Вiдгуки Леся Украiнка Леся Украiнка ВІДГУКИ Із циклу «Невольницькi пiснi» Єврейськi мелодii «Як Ізраiль дiставсь ворогам у полон,..» Як Ізраiль дiставсь ворогам у полон, то рабом своiм бранця зробив Вавiлон. І, схиливши чоло, подоланi борцi переможцям своiм будували дворцi. Тii руки, що храм боронили колись, до чужоi роботи з одчаю взялись; тая сила, що марна була на вiйнi, будувала пiдвалини й мури мiцнi. Все здалось до роботи: перевесло й шнур, плуг, сокира й лопата виводили мур, всяк, хто мав який знаряд, мав працю собi, тiльки арфу спiвець почепив на вербi. «Єремiе, зловiсний пророче в залiзнiм ярмi!..» Єремiе, зловiсний пророче в залiзнiм ярмi! Певне, серце господь тобi дав iз твердого кришталю: ти провидiв, що люд буде гнить у ворожiй тюрмi, — як же серце твое не розбилось вiд лютого жалю? Як ти мiг дочекатись, чи справдиться слово твое? Роем стрiли ворожi на божее мiсто летiли, — певне, чарами ти гартував тодi серце свое, що на ньому ламалися навiть ворожii стрiли! По вiйнi ти на звалищах мiста лишався один, i палкi твоi сльози точили холодне камiння, i луна розляглась така серед смутних руiн, аж найдальшi нащадки почули твое голосiння. Єремiе! ти, вiчная туго, тебе не збагну: як же серце твое не розбилось вiд лютого жалю? Бо джерело гаряче i скелю зрива кам’яну. Так, було твое серце з твердого, мiцного кришталю! Епiлог Чи сумно вас, чи радiсно читать, оповiдання про велику драму? То хочеться над вами заридать, то заспiвать з раптового нестяму. То був якийсь блискучий карнавал, червона оргiя буяла на просторi, здавалось, налетiв дев’ятий вал i прокотився бурею по морi. Дев’ятий грiзний вал! У глибинi якiсь печери позiхали чорнi, та високо здiймались гребенi i, тремтячи огнем, здавались необорнi. Плавким багаттям вал на гору наступав. Гора стояла твердо, мiцно, стало, холодна та нiма. Розбився вал, утихла буря – бiльш валiв не стало. Зоставсь на дрiбних хвилях марний шум та дрiбнi камiнцi безсило торохтiли. Нещаснi камiнцi! той побережний тлум нi море, нi гора приймати не хотiли. Дев’ятий вал… Чи то ж була вода, що марне так розбилася об кручу? То ж сiль землi, то ж сила молода iшла на смерть, на згубу неминучу. Лягала молодь у труну жива з одважним усмiхом, немов байдужа. Отак iндiйська молода вдова iде вмирати на кострищi мужа, з вином в руцi, весела та хмiльна iде обнять в огнi дружину любу. Хто знае, чи любов, чи просто чад вина веде ii на огнище до шлюбу? О, то було огнистее вино, те, що сп’янило молодь героiчну! По жилах розливалося воно, палило кров, до хмелю не привичну, правдиве «п’яне чоло» з буйних мрiй, святоi вiри, молодого палу, — та хто б не кинувся вiд нього в бiй з широким розмахом збунтованого валу? Чи сльози, чи квiтки вiд нас належать вам, пiдкошенi в розцвiтi сил героi? Коли б то так судилося i нам спалити молодiсть i полягти при зброi! Не те судилось нам. Найкращi днi своеi провесни ми зустрiвали сумом; тодi якраз погасли всi вогнi i вкрилось темне море сивим шумом; порiкування дрiбних камiнцiв наводило оспалiсть i досаду; минув час оргiй, не було вiнцiв, i на вино не стало винограду; старi мечi поржавiли, – нових ще не скували молодii руки; були похованi всi мертвi, а в живих не бойовоi вчились ми науки; стих карнавал, а тii, що пили, для нас покинули важке похмiлля — ми, лицарi без спадку, не могли так бучно справити собi весiлля… О, ви, що полягли в таку смутну весну, як вдарили недосвiти-морози, — нащадки не складуть вiнцiв вам на труну, вам не квiтки пристали, тiльки сльози! 