Торговиця Роман Іваничук Історiя Украiни в романах У новiй книзi Романа Іваничука розкрито iсторiю того, що пережило поколiння автора вiд 30-х рокiв минулого столiття пiд час польськоi та радянськоi окупацiй, розказано про здобуття довгожданоi Незалежностi. Описано духовне й полiтичне життя маленького мiстечка Коломия. Героi твору – украiнцi, що одружувалися чи «водилися» з поляками або з евреями. Книга просякнута коломийською колоритнiстю, цiкава та оптимiстична. Автор зобразив «живi» дiалоги, правдивi ситуацii, що дае змогу читачам дiзнатися, «як то воно було тодi жити»… Роман Іванович Іваничук Торговиця Так я мiж вами живу, одинокий в притаених думах, Як на торговищi в мiстi випадком посаджене древо: Чи обкидаеться бростю, чи листя скровлене ронить. У вирi юрби клопiтноi нiхто не зважае на нього…     Володимир Свiдзiнський Частина перша Мiсто, про яке йтиме мова, не надто велике, його велич таiться головно в iсторii, непорушних традицiях та особливiй ментальностi мешканцiв. проте воно таки досить просторе, бо, крiм старовинного урбанiстичного центру зi схожою на шахову фiгуру ратушею й двома паралельними вулицями, заставленими крамницями, книгарнями, офiцiйними установами, школами й музеями, двома готичними костелами й п’ятибанною церквою вiзантiйського стилю, – оточене зусiбiч супутниковими передмiстями, кожне з яких мае свое неповторне обличчя, характер, iсторiю, та щонайважливiше – специфiчну психологiю й усталенi звичаi мешканцiв. Й називаються вони: то Мнихiвкою з каштановими алеями та аристократичними, з гостроверхими вежами, вiллами, то Багiнсбергом, Марiянгiльфом та Вiцентiвкою зi схожими мiж собою, мов близнята, ошатними домиками, що iх побудували колись нiмецькi колонiсти, то Королiвщиною з громiздким гмахом мiського шпиталю й пiдхмарними димарями газовнi, електровнi й пивоварного заводу, то Косачiвкою над Чорним потоком, яка набрала нинi провiнцiйно-цивiлiзованого вигляду збудованими без смаку i найпростiшоi архiтектурноi мислi будинками новiтнiх багатiiв i яка в пам’ятi мiстян i досi залишаеться чорною ямою еврейського гето, то надпрутськими Воскресiнцями, то Дятькiвцями iз солодовим заводом, то шепарiвщиною iз моторошним лiсом, до якого бузувiри iз свастиками на рукавах вели на розстрiл евреiв, то… Та найцiкавiшим з усiх передмiсть е надпрутський подiл – Торговиця – i як хтось конче хоче знати правдиву сутнiсть Мiста, то мусив би дослiджувати саме цей квартал подiбно, як вивчав би чужинець, коли б йому це спотребилося, марокканську касбу. Отже, подii нашого роману вiдбуватимуться переважно на Торговицi… Заходь сюди зi мною, дорогий читачу, не пошкодуеш… Й коли спустишся вiд ратушi зарослим гiгантським борщiвником, головатими будяками й залiзнолистою кропивою крутосхилом i виберешся iз нетрищ, захаращених гаражами й схожими на курники повiтками, невiсть для чого призначеними, й опинишся у видолинi, з якоi ратуша видаеться набагато вищою, нiж насправдi, коли станеш бiля криницi, названоi чомусь Кляштором, захованоi в подiбну до каплички будiвлю, з котроi вистовбурчуються три залiзнi важелi старозавiтних помп, що ними чи не всi мешканцi кварталу помпують тут до вiдер воду, й повернешся спиною до пiднебесноi ратушi, то побачиш перед собою дбайливо впорядковане поселення, обступлене з двох бокiв магiстралями, якi, минаючи запущенi i вже не чиннi млини, прямують до пруту, – цi вулицi тутешнi мешканцi, незважаючи на перейменування, й досi називають – Скупневича й Сенкевича, а вузькi провулки, немов нью-йоркськi стрити, що еднають обидвi авеню, майже всi нiяк не називаються, бо не вистачило б назв для тих викладених тротуарними плитами стежок i квадратових обступлених яблунями та вишнями майданчикiв, що заповнюють шахову долину Торговицького передмiстя аж до надпрутського зарiнку, над яким пишаеться барокова вiлла «Ядвiга», що ii побудував для своеi коханоi Зiти останнiй австрiйський iмператор Карл Франц-Йосиф. Однак гостевi Мiста, який забрiв на Торговицю, навiть невтямки, що його доконче вчепиться тут блуд, коли вiн iтиме до пруту вузькими вуличками, минаючи замаенi бузком майданчики – гiсть несподiвано для себе втрапить у дiльницю, де його покине будь-яка орiентацiя й вiн марно шукатиме виходу з неi. То на обгородженiй дощаним парканом площi, заставленiй ятками й крамничками, запрудженiй сiльськими возами, галасуе багатолюдний ринок, де безладно метушиться заклопотаний тлум. Зануривши в опалки морди, форкають й iржуть тут конi, й гуцули бiля парканiв, завiшаних килимами й лiжниками, мовчазно пропонують свiй товар; ключiвськi господинi в чистеньких намiтках ласкаво припрошують покупцiв до збанкiв з гуслянкою й пряним молоком; полонинськi ватаги розкривають бербеницi й тицяють перехожим дерев’янi ложки, щоби покуштували бриндзу; найбiднiшi продавцi розстеляють на землi зношену вберю, запевняючи, що вона лише раз торкана; ковалi дзеленькають в’язками кiнських пiдков, римарi хвалять кiнську збрую, а мiщанки тарабанять ложками в мiдний посуд, нiби у дзвони… І все тут для покупця знайдеться: вiд чайникiв, мисок, мiдних мидниць, порцелянових фiлiжанок й невiдомо звiдки привезених самоварiв – до шевських кiлкiв, амбарних колодок та плугiв, вiд космацьких вишиванок до буковинських байбаракiв з волiчковими байорками й кутасами, вiд дерев’яноi тачки до старого мотоцикла. Тут оглухнеш вiд гамору й глузливого смiху перекупок, котрi заблуканого чужинця, який допитуеться, як пройти до ратушi, справляють кожна в iнший бiк, – й вiн довго блукатиме помiж ятками, аж поки не побачить, що до ратушi рукою подати, але це станеться тодi, коли йому вдасться знайти в парканi проломину й вiн знову опиниться в ошатному кварталi, який через ярмарковий содом весь називаеться Торговицею. І як уже знову гiсть або ж блудний син, який дiстався до рiдного Мiста просити прощення за розлуку, опиниться в тiй геометрично спланованiй передмiськiй тiснотi, – тодi явиться йому справжне диво, задля якого варто було сюди прийти: за буйнолiссям Студентського парку невпинно шумить прут, а за ним у пiднебессi синiм вiзерунком пiдмальовуеться небокрай – то дае про себе знати перша гряда Карпат. Роздiл перший Лiтнього недiльного ранку мешканець Торговицi Олексiй Шамрай, якого позаочi, а то й у вiчi сусiди кличуть просто Олесем, вертався з рибалки без улову: на устерiччi пiстиньки з прутом, де вiн звечора розсипав по плесi пахучу конопляну макуху для наживки, риба цього разу не клювала. Та й добре: поплавець лiниво гуляв по тихiй заводi, нiби й сам був сонний, як рибалка, вiн вряди-годи мiлко занурювався й знову спливав i чапiв у марнiй настороженостi, немов призабута згадка, що враз проколюеться й безслiдно гасне у розлiнивленому мозку. Стан утихомиреностi природи й пам’ятi був цiеi митi для Олеся потрiбний: вiн радiв, що спогади бодай на часину звiльнили його душу й вiдпустили на волю, схожу на сон без сновидiнь… А таки добре, що риба не клювала й не ментрежила його спокою: поплавець мертво застиг на повороненiй вранiшньою прохолодою воднiй гладiнi, на яку з Воскресiнецькоi гори почала вже виливатися блiдота лiтнього ранку. Тихо вiйнув iз лiщинових кущiв, що закожушили гору, зачаений у них поночi пахучий легiт, ще мить – i на прузi грушiвськоi видолини з’явиться серпик червоно-золотоi лави й почнеться спекотний лiтнiй день з його настирливими вимогами й суетою. Й немов для того, щоб ще на одну хоча б мить продовжити стан досвiтнього спокою, Олесь вийняв з калабаньки зловленi перед досвiтком двi верховодки й кинув iх на середину плеса, хай собi гуляють, а сам квапно змотав спiнiнг, пiдвiвся й пiрнув у серпанкову заводь вранiшнього туману, якого ще не встиг розрунтати свiтанок, – щоб якийсь iще час побути без згадок у тихому й бездумному затишку. Вулиця Сенкевича, до якоi й досi не прив’язалася назва Млинськоi, була безлюдна; Олесь проминув велетенську споруду перетвореного у товарний склад млина, що колись був власнiстю мiсцевого мiльйонера Менделя Крупника й натужно тодi гудiв, обертаючи важкi жорна, ще й лопотiв лотоками так гучно, що луна вiдбивалася вiд Воскресiнецькоi гори й була схожа на торохтiння кулеметних черг. …Десь там, за лiщиновими кущами, сотенний Скиба заряджав мiномет, спрямований на зайнятий облавниками «Червоноi рубахи» млин; Скиба, кваплячись, укинув мiну в дуло зворотним боком, i всi четверо мiнометникiв разом загинули – нинi вони спочивають бiля боднарiвськоi церкви на цвинтарi, а упiвська сотня «Сурма», кинута на крупникiвський млин, потрапила в кiльце червонорубашникiв, упали майже всi, i з ними Юрко Сербин – Орлик, а Олесь Шамрай на псевдо Грiм був спiйманий живим. І вже не стало благословенноi тишi, що панувала вдосвiта над плесом, – минуле таки увiрвалося в живий Олесiв свiт, i вiн ще раз переконався: його нинiшне вiльне життя нiколи не скине iз себе невiльницьких пут минулого. Й коли вiдчинив хвiртку свого подвiр’я, заставленого чудернацькими потворами з кореневищ, у якi вiн, вирiзьблюючи, втiлював образ ворожоi сили, – тi потвори враз зрушилися з мiсць, як колись облавники у пiднiжжi Воскресiнецькоi гори, i, взявшись за боки, качалися по землi вiд зухвалого смiху й каркали: а где твая незалежнасть, бандеро, твой же презiдент ещьо нi слова не вимолвiл по-хохлацкi, а тебя, героя, обзивает бандiтом; вони плювалися ядучою слиною, й це тривало доти, поки з нинiшньоi волi не долинув п’яний голос: то горланив, iдучи вуличкою попри Олесеве обiйстя, сусiд Гаврилко, який щоранку квапився до кнайпи панi Малгосi, щоб похмелитися пiсля всеношноi пиятики, й був тодi злий на весь свiт: нинiшнього ранку вiн виливав свою пiзьму на украiнського президента: «Гей ти, шолудива приблудо, президенте вуркаганiв iз большевицьких пiдворiтень, ще раз кажу тобi, що я таки дочекаюся бачити тебе як не на шибеницi, то в кримiналi! Доки мемо при тобi бiдувати?» Й коли пiсля Гаврилкового галайкання запала над Торговицею нiмота, Олесь настороженим поглядом обвiв свое обiйстя: кореневищнi потвори сумирно стояли перед повiткою, а в пам’ятi Олеся ще тлiли недобрi слова й глузливий смiх, почутi не тут, на власному подвiр’i, а кiлька рокiв тому у Воркутi вiд абшитованого начальника конвою Лиховiдька, якими той посеред вулицi обливав колишнього в’язня лютою ненавистю лише за те, що вiн, Олексiй Шамрай, перестав бути його рабом, вiльно ходить по землi й ставить кроки, як хоче – чи влiво, чи вправо – i не боiться конвойних з автоматами напереваги; не стало вже конвойних, i автомата у Лиховiдька давно вже не було, натомiсть у руках тримав вiн мiтлу, котрою ритмiчно помахував, замiтаючи тротуар перед душовим павiльйоном, де служив банщиком; замiсть шинелi висiла на ньому засалена фуфайка, й нiби вiд того, що мав на собi таку невибагливу унiформу, його зазмiюченi вiд злоби губи враз розтягнула вимушена запобiглива посмiшка – Лиховiдько з колишнього грiзного начальника став нiкчемою й жебручим голоском пролебедiв: «Ти би, парень, поставiл мне сто грам, i ми випiлi б не за такiе уж плохiе времена; да неужелi ти забил, как я, когда ти нечайно перешагнул черту зони, випалiл iз автомата не в тебя, а у воздух?» Олесь змахнув рукою, щоб прогнати вiд себе поганий спогад, та на його мiсце втиснувся iнший, ще гiркiший, який, зрештою, нiколи не покидав його пам’ятi… Уже було дозволено колишнiм в’язням вертатися на батькiвщину, Олесь прибув до Мiста, сяк-так обладнав спорожнiлий, запущений отчий дiм й поiхав знову до Воркути, щоб забрати звiдти свою Нусю, яка пiсля тюрми запала в сухоти. Їй потрiбно було негайно змiнити мiсце проживання – Олесь квапився, та не встиг i поховав свою Зiрку – так називав ii, коли вони листувалися, перебуваючи