноi платформи» (Журнал «Знання»).

Чуете? До цього часу ми гадали, що «Плуг» i «Гарт» рiзняться мiж собою територiями впливу, а за «енком» виходить «зовсiм навпаки»: головна рiзниця — це iдеологiя. Другими словами, коли «Гарт» узяв за свою iдеологiю постулати компанii, то «Плуг» — за «енком» — очевидно, мае на увазi «просвiтянську» iдеологiю. Гадаемо, що це зовсiм не так i напевне не так для тiеi частини «Плугу», що зветься «молоддю», i для тiеi, що мае партквитки.

Навiщо ж це «енко» так набрiхуе на свою органiзацiю? Читайте далi — i зрозумiете його:

— «Злиття «Плугу» з «Молотом» або «Гартом» чи якою iншою iз пролетарських органiзацiй буде помилкою, скривленням ленiнськоi лiнii, як аналогiчно дуже хибним було б злиття, припустiм, комнезамiв з профспiлками».

От бачите, навiщо: «вiн страшенно боiться злиття «Плугу» з «Гартом» («Молот» тут для красного слiвця, бо це як всiм вiдомо, — так би мовити, колонiальне володiння «енкiв»). Так, вiн страшенно боiться цього злиття, бо не хоче повертати на задрипанки. Вiдцiля й iдеологiчнi розходження, i наклеп на свою органiзацiю. Чуете, як вiн клянеться «комунiстичним Богом» — «ленiнською лiнiею»?

Висунувши такi основнi «засади», далi «енко» розпалюе страстi, так би мовити, обробляе «молодь»:

— «Гартованський з’iзд демонстративно покинули представники «ВАППу», «Забоя», «Плуг» приеднався до цих органiзацiй».

Чуете? Гартованський з’iзд покинули всi органiзацii. Чуете? Всi! Але коли це було? Нiколи! Та бачите, для «просвiтянина» ще не написано правил етики, а баталiя мiж органiзацiями йому так потрiбна, як «мутна «водичка»… для рибки. Недарма ж вiн далi аж «захльобуеться» «комсомольскою» революцiею в «Гартi», вихваляючи на всi лади народонаселення зi своеi «молотiвськоi» колонii.

Але «енко» все-таки страшенний боягуз, i бiльш за все вiн боiться «олiмпiйцiв». І от, знаючи, що останнiх найбiльш всього в «Гартi», вiн, щоби нейтралiзувати, хоч формально, своiх лютих ворогiв, утворюе «засаду» про доцiльнiсть одноразового входження «в двi спiвзгучнi органiзацii», веде наступ на «Гарт» i претендуе на входження до нього.

— «Гарт» не зумiв i не хотiв (скаржиться «просвiтянин») поширювати свого впливу на низи, нiби боявся цих робiтничих корявих письменникiв, обережно приймав до себе навiть таких, що вже виявили себе квалiфiкованими письменниками».

Чуете, як спiвае? Але кого ж то вiн розумiе пiд «корявими»? Молодих робiтничих кореспондентiв чи молодих робiтничих художникiв? Припустiм, перших. Але на перших компартiя i взагалi здоровий розум «впливати» не рекомендують, бо «впливати» на них за рецептом «енка» — значить органiзовувати iх у «плужанську» чи «гартованську» партiю. Отже, припустiм, других. Але, припустивши других, доводиться визнати, що художники «не вареники з гурдою» i на замовлення iх не налiпиш, це трохи не такий матерiал, як «просвiтяни»: що було — те забрали.

Виходить, прийшли до порожнього корита? Нi! Тодi, може, це була спекуляцiя або йолопiв вибрик? Теж нi! Що ж тодi?

Бачите, за машкарою «робiтничих корявих» нам видно похабну фiзiю «квiлiфiкованого письменника» iз безсмертноi «Просвiти». Це вiн хоче до «Гарту». Це ж безграмотний «енко» пориваеться закрiпити за собою позицii, щоби вiдогравати не послiдню роль в розвитковi пролетарськоi лiтератури. Вiн же так щедро — направо й налiво — буде роздавати ярлички «квалiфiкацii». Що йому до того, що якийсь Хвильовий, маючи про свою творчiсть десятки статей i рецензiй, й досi не тiльки не осмiлиться говорити про свою квалiфiкацiю, але й не певний в тому, що вiн мав право називатись письменником. — Яке «енковi» до цього дiло! Вiн зробить «жовтенят» квалiфiкованими письменниками i буде мати гарний гешефт.

І залишаеться нам, «олiмпiйцям», сказати тiльки:

— Нещасна квалiфiкацiя! Нещасна та молодь «iз низiв», що ii «енко» зробив квалiфiкованою!

От вiдкiля йде порiвняння мистецтва з комнезамами й профспiлками. Саме вiдцiля й пiшли нашi «розходження» з молодою молоддю та безглузда профанацiя пролетарськоi лiтератури. «Сатана», використавши сприятливий момент, вилiз iз «бочки» i, ставши на чолi сучасноi лiтератури пiд прiзвищами «цiв» та «енкiв», подiбно вигукнув:

— «Спитають, чим скiнчиться? Побачимо! В перспективi утворення Всеукраiнського центру пролеторганiзацiй на чолi з «Молотом» (знову нагадуемо: колонiя «енкiв»). При таких перспективах нема нiчого лихого в сучаснiй лiтературнiй полемiцi. В суперечках народжуеться iстина».

Так кiнчае свою статтю наш вiдважний «селозатор». Чуете? В перспективах вiн нiчого не бачить для себе лихого. Чуете, «молода» молодь? «Енко» знае, що тiльки в суперечках вiн буде «ловити рибку». Чуете його iстину? Вiн не хоче лiтературних фактiв, що ними доказуеться прогрес мистецтва, бо це шпенглерiвщина, а вiн «червоний». Вiн хоче «логiчних доводiв», суперечок, бо без них вiн залишиться обеззброеним i мусить виiхати до «задрипанськоi просвiти». Чуете, «молода» молодь: рвiть рiшуче з «олiмпiйцями», бийте «Гарт»!




ІII


Але «енко» не 6’е, а прямо «жарить» дуплетом. Пiд одним прiзвищем, щоби завоювати симпатii в «молодоi» молодi й утворити для себе грунт i базу, вiн робить «жовтенят» квалiфiкованими письменниками та нацьковуе «молодих» та «старих». Пiд другим прiзвищем вiн з «глубокомисленним вираженiем во взоре» береться говорити про критику, не проминувши й тут випадку спекульнути на хворому шанолюбствi молодих авторiв та «лягнувши», мiж iншим, одного з «олiмпiйцiв», саме Хвильового.

Отже, вiзьмiмось за другого «енка» i подаймо й собi кiлька засад про критику.

Ахiллесовою п’ятою украiнського пролетарського письменства е не стiльки брак вiдповiдноi критичноi лiтератури й критики, скiльки брак самоi лiтератури, що ii варто було б критикувати. Велику росiйську критичну плеяду — Белiнського, Добролюбова, Чернишевського — в iх лiтературному розрiзi — породила не менш велика плеяда письменникiв-художникiв. Коли б не було Островського, припустiм, не було б i «Темного царства». Те ж саме й про Лессiнга, Брандеса i т. д.

Отже, зовсiм не випадково, що навiть сьогоднiшнi критики-марксисти, соцiологи i досi звертаються до минулого. Аналiзуючи його, вони — в кращому разi — роблять тi чи iншi загальнi висновки, що так чи iнакше i уже напевно торкаються продукцii пролетарських митцiв. Вiзьмiмо за приклад Коряка. Хоч одну статтю написав вiн про твори сучасних революцiйних письменникiв?

— Жодноi!

Декому здаеться, що тут вiдiграе роль зайва обережнiсть, сам Коряк, очевидно, з’ясовуе тим, що вiн не критик, а iсторик лiтератури, а ми запевняемо:

— Тут глибшi причини, i одною з них е пустельний стан молодого письменства.

І справдi: про що писати? Десяток-два грамотних оповiдань та 50-100 талановитих вiршiв? І все це протягом кiлькох рокiв? Очевидно, скарги на те, хто на моi, мовляв, твори не звертають уваги, е белькотiння того чи iншого гатунку. Думка в критика породжуеться, коли вiн в творовi бачить теж думку, а не бездарнi вiзерунки. Правда, з iсторii лiтератури ми знаемо й випадки, коли майбутнiх корифеiв «замовчували», але — теж правда — таких корифеiв ми налiчуемо одиницями i вони — до речi — нiчого не мають спiльного з «просвiтянською» графоманiею.

Так стоiть справа з «замовчуванням».

Але друга категорiя графоманiв, навпаки, скаржиться на велику кiлькiсть критикiв, що не дають iй ходу. Тут i «сивi дiдусi», i «олiмпiйцi», i якiсь навiть «бiгунцi». «Ідеологом» даноi категорii на даний випадок буде другий iз «енкiв», цебто яблучко з тiеi самоi яблунi.

Отже, беремо це яблучко й кусаемо. Випадають два зернятка: це претензiйнi фiлософсько-просвiтянськi «засади».

Перша:

— «Критикою iменуеться здорове, на грунтi вимог сьогоднiшнього дня, обговорення твору з единою цiлею встановлення вартостi твору: тако художньоi, яко й читабельноi».

От вам «перл» «молодого» фiлософа «енка», що — до речi — вiком коли не старший за нас, то й не молодший, який нi в якiм разi нiчого не мае спiльного з тими «корявими» письменниками, що за них пiклуеться другий «енко». Отже, слухайте, що таке критика, i повчайтесь, саме таке визначення дають у нас по задрипанках! І потiм у нас художнiсть протиставляють читабельностi «тако яко». У вас не так? Шкода!

Друге:

— «Та лiтературна продукцiя, яка служить на користь будовi життя, яка родить слiдком за собою потрiбнi наслiдки (вчiться образноi мови в «енка»), е, перш за все, потрiбна й необхiдна лiтература».

Чи не «перл»? Чи не визначення? А як воно могло витекти з першоi «засади» — це ваша справа. Де логiка? Це теж не ваша справа! Але запитання «енковi» ми все-таки поставимо:

— Бухарiн, припустiм, що його, очевидно, й фiлософи з «просвiти» вважають за людину, яка «до мозкiв просочилась вимогами часу» дае хвалебну статтю про Хулiо-Хуренiто, бо вважав, що ця «лiтературна продукцiя служить на користь 6удовi життя i родить за собою потрiбнi наслiдки». А от Родов — iдеолог «енкiв» — вважав зовсiм iнакше i називае цей твiр контрреволюцiйним. От ми й питаемо: чи е Хулiо-Хуренiто «потрiбною й необхiдною лiтературою», чи зовсiм навпаки? Га?

Такi двi основнi «засади» цiеi висококвалiфiкованоi статтi. Решта в нiй якесь белькотiння ображеного невдачника i скажена пiна на голови «олiмпiйцiв», «сивих дiдусiв» etс. I хочеться нам поставити ще одне запитання, але вже до «молодоi молодi».

— Невже ви не бачите, що й це наше «розходження» з «енком» витiкае, по сутi, з того ж кардинального розходження: «Європа чи «Просвiта?» Невже ви з нами, «олiмпiйцями», не погоджуетесь, що таке безграмотне в своiх основних «засадах» белькотiння треба надсилати без пересадки до редакцiйного кошика, що такi «твори», щоб вони не компрометували радянськоi преси, можна вмiщати в часописах тiльки як зразки графоманii й лiтературного хулiганства? Невже ви гадаете, що автор таких «засад» може збагатити нашу пролетарську лiтературу?

От вам уривок з «конкурсового» оповiдання г-на «енка», цебто того, краще якого вiн протягом ближчих рокiв, безперечно, не дасть, оповiдання, що на ньому «сивий дiдусь» Дорошкевич написав: «це не монах, якийсь Рокамболь. Друкувати не варто»; оповiдання, що ним як документом похваляеться автор, що його по-циганськи вихваляе перед молоддю вiн же, що про нього написав такими жалiсливими словами той же «белетрист»: «рецензiя вiдiграла свою роль, i корисний для селянства твiр (хвали себе, гречана кашо!) залишився недрукованим».

Так от вам уривок з цього документу-оповiдання:

— «Трошка з ногами кинувся в гущу.

— Залишiть бiйку! Стрiляти буду!

Були вже не люди — звiрi. Нiчого не чули.

Трошка тричi вистрiлив вгору. Не помагало. Нiякоi уваги.

— Хлопцi, стрiляй вгору!

Пачками стрiляли хлопцi з самоохорони.

Нiхто не чув. Живе м’ясо гадюкою звивалось, напруджувалось i розходилось в усi боки! Кость уп’явся комусь у горло.

— Жив… Кохався… у… у…

Насилу Трошка з хлопцями одiрвав Костя од нього.

— Що ти за чоловiк, скажи менi?

— Землi менi дай… Дай пожити менi…

Я хворий на землю…»

І т. д., i т. п. Словом, «пришта», як каже в цьому ж таки конкурсовому оповiданнi «енко». Але як на вашу думку: де це дiеться? Де це м’ясо розходиться в усi боки? (Ну й образ! Умри, «Просвiто» — краще не напишеш!) Так де це?

Нiколи не вгадаете, бо це дiеться в монастирi на «загальному зiбраннi». Та й де вам угадати, бо ж ви добре знаете, що селянське «загальне зiбрання» не тiльки вiд пачки, але й од одного поганенького вистрiлу розбiжиться. Такого «цинденту» Копистка не злякаеться, а Кость, iй-богу, буде тiкати, що й штани загубить. Бачили ми, «олiмпiйцi», такi «сторii»: «пукне» хтось — i вже «загальне зiбрання» корова язиком злизала.

А потiм: якi це селяни вигукують таке мелодраматичне: «Я хворий на землю!» Чули ми: «хворий на голову», але це iнша справа. І тому зовсiм не дивно, що «енко» в своему «конкурсному», вибачте за вираз, оповiданнi зробив i монахiв Рокамболями, хоч, може, й не знав, що це за птиця: «iнтуiцiею», як каже Сосюра.

На жаль, ми не маемо бiльше можливостi навести ще кiлька «перлiв» з цього оповiдання, щоби запевнити «молоду» молодь, що ми нiчого поганого не робимо для молодоi лiтератури. Вiримо, що вона вже з нами солiдаризувалась. Бо ж подумайте, що робиться: графомани не тiльки претендують на безоговорочне вмiщення своiх творiв в поважних журналах, але вже вимагають, щоб iхнi твори було премiйовано.

Отже, й вiдцiля спекуляцiя на довiрливостi молодняка. От чому вони оперують рiзними iнсинуацiями i клянуться «червоною Просвiтою». Воiстину: таку безсоромнiсть i таке нахабство можна чекати тiльки вiд синiв похабного «сатани» з «ультра-мiщанськоi «бочки». Бо коли ранiш «енки» робили наскоки на «беззахисних» лiтераторiв, як-от Дорошкевич, то тепер вони вже лiзуть на «олiмпiйцiв». Шкода тiльки, що вони не розрахували своiх сил, не поцiкавились силами «олiмпу». Боiмось, щоб не пiшов i сам «сатана» знов на своi задрипанки, висловлюючись фiгурально й вульгарно, — з обвислим хвостом.

А втiм, знову: «sine ira et studio». He тому ж ми пишемо свою статтю, що нас цiкавлять сiренькi «цi» та «енки» — нашу статтю призначено спецiально для «молодоi» молодi, що iй ми з’ясовуемо суть нашого единого розходження:

— Європа чи «Просвiта»?

Отже, зрезюмуймо сказане нами i спробуймо зробити висновки.

Нiколи не було стiльки можливостей для розвитку украiнськоi пролетарськоi лiтератури i взагалi лiтератури, як тепер у нас, в республiцi Комун.

Але й нiколи не було такоi безшабашноi свистопляски в тiй же украiнськiй лiтературi, як за наших днiв. Варто якомусь «енковi» одержати членського квитка вiд письменницькоi органiзацii, як вiн уже вважае себе — в мистецькому розрiзi — цiлком непогрiшним. А коли вiн називае свою рiч «Нечаiвська комуна» або «Бiля тракторiв», то такий твiр вiднинi стае святою «плащаницею». Треба мати багато громадськоi мужностi, щоб кинути цю бездарну «Нечаiвську комуну» в редакцiйного кошика; треба мати за собою солiдний революцiйний стаж, щоб зробити критичний «двойний нельсон» такому творовi. Бож подумайте: — «енко» червоний, «енко» зробився до того червоним, що навiть «одкрив Америку»: революцiю робили не дегенерати; до того «червоним», що навiть почав пiд прiзвищем «ця» «комунiзувати» маси в радянських часописах.

«Енка» не трож! Вiн тепер модним став.

І, звичайно, в «сатанинськiй» свистоплясцi губиться справжня талановита молодь. Частина з неi, замiсть повчитись, пiдпадае пiд впливи «енкiв» i робиться «квалiфiкованими письменниками», заполонюючи ринок червоною графоманiею; частина, що ii приголомшили i збили з пантелику «оригiнальнi» статтi рiзних безграмотних «цiв» та iнших «енкiв», — сидить десь у закутку i вичiкуе. А в результатi «молода» молодь за кiлька рокiв не дала жадноi путньоi книжки, — це тепер, коли стiльки можливостей, це тепер, коли йде доба вiдродження, коли ми стоiмо напередоднi небувалого розквiту молодоi лiтератури!

Отже висновки.

Перший:

— Треба негайно на настирливе запитання: Європа чи «Просвiта», вiдповiсти: — «Європа». Це тим бiльш потрiбно, що в той час, коли вже чути побiднi кроки азiатського ренесансу, — в цей час «сатана» повiв нестримну й рiшучу атаку зi своеi «бочки» на город, на мiську культуру.

Другий:

— «Молодiй» молодi треба вчитись, вчитись i вчитись, як говорив Ленiн, i тодi вона побачить, що «розходження» е тiльки провокацiя рiзних «енкiв». Справжня мистецька молодь зi своiми творами не поспiшае, бо знае, що вiд цiнних пролетарських речей жодний «олiмпiець» не одмовиться. «Молода» молодь мусить поважати художню лiтературу i знати, що звання художника чомусь обов’язуе, що заслужити його не так-то легко; для цього треба придбати багато життевого досвiду i добре знати старе мистецтво. «Молода» молодь мусить, нарештi, довiдатись, що причина ходкостi макулатури криеться не в «читабельностi», а в простiсiнькiй украiнiзацii, яка примущуе деякi благодiйнi установи купувати ii тюками i зносити в пiдвали, де ii гризуть i читають звичайнiсiнькi мишi.

Третiй:

— Треба негайно «одшити» — або принаймнi поставити на свое мiсце рiзних писак, що, вмiючи сяк-так зробити репортерську замiтку, тикають свого носа в мистецтво й — бiльше того — намагаються керувати ним. Тодi ясно стане, що так зване масове мистецтво е продукт упертоi роботи багатьох поколiнь, а зовсiм не «червона» халтура. Простота й яснiсть Толстого — це мистецтво найвищоi квалiфiкацii. Але з’явилось воно на «закатi» потенцiальних можливостей росiйськоi буржуазii й дворянства. Що ж до маси, то краще дамо iй поки що Сiнклера в мiльйонах екземплярiв.




Конец ознакомительного фрагмента.


  
Текст предоставлен ООО «ИТ»
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию:https://tellnovel.com/ru/hvil-oviy_mikola/kamo-gryadeshi