Повстань, Лазарю! Генри Лайон Олди Тiнi мого мiста #4 Генри Лайон Олди Повстань, Лазарю! * * * «Якщо я говорю мовами людськими й ангельськими, а любовi не маю, то я – мiдь дзвiнка або кiмвал звучний. Якщо маю дар пророцтва, i знаю всi таемницi, i маю всяке пiзнання i всю вiру, так що можу й гори переставляти, а не маю любовi, то я нiщо. І якщо я роздам все майно мое i вiддам тiло мое на спалення, а любовi не маю, немае менi в тому нiякоi користi.» Апостол Павло, Послання до Коринфян, гл. 13, 1-3. – А витрiщатися на людей негарно!.. – Хто сказав? – Мама! Кучерявий карапуз рокiв шести замислився, запихнув палець у нiс i уточнив з гордiстю природженого жаднюги: – Моя мама! – Ну якщо мама… тодi так, звичайно… Ти не в курсi: хто тут Жора М’ясник? – Дядько Жорiк оно, на ящику! Чоловiк поправив окуляри: дорогi, французькi, в золотiй оправi вiд «Antoine Bourgeois». Противiдблисковий пластик зловiсно полискував зеленню, наче очi хижака. – Вони всi на ящиках… – Дядько Жорiк з бухлом! – Вони всi з бухлом… Чотириокий мав рацiю: трое вантажникiв проводили обiдню перерву у дворi, бiля чорного входу в «Гастроном», сидiли на сколочених з дощок ящиках i трепетно розливали другу пляшку портвейну «Таврiйського» в пластиковi кухлики. Кухлi були пивнi, пiвлiтровi, з жованими краями. Вiд вина посуд вiдсвiчував густо-фiалковою пiтьмою, нагадуючи гроно персидського бузку. – Дядько Жорiк найголовнiший! – Е-е… Це як? Карапуз аж пiдстрибнув вiд такоi всесвiтньоi тупостi спiврозмовника: – На розливi сидить! Ну ви ваще… – Ага, я ваще… Погоджуючись, чотириокий явно мав на увазi щось свое, незрозумiле чужiй людинi. Так зiзнаються на прийомi у венеролога в поганiй хворобi, пiдхопленiй у вiдрядженнi. – На, тримай, розумнику… Привiт мамi! Вiн тицьнув карапузу пачку жувальноi гумки. Хлопчисько зрадiв, вкинув до рота жменю м’ятних подушечок i помчав грати в «банки». Ще за три метри вiд «стартовоi» межi вiн запустив бiту – уламок держака вiд швабри – в полiт, i та вiдважно знесла порожню бляшанку з-пiд ананасових скибочок. Дiвчатка, що окупували неподалiк роздовбану карусель, приснули геть, рятуючись вiд снаряда. Старенькi на лавцi забурчали несхвально, згадуючи, як в мезозойську еру потерпали вiд таких самих хулiганiв. Бутузовi поплiчники хором залементували: хто вiд заздростi, хто вiд захоплення, хто просто так, за компанiю. А вантажникiв порожнi банки цiкавили мало. Вантажники виголосили тост: «Ну!..», випили портвейн, вiддали пляшки збиральнику склотари, дiду в потертому камуфляжi, i почали дiловито закушувати хлiбом iз шпротами. – Сiрий, чекай тут, – сказав чотириокий шоферу, що висунувся з вiкна чорного «Лексуса». Шофер кивнув. У нього було дурнувате i добродушне обличчя людини, що досягла межi особистих амбiцiй. – Пройдисвiт! – чiтко сказала одна зi стареньких, ткнувши спицею у бiк машини. Напевно, мала на увазi ходовi достоiнства джипа. Чотириокий перетнув двiр i зупинився бiля вантажникiв. – Добридень! – сказав вiн. – Жора… е-е… Георгiй? Вибачте, по батьковi не знаю… Мордатий паруб’яга пiдняв голову. – Ну, – сказав паруб’яга невiдь до чого. Привiтностi в його голосi не вiдчувалося. – Ось грошi, – чотириокий дiстав з гаманця крупну купюру i простягнув ii iншому вантажнику, молодому хлопцевi з рябими щоками. – Збiгайте в магазин, вiзьмiть горiлки. І закуски кращоi. А ви, – це вже адресувалося третьому, – прогуляйтеся за компанiю. Щоб правильно скупився. Добре? У голосi чотириокого вiдчувалася певна харизма. Звертатися до вантажникiв на «ви» не кожен умiе. – Ну, – без великого схвалення, але й не заперечуючи, повторив мордоворот Жора. – Палич, сходи з Хлiбчиком. Горiлки не треба, вона вся палена. Бери крiплене. І сала угорського, з червоним перцем. І чорного хлiба буханець. Здачу повернеш начальнику. Залишившись наодинцi з чотириоким, вiн учепив шпротину за миршавий хвостик, заковтнув, не жуючи, i втрете повiдомив: – Ну? – Мене звуть Лазар Петрович, – очкарик сiв на вiльний ящик, пiдсмикнув вiдпрасованi брюки. – Менi вас порадив Глiб Артюхов. Ваш клiент. Ви пам’ятаете Глiба? – Ну, – кивнув Жора, не вшанувавши гостя розмаiттям. – Якi проблеми, Лазаре? – Я дружину не люблю. Напевно, будь-який спiврозмовник мусив здивуватися такiй вiдповiдi. Будь-який, але не Жора М’ясник. – Я теж, – сказав вiн. – Хрiна iх любити, дружин? – Ви не розумiете. Я ii ранiше любив. Дуже. Ми зi школи зустрiчалися. У нас двое дiтей. Хлопчик i дiвчинка. І життя цiлком… пристойне. Я добре заробляю. І ось одного разу дивлюся: не люблю я ii, i все. – Заведи бабу на сторонi, – порадив Жора. – Або секретарку, з ногами. – Заводив. – З ногами? – З рогами. А сенс? – Ти до мене навiщо прийшов? – мордоворот гукнув дiда в камуфляжi й вiдiбрав подаровану пляшку. Виявивши на денцi жалюгiднi залишки портвейну, вiн допив прямо з горла i повернув пляшку засмученому дiду. – У коханцi звати? Чотириокий був незворушний, хоч вiдчувалося, що спокiй даеться йому насилу. – Глiб попереджав, що ви будете грубiянити. І сказав, щоб я не зважав. У вас, значить, стиль такий. Нi, Жора, як коханець ви мене цiкавите мало. Ви менi любов до дружини повернiть, я розрахуюся й пiду. Глiб сказав, ви можете. – Що я можу? – гмикнув Жора. – Вiдновити. Любов, дружбу, пошану. Якщо якесь почуття було й померло, ви умiете його воскресити. Мордатий паруб’яга розплився в щербатiй усмiшцi. – І ти повiрив? Чуеш, Лазаре, скажи чесно: повiрив?! – Я повiрив, – кивнув чотириокий Лазар. – Ну i правильно зробив. Вiра, вона гори верне. Тiльки навiщо вона тобi? – Вiра? – Любов. – А це вже, вибачте, не ваша справа. – Нi, Лазаре. Це не я до тебе, це ти до мене дiйшов. Сам прийшов, я тебе не кликав. Тепер у нас одна справа, загальна. Навiщо тобi дружину любити? – Тобто: навiщо? – Ось тобi й «тобто». Ну, розлюбив, бувае. Сам говориш: двое дiтей у тебе, баба, секретарка, заробiтки. Живи з дружиною, як усе. Без любовi. Мабуть, якщо зi школи, набридла до бiса? – Нi. Просто розлюбив. Була любов, та загула. Байдужiсть. Ви, напевно, не зрозумiете: це як рахунок у банку. Або будинок. Або звичнi капцi. Дивишся одного разу, а рахунок порожнiй, будинок хтось перекупив… капцi зносилися. Я звик, Жора. Звик любити дружину. Я без цього нi в сих, нi в тих. Немов обiкрали. – Капцi, то так, – погодився Жора. – Капцi я розумiю. Вiн розстiбнув сорочку, почухав волохатi груди i раптом запитав: – Глiб – твiй друг? – Який Глiб? А-а… ну та, звичайно. Друг. – Близький? – Близький. – Найкращий? – наполягав Жора без видимого зв’язку з попередньою розмовою. Мабуть, М’яснику було дуже потрiбно дiзнатися, що Глiб Артюхов, який прислав до нього чотириокого Лазара з пропащою любов’ю, знаходиться з цим самим Лазарем у найтiснiших дружнiх стосунках. – Найкращий. Ми знайомi з дитинства. І працюемо разом: Глiб – мiй комдир. Ну, комерцiйний директор. А що? – Нiчого. Давай далi про капцi. – Досить про капцi. У мене любов померла, – чотириокий сказав це без щонайменшоi патетики, нудно i буденно. Так обговорюють дiлове питання з малознайомим бiзнесовим партнером, якого добре вiдрекомендували вартi довiри люди. – Глiб сказав, що ви можете пiдняти. Мертву любов – пiдняти. Беретеся чи нi? Якщо нi, я пiду. Випивка i закуска за мiй рахунок. – Твiй рахунок… – буркнув Жора. – Любов, кажеш, пiдняти? Сама, кажеш, не стоiть? Вiн довго реготав. Потiм узяв гiлочку акацii i написав на землi цифру. Довгу. – Ось твiй рахунок. За пiдйом. Потягнеш? Очкарик з повагою подивився на цифру. – Але ж у вас i тарифи… Потягну. Легко. Тiльки, Жора, ви запам’ятайте про всяк випадок: я – людина проста. У разi чого, я повернуся. І за кожну копiйку спитаю. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ИТ» Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию:https://tellnovel.com/ru/old-_genr/povstan-lazaryu