в рiзних зонах, а пiсля звiльнення повiнчався з нею – поховав дружину в чужiй землi, скованiй вiчною мерзлотою… Вiн ще раз поглянув на потвори, вилаштуванi в ряд пiд стiною повiтки, й подумав, що не викине iх, не спалить, як задумав було недавно, адже стiльки труду вклав, вишукуючи у Вербiзькому лiсi за Воскресiнецькою горою дубовi й грабовi покручi, полишенi бурями, приносив iх додому, невпинно видобував з iхнiх закоряжених тiл страхiтливi подоби й називав iх iменами бузувiрiв, якi калiчили протягом десятилiття його долю. Чи були вони достоту схожi на тих злочинцiв, якi майже цiле столiття панували на його землi, – не мав певностi, проте iхнi бридкi парсуни умiцнювали в Олесевi лиху про них пам’ять: вони вiдображали сутнiсть його знiвеченого життя, й тому не важився тепер iх позбуватись, бо й воля не матиме властивого образу, якщо ii перестане вiдтiнювати примара неволi… Й подумав цiеi митi Олесь, що таки нiколи не знищить iх хоча б тому, що он п’яний Гаврилко шельмуе президента Олесевоi незалежноi держави, й справедливо шельмуе, бо не такого керiвника заслужив звiльнений люд, але ж не вмiстилась би його фiгура, якби вирiзьбив ii iз мертвого кореневища, в рядi потвор пiд повiткою – не знайшлося б для неi там мiсця… Був би то образ нинiшньоi ущемленоi свободи, яка ввижалася колись людям у постатях архангелiв на бiлих конях, iз золотими трубами, прикладеними до вiщих вуст, а замiсть них вийшли владарювати недоношенi в неволi байстрюки. Та iнших нинi не маемо, то замовкни, Гаврилку, не стинай завчасно голiв провiдцям, якi не виннi за свою нездалiсть, – iншi ще не народилися, а без проводу вiйсько гине. Так мiркував Олесь, стоячи посеред подвiр’я, а кустратий Гаврилко вже вертався назад, заморивши у кнайпi черв’яка чаркою; вiд того вiн подобрiшав i, зупинившись бiля Олесевого подвiр’я, сперся лiктями на паркан i дивився на сусiда здобрiлими очима, нiби враз уздрiв свое краще майбутне крiзь каламутну мережку похмiлля. Гаврилко вперто вдивлявся в Олеся й очей вiд нього не вiдводив, нiби мав задоволення вiд того, що сусiд пiд його поглядом нiяковiе, не мае що сказати, бо i «добридня» не почув; захмелiлi Гаврилковi очi бралися то осугою зажури, то спалахували глузливими блискiтками, нiби насмiхалися над збентеженням Олеся, який ще не позбувся прикрих згадок, а тут цей влiзливець хоче вiд нього щось почути – бо чого стоiть i липне до нього захмеленим поглядом; врештi вiн вивiльнився вiд п’яноi магii сусiда й запитав його знехотя: «Що доброго чувати, Гаврилку?» «Бiда!» – коротко вiдказав п’яничка i чекав, що на те вiдповiсть Олесь – заперечить чи пiдтакне, а що той мовчав, то повторив виклично, пiд’юджуючи його до балачки: «Бiда!» «Певне, Малгося вам недолила», – спробував зажартувати Олесь, проте Гаврилко на жартiвливий тон не спокусився й мовив iз безнадiею в голосi: «А чьо вона доливати буде, коли в хлопа грошей нема?… Та що то за така влада настала, що жебраком ходиш?» «Якби ви менше пили, Гаврилку, то якийсь грейцар таки задзеленькотiв би в кишенi…» Гаврилковi очi скаламутилися вiд злостi, вiн ii вгамував i запитав чемно, аж улесливо: «А тобi добре, Олесю?» «А таки добре! – аж скрикнув Олесь, сподiваючись рiзким тоном вiдпудити влiзливця – хай собi йде своею дорогою, та що Гаврилко й далi не вступався й пронизував сусiда глузливим поглядом, то мусив доводити Гаврилковi, чого йому добре. – А добре тому, що вже нiколи й нiхто не скомандуе менi нi «naprzоd!», нi «вперьод!», анi «vorwаrts!» – став я господарем у своiй хатi!» «Та який ти господар – бiдак iз залатаною гузицею!» – зареготав Гаврилко, аж луна покотилася Торговицею. На вуличках, подвiр'ях i в садках було тихо, бо ж недiля й люди ще вiдлежувалися по хатах, тiльки рибалцi й пияковi дома не сидiлося. Однак на голосний Гаврилкiв смiх рипнула хвiртка на сусiдньому обiйстi й тротуаром покрокував, пiдпираючись гнутою бамбуковою паличкою, статечний добродiй у фетровому ширококрисому капелюсi, в маринарцi з трикутним рiжком бiлоi хустинки в нагруднiй кишеньцi, в штиблетах з довгими шпiцами, – був то колишнiй судовий радник Корнель Геродот, якого на Торговицькому передмiстi називали професiйним полiтиком. Вiн зупинився бiля Олесевоi брами й, змахнувши паличкою в бiк Гаврилка, мовив тоном, який не терпить заперечень: «Добре лише добрим людям». «А ви добрий?» – вишкiрився на нього Гаврилко. «Добрий той, хто прожив у милосердi й любовi, хто живота свого не жалiв за друга своя. А я грiшний», – спокiйно вiдказав Геродот, не дивлячись нi на Гаврилка, нi на Олеся, лише в бiк Студентського парку, нiби саме там, у липовiй тiнявi, таiлася та незрима доброта й любов. На дзвiницi Михайлiвськоi церкви заталанiв дзвiн, пан Корнель перехрестився й подався на поклик благовiста. Пройшовши кiлька крокiв, вiн зупинився, оглянувся й мовив напутньо: «Не ждiть добра нi вiд Бога, нi вiд людей, знайдiть його в собi, чей тiльки воно допомогло нам витримати i «naprzod», i «вперьод», i «vorw?rts». А тепер не забудьте оглядатися, щоб побачити, в яких душах те добро народжувалося, жило i сяяло над нашим Мiстом, а в яких не народилося, вмерло в зародку. Видющi будьте й пам'ятливi!» «Ти зрозумiв, що цей дивак наплiв?» – спитав Гаврилко в Олеся, коли Геродот зник у бiчнiй вуличцi. «Пора всiм це втямити», – вiдказав Олесь i знову глянув на покручi, що стояли рядком пiд повiткою й були знаком зла. Й проказав сам до себе, коли Гаврилко вже пiшов: «А чому ж то у всiх нас нацiлений зiр на зло, а добра не вмiемо i не хочемо бачити, а тож то вони, тi свiдки нашоi долi, завше ходять у парi…» Й, нiби вiдповiдаючи на цi слова, галайкав Гаврилко, йдучи вулицею: «Добро, добро!.. А де його взяти?» Роздiл другий Гаврилкове галайкання давно затихло, певне, вiн уже солодко простягнувся на бамбетлi у своiй халабудi, що прикуцнула, немов жебрачка на папертi Михайлiвськоi церкви, до кам'яноi загорожi Геродотового двора й сховалася за нею, – тож лiтнього недiльного ранку все довкруж успокоiлося. Торговиця остаточно прокинеться аж тодi, коли Гаврилко, похмiллям приспаний, добре вiдпочине i голосно, аж вiдчайдушно позiхне, поплiскуючи долонею по губах, й звуки того позiху, ритмiчно перериванi, розкотяться по Торговицi, мов у старi часи лопотiння лоток крупникiвського млина; тодi по всiх обiйстях забрешуть собаки, котрi замiсть пiвнiв виконують службу будителiв; пiвнi на Торговицi не водяться, вони аж за хвилину обiзвуться з Воскресiнець, й те собаче й пташине суголосся врештi роздрухае зi сну весь квартал. Та поки що на мiському подолi пануватиме святкова тиша, й цей спокiй допоможе Олесевi Шамраевi розмишляти над напутнiми словами Корнеля Геродота, що закликали кожного пожильця оглядатися назад i пiзнавати, де й коли народжувалося у душах мiстян всеможне добро. А що кожен мешканець Торговицi знав iсторiю свого Мiста так доладно, як старий хасид Тору, й це усвiдомлення власноi iсторii живило гiднiсть мiстян, то й Олесь цiеi митi сягнув думкою в глибину часу й зiткнувся там iз згадкою про подiю, що спричинилася до високоi слави Мiста, яка здивувала весь довколишнiй свiт… За незапам'ятних часiв у селi Слободi Рунгурськiй, що за Печенiжином протягнулося з примiських долiв до гiр, помiтили пожильцi на деяких потiчках, калабанях i ставках брунатну масляну плiвку, що мiнилася на сонцi то в рожевий, то в сизий колiр, й коли зачерпнеш води рукою, то долоня, ставши масною, нудко запахне, й не вiдмиеш ii сирою водою… Якоiсь осенi пастушки, полишаючи перед вечером пасовисько, схотiли загасити ватру водою з потiчка й жахнулися, побачивши, що вода спалахнула синiм полум'ям, – й незабаром по свiту рознеслася дивна новина: рунгурська вода горить! Минуло багато часу, й пiдприемцi вiдкрили тут нафтовий промисел. Дотодi нафта спотреблювалась людям хiба що для змазування опiкiв, чей нiхто в ту пору не знав не те що моторiв iз внутрiшнiм згорянням, а й звичайних гасових ламп, тож селяни стали виганяти худобу на гiрськi пасовиська, бо вода iз рунгурських струмкiв шкодила худобi, – мешканцi села i в тямцi не мали, що топчуться по золотi. Та свiт, звiсно, чутками повниться, й вiстка про воду, яка горить, прокотилася через усю Австрiйську iмперiю аж до Парижа – до мудрiших, нiж у рунгурських селян, голiв, якi вже знали цiну апшеронських копалень, але де той Апшерон – на Закавказзi, а неоцiненний скарб марнуеться тут, у Галiцii. Й наiхала згодом до Мiста тьма-тьмуща промисловцiв iз Захiдноi Європи, яких чомусь називали «англiками з Коломиi», й на мiсцi зрубаних букових, смерекових та тисових лiсiв виросли на рунгурських просторах нафтовi вишки, а земля скоростилася ямами, в якi власники свердловин заганяли мiсцевих хлiборобiв, котрi нiколи не бачили живих грошей, черпати вiдрами ропу з ям. За тi мiдяки не один селянин, який усе життя впивався запахом левад, житнiх ланiв, черемх, акацiй i гречки, захлинався в задушливому смородi чорного золота й навiки залишався в копальнi – нiхто його не рятував… Минули десятилiття, й у Печенiжинi пiдприемцi збудували рафiнерiю, а тодi настала потреба транспортувати бензин, гас та озокерит у дальшi, нiж Мiсто, краi на продаж. Тож проклали вони залiзничну колiю з Рунгур – через Печенiжин – до Мiськоi стацii й пустили по нiй громiздкий локомотив, що тягнув за собою чотири вагони й, виштовхуючи через високу трубу чорнi клубки диму, розпачливо свистiв – для постраху мiстянам i базарникам, що то по вiвтiрках та недiлях тягнулися звiдусiль на мiську торговицю з худобою на продаж, а пастушки гнали табуни качок та гусей прямо-таки по штрецi, i птиця, яка нiколи не бачила такого страховища, як це, що повзло центром Мiста й називалося льокайкою, зовсiм його не боялася, – тодi з кабiни машинiста вискакував його помiчник, вибiгав перед паровоз, розмахував червоним прапорцем i розганяв з колii птаство та людей, погрожуючи iм чужинецькою лайкою. На ту веремiю щовiвтiрка вибiгав з Торговицi до ратушi малий Олесь, зупинявся на тротуарi, помахував машинiстовi рукою, й здавався вiн хлопчиковi неземною iстотою, бо ж правив такою страшною махiною… Та незабаром ця розвага для нього закiнчилася, машинiст покинув льокайку, яка ставала щораз менше потрiбного, бо ропа в Рунгурах вичерпувалася, й вiн оселився на Торговицi, купивши пляц пiд будинок бiля Студентського парку, – в нього, як i в кожного, хто мав стосунок до Рунгур, водилися грошi, й став колишнiй славний машинiст умiлим бляхарем, до якого з усього кварталу ходили торговицькi мешканцi цинувати продiрявленi вiдра, баняки, ванни й бляшанi корита… Бляхар Антошко Дзiвак був корiнним мiстянином, проте людиною свiтовою. Належав вiн до польськоi мiськоi громади й виховався на польського патрiота, i хоч i жив iз торговицькими украiнцями у повнiй злагодi, все ж у вiсiмнадцятому роцi мусив сповнювати свiй патрiотичний обов'язок: роздобув десь австрiйського манлiхера й, забарикадувавшись на горищi, стрiляв по зунрiвцях, якi проголосили в Галичинi Захiдноукраiнську Народну Республiку, й не один серед украiнських воякiв був його сусiдом. Потiм, коли вiйна закiнчилася, Антошко клявся, що нi одного русина не вбив… Однак, як щирий поляк, пiшов вiн з легiонами Пiлсудського в похiд на Киiв, потрапив до московського полону й опинився у таборi в селищi Дубровцi над Волгою. Зумiв утекти з табору до Царицина, там працював кочегаром на «кукушцi», навчився машинiстського куншту й, коли повернувся з полону до Мiста, а було це вже пiсля Ради амбасадорiв, яка затвердила Галичину в складi Речi Посполитоi, подався до Рунгур на нафтовi промисли й став там машинiстом славноi мiськоi льокайки. Пiсля того як Антошко, ставши з колiйовця бляхарем, побудував собi ошатний будинок у кiнцi вулицi Скупневича, спотребилася йому господиня дому. Вiн недовго розглядався, бо давно впала йому в око донька торговицькоi прачки, до якоi приносили брудну бiлизну украiнськi панi. Панна Емiлiя перейняла у матерi фах i вважалася на Торговицi, як i бляхар Антошко, найсумлiннiшою майстринею, а що була украiнкою, це для нього не мало нiякого значення, навпаки – вiн давно знеохотився до польських вертизадниць, якi тiльки те i вмiли, що малювати кармiном губи й з погордою глипати на скромно одягнутих русинок – однаково здiбних do tanсa i do rоzanca.