Хресна проща Роман Іваничук Історiя Украiни в романах «Для того, щоб ми здобули ту незалежнiсть, якоi хочемо, мусимо пройти Хресну прощу, – каже Роман Іваничук. – Не якусь конкретну. Символiчно народом пройти цей шлях». «Хресна проща» – це iсторичний роман, в якому поеднано рiзнi часи: iсторiя володорювання Данила Галицького, його сина Лева й славетного спiвця Митуси; початок XX столiття, коли парохом у селi Страдчi на Яворiвщинi був отець Миколай Конрад, украiнський греко-католицький святий; хрущовська «вiдлига», часи iснування «Доморосiв» – гуртка молодих студентiв-фiлологiв, одним iз яких був i Роман Іваничук. Об'еднуе ж цi всi часи Страдчiвська печерська Лавра, а також вiчне запитання: «Як зберегти вiрнiсть, себе для своеi землi?» Роман Іваничук Хресна проща І як я вмру, не розумiю — життя мое одвiчнее…     Павло Тичина Книга перша Домороси. Іспит сумлiння І Коли на майданi страдчiвськоi церкви Рiздва Пресвятоi Богородицi не стало празнешного люду й запрошенi на святковi обiди прихожани розходилися лiсовими стежками по двое, по трое, а то й цiлими гуртами до обiйсть, розкиданих по галявинах i вилаштуваних рядочком над тихою Верещицею, я помiтив маленького й зiсохлого, немов коцюрубок, чоловiчка, що сидiв на порозi дзвiницi – в клепанi[1 - Шапка-вушанка.] з проiденими моллю вухами, якi стирчали, немов у пугача, брови мав зведенi уверх дугами, наче вiд подиву; був вiн геть схожий на нiчного птаха, заслiпленого денним свiтлом, й уперто придивлявся до мене, наче хотiв упiзнати, потiм пiдвiвся й пошкандибав до колоди, на якiй сидiв я, i, дихнувши ядучим тютюновим димом, спитав, як менi здалося, досить нахабно: – Ви що – з печери вилiзли? – Можливо, – вiдказав я неохоче. – Але дуже давно… – А певне, що не ниньки… То небезмай три десятки рокiв тому пiд час хресного ходу зайшло в онтой, нинi загратований, отвiр трое хлопцiв i дiвчина – й навiки там пропали… – Виходить, що не пропали, якщо донинi iх па м’ятаете… – То ви насправдi – з тих? – З тих, з тих… – вiдбуркнув я, впiзнавши чоловiчка. – Але йдiть, йдiть собi, вуйку, а я ще трохи сам посиджу… – А як називаетесь? – не вступався чоловiчок. – Вам це конче треба знати?.. Сказав я вам: iдiть собi. А тодi сталося диво: чоловiчок зник, наче його тут зо всiм i не було, я порозглядався й по якiйсь хвилинi побачив на чубку смереки, що заступала дзвiницю, справдешнього пугача з настовбурченими вухами, з жовтими дугами над здивованими очима – був той птах достоту схожий на чоловiчка в клепанi: може, то вiн перемiнився в нiчного птаха… Й подумалося менi, що я перевтомився за цiлий день чекання. …Називаюся Ігор Романюк; в це урочище пiд Страдчiвською горою, яка моторошним отвором печерного входу зловiсно вдивляеться у принишклу видолину за Верещицею, я прийшов – згiдно iз колишнiм домовленням мiж нами, чотирма фiломатами, – iз життевих мандрiвок. Загратоване залiзним пруттям чорне око гори, а ще розмова з чоловiчком, схожим на поморщений коцюрубок, нагадали менi легенду, про нас складену: три десятки рокiв тому четверо вигнанцiв iз Львiвського унiверситету в день Благовiщення зiбралися тут, бiля страдчiвськоi церкви, перед тим, як розiйтися свiтами, щоб попрощатися й поклястися повернутись сюди через тридцять лiт у день храмового празника у Страдчi, хоч нiхто з нас не вiрив, що таке може колись статися, й тодi пiшла iз Янiвщини чутка, що в печеру бiля Страдча зайшли й не вернулися, навiки пропали трое хлопцiв i дiвчина; хтось ту вигадку спородив нiби для того, щоб нiхто з нас нiкому в пам'ятi не залишився i щоб нiхто нiколи не шукав iзгоiв, вiдкинутих з битого шляху, яким вони досi йшли i враз стали нiкому не потрiбними; помолившись у церквi, ми на очах у прихожан, пройшовши разом з ними хресним ходом, вступили у чорний отвiр, i нiхто бiльше нас не бачив i не шукав; згодом хтось загородив печерну дiру залiзними штабами, прибивши печать по нашiй пам'ятi… Боже милий, спам'ятай мене, все це тiльки легенда! Але ж могло так статися, думав я, дивлячись на тихий осiннiй плин Верещицi, бо чому нiхто, крiм мене, не з'явився на умовлене мiсце зустрiчi? Проте Боговi не хотiлося мене спам'ятовувати, i я далi додумував легенду, на дiйсностi засновану… Дiйснiсть у згадках перемагала, й Ігор, сидячи бiля загратованого отвору печери, прокручував стрiчку реальних картин, якi вiдбивали прожитi в молодостi днi. Були вони зримi й зовсiм не зв'язанi з легендою про таемниче зникнення колишнього студентського товариства в утробi печери; не було такого, але кожна байка мае свое пiдгрунтя: прихожани церкви Рiздва Пресвятоi Богородицi, якi звикли щонедiлi бачити в Страдчi молодiжний гурт – може, то археологи? – що заходив у печеру, подовгу там перебував й згодом виходив на свiт Божий, пустили по людях тривожну чутку, коли того гурту не стало видно на березi Верещицi… А може, й справдi, – думав тепер Ігор, – ми розчинилися у пiдземеллi, бо куди подiлися, в яких свiтових пропастях позникали, що нiкого на умовленому мiсцi нинi нема… Ігор у думцi вперто скликав колишнiх друзiв, i ось вдалось йому на один мент iх повернути й розставити на зримiй картинi такими, якими вони були в днi студентськоi юностi, – жадiбних до життя загарливцiв, котрим самого унiверситету, лекцiй, захоплень викладацькою майстернiстю професури, тривожних хвилин пiд час екзаменацiйних сесiй, шелесту книг у бiблiотеках було категорично замало: ми прагнули знайомств, розмов, суперечок i передовсiм творчого проявлення – кожен з нас бажав виявити на людях свою визрiлу, та ще приховану духовну сутнiсть читанням власних поезiй, новел, вмiнням викласти у словах своi погляди, похвальбою набутими знаннями; ми бажали перемог у палких дискусiях, були потенцiйними полiтичними протестантами i головне – прагнули стати помiченими, видiленими iз студентськоi маси… Тож кожен з нас окремо, ще до знайомства, спiймався на гачок заманливого оголошення, вивiшеного на дверях студентського клубу: охочi взяти участь у драматичному гуртку можуть зiбратися такого-то дня i о такiй-то годинi в актовiй залi, що маестатично називалася тодi «kolegium maximum». На режисера студентського драматичного гуртка зголосився найповажнiший на фiлфаку п'ятикурсник Антон Доленко з Полтавщини – вельми поважний, бо переросток, за що йому почепили прозвисько Старий, iнакше й не називали, часто забуваючи його справжне ймення; був вiн мовчазний i добродушний, проте знав собi цiну, мав шану у студентiв i прихильнiсть викладачiв, визнавався на драматургii й темою своеi дипломноi роботи взяв п'еси Корнiйчука, не пропускав жодноi вистави у львiвських театрах, крiм того, цiкавився економiкою й деколи заводив бесiду про можливiсть рентабельного колгоспного господарювання, непогано знав фiлософiю й на екзаменах з дiалектичного матерiалiзму вдавався до дискусiй з приводу фiлософських систем Гегеля i Юма, заганяючи викладачiв, якi слiпо сповiдували марксизм, у незручне становище, й тi, боячись ревiзiонiстських ухилiв премудрого студента, завбачливо ставили йому найвищу оцiнку; а ще всi знали, що Антон встиг за свое життя зазнати розмаiтих пригод, про якi волiв мовчати, й признавався до них лише в хвилини роздратувань суспiльними несправедливостями: в юностi Доленка забрали на роботу до Нiмеччини, а пiсля вiйни зморений остарбайтер, звинувачений у спiвпрацi з нiмцями, вiдбував п'ятирiчне заслання у Приморському краю. Старий чекав у актовiй залi на охочих узяти участь у роботi драмгуртка, й прийшло до нього кiлька волонтерiв з рiзних курсiв украiнського вiддiлення фiлфаку. Першим з'явився Ігор Романюк, вже досить знаний на факультетi поет: його вiршi часто друкувалися в унiверситетськiй багатотиражцi, а недавно вiн втiшився публiкацiею великоi добiрки поезiй в киiвському товстому журналi; зiрковiй хворобi Ігор не пiддавався й мужньо сприймав критику на засiданнях лiтстудii. Прийшов теж Ігорiв однокурсник Мирон Синютка – малий зростом, з лисуватою круглою головою, вiн вправлявся у критицi й за скромнi студентськi грошi скуповував у книгарнях найновiшi збiрки поезiй, захоплювався вiршами маловiдомого поета Ярослава Шпорти, й Ігор називав свого приятеля «зашпортаним на шпортознавствi». З'явився в актовiй залi, а iнакше й не могло бути, красень з другого курсу гiтарист Аркадiй Молодий, який брав участь у масовках в театрi ПрикВО[2 - Театр Прикарпатського вiйськового округу.], куди напросився лише для того, щоб бачити щодня львiвську примадонну Дiану Шерстякову й бути iз нею поруч; його прийняли охоче, зваживши на музикальнi здiбностi й на ефектну зовнiшнiсть: був то стрункий, доладно складений юнак з баламутними сiрими очима, з жуiрськими вусиками й трикутними бакенбардами, з вигляду – серцеiд, то й не дивно, що привiв iз собою нiкому не знайому першокурсницю – русяве янголятко з довгою, до пояса, товстою косою i тремтливими вiями, писану красуню, яка тихо назвалася: «Я – Ореста». Антон попросив прибулих сiсти й повiдомив, що драмгурток працюватиме над п'есою Корнiйчука «Платон Кречет»; вiн роздав усiм по примiрнику п'еси й почав призначати майбутнiх акторiв на ролi. – Ти, Аркадiю, будеш Аркадiем – завiдувачем лiкарнi, Ігор – Платоном, Мирон – терапевтом Бубликом, Ореста – асистенткою Валею, а на роль Лiди та й iнших кандидатiв на ролi доведеться ще шукати. Й коли вiн це сказав, до зали увiйшла коротко стрижена, до половини вуха, елегантна панна з розкосими очима, iронiчним поглядом зелених очей i напускною суворiстю на обличчi, немовби вона наготувалася захищатися вiд допитливих поглядiв. Усе в ii постатi було вiдточене, нiби на мармурi рiзцем скульптора: маленькi вушка, гострий ледь загнутий носик, стиснута смужка губ, блiдi щоки з легкими впадинами, довга шия з разком бiлих коралiв, пiд рожевою блузочкою випинався скромний бюст, тонкий стан прехопився вишиваною крайкою, – та попри всю цю вишуканiсть, коли вона стала поруч з Орестою, здалася Ігоревi некрасивою, начебто ii дiвоча врода заховалася пiд холодною маскою, немов пiд льодовою плiвкою. – Ви хто? – запитав Антон. – Лiда Сорока, з журналiстики. – То будете архiтектором Лiдою. Дiвчина знизала плечима, нiби iй до всього цього було байдуже, Ігор пильно придивлявся до неi, дошукуючись в ii обличчi властивоi iй вроди, i врештi прошепотiв, нахилившись до Мирона, – з нехiттю, аж гейби зi злом: – Яка гордовита аристократка… Перезнайомившись iз майбутнiми акторами, Антон вiдпустив iх до наступного дня – переписувати ролi. II Читання ролей почалося з реплiки Валi-Орести: «Як близько сонце, воно iде на нас, не спиняйте, не спиняйте!», яку вона виголосила несподiвано для себе самоi натхненно, немов не пiд час репетицii, а вже на сценi – може, iй це так вдалося тому, що тих кiлька слiв були майже единим текстом в ролi асистентки Валi, i все артистичне вмiння Орести вклалося в експресивну реплiку. На миловидному личку дiвчини iз натурально вiдтвореноi сонливостi вилущилося природне захоплення сонячним сяйвом: Ореста враз iз прекрасноi ляльки перемiнилася в живу людину, зачаровану пробудженням свiту, який уперше iй з'явився – усвiдомленим i чарiвним. Ігор невiдривно дивився на Оресту, а вона все ще не виходила з ролi, сидiла з опущеними руками, не маючи сили здолати враження вiд уперше побаченого величного сонця, яке не переставало ii заслiплювати; Ореста вiдчувала, як променi грiють ii обличчя, й знемагала вiд iхнього тепла, а вони, щораз наближаючись, падали на неi, обпiкали, вона заслонилася вiд них долонею й тодi крiзь пальцi побачила налитi радiстю i здивуванням очi хлопця, з яким ще не встигла познайомитися, а мав вiн виконувати роль Платона; Ігор здався iй надмiрно втiшеним, його радiсть повнилася смiливiстю, вiн перемагав знiяковiння Орести, долав ii iнфантильнiсть, перемiнював дитину в розквiтлу дiвчину, пожадливо обнiмав ii поглядом, утворював довкруж неi нестримне забороло – таке мiцне, щоб чужi очi не могли його пробити, однак це йому не вдалося зробити: на неi так само гаряче, аж до нахабства, дивився Аркадiй, нiби теж уперше побачив; захищаючись вiд тих обстрiлiв, Ореста провела долонею по обличчi, зсунула з нього подобу Валi й, знiяковiло посмiхаючись, переводила погляд з Ігоря на Аркадiя, повертаючи собi на мить образ гутаперчевоi ляльки. Старий, видно, був задоволений вдалою мiзансценою, та це вiдчуття тривало в нього недовго: актори читали своi тексти без iнтонацiй, глухо – нi в одного не вiдчувалося втiхи вiд входження в роль, сама ж Валя-Ореста ще однiею реплiкою зруйнувала, мабуть, ту першу i едину натуральну мiзансцену в п'есi: «Я хочу взяти сонце в руки й вiддати його тобi», – вимовила вона зiзнання, адресоване своему коханому – окулiстовi Стьопi, й на цьому репетицiя перервалася вiд саркастичноi фрази Лiди: – Спам'ятайтеся, та хiба так розмовляють закоханi?! Доленко невдоволено позирнув на Лiду, даючи iй зрозумiти, що заважае, проте ii зауваження враз здетонувало дискусiю: майбутнi актори заговорили всi разом; невдоволення вiд того, що вже цiлу годину добровiльно повторюють за автором п'еси плакатнi фрази й з напускним пафосом входять у ролi рупорiв фальшивоi корнiйчукiвськоi демагогii, дiйняло кожного соромом, й усi обурено заговорили: хiба не мiг Старий вибрати iншоi п'еси, чи ж то свiт клином зiйшовся на «Платоновi Кречетi»; Антон, забачивши провал, спробував рятувати ситуацiю, мовляв, пiд час роботи над спектаклем маемо право пiдредаговувати твiр, так роблять усi режисери у професiйних театрах, проте його голос згас пiд аргументацiею дискутантiв; зрештою, Доленко сам передбачав подiбне фiаско, адже в драматургii визнавався непогано й ходульнiсть Корнiйчуковоi п'еси давно збагнув, однак мусив узяти ii до репертуару: секретар комiтету комсомолу Черепов не давав згоди на постановку «Свiччиного весiлля» Івана Кочерги, нi, тим паче, на «97» Миколи Кулiша, а про класичнi п'еси й слухати не хотiв… Отож замiсть репетицii спалахнула гаряча й небезпечна суперечка, Антон боязко оглядався, та зупинити гамору не зумiв – у актовiй залi несподiвано розпочалася перша репетицiя самостiйного студентського мислення. – Роль Платона Кречета, як i майже всi ролi в цiй п'есi, – заговорив Ігор, – надумана, штучна й фальшива! Головний герой – а як може бути iнакше в соцiалiстичному творi – стопроцентово iдеальний: вдумливий, талановитий, до того ж вiртуозно грае на скрипцi, чим зачаровуе Лiду, i та, звичайно, в нього закохуеться! Лiда, не вiдводячи погляду вiд Молодана, який мав грати роль ii нареченого Аркадiя, iронiчно посмiхнулася й додала: – І моментально розчаровуеться в Аркадiевi, запримiтивши, як вiн наступае стоптаними каблуками на манжети задовгих на нього штанiв… Аркадiй спалахнув i пiдтягнув штани, злiсно при тому зиркнувши на журналiстку, на губах якоi в'юнилася зухвала посмiшка; у вишуканого елеганта вмить пропала самовпевненiсть, i хоч йому зовсiм не iмпонувала негативна роль завiдувача лiкарнi, став на його захист. – До чого тут зовнiшнi ознаки, – сказав. – П'еса Корнiйчука не про це, все-таки вона психологiчна й у нiй поставлене приховане завдання – розвiнчати мiф Кречета, – про це доречно говорив щойно Ігор. У дискусiю втрутився Синютка, який досi сидiв мовчки, вiн вибухнув фiлiппiкою, й нiхто не зумiв перервати його запальну мову: – Наша дискусiя, друзi, розпочалася не iз суттевого. Чому не мае права iснувати в мистецтвi iдеальний герой? Хiба мало в класичнiй лiтературi героiчних персонажiв, вiзьмiть хоча б Тараса Бульбу або Кирила Тура з «Чорноi ради». Рiч не в цьому: ви спершу згадайте, в якому