Твори Марко Вовчок Марко Вовчок – талановита письменниця Марiя Олександрiвна Вiлiнська вiдiграла велику роль у становленнi украiнськоi реалiстичноi прози. Росiянка за походженням, вона написала багато творiв украiнською мовою. Їi героiнi жiнки-крiпачки, добрi, розумнi, лагiднi, попри приниження, безправнiсть, знедоленiсть сподiваються хоча б на краплинку жiночого щастя. Марко Вовчок Iнститутка. Оповiдання Iнститутка Т. Г. Шевченку I Люди дивуються, що я весела: надiйсь, горя-бiди не знала. А я зроду така вдалася. Уродись, кажуть, та i вдайся… Було, мене й б'ють (бодай не згадувать!) – не здержу серця, заплачу; а роздумаюсь трохи – i смiюся. Бува лихо, що плаче, а бува, що й скаче, – то так i мое лишенько. Якби менi за кожною бiдою моею плакати, досi б i очi я виплакала. Батька-матерi не зазнаю: сиротою зросла я, при чужинi, у людях. Хоч не було дiла важкого, – так забували про мене, чи я не голодна, не холодна, чи жива я… На десятолiттях взяли мене в двiр. Стара панi була не що, сумирна собi, – може, тому, що вже благенька була, ледве ноги волочила, а заговорить – тiльки шам-шам, одразу й не розбереш; так куди вже бiйка! не на умi. Увесь день на ганочках; нiчка йде – охае та стогне. А за молодого вiку, славлять, вигадочки були чималi i в неi… та треба ж колись i перестати. За мене, то вже в дворi жили ми спокiйненько; одно було горе, що з двору й ступити не пустять. Хiба вже на велике свято, що до церкви одпросимось, а в недiлю й не думай. "Розволочитесь, – було, каже панi гнiваючись, – не пущу!.. Не той ще вiк ваш, щоб бога пильнувати: ще матимете час, – не зараз вам умирати". Сидимо, було, день при днi у дiвочiй та робимо. А тихо коло тебе, як зачаровано. Тiльки панi заоха або хто з дiвчат на ухо за чим озветься, котора зiтхне з нуду. Докучае, було, та робота, докучае, – аж пече; та що врадиш? Спасибi хоч за те, що не б'ють десять раз на день, як от по iнших чуемо. А як коли, то, було, звеселiемо не знать чого. Веселенько нам, – аж серце трепече! Коли б воля, заспiвав би так, щоб i на селi лунало… Не всмiлимось!.. Iзглядуемось, та смiх нас так i бере. То одна моргне бровою, а друга iй одморгуе; то прив'яжуть тую до стiльчика косою; iнша зскочить та почне вистрибувати дибки-дибки, щоб панi не почула, – крутиться, вертиться, тiльки рукава май-май-май… Чого, було, не виробляемо! У староi панi не було роду, окрiм мала собi унучечку, – у Киевi обучалась у якомусь там… от коли б вимовити… iн-сти-ту-тi… Було частенько до староi листи шле; а стара тii листи щодня вичитуе, – i попоплаче над ними, i попосмiеться. Коли пише унучечка, щоб уже приiздити за нею та додому забирати… Мати божа! увесь будинок зворухнувся: бiлити, мити, прибирати!.. Панночки сподiваемось! Панночка буде! Стара панi немов одужала: коливае з кiмнати до кiмнати, виглядае у кожне вiконце на шлях i нас туряе за село дивитись, чи не iде панночка. А нам того й треба. Ми за той тиждень, що ii виглядали, сказать, нажилися. Шлють, то бiжимо-летимо… Весело зочити степ, поля краснi!. Степ зелений наче втiкае в тебе перед очима далеко кудись, далеко… Любо на волi дихнути! Квiток, було, назриваем та позаквiтчуемось, як молодi, та до самого двору тими вiнками величаемось. А вступаючи в двiр, схопимо з себе, позакидаемо, – та так було жалко тих вiнкiв кидати, так жалко! II Дiждали панночки, приiхала… I що ж то за хороша з лиця була! I в кого вона така вродилася! Здаеться, i не змалювати такоi кралi!.. Стара як обiйняла ii, то й з рук не випускае; цiлуе, й милуе, та любуе. I по кiмнатах водить, усе показуе, усе розказуе; а панночка тiльки обертаеться туди-сюди та на все цiкавим оком спозирае. Посадовила ii стара за стiл. I плаче, i радiе, i розпитуе, i частуе: "Може, тобi того з'iсти? може, того спити?" Наiдкiв, напиткiв понастановлювала; сама сiла коло неi, – не надивиться. А панночка усе прибира, наче той горобець, хутенько й чистенько. Ми з-за дверей дивимось на них i слухаемо, що то панночка говоритиме, – чи не дiйдемо, якi там у неi думки, яка вдача, звичай. – Яковось-то жилося тобi, серденько, самiй? – питае стара. – Ти менi не кажеш нiчого. – Ай, бабусечко! Що там розказувати! Нуда така! – Вчили багацько?.. Чого ж вивчили тебе, кришко? – От захотiли що знати!.. Добре вам, бабуню, було тут жити на волi; а що я витерпiла за тим ученням!.. I не нагадуйте менi його нiколи! – Голубочко моя!.. Звiсно вже – чужi люди: обижали тебе дуже… Чому ж ти менi зараз сього не прописала? – Що се ви, бабуню? Як можна?.. Зараз дознаються.. – Бiдолашечко моя!.. Скажи ж менi, як тебе там кривдили тii невiрнi душi? – Ох, бабусечко! I морено, й мучено нас – та все дурницею. I те вчи, i друге, й десяте, й п'яте… товчи та товчи, та й товчи!.. Нащо менi те знати, як по небу зорi ходять або як люди живуть поза морями та чи в iх добре там, та чи в iх недобре там? Аби я знала, чим менi себе мiж людьми показати… – Та нащось же учаться люди, мое золото. От i нашi панночки – на що вже бiдота, та й тi верещать по-францюзькiй. – Е, бабуню!.. – защебетала панночка. – До французькоi мови i до музики добре i я бралась, – до танцiв тож. Що треба, то треба. На се вже кожний уважае, кожен i похвалить; а все iнше – тiльки морока… Учись та й забудь! I