[1 - До забав i до працi (польськ.).] Й стала панi Емiлiя вiрною жоною Антошка. Та все ж вони обое, незважаючи на нацiональну толерантнiсть, залишалися кожне для себе тими, ким мати народила. Емiлiя була щирою украiнкою, дома розмовляла лише по-своему й прала бiлизну переважно для украiнцiв; Антошко балакав з дружиною й дiтьми виключно по-польськи й волiв мати клiентами полякiв, хоч цинував баняки усiм, хто приносив. Бо прати шмаття може кожна жiнка, а витворним бляхарем на Торговицi був вiн один… Антошко нiколи не вникав до секретiв жiнчиного фаху, але й не любив ii порад: коли Емiлiя радила Антошковi, як краще залатати коновку, поливачку або витягнути ринву, вiн незлобливо говорив iй: ти пильнуй хлопських сорочок, а менi не заважай, ja sam jestem profesorem od tego![2 - Я сам е професором у тiй справi (польськ.).] Вони мали двох дiточок – поляка Казя й украiнку Нусю, якi, коли були в мирi, розмовляли мiж собою по-украiнськи, зате сварилися по-польськи; були цi дiти найщасливiшими на Торговицi, бо святкували i Великдень, i Wielkanoc, Рiздво i Boze narodzenie, a коли цiкавi сусiдки запитували iх, як батьки розмовляють дома, вони вiдповiдали: татко по-чоловiчому, а мамця по-жiночому. …Одного ранку Олесева мама взялася переглядати на кухнi вживанi ринки, пательнi, баняки i вiдра, вона пильно заглядала в кожну посудину, повертаючи ii до свiтла, i коли в якiйсь на денцi свiтилася дiрка, вiдкладала набiк, а як тiеi сарсами назбиралася цiла купа, скидала те все до кропив'яного мiшка, завдала Олесевi на плече й послала до Антошка Дзiвака цинувати. Посуда в мiшку голосно тарабанила, й уся вулиця Скупневича вiд Кляштора до млина знала, що то синок гiмназiйного педеля Шамрая йде з бляшаним дрантям до пана машинiста, як ще й досi називали на Торговицi бляхаря Дзiвака. Мешканцi вулицi вже встигли звикнути, що до нього майже кожного дня хтось несе дiрявi баняки, тягне шнуром по землi балiю або рондель, а деколи й на фiрi везе проiржавленi ринви або подзьобану градом покрiвельну бляху чи то дренажну руру, що тяглася за возом по землi й гримотiла як на сполох. Хлопець iшов, звiсивши вниз голову, щоб не зустрiчатися поглядом iз сусiдами, з яких кожен другий доконче запитае, наче це йому дуже цiкаво дiзнатися, куди манджае, нiбито брязкiт у мiшку не свiдчить сам – куди; на вулицi Скупневича невiсть вiдколи встановився звичай заговорити до зустрiчного й не минати його мовчки, немов чужака, – й цiеi ввiчливостi Олесь хотiв тепер уникнути, бо ж було йому нiяково вiд того, що раннього ранку вчинив на Торговицi такий гармидер. Однак це йому не вдалося: з двору нарiжного будинку, в якому мешкав молодий гiмназiйний професор-германiст Леопольд Тарновецький, скрадливо вiдчиняючи хвiртку, щоб не зарипiла, вийшла найвродливiша красуня в Мiстi панна Оксана Москалiвна – з в'юнким волоссям медового кольору, з круглими персами, роздiленими глибоким жолобком, який збiгав у пазушку, певне, досягав пупка, а потiм, перестрибнувши його, занурювався в кучеряву хащу й там пропадав, проникнувши крiзь осоковий прорiз у солодке провалля… Така грiховна уява вмить розслабила Олеся, бо ж навiть у найнижчих класах гiмназii усi хлопчиська знали, що ховаеться у лiцеiсток i панночок по матурi пiд одягом, й не одному снилося те голiсiньке видиво, й не один пiдлiток будився серед ночi вiд гарячоi мокроти на простирадлi. Схожа болiсно-солодка жага траплялася i в Олеся, коли йому увi снi являлася вчорашня матуристка жiночого лiцею Урсулянок панна Москалiвна. Снилася вона йому майже щоночi, а вдень вiн никав бiля ратушi й застигав перед брамою, за якою завше зникало те чарiвне диво, яке, вислизнувши з обiйстя пана професора, пропадало в забур'янених нетрищах, що вiдгороджували Торговицю вiд центру Мiста, а потiм певна, що нiхто ii не бачить, тихенько вiдчиняла браму поруч з лабораторiею фотографа Кiблера. Панна Москалiвна проминала хлопчину, навантаженого мiшком з баняками, i не звернула б на нього найменшоi уваги, якби вiн раптом не обiмлiв, здоланий заздрiстю й пекучою люттю на неi i на весь свiт, бо ж добре знав, з яким подарунком приходить до професора Москалiвна. Мiшок з баняками зсунувся з плеча на землю, й несамовитий брязкiт, здавалося, оглушив весь квартал; панна зупинилася й обдала хлопця вогнем синiх очей, два рядки бiлих, мов перли, зубiв хижо зблиснули, та вмить ii очi згасли. Збагнувши чоловiчу вартiсть Олеся, панна дзвiнко засмiялася й, скуйовдивши йому чуприну, зникла, немов мана… Антошко Дзiвак вдоволено посмiхнувся на хлопцеве привiтання «добридень, пане машинiсте» – Олесь нiяк не мiг прийняти Антошка за бляхаря, бачив завше його тим засмальцьованим божищем, який правив паровозом, що оглушливо свистiв, пiд'iжджаючи до ратушi; вiн i досi не мiг позбутися поштивостi й пошанiвку до характерника, який чомусь покинув льокайку, тихо осiв у бляхарськiй майстернi й, замiсть пускати в рух залiзну потвору, поволi й уважно оглядае тепер кожну посудину, прискулюючи то одне, то друге око, дошукуючись дiрок на денцях банякiв. Бляхар вiдкладав оглянуту посудину набiк i щось там примовляв до себе тоном непомильного знавця, а тодi з покою вибiгли двое дiток-близнят i з цiкавiстю приглядалися до таткового клiента, впiзнавали його, бо мешкали недалеко однi вiд одних; за ними увiйшла до майстернi панi Емiлiя, приятелька Олесевоi мами, вона пригорнула Нусю до спiдницi й мовила до чоловiка: «Полатай, Антошку, цей хлам поза чергою, прецiнь наш зять до нас завiтав». До таких жартiв Олесь мав уже час звикнути, однак пiсля того, як його обвiяло полум'я синiх очей красунi Москалiвни й вiн вiдчув ще й дотик ii долонi до чола, збагнув, що вiднинi належатиме тiльки iй i нiчиiм зятем нiколи не стане, а лише мужем найвродливiшоi у свiтi панни, а всi його добрi вчинки, якi не стосуватимуться ii, будуть зрадою, – i чому панi Емiлiя вiддирае живцем вiд його душi i сни, i марення, i грiховну хiть до обраницi, без якоi хлопцевi з цiеi митi стало невмiч уявляти свое подальше життя. …Олесь Шамрай i донинi добре пам'ятае розмову двох пань бальзакiвського вiку яку пiдслухав, коли повертався додому вiд бляхаря… Панi Ганя i панi Аделя мешкали на Каштановому провулку в будинках навпроти i щоранку пiдходили одна до одноi на середину дороги для пльоток – так починалася у них кожна Божа днина: обидвi панi iз самого досвiтку прострiлювали пильним зором вуличку – навiть горобець не пролетiв би не помiченим. «Видiли-сьте, пiшла собi вертидупа й гадае, що ii нiхто не уздрiв, а я бачила ще вчора, як вона заходила, коли стемнiло, до дому пана професора». – На обличчi панi Ганi лягла тiнь прикрого згiрчення. «Не шкодуйте козi лiсу, – добродушно вiдказала панi Аделя, й мрiйливiсть заволокла ii очi. – Зробили собi добре та й розiйшлися, що нам до того…» «Але який встид!» – не здавалася панi Ганя. «Нiколи-м не мала то за встид, Ганю. То такий цiмес, який нiколи не приiдаеться. Але що вже нинi згадувати: було та й ся минуло. А я, лише вам признаюся, кожного року вiдзначаю як найбiльше мое свято той день, коли-м втратила цноту…» «Соромотнi, як подумаю, тi вашi празники. Я нiколи не мала замилування до мужчин… І не називайте мене панею, бо я найсправедливiша на свiтi панна». «Як менi вас жаль, панно Ганю… Але покиньмо балакати про пусте, скажiть краще, що чули-сьте цiеi ночi по радiо: е якiсь полiтичнi новини?» «А е, ще й яка! Вбили Перацького!» «Ов-ва, а ви журитися жiночим маетком панни Москалiвни! То чого ми тут стоiмо, ходiм слухати ваш апарат…» Панi не звертали уваги на Олеся, який проходив повз них iз згорнутим кропив'яним мiшком у руцi, й пiшли собi. А Олесь, полишивши мiшок бiля своiх ворiт, подався до ратушi iз щемною надiею, що, можливо, нарештi нинi побачить, як з брами, що поруч з фотолабораторiею Кiблера, виходитиме до Мiста панна Москалiвна. Роздiл третiй Штефан Шамрай, торговецький безробiтний, яких у замаеному садами, в'юнкими ружами на парканах i рядами бузкових кущiв за бровками тротуарiв у надпрутському кварталi Мiста було чимало, все життя перебивався найманцем на розмаiтих службах, а здебiльшого сторожував – то на фабрицi плугiв братiв Бiскупських, то на цегельнi над Рамлярiвським ставом на Багiнсбергу, то в музеi «Гуцульщина» Володимира Кобринського, а все для того, щоб доправити до пуття свого единого синочка Олеся, який закiнчував чотирикласну школу на Мнихiвцi й готувався до вступу в гiмназiю. Й невимовний туск здавлював батькове серце при думцi, ким стане його дитина пiсля восьмирiчного навчання серед полякiв. Аж одного щасливого дня, йдучи на службу до музею, Штефан повернув з Торговицi на Садову, що спиналася пiд гору до костелу Дiви Марii, й повело його вбiк на вулицю Мiцкевича, що збiгала з Чернiвецького тракту вниз, минаючи польську гiмназiю, до якоi вiн збирався записати свого Олеся. Й раптом сторопiв Шамрай i зупинився бiля гiмназiйноi брами, побачивши з лiвого ii боку прибитий до стiни новий шильд, на якому золотими лiтерами було виписано: «Мiська украiнська гiмназiя». Свiтлий промiнчик проник у серце батька: Олесь зможе вчитися в украiнському навчальному закладi, якого в Мiстi досi не було! Шамрай не мiг вiдвести очей вiд шильду й стояв непорушно, сповнений найрожевiших мрiй про долю свого синочка, довго стояв, зжовуючи губи беззубими яснами, за що збитошники з вулицi Сенкевича прозивали його Штефаном Сiчкарнею, й зрушитися з мiсця не мiг: здавалося йому, що як тiльки мине гiмназiйний будинок, то шильд з лiвого боку брами зникне – хтось його знiме або вiн сам упаде, й подумаеться тодi йому, що все те привидiлося, адже про украiнську гiмназiю стiльки проговорено серед вiдвiдувачiв музею, якi приходили сюди з дiтьми, щоб тi дiзнавалися, звiдки вони родом, й жертвували в касу музею скiльки хто мiг; сторож тi грошi уважно перераховував i вiддавав маестро Кобринському, а скiльки вже про украiнську гiмназiю виписали в газетах, однак нiхто не квапився ii вiдкривати, а тут така несподiванка, та невже це правда?! Втiм, брама тихо вiдчинилася, немов вiд подуву вiтру, отворилася на всю ширину, й заступила пройму висока постать сивоголового добродiя, пiдстриженого iжачком, з чорною борiдкою, яку вiн погладжував долонею, нiби пестив; добродiй, як i Штефан, стояв непорушно, немов застиг у такому самому подивi з причини з'яви у Мiстi украiнського храму науки. Врештi вiн приязно посмiхнувся до Шамрая, який упiзнав вiдомого в Мiстi гiмназiйного професора-латинiста Томащука, й теж посмiхнувся йому у вiдповiдь, – й так вiдбулося щасливе для Шамрая знайомство з директором гiмназii. Й промовив професор Томащук до знайомого йому сторожа музею, який завжди виструнчувався перед маестатичним добродiем, коли той заходив до «Гуцульщини» i вкидав до скарбонки щедру лепту: «Тiшмося, добрий чоловiче, i Богу дякуймо… А якби ви мали бажання перемiнити мiсце працi, то я взяв би вас за педеля до нашоi гiмназii. Що ви на це скажете?» Й так несподiвано Штефан Шамрай став на службу в першiй Мiськiй украiнськiй гiмназii. Вiн щогодини побожно пiдходив з молоточком у руцi до залiзноi штанги, що висiла в коридорi першого поверху, дзвонив i на перерву, i на уроки й гордо дивився на розгуканих хлопчакiв, якi, зачувши дзвiн, вмить зникали з коридору й затихали в класах, а десь там, серед тлуму дiтей, утихомирювався загарливий до науки гiмназист молодших класiв Олесь, син педеля Штефана Шамрая. …Тiеi осенi Олесь мав уже переходити до п'ятого класу гiмназii, вiн пишався тим, що вiдтепер буде вважатися старшокласником i нiхто iз зарозумiлих лiцеiстiв бiльше не називатиме його «цванком» або ще принизливiше – «бенькартом»; за лiто вiн помiтно пiдрiс, чорне волосся вкладалося на головi хвилями, вiн часто заглядав у дзеркало й переконувався, що виглядае зовсiм незле: плечi поширшали й змiцнiли, дитяче кругле обличчя видовжилось, стан набрав стрункостi, рух тiла й рук став стриманiшим – iз дзеркала поглядав вродливий юнак з густими дугами брiв, з великими сiрими очима, й Олесь уявив собi, що непогано виглядав би й на фотографii. Й тодi зблиснула в його головi зухвала iдея: вiн сфотографуеться в самого майстра Кiблера й вишле поштою знимку на адресу панни Москалiвни, за якою все лiто, вiдтодi, як вона погладила його по головi й обпекла поглядом своiх синiх очей, кожного дня слiдкував i таки догледiв, як у квартиру будинку, що поруч iз фотосалоном Кiблера, заходить, i запам'ятав адресу. Отже, вiн пiдпише фотографiю приблизно так «Найвродливiшiй на свiтi паннi Оксанi вiд юного лицаря на пам'ять про нашу першу зустрiч на розi Скупневича й Каштанового провулка у червнi 1934 року» – i вишле iй. І хай собi панна Москалiвна пригадуе й домислюе, хто ж то пазить за нею, хто цiлуе ii у своiх юнацьких снах, хто щоночi умлiвае в лiжку вiд шаленого до неi бажання, й буде вона тими догадками мучитися аж доти, поки Олесь змужнiе i – може, аж по матурi – покрутить дзвiнок у дверях ii квартири й з букетом червоних троянд увiйде до покою, стане перед нею на колiна й великодушно промовить, що прощае iй блуд з професором Тарновецьким, що нiколи не спитае ii й про iншi дiвочi грiхи, яких, можливо, вона надбала за його довгi передматурнi роки, й признаеться iй, що е тим лицарем з фотографи, який без вас жити не може, то будьте вiдтепер i до кiнця моiх днiв зi мною… А тодi вона пiдведе Олеся з колiн, пригорне до грудей i видихне заповiтнi слова: ти мiй князь вiднинi i довiку… Проте iнтимна зустрiч з панною Москалiвною вiдбулася набагато ранiше… Олесь непорушно сидiв на табуретцi у фотосалонi Кiблера, а майстер то присував до нього громiздкий фотоапарат на тринiжцi, то вiдступав з ним назад, пiдводив руку й просив хлопця дивитися на кiнчик вказiвного пальця; Олесь намагався виконувати вимогу майстра, та його погляд чомусь зiсковзував на об'ектив, затулений чорною покришкою, майстер уже сердився на штивнiсть клiента, який сидiв немов перед розстрiлом або – гейби шпагу проковтнув; врештi Кiблер вiдкотив фотоапарат аж до стiни й гукнув нетерпляче: «Панно Оксано, чуете, нехай панна Оксана стане отут-во, а ти, хлопче, дивися на неi закоханими очима, вона досить гарна, може й сподобатися… Ви що, не чуете, панно Оксано, таж пiдiйдiть i станьте отут-во!» Й постало перед Олесем неймовiрне видiння, i вiн уже не мiг вiдвести очей нi влiво, нi вправо, вони прикипiли до дiвчини, яка вибiгла з лабораторii й стала там, де Кiблер iй наказав; панна завчено посмiхалася, й була то прекрасна Оксана Москалiвна. «Так, добре, люкс! – вигукнув майстер, зняв з об'ектива затулу, й коли спалахнув магнiй, закрив об'ектив i сказав до панни: – Випишiть йому квитанцiю й вiзьмiть плату». Й коли Кiблер сховався разом з громiздким апаратом за параваном, з Олесем сподiялося таке, нiби в салонi опинився не вiн, а його двiйник, й Олесь збоявся, що той може повестися негречно, адже панна Москалiвна взяла його за руку, й вiн у нестямi вiдчув, як його лiкоть дiткнувся до ii м'якого перса; проте панна поводилась вiдчужено, вона сiла за столик i, не дивлячись на хлопця, почала виписувати квитанцiю. Й Олесь враз став сам собою i, перемагаючи знiяковiння, запитав хрипким голосом: «Чому ви тут?» Панна пiдвела голову, здивовано глянула на хлопця i враз приязно посмiхнулася, впiзнавши «бенькарта», який колись стояв перед нею сторопiлий на розi Скупневича й Каштанового провулка в той час, як вона, тихо зачинивши хвiртку, вийшла з подвiр'я професора Тарновецького. «О-о, то ми знайомi! – голосно промовила, немов зрадiла з такоi зустрiчi, й стала ще гарнiшою, нiби захопленi позирки адораторiв додавали iй краси. – Та це я пiсля матури стала тут до працi, чи ж то може нинi украiнка отримати вiдповiдну посаду або вступити до унiверситету?…» Панна Москалiвна знову нахилилася над столиком, докiнчуючи виписувати квитанцiю, й, коли подавала ii Олесевi, прошепотiла, дивлячись йому у вiчi й обдаючи його гарячим подихом: «Будь моiм приятелем i нiкому нiде не похвались, де ми побачилися вперше. Це для мене нинi дуже важливо… Добре?» Й бiльше нiчого тiеi митi не бачив i не чув Олесь, лише тиха просьба панни дзвенiла в його вухах. Вiн зумiв вимовити тiльки одне слово «добре» i в нестямi вибiг iз фотосалону майстра Кiблера. Квитанцiю забув узяти, та вертатися не посмiв, запам'ятав лише, що фотографii будуть готовi за тиждень. Тодi вже розпочнеться навчання в гiмназii, й Олесь по дорозi додому заверне до Кiблера, забере iх, а одну з них – з пiдписом, залишить на столику, за яким працюе панна Москалiвна, i навiть якщо вона кликатиме його, вiн не вернеться… А вдруге зайде до фотосалону аж перед матурою в новому костюмi, який батьки справлять йому на випускний вечiр – з чорним метеликом пiд шиею, з бiлоснiжною хустинкою в нагруднiй кишеньцi, рiжок якоi визиратиме, як у судового радника Корнеля Геродота; о, тодi вiн уже насмiлиться запросити панну Оксану на котильйонову забаву! З такими мрiями Олесь жив увесь тиждень, й нiщо бiльше на свiтi його не обходило. Не знав вiн i того, якi клопоти завiтали до панни Ганi й панi Аделi, котрi щоранку сходилися посерединi Каштанового провулка на пльотки, й чому вони тепер, такi голоснi, почали розмовляти впiвголоса, нахиляючись, кожна своею чергою, до вуха сусiдки, надолужуючи мову мiмiкою, а останнього дня лiта тiльки головами покивували й руками показували в бiк будинку професора Тарновецького, розпачливо прикладаючи до грудей долонi… Пан Геродот iнодi виходив на подвiр'я й бiля хвiртки прислухався до балачок пань, щоб дiзнатися про найсвiжiшi новини, бо обидвi сусiдки цiлими днями слухали в покоi панни Ганi детекторний приймач, тепер вiн i без них знав, що трапилося в краю, однак пантомiма, якою нинi порозумiвалися панi, насторожила його: що ж бо могло сподiятися з професором, чому вони шепочуться, кидаючи скрадливi позирки на його будинок? Усi тепер у Мiстi тихцем обговорювали найновiшу тривожну новину – про варшавський процес над убивцями мiнiстра внутрiшнiх справ Бронiслава Перацького. Вулицями, базарами, склепами снували конфiденти в чорних капелюхах, з пiднесеними до вух комiрами, в крамницях вони нiбито уважно оглядали товар, прищурюючи при тому вуха до продавцiв i покупцiв; замовляли в барах i ресторанах порцiю салату й пиво й сидiли там, настороженi й чуйнi, скiльки iм було звелено; на Торговицькому ринковому майданi тихо никали, мов таргани у дешевих iдальнях, вистоювали бiля вивiшених гуцульських килимiв та лiжникiв, пробували на зуб бiжутерiю у жидiвських ятках, вiдмикали ключиками, немов для проби, чи справнi, амбарнi колодки, перебирали пальцями шевськi кiлки, однак нiхто з них нiчого не купував. iхня служба полягала в тому, щоб слухати, про що люди пiвголосом розмовляють, хоч самi добре знали, про кого йде мiж людьми мова: про Григорiя Мацейка, який виконав атентат i зник безслiдно, про Крайового провiдника ОУН Степана Бандеру, якому за органiзацiю атентату загрожуе смертна кара, про новостворений концтабiр у Березi Картузькiй та про сiтку оунiвських змовникiв, якими полiцiя заповнюе тюрми. Про все це не знав лише Олесь Шамрай, якому свiт заступила одна-едина людина – панна з волоссям медового кольору й голубими, мов небо, очима, осиним станом i стрункими ногами, якi нiби в повiтря ii пiдхоплювали, коли йшла, й не ходила вона, а плавала, як срiбна форель у притоцi Пруту Пiстинцi. Першого вересня Олесь повернув до Юрка Сербина, з яким колись учився в чотирикласнiй школi на Мнихiвцi, й обидва, гордi з того, що стали старшокласниками, зайшли до аудиторii п'ятого класу – в ту хвилину, коли Штефан Сiчкарня, Олесiв татко, бемкав молоточком по пiдвiшенiй до коридорноi стелi залiзнiй штабi, й iз затаеним подихом чекали на улюбленого германiста професора Тарновецького, який на уроках ще нi разу не вимовив i слова по-украiнськи, й розумiли всi його нiмецьку мову, як рiдну, – така виразна й вибаглива була елоквенцiя в молодого професора, вродливого, гладко зачесаного, з тонкими вусиками пiд орлиним носом i пильними очима. Чекали його п'ятикласники, мов свята: а про що нинi заговорить професор? Аби лише не розпочинав уроку з нудного й небезпечного для лiнюхiв опитування граматичних правил… Минулого року вони вже прослухали цикл лекцiй з творчостi Шиллера й напам'ять вивчили монолог Карла Моора, познайомилися теж iз «Зимовою казкою» Гайне, а нинi, певне, почують аналiз «Фауста» славетного Гете… Учнi ждали, а професор не з'являвся, очiкування ставало нестерпно тривожним. У класi, в коридорах панувала напружена тиша: дiти чули розмови старших про арешти, страх витав у Мiстi повсюдно… Що могло трапитися, що iдеально точний, педантичний професор запiзнюеться; душу Олеся непокоiла ревнива думка – може, Тарновецький затримався на солодкiй розмовi з нею, й така пiдозра була для нього невимовною мукою. Та нарештi вiдчинилися дверi й до класу увiйшов замiсть знаменитого германiста учитель математики Ругiк й, нiчого не пояснюючи, розпочав урок iз ненависноi для Олеся алгебри… Олесь ледве дочекався дзвiнка й побiг до батька, який про все, що дiеться в гiмназii, вiдав найкраще; старий Шамрай, не чекаючи, поки син почне його розпитувати, шепнув: «Сидiть тихо й нi про що нiкого не питайте. Професор Тарновецький заарештований…» Й потемнiло в очах хлопця, вiн аж тепер збагнув, чому панна Москалiвна просила його зберегти таемницю iхньоi першоi зустрiчi бiля ворiт професорового будинку – iнша тривога, нiж людський поговiр, добиралася до неi, певне, прочувала небезпеку, й першою думкою Олеся було побiгти чимдуж до фотосалону Кiблера. Майстер подав Олесевi конверт з фотографiями, хлопець навiть не поглянув на них i попросив: «Прошу покликати панну Москалiвну». Й Кiблер з гiркотою в голосi – адже втратив помiчницю, через яку потроiлася його клiентура, бо ж заходили до фотографа i лiцеiсти, i радники, i службовцi мiськоi гмiни, аби лише поглянути на красуню, – вимовив: «Панна Оксана в мене вже не працюе…» «Куди ж подiлася?» – протиснув крiзь губи Олесь. «Того я не знаю… Може, й повернеться…» «Але куди пiшла?» «Вона не сама пiшла, ii повели, синку», – скрушно проказав Кiблер, спiвчуваючи пiдлiтковi, який теж, видно, не встояв перед вродою панни. Олесь постояв хвилину – занiмiлий, знищений, потiм, не питаючи дозволу в майстра, зайшов до лабораторii, нахилився над столом, за яким працювала панна Оксана, вийняв з конверта фотографiю й авторучкою, що лежала на столi, написав на зворотi: «Панно Оксано, залишуся назавше вашим приятелем i лицарем. Олесь». Майстер не заважав хлопцевi й з жалем дивився на його поникле в безнадii обличчя. Олесь механiчно заховав до внутрiшньоi кишенi авторучку, ще мить постояв i нарештi, не попрощавшись iз майстром, з опущеними руками, зсутулений, вийшов на вулицю. Роздiл четвертий Пiсля утренi пан Корнель Геродот вийшов з Михайлiвськоi церкви, й повiтря прохолодного лiтнього ранку, яке ще не встигло набратися тепла вiд сонця, що зiп'ялося на шпиль Єзуiтського костелу на Мнихiвцi, освiжило його, нiби очистило вiд накипу турбот проминулих днiв – достоту, як молитва в храмi пiд час тихоi служби Божоi. Й вiн з просвiтленою душею звернув униз возовою вуличкою до Кляштора, щоб вибратися з торговицькоi тiсноти на берег Пруту – до цiсарськоi вiлли «Ядвiга», бiля якоi багато лiт тому вперше побачив ii, юдейку Сальомею з довгою косою й багаттям каштанового волосся над вiдкритим чолом, з-пiд якого зорiли зеленi очi, що гейби ненароком зчепилися з сiрим поглядом молодого елегантного пана, котрий зупинився мов укопаний над млинiвкою, що вибурхувала з-пiд лотокiв Крупникового млина, втискалася крiзь вузьку промивину пiд мiстком, а далi тихо й мирно випливала на протилежний бiк вулицi Сенкевича й, оперiзуючи дугою вiллу, зникала в сутiнках Студентського парку. На цьому мiсцi й нинi, як i кожноi недiлi, зупинявся пан радник, бо те диво вiдбулося саме тут, в його молодостi, й нiколи не вiдступало вiд нього, даруючи йому протягом довгих лiт – крiм зневаги вiд людей, iхнього глуму, а ще й неймовiрного болю пiсля втрати коханоi – солодку радiсть любовi, перед якою всi негоди, невигоди, погорда й глузування здавалися марнотою, суетою сует. «Це сталося тут!» – аж вигукнув у думцi пан Корнель, спершись на поруччя мiстка i вдивляючись у заступлену старими липами вiллу, в якiй тепер не знати хто живе, зрештою, йому було зовсiм нецiкаво хто… А тодi, коли вiн прибув зi Львова до Мiста з дипломом доктора цивiльного права й отримав добре оплачувану посаду в окружному судi Мiста – аж таку високу, що мiг невдовзi придбати чепурний будиночок на Каштановому провулку, – кожного надвечiр'я виходив над Прут з бамбуковою паличкою в руцi, поки ось тут, бiля млина, який заглушував весь торговицький подiл торохтiнням лотокiв i немовби вiдокремлював його вiд непорочноi тишi парку й самотнього терема «Ядвiга», що визирав трикутними вежами iз липовоi гущавини, – вiдбулася та заповiтна зустрiч… З вiлли, власником якоi був ювелiр Барух Фойерштайн, вибiгла його найстарша донька Сальомея; кудись кваплячись, вона подрiботiла липовою алеею i враз зупинилася на мiстку, не маючи вже сил вернутися додому… Але що вiн сказав нинi до захмеленого Гаврилка й до самотнього, як i сам Корнель, сусiда Олеся Шамрая, яке iм дав напуття? А тiльки одне: не забувайте, люди, оглядатися назад, щоб дiзнатися, в яких душах народжувалося те добро, що жило й сяяло завжди над нашим вiчним Мiстом… Й пан радник оглянувся, та побачив у глибинi часу лише Сальомею, кохану Сальку, i втямив, що нi про кого бiльше думати не зможе, й тому вiдвiв у закутки своеi пам'ятi ii образ, щоб побачити й iнше… О, якби не мав вiн здатностi викликати в собi такий стан, то чи змiг би розрадити колись юнака Олеся, який пiсля арешту професора Тарновецького й панни Москалiвни стояв розгублений i знищений бiля своiх ворiт, i нiщо, крiм порад пана Геродота, не допомогло б у ту хвилину хлопцевi… «Не знаю, юначе, де вона зараз, – вiдказав тодi радник на тривожне питання Олеся. – Я займаюся цивiльними справами, зокрема маетними, а ще адвокатурою, й полiтика така ж далека вiд мене, як i вiд тебе. Але ти оглянься назад, у глибину нашоi долi, й переконаешся, що навiть найстрашнiше лихо минуще. І це минеться…» Однак пан Корнель помiтив, що гiркота i сум не зникають з Олесевого обличчя, що горе в хлопця набагато глибше, нiж можна було уявити, тож узяв його пiд руку, пiдвiв до лавочки, що бiля ворiт, i почав розповiдати йому про те, про що у Мiстi найкраще знав вiн. Мiстяни добродушно прозивали пана Геродота професiйним полiтиком через те, що розмовляв вiн з людьми iнакшою мовою, нiж ii можна було почути на вулицях i базарах, – був вiн ученим, який знав те, чого iншi знати не могли, адже навчався не тiльки у Львовi, а й у Вiденському унiверситетi слухав лекцii з iсторii права, володiв кiлькома чужими мовами, досконало визнавався у свiтовiй лiтературi й коли, примiром, заводив бесiду про галльського витязя Роланда, то непомiтно для себе самого переходив на французьку мову, про Нiбелунгiв розповiдав виключно по-нiмецьки, а коли коментував «Змову Катiлiни» Саллюстiя Крiспи. то гiмназiйнi латинiсти могли насолоджуватися чарами латинськоi мови, яка в устах пана радника звучала, певне, не гiрше, нiж у Цицерона… Й оповiв пан Корнель Олесевi, якi бiди в рiзнi часи падали на Мiсто, скiльки iх над ними пронеслося, а ми з тобою, юначе, яким завжди вiдбирали право на самостiйне життя, сидимо ось тут на лавочцi живi й здоровi… Отож послухай, Олесю, що я повiм, й тодi тебе покине зажура, бо з усiх тарапатiв наш край завше виходив цiло, хоч зазнавав чимало втрат – у людях, в маетностi, а передовсiм у духовностi, бо найтяжче ярмо – то неволя духа: людина в бiдi часто забувае, хто вона зроду… Однак наш галицький люд завжди мав силу зберiгати образ Божий. …1217 року угорський король Андрiй одружився з дочкою князя Мстислава, й прийшла вона до нього з чималим вiном – Галицьким князiвством разом з нашим Мiстом. Й могло лучитися так, що ми донинi стали б угорцями, а вийшло навпаки: мадяри, якi прийшли з Паннонii в наш край, розчинилися в руському морi, й тепер хiба лише за прiзвищами можна розпiзнати iхне родове походження. …1387 року польська королева Ядвiга завоювала Червону Русь й утворила з наших земель Руське воеводство, до якого входив i наш повiт. І що з того: i нiмцi, i жиди, i поляки по селах та мiстечках вiдокремились у своi гета, а украiнцi залишилися неушкодженими по селах, з яких пiшла вся украiнська елiта. …1436 року волоський воевода Стефан вiдiбрав у польського короля Владислава Варненчика Покуття, i де нинi тi волохи – крутять лiри пiд нашими церквами на престольних празниках i навiть не розумiють, чому iх називають волохами, ще й ображаються за таку прозиванку …1589 року на Мiсто напали турки й татари, спалили монастир над Прутом, а ченцiв повiсили. Тяжка то була втрата, але знайди нинi в Мiстi хоч одного турка! …Наш квартал, юначе, назвали Торговицею. Це вiдповiдна назва, бо куди як не на наш мiський подiл щовiвтiрка й щонедiлi з'iжджаються з усiх усюдiв люди iз своiм товаром – з таких далеких сiл i мiстечок, що iнодi й два днi треба добиратися: з Ценева, Городенки, Отинii, Заболотова, Жаб'я й Бистреця, навiть з далеких Голов, за якими вже й свiту людського немае, лише гори та полонини… Й часто забувають торгiвцi властиву назву нашого Мiста – називають його Торговицею i правду мають, бо хто нами не торгував i ще й нинi торгують чужинцi, як своiм крамом… А ось таки знайшовся серед нас один лицар iз свинопасiв, як висловився колись Шевченко: не знаний досi нiкому Мацейко скарав польського мiнiстра за пацифiкацiю, коли-то збузувiренi полiцаi вривалися кiнними кавалькадами в нашi села, хати пiдпалювали, зерно заливали рунгурською нафтою, чоловiкiв головами встромляли у розжаренi печi, а на iконах i портретах Шевченка та Франка, яких виносили з церков, шкiл i Народних домiв, дикi танцi справляли, мов тi монголи на тiлах руських князiв над Калкою… И коли той лицар застрелив ката, збудували на Берестейщинi страшнiшу катушу, нiж мандаторськi за часiв Довбуша, i винних та невинних людей у те пекло заганяють… І мучиться в тiй Березi Картузькiй професор Тарновецький, i, можливо, наша красуня Москалiвна теж там страждае – содом i гоморру творять окупанти, але ж нас не переможуть. Та нi – нiколи! Пан радник надовго замовк, а коли гiркий туск зiслиз з його обличчя й воно просвiтлiло, сказав: «…Але ти не називай наших катiв поляками, кати нiколи iмен не мали й до жодних нацiй не належали – то звироднiла банда, яка не мае нi своеi iсторii, анi культури, а сумлiння й жалю до людей – нi крихти. Та я знаю поляка, який живе у Слободi Рунгурськiй i книги про гуцульський край пише – про опришкiвське волелюбство… І мiркую собi: якщо хоч один поляк честь нам вiддае i за людей нас вважае, то знай: нема у ворогiв такоi сили, щоб нас з тобою здолати. Ще вийдуть колись нашi мученики з новiтнiх катуш, але й ти, молодий, не маеш права в бездiяльностi i спокою iх очiкувати, чей професор Тарновецький за свободу пожертвував своiм становищем i достатком, а панна Москалiвна – молодiстю i вродою. Іди назустрiч iм, шукай до них стежок… І подумай: чи вiдчувае людина голод, коли бачить хлiб на столi? А нi – голодною стае, коли того хлiба немае. Народ не вiдчувае свободи, коли вона в нього е, вiн може оцiнити, що вартуе воля, тiльки тодi, як ii в нього вiдбирають, – тодi вiн вiдчуе за нею нестерпний голод. Ти ще не вiдчув його? Питаеш, хто той поляк, який славить у книгах наш край. Це вчений-етнограф Станiслав Вiнценз. Я прочитав його книгу «На високiй полонинi» – то енциклопедiя наших вiрувань, звичаiв i героiки, ii автор – письменник, рiвний Хоткевичу, Коцюбинському, Франковi… Його добре знае наш машинiст-бляхар Антошко Дзiвак, який служив разом з капiтаном Вiнцензом у вiйську Пiлсудського в походi на Киiв. Вiн тобi найкраще про нього розповiв би…» …Таке згадалося пановi Корнелю Геродоту, коли вiн вертався вiд вiлли «Ядвiга», до якоi щонедiлi пiсля утренi приходить, щоб уздрiти образ Сальомеi, котрий лише там живим йому являеться… Багато часу спливло донинi: Олесь Шамрай, уже в лiтах, пораеться на своему подвiр'i. Вони обидва зараз приязно привiтаються й, може, добру хвилину порозмовляють, та своiм минулим один одному звiрятися не будуть. І нинi, i завжди кожен сам оглядатиметься назад, шукаючи джерел доброти в людських i своiх вчинках, з яких будуть сповiдатися лише перед собою i перед Господом. Роздiл п'ятий Четвертого червня 1935 року Мiсто затужило плачем трембiт з балкона другого поверху Народного Дому – з помешкання Андрiя Чайковського. Три легiнi у гуцульськiй вберi, пiдвiвши горi трембiти, сповiщали небо i землю, що вiдiйшов з життя славний письменник, з книг якого живилися любов'ю до рiдного краю дiти й вiрою у краще майбутне украiнськоi нацii утверджували себе сивi комбатанти визвольних змагань, гiмназiйнi професори, ремiсники й селяни – весь люд Галичини. Чорнi вуалi на обличчях жiнок, чорнi кокарди на грудях чоловiкiв, чорнi крепи на поруччях балкона, чорна домовина в катафалку, покрита червоною китайкою, четверо коней з чорними биндами на капейстрах тягнуть похоронний повiз – усе Мiсто затiнилось чорною тугою. Траурна процесiя просуваеться центральною вулицею мiж шпалерами сотень засмучених людей до ратушi й, минаючи ii, завертае до старомiського цвинтаря, що неподалiк Благовiщенськоi церкви – там навiки упокоiться муж, який з вiдчайною вiдвагою виступив iз своiми iсторичними повiстями на нерiвну прю з нобiлiтованим i Нобелiвською премiею нагородженим свiтовоi слави польським розбiйником пера Генрiхом Сенкевичем, генiй якого не встояв перед спокусою рубати мечем i палити вогнем слабшого супротивника на загарбанiй землi, вiдбирати в нього родову пам'ять i, називаючи його бидлом, у справжне бидло перетворювати. А не вдалося: перемiг Давид Голiафа, й ось за катафалком Давида йдуть тисячi людей, яким покiйник подарував найгострiшу зброю – iсторичну пам'ять, з котрою народ виборсався з принижень, до неба голову пiдвiв i спромiгся не лише на зневагу до облудника, а й на самоповагу й гордiсть за труд i героiзм славетних предкiв… А трембiти ридають: на чолi священицького сонму йде декан прелат Русин у золотiй мiтрi, й звучать пiсеннi молитви за упокiй вiрного сина Галичини; за священиками ступають сини письменника Микола i Андрiй; вдова Наталiя вже не плаче, ii власне життя закiнчилося з життям мужа, i якщо бодай крихта ще залишилася, то вiддасть ii своiм синам i онукам, один з яких, Жадан, свiтлий i незахищений, мов пролiсок, йде, тримаючись за руку бабусi. Поруч iз вдовою йдуть гiмназiйний професор i поет Дмитро Николишин, письменник Богдан Лепкий, син Івана Франка Петро; цих мужiв упiзнае Олесь Шамрай, який серед колони гiмназистiв ступае поруч iз нерозлучним приятелем Юрком Сербином. Юра на вигляд старший за Олеся, вiн, напевне, бiльше за нього знае – читае забороненi книжки й часто кудись пропадае, по кiлька днiв немае його в гiмназii, а коли Олесь допитуеться, вiн багатозначно промовчуе, лише часом вiдпекуеться: колись скажу; йдучи за катафалком, Олесь запитуе в Юрка, хто той, а хто той другий. Цей високий iз сивою борiдкою – знаменитий вчений Іван Горбачевський, з Праги на похорон приiхав, а той з великою головою, низенький, який iде поруч з Лепким, – то Станiслав Вiнценз з Рунгур. Вiнценз? – тихо скрикуе Олесь i пильно придивляеться, хто ж то йде поруч з легендарним дослiдником опришкiвства – таж нiхто iнший, а бляхар Антошко Дзiвак, й стае Олесевi приемно, що вiдомий письменник не цураеться колишнього вiйськового побратима – простого ремiсника. Й Олесь у думцi постановляе: завтра вiн прийде до бляхаря розпитати про Вiнценза… Й цiеi митi теж згадуе слова радника Геродота про голод за свободою, яку вiн, Олесь, повинен теж вiдчути, але як хто: як професор Тарновецький, панна Москалiвна чи цей поляк з Рунгур, зачарований опришкiвською свободою?… Чи як Юрко Сербин, який уперто щось утаюе вiд приятеля? Й окремо, вiдчужено вiд людей iде збойкотований мiською громадою радник Корнель Геродот, вiн тримае пiд руку вигнану з дому Баруха Фойерштайна юдейку Сальомею, в зелених очах якоi не згасае погордливий зблиск; вiд осудливих поглядiв захищаеться вона холодною неприступнiстю, зверхнiстю й запаморочливою семiтською вродою. І вже ридае над свiжою могилою реквiем «Co святими упокой»; вже пригасае чорний день, а захiдне склепiння неба прострiлюе гаряча свiтляна бинда, немов надiя… Хор «боян» вiдспiвав «Вiчную пам'ять», i багатолюдна похоронна громада почала поволi розтавати, гублячись мiж могилками. Олесь стояв бiля свiжовисипаного гробу, чекав на Юрка, який загубився у натовпi, й тримав у полi зору мужiв – Станiслава Вiнценза, Богдана Лепкого, Петра Франка й Антошка Дзiвака, якi стояли скраю Печенiжинського тракту, чогось очiкуючи. Й коли до них пiдкотився фiакр i вони всiлися в повiз, пiдiйшов Юрко, й обидва приятелi подалися вгору до Михайлiвськоi церкви. Надворi сутенiло, сумерк нагнiтав туск на душу Олеся, i вiн, йдучи мовчки поруч з товаришем, думав про втрати, яких зазнае нацiя зi смертями знакомитих людей, з арештами пiдпiльникiв, а теж через байдужiсть, бо ось цi люди, якi йдуть iм назустрiч, квапляться додому пiсля працi, розмовляють, пересварюються, смiються, повертають до крамниць, щоб запастися iдлом на вечерю, – чи усвiдомлюють вони, наскiльки щойно стали меншими, слабкiшими, вразливiшими пiсля смертi письменника? Чи задумуються над цiною цiеi втрати або ж над тим, який духовний набуток могли б отримати, якби втямили, що смерть великих людей стае пiдмурiвком, фундаментом, на якому виросте споруда майбутнього досконалiшого життя, – й тодi вирiшуватимуть свою i всього народу долю старi, молодi й ще не народженi… А з чим стану я на мiсцi покiйного письменника, який своею працею збудив гонор у людей за свiй рiд i любов до рiдноi землi? І що повинен зробити я, щоб стати цеглиною у фундаментi нового часу? Що маю вчинити, кого полюбити, кого й чого навчити, адже я цiеi митi вийшов на дорогу, з якоi зiйшли Андрiй Чайковський, Леопольд Тарновецький, панна Москалiвна, – i я сам стаю поводирем свого власного життя… Хто менi допоможе все це збагнути? Ось мiй приятель, напевне, робить вже щось таке, про що я поняття не маю. Замкнувся, утаемничився – чи то вважае, що я не гiдний ступити на ту стежку, якою вiн уже йде, – кудись прямуе, до якогось чину готуеться; та невже я слабший або дурнiший за нього i чи зганьбив чимось себе бодай на одробину? Хлопцi спинилися бiля Михайлiвськоi церкви – Юрковi треба звернути лiворуч, на Мнихiвку, а Олесь спуститься захаращеним схилом до Кляштору й вийде на свiй Каштановий провулок; Юрко вже подае Олесевi руку, той затримуе ii у своiй долонi й запитуе про те, що давно визрiло в його неспокiйних роздумах, – питае, незмигно дивлячись у вiчi приятелевi: «Ти вже належиш до ОУН?» «Ще нi, – спокiйно вiдказав Юрко, не вiдводячи погляду вiд товариша. – Поки що ходжу на оунiвськi молодiжнi курси – на вишкiл». «Ну а я?» – вимовив Олесь i затнувся, нiби злякався власного голосу. «А ти подумай… Тiльки знай: звiдти немае вороття». Й вони мовчки розiйшлися. …У недiлю, коли бляхар Антошко Дзiвак вiдпочивае, Олесь зважився зайти до нього. Майстер запросив хлопця до покою, пiдсунув йому крiсло й багатозначно посмiхнувся: а що, може, й справдi, як це собi вимрiяла Емiлiя, стане Олесь iхнiм зятем – у Бога всього много… І як тiльки гiсть сiв у крiсло, до покою увiйшли шестикласник польськоi гiмназii, що розташована поверхом вище вiд украiнськоi, Казьо iз задерикуватим виразом обличчя й схожа на нього миловидна сестричка Нуся – теж шестикласниця жiночоi школи Украiнського педагогiчного товариства. «То що хочеш сказати, синку?» – запитав Дзiвак Олеся, знiченого появою Казя й Нусi. «Та я так… – не знав хлопець, як висловити свое прохання, тому випалив просто з моста: – Ну, якби ви мали час, пане машинiсте, й розповiли менi щось про пана Вiнценза – про нього ходять легенди…» «О-о, та це менi зробити дуже легко i приемно! – розвiв руками бляхар. – Я люблю про нього розказувати, вiн вартий того». Й Антошко Дзiвак почав розповiдати про свого вiйськового побратима й офiцера, якому пiдлягав у походi на Киiв, – як кажуть, вiд Адама i Єви. Батько пана Станiслава, промисловець з французького роду, ще за небiжки Австрii примандрував у Карпати на пошуки нафтових родовищ i зупинився у Криворiвнi. Купив у збанкрутiлого помiщика маеток на Зарiччi, де й народився його первiсток Стась. Саме тодi пронеслася над краем чутка про рунгурську воду, яка горить, – тож, полишивши над Черемошем сiм'ю на довгi роки, подався Казимир Вiнценз разом зi своiм спiвробiтником Рудольфом Щепановським до Рунгур й узявся там за видобуток чорного золота, а хлопчика виховувала в горах пiснярка й ворожка Палагна Рабенчукова, яка навiки зачарувала його пiснями й легендами про карпатських опришкiв. Станiслав закiнчив у Львiвському унiверситетi право й фiлософiю, а коли вибухла свiтова вiйна, був покликаний на вiйськову службу. Пiсля одинадцятого листопада 1918 року, коли Польща проголосила незалежнiсть, а Галичину покинуло украiнське вiйсько, Станiслав вступив до легiонiв Пiлсудського, служив у званнi капiтана, подружився там з рядовим жовнiром – майстром на всi руки – Антошком Дзiваком, який, вернувшись з росiйського полону, став машинiстом льокайки в Рунгурах. До Рунгур пiсля гуцульських заворушень у Карпатах i жорстоких жандармських розправ над населенням переселився з Криворiвнi й пан Станiслав Вiнценз, прийнявши в спадок вiд покiйного батька нафтову фiрму «Польмiн». …Надворi темнiло, фiакр поволi котився з Мiста печенiжинською дорогою до Рунгур, пасажири мовчали, як це завжди бувае пiсля похорону. На задньому сидiннi дрiмали Богдан Лепкий i Станiслав Вiнценз, на передньому сидiннi, одномiсному, прикуцнув Петро Франко. Не пiддаючись дрiмотi, вiн позирав то в один, то в другий бiк, любуючись кудлатим кожухом дiбров, що, залитi мiсячним сяйвом, пливли пiд крайнiм карпатським хребтом i були сповненi дивних таемниць, якi народ одвiку й донинi розгадуе в переказах, легендах i пiснях… І думалося Петровi Франковi, що вiдтепер захисним щитом перед засиллям сенкевичiвськоi шовiнiстичноi iдеологii буде тiльки фольклор – найправдивiша духовна субстанцiя, проте надто сира для спожитку на свiтовому ринку, а ось другого письменника, рiвного Чайковському, який умiв iсторичним болем розпанахувати людськi серця, а особливо дитячi, немае, бо нi суха, мов пiсок, творчiсть Будзиновського, нi примiтивна – Кащенка, анi навiть густа фактологiею – Опiльського не здатнi проникати в душi читачiв болiсною й войовничою мислiю, яка в Чайковського стала рiвносильною з сенкевичiвською шовiнiстичною риторикою. Й заговорив Петро Франко, продовжуючи думати вголос, а Дзiвак, що примостився бiля вiзника, нашорошив вуха – йому завше було цiкаво слухати, що говорять мудрiшi за нього. «І навiть ви, пане Богдане, – звернувся Франко до Лепкого, – дали лише грунтовне пiзнання мазепинськоi епохи, а от Чайковський зумiв розтривожити серця молодi романтикою козацьких уходiв, пекучим болем брата за сестрою – вiдтворив вiн начало нашоi боротьби за волю й розпачливо заридав над ii втратою…» «Це правда, – вiдказав, прокинувшись iз задуми, Богдан Лепкий. – Я констатую, а треба й наступати… Що ж, цим умiнням володiе нинi единий письменник, мiй сусiд у фiакрi – добродiй Вiнценз, який видобувае з нашоi iсторii екстракт героiки… І менi дивно, пане Станiславе, що ви, опришок за натурою, який сказав про карпатських збойникiв так, нiби увiч iх бачив, покинули гори й задихаетесь тепер у рунгурському сопуху лише для того, щоб мати певний достаток…» «На те склалося багато причин, колего, – вiдказав тихо Вiнценз, нiби таемницею дiлився. Та враз заговорив голосно, захищаючись: – На ваш докiр скажу, що я пишу не в Рунгурах, а у швайцарському Бернi: природа того краю нагадуе менi Карпати. А теж у нашому Бистрецi, в гiрськiй западинi, де я збудував собi хижу. Тiльки там беру до рук перо. Гай, гай…» – Вiнценз помовчав, а далi повiв розповiдь так, нiби то хтось про нього розказуе… Сюди, в Рунгури, часто долунював до нього з карпатських верхiв звук сопiлки… То кликала його самотнiсть, якоi нiхто, крiм карпатського лiсу, не може з ним роздiлити. Самота, зрештою, нiколи його не покидала – сповнена голосом духiв, трав, лiсiв, i в нiй вiн сам ставав таким, як природа: чув мову правiку. Й долинають i нинi до Рунгур трелi сопiлки й звук трембiт з самого Ігреця, де нiхто не живе, лише вiдьми й арiдники, й глушать його опришки стрiляниною з пiстолiв, коли на Юрiя та на Івана виходять на полонини Магури, Шудрика, Льодовоi Баби й Бiлоi Кобили, й долинае до нього iх поклик гей, та куди ж ти подiвся? Пан Станiслав попросив вiзника зупинитися. Крiзь розрiджений мiсячним сяйвом сутiнок завиднiвся на горi будинок з мезонiном, подовгуватий, як усi сiльськi хати, роздiлений на кухню й свiтлицю. У видолинi журкотiв потiчок, а над ним височiла кам'яна фiгура. Вiнценз запропонував гостям пiдiйти до неi, й коли вони наблизилися, вигукнув Петро Франко: «Яка схожiсть! Достоту таким самим, як, пам'ятаю, був мiй батько!.. Велика дяка вам, пане Станiславе, за подарунок. Це, мабуть, перший в Украiнi пам'ятник Франковi». «Можливо, – вiдказав Вiнценз. – Таким, як це ви бачите, я вперше уздрiв Франка у Криворiвнi, у хатi Василя Якiб'юка: моя добра нянька Палагна привела мене, щоб я побачив велику людину. Та здався вiн тодi менi зовсiм не великим – радше, втомленим хлiборобом, який щойно залишив у борознi плуга… «Я на вбогiм перелозi поле дикее орав», – сказав колись поет. І так воно й було, однак те поле ще й нинi просить плуга…» «Не так плуга, як господарського догляду, – додав Лепкий. – Бо ж проросли на тiй нивi найдобiрнiшi хлiба, кинутi в рiллю невтомним сiвачем… А якщо повернутися до нашоi розмови про iсторичну писемнiсть, то мали б ствердити: нiхто в нас досi ще не перевершив «Захара Беркута». «Й не оцiнена, як слiд, iдея цього твору: еднання народiв перед обличчям спiльного ворога, – промовив Вiнценз. – Адже тут, в Карпатах, русичi, поляки й чехи зупинили татарську навалу». «Хай простить менi покiйний батько i ви, достойний господарю, – мовив з гiркотою Петро Франко, – та я мушу сказати: у Березi Картузькiй нинi з благословення польськоi влади застосовують до полiтичних в'язнiв такi тортури, якi й не снилися колишнiм мандаторам у кувських та устерiцьких катушах. Яка там еднiсть…» «А ми загляньмо в майбутне, як оптимiсти, – вiдказав Вiнценз. – Нашi народи замiсть того, щоб побачити хижий вищир спiльного, як ви кажете, ворога, перегризають один одному горла… Та настане час, якщо не за нашого життя, то дiтей наших, коли поляки й украiнцi, як тi однокiннi газди, якi з необхiдностi стають супружниками, оратимуть парокiнкою кожен свою ниву по черзi, свято оберiгаючи межу… Та досить уже розмов: он стоiть на порозi моя Іруся – нас виглядае. З вечерею чекае. А ти, Антошку, як наш домашнiй, допоможи панi накрити стiл…» …Антошко Дзiвак так захопився розповiддю про гостину у Вiнценза, що й забув, чи його слухають… Панi Емiлiя, яка не раз уже чула його оповiдки про рунгурськi часи, коли вiн працював машинiстом на льокайцi, й тепер слухала з цiкавiстю. Нуся не вiдводила вiд батька очей, тiльки вряди-годи крадькома зиркала на Олеся, який, здавалось iй, слухав би Антошковi розповiдi до пiзньоi ночi. Лише Казьо стояв тут немовби з примусу: в його очах тiнилася нехiть, а на губах змiiлася глузлива посмiшка. Та пан Дзiвак говорив так захоплено, що Олесь не помiчав присутнiх, i здавалося йому, нiби мову веде сам Вiнценз. …Пан Станiслав дитинно любив Криворiвню, Черемош, Ігрець та Писаний Камiнь: вiн не переставав тужити за тим дивовижним, оточеним пiднебесними верхами селом, яке називав украiнською Швайцарiею, а ще карпатськими Атенами, бо ж коли лiтував там Іван Франко, – з'iжджалися до Криворiвнi на люфт, щоб наблизитися до великого письменника, i Коцюбинський, i Хоткевич, i Гнатюк, навiть одного разу завiтала до Франка Леся Украiнка по дорозi до Буркута на цiлющi води. Батько Станiслава довго не хотiв розлучатися iз своiм двором на Зарiччi й сказав якось кутському пановi Голомбi, який хотiв купити в нього помiстя: «Гаразд, за будинок ви менi заплатите, за пляц теж, але скiльки дасте за шум Черемошу?» Однак таки спокусився на рунгурськi заробiтки, покинув Криворiвню, а я, моi шановнi гостi, – зiтхнув Вiнценз, – i донинi лiтаю думкою до мольфара Миколи Потяка, до фудульноi Параски Харючки, яка носила Франковi на Писаний Камiнь молоко у збанку, а вiн говорив, ласо поглядаючи на звабливу молодичку: «Яка ж ви, Парасочко, файна!» І теж не раз завiтаю думками в гостi до отця Волянського на його плебанiю, яка осiла вище церкви пiд Клифою, немов ковчег на мiлинi серед розгойданих хвиль гiрського прибою… «То чому пан Станiслав услiд за батьком покинув Криворiвню?» – спитав у Антошка Олесь. …Ось що розповiв того вечора своiм гостям пан Вiнценз… Не мали горяни спокiйного життя через опришкiв. Звiсно, збойники боролися за свободу, та чи хотiли ii маетнi газди? Таж нi, вони волiли славити ii у пiснях та легендах, якi нiкому й нiчим не загрожували… А втiм, чи ж то грiх, коли християнин хоче господарювати? То ж прийшла вiд польськоi влади страшна кара на опришкiв, та й на невинний люд упав неправий суд… Пiсля вiйни увiрвалися в гори новiтнi мандатори пiд командою капiтана Гураля й зчинили таку пацифiкацiю, що жити в горах стало невмiч. «А як iнакше могло бути? – вигукнув наiжачений Казьо. – Суд був справедливий: доки мали сваволити опришки?» …Казав Вiнценз: над опришками мае ще вiдбутися суд мiфу. Й тому вiн написав книгу, в якiй про подii того часу свiдчать не судовi акти, а легенди. Бо якщо залишиться на свiтi бодай один гуцул, то й вiн розповiдатиме людям старовiтську правду про слiди Довбуша – печери, кам'янi крiсла, замки, скарби, а та казка в майбутньому перемiниться в правду. Довбушева дiяльнiсть була реальнiстю, а шукання його скарбiв – то дихання колишньою свободою, а це вже творчий процес… Й коли полiцiя злiквiдувала в горах останнiй опришкiвський загiн, тодi гуцульська амазонка Оленка Шкiндова прорвалася на конi крiзь полiцейськi застави i зникла в iзворах, яругах, проваллях – стала тiею свободою в легендi. А легенда доконче народить колись нову реальнiсть. Так мовив Вiнценз… Тодi в кiмнатi пролунав iстеричний крик: «Брехун i зрадник ваш Вiнценз, татку! А опришки – то хами, злодii, бидло, а не героi!» – аж захлинався Казьо, а Нуся збiлiла на личку, прискочила до брата й, схопивши його за вилоги блюзи, пропищала: «Сам ти хам, пуцьвiрок, недоляшок!» Панi Емiлiя розвела заюшених ненавистю дiтей i проказала, немов оправдовувалася перед Олесем: «Завжди в них так… А ми з Антосем хотiли, щоб було iнакше. Та не з'еднаеться вода з вогнем. Нiколи…» Антошко мовчав, не знаючи, на чий бiк стати: у сiм'i проклався водороздiл, i передчував бляхар, що миру мiж дiтьми вiн не дочекаеться. Олесь поступився назад i за порогом помахав Казьовi кулаком: «Ти ще поплатишся – i за хамiв, i за бидло!» Роздiл шостий Олесь Шамрай i Казьо Дзiвак не довго залишалися в боргу: один не мiг пробачити образ, другий – погроз; Казьо вечорами волочився з базарною галайстрою бiля Студентського парку, й виспiвували вони голосно, щоб чутно було аж на Каштановому провулку «Niech zginie Ukraina, niech zginie chamski lud»[3 - Хай згине Украiна, хай згине хамський люд! (Польськ.)] а Олесь з Юрком Сербином патрулювали квартал вiд Кляштора до кiнця вулицi Скупневича й надривними голосами горланили «jeszcze Polska nie zginela, ale zginac musi, jeszcze Polak Rusinowi buty czyscic musi!»[4 - Ще не вмерла Польща, але вмерти мусить, i ще поляк русиновi чиститиме чоботи (польськ.).] Завбачливий бляхар Антошко, передчуваючи бiду, завiтав до педеля Штефана Сiчкарнi порадитися, як би то не допустити до бiйки мiж закукурiченими бенькартами. Адже в iхньому кварталi вiдвiчно жили в мирi украiнцi й поляки, жиди й цигани, немовбито всiх еднав тут торговицький ярмарок, на якому в супротивенствi перебували тiльки продавцi й покупцi. Та й тих завше примирювали торги – дотепнi, вишуканi, крикливi, при яких аж нiяк не могло дiйти до прикрих сутичок. Мало того, ярмарковий галас не зоставався за дощаними парканами – вiдлунював аж до найвiддаленiших куткiв кварталу: були то позабазарнi розмови розохоченого торгами люду – втiшнi признання тих, кому вдалося ошукати роззяву, й жалiсливi бiдкання ошуканих. На ярмарок приходили мiстяни не лише скупитися, а й на балачки або щоб почути витворних дотепникiв, якi своiм реготом заглушували iржання коней, а ще подивитися чи й випробувати щастя у шахраiв, якi смикали волiчкову нитку, кинуту мiж наперстки; а як нi, то купити за п'ять грошiв записану свою долю на папiрчику, що його витягувала з кишеньки цигана морська свинка. Торговиця по вiвторках i недiлях ставала захоплюючим театром, тож не хотiлося нi Антошковi, анi Штефановi, щоб це розмаiття усталеного життя затьмарювалося дiтвацькими гамбарасами. «Прийшов-ем до вас, достойний пане педелю, – промовив пiсля вiтання Антошко, – най про ваш дiм добра доля не забувае, просити поради, щоб не дай Боже не спублiчилися ми в нашому тихому передмiстi бiйками шибеникiв, котрi раптом догледiли рiзницю мiж поляками й украiнцями, чого ми з вами, добрий сусiдо, нiколи не брали до уваги навiть на цаль… Чи ж не правду я мовлю?» «Маю честь вiддати пошанiвок вам i вашiй панi Емiлii, пане машинiсте, – вiдказав Штефан, – але бiгме не можу второпати, про що ви говорите…» «Та то така марниця, що й у двi трiски нема що взяти… Хiба ми у вiсiмнадцятому не воювали з вами, але ж нi ви, нi я грiха на себе не взяли, Бог нам свiдком. Якiсь там фарiони кров пустили бiля Крупникового млина, то най те забудеться – чого нашi дiти через тото мають виставляти нас на глум?» «Розтлумачте менi виразнiше, пане машинiсте, бо я з вашоi мови таки нiчого не вкумав…» «А хiба ви не знаете, пане педелю, що мiй Казьо вже якийсь час вештаеться вечорами бiля Студентського парку з такими голодрабами, як i вiн, та й ваш Олесь теж не лiпший: ходить разом iз своiм колегою вiд Кляштора до Скупневича – обидва, мов iндики, надутi, й сам я бачив в одного з них надiтий на всi штири пальцi блискучий кастет…» «Та це хлоп'ячi витрiшки, коли ж бо то мiськi хлопцi не чубилися? То й справдi дурниця, не варта того, що можна у двi трiски взяти». «Може, й так, пане педелю, та я про всяке прийшов, щоб вас i себе застерегти… Майтеся в гараздi». Сусiди розiйшлися; зажурений Штефан зжовував губами ясна стараннiше, нiж будь-коли, та й Антошко з журою на обличчi подався вниз вулицею Скупневича. Тривога бляхаря не була марною: коли смеркло, обидва сусiди почули крики, що долунювали вiд парку, й вирiзнили у тих вигуках войовничий заклик «Bij kabnоw!» …Того дня Олесь виходив з будинку гiмназii останнiм: пiсля лекцiй складав колоквiум з латини професоровi Томащуковi. У брамi стояв Казьо Дзiвак виставивши вперед ногу, вiн загородив дорогу Олесевi й проказав, цвiркнувши слиною крiзь зуби: «Ти обiцяв порахуватися зi мною, то якщо такий моцний, приходь, як стемнiе, до фiгури Скупневича, що бiля парку. Й там побалакаемо». В Олеся поза спиною пробiгли мурашки, вiн утямив, що означае Казьове запрошення, й вiдказав: «Дай спокiй, Казю, вiдчепись…» Однак Казьо не забирав ноги й чекав вiдповiдi. Олесь збоявся, вiн нiколи нi з ким ще не бився, не випробовував своiх сил, i майнула у його головi думка проiгнорувати задираку. Та тут же передумав, знаючи, що в такий спосiб признаеться до свого страху й вiдтепер завше ходитиме з принизливим вiдчуттям меншовартостi й буде терпiти глум вуличноi шантрапи – цькування, тютюкання й образи. Подумав, що варто б йому покликати для безпеки Юрка, проте так вчинити не дозволяла власна гордiсть, адже вiн повинен умiти сам себе захистити й не наражати товариша на небезпеку. Олесь змiряв Казя з голови до нiг i, впевнившись, що зможе подужати напасника, спитав: «Сам на сам?» Казьо мовчав, й Олесь, прийнявши його мовчанку за згоду, сказав: «Гаразд, я прийду». Мамi повiв, що йде до Юрка Сербина готувати уроки, й, коли засутенiло, подався до фiгури Скупневича. Довкруж було тихо, Олесь завмирав у тривозi, проте нiхто нiзвiдки не надходив, й вiн постановив собi почекати не бiльше п'яти хвилин – нехай i Казьо дотримуеться точностi. Й цiеi митi його думки розкремсав галас, з берега рiки йшла ватага хлопчакiв, й перед вiв Казьо. Млосний страх спонукував Олеся до втечi, чей вiн один не подужае кiлькох, навiть двох не здолае: пiдступний Казьо зрадив, то й сорому перед зрадником не матиме, вiн уже був готовий утекти, однак встид за свое боягузтво не дозволив йому зрушитися з мiсця… Враз напасники пришвидшили крок i закричали «Bij rusina!», вони повторювали цей заклик безлiч разiв, нiби хотiли сполохати жертву, а може, й самi бiйки збоялися й додавали собi криком вiдваги. Та вихопився вперед Казьо й кинувся на Олеся. Олесь вiдбивався кулаками, розквасив Казьовi губу, з його носа свиснула цiвкою кров, – Олесь уперше вiдчув свою силу, й покинув його страх. Вiн звалив Казя на землю, наступив ногою на його груди й одну мить так стояв – у позi переможного гладiатора. Та в цю хвилину ззаду схопило його – за руки, за шию – п'ять, десять, безлiч рук, Олесь упав навзнак долi, по ньому почали топтатися, й вiн у розпачi подумав, що даремно не покликав на допомогу Юрка: нiчого ж не може вдiяти людина сама… Антошко Дзiвак. як тiльки почув крики, що долунювали вiд парку, зрозумiв, що вони означають, тож вiдкинув набiк начиння, яке цинував, схопився з крiсла й скрикнув: «А де Казьо?!» Панi Емiлiя стояла, безпорадно опустивши руки, а Нуся залементувала: «Таж вiн там, ще завидна вийшов з дому, щойно я впiзнала його голос!» «У полiцiю, в полiцiю бiжiть!» – заметушився Антошко, та перекричала його Нуся: «Полiцiя iм ще й допоможе, це ж Казьо з батярами на Олеся напав!» І з цими словами вибiгла надвiр. Не пам'ятаючи себе й не усвiдомлюючи, що дiе, Нуся побiгла вниз вулицею й, допавши до фiгури, протиснулася у тлум напасникiв, якi гамселили зваленого Олеся, кидалася на них, немов розлючена кiшка на оскаженiлих собак, виривала жмутками волосся з голiв, дряпала обличчя, iстерично верещала, й наляканi батяри розступилися. На допомогу Нусi бiгла панi Емiлiя з кухонним гачком у руцi й пан Антошко, спотикаючись, помахував погрозливо молотком, що його прихопив з собою, а тодi нападники розбiглися, залишивши самого Казя бiля фiгури. Й вiн стояв перед батьками розгублений, закривавлений на лицi. Антошко потермосив його за оборки й прошипiв: «Марш додому, негiднику!» А Нуся в той час припадала до Олеся, який лежав долiлиць на землi, повернула його на спину й прислухалась, чи дихае… Олесь прийшов до пам'ятi, розплющив очi, й здалося йому цiеi митi, що то карпатська амазонка з оповiдок Вiнценза – Оленка Шкiндова, яка прорвалася на конi крiзь жандармськi застави, прилинула тепер iз опришкiвськоi свободи, щоб йому допомогти й життя врятувати. Й коли у його очах розвiялося мрево, вiн упiзнав дiвчину й прошепотiв: «Дякую тобi, Нусю…» Антошко й Емiлiя подалися з Казьом додому. Нуся допомогла Олесевi пiдвестися, вiн пiдiйшов до узбiччя дороги, помив пiд сифоном обличчя й сказав до дiвчини, яка брала його пiд руку, щоб провести: «Я сам пiду, нiчого страшного не сталося, дурниця…» – вiн наче виправдовувався за те, що з ним трапилося, й пiшов вулицею, не оглядаючись. Панi Фросина заламала руки, побачивши сина з синiми басаманами пiд очима, а батько геть сторопiв: «У яку ж ти катавасiю потрапив, синку?» «Та це на Мнихiвцi напала на мене зграя недоросткiв, а чому – не знаю… iх було багато, ледве вирвався з-помiж них…» Штефан Шамрай згадав засторогу Антошка i втямив, що означали крики, якi долинали з-над Пруту до Каштанового провулка. Та цiеi митi вiн боявся дiзнаватися правду: як буде пiсля цього дивитися йому в очi сусiд i якоi сатисфакцii повинен Шамрай вiд нього вимагати… Олесь не ходив на лекцii два днi, i Юрко Сербин, який сидiв з ним за однiею партою, запитав педеля, що трапилося з його сином. «Трохи занедужав, – вiдказав Штефан Сiчкарня, не дивлячись хлопцевi у вiчi. – Можеш провiдати, йому вже краще». Побачивши пiдпухлi очi товариша й синяки на його обличчi, Юрко зрозумiв причину Олесевоi хвороби й мовив, посмiхнувшись: «Вiдбулися й твоi хрестини?… Не дивуйся, ти не перший, давно вже вештаються по Мiсту фалангiсти, як вони себе називають. Нападають на украiнцiв. Були вже випадки на Косачiвцi i в Дядькiвцях, краще тепер не розмовляти вголос по-нашому. Є серед фалангiстiв i польськi гiмназисти. Ти нiкого не впiзнав?» «Не роздивився, було темно… – Олесь вiдвiв погляд вiд Юрка, а коли той таки спробував дiзнатися правди, сказав рiшуче, щоб на родину Антошка, а власне на Нусю, яка його порятувала, не впала погана слава: – Не випитуй, добре? В одному лише можу тобi признатися: моя пригода допомогла менi збагнути, що одна людина не може й дiдька лисого…» «Чи я добре зрозумiв тебе: ти вже вирiшив?» «Так», – вiдповiв твердо Олесь. …Навеснi 1936 року до Львова прибула зв'язкова Євгена Коновальця Анна Заячкiвська. У конспiративнiй квартирi на Старому Знесiннi вона оголосила наказ Провiдника ОУН про призначення в Галичинi провiдником Крайовоi екзекутиви – на мiсце заарештованого Степана Бандери – стрийського правника Льва Ребета. Тодi ж до головного Проводу була залучена студентська й гiмназiйна молодь, на яку покладався Коновалець як на стратегiчну силу в майбутньому. З метою розширити вишкiльнi молодiжнi курси на Покуттi панi Заячкiвська приiхала до Мiста, зв'язалася з Юрком Сербином, який уже вiдбув двомiсячний вишкiл, й доручила йому завербувати до молодiжноi Органiзацii надiйних хлопцiв i дiвчат. Пiсля вояжу примiськими й запрутськими селами Юрко зустрiвся з Олесем i призначив йому дату стрiчi з Крайовим провiдником ОУН бiля грушiвського поромного перевозу. У рибальськiй хатинi над Прутом Юрко з Олесем застали кiльканадцятеро хлопцiв i дiвчат. Були тут сiльськi й мiськi: за одежею – кептариками, сукняними холошнями й запасками – можна було визначити, хто прибув з Кривобродiв. Хiмчина чи то Пилипiвки, й Олесевi стало вiдрадно, що навiть у найглухiших селах молодь уже дозрiла до пiдпiлля. Серед мiських хлопцiв вiн упiзнав восьмикласника Івана Ферлея, який, крiм навчання в гiмназii, ходив до музичноi школи на скрипку до професора Рубiнгера й спiвав теж у його церковному хорi. Кивнув йому головою, але той не вiдповiв, можливо, з мiркувань конспiрацii, зрештою, Ферлей завше напускав на себе неприступнiсть i зверхнiсть, певне, пишався причетнiстю до музики, й Олесевi дивно стало, що вiн ще й до полiтики долучився… Хлопцi на випадок полiцейського наскоку тримали в руках вудочки; Юрко й Олесь теж взяли до рук нарихтовану для них рибальську снасть; на лавицi сидiли молода жiнка в шальовiй хустинi й лисуватий чоловiк у сiльському сардаку. Були це панi Заячкiвська й провiдник Крайовоi екзекутиви Лев Ребет. Провiдник звернувся до присутнiх з короткою iнформацiею… «Ви добровiльно вступаете до молодiжноi ланки ОУН «Юнацтво», вишкiл вiдбуватиметься на Воскресiнецькiй горi. Коли i де буде збiр, кожного повiдомлять окремо. Ви маете вивчити напам'ять Декалог оунiвця й на все життя запам'ятати най святiше гасло: «Анi просьби, анi грозьби, нi тортури, анi смерть не примусять тебе зрадити тайну». Тож уже зараз зважте, чи зможете витримати допити, пiд час яких до вас застосовуватимуть такi самi тортури, як до нинiшнiх полiтичних в'язнiв у Березi Картузькiй; пе-пе-ге, або polski przemysl gumowy[5 - Польська гумова промисловiсть (польськ.).] – катування гумовими палицями по животi, розмова по-китайськи – удари ногами в статевi органи, манiкюр – шпильки пiд нiгтi, Парагвай – заливання у нiс води з чайника… Хто витримае, той залишиться живим, звичайно, в тюрмi, хто зламаеться – вийде на свободу з печаттю вiчноi ганьби на чолi…» «Страшно? – спитала панi Заячкiвська. – Тож якщо хтось злякався, може цiеi митi пiти – нiхто дорiкати не буде». Мовчанка в хатинi тривала нестерпно довго. Врештi один сiльський парубок пiдвiвся, винувато глянув на товаришiв i вийшов. «Цей уже пiшов з печаттю», – кинув Ферлей йому вслiд. «Ще нi, – затримала свiй погляд на Ферлеевi панi Анна. – Вiн чесно зробив, що наперед зважив своi сили… У пiдпiллi потрiбне геройство, а не героiзацiя. Нехай про це всi пам'ятають». До Олеся пiдкралося вагання. Перед його очима постав елегантний професор Леопольд Тарновецький: напевне, нинi його обличчя набрало землистого кольору, а тiло посмуговане гумовими палицями… А якою стала панна Москалiвна: чи залишився на ii личку хоч маленький слiд шаленоi вроди, чи не посивiло ii медове волосся? Але ж не покаялися, витримують… А якими Олесь побачить iх колись, якщо вони повернуться з неволi: знищеними, зламаними чи ще сильнiшими?… Й тодi в поле його уяви увiйшла Нуся, миловидна доня Антошка Дзiвака, з очима, повними вiдданостi Олесевi, коли припадала до нього, побитого. Скiльки мужностi виливав тодi ii погляд! А чи витримала б вона тi тортури, про якi сказав Ребет?… Та що це йому верзеться, чому вона мала б iх витримувати?… Олесь вiдчув, як вступила в нього не вiдома досi сила – адже я не сам, нас багато! І все витримаю – щоб нiхто й нiколи не посмiв обiзвати мене бидлом, щоб на мене колись з любов'ю й повагою глянула панна Москалiвна, щоб я ще хоч раз послухав лекцiю професора Тарновецького i щоб Нуся нiколи не пожалкувала, що заступилася за мене перед нападниками на прутському зарiнку… Й пригода бiля фiгури Скупневича здалася тепер Олесевi дитячою забавою. Але якби не вона – чи прийшло б до нього цiеi митi вiдчуття не звiданоi досi сили? Їi фiзично вiдчув Олесь згодом, коли на гiмназiйному подвiр'i зустрiвся очима до очей з Казьом Дзiваком. Той теж вiдчув Олесеву мiць: не витримав його погляду – повернувся i зник у темному пiд'iздi службового гiмназiйного входу. Минуло бiльше тижня пiсля бiйки бiля Студентського парку, й прийшли до педеля Шамрая Антошко й Емiлiя просити вибачення за вчинену Олесевi кривду. «Я знав, що ви прийдете, бо добрими сусiдами есьте, – промовив Штефан Сiчкарня. – Та я ще того вечора догадався, хто побив нашого сина…» «Пане педелю, – винувато заговорив бляхар, уласкавлюючи поглядом Штефана Шамрая, – ви маете право заскаржити нас до суду. Й ми готовi прийняти заслужену кару, бо так уже виховали свого синочка. Та й не ми, то польська гiмназiя в тому винна… Хiба ж я вас не застерiгав, та ви собi те збагателiзували… А Казьо що – нерозумне теля. Й коли брати на серiо, то й бiйка iхня хоч i жорстока, та все-таки дитяча…» У розмову втрутилася панi Фросина. «То правда, Мiлько, – звернулася вона до Емiлii, з якою потоваришувала ще замолоду. – Бiйка дитяча, проте причина ii доволi зрiла…» «Казьо отримав свое й покаявся, – вiдказала Емiлiя. – А ми готовi вiдшкодувати Олесеву кривду: Антошко наскладав якийсь там грiш…» «За подiбну кривду грiшми не вiдкупитеся, та й ми не будемо вимагати у вас ревалiзацii, – мовив Шамрай. – Мене, дорогi сусiди, iнша тривога дiймае: аби колись не довелося за такий шванк платити великою кров'ю… Бо ж не за дiвчину чубилися нашi хлопцi, вони ще самi гаразд не усвiдомлюють за що… А то була бiйка за мiсце на цiй землi…» Роздiл сьомий Корнель Геродот зупинився перед хвiрткою Олесевого подвiр'я, забачивши крiзь штахети сусiда, який сидiв на порозi свого дому, схиливши на руки голову: не годилося радниковi поминати його без добридня. На привiтання пана Корнеля Олесь квапно пiдвiвся й пiдiйшов до хвiртки, щоб вiддати сусiдовi честь. «Що ж це ви з самого ранку в зажуру запали, пане Олесю?» – спитав пан Геродот тiльки для того, щоб заговорити, бо ж не чекав вiд Олеся вiдповiдi. Якусь мить вони мовчки дивилися один на одного, немов хотiли прочитати з облич, скiльки лiт минуло, вiдколи сусiдують, а мабуть, так багато, як зморщок на iхнiх чолах, до того ж у колись виштрамуваного радника, елегантного, що й муха на канти не сiдала, побiлiла борiдка, а струнка постать гiмназиста Олеся Шамрая похилилася вперед, немовби вiн хотiв наздогнати й повернути собi вкрадений у нього час. «Нема вже в мене, пане меценасе, нi журби, нi втiхи, – вiдказав Олесь, – тiльки нудьга залишилася… Та що я так пишно заговорив, немов поет…» «А чому й не поет? – кивнув радник головою в бiк повiтки, пiд якою поставали в ряд корчуватi потвори, вилудженi з нутра мертвих деревин. – Щоб таке витворити, треба мати мистецьку уяву… Не заперечуйте, не будьте надто скромнi. Послухайте, що скажу вам… Ви в тих корчагах, яких знайшли на лiсових цвинтарищах, вбачали тiльки зло, бо його образ водно жив у вашiй уявi… А чому б вам не взяти поруб з живоi липи, ясеня або вишнi й не вирiзьбити образ краси: жiнки з таемничим поглядом, у якому може лише хтось один вiдчитати тайнопис ii душi, – вродливицi з довгим, до пояса, медовим волоссям. Або з каштановою й тугою, мов вужiвка, косою…» Конец ознакомительного фрагмента. notes Примечания 1 До забав i до працi (польськ.). 2 Я сам е професором у тiй справi (польськ.). 3 Хай згине Украiна, хай згине хамський люд! (Польськ.) 4 Ще не вмерла Польща, але вмерти мусить, i ще поляк русиновi чиститиме чоботи (польськ.). 5 Польська гумова промисловiсть (польськ.). Текст предоставлен ООО «ИТ» Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию:https://tellnovel.com/ru/vanichuk_roman/torgovicya