роцi написав Корнiйчук п'есу. Забули? То я вам пригадаю… Антон ляснув книжкою по столi. – Перестань, Мироне! Ми зiйшлися сюди не для полiтикування, а заради мистецтва… – Ти диви! – запiяв Мирон. – Кому ж то вже вдалося вiддерти мистецтво вiд полiтики? Ти будеш, напевне, першим таким пiонером, Антоне… Бо навiть декаданс i досi вважаеться полiтичною матерiею, оскiльки проповiдуе визволення творчостi вiд тiеi ж полiтики… Ну, а в цiй п'есi заполiтизовано все, до того жахливо примiтивно: «ви в пiонерах були?», «ви ж член партii!» i т. д. i т. п… Я навiв iнвективи першого секретаря обкому партii Береста, який усе знае i е справедливiшим вiд буддiйського божища… А якi мудрi сентенцii проголошуе цей партiйний бос: «Яка може бути пильнiсть без вiри в народ?» Ба навiть дурненький окулiст Стьопа завойовуе серце Валi ось яким вишуканим освiдченням: «Кохана Валю, моя любов до тебе чиста, як кришталь, адже ми живемо в епосi, коли люди переробляють свiт i долають власнi вади!» – Вiдпочинь, колего, – нарештi вдалося Ігоревi зупинити Миронiв пасаж. – Краще послухай анекдот, я щойно його придумав… Сидять пiд копицею сiна тракторист Вася i доярка Маша. Вася хоче обняти дiвчину, та вона, перед тим як вiддатися коханому, запитуе: «Ти вiриш у комунiзм?» – «Вiрю!» – на весь степ вигукуе Вася, й тодi дiвчина, схиливши голову на плече хлопця, млосно шепоче: «Якщо так, то я твоя…» – Яка досконала соцреалiстична схема! – вигукнув Мирон, перемагаючи смiх акторiв. Антон пiдвiвся. – Я припиняю цей балаган, товаришi! Ви надто далеко заходите, вже й до методу добираетеся. А там – i до системи… Це шкiдливе критиканство… Чи не краще було б подумати, адже настав час вiдлиги, про вдосконалення нашого ладу… Мирон приклав до уст човником долоню й, нахилившись до Антона, проказав пiвголосом: – Недавно приiжджав до Москви iдеальний комунiст – французький фiлософ Жан Поль Сартр. Однак, недовго погостювавши в Бiлокам'янiй, вiн стрiмголов утiкав звiдти, нiби за ним гналося щонайменше сто макбетiвських вiдьом! А вiддихавшись у Парижi, сказав: «Та система не надаеться до ремонту, ii треба поламати й викинути на смiтник!» Антон зблiд. – Товаришi, – прошепотiв, – ми ж не в катакомбах, а в радянському унiверситетi. Схаменiться! – А нам би й не вадило збиратися в якiйсь печерi, ми ж неофiти, – сказав Ігор. У розмову втрутилася Лiда. – Не хвилюйтеся, Антоне, ми ж нiчого антидержавного не чинимо. Але ж не можемо й далi ходити з кляпами на писках. Тиран здох, i настав час очищення. Мусимо вчитись мислити, як нормальнi люди, а не як корнiйчукiвськi манекени. – Власне, власне! – пiдхопив Мирон, вiн витирав хустинкою свою круглу лису голову i не вгавав: – Ми взялися готувати до постановки неймовiрну фальшивку… Найпримiтивнiший персонаж п'еси терапевт Бублик перераховуе, скiльки хворих прийняв вiн за свое життя, скiльки сердець вислухав. А чи не краще було б, якби Корнiйчук примусив його полiчити, скiльки людей померло вiд голоду за один той рiк, коли писалася п'еса: та в сотнi разiв бiльше нарахував би трупiв! Ба нi, для драматурга в той час найважливiшою проблемою був чиряк на шиi в секретаря обкому партii, що його так умiло зоперував знаменитий хiрург Кречет! Аркадiй Молодий, пооглядавшись, проказав тихо: – Друзi, наша розмова може бути почута. Нам того треба? Краще б ми справдi знайшли для зустрiчей якусь печеру, бо в цiй актовiй залi напевно стiни вуха мають… – А я скажу, куди нам варто податися, – промовив Ігор. – До Страдча. Там така печера, що й бiс нас не знайде. Я добре знаю тi мiсця, сам родом з Янова… – Чому б i нi? – пiдтримала Ігоря Лiда. – Виiхати на пленеру, ми ж таки маемо якийсь стосунок до мистецтва. І до романтики теж, адже ще не старi… Їi iконописне обличчя враз степлiло, Ігор приглянувся до Лiди й побачив, як крiзь холодну маску проколюеться на обличчi дiвчини затаена врода – може, вона з'являеться, коли мова заходить про мистецтво? Ігор перевiв погляд на Оресту й ураз забув про затаену Лiдину вроду, якоi треба було дошукуватись, а Ореста – нiби вся занурилась у свою власну красу: русяве волосся в'язалося у золоту вужiвку коси, що збiгала розплужкою помiж грудьми до пояса, й, мабуть, вiд цього прекрасна лялька знову, як це сталося на початку репетицii, перемiнилася в живу красуню, вона зачудовано дивилася на дискутантiв, i з-пiд ii довгих вiй падали прямо на Ігоря синi пучки променiв, пропалювали сорочку на грудях хлопця й проникали до самого серця. Вiн ще палкiше, нiж на початку репетицii, огортав поглядом дiвчину, створюючи довкруж неi заслону, щоб iншi очi не уздрiли того, що вiн, та враз iз тривогою знову помiтив, як пожадливо й нахабно дивиться на неi Аркадiй. …Того дня, коли в kolegium maximum вiдбувалася невдала репетицiя вистави «Платон Кречет», Аркадiй Молодий святкував свою першу справжню парубоцьку перемогу, й полiтична дискусiя мiж учасниками драматичного гуртка його не зачiпала, був вiн нiби вiдсутнiй серед товариства, навiть чарiвну Оресту, з якою прийшов на репетицiю, не вiдразу побачив – оцiнив ii вроду аж тодi, коли вона так вдало вiдтворила стан пробудження асистентки Валi… Зустрiв ii бiля брами клубного корпусу, коли дiвчина читала оголошення. Вона спитала Аркадiя, де займатиметься драмгурток, й вiн узяв ii за руку, мов дитину, бо ж була маленька й щупла, схожа бiльше на школярку, нiж на студентку; сам же Аркадiй перебував ще пiд враженням проведеноi ночi в гримувальнi прими Дiани Шерстяковоi: гордовита актриса несподiвано йому пiдкорилася. Коли вiн на порозi гримувальнi з букетом троянд у руцi на колiнах благав у неi прихильностi, актриса допомогла йому пiдвестися, погладила долонею по щоцi й сказала так просто й байдуже, нiби йшлося про зовсiм буденну для неi рiч: – Не зображуй страждань, тобi це недоступно. Та коли вже так дуже захотiв, то зоставайся в мене на нiч, скiльки того дiла… До цiеi перемоги йшов Аркадiй довго. Надiлений вiд природи ефектною чоловiчою вродою хлопець пiсля закiнчення середньоi школи вихопився до Львова iз провiнцiйного мiстечка, де для його буйноi вдачi бракувало простору: вечiрнi, пiд гiтару, гутiрки втратили зрештою свiй чар i сенс; iз тих кiлькох десятикласниць, яких вiн за iхньою згодою, бо липли до нього, мов оси до меду, позбавив дiвоцтва, не вибрав жодноi й не збирався зав'язувати собi свiт; хлопець не давав стриму своiй парубоцькiй сваволi, й батьки, якi пильно стерегли доньок, полегшено зiтхнули, коли заводiяки не стало видно в мiстечку – певне, улаштувався в якомусь львiвському iнститутi або й в унiверситетi, i слава Богу; Аркадiй спершу приiжджав на вихiднi додому й збирав у парку галасливу компанiю, а потiм не стало його чутно, пропав… А вiн i насправдi пропав… Сталося це в театрi ПрикВО на виставi Всеволода Вишневського «Оптимiстична трагедiя». Жiнку-комiсара грала артистка Дiана Шерстякова: такоi жiночоi вроди, замiшаноi на чоловiчiй мужностi, взагалi не могло iснувати на бiлому свiтi – може, то було цiлковите ii перевтiлення, й коли комiсар вийняла з-за пояса нагана й вистрелила у п'яного матроса, який поривався ii гвалтувати, коли скрикнула «Хто ще хоче комiсарського тiла?!», Аркадiй притьмом зiйшов з гальорки, пробiг проходом до оркестровоi ями й, перехилившись через балюстраду, жадiбно вдивлявся в постать вродливоi актриси й мовчки благав, щоб вона його запримiтила, гiпнотизував чоловiчою жадобою, й вона нарештi уздрiла юнака, а як уже пролунали в залi оплески, коли актриса вийшла на поклон, тодi Аркадiя обпiк ii позирк, вона нахилилася й прошепотiла до нього: – І ти возжелав комiсарського тiла? На другий день Аркадiй зайшов до кабiнету директора театру й попросився в масовку. Директор, оцiнивши зовнiшнiсть хлопця й дiзнавшись, що вiн мае ще й музикальнi здiбностi, прийняв його без слова. …Кожного разу, коли Аркадiй виходив у масовцi на сцену, актриса Шерстякова примiчала його, молодого красеня, та й не могла не запримiтити, вiн-бо переслiдував ii закоханим поглядом i при кожнiй нагодi намагався бути якнайближче бiля неi; вона гасила його хiть байдужим поглядом, нiби й не впiзнавала того юнака, що голодно дивився на неi, коли вона пiсля закiнчення «Оптимiстичноi трагедii» приймала овацii; знаменита артистка пiд час своеi працi в театрi звикла до уваги адораторiв – цей хлопець був одним iз багатьох, проте iй, амбiтнiй жiнцi, приемно було вiдчувати на собi його закоханий погляд, й вона завше тримала Аркадiя в полi свого зору, немовби вивчала його акторськi можливостi, й урештi ощасливила несподiваною пропозицiею: а чи б не спробував вiн у другому складi репетирувати роль Хоми Брута у виставi «Вiй»… Лiтала пiд час репетицiй домовина понад сценою, осiдала долi, й тодi з неi виходила прекрасна Сотникiвна й простягала до Хоми руки, щоб затягнути його у вiдьомське пекло; Хома-Аркадiй описував крейдою довкруж себе кола й приговорював «хрест на менi, хрест на спинi», проте його очi не вiдтворювали смертельного жаху, вiн шепотiв закляття, не вiдводячи при тому палкого погляду вiд Дiани-вiдьми; Шерстякова переривала гру, пiдходила до Аркадiя, термосила його за оборки спудейського кафтана й говорила: «Ти телепень, а не актор, я ж не Дiана Шерстякова, й навiть не Сотникiвна, я вiдьма, й ти мусиш мене боятися, умлiвати зi страху, таж спробуй нарештi у своему поглядi вiдбити нарештi панiчний переляк – ось вдираеться до церкви нечиста сила, сам Вiй простягае до тебе кощавi руки, то хоч трохи злякайся?» – й водила розчепiреними пальцями по його обличчi, вiн тi пальцi цiлував, й вона безпорадно дивилася на нефортунного Брута. Врештi пiсля генеральноi репетицii актриса кинула зневажливо: «Вертайся в масовку, ти бездарний!» i з тими словами пiшла до своеi гримувальнi; тодi Аркадiй, схопивши зi столика букет троянд, що його завбачливо прихопив на генералку, подався за Дiаною, впав перед нею на колiна, й вона, змилосердившись, залишила його в себе на нiч. Нервово роздягалася й невдоволено бурчала, хоча в тому бурчаннi вчувалася Аркадiевi кокетлива жартiвливiсть: «Набагато легше вiддатися тобi, нiж переконати, що ти менi противний; та ходи, ходи вже швидше, чого ще там вовтузишся, чи не загудзувалися, бува, зав'язки на твоiх кальсонах?»; Аркадiй, зрештою, не барився, накинувся на неi, немов голодний звiр на жертву, м'яв iй груди, мало не трискала з них кров, вiн довго мучив ii, байдужу й холодну, аж поки вона не зм'якла, поки ii очi не затягнулися туманною паволокою – i враз Дiана ожила, обхопила хлопця руками за шию, увiп'ялася в уста й вистогнала «мiй рiдний, любий!»; Дiана знемагала, млiла, самотня артистка мала вже чимало коханцiв, але такого в неi ще не було – молодого, сильного й невтомного, вона шепотiла таке, в що важко було хлопцевi повiрити: «Ти станеш великим актором, ти зiграеш самого Гамлета й пiдкориш не тiльки Львiв, а весь наш край – так само, як здолав мене, як же менi солодко, кохай мене, кохай ще i ще…» А коли пекельне полум'я обпалило обох, й вiд iхнiх тiл залишився лише попiлець марноти, вона пiдвелася, подала йому, знесиленому, руку, допомагаючи встати, почала його одягати – iз вдячностi за нечувану досi радiсть, дбайливо застiбала гудзики на його сорочцi, потiм тихо вiдiмкнула дверi гримувальнi й повела коридором до чорного виходу… Вже свiтало, й треба було розставатися; охололий Аркадiй покiрно й квапно йшов за нею, на схiдках Дiана його зупинила, припала до грудей i, заглядаючи йому у вiчi, просила: «Приходь увечерi, приходь щодня, я тебе кохаю», однак Аркадiя замiсть так довго очiкуваного щастя пройняла враз тупа байдужiсть – до театру, до шаленоi вроди актриси, до ii тiла; Дiана висмоктувала його губи, а вiн у той час запримiчував густi вiяльця бiля ii очей i дужки зморшок у кутиках вуст, гордовита красуня враз зблякла в його очах, стала звичайною жiнкою бальзакiвського вiку, Аркадiй поцiлував ii в чоло, вивiльнився з обiймiв i вийшов на вулицю з вiдчуттям переможця, готового до нового походу. …Аркадiй прислуховувався до дискусii, що спалахнула мiж учасниками ще не створеного студентського драмгуртка, сам втручався у суперечку, проте до всього того, що стосувалося п'еси Корнiйчука й самого автора, було йому до чужостi байдуже, вiн ще перебував думками у гримувальнi прими Шерстяковоi, котру так несподiвано легко здобув й вiд кохання з якою залишився марнотний попiлець; а була ж вона досконала – гаряча, досвiдчена в найпотаемнiших тонкощах любовi, в секретах забав, винахiдлива й безсоромна; такоi втiхи вiн ще не зазнавав нi з однiею коханкою, а все ж трутний осад гiрчився на днi його душi: тi вiяльця бiля очей, тi дужки зморшок у кутиках уст засвiдчували перезрiлий ii жiночий вiк, в Аркадiя проколювався сором вiд усвiдомлення, що Дiана годиться йому в матерi, а стала любаскою, i як йому далi повестися – стати – на глум акторiв – пажем у поважноi й авторитетноi театральноi дами, використовувати ii впливовiсть для власноi акторськоi кар'ери й назавжди забути ii зневажливi слова «ти бездарний телепень!», а якщо це й насправдi так, то що йому всмiхаеться в майбутньому: роль слухняного поштуркача у примхливоi прими, яка в театрi стоiть вище самого режисера, а я ще такий молодий, а на свiтi стiльки красунь! І в той момент зморних роздумiв вiн уздрiв невинне й прекрасне янголя, яке заслiпило сонце: дiвчина не могла вийти з дива, що те сонце так стрiмко наблизилося до неi: Аркадiй аж тепер побачив Оресту в усiй ii вродi, а розкiшна Шерстякова вiдсунулася в тiнь й зовсiм зникла з його пам'ятi; зваба Орести заслiпила його достоту так, як щойно сонце Валю, й не переможений ще нi разу серцеiд постановив цiеi митi: хiба лише смерть завадить йому ii здобути; вiн не вiдводив вiд дiвчини очей, студенти сперечалися, а в його серце вдерлася, як йому здалося, перша справжня любов. Антона Доленка вже не було в залi, недойшлi актори теж почали розходитися, Мирон Синютка в чомусь переконував Ігоря Романюка, та вiн не слухав, його очi прикипiли до Орести, й вiн випередив Аркадiя: взяв дiвчину за руку й вийшов з нею iз зали; Аркадiй пас iх ревнивим поглядом, на його обличчi малювалася злiсть, змiшана iз впевненiстю в перемозi, й тiеi митi вiн вiдчув на собi чийсь пронизливий погляд, оглянувся й зустрiвся з насмiшливими очима Лiди. Та насмiшка була така сама, як тодi, коли вона поглузувала з Аркадiевих затоптаних штанiв, i вiн втямив, що за ним стежить недруг… ІІІ У страдчiвськiй пущi щойно починае розпаношуватися осiнь: кольористi клени, тихо засинаючи, струшують iз себе лапате листя, встелюють ними жухле моховиння, заквiтчують золотистими узорами кущi глоду й ожини, якi стають схожими на святково одягнутих охайних бабусь, що он, обтяженi вiком, повагом прямують зусiбiч до церкви на храмову вiдправу; притишенi спiви, нiбито в храмi правиться молебень за упокiй природи, ледве долинають до загратованого отвору печери, бiля якоi на зваленому бурею буковому стовбурi сиджу я, Ігор Романюк; прихожани, такi ж урочистi, як i дерева у страдчiвському лiсi, стоять пiвколом перед папертю маленькоi й тiсноi, критоi замохнатiлим гонтом церковцi; на дзвiницi бемкае самотнiй дзвiн, рунтаючи осiнню тишу; луна дзвону колотиться помiж деревами, струшуючи червоне листя з букiв, й нечутний подих втомленого лiтнiми бурями вiтру несе його на голубу стрiчку Верещицi, що вливаеться у круглу видолину, мов у чашу, й, обважнiле вiд листяного покриву, зупиняеться бiля крутих берегiв, зацвiтае бiлими iз жовтими сердечками лiлями й, непомiтно просочуючись у iзворину, прямуе до Днiстра, – i над усiм