тим, що учать – нуда, i тим, що вчаться – бiда. Багацько часу пропало марно! – Так як же оце? Погано вчать? – Кажу ж вам, що й нудно, i погано, й марно. Вони тiльки й думають, як би iм грошi виплатили, а ми думаемо, як би хутче нас на волю випустили… Чого ж ви задумались, бабусю? – Та то, серденько, що грошi брали за тебе добрi, а вчили погано. Що ж, як ти далi i все позабуваеш? – Чи подоба ж се, бабуню? Бог iз вами! Як же б то мiж гостями або в гостях позабувати музику, або танцi, або хоч би й мову французьку?.. А про ту заморську нiсенiтницю, то я в одно ухо впускала, а в друге випускала, та й зовсiм-таки не знаю. Цур iй! – А як же часом хто в тебе спитае, як там тii зорi по небу ходять, абощо? Люди й осудять зараз: вчилася, та й не тямить! – Та що се ви, бабусю? Та се я тiльки вам призналась, що не знаю, а чужi зроду того й не дошимраються, нехай хоч цiлий день питають. Я зо всього викручусь, iще й iх оступачу, – он як, бабусю! Хочете, я вам заспiваю? Слухайте! I заспiвала, затягла, – наче тее срiбло пересипаеться. Стара ii цiлувати: "Серденько мое! Втiхо моя!" А панночка до неi ласиться та просить: – Купiть менi, бабусечко, по новiй модi убрань хороших! – Про се не турбуйся, дитя мое. Буде в тебе всього. Ти в мене будеш царiвна над панночками! Ми, дiвчата, iзглядуемось: чого там панночки нашоi не навчено! А найбiльш, бачця, людей туманити! III – Ходiм лишень, голубко, – говорить стара панi, – я хочу, щоб ти собi обрала котру дiвчину. Та й веде ii до нас. Ми од дверей та в куток, та купою в куточку й збилися. – Се ваша панночка, – промовляе до нас панi. – Цiлуйте ii в ручку. Панночка, чи глянула на нас, чи нi, простягла двi пучечки поцiлувати. Стара всiх нас показуе, – се Ганна, а се Варка, а се Домаха… – Боже мiй! – аж крикнула панночка, разом стрепенувшись i в долонi сплеснувши: – Чи зумiе ж хто з вас мене зачесати, ушнурувати? Стоiть i руки заложила, i дивиться на нас. – Чому? – каже стара. – Зумiють, серце. А нi, то навчимо. – Як тебе зовуть? – питае мене панночка та, не слухаючи мене, до панii: – Ся буде менi! – Так i добре ж; яку схочеш, серце: нехай i ся. Гляди ж, Устино (на мене), служи добре, – панночка тебе жалуватиме. – Ходiм уже, бабуню; годi вже! – перехопила панночка; сама скривилась i перехилилась набiк, i очi чогось заплющуе, i з мiсця зриваеться, – от стеменний кiт, як йому з люльки в вуса пихкають… – Треба ж, голубко, – каже стара, – ii на розум навчити: се дурнi голови. Я скажу те, а ти що друге, то й вийде з неi людина. – Шкода, бабуню, що спершу iх не вчено! Тепер порайся! Було яку вiддати до мiста. Та й говорять собi, наче про коней, абощо. – Ой, Устечко! – журяться дiвчата, – яково-то буде тобi, що вона така непривiтна! – А що ж, – кажу, – дiвчата! Журбою поле не перейдеш, та й од долi не втечеш. Яково буде – побачимо. Та й собi задумалась. IV Увечерi кличуть: "Iди до панночки – розбирати". Ввiйшла; а панночка стоiть перед дзеркалом i вже усе зривае з себе. – Де се бiгала? Швидше мене розбирай!.. Швидше: я спати хочу! Я розбираю, а вона все покрикуе на мене: – Та хутче ж бо, хутче! Кинулась на лiжко: – Роззувай!.. А вмiеш ти волосся звивати? – питае. – Нi, не вмiю. – Боже мiй! Горе мое! Яка ж вона дурна!.. Iди собi! Дiвчата вже мене дожидають: – А що, Усте? Що, сестрице? Яка вона, голубко? Що iм казати? – Дурна я, – кажу, – дiвчата, бо не вмiю кiс iзвивати!.. V Другого дня ранесенько прокинулась наша панночка. Умилась, прибралась, оббiгла усi будинки, увесь двiр, i в садку була. Така веселенька. – Дома я! – каже. – Дома! Усе менi вiльно! Цiлуе стару панiю та раз у раз питае: – Чи скоро в гостi поiдемо, бабусечко? А коли гостi до нас наiдуть? – Та нехай же я перше сама тобою натiшусь, рибко, нехай на тебе надивлюся! – Та коли ж то вже я дiждусь, бабуню! В мене тiльки було й думки, що приiду додому – весело буде, людно, музики, танцi… Бабусенько мила, люба! – Ну, добре, пташко! Нехай трошки приберемось, та тодi вже зараз i гостей проситиму. Почалось прибирання тее. Стара скринi з комори викочуе та оксамити, рубки тонкii вибирае, та кроiть, та примiряе на панночку. Панночка аж пiдскакуе, аж iз радощiв червонiе. То до одного дзеркала скочить, то у друге зазирне; склянку води вiзьме, то й там любуе, яка вона хороша. То заплете коси, то розплiтае, то стрiчками перев'е, то вквiтчаеться… – Ах, бабусечко, – було викрикне, – коли вже я в атласову сукню вберуся? – Як заручишся, дитино моя, – одказуе стара. – Дам тебе за князя чи за графа, за багатиря всесвiтнього! А панночка й голову задерла, i виступае так, наче вже вона княгиня великородна. Та тiльки в них i мови було, що князi та пани вельможнii. Було, i к весiллю зовсiм приберуться, i будинки поставляють кам'янi, i коней вороних позапрягають, – аж лихо! Пересипають такеньки, пересипають, – панночка й зiтхне: – Що, бабуню! Тiльки говоримо… I досi ще нiкого в нас не було! – Та зажди ж бо трохи: наiде такого, що й не потовпляться. VI Та й справдi перхнуло до нас гостей, – як на погориджу. Однi з двора, а другi у двiр. Нема нам нi сну, нi спочивку: бiгаемо, вслугуемо, клопочемось з ранку до вечора. Часом така юрма iх ужене, що дивуемось, яких-то вже мiж ними панiв нема! Все тее регочеться, танцюе, iсть, п'е; все