Давня казка
Леся Украiнка




Леся Украiнка

ДАВНЯ КАЗКА





«Може б, хто послухав казки?...»


		Може б, хто послухав казки?
		Ось послухайте, панове!
		Тiльки вибачте ласкаво,
		Що не все в нiй буде нове.

		Та чого там, люди добрi,
		За новинками впадати?
		Може, часом не завадить
		І давнiше пригадати.

		Хто нам може розповiсти
		Щось таке цiлком новее,
		Щоб нiхто з нас не вiдмовив:
		«Ет, вже ми чували сее!»

		Тож, коли хто з вас цiкавий,
		Сядь i слухай давню казку,
		А менi коли не лаврiв,
		То хоч бубликiв дай в'язку.




І


		Десь, колись, в якiйсь краiнi,
		Де захочете, там буде,
		Бо у казцi, та ще в вiршах,
		Все можливо, добрi люди;

		Десь, колись, в якiйсь краiнi
		Проживав поет нещасний,
		Тiльки мав талан до вiршiв
		Не позичений, а власний.

		На обличчi у поета
		Не цвiла урода гожа,
		Хоч не був вiн теж поганий, —
		От собi — людина Божа!

		Той спiвець — та що робити —
		Видно, правди не сховати,
		Що не був спiвцем поет наш,
		Бо зовсiм не вмiв спiвати.

		Та була у нього пiсня
		І дзвiнкою, i гучною,
		Бо розходилась по свiтi
		Стоголосою луною…

		І не був поет самотнiм, —
		До його малоi хати
		Раз у раз ходила молодь
		Пiснi-слова вислухати.

		Тее слово всiм давало
		То розвагу, то пораду;
		Слухачi спiвцю за тее
		Дiлом скрiзь давали раду…

		Що могли, то те й давали,
		Вiн зо всього був догодний,
		Досить з нього, що не був вiн
		Нi голодний, нi холодний.

		Як навеснi шум зелений
		Оживляв сумну дiброву,
		То щодня поет приходив
		До дiброви на розмову.

		Так одного разу ранком
		Наш поет лежав у гаю,
		Чи вiн слухав шум дiброви,
		Чи пiснi складав — не знаю!

		Тiльки чуе — гомiн, гуки,
		Десь мисливськi сурми грають,
		Чутно разом, як собачi
		Й людськi крики десь лунають.

		Тупотять прудкii конi,
		Гомiн ближче все лунае,
		З-за кущiв юрба мисливська
		На долину вибiгае.

		Як на те ж, лежав поет наш
		На самiсiнькiй стежинi.
		«Гей! — кричить вiн. — Обережно,
		Вiку збавите людинi!»

		Ще, на щастя, не за звiром
		Гналася юрба, — спинилась.
		А то б, може, на поета
		Не конечне подивилась.

		Попереду iхав лицар,
		Та лихий такий, крий боже!
		«Бачте, — крикнув, — що за птиця!
		Чи не встав би ти, небоже?»

		«Не бiда, — поет вiдмовив, —
		Як ти й сам з дороги звернеш,
		Бо як рими повтiкають,
		Ти менi iх не завернеш!»

		«Се ще также полювання, —
		Мовить лицар з гучним смiхом. —
		Слухай, ти, втiкай лиш краще,
		Бо пiзнаешся ти з лихом».

		«Ей, я лиха не боюся
		З ним ночую, з ним i днюю;
		Ти втiкай, бо я, мосьпане,
		На таких, як ти, полюю!

		В мене рими-соколята
		Як злетять до мене з неба,
		То вони менi вполюють,
		Вже кого менi там треба!»

		«Та який ти з бiса мудрий! —
		Мовить лицар. — Ще нi разу
		Я таких, як ти, не бачив.
		Я тепер не маю часу,

		А то ми б ще подивились,
		Хто кого скорiй вполюе.
		Хлопцi, геть його з дороги!
		Хай так дуже не мудруе!»

		«От спасибi за послугу! —
		Мовить наш поет. — Несiте.
		Та вiзьмiть листки з пiснями,
		Он в травi лежать, вiзьмiте».

		«Вiн, напевне, божевiльний,
		Крикнув лицар. — Ну, рушаймо!
		Хай вiн знае нашу добрiсть —
		Стороною обминаймо.

		А ти тут зажди, небоже,
		Хай-но iхатиму з гаю,
		Я ще дам тобi гостинця,
		А тепер часу не маю».

		«Не на тебе ждать я буду, —
		Так поет вiдповiдае, —
		Хто ж кому подасть гостинця,
		Ще того нiхто не знае».

		Лицар вже на те нiчого
		Не вiдмовив, геть подався;
		Знову юрба загукала,
		І луною гай озвався.

		Розтеклись ловцi по гаю,
		Полювали цiлу днину,
		Та коли б вже вполювали
		Хоч на смiх яку звiрину!

		А як сонечко вже стало
		На вечiрньому упрузi,
		Стихли сурми, гомiн, крики,
		Тихо стало скрiзь у лузi.

		Гурт мисливський зголоднiлий
		Весь пiдбився, утомився,
		Дехто ще зоставсь у гаю,
		Дехто вже й з дороги збився.

		Геть одбившися вiд гурту,
		Іде лицар в самотинi.
		Зирк! — поет лежить, як перше,
		На самiсiнькiй стежинi.

		«Ах, гостинця ти чекаеш! —
		Мовив лицар i лапнувся
		По кишенях. — Ой небоже,
		Вдома грошi я забувся».

		Усмiхнувсь поет на тее:
		«Не турбуйсь за мене, пане,
		Маю я багатства стiльки,
		Що його й на тебе стане!»

		Спалахнув вiд гнiву лицар, —
		Був вiн гордий та завзятий,
		Але ж тiльки на упертiсть
		Та на гордощi багатий.

		«Годi жартiв! — крикнув згорда. —
		Бо задам тобi я гарту!»
		А поет йому: «Та й сам я
		Не люблю з панами жарту…

		Бачиш ти — оця дiброва,
		Поле, небо, сине море,
		То мое багатство-панство
		І розкiшне, i просторе.

		При всьому сьому багатствi
		Я щасливий завжди й вiльний».
		Тут покликнув лицар: «Боже!




Конец ознакомительного фрагмента.


  
Текст предоставлен ООО «ИТ»
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию:https://tellnovel.com/ru/ukra-nka_lesya/davnya-kazka