цим спокоем повисае елегiйний спiв «Пресвятая Богородице, спаси нас!»; пелену благальних тренiв рунтае дзвiн благовiсту й кришить ii, кремсае, нiби переконуе прихожан, що марно благати в Господа милосердя, адже пiсля осенi неминуче прийде зима. Я слухаю празнешну лiтургiю, що ii так само, як i тридцять рокiв тому, вiдправляють тут люди i природа, й менi дивно й любо, що вiдтодi у страдчiвському свiтi нiчого не змiнилося, тiльки й того, що отвiр печери перехрещено залiзними штабами й прихожан бiля церкви набагато менше, нiж колись, i я знаю, чому так сталося: нiхто ж уже не забороняе молитися за добру долю своiх рiдних i за легку зиму, немае бiльше причин для протесту, що колись примушував людей валом валити до церкви й благати Богородицю про порятунок вiд неволi – ii не стало. Помiнялися тiльки люди, iх я не знаю, й вони не знають мене теж, крiм, можливо, того чоловiчка в клепанi, що, здаеться, впiзнав мене й раптом зник кудись, – тож марно менi дошукуватись мiж мирянами знайомих облич; я теж не вiрю, що колишнi друзi прийдуть сюди, як обiцяли, хоч теплиться-таки в душi надiя, що хоча б хтось прийде – ну бодай один!.. А кого найбiльше хотiв би побачити? Антона Доленка й близько немае, Мирон Синютка, ставши пiсля арешту народним депутатом Верховноi Ради Украiни, по вуха влiз у полiтику; Ореста… вона нi на мить не вступаеться з-перед очей, але ii немае, немае!; Аркадiй iз того провалля, в якому опинився, нiколи, мабуть, вже не вибереться, – не iснуе на свiтi бiльше доморосiв, як я колись назвав наше товариство, залишилася у Львовi тiльки Лiда, i я хочу вiрити, що вона, нехай лише одна з усiх, таки прийде, i дивно менi стае, що нестерпно жду саме ii… Та бачиться менi, що марно жду. Святковий люд уже розходиться з церкви празникувати, однак у менi ще теплиться пломiнчик надii, що хтось таки з'явиться, я вирiшую чекати до смерку й настирливо кличу друзiв… І ось вони в моiй уявi прямують вiд залiзничноi станцii лiсовою дорiжкою, здалеку вiтаються, й нарештi оточуе мене той самий гурт романтичних доморосiв, якi колись уперше тут зiйшлися – в день страдчiвського престольного празника 21 вересня 1956 року. …Наш задум, що виник пiд час дискусii з приводу Корнiйчуковоi п'еси – для подальших розмов збиратися у Страдчi, – був по-юнацьки романтичний i вельми ризиковний: подих полiтичноi вiдлиги в Союзi марно здавався нам справжньою весною. Був то час суспiльного вiдпруження пiсля розвiнчання культу Сталiна на XX з'iздi комунiстичноi партii: закритий лист про сталiнськi злочини читав студентам унiверситету в тому ж kolegium maximum секретар парткому; ми спершу сидiли тихо – розгубленi й здивованi, зляканi, чей за одне зневажливе слово на адресу вождя ще так недавно можна було зазнати тяжкоi кари, а тут нам повiдають, що Сталiн злочинець! Ми крадькома переглядалися, озиралися й водночас поволi смiливiшали, i врештi зловiсний гул сповнив актову залу; нiхто студентiв не втихомирював, тiльки голос секретаря парткому вряди-годи набирав металевоi тональностi, в якiй вчувалася погроза; вона вже нас не лякала – нам здавалося, то партбос зачитуе манiфест свободи: в залi почулися то схвальнi, то обуренi вигуки – у студентiв уже бракувало стриму, та нiхто з нас не запримiчував, що з балкона пильно стежить за нашою поведiнкою секретар комiтету комсомолу Черепов i бере на мушку найсмiливiших. Тiеi митi ми забули, що в советськiй системi свобода взагалi неможлива, що влада лише випускае надмiр пари з котла, аби не розiрвався: ми ще не знали, що за кiлька мiсяцiв за крихiтний подих свободи Угорщину стратують танки й потече кров вулицями Будапешта; ми зривали кляпи iз своiх уст, забуваючи про обережнiсть, в гуртожитках студенти шельмували радянську владу й, надриваючись, спiвали спародiйовану пiсню про Сталiна «Із-за гiр та з-за високих налетiла сарана»; жадоба волi була дужчою за страх, та й страху не було: ми навiть у думках не допускали, що за нами й досi стежить недремне око тих самих гебiстiв, якi так несподiвано заблазнювали перед народом у фальшивому розкаяннi. …Ігор прийшов до печери перший, йому недалеко: ночував у батькiв – потомствених янiвських столярiв. Пильно, аж до болю в очах, вдивлявся у глибину темного тунелю помiж буками, в який шугнула вузька дорiжка до залiзничноi станцii, нарештi в сутiннiй глибинi заворушилися три чоловiчi постатi, а попереду них дрiботiла, просто-таки бiгла золотоволоса дiвчина, туга коса спадала iй на груди, вона притримувала ii лiвою рукою, а правою помахувала Ігоревi, i йому солодко защемiло в серцi вiд думки, що Ореста до нього квапиться, що не образилася за його поцiлунок, яким вiн обпiк ii щоку, коли вони пiсля репетицii в актовiй залi прощалися бiля пiд’iзду на Пiсковiй, – видно, пам’ятае, видно, слiд його шаленства грiе ii й досi; дiвчина стрiмко наближалася, й Ігоревi здалося, що вона хоче втопитися в його обiймах, однак Ореста рiзко зупинилася перед хлопцем, нiби iй стало соромно за невтримнiсть, хвильку стояла непорушно, приглядаючись до Ігоря, враз безпричинно засмiялася, знiяковiння згасило гримасу усмiшки на ii устах, й вона промовила: – Ти такий дивний… Що з тобою? – Смiшний? – витиснув Ігор з горла одне слово й бiльше нiчого не зумiв сказати, тiльки рвучко подався вперед з простягнутими руками й так застиг, наче спiйманий на крадiжцi: з лiсового тунелю виринули на свiтло три постатi, й тiнi враз ожили: Доленко, пiдкручуючи вуса, лукаво посмiхався до Ігоря, Молодин вiдвiв убiк погляд i, як це здалося Ігоревi, вмисне не дивився на нього й Оресту, й вигляд його був надто поважний, гейби аж сердитий; Синютка, виставивши вперед вказiвного пальця, щось лепетав крiзь смiх, певне, розказував свiжий анекдот, бо всi враз голосно засмiялися, однак Ігор того дотепу не почув: вiн цiеi митi зустрiвся з поглядом Лiди, яка досi ховалася за спинами хлопцiв i врештi протиснулася промiж них уперед; обличчя панни було ясне й вiдкрите, нiби висвiтлене чарiвним лiхтарем iзсередини, вона розпростерла руки й вигукнула, дивлячись при цьому на Ігоря, немов хотiла подiлитися своiм захопленням тiльки з ним: – Як тут гарно, як гарно! – й додала пригаслим тоном, показуючи на овальний чорний отвiр печери: – І моторошно… А взагалi, ти молодець, Ігоре, що покликав нас у свое царство… Ігор прикипiв поглядом до Лiди, нiби вперше ii побачив: певне, ця панянка, коли iй хотiлося, мала дар висвiтлювати свою приховану за холодною маскою дивну вроду; зблиск Лiдиноi чарiвностi на мить заслiпив Ігоря, вiн хотiв якось зреагувати на Лiдине захоплення, та не знаходив слiв; за час Ігоревого сторопiння на Оресту нахлинуло гiрке вiдчуття своеi непотрiбностi, й вона вийшла з поля Ігоревого зору, врештi хлопець вiдвiв вiд Лiди погляд й почав очима шукати Оресту, довго не мiг знайти ii, аж поки не побачив – маленьку, скривджену, гейби заховану вiд нього за спиною Аркадiя. Збагнувши провину, Ігор умить опинився бiля неi й промовив владно до товариства: – Запалюйте свiчки й заходьте в аiд. Я поведу вас дном пекла, як Вергiлiй Данте… Ігор увiйшов у отвiр печери, за ним шнурком подалося товариство. На нас дихнув пiдвальним запахом холод, зимний струмiнь повiтря вихопився з печерноi глибини, й Ореста, яка трималася за мою руку, зiщулилася, притиснулася плечем до мене, щоб зiгрiтися, й вiд цього менi стало добре; упевнившись у прихильностi дiвчини, я обняв ii однiею рукою за стан, а в другiй тримав запалену свiчку, позаду нас мерехтiло ще iх чотири, й менi згадався ряд княжоi родини, викладений мозаiкою на стiнi киiвськоi Софii; ми заходили в глибину печери, й менi здалося, що, долаючи столiття, проникаемо в серцевину найдавнiшоi нашоi iсторii… Історична наука змалку вабила Ігоря, й вiн чекав того менту, коли насмiлиться взятись за працю над iсторичним романом про Страдчiвську печерську Лавру; поезiя поволi вступалася з Ігоревих захоплень, його останнiй вiрш звучав обiцянкою розпочати важку й заманливу працю в iсторичному жанрi: «Історiя минулих днiв в менi цiкавiсть завше будить: подii давнi й давнi люди встають iз пороху вiкiв, я бачу, як з старих пiсень сьогоднiшнiй сiяе день»; ця неоковирна строфа ще раз прозвучала в моiй свiдомостi тодi, коли зi свiчкою в руцi заглиблювався в печерний тунель, i я подумав, що iсторичнi романи, якi колись напишу, мусять бути виграненi словами так доладно, як рисунок на Ахiлловому щитi, бо тiльки в такому виглядi давня iсторiя повинна приходити до читача… Ігор заглибився в своi думки, i так усi йшли б мовчки, схилившись пiд склепiнням печери до самого дна аiду, якби не зупинив його оклик Антона: – Агов, Вергiлiю, ти так затято мовчиш, нiби ведеш нас на страту, а обiцяв же розповiсти iсторiю цих катакомб! Ігор пiднiс над головою свiчку. – А ми далi й не пiдемо – може, iншим разом: попереду прохiд мiсцями дуже низький, деколи й повзти треба. Тож пiднесiть свiчки горi й погляньте довкола: у цiй галереi печерна каплиця другоi на Русi Лаври: он бачите нiшi для iкон на стiнах. А в глибинi галереi, пильно придивiться, стоiть камiнний хрест i поруч з ним витесаний з каменю стiлець – то сповiдальня. За нею ж чорно зяють келii для затворникiв. Усе це збереглося з одинадцятого столiття… – Хто грiшний, сiдай на цей стiлець i сповiдайся, – промовив Аркадiй. – Тiльки сповiдника немае серед нас. – Цю функцiю найкраще сповнив би наш Старий, – обiзвався Мирон. – Вiн вусатий, а бороду йому приклеiмо. Ти ж, Аркадiю, сiдай перший i признавайся до своiх грiхiв – певне, вже досить натворив iх у театрi з юними артистками. – Старi набагато грiховнiшi, з юними не так цiкаво, – засмiявся Аркадiй. – Але як признаватися до провин, коли немае сповiдника, – вголос? – Можна i вголос, тут нiхто, крiм нас, не почуе, ми ж нiкому не розкажемо. Ігор вийшов на середину галереi, закрiпив свiчку на сповiдальному каменi й заговорив, надаючи мовi вмисноi урочистостi: – Ми зiбралися тут не для жартiв, друзi моi. Маемо створити схоже на масонську ложу товариство, тiльки треба його якось назвати. Мирон Синютка, який на третьому курсi вважався всезнайком, запропонував: – Назвемося фiломатами, тобто любителями наук. – Непогано, але ж товариство пiд такою назвою iснувало у Вiльнi ще за Мiцкевича, – засумнiвався Ігор. – І iх усiх пересадили, – вставила Лiда. – Тому, що вони з любителiв наук перетворилися на полiтиканiв, – зауважив Антон. – Ми ж маемо бути лояльними. – А для чого лояльному товариству збиратися в печерi? – Для емоцiй, – зiронiзував Аркадiй. – Ти ж сама сказала, що ми романтики. – Дурницю ляпнула… Романтики – то не тi, що зiтхають до мiсяця пiд спiв соловейкiв, а котрi потайки чистять зброю… – То щоб жiнка не ляпала дурницi, краще, як сказала поетеса, нехай мовчить серед збору… – Не сварiться, – обiрвав суперечку Ігор, помiтивши в очах Лiди й Аркадiя злостивi iскри, – i чого то вони незлюбили одне одного? – Й теж не викликайте вовка з лiсу: в цiй печерi живе й чатуе на своi жертви енергетика катiв i скривджених. Колись давно татари задушили тут димом монахiв, а вже за нашоi пам’ятi, в сорок першому, новiтнi ординцi замордували священика й дяка… – І ти – до полiтики? – озвався Антон. – Застерiгаю ще раз: ми повиннi сприяти вдосконаленню чинного ладу, а не його деструкцii. – Старенька пiсня на новий мотив, – промугикав Мирон. – Я ще нiчого не вмотивовував, – огризнувся Антон. – Поки що викладаю своi погляди на наш суспiльний устрiй в трактатi «З полону власностi». Давно вже над ним працюю. – І що зробиш з тим трактатом? – Заклею в конверт i вишлю в ЦК. – Наiвний. Колись за таку консультацiю тебе вислали б на Соловки. А тепер, у кращому випадку, викинуть до кошика твое дослiдження. Ігор махнув рукою. – Припинiть пустопорожнi балачки, нiхто нiчого в цiй державi не змiнить i не вдосконалить – iснуе едине правило у верхах: «Ми тут порадилися й вирiшили…» А товариство, яке хочемо створити, буде покликане для того, щоб удосконалювати, а може, й змiнити самих себе… Тепер послухайте, яку я придумав назву, уважно слухайте, бо свiчки вже догоряють. Ось – Доленко, беремо перший склад ДО, Молодин – МО, Романюк – РО, Синютка – СИ, й утворюеться нiде не чуване слово ДОМОРОСИ. – Згода! – вигукнули хлопцi, а Лiда проказала сама до себе: – Та й справдi, жiнки серед збору мають мовчати, – нас проiгноровано. – А я, примiром, жодних претензiй не маю, – пискнула Ореста. – Аби брати участь у наших розмовах, менi аж нiяк не завадить те, що першого складу мого прiзвища не буде в назвi товариства. – Не ображайся, Лiдо, – поблажливо мовив Арка дiй. – Хлопцi складуть стрижень товариства, ти ж будеш зв’язковою з журналiстами. А Ореста – нашою окрасою… Полохливе полум’я свiчки промерехтiло обличчям Орести, й воно стало достоту таким екзальтованим, як у Корнiйчуковоi героiнi Валi, зачарованоi сонцем. Ореста вдячно глянула на Аркадiя i, знiтившись вiд його хтивого погляду, защебетала, намагаючись здолати свое знiяковiння: – Як тут дивно, урочо, я нiколи й мрiяти не могла, що колись зможу збагнути таемницю потойбiччя… І враз зблякла пишнота ii слiв вiд скептичноi реплiки Лiди, що глухо прозвучала в сутiнках: – Не вживай, ради Бога, висловiв, якi нiчого не означають. Я нiяк не можу зрозумiти поняття «мрiя» – що воно таке? – Але ж ти сама щойно була замрiяна, коли ввiйшла в страдчiвську пущу, – промовив Аркадiй, стаючи на захист Орести. – То був хвилевий стан, а не мрiя, – вiдказала Лiда. – Спiвчуваю людям, – голос Аркадiя набирав саркастичноi тональностi, – до яких раз на рiк приходить подiбний стан, та й то на престольний празник. – А я спiвчуваю тим, якi за престольними празниками не встигають побачити красу будня. Свiчки скапували, язички полуменю ставали цяточками, немов на сiльських каганцях; Ігор знову припинив су перечку мiж Аркадiем i Лiдою – «чого ви не подiлили?» – й потiшив товариство, що наступного разу, а буде це рiвно за два тижнi, в недiлю, вiн вiзьме з дому стаенну гасову лiхтарню, й свiчки бiльше не знадобляться. – А що ми будемо робити крiм того, що пускати однi одним словеснi шпильки? – запитав Антон i тут же вiдповiв на свое питання: – Наша компанiя склалась як драмгурток, то нехай i залишаеться в такому ж амплуа. Подумаймо, яку п’есу можемо взяти до роботи. – Гамлета! – випалив Аркадiй. – Ти хочеш вiдразу вхопитися за вершину дерева, а ще не встиг як слiд обняти стовбура… А втiм, печерна сценографiя сприяла б реалiзацii шекспiрiвськоi фiлософii: Гамлетовi суджено дiяти у двох свiтах – вiн мае виконати волю потойбiччя в реальному свiтi i, стикаючись у ньому не з привидами, не з уявнiстю, а зi справжньою людською мораллю чи то пак аморальнiстю, не може сповнити синiвського обов’язку й пасуе перед вимогами реального життя… Однак роз в’язати таке завдання було б нам надто складно. – То вiзьмiм «Макбета», – запропонував Мирон. – Яка актуальна тема на сьогоднi – засудження тиранii! – Надто прозорий пiдтекст для нинiшньоi ситуацii, – зауважив Антон. – Не треба пертися на рожен. До сповiдального каменя, на якому догоряла свiчка, вийшла iз сутiнку Лiда. – Якщо ми вже так дуже хочемо розпочинати своi акторськi спроби з Шекспiра, то вiзьмiмо його феерiю «Сон лiтньоi ночi». У цiй казцi кожен з нас знайде вiдповiдну для себе роль, адже там усi персонажi, як i ми, – Лiда значуще глянула на Ігоря й Оресту, – вперемiш закоханi! – Ай справдi! – пiдхопила Ореста. – Я б спробувала зiграти Гелену, закохану в Деметрiя. – О, а я тодi зiграв би Деметрiя, – зовсiм серйозно промовив Аркадiй. Ігор мовчав. Свiчки згасали, темрява в печерi густiшала, й