8.08.1900 Забутi слова То вже давно було. Менi сiм лiт минало, а iй, либонь, минуло двадцять лiт. Сидiли ми в садку, там саме зацвiтало, i сипався з каштанiв бiлий цвiт. Вона не бавила мене i не учила, я кидала i забавки, й книжки, щоб тiльки з нею буть, вона умiла едину забавку – плести вiнки. Я подавала iй квiтки, i листя, й трави i з рук ii не зводила очей. Здавалося, вона плела не для забави, а щоб зробить оправу для речей. В ii речах слова котились, наче хвилi, мов сльози по ii замучених братах, в вiнку, здавалось, блiдли квiти бiлi, i в’янули слова журливi на устах. То знов зривалися слова палкi, ворожi, мов грiзнi вироки всiм тим, що кров лили, в вiнку палали кров’ю дикi рожi, слова, мов квiти ярii, цвiли. Шумiв зелений лист, а голос той коханий про волю золоту спiвав менi, — в вiнку мiнився злотом ряст весняний, i золотим дощем лились пiснi… То вже давно було. Давно пора минула таких червоних необачних слiв; либонь, вона й сама про них забула — хто дбае про вiнки, що замолоду плiв? І я забула iх, не пригадаю й слова з тих наших довгих запальних розмов, а тiльки барва iх, мелодiя раптова тепер, як i тодi, менi бунтуе кров. І та мелодiя не може занiмiти: не раз, як тiльки лист од вiтру зашумить чи блиснуть проти сонця ярi квiти, вона зненацька в думцi забринить. Неначе хто ii поставив на сторожi, щоб душу в кождий час будить вiд сна, щоб не заглухли в серцi дикi рожi, поки нова не зацвiте весна. 9.07.1900 Вiче Ще старiсть не прийшла, а все минуле не раз менi стае перед очима, i я дивлюсь так пильно, мов боюся, що бiльш менi не прийдеться побачить того садочка спогадiв моiх, що мiниться барвистими квiтками при свiтлi мрiй, мов при захiднiм сонцi. Ось i тепер повстав дитячий спогад i кличе, й вабить: глянь на мене ще раз! В дворi старого замчища-руiни зiбрались ми на вiче, все поважнi, ученi голови, гладенькi й кучерявi, i вiком не малi – якби зложити лiта усiх, либонь, столiття вийшло б! Ми всi були на зборах, всi дванадцять. Обачнi люди, тямили ми добре, що ми живем у небезпечний час: поставили сторожу бiля брами, — як хто надiйде, щоб давала гасло, — i раду радили. Таемне товариство ми закладали, i нiхто з «великих» до нього доступу не мусив мати. Зложили всi обiтницю врочисту ховати таемницю до загину. Яка ж була мета у товариства? «Мета?» – «великi» вже б не обiйшлися без сього слова, ми ж були щирiшi: в нас не було мети. Було завзяття, одвага, може, навiть героiзм, i з нас було доволi. Ще ж до того була в гуртi маленька Жанна д’Арк: тоненька, блiдолиця, голосочок бринiв, немов дзвiнок, ii очицi блакитнi блискавицi розсипали, злотистее волосся розвiвалось, мов орифлама. В нас ii вважали за речницю великоi снаги. Вона сидiла в замковiй бойницi, неначе в нiшi, i навколо неi було ще досить неба весняного в тiй рамцi кам’янiй; захiдне сонце вiнцем ii голiвку червонило. Вона держала слово, i багато великих слiв у ньому помiщалось: братерство, рiвнiсть, воля, рiдний край… Так, так, те все було. А далi слово