Камiнний господар Леся Украiнка Драма «Камiнний господар» – украiнська версiя свiтового сюжету. Сама Леся Украiнка так визначила задум драми: «Ідея ii – перемога камiнного, консервативного принципу, втiленого в командорi, над роздвоеною душею гордоi, егоiстичноi жiнки донни Анни, а через неi – i над Дон-Жуаном, «лицарем волi». Традицiйний спокусник жiнок у Лесi Украiнки сам стае до певноi мiри жертвою жiнки, яка зломила його волю. Леся Украiнка Камiнний господар ДIЯЧI: Командор дон Гонзаго де Мендоза. Донна Анна. Дон Жуан*. Долорес. Сганарель – слуга дон Жуана. Дон Пабло де Альварес \ батько Донна Мерседес / i мати донни Анни. Донна Соль. Донна Консепсьйон – грандеса. Марiквiта – покоiвка. Дуенья донни Анни. Гранди, грандеси, гостi, слуги. *Тут ужито французькоi, а не iспанськоi вимови iмення "Жуан", бо так воно освячене вiковою традицiею у всесвiтнiй лiтературi. З тоi самоi причини ужито iтальянськоi форми слова "донна". (Прим. Лесi Украiнки). I Кладовище в Севiльi. Пишнi мавзолеi, бiлi постатi смутку, мармур мiж кипарисами, багато квiтiв тропiчних, яскравих. Бiльше краси, нiж туги. Донна Анна i Долорес. Анна ясно вбрана, з квiткою в косах, вся в золотих сiточках та ланцюжках. Долорес в глибокiй жалобi, стоiть на колiнах коло одноi могили, убраноi свiжими вiнками з живих квiток. Д о л о р е с (устае i втирае хустинкою очi) Ходiм, Анiто! А н н а (сiдае на скамницю пiд кипарисом) Нi-бо ще, Долорес, тут гарно так. Д о л о р е с (сiдае коло Анни) Невже тобi принадна могильна ся краса? Тобi, щасливiй! А н н а Щасливiй?.. Д о л о р е с Ти ж без примусу iдеш за командора? А н н а Хто б мене примусив? Д о л о р е с Ти ж любиш нареченого свого? А н н а Хiба того не вартий дон Гонзаго? Д о л о р е с Я не кажу того. Але ти чудно вiдповiдаеш, Анно, на питання. А н н а Бо се такi питання незвичайнi. Д о л о р е с Та що ж тут незвичайного? Ми, Анно, з тобою подруги щонайвiрнiшi, – ти можеш все менi казать по правдi. А н н а Спочатку ти менi подай сей приклад. Ти маеш таемницi. Я не маю. Д о л о р е с Я? Таемницi? А н н а (смiючись) Що? Хiба не маеш? Нi, не спускай очей! Дай я погляну! (Заглядае iй в очi i смiеться). Д о л о р е с (iз слiзьми в голосi) Не муч мене, Анiто! А н н а Навiть сльози? Ой господи, се пассiя правдива! Долорес закривае обличчя руками. Ну, вибач, годi! (Бере в руки срiбний медальйон, що висить у Долорес на чорнiм шнурочку на грудях). Що се в тебе тута, в сiм медальйонi? Тут, либонь, портрети твоiх покiйних батенька й матусi? (Розкривае медальйона ранiше, нiж Долорес устигла спинити ii руку). Хто вiн такий, сей прехороший лицар? Д о л о р е с Мiй наречений. А н н а Я того й не знала, що ти заручена! Чому ж нiколи тебе не бачу з ним? Д о л о р е с I не побачиш. А н н а Чи вiн умер? Д о л о р е с Нi, вiн живий. А н н а Вiн зрадив? Д о л о р е с Мене не зрадив вiн нiчим. А н н а (нетерпляче) Доволi тих загадок. Не хочеш – не кажи. Я лiзти в душу силомiць не звикла. (Хоче встати, Долорес удержуе ii за руку). Д о л о р е с Сядь, Анно, сядь. Чи ти ж того не знаеш, як тяжко зрушити великий камiнь? (Кладе руку до серця). А в мене ж тут лежить такий важкий i так давно… вiн витiснив iз серця всi жалi, всi бажання, крiм