нiхто не бачив виразу його обличчя. Вiн проказав iдко: – Тобi, Оресто, найкраще пасувала б роль когось iз ельфiв – хоча б Метелика. – Тодi ти грав би ельфа Горошка! – вiдгризлася Ореста. Вибухнув смiх, свiчки разом погасли, й товариство почало шнурком вишиватися з печери. Першими зникли в лiсовому тунелi Ореста з Аркадiем, за ними подалися Мирон з Антоном, а Ігор стояв непорушно бiля печерного отвору й до болю зiмкнув повiки, нiби його заслiплювало сонце, й коли церковця спорожнiла й довкруж стало по-осiнньому тихо, до нього пiдiйшла Лiда й дiткнулася до його лiктя рукою. – Не падай у вiдчай, Ігорку, – промовила шепотом, й хлопець вiдчув на своiй щоцi ii теплий подих. – Не так важливо, щоб тебе любили, справжне щастя тодi, коли любиш ти… Ходiмо й ми до електрички. – Пiду до батькiв, то зовсiм недалеко, – вiдказав Ігор зрезигновано. – Я проведу тебе до тракту, менi нiкуди поспiшати… А ти не бiйся, я нi в чому тобi не заважатиму. Незважаючи на мiй огидний характер, я можу бути доброю колежанкою… Ми йшли мовчки лiсовим тунелем, i коли в далинi з-поза старих лип визирнув станцiйний будиночок, я звернув на стежку, що пробивалася крiзь гущавину до Яворiвського тракту, поступився, пропускаючи Лiду поперед себе, й вона, минаючи, черкнула мене м'якушем грудей, i тодi нашi очi, знiяковiлi й водночас утiшенi, вичiкувально на мить зупинилися, й менi здалося, що той дотик – прихований заклик дiвчини до чогось зовсiм iншого, нiж приятелювання, однак мент був надто нетривким: Лiда вже йшла попереду, й моi очi тепер любовно огортали ii виточений стан, довгу шию, на яку спадала пiлка коротко стриженого русявого волосся, хода дiвчини була гнучка, зваблива, i в мене майнула ревнива думка, що хтось колись пiзнае цю досконалiсть природи й не матиме нiколи сил звiльнитися вiд неi; Лiда йшла й щось говорила наче сама до себе, вона вряди-годи повертала голову, немов давала знати, що ii мова адресуеться менi, а може – намагалася затiнити нею свое знiяковiння, i я теж вiдчував, як ii слова тлумлять у менi хвилеве захоплення дiвчиною. – Який парадокс, – про щось розмiрковувала вголос Лiда й не дбала про те, чи ii слова доходять до свiдомостi Ігоря, думки якого враз перемiстилися до станцiйноi почекальнi, де, напевне, ждуть електрички Ореста й Аркадiй, а якi вони обое зараз, – пiдкочувалися до серця хлопця пекучi ревнощi, й вiн бiльше не помiчав грацii Лiди, бачив лише тих двох: стоять вони одне навпроти одного й, може, обнiмаються, може, цiлуються, а Мирон з Антоном повiдверталися i вдають, що того не бачать, але як це могло так статися, що Ореста насправдi, мов той шекспiрiвський Метелик, безтурботно перелетiла з квiтки на квiтку, й терпкий туск занiмiв у його грудях; вiн цiеi митi виразно побачив вродливе обличчя Аркадiя, поруч з яким вiн, Ігор, виглядав би мов горошок бiля тюльпана; гiркота добиралася до самого серця, й ще дужче згiрчував ii образ золотокосоi Орести, яка впиваеться великими синiми очима в Аркадiя й готова прийняти його поцiлунок – зовсiм iнший, умiлий, не схожий на той, яким вiн обпiкав – а чи обпiк? – Орестину щоку бiля пiд'iзду на Пiсковiй. – Ти мене зовсiм не слухаеш, – дорiкнула Лiда й, зупинившись, пильно глянула на Ігоря. – Та вийди, вийди врештi на свiже повiтря з тiеi прокуреноi почекальнi! – І звiдки вона знае, що вiн там, незримий, дивиться з кута, як вони цiлуються, кусае до кровi губи й ненавидить себе за свою нiкчемнiсть, а Лiда наглить на нього, щоб не пiдглядав, не ставав жалюгiдним. – Отже, слухай, Ігоре, який парадокс: ченцi в печерах прирiкали себе на самотнiсть, бо вважали ii сенсом свого iснування, а iхнi нащадки косяками тиснуться до лавр, обмацують пальцями мощi, обслинюють iхнi зображення на iконах, знаючи, що мертвi не запротестують. Й, можливо, душi анахоретiв обурюються на таке блюзнiрство… – Й деколи мстяться, – вiдказав Ігор, вiдсторонившись вiд ревнивих роздумiв, якi щойно дiймали його до болю. – Згадаймо лише таемничу смерть деяких дослiдникiв, якi зважувались анатомувати египетськi мумii. – І ще менi цiкаво, – продовжувала Лiда, – як реагуе на свою всесвiтню славу i всезагальне поклонiння душа Шевченка, який у «Перебендi» висловив найвищу похвалу самотностi. Хiба не мучиться, адже усамiтнену душу поета невпинно тривожать голоси як прихильникiв, так i лихословiв? – Помиляешся, Лiдо. Шевченко випрошував у Бога самотностi у хвилини втоми. А насправдi жадав слави: «А слава – заповiдь моя». Я особисто нiколи не бажав би самотностi, це смерть, це знищення людського в людинi навiть тодi, коли вона ще живе… Небiж Мазепи Войнаровський – високоосвiчений муж, знакомитий полководець, пiдкорювач жiночих сердець – здичавiв за час довголiтньоi самотностi в Сибiру. – Це правда. Тому юнакам треба шукати не лише любовниць, а й спiврозмовниць. Кохання для кохання – то теж здичавiлiсть. Розмова зацiкавила нас обох, i ми пiшли поруч, торкаючись плече до плеча – на стежцi було тiсно. Лiда взяла мене пiд руку. – А ти знаеш, про що я подумала щойно? – по хвилi заговорила, i в ii голосi я вчув довiрливiсть до мене. – Ти пишеш вiршi, а вiршi пишуть усi – хто вмiе i не вмiе… Але ж е глибинний i просторий жанр, який, зрештою, визначае рiвень лiтератури, – проза. Ти нам розповiв дещо з iсторii страдчiвськоi печери, а властиво – не сказав нiчого… А чому б тобi не сiсти за роман на цю тему? Або, скажемо скромнiше, – повiсть. Ми задумали взятися за вистави, та я мало вiрю, що це нам удасться. Але ж фiломати, а домороси хочуть iх наслiдувати, збиралися передовсiм для читання власних творiв. И серед них формувався Мiцкевич. А що якби ти взявся за прозовий твiр на страдчiвську тему i – звiсно, не в печерi – читав нам роздiл за роздiлом, а ми б висловлювали своi думки з того приводу… – А як ти вгадала, що я давно вже думаю про такий твiр? – здивувався я. – Ти що – Кассандра? – Чому – Кассандра? ii ж пророцтвам нiхто не вiрив. – Але ж про мене ти вгадала, i я це пiдтверджую. – То випадок, не сприймай всього серйозно, Ігоре… О, iде вже автобус до Львова. Бувай здоров! Я хотiв ii затримати, чогось ми ще не договорили, та Лiда вскочила в автобус. Я довго дивився, як вiн вiддаляеться, з вiконця висунулась ii рука, й дiвчина довго помахувала нею, прощаючись зi мною… IV Ігор уперше злякався чистого незаписаного паперу. Досi вiн вiршував: поетичнi рядки легко клалися на папiр, коли душу опановував щемливий настрiй. Мiг вiн бути розбуджений красою страдчiвського бору, що прокидався iз зимовоi сплячки й засвiдчував оновлене життя липкими рiжками блiдо-зелених листочкiв на гiлках сивостволих букiв, жовтими котиками на помолодiлих вербах, сережками сiрих базьок на лiщинi – Ігор умiв чуйним слухом вловлювати несмiливу мову провесни, його втiха першим теплом зливалася iз щебетом лiсового птаства – такий настрiй огороджував свiтлi словеснi образи, а от мiнорнiсть навiвалася осiннiм туманом, що лягав на дзеркало Янiвського озера бiлою пеленою, крiзь яку прозирали голiвки диких качок, а тонконога чапля вивищувалася над водою, немов щогла корабля, що застиг на якорi; осiння тиша мрячною порошею засiвала в душу почуття суму, що сукався сiрим шнурком i скручувався в тугий клубок гiркоти, з якоi народжувався вже iнший, похмурий, словесний образ, а бувало й таке, що папiр зiтлiвав вiд жару слiв, коли перед очима з'являлася золотоволоса голiвка з довгою вужiвкою коси, – поезiя виморювала душу Ігоря; та водночас i зцiлювала вiд ран… Й розпаношилась вона в його серцi, i був вiн щасливий вiд Божого дару, що iнколи цiлком поглинав його сутнiсть, втеплював у створенi образи, якi наповнювали його вином радостi, а деколи, немов змiiна отрута, дiймали лютим болем. А сьогоднi папiр зворожився: заслiплював очi, немов молодий снiг на сонцi, глузував з немочi молодого поета, який зраджував подароване йому Богом умiння, поет сам тратував його, шукаючи нового способу вираження, й папiр мстився: перетворював чорнило на воду – жодне слово не виписувалося на його бiлотi, й падали зiжмаканi жмутки на долiвку, а в Ігоря опускалися руки… Та чув же вiн чув, що десь глибоко у пiдсвiдомостi зачаiлися не торканi ним нiколи знання, вмiння й нi разу не використанi слова; клубок таких потрiбних цiеi митi думок лiниво ворушився в тайниках пам'ятi, немов спiйманий рiй бджiл на сливовiй гiлцi, – i де ключ, щоб вiдiмкнути ту скарбонку, де тi важелi, якi б пiдняли шлюзи й висипали слова – той матерiал для нового способу творення, для оволодiння новою й непiддатливою субстанцiею, що зветься просто – проза? Й нарештi сталося: забiгало перо, заповнюючи бiсерним почерком сторiнку за сторiнкою, й незчувся Ігор, як його назавше, немов аркан бранця, заполонила сила жанру, з яким вiн уже повiк не розлучиться… Свiй перший прозовий твiр писав я днями й вечорами в читальнiй залi студентськоi бiблiотеки, мене всього поглинула робота, до якоi пiдступав так боязко, занедбав навчання, а лiтня сесiя нестримно наближалася, i я вже знав, що через це писання, мабуть, не витягну на пiдвищену стипендiю, я перестав спiлкуватися з товаришами, та коли вже перо спинилося i я прочитав написане – вперше вiдчув перевагу прози над вiршем: у вiршi iдея перебувае на службi в рими, а проза дае простiр для вiльного мислення, i я впевнився, що вiдтепер буду вправлятися лише в цьому жанрi й, освоюючи його, долатиму непiддатливий матерiал. Я усвiдомлював, що праця буде нелегкою, однак, прочитавши написане й подумавши, що мое письмо бiльш-менш вправне, полегшено зiтхнув, нiби знайшов загублене, i аж тодi згадав, що завтра та недiля, коли домороси мають знову зустрiтися бiля страдчiвськоi печери. Ночував у батькiв, а в недiлю подався до Страдча й не думав бiльше про написане, воно вже iснувало поза моею волею i владою, я квапився, бо вийшов з дому досить пiзно: десь там мое товариство мене виглядае, а Ореста, так думалось менi, не прислухаеться до розмов i не вiдводить своеi чарiвноi голiвки вiд стежки, на якiй маю з'явитися, очi в неi затягнутi паволокою суму, а я, негiдник, мучився ревнощами, для яких не мав нiяких пiдстав; Ореста чекае мене, вiрив я, а в душi визрiвав рiшенець: зважуся освiдчитись iй сьогоднi в коханнi. Моя вiдвага змiцнiла, коли побачив усiх моiх друзiв, якi сидiли перед печерою на складених чотирикутником колодах; Аркадiй стояв обiч i палив цигарку, Лiда, схрестивши на грудях руки, спiдлоба дивилася на нього, нiби хотiла збагнути, що справжне ховаеться десь там глибоко в його душi, замасковане ефектною зовнiшнiстю… А може, в них уже настав мир, – подумав я, – й тi словеснi шпильки, якими вони вряди-годи обмiнювалися, тiльки перевiряли iхне взаемне ставлення i не вiдштовхували, а навпаки – наближали одне до одного? Вiд цих думок ставало в мене легше на серцi – а й справдi, якби вони припасувались, то не проймав би Аркадiй хтивим поглядом Оресту… Мирон голосно сперечався з Антоном й не помiчав мене, а Ореста враз сплеснула в долонi й утiшно вигукнула – сталося це достоту так, як я вимрiяв, йдучи з Янова до Страдча: – Гляньте, вiн уже йде, нiкуди не дiвся! Аркадiй i Лiда повернули голови в мiй бiк, та я не побачив на iхнiх обличчях навiть вiтальноi усмiшки, вони обое мовчки брали участь у дискусii мiж Мироном i Антоном, й видно було по них: та суперечка тривала вже довго i встигла iх знудити. – Ти хочеш вивести народ з полону власностi? – голос Синютки зiрвався на дискант. – А вiн давно з нього вийшов, не залишивши при собi навiть присадибноi дiлянки, i як мае бодай курку, то й то ласка Божа, вiн вже забув, як свиня хрюкае, й мукання корови давно не чув… Про таке крiпацтво, щоб селянин таки нiчого не мав, i пан Енгельгардт не мрiяв! – А я про що кажу! – обурювався Антон. – Я ж говорив про те, що колгоспники стали державною власнiстю, мало того – приватною власнiстю голови колгоспу, який розпоряджаеться i землею, i людьми, як своiм маетком, собi будуе хороми, а колгоспникам виплачуе на трудоднi грами зерна… Звичайно, Енгельгардтовi таке й не снилося. Тож саме з такого полону власностi мае вийти люд, та для цього треба змiнити систему колективного господарства. – І до чого той люд прийде? – заярювався Мирон. – До справедливого розподiлу продукту – вiдповiдно до затраченоi працi. А те, що залишиться, пiде на школи, на стипендiювання здiбних до науки дiтей. Рiвномiрний i рiвноправний розподiл – пiд суворим контролем… – А хто стане тим контролером? Ще один паразит над паразитами! О, той уже збудуе собi не хороми, а замок! І премiюватиме рабiв лотерейними бльочками до iнтимних кiмнат… – Ти забуваеш про таку категорiю як мораль. – Моральнiсть, дорогий мiй, iснуе у господарiв, а не в рабовласникiв. Ти читав роман «Ми» Михайла Зам'ятiна? – Звичайно. Але ми повиннi брати до уваги не сатиру, а економiчну науку. – Економiка, брате мiй, то ринок, а не казармений порядок у колонiях на зразок аракчеевських. Лiда аж цiеi митi побачила Ігоря й припинила дискусiю. – Ваша суперечка, хлопцi, дуже далека вiд будь-якоi реальностi. Ви, Антоне, хотiли б зробити багатими обiдраних до нитки жебракiв, пригощаючи iх на свята благодiйними обiдами. А ти, Мироне, всуе вiриш, що здеморалiзований колгоспною системою й виснажений голодоморами селянин захоче, а якщо захоче, то чи зумiе стати повноцiнним господарем – навiть коли йому дадуть десяток гектарiв землi на хуторському вигонi. Те, що нищилось десятилiттями, вiдроджуватиметься столiттями – за найсприятливiших умов… Та поговорiмо нинi про щось iнше. Нi, нi, Аркадiю, не про драматургiю, хоч тобi дуже хотiлося б зiграти роль Деметрiя… Ми довго чекали на Ігоря, а вiн, бачите, припiзнився, готуючи, певне, нам сюрприз. То що скажеш, Ігоре? Ігор зам'явся. Признатися, що розпочав роботу над романом, повстидався, тож заговорив умисне недбало, нiби про найзвичайнiсiньку для нього рiч. Вiн вийняв iз внутрiшньоi кишенi пiджака складенi учетверо аркушики паперу, розгорнув iх i заговорив несмiливо, гейби перед вимогливим екзаменатором: – Ми з вами прив'язалися до страдчiвськоi печери… Це сталося зовсiм випадково, але коли воно вже так вийшло, то повиннi знати, як та чернецька обитель виникла саме тут i якi подii вiдбувалися в нiй i бiля неi… Тож я взявся вiдтворити iсторiю Страдчо-печерськоi Лаври. Хочете послухати? Тiеi недiлi в церквi вiдправи не було, мовчали дзвони й тихо було довкруж. Ми не мали потреби ховатися до печери, до того ж я забув прихопити з собою стаенну лiхтарню. Я почав читати тихо, проте серед цього осiннього спокою мiй голос звучав досить чiтко. У мiжчасi краем ока вловлював: пiд дзвiницею сидiв якийсь сiрий чоловiчок у клепанi, може, дзвонар. Вiн куняв, немов пiдхмелений при недiлi, та я помiтив, як чоловiчок враз сторожко витягнув шию й клепаню зсунув на потилицю, щоб краще мене чути. О, маю ще одного слухача, подумав я й вiдчув, що цей слухач менi заважае, нiби я соромлюся читати свое писання в його присутностi… Моi колеги уважно слухали, особливо Мирон, який ловив кожну фразу, я знав, що вiн готуеться до дискусii, чей Мирон без суперечок жити не вмiв; Лiда здавалась менi не надто уважною, нiби вже чула цей текст, а тепер лише стежить, чи я чогось не пропускаю; Аркадiй знову смалив цигарку й клубками диму заслоняв скептичний вираз на своему обличчi; Ореста нiжилася до сонця й мала той самий заворожений вигляд, що й Корнiйчукова Валя: та невже цей образ навiки приклеiвся до неi, а я не хотiв цього – бажав бачити ii кожноi митi iнакшою – так, як мiнявся настрiй на живому обличчi Лiди, однак сонливiсть не зникала з Орестиного