змiнилося у спiв, i вся громада до дзвiнкоi промови прилучилась. О, то були такi «червонi» спiви, яких, либонь, не чув старезний замок i в тi часи, коли червона кров йому красила твердi, сивi мури. «Гартованi ножi» були в тих спiвах, а в серцi у спiвцiв була любов до тих «великих», що були малими на бенкетi життя. Летiв той спiв геть за зубчатi стiни i котився зеленими морiжками до рiчки, немов хотiв поплисти за водою до вбогих сел, що мрiли навкруги… Зубчата тiнь вiд замкового муру все довшала, а далi й двiр покрила. В бойницi небо стало темно-синiм, не стало вже червоного вiночка на головi малоi Жанни д’Арк, а ми спiвали… Раптом наша варта нам гасло подала: «Гуси, додому, вовк за горою!» – Все затихло миттю: «великi» йшли!.. Пiд муром притаiвшись, ми бачили, як постатi незграбнi, хитаючись та пишучи «мислiте», блукали по замковому дворi, — «великi» йшли з веселоi беседи. Ой, видко, шлях був довгий та трудний, либонь, iм там судилось ночувати… Таемне вiче розiйшлось таемно: скрадалися нiжки маленькi тихо у темрявi; нiхто не озивався: ручки стискались мовчки на прощання; за брамою всi рiзно подались… Де ви, моi товаришi колишнi? Ми розiйшлися, мов стежки по лiсi. Чи ви коли ще згадуете замок i всi тi речi, спiви, таемницi? Чи, може, вам – «великим», мудрим людям тепер уже не до дитячих мрiй?.. 10.08.1901 «Завжди терновий вiнець…» Завжди терновий вiнець буде кращий, нiж царська корона. Завжди величнiша путь на Голгофу, нiж хiд трiумфальний. Так одвiку було й так воно буде довiку, поки житимуть люди i поки ростимуть терни. Але стане вiнцем лиш тодi плетениця тернова, коли вiльна душею людина по волi квiтчаеться терном, тямлячи вищу красу, нiж та, що кричить на майданах: «Гей, хто до мене? Ходiть, я кожному в руки даюся». Путь на Голгофу велична тодi, коли тямить людина, нащо й куди вона йде, не прагнучи iнших трiумфiв, знаючи iншу величнiсть, нiж ту, що на тронi гукае: «Я з ласки бога цариця, бо, гляньте, – сиджу на престолi !» Хто ж без одваги й без волi на путь заблукався згубливу, плачучи гiрко вiд болю, дае себе терновi ранить, сили не маючи стiльки, аби вiд тернiв боронитись, — боже, пожальсь тоi кровi, що марно колючки напоiть ! Лiпше б вона на обличчi краскою втiхи заграла, очi комусь звеселяючи десь на невинному святi. 30.11.1900 Ритми «Де подiлися ви, голоснii слова,..» Де подiлися ви, голоснii слова, що без вас моя туга нiма? Розточилися ви, як весняна вода по ярах, по байраках, по балках. Чом не станете ви, як на морi вали, не гукнете одважно до неба, не заглушите туги прибоем гучним, не розiб’ете смутку моеi душi мiцним напрасним натиском бурi? Я не на те, слова, ховала вас i напоiла крiв’ю свого серця, щоб ви лилися, мов отрута млява, i посiдали душi, мов iржа. Промiнням ясним, хвилями буйними, прудкими iскрами, летючими зiрками, палкими блискавицями, мечами хотiла б я вас виховать, слова! Щоб ви луну гiрську будили, а не стогiн, щоб краяли, та не труiли серце, щоб пiснею були, а не квилiнням. Вражайте, рiжте, навiть убивайте, не будьте тiльки дощиком осiннiм, палайте чи палiть, та не в’ялiть! Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ИТ» Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию:https://tellnovel.com/ru/ukra-nka_lesya/v-dguki