одного… Ти думаеш, я плакала по мертвiй своiй родинi? Нi, моя Анiто, то камiнь видавив iз серця сльози… А н н а То ти давно заручена? Д о л о р е с Ще зроду. Нас матерi тодi ще заручили, як я жила у маминiй надii. А н н а Ох, як се нерозумно! Д о л о р е с Нi, Анiто. Либонь, се воля неба, щоб могла я його своiм по праву називати, хоч вiн менi i не належить. А н н а Хто вiн? Як чудно се, що я його не знаю. Д о л о р е с Вiн – дон Жуан. А н н а Який? Невже отой… Д о л о р е с Отой! Той самий! А який же другий iз сотень тисячiв усiх Жуанiв так може просто зватись "дон Жуан", без прiзвиська, без iншоi прикмети? А н н а Тепер я розумiю… Тiльки як же? Його вже скiльки лiт нема в Севiльi… Таж вiн банiт?* * Банiт – вигнанець. Д о л о р е с Я бачила його остатнiй раз, як ми були в Кадiксi, вiн жив тодi, ховаючись в печерах… жив контрабандою… а часом плавав з пiратами… Тодi одна циганка покинула свiй табiр i за море з ним утекла, та там десь i пропала, а вiн вернувся i привiз в Кадiкс якусь мориску*, що струiла брата для дон Жуана… Потiм та мориска пiшла в черницi. * Мориски – мавританцi, якi, формально прийнявши християнство, потай сповiдували iслам. А н н а Се неначе казка. Д о л о р е с Однак се щира правда. А н н а А за вiщо його банiтувано? Щось я чула, та невиразно. Д о л о р е с Вiн, як ще був пажем, то за iнфанту викликав на герець одного принца кровi. А н н а Та iнфанта його любила? Д о л о р е с Так говорять люди, а я не вiрю. А н н а Чому? Д о л о р е с Якби любила, вона б для нього кинула Мадрiд i королiвський двiр. А н н а Чи се ж так легко? Д о л о р е с Любовi легкого шляху не треба, адже толедська рабинiвна – вiри зреклась для нього. А н н а Потiм що? Д о л о р е с Втопилась. А н н а Ото, який страшний твiй наречений! Ну, правда, смак у нього не найкращий; циганка, бусурменка i жидiвка… Д о л о р е с Ти забуваеш про iнфанту! А н н а Ну, з iнфантою все невиразна справа! Д о л о р е с Вiн, у вигнання iдучи, пiдмовив щонайсвятiшу абатису, внуку самого iнквiзитора. А н н а Невже? Д о л о р е с Ще потiм абатиса та держала таверну для контрабандистiв. А н н а (смiеться) Справдi, вiн не без дотепу, твiй дон Жуан!.. А ти неначе горда з того всього, – рахуеш тих сперечниць, мов трофеi, що лицар твiй здобув десь на турнiрi. Д о л о р е с А заздрю iм, Анiто, тяжко заздрю! Чому я не циганка, щоб могла зректися волi вiльноi для нього? Чому я не жидiвка? – я б стоптала пiд ноги вiру, щоб йому служити! Корона – дар малий. Якби я мала родину, – я б ii не ощадила… А н н а Долорес, бiйся бога! Д ол о р е с Ох, Анiто, найбiльше заздрю я тiй абатисi! Вона душi рятунок вiддала, вона зреклася раю! (Стискае руки Аннi). Анно! Анно! Ти не збагнеш сих заздрощiв нiколи! А н н а Я б iм не заздрила, тобою бувши, нещасним тим покидькам. Ах, прости, забула я, – вiн i тебе ж покинув! Д о л о р е с Мене не кидав вiн i не покине. А н н а Знов загадки! Та що се ти, Долорес? Д о л о р е с Ходила й я до нього в ту печеру, де вiн ховався… А н н а (з палкою цiкавiстю) Ну? i що ж? Кажи! Д о л о р е с Вiн був порубаний. Жону алькада вiн викрасти хотiв. Але алькад ii убив, а дон Жуана зранив… А н н а Та як же ти дiсталася до нього? Д о л о р е с Тепер я вже й сама того не тямлю… То щось було, як гарячковий сон… Глядiла я його, носила воду опiвночi, i рани обмивала, i гоiла, i вигоiла. А н н а Що ж? Осе i все? Д о л о р е с Осе i все. Вiн встав, а я пiшла вiд нього знов додому. А н н а Такою ж, як була? Д о л о р е с Такою, Анно, як чиста гостя. I ти не думай, що я б йому далася на пiдмову. Нiколи в свiтi! А н н а Але ж ти кохаеш його шалено. Д о л о р е с Анно, то не шал! Кохання в мене в серцi, наче кров у чашi таемнiй святого Граля. Я наречена, i нiхто не може мене сплямити, навiть дон Жуан. I вiн се знае. А н н а Як? Д о л о р е с Душею чуе. I вiн до мене мае почуття, але те почуття – то не кохання, воно не мае назви… На прощання вiн зняв перстеника з руки моеi i мовив: "Поважана сеньйорито, як вам хто докорятиме за мене, скажiть, що я ваш вiрний наречений, бо з iншою я вже не обмiняюсь обручками – даю вам слово честi". А н н а Коли вiн се казав, – чи то ж не значить, що вiн одну тебе кохае справдi? Д о л о р е с (сумно хитае головою) Словами серденька не одурити… Мене з коханим тiльки мрiя в'яже. Такими нареченими, як ми, пригiдно бути в небi райським духам, а тут – яка пекельна з того мука! Тобi того не зрозумiти, Анно, – тобi збуваються всi сни, всi мрii… А н н а "Всi сни, всi мрii" – се вже ти занадто! Д о л о р е с Чому занадто? Що тобi бракуе? Все маеш: вроду, молодiсть, кохання, багатство, хутко будеш мати й шану, належну командоровiй дружинi. А н н а (засмiявшись, устае) Не бачу тiльки, де тут сни i мрii. Д о л о р е с (з блiдою усмiшкою) Та iх для тебе мовби вже й не треба. Обидвi панни походжають мiж пам'ятниками. А н н а Кому ж таки не треба мрiй, Долорес? У мене е одна – дитяча – мрiя… Либонь, вона повстала з тих казок, що баяла менi, малiй, бабуся, – я так любила iх… Д о л о р е с Яка ж то мрiя? А н н а Ет, так, химери!.. Мариться менi якась гора стрiмка та неприступна, на тiй горi мiцний, суворий замок, немов гнiздо орлине… В тому замку принцеса молода… нiхто не може до неi доступитися на кручу… Вбиваються i лицарi, i конi, на гору добуваючись, i кров червоними стрiчками обвивае пiдгiр'я… Д о л о р е с От яка жорстока мрiя! А н н а У мрiях все дозволено. А потiм… Дол о р е с (переймае) …Один щасливий лицар злiз на гору i доступив руки i серця панни. Що ж, Анно, мрiя ся уже справдилась, бо та принцеса – то, звичайно, ти, убитi лицарi – то тi панове, що сватались до тебе нещасливо, а той щасливий лицар – дон Гонзаго. А н н а (смiеться) Нi, командор мiй – то сама гора, а лицаря щасливого немае нiде на свiтi. Д о л о р е с Се, либонь, i краще, бо що ж ти можеш лицаревi дати у надгороду? А н н а Шклянку лимонади для прохолоди! (Уривае. Iншим тоном). Глянь лишень, Долорес, – як блимае у сiй гробницi свiтло, мов заслоняе хто i вiдслоняе… Ну що, як там хто е? Д о л о р е с То кажани навкруг лампади в'ються. А н н а Я загляну… (Заглядае крiзь гратчастi дверi у гробницю, сiпае Долорес за рукав i показуе щось. Пошепки). Дивись – там злодiй! Я кликну сторожу. (Кидаеться бiгти). В ту хвилину одчиняються дверi. Долорес скрикуе i млiе. Д о н Ж у а н (вийшовши з гробницi, до Анни) Прошу вас, сеньйорито, не втiкайте i не лякайтесь. Я зовсiм не злодiй. Анна вертаеться i нахиляеться до Долорес. Д о л о р е с (очутившись, стиснула Аннi руку) Вiн, Анно, вiн!.. Чи я збожеволiла? А н н а Ви – дон Жуан? Д о н Ж у а н (уклоняючись) До вашоi послуги. Д о л о р е с Як ви могли сюди прибути? Д о н Ж у а н Кiнно, а потiм пiшки. Д о л о р е с Боже, вiн жартуе! Ви ж головою важите своею! Д о н Ж у а н Я комплiмент оцей уперше чую, що важу я не серцем, завжди повним, а головою – в нiй же, сеньйорито, хоч, правда, е думки, та тiльки легкi. А н н а А що важкого есть у вашiм серцi? Д о н Ж у а н О сеньйорито, сее може знати лиш та, що вiзьме тее серце в ручку. А н н а То ваше серце важене не раз. Д о н Ж у а н Гадаете? Д о л о р е с Ховайтесь! Як хто прийде, то ви пропали! Д о н Ж у а н Як уже тепер, з очей прекрасних погляди прийнявши, ще не пропав, то де ж моя погибель? Анна усмiхаеться, Долорес спускае чорний серпанок собi на обличчя i одвертаеться. А н н а (махае на нього рукою) Iдiть уже назад в свою домiвку! Д о н Ж у а н Се тiльки рученька жiноча може так легко посилати у могилу. Д о л о р е с (знов обертаеться до дон Жуана) Невже ви мешкаете в сьому склепi? Д о н Ж у а н Як вам сказати? Я тут мав прожити сей день i нiч – менi не треба бiльше, – та в сiм дворi штивнiша етикета, нiж при дворi кастiльськiм, отже й там я нездатен був додержать церемонiй, то де вже тут! А н н а Куди ж ви подастеся? Д о н Ж у а н Я й сам iще не знаю. Д о л о р е с Дон Жуане, тут е тайник пiд церквою, сховайтесь. Д о н Ж у а н Навряд чи веселiше там, нiж тут. Д о л о р е с Ви дбаете все про веселiсть! Д о н Ж у а н Чом же про те не дбати? А н н а Отже якби хто на маскараду кликав вас – пiшли б ви? Д о н Ж у а н З охотою пiшов би. А н н а То прошу вас. Сей вечiр в нашiм домi бал масковий, у мого батька Пабло де Альварес, остатнiй бал перед моiм весiллям. Всi будуть замаскованi, крiм старших, мене i нареченого мого. Д о н Ж у а н (до Долорес) Ви будете на балi, сеньйорито? Д о л о р е с Ви бачите, сеньйоре, – я в жалобi. (Вiдходить набiк). Д о н Ж у а н (до Анни) А я жалоби не ношу нiколи i з дякою запросини приймаю. (Вклоняеться). А н н а Який костюм ваш буде? Д о н Ж у а н Ще не знаю. А н н а Се шкода. Я б хотiла вас пiзнати. Д о н Ж у а н По голосу пiзнаете. А н н а Ви певнi, що я ваш голос так запам'ятаю? Д о н Ж у а н Так от пiзнаете по сьому перснi. (Показуе персня на своему мiзинцi). А н н а Ви завжди носите його? Д о н Ж у а н Так, завжди. А н н а Ви дуже вiрний. Д о н Ж у а н Так, я дуже вiрний. Д о л о р е с (виходячи з бiчноi стежки) Я бачу, Анно, дон Гонзаго йде. Дон Жуан ховаеться в гробницю. Анна йде назустрiч командоровi. К о м а н д о р (повагом наближаеться. Вiн не дуже молодий, поважний i здержаний, з великою гiднiстю носить свiй бiлий командорський плащ) Ви тут самi? А де ж дуеньi вашi? А н н а Вони зайшли до церкви, бо Долорес очей не любить зайвих, як бувае на гробi рiдних. К о м а н д о р (поважно кивнувши головою до Долорес) Я се розумiю. (До Анни). А я прийшов до вашоi господи, хотiв спитати вас, в яке убрання ви маете вдягтись для сього балу. А н н а У бiле. А навiщо вам се знати? К о м а н д о р Дрiбниця. Так, маленьке мiркування. А н н а Мене пiзнаете у кожнiй сукнi, бо маски я не наложу. К о м а н д о р Се добре. Менi було б неначе не до мислi, щоб ви надiли маску. А н н а А чому ж ви про се не мовили нi слова досi? Ко м а н д о р Я волi вашоi не хтiв стiсняти. Д о л о р е с Се чудно слухати, як наречений боiться положить найменший примус на ту, що хутко сам же вiн прив'яже ще не такими путами до себе. К о м а н д о р Не я ii зв'яжу, а бог i право. Не буду я вiльнiший, нiж вона. Д о л о р е с Чоловiки не часто так говорять, а хоч говорять – хто з iх слово держить? К о м а н д о р Тепер я не дивую, сеньйорито, що ви не хтiли досi вийти замiж, – без певностi не варто брати шлюбу. А н н а Чи всi ж ту певнiсть мають? К о м а н д о р Донно Анно, коли б я знав, що ви мене не певнi, або не певен був себе чи вас, я б зараз повернув вам ваше слово, поки не пiзно. Бо як буде дано велику присягу… А н н а Ох, се аж страшно! К о м а н д о р То не любов, що присяги боiться. Вам справдi страшно? А н н а Нi, се я жартую. (До Долорес). Ну, я ж тобi казала – вiн гора! К о м а н д о р Знов жарт якийсь? Веселi ви сьогоднi. А н н а Чому ж менi веселою не бути, коли я можу так на вас впевнятись, як на камiнну гору! Адже правда? К о м а н д о р (подае Аннi руку, щоб вести ii. Анна приймае) Так, донно Анно. Я вам докажу, що ви не помиляетесь. Iдуть. Долорес трохи позаду iх. А н н а (несподiвано голосно до Долорес) А знаеш, менi вiн здався кращим на портретi, нiж так. Долорес, ужахнувшись, мовчки дивиться на неi. К о м а н д о р Хто? А н н а Наречений Долорiти. К о м а н д о р Хто ж вiн такий? А н н а Се поки що секрет. Та вiн сьогоднi буде в нас на балi. Виходять всi трое. С г а н а р е л ь (слуга дон Жуана. Увiходить, оглядаючись, наближаеться до гробницi) А вийдiть, пане! Д о н Ж у а н (виходить) Як? То ти вже тута? С г а н а р е л ь Привiт вiд донни Соль. Вона не хоче, щоб ви до неi йшли, – боiться слави, дуенья в неi зла. Вона волiе, урвавшися як-небудь на часинку, прийти сюди сама. Д о н Ж у а н Уже? Так хутко? С г а н а р е л ь Вам наче недогода? Д о н Ж у а н (не слухае) Роздобудь менi який костюм для маскаради, але порядний. С г а н а р е л ь Звiдки ж ви дiзнались, що донна Соль на маскарадi буде у молодоi командора? Значить, ви хочете ii зустрiти там i взять сюди? Д о н Ж у а н (захоплений iншою думкою) Кого? С г а н а р е л ь Та донну Соль! Кого ж iще? Хiба ми не для неi пригналися в Севiлью? Д о н Ж у а н Я не знаю. Побачимо. С г а н а р е л ь Ану ж ви розминетесь, то що я буду тут робити з нею? Д о н Ж у а н Нiчого. Ти собi в таверну пiдеш, вона ж до чоловiка. С г а н а р е л ь Ей, мiй пане! Я доказав би кращого лицарства, якби-то я був пан, а ви – слуга. Виходить. Дон Жуан ховаеться в мавзолей. II Осереднiй дворик (раtiо) в оселi сеньйора Пабло де Альварес, уряджений на маврiтанський лад, засаджений квiтками, кущами i невисокими деревами, оточений будовами з галереею пiд аркадами, що поширена посерединi виступом рундука i ложею (великою нiшею); покрiвля галереi рiвна, з балюстрадою, як орiентальний дах, i поширена в середнiй частинi тим самим способом, що i галерея внизу; в обидва поверхи галереi ведуть з дворика осiбнi сходи: широкi i низькi – надiл, високi й вузенькi – нагору. Дiм i галерея ясно освiтленi. В дворику свiтла нема. На передньому планi дворика – альтанка, обплетена виноградом. Дон Пабло i донна Мерседес, батько й мати Анни, розмовляють з командором у дворику. Вгорi по галереi походжае скiлька гостей – ще небагато, – з ними донна Анна. К о м а н д о р Дозволите менi сюди просити прекрасну донну Анну на хвилинку? Д о н н а М е р с е д е с Анiто, йди сюди! Тут дон Гонзаго! А н н а (перехиляеться через балюстраду i заглядае вниз) А вам сюди не ласка завiтати? Ах, правда, не горi нагору йти! (Збiгае, смiючись, прудко вдiл). Д о н н а М е р с е д е с Ти, Анно, надто голосно смiешся. Д о н П а б л о I жарти сi менi не до сподоби. Ти мусиш пам'ятати… К о м а н д о р Не сварiте моеi нареченоi за тее, що близький шлюб ii не засмутив. Я звик до жартiв донни Анни. Д о н н а М е р с е д е с Пабло, нам слiд пiти нагору гостi бавить. К о м а н д о р Прошу лишитись трошки. В нас в Кастiльi не звичай нареченим бути вдвох. Та я не забарю вас. Донно Анно, прошу прийняти сю малу ознаку великоi пошани i любовi. (Виймае з-пiд плаща коштовний перловий убiр для голови i склоняеться перед Анною). Д о н н а М е р с е д е с Що за чудовi перли! Д о н П а б л о Командоре, чи не занадто дорогий дарунок? К о м а н д о р Для донни Анни?! А н н а От ви задля чого мене питали вранцi про убрання! К о м а н д о р Боюсь, я, може, не зумiв добрати… Але я думав, що як бiле вбрання, то бiлi перли саме… А н н а Дон Гонзаго, ви хочете зовсiм не мати вад, а се вже й не гаразд, – се пригнiтае. Д о н н а М е р с е д е с (нишком, сiпнувши Анну) Анiто, схаменись! Ти ж хоч подякуй! Анна мовчки вклоняеться командоровi глибоким церемонiальним поклоном. К о м а н д о р (здiймае убiр над ii головою) Дозвольте, щоб я сам поклав сi перли на гордовиту сю голiвку, вперше похилену передо мною низько. А н н а (раптом випростуеться) Хiба iнакше ви б не досягли? К о м а н д о р (наложивши на неi убiр) Як бачите, досяг. Дворик сповняеться юрбою маскованих i немаскованих, розмаiто убраних гостей, – однi зiйшли з горiшньоi галереi, а другi увiйшли з надвiрньоi брами. Межи тими, що надiйшли з брами, одна маска в чорному, широкому, дуже фалдистому домiно, обличчя iй щiльно закрите маскою. Г о л о с и в ю р б i г о с т е й (що зiйшли з галереi) Де наш господар? Де господинi? Д о н П а б л о Ось ми, любi гостi. Д о н н а М е р с е д е с (до новоприбулих) Таке рясне блискуче гроно гостей красить наш дiм. П i д с т а р к у в а т а г о с т я (з новоприбулих до другоi, давнiшоi, нишком) Либонь, вже зрахувала i скiльки нас, i скiльки ми коштуем!.. Г о с т я д р у г а (так само до попередньоi) О, вже ж, Мерседес на рахунки бистра, лиш на гостиннiсть повiльнiша трохи… Г о с т я-п а н н о ч к а (до Анни, вiтаючись) Анiто, як же ти препишно вбрана! (Тихше). А тiльки в бiлому ти заблiда. А н н а О, се нiчого, се тепера мода. (Ще тихше). Як хочеш, я бiлил тобi позичу, бо в тебе навiть i чоло червоне. П а н н о ч к а Не треба, дякую. (Одвертаеться, вiдступивши, i поправляе маску й волосся, щоб закрити лоба). Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ИТ» Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию:https://tellnovel.com/ru/ukra-nka_lesya/kam-nniy-gospodar