тее гуляще, дак таке випещене! Iнша добродiйка у дверi не втовпиться. А паничiв що то в нас перевернулось! Аж роем коло нашоi панночки звиваються, – так, як тi джмелi, гудуть. Обiйшла либонь вона iх усiх, – кого словами, а кого бровами: одного на здоров'я любенько питае; другому жалиться, що без його чогось Їй смутно та дивно; которого коло себе садовить, скажи, начеб свого посiм'янина. Бiдахи розкохались, аж зовсiм подурiли, з лиця спали, схнуть. День у день наiздять до нас, одно одного попереджаючи та зизим оком накриваючи. Чи так вона всiм до душi прийшла, чи не було iм тодi чого iншого розважитись, тiльки так комахою й налазять i налазять. Бо, бач, чим iм у свiтi розважитись? Як свiй молодий вiк собi скрасити?.. Солодко з'iсти, п'яно спити, хороше походити, – а бiльше що? VII Потроху та помалу усе панночка на свiй лад перевернула, – життя i господарство. – Покиньте ж бо, покиньте, бабуню, плести! Хiба нiкому в вас дiла робити? Хто приiде, а ви все за чулкою манячите, наче прислужниця, абощо. – Та нудно без роботи, дитино! – одказуе стара. – Вiзьмiть книжку почитайте. – Що я читатиму? Я вже не бачу читати. – То так погуляйте, тiльки, голубочко, не плетiть! Ви менi лучче око викольте тим дротиком! – Та добре ж, добре, угамуйся! Покине плести стара й нудиться. Убрала ii панночка у чiпчик з стрiчками рябенькими та й посадовила на крiслечку серед кiмнати. Приiдуть гостi – вона напоготовi, привiтае iх. Стара вже свiтом нудить, а панночка втiшаеться: – Як славно, бабусечко, як славно, як у нас велично та пишно! VIII Нас, дiвчат, усiх гаптувати посадовила. Сама й учить та раз по раз надбiга, чи шиемо. I обiдати йдемо, то вона хмуриться i свариться. Далi вже що день, то вона сердитiша; вже й лае; часом щипне або штовхне стиха… та й сама почервонiе як жар, – засоромиться. Поки ж тiльки не звичилася; а як оговталась, обжилася, то пiзнали ми тодi, де воно в свiтi лихо живе. Прийду, було, ii вбирати, то вже якоi наруги я од неi не натерплюся!.. Заплiтаю коси – не так! Знов розплiтую та заплiтаю, – знов не так! Та цiлий ранок на тому пробавить. Вона мене й щипае, i штирхае, i гребiнцем мене скородить, i шпильками коле, i водою зливае, – чого, чого не доказуе над моею головонькою бiдною! Одного разу дожидали в нас полкових з мiста. Двiр замели ще звечора; у будинку прибрали, як iк великодню. Сiла панночка зачiсуватись… Лишечко ж мое! Лучче б жару червоного у руку набрала, як менi довелось туманiти коло ii русоi коси!.. I така, i онака, i геть-прiч пiшла, i знов сюди поступай; i пхати мене, i наскакувати на мене, – аж я злякалась! Та репече, та дзвякотить, та тупоче-тупоче, а далi як заплаче!.. Я в дверi, а вона за мною в сад: "Я тебе на шматки розiрву! Задушу тебе, гадино!" Оглянусь я на неi, – страшна така зробилась, що в мене й ноги захитались. Вона мене як схопить за шию обiруч!.. Руки холоднi, як гадюки. Хочу скричати, – дух менi захопило, так i рухнула коло яблунi, та вже од холодноi води прокинулась. Дивлюсь – дiвчата коло мене скупчились, бiлi усi як крейда. Панночка на стiльчику розкинулась, плаче; а стара над моею головою стоiть i так то вже мене лае, така вже люта, – аж iй у ротi чорно. – Що ти накоiла, ледащо! Як ти смiла панночку гнiвити? Я тебе на Сибiрю зашлю! Я тебе з свiту зжену! А панночку вмовляе: – Не плач, не плач, янголяточко мое: слiз твоiх вона не годна! Ще занедужаеш, боже борони, чого! Бач, рученьки холоднiсiнькi. Буде-бо вже, буде! Нащо сама берешся? Менi внось, що тобi не вгодно. – А тобi, ледащице (знов свариться на мене), – а тобi буде!.. Та й не-знаю, як ще другоi бiди вбiгла, що мене не бито. Мабуть, того, що вже дуже була я слаба, – так панi тiльки ногою мене совманула та зараз i звелiла дiвчатам до хати однести. Дiвчата пiдняли мене й понесли, а в хатi так i впади коло мене плачучи: – Устино, серденько! Оплакана годинонька твоя!.. Мати божа! За що се над нами таке безголов'ячко? IX Цiлу весну мене теплим молоком напували, поки я трохи оченьпала. Лежу сама, – усi на панщинi, – лежу та все собi думаю: "Таке молоде, а таке немилосердне, господи!" У хатi холодок i тихо; стiни бiлi й нiмi; я сама з своею душею. Вiтерець шелесне та прихилить менi у вiконце пахучий бузок. Опiвдня сонячний промiнь гарячий перекине че. рез хату ясну стягу трепечущу… наче мене жаром обсипле. Душно менi, дрiмота, а сну немае. I так усе сама-самiсiнька iз своiми думками – як у свiтi жити! Рада, було – боже мiй, як рада! – коли зашумить садок, стемнiе свiт i загур. чить дощ об землю!.. От, чую, щось затупоче… регiт i гомiц… у хату до мене зграя дiтей усипле. Веселi, червонi; вiтають мене; вприскають мене дощем Iз себе; пнуться на вiкно, аетерплячi, коли той дощ ущухне; спiвають, вигукують: Зiйди, зiйди, сонечко, На попове полечко, На бабине зiллячко, На наше подвiр'ячко! Скоро сонечко з-за хмари виграло, вони так i замелись iз хати. А менi ще довго-довгенько оддаеться то у тому кутку регiт, то у тому, наче хто у дзвiночки срiбнi видзвонюе. Увечерi, смерком уже, вертаються з панщини люди, потомленi i варом соняшним, i тяжкою працею; всi мовчать – хiба який зiтхне важко або заспiвае сумноi, сумноi стиха… Часом несподiвано котора дiвчина вбiжить до мене з будинку. – Устино! Голубко! – А що там у вас дiеться, сестрице? – спитаю ii. – Хоч не питай, Устино, – лихо! Ганну сьогоднi били, учора Параску, а завтра, мабуть, уже моя черга. Ой, матiнко, коли б там не огледiлись iще за мене! Ох, Усте, бiдна наша голiвонька! – Про мене нiчого? – Де б то нiчого!.. Чому не йде до свого дiла? Що вона нiжиться, мов панi з Басанi? От що, коли хоч знати… Ой, забарилася ж я! Бувай здорова, Устинко! Х Одного ранку лежу я та думаю, коли в хату вбiгла Катря. – Iди, иди, хутенько иди, Усте! – Куди йти? – До панночки, до панii! Та хутенько ж бо, Усте! Послали по тебе, щоб зараз iшла. Панночка пожалувалась на тебе старiй, що ти вже зовсiм одужала, та не хочеш робити, служити. Iди ж бо, йди! – Як же йти, Катре, не здолiю я по землi ступати! – Я тебе доведу, голубко! Зможися, щоб iще гiрш тобi не було. Ходiм-бо, ходiмо! Ледве я доплелась до будинку. На порозi стрiла панночка. – Чого се нiжишся? Чому не йдеш служити? Ледащо ти! Постривай! Я тобi таку кару вимислю, що ти й не бачила й не чула. Та кричить же то, боже! Аж задихалась, штовхае мене, за рукав смикае… Годинонько ж моя! Як вона охижiла, яке страшне зробилося в неi те личко гожее!.. На той крик i панi не задлялась прилiзти… Давай мене лаяти. Ще нахвалялась i бити. А ми, спасибi богу, того не дознавали од неi, поки не вселилась панночка. Всчалися тодi в нас карностi щоденнi, щоденний плач. Чи хто всмiхнеться (не часто всмiхалися!) – панночка бiжить до староi: "Бабуню, мене не шанують!" Чи хто заплаче: "Бабуню, дiла не роблять, та ще й плачуть!" Та на всiх такеньки вадить та й вадить навадниця наша. А стара лютуе, нас карае, – молодий вiк iзгадала! XI Тiльки i дишемо, було, як наiде гостей-паничiв та трохи забуде про нас панночка. Вийде до них – ляскотить попташиному, привiтна, люба – i що то? – не пiзнати!.. А вже як тi паничi коло неi… Той поруч iз нею шиеться, а тон з кутка на неi очима свiтить; сей за нею у тропу точиться, а той знов збоку поглядом забирае. Вона ж мiж ними, мов тая перепеличка, звиваеться. – Которий-то з них попадеться? – говоримо, було, дiвчата… – Дознае неборак, почiм кiвш лиха! Спершу стара панi тiшилась велико тими гостьми, а далi, як почались мiж ними сварки, стала думати та гадати: – не рада вже iм, да не одбити. Наiде iх силечка одна, та кожний же то домагаеться панноччиного привiту собi; один одного зневажае, та й сваряться i гризуться. Почала вже iх стара панi собаками (за очi) взивати. Аж так над осiнь доля панноччина прийшла – i шарахнули вони усi од псi врозсип, себе самих соромлячися. XII Спiзнався з панночкою полковий лiкар та й почав щодня вчащати. Такий вiн був тихий, звичайний, до кожного привiтний, – i на панича не походив!.. А як з нею спiзнався? Вже давненько панночки приiжджi переносили, що якийто вже там лiкар полковий хороший: i брови йому чорнi, i уста рум'янi, i станом високий, – така вже краса, що й не сказати! Тiльки що гордий дуже, – на жодну не погляне, не заговорить, хоч там як до його не заходь… Панночка, чуючи таке, було, частенько говорить старiй: – Якби ви, бабусечко, того лiкаря до нас завiтали, – нехай побачу, який!.. А стара, було, на те: – Моя дитино, нацокотали тii верхоумки скосирнi, а ти вiри пойняла… Велико диво – полковий лiкар! Се злиднi, бiдота! Що тобi з такими заходити? – Та нехай я тiльки його побачу, бабуню! Чи справдi вiн такий, як славлють. – Цур йому! Ще вв'яжеться! I так уже багато коло тебе звиваеться, а жоден не сватае. Один одного перебивае та сваряться, – бодай ви виказились! От же як стара одмагалась! А внучечка як на пню стала: лiкаря та й лiкаря! Першого ж наiзду, як жарнув полковий начал, мусила стара ними переказувати, що лiкаря до себе в гостину запрошуе. Тi живо погодились: "Привеземо, привеземо", кажуть. – А коли ж ви нас одвiдаете? – питае панночка, сюдитуди обертаючись та в вiчi iм заглядаючи, немов як лисеня. – Чи хутко? – Коли ви такi ласкавi, то ми й позавтрьому будемо, – кажуть гостi, як на ногах не пiдлiтуючи. I поiхали, раденькi що дурненькi. XIII Та вже й убралась того дня панночка хороше! А стара супиться та все бурчить: – Нащо нам та голь нещадима здалася! Панночка наче не чуе того слова. Стара тiльки тим вимiщае, що нас душить. Коли наiхали полковi, а лiкаря нема. "Дякуе, – кажуть, – за ласку, та нема в його часу анi години: недужих у його багато, – лiчить". – I не силуйте його, – каже стара, – нехай лiчить з богом! Панночка тiльки почервонiла i уста закусила. Та й було ж нам, як гостей випроводили! За все ми одтерпiли!.. Того ж таки тижня самого занедужала панночка. Охае i стогне, i кричить. Стара злякалась, плаче, по лiкаря шле. А полковий знающий, кажуть, та й живе ближче за всiх, – по його! Тим часом панночка вбралась якнайкраще та й лежить у лiжку, як мальована, – дожидае. Приiхав вiн, подививсь, розпитав. А вона ж то вже – i голiвку хилить, i говорить, помiсь спiвае. Побув яку годинку та й прощаеться: "Завтра навiдаюсь". Стара пита у внучечки, внучечка задумалась, – тiльки iй на питання головою кивае. А як стара спитала: "Що, як лiкар? Показався як?", то вона стрепенулась: "Гордий, – каже, – такий, як пан вельможний… I що вiн собi думае!" Лiчив-лiчив той бiдолаха та й закохався. Покохала його й