личка, i я завмирав зi страху, що вона засне… І все це – увага й неувага моiх друзiв, а ще присутнiсть непрошеного слухача в клепанi – вiдiбрало враз менi охоту читати, я склав аркушики, увiпхав iх до внутрiшньоi кишенi пiджака й довго мовчав, долаючи свою розгубленiсть, – i в той мент спливла в моiй пам'ятi добре опрацьована оповiдка про розмову князя Данила iз спiвцем Митусою. Я знав, що ця сцена менi вдалася, i почав розповiдати. Вiдтворював епiзод доволi добре, може й артистично, бо враз сповзла з обличчя Орести сонливiсть. Аркадiй погасив цигарку, Лiда насторожила слух, Мирон вдоволено похитував головою, навiть сiрий чоловiчок у клепанi уважно прислухався. Це додало менi отухи, я нiби монолог виконував на сценi й спинився аж тодi, коли князь Данило винiс спiвцевi вирок: «Ти сам не хочеш жити, Митусо…» Лiда розвела руки, немов хотiла заплескати в долонi, вона була вельми вдоволена моею оповiдкою, очi ii захоплено блищали, та нiби бажаючи збити з мене пиху, промовила несподiвано стримано: – Ну, якщо весь твiй роман втримаеться в такiй напрузi, то… Тодi й Ореста защебетала: – Ігоре, ти справжнiй письменник! А яка милозвучна мова твоеi новели! Лiда недбало позирнула на неi й мовила, не пiдводячи голови: – Ігоре, я вiднинi буду називати тебе милозвучним письменником! На Лiдину реплiку Ореста хихикнула, зрадiвши, що ii оцiнка Ігоревих здiбностей належно сприйнята. Невдоволений був тiльки Мирон, вiн спитав злегка роздратовано: – Ти скажи спершу, Ігоре, про що твiй роман, яка його назва, бо твiр без назви – як людина без iменi, й до чого ти приклеiш свою цiкаву оповiдку про Данила й Митусу? Яка то епоха? А яка концепцiя? Я не бачу поки що романного задуму… – Вгамуйся, Мироне, – вiдказав Ігор. – Я ще й сам не бачу цiлiсностi твору… Буде то роман про татарське лихолiття в Галичинi. В лiтописi зафiксована трагедiя, яка тут, у Страдчi, сталася: татари димом задушили в печерi ченцiв… Ну, а Митуса i Данило – то вiчний конфлiкт мiж володарем i митцем… А яка назва? Можливо, «Хресна проща» або «Антифон воскресний», а може, просто – «Страдчiвський патерик». Я ще сам не знаю… Тодi заговорив Антон: – Ти йдеш у руслi романтизму, Ігоре. Це не так i зле… Але чи не варто б уже хоч трохи модернiзувати стиль Чайковського, Опiльського, навiть Франкового «Захара Беркута»? – Я ще не думав про власний стиль, – пробував я оборонятися, та Антон тут же перебив мене: – Стиль не треба вигадувати, вiн мае народжуватися на вiстрi пера, бо художнiсть – це передовсiм стиль. – А я думаю, – втрутився Мирон, – що iсторичним романiстам варто нарештi заговорити не про нашi поразки – тi скиглiння вже встигли набриднути, – а про перемоги… А ще: чи ти, Ігоре, багато прочитав свiтових iсторичних романiв, перш нiж взятися за свiй? – О, знову та претензiйна розмова про начитанiсть! – пирхнув Аркадiй. – Чи то в скрипаля зменшуеться майстернiсть вiд того, що вiн не знайомий з творчiстю Гете? Або архiтектор краще накреслить проект будинку, коли перед тим побувае на концертi органноi музики i послухае Баха? Менi здалося, що Аркадiй сам не переконаний в тому, про що говорить, – хоче тiльки звернути на себе увагу. Однак я побачив, як Лiда пiдвела голову й почала зацiкавлено слухати: з ii вигляду видно було, що Аркадiй цiеi митi iй подобаеться; вiн, мабуть, це вiдчув й продовжував розвивати свою думку: – Поетовi з Божоi ласки не треба тлумачити, що таке поетика, бо вiн не видумуе образ, а бачить його. А в що той образ вкладаеться – у сонет чи в октаву, йому байдуже. Та й композитор не видумуе музики, вiн ii чуе… – Маеш рацiю, Аркадiю, – сказала Лiда, i в ii очах зблисло вдоволення, гейби аж захоплення мовою Молодина: таж вiн зовсiм не глупий! Однак у цю саму мить нiби бiсик вскочив у неi й нагадав iй, що вона з першого погляду не терпить цього франта з трикутними бакенбардами i хворобливою хтивiстю в очах, коли поглядае на Оресту, – й немов згадавши враз про свое ставлення до нього, мовила глузливо: – Без науки в попередникiв, яку ти називаеш наслiдуванням, не було б поступу… А хiба ти не наслiдуеш: ось обклався бакенбардами, немов Франц Йосиф, хоча часи Австрii давно минули. Усi дружно засмiялися, й Аркадiй теж, та я помiтив його злий позирк на Лiду й подумав, що цього жарту вiн iй нiколи не пробачить. Мирон схопився з колоди й перекричав смiх: – Товариство, шановнi домороси, ми вже збилися з дороги, чей не про iмператорськi бакенбарди наша нинiшня мова, а про перший iсторичний твiр новоспеченого Геродота! Я уважно слухав i вловив у оповiданнi Ігоря зовсiм нове. І скажу вам – перспективне. Власне той модерн, до якого закликав Антон. Є в оповiданнi прецiкава iдея – домiнанта майбутнього роману: коли народовi в нерiвнiй битвi ворог вибивае меча з рук, народ одразу витворюе нову незнищенну зброю – мисль. Й вiн стае непереможним, здатним зберегти свою iдентичнiсть i в неволi… Цi його слова допомогли менi виборсатися iз пригнiчення, в яке я запав пiд час дискусii. – Слухайте, – сказав я, – це ж тiльки спроба. Мое оповiдання – то ядро бiльшого твору – повiстi або роману – про Страдчiвський печерний монастир. – Щасливоi дороги, Ігоре, – сказала Лiда. – Пиши й надалi про нашi поразки: болючий шок пробуджуе до життя, а втiшання перемогами, яких у нас було зовсiм мало, заспокоюють й не викликають потреби реваншу. Пиши, як задумав, ще не настав час для спокою. Перед вечором, набувшись на пленерi, ми подалися лiсовою стежкою до тракту, й нам перейшов дорогу чоловiчок у клепанi. – Хто ви такi будете, що лазите по печерi, нiби то ваша комора? – спитав вiн владно, придивляючись до нас пiдозрiливим поглядом. – Я бачу вас тут вдруге… – А ви хто такий? – пiдiйшов до чоловiчка наiжачений Мирон. – Не твого розуму справа, – вiдбуркнув чоловiчок. – Я питаю, чого ви тут шукаете? – Вчорашнього дня, – вiдказав Антон, i ми, злегка стривоженi, полишили посеред стежки загадкового чоловiчка. – Це нишпорка, – сказала Лiда. Антон, зневажливо махнувши рукою, мовив: – Та ну його… Яка там нишпорка – звичайний мiсцевий алкоголiк. Проте настрiй у нас був зiпсований, ми мовчки доiхали до Львова, й коли Ореста на своiй Пiсковiй вийшла з автобуса, я навiть не зрушився з мiсця, щоб провести ii. V У тi часи нашого студентського гуртування й боязкого вiльнодумства пiслясталiнське потеплiння, яке Еренбург назвав «хрущовською вiдлигою», жорстко охолоджувалось фанфарно-помпезним святкуванням трьохсотрiччя возз'еднання Украiни з Росiею. Усi, хто дихав, – вiд пiонерiв до найавторитетнiших партiйних босiв – день у день на зборах, концертах, на сценах, стадiонах, на вулицях i в парках, збиралися, промовляли, танцювали i спiвали, iмiтуючи всенародну радiсть з приводу злуки двох народiв, з яких один, украiнський, протягом усього iсторичного часу нi про що iнше не мрiяв – лише про те, як би швидше, мiцнiше й безповоротно встромити свою голову в московське ярмо й запевнити при тому весь свiт, що такий упряжений стан йому найпотрiбнiший, найзручнiший i наймилiший; хохлушка у вiночку й кацап у косоворотцi й кепцi з гудзиком на тiм'i, побравшись за руки, млiли вiд неймовiрного щастя – на плакатах, картинах, паркових фiгурах; погруддя вусатого мудрого й щасливого за свiй вибiр гетьмана Хмельницького забовванiли посеред паркових майданчикiв, на перехрестях дорiг, на горбах та лiсових галявинах, – кожна клiтина украiнського краю просякла сукровицею вiрнопiдданства, й навiть крапля живоi кровi не пульсувала в тiлi замордованого колись голодом, депортацiями, розстрiлами й тюрмами, а теж показушною й фальшивою втiхою уярмленого народу. А все ж таки, незабаром пiсля возз'еднавчоi ейфорii, одна-едина щiлина прокреслила суцiльну попону благоденствiя, й було це для власть iмущих цiлковитою несподiванкою, бо що таке ювiлей письменника, хай i видатного, супроти примусового всенародного радiння неволею, чей i Шевченковi свята використовувались для прославлення радянськоi сiм'i вольноi i новоi, а про сторiччя Івана Франка, зовсiм непопулярного на Сходi, гейбито чисто забули партiйнi гайдуки… І ось 28 серпня 1956 року пiсля вечiрнього вельми скромного вiдзначення Франкового дня народження в Оперному театрi за участю Олеся Гончара й московського гостя – посереднього поета Михайла Дудiна, про якого у Львовi нiхто нiколи й не чув, стався в Галичинi несподiваний зрив: нiким не кликаний, не вигнаний на майдани й вулицi, добровiльно й не змовляючись, вийшов, наче з-пiд землi, на видноту святковий люд. До Дрогобича з усiх кiнцiв краю, незважаючи на зливнi дощi, стiкався народ пiд парасолями – i едина нерозчленована суцiльна колона рушила до Нагуевичiв. Обочинами по калюжах пробиралися автами гостi й мiлiцiонери, й дивувався Дудiн перед Гончарем: «Кто iх вигнал у такую непогодь?», на що коротко вiдказав Гончар: «Франко». Була то перша лояльна перемога галичан над бiльшовицьким вертепом. Ми тодi ще не знали, що це початок великого нашого походу на Киiв. Однак уже впевнились: маемо вождя. Ним став Іван Франко. …Навпроти Унiверситету вирiс важкий багатотонний пам'ятник Каменяревi: партiйним знавцям пластики здавалося, що чим бiльше гранiтних брил накладуть одна на одну, тим бiльше припаде слави Франковi; кам'яна подоба, чимось схожа на Сталiна, – а iншого образу величi не iснувало в уявi творцiв скульптури – забовванiла на тлi старого парку, проте львiв'яни, а особливо студенти, вельми радiли, що нарештi з'явився у Львовi рiдний знак нашоi слави, – й стояв нехарапутний пам'ятник Франковi символом протесту проти заяложеноi пропаганди братерства украiнського й росiйського народiв. По мiстах, мiстечках, а навiть в селах виростали пам'ятнi знаки великого поета, iх ставало бiльше, нiж фiгур Хмельницького та скульптурних груп щасливих дiвчаток у вiночках, що обнiмаються iз бравими культуристами в косоворотках; Франковим iм'ям названо вищi навчальнi заклади, видавництва, Оперний театр, до якого Франко не мав нiякого стосунку, навiть село Нагуевичi стало називатися «Іван Франко» – i як то треба було розумiти: Іван Франко народився в селi Іван Франко? Й нарештi прийшла черга до мого рiдного мiстечка: третьоi недiлi жовтня мало вiдбутися свято перейменування Янова в Івано-Франково, оскiльки хтось iз франкознавцiв згадав, що поет деколи ходив ловити рибу до Янiвського озера… Пiд час вiдкриття пам'ятника Франковi перед Унiверситетом я побачив серед розгойданого тлуму студентiв, яких зняли з лекцiй i вивели на майдан, маленьку й наче безпорадну Оресту: ii голiвка то зринала з людськоi повенi, то губилася в нiй, я пантрував, коли й де засвiтиться ii золота коса, й тодi проштовхувався помiж студентами, за когось зачiпався, хтось сердився на мене й бурчав, та я, нi на що не зважаючи, таки допав до Орести, спiймав ii за руку й, здивовану, аж злякану, притягнув до себе так близько, що вiдчув ii гарячий подих; ii голубi очi швидко забiгали, немов дiвчина не могла мене впiзнати, та ось ii розгублений погляд почав поволi теплiти, i я примлiвав вiд щастя, що маю ii так близько бiля себе; натовп вирував, нiхто не звертав на нас уваги, i серед цього людного безлюддя я, забувши про все на свiтi, обхопив долонями голiвку Орести i впився в ii уста; вона не вивiльнялася, я чув, як ii губи рухалися, вiдповiдаючи на мiй поцiлунок, однак з-пiд вiй дiвчини, якi дотикалися до моiх, визирнули два свiтелка – виразнi й холоднi, немов святвечiрнi зорi; Ореста врештi вiдхилила голову, поступилася назад i, взявши мене за руку, почала вибиратися з натовпу; ми вийшли на вулицю Костюшка, й тодi я з надiею i впевненiстю, здобутою своiм смiливим вчинком, поклав iй руку на плече, та вона легко зсунула ii й поглянула на мене так, нiби нiчого щойно й не трапилося. «…Але чому ти так похолоднiла?» – «А я зовсiм i не теплiла, це тобi здалося». – «Але ж ми цiлувалися!» – «А я люблю цiлуватися…» – «З кожним?» – «З тим, хто вмiе…» Й на тому наша перемовка зчахла, я вiдчув, що в цiй хвилинi не маю про що говорити з Орестою, й спало менi на думку рятiвне: – Може, поiдемо в недiлю до Янова на церемонiю перейменування мiста в Івано-Франково. Ореста знеохочено посмiхнулась й вiдказала: – Ще трохи – i нiщо iнакше не буде називатися, тiльки Хмельницьким i Франком… І все те конче потрiбно вiдсвятковувати? Ще дiйде до того, що кожен потiчок, кожне озерце називатиметься як не Франком, то Хмельницьким. Дуб Хмельницького, липа Франка… Як ото печери в наших Карпатах – кожна Довбушева. Що це за мана, ти мiг би менi пояснити? – Приiдь в недiлю до Янова, поговоримо й про це. – Не приiду, не хочу… Хiба що ти написав щось нове – менi приемно слухати твоi оповiдки. Але тi вашi дискусii!.. Ви такi смiшнi, коли вдаете мудрих… На розi Костюшка й Коперника Ореста зупинилася й подала менi по-хлоп'ячому руку, нiби дала зрозумiти, що ми маемо перебувати лише в товариських стосунках. Я стояв пригнiчений ii холодком, не вiдходив, й вона, пожалiвши мене, промовила: – Приходь колись на Пiскову. Два довгi дзвiнки у дверi… …З-помiж прибережних тополь прозирало голубе дзеркало Янiвського озера й брижилося вiд потужних звукiв духового оркестру, що вряди-годи вибухав маршем, коли голова селищноi ради вручав почеснi грамоти заслуженим громадянам перейменованого Янова; люд сприймав нове ймення мiстечка без ентузiазму, мовляв, не маемо нiчого проти великого Франка, його iм'я робить нам честь, проте, як собi хочете, а Янiв залишиться й надалi Яновом, бо так було споконвiкiв; нагородженi перечитували адреснi тексти на грамотах й поблажливо усмiхалися: а куди iх в хатi причепити, та певне, що помiж образи – на пам'ять про свято, якого в Яновi ще не було… На майданi стояли Ігор, Антон, Мирон i Лiда; Антон щось говорив до Ігоря, показуючи очима на чоловiчка в клепанi, що стояв обiч трибуни, немов охоронець селищного начальства, й шепотiв: «Це той самий, що чiплявся нас бiля печери». – «Хто вiн такий?» – спитав Ігор в жiнки, що стояла поруч. – «А то посильний, служка, без якого голова нiчогiсiнько не знав би, що дiеться в мiстi, така собi паскуда з довгим язиком…» Жiнка ще щось додавала до характеристики чоловiчка у клепанi, однак Ігор вже ii не слухав, а Лiда хмикнула: «Я ж вам казала»; свято закiнчилося, люди почали розходитися, й домороси подалися стежкою до Страдча. Лiда йшла поруч з Мироном, й видно було, що iй незручно вiд того, що вона на голову вища за Синютку, – волiла б iти поруч iз струнким Ігорем, та вiн сьогоднi наче вiдсутнiй, й Лiда знае причину такого його стану: немае Орести й, може, то не весь клопiт – не прийшов теж i Аркадiй, тож хотiлося Лiдi пiдiйти до хлопця, взяти його пiд руку й заговорити з ним не про те, що зараз його мучить, – зовсiм про щось iнше: хай би розповiв, чи працюе вже над другим роздiлом повiстi про Страдчiвський монастир, або ж про останню прочитану книжку; iй з Ігорем цiкаво, вiн умiе пiдхопити ii думку й розвинути, незважаючи на те – погоджуеться з нею чи нi… Та не насмiлюеться Лiда пiдiйти до хлопця цiеi митi: вiн не тут, вiн далеко вiд товариства… Ігор слухае, що говорить Доленко: ти не думай, Ігоре, що я ортодокс, який тiльки мрiе про те, як змiцнити советську систему, або ж боягуз; я, брате, давно вже живу в станi безнадii: цю страшну бiльшовицьку силу нiхто нiколи не здолае, а треба якось жити, виживати, бо якщо ми тепер загубимось, зiтлiемо по тюрмах, зiп'емося, звироднiемо, то нашi далекi нащадки навiть не захочуть знати, хто i ким були iхнi батьки; я тобi колись розкажу, звiдки в мене взялася ця зневiра i чому я хапаюся, немов утопленик за стебелинку, хоча б за незначний позитив у нашому полiтичному життi; я хотiв би тому позитиву дати повноправне iснування i втриматись на ньому… Ігор неуважно слухав – колись, iншим разом вiн про все розпитае Антона й вислухае, та нинi йому не до того; товариство дiйшло до печери, складених квадратом колод нiхто не чiпав, лише сидiв скраечку чоловiчок у клепанi, й спитав його Антон: – Ви на нас чекаете? – Йо, – без надуми вiдказав чоловiчок. – Хотiв би-м знати, хто ви такi, що завше тут збираетеся, бо всяке бувае: час на часi не стоiть, i нiхто не знае, хто що задумав… – Якщо ви, вуйку, такi вже пильнi, то можу вас заспокоiти: ми спелеологи, печери дослiджуемо, – пояснив Мирон. – А що там дослiджувати – однi костi, – пирхнув чоловiчок. – Нам того й треба, – вiдказав Антон. – Так що ви, газдо, йдiть собi, а ми будемо працювати… – Ну-ну, – похитав головою чоловiчок i пiшов, раз у раз оглядаючись, нiби хотiв запам'ятати нашi обличчя. А менi кортiло присiсти бiля Лiди, яка сидiла на колодi, закривши долонями обличчя; про що вона думае, я здогадувався – мабуть, про мене; менi хотiлося сiсти впритул бiля неi i щось iй сказати, проте не зробив цього, бо знав: нiякоi розради вiд неi не почую… Я попрощався з товариством, мовляв, треба менi провiдати батькiв, вийшов на трасу й сiв у перший львiвський автобус. …На два довгi дзвiнки почулися в коридорi скрадливi кроки, потiм тихо прочинилися дверi, й крiзь пройму я побачив тiльки двое великих голубих очей, обличчя Орести ховалося в тiнi, ii очi iснували нiби окремо вiд неi, були сполоханi, i я подумав, що дiвчина дома не сама; Ореста спитала невдоволеним тоном: – Ти чого прийшов? – Ти ж казала… – ковтнув я спазму i вмовк. Якусь хвилину чекав на вiдповiдь i врештi почув: – Який ти нетерплячий… Почекай, я зараз вийду. Вона була мiнiатюрна й легка, достоту, як Метелик iз «Сну лiтньоi ночi»; голуба шаль, накинута на плечi, гармонiювала з кольором Орестиних очей – здавалось, надмiр синяви вихлюпувався з них й стiкав двома потоками долу, чоло обрамилося дiадемою свiтлих кучерикiв, а золота коса хижо виповзла з-пiд шалi, немов вуж; я з подивом дивився на неi, не маючи сил збагнути, як ця маленька iстота зумiла увiбрати в себе таку досконалу гаму дiвочоi вроди, проте ii зграбнiсть й тi живi очi, що прудко бiгали в орбiтах й ховалися вiд мого погляду пiд довгими вiями, нагадували менi каучкову ляльку, що ii моiй сестричцi принiс пiд подушку святий Миколай: в ляльки залежно вiд пози то вiдкривалися, то закривалися очi, а губи розтулялися й пищали «мама». І все те – ii слiпуча врода, схожiсть з лялькою й те, що вона – жива – йде попереду мене Пiсковою вузьким тротуаром i що я цiлував ii, i що зараз, хай-но тiльки вляжеться хвилювання, признаюся iй у коханнi, – здалося менi нереальним, чей до такоi краси не можна дотикатися не то руками, а й грiшними помислами, та все-таки вона земна й призначена для кохання, для пестощiв, для материнства; менi важко було навiть припустити, що я хочу нею заволодiти, а ще страшнiше – уявляти, що хтось iнший, а не я, жорстоко, грубо i владно розхлюпае цей келих хмiльного дiвочого вина… Ореста, видно, вiдчула мiй погляд, можливо, вона вже й вiдчитала тайнопис моiх молитовних i грiшних думок, й коли ми наблизилися до Личакiвського цвинтаря, вона зупинилася, глянула на мене, й менi здалося, що хоче заговорити, проте не вимовила й слова i, немов розсерджена, рiзко звернула з вулицi Мечникова на стежку, що вела до квадратового поля, на якому рядом поставали медальйонноi форми хрести на запалих гробах; там бульдозер розривав могили й вивергав на поверхню бiлi костi – може, це вразило Оресту, й коли вона знову зупинилася й повернулася до мене, я чекав вiд неi розпитувань, що ж це робиться, однак ii обличчя являло тiльки нехiть до мене, й вона спитала, не приховуючи свого роздратування: – Ти хотiв щось менi сказати? – Так, але не тут, – вiдказав я майже з гнiвом, й вона здивувалася з тону моеi мови. – А чому не тут? – Цвинтар – то розлука, Оресто. – А менi байдуже. – Але менi не однаково… Тим бiльше, коли тут таке дiеться. – А чому розривають цi гроби? – Це нечуваний вандалiзм… Тут похованi Сiчовi Стрiльцi. – Вони воювали проти нас? – Не проти нас, а за самостiйну Украiну! – Послухай, Ігоре… Я вже знаю вашi настроi, чула… Тобi погано жити в нашiй державi? – Це не наша держава, Оресто… – А хiба е iнша?.. Звичайно, я згодна з Антоном: наше суспiльство потрiбно ще вдосконалювати, але… – Я мiг би тобi розповiсти iсторiю цих могил. – Не хочу, Ігоре. У нас на Закарпаттi iншим духом дихають, нiж тут… – Й це дуже мене дивуе: пiвтора десятка рокiв тому у вашому Хустi пролилася кров за незалежну Карпатську Украiну. Ти нiчого не чула про Августина Волошина? – Чому нi – чула, це був фашистський агент. – Брехня, брехня! – вигукнув я й вiдчув, як мене огортае ненависть до Орести. – Облишмо суперечку, – примирливо мовила дiвчина. – Я iнакше думаю… Однак, коли по правдi: менi цiкаво слухати розмови ваших доморосiв, як ви себе назвали. Аби тiльки не надималися, як це робить ваш премудрий Синютка. – Вiн справдi мудрий… – Кожен чимось надолужуе своi вади: Мирон фiлософствуванням компенсуе брак високого зросту… Ну добре, вертаймося, якщо ти побоявся ворожби… Тож говори, чому ти мене покликав, що хотiв менi сказати? У мене враз пропала охота розмовляти з Орестою. Й цiеi митi майнула в моiй тямi абсурдна думка: а може, я зовсiм i не люблю Орести, може, це хвилеве наслання?.. Такоi думки я смертельно злякався, й поки вона не посiла в моiй душi владного мiсця, поки не витiснила з неi мого почуття до Орести, я зважився тут же признатися iй у коханнi. Однак Ореста випередила мене. – Нi, не кажи нiчого, я все знаю… До освiдчень звикла ще з четвертого класу: кожен горобчик цвiрiнькав менi до очей, що хоче дружити зi мною. Така вже моя доля: я звикла до адорацiй, i вони перестали мене хвилювати. Я жду… Розумiеш – жду… Ти добрий, мудрий, гарний, Ігоре, але я чекаю iншого, який примусить мене забути себе саму. Вiн мае прийти до мене. Але – не ти. Я мовчки допровадив Оресту по початку Пiсковоi. Менi вiдхотiлося жити… Цвинтар поквапився розлучити нас ще далеко до поеднання. І тут я побачив його. Вiн проходжувався бiля пiд'iзду Орестиного будинку, нервово поглядаючи на годинник. То був Аркадiй. Не попрощавшись з Орестою, я подався вниз Личакiвською, вiдчуваючи, як дерев'янiють моi ноги. Я здерев'янiв увесь: Ігоря Романюка не стало. В мою квартиру на Некрасова заходила вже зовсiм iнша людина. Або лише ii частка, яка мусить якимось чином компенсувати болiсну втрату. VI Ігоревi забракло простору: iз своiм кривдним болем, з тортурними думками про власну неповноцiннiсть вiн не вмiшувався у маленькiй комiрчинi, яку винаймав на вулицi Некрасова в перекупки, що торгувала на Винникiвському базарi. Закурена низька стеля, здавалось, припадала до пiдлоги, й не було чим дихати; Ігор врештi вихопився з тiеi задухи й поiхав до Янова вечiрнiм автобусом. Але й дома не знайшов заспокоення: приниження, якого зазнав вiд Орести, витруiла в ньому гордiсть, вiн почував себе ущербленим i безпорадним. Йому враз забракло того духовного набутку, яким вiн виповнив себе, закохавшись в Оресту, тепер на тому мiсцi зяяла порожнеча, й за цю душевну катастрофу Ігор не винуватив дiвчини, яка мала повне право на власний вибiр, – картав себе самого, що не зумiв викувати в собi чоловiчого гарту, який впокорив би обраницю; чого менi бракне, мучив себе гiркотою всю нiч, чим я маю надолужити свою безвартiснiсть, щоб стати переможцем? А коли розвиднилося, Ігор тихо вибрався з дому, подався стежкою до Страдча й ненароком вийшов на запущену хресну дорогу, що ii колись проклали ченцi, й пiшов уперед, зупиняючись на кожнiй стацii прощi, щоб бiля поламаних, звалених хрестiв iз зображеннями Ісусових страстей вiднайти для себе взiрець терпiння, який перемiг би його бiль, що здавався пекучiшим вiд мук Господнiх. Хресна дорога, в'ючись довкола Страдчiвськоi гори, минала печерний отвiр, неподалiк якого лежав замшiлий хрест, а з нього стирчали iржавi цвяхи, котрими, певне, було прибите розп'яття, – чий образ вирiзнявся колись на ньому: Ісуса чи iншого страдника, адже цiею дорогою пройшли, несучи своi хрести, многi мученики, i першими були ченцi, задушенi татарським димом, а скiльки iх упало впродовж вiкiв, i останнiм був отець-професор Миколай Конрад, замучений новiтнiми ординцями у сорок першому, й могили його немае… Й тут осiнила Ігоря думка: вiн напише колись твiр про цього стражденця… Душевний бiль нiби ненароком спровадив його на шлях вiдвiчних людських страждань, i тiльки ними зможе Ігор заповнити порожнечу, що ii випекла в душi власна кривда… Так було завше. Вражений втратою коханоi Беатрiче, створив свою безсмертну хресну прошу великий Данте, i Петрарка не написав би жодного сонета, якби не Лаура, й Мiцкевич, можливо, не вистраждав би свого «Пана Тадеуша», коли б йому не завдала душевних мук примхлива Марисенька… Я йшов старою хресною дорогою, знаходив слiди стражденних стацiй, а поруч зi мною, немов зiткана iз серпанку, iшла тiнь дiвчини, яка назвала мене своiм другом, вона не вiдставала, i я вiв з нею мовчазну розмову… Й дивно менi було, що тепер, коли мою душу випiкав нестерпний бiль нероздiленого кохання, я не прагнув у мiражнiй тiнi впiзнавати Оресту. А серпанок ткався густо й вiдбивав риси дiвчини – була це Лiда, i я нiкого не хотiв бачити, крiм неi… – Лiдо, ти чуеш мене? – звернувся Ігор до мiражноi тiнi дiвчини, що пливла за ним. – Послухай, що я в цю хвилину подумав: я напишу твiр про жертви нашого люду на хреснiй прощi. І спонукуе мене до цього не охота, а примус, обов'язок. Й не треба менi нi кохання, нi посад, анi влади, а тiльки таланту, щоб мiг я виконати свiй задум. Мусять люди знати про злочини, якi чинили в моему Страдчi монгольськi, шляхетськi та бiльшовицькi орди. І хай буде благословенна та мить, коли я вперше вiдчув печiю болю – байдужа людина не здатна вiдчути чужих страждань. Й вiдказала Лiда: – Бiйся, щоб лiтература не замiнила тобi кохання, – без нього з'яловiе твое письмо. Й багато небезпек чигатиме на тебе, коли ти вже вийшов на хресну дорогу. А ще стережись, щоб твоя бандура не забренькала, як балалайка… Ти заговорив про владу. Не лукав, що не прагнеш ii, ти мрiеш про владу всеможну… – Неправда, Лiдо… За владними людьми волочаться охоронцi, якi стережуть iх навiть у найiнтимнiшi хвилини. – І незважаючи на те, за всю iсторiю людства найбiльше кровi пролилося за владу. Ти ж ii жадаеш дужче вiд усiх – хочеш словом завоювати людськi душi й пiдкорити собi. Бажаеш iх заворожити так, щоб люди пiшли за тобою й прославили твое iм'я. – Або сплюгавили… – І цього також не обминеш: хтось iз твоiх суперникiв й собi захоче влади, а ти стоятимеш iм на завадi. – Але ж якi це негiднi засади! – Звичайно… Проте мусиш знати, що вони iснують. Далi ми йшли мовчки. На другiй стацii хресноi дороги стояв щит iз зображенням Ісуса, який взяв на себе хрест. Мiражний привид дiвчини йшов позаду Ігоря й огортав його не знайомим досi теплом. Ігор уперше вiдчув, як мiж ними в'яжеться мiцна сув'язь, й те вiдчуття iхнього наближення зовсiм не було схоже на шал, що спалив його, коли вiн у студентському натовпi бiля пам'ятника Франковi впився коханiй в уста; вужiвка приязнi була мiцнiшою вiд примарного павутиння пристрастi, й Ігоревi нiчого iншого цiеi митi не хотiлося, як погладити дiвчину по коротко стриженому волоссi, повести пальцями по густих бровах, ковзнути ними по впадинах на щоках й зупинитися в наближеннi до межi, яку переступати друзям не можна… Й промовив Ігор, а рiч його була така далека вiд iнтиму, як та вiддаль мiж пальцями, що сповзали по обличчю, по довгiй шиi дiвчини, й горбочками грудей, до яких дiткнутися не велiв закон дружби: – Чуеш, Лiдочко, я напишу роман про страду Страдча, i хай лежить вiн у шухлядi до того часу, коли ця механiчна сума племен зчахне за мурами побудованоi ними тюрми на однiй шостiй земноi сушi. А нашi внуки вже не будуть ii знати… – Вона розвалиться ще за нашого життя, чей тримаеться лише на страховi й на фанатичнiй вiрi в московське месiанство, – почув Ігор за спиною живу людську мову й побоявся оглянутись: то заговорила мiражна тiнь дiвчини. – Тому-то Блок поставив на чолi походу дикоi чернi Ісуса, щоб народ повiрив ще й у месiянство кривавого бiльшовицького маршу. Але не вiрить уже люд, не вiрить! Я нарештi зважився оглянутись i отетерiв зi встиду, що розмовляв уголос сам iз собою; на мене дивилися зеленi очi Лiди, й вона швидко заговорила, нiби виправдовувалася передi мною за те, що пiдслуховувала: – Я вже який час iду за тобою, Ігоре, думала, оглянешся, та де там! Пропаща ти людина: видно, вже ковтнув добру порцiю наркотичного вiдвару, який зветься творчiстю. Та я, твiй друг, раджу тобi: звiльнися, поки не пiзно, вiд цього прокляття… Бо поки станеться те, про що ми щойно говорили, то ти не тричi, як Ісус, а безлiч разiв падатимеш пiд вагою свого хреста… – Як ти тут опинилася, Лiдо? – злетiв з моiх губ шелест, i я зупинився. – Хотiла побути сама, без вас серед цiеi страдчiвськоi тишi. Та не вдалося – нiкуди ми вже не дiнемося однi вiд одних, i в цьому теж наше прокляття. – А може, то наша доля, Лiдо? Адже з тюрми поодинцi вирватись важко, потрiбнi спiльнi зусилля… То куди ми тепер пiдемо? – Вийдiм спершу з нашоi уяви, Ігоре, а тодi я тобi скажу щось таке прозаiчне – аж боюся, що наше миле приятелювання трiсне, мов мильна бульбашка: я голодна! Ігор довго не мiг вiдвести очей вiд дiвчини: здалась вона йому амазонкою чи то мiфiчною Дiаною, що вийшла на своi угiддя полювати; а може, ця зваблива панна прийшла сюди для того, щоб спокусити його до грiха? Перед очима хлопця майнув образ Орести, й Лiдина зваба зблiдла. – Ти зголоднiла? – засмiявся Ігор. – Браво! То ходiмо на трасу: он за поворотом на Янiв чекае на нас романтична кнайпа «Над Верещицею». Вiн узяв ii пiд руку, його пальцi, якi навiть в уявi не насмiлювалися дотикатись до ii грудей, тепер загрiлися вiд живого тiла дiвчини, й Ігор, мов той розполовинений вiконт iталiйського письменника Італо Кальвiно – на доброго й лихого, не мiг вiдвести руки вiд тепла ii грудей. Лiда не вивiльнялася, й Ігор цiеi митi не в силi був збагнути, де чекае на нього добро, а де зло… Кнайпа була ще порожньою, й ми мали волю для розмови. Лiда, видно, таки добре зголоднiла: замовила собi яечню, деруни, ще й бiсквiт, я ж – тiльки каву. – Ти пiшки йшла зi Львова, що така голодна? – спитав я. – І все це з'iси? – Не знаю чи з'iм, – вiдказала зухвало Лiда, – але за це все заплатиш ти… – О, я маю таку можливiсть: недавно отримав гонорар за добiрку поезiй у товстому киiвському журналi. – Ти мене затьмарюеш: я не мала досi жодноi публiкацii, хоч давно вже пробую сил у критицi. – Почекай, це не все, я тебе ще дужче затьмарю, коли скажу, що зi Спiлки письменникiв прийшла менi письмова пропозицiя збирати рекомендацii для вступу… – Ти таки рiшуче ступаеш на хресну дорогу, хай береже тебе Господь… Ну, а як напишеш колись роман, який задумав, – тодi до тебе без бука не приступай! Помовчавши хвилину, я вiдказав: – Менi не загрожуе зiркова хвороба, про це я добре знаю: люблю працювати… Та й якi там зiрки, коли писатиму про пекло… – Й мусиш зiйти в нього, як Данте… – Нам не треба сходити, ми в ньому перебуваемо… Колись християни ховалися вiд переслiдувань у катакомби, а нам ховатися не треба: вся краiна стала пiдземеллям, з якого немае виходу на свiт Божий, ми всi так засекреченi, що нас i не видно. Нiхто навiть не знае й того, що деякi партiйцi потаемно святкують Рiздво й Великдень при заслонених вiкнах, як i не знае теж нiхто, що комунiстичнi бонзи, якi проповiдують високу моральнiсть, утримують приватнi борделi… – Послухай свiжий анекдот, – посмiхнулася Лiда. – Хтось там хвалиться, що бачив Ленiна. А ти що, був у пеклi? – питають його. Чому – був, я там i досi перебуваю… А втiм, покиньмо, Ігоре, хоча б сьогоднi базiкати про полiтику. Мусимо вiрити тiльки в одне: право на землю мають тiльки тi, хто пролив за неi кров. І хай на цьому тримаеться наш оптимiзм: украiнський народ сповна вiддав нашiй землi данину кровi.. Скажи, тобi зараз дуже тяжко? – Тяжко… І дякую Боговi, що е на свiтi ти: з ким я мiг би ще подiлитися своiм болем? – Я допоможу тобi: вiдберу в Орести твого суперника… Уявляеш собi, я здурiла: ненавиджу Аркадiя – пiжонистого, штучного, вдекорованого – й водночас безтямно в нього закохана… – Бiйся його, Лiдо, вiн тебе знищить. Такi, як вiн, впокорюють навiть тарпанiв. – А нi – впокорю його я… Я теж сильна, й менi жаль, Ігоре, що ти такий слабак. А мав би бути iнакшим: Господня печать на твоему чолi. – Мое становлення вже почалося, Лiдо, я мушу стати мужнiм. – Щоб ти став мужнiм, треба тобi не такоi пасii, як Ореста. Тобi потрiбна пiдкована лошиця, а не муркотлива кицька з гострими кiгтиками… Кажуть, у Сполучених Штатах перемогла на конкурсi краси каучукова дiвоча подоба на iм'я Барбi. Купив би ти собi таку забавку, вона напевне красивiша вiд Орести… – Замовкни! – скрикнув Ігор. – Пробач, то я про себе. Я не знаю, чи й вiн не Барбi чоловiчоi статi… Всi ми здатнi повчати iнших, навiть допомогти готовi, собi ж зарадити не вмiемо. Тому що молимося так, як нас навчили. А кожен молиться iнакше: християни, наприклад, пiдносять горi обличчя, а мусульмани – зади… – А ти ще й грубiянка, Лiдо. – Я натуральна, Ігоре. Втiм дверi до кав'ярнi з грюкотом вiдчинилися, й досередини увiйшов чоловiчок у клепанi. З обвислоi нижньоi губи звисав заслинений недопалок, чоловiчок цвиркнув крiзь зуби, i його сiре обличчя просвiтлiло, коли впiзнав нас. Безцеремонно пiдiйшов до нашого столика, сiв на вiльну табуретку й проказав крiзь хриплий смiшок: – Я так i думав, що ви тут! А що п'ете? – Ми непитущi, – вiдказала Лiда. – І вас до столу не запрошували. – А я лише придивлюся до вас зблизька й пiду собi… Файну маеш паненку, хлопче. Ігор пiдвiвся, взяв чоловiчка за оборки й понiс, просто-таки понiс до виходу, вiдчинив ним дверi й викинув на вулицю. – Ти мене ще попам'ятаеш! – потряс кулаком чоловiчок, пiдводячись iз землi. – Так йому й треба, гнидi: всюди воно свiй нiс пхае! – вдоволено засмiялася буфетчиця за прилавком. Я розплатився за снiданок, i ми з Лiдою вийшли з кав'ярнi. – Ще матимемо з ним клопiт, – сказав я. – Клопотiв у нас буде багато, – спокiйно промовила Лiда. – А ти починаеш все бiльше менi подобатися. – Ти менi давно сподобалася, Лiдо. Жаль тiльки, що я не в тебе закохався. – Ще не вечiр, – тихо проказала Лiда. День був тихий, злiтало з дерев листя, й ми крiзь ту осiнню круговерть подалися до Янiвського озера. Пробули там до надвечiр'я, нам було добре й не хотiлося розставатись. – Як це дивно, – промовила Лiда на прощання. – Ми весь час наближаемося одне до одного, а обiрвати прив'язь, яка нас стримуе, не смiемо. – Не можемо, Лiдо, вона сильнiша за нашi зусилля. Але я теж кажу: ще не вечiр… Лiда поцiлувала мене в щоку, круто повернулася й подалася до автобусноi зупинки, не оглядаючись. VII Антон Доленко, Аркадiй Молодин, Ореста Цiмбора i я – кожен у свiй час прибув з далекоi чи близькоi провiнцii завойовувати Львiв. Славна столиця Галичини очима родовитих львов'якiв – ремiсникiв, вуличних батярiв, базарних сидух, трамвайних кондукторiв, скромних домогосподарок, гонорових пань у шубах i вiденських капелюшках, премудрих завсiдникiв «стометрiвки» навпроти Оперного театру, якi про все, що дiялося на свiтi, докладно знали i в полiтицi були краще пiдкованi, нiж колишнi депутати до сойму або нинiшнi працiвники облвиконкому, а теж поважних професорiв Унiверситету та Полiтехнiки – насторожено придивлялася до нас; всi вони за нашою скрадливою ходою, запобiгливою усмiшкою, несмiливiстю, наiвною цiкавiстю, коли ми зупинялися бiля крамничних вiтрин, голосною бесiдою у трамваях й вокзальних почекальнях – впiзнавали нас, сiльських простакiв i не квапилися приймати у своi обiйми, й навiть тi з нас, якi вже встигли прожити по кiлька рокiв у мiстi, не почувалися рiвноцiнними з родовитими мiстянами й могли кожноi митi сподiватися банiцii… Тiльки Лiда Сорока й Мирон Синютка видiлялися з-помiж нас урбанiстичною впевненiстю, були зухвалi й на слово гострi; Лiда виросла на Замарстинiвському передмiстi в сiм'i працiвникiв трамвайного депо, й це наклало певний вiдбиток на ii вдачу: трамвайники вважалися передмiською елiтою, зате в центрi iх мали за нижчу касту, й з цiеi причини вони завжди були готовi до самозахисту крутим словом, зневажливою реплiкою, всезнайським тоном мови, й така поведiнка передмiськоi елiти теж пахла провiнцiйнiстю. А от Мирон Синютка, який вирiс у привокзальному районi на перпендикулярнiй до Городецькоi вулицi Хотимськiй з ii численними провулками й слiпими закамарками поблизу костьолу Святоi Єлизавети з трьома хмародерними шпилями, що проколювали небо, був властивим мiстянином, який мав право називати себе корiнним львов'яком. Його дiди й батьки були спадковими колiйовцями, батько проливав кров за Львiв у польсько-украiнськiй вiйнi вiсiмнадцятого року, а за радянськоi влади заховався за професiею двiрника. Був вiн гарячим львiвським патрiотом, в домi якого зберiгалася стрiлецька лiтература, твори Грушевського та Хвильового, збiрники ВАПЛІТЕ, трилогiя Лепкого, зошити Украiнськоi Загальноi Енциклопедii, – той книжковий скарб прикривався радянською лiтературою, зокрема збiрками поезiй; Мирон написав уже курсову роботу про творчiсть модного тодi поета Ярослава Шпорти й готувався розширити ii в дипломну… Ця праця не заважала йому читати-перечитувати заборонену лiтературу, яку виманював у старих комбатантiв УСС, вiн потаемно запозичав твори Антона Крушельницького, Миколи Голубця та Степана Чарнецького товаришам, якi згодом стали членами товариства «доморосiв»; часто забував про обережнiсть i не вiдмовляв сусiдам, якi просили в нього дати щось цiкавого почитати на недiлю; Мирона в залiзничному кварталi мали за свого хлопця, який втiшався життям найлюднiшого й найгаласливiшого району мiста, не цурався й люмпакiв, якi у прокурених кнайпах виспiвували польськi шлягери, скрипаля Яся Буздигана, котрий пригравав пiдпилим завсiдникам кав'ярень за келiшок горiлки, старомодного пана в мельонику, що носив на зап'ястi гнуту бамбукову палицю i якого прозивали паном За-нiц, оскiльки вiн любив зупиняти незнайомих на розмову про полiтику, а коли вони вiд нього вiдпекувалися, вiн, ображений, скаржився перехожим: «Вони мене за нiц мають». Теж з охотою слухав Мирон самодiяльнi концерти на площi Кропивницького бiля кiнотеатру «Маяк»: брудний Фiлько грав носом, затикаючи пальцем то одну, то другу нiздрю, а чистьоха у вишиванiй блузочцi, крива Каролька, танцювала пiд ту музику й за представлення випрошувала у перехожих «калимчика». А ще деколи проходив тротуаром чорний i масний iз щiткою й металевою кулею на шнурi через плече коминяр, i коли Мирон, ще маленьким, при його появi хапався за гудзика, той цiдив крiзь зуби: «Вхопися за пуцюрину, цванку!» А недавно Мирон за наскладанi в скарбонку копiйки купив собi забавку, якоi нiхто з нас не мав, – портативний радiоприймач на коротких хвилях, що входив тодi в моду. Й знову ж, забуваючи про обережнiсть, слухав Мирон вечорами «Вiльну Європу» й «Голос Америки», передачi глушили, проте крiзь скрегiт проривалася цiкава полiтична iнформацiя, й коли бiля вiконця напiвпiдвальноi квартири Синютки зупинялися чиiсь ноги, вiн квапно вимикав приймача. І ось одного жовтневого вечора Мирон увiмкнув радiо й почув, що в Угорщинi вибухнуло антисоветське повстання. За своею натурою Мирон був бунтарем i подумав тодi: нарештi почалося, й нам теж треба щось робити! А був уже Синютка на прицiлi в секретаря комiтету комсомолу Черепова: сталося це пiсля того, як на одному мiтингу студент Цамая, який опинився у Львовi пiсля берiiвського розгону в Грузii, запопадливо, щоб оцiнили його вiрнопiдданiсть, вигукнув: «Хай живе наша неосяжна батькiвщина!», а Мирон кинув реплiку, що закiнчилася гомеричним смiхом у залi: «А не така вона в тебе й неосяжна!»; Черепов викликав його й пригрозив, попередив, однак, незважаючи на небезпеку, Мирон таки зiбрав у себе на квартирi доморосiв… Вони прийшли до Мирона в недiлю. Напiвпiдвальне помешкання Синютки було тiсне й темне, й Аркадiй, який з'явився першим, мусив зiгнутися в низьких дверях; кiмнатка з вузьким бамбетелем пiд вiконцем, що визирало на тротуар, де ходили пiшоходи й виднiлися тiльки iхнi по колiна ноги, була обставлена вiд пiдлоги до стелi книгами; Аркадiй сiв на бамбетель, що, складений, слугував лавицею, i сказав: «А в тебе теж, як у печерi!»; вiн зазирнув у завiшену параваном з ряднини пройму, що вела до другоi кiмнати, Мирон запримiтив Аркадiiв порух й поквапився запевнити його, що батькiв немае, у церквi, а потiм, як завше у недiлю, пiдуть у гостi; незважаючи на таке запевнення, Аркадiй був насторожений, нiби боявся, що хтось прийде непрошений. Мирон запримiтив i цей неспокiй товариша: а може, вiн не хоче, щоб нинi прийшли дiвчата, й поквапливо заспокоiв: «Дiвчат не кликав, розмова буде надто серйозна, а Лiда iз своiми радикальними заувагами й Ореста з перечуленими охами та ахами будуть нам заважати… Ти вже, напевне, чув, що сталося в Угорщинi?» Аркадiй не зреагував на Мироновi слова: заспокоений, що не прийде Ореста, все ж не мiг позбутися тiеi гiркоти, якоi зазнав вiд ii iстеричних крикiв, – i як мав би вiн поводитись у ii присутностi, коли б вона прийшла… …Ореста навiть не оглянулася за Ігорем, який подався вниз Личакiвською, знищений ii жорстокою вiдмовою: «Я жду його, але то будеш не ти!»; той, якого ждала, проходжувався бiля ii пiд'iзду й нервово поглядав на годинника; вона пiдбiгла до нього, тоненька, мов снiпок льону, й припала до його грудей, потiм взяла Аркадiя за руку й повела схiдками вгору до своеi квартири; ключ не слухався, виповзав з ii тремтячих пальцiв, Аркадiй забрав вiд неi ключа, вiдчинив дверi, пропустив поперед себе дiвчину, i знову скреготнув ключ у замку; хлопець почував себе тут повноправним господарем, i Ореста пiдкорилася його владi; вiн узяв ii на руки, вона судомно оповила його шию, пригорнулася, наче боялася, що вiн ii не втримае, й обпiкала його уста поцiлунками; Ореста була така тендiтна й крихiтна – аж дивно стало хлопцевi: як вона не боiться того, що зараз станеться, й чому так цього прагне, адже ще не знае, який то шал спопелить ii на мить, i тiеi спустошливоi марноти, яка настане опiсля, теж не знае; Ореста здавалася Аркадiевi нереальною – нiби його власною видумкою, власним малюнком, аквареллю, тихим романсом пiд звук гiтари; реальною була тiльки золота коса, що звисала вниз, вiдтягуючи назад голiвку прекрасноi ляльки: очi мала заплющенi, болiсно стиснутi в очiкуваннi незнайомоi розкошi – i нараз Орести не стало, був лише вiн i його сила, а ще ii стогiн – вiд болю чи з утiхи вiд того, що пiзнала; в тiй неусвiдомленостi вона заснула – голiсiньке дитя, яке не встигло збагнути, що з нею трапилося; вiн дивився на неi i бачив, як увi снi закроюеться на ii обличчi образ заподiяноi iй кривди, на устах застигла гримаса плачу, й Аркадiевi на мить стало жаль цього маленького використаного тiла з дитячими стегнами, пiд якими червонiла скупа пляма, маленькi груди стирчали, мов недоспiлi грушi, i йому згадалося розкiшне тiло артистки Шерстяковоi та ii невгамовна ненаситнiсть; Ореста прокинулася й заплакала, а вiн утiшав ii: «Не плач, дурненька, написана книжка мусить бути прочитана»; вiд цих слiв його знову огорнула нестримна хiть, Аркадiй прошепотiв iй до вуха: «Я хочу дочитати книжку», тодi пiдгрiб ii пiд себе, немов уже сторговану, куплену й законтрактовану власнiсть, i враз вибухнув несподiваний для нього бунт пiдвладноi. Ореста схопилася, ii обличчя, спотворене образою й люттю, стало негарним; Аркадiя злякала така перемiна, й вiн почав квапно одягатися, а вона, гола й беззахисна, виштовхувала його за дверi й iстерично кричала: «Забирайся геть звiдси, хаме!», й вiн ганебно втiкав вiд неi з одежею в руках… …Аркадiй заговорив, здавалось Мироновi, про щось зовсiм недоречне – то вiн хотiв заглушити в собi гiркоту i зневаженiсть соромiцьким базiканням. – То добре, що вони нинi не прийдуть: жiнки наймилiшii тодi, коли мовчать, а нашi мовчати не вмiють; якось я кохався з глухонiмою, й вона не допитувалася, чи я ii люблю, бо все одно вiдповiдi не почула б, не шепотiла, що любить мене, бо розмовляти вмiла тiльки на мигах. – Ти непоправний цинiк, – сказав Мирон. Аркадiй примружив очi й спитав ехидно: – А чому ти такий малий, Мироне? Мирон пiдвiв на товариша своi великi очi й промовив здивовано: – А що з того, що ти високий? Ну що з того? У дверi постукали: то прийшли Ігор i Антон. Мирон кинувся гостям назустрiч: вiн жадав iншоi бесiди, нiж оце вийшла з Аркадiем. Як завжди iмпульсивний, затеремкотiв, не слухаючи спiврозмовникiв: – Почалося, почалося, це ж революцiя, хлопцi! Новий угорський прем'ер Імре Надь оголосив вихiд з Варшавського договору й попросив у Заходу допомоги. Це вам що – дурничка? Доленко нервово змахнув рукою, перебиваючи запальний Миронiв пасаж: – Не дурничка, а лихо… Допомагати угорцям вирушили советськi танки на запрошення марiонеткового уряду Яноша Кадара. А Європа мовчить i мовчатиме… Ти про це ще не чув? – Не чув… – геть розгубився Мирон. – Радiопередачi «Вiльноi Європи» несамовито глушать. – Але ж про це вже написано в наших газетах… – Не може такого бути… Пiсля викриття злочинiв Сталiна – новий злочин аж такого масштабу?.. Це ж окупацiя суверенноi держави, виклик усiй Європi! Антон саркастично посмiхнувся, й хлопцi здивувалися з мови вельми обережного товариша. – Ви лишень загляньте в iсторiю, хоча б Соловйова, i дiзнаетесь, що Росiя нiкого нiколи не окупувала – тiльки визволяла: Іван Грозний Новгород, Петро І – Украiну. Ну а нинi визволяе Хрущов Угорщину… А хiба ми мало наслухалися про визвольну мiсiю советськоi армii? Визволяли Захiдну Украiну, потiм Прибалтику, а нинi всю Європу тягнуть за вуха до свободи… – Але ж стосунки мiж державами пiсля вiйни набрали бiльш цивiлiзованого характеру: перемовини в Тегеранi, Ялтi, Потсдамi… – Ігор теж не мiг змиритися з такою вiсткою. – Так, увесь свiт змiнився – крiм Росii! – запалювався Мирон. – Нiщо в нiй не змiнилося: енкаведисти вiдрiзняються вiд опричникiв хiба що одягом… В Росii нiколи не переставав шаленiти смертельний танок Вiя – в образах Малюти, Распутiна, Єжова, Берii. І ще й досi сатана в подобi Чичикова ганяеться на тройцi свiтами за живими й мертвими душами, й нiкому «не дайот Русь ответа…». А дасть, дасть! Пiд впливом Мирона запалювався й Ігор: – А ми що – маемо мовчки чекати? Не маемо такого права… В цi хвилини, коли в Будапештi, можливо, уже ллеться кров, ми повиннi витворювати не мiлiтарну силу, а духовну, щоб бути готовими… Так, так, не треба iронiчно морщити носа, Аркадiю, наша нацiя тiльки тому зберегла донинi свою iдентичнiсть, що вмiла мiняти види зброi – меч на мисль i навпаки. Та про це ми вже говорили: зруйнування Запорозькоi Сiчi – i Шевченко, Іван Франко – i листопадовий зрив у Львовi… – Зброю мислi мае вигострити iдея, а який в нинiшнiй лiтературi й науцi маемо iдеал – комунiстичний рай? – вiдказав Аркадiй. – Я маю на увазi справжню лiтературу, а не апологетичну советську трiскотню. У нiй не стало iдеалу моралi, його замiнив iдеал брехнi, i тому полки, озброенi замiсть мушкетiв бузиновими пукавками, приреченi на програш… – Ти хочеш сказати, що ми, украiнськi фiлологи, повиннi кувати зброю новiтньоi нацiональноi мислi, – не здавався Аркадiй. – А в яких майстрiв маемо вчитися? Знову – Шевченко, знову – Франко, знову – Бiблiя? А де новiтнi ковалi, ознайомленi iз сучасною технологiею, яких челядникiв випустили iз своеi школи нашi правчителi? Хвильового, який не переставав вiрити в «загiрню комуну», Тичину з його коломийкою про трактористку, Бажана, який вiдгранословив образ людини, яка стоiть в зореноснiм Кремлi, Рильського, котрий признався, що його батькiвщина – не предкiв ряди, а Сталiна голос? – Твоя критика вiдгонить блюзнiрством, – Ігор з неприязню дивився у насмiшливi очi Молодина. – Не намагайся бути геть у всьому цинiком… Якщо так оцiнювати нашi культурнi скарби, то не буде в нас нiкого… Ти що, хотiв би, щоб нiхто не залишився з них жити? – Тi, що загинули, – живiшi за живих: маемо iх чистими, не заплямованими колаборацiонiстськими вправами… – Але якщо спiткала нашу культуру така трагедiя, то не маемо права перекреслювати все, що вони створили, треба забрати в них кожну крихту духовних цiнностей… Ти бачиш тiльки локомотив, в якому палять одами Ленiну й партii, та за тим смердючим паровозом тягнуться вагони з чистими злитками золота… – Й треба знайти тi злитки, – додав Антон. – На золотi нема окалини, а снiдь легко стираеться. Бажан залишив нам генiальнi «Будiвлi», Рильський – «Мандрiвку в молодiсть», Яновський – «Чотири шаблi»… А Хвильовий, який мрiяв про украiнську комуну, мужньо боровся з «московською задрипанкою» – це ж вiн, а не хтось iнший, кинув клич «Геть вiд Москви!». – Так, так, – пiдхопив Мирон. Вiн почав чогось шукати мiж книжками, знайшов збiрник «Культура i побут», виданий у Харковi 1920 року й зачитав: «Наш шлях не з росiйською культурою в парi, вона привчае до рабства й жорстокостi через сповiдування культу Смердякових…» Це слова Хвильового, а ти кажеш – поганий челядник. І ще: «Ми незалежна держава, яка входить своiм республiканським органiзмом у Союз. Ми приреченi до незалежностi не тому, що цього хочемо, а що цього вимагае залiзна воля iсторичних законiв». Ось тобi вiз i перевiз, Аркадiю… А щодо Тичини – його вiчно живитиме музика «Сонячних кларнетiв» й «Золотого гомону». – І ми маемо за ним спiвати «та нехай собi як знають – партiя веде!»? – Мусимо про це забути, – не здавався Ігор. – Рембо був авантюристом, навiть рабiв продавав, але це не завадило йому залишитися в пам'ятi людей великим поетом… – О, як я легко спiймав тебе, Ігоре! – злобно засмiявся Аркадiй. – Ти вже загодя прокладаеш собi стежку до колаборацiонiзму. А чому б i нi: вся росiйська лiтература навперейми вихваляе советський лад, то й ти… Ігор зблiд, такоi образи не чекав. Антон бачив, що назрiвае конфлiкт, вiн не хотiв цього, але й сам ще не знав, на чий бiк стати; вiдчув, зрештою, як його угодовський настрiй враз погас. Сталася у свiтi подiя, пiсля якоi кожен мусить визначити свое мiсце; Антон остаточно втратив вiру в можливiсть удосконалення чинного ладу: звiр хижо вишкiрив зуби. – Ви заговорили про несумiснi речi, – сказав примирливо. – Коли росiйський поет прославляе Ленiна, то вiн господар у своему домi й робить що йому забажаеться. Та якщо так само чинить поет украiнський – то вiн при цьому мусить надiвати маску лакея, яку навряд чи спроможеться коли-небудь здерти з обличчя… – Тож вибираймо нинi, як хто з нас поведеться, – промовив виклично Мирон. – Час не чекае… А втiм, запиймо згоду, й подай нам, Боже, единомислiе, як заповiдав Шевченко. Я привiз вiд дiда з Бродiв бутельку сливовицi. Чи, може, ви всi абстиненти? – Що нi, то нi, – вiдказав Антон, полегшено зiтхнувши. Мирон досягнув з полицi келишки, налив у них трунку й не переставав торохтiти: «Чичиков, Чичиков погнав нинi свою тройку в Європу на ловлю душ!» Доленко перший вихилив чарку, витер вуса долонею й мовив до Мирона: – Досить нам на нинi полiтики. Аркадiй навiть не торкнувся до чарки, йому враз стало нудно в товариствi, його погляд втратив насмiшливо-переможний полиск, вiн бездумно водив очима, нiби й не бачив друзiв – й тут спiймав себе на думцi, що йому бракуе Лiди; згадавши про неi, поправив краватку, немов застерiгав себе вiд ii глузливого зауваження: елегантний дендi, тобi з-пiд краватки бiлiе гудзик!; Лiда переслiдувала його й тодi, коли ii поруч не було, й тих насмiшок Аркадiевi нiби враз забракло; про Оресту бiльше не думав – той встид, якого зазнав вiд неi, враз здимiв безслiдно; цiеi митi Аркадiй пожалiв Ігоря, безнадiйно закоханого в пусте дiвчисько, й не пишався бiльше перемогою над нею; вiн запрагнув перемогти Лiду, покорити ii, здобути й, можливо, залишитися з нею назавжди; непоправний перелесник вiдчув у душi щось схоже на справжне кохання, й самому було дивно, що подiбне може з ним трапитися. Аркадiй таки вихилив чарку, немов для вiдваги перед боем, несподiвано для товариства квапно попрощався й подався на Замарстинiв. Аж тепер втямив, що нiхто, крiм насмiшкуватоi Лiди, нiколи не був йому потрiбен й що саме у тiй iронiчностi таiлася ii зваба… Хлопцi випили ще по однiй i почали прощатися з Мироном. Мирон провiв iх на вулицю, надворi вже сутенiло, й тодi з темних закамаркiв бiчного провулку вискочили два гевали, в руцi одного зблиснув кастет, з криком «Бей бендеров!» нападник кинувся на Ігоря, який перший ступив на тротуар, вдарив його по головi, другий порвався до маленького Мирона, не запримiтивши дебелого Доленка. Антон схопив обох за обшивки, зударив iх головами й пошпурив на проiжджу дорогу, тодi крикнув до Мирона, щоб мерщiй зачинився в хатi, а до Ігоря, в котрого запливало синявою око, сказав: – Змиваймося! Мiлiцiя звалить усю вину на нас. Хлопцi вибiгли з темного провулка на Городецьку, й бiля костьолу Святоi Єлизавети сказав Ігор: – Розходьмося. Чорна сотня вже шнирить по Львову й до Мироновоi квартири через той його радiоприймач давно, видно, прицiлилася. Наступноi недiлi зберемось в Страдчi… VIII Страх добирався до нас поволi, зате туго й уперто, i чим блiдiшим ставав синiй басаман пiд моiм лiвим оком, тим глибше я усвiдомлював наше безсилля: напад чорносотенцiв бiля Мироновоi квартири був лише сигналом. У наступнi днi стало вiдомо, що на Пекарськiй нападники побили молодого художника Деревлянка, що такоi ж наруги зазнав актор театру iменi Заньковецькоi Глухий – погроми планувались, звiсно, у будинку КДБ на вулицi Дзержинського – щоб залякати люд, сподiяний на добрi перемiни пiсля угорськоi революцii, котра, здавалось, охопить полум'ям усю Європу, й тi надii згасали з кожним днем. Моторошнi вiстки долинали в Галичину з-поза Верецького перевалу: советськi танки прасували угорську землю, людськi кишки намотувались на танковi гусеницi, повсталий народ загороджував вулицi Будапешта й гинув пiд залiзом, окупанти гасили вогонь революцii кров'ю – конала столиця Угорщини пiд чобiтьми новiтнiх ординцiв, прем'ер-мiнiстра революцiйного уряду Імре Надя розстрiляли, советський ставленик прем'ер Янош Кадар оголосив мир на рiвнинах Паннонii… Проте ми таки зiбралися у страдчiвськiй печерi на Дмитрiя при свiтлi стаенноi лiхтарнi, яку я захопив з собою з Янова, поставали за сповiдальним каменем, щоб присягтися – хто що може зробити для укрiплення духа зневоленого народу, бо iншоi зброi в нас не могло бути. …Осiнне сонце знесилилося лiнивою мандрiвкою небом й перед тим, як зануритися в озеро потьмянiлого туману на заходi, зачепилося за пухнастий вершечок сосни, що самотньо виструнчилася на Страдчiвськiй горi; важкi тiнi вiд соснового галуззя впали на загратований отвiр печери, в нутрi якоi, можливо, завмерлi звуки нашоi давньоi розмови, згуки суперечок i, може, й моi слова записалися на чорних стiнах арештантським тайнописом, що його в'язнi виписують вмоченим у молоко писалом, i якби я нинi мiг зайти досередини й повести полум'ям свiчки по стiнах, то, певне, запис моеi мови проступив би коричневими лiтерами з пiщаного грунту, i я прочитав би те, що говорив… А втiм, подумав я, подiбноi процедури не варто було б i починати, адже моя тодiшня скупа рiч розлого записалася в книгах, якi я встиг донинi написати й вiддати свiтовi, i може, вони, як я мрiяв ще тодi, змiцнили дух хоча б однiеi людини крiпостю вiри в незнищеннiсть нацiональноi iдеi й вiчнiсть мого народу, якому та вiра потрiбна, як кисень. Сонце вже вихопилося з полону соснових галузок й почало тихо спадати вниз, мов карнавальна кулька, з якоi витiк гелiй: я втямив, що до вечора недалеко, й ночувати подамся в Янiв до сестри, яка стала господинею в батькiвському домi, й для згадок про доморосiв залишилося в мене небагато часу, а нiхто з них не приходить на умовлене мiсце, щоб допомогти згадати минуле, що промайнуло, мов блискавка, i утопилось у пропастi лiт. Нiхто не прийде… Молодин, в якого замiсть обличчя чорна кора налогового пияка, а перед ним капелюх для жебранок, в руках гiтара, на якiй залишилося тiльки три струни, вiн навiть не впiзнае найближчих друзiв – то як може прийти, та й чи треба… Антон знайшов собi вiтчину на Зеленому Клинi й повертатися в незалежну Украiну не хоче й не може – там пустив свiй корiнь у землю, яка стала йому рiдною… Ореста вже, певне, вийшла на вчительську пенсiю в Ужгородi, вона могла б прийти… Мирон встиг побувати в тюрмi за розповсюдження забороненоi лiтератури, з проголошенням Незалежностi вийшов на волю, був обраний депутатом Верховноi Ради Украiни вiд Залiзничного округу, до Львова приiжджае нечасто, я лише один раз зустрiчався з ним у Киевi; його приятелi збираються без нього на пляцу перед кiнотеатром «Маяк» навпроти костьолу Святоi Єлизавети, грае в нiс постарiлий брудний Фiлько, затуляючи пальцем то одну, то другу нiздрю, крива бабця Каролька й досi не втомлюеться танцювати пiд ту музику, а пан За-нiц без Мирона не мае з ким полiтикувати, тож бiльше часу проводить в барi «Пиво-води» на Городецькiй, де збираються завсiдники випити i про полiтику побалакати й де грае на гiтарi п'яний Аркадiй… – А може, Лiда?.. Про що ж я говорив тодi? Може, й не говорив, а продумував, бо вже не давав менi спати задум розлогого роману з найболючiших епiзодiв iсторii Украiни, уявлявся менi цiлий цикл романiв – гордих i болiсних… Тьмяне свiтло стаенноi лiхтарнi падало на обличчя моiх друзiв, що стояли за сповiдальним каменем i слухали… Що я хотiв сказати доморосам, якi зiбралися у страдчiвських катакомбах у той безнадiйний час, коли несмiливi сподiвання на бодай мiзерну крихту свободи здимiли в угорському пеклi, а iхне мiсце посiла загроза кар за найменший проблиск вiльнодумства? Ми всi нiби враз вiдчужилися, боялися зазирнути одне одному у вiчi, щоб не пiддатися ще бiльшому почуттю резигнацii i страху; сприяла нам у цьому темiнь печери, проколена пломiнчиком стаенноi лiхтарнi, яка щедро освiтлювала лише мое обличчя, й менi здалося, що на мене дивляться моi друзi з надiею на розраду. Я вловив цi позирки й сповнився почуттям вiдповiдальностi й смiливiстю, адже хтось з нас мусив зрунтати це вiдчуження хоча б одробинкою оптимiзму, цю мiсiю я взяв на себе й сказав: – Ми повиннi в нинiшнiй темрявi засвiтити вогник надii на нашу невмирущiсть, i тим вогником мае стати пам'ять. Чей стоiмо на стацii хресноi дороги, де упали ченцi й отець Миколай Конрад, й ми маемо пiти тiею дорогою до самого кiнця, хай би якою довгою вона була, й нагадати людям про всi жертвоприношення, якi вiдбулися на нiй, а тих стацiй безлiч на нашiй землi, немов ран на тiлi Христа, тож мусимо написати, розмножити й передати людям лiтопис жертв, бо без пам'ятi про них перестанемо бути нацiею… – Якби менше пафосу, Ігоре… – пискнула Лiда. – Помовч, Сороко, – прозвучав у темрявi голос Доленка. – Є в життi хвилини, якi вимагають пафосу… Я продовжував: – І хай ятриться болем пам'ять про упадок останньоi фортецi Галицькоi держави – Одеського замку в нерiвнiй боротьбi з вiйськом польського короля Ягайла, хай спалахне вогник надiй, засвiчений у школах львiвського ремiсничого братства, хай заболить нас чорнота рiллi на мiсцi зруйнованоi Сiчi i зжахне соловецька яма, у якiй чверть столiття мучився останнiй кошовий… – Й нехай дими Батурина проiдять нашi закислi байдужiстю очi усвiдомленням нечуваноi зради полковника Носа, який провiв таемним ходом московську орду в саме серце гетьманськоi столицi, – перейняв мiй монолог Антон Доленко, – й покличмо на нашу хресну дорогу старчика Сковороду, розумом якого захоплювалися французькi енциклопедисти… – І хай вiдiб'ються на нiй, – вклинився у нашу молитву Мирон, – слiди Шевченкових мук i Франковоi науки, i хай нестерпно заболить нас жертва святого мученика отця Миколая Конрада й подвиги героiв-упiвцiв, якi гинули за Украiну в пiдземних схронах… – Мусимо створити цей лiтопис для священноi i злоi пам'ятi й тiльки тодi зможемо сказати: «Ми витримали всi страждання на хреснiй прощi й заслуговуемо на воскресiння!» – завершив я присягу… Чи насправдi ми тодi присягали, не знаю. Можливо, це нинiшня моя уява, та я впевнений: саме тодi зродилась в мене постанова написати великий iсторичний роман у багатьох книгах пiд назвою «Хресна проща». Й Антон Доленко сказав тодi, я це добре пам'ятаю: – Хто б не написав цей лiтопис – ти чи я, чи всi ми разом – все одно вiн не прорветься до людей крiзь цензурнi заборола. Треба перехитрити ворога, як це робили схiднi поети: спочатку писали фальшивi присвяти ханам i беям, а потiм додавали до них своi шедеври, яких повелителi, запамороченi похвалами i вiд того п'янi, – не читали. Лiда пiдiйшла до сповiдального каменя, на пiщанiй стiнi захиталася ii тiнь, нiбито душа вiддiлилася вiд тiла, й заговорила: – Не можна бавитися у пiджмурки з правдою, Антоне. Гоголь так уже маскувався, що й не стямився, як запродав душу нечистiй силi… – Ну i що, – обiрвав Лiдину мову Аркадiй. – Чорт заплатив йому вiчною славою! – За яку його мучило сумлiння до самого скону, – додала Лiда. – Це ж не когось там з його персонажiв, а самого переслiдувала нечиста сила у «Вii» та в «Ночi пiд Івана Купала». Вихопився нарештi Мирон: – Зате Гоголь умертвив нацiональну росiйську лiтературу – не вiдбулась вона, ставши паляницею iз украiнськоi муки, замiшаноi на квасних московських дрiжджах. Не народилися або покiнчили самогубством Цветаева, Єсенiн, Маяковський, а властиву росiйську лiтературу творили нащадки украiнських гетьманiв та священикiв: Толстой, Достоевський, Короленко, Чехов, Бунiн… Такi вони росiйськi, як Джозеф Конрад – англiйський… За рецептом украiнця Гоголя, який пустив по свiту Плюшкiних, Коробочок та Чичикових, вони дали перевертни? – Смердякових та Раскольнiкових… – І однак це лiтература, яку читають у всьому свiтi! – заярився Аркадiй, i Лiда з подивом глянула на нього, адже вiн нiколи не встрявав у лiтературнi суперечки, i iй здавалося, що для цього в нього бракне розуму i знань. – Не назвемо нашими твори цих письменикiв тiльки тому, що вони за походженням украiнцi. Та й Гоголь нiколи не був украiнським патрiотом, то й не треба тягнути його за вуха в нашу лiтературу. Згадайте, як вiн ревно перепрошував чорта, працюючи над другим томом «Мