Синi етюди
Хвильовий Микола




Микола Хвильовий

СИНI ЕТЮДИ





ВСТУПНА НОВЕЛА



Вчора в «Седi» безумствувала Ужвiй, i «Березiль» давав iлюзiю екзотичноi зливи. А сьогоднi над Харковом зупинились табуни пiвденних хмар i йде справжнiй тропiчний дощ – густий, запашний i надзвичайно теплий. Горожани зовсiм збожеволiли з такоi несподiванки й висипали на вулицi. Про тропiк Козерога вони знали тiльки з географii, а тут трапилось чудо – i тропiк Козерога завiтав на Лопань. Натовпи суетяться, ловлять язиками солодкi краплi тихоi тропiчноi зливи й нiяк не думають ховатись пiд навiсами домикiв.

– Чудесно, – говорю я й булькаю в теплi калюжi. Юлiян Шпол, автор комедii «Катiна любов або будiвельна пропаганда», мовчки за мною: я завжди забiгаю вперед. Весь вiн як мокре курча, i – дивно! – з його капелюшка тече чомусь синя вода. Я повертаюсь до нього й говорю:

– Сьогоднi мое любиме число – 13. Отже, сьогоднiшнiй день мусить принести нам якусь приемну несподiванку. Як ти гадаеш, що це мае бути?

– Очевидно, зустрiнемо професора Канашкiна, – серйозно вiдповiдае мiй приятель.

I дiйсно: в кав’ярнi Пока до нас пiдходить названий професор, i пiдходить з такою, знаете, усмiшкою, нiби вiн допiру наiвся карамелi. Вiн нас вiтае, робить нам кнiксен та кiлька комплiментiв, розповiдае щось про критичну оглоблю й тут же читае нам свiй науковий труд пiд такою назвою: «Що таке липа, як так трапляеться, що професорська кафедра раптом стае липова, що таке, нарештi, липовий професор, його роль в марксистському суспiльствi, а також про соцiальне корiння богемських ухилiв серед наших iспанських письменникiв».

– Чудесно! – говорю я, похлопавши Канашкiна по плечу й узявшись двома пальцями за його пiджачну петельку. – Чудесно! Ти подаеш великi надii, i я певний, що суспiльство на слiдуючий рiк обере тебе членом свого парламенту.

– Ну що ви! – червонiе мiй професор. – Я зовсiм не припускаю, щоб моя робота мала такi несподiванi наслiдки.

Але ми – я й Юлiя Шпол – стоiмо на свойому: мовляв, без бляхи тут не обiйдеться, мовляв, на слiдуючий рiк ми вже саме Канашкiна будемо обирати, мовляв, вiн же знае, що в цьому роцi ми таки зумiли провести кiлькох своiх кандидатiв.

– Дякую, дуже дякую! – говорить професор, i ми виходимо з ним на вулицю.

Нас зустрiчае та сама тропiчна злива. Я запевняю, що «Три мушкетери» написав несамовитий Ринальдо Ринальдiнi, а професор Канашкiн запевняе, що цей твiр не належить перу «письменника Ринальдо Ринальдiнi, а належить перу французького письменника Гофмана-молодшого, що писав пiд псевдонiмом Дюма (батько)». Тодi до нас пiдходить Олесь Досвiтнiй (переступае через калюжу) i каже:

– Драстуйте, товаришi! Драстуйте й ви, професоре Канашкiн!

– Драстуй! – говоримо ми й ловимо язиками краплi теплоi тропiчноi зливи.

Олесь Досвiтнiй iнформуе, що вiн допiру скiнчив свiй новий твiр пiд такою назвою: «Собор Паризькоi Богоматерi». Вищеназваний професор виймае олiвець i записуе: «Олесь Слiсаренко написав удосвiта новий твiр «Собор Паризькоi Богоматерi». Потiм до нас пiдходить вiдомий панфутурист Семенко й одразу ж починае ображати мене дотепами й лаяти за французькi фрази, що я iх вживав у своiх памфлетах: мовляв, це ж французьке парикмахерство. Я з ним погоджуюсь, i таким чином виявляеться, що я творив свiдоме французьке парикмахерство. Тодi беру «Зустрiч трьох» i питаю:

– А що значить NР, що стоiть над кожним твоiм вiршем у цьому збiрнику?

– Як що? – каже Семенко. – Це значить – кiнська сила!

– Боже мiй! – скрикнув я. – Таж кiнська сила мае зовсiм iнше позначення.

Панфутурист нiчого не вiдповiв, i таким чином виявилось, що вiн творив несвiдоме латинське парикмахерство.

Юлiян Шпол зареготав. Семенко зблiд i пiшов до Красноi гостиницi. Ми його не затримували, як i професора Канашкiна.

Нарештi пiдiйшли до Держвидаву. Там ми обтрусились вiд дощу й зустрiли ще кiлькох творцiв читанок («папа режет, мама клеiт»). До Держвидаву мусив зайти сьогоднi якийсь начальник, i тому в однiй кiмнатi пахло репейним маслом – саме тим, що не з agrimonia eupatorium, а з lарра. В кiмнатi Аркадiя Любченка, автора «Буремноi путi», кiлькох талановитих оповiдань i не закiнченого ще роману, до нас пiдiйшов Пилипенко, автор «Байкiвницi» й закiнченого роману «Малоросiя», i каже до мене:

– А в цьому роцi вашого прiзвища в держвидавiвському календарi не буде.

– Пiд рубрикою «iсторичнi подii»? – питаю я.

– I пiд рубрикою, i без рубрики! Нiяк не буде!

– Та невже? – кажу я й сiдаю до столу, щоб трохи поплакати. I я плачу гiркими слiзьми. Тодi Пилипенко, Юлiян Шпол i Олесь Досвiтнiй (як i Аркадiй Любченко) починають утiшати мене. Але як утiшити? Я говорю крiзь сльози:

– За що? За що? – I, вийнявши з кишенi жменю пiдсмаженого насiння, вибираю гарбузовi кабачки й з смаком лузаю гарбузовi кабачки (мовляв, «за що? за що?»).

Нарештi, поговоривши про садизм, пролетарських письмоводителiв i рябу шкапу, ми йдемо до нашого мецената – Раiси Азарх. Вона зустрiчае нас милою усмiшкою.

– А… – говорить Раiса Азарх. – Дуже рада вас бачити! А тебе, Nicolas, особливо!

Вона менi пропонуе перевидати моi твори пiд назвою «Твори». Я, звичайно, вiдмовляюсь. Словом, я проти. Вона – за. Я проти! Вона – за! Виявляеться також, що за i моi приятелi, як от Аркадiй Любченко. Тодi я погоджуюсь, i ми складаемо умову.

…I от умову складено. Я знову перечитую своi оповiдання (до речi, страшенно нудно перечитувати) i сiдаю писати «вступну новелу». Але що писати? Знаю тiльки, що написати обов’язково треба, бо ж i я все-таки несу вiдповiдальнiсть за себе.

…I от я вiдповiдаю. По-перше – «твори». Це зовсiм не «полное собрание сочинений», це не претензiя – це непереможне бажання моiх меценатiв: Раiси Азарх, Сергiя Пилипенка i Аркадiя Любченка. Отже, за всякими оправками з приводу назви звертайтесь, будь ласка, до вищеназваних меценатiв. I далi (щоб не забути): в перший, у другий, як i в дальшi томики я вкладаю речi, ще нiде не друкованi.

А тепер про змiст. Свою наймолодшу збiрку я писав на початку тридцятих рокiв нашого столiття (в 1921-1922). В кiмнатi, де я працював, було страшенно тiсно (жило багато народу), так що я мiг сiдати за стiл лише вночi. Саме тому, мабуть, у моiх творах i мжичка.

Нi, мабуть, не тому: я просто фiксував настроi тридцятих рокiв.

Тепер про форму. Я, знаете, належу до того художнього напрямку, який сьогоднi не в модi. Я, пробачте за вольтер’янство, я… романтик! Саме вiдси й iде розхристанiсть i зворушливе шукання самого себе до ста двадцятьох рокiв (я думаю прожити сто п’ятдесят).

Впливи. Я погоджуюсь з тими вельмишановними критиками, що не бачать у моiх творах нiчого оригiнального. Вони мають рацiю: весь я в лабетах пiльняковщини та iнших серапiонових братiв.

Мова. Мова моiх творiв надзвичайно кострубата. Окремi вирази бувають буквально безграмотнi. От приклад: «Балачки його нiчого собою не уявляли»". Про мову моiх творiв можна прочитати у професора Сулими.

От i все. А коли сказати, що я можу бути автором тiльки одного твору, який хочу написати через багато рокiв i до якого я дiйду, очевидно, через етюди, то це вже буде рiшуче все!

Словом, я до безумства люблю небо, трави, зорi, задумливi вечори, нiжнi осiннi ранки, коли десь летять огняноперi вальдшнепи (мiй сюжетний любовний роман «Вальдшнепи» буде в третьому томi) – все те, чим там пахне сумновеселий край нашого строкатого життя. Я до безумства люблю нiжних женщин з добрими, розумними очима, i я страшенно шкодую, що менi не судилося народитись таким шикарним, як леопард. Iще люблю я до безумства нашi украiнськi степи, де промчалась синя буря громадянськоi баталii, люблю вишневi садки («садок вишневий коло хати») i знаю, як пахнуть майбутнi городи нашоi миргородськоi краiни. Я вiрю в «загiрну комуну» i вiрю так божевiльно, що можна вмерти. Я – мрiйник i з висоти свого незрiвнянного нахабства плюю на слинявий «скепсис» нашого скептичного вiку. Ну, i так далi.

А тепер – поки що до побачення! Зараз iду в робiтничий квартал до радянських робiтничих домикiв i буду там слухати, як заливаеться гармошка бродячого музики.

Вона заливаеться якось сумно, i я думаю: тут я все-таки не зустрiну професора Канашкiна, i я пригадую, що попереду мене стелиться великий життьовий шлях. Вiн починаеться десь у минулих вiках i шкутильгае осiнньою елегiею через шведськi могили, через Сорочинський ярмарок i далi, аж до Гофманськоi фантастики (мiж iншим, можна сказати не тiльки «Три мушкетери», але й «три мушке-тонери». Мушкет, аркебуза – це одно, а мушкетон – це старовинна рушниця з набоями в кiлька куль, що одразу летять у кiлька сторiн).

…Словом, хай живе життя! Хай живе безсмертне слово! Хай живе тропiчна злива – густа, запашна й надзвичайно тепла. Я – вiрю!

…Юлiян Шпол, автор комедii, «Катiна любов або будiвельна пропаганда», мовчки ступае за мною. Весь вiн як мокре курча, i – дивно! – з його капелюшка тече чомусь синя вода.

Драстуй, Юлiяне Шпол! Драстуй, запашне життя! Тисну вам руку! Завтра пiду на могилу комунара, автора «Ударiв молота i серпнi». Я понесу йому пучок синьооких фiалок i там згадаю про свою загадкову смерть. Драстуй, Юлiане Шпол! Драстуй, запашне життя! Я – вiрю! ЖИТТЯ




I


Коли за лiсом зав’яне молодик, там десь, на степах, над озиминою, цвiт стелиться, а вiн зав’яне – в оселях сутенiе, розливаються цебра синяви – тихоi, блiдоi, i вмирають каганцi. Тiчки тодi бiгають, трiщать тини, скаженiють пси, найбiльш крихкотiлi, – дужi пси мовчазно шкутильгають за переможцем, а крихкотiлi в спорзнiй солоднечi гризуться. Спорзно тодi в повiтрi. Тому: нашi прадiди теж у цей час бiгали тiчкою, а наша кров – прадiдiвська, червона i теж горить.

А от клунi. Так, клунi. В них торiшня солома, а на нiй зеленiе кохання. I до клунь трiщать тини. I риплять вони теж спорзно. Хто знае, як у цi ночi клунi риплять? Солома зiтхае, так вона зiтхала вiки, навiть коли татарськi загони блукали по степах на Украiнi.

I от: на однiм боцi Ворскли – Дамаiвка, на другiм – хутiр Комарiвка. Недалеко гетьманський лiс, а далi – Диканька (диканьське пиво й меди опiшнянськi – недалеко бiля Полтави). Дивишся на гетьманський лiс, згадуеться: гетьманщина, Гоголь, татари, Карло XII i т. iн. Тодi могили жеврiють, нiч, день, ранок, свiтанок – все одно… Над степами гойдаеться шулiка…

Iз Дамаiвки приiздили двое: Павло й Мишко-комунiст. Приiздили на човнi до Степанового городу. Степанова дiвка – Гандзя, казали – повна пазуха грудей. У Степановiй клунi спала й Оксана. З Оксаною от що: iй 17 лiт, батько ii, Рубан, сюсюкае, а мати теж сюсюкае. Оксана ходить «корольком», груди що яблука твердi, й несе iх уперед, от i спокушала парубкiв.

Казали:

– Оксано, пора на вечорницi!

А батько не пускав. Парубки обмазали ворота дьогтем, а на ворога солом’яного дiда поставили. Рубан перелякався й засюсюкав;

– Сарас iди носювати в клуню! Оксана:

– Що ви, тату?

– Сарас, сьоб менi сього грiха бiльс не було.

I виштовхав iз хати, а сам пiшов у комнезам скаржитись. А було це вдень. Оксана подумала й пiшла до Гандзi. Та ж спить з парубками уже шостий рiк. Порадила: лягай зо мною. Послухала. Гандзя з Павлом на возi, а Оксана поки що сама. На другий день Павло приiхав з Мишком, i Мишко лiг бiля Оксани.

Було й так: Павло забариться, а Гандзя чекае. Тодi виходили з клунi, щоб парубки не почули, i через город до дощок – прали удень бiлизну там. Сюди приставав Павлiв човен.

Комарiвка була на узгiр’i, i з дощок майорiли силуети будiвель. З рiчки йшов дух – може, татарський, задвiстiлiтпозаднiй, може, з баговиння, i рiчка була далека в своiй глибинi, вона з Днiпра в Чорне море бiгла, думалось, що й вона морськими синiми бурями дихае, казали – Комарiвка над баговинням замислилась, так: вечори ходили по Комарiвцi – сiрi, тихi – i далi – далi… I Оксана мрiяла. А Гандзя булькала у водi ногами, спiдницю закочувала й спiвала:



Маруся оiруiлась, 

В больничной дом везуть. 

I груди ii високо пiдiймались, нiби хотiли полинути в темно-синi простори. I ще вона спiвала, i спiви лагiдно лунали за рiкою. А потiм зiтхала i нудьгувала. Оксана дивилась на Гандзю й теж хвилювалася й думала про очерети, про комунiста, про комунiстiв, про продподаток – батько лаявся – а вони полинуть восени – качки, про качок думала, а куди – невiдомо. I мрiялось, i ще мрiялось…

Нарештi з-за коси виринав човен, наближався скоро, але тихо, щоб нiч не почула. Павло гребе, мов справжнiй рибалка, а Мишко в душогубцi з очима заплющеними – боязко. I Гандзя завмирала, i Оксана завмирала, i всi завмирали. Ах! Павло… Павло… поспiшае – мiцний, бадьорий i злий.

Збентежено ховалась в очеретах вона – нiч. Зорi горiли хоробливо й у солодкiй тузi падали на поверхню.

…Потiм учотирьох iшли в клуню спати. В клунi на возi Гандзя здержливо реготала – i солодко було. Трiщав вiз – i було тьмяно. На вулицi, i по городах, i по садках блукали зайвi парубки й лякали нiч штучним iржанням:

– I-го-го! I-го-го!

I чути було ще тоскний заспiв:

		Не за Ленiна, не за Троцького…

А в другiм кiнцi спiвали:

		Чий я козак, звуся Воля,
		Украiнець з Гуляй-Поля.
		Гей шумуй, мое вино,
		Йде за правдою Махно!

Бiля Оксани лежав Мишко, мовчки цiлував iй волосся, а вона мовчала. Мишко брав ii руку й теж цiлував. Оксана пручалась тихо.

– Господи, не треба, у мене руки бруднi.

Мишко важко дихав i уперто не пускав ii руки. Було тремтiння. I так цiлу нiч: вiн ii руки цiлував, а вона пручалась. Iнодi вiн ii брав за груди, але зараз же «вибачався» i казав, що це якось так. Свiтало – i вони розходились. Дивно, яка нiч була коротка! Оксана козою бiгла додому, i цiлий день туманiло в головi.

…А вiд дощок вiдпливав човен, а десь дзвенiли червонi дзвони зорi.




II


Минали днi, i в спогадах поринали ночi. Як це: десь бiля Диканьки е село i хутiр – а що тут ранiше було? До татарви? Га? Так, село i хутiр – i далi-далi… А що через сорок вiкiв? Га? Гоголь, Мазепа, Карло XII.

Моя люба соцiалiстична Украiно! Степи, шулiка, i лiтне сонце вiдходить за обрiй, а за ним молочна стежка спiвае бiлих, а може, й червiнькових пiсень, мукають корови, з пасовиська бредуть – i далi-далi. Ферми, електричнi плуги… машини, фабрики, заводи… Ах!.. I далi-далi… Молочна стежка спiвае – яких пiсень?..

Iшло лiто, курiли сiновали, думали пiдстриженi луки. Проходили громовицi, вiдходили блискавицi – далеко-далеко, тiльки на обрii блимало золото, i рiка тихо хоронила пiслядощовий глибокий смуток.

Мишко казав Оксанi:

– Я скоро поiду до мiста. I ти поiдеш. Я докiнчу науку – тепер тихо. Тепер можна, i ти будеш учитись. Тепер усiм можна, тепер для бiдних школа.

Оксана не любила комунiстiв, усе село не любило, а в Мишчиних очах стояло кохання, i вона вже любила комунiстiв.

…У липнi ночi були душнi, iз степiв дзвонило – неясно, iз невiдомих химерних дзвонiв. Тодi Мишко казав:

– Оксаночко, яке життя! Хоч би скорiш до мiста. Як менi хочеться до мiста. У Киiв поiду я…

Думала про життя, думала про Киiв, думала, що в Киевi невiдоме життя, думала про великi мiста, де курить химерно, i хотiлось до великих мiст, до життя.

I ще проходили днi, i в спогадах поринали ночi. I знову курiли сiновали. Але стало неспокiйно.

В Дамаiвцi партизани вбили двох комунiстiв, а Мишко втiк.

Iз повiту приiхав карний загiн. I Мишко знову збирав продподаток, але в Комарiвку iздив рiдко, бо боязко було. Коли приiздив – був несмiливий, прислухався, не говорив про чудесне, тiльки Оксанi чудесно було.

I от: Оксана до колодязя йшла, назустрiч – Гандзя.

Гандзя:

– Чула… виiздить твiй?

Захмарилось обличчя:

– Не знаю.

Оксанi й гарно було, i погано було – чи вiзьме й ii з собою?

Каже Гандзя:

– Не випускай: комунiст гарний – може, ожениться… Та тiльки чорт iх розбере. Мiй дiд крiпак був, розказував, як колись такi ж паничi теж установлювали власть. Бувало й так, що селянок брали, а бувало й так, що дурили тiльки.

Оксана замислилась i пiшла на вигiн, дивилась i прислухалась, як за суховiем вечiр тече. Згадувала, що комунiст iй казав.

Вiн такий несмiливий, а каже так хороше.

…На свiтанку пiсля однiеi солодкоi ночi Мишко вiддався Оксанi й Оксана вiддалася Мишковi. Гандзя й Павло спали, а вони не спали. Тодi в клунi було тихо, тiльки зрiдка миша шарудiла в золотiй соломi…

Ах, яка тодi була чудова нiч!

У неi такi тугi зiтхання, як яблука з антонiвки, i величезнi очi, де цвiте життя, щирiсть i тихий сум кохання… Хто бував на соломi?.. Тодi було передосiнньо. На вигонi вистукував перепел, а серця не чути було. Iшов дух вiд свiжих снопiв i нагадував широкi, безмежнi лани. Крiзь щiлину жеврiла зоря. Тодi Мишко згадав, що в цю мить (читав десь) цвiтуть на серцi чайнi троянди. А Оксана не призналася Гандзi – iй гарно було хоронити в собi велику таемницю зачаття. Тiльки в ii кривих японських очах вiдбився передосiннiй зажурений шелест тополi i серпневе виглядали ii груди, наче стiжки молодi на стернi блiдiй.

Оксана вже не ходила до дощок вичiкувати човна iз-за коси. Вона знала, що скоро приiде Мишко, забере ii з собою i вони поiдуть у далеке, невiдоме мiсто. Туди – далi – далi, де курить i дзвонить життя, найбiльше, наймолодше. Боялась тiльки, щоб повстанцi Мишка не вбили: вони частiш чужинцiв убивали, а вiн був чужинець – з iншоi губернii.

Потiм пiшли дощi i зелина зажурилась. Зрiзали очерет, i сумно стало на рiчцi. В Дамаiвцi майже кожного дня ховали когось, i похороннi дзвони заповнювали рiчку – голу, сиротливу, осiнню, заповнювали ii глибiнь. Комарiвка слухала цi дзвони й дивилась на хмурий гетьманський лiс, на змарнiлi степи.

Потiм iще пiшли дощi.




III


Зими не було, й знову було мокро й осiнньо. Мишко чекав наказу виiхати до мiста й уже майже не iздив у Комарiвку. Партизани вже не ховались у лiсах i приходили з повинною. Лiси були нуднi й жорстокi, чорнi, як смерть, вишкiрялись навiть. Оксана почула, що вона завагiтнiла. Уночi вона лапала свiй живiт, iй здавалося, що вiн росте й вона це почувае.

Виходила на вигiн, дивилася на поле, на тумани, до станцii (за сорок верст Кочубеiвка була), i були гони, i верстви, i тракт, i стовпи, i було тоскно, i хотiлося невiдомого. А вдома батько сюсюкав, i мати сюсюкала, i комунiю лаяли, i ще раз ii лаяли.

Дiвчата повернулися з бурякiв i вечорницi улаштовували – i не хотiлось на вечорницi. Увечерi батько приносив газету й крутив з неi цигарки, а Оксана дивилась на рядки й думала, що там написано про Киiв, про мiсто. А батько ще приносив газеnи – у волостi iх багато, й нiхто iх не читав, вони лежали в шафi в писаря i iх крали з нього курii, а на базарi говорили про Петлюру, про румунiв, про кiнець Радянськоi влади.

За цiлий мiсяць Мишко приiздив один раз – i вже не говорив, а коли говорив, то про якусь суворiсть, про нудоту й ще про щось – Оксана не пам’ятае. А вона брала його бiленьку руку й гладила нею свiй живiт i усмiхалась загадково. Потiм вона говорила з Гандзею, але й на цей раз хоронила тайну народження. А в хуторi почали ходити темнi чутки, що повстанцi нахваляються вбити Мишка. Тодi прийшли тривожнi ночi. У вiкна бив напiвдощ, напiвснiг, у бовдурi гув вiтер, i снились далекi, бруднi дороги без кiнця, без краю. Верстви, гони, стовпи i шляхи, i знову шляхи…

…I знову зими не було, i було мокро i осiнньо… I припадала осiнь до Оксаниного серця i стискала його.

Але не гадала Оксана, що в цiй чвирi життя кине свою першу важку тiнь на ii прекрасну молодiсть, i тому, коли iй було переказано, що Мишко виiхав з Дамаiвки, вона навiть здивувалася: як, невже зовсiм? Їй сказали, що зовсiм. Вона не заплакала, вона навiть. не почула, як iй заболiло – так пекуче заболiло. Вона пiшла на Полтавський шлях i дивилась у той бiк, на Полтаву. I пригадала липневу нiч i неяснi дзвони iз степу. Потiм сiла на зрубаного дуба й дивилась на болото. Вiтер носився по Комарiвцi – чiткий, колючий, жорстокий. I знову, як крiзь сон, солодкi ночi й зорi в синiм маревi. Але треба було щось думати. I надумала:

– Пiду.

I пiшла. Коли б вона читала «Кобзаря», вона б знала Катерину, але вона була неписьменна. Вона чула тiльки про Киiв, а що Мишко – ах, Мишко! Мишко!..

Увечерi Оксана зiбрала таке-сяке шмаття й вийшла за ворота. Сiрiло, й дощу не було. Сунулись хмари невiдомо куди, сунулись далеко-далеко – у далечiнь. Чоботи грузли в багнi, а навкруги голе поле й тиша. I ще мрiяла про липневi свiтанки, про неяснi дзвони iз степу. Думала про великi мiста i ще про щось незнайоме, таемне. Зрiдка назустрiч iй тягнулися пiдводи, iз станцii iхали. Конi пнулися i з великим напруженням витягали з багна вози. Люди пiдозрiло оглядали ii, оглядалися i ще раз оглядали. Проходили верстви, проходили й гони, а кривi очi виразно, з сумом дивилися на мовчазнi станцiйнi вогнi, що заблищали за могилами. На обличчi застигла скорботна, ледве помiтна посмiшка. Гетьманський лiс залишився далеко збоку, а вона дивилася на нього й згадувала Мишка i його жагучий шепiт на соломi. Знову налетiла темна хмара й забризкали сiрi води. Повернулася – Комарiвки не видно. Було тоскно й було радiсно. Згадала газети, батьковi цигарки й подумала: це темне життя, а хотiлося свiтлого, молодого, як молодик. Станцiйнi вогнi наближалися. Зупинилася бiля верстового стовпа вiдпочити.

…Недалеко прокричав паровик, показалося червоне око. З шумом пролетiв поiзд i зник в далинi.

Оксана пiдходила до семафора.




КОЛОНIЇ, ВIЛЛИ…


Так от: есть вiлли, бiля мiста в кучерявих лiсах засiли, i шосе до них гадючиться. Єсть вiлли, есть i колонii – дитячi. Вiлли: специ, iхнi жiнки вiдповiдальнi, взагалi – квалiфiкацiя, цвiт. Ну…

– Ну, я цю гладку корову й близько не допустила б. Ганьба! Годуемо паразитiв.

– Да, непорядки.

А вдруге вже друга на першу:

– Подумайте: iй одно мiсце на вiллi, а вона.цiлу сем’ю притягла, ще й «друга дома» притягла… Безобразiе…

…Отара бiлорогих баранцiв посунула до сонця: то хмари, то небо за голубе поле… Ну…

I третя на другу:

– Сволоч! В городi одержуе тринадцять пайок, ще й тут у три горла.

Їдять шоколад, п’ють каву, молоко – поправляються. Так живуть.

Синiе вечiр – пiд’iжджають автомобiлi. Тодi гостi iдять i всi iдять.

…Слобожанськi лiси й тракти i досi були тривожнi. Ходять бандити по лiсах. На вiллах тихо тому. Купражили гультяi колись, лiтали по шосе мотори, кавалькади, й гомонiв лiс вiд музики, гамiр буржуйський, купецький ходив по корчах… Тепер тихо, тепер iдять…

…Колонii пiшли далеко в лiси. От колонiя, скажемо. Цвiтуть дiти, ростуть з молодняком дубовим, бронзовi шиi, очi блищать, як спiлi вишнi пiсля дощу. В колонii виховательки – тьотя Бася, соцвосниця… да…

Господарською частиною завiдуе Гiль. Гiль ходить i спiвае: «Ми смело в бой пайдьом за власть советов»… Цiлий день спiвае. Соловей. Очi йому теж цвiтуть, як спiлi вишнi пiсля дощу. Звiдки вiн – бородатий, мамулуватий? Хто його знае – революцiя родила. I вiн у свою матiр конче закоханий – у революцiю. Не знае нiчого, крiм цiеi пiснi, – i не треба.

– Та покиньте ви спiвати, – кричить Анфиса Павлiвна, гладка, охайна – нiмецькоi породи.

Гiль зникае.

Є ще стара дiва – Павлина Анфисiвна, – так кажуть, так звуть, – це не так.

Ну, i так далi…

Тьотя Бася – фанатичка. Зустрiчае незнайому жiнку:

– Що ви читали з жiночоi справи? Що? Бебеля «Женщина i соцiалiзм» не читали? Та невже?

Витягае «Женщину i соцiалiзм». Читае, слухачi тiкають. Вона молиться на Коллонтай i Лiлiну. А Анфиса Павлiвна розказуе анекдоти:

– Я вам по секрету. Цiлий скандал був… Коллонтай кричить:

«Стерво! Тебе в публiчний дом». А Лiлiна як схопиться: «Ах ти розпусто! Тобi жалко, що я з Зiнов’евим живу?» Ха! А вона ж молода, а та стара.

Павлина Анфисiвна, як заходить сонце, iде до ставка, до купальнi, роздягаеться, оглядае тiло й зiтхае. Спiвае з натхненням: «Мiсяченьку блiдолиций, за хмари швидше ти б сховавсь».

У ставку купаеться сонце – на нiч. Десь далеко залiзниця, десь потяг далеко.

Б’ють корову в кошарi. Корова замукала й рогами – в землю. Пахне кiзяками, парним молоком i свiжою кров’ю. Прибiгла економка (це вiлла):

– Када ви, наконец, убйоте ейо?

– Та зараз.

– …Та сiчас, – кричить економка i бiжить – ii покликано. Сидiр чухаеться:

– От стерво! Жалко iй народного добра.

Микита не чухаеться:

– Нехай. Все одно вже сховав.

Здивований Сидiр:

– Що?

– Мнясо!

– Те, що буде?.. Тьху! От практикант!

Микита закурив цигарку.

Пахне зеленню, пахне кiзяками.

Сидiр умочив у цеберку ножа й перехрестився:

– Яке-небудь стерво, та ще й лiзе. А спитати б тебе: де ти було, як ми власть завойовували? Ех! Одно слово – ех! Та й тiльки.

Потiм вiн рiже, але не мовчить.

– Бiльшовицька власть, щоб ти знала, не печериця печена. Це значить воля й свобода. Як ти набиваеш собi пельку, то й iншим не перешкоджай. О!

Микита хитае головою:

– Правильно!…Вони рiжуть корову.

В колонii сiдають обiдати. Виховательки, дiти.

Анфиса Павлiвна подивилась на Павлину Анфисiвну та й подавилась. Павлина Анфисiвна сама ж невиннiсть: вона ж не знала, що Анфиса Павлiвна дитячу котлету iла.

Анфиса Павлiвна запивала водою:

– Хотiла попробувати… Павлина Анфисiвна:

– Так, так…

…Приiздить до дiтей якась мама. Виховательки люб’язно усмiхаються.

– Ваша дитина прелесть, прямо удiвiтельно.

Мама млiе…

…Набiгае хмара лiтня, пахне дощем. Кричать галки, над деревами лiтаючи – перед громовицею…

…Тiльки в тьотi Басi нема корзини, а в iнших е. У корзинах – варення, котлети, бiлий хлiб та iнше…

…Навiщо?..

…До тьотi Басi приiхав знайомий. Було мiсячно, всi були над ставком. Мiсце гарне, помiщицьке: нагадуе помiщикiв. Знайомий сказав:

– Уся Украiна повстанська, запорiзька. Куди не глянь – усюди бандити. Мабуть, i за цими березами сидять, щоб вискочити, щоб перерiзати всю колонiю.

Павлина Анфисiвна скрикнула:

– Ах!

Це вона кокетуе. Всi це знають, не звертають уваги. Знайомий серйозничае:

– Чудний украiнець – то вiн флегматик не знать який, то вiн злодiй з великого шляху… то вiн революцiонер… Тьотя Бася захвилювалась:

– Що то е украiнець? Пролетар-революцiонер.

Знайомий сперечався, тьотя Бася назвала його «соглашателем», лаеться ще; iде на терасу.

Анфиса Павлiвна глибоко зiтхае (iй спати хочеться) i теж iде в кiмнату – корова.

Павлина Анфисiвна була задоволена, взяла пiд ручку знайомого й повела в садок однiеi вiлли.

Вiдтiля iх вигнано. Знайомий обурився.

– Як ви смiете! Ми ж тiльки гуляемо!

– Iдi, iдi! Не разговарiвай!..

Знайомий пообiцяв поскаржитись головi Вуцвику. А Павлина Анфисiвна спитала:

– Ну, скажiть правду: ви ж не комунiст?

Вiн тричi побожився, що вiн комунiст, але вона йому не повiрила.

…Громовиця не прийшла – пройшла. В лiсi було тихо, мiж дерев ходив мiсяць i крапав срiбне масло в гущавину.

Хтось ламав гiлки в лiсi – не людина, трiскало в лiсi. Вилуплювались солов’ята, i соловей уже не спiвав, i солов’i мовчали.

– …Якби ви знали, яка це Анфиса Павлiвна: жадна, не дай Господи. Годуе дитину, а сама бiльш за дитину з’iсть: дитячу порцiю.

…На якнайдальшiй вiллi смiялись. Пiдiйшли до тераси, а за терасою тихенька пiсня. Це надхненний Гiль.

…Тьотя Бася не обiдала: ii обiд з’iв хтось.

Коли поодцвiтали вишнi (позривали ягоди), поналивались яблука. В яблуках мед, пасiка, бджоли, дiд сивенький – смачно…

Летiли трутнi по шосе.

…У вiллi мешкають два тижнi, три, мiсяць, а то й цiле лiто. Однi виiздять, iншi приiздять.