панночка. Почули духом паничi, куди потягло, – постерегли одразу, що воно е, та й зслизли. Стара панi тiльки що головою в мур не б'еться, та нiчого не врадить: "Як ви менi, бабуню, на перешкодi станете – умру!.. I не гомонiть! Не одмовляйте! Змилуйтеся!" Стара й годi, тiльки охае. XIV Спустiло панське подвiр'я; не тупочуть конi, не торохтять коляси. I панночка тихша: не лае, не б'е, не обскаржуе, – все сидить та думае. Було, скоро сонечко вийметься, лiкар i котить удвуконь. Панночка вже дожидае коло вiкна, гарна та убрана, i рум'янiе, як червона макiвка. Вiн хутенько вбiжить. Яка з нас пiд той час мигнеться: "Здорова була, дiвчино! А що панночка?" Цiлий день прогостюе, було. Усе коло панночки сидить, не вiдступае й ступня. А стара панi то з тих дверей зирк, то з других зирк, та прислухаеться, що вони там мiж собою говорять удвiйзi, та вже така ii досада гризе, що вони вкупцi, а розлучити несила: боялася й вона унучечки. Ото вже й сватае вiн панночку. Плаче стара i журиться тяжко: – Я ж сподiвалась тебе за князя дати, за багача, за вельможного! – Ох, боже ж мiй! – крикнула панночка плачучи. – Та коли б вiн був багатий та вельможний, я б i гадки не мала! Давно б уже була за ним! Та коли ж таке безталання мое! Така менi доля гiрка випала! – Та хiба ж таки кращих за його нема? – не смiючи вже одмовляти, а тiльки нiби питаючи, озветься знов стара. – Для мене немае у свiтi кращого, – нема й не буде! Засумувала панночка, аж змарнiла i зблiдла. Стара зовсiм скрутилась, – не зна далi, на яку ступити. Намене на те, що не йди за його, – унучечка у гнiв та у плач великий. Хоче втiшити: "ось поберетесь", – унучечка свою долю проклинае: – Се господь менi лихо наслав, – каже, – i як тому лиховi запобiгти, не знаю. Молодий став помiчати, турбуеться: – Що таке? Чого смутна? – Та я не смутная… – Скажи менi усю правдоньку, скажи! – просить, у руку ii цiлуе. – Поберемось, – говорить вона йому, – а як жити з тобою будемо? Вбого! – От що тебе журить, серденько!.. Нащо нам тее панство, багатство, коли буде наше життя красне, наша доля весела? – Бач, ти об менi й не думаеш! – одмовля йому. – А любо ж тобi буде, як приiде хто до нас та буде з нас глумитись: "от живуть-бiдують!" Та й заплаче. – Серденько мое, що ж менi, бiдному, в свiтi робити? Де взяти? Я зроду не жадав багатства, а тепер прагну всiх розкошiв для тебе, тобi на втiху… Що ж я вдiю? Рад би я, – каже, – небо прихилити, та не хилиться! I почнуть отак обое собi журитись. XV Любила вона його, та якось чудно любила, не по-людськи. Ото навернеться, було, хто з панночок-сусiдок, допитуються: – Чи правда, що тая гординя та в тобi закохався?.. Сватае?.. Ревнивий?.. Якi дари тобi даруе?.. Чи ти його поважаеш, чи вiн тебе слухае? – Вважайте самi, – одказуе панночка всмiхаючись. Та й почне перед панночками наругу на його зводити. – Слухайте, – каже до його, – iдьте до мiста та купiть менi те й те, та хутенько! Поскорiться ж, щоб я не гнiвалась! Вiн зараз iде, купуе там, що казано. – Боже мiй! Чого се понакуповували? Я сього не хочу! Їдьте та змiнiть! Менi такого не треба! От добро вишукали! Знов iде вiн, мiняе. Або так. Хоче вiн води напитись, – вона: – Не пийте, не пийте! – Чому? – Я не хочу! Не пийте! – Та коли ж я хочу пити! – А я не хочу! Чуете? Не хочу! I вже так гляне чи всмiхнеться, що вiн послухае. Коли то й розгнiваеться, одвертаеться од його, не говорить. Вiн уже i перепрошуе, i благае – трохи не плаче. Панночки приiжджi дивуються: – Ото! Чи хто сподiвавсь од його такого кохання! I що ти робила? Як ти бога просила? Наша панночка тiльки всмiхаеться. Питають, що вiн iй подарував, – вона перед ними стеле оксамити та атласи, що вiд староi панii мае, та хвалиться: – Це вiн мене обдарував! Чудне панське кохання! А вiн на тих сусiдочок важким духом дише: бодай iх слiд запав! Стара тим часом розпитуе про його, як вiн собi маеться, та й напитала, що в його хутiр е. – Дитино моя! В його хутiр е! – Справдi? – покрикне панночка, зiрвавшись з мiсця. – Де? Хто казав? – Та не дуже далеко за мiстом. Недавно, кажуть, од якоiсь тiтки у спадку йому достався. Тiтка була бездiтна; вiн на ii руках i вирiс. – Ах, боже ж мiй милостивий! Чому ж се вiн менi не похвалився? Мабуть, невеличкий хуторець, – нiчим гаразд хвалитись. А все ж хутiр! Усе ж держава! Стрiла його веселенька, привiтала любо, а вiн радiе. Не знае, що то вiтають не його, – хуторець вiтають! XVI Об рiздвi iх заручили. Гостей-гостей наiхало!.. Панночка така весела, балаклива; очi блищать; водиться з ним попiд руки. А вiн i очей з неi не зведе, – аж спотикаеться на ходi. Гульба точилась до самого свiту. Отже, скоро жених i гостi з двора, панночка в плач. Плаче та на свою долю нарiкае: – Що се я поробила! Що се я починила! Та яке мое життя буде вбоге! Нащо мене мати на свiт породила! Горенько мое! Доля моя сирiтська! Стара тим i заручинам не рада, та втiшае унучечку, вмовляе: – Чого плакати, моя дитино? Годi ж бо, годi! – Чому господь не дав йому панства-багатства! – викрикне панночка та так i вмиеться слiзоньками, по кiмнатi бiгае, руки заломуючи. – Дитино моя! Серце мое! Не плач!.. Не будеш ти багатша од усiх, та й убогою не будеш. Усе, що я маю, все твое. Вона як кинеться до староi, обiймае, цiлуе: – Бабусечко моя, матiнко! Дякую вам з душi, з серця! Аж свiт менi пiднявся вгору! Одродили ви мене, рiдна матiнко! – Годi вже, годi, а то й я зарюмаю! Оце ж бо! – промовля стара, та й сама плаче, й смiеться. – Бабусечко, голубочко! То ви з нами житимете? – Чого б то й бажати, та не випадае. Я такеньки мiркую: зостанусь я – тутечки, у Дубцях, буду вам господарства доглядати, поряджати, а ти у хуторi хазяйствуй. А що ж? Чи там, чи там покинути, – i хазяйство переведеться, i впокою душi не матимеш. Панське око товар тучить, – недурно сказано. – Добре, добре, бабусю! Нехай так буде!.. Ах, бабусю, ви мене, кажу, на свiт одродили! – То будь же в мене веселенька, – не плач… – Не буду плакати, бабуню, не буду! Тiльки що жених на порiг, панночка до його: – Бабуня нам Дубцi дае! Бабуня Дубцi дае! Вiн спокiйненько собi й каже, ласкаво iй усмiхаючись: – Ти радiеш, то й я рад. Я сам дуже люблю Дубцi. Тут ми спiзнались i покохались… Пам'ятаеш, який був тодi садок зелененький, квiтчастий, – як, було, з тобою походжаемо, говоримо? А вона йому: – Садок зелененький, садок квiтчастий… Ти згадай, серце, якi Дубцi дохiднi! Молодий аж iздригнувся i дивиться на неi, – нiби його щось разом здивувало, злякало, у серце вжалило… – Що ж? – питае панночка. – Чого на мене дивишся так? Хiба я що нелюдське сказала? Хiба не хочеш зо мною хазяйнувати? I бере його за руку, сама всмiхаеться любенько. I вiн усмiхнувся: – Ти ж моя, – каже, – хазяечка кохана! XVII Повеселiшала панночка, клопочеться своiм посагом, загадуе та й опоряджае, i сама до всього береться. Навезли з мiста шевцiв, кравцiв, швачок, крамарiв i крамарок. Сама ганяе, жениха турляе, – купуе, крае, складуе… Як у казанi кипiло! Було тодi нам лишко тяжке! Бо таке наше дiло: хоч панам добре ведеться, хоч iм горе йметься, а нам певно одно: кому, каже, весiлля, а курцi – смерть! На весiлля панiв, панiй понаiздило, – гуде у будинку, як у вуленi. Цiкавi панночки посаг розглядають, дивуються: "Ох, та яке ж оце хороше!.. Ох, i се славне!.. Он це яке!.. А се, мабуть, дуже коштовне!" Iнша як побачить що, – хусточку чи сукню яку, – аж очi заплющить: так ii за серце i вхопить. Так вони i липнуть до того, як мухи до меду! Ледве вже ми iх збулися. XVIII За тим натовпом, клопотом та трусбю, то я не урвала й годинки з людьми попрощатись. Вже конi стоять запряженi, – тодi я побiгла. Не можу й словечка вимовити, тiльки обiймаю старих i малих. Молодий приiхав за нею на четверику. Конi воронi, баскii. Правив вiзника плечастий, усатий, у високiй шапцi. З наших-таки людей, та до вельможноi вподоби вивчений. Тут пани прощаються, гомонять, плачуть, а вiзника той сидить, як виконаний з залiза, – не обернеться, не гляне. Посiдали пани у той повiз. Мене причепили позаду, на якомусь височенному причiпку. – З богом, Назаре! – покрикнув пан веселенько. Тихого та ясного ранку виiздили ми з села, а мороз аж трiщить. Iнiй запушив верби; бiлiли вiти i сяяли проти сонця. Дiвчата висипали на улицю; кланяються менi… Швидко-швиденько бiгли конi, – тiльки в очах усе тее промигтiло. Нема вже села. Дорога й дорога, безлюдная дорiженька попередо мною… XIX Хутко перебiгли до мiста; наче межи комашню впали. Iдуть i iдуть, продають, купують. Люди, пани, москалi, перекупки. А жиди довгополi, куди не глянеш, усюди вони, наче тii хрущi, шершавiють. Пан звелiв коней зупинити коло заiзного двору i повiв свою молоду у кiмнати. Вiзницi грошей дав – пообiдай, а про мене й байдуже. Сиджу я собi та дивлюся. Усе чуже, усе не наше! Коли хтось як гукне: "Гей, хорошая, вродливая!" Я аж здригнулась. Се вiзника на мене гукае. Придивляюся до його: то-то ж чорнявий, матiнко! Такий чорнявий, як есть тобi ворон. Засмiявся – зубiв у його незлiченно, а бiлi тi зуби, бiлi, як сметана. – А кого вам треба? – питаю його. – Еге, кого!.. Як-то тебе звати?.. Устина, здаеться? Ходiмо зо мною, з Назаром, пообiдаймо. Дуже я змерзла, а пiти, – думаю, – як його пiти? Ще панi бучу знiме! – Спасибi вам, – одказую, – я не хочу iсти. Вiзника всмiхнувся: "Як собi знаеш, дiвчино!" – та й пiшов. XX Чималу ж я годину пересидiла, коли вийшли панн. Пан тодi зирк на мене! – А що ти сидиш тут, Устинко? – питае. – Чи обiдала ти? – Гей! – крикнув на хазяiна бородатого, що тут на рундуцi грошi в долонi лiчив, дзвякаючи. – Дайте дiвцi пообiдати! Хазяiн грошi в кишеню та й побiг. – Що це, що це? – жахнулась панi. – Ми ii ждатимемо? – А як же, серденько? – одказав пан. – Адже вона голодна та й намерзлась добре! – То що? Вони до цього звиченi. Спiзнимось; я боятимусь. – Бiгай, дiвчино, та хутенько! – каже менi пан. – Не загайсь, щоб тебе не дожидати. Панi почервонiла по саме волосся. – Час iхати! – Та вона ж голодна, серце… Дивись, як змерзла! – Я змерзла, я, я! – та так уже на те я накрикуе! – Сiдай! – гримнула далi на мене i сама у повiз ускочила. Пан здивувавсь; не знае, що його думати, що його казати, – стоiть. – Що ж? – питае панi. – Хутко? Тодi сердега сiдае коло неi… А хазяiн бородатий: – Дiвцi а б еду не прикажете? Довгенько гомонiли пани мiж собою, а ще довше пiсля того мовчали. XXI Присмерком дочапали до хутора. В хуторянських хатах де-не-де свiтилось. Iдемо вулицею; стали коло будинку. На рундуцi купкою стоять люди iз свiтлом, з хлiбом святим. Кланяються, вiтають молодих. – Спасибi, спасибi, – дякуе пан, приймаючи хлiб на своi руки. – Привiз я вам панiю молоду, – чи вподобаете? Сам смiеться, радiе; кому-то вже така краля не сподобна буде! А панi як гляне на його, – аж iскри iз очей скакнули, на лицi мiниться. Люди до неi – щоб то ii по-своему вiтати; а вона вихопила в когось iз рук свiчку та в дверi – стриб! Люди так i шугнули од тих дверей, нiчого пановi и не одмовили. Пан, неспокiйний, смутний, пiшов собi, похиливши голову. Ввiйшла i я. Дивлюсь, роздивляюсь. Свiтлички невеличкi, та гарнi, чистенькi. Стiльчики, столики-все те новеньке, аж лощиться. Чую – говорять пани. Прислухаюсь – панi моя хлипае, а пан так-то вже ii благае, так благае! – Не плач, не плач, життя мое, серце мое дороге!.. Коли б же я знав, що я тебе ображу, – звiку б не казав! – Ти, мабуть, усiх мужикiв так iзучив, що вони з тобою запанiбрата!.. Гарно!.. Оглядають мене, всмiхаються до мене, трохи не кинулись мене обнiмати… Ох, я нещаслива!.. Та як вони смiють! – викрикне наостатку. – Серце мое! Люди добрi, простi… – Я не хочу нiчого знати, слухати, бачити! – задрiботiла панi. – Ти мене з свiту хочеш оце зiгнати, чи що? – вигукуе ридаючи. – Годi, годi, любочко! Ще занедужаеш… о, не плач-бо, не плач! Робитиму все так, як ти сама надумаеш. Подаруй менi сей случай. – Ти мене не любиш, не жалуеш… Бог iз тобою! – Грiх тобi так говорити! Я тебе не люблю!.. Сама ти знаеш, яка твоя правда! Чую – поцiлувались. – Гляди ж, – каже панi, – як ти не будеш по-моему робити, то я вмру! – Буду, серденько, буду! ХХII Проходила я по всiх кiмнатах – нема нiкогiсiнько. "Се чи не од нас повтiкали?" – думаю собi. Вийшла на рундук, – нiч мiсячна, зоряна. Стою та роздивляюсь; коли чую: "Здорова була, дiвчинонько!" – як на струнi брязнуло обiк мене. Стрепенулась я, дивлюсь: високий парубок, ставний, поглядае, всмiхаеться. I засоромилась, i злякалась; стою як у каменю, онiмiла, та тiльки дивлюсь йому в вiчi. – Стоiш сама тутенька, – знов озиваеться парубок, – мабуть, не знаеш, куди йти? – Якби не знала, то вас би спитала, – одмовила йому, схаменувшися трохи. – Бувайте здоровi! Та швиденько в дверi. – Бувай здорова, серденько! – сказав менi услiд. XXIII А пани все по покоях ходять. Молода у кожний куток зазирае, що й як. Забачила зiллячко за образами: – Що це таке? – Се баба божничок уквiтчала. – Що?.. То вона в тебе тут порядкуе! Викинь те зiлля, серце! Се вже зовсiм по-мужицькiй. – Добре, серденько. Тодi вона його цiлуе: – Голубе мiй! От, находились, наговорились. – Що це, – каже пан, – що нiкого нема? Куди се баба подiлась? – А бач, бач, – зацокотiла панi, – якi вони в тебе порозпушуванi! Схотiла, то й пiшла. – Та не де дiнеться! Ось я ii гукну. Та й кинувсь гукати: – Бабо! Бабо! Бабо! – як той хлопчик слухняний. – Зараз, серденько, баба прийде, – говорить панii, вмовляючи ii. – Та де вона була? – Певно, щось робила, любко. Се моя вся прислуга. – А де моя Устина? I вона iзучилась бiгати, не питаючись? Устино! Устино! Я стала перед нею. – Де була? – Ось у цiй кiмнатi. Стала я знов за дверима: знов дивлюсь i слухаю. XXIV Увiйшла бабуся старесенька-старесенька, – аж до землi поникае, та вся-усенька зморщена; тiльки ii очi чорнi iще живуть i яснiють. Увiйшла, тихенько ступаючи, вклонилась панii та й питае: – А що вам треба, пане? Панi аж з мiсця зiрвалась, що стара така смiла. – Де се ти, бабо, була? Я тебе вже сам мусив гукати, – каже пан. – Коло печi була, паночку: Ганнi помагала, щоб добра вам вечеронька була. Пан бачить, що вже жiнка важким духом дише, а все не важиться вiн бабусю налаяти; лупа очима та кашляе, та ходить, – не знае, що вже йому й робити. Панi од його одвертаеться. Бабуся стоiть од порога. – Що ж, вечеря готова? – питае пан уже хмурнiше. – Готова, паночку, – тихо i спокiйненько одказуе бабуся. – Серце (до панii), може б ми повечеряли? – Я не хочу вечеряти! – одказала панi, вибiгла i дверима грюкнула. – То й я не буду вечеряти, бабусю, – каже пан смутненько вже. – То я собi пiду. На добранiч вам, паночку! – Iди. Та треба глядiти, стара, щоб я не бiгав за тобою сам! – загомонiв був на неi, та зараз i вгамувавсь, як бабуся йому на те звичайненько одмовила: – Добре, паночку! Вклонилась i пiшла собi. XXV Ходив-ходив пан по кiмнатi. Чутно йому, що панi плаче за стiною. "Боже мiй! – промовив до себе, – чого вона плаче?" I так вiн те слово тихо, такеньки смутно промовив! Не втерпiв – пiшов до неi; цiлуе, вмовляе. Чималу годину вiн ii благав, поки перестала. – А вечеряти не хочу, – каже пановi. – Я на твоi слуги – не то що – i дивитись не можу! Так iз тобою поводяться, як iз своiм братом… родичi та й годi! XXVI Сиджу сама у дiвочiй; сумно, тиша така… Ото життя мое буде! Всюди красне!.. "Тепереньки, – думаю собi, – нашi дiвчата наживуться без моеi панii! Веселенько та любенько iм укупцi… А менi – чужа сторона, i душi нема живоi…" Коли щось у вiконце стук-стук!.. Так я й згорiла!.. Сама вже не знаю як, а догадалась… Сиджу, нiби не чую. Переждало трохи – знов стукае. Метнулась я та дверi всi попричиняла, щоб пани не почули. – А хто се тут? – питаю. – Я, дiвчино-горличко! – Мабуть, – кажу, – чи не помилились: не в те вiконце добуваетесь! – То ж бо й не в тее! Нащо ж i очi в лобi, коли не зочити кого треба! – Не так-то конче й треба!.. Оце найшли розмову крiзь подвiйне скло!.. Гетьте! Ще пани почують! Та й одхилилась од вiкна. А вiн таки: – Дiвчино! Дiвчино! – Чого се ти попiдвiконню вкопався, Прокопе? – загомонiв хтось потиху. – Он вечеря вже готова ще одколи, а вас нiкого нема! XXVII Хтось уступив у сiнцi. Я вiдчинила, аж це бабуся. – Здоровенька була, дiвчино, – промовила до мене. – Просимо на вечерю, зозулько! – Спасибi, бабусю! – То й ходiмо. – Ось я панii спитаюся. – Чого питатись, любко? То ж вечеря! – Чи звелить iти. Бабуся перемовчала хвилинку та й каже: – То йди, моя дитино. Я тебе тутеньки пiдожду. Пани сидять укупцi любенько, веселенько; щось межи собою розмовляють. Я ввiйшла, а панi: – Чого сунешся? – Пустiть, – кажу, – панi, мене повечеряти. – Iди собi – вечеряй! XXVIII Пiшла я за бабусею через двiр у хату. – Оце привела вам дiвчину, – каже бабуся, вводячи мене в хату. А в хатi за столом сидить Назар чорнявий i молодичка гарненька, жiнка Назарова. У печi палае, як у гутi. Одсвiчують весело бiлi стiни i божничок, вишиваним рушниь. ом навiшений, квiтками сухими й зiллям уквiтчаний. З полицi миси, миски й мисочки, i зеленi, й червонi, i жовтi, наче камiння дороге, викрашаються. Усе таке веселе в тiй хатi було, прибране, осяюще: i кужiль м'якого льону на жердцi, i чорний кожух на кiлку, i плетена колиска з дитинкою. – Просимо до гурту! – привiтали мене i вклонились. – Може б, поруч зо мною така краля засiдала, га? – каже Назар. – Хiба ж ви тутечки найкращi, дядьку? – питаю. Сама озирнулась, аж той парубок уже тут, – з кутка на мене задивився, аж гаряче менi стало. – А то ж нi? – каже Назар. – Придивись лишень до мене добре: то-то ж гарний! то-то ж хороший! – Хiба поночi! – одмовила йому весело молодичка. Славна була то жiночка, – звали Катрею: бiлявенька собi, трошки кирпатенька, очицi голубоцвiтовi, ясненькi, а сама кругленька i свiжа, як яблучко. У червоному очiпку, у зеленiй юпочцi баевiй. Смiшлива була й гордоватенька, а що вже шамкая! I говорить, i дiло робить, i дитину колише; то коло стола ii вишиванi рукава мають, то коло печi ii перстенi блискотять. – Ну, ну! – каже iй Назар, – коли б оце не галушки, я б тобi одказав!.. Тут-бо саме Катря його поставила на стiл миску з галушками. Назар моргнув на мене. – Не грiх тому добре повечеряти, хто не обiдав! XXIX Катря хоч i говорить, i жартуе, а, здаеться, все чогось сумна i неспокiйна. Бабуся, сидячи за столом тихенько й величненько, якусь думку собi думала. Тiльки Назар пустуе та вигадуе, та регоче, поблискуючи перед каганцем зубами, а зуби, я ж кажу, як сметана! На того парубка я вже не дивилась. – А що, пташечко, – питае в мене бабуся, – при молодiй панii давненько служиш? – Яка вона гарна! – закинула молодичка. – Поможеться, що гарна! – гукнув Назар, – коли дивиться так, що аж молоко кисне! Бабуся зiтхнула важенько: – Годi тобi, годi, Назаре! – А наш пан такий звичайний, – заговорила молодичка, – вiн, мабуть, iзроду нiкого не скривдив. – Дай йому, боже, i пару таку! – промовила бабуся. – Як то тепереньки нам буде! – смутненько каже молодичка. Зiтхнула i задумалась. – Як то буде! – знов тихо вимовляе, дивлячись на мене, начеб випитувала очима. А я мовчу. – Буде, як господь дасть, голубко, – каже бабуся. – Ну, що буде, те й буде, – ми все перебудемо! – гукнув Назар. – А тепер – до галушок берiтесь. А ти, Прокопе, чому не йдеш? Панi тобi в око впала?.. Чи, може, ця краля? Та й моргнув на мене. – Нехай менi та панi й не сниться! – одмовив парубок, сiдаючи проти мене. – Де вона й вродилась така неприязна! Тодi молодичка до мене: – Дiвчино-серденько! Скажи нам усю щиру правдоньку, як душа до душi… Та й спинилась. Всi на мене дивляться пильно… I парубок очей з мене не зведе. Якби менi не той парубок, то все б нiчого, а при йому соромлюся та червонiю, – трохи не заплачу. – Дiвчино! Лиха наша панi молода? – вимовить Катря. – Недобра! – кажу iй. – Господи милосердний! – крикнула. – Чуло мое серце, чуло!.. Дитино моя! – кинулась до колиски, схилилась над дитиною: – Чи того ж я сподiвалась, йдучи вiльна за панського! Вона вже й оком своiм нас пожерла! Та плаче ж то так, – сльоза сльозу побивае. – Не такий чорт страшний, як намальований! – каже Назар. – Чого лякатись? Треба перш роздивитись. А вона плаче, а вона тужить, наче вже й справдi ii дитину панi своiм оком пожерла. – Годi, голубко! – вмовляе Катрю бабуся. – Чого нам дуже тривожитись? Хiба над нами нема господа милосердного? Парубок анi пари з уст; тiльки куди я не гляну, усе на його погляд очима спаду. XXX Повечерявши, поблагословившись, бiжу назад у будинок, а за мною: – На добранiч, дiвчино! – На добранiч вам! – одказала та й ускочила в сiни. Увiйшла в дiвочу, – серце в мене б'еться-б'еться!.. Думаю та й думаю… що, як вiн вдивився в мене очима!.. I панi моя теж менi на думку навертаеться: ледве у двiр ступила, вже всiх засмутила… I чого той парубок чiпляеться?.. Бодай же його, який хороший!.. Мiсяць стоiть проти мене уповнi… Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ИТ» Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию:https://tellnovel.com/ru/marko-vovchok/tvori