Хто приiздить, каже:

– По вулицях голод, а тут…

Через тиждень каже:

– Чому це сьогоднi нема какао? Який же це дiм вiдпочинку? Га?

…Пахне кiзяками й парним молоком.

Ледве свiтае, Сидiр запрягае конi й везе м’ясо до мiста.

Насiли: де – хто.

– Захватiть оцього лантуха з яблуками.

– Що за лантух?

– Та оцей.

– Та це ж яблука казеннi.

Його просять, вiн згоджуеться за двiстi п’ятдесят вiд пуда. Накрив лантух свiжим м’ясом i закаляв у кров. (Кров i яблука, революцiя i кров…) Сидiр покликав Микиту, й поiхали. Як виiхали з села – на мiсто селяни iдуть. Сидiр кричить:

– Гей ти, шкапо селянська, не заступай дороги. Роздавлю! Кричать iз воза:

– Не пан, звернеш i сам. То тiльки земському звертали колись… Но-о!..

Почухав Сидiр потилицю й згодився:

– Та воно й правда.

Сiпнув за вiжку – лiворуч…

…Пiдводилося сонце – червоне, заспане, невмите…

На вiлли (мабуть, i в колонii) залiтають амури: людське. Бувае випадково, бувае свiдомо, пiд кущами, коли думае лiс, коли мовчить лiс, тiльки трiщить у глибинах – дрiбний звiр ходить, бувае в садках… А через дев’ять мiсяцiв вилуплюеться дитина. Це гарно, природно, свiжо й людяно.

Залiтають сюди й поганi баси – невдачники з мiста й дебютантки – балерини й третьоряднi скрипники. Тут усе задовольняе. Усiх задовольняе.

Є i лiтнiй театр.

У суботу висiла афiша:

Грандiозний вечер. Участвують… еtс.

…У недiлю тьотя Бася кричала:

– Я не поведу дiтей на цю буржуазну гниль!

Їi не послухали й повели дiтей. У дiтей сьогоднi цвiли очi, як спiлi вишнi пiсля дощу. Кричало голубе небо, i були оплески гучнi i смiх дитячий.

Дiти задоволенi, артисти «в ударi», небо кричить.

Кiнчався вечiр, заспiвали «Iнтернацiонал», i скрипник заграв. Трiснула струна в скрипника, й «Iнтернацiонал» увiрвався.

I розлiгся дитячий регiт на весь лiс. Раптом вискочила з лiсу тьотя Бася, блiда, схвильована.

– Як ви смiете! Як ви смiете глузувати?

Стояла бiля артистiв i махала кулаками. Їi заспокоiли, вона – на сцену i плакала. Дiти дивились на неi, витрiщивши оченята, деякi теж плакали.

Ще з тьотею Басею була iстерика, i ii повели в колонiю: скрипник (що увiрвалась струна) i балерина.

Зодiяковий блиск видно весною, як заходить сонце, зодiяковий блиск видно i восени, коли сонце сходить.

Ранком жеврiв зодiяковий блиск, ранком умирали чебрецi, снились i пахли чебрецi.

Ходили з вiлли в колонiю, з колонii на вiллу. Вiлли, колонii…

Легенький золотий сум.

…Чебрецi, чебрецi…

Анфиса Павлiвна, Павлина Анфисiвна посварились.

– До другоi чистки не доживете, все одно викинуть! Анфиса Павлiвна обурилась:

– Безпартейна! Глядiть, щоб знову в тюрму не попросили.

Приiздив ще знайомий: дитячi порцii iв. Вiн був сумний – осiнь. У городi взимку холодно й голодно.

…Колонii, вiлли.

Павлина Анфисiвна ще ходила в купальню, навiть роздягалась i дивилась на свое тiло. Але не купалась.

…Ставок думав золоту пiсню:

«Ой пряду, пряду»… – Леонтович.

I минуло лiто.

Глибокого часу-зажури колонii перевозили в мiсто. Засмутнiли дiти, засмутнiли вiлли. А Анфису Павлiвну викинули з партii, i вона виiхала кудись. Iз кущiв вилiзли бандити i, як вовки, скрадались до осель.

Павлина Анфисiвна плакала – йшов тридцять п’ятий листопад.

Коли iхали по шосе, iз корзинки випала "Женщина i соцiалiзм" – пом’ята, некрасива книжка.

Тьотя Бася хвилювалась: думала, що це хтось нарочито. Позад усiх iшов Гiль i спiвав:

– Ми смело в бой пайдьом…

Гудiв лiс, падало листя – iшов листопад, прийшов листопад…А на вiллах ще пахло кiзяками i парним молоком.

…Стояли золотi ранки й зодiяковий блиск.

Iз першоi вiлли Сидiр кричав:

– Микито! Та йди-бо, бiсова личинко! Бандите клятий!

Микита не озивався.




РЕДАКТОР КАРК


I Белий, i Блок, i Єсенiн, i Клюев —

Росiя, Росiя, Росiя моя.

Стоiть сторозтерзаний Киiв

I двiстiрозiп’ятий я.

    П.ТИЧИНА 

Связан я узловыми дорогами,

На которых повесилась Русь,

На которых трактиры с острогами

Хоронили народную грусть.

    В. АЛЕКСАНДРОВСКИЙ 




I


На стола поклав бравнiнга й на нього дивився тривожно – редактор Карк. Згадав: холодний ранок – 1905 року чи 1906, тодi гiмназистом був; це було вчора: учитель, а потiм учень, а потiм iх ховали в той ранок, у холодний, i днi йшли сiрi, сiрi – мабуть, того холодний. Гiмназiяльна церква й пiп iз жiночим обличчям. Повiтове мiсто, болото, гуси, хмари й цвинтар на горi.

Кожний бравнiнг мае свою iсторiю криваву i темну – у нас, на Украiнi, сьогоднi: 3 березня року нашого п’ятого… а взагалi – 1922. Як довго як курс нашого карбованця, як товарний потяг у момент вiдступу в невiдомiсть – i вогкий день, i на деревах жовтi сльози, а бiля дерев танок умирання – листя, а бiля вокзалу метушаться сiм’i комунiстiв, а iх не беруть.

Дехто не встиг сiсти, i iх ловили по селах… Мого товариша жiнку зловили, а потiм згвалтували, i вона стала дурненька.

Кожний бравнiнг мае свою iсторiю: темну, як духовне нутро окремоi особи…

Iсторiя бравнiнга така: лiс, дорога, втiкачi, вороги, i хати, i дерева, i всiм байдуже, вже дихати не можна, горять груди i згорають-згорають… Пострiл… Темна iсторiя. У буржуа вiдбирали бравнiнги, i вони плакали, а потiм у нас одбирали, i ми не плакали – не iронiя! – а може, хто й плакав… Чого одну людину шкода, а до тисячi мертвих байдуже? Почуття колективiзму нема – це не з «азбуки комунiзму», провiрте!

Проте це не щоденник – це справжня сучасна новела.

Редактор Карк пiдвiвся, ще раз тривожно подивився на бравнiнга i вийшов.




II


Iз тихоi вулицi пiшов на клекiт. Жеврiло блакиттю. На пiвнiч iшли води – дощ. На заходi сонце в зелених усмiшках: за мiськими левадами вже зеленiло – теж iшло, i мрiялось сонцем, за сонцем на Американський материк, тому – там океан, там велично й синьо.

Так: телеграфiчнi дроти узгiр’ям i проходили на бруднi квартали мiста, там вони вище над будинки.

Так: пiсля теплоi зливи дротом котились краплi, зупинялись, звисали, а котрi налiтали – вливались i падали на брук. Жеврiло блакиттю.

Чудово: смердюче, промислове мiсто велике, але не величне – забуло слобожанське народження, забуло слобожанськi полки, не утворило американськоi казки: не йшли будинки в хмари – чудово, воно ховае сьогоднi в своiх завулках кривавi легенди на сотнi вiкiв.

Зiйшов на тротуар. Побiгли трамваi з задумливим свiтлом: на фонi вечорового повiтря електричнi лампочки тьмяно-рожевi. Не хотiлось знати, що трамваi бiжать на край мiста, що трамваi повертаються, що нема далi трамваiв, що далi важкi дороги й кiстки замучених коней. А проте чудовi легенди революцii теж виростають тут.

Наприклад: на цiй вулицi, на цiм мiсцi – тут тепер мiщани проходять, провозять свинi з околицi – гурток матросiв умирав у нерiвнiй боротьбi з ворогами, умирали на автомобiлi, коли барикади посувались на пiвнiч – iнсургенти йшли на пiвнiч, а в проваллi раптово зацвiла Венера.

Редактор Карк дивився на вiкна: там Чепiга й теж зацвiла. Йшла синя нiч i налягала на будинки, мабуть, заповнювала коридорне повiтря – коридори довгi, темнi – установ. А в мiщанських домах тукали, мабуть, годинники. Тукали, одмiрювали простори по культурних, некультурних вiках, згадували революцii, не знали революцiй – народнi бунти, селянськi повстання, Хмельниччина, Павлюк, Трясило…

I дивився Карк на небо: там голуба безодня, там кiнчаеться життя, а степи Украiни теж голубi – асоцiацiя з небом. Думав:

– Чого так вабить-гуди – там же смерть? Може, тому, що голуба?

Потiм повертав додому. Бiля цього магазина – тут тепер державний шоколад продають – одного зимового ранку вiн зустрiв нову владу. Згадав, як шумувала Украiна, хохол упертий чоловiк, а може, тут десь проходив Сковорода Григорiй Савич, великий украiнський фiлософ, а тепер, кажуть, могила бур’яном поросла й бджоли не гудуть бiля дупла, тiльки пчiлка iнодi пролетить, i шумують революцii, повстання на Украiнi знову.

Григорiй Савич Сковорода – так росiйська iнтелiгенцiя любить:

Григорiй Савич, Нiколай Романович, Владимир Iллiч, Тарас Григорович. I есть. у цьому якась пiвнiчна солодкiсть, упертiсть, i калузькi нетри, i Iван Калита, – i московська сила – велика велетенська, фатальна, вiд варязьких гостей iде. I нема тут вишневих садкiв – на вишнях у червнi проростають зорi – i нема тут лунких дiвочих пiсень – далеких, край села, а то в заводському посьолку, або коли з сапками йдуть, а навкруги iх зелено, а за ними з цукроварнi ледве-ледве манячить у лiтнi, яснi ночi дим.

Дим… Подумав, що над Украiною завжди був дим, i вся вона задимилась у повстаннях, задимилась у муках, огонь iшов десь у землю, тiльки на Дiнцi спокiйно думали й упирались у небо димарi. I був огонь, i теж – велика велетенська сила, фатальна, тiльки вiд варязьких гостей вона не йшла.

Коли Карк зiйшов на мiсток, бiля лiхтаря його зупинили.

– Пачiстiм!

Здивувався: уночi? Подивився на хлопчиська – очi благають. Поставив ногу на пiдставку, але згадав, що грошей нема. Пiшов. I згадав, як багато тепер дiтей на вулицi – з щiтками, з цигарками, стiльки бачив у Яссах чи в Бакеу, в Румунii – там багато кафешантанiв, добрi скрипники, а в горах iдять мамалигу, живуть iз свиньми, там же носяться вiтри, а збоку Карпатськi й Трансiльванськi гори, снiговi верхiв’я… Коли в Румунii буде революцiя?

З Лопанi дмухнуло вогкiстю.

Лопань теж мае свою iсторiю: на березi багато калу й дохлi конi, а вчителi гiмназii i досi ловлять удочками рибу й думають – про минулi днi, коли фунт бiлого хлiба коштував три копiйки, а пiвпляшки – двадцять чотири.

Лопань теж мае свою iсторiю – вона не знала революцii, вона не бачила революцii, бiля неi проходять червонi крамарi, на нiй теж зрiдка появляються кайори. Розмова:

– Що за свiтла нiч, а на душi темно: нема простору. Чека. Госпуп. Ех ти, життя прокляте! Другий голос:

– Нiчого. Сила за нами. Ха! Обиватель. А обиватель – хвиля, дев’ятий вал. Регулятор. Пiднявся високо, ану-бо нижче! Не хочете? Себе винiть. Ми теж дещо знаемо. Налетiв обиватель – i човен поринув. Обиватель регулятор.

З Лопанi дмухнуло вогкiстю.




III


Моi любi читачi! – простий i зрозумiлий лист. – Я боюсь, що ви мою новелу не дочитаете до кiнця. Ви в лабетах просвiтянськоi лiтератури. I я поважаю. Та кожному свiй час. Творити то е творити. Да. Соловей – от як дерева здалека пухкi, а мiж дерев бiлiе, а бiля дерева заряснiло – солов’i не однаково спiвають, прислухайтесь. Своi Моцарти, Бетховени, чув i Лисенка – солов’я. Переспiвувати – не творити, а мавпувати. I читач творець, не тiльки я, не тiльки ми – письменники. Я шукаю, i ви шукайте. Спершу вiд новаторiв – i я теж – це нiчого: вiд них, щоб далi можна. А твiр мiй буде цiлком художнiй – треба продумати, треба знати… Ах, зеленi моi сни за далеким невимовним. Ах, моя молодiсть – на фабричних посьолках тебе залишив, заблукалась ти нiччю в шахтарських огнях, на степах запорiзьких безмежних.




IV


Револьвер системи «бравнiнг» не виходив iз голови. Про бравнiнг: Конан-Дойль добре знав звичайного читача: розв’язка i зав’язка, фабула, сюжет та iнше. Шерлок Холмс. Не виходив iз голови не тим, що його куплено в повстанця з банди Ангела, а тим, що вiн лежить у столi, а в кiмнатi тихо, домовинне, тим, що е «сьогоднi» i нема «вчора» – далекого, несподiваного, великого, особливо на фонi «позавчора».

Карк зiйшов на площу й раптом обернувся: його покликано.

– Товаришу!

Дивиться: чоловiк розкинув руки, немов повiтря хапае.

I ще раз:

– Товаришу!

Вiдкiля цей голос?

Так, вiн знае цей голос, це сiмнадцятого року, голос сiмнадцятого року, голос молодоi, бадьороi, червiнковоi революцii, тривожноi радости – може глибокоi, може синьоi, може це не голос, а сон з оточеного ворогами героiчного Луганська.

I що ж: був слiпий, вийшов з лiкарнi – голодний, i радий, i свiтлий, як усi пiсля хвороби. Вiн пiсля тифу. I на нього дмухало бузково, ачей ромашками, як дитинi, що перший раз стала на ноги або заговорила.

Хотiлось обняти слiпого, згадав сентиментальний роман, провiв слiпого на тротуар – i тiльки.

Той пiшов.

– Товаришу, – i руками повiтря ловить. Думав про радiсть сiмнадцятого року. Пiшов тривожний: стояли в очах сiчневi снiги, iржали десь повстанськi конi – думав.




V


Живе редактор Карк близько мiського парку, на тiм краю, де сонце сходить i блимае в скалках смiття, – там вигiн, там собаки, а вночi пострiли на сполох – вартовi. Мiж iншим, вiдповiдальности за газету жодноi, вiдповiдальний iнший.

На кватиру прийшов випусковий.

– Еntrez!

Редактор Карк завжди: еntrez! Випусковий товариш Шкiц i суворий, i булий член ЦК есерiв. Був на судi – виправдали, тепер щось знае. Поклав останню коректу до пiдпису.

Редактор Карк:

– Сiдайте, прошу.

Шкiц дивиться на всiх трiшки з презирством. I на Карка. Безумовно: однi не знають, що е ЦК, а другi – що вiн булий. Дивився поверх Карковоi голови й стояв: Карковi з ним приемно, а коли згадував – неприемно: вiд ЦК дмухало чимсь величним, мов генерал-губернаторство. I прийшло чомусь в голову про величнiсть. Хтось скаржився – iхати далеко: триста верстов. Не мiг уявити: сьогоднi за фунт хлiба заплатив сто тисяч карбованцiв. За маленький шматок. Що ж триста? Мовчав. I Шкiц.

Потiм Шкiц запохмурнiв.

– Украiна… Да… Прогавили – i пiшла вiд нас. Украiна пiшла. А все тому, що ми поети, що ми не комерцiйноi вдачi. I ще суворiш:

– Ми не полiтики. Ми поети. Нема в нас i пiвнiчноi жорстокости. Ми романтики.

Редактор Карк:

– Велику французьку революцiю поети робили.

Iз злiстю:

– Французи – нацiя. А ми без мiста, в мiстi ми музлаi, роззявивши рота ходимо, а в установах революцiя i на селi революцiя. А втiм, ми не французькоi вдачi, ми до нiмцiв скорiш. Може, вам дивно, а я кажу не дивно. Це ж у нас нiмець картопельку садить. Недарма нашi культурники до Нiмеччини iздять. А нiмецькоi комерцiйностi в нас i нема. I в цiм наше лихо. Ми i короткозорi… А що наш народ? Був по лiсах, а тепер в оселi повертаеться i плюе на нас. Вiн теж романтик. Наш народ.

Редактор Карк слухав, i було боляче й тоскно. Дивився на той стiл, де лежав бравнiнг, i було сiро, як у 1905 чи в 1906 роцi. Було:

– Центральна рада. Трудовий конгрес.

Випусковий взяв пiдписану коректу i в’яло промовив:

– До збачення.

Потiм хвилину розглядав бiля дверей статуетку – бюст якогось римського полководця. I Карк дивився на статуетку. Вiн принiс ii з редакцii: старовиною вiяло. В його редакцii виходила колись велика газета сiмнадцятого року. Розповсюджувалось ii по всiй Украiнi… Ну, i вiд статуетки вiяло.

Шкiц, зачиняючи дверi, сказав:

– Римський полководець… Дивно.

А за дверима зiдхнув.

Приходила ще хазяйка i покликала до себе. Iз хазяйчиноi кiмнати видно дорогу й зоологiчний сад. Дорога ховаеться на краю мiста, i на нiй пасуться по-провiнцiяльному гуси. Хазяйка пiдфарбовуе щоки, дарма що стара. Унизу ii спiдницi – шмаття, а все-таки вона лермонтiвська панi, з гусарiв. У неi квартируе декiлька чоловiка. Вона завжди незадоволена з будинкового податку. Говорить:

– З мене беруть податок, а я нiчим не торгую. А тепер усi торгують. Або можна прожити не торгуючи?

I ще каже:

– У мене дочка хора, а iй не дають пайки. А тепер усi хорi мають одержувати пайки, бо тепер комунiзм.

Це вона каже досить щиро. Редактор Карк п’е в неi чай. За чаем вона оповiдае йому, як ховала фарфоровi чашки вiд реквiзицiй – вони лежали у вiдомого лiкаря внутрiшнiх хворiб, а в нього реквiзицiй не було.

Потiм вона згадувала минуле. Iз станцii бiгли степовi гудки, i хазяйка ще говорила:

– Колись iздила в Крим… Вiлла була. Горняшки були – багато. Пiд’iдемо фаетоном, а потяг уже шипить. Сядемо – гу! – i поiхали. Так гарно в купе колисае. iдем, iдем – i так без кiнця. На вiллу в Крим. Все за тобою бiжить, як у кiнематографi. А тебе колисае…

Думав: все це порожньо, а гарно; спогади за египетськi сфiнкси – для чого? А теж гарно.

Потiм вiн пiдвiвся – iти треба. Похитала головою:

– Ах, редакторе! Працюете ви багато. Матвiй Самiйлович…

I замислилась. Матвiй Самiйлович ii чоловiк. Розстрiляли за контрреволюцiю. Це було три роки тому. Висiв його портрет над ii лiжком, а в рядок – Михайловський. Купила на базарi, казали, що Михайловський теж не з комунiстами.

Коли Карк проходив вiтальнею, бiля вiкна сидiла Нюся. На качалцi: не ходить, ревматизм. Качалка iз старими вiзерунками. Придивишся – щось подiбне до вiзантiйських малюнкiв, а то взагалi по фарбопису якогось минуло столiття. Столiття – вiки. А то нагадуе чомусь якогось гетьмана.

Нюся покликала. Коли пiдiйшов, подивилась ясно.

– Драстуйте! – i подала руку.

Рука тепла й м’яка, як його маленька подушка з лебединого пуху, що подарувала мама. Мама вмерла, а подушка нагадувала маму.

Налетiла на вiкно сiра хмара, i стало волохато. Замрiялось. Нюся казала:

– Чому це в головi два днi одбивае: губ-трамот! губ-трамот! Чому це слово? Ну, я не знаю. Чому це слово? Навiть уночi тривожить: знаете – гупае й утрамбовуе. I боляче. Навiщо?

Вечорiло.

Слухав, як десь прокричав пiвень.

Нюся:

– А на тiм тижнi думала про степи. Про махновщину. Довго-довго думала. I думала, що махновщина – то е трагедiя iнтелiгенцii Лiвобережноi Украiни. Як ви гадаете?

Подумав.

– Може.

Потiм сiв бiля неi, а вона не говорила. Вона говорила краще, як Шкiц: тепло, по-жiночому. I хотiлось погладити ii руку. За вiкном гудiло мiсто. Десь ще прокричав пiвень.




VI


Зауважте, як пишуть молодi украiнськi письменники. Ви iх, мабуть, не знаете, а iх треба знати, це ще в Шевченка написано. Є повiр’я, що нашi дiди всi грали на сопiлках, тим-то й мова така музична. Нашi дiди були чабани i виганяли товар на вигiн по синiй росi, а бiля пiдбитого бурею дуба грали на сопiлках. А от Рабiндранат Тагор теж народився в нетрях.

Так от, зауважте: вони родились в нетрях i заблукалися в нетрях. Це погано. Я виходжу на новий шлях, i менi радiсно. Поперед мене горить зоря, як i колись горiла. Я ii кладу в свое волосся – i вона горить iнакше… Да…




VII


На подальшiм роздiлi мiй читач зупиниться й продумае те, що вiн прочитав. Ах, як радiсно блукати невiдомими чебрецевими шляхами.




VIII


Для живоi мислi читачевоi.




IX


Менi хочеться говорити не на тему, i я говорю. Я хочу написати агiтацiйного листка. Iсторична справка: великiй соцiалiстичнiй революцii завжди бракувало на талановитих поетiв-агiтаторiв, а халтурили всi, за гонорар. Як менi тяжко писати про халтуру, я дивлюсь у майбутне, я звертаюсь до нащадкiв: заплюйте темну тiнь моiх сучасникiв вiд халтури.

Це – риторика утилiтарного походження. Ну i що ж. З Карком спiльного – нiчого, а з новелою – багато, з життям – теж багато.

Так от, революцiя творить новий побут, i треба писати революцiйний побут. Є ще пролетарська поезiя, в украiнськiй лiтературi вона утворюе добу, а може, епоху…

У мене, як на сеансi на користь голодних, в антрактах – «на користь». Мiж iншим – читайте оповiдання на тему «голод» – це корисно.

…Про вiчнiсть твору: де тенденцiя – межа ii, де рафiнована художнiсть. Я хочу, щоб твiр мiй був вiчний i величний… Пролетарська поезiя – не метелик… Яка загальна композицiя моеi новели?.. Важко торувати… твердий грунт, реп’яхи… Коли я вийду з лiтератури минулого?

Вiдчуваете змагання мого класу! Мiй клас – пролетарiат – по кровi в бур’янах i на шляхах боротьби за волю, рiвнiсть i братерство.




X


У редактора Карка очi як у Гаршина, а очi Гаршина писав Репiн, а Репiн оголошував себе за украiнця, i Нюсi здавалось, що в очах Карка – степи. Крiм того, вона часто читала Бельше, може, й тому степи.

Стояли яснi днi, i йшли яснi днi. За мiськими левадами сторожили простори, i було просторо, а на душах темно. I на тих, i на других, i переможцi, i переможенi – а хто перемiг? Це редактор Карк думае. Усi були похмурi, того й театри так повно заповнювала публiка… республiка… ха!.. – це редактор Карк думае.

На заняття ходив уже пiзнiш вiдповiдального. Вчора зiйшлись у кабiнетi.

Вiдповiдальний каже:

– Читали «Росiю в iмлi» Уельса? Хай тепер радiе: на вулицях весело – магазини всi одчинено.

Занозуватий чоловiк – це видно, i нервовий – це теж видно. Йому повсякчас здаеться, що з нього глузують. Вiн лае iнтелiгенцiю, але любить, коли йому кажуть:

– Та ви ж самi iнтелiгент!

Правда, замахае руками:

– Iзбави бог, iзбави бог!

Карковi вiн говорить:

– Про присутнiх iсторiя замовчуе.

Карк iнтелiгент. Карк червонiе. Вiдповiдальний iде.

В редакцii не по собi. В конторi теж. Контора мiститься в однiй iз кiмнат другого поверху.

А там, де була контора, губпечать роздае газети.

I там нудно. Згадуе, яке життя кипiло тут.

У конторi сидить машинiстка, дочка бувшого власника цiеi друкарнi… (бувшого… тепер усi бувшi i все бувше, i в цiм глибiнь вечiрньоi мислi…). Карковi шкода ii, i вiн також ставиться до неi, як i до статуi римського полководця, – з повагою, i йому сумно, коли дивиться на неi. Здаеться, що вона, як i Нюся, вмiе говорити, що i в неi такi м’якi руки, як у Нюсi. Проте вiн до неi нiколи не говорить.

Редактор Карк любить сидiти в кiмнатi коректорiв, а в конторi нi. Тут так тихо, а внизу гуде машина. Голови нахилились над столами, Напруження. Навiть небо працьовито заглядае сюди: свiтлi-свiтлi плями на розiсланий папiр. Думае: i за триста лiт така ж напруженiсть i байдужiсть до всього, що дiеться там.

…Шумить машина внизу.

Пiшов знову в кабiнет. Йому треба писати передмову. Не хочеться. Але вiн сiдае й пише – треба. Потiм згадав про губ-трамот, i в головi почало одбивати:

– Губ-трамот!

Потiм вiн пiшов додому.

I завтра вiн ходив додому, i багато днiв ходив додому. Дивився: по верхiв’ях парку з паровозобудiвельного в задумi заходив десь дим, iшов за димом i думав про дим знову. По дорозi стрiчав знайомих. Як от: у чумарцi, iз стьожкою, вiн завжди все знае, улесливий, лагiдний.

Вiн каже:

– Хi! хочете побачити радянський шлюб? Це iнтересно. Справжнiй робiтник, з тютюновоi фабрики. I його батько робiтник.

Входять у церкву. Улесливий метушиться, вказуе на двох, що бiля вiвтаря стоять, – шлюб. Запевняе, що це робiтник, що батько його робiтник. А Карк думае, що улесливий, мабуть, бувший есер, мабуть, бувший есдек.

Курить ладан-дим. Церква завжди збирала нацiю – Кирило-Методiiвськi братчики, лаври – фортецi. Та от прийшла революцiя, i закурiло, i не стало церкви, i воскресла церква.

– Христос воскрес iз мертвих!..

Пiшов дощ.

До великоднiх свят було сiро, холодно, першого (паски святили) заяснiло, весело, тепло. I другого. Потiм знову дощi. Вiруючi думали, що це знамення, i Карк сьогоднi трiшки збентежений: бачив колись комету з хвостом, чогось тепер зелена, бiля Орiону… Нащо комета? А земля одiрветься-таки вiд сонця й полетить у провалля. I тодi будуть смiшнi революцii й автокефалii. Буде тiльки дим. Дим заповнить повiтря, i буде первотвiр.

– Христос воскрес iз мертвих!..

У церквi спiвали мелодii з Леонтовича – кажуть, вiн загинув химерно однiеi зеленоi ночi, а це було взимку, а його композицii французькi дiти спiвають, а в нас у церквi, з ладаном. Вийшов iз церкви.

Виходило свiтло, виходило темно, i йшла за обрiй, щоб бiльше не повернутися. Шумiли трамваi, часом давили людей, а назавтра об’ява:

Комендант мiста наказуе..

Колись Карк бачив, як авiомобiль задавив велосипедиста. Летiли обидва.

Що думав велосипедист? I уявив: Сиваш, тривожна нiч, море i 10 000. Махновщина по Сивашу на тачанках. Трагедiя iнтелiгенцii Лiвобережноi Украiни…

…Нюся. Вона така лагiдна, а вiзерунки нагадують гетьманщину.

Було сумно.

Вечорами сидiв з Нюсею або ходив до вiдомого украiнського дiяча – з боротьбiстiв – з рудою борiдкою.

Слухав його плани за те, як утворити нову партiю, – викинути «Р» з РКП, викинути «У» з КП (б) У, утворити едину КП. Це фантазiя, це романтика.

Украiнський дiяч ще видавав поганенького журнала й не мiг його видавати – самоокупаемiсть сувора, а в нiм не було нiмецького Духу.

I була лагiднiсть i скорбота в сiрих очах, i було м’яке тiло.

Фантазii розцвiтали пiд блакитним небом.

Блакитне небо проточувалось на всi вулицi великого промислового мiста.




XI


Зазеленiли мiськi садки. Виходили няньки й дiти, i тут же блiдi обличчя з вокзалу – невiдомi, невiдомо, в невiдомiсть. I хотiлось кохати i не хотiлось кохати.

Редактор Карк виходив у зоологiчний сад i прислухався до неясного шуму, що туманiв мiж дерев.

Тягнуло кудись, а на серцi наростало слизьке, наростала злiсть на всiх. У редакцii вiн не хотiв стрiчатись. Не говорив iз вiдповiдальним. Про що говорити?

Була й на нього злiсть. Росла. Торiк думав: раrvеnu, а вiдповiдальний рiс, i була вже злiсть. Образливо було за себе, за руду борiдку, за тисячi розкиданих по Украiнi невiдомих i близьких. А вiдповiдальний рiс, знову лаяв iнтелiгенцiю, i хотiлось плюнути йому межи очi за його неправду, за його лицемiр’я. Годинами стояв бiля букiнiста, а недалеко бандурист набринькував про славу Украiни.

Пiшов до Нюсi. Нюся розказувала про козаччину, про боротьбу украiнського народу за свое визволення.

Тодi вiн говорив – суворий, нiби з борами говорив:

– Нi, Нюсю, я так не можу. Менi важко. Мене оточують люди, а хто вони? Про ймення замовчують. Я не можу жити, не можу творити. У нас жах – однi продаються, однi вискакують – темнi, невiдомi, раrvеnu. Бувшi соцiал-демократи метрополii беруть. Соцiал-демократи!.. Розумiете – в митрах соцiал-демократи. Це – жах. Я не можу. Це – жах.

Нюся втiшала, вiн заспокоювався, i вона знову говорила про козаччину, про Хмельниччину.

Редактор Карк:

– Менi сняться зеленi сни – навкруги простори, а на мене лiзуть гадюки. Я iх б’ю, а вони лiзуть. Я не символiст, а вони на мене лiзуть.

Нюся:

– Покладiть на моi колiна голову.

Вiн клав, i вона пестила йому м’яке волосся.

Вона усмiхалась:

– Губ-трамот! Губ-трамот!

I вiн усмiхався хоро:

– Губ-трамот! Губ-трамот!

А потiм вiн знову думав про бравнiнг, i було тоскно, бо хотiлось жити, руда борiдка теж хоче жити – одiрваний вiд життя iз своiм журналом радянський автомат.

I було його шкода. А от варязька сила – велика, велетенська, напирае, ще напирае. I мовить руда борiдка з сумом:

– Не придавiть зовсiм!

…Пiдхопився. Хотiлось вилаятись, крiпко, цинiчно, матюком. У голову лiзли соцiал-демократи в митрах… Простогнав:

– Нюсю!

Вона одкинула руку, подивилась на його обличчя – воно було мертве. Сказала схвильовано:

– Iдiть випийте води!

Редактор Карк пiдвiвся i, як хорий, пiшов до дверей.




XII


Вогкий грунт притягуе: вогкiсть на сонцi. Майже щодня ходив у ярок i вбивав у легенi вогкiсть. З ярка чути було далекий шум, у ярках блукало сонце. Знаете, сонце вмiе жити: ранком воно веселе, вдень – працьовите, увечерi – задумливе, коли за обрiй вiдходить, а бiля нього купчаться хмари, обгортають сонце; воно задумливе, як мудрець.

Удень бачив, як гурток дiвчат бiля акацiй iз сапками. Смiшнi в шумнiм мiстi: у них такi ноги бронзовi й м’язкi. Знаете: грунт, рiлля – пухко; тiльки що важко пройшов плуг, а недалеко панський маеток, а десь збираються води, i зелина буйно б’еться вгору. Знаете: майбутне не в обмашиненнi життя, а в притягненнi природи до машини. Ах, як природа дивиться на машину! Знаете: колись я вийшов iз цеху на повiтря пiсля нiчноi змiни. Цокотiли молотки, гудiли машини – i все задумливо. А вгорi одне небо з зорями – i тiльки. За заводським парканом тиша – нiч. Тодi в головi мудро, тодi в серцi мудро, тодi я цар життя, i моя голова пiдпирае темно-синю височiнь.

Редактор Карк заговорив до дiвчат:

– Вiдкiля ви?

– Хi! хi! хi!

Але одна смiливо сказала:

– Що тобi, паничу? Подивись на себе: тобi жити два днi. Хiба тобi до дiвчат? Здригнув.

– Вiдкiля це ти знаеш?

– Знаю! Тепер усе пiшло на комунiю. Всi знаемо. I заспiвала:

Ципльонок жареной, ципльонок вареной,

Ципльонок тоже хочiть жить.

Я не совецькой, я не кадецькой,

А я народной комiсар.

I говорила:

– Бач, i той лiзе в комiсари – ципльонок.

– Да… – сказав i одiйшов. Думав…

…Увечерi бачив Шкiца. Дивно: почав одягатися краще, навiть надто. I комунiсти одягаються краще, може, й не всi – неп.

Шкiц органiзовуе трест i вже не говорить про Украiну, тiльки iнодi мало.

Але вiн каже:

– Практика – рiч велика. Це життьова пошлiсть, але й життьова мудрiсть. Треба жити. Так пiсля пожежi: стоiш на руiнах – важко, бо смердить трiшки й нагадуе… та треба жити.

Карк нервово кинув:

– Пiсля пожежi не смердить! Шкiц уперто заявив:

– Пiсля пожежi маленький дим i… смердить.

I розiйшлись.

Знову наростала злiсть. I на Шкiца. Був самотнiй, сунула непереможна стихiя: степова пожежа… А потiм буде дим. Крiзь дим вирисовуеться дiрка на чолi…

…Цiлу нiч горiв степ, бiгли отари товару, ревли, i душно було в повiтрi…

Так снилося.




XIII


Справа посуваеться до розв’язки. Як ви гадаете, чим закiнчиться новела? Американцi не читають творiв iз нещасним кiнцем, слов’яни навпаки – така вдача в тих i других. Я буду щиро казати: я сам не знаю, чим закiнчиться вона.

Проте над новелою я працював чимало. Я нарочито не знаю, чим вона закiнчиться.

Я не хочу бути зв’язаним. Я хочу творити по-новому. Все-таки новелу мою дочитайте – iнтересно, до чого я прийду?




XIV


Уривок iз мого щоденника. Мiркую про сучасну украiнську белетристику. Думаю так: iде доба романтизму. Хто цього не розумiе, багато втратить. Реалiзм прийде, коли з робфакiв вийдуть тисячi, натуралiзм – коли конче запаскудимо життя.




XV


В новелi два головнi типи: Карк i Шкiц. Я хотiв, щоб Нюся покохала Карка, а Шкiц Нюсю. Вони не покохали, i не треба. Проте не можна в кожнiй новелi про кохання – як ви гадаете?




XVI


Навiщо стiльки роздiлiв?

Така психологiя творчого iнтелекту: дати якомога бiльш навiть тодi, коли не можна.




XVII


Ранком заявив вiдповiдальному, щоб пiдшукав йому заступника.

Спокiйно:

– Добре.

Чуття казало:

– Тепер багато знайдеться.

Стрiчав руду борiдку – це не вiдповiдальний. Хазяйка стала суворiша. Шкiц у трестi заправило. Каже:

– Практика – велика рiч, хоч i життьова пошлiсть.

Тiльки Нюся. А хазяйка стала ще нахабнiша.

Не знав, що буде далi, i не цiкавився. Без посади? Добре. Далi. Однаковiсiнько.

Iшов мiський вечiр: фаркали лiхтарi, шумувало на тротуарах, а брук – тихше.

Сидiв проти Нюсi. Нюся не говорила про Хмельниччину – дивно.

З вiкна видно третину мiста – з другого поверху. Мiсто загадкове, надмiрне. Уносить ген-ген: чогось згадуються лицарськi часи в Нiмеччинi, потiм бараки з тифозними – тифознi залишились, а вороги прийшли. Тифознi в гарячцi, а палати сумнi. I думають палати велику народну думу: де правда?

…Iшов мiський вечiр, фаркали люкси, шумувало на тротуарах, а брук – тихше…

– А я вам хочу ще сказати.

Це Нюся.

Карк:

– Говорiть.

– Не думаете ви, що на Волинi й сьогоднi лiс шумить? Я гадаю, що шумить. Я в цей момент на Волинi.

…Як i завжди в тиху погоду, струмками вiдходив за обрiй дим – над вечором, над мiстом.

Редактор Карк:

– А я от: Запорiжжя, Хортиця. Навiщо було бунтувати? Я щоденно читаю голоднi iнформацii з Запорiжжя. I я згадую тiльки, що це була житниця.

На столi стояли фарфоровi чашки. Це тi, що лiкар ховав.

Карк згадав: украiнський мужик нiколи не бачив фарфорових чашок, а потiм вiн пiшов у повстанцi – i бачив чашки. Але вiн не пив з тих чашок – йому нiколи. Украiнський мужик i на заводi – вiн усюди украiнський. Бувае вiн пролетар – таких багато. Вiн бiльшовик i вмiе умирати.

Це було в листопадi. Украiнський мужик бiг обiдраний i темний, з гарячими очима, з порожнiми руками на багнети – чимало iх бiгло. Вони умiли умирати. Тодi вiтер носився з листям. Було й так: приiздили до нього, ставили його до стiнки розстрiлювати. А вiн казав:

– Простiть, господа… чи то пак, як вас…

Було ще й у ярках – ярки багато знають…

Я: на те революцiя, на те боротьба.

Вiн, редактор Карк:

– А все-таки вклоняюсь тобi, мiй героiчний народе! Твоею кров’ю ми окропили три чверти пройденоi нами путi до соцiалiзму. Почалося з волинцiв та iзмаiльцiв у Петроградi; продовжуеться в посьолках Донеччини, в шахтах i на тихих чебрецевих ланах.

Так от. Карк казав:

– Невже я зайвий чоловiк тому, що люблю безумно Украiну?

Нюся пiдвела очi, подивилась на Карка й узяла його руку. Вона сказала:

– Я так ii, я так люблю мою Украiну убогу, що прокляну Святого Бога, за неi душу погублю.

…Було тихо. Вулицею пролетiла прольотка. Карк схилив голову: – Нас не зрозумiють: як погубити?

…Було тихо.

Нюся заговорила ледве чутно:

– Моя мама рада, що нема вибухiв, а я не рада. Свiдомiстю моеi мами життя керуе, а моею нi. Чого це? Я вночi прокидаюсь i прислухаюсь, i менi здаеться, що я в оселях i там громи. Потiм гайдамаччина, махновськi рейди, тачанки, а над ними я горлицею. Як менi хочеться бути горлицею! У нас у маетку був байрак, i там реп’яхи. Коли пiдходила до них, вiдтiля пурхали горлицi й летiли до лiсу. Потiм до нас прийшли селяни, лаяли нас, i ми поiхали в мiсто.

Карк пiдвiвся й нервово заходив по кiмнатi. Пiшов до вiкна. Вбирав у груди свiже повiтря. На першому поверсi грали на пiанiно щось стародавне, далеке. Було в головi: чия музика? Вердi? Стукало в голову:

– Ала-верди! Ала-верди!

I ще:

– Губ-трамот! Ала-верди!

Нюся покликала:

– Вам боляче? Скажiть правду!

Вiн:

– Не знаю, я дивлюся вгору – там синьо i нiчого не видно, а я щось знаю. Його нiхто не бачить, а я почуваю. Налетить вiтер, розвiе його – я про дим – i нiчого не буде. Загориться будинок, i довго на всю вулицю йде дух. Тодi бувае тоскно.

Нюся:

– Все так, все дим! Я бачила вчора книжечку, червона, для молодi, про козаччину. Малюнки там. Один малюнок: козаки на морi – величний малюнок. Над ними буревiсники, над ними в хмарах сховано блукають бурi. Пiд ними морська безодня. Це символ безумства хоробрих. I от пiд малюнком напис: «Козаки випливають грабувати турецькi мiста». I текст вiдповiдний… Може, й козаччина через сто лiт буде дим…

Карк зблiд i схопився з канапи. Але не повiрив тому, що хотiлось. I було тоскно.

Карк пiшов у свою кiмнату, сiв бiля столу, в якому був бравнiнг.

Так просидiв до трьох годин ночi.

…Близько вiкна пролетiла пташина, гасли зорi. На мiськiй баштi загорiвся циферблат.




XVIII


Новелу скiнчено… Що? Так, скiнчено…

…Велике промислове мiсто, велике, але не величне: забуло слобожанське народження, забуло слобожанськi полки…

…А проте чудовi легенди революцii теж виростають тут.

Нарештi коментарiй i дiевi особи:

1. Автор.

2. Читач.

Читач. Послухай, шановний авторе, де ж твое авторське обличчя?

Автор. Любий мiй читачу, це ж Каркiв щоденник (для того: розкрити природу типа), i тiльки зрiдка проривався я.

Читач. Ну, а хто ж ти, шановний авторе?

Автор. Милий мiй читачу, редактор Карк думае, що я – раrvenu.

Читач став бiля вiкна i замислився.

Автор. По-мойому, я виконав свое завдання. Га?

Читач мовчав.

У кiмнату влетiв запашний вiтер.

У далекiй кузнi спiвали молотки.

За вiкном стояв город у вечоровiй задумi.

А на горизонтi вiдходило шосе в степову бур’янову безвiсть.




КIТ У ЧОБОТЯХ





I


Отже, про глухе слово: Гапка – глухо, ми ii не Гапка, а товариш Жучок. Це так, а то – глухо.

А от гаптувати – це яскраво, бо гаптувати: вишивати золотом або срiблом.

…А то бувае гаптований захiд, бувае схiд, це коли пiдводиться або лягае заграва.

Гаптований – запашне слово, як бувае лан у вереснi або трави в сiновалах – трави, коли йде з них дух бiля плавневоi осоки.

Гапка – це глухо. Ми ii: товариш Жучок.

I личить.

…От вона:

Це тип: «кiт у чоботях»? Знаете малюнки за дитинства: «кiт у чоботях»? Вiн дуже комiчний. Але вiн теплий i близький, як неньчина рука з синьою жилкою, як прозорий вечiр у червiнцях осени.

«Кiт у чоботях» – це товариш Жучок. От.

А тепер я питаю:

– Вiдкiля вони вийшли – товаришi Жучки? Скiльки iх вийшло? Га?

А пройшли вони з краю в край нашу запашну червiнькову революцiю. Пройшли товаришi Жучки, «кiт у чоботях».

…Ах, я знаю: це Жовтнева тайна. Вiдкiля вони вийшли – це Жовтнева тайна. !…Сьогоднi в степах кiнноти не чути, не бачу й «кота в чоботях».! Вiдкiля прийшов, туди й зник.

…Зникли, розiйшлись по шляхах, по кварталах, по глухих дорогах республiки.

«Кiт у чоботях» – це муралi революцii.

I сьогоднi, коли голубине небо, коли вiтер стиха лоскоче мою скроню, в моiй душi васильковий сум. ?

Так! Я хочу проспiвати степову бур’янову пiсню цим сiреньким муралям. Я дуже хочу, але —

– Я не можу: треба, щоб була пiсня пiсень, треба, щоб був —

– Гiмн.

Тому й васильковий сум: хiба я створю гiмн «коту в чоботях», щоб понести цей гiмн у глухi нетрi республiки? Хiба я створю гiмн?

От ii одiж:

– Блюза, спiдничка (зимою стара шинеля), капелюшок, чоботи. Блюза колiр «хакi», без гудзикiв, колiр «хакi» – це ж зелений, а вся революцiя стукае, дзвенить, плужить, утрамбовуе по ярках, по бур’янах, бiля шахти – де колiр «хакi».

Вся революцiя без гудзикiв, щоб було просторо, щоб можна розправитись, зiтхнути вiльно на всi легенi, на всi степи, на всi оселi…

– На ввесь свiт!

Спiдничка теж «хакi», а коли й не так, то все одно так, бо колiр з бур’янiв давно вже одбився в нiй. Так, i спiдничка теж «хак»". Вона трiшки подерта спереду, трiшки ззаду, трiшки по боках.

Але спiдньоi сорочки не видно, бо революцiя знае одну гармонiю фарб: червiньковий з кольором «хакi», тому й сорочка була зелена – тiнi з бур’янiв упали на сорочку.

От.

– Капелюшок… а на нiм п’ятикутна зоря. Цього досить? А то ще: пiд капелюшком голена голова – не для моди, а для походу, для простору.

I нарештi —

– чоботи.

Ну, тут ясно: подивiться на малюнок, той, що за дитинства.

Досить?

А тепер про ii зовнiшнiсть, а потiм – про неi…

…Зовнiшнiсть.

Русява? Чорнява?

Ясно – жучок.

А втiм, це не важно…

…Очi… ах, цi очi… Я зовсiм не роман пишу, а тiльки маленьку пiсню.

Але треба й про очi.

Очi —

– теж жучок.

Iще дивiться на ii очi: коли на бузину впаде серпневий промiнь – то теж ii очi.

А от нiс (для баришень скандал!)… нiс – головка вiд цвяшка: кирпатенький («Кирпик!» – казали й так, поза очi тiльки).

Ну, ще зрiст.

Ясно: «кiт у чоботях».

А втiм, я зовсiм не хочу iдеалiзувати товариша Жучка, я хочу написати правду про неi – уривок правди, бо вся правда

– то цiла революцiя.

Тепер мiй читач чекае вiд мене, мабуть, цiкавоi зав’язки, цiкавоi розв’язки, а вiд "кота в чоботях" – загальновизнаних подвигiв, красивих рухiв —

– iще багато чого.

Це даремно.

Ми з товаришем Жучком не мiщани, красивих рухiв у нас не буде: у товариша Жучка не буде.

За цим звертайтесь до гiтарних героiв гiтарних поем.

Товариш Жучок – це тiльки «кiт у чоботях» iз жвавими рухами, з бузинковим поглядом, що ходить по бур’янах революцii i, як мураль, тягне соняшну вагу, щоб висушити болото…

А яке – ви самi знаете.

I тiльки.

А зав’язки – розв’язки так вiд мене й не дочекаетесь.

Бо зав’язка – Жовтень, а розв’язка – соняшний вiк, i до нього йдемо.

Розв’язка в гiтарних поетiв… От: «Вони поцiлувались, кiнець», або "О моя Дульсiнее! Всаджу собi оцей чингал… Умирае…"

Ми з товаришем Жучком цього не знаемо. Правда, подвиги е, але вони не нашi…

– А чиi?

– Ви подумайте!

Так от. Це не роман – це тiльки маленька пiсня, i я ii скоро скiнчу.




II


В цьому роздiлi я оповiдаю про невеликий подвиг…

– А чий? Ви подумайте!..

…Зима, фуга, буруни, iще буруни…

Потяг, залiзниця, й рейки, рейки в степ.

На Кубань! На Кубань! На Кубань! Довго паровик борсаеться в депо: i тут – у депо, i там – у депо…

I тихо в мовчанцi стоять снiговi станцii: може, знову ми будемо бiгати сюди розгубленi, з запаленими очима, а за холодними станцiйними будинками завиють вовки на журний холодний семафор.

Але сьогоднi ми iдемо на Кубань, бо вiримо в своi запаленi очi.

– Товаришу Жучок!

Так, i товариш Жучок!

…А чому вона в цьому полку, ви, звичайно, не знаете й нiколи не взнаете, бо й я не знаю, а брехати не хочу: це уривок правди, а вся правда – то цiла революцiя.

…На кожнiй станцii тiльки й чути:

– Козаки! Козаки!

Всюди козаки, всюди бандити.

Тягнеться потяг, як ледачi воли в поле, як ледачi воли з поля.

Степ. Раптом:

– Стоп!

– Що таке?

– Нема палива.

Товаришi! Всеросiйская кочегарка в опасностi!

		Д’ех, яблучко, куда котiшся,
		Попадьош до Краснова – не воротiшся.

I раптом:

		Ой на горi та женцi жнуть.

– …Ей, ви, хохли! Чого завили? Буде панахидити – i так сумно.

…Степ. Фуга. Бурани й ще бурани.

– …Єфто пятой вагон – антiрнацiональной. I скажу я тобе, братця, про народи. Латиш – ефто тiш, смiрной народ, мудрай; оврей – тож нiчяво. Ходя – катаяць аль тутарiн – суварай i вернай народ. А вот ефтот хахол – паняхiда: как завоя про поля аль про девчину – тякай!

…Степ. Фуга. I рейки – рейки.

– Козаки!

– Козаки!

– Де? Що? Як?

– Хто панiку робить? Сволочi!

Вискакують сотнi «наганiв», «бравнiнгiв», «гвинтiвок».

Дехто дивиться з тугою, дехто готуе набоi, дехто сiв на тендер i полетiв: паровик одчепився й летить по паливо.

Товаришу Жучок, вам не боязко? Козаки!

Усмiхаеться: в iхнiм селi були козаки. О, вона добре знае, що то – козаки. I чогось засмутнiла, замислилась.

…Довго бiлi широкi поля. Довго паровик не приходить. Нарештi приходить. Тодi знову вiдходить у дикий i нiмий степ.

…Вiд станцii до станцii, вiд холодноi ночi до холодноi ночi.

Палива нема. Коли нiч, тодi трiщать станцiйнi паркани, i трiщать i дивляться з тугою обiдранi вагони:

…«Поiзд генерала (iм’ярек)».

…Вiд дикоi станцii до холодноi ночi, вiд дикоi ночi до холодноi станцii.

…Товариш Жучок дiстала палива. А дiстае так:

– Тьотю, дайте оцю паличку.

– Що?

– Дайте оцю паличку.

– Бери.

Взяла.

– А може, ще дасте?

Подивиться "тьотя":

…Жучок: "кiт у чоботях".

Iще дае.

…Товариш Жучок заливаеться:

– Ха! Ха! Обдурила тьотю!

А вона зовсiм не обдурила, вона просто – жучок!

Ах, цi жучки в чоботях, вони конче не дають менi покою! Коли я буду вiдомий письменник, тодi я напишу велику драматичну поему: «Кiт у чоботях».

…Трiщить чавунна пiчка – паливо. За вагоном летить, вие дика фуга.

Їдемо на Кубань.

– …Отак… не так. (Це товариш Жучок).

Отак… не так…

Бiля пiчки одиниця вагону – може, я, може, хто iнший, може, всi ми.

Вона вчить, як залатати пропалену шинелю.

Але вона каже:

– Дурня нiчого валяти. Думаеш, як приiдеш додому, то я з тобою буду i тепер панькатись? Дзуськи! Як би не так!.. На, ший!

Вона нам обiд варить, вона наша куховарка – i тiльки. Вона безпартiйна, але вже мае в торбинцi товстеньку книжку «Что такое коммунизм» (без автора)… Издание N-го боевого участка рабоче-крестьянской Красной Армии.

…Iнодi ми iй кажемо:

– Слухай, товаришу Жучок! Чи не можна з тобою пожирувати?

Тодi ми чуемо:

– Дзуськи!

Ми регочемось, бо знаемо, що не всiм «дзуськи»! – у нас е молодий «пареньок» – так зветься, так звемо: «пареньок». Вiн теж кирпатенький, i ми вже бачили, як вiн обiймав ii, i вона мовчала.

…Ну, то iхне дiло.

…Але вона нас конче дивувала, вона iнодi вживала таких слiв, вела такi промови, що ми лише роти роззявляли. Безумовно, коли ми думали тiльки про ворога, вона ще про щось думала.

– Чи не скiнчила ти, бува, гiмназiю? – смiявся дехто.

Вона комiчно сплескувала руками:

– Гiмназiю? Гiмназiя для панiв. А для нас – дзуськи!

Тодi один незграбний хохол авторитетно заявив:

– Це паходной Ленiн…

– Да руки порепанi.

…А за вiкном стояла туга, i звисала туга з дроту, що йшов, вiдходив за стовпами невiдомо куди.

…Хуртовина, морози, станцii з заметеними дзвонами, зрiдка туга на дрiт, а завжди:

– Д’ех! Революцiя – так революцiя!

А потiм знову холоднi вагони, довгi потяги, потяг, як воли, i раптом:

– Стоп!

– Що таке?

– Нема палива.

Паровик одчеплюють, паровик летить у темну дику фугу, у дикий нiмий степ.

Тiльки забув я ще сказати:

Частенько, коли потяг зупинявся на станцii «на неопредельонное время», товариш Жучок, упоравшись бiля походноi кухнi, виходила з вагона невiдомо куди, i довго ii не було. А вiдтiля вона приходила завжди в зажурi.

Чого в зажурi?

Це буде видно далi.

Плакати! Плакати! Плакати!

Гу-у! Гу-у!

Бах! Бах!

Плакати! Плакати! Плакати!

Схiд. Захiд. Пiвнiч. Пiвдень.

Росiя. Украiна. Сибiр. Польща.

Туркестан. Грузiя. Бiлорусiя.

Азербайджан. Крим. Хiва. Бухара.

Плакати! Плакати! Плакати!

Нiмцi, поляки, петлюрiвцi – ще, ще, ще…

Колчак. Юденiч. Денiкiн – ще, ще, ще…

Плакати! Плакати! Плакати!

Мiсяць, два, три, шiсть, двадцять… ще, ще, ще…

Гу-у! Гу-у!

Бах! Бах!

Мчались мiсяцi…

Минуло… я не знаю, скiльки минуло: може, це було вчора, може, позавчора, а може, промайнуло двiстi лiт?

Коли це було?.. А може, це васильковий сон?

– Не знаю!

I от – лiто, степове лiто. Це степи бiля Днiпра – недалеко Днiпро.

…Тепер ночi в лiтнiх степах.

Це так чудово, так каламутноi

Знаете? Сидиш у степу й думаеш про тирсу. Це так чудово: думати про тирсу, коли вона таемно шелестить, коли шелест зайчиком: плиг! плиг!

Це так чудово!

Ах, який мене жаль бере, що моi попередники змалювали вже степ уночi. А то б я його так замалював – iй-право!

…Я приiхав.

На третiй день одержую записку:

«Товарiщ, ви, кажется, прiехалi ещо в пятнiцу. Предлагаю немедленно зарегiстрiроваться в ячейке».

Кажу:

– Секретар, мабуть, жоха, iз старих партiйцiв.

Товариш усмiхнувся:

– Тебе дивуе записка? «Это чепуха». От ти ще понюхаеш дискусiю. В печiнках менi сидить оця дискусiя.

Я зацiкавився.

– Що за дискусiя?

– Почекай, сам узнаеш.

I не сказав.

…Я пiшов.

– Де кiмната ком’ячейки?

– Он!

Входжу.

Дивлюсь – щось знайоме. Думаю, пригадую й раптом згадав: та це ж «кiт у чоботях».

Ото штука!

– Ви секретар ком’ячейки?

– Я…

– Вас, здаеться, товариш Жучок?

– Так.

– Ну, так ми з вами знайомi. Пам’ятаете?..

Вона, звичайно, все пам’ятае, але вперше зарееструвала мiй партквиток, а потiм уже говорила.

…Ясно: минуло стiльки часу. Товариш Жучок дочитала – прочитала «Что такое коммунизм» (без автора)… Издание N-го боевого участка рабоче-крестьянской Красной Армии. I тiльки.

А iнше так просто: ходить «кiт у чоботях» по бур’янах революцii i, може, й сам не знае, що вiн секретар ком’ячейки, а потiм узнае й пише:

«Предлагаю немедленно зарегiстрiроваться…»

Одне слово, я, мабуть, i не здивувався, тим паче що минуло так багато часу, а «кiт у чоботях» i тодi вже був —

– «паходной Ленiн…»

I, треба щиро сказати, друге видання Ленiна – «Паходной Ленiн» – таке ж iнодi було суворе й жахне.

От малюнок:

Я завинив.

Товариш Жучок очi драконом:

– Товаришу! I вам не соромно?

– Дозвольте… я ж… iй-право… я ж…

Товариш Жучок очi драконом:

– Ваш партквиток!.. Давайте!

Вiддаю.

Пише:

«Товарiщ такой-то в таком-то месяце пропустiл столько-то собранiй. Получiл виговор от секретаря ком’ячейкi с предупрежденiем винестi его недiсцiплiнiрованность на обсужденiе обществен-ного мненiя партii посредством партiйного суда на предмет перевода в кандiдати iлi окончательного iсключенiя iз нашiх коммунiстiческiх рядов.

Подпiсь».

Точка.

Коротко.

Ясно.

I трiшки того… нiяково.

…Звичайно, як i тодi (тодi – в дикiм степу), на нiй колiр "хакi", бо революцiя знае одну гармонiю фарб: червiньковий з кольором "хакi". Як i тодi: величезнi чоботи не на ногу. Як i тодi.

– Дзуськи!

Як i тодi, бузиновий погляд, бузиновий смiх i носик – голiвка вiд цвяшка: кирпатенький.

…Як i тодi, були ночi, але вже не холоднi, а теплi, замрiянi – лiтнi степовi ночi.

Тiльки тепер тривожили нас не козаки, а бандити-лiсовики тривожили наш тил. А з пiвдня насiдав розлютований, поранений (добивали) ведмiдь з бiлого кубла великоi Росiйськоi iмперii.

А от дискусiя (в печiнках сидить!).

Є ходяча фраза: треба бути начеку i не забувати про чеку.

Зробили перефразовку.

– Дискусiя – це бути начеку, щоб не попасти в секретарську чеку.

Товариш Жучок каже:

– Сьогоднi вечiр дискусii!

Ми:

– О-ох! У печiнках вона сидить! (Це, звичайно, не вголос).

– Товаришу! Дайте менi на хвилину «Азбуку комунiзма».

– Ах, не мешайте, товарiщ. От я i забил: как ето? Фу, чорт. Значiт, капiталiзм iмеет трi прiзнака: найомний труд… найомний труд… найомний труд…

Хтось пiдказуе:

– Монополiзацiя стредств проiзводства. I…

– I iдiте ви к чорту, сам прекрасно знаю.

…А от на другiм краю:

– Комедiя! Как все заволновалiсь. Товарiщ Ларiков, неужелi ви не волнуетесь? Не верю. Не поверю, чтоб ви всьо зналi. Це до одного з тих, що все знають:

– Ну от, еслi ви всьо знаете, скажiте: когда Тьер разбiл велiкую французскую комуну – в 71 iлi в 48 году. А? От скажiте.

– А ви, товарiщ Молодочков, не хiтрiте, не випитивайте, скажiте просто, что ви не знаете. I тогда я вам скажу.

Молодчiков червонiе, i я червонiю, i багато з нас червонiе, бо бiльшiсть iз нас – це тi, що нiчого не знають, але цього нi в якiм разi не скажуть.

– Це ж дурницi – цi дискусii, наче ми шкiльники.

– I правда. На чорта це? Це ж буржуазна метода освiти. Не достае ще екзамена з iнспектором. Iще чути:

– Да, наконец, дайте мне на мiнуту «Азбуку комунiзма»).

– Фу, чорт, снова забил. Капiталiзм iмеет трi прiзнака: монополiзацiя проiзводства… монополiзацiя проiзводства…

– От бачите, все ж одно не знаете.

– Ах, оставьте меня, товарiщ…

Нарештi вечiр.

Так: за вiкном, як i в iнших моiх оповiданнях (не всiх), – громи гармат, а десь у травах, а потiм на дорозi – кавалерiя. Наша? Кажуть, не наша. А чия? Не знаю. Може, ворожа кавалерiя, може, рейд.

I хтось тихенько за травами – «може, завтра тут, де ми сидимо, будуть папiрцi, ганчiрки й дух порожнечi, дух побiгу, дух крови».

Але те забуваеться.

…Доповiдач скiнчив.

Товариш Жучок:

– Ну, товаришу Бойко, все-таки я нiчого не зрозумiла. При чому тут дiалектика, коли сказано iсторичний матерiялiзм? Ви як думаете?

– Дозвольте, товаришу голова, я, собственно, слова не прохав.

Товариш Жучок очi драконом:

– Як голова нiчого не дозволяю, а як товариш прошу вас сказати.

Ми говорили, ми плутались (з нами iнодi бувало навiть дурно). А все це називалось дискусiя. Товариш Жучок казала:

– Дзуськи! Не так. Ану ви, товаришу Молодчiков?

Вона рiшуче входила в роль педагога.

А ми бiсились, бо в нас було самолюбство. Ми обурювались на нашу бувшу кухарку, на сьогоднiшнього секретаря ком’ячейки – на «кота в чоботях».

…Потiм вона бiгала, метушилась, збирала жiнок, улаштовувала жiночi зiбрання, де говорили: про аборт, про кохання, про право куховарки (Ленiн сказав).

Кричали:

– Геть сем’ю!

– Хай живе холоста женщина!

А для плодючоi женщини казали:

– Хай буде iнтернат, хай будуть спiльнi прачешнi й т. д., й т. iнш.

– …Товаришу Жучок, можна двох любити?

– Це залежить вiд того, як ви знаете iсторичний матерiалiзм. Я його погано знаю, а тому й "воздержуюсь".

Так от —

– багато я написав би ще про товариша Жучка, i це заняття вельми цiкаве. Та, бачите, зараз пiв на п’яту, i менi треба вже спiшити на партзiбрання, бо там —

– товариш Жучок N 2, а це значить… проте коли ви партiйний, то ви самi знаете, що це значить.

Вона написала так:

«Товаришу Миколо (це до мене, Микола Хвильовий). Ви, здаеться, пiслязавтра будете вже в Таращанськiм полку, а я зараз буду в резервнiй кiннотi: там щось махновщина, треба поагiтувати. Може, нiколи не побачимось, так я вас хочу попрохати: не гнiвайтесь на мене за дискусiю. Я знаю, у вас – самолюбство, але в нас – темнота. А поскiльки диктатура наша… Словом, ви мене розумiете: нам треба за рiк-два-три вирости не на вершок, а на весь сажень. З комунiстичним привiтом. Жучок».

Але вона сьогоднi не поiхала, i ми ще побачимось.

Побачились от де.

Уявiть – порожня школа, полiтвiддiл. По кутках, на столах сплять. Це муралi революцii. Частина з них поiде в полки, подиви, частина ще буде тут, а потiм теж поiде в полки, в подиви.

Це бурса революцii.

…Було зоряно, а потiм стало темно – пройшли хмари.

…Побiгла мжичка.

Мжичило, мжичило, i чогось було сумно тодi. Хотiв скорiш заснути.

Але в кутку часто пiдшморгували носом i не давали спати.

– Товаришу, не мiшайте спати!

…Мовчанка.

Мжичка тихо, одноманiтно била у вiкно. Хотiлось, щоб не було мжички й не торохкотiли пiдводи: нагадували важку дорогу на Москву – iти на Москву, на пiвнiч вiд ворожих рейдiв.

– Товаришу, не мiшайте спати.

Мовчанка.

…Ви, мабуть, уже знаете, що то товариш Жучок пiдшморгувала.

Вона пiдiйшла до мене.

– Ходiмте!

Я здивовано подивився на неi.

…Вийшли на ганок.

Була одна сiра дорога в нiчний степ, i була мжичка.

– Ви плакали?

– Так!..

I засмiялась:

– Менi трiшки соромно… знаете… бувае.

I розказала.

Тодi я взнав, що товариш Жучок, хоч i жучок, i «кiт у чоботях», але i iй бувае сумно й бувае не бувае:

– Дзуськи!

Тодi менi кирпатенький носик розказав, що iй не 19, як ми думали, а цiлих 25 лiт, що в неi вже було байстря i це невеличке байстря —

– повiсив на лiхтарi козак.

Це було на Далекiм Сходi, але це й тепер тяжко. Це було на Далекiм Сходi, коли вона пiшла по дорозi за отрядом. А то була козача помста.

…Я згадав снiговий степ.

…Iшла мжичка.

…Була одна сiра дорога й темнi силуети будiвель.

А втiм, це не диво, що дитину на лiхтарi повiсили: було ще й не таке.

Я не збираюсь у вас викликати сльозу.

А от маленький подвиг – це без сумнiву. А чий? —

– Ви подумайте.

…Товариш Жучок N 2,

N З, N 4,

i не знаю, ще скiльки е.

Товариш Жучок N 1 нема.

Зник «кiт у чоботях» у глухих нетрях республiки.

Зник товариш Жучок.

…Ходить «кiт у чоботях» по бур’янах революцii, носить соняшну вагу, щоб висушити болото, а яке – ви знаете.

Так:

– пiп охрестив Гапка (глухе слово, а от гаптувати – вишивати золотом або срiблом – це яскраво).

Ми назвали —

– товариш Жучок.

А iсторiя назве —

– «кiт у чоботях».

Кiт у чоботях – тип. Точка. Коротко. Ясно.

Все.




ЮРКО


На Донеччинi – завод.

Уночi над заводом темно й недосяжно думае небо. Проливаеться на небо золото золотого шлаку – тодi в посьолку сниться…

На нiчнiй змiнi були: Остап, Юрко. Юрко: гори Юри (Швайцарiя), юрта, за юртою тайга – холодна, в снiгах: бори, бори, i нема iм краю.

Був Перекоп; а пiсля Перекопу Юрко сказав:

– Або в завод, або за кордон революцiю робити.

Послали в завод.

Уночi над заводом, мабуть, проходять хмари; коли з пiвночi – вiдходять до моря, коли зi сходу – на запорiзький степ.

…Цех. Вийшли. Пiзно.

Мовчазно шумiли машини в таемнiм напруженнi. Зникали постатi за машинами: носили залiзо. З гасом стояв дух заводськоi ночi – глибокоi, як море бiля японського берега.

Iшли: Юрко, Остап – люди однаковi, люди рiзнi. (Проходили днi – холоднi й теплi, близькi, далекi… люди однаковi, люди рiзнi).

Над посьолком люкс, над заводом нiч. Що думае нiч?

Остап брав великi кроки, Юрко вiдставав. Дивився на саженну постать Остапову…

– …Так, як почнеш шукати правди, то, гляди, i залiзеш у кривду. А чоловiк я темний, хоч i пролетарiат. Ну, а Наталка хай ходить до вас, я нiчого не iмiю. Лиш би не в шалапути, не люблю я iх: по-свинячому шукають правди, богородиць наробляють – один розбрат.

…Одчинить дверi Наталка, трiшки заспана, теплий жiночий дух вiд неi. У неi ноги трiшки колесом i, як у молоденькоi дiвчини, зiтхання.

– …Був я в партизанах. Ще з Махном ходив, а що до чого й досi не добрав. Така вже вдача: як вип’ю пляшку, то й за власть совiтiв. Бiльшовикiв подавай – i квит.

Юрковi було образливо, а Остап говорив:

– Мое яке дiло; хтось добере – нас чимало. А Наталка хай у ячейку ходить, я нiчого не iмiю.

Болото закумкало нiч. Де болото? То – жаби.

Коли увiйшли в дверi, Наталка в однiй сорочцi зустрiла. Спитала:

– Товаришу Юрко! Що це таке – емiсiя? А потiм: що це таке – девальвацiя?

– Ти краще постiль постели, – сказав Остап. А Наталка постiль стелила й уже з сумом:

– Мабуть, довго вчитися нам: революцiя наша, а слова не нашi…Роздягались, говорили. Потiм Наталка увiйшла в Юркову кiмнату, бiлою плямою стала край столу.

– Я забула зачинити вiкно.

– Зачинiть.

Вона мовчки вийшла. Юрко думав про неi. Болiли плечi, болiла спина – цiлий день носив рейки.

Без революцii, коли нема творчости, життя тече нудно, одноманiтно (або, або: дух творчости, дух руйнування). Живе в посьолку багато людей. Багато з них творять, багато – так.

Ранком, коли пролетять тьмянi одуди свiтанку, гудок. Один, два, три. Наталка будить i чоловiка, i Юрка. Остап iде ранiш, Юрко – потiм. (Потiм): кидаеться до дверей. Наталка зупиняе.

– …Що?

– Пiдождiть, я вам снiданок загорну, все одно запiзнились…А то пiдставляе пiд його обличчя дзеркало.

– Гарний?

Вiн знае, що все обличчя в сажi. Йому нiяково: чотири днi лягав не роздягаючись. Не вмивався.

– Ех, Наталю!

Вiн зiтхнув, але зачепити ii не вiдважився. Поспiшае через сонний посьолок. Повз Торця паруе, а далi паруе в степу: тоскно дивитись на степ, де мрiе далина. Наталка дивиться синьо, так бувае не часто, так дивляться не всi.

I все-таки Юрко звичайнiсiнька людина, хоч i комунiст (це не Америка, але iстина, здорова логiка). Уже проклинав завод – важко, а коли приходив додому, уперто думав про Наталку.

Тече життева рiка одноманiтно, глухо перекликаючись в осоках (зелене баговиння в громовицю глибоко сидить у водi, i йому не страшно).

Єсть заводський клуб. Улаштовували вистави – заводська молодь (заводська молодь у футбол i лявн-тенiс грае). Сьогоднi улаштували таку – на диво. Сам робiтник написав: i рай був, i пекло було. Виступали (як треба) промовцi: один доповiдач, а решта – так, своi, заводськi.

Одному кричали:

– Та ти, Юхиме, мабуть, злiзь, не шкандаль нашоi фiрми. Юхим не слухав i все-таки договорив. I все-таки закруглив. Були оплески. Закiнчив «урою».

Хтось ударив по халявi й iз задоволенням зазначив:

– Хоч свiйський, та хитрий… Щоб тебе дощем намочило!..

Остап, Юрко, Наталка – теж на виставi. Остап теж сказав:

– От тобi й революцiя: i не видно ii, i видно ii. Як ота благодать з неба: щось, десь, а в руки не вiзьмеш, мов ужак вислизне.

Наталка сидiла поруч Юрка. Їi тiло торкалось його тiла, i йому було гарно. I спитала Наталка:

– А що це таке, що й капiтал Маркса, i «Нива» Маркса: директорша колись виписувала?

Юрко сказав Наталцi, i зрадiла вона:

– А я оце два днi думаю: як же це так, що i в буржуiв був Маркс, i в нас Маркс. Невже одурили Ленiна?

Прийшов… антракт. Пiсля вечора були танки. Юрко позiхав.

Заводський паркан перстенiе мармурове: сiверко, димно, похмуро. Вийдеш за ворота – жовтява безпоряднiсть ланiв. Заглядають, вiдбiгають назад.

Ах, давно це було, за молодости молодоi, коли юнi дзвони юнiсть молоду дзвонили…

…Кричали, кричали «кукушки», стукали, стукали молотки за брамою, а назад нема вороття.

…Посьолок забайрачився у вiтах.

До заводу ходять через залiзницю – дорiжка така, вторована, повз Торця – рiка така: фабрично-заводська, ховаеться в степах.

Ходив Юрко. А до Юрка приходили комiтетчики, секретарi. Казали, що не так лекцii читае, що доба епiзодичних пройшла. Юрко згоджувався, а десь на сподi своеi душi запитував, а ви звiдки знаете? Фамiльярно похлопували його по спинi, а йому було чогось неприемно. Таранкуватi, мамулуватi, "типiчнi сурйози", але вони вважали себе за справжнiх представникiв пролетарiату.

…I сказав Остап iз кутка:

– Все це гарно, а ще б краще було, коли б хто з вас хоч пiвпляшки дiстав.

Голова фабзавкому примружив око:

– I справдi, хлопцi, чи не випити?

Юрко запротестував. Тодi пiдiйшли всi й стали його уламувати.

– Пий, та не пропивай розуму, – сказав секретар.

I Наталка пiдiйшла:

– Та що це ви, Юрко! Невже ми в черницi приписалися? Хiба таки Троцький не п’е?

Вiн хотiв сказати, що не п’е, але подумав, що йому однаковiсiнько не повiрять: «вiн же з ним не живе».

…Вийшли в садок, горiли зорi, текли потоки, зорянi: аеролiти.

…Випили небагато (бiльш не було) i закiнчили. Говорили.

– …От тепер i я скажу: подавай менi бiльшовицьку власть, а хочеш, то й у саму ком’ячейку записуй.

Наталка сiла бiля Остапа.

– Що в п’яного на язицi, то у тверезого на думцi. Товаришу Юрко, запишiть його в ячейку.

Наталка говорила щиро, i обличчя ii було свiтле, як винне повiтря восени – ранньоi.

…Над заводом знову думало небо – темно, недосяжно.

Секретар сказав:

– Плюю на всiх i вся. Моя власть, i баста!

Його спитали:

– А я?

– I твоя.

– А я?

– I твоя.

Наталка взяла за руку Юрка:

– I iхня?

Всi подивились i подумали, а секретар кинув:

– Це гiсть.

А Остап п’яно й нахабно засмiявся:

– Це той, як його… як ото мiтинг був… – попутчик. Ха… ха…

Юрко спалахував, а всi зареготали, а секретар похвалив:

– Нiчого, хоч попутчик, зате дорогий, – i похлопав Юрка по спинi.

…Зорi зазорили все небо. Було тихо, а на залiзницi кричав паровик.

Сьогоднi возив рейки вагонеткою Юрко, з вальцювального цеху.

…Залiзо спiвало. Надворi днiло, верещали молотки. В гострих лезах тонкого упаду Юрковi тихi спогади.

«…Попутчик… так…»

Бантини, бетоннi крокви й залiзне, кам’яне – ми. Ми – король землi. Ми той, що в скажено-рухомому танцi машини керуе огняною електричною вагою – непереможною, всесильною.

«Отче наш, електричноi системи вiку, да буде твоя непохитна воля там – на землi, як тут – у заводi».

…У вальцювальному цеху кипiло штавбування нагартованих шматкiв. По пiдлозi вогнянi гадюки плазували з дрiб’язким смiхом.

«Попутчик… так…»

Юрко вiдпочивав, Остап стояв бiля розпаленоi печi. В руках важка крицева жердина… Крiзь щiлини проточувались огнянi язики, бурхотала бiла курява нагартованого кубла. Стогнала – на зовнiшне повiтря.

Остаповi м’язи залiзнi, спруговi. Вiн крикнув:

– Е-ех!

Стукнув (енергiйно) по землi жердиною i ще:

– Подавай! Подавай!

Пiдкотилась одноколеска до печi, щiльно притулилась, як дитина до материноi спiдницi. Остап iз силою одкинув дверцята й зашилив у пащу жердину.

I була бiла курява, а в нiй казковий велетень – Остап. Вiн боровся з огнем i знову крикнув:

– Держи!

Раптом полилась бiла маса, i бурухнувся нагартований опецьок.

– Гата!

«Попутчик… так…»

Юрко дивився на це не вперше.

Нудить пiд серцем – так завжди.

Довгi днi цiлого року, тиха лютiсть, спругова Остапова сила. Пiдiйшов.

– Закуримо?

– Давайте!

Помовчали. Говорив Остап:

– Ну що? Сказали в ячейцi, що Наталка пила?

Здвигнув плечима Юрко.

Мовчали…

Вони були люди рiзнi, люди однаковi.

…Залiзо спiвало…

Люди жили не тiльки в заводi – i за заводом. Люди – не воли. Ходила Наталка, ходив i Остап: «гуляти»; Юрко майже не ходив.

(Я думаю про кiнець етюду. Як жили iншi – про це в другий раз).

…Блимали червневi зоряницi – це зорi. Палав краевид – за вечором. Було душно. Заводська молодь уiдливо домагалась, щоб Юрко читав iм лекцii. Вiн говорив, що не мае часу, а вони знову приходили й знову домагались.

Остап пiшов у трактир (знову був трактир): прийшли о шостiй ранку з заводу.

У кiмнатi був вiн, Юрко i Наталка – червона, горiли очi. Пiдвела очi вiд книги.

…Гарно…

– Вам подобаеться книга?

– Менi подобаеться книга.

– Вiн подумав i взяв ii за руку.

– Гарно?

– Гарно.

Вiн сiв бiля неi:

– Гарно?

…Були останнi днi червня, запашнi, в садку куделiв цвiт, летiв.

Зацвiла метелиця – лiтнi курделi.

Держав ii руку, вона знизила вii.

Вiн зрозумiв, i йому забилось серце.

…Проходила лiтня метелиця, а в кiнематографii грала музика – мiщанський мотив: присмерк, буднi, зажури, як до революцii.

Пересипались днi, пересипались тижнi: у кошику часу – синi ночi, далекi зорi, рожевi дороги, бузковi ранки.

I прийшла недiля. Наталка сказала:

– Ходiмте на берег Торця.

(Остап пiшов до фабзавкому).

Юрко:

– Ходiмте!

Сказав просто, було не просто.

Пiшли левадою. Наталка сьогоднi надто весела, смiялась, i стан iй манливо колихався. Була, як i завжди, босонiж, а тому, проходячи повз колючок або кропиви, вона раз у раз голосно скрикувала. А коли вони зiйшли на стерню, Наталка сiла на землю й рiшуче заявила:

– Я далi не пiду.

Юрко сказав:

– Ходiмте, товаришко.

Наталка сказала:

– Не пiду! Не пiду!

Вiн знав, чого вона хоче, i з незадоволенням кинув:

– Я не Остап, у мене бичачоi сили нема.

Тодi вона пiдхопилась:

– Остап! Остап! Остап!

Поперед них промайнула стьожка срiбно-лусковоi рiки. Пiдбiгли до верби, що самотньо на березi Торця стояла. Сюди зайшов дим Торецького заводу.

Коли сiли в тiнi лапастоi гiлки на пiску, Наталка з реготом розказувала, як вона маленькою дiвчиною хотiла була колись купатись, та не встигла роздягтися, як бiля неi вирiс директорiв син.

– Тепер, кажуть, за кордон утiк. Вiн хотiв зо мною купатися, а я на нього наплювала: таке плюгавеньке та паршиве.

Потiм вона спустилась униз, до води. Забулькала, уважно розглядала кущ осоки.

…Бiля Торця вогко, а тiнь од верби до захiдсонця лапастiша, густiша. За Торцем широкi мовчазнi поля. Сонце мжить золото на рiку. Полями йде легкий смуток.

Юрко сiв бiля Наталки, обняв ii однiею рукою. Вона не говорила, дивилась униз. Вiн узяв ii за талiю – вона не говорила. Вiн поцiлував iй шию – вона не говорила.

Юрко подивився назад – було широке поле, i все було видно. Вони сидiли цiлу годину – так.

Вона не говорила.

Юрко думав ii схилити на землю.

Тодi на рiку упала iз сходу синя тiнь – iшла нiч.

I сказала Наталка зажурено:

– От я вже й забула. Нiяк не запам’ятаю емiсiю й девальвацiю. Оце з пiвгодини думаю – де те, де iнше! Думаю, думаю i нiяк не пригадаю.

Тодi Юрко раптово пiдвiвся, а Наталка подивилась на нього здивовано. Юрко сказав:

– Пора додому.

…Вона ледве навздогнала його.

Юрко писав до товариша (завтра): «…досi почуваю гармати, досi бачу барикади. Клянуся, що комунiст. Я не винесу цiеi тишi. Припустiм, я не пiшов на завод. Ну? Я завiдував би райрибою. Ти розумiеш – райрибою! А може, райсiллю? Ха! Чого мене не пускають за кордон? Я ладен робити замах на самого Пуанкаре. Я родився для вибухiв… А на заводi я теж не можу – тут треба марудноi працi, а я не можу. Я досi почуваю гармати, а завiдувати райрибою я теж не можу. Я…»

Вiн (Юрко) писав довго, надхненно

Ще була вночi тривога i гули гудки – на заводi пожежа.

Остап прийшов пiзно – тiльки-но лiг. Пiдвiвся, розбудив Юрка:

– Пожар!

– Де?

– На заводi.

Юрко сказав:

– Я захворiв, я не пiду.

Остап одягався, скаржився:

– Поставлять його за iнженера, а воно нi бе-бе. От i пожар.

Юрко не стерпiв:

– А ви, мабуть, i сьогоднi випили? I вiдповiв Остап байдуже:

– Це наше дiло, заводське.

I вийшов.

«Попутчик… так…»

Наталка, як пiшов Остап, одразу захропла.

За тиждень був суботник: пiсля пожежi прибирали. Пiшли на роботу всi.

Юрко не пiшов: йому лагодитись до лекцii.

У посьолку було тихо, тiльки дiти на вулицях кричали.

Юрко пiдiйшов до Наталки:

– Наталю! – i голос йому затремтiв. Вона подивилась на нього й зблiдла.

– Що таке? – i сiла на лiжко.

I вiн сiв.

– Я вам, як товариш, як…

Вона подивилась на Юрка – йому горiли очi, i iй спалахнули очi.

Вiн узяв ii голову й мiцно обняв.

Вона тихо говорила:

– У мене не було дiтей… Що ви кажете?.. Я не хочу…На розi в меду горiла липа – пройшов солодкий дух.

– Що ви кажете?.. А Остап?.. Не хочу…

(Я зупинився на найцiкавiшому мiсцi. Правда? I як ви думаете, чи не час менi плюнути й почати нову новелу? Час, певно, час. Отже останне зусилля!)

…Хтось закричав на вулицi. Наталка наставила вухо. Потiм пiдхопилась.

– Якесь нещастя.

Заводськi жiнки чують нещастя – серцем. Вискочила…На розi в меду горiла липа…

А потiм у кiмнату внесли Остапа й положили на лiжко. З крана зiрвалась стальна хрестовина й перебила Остаповi праву ногу.




НА ГЛУХIМ ШЛЯХУ


Глибокi борозни лiт… I це – тоска… Куди сховаюсь вiд могил твоiх?

…А втiм, добре: i штучнi вона мала, та з часом повипадали з омети. А постать ii прибила чвиря. Знаете – чвиря на глухiм шляху. Мороз коле скло, мережить скло.

Школа, клас…

До повiту – 60, до станцii – 80.

Навкруги: глуш, глуш, глуш…

Це глибокий чатинник моеi несибiрськоi тайги.

…Знаете, милий друже, от мiнiатюрний фрагмент iз забутоi, розвiяноi поеми «Азiя».

«…В п’ятому вiцi – дикiм i далекiм – вiд Уральських хребтiв, вiд Волзьких скель до тихих голубих вод Дунаю: гуни, сармати, германцi… I вбив син Мундцука свого брата Бледу. Скажений Аттiла, король гуннiв.

…Проходили вiки. I прийшов глухий вiк – XIV. I на невiдомих азiятських верхiв’ях пiдвелась грiзна постать Темерлана…»

Це nota bene до моеi вiри: велика iстина землi: сонце пiдводиться на сходi.

…Сосни гудуть-гудуть…

– Чого так сосни гудуть?

– Хуртовина. Вiтри.

Ох ви, сосни моi – азiятський край!

…Школа, клас.

Дiтвора спiвае:

– Нiхто не дасть нам iзбавлення: нi туз, нi дама, нi валет…Наталя Миколаiвна стурбована. Наталя Миколаiвна бiжить:

– Боже мiй, дiти! Не можна так спiвати: це ж пiсня державна! Наталя Миколаiвна скiнчила прогiмназiю – то так далеко! – Нестiр – сторож:

– …Миколаiвно! А хiба вже, мать, нема!

– Ах, Несторе! Боже мiй! Чого ви турбуетесь?.. Я як-небудь… Вона… «як-небудь». Нестiр:

– Ох, Миколаiвно! Святий ви чоловiк. Потому, як менi уздрiваеться: забули про нас буржуази… Пожалуйте, махорочки…

Закурюють.

…Нафти нема. Ночi довгi, як степовi дороги на великiй рiвнинi. На холоднiй печi, в ганчiрках – фунт сухарiв у кутку i старе тiло. А ще старе бiля порога: Нестiр.

Тодi сни… А може, таемна ява?

– …у другому двадцятого столiття, двадцять рокiв тому вiн приiхав, бадьорий i радiсний, як сама юнiсть.

Стояв вересень. Стояли блакитнi далекi простори. Тодi обрiй цвiв гарячими маками, i облiтали пелюстки, i обгортали мозок.

На серцi спiвала струнка, бiла, як молоко, береза: у неi пишнi молодi перса, у неi золотi кучерi…

…(Ляжу на твое тьмяне лоно, мiй коханий, невiдомий обрiю!..)

…Над архiпелагом осель, у м’ятову даль линула березова пiсня.

…I курiв далекий обрiй, i пахли в мрiях мальтiйськi мандарини й африканський мигдаль.

– …Наталочко! Мое миле котятко! Я ввесь дзвеню цукровим троском… Там, десь, на Великих Зондських, на вулканi Смеру. Наталочко! Моя зелена наядо!

Тодi кипiла скажено друга молодiсть, тодi не вiрила, що йде тридцята весна, бо в очах темнiло, а пiд ягодою тугоi перси ревли вiд солодких мук отари самцiв.

Вона:

– …Олексо! Мiй божевiльний! Я п’янiю… Налий усю мене столiтнiм медом, туманним хмелем, Олексо! Розiрви менi сорочку!

…Мчався багряний олень по горах, по долинах часу. Над байраками летiли журавлi! Курли! курли!

I прокинулась рiка до порогiв.

(Гей, ти, Днiпре! Гей, ти, сивий! Чи довго ще до навiгацii?)

…Над оселями проходили сторожкi ночi. Проходили по осоках, по заводах i далi в простiр, лiсовими стежками, за узлiсся.

(—Ляжу на твое тьмяне лоно, мiй коханий, невiдомий обрiю!)

– …Миколаiвно! Чи чуете?

– Чую, Несторе.

– Мабуть, прийшов кiнець. З’iли сукинi сини революцiю.

– Бог його знае, Несторе! Та тiльки я думаю: все гарно буде. Отже, на тому тижнi приiздили з наробразу, казали: все гарно буде.

…А сосни гудуть-гудуть…

– Чого так сосни гудуть?

– Хуртовина. Вiтри.

Ох, ви, сосни моi – азiятський край!

…Чиркнув сiрник. Нестiр запалив свiчку:

– Отож учора був на базарi, так оратор казав: такий iз наших… Треба, каже (читае по записцi)… двадцять п’ять архiвоенських комунiзмiв… Щоб, значить, була правда… Що ви на це скажете?

…Пф! – свiчка погасла.

– Бог його знае, Несторе!

…Перший осадчий прийшов з Правобережжя через Сагайдак – великий чумацький шлях. Перша хата була на березi. Але рiку випивало сонце, а троскiв пiдрiзували роки, i вiдходила вода в долину. Тодi будiвлi стояли на горбах, а вулицею летiли бенгальськими огнями пiски.

…Спiвала:

– А я дiвчина Наталка, а зовуть мене Полтавка…

– …Наталочко! Мое миле котятко!

…Вiн приiхав до бунту, коли в глибинах осель рiс бунт. Говорив про бунт – такий гострий, як бритва на горлi, такий грiзний, як смерч в океанi… шумують, шумують води: вал за валом. На сходi – маяк. Рев сирени.

…А друга молодiсть i в Нестора була: Наталя Миколаiвна – це недосяжнi кургани зiр.

…З Нестором Олекса й посадив цю сосну. Тодi, двадцять лiт тому.

…А бунт вирiс i положив бритву на горло.

Вiн:

– Наталочко! Я йду туди, до них!

– Iди, милий.

Вiн пiшов i не вернувся: не вертаються – хто в бунт…У Сибiр на золотi розсипини по Володимирськiй пройшов каторжник. I не прийшов.

…I знову сни… а може, таемна яв?.. Хiба знала, що в неi закоханий цей незграбний бородатий Нестiр?

…Плоть не розцвiла в закладний час. Вiд нього, вiд Олекси. I нiколи не було. Школа осунулась. Сосна росла й ховала дорогу, що на Сагайдак.

У п’ятому двадцятого столiття проходив останнiй шквал другоi молодостi. I пiсля заняття з сумом дивилась (з сумом врiзаноi стеблини) на Нестора. Як вона хотiла, щоб вiн зрозумiв ii.

Але не зрозумiв, i одiйшла друга молодiсть… А третя нiколи не приходить.

…Брели роки. Пролiтали журавлi, горiли свiтанки, горiли зорi. А вранцi в садках шумiла дiямантова паморозь.

– …Чи скоро земля воскресне? I бiжить глибокий чатинник моеi несибiрськоi тайги назустрiч свiжому вiтровi…

День за днем, рiк за роком – у вiчнiсть… ( – Гей, ти, Днiпре! Гей, ти, сивий! Чи довго ще до навiгацii?)

…Нестiр ходив у суботу по пошту за десять верстов i приносив вiдтiля пошту й тютюн «Бурас» за дев’ятнадцять копiйок, у синiй обгортцi. До глибокоi ночi вони курили й грали у хвильки.

…Азiя – не Азiя. Провiнцiя – далi, провiнцiя – глибше.

Далекий орiй димиться. Темний вiтер, сiверко. Бiлий вiтер. Замело дорiжки, вовчi стежки, заячi слiди. Повстали замети, набii. За сараем iржала, вила i рожала замети нiч.

…А сосни гудуть – гудуть…

– Чого так сосни гудуть.

– Хуртовина. Вiтри.

Ох, ви, сосни моi – азiятський край!

…Уранцi пiдвiвся багряний диск холодного сонця. I стояв чатинник, як бабусина казка. Стояв по груди в снiгу. На вiтах горiли червiнцi. Це остання згадка другоi молодости.

…Але скоро вiтер знову пiдняв хмари. Вдарив в диск холодного сонця. Розбив диск холодного сонця.

I знову фуга.

…А в школу таки зiбрались. У лахмiттях федеративного добра.

У школi бiженець Стасик.

Наталя Миколаiвна читае iсторiю: – Поляки гнiтили украiнський народ.

Дiтвора до хлопчиська:

– Стасику! А ти ж полячок!

– Бережись, Стасику, задавимо тебе вночi.

I скаржилась Наталя Миколаiвна. А Наталi Миколаiвнi кажуть:

– Навiщо ж ви так говорите?

– Боже мiй, нас так учили в прогiмназii.

А то ще бувае з Богом. Дiти:

– Ми в класi в Бога не вiримо, а вдома вiримо, бо й Наталя Миколаiвна вдома вiрить: ми самi бачили.

I ще:

– Наталю Миколаiвно! А навiщо ви iкону зняли?

– Ах, дiти, iкон уже в класi не можна вiшати: наробраз не дозволяе.

…Давно це: до Наталi Миколаiвни з’iжджались iз сусiднiх сiл учителi, учительки, фельшери й грали у фанта. Це теж спогади.

А село темне й гние в пранцях. Медикаменти за горами, за морями. В селi умiють лiкувати бешиху.

Вечiр. У кiмнатi самогонний апарат. Нестiр:

– Ну, вже завтра об’язательно продамо двi пляшки, а тодi й хлiба купимо.

– Купiть, Несторе!

…Налили по рюмцi. Випили… Темнiе… I знову надворi фуга.

…А сосни гудуть – гудуть…

– Чого так сосни гудуть?

…Хуртовина. Вiтри.

Ох, ви, сосни моi – азiятський край!




СОЛОНСЬКИЙ ЯР





I


До слобожанських Млинкiв пiдiйшли могутнi лiси Полтавщини i за три верстви зупинилися.

Стоять стiною, хмуряться.

В гущавину дорiжка по папоротi, повз сизi кущi, до Солонського Яру.

Солонський Яр: як i село.

В селi пахтить дубовим молодняком, стоiть над яром – селом, а нижче в провалля поплентались стрункi й темнi явори, i тiльки за десять верстов виринають, щоб мовчазно вiдiйти на захiд, на пiвдень.

Удень над селом сковзаеться клапоть перламутрових хмар, а вночi хмари зникають за проваллям, тодi Солонський Яр горить огняницями – i лiс, i село, i небо.

Тодi горить, чаруе папороть.

Солонський Яр – природна фортеця.

– Солонськi острожники казали:

– Є Холодний Яр, це – Солонський Яр… Атож…

А в Млинкiвськiй волостi скаржилися:

– I сукинi ж сини! Прохвости! Чортового батька видереш iх вiдтiля.

Чухали потилицi. Збирались на сходку. Мiркували. Iще чухали потилицi.

– Яку тут прахтiку зробити? Га? Запетлювали, як той казав…

…Коли приходить нiч, Млинки напружено дивляться на темну стiну полтавського лiсу й чекають. Але невiдомо, в яку кошару забредуть солонськi вовки. Тiльки вранцi шумить село.

Вранцi дiзнаються, кого обiбрано «до цурки».

…Стоiть могутнiй дуб. на пiвдорозi до лiсу, а до нього сiрiе ранковий шлях, од вiтрякiвперехиляеться на дiлянку молодняку.

…У немите вiкно волосноi Ради дороги майже не видно.

Савко Гордiенко, безусий голова з гострим обличчям, подивився у вiкно й пiдiйшов до натовпу.

– Ну, що? I сьогоднi обiбрано кого?

– Аякже: Матвiя Юхименка.

Пiдiйшов ще один селянин i безпорадно розвiв руками:

– Не iнакше, як дивiзiю треба сюди. Притакують.

У кiмнатi смердить архiвним папером, а писарчуки перами риплять.

Савко вдарив себе по чолi:

– От напасть… Прийдеться воювати.

Згодились.

– Дивiться, вам виднiше… А що напасть – то правда.

Але Савчин сусiда попередив:

– Ти гляди, Савко, п’ять предсiдателiв ухекали, то… може, й тебе отправлять на той свiт. Це, брате, тобi не австрiяка.

…А в село iз Солонського Яру вилазили постатi й зникали за тинами. Iще чути було там про Савка:

– Така йому фортуна: плохий буде – хай головуе, а зачепить – лихо буде…

Над Солонським Яром розтанув останнiй промiнь, у лiсi почало темнiти. Iз пiвночi попливла хмара, теж iшла на захiд.

…Пахло дубовим молодняком.




II


«…Наказую негайно виловити банду, що в Солонському Яру. Отряда прислати не можу, бо майже всi люди в роз’iздах».

Такий папiрець вiд повiтового вiйськового комiсара.

Савко подумав: «Дiйсно пора».

Зiбрав мiлiцiонерiв:

– Гайда!

Мiлiцiонери – старi партизани, дух партизанщини глибоко сидить.

Рудий мiлiцiонер, старшина, каже:

– А що, того… можна буде в Солонiвцi самогону… Чуеш, Савко?

Голова не чуе, задумався. Думае вiн, що йому робити: острожникiв, звичайно, на селi не застанеш, а солончани своiх не видадуть.

…Скоро в’iхали в лiс.

Конi наставили вуха й прислухаються до луни, що глухо йде в гущавину вiд ударiв копит.

Глухi столiтнi лiси Полтавщини, i чогось тут журливо. Насторожились кущi, трiщать гiлки. Iнодi конi збочують, i тодi шелестить листя на ввесь лiс.

Рудий мiлiцiонер полiз за кисетом, а другою рукою порiвняв свого коня з Савчиним.

– Слухай, друже, може, не будемо тривожити iх, уладнаемо?

– Це кого? Солончан?

– Авжеж!

Савко сказав:

– Наказ есть з уiзду. Нiззя.

– Ага… Ну, то iнше дiло.

А потiм погладив корявою рукою коростяву шию свого коня.

– Слиш, Савко! Кажуть по газетах – румунський король селянам слабоду проголосив?

– А тобi що з того?

– Та як же: все таки слабода…

Савко скрушно похитав головою:

– Мало тобi слабоди!.. Пiд ким ти сидиш: пiд королем чи нi? Ну?

– Звiсно, що нi.

– Отож-бо й е. Бандити ви гарнi, як на вас подивишся.

Останнi четверо мiлiцiонерiв пахтiли цигарками i мовчки оглядали гущавину. Сизий дим махорки хмаркою стояв над отрядом, а потiм струмками розходився за вiтами, за зеленню.

…Пiд’iжджали до Солонського Яру.

Дорiжка веде прямо в село, а треба заiхати з iншого боку.

Пустили конi в гущавину, й зашумiв, затрiщав лiс.

Загiнчани потикали обличчя в арчики, а конi легко хропли й уперто продирались до рiжi.

Сонце давно вже гримало над лiсом, але тут його не було.

Туi нiколи не було сонця й завжди стояла тiнь.

…Порiшили: коли виiдуть на рiжу, гайда на Голохватський край (це квартал у Солонськiм Яру).

Гвинтiвки приготовили, але без наказу голови не стрiляти.

Iще продирались, i нарештi крiзь гущавину прорiзалися стьожки свiтла.

Нарештi загiн вискочив на рiжу.

…Загавкали собаки. По ярку забiгали постатi.

– Стiй! Куди бiжиш? Стiй!

Голоси запнчан метушились у зеленi, i з усiх кiнцiв одкликались луни.

Савко скрикнув:

– Стрiляй у повiтря!

Бухнувся випал над Солонським Яром, i раптом село стало мертве.

Пiд’iхали до голохватських будiвель.

– Дома хазяi?

Виходили баби, перелякано дивились на загiнчан, але, впiзнавши млинкiвських хлопцiв, сплескували руками.

– А щоб вам нi дна, нi покришки. Як же ви налякали. А ми подумали – i справдi комунiя наскочила.

Савко суворо подивився i спитав:

– Де ваш предсiдатель?

– Та староста ж!

– Так би ви й казали… Марфо! Ану-бо поклич голову.

Незабаром прийшов голова. До нього:

– Де твоi голохвастiвцi? З уiзду прийшов наказ заарештувати iх.

Усмiхаеться:

– Де ж я iх вiзьму… Господи! Лiси ж такi, слава тобi, Миколае угоднику, не маленькi – е де сховатися.

А потiм заморгав пiдслiпуватим оком:

– Пожди, Савко, я, мабуть, пiду дiстану чогось. Як же так: гостi приiхали, треба ж таки пiдправитись.

Савко рiшуче одрiзав:

– Нiкоторого гвоздя! Спольняй, що требують.

Рудий мiлiцiонер досадливе почухав потилицю:

– Слиш, Савко, а могорич i не помiшав би, iй-богу!

Але млинкiвський голова нiчого не слухав. Наказав своiм хлопцям вибирати з голохвастiвських скринь шмаття, а «старостi» наказав негайно подати пiдводу.

Зарепетували, заскиглили баби; заметушився «староста».

Зашумiв Солонський Яр.

У кожнiй хатi розчинено скриню й повибирано з неi одiж на пiдводу. А вiд’iжджаючи, Савко пообiцяв ще й спалити все голохвастiвське кубло, коли острожники не з’являться доброхiтно в Млинки.

Скоро загiн iз пiдводою зник у лiсi, i до хатiв посунулись чоловiчi постатi. I довго чути було грiзний гомiн у Солонськiм Яру.




III


У Млинках гомонiв базар. Декiлька осiлих тутешнiх циганчат сiпали коней за хвости й вигукували, як двiстi лiт тому.

Бiгали, лопотiли перекупки.

А бiля блискучих гiр горшкiв стояли поважнi гончарi Полтавщини.

Савко й рудий мiлiцiонер носили по базару шмаття, що забрали в Солонськiм Яру, i викрикували:

– Люди добрi, пiзнавайте свое добро!

Пiдходили, лапали одiж, хитали головами, але нiхто не ризикував пiзнати свое.

В натовп падало бiле сонце, й пахло сливами й яблуками. Пахло ще кiнським потом, i мукали покiрнi корови.

…До Савка пiдiйшов низенький чоловiк в обiдранiй свитинi. Обличчя йому стягнуло зморшками, i здавалося, що вiн плаче.

Полапав зелену хустку, погладив ii нiжно й ледве чутно промовив:

– Конешно, Дуньчина… Дуньки моеi… Але раптом зник кудись: впiрнув у натовп. Тiльки бiля «потребiлки» вiн пiдiйшов знову до Савка й тоненько, нiби горох розсипав, запитав:

– А що, Савко, чи не чути, довго ще вiйна буде?

А потiм ще полапав зелену хустку й зiдхнув про себе:

– Конешно, Дуньчина…

…Мекають вiвцi. Через базар пройшла отара, i пил сховав сонце. Десь викрикують щiтники й бiжить гул за вигiн, де стоять забитi панськi будiвлi.

– Люди добрi, пiзнавайте свое добро.

…Але не бачите Савко, що за ним стежать солончани; злосливо, лукаво дивляться на нього. А коли повертаеться до них, вони показують йому спину, а по спинi бiсового батька пiзнаеш.

Рудий мiлiцiонер виблискуе червоним носом, i вiд нього далеко несеться дух самогону.

Iще з годину походили – нiхто не признае…

– Що за напасть!

Пiшли у волосну Раду, зложили солончанське шмаття бiля шафи.

…В Радi повно народу.

Зайшло декiлька чоловiка в кiмнату голови:

– Не так ви робите, Савка, не слiд його виносити на базар.

– Чому це?

Пiдiйшов до Савка Онищенко, з комнезаму, на вухо каже:

– Тут вони.

– Хто це?

– Та солончани ж, голохвастiвцi.

Вдарив себе Савко по потилицi:

– Так он воно чого нiхто не визнае!

Покликав рудого мiлiцiонера:

– Зараз збери хлопцiв, треба оточити, голохвастiвцi тут.

Похитав головою рудий:

– Де там iх тепер найдеш… Давайте, мабуть, удвох.

Нiколи Савковi базiкати, схопив гвинтiвку й побiг. Ходить повз гончарiв, нiби горщики уважно розглядае, а сам оком уп’явся в натовп.

Грае сонце в горщиках, i весело виблискують тори гончарського добра.

А голохвастiвцi, мабуть, запримiтили щось недобре – до коней пiшли.

Нарештi Савко побачив iх. Кинувся у натовп.

Але вже було пiзно: тiльки пил закурив до вiтрякiв, що на полтавський лiс.

– Гай, держи!

Савко нацiлився й вистрiлив.

Галас! Галас! Галас!

Але голохвастiвськi конi зникли вже за вiтряками.

Кинувся Савко до волости, скочив на кобилу, покликав рудого мiлiцiонера – й гайда за солончанами.

…Затривожився базар, гончарi заходились складати горщики на вози, циганчата потягли за хвости коней, посунули люди до дворiв.

Тiльки щiтники уважно розглядали свiй крам у скриньках i ще закликали до себе наляканий нарiд.

Десь кричала перекупка:

– Куди ти потягнув, харцизяко! Людоньки добрi, держiть злодiя!




IV


…Темна наша батькiвщина. Розбiглась по жовтих кварталах чорнозему й зойкае росою на обнiжках своiх золотих ланiв. Блукае вона за вiтряками й нiяк не найде веселого шляху.

…Болить наше мiльйонове серце, i хочемо запалити iй груди своiм комунiстичним сяйвом… Темна наша батькiвщина…

…Змиленi конi зупинилися на узлiссi. Сказав Савко:

– Втекли!

В рудого мiлiцiонера од скаженого бiгу нiс був. мов та цибуля.

Втирав хусткою пiт.

– Повернемо, мабуть, додому, чи що?

– Нi! Гайда на Солонський Яр.

– Та чого ж ми поiдемо?

– А того, що треба видивитись, осточортiли вже.

Рудий казав, що небезпечно удвох в таке кубло телiпатися. Але Савко був упертий.

Поiхали. За пiвверстви зупинились, позлазили з коней i з гущавини оглядали Солонський Яр. Савко сподiвався, що бiля дворiв буде метушня, але по вуличках нiкого не видно було: i яр, i лiс, i село – усе ховалося в зеленiй тишi.

Так перебули, мабуть, з пiвгодини. Потiм Савко казав переiхати на другий край, що поринув у дубняку, куди не добиралося око.

Коли посiдали на конi, в лiс зайшов уже вечiр, i знову гостро пахло молодняком. Зiрвався заець i залопотiв по листях.

(…Темна наша батькiвщина, i темнi в нiй лiси. Тягнуться вони на Полтавщинi мовчазно на захiд, на пiвдень).

…Казав мiлiцiонер:

– А може б, помирилися… Слиш, Савко?

– Нiззя…

– А то, iй-богу, могорич запили б…

Савко гостро дивився в гущавину.

Сонце, мабуть, упливло за обрiй, i в лiсi ходив уже важкий присмерк.

Коли знову з’iхали на стежку, що веде на Млинки, Савко раптом схопив рукою гвинтiвку. Але в цей момент гримнув випал, i далеко пiшла грiзна луна.

Конi рвонулись i кинулися з лiсу.

Засвистiв вiтер.

Гримнув ще один випал, i зашумiв лiс вiд цокоту копит: за млинчанами летiла погоня з голохвастiвцiв.

Рудий мiлiцiонер зупинив коня:

– Братцi, не бийте!

Але Савко розумiв, що йому милостй не буде. Як божевiльний, гнав вiн свою кобилу на Млинки.

– Цок! Цок! Цок!

Iще далеко позаду солончани, але Савковi треба бiгти до вiтрякiв, поки острожники не вискочать iз лiсу.

– Цок! Цок! Цок!

Свистить вiтер у вухах. Гнiда кобила запiзнилась, важко дихае на дерева… (Невже навздоженуть?)

…Свистить вiтер.

…Нарештi Савко вискочив у поле.

На заходi жеврiло (конало) небо. Десь горiли бур’яни пiд огнем польового повiтря. Поле горiло бур’янами.

Знову гримнув випал – то вискочила на узлiсся ватага солончан.

Савчина кобила пролетiла ще декiлька крокiв i гепнулась на землю.

Захропла.

Савко залiг за кiнський тулуб i почав одстрiлюватись.

Ватага зупинилася.

Але то був один момент: одразу ж солончани пiшли в обхiд.

Тодi Савко рачки полiз до Млинкiв.

Бiля вiтрякiв вiн випустив останню кулю й кинувся до першоi хати.

Ускочивши у двiр, вiн залiз пiд комору…

…Скоро в дворi були й солончани.

…Млинки наче вимерли, тiльки собаки завзято гавкали по дворах. Зачувши пострiли, млинчани поховались по хатах, не виходили.

Голохвастiвцi витягли з хати хазяiна:

– Кажи, де вiн? Ти ж бачив, куди вiн сховався? ’

– Та я ж… iй-богу… Свиснув чмiлем у повiтря нагай.

Хазяiн заплакав i вказав на комору.

Заревли солончани, оточили будiвлю.

Гей, ти! Чого перелякався – вилазь!

I наставили пiд комору одрiзи.

…Савко мовчки вилiз, подивився навкруги себе й похилив голову.

Зловтiшними огняницями горiли в голохвастiвцiв очi.

Пiдiйшли до Савка, мовчки роздягли його й голого повели в поле.

Iшов по дорозi Савко й тупо дивився на полтавський лiс.

…Млинки мовчали.

…За вiтряками голохвастiвцi зупинились;

– Хлопцi! В кого гострiший нiж? Виймай!

…А потiм двое одiйшли вбiк, пiдiйшли до хати й пустили два червонi пiвнi.

…На далеких гонах горiли огнем сухого повiтря запашнi бур’яни.

Пiднявся вiтер. Зашумiли Млинки. Забили в розбитi дзвони. Загаласували вулицi.

– Рятуйте! Рятуйте!

…А глибокоi ночi iз злизаного пожаром краю посунулись натовпи людей до голохвастiвцiв.

…Тiеi ж ночi величезна заграва пожежi стояла над Солонським Яром.

I знову на далеких гонах горiли огнем сухого повiтря запашнi бур’яни, i гостро пахло дубовим молодняком.




СИЛУЕТИ


Дядя Варфоломiй прийшов на далеку закутну станцiю в ортечека (там був знайомий, теж далекий, але вiн робив посадку поза чергою) й чекав на потяг. На станцii було порожньо, майже нiкого: двi-три фiгури в постолах, i було прокисло. В залi першоi-другоi класи буфет: двi-три сосиски, три-чотири булки. Ще в кiмнатi ортечека шипiв блiдо-зелений самовар, з нього й подавали чай випадковим подорожникам, що випадково застряли на закинутiй станцii. I от станцiю так далеко закинуло, що тiльки скажеш – «дивно!». Навiть повiтовий город (маячить вiдци). прокидаеться, насторожився, а тут i досi в «мужськiй уборнiй» лежить огризок сосиски й ручка вiд кулемета «Махim». Але саме ця-то станцiя й ворушила своею приступнiстю почуття рiшучого задоволення. Тому: тут було тихо, радiсно, лише зрiдка сторож Матвiй збентежить спокiй перону рiзкими дзвонами на повiстку. Потiм удари одлунають – i знову тихо. Дядя Варфоломiй вийняв з кишенi телеграму й перечитав ii ще раз. Стефан писав так: «Ї д ь т е. З г о д н и й». Це значить, Стефан поведе наступ на Веронiку. I слiд: на то вiн i брат. Не можна ж ii залишити в такiм становищi. I тут же дядя Варфоломiй подумав: «Чудово! Божественно! Приiде – курочок розведе!» А потiм ще подумав (по традицii: «хто не був молодий, той не був дурень»): «А лiта вгамують, навчать. Ох-о-хо! Суета життейська».

Нарештi потяг подали. Тодi Варфоломiй забрав клунок i вийшов з далеким знайомим з ортечека. Звичайно, на дорогу (вшиву, коли вiтер рветься в щiлини, а пiчки ще нема; коли придавлять так, що тiльки охнеш; коли одноманiтний стук колiс заколисае й присниться все, що пройшло, що вiдходить – i жах, i грюк, i чорт знае що), за таку дорогу остаточно розболиться тiло. Потяг летить за гори, за лiси, на пiвнiч. Дядя Варфоломiй дрiмае. I сниться йому це:

…Стефан. Дема. Веронiка. Веронiка кричить. Веронiка в кучеряшках (в каштанових, як каштан) i так нагадуе строкатий плакат, нiби вiн висить на перших громах повстання.

«…Ну добре! Коли тобi так плакатне, що ти забула, не хочеш знати родину, то…»

…Дядя Варфоломiй хвилюеться:

– …Добре. Добре. Так. Так. I кiнчай, будь ласка, скорiш. Дай i менi сказати.

Замовкла.

– …А тепер я тобi скажу. Приiжджае в наш город, провiнцiальний, так сказать… Ми ж люди темнi, провiнцiальнi, так сказать (iронiя)… Приiжджае, скажемо, ваш ячейкiвський губернiяльний секретар i кричить на всю горлянку:

«Што тут розвешалi разних Мазепов да Коцюбiнскiх!» I що ти йому на це скажеш? Ну?

Тодi Веронiка кричить, що Коцюбинський – син Михайла – живе у Вiднi й бiльшовик, i, як резонно замiчае Стефан, Веронiка нiчого не доказуе.

Дядя Варфоломiй трiумфуе.

I розказуе ще про другого, «онi, так сказать» —

– Проехал двестi вьорст по Украiне i не нашол мови, но зато, правда, нашол украiнскiе настроенiя.

– Ага! Ага!

Дядя Варфоломiй ще трiумфуе. А на мольберт прорвалось анемiчне промiння й тускло пiшло до дверей. З вулицi запахло бензолом. Стефан збирае книги: чверть години на лекцiю. Дема надхненно дивиться на небо, вiдкiля прорвалось сонце.

Стефан сказав:

– I все-таки я за Веронiку.

Дядя Варфоломiй розмахуе руками. Подаеться корпусом:

– О, безумовно! Як же: рука руку мие. Тодi Стефан ще каже:

– Ви, дядю, вчитель гiмназii, i я уявляю, що е вашi учнi – мабуть, безпросвiтна тупiсть. Ви не ображайтесь, бо я звик агiтувати в фабричнiй авдиторii. Невже й вам казати, що треба дивитись глибше на речi? Хоч би посоромились цього ж Коцюбинського. Як ви знаете: який обсяг мiж вашим полiтиканством i автором «Вiн iде»?

Дядя Варфоломiй хвилюеться:

– Софiстика! Софiстика!

А Христина, що випадково зайшла сюди, каже:

– А ти б чого хотiв?

– Як чого?

– Якого хвiстика?

Христина сива бабуся й мудрих слiв не розумiе.

Тодi, звичайно, трiумфуе Веронiка. Дядя Варфоломiй розмахуе руками i —

– бац!

– побiг на вокзал, не попрощавшись, на дачний потяг, щоб знову на закинуту станцiю, в ортечека й випити там з далеким знайомим чаю, а потiм уже додому, на заняття.

…I знову кiмната. Десь проходять вiтри, десь стоять пругкi снiги. I от раптом за вiкном димить туман. На сивiм фонi в iмлi маячить постать. Це Дема. Дема стоiть бiля мольберта i з мукою дивиться на лiнii. Вiн каже: «Коли я нарештi напишу картину?..» А далi йде мiська нiч, десь тривожно б’еться калатушка нiчного сторожа. Потiм калатушка змовкла. Iде свiтанок анемiчний, матовий, зажурний. Дема стоiть бiля вiкна, здавивши голову, пiд очима лежать синицi, i погляд його блукае. Дядя Варфоломiй спитав: «Стефане, чи не збожеволiв вiн?» А Дема пiдiйшов i написав:

«Мане, факел, фарес…»

Десь закричала Веронiка.

Дядя Варфоломiй прокинувся.

Чорт знае що лiзе в голову! Це ж було так давно! Хiба Веронiка та? Дядя Варфоломiй каже тихо, ледве чути: «I слава Богу!.. Потяг мчить». У дядi Варфоломiя одна радiсть: сестричi, i вiн давно вже ховае теплу надiю, що змовкне нарештi дзвiн шабель: тодi засвiтить хтось своiм смiхом у цiм домi, що на Тарасовiй вулицi, вище вiд гiмназii, в тихiм повiтовiм мiстi… Чудово! Божественно: в кiмнатi музика – це спiвае тиша своi тихi мелодii, за дверима садок i пищить птичка «чик-чирик! чик-чирик! чик-чирик!». А хтось каже: – Дя-адя! – нарозпiв, i тьохкае солов’ем серце. Дядя Варфоломiй ще раз згадав телеграму. Ще раз вийняв ii з кишенi, полапав пальцями в темрявi вагона й зiдхнув з полегкiстю.

…Потяг мчав на пiвнiч. Стукали одноманiтно колеса. Знову дрiмалось. Тра-та-та-та… Тра-та-та-та… I тут смердiло прокисло, а вiтер рвався в щiлини.

…I сниться все, що пройшло, вiдходить – i жах, i грюк, i чорт знае що.

…Потяг мчав на пiвнiч.

Дядя Варфоломiй приiхав. На порозi стрiчае Стефан. Дема спить, хропить. Посерединi мольберт i розкиданi пензлi. Дядя Варфоломiй каже:

– Нарештi. От дорiжка!

Стефан дивиться крiзь синi окуляри тихими, розумними, як воленя, очима й мовчки розв’язуе клунок. Дядя Варфоломiй спитав:

– Ну, як дiла?

– Нiчого.

– Добре. I ми нiчого, живемо – хлiб жуемо. «Красную Ниву» виписую. Єсть i вiршики, i «технiка» – все як полагаеться. А то iнодi пiсля обiду полiтичний огляд прослухаеш, i недорого, i гарно, i промовцi приличнi.

…Вузлик розв’язаний. Пахне свiжим хлiбом, ще чимось смачним, солодким. Стефан каже, що це дуже до речi, бо якраз вийшли продукти й живе з Демою на сухарях.

– …Як же Веронiка? Часто бувае в тебе?

– Два тижнi не бачились.

– Два тижнi?

– Так, i не знаю де, бо жила ранiш за раднаргоспом, а тепер треба шукати…

Дядя Варфоломiй перебивае:

– Так ти з нею досi не говорив???

– Нi.

– Нехороше. А викликаеш телеграмою.

– Я написав тiльки про згоду…

– Нехорошо.

Дядя Варфоломiй мае вигляд остаточно ображеного, i це для того: завоювати Стефана. А в душi вiн зовсiм не ображений. В його душi спiвають зараз олесiвськi солов’i, i пахнуть там украiнськi троянди, знаете, пелюстки, що в альбом провiнцiальнi баришнi.

…В холостяцькiй кiмнатi поетичний розгардiяш. Наприклад, на столi: «Капiтал», тараня, калоша, повидло, фарби, Мiкель-Анджело i – чого тут тiльки нема!

В кутку блiдi плями шумного мiського дня. В коридорах крики мешканцiв, чути – кричить, гримае брук. Город пiдвiвся, i летять мотори, i бiжать тротуари. Дзвiн, грюк рев заполонили кожний заулок. Над городом нависли велетнi пiвденно-захiдних хмар.

Дядя Варфоломiй приiхав, скинув пальто й капелюх, поговорив iз Стефаном i сiв на кровать. Тодi вiдхиляе ковдру й лоскоче п’ятку Демовоi ноги. Дема мукае. Дядя регоче. До Стефана:

– В драмi був?

– Нi, на концертi молодоi фiлгармонii. Дядя Варфоломiй ще лоскоче:

– Ах ти, ячейко!

– …i от Республiка УСРР. Коли подивитись на пiвдень крiзь сивi масиви весняних хмар туди далi – звичайно його не видно, а вiн е на пiвднi: маленький городок i бiля нього закинута станцiя. Колись Веронiка казала:

«Це мiй милий степовий край, i по ньому тiкають дороги на Донеччину». А Дема казав з патосом – «Ой ти, краю мiй тривожний – виконкоми й сум!..»

…I, значить, у цьому городку жила-була сiм’я: папа, мама, брат, сестра й т. д. Це Стефанова родина. I от вийшло так (iз драми батьки й дiти): папа прокляв дiтей – Стефана й Веронiку, тому що вони пiшли… Потiм папа й мама сiли на корабель i не пiшли, а поiхали в Болгарiю. Дядя Варфоломiй, очевидно, не прокляв. Мiж iншим: Дема iншоi фамiлii, просто товариш… I от городок (крiзь сивi масиви весняних хмар на пiвднi), закинута станцiя, спогади, революцiя. I кричить революцiя над вухом: Бундзз! Бундзз! I лежить в просторах цiле провалля вiкiв, i Достоевський, i Рафаель, i глибина глибин.

А в домi за раднаргосом жила з Веронiкою Христина (робiтниця, бабуся). Веронiка перейшла на другу квартиру – i бабуся перейшла. Тепер Христина каже:

– Що з моею Веронiкою зробили? Не знаеш, Стефане?

Стефан мовчить…

…Дядя Варфоломiй ще полоскотав:

– Ах ти, ячейко!

Потiм дядя Варфоломiй сказав до Стефана:

– Гляди: я чоловiк не столичний, не звик до вашого грюку. Чуеш?

Тодi йшла весна.

Зачалась дико, божевiльне, надзвичайно – пожарами. З далеких курганiв республiки на лонi сизоi безвiсти палахтiли заграви, а потiм небо тануло i по вулицях проходив сторожкий, запашний шум. Ночi клекотiли, кипiли й зачаровано блукали по кварталах. Iнодi приходили неяснi сни. На прозорiй, чистiй блакитi зорi творили нечувану загiрну симфонiю.

…I от сидить Веронiка й робiтниця Христина. А от з книги дум народнiх: прийде, гряде час: забармашать посьолки, машини, заводи, оселi. Забармашить земля. I як музика польових просторiв, ллеться ця надзвичайна агiтацiя. Ходять бояни невiдомих комун i спiвають вечiрню молитву, коли жеврiе свiча загiрного сонця.

– …Слава в верхiв’ях революцii i на землi радiсть.

…Отже, сидить Веронiка, а Христина пiдбирае свое сиве волосся. I каже Христина:

– …Так, прийшла я в призидум. Що ж ти, кажу, за призидум, що в тебе нема нiкотороi правди? Буржуй ти – i больш нiчого. А що я безпартейна, то я на тебе плюю, потому как ресефесер не призидум, а делегацькое собрання. Должон за правду стоять.

…Веронiка сидить, нахиливши голову.

На каланчi горить огонь, вiдтiля чути неясний клекiт iз слобожанських степiв, що оточили город. Весна.

I лише сторожкий клекiт по туманних шляхах. I спiвае боян вечiрню молитву, i каже слово «о полку» людяности: за морями, за лiсами, за широкими тривожними ланами лежать золотi пiски, i блукають там отари здiйснених бажань, i чути вже шум – то зграями линуть на захiд. I кажуть з тоскою:

– Чи скоро, горлице? I розбiгаються мислi по древу, по степах, далеко, за невiдомiсть. Боян змовк…Веронiка сказала:

– Бабусю, менi хочеться ласкати ваше сиве волосся,

Христина сказала:

– Товаришочок! Чого ти така сумна стала, змарнiла зовсiм? Парубчину тобi треба. Ой, бачу, парубчину! Недарма весна пливе. Веронiка сiла бiля Христини й перебирала ii сиве волосся.

– …Знаете, колись у дитинствi в моеi мами були обмороки. I от я бiгала за доктором. Так бiгала, що аж вiтер свистiв. Я, знаете, дуже кохала маму. I менi хотiлось ii закохати, зовсiм, щоб мене не було. Ляжеш бiля мами, притулишся до неi, i так щiльно, що хочеться влiзти в ii тiло, злитись як одно тiло… I от приходив доктор, мама була мертва, блiда, як смерть, i ii одкачували. А я тодi йшла терпiти. Пiдходила до дверей, закладала свою лапку в щiлину й потiм давила дверима дуже, аж сльози капали, щоб болiло. I тодi, знаете, менi було легше. Це радiсть терпiння, бабусю!

Змовкла й ще сказала:

– Це радiсть терпiння, бабусю.

…На Полярних Посьолках темрява. Зрiдка виють пси, зрiдка прокинеться брук. В кiмнатi вогко, жеврiе каганець.

…I в цей час на другому кiнцi города за рiкою Дема стоiть бiля мольберта, потiм пiдходить до вiкна i з мукою дивиться в глуху весняну iмлу. Гори важких мовчазних хмар стоять мовчазно над покрiвлями. Навпроти в кабачку «Дайош» раз у раз одчиняються дверi i випускають, i випускають (як це в Горького?) «безпокойних i iних».

Дема знову пiдходить до мольберта i з мукою дивиться в глуху весняну iмлу. Дядя Варфоломiй спитав: «Де тут у вас полiтичний огляд кажуть? Думаю завтра пiти». Стефан сказав: «Не знаю. Я, дядю, в полiтичних дiлах не фахiвець». – «А хто ж ти?» Стефан мовчав. Дядя Варфоломiй розгнiвався й лiг спати. Спить.

…Стефан, як i завжди пiсля роботи, спокiйно читае газети й щось заносить у щоденник. Повернувся. Тихi розумнi очi, як в оленя, уважно дивляться крiзь окуляри.

– …Демо, покинь! Лягай спати.

– Нi, Стефане, ти надто просто дивишся на життя. Я так не можу. I от – моi пензлi лежать.

Стефан усмiхнувся:

– Знову за свое. Чудний ти, Демо.

Тодi Дема кидаеться до столу й жагуче говорить:

– Образливо оце; от ти такий собi Стефан, маеш такий же свiтогляд, як i я. I чого ж твое життя так тихо, лагiдно йде? Чому мое не так? Ти не хам, ти не дурень, ти не iдiот, ти не вiл…

– Дякую за комплiмент!

– Дякуй – не дякуй, а це правда. I от виходиш ранком спокiйно на роботу, потiм спокiйно йдеш читати лекцiю, потiм читаеш газети. Що це?

Стефан ще усмiхаеться, пiдводиться й дивиться на гори важких хмар, що мовчазно стоять над покрiвлями.

– …Я, Демо, бувший математик, фiзик, i я знаю, скажемо, цiну Декартовiй системi координатiв… Лягай спати. Я теж утомився.

…Проходили шумно по вулицi натовпи з опери й зникали поодинцi у вогких масивах весняноi ночi.

– …Слава в верхiв’ях революцii i на землi радiсть.

…Гряде весна. I повiнь так шумить, що на серцi надзвичайний божевiльний пожар.

Дядя Варфоломiй пiшов у город.

…Було свято. Були вдвох: грали в шахи. Дема розказував щось з iндiйського, що занесено в епоху хрестових походiв, про шахи: королю мат! про смерть! Iще розказував з Кiплiнга, з iндiйського життя чудову казку: «Рiкi-Тiкi-Тавi». Дема пiшов. За стiною хтось уiдливо-одноманiтно повторював:

– Суб’ект в об’ектi.

Стефан подумав, чогось згадав старого еврея-ортодокса з Полiсся. Аd litteram.

…А вчора прийшов з Полярних Посьолкiв, був на заводi Стругаль i Ко. Тодi тихо конав синiй мiський вечiр. Але гули трамваi, собор, брук.

– …Веронiка не приходила?

– Нi! – це Дема.

– Варфоломiй казав, що бачив ii.

…Дема стоiть бiля мольберта, й знову падае тоскний погляд на мольберт. «Тiльки лiнii». Бiльш нiчого. «Тiльки лiнii».

…Трамвай, собор, брук.

А дядя Варфоломiй дiйсно бачив Веронiку. Бачив, як виглядае, але Стефановi про це не сказав. Обiцяла завтра зайти. Веронiка йшла з парткому. По вулицi мчали автомобiлi. Небо спiвало блакитну весняну пiсню. Радiсть так лоскотала, що прямо – чорт! Веронiка розказала, що живе тепер на Поярних Посьолках. Перебралася з квартири, що за раднаргосом. Дядя Варфоломiй легенько натякнув. Не сказала…

«Ну, не кажи». I тут же згадав телеграму. Дядя Варфоломiй навiть ужалив: «Чого ж ти така неплакатна?» Веронiка сказала: «Не вiк дивитись плакатне; треба, Стефан каже, подивитись глибше. Виросла досить з того часу. Не мала дiвчина».

Дядя Варфоломiй глянув на неi й раптом зрозумiв:

«Веронiка жона». I згадав якийсь портрет з Третьяковськоi галереi…

…Це було вчора…

…А зараз пахло свiжим хлiбом, а з вулицi пахло бензолом. Стефан подивився у вiкно.

– Йшла в калошах на босу ногу, без хустки, в якiмсь архаiчного покрою пальтi. Йшла, похиливши голову, бiля бюста Артема по пустельнiй дорiжцi саду. Покликав:

– Веронiко!

– Я.

Коли увiйшла, обняв, довго держав в обiймах, i довго не говорили. Гладив ii каштанове волосся, матове обличчя й сувору скидку на чолi.

Синiй весняний вечiр танув.

– …Чого не ходиш, Веронiко? Що за фокуси?

Сказала, хоробливо усмiхнувшись:

– По твоiй проповiдi живу, брате: треба дивитись глибше на життя.

Стефан спитав про поiздку:

– Ну, як, говорила з ним?

– Знаю.

– Що ж ти?

– Нiчого!

Стефан сказав:

– Ну, ми ще з тобою поговоримо.

Потiм нахилився пiд кровать i дiстав чоботи.

– Надягай.

Вона одхилила його руку.

Стефан незадоволено подивився:

– В ролi страдницi?

– Так.

Хотiв переконати, говорив, переконуючи, агiтацiйне:

– Глупо. Ти хочеш ближче до маси, але цим ти тiльки одриваешся вiд неi. До кого в робiтникiв антагонiзм – до iнтелiгенцii? Помилка. До тих, що ходять у чоботях? Помилка. От до кого: до тих, що хочуть пiдробитися пiд них. Скажи щиро: «Я – iнтелiгент», працюй щиро, i маса буде поважати тебе.

Веронiка зiтхнула i сказала:

– Стефане! Це риторика, фразерство. – I тут же скинулась: – Проте я кажу неправду. Не так. У нас, брате, одна путь, але рiзнi дорiжки. Я йду по цiй, ти по тiй – десь зiйдуться.

– Веронiко…

– Нi, Стефане, ти мене не переконаеш… У тебе есть чай?

…Стефан вийшов. Веронiка сiла й дивилась на портрет Мiкель-Анджело. Прийшов Дема. I чути було, як ростуть днi, i хотiлось слухати вiтру.

…А вiтер на арфi грав, як у книзi «Золотий гомiн». За городом шумiли слобожанськi степи. Степи творили буйну весну, i щастя iм, як вагiтнiй матерi, що рожае в перший раз.

Дема сказав:

– Коли я намалюю цю велику рiч, у якiй вiдчуваю «сьогоднi»? Як легко було писати картину на тему «повстання».

Стефан сказав:

– Ясно. Героiчнi буднi важче написати, нiж героiчне свято.

Веронiка сказала:

– Демо! Ти митець революцii, а от «сьогоднi» ти й не напишеш, тому що «сьогоднi» е зовсiм не те, що каже Стефан. Не героiчнi буднi, а героiчне терпiння. Зрозумiеш – напишеш.

Стефан сказав:

– Це патетика. Це твоi босi ноги в калошах, Веронiко!

– Може.

…Розмову кинули – увiйшов дядя Варфоломiй. Вiн прийшов з Донецького вокзалу, з синього шуму. Вiн остаточно був радий, що нарештi й Веронiка тут, бо завтра якраз iде потяг на закинуту станцiю. Дядя Варфоломiй був певний, що Стефан умовить Веронiку, i вiн жартував.

…Дядя Варфоломiй говорив:

– Послухайте старого. Треба iхати. Боятись нiчого: у нас все «благонадьожно». Бiльше. Скажу по щиростi – матерiялiзм. Як у свiй час носили винниченкiвськi сорочки, так тепер наше глухе мiсто поринуло в матерiялiзмi. Якась пошесть. Пiдеш у гiмназiю – матерiялiзм. Пiдеш у просвiту – матерiялiзм. Навiть в автокефалii про матерiялiзм чуеш, словом, цiлком «благонадьожно»… А наша, так сказать, генерацiя старих зубрiв, що ведуть свою родословну вiд Грушевських, Петлюр та iнших – цих, знаете, елегантних панiв та паничок з орiентацiею на першу паризьку моду, цих скоро не буде. Де дiнуться – Бог його знае. Напевне тiльки це: незабаром станем iхтiозаврами, матерiялом для археологiв… Їдемо, Веронiко – цiлком «благонадьожно».

I тут же дядя Варфоломiй подумав про курочок: «Гарно б завести!.. I вся ця суета житейська… Охо-хо!» Позiхнув i ретельно перехрестив уста.

Тодi Веронiка сказала:

– Демо, сюди не заходила Христина?

– Нi.

– Ну, так менi треба йти. Сьогоднi на Поярних Посьолках спектакль.

Дядя Варфоломiй скинувся; щось закричав, заверещав.

Веронiка мовчала. Дядя Варфоломiй покликав у сiни Стефана. Як же так? Завтра ж потяг! I рiшили йти з нею.

…Вийшли всi на ганок. Небо вiдходило в даль. Зорi творили нечувану загiрну симфонiю. Пiшли до рiки. Дядя Варфоломiй проводив до берега, останнi – з Веронiкою на спектакль. Коли виходили за город, дядя Варфоломiй, що йшов позаду всiх, покликав Стефана. Розмахував руками, хвилювався.

…З города сунулись вози. Перекликались у вогкiй веснянiй iмлi. На сходi стояла чiтка зоря. Пахло (Дема казав) цедрою з лимона. В далинi густо розкиданi були заводськi огнi. Дема творив сентименти:

– Це не вiд Луки, а вiд повстання. З нього одна глава на мотив: «гей, долиною, гей, широкою козаки йдуть». I це тому, що я чую далекий тупiт фантастичних коней. Тому, що положила на мое серце головку малюсенька дiвчинка, i. я бачу народження нового життя.

…Веронiка мовчала.

Тодi промовив Стефан:

– Веронiко, тобi холодно в калошах. Ти хоч би чулки надiла.

Близько пiдiйшла, подивилась в очi й тихо, але чiтко й суворо сказала:

– Брате, не глузуй. Я з тобою не буду стрiчатись.

Стефан подумав i кинув:

– Добре. Але скажи менi: ти чула що-небудь про аристократизм духа?

Веронiка сказала:

– Чула.

…Пiдiйшов Дема.

– Про що ви говорите?

Стефан:

– Про цiнностi: Евклiдову на площинi i Лобачевського на сферичнiй поверхнi.

– Ну, це не про мене писано.

…Нарештi й рiка. Пiдiйшов i дядя Варфоломiй. Десь чиркнув сiрник – у веснянiй ночi стояли два цигарковi огники. Далеко на Поярних Посьолках спiвали дiвчата.

Поiдуть туди, до Христини. Це з книги дум народнiх: ходять бояни невiдомих комун i спiвають вечiрню молитву, коли жеврiе свiча загiрного сонця:

– Слава в верхiв’ях революцii i на землi радiсть! I чути ще боянову молитву пiд тихий акомпаньямент земного хору – весняного шуму. Стоiть чiтка вiфлеемська зоря. Боян дивиться в даль i тихо каже: «… твое життя, ти, твоi руки, твiй кожний день – це агiтацiя невiдомих комун. Чого ж вони хочуть вiд мене? Невже я вирву свое чингальне серце, невже я зможу погасити цей надзвичайний ранковий пожар?» I пише дiва – жiночий ватажок – наказ. I, звичайно, вона добре знае, що Христина й без неi це знае, i, мабуть, у неi теж горить серце, коли бачить Христину, i вона не може погасити пожар своеi творчости.

– Слава в верхiв’ях революцii i на землi радiсть! Боян сказав: «Можна згорiти, як свiчка перед образом моеi мадонни Христини». Але не втихала боянова молитва пiд тихий акомпаньямент земного хору – весняного шуму.

…Сказав дядя Варфоломiй:

– Стефане, йди сюди.

Пiдiйшов.

– Ну, говори по правдi: вламав?

Стефан нiчого не вiдповiв, одiйшов i сiв на кайору.

…Сплеснули весла.

…Стояла тиха вогка темрява, i вабили полярськi огнi, i брiв зелений запах iз слобожанських безкраiх степiв.

…Сплеснули весла.

Дядя Варфоломiй подумав не то з iронiею, не то так:

– Ячейка!

Потiм подумав про потяг, про закинуту станцiю, ортечека i про далекого знайомого з ортечека.

Потiм дядя Варфоломiй уважно дивився в синяву запашноi ночi. Туди, де стояли полярськi огнi, де маячiла кайора й силуети цих чудних, невiдомих людей.




ШЛЯХЕТНЕ ГНIЗДО





I


Найзвичайнiсiнька баба, але ii звуть бабушкою, дiда – дедушкою. Бабушцi – шiстдесят шiсть, вона жлукто з жаром, вiд неi вогка бiлизна з попелом. Батько дедушчин чумакував у Крим по сiль, тому й у дедушки широкi суворi брови нависли, чорнi – йому сiмдесят, а волосся на головi, як пух з трусика для касторового капелюшка – сивий-сивий.

Дедушка – патрiярх i тепер: правнучата, внучата, дiти – всi вкупi, шiстдесят десятин не подiленi, тридцять одiбрав ревко – це так ревком, а потiм прийшов виконком, а землi все-таки не повернули…

У дедушки був i син – його Бубирець-незаможник «згрiб», а потiм Бубирця «зiребли», i загинули обидва.

Дедушка – патрiярх, i син був би патрiярх, коли б не чотирнадцятий рiк: втягли в споживче товариство за скарбника i ходив уже в збiрню. А синовi сини вже не те: викинули хату на степ – бiля шведських могил, i вже хотiли не шiстдесят, а двiстi шiстдесят. У Харкiв до банку iздили, щоб дедушка не знав.

От-от щось у Папуцячiм маетку – Папуцi прiзвище – от-от…

Кожного тижня правили службу в недiлю – у недiлю вмирав тиждень i народжувався другий. Тижнi вмирали, i тижнi йшли. Комусь ближче до смерти, а комусь – до народження. I так вiки, коли ще й Слобожанщини не було – довго-довго.

Тижнi були галасливi, кривавi, буйнi.

Андрiя – синового сина – звабив вовчий Шкуровський загiн, а Василь i досi живе вдома. Єсть такi в нас, i досi нiкому не служили: нi вашим, нi нашим. I не хитрi – фортуна, кажуть. От i Василь.

Уночi розсипаються зорi i зникають у Папуцячiм лiсi – тепер громадський. Дедушка нiяк не мiг звикнути: як громадський? А йому наказали ще й хмизу не збирати без дозволу. Тодi вiн зовсiм не розумiв: як це? з мого лiсу?

Потiм узнав, що це – закон такий, а коли закон, то це е закон.

Ранком дедушка каже бабушцi:

– Доглянь-бо за хлопцями, а я, мабуть, пiду.

I йде в свiй не свiй лiс. Вiн теж доглядати. Проте дедушка – мiцний дiд: i тепер як вiзьме косу, то чорта з два вженешся за ним. Старе поколiння, iз тих, що до двадцятьох лiт без штанiв у цурки грали.

Доглядае дедушка добре: колись застав члена виконкому – лiс рубав не по закону – було дiло!

Бiля Великоi Шведськоi Могили – дедушчин хутiр (хутори, одруби, Столипiн). Бiля хутора Горбанькове Озеро. Добра земля. Ввечерi дедушка запрягае воли i – через лiс – невеличкий, кострубатий, недотепний, i сосни на пiвнiч хиляться. Рипить вiз до Великоi Шведськоi Могили. Пiсок, пiсок, а далi степи, чорноземля важка, плодюча, мiцна, оранжерiйна: культура…

(…I ввижаеться iнодi, що вся Украiна оранжерея – там десь, близько моря тулиться. I пiдпливають до неi кораблi – багато кораблiв пiд червоний стяг…)

Рипить вiз: ри-ип!

Тягнуться воли до Великоi Шведськоi Могили.

Дедушка приiде на хутiр i дивиться на ярину. I тут ярина, i далi ярина. Друга ярина – своя не своя. I серце радiе – тiльки з сумом – i за свою, i за свою не свою… Пишно дметься вгору ярина…

(…I Украiна дметься вгору… I люблю я ii – бiльшовицьку Украiну – ясно i буйно…)

…Ходить дедушка по кварталах, сторожуе дедушка, а сонце ллеться на його патрiяршу голову, i смiеться сонце: скоро-скоро вмреш ти, дедушко, одiйдеш у вiчнiсть i на землi тебе, дедушко, не буде. Тепер земля бiльшовицька.

Увечерi правнучка Манька приганяе корови з дедушчиного свого не свого вигону. Бабушка становиться проти iкони й молиться:

– Отче наш, iже еси на небесi…

I дивиться у вiкно: правнучка Манька заганяе не в ту кошару дiйну Маньку. Бабушка кричить у вiкно:

– Ах ти, капосна дiвчино! Куди ж ти дивишся? I знову до iкони:

– Отче наш, iже еси на небесi…

Але Манька не слухае, i бабушка кричить i знову до iкони.

У бабушки всi ключi вiд усiх скринь. Бабушка – хазяйка, а молодицям i жiнцi синовiй – слухнянiсть i робота. Робота довга, вiчна, до самоi смерти – як конi, як воли, як завжди осiнь. Це те, що виспiвують у сумних пiснях дiвчата на буряках. Простяглася ця пiсня на великi степовi гони. Не можна не слухати цiеi пiснi: ii нашi матерi спiвають, нашi сестри, нашi жiнки. I темно в цiй пiснi, бо сумно в нiй, це народна пiсня, це жiноча пiсня, i всюди i завжди треба казати про неi. Слухав i я цих пiсень бiля шведських могил, i нагорнули вони в моiх грудях велику могилу народного горя…

…У недiлю приiздить до дедушки батюшка. Дедушка – церковний староста, двi медалi на грудях. Палажка приносить самогон вiд Онуфрiя, i вони сiдають за стiл. Батюшка каже:

– Ох, времена, времена, i ти, смутнее врем’я.

А дедушка каже:

– Не розумiю, отче Полiкарпе, в чiм тут рiч. Одiбрали в мене лiс, i луки, i землю. А хiба це е закон?

Батюшка випивае стаканчик i голосно, щоб за вiкном чули, щоб усi чули:

– Закон, дедушко. Бiльшовицький закон.

А потiм нахиляеться до дедушчиного вуха i, оглядаючись, шепоче:

– Столпотворенiе вавiлонське. Смутнее врем’я на Русi. Он воно що! Розумiете? От воно що!

Але дедушка не розумiе: столипiнськi одруби, вiйна, революцiя, бiльшовики, повстанцi, бiлi, червонi, комунiсти, зеленi, бандити, партизани – дедушка не розумiе. Дедушка патрiярх.

Якийсь чад, якийсь сумбур ходить по селах, i виють собаки по селах – дедушка не розумiе.

У недiлю приходить i вчитель. Вiн хитрий, вiн шкандальник – так каже дедушка.

Випивае i вчитель iз стаканчика.

– За ваше здоров’я! А все-таки ви, дедушка, пожертвуйте щось на книжки, iй-богу, нiчим учити дiтей.

Дедушка колись був попечителем, а тепер – нi. Каже:

– Ага, знову до мене! Як доглядав школи, то й усе було.

Учитель:

– Тодi й без вас було… Бувайте здоровенькi (п’е)… Ви й тодi нiчого не давали.

Старий хвилюеться:

– Ах ти, шкандальнику! Як же нiчого не давав? Зате доглядав. Га?

– Батюшка знае, що вчитель у Червонiй Армii був, i вiн обережний.

– Буде, Митре Юхимовичу, буде, голубчику… Бувайте здоровенькi (теж п’е).

Свiй не свiй лiс, щасливий-нещасливий Василь. Щасливий – не вбили, нещасливий – живий.

За повiткою стоiть кузня: було велике господарство, i була потрiбна кузня. Вона й тепер потрiбна.

Василь бiля ковадла.

З лукiв iде дух свiжого сiна, iде дух свiжого вугiлля – з кузнi, сплiтаються i йдуть до кошари, до загону, до волiв. Воли ремигають похилi й думають про ранки, коли iх виженуть на роботу, коли за iхнiми ратицями зарипить вiз, а вони будуть тягти на захiд сонця, а вони будуть тягти до Великоi Шведськоi Могили.

Василь каже про себе:

– За що вбито батька? За що вбито брата?

А потiм знову мовчить i одбивае молотком по ковадлi. Вiн думае: старе не вернеться. I шкода йому: не батька й брата, не дедушчиного й бабушчиного добра, а шкода йому газети «Новоi ради», що виписував колись батько, шкода йому харкiвського банку й думок непокiйних про двiстi шiстдесят.

Василь знае, що старе не вернеться. Смiеться життя: заходили люди в Сибiр шукати золота i щастя, думав викупити в них надiли. А люди думали про таемну тайгу, про «священний» Байкал, про невiдомий Сибiр – золотий i арештантський. I прийшли знову люди – голi й голоднi, i одiбрали проданi надiли.

А в розправi той же Єпифан, той же Кирилович, а в розправi Василевi все-таки мiсце, – одрiзаний шматок, одрiзанi шматки, i сила iх, силенська сила. Вiн уже не е вiн. Треба життя перевернути – i свое, сiм’i, i всього Папуцячого гнiзда.

…Бiля кузнi пролетiв кажан, завив Сiрко на цепу. I було в головi далеке, i село було не село.

…Так пiсля вибухiв. А в маленькiй хатi – е ще й мала – жiнки незадоволенi.

– Глядiть, i завтра щось сполкомщики загадають везти.

Друга:

– На заможних завжди вiдбутки бiльш було.

Третя:

– I чорт з цим заможництвом. Не хочу жити тут. Покину – i бiльш нiчого. Пiду краще наймусь десь.

I каже Параска, жiнка дедушчиного сина, того, що загинув:

– Господи, що ти кажеш, Дунько!

I йде Параска в кошару, утирае запаскою сльози й почувае, що вже щось не вернеться – не тiльки чоловiк; що вже чогось немае, хоч i е ще в бабушки ключi, а в скринях пiд замком солодощi, цукерки для гостей. Та не буде вже тепер гостей тих.

Над селом мiсяць, над селом голубi голуби. Не свiтло на душi – щось минае, щось не вернеться.

Бабушка прокидаеться, ледве засiрiе. В ii кiмнатi горить бiля iкони лампадка – Божа Матiр iз Сином. В другiй кiмнатi хтось важко кахикае. Бабушка молиться:

– Божа Мати! Та коли ж ти одженеш цю нечисту бiльшовицьку силу?

Та нема злоби в ii словах, ii злоба в минулому i крихкотiла, як сама бабушка.

В кiмнатi розвидняеться. Бабушка молиться:

– Богородице Дiво, радуйся.

Але згадуе, що вже пора корови виганяти, i кличе:

– Ану-бо, хлопцi, вставайте! Вже нерано.

I знову:

– Богородице Дiво, радуйся…

…Дедушка вчора не поiхав на хутiр, вiн сьогоднi iде. Василь запрягае воли. Василь завжди з невеселою думою.

…Рипить вiз: ри-ип! Тягнуться воли до Великоi Шведськоi Могили. Свiжий вiтрець дмухае на дедушчине сиве волосся. Його широкi чумацькi брови похмуро нависли, його брови задумались.

Дедушка мовчить. Василь мовчить. Тягнеться вiз, обiймають його сосни кострубатi, на пiвнiч похилились. Ходить по соснах ранковий вiтер, вибiгае iз сосен ранковий вiтер i летить на поле до гречки.

…Мовчить дедушка…

Скоро-скоро одiйде у вiчнiсть i не буде дедушки на землi.

Тепер земля бiльшовицька…

…Проiхали лiс, виiхали в степ.

У степу манячить Велика Шведська Могила. СИНIЙ ЛИСТОПАД I

З моря джигiтували солонi вiтри. Мчались степом i зникали в Закаспii.

…Пiвнiчний Кавказ…

Над станицею мовчали недосяжнi голубi верхiв’я. Дрижали зорi й сполохано перебiгали до небокраю, до гiрського масиву.

Iще проходив невiдомий синiй листопад. Плентався по садках, по городах, заходив пiд стрiхи й вiдходив за вiтрами, такий же невiдомий, невiдгаданий i мовчазний.

Ще огнище не погасло – догоряло, i обличчя Вадимовi ходило в перельотах тiней.

Будинок вилюднявся, розходились: двое-трое залишилось.

В стiну глухо входили цвяхи.

Прибивали, мабуть, гiрлянди.

Скоро пiдуть i цi.

Пiзно.

Нiч.

Коли Зиммель пiшов, оддзвенiв шпорами, Марiя лукаво спитала:

– А все-таки й тобi журно?

Вадим сказав:

– Звичайно, журно. Але… ти мене розумiеш…

Вадим сухо й гостро дивився на вугiль. Зрiдка налiтав вiтер, з-пiд папахи виривалось волосся й падало йому на тьмяний лоб.

Марiя здавила руками голову й глухо говорила:

– Так, Вадиме, тоска. Буднi приймаю i серцем, i розумом. Але все-таки – тоска. Це те, коли покидаеш позицii й непевний, що скоро повернешся.

Мовчав.

Марiя знiтилась на колодцi – крапка. Зелений вугiль i в огнищi, i в ii зiницях. Теж у шинелi.

Кажуть: «останнiй з могiкан». Правда: женщини революцii пiшли плодити дiтей. Тiльки Марiя й небагато не пiшли.

Будемо слухати солонi вiтри, коли мовчазно йде на схiд синiй листопад.

Говорили ще про Зиммеля, про нрави сучасности й говорили про комуну.

Вадим – комiсар бригади, Марiя – крапка, вночi: вона надто знiтилась, i полiтком.

Марiя ще говорила глухо:

– Ну да – певний, i ну да – непевний, бо iнакше шукала б iншоi правди. Тут тоска.

Вадим:

– Ти нагадуеш менi жабу з геологiчноi революцii, що мала голову з аршин.

…По станичних заулках бродили червоноармiйцi. I знову по станичних заулках джигiтував солоний вiтер.

Прямо – широка церква проколола хрестом мовчазне небо.

Бiля Марii лежав стос запашноi сосни (гiрлянди робити) i гiрськi трави: Зиммель привiз.

Невiдомо, чий запах – сосни, гiрських трав чи то пахтить синiй листопад.

Проте, може, то Кавказ, може, гiрськi аули, а може, солонi вiтри.

…Боляче вдарило: «жаба»!

Але Марiя раптом згадала – полковий лiкар казав, що Вадим доживае останнi днi. Вона подивилась на Вадимове обличчя. Жарина лягла бiля серця – запекло.

…Кашель сухий, як степовий пожар. Це Вадим. I сказав ласкаво:

– Сiдай-но, ближче, моя неспокiйна Марiе.

Здригнула.

– Твоя?

– А чому ж не моя? Моя товаришка… так: я буду говорити тихо, щоб не почули. Це моя найбiльша тайна… от…

(…Бувае, в синю нiч зарипить далеко журавель – витягають воду. Зарипiв.)

– …Я теж романтик. Але романтика така: я закоханий у комуну. Про це не можна казати нiкому, як про перше кохання. Тiльки тобi. Це ж роки, мiльйони рокiв! Це незабутня вiчнiсть. Так, Марiе, все треба, як е. I всефедеративне мiщанство, i трагедii в душах окремих одиниць, i бюрократизм. Нарештi потрiбно зупинитися… Так. Але подумай: стоiть непоетизований пролетарiат, що гiгантським бичем пiдiгнав iсторiю, а поруч нього стоiмо ми з своею нудьгою, з своiм незадоволенням. Хiба це природно?

Знову бiля серця запекло:

– Ти теж менi нагадуеш жабу з геологiчного руху.

Вадим:

– Не хвилюйся, Марiе…

Марiя грубо й чiтко:

– Те, чого я хочу, зветься: рух уперед, а не назад. Це не романтика.

…Марiя – крапка. Збiглась у грудку, й не видно. А зiницi й бiлки зеленiють. Сама говорила: песик революцii – тяв, тяв! Але не приблудились: знала Фiгнер i ще багато.

Вугiль розтанув. Дивилась крадькома на туберкульозного Вадима й думала з тоскою й про кохання: вона хотiла кохати. Знала – i Вадим хоче кохати.

Вадим догоряв. Лiкар казав: на курорт пiзно.

Ще глухо входили в стiну цвяхи.

Гiрськi трави й сосну привезли на гiрлянди, для свята сьомого листопада. Через три днi в забутiй станицi Передкавказзя згадають буйний день. Червоноармiйцi заквiтчають, причепурять штаб, де буде мiтинг-концерт, де жив колись генерал-отаман з шляхетною сiм’ею.

…На заходi було море. Звичайно, його сюди не чути, але воно почувалось. Почували це Марiя й Вадим. Море завжди нагадуе мiльйони рокiв.

Так, це було на Кавказi, на Пiвнiчнiм, недалеко узгiр’iв.

А вдень бачили сивi верхiв’я Ельбрусу. Iнодi верхiв’я бiгли в тумани.

Огнище вмирало. Мовчали.

Заговорив Вадим, прокидаючись, тихо:

– Так, Марiе, i я люблю твою любов. Але я дивлюсь на нашу сучаснiсть з ХХV вiку, коли наша сучаснiсть сива. Тому-то я в неi й надто закоханий. Ти он не чуеш, а я чую, як по нашiй республiцi ходить комуна. Урочисто переходить вона з оселi в оселю, i тiльки слiпi цього не бачать. А нащадки запишуть, я вiрю. I що нашi трагедii в цiй величнiй симфонii в майбутне?

Вадим ледве договорив i схопився за груди: кашель сухий, як степовий пожар.

Марiя пiдвелась i похмуро кинула:

– Ходiм!

Марiя погасила останню головню – i огнище вмерло.

Коли проходили бiля вiкна, постукали.

– Товаришу Гофмане, годi вже, лягайте спати.

Гiрськi трави й сосну забрали з собою в кiмнату. Знову важко було розiбрати, що пахтить: чи сосна, чи трави.

…А може, то Кавказ, може, гiрськi аули, а може, солонi вiтри.

Проте солонi вiтри джигiтували в Закаспii й зникли в невiдомих пiсках.

…Мабуть, сосна, бо тiльки сосна мае забутий запах.

Марiя прийшла до себе й думала про Вадима. А сказати йому про кохання вона не думала: ii дратувала Вадимова впертiсть.

Потiм вона читала брошуру Ленiна, але, лягаючи, знову згадала Вадима…

Їй було боляче.

…Ще думала, що кохання таке зелене, як травневий цвiт. Але раптом вдарило: «Вадим доживае останнi днi».

В штабi стояла нiч.




II


По республiцi також урочисто, як i комуна, iшла руiна вiкових пiдвалин темряви. Це було так вiдважно, так широко й безмежно, неначе океан, бо горiло бажання на тисячi гiн.

З пiвночi по глухих нетрях республiки продирався рожевий лосунь.

Марiя пiшла в школу.

…Сотня. Напруженiсть.

…А може, то пiдводилось мудре сонце в Закаспii?

– Ми не ра-би!

Клас гудiв грубо, незграбно.

Пахло рiллею, грунтом.

Це було найвище таiнство, бо люди темнi, неяснi, як туман, вiдходили вiдцiля з радiстю криничноi прозороi води.

В цiм була правда тисячолiть, яку пiзнали тiльки ми, сучасники.

…В обiд прийшов до Марii Гофман – гладкий, ласкавий, суворий – паровик на парах, тиха мудрiсть.

Обiдав з Марiею, iв, як i завжди, мало.

Марiя вдень була струнка, пружиста, гiрськоi породи, а в бiлках стояла зелена вода.

Вона (Марiя) дочка пiвденноi Кубанi.

Сказав Гофман:

– А Зиммель знову накапостив. Марiя:

– Що там таке?

– Як же: послав червоноармiйця по карти (знаете, женщини, карти та iнше), а iх бiля Шкурiвськоi станцii в колодязь укинуто. Сьогоднi на пiдводах привезено.

– Ну й радiйте. Ви ж самi кажете – не можна без цього. Гофман уперто одрубав:

– Безумовно, не можна. Але треба довбати: крапля довбае камiнь.

Ще говорив.

Тодi Марiя спитала:

– Скажiть менi: де кiнчаеться ваша дурiсть i починаеться контрреволюцiйнiсть? I Вадим теж спiвае: урочисто ходить по оселях комуна. Де ви ii бачите? Просто – тоска. Просто – харя непереможеного хама.

– Ви так думаете?

– Я цього певна.

Гофман пiдiйшов до вiкна й сказав:

– Тодi виходьте з партii.

– А чому вам не вийти?

Марiя пiдвелась.

Гофман сказав спокiйно:

– Тому, що нам все ясно.

– Гм… логiка!

…А потiм говорила про тоску, про сумнiви, про Вадима.

Прийшов Зиммель, дзвенiв шпорами, виблискував нашивками.

Марiя усмiхнулась:

– Коли погони носили на плечах, тодi вирiзували плечi, а тепер будуть викручувати руки.

Зиммель:

– Почекайте, товаришко.

Ще усмiхнулась:

– Ну, що ви… то я так… жартую…

З вiкна бачили гори й сивi верхiв’я Ельбрусу. Верхiв’я знову бiгли в тумани.

Десь спiвали червоноармiйцi кавказьких пiсень i радянських пiсень. Думалось, що й пiснi теж зникають у Закаспii, бо й пiснi були солонi й забутi, мов мiльйони лiт.

Пiснi були веселi й сумнi – радянськi.

Сосна, що привiз iй Зиммель, лежала на книгах, а одну вiтку Марiя держала в руцi.

Зиммель говорив про своiх козакiв, що iх знайдено бiля Шкурiвськоi станцii в колодязi.

Гофман суворо вiдрубав:

– Ви б мовчали краще.

Знизав плечима Зиммель:

– Я думаю, що я можу розпоряджатися своiми людьми?

Вмiшалася Марiя й лукаво наводила балачку на питання про норми комунiстичноi етики.

Зиммель розiйшовся й уперто доводив:

1) не можна зрiвняти матерiальне становище всiх комунiстiв;

2) норми половоi моралi й Коллонтай не найти;

3) поняття про мораль дуже «односительне».

Нарештi вiн сказав:

– Кожний комунiст мусить бути купцем. Це слова Ленiна. А скажiть, будь ласка, яка в купця мораль? Не одуриш – не продаси, от його мораль i етика. Дурнем буде той комунiст, що мае, припустiм, грошi й не дае iх на проценти.

Марiя:

– Вiдци?

– Що ж вiдци? Мабуть, прийдеться плюнути на мораль.

Гофман почервонiв:

– Е… ви заiхали дуже далеко. Так можна й того… з партii.

I раптом закричав на Зиммелля:

– Геть вiдци… мальчишка!..

Зиммель зблiд i вiдступив на два кроки.

– Чого це ви… Бог з вами! Хiба не моя думка? Я в центрi чув. Це вiдповiдальний робiтник висловився. На партзiбраннi.

Гофман одразу ж одiйшов:

– Ну, от… вiдповiдальна балда сказала, а ви повторюете. Мабуть, бувший комiвояжер говорив, комерсантик.

I сiв на лiжко.

Марiя усмiхалась.

Зиммель свиснув демонстративно.

– Робоча опозицiя.

Ще раз звякнув шпорами й вийшов.

Марiя дивилась у вiкно й думала про всефедеративне мiщанство, про Вадима i м’яла в руках вiтку сосни. Вона думала, що мiщанство йде, проходить, коли засiрiло, але ще не зiйшов схiдний огонь. Було надто боляче, бо за спиною стояли каларнi, але яснi днi, коли з кожного нерва било джерело непохитноi завзятости й певности в казковiсть майбутнiх годин.

У вестибюлi чiтко й агiтацiйне кричав хтось:

– Ми не раби!

А другий голос дзвiнко одкликався:

– Рабами не будемо!

Ще думала Марiя про дитячу наiвнiсть мiльйоновоi маси, що на протязi довгих рокiв умирала стiйко, мов фанатики середньовiччя, що пiд стягом вiчности пройшла з гарячими очима вздовж i впоперек рiвнини республiки.

Гофман заспокоiвся й дивився на сосну:

– От куди б нашому Вадимовi. В бiр.

Марiя раптом згадала й сказала з сумом:

– Це ж жорстоко…

– Ви про Вадима?

– Ну да… Вiчний iдiотський трафарет: mеmеntо mоri.

За вiкном знову посувався синiй листопад.

Iшов вечiр, як i завжди, невiдомий i глибокий.

Iшов сiрий i таемний i вiдходив за вiтрами в Закаспii.

Iнодi з моря пролiтала самотня хмара i, сполохано озираючись, бiгла й зникала за обрiем.




III


Марiя пiшла в свою роту.

Три зводи були в караулi, тому й у помешканнi майже нiкого.

Пiдiйшла до лампи:

– Що пишете?

Червоноармiець старанно виводив лiтеру й сказав незадоволено:

– Клята буква. Нiяк не пишеться. «Чи». Буква – «чи». Виходить буква «ги», бо схожа… Хочу оце письмо додому.

Марiя сiла допомагати.

Взяла в руку корявi пальцi червоноармiйця й виводила букву «чи».

Писали довго вдвох.

…А в своiй кiмнатi згадувала червоне обличчя бородатого солдата республiки i його лiтеру «чи».

Лiтера «чи» довго стояла за вiкном знаком запитання, i це мучило.

Потiм Марiя пiшла до Вадима.

Було пiзно, але вiн працював.

Голубом положила руку йому на плече:

– Слухай, Вадиме!

Вiн пiдвiвся i сiв з нею на лiжко.

Знову був сухий кашель, як степовий пожар. Вона приложила ухо до його грудей.

– Слухай, Вадиме.

– Так… слухаю…

Марiя схилила голову на Вадимову скроню i вбирала чаймою нiздер запах мужського тiла. Потiм ледве чутно сказала:

– Вадиме! Кохаю тебе так, як гiрськi аули.

Вадим уважно подивився на Марiю:

– I… я тебе теж кохаю!

Вона:

– Але…

Потiм сiла з ногами на лiжко, знiтилась у крапку й дивилась запаленими очима у вiкно. Хтось невiдомий стояв бiля ясена й тихо, ледве помiтно перебирав похиле листя.

Вадим сказав напiвсерйозно:

– Я тебе розумiю: ворогам не до кохання.

Марiя:

– Так, ти мiй ворог.

I тихо розсипала хорий смiх.




IV


На свiтанку шостого листопада вдарив мороз.

Затривожились дерева, пiшла листяна фуга.

Дерева порожнiли – голо. А листя спiшили, падали.

Падали. Падали.

Стоси.

Земля думала глибоку думу. Мовчали вiтри.

По станицi пройшла мiдна тиша.

Тiльки зрiдка рипiв далекий журавель – витягали воду.

Гофман з червоноармiйцями вже заквiтчав зал. Завтра мiтинг-концерт. Незграбний Гофман:

– Паф! Паф!

А червоноармiйцi хвилювались:

– Товаришу Гофмане! Чого командири не допомагають? Що це, старий режим?

Гофман летючий мiтинг:

– Паф! Паф!

Заспокоiлись.

Увесь двiр штабу у лiхтарях. Завтра буде iлюмiнацiя. На пiвнiч урочисто пiдуть мiднi спогади. Завтра розгорнемо голубину книгу вiчноi поезii – свiтовоi, синьоi.

Це – революцiя.

Хiба комунари забудуть цей день? Хiба це не велична поезiя? Поринаемо в синiх тривожних ночах, нашi мислi вiдходять – на пiвнiч, на пiвдень, на захiд, на схiд.

I ширяемо над землею замрiянi, далекi.

…Хiба це не поезiя?

Завтра розгорнемо голубину книгу вiчноi поезii – свiтовоi, синьоi.

…Марiя читала европейськi новинки, про радiо-плуг.

Сказала лукаво Гофмановi:

– От пишуть про радiо-плуг, i ще знайте: в Америцi е вже орудiя, що б’ють на п’ятсот верстов. Хiба нам угнатися за ними?

Гофман:

– Нiчого… От прочитайте в «Правдi» про наш винахiд у виробництвi фарб. Теж свiтова справа.

…Марiя на свiтанку слухала, як кашляв Вадим за стiною. Це ii турбувало, i вона пiшла до нього. Сказала:

– Слухай, Вадиме, тобi треба на повiтря.

Вадим виглядав чорно. Проте говорив iще жваво:

– Що ти так часто до мене?

– А як же: я ж тебе кохаю.

– Так?

…Марiя порадила проiхатись на пошту.

Згодився.

Зиммель сказав, щоб запрягли тачанку.

…Виiхали в степ пiсля обiду.

На тачанцi Марiя й Вадим. За ними верхи Зиммель.

Стояв голий чорнозем, i без кiнця степ. Праворуч летiли гори. Марiя задумалась. I Вадим задумався. Збоку гарцював у бурцi Зиммель. Марiя дивилась на гори.

А потiм сказала:

– Ах, Вадиме, як я не люблю Зиммеля.

– I я не люблю.

Вона:

– Це символ всефедеративного мiщанства.

– Так.

Вадим часто кашляв. Марiя з болем дивилась на нього.

Бiгли дороги – чорнi, степовi. Маячiло кволе сонце.

…Пiд’iхав Зиммель i несподiвано заговорив:

– Ех, товаришi! Все-таки люблю вiльну волю. Я, знаете, родився на Кавказi – може, тому люблю. Мiй батько кубанець, а мати грузинка. А в нас тут усе вiльне. От слухайте: лезгiн, грузин, калмик, туркмен, осетин. Чуете, як гостро, як вiльно звучить усе це? Це мешканцi буйноi Колхiди. А Шамiль? Яке буйство в цiм словi!

Вадим сухо сказав:

– Кажiть далi: чеченцi, кабардинцi. А про Шамiля можна сказати, що вiн царський пайок одержував. А взагалi – скучно. Ви трiшки вiдстали вiд життя.

Зиммель, ображений, вiд’iхав.

Марiя – iронiя. Кинула:

– Ну от тобi. Теж жертва романтики. Вiн же комерсант, п’яниця й картьожник.

Вадим:

– Просто – не та романтика.

Гiрський чингал упав лезом на серце. Грубо кинула:

– А що ж оспiвувати? Всяку сволоч… тiльки тому, що вона зветься комунiстами?

– Не знаю, а на це хворiеш i ти – на романтику.

– Не думаю!

…А потiм знову мислi про роки – такi довгi гони. I нило серце, як хорий зуб.

Вадим був надто чорний.

I дороги бiгли – чорнi, степовi.

Туманiв Ельбрус.

Було холодно й прозоро.

На сходi летiла фортеця. Колись завоювали древню буйну Колхiду – поставили фортецю.

Проiхали ще двi верстви.

…I було так:

…Вадим раптом кинув вiжки й схопився за груди.

Марiя тривожно:

– Що тобi?

Потiм побачила: Вадим вихаркував шматки крови.

Марiя зупинила конi. Пiд’iхав Зиммель.

Положила Вадимову голову до себе на колiна й запитувала:

– Що з тобою, Вадиме?

Серед степу стояли конi й куделили вухами.

Зиммель злiз iз свого жеребця й прив’язав його до тачанки.

Схвильовано сказала Зиммелевi:

– Повертайте додому… скорiше.

Тепер побiгли дороги на схiд.

Чорнi, степовi.

Марiя згадала: «доживае останнi днi». Гiрський чингал знову впав на серце лезом.

Вадим заплющив очi й важко дихав. Блiде лице зовсiм йому почорнiло.

В зелених бiлках Марii промайнув жах. Вона стиснула Вадимовi голову й тривожно дивилась на захiд, де була станиця.

Тачанка вiдходила на захiд.

– Вадиме, що з тобою?

Вадим сказав ледве чутно:

– Нiчого… менi легше…

Марiя приложила уста до Вадимового волосся:

– Милий мiй…

Зиммель не повертався й гнав конi туди, де вирине станиця, де стрiнуть голi дерева й стоси листя.

Мiцнiшав вiтер.

…Марiя тривожно дивилась на захiд.




V


Коли Вадима внесли в кiмнату, з моря знову полетiли солонi вiтри.

Вiтри джигiтували й зникали в Закаспii.

Приходив лiкар – широколобий, в окулярах. Вадимовi нiчого не сказав, а Марii, коли вийшли, говорив:

– Сьогоднi вночi…

Марiя подивилась йому в холоднi очi, але нiчого не промовила.

А потiм на душi було порожньо.

Був Гофман.

Надходив вечiр.

У стiну глухо входили цвяхи.

Це – останнi цвяхи: завтра свято.

Вадим лежав на койцi. Марiя стояла бiля етажерки.

За вiкном брiв синiй листопад.

На Вадимовiй головi лежав компрес.

Упали вii. Дихати важко.

Машинально перебирала книжки, дивилась пильно на чорнi лiтери, але мислi ii були далеко i вiд книжок, i вiд кiмнати.

Згадувала перше знайомство з Вадимом i постiйну майже мовчазну боротьбу з ним.

I думала: вiра чи певнiсть? Потiм уявила – мчаться кудись дороги. Це нашi федеративнi. Не зупиняються… А то дороги б’ються в муках i знову мчаться. Вадим каже – «поезiя». Припустiм… Але, може, дороги не мчаться? Марiя думала про глухi завулки нашоi республiки, де увечерi молодь спiвае «Iнтернацiонал», а вранцi йде робити на глитая. Розбiглись дороги, розбiглись стовпи.

На однiм стовпi написано:

Пiдеш направо – загризе вовк.

Пiдеш налiво – уб’ешся в ярку.

Це правда. Це дiйснiсть. Принаймнi для неi.

…А от знову глухi заулки нашоi республiки. I стоiть Вадим. I Вадимове небо, безумовно, захмарене. Тодi вiдкiля ця певнiсть? А може, це вiра?

Але мчаться дороги. По дорогах мчаться невгамовнi, а з боку дорiг плентаються навантаженi. I ясно дивляться навантаженi. Вiдкiля ця яснiсть.

I туманiють глухi заулки нашоi республiки.

…Раптом вiтер стих…

На вулицi стояла порожнеча. На баню церкви злiтались галки, тисячi галок. Кричали, падали, злiтались.

Здавалось, що тут недавно проiхав Чичиков.

– Чи-чи!

– Кра! Кра!

У станицю заглядали хмари.

З Зараiвського хутора йшли.

Раптом Вадим розплющив очi й покликав Марiю. Говорив розiрвано, давився словами:

– …Це – перед смертю… Останне моеi мелодрами. Круг пройшов… Але дивись, Марiе, на нашу сучаснiсть… з ХХV вiку… Пам’ятаеш: Домбровський, Россел, Делеклюз…

…Пауза.

Потiм додав ще:

– Християни мають свое евангелiе. I ми… Так, Марiе… Я знаю…чого ти не була… моя.

I знову впали вii.

Марiя мовчала. Схилилась на колiна бiля кроватi й теж була чорна.

…А за вiкном стояла порожнеча, i на баню церкви злiтались галки:

– Чи-чи!

– Кра! Кра!

Бiля етажерки лежала сосна – порудiла, а гiрськi трави зiв’яли. Все так пахло сосною.

Коли стемнiло, запалила свiчку.

Розтаборилась пiвтемрява.

Теж зiв’яла.

Марiя пiшла до етажерки й знову машинально перебирала книги.

Постукав тихенько Гофман.

Спитав пошепки:

– Ну що, як?

Марiя безглуздо подивилась на нього i, не вiдповiвши, зачинила дверi.

А за вiкном по станцii урочисто брiв на схiд синiй листопад i зникав у невiдомих пiсках у Закаспii.

Вадим лежав, розкинувши руки, волосся йому спадало на тьмяний лоб. Iнодi кашляв i вихаркував шматки крови, якi безсило падали йому на груди. Вся сорочка в напiвтемнiй кiмнатi оддавала багрянцем.

Стiни дивились сiро й похмуро. Вадим догоряв. Кiмнату наповнювали хрипи.

Здавалось, десь булькае вода.

Було болотно.

Марiя дивилась на Вадима, заложивши руки за голову.

…Уночi Вадим почав ловити руками повiтря.

Марiя пiдiйшла до лiжка.

I побачила раптом у Вадимових очах гарячий день. Взяла його руку. Вадим на хвилину завмер, але несподiвано рвонувся й одкинув голову.

Ловив ротом повiтря, видно було, що хоче щось сказати – i не може.

Далеке, замрiяне промайнуло в головi. Марiя голосно й схвильовано сказала:

– По оселях урочисто ходить комуна.

На момент обличчя Вадимовi покривилось посмiшкою.

Тодi Марiя в нестямi похилила голову i з жагою промовила…

…Те, що вона промовила, здавила тиша.

…I тиша запахла сосною.

Марiя подивилась на чорне обличчя й зрозумiла.

Пiдiйшла до свiчки, погасила ii й вийшла на повiтря. Побрела по станицi, в степ на схiд.

Скоро заметушилось повiтря, з моря джигiтували солонi вiтри.

В синiй ночi не було видно, як летiли гори.

Тiльки сивий Ельбрус велетнем маячiв праворуч.

Марiя йшла на схiд.

Кавказ мовчав у гiрськiй задумi.

На далекiй цегельнi скликали нiчну змiну:

– Гу-у!




ЧУМАКIВСЬКА КОМУНА





I


Повiтове мiсто, де пахне Гоголем, у перелiг перекинулось.

Осiло.

Коли летять буйнi, арештантськi весни, повiтове мiсто живе нутром: не вилазить з будинкiв, плодить дiти, ходить до церкви, а ввечерi п’е чай з блискучого самовара.

Увечерi в тихому затишку мiщанського добробуту шипить самовар:

– Ш-ш!

I зимою: – Ш-ш!

I лiтом: – Ш-ш!

I восени: – Ш-ш!

Це тиха надмрiйна пiсня обивательського щастя. А апогей його – канарейка в клiтцi.

…Над повiтовим мiстом промчалась революцiя. Зламала декiлька вiкон, зруйнувала чимало будинкiв, розбила гурт сердець i помчалась далi.

…Все йде, все минае й вiдходить, не вертаеться, а обиватель знову намагаеться впiрнути в бакалiйний сон старосвiтського галантерейного життя.

Але сон неспокiйний буде, сон тривожний буде: чуе обиватель – блукае мiстом хтось невiдомий, хтось арештантський.

I каже вiн, зiдхаючи:

– Да, шерочко.

…Коли злiзти на гору, там манастир. Покрiвський зветься, а не долiзти до манастиря – Чумакiвська комуна. Таки справжня комуна iменi Василя Чумака.

Мрiйник загинув в iмлисту киiвську нiч, а маленька комуна й досi живе в повiтовiм мiстi, де пахне Гоголем.




II


Бiля ворiт написано: «В сем доме прожiвает дворянiн Гараем».

…А коли на бруку дiтвора здiймае гамiр, молодий поет Андрiй (Андре) деклямуе з Чумака:

Безнадiйно. Є надiя: ось, на цьому бруку.

Переможцi. Пiонери. Тисну вашу руку.

Бiля комуни проходять i тiнi минулого – черницi чорнi (тепер живуть невiдомо де, а в манастирi церква й дитячий будинок).

Недалеко й калюжа, а в калюжi вовтузиться сонце, як порося.

Iнодi сонце заверещить золотом, тодi на мозок спадае гаптований серпанок.

…До Андрiя пiдходить Варвара й оповiдае про яму – недалеко яма, куди черницi скидали колись «незаконних» немовлят: опороситься черниця й запричаститься тайни вбивства.

Пiдходить товаришка Валентина – високолоба (чудовий високий лоб… люблю високолобих. М. X.).

Валентина заiкаеться до Варвари:

– Ви пппрро це вже ка-а-зали.

А Варвара буркотить:

– Ну й казала, i ще скажу. Забула, значить.

Андрiй наставляе вухо й уважно слухае. Варвара починае знову.

Отже, в комунi живуть ще такi особи: I/ Iван Iванов, 2/ Же, З/ Мура (останнi двi – Бобчинський i Добчинський: зрiст), 4/ Йосип Гордiенко – безпартiйний (i Андрiй безпартiйний). Здаеться, всi.

Проте забув: коли теплiнь, а в манастирськiм саду пахтить медом, у комунi завжди гнiздиться стороннiй люд. Словом, так: бувають товаришi з сiл i губернiяльного мiста. Зимою стороннiх мало.

А сьогоднi весна. Розумiете? Буйна, арештантська весна. У-ух, щоб тобi… Сьогоднi весна, мов голуба тягучка: iв би й дивився без кiнця…Д’ех, моя коханко. Дай, вiзьму тебе в своi залiзнi обiйми: твое волосся пахне, мов виноградне вино.

…Прилетiв традицiйний соловей, порозчиняв вiкна – правильно!

…А в iдальнi двi дошки, чорна й червона. На чорнiй написано:

«Товаришка Же за буйство».

На червонiй написано:

«Товариш Андре за»… (далi розвезено пальцем).

…Же – надто неспокiйна. Же – циганочка, а Iванову спiвае:

– Мiй симпампончик i вкраiнофiльчик.

Тодi Мура каже:

– Ах, моншерамi, це ж моветон.

Розшифровую:

Iванов – пiтерський слюсар, а украiнську мову знае краще за украiнцiв. (Бувае). Так мiркуе: нацсправа, мов уюн (це, здаеться, в Кавтського), а на мову – плювать. «За якою наказуете? За китайською? – Будь ласка!»

Але Iванов каже:

– У нас, у Пiтерi, так. Ми, пiтерськi, так. – Словом, авторитет Пiтера непорушний. А Пiтер – це Iванов. Це, звичайно, щодо публiцистики.

…Ну-с.

Же – циганочка. Очi iнституткою i гадючкою до Iванова:

– Будь ласка, понюхайте оцей оселедець. Чи не почуваете тут буржуазного духу? А то хочемо ще купити.

Iванов знае жарти, але досить серйозно наказуе:

– Щоб оселедцiв бiльш не купувати. Досить. Можна жити скромнiш.

… У манастирськiм саду гримнув традицiйний соловей. За манастирем заграло сонце в рожевi сурми.

Мура каже (промова в нiс):

– Ан-дре.

Це так поважно, нiби в сальонi графинi X. Але – це не так: тiльки погляд маман, а взагалi – йолки зеленi. I все.

…Нарештi комуна розiйшлась на роботу. Залишились: Варвара i Андрiй.

Тут i кiнець другому роздiловi.




III


Варвара варить борщ на примусi, а Андрiй чистить картоплю. Рожевi ранковi сурми бiлiють. Iде день i бiла музика дня. Традицiйний соловей замовк. Над манастирем сонце.

Звичайно, Варвара буркотить:

– Ну от: була у панiв – робила. Тепер у комунii – i знову роби.

Андрiй каже:

– Так ви не робiть, Варварушко. Ми й самi справимось.

– Не робiть! А хто ж обiд зварить?! Га?!

– Ну, то робiть, Варварушко.

Хвилюеться:

– Варварушко… Варварушко… Нi в якiм разi й баста. Ну-с…

Андрiй раптом зриваеться з мiсця й мчиться до столу.

Навздогiн йому смiх:

– Ага. Приспiчило!

Андрiй хапае папiрець i олiвець i нервово накидае нерiвнi лiтери. Це – поезiя. Вiн увiйшов у творчу екстазу. Суетиться по кiмнатi, спiшить полетiти й бурмоче незрозумiлi фрази.

А Варвара? О, Варвара спокiйна, як курка на сiдалi. Картоплю покинув? I бiс iз нею, з картоплею. Приспiчило – значить будуть грошi. О, Варвара це вже знае.

Коли до Варвари заходить сусiдка. Варвара зводить хмуро брови й пошепки каже iй, вказуючи на Андрiя:

– Ви не думайте, що вiн абищо. Вiн не абищо, а ось…

I виймае з кишенi Шевченкiв портрет.

– Знаете хто? Це Кобзар, значить. Товариш Шевченко, отой, що на сполкомi висить. А вiн (жест на Андрiя), значить, пiд Шевченка пише рiзнi пiснi, скажемо, та iншi прозвiденiя.

…Андрiй по кiмнатi носиться. Варвара картоплю чистить. Борщ над примусом булькае. А за вiкном повiтове мiсто, де пахне Гоголем, i вiдходить за обрiй слобожанська степова далечiнь. ..Да, ще про Гордiенка не казав.

Добре, скажу.




IV


Йосип Гордiенко – хороший хлопець. Але – «педантична пунктуальнiсть»: слова Бобчинського чи Добчинського – не пам’ятаю. Йосип, спец з Упродкому, завжди виголений i свiжий, мов хлоп’яча ковзалка.

…Це з його записноi книжки:

…«Пiдвiддiл голiння" (пiдсумок за п’ять рокiв) 113 р. голився своею бритвою, з них: 14 – на дворi (кiмнату зайняли бiльшовики), 99 – у кiмнатi; з цих 993 – порiзався: 1 раз сам не знаю чому, а 2 рази забув помантачити бритву. 118р. голився в мiсцевого цилюрника, що квартируе за Паланкою; з них 5 – в отрядi: цилюрник одступав з Червоною Армiею. I т. д. А це з вiддiлу самоосвiти: 18 вересня прочитав З сторiнки (такоi-то) книги, звичайно, з марксизму, тодi ж одна година пiшла на вивчення англiйськоi мови для ознайомлення з тред-юнiонами в оригiналах, звичайно, з марксистського погляду» й т. д.

…З другоi кiмнати чути:

– Товаришу Гордiенко.

Вiн пiдводиться й резонно пiдкреслюе:

– У нас прiзвище одкидаеться. Кажiть просто: товаришу Йосипе.

А Варвара пiдслухала:

– Варваро. Йдiть-но сюди.

Варвара незадоволено:

– Можете виражаться: товариш Варвара.

…Комуна гигоче, пес у сiнях (перелякався) гавкае, а Варвара сердито спльовуе:

– А ще комунiя… Тьху!

А над мiстом мчиться, як революцiя, молода весна. Зазирае в обивательськi вiкна, показуе язика й летить далi.

…Д’ех, моя коханко. Дай, вiзьму тебе в своi залiзнi обiйми. Твое волосся пахне, мов виноградне вино.




V


П’ятий роздiл пишу, заплющивши очi:

…Жила-була велика iмперiя – дроти, лiси, тракти. Сходились тракти, були станцii, були допотопнi наглядачi: гужевих трактiв, гужевих станцiй. Iдуть лiси, а там, десь у гущавинi, дзвоники – це дрижула, поштовi конi. Раптом дзвоники стихають – це злодii… А потiм посунули стовпи, за стовпами – шинки… А от iде до царя хохол iз скаргою (це, здаеться, анекдот); узяв квач, уквачив… А далi ще станцiя, а за нею корчма… за лiсами оселi, за оселями туман… I знову чути дзвоники…

…Це ж до чого? – Так собi.

…А з повiтового мiста, де пахне Гоголем, передають, що дехто з комунiстiв хазяйствечком обзавiвся й будиночок збудував.

…«Е-е-ех, мамочко, замiж хочеться».

…Поле, поле й оберемки з сонця.

Пролiтае весна, iде лiто.

Комуна живе так: о 4 годинi вдень, як курчата пiд квочку, в будинок, до себе.

А втiм, високолоба Валентина рiдко бувае вдома: на коростивих клячах через бандитськi лiси тягнеться вона по волоснiй периферii – агiтувати, органiзовувати, iнспектувати, iнструктувати й ще «вати» й «вати».

Високолоба Валентина – завжiнвiддiлом повпаркому.

Iванов каже:

– I в Пiтерi б згодилась.

А Мура каже з апломбом:

– Пiтер – цитаделя революцii, й форт його – Кронштадт.

…А Же ще не прийшла, замiсть чорноi дошки (за буйство) комуна ухвалила: два рази зверх норми прати комунальне шмаття.

Мура зазначае:

– Так i треба. Буде знати, сволочишка. В комунi «сволочишка» – слово ласкательне, i буржуа тепер сволочами не називають, а називають так: «человецi в благоволенii».

…Коли всi сходяться – гармидер.

Мура кричить:

– Ан-дре!

…А от про телефон так i забув сказати: в комунi е телефонний апарат без дроту.

Андрiй пiдскакуе до телефону, бере трубку i —

– Агов!

Мура з апломбом:

– Не агов, а альо!

Всi:

– Ша!

– Ша!

…Тиша.

Андрiй голосно:

– Агов!

Комуна:

– Агов!

Потiм вiд телефону урочисто-надхненна промова:

– Ша. Перекличка йде по соцiалiстичнiй федеративнiй радянськiй республiцi… Вiдкiля? Ага, чую. Передавайте далi по лiнii. Чумакiвська комуна в бурю непiвського лихолiття почувае себе твердо й непохитно. Комуна певна, що вона е шматок мудрого серця республiки. Капiтан комуни, Iванов, салютуе в усi кiнцi, в гнiзда братерських комун федерацii. Румпель в наших руках. Ганьба нудьгуючим. Смерть неврастенii. Комуна ще раз салютуе своiм буйним переконанням: шлях важкий, але шлях до комунiзму. Гряде час свiтовоi революцii. Слава комунам федерацii! Слава Чумакiвськiй комунi!

В комунi крик:

– Слава!

– Слава!

Екзальтований Андрiй скочив на стiл, приймае позу диригента й заводить:

– Чуеш, сурми заграли.

– Слава! Слава!

…А потiм сiдають пити чай.

…Манастирський годинник.

– Бов! Бов!

Iз сходу надходить синя гроза. Пiвнеба обхопила важка хмара. Завмерли дерева. Нi шелесне. Далеко гримае, а блискавицi рiжуть безкраi степи.

Ой буде горобина нiч! Буде!

…Мура похилила голову на Андрiеве плече, а Андрiй у задумi. Бiдний хлопчисько: гiгантськi образи рiжуть його мозок – вiн поет. Завтра почуемо вiд нього чудову поезiю «громовиця».

…Iз сходу надходить синя гроза. Iванов сидить за ломберним столом, але там не карти, а звичайнiсiнькi iнструкцii: треба переробити й розiслати завтра по волостях.

Же:

– Iване! Подивись – гроза.

– Не мiшай, Же.

Мура надхненно:

– Нещасна гроза. Коли б вона знала Iвана, не одну б молонню послала сюди.

…А Варвара хреститься в куточку, щоб не бачили. За столом усi, крiм Валентини: Валентина в Дубiвськiй волостi на роботi.

Же язвить:

– Товаришу Йосипе. Вiдкiля це: «гонителi земства й анiбали лiбералiзму»?

Гордiенко спокiйно вiдповiдае:

– Здаеться, записано… (виймае записну книжку)… Це з книги «за 12 лет» Вл. Iльiна (Н. Ленiна), видання Петроградськоi ради депутатiв 1919 року, сторiнка 157.

Iще говорить спокiйно:

– Можна взнати й це, наприклад: «Ернст Геккель i Ернст Мах» – е роздiл теж iз книги Ленiна «Матерiялiзм i емпiрiокритицизм», Держ. видав. 1920 р. Або, скажiмо, передмова до третього видання «Анти-Дюрiнг» написано… зараз скажу… Лондон, 23 травня 1894 року, цебто за три роки, три з половиною мiсяцi й один день пiзнiш мого народження.

Кiмната не витримала – регiт.

Гордiенко спокiйно п’е чай.

…Гроза йде.




VI


Валентина… ах, який у неi високий лоб, як башта (люблю високолобих М.Х.). Валентина несе обов’язки й начальника города, що одвели комунi за Зубiвською левадою. А Iванов-начальник кампанiй. Мiсяць мае чотири тижнi, а два з них призначаеться для кампанiй. Наприклад, тиждень уборки червоноармiйських казарм (iде вся комуна), тиждень марксистського знання й т. д.

Бiгли днi (в комунi завжди бiжать днi). Вибивалась городина. Пiсля обiду всi виходили на роботу до Зубiвськоi левади. Андрiй декламував своi експромти, Iванов пiдганяв комуну, а комуна кричала:

– Нещасний прикажчику… Геть комбурiв!

А коли сонце розсипалось на далеких зелених гонах, а в манастирi звонили до Вечiрнi, комуна становилась у два ряди й з пiснями йшла мiстом додому.

Iванов iшов попереду й командував зводом, вiн же починав пiсню. Одна рука в Iванова (забув сказати) висить: його ранило калединським снарядом, а другою рукою вiн розмахуе в такт:

– Ать! Тва! Ать! Тва!

Iнодi Же каже:

– А може, пiсень не треба?

Комуна в регiт:

– Браво! Же соромиться обивателiв.

Тодi Же починае перша, i так дзвiнко, що на тротуарах зупиняються.

Але от приiздить iз волости Валентина. До Iванова:

– Iди сю-юди. Треббба по-о-орадитись.

Iванов:

– Кажи тут.

Валентина мнеться.

Звичайно, Андрiй схоплюеться й кричить несамовито:

– Це свинство. Чого тут не кажеш? Ховаеш од мене? Я цього не допущу! Я вимагаю, щоб од мене не було партiйних тайн. Я все мушу знати. Це свинство.

(…Андрiй безпартiйний).

Потiм вiн ще кричить i доказуе, що йому треба все знати, iнакше вiн не може орiентуватися.

Пiдхоплюеться Же:

– Як це орiентуватися? Ану?

Вмiшуеться й Мура.

– Ан-дре!

Же:

– Ага, знаю як: шпигуни теж орiентуються.

– Що?

Крик! Крик! Крик!

…А увечерi на чорнiй дошцi стоiть:

"Тов. Же за буйство".

… А Варвара нiяк не добере, з ким живе Андрiй: чи з Же, чи з Мурою.

– Мама iх розбере.

…I знову бiжать днi. Яснi днi вiдходять, приходять дощi. Комуна забивае чотири кiмнати, а в двох ставить пiчки-комбiдки.

…Повiтове мiсто погрузло в болото й iз злiстю дивиться на комуну.

Один раз на мiсяць пiдводяться пiдсумки роботи. Виникають жвавi дискусii. Теоретичнi висновки робить безпартiйний Гордiенко, спец за Марксом, а практичнi дiагнози ставить Iванов. Хороби партii – коники вечорiв. У комунi розв’язують питання, а потiм у повiтi проводять кампанii.

В дебатах приймае участь i Варвара. Вона сiдае бiля Iванова: авторитет безсумнiвний – i дае такi поради:

– А я так скажу оце: недостойнi мужики, щоб над ними голови стiльки ламали. Не розумiе свого iнтересу – цур йому пек. А то можна ще й панiв присогласити: хай ще провчать.

Мура становиться в позу артиста:

– О Цiцероне. Твоiми устами тiльки мед пити.

Буркотить Варвара:

– Ну, дзиго, хоч на хвилинку замовкни.

Тодi Мура до Андрiя:

– О мiй Андрiе! Який пасаж!

I хилить свою пухку голiвку на обiдране плече поетове.

…В манастирi знову дзвонять:

– Бов! Бов!




VII


Ну-с. I живе, значить, комуна бiля манастиря, а в манастирi:

– Бов! Бов!

Бiля вiкон проходять черницi чорнi – тiнi минулого.

…Пройшла буйна, арештантська весна – арештантська юнiсть. Пройшло мiцне лiто – мiцна мужнiсть.

Прийшла старiсть – болото.

В тихих затишках мiського добробуту шипить самовар, i сняться обивателевi бакалейнi сни старосвiтського галантерiйного життя.

…Восени в повiтовiм мiстi, як нiколи, пахне Гоголем.

Пiсля службових годин Гордiенко зудить Маркса, а Iванов носиться з новими планами.

…А навкруги комуни сiро, тiльки зрiдка апельсиновою шкуркою промайне сонце.

Коли обиватель проходить бiля комуни й чуе вiдтiля бадьорий смiх, вiн на момент зупиняеться, ехидно усмiхаеться й раптом зникае в темнiм заулку.

А в комунi чути:

– Ей, ви, ребятоньки! Не забувайте, завтра починаеться тиждень заготовки палива!

Саме тодi Iванов прийшов додому надто пiзно i зараз же лiг на кровать i одвернувся до стiнки.

Пiдiйшла Валентина:

– Що з тобою?

Пiдлетiла й Же:

– Товаришу капiтане, що це ви так довгенько?

Iванов мовчав, потiм повернув лице. I почула комуна загробний голос:

– Друзi моi… винний… iй-богу, винний… Погода проклята… осiнь проклята…

Же закричала:

– Хлопцi, сюди! Скорiш! От так капiтан!

Бiжить комуна:

– Що там таке?

А вийшло, бачите, так (Iванов сам розповiв): прийшов до одного спеца, а той випивае самий справжнiй спирт. Така взяла досада, а тут ще в «Комунiстi» оголосили кампанiю боротьби «з п’янством». Хотiв був розбити пляшку на головi спецовiй, а потiм подумав… а тут, як нарочито, дощ дрiбний… та нудний.

…На другий день, перший раз за все iснування комуни, на чорнiй дошцi стояло: «Тов. Iванов, капiтан комуни, за…» (далi розвезено пальцем).

А втiм, комуна цiлком була задоволена з такого випадку, бо з цього часу всi вже зазнали солодкiсть чорноi дошки.

На другий день Андрiй стояв бiля телефону й викрикував:

– Агов!

Звичайно, Мура виправляла:

– Не агов, а альо.

– …Агов! Слухайте, комуни всея федерацii: капiтан Iванов потерпiв аварiю…

Же перебивае:

– Ах, який ти! Хiба людина може потерпiти аварiю?

За вiкном дощ, а в манастирi:

– Бов! Бов!




VIII


Комуна пережила й осiнь.

Прийшла зима.

…Мороз бадьорий, мов молода кропива, крiпкий, як спирт.

…Уночi пiшов перший снiг – посивiли вулицi.

…Здрастуйте, моi веселi снiжинки!

…Здрастуй, моя юнiсть-метелице!

Пружисте тiло, пружиста думка.

Мороз.

Хо-ро-ше.

А в кiмнатi холоднувато. Комбiдками не напалиш, та й палива мало.

Вiкна злегка помережало лiдяшками.

За вiкном летять снiжинки, i ковзять першi сани. Весело бiжить селянський коник по пухкiй снiговiй дорозi.

– Ей, братва, гайда розчищати снiг.

Шум. Гам. Крик.

I дзвенить мороз весiллям молодих голосiв.

…Але —

– другий снiг принiс iз собою й сум. Узнали, що Валентина завагiтнiла, а Валентину вiдкликають у центр на дуже вiдповiдальну роботу. Валентина телеграфувала: «приiду через тиждень».

I рiшила робити операцiю.

Але це так противно. Валентина згадувала яму, що бiля комуни, i черниць. Iще було так противно.

Пiдходила Варвара й питала:

– Вiд кого ж ти, голубонько? Невже вiд Iвана? А може, вiд Андрiя?

Валентина:

– Ах, як вам не со-о-оромно!

А Же прийшла й сказала:

– Нiчого, Валько, то не вбивство, коли цього вимагають iнтереси суспiльства.

Валентина:

– Не те, Же, ннне те. Ммменi ннне того…

…Ну-с… Iще два тижнi:

Туп! Туп!

…Стояв мороз бадьорий, мов молода кропива, крiпкий, як спирт.

…На сани сiли всi, вся комуна. Сiв i Гордiенко – «пунктуальна педантичнiсть».

Мороз кричав:

– Ан-дре.

I хилила Мура свою пухку голiвку на обiдране плече поетове.

А Андрiй розсипав у степ:

– Передавайте по лiнii: Чумакiвська комуна салютуе в мороз: хай живе свiтова революцiя.

I одкликався мороз:

– Слава. Слава. Слава.

…А втiм, Варвара так i не поiхала (одвозили Валентину). Одяг усi мали дуже легкий, а Варвара до того була ще й стара. До саней ii не пустила сама Валентина.

…Селянський коник весело бiжить по пухкiй снiговiй дорозi.

Одступае манастир усе далi й далi – назад, iдемо в снiгову даль.

Ця комуна й зараз iснуе – вона на Слобожанщинi. НА ОЗЕРА

…Коли твiй човен покинув осоння й захлюпотiв пiд парасолями староi лапастоi верби (верба самотньо маячить серед глухоi дичавини комишiв), тодi ти помiчаеш раптом, що небо нiколи не бувае таке хрустально-голубе, як у серпнi. I саме в цей момент життя запахне вранiшнiм запахом i ти думаеш: чи не повертаеться буря твоеi молодости?

Колись, мiльйони рокiв тому (чи то був сон?), тебе тривожили очi якоiсь романтизованоi дiвчини, i ти йшов у бiлий сад, iшов похитуючись, мов п’яний, – така солодка путь була перед тобою. Ти падав на землю й безумствував, бо ти згоряв у пожарi першого неповторного кохання.

Але хiба ти думав, що все це нiколи не повернеться, i тiльки раптом (пiд парасолями лапастоi верби) перед очима твоiми вiтром помчаться спогади? Хiба ти думав?

Так уклонись же цьому хрустально-голубому небу, що зробило бурю в твоiй душi i хоч на мить вивело на загубленi дорiжки твоеi юности.

А втiм, життя таке барвисте, що кожному своя путь. Один сидить у б’ергальцi й нюхае тютюновий дим за чашкою пива, другий флiртуе десь з радянськими «мадам», третiй млiе бiля самовара й радiо-рупора останньоi конструкцii.

Я вiдпочиваю на полюваннi, i тому покраса незнаних свiтiв менi також вiдома, як i всякому флямарiону.

В суботу я одягаю ботфорти, перекидаю через плече ремнi, патронташi, ягдташi й рушницi i кличу свою суку Нелi. Собака добре знае, в чому справа, i починае хвилюватись: лiзе до мого обличчя, з вдячнiстю лиже менi руки й верещить. Тодi я одчиняю дверi й дивлюсь на свого iрландського сетера. Але Нелi не пiде без мене. Вона скалить зуби й кокетуе тоненьким вереском.

– Що з вами? – запитую я. – На якiй мовi ви говорите? На мовi паризьких кокоток? Дуже приемно! Ви питаете, чи я розумiю вас? О, безперечно! Сеlа vа sаns dirе!

Нелi робить кiлька плижкiв по кiмнатi. Тодi я рiшуче кiнчаю з цiею церемонiею i йду з дому.

На вулицi ми беремо вiзника, i за пiвгодини я вже за городом, на товарнiй станцii. Сюди подадуть дачний потяг на степовi пiвстанки, i за кiлька хвилин ми розпрощаемось iз шумом мiських вулиць.

I вже тут, на дальньому перонi, я починаю перероджуватись. Я забуваю сiреньке життя сiреньких болiв i турбот i пiзнаю iнший солодкий свiт. Менi так легко на душi, нiбито я нiколи не знав тоски й терзанiй. Дух моiх прадiдiв оживае в менi, i я, безтурботний, дивлюся на землю з висоти птичого польоту. Я iду туди, де мене чекае вiльний степ, тихi задумливi озера, пiснi на чумацьких дорогах i смiх безтурботних селянок.

Коли ми з Нелi приiжджаемо на станцiю, там уже давно бродять ватаги мисливцiв, i давно вже верещать родичi мого сетера. Iз степу летить бадьорий надвечiрнiй вiтерець i хвилюе менi нiздрi. Нарештi подають потяг, i я лiзу в мисливський вагон. Нелi махае хвостом i дивиться на мене ласкавими очима. Я розумiю, в чому справа: вона просить допомогти iй зiбратись на верхню полку.

– Добре! – кажу я й пiдiймаю ii.

У вагонi стоiть неймовiрний шум. В одному закутку спiвають. старовинних козацьких пiсень, в другому – якийсь мисливець розповiдае анекдоти. Тодi менi прокидаеться вовчий апетит, i я розгортаю пакунок.

– Ей, держи! Держи ii – кричать мисливцi: то пробiгла вагоном якась дiвчина.

Нарештi потяг рушив. Перед очима промайнули кiоски, баби з яблуками (у вагонi страшенно пахне яблуками), промайнув семафор. Потяг вилiтае в степ.

Коли мiсця бiля вiкон зайнято, я виймаю з ягдташу Горацiя й перегортаю сторiнки. Мiй епiкурейський настрiй цiлком вiдповiдае вiршам римського поета. Iнодi я беру з собою тургеневськi «Нотатки мисливця», але перечитую в них тiльки тi абзаци, де автор малюе природу. Дiалоги я обминаю й обминаю все те, що не вiдповiдае моему настроевi. Навiть на полюваннi я не прислухаюсь до так званих «серйозних» розмов, i все, що я спостерiгаю там, все воно свiтиться крiзь рожевий димок моеi безтурботноi епiкурейськоi уяви. Сьогоднi субота, завтра день вiдпочинку, i я тiкаю вiд людей.

– Пробачте менi, дорогi друзi, – думаю я. – Але дозвольте забути про вас.

Потяг розривае простори й летить. Нарештi я бачу, що бiля правого вiкна звiльнилось мiсце, i я поспiшаю туди. Я притиснув чоло до скла й дивлюся в степ. Сонце пливе кудись за ярки, i спокiйнi кургани стережуть спокiй безмежности.

Тодi надходить задума, i передi мною виростае наш посьолок, батько-мисливець i той прекрасний вечiр, коли я в перший раз поiхав з ним на полювання. Пам’ятаю, ми приiхали на луки вночi. Я думав, що це «Бежин луг». Десь хропли, конi. Наша пiдвода зупинилась в комишах. Кобилу пустили на пашу, а самi лягли на вiз. Я довго не спав. Були мiрiяди зiр, i я довго мрiяв i дивився в небо. Потiм я заснув. Сон був короткий i тривожний. А розбудив мене пострiл. Батько вже стояв в комишах i зустрiчав вранiшнiй перелiт. Парувала рiка, й десь загорявся свiтанок. Пам’ятаю, я хотiв тодi умерти – так прекрасно було й так билось мое молоде серце.

Але все це так давно було! Батько давно вже лежить у могилi, посьолок навiки зник з мого горизонту, i менi залишаеться тiльки згадувати iх. Та й згадувати менi треба обережно, щоб хтось не помiтив. Моя путь уже теж заламуеться до могили.

Нарештi потяг затримуе ходу: попереду нас перша вiлла й пiвстанок. Я одриваюсь од скла й сiдаю на свое мiсце. Нелi положила лапу на свою голову й уважно дивиться на мене. Метушаться мисливцi й бiжать до дверей. Потяг зупинився.

– Вiлла Стаховського! – кричить кондуктор.

Вилiтають постатi – люди, собаки, вилiтають клунки, i знову свисток. Потяг рушив, i знову бiжать поля, луки й обрii.

На кожному пiвстанку лишаеться кiлька мисливцiв. Що далi, то бiльше порожнiе вагон. Я iду на дальнiй пiвстанок, на лиманськi озера.

Напроти мене мовчки сидять селяни (в наш вагон уже заходять i стороннi люди). Тодi я звертаюсь до них, i ми перекидаемось словами. Вони дивляться суворо й похмуро, i я почуваю себе нiяково, бо менi вже здаеться, що я в iхнiх очах зайва людина, яка зовсiм непотрiбна суспiльству i т. д. i т. iнш. Але я поспiшаю одiгнати вiд себе цi думки й переконую себе, що це зовсiм не так.

I от наближаеться лиман. Нелi хвилюеться, i я здiймаю ii з верхньоi полки. Сонце ще стоiть на два метри вiд горизонту, i на вечiрнiй перелiт ми, очевидно, встигнемо. Ми зустрiнемо його десь у дорозi, на степових озерах.

– Ви де будете? – питае мене якийсь мисливець.

– На Троватому! – вiдповiдаю я.

Дiалоги коротенькi, бо тепер уже не до розмов. Тiльки маленький робiтник iз старенькою шомполкою ще регоче на ввесь вагон i з захопленням розповiдае, як вiн сварився iз жiнкою перед виiздом. Вона, мовляв, страшенно репетуе й завжди не пускае його. Бiля робiтника стоiть його синок i усмiхаеться. Ця парочка мене завжди зворушуе. Але, коли потяг прогримить залiзничним мостом, я вже збираюсь i спiшу на ганок.

Нарештi замаячив i наш пiвстанок. Потяг пiшов поволi й зупинився. Ми висипаемо на перон. За станцiйними будiвлями вже стоять пiдводи, i тихо iржуть конi. Частина мисливцiв почвалала пiшки, частина сiдае на вози й iде на лиман.

Мене завжди зустрiчае бабуся iз мисливськоi хати.

– Ах ти, мое соколятко! – говорить вона й влаштовуе на возi сiно.

Я тисну бабусi руку, розпитую, що, як i сiдаю на воза. Туди ж плигае й Нелi. Ми рушаемо в степ. Рушають i iншi пiдводи – з криком, гамом i пiснями. Потяг заревiв в останнiй раз. Потiм майнув чорним хвостом i зник за поворотом. Станцiя осиротiла. Але я ще поглядаю на неi. Iншi мисливцi, очевидно, не цiкавляться цим забутим степовим пiвстанком. Мене ж вiн завжди тривожить i викликае багато спогадiв. Я взагалi не можу спокiйно дивитись на станцiю, бо по станцiях пройшла вся буря горожанськоi вiйни. На станцiях так недавно люди вмiли вмирати, i вони вмiли так надзвичайно жити.

– Ну, розказуй, синку, що там у вас у городi, – каже бабуся й тут же, не дочекавшись мого оповiдання, починае виливати своi селянськi болi й радостi.

– Ну, а як же дiд Зiдул? – питаю я про ii чоловiка.

Що ж Зiдул? Зiдул, мовляв, шкандибае потроху. Вчора був там-то, сьогоднi iздив по сiно. Приходила сваха, трохи випили. I бабуся регоче. Вона теж любить випити, i особливо в компанii.

Тодi передi мною виростають милi й далекi постатi Пульхерii Iванiвни й Афанасiя Iвановича, що так тривожили колись Гоголя. Я думаю, що цi постатi безсмертнi й що Зiдул i бабуся – це тiльки варiацii одного i того ж типу. Навколо нас фантастичний степ. Гостро пахнуть бур’яни. Бабуся поганяе коника.

Тодi я бачу мертвi краi, "старосвiтських помiщикiв" i гоголiвських старичкiв. Я бачу Пульхерiю Iванiвну, Афанасiя Iвановича i iхнiй домик. Вiн стоiть тепер (чомусь) над кручею. Внизу духмяна рiка, далi пiски, як нова Сахара. Збоку стоять Сорочинцi – тi краi, де блукала колись «червона свитка». Лiворуч – сам славетний Миргород. Коли ясна погода, за кучугурами, крiзь марево, гоголiвський край як на долонi.

Менi здаеться, що я теж бував у Афанасiя Iвановича. Тут живе тепер його якась троюрiдна правнучка. Вона глуха, столiтня й тихо доживае вiк, i домик теж похилився пiд вагою вiкiв – от-от завалиться. Правнучку не зачепили нашi осiннi мятежi. Тiльки там, у старiй халупцi з химерною вивiскою «Сiльська Рада» та в бур’янах на майданi метушиться чуже життя – то пiонери i якiсь ще комсомольцi тривожать старосвiтську мертвоту. I чути – ще повелись комiсари. Але не з тих часiв, коли в нiч пiд Рiздво чорт сховав мiсяць у кишеню, а зовсiм iншi, незнанi. До Афанасiя Iвановича, власне до його глухоi праправнучки (старичка давно-давно нема, тiльки чебрець на могилi пахне), приходить зрiдка десятник. Проте й вiн зветься тепер сiльським виконавцем. Бiжить коник. Бабуся раптом заспiвала. Вона заспiвала своiм старечим голосом:

Ой на горi та женцi жнуть,

А попiд горою, попiд зеленою козаки йдуть…

Тодi передi мною знову виростають забутi постатi й деталi. Я бачу древнi етажерки, що на них пiд густим серпанком пилу лежать старовиннi пожовклi книги, чую, як хрипить годинник своею старовинною зозулею. Чи не Пульхерiя Iванiвна так тепло глянула на мене? Чи не Афанасiй Iванович кивае менi з вогкого кутка?..

– Чиi це динi так запахли менi? – думаю я.

Ми iхали повз баштан. Загавкав собака, i я прокинувся вiд задуми. Моя бабуся аж заливаеться своею пiснею. Попереду нас маячать пiдводи.

Ми вже проiхали верстви три, i я прошу бабусю зупинити коня. Вона зупиняе, i ми з Нелi йдемо вбiк. Ми наказали нашiй бабусi зробити нам вечерю й зустрiти нас на порозi своеi хатки. Вiдци до лиману двi верстви, i ми з Нелi дiйдемо пiшки. Зараз ми йдемо на степове озерце, що праворуч, i там постоiмо на вечiрньому перельотi. Ми йдемо на надплесне, що його вже тепер нема. Як i багато степових озер, воно навiки зникло з мого мисливського горизонту. Щороку я гублю радiснi води, а за ними всихають рештки струнких комишiв та пишних осок. I на мою вразливу душу злiтають метелики жури, бо ж так недавно, так недавно все це було.

Я любив зустрiчати вечiрнi прельоти на цьому озерi. Коли на дальню рiку спадали липкi тумани i води тихо парували на захiд, тодi вогняна куля прекрасного сонця пливла за лiси – туди, за Атлантiку, за океан. Надходив вечiр. Моя старосвiтська бабуся годувала мене кавунами. Я брав рушницю i йшов у степ. Дорога бiгла повз табiр вiтрякiв, минала цвинтар i пересiкала даль бiля багаття, що раптом спалахувало серед степу. Тодi на глухому пiвстанку кричав паровик, i пролiтала стьожка огнiв. Нарештi надходило надплесне. Я стягував на ботфортах ременi й брiв у болото. Сторожова стоянка була на сходi, так що передi мною стояло все озеро, i було воно в багрянцях вечоровоi зорi. Над озером пливла м’яка й тендiтна тиша. I тодi в селi дзвонили до Вечiрнi. На небi вже булькали зорi, i iз степу йшов легкий димок пожарища. Починався перелiт. Таемними кажанами носились над водою чирята. Моя «бельгiйка» раз у раз розривала пострiлом матовий присмерк…

Це були чудовi вечори, i я iх нiколи не забуду. Але надплесне вже давно висохло. Вже давно там, де пахли осоки й своiм запахом викликали химернi асоцiацii, вже давно там рiже землю прозаiчний i могутнiй трактор. I тiльки я, як невгамовний дон Квiзадо, все шукаю нових iлюзiй до нових невiдомих берегiв.

…Нелi захвилювалась i раптом зробила стiйку. Зiрвався перепел. Я вистрiлив i промазав. Нелi повернула голову й докiрливо подивилась на мене. Вона так докiрливо дивиться на мене, що я мимоволi перевожу очi в iнший бiк: менi соромно. О, Нелi вмiе присоромити свого двоногого товариша!.. Тодi ми йдемо до озера мовчки. Я нiяк не наважусь поласкати свою суку, а вона теж почувае себе нiяково. I тiльки другий вдалий пострiл остаточно помирить нас.

Сонце вже лежить на горизонтi грандiозною червоною трояндою i збираеться на ночiвлю. По степу метушаться маленькi вiтерцi. З далекого села зрiдка долiтають парубочi й дiвочi вигуки.

– Бац! Бац! – чую навкруги.

Потiм сонце ховаеться, i тiльки ледве помiтний слiд його залишаеться на заходi. Я ще кiлька разiв «промазав», але я вже не бачу очей моеi Нелi, i до того ж на ягдташi менi висить двое чирят. I потiм я давно вже не стежу за перельотом – я слухаю степ. Пострiли рiдiють, i нарештi iх не чути. Перельот скiнчився. Надi мною стоiть зоряне небо, i десь блимають степовi огнi.

– Нелi! – кличу я суку, i ми поволi йдемо до лиману – туди, де нар зустрiне бабуся i ii пахуча вечеря.

Двi верстви ми проходимо скоро. От уже ми дiйшли оселi й бредемо глухою вулицею. Гавкають собаки, по хатах жеврiють каганцi. Ми обминаемо старовинну козацьку церкву. Десь кахикають парубки й верещать пiд повiтками дiвчата.

Нарештi ми бачимо хату старосвiтських друзiв. Бiля хвiртки нас зустрiчае дiдусь Зiдул.

– Здрастуйте! – каже вiн. – 3 качками вас… Чи, може, не пощастило?.

Я передаю йому двох чирят. Але вiн хитае головою i скаржиться: ранiш, бувало, як зробиш один пострiл – то й десять качок, а тепер тiльки порох переводиш. Це – традицiйна зустрiч, i я на неi, як завжди, «пiдтакую».

Тодi ми йдемо до хати, i на порозi нас зустрiчае бабуся. В хатi пахне смачним борщем. Я виймаю з ягдташу пляшку з горiлкою, i ми сiдаемо вечеряти. Зiдул iнформуе мене, як стоiть справа з лиманськими озерами. Завжди бувае так, що «вчора» було страшенно багато дичини, а сьогоднi «щось» мало. Тодi я питаю, скiльки ж Зiдул «вчора взяв». Дiд зiтхае й каже:

– Та одного поганенького куличка.

– В чому ж справа? – питаю я.

А справа, бачите, в тому, що йому вже перестали очi служити. З такими очима, мовляв, багато не вб’еш. Потiм вiн розповiдае менi кiлька мисливських анекдотiв. Цi анекдоти я чув в сотий раз, але я iх вислухав i тепер з охотою. Зiдул завжди розповiдае iх як правду, i менi хочеться йому вiрити. Менi так хочеться вiрити, що я нарештi й вiрю.

– Це ж така наiвна брехня, i стiльки в нiй наiвноi дитячоi правди,думаю я парадоксами.

Нарештi пляшка моя порожня. До мене тиснеться Нелi, i я iй кидаю два шматочки м’яса. Вона з подякою дивиться на мене й лягае бiля моiх нiг.

На дзвiницi дзвонар б’е одинадцять. Тодi бабуся вносить у кiмнату солому, i я лягаю на нiй. Завтра, ледве засiрiе, Зiдул пiдiйде до мене й скаже пiдводитись. Ми зберемо рушницi й помандруемо на озера. А сьогоднi я лежу на соломi, i моi мислi пливуть по хатцi моiх старосвiтських друзiв.

– У чому справа? – думаю я. – Чому я з такою свiтлою радiстю iду сюди?

Але вiдповiдi я не найду. В кутку вистукуе цвiркун, десь на вулицi спiвають дiвчата – i все це як якась дитяча казка. Мислi мене в’ялiють, i я починаю засипати. I тодi приходить менi мисль, що моi старосвiтськi друзi просто туман фантастики, що вони зовсiм не живi люди, що це тiльки тiнi справжньоi людини.

– Цебто? – знову запитую себе. – Виходить, що мiй вiдпочинок – це не що iнше як порожне й мертве мiсце в моему коротенькому життi?

Але й тепер я не найду вiдповiдi. Мислi менi зовсiм зiв’яли. Збоку шарудить солома – очевидно, кошеня блукае по хатi. Крiзь сон я бачу клаптик зоряного неба й лежачi силуети моiх старосвiтських друзiв…

…Але на свiтанку я пiдводжуся бадьорий i веселий i з надiею дивлюся на бабусю й Зiдула.

– Ну, Нелi, сьогоднi пополюемо на славу, – кажу я iрландцi, i ми йдемо за дiдом. Нас випроваджае, як i завжди, наша мила бабуся. Тодi кричать пiвнi й стихають парубочi вигуки.

Зiдхае пiвтемрява. Ми довго йдемо вуличками. Зiдул пахтить люлькою й мовчить. Нас обминають хатки, повiтки. Де-не-де знову жеврiють каганцi. Нарештi ми входимо в степ, i тодi перед нами блищить матове срiбло озер. Ми вже на лиманi. За кiлька хвилин я буду з Нелi рiзати човном тиху поверхню комишуватих вод.

– А ранок добрий! – каже Зiдул. – Качки пiдуть iз сходу. Тодi десь розриваеться пострiл, i луна бiжить на озера. Ми прискорюемо крок. Свiжий вiтерець ласкае нашi обличчя. Нарештi пiд ногами забулькало. Мiй старосвiтський друг передае менi весло, кладе в човен солому, i за хвилину я на водi.

Десь просвистiли чирята. Десь закричав кулик. Нелi тихо заверещала. Тодi я глибоко, на всi легенi, зiдхаю й починаю свою напiвфантастичну путь.




БАРАКИ, ЩО ЗА МIСТОМ





I


Юхим пiдiйшов до паркана й прочитав такий плакат:



Товаришi! 

Тероризуйте тил ворога. Бийте нiмчуру! 

Бийте гайдамаччину. Наше вiйсько недалеко. 

Хто не з нами, той проти нас. 

Пiдпiльний ревком 


Д’ех! Мать твою бог любив!

I тут же Юхим подумав про Мазiя:

– Так… Розумiю… Ну, держись, Мазiю! Посмотрим твою ухватку. Потiм заложив руки в кишенi i, посвистуючи, пiшов до баракiв. Це було вдень.




II


Розсипаеться небесний дрiб по даху i спiвають ринви одноманiтну пiсню в переливах легкого дзвону.

Тиха осiння нiч, коли темно, як сажа, а десь запiзнився невiдомий птах вилетiти на пiвдень.

Над бараками лiхтар примружив свое старече око, засльозився, з сумом дивиться на провалля. Бiля города присiли бараки, а далi ховаються провалля, де навалено смiття з мiстких будiвель, з помийних ям.

А цвинтар, що праворуч, зарився в стоси жовтого листя, i по колiна загрузли могильнi верби…

Ну i прислухався Мазiй, санiтар барачний, i чути було – шарудять у листях мишенята дощовитоi осенi.

То падають дрiбненькi горошинки, щоб напоiти землю невеселим сумом.

Холодно.

Вiтер iде широкою вулицею, добiгае до баракiв i тодi з важким духом трупiв несеться до провалля, щоб заритися в смiття.

До баракiв, у двiр, крiзь ворота просунулись рейки, що провели в п’ятнадцятому роцi, коли з далеких сопок Галичини привезли ранених.

Але зараз не видно рейок – темно, як сажа.

…Ах, Нiмеччино, Нiмеччино! Кожного дня заганяем у ворота чотири-п’ять вагонiв напiвтрупiв, i бараки повнi до неможливости.

Тягнуться потяги без станцiй, без води, без хлiба на батькiвщину – i приходять потяги до баракiв.

…I от до Мазiя прибiг Юхим, кинув спрожогу:

– Ну, есть плакат!

– Що кажеш, Юхиме?

Мазiй дивиться двома ярками. Вiд нього йде труповий дух.

– Кажу – прояви себе!

I розповiв: треба товаришам пiдсобити. Одним словом, приштокати.

Мазiй думае не довго i вже гудить голосом польовоi порожнечi:

– Це можна… Чого ж не можна?

Юхим дивиться непевним поглядом:

– А не брешеш?

– Навiщо брехати?

– Ну, тодi слухай: давай конкретно абсудим. Скажемо так: зробити треба. Це ясно. А як зробити – подивимось. Згодний?

– Згодний.

– Дивись… Щоб, значить, вийшло все в акурат i нiкотороi змени вiд тiбе не було.

…Отже, в цю нiч ухвалили так: одного обов’язково приштокати, а далi буде видно.

Окупацiя – слово не наше, i прийшло воно з темних краiв, щоб захмарити наше блакитне небо. Ходять по городу каски, суворо дивиться голуба одiж.

Не голубiють днi.

Мовчки бунтують вулицi, мовчки бунтуе завод.

I порожньо очам, мов о дванадцятiй годинi ночi в обложенiм мiстi.

Мочить дощ i шлики з червоними китицями й червоними поверхами. Звичайно, з наших.

Але чорно на душi.

I шкiрить зуби почуття помсти, i хочеться клацнути.

…Окупацiя – слово не наше.

Вiд Мазiя Юхим пiшов до Оришки. Були у неi iншi санiтари, так би мовити, товаришi Юхимовi.

«Разговори розговарювали».

Говорили про доктора – старшого лiкаря та про iнше. Ну, i лаяли – всiх лаяли. Навiть мерцiв i хорих.

Сказав один:

– А не помiчаете, хлопцi, як старший лiкар почав хвостом крутити?

Це не спроста.

Юхим наставив вухо.

– Невже i вiн прочитав плакат?

Гм!

I чогось образився:

– Понiмаеш, «хвостом круте». Думаеш, тiбе спужався?

Регочеться санiтар:

– Що це ти, Юхимушко, чи не з Мазiем побував? Здригнув Юхим: «В акурат влучив»:

– Перехрестись. Який мiне антирес?

– Та хто його знае! Мазiй чоловiк темний…

А другий розповiв:

– Проходжу це я, братцi, бiля кладовиська. Дивлюсь – щось блукае там. Перелякався я, бо темно було. А потiм кричу: «Хто там такий?» Не вiдкликаеться. Взяв я тодi на бугайця: «Хто там такий? Стрiляти буду». Не вiдкликаеться i йде до мене. Конче перелякався я, але стою. Коли це пiдходить. Дивлюсь – Мазiй. «Чого ти тут шляешся»? – «Могилу, – каже, рив». – «Це уночi?» – «А не все одно: завтра ж знову штук двадцять закопаемо». Отакий!

– Та то його, мабуть, мерцi збили з пантелику. Уже нiчого йому не страшно.

– Воно так. Та його вже страшно становиться.

Юхим заспокоiвся й покликав у сiни Оришку.

Така й така iсторiя. Думаемо одного приштокати. Сам бачив плакат.

Оришка:

– Ну iх до чортовоi матерi! Не зв’язуйся. Коли б чого не вийшло. Юхим поважно взявся в боки:

– Сайдьоть! Лиш би тiбе турботи не було.

А потiм пожартував:

– Мiне що – як треба, то й жистi рiшусь. Пайдьош на похорон, музика заграе марша…

Отже, говорили ще й про iншу справу, бо помiтив Юхим, що Оришка пiдморгувала комусь.

– Ти гляди, щоб нiкотроi змени. Нащот змени я чоловек пронзительной.

Оришка в знемозi похилилась Юхимовi на груди.

…А за дверима ринви спiвали одноманiтну пiсню в переливах легкого дзвону.




III


Чи не здаеться вам, що ми вже давно в бараках, де труповий дух?

Га?

Суета. Суета. Суета.

Хiба можна кожного зводити у ванну пiсля довгоi дороги без станцiй?

…Потiм рили величезнi ями й кидали туди необмитi, чорнi, виснаженi цурпалки живого м’яса.

Не чекали й смерти – валили на пiдводи й везли на цвинтар. Везли на цвинтар наших полонених, що були в Нiмеччинi.

Отже, праця на двi змiни.

Лiкарi ходили по палатах розгубленi, сестри й служанки без нiг.

Носii. Носii. Носii.

…Мазiй i Юхим теж.

I через край переливаеться в палатах стогiн – чорний, смердючий. I вовтузяться люди й шукають виходу, нiби пацюки, що попали в раковину з рiдким калом.

Душить труповий дух.

Не чути смiху в палатах.

Але не можна ввесь час у такiй задусi. Виходять на повiтря й з жагою ссуть його, як телята материнi груди.

…Пройшла Оришка. До Юхима каже:

– Це не завод пахне.

А Юхим вуглем стоiть, думае:

– Без сумлення.

I Мазiя очима шукае.

…Палатськi служники лiками пахнуть, i все це народ, так би мовити, пiд знаком запитання.

Ядернi баби, звикли жирувати з хорими, i пухкi та смачнi, недарма на «хорих» порцiях одгодовуються.

Котлети, а не баби!

От i з Юхимом: нежонатий хлопець, а пiдморгуе не одно бабське око.

…Ну, а Оришка уiдлива, шоколадна баба. Одразу до своеi палати принадлива («Карi глазки, де ви скрились? Мiне заставили страждать»).

Оришка в аптецi крутиться. «Дохтурь!»

Як нема фельдшера, то й сама лiкiв дасть:

– Що вам требуеться? Олiум рiцiнi?

I регочеться.

– Ги! Ги!

Хоч окуляри на носа натягай.

– …У-ух, ти! Шльондро непiдтикана! У Хранцiю надумала iхати, чи що?

Iще гигоче, шоколадна, а груди, нiби холодець, тiпаються.

…Набачив Юхим Мазiя – покликав, убiк одвiв.

– Ну, що? Може, передумав?

Мазiй на цибатих ногах до сонця тягнеться, баньками з безодень виблискуе.

Що вiн думае, ця мавпа з зоологiчного? А говорить спокiйно, наче дитина конфету ссе.

Напевне, вiд трупового духу заморока найшла.

– Згарбаемо – не писне!

Юхим хвилюеться:

– Завела сорока про Якова. Ти дiлом говори. Що за манера? От падазрiтельной!

Одрубав Мазiй:

– Не вiриш, то йди!

Заблимали очi:

– Мiне усьо одно. Пiдсобити треба товаришам. Возьми в унiмання… А ти вола, мабуть, перетягнеш… Значить, сьогоднi?

…Увечорi зiйшлись бiля Оришчиноi кiмнати.

– Все готове?

– Все.

Тодi вже насувалось сiре рядно осiннього вечора.

Пiшли до Оришки: поки стемнiе.

Оришка з Юхимом жартували на кроватi. Борюкались.

Мазiй пахтiв цигаркою на палатськiй лавi – бiлiй з голубим блиском.

В Оришки не очi – поросята кувiкають.

Натягнула на Юхима млинця (кашкета цебто) i на вухо телеграфуе:

– Нащо цього привiв? Погратися не дае. Ги! Ги!

Взяв Юхим Оришчине вухо в зуби:

– Мовчи! Хай сидить. Поспiемо.

Вiд борюкання кiмната повна спеки. Оришка мов сонце, що за обрiй перевалюе.

П’ють воду, прицмокують.

Потiм вiдпочивали.

Каже Оришка:

– Чого ти, Мазiю, такий непривiтливий?

Мазiй у вiкно дивиться, де огнi по бараках ходять – хорих переносять.

Мовчить. Як пугач.

– Скоро год у нас, а все однаковой!

Це Оришка, i проглинула:

– Кажуть, з мерцями приятелюеш. Ги! Ги!

Мовчить Мазiй. Безоднi у вiкно вставив.

…Ще пожартували.

I от вечiр провалився в темряву.

Юхим загортався:

– Мабуть, ходiм!

Пiдвелись. А Оришка Юхимовi пiдморгуе, щоб спати приходив.

«Тяжолое положенiе: мужчин война перевела».

От…

Та, бачите, на дворi гомiн глухий пiшов.

Наставили вуха.

Оришка:

– Кличуть… Неначе як хворих привезли.

I крикнуло за вiкном:

– Виходь!

Юхим досадливе махнув рукою:

– Подаждьош, не пужар!..

…Зiйшли з ганку в багно. Двiр увесь шумить.

Полiз у кашкет Юхим:

– Ховай струмент. Дiла сьогоднi не буде.

Пiшли за натовпом до рейок.

…А пiд навiсом, де вагони, – лампи та свiчки бiгають.

Сунеться з вагонiв скиглiння i йде в болото.

Метушився вартовий лiкар:

– Ану, хлопцi, дружнiш!

А хлопцi й так ледве ходять.

Учора цiлу нiч носили цурпалки живого людського м’яса.

В палатах повно. Вже нiде ставити носилки.

– Отже, «дружнiш». Пiдожди, скоро вже прийдуть, загетьманують.

…У палатах крик:

– Куди несете? Нiде. Несiть у шосту.

– Там уже наставили.

– Ну, в десяту.

– А… йди вiд грiха… мать твою так! Чого так язиком ляскати?

…Тiльки ринви спiвають пiсню в переливах легкого дзвону.

– …Земляче! А, земляче! Дай, друже, водички!

Мазiй наставив своi глибокi ярки.

– Багато вас… Все одно завтра в яму.

Хорий з жахом подивився на Мазiя й заскиглив.

Пiдбiг Юхим:

– Сматри!

I послав кудись у повiтря «в бога i богородицю».

Пахло трупами.




IV


Цвинтар – невеселе мiсце в нашiй республiцi.

В’януть трави бiля могил.

Зализуе на могилах своi рани осiнне сонце, потiм крутить хвостом i ховаеться за небесним тином.

Уранцi копали братерську могилу.

Гризуть мотики землю, а лопати навалюють невелику сопку, i дивимося на неi з сумом.

…Мазiй стоiть з мотикою в ямi, а Юхим – з лопатою на горi.

Iншi пiшли обiдати.

– От дух, аж сюди чути, – сказав Мазiй.

Сказав незадоволено Юхим:

– Не могу я бiльш терпiти, вашого духу слухати.

I дивиться на Мазiя:

– Розумiеш: треба завод одкривати. Надоiло мiне. Хiба це робота з мерцями? Так, недоразумення.

Потiм говорили про сьогоднiшнiй нальот. Так би мовити, про дiло плакатне.

…Летить пiд кирки земля, бризками розсипаеться.

Росте сопка бiля ями.

Сонце востанне крутнуло хвостом i пiшло в безвiсть.

Пiшли й грабарi. Яма була готова.

Глибокоi ночi пiде сюди важкий труповий дух.

Смеркае.

Смеркло.

Вiд баракiв вiдходять захмаренi заулки. Темнiе в кварталах – лiхтарiв нема, а будинки сиротливi, непривiтливi.

…Юхим i Мазiй цiлу нiч вiльнi – копали.

Повечеряли й пiшли.

Мазiй ступае вiд баракiв кiшкою, в довгих незграбних ногах оксамит. Щоб не чути, щоб вийти до заводських ворiт кiшкою.

Юхим каже в долоню:

– Ша!

А сам спотикаеться, як монополька.

…За десять кварталiв – свисток. Пiшов по кварталах i тiльки за проваллям стих.

Зупинилися. Прилипли до паркану.

Мазiй дивиться двома безоднями – очi глибоко пiшли пiд лоб, тiльки блиск майорить.

Борода чорна, як нiч.

У Юхима усики з кота. На головi кепi млинцем.

– Ну, от i дивись унiмательно. Як пiдiйдемо до пекарнi, то й абсуди свайой головой.

Мазiй струснув iз свитки дощ. Мовчав.

А Юхим кулеметив.

Витяг з багна ногу – багно крюкнуло.

– Здаровий ти мужик i в арманську був. А тут ради салiдарности. Я, брате мiй, кательщиком був. Салiдарность – первое дiло.

Мазiй брав саженнi кроки, i знову багно крюкнуло.

…Бiля пекарнi розлетiлись вулицi, а далi хмурi димарi на чатах.

Уже видно. I видно ще на чатах каску.

По дошках провалюеться гул крокiв – розмiрене, мов маятник.

Через плече гвинтiвка.

– Бачиш? Ну, тепер прояви себе. Ти iхню манеру зучив.

Вiдповiв спокiйно, як дощ:

– Що ж, дiло ясне: зайдемо з того кiнця – i не писне.

Юхим потер руки.

…Iз заводу зрiдка спотикаються молотки… А може, то кузня, що край села стоiть?

Завод iще жеврiе, тiльки готуеться вмирати, коли замовкне останнiй цех.

Юхим з погордою сказав:

– Кательщики. Це тобi не село: пiдложив бабу пiд бiк i спи. Тут не засньош!

…Чорти його знають: все-таки боязко. Скiльки не говори, а треба ж i дiло робити.

Д’ех, мать твою бог любив!

Нацiлився вже Юхим лiзти, а Мазiй тут зашепотiв щось.

– Ну?

Сказав суворо й уперто:

– Отож тепер мене слухай.

– Ну?

– От тобi й «ну».

Юхим затривожився:

– Що ти такий падазрiтельной… От манера!

Каже Мазiй спокiйно:

– Цього чоловiка ти менi даси.

– Це того?

– Та його ж.

Повеселiшав..

– Бери без сумлення.

– В тiм-то й рiч: допомагати прийдеться. До ями потягнемо.

Треба хоч одного живого зарити.

Юхим витрiщив очi.

Юхим не розумiе.

А Мазiй рiшуче одрiзав:

– Не хочеш, то я пiду додому. Не буду й руки каляти.

Замжичило дрiбно й холодно.

От iсторiя! Думав-думав, а думи нiяк не йдуть.

Випалив:

– Сатана ти, а не людина. Це можу я на таке дiло пiти. А пiду. Потом, як я чуствую, поддержку треба.

Крiзь мжичку чути було, як провалювався по дошках гул крокiв.

…Мазiй полiз.

А за ним полiз i Юхим.

Раптом бiля заводу стихло.

Тротуар замовк.

Ну, i що ж? Як же далi?

Далi зв’язали вiжками, забили хусткою рота й потягли живе тiло по вулицi, а потiм по завулках.

Звичайно, притягли на цвинтар до тiеi ями, що рили вдень.

А яму вже зарили, свiжа могила стоiть.

Чули – од’iхала фура.

Колеса вiдходили по бруку.

Коли розрили свiжу сопку, з могили ще плазував кволий стогiн.

То цурпалки живого м’яса, що все одно скоро пiдуть у вiчнiсть.

…Смердiло трупами. Мазiй поставив над ямою зв’язану голубу людину й штовхнув ii.

Гупнуло.




Конец ознакомительного фрагмента.


  
Текст предоставлен ООО «ИТ»
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию:https://tellnovel.com/ru/hvil-oviy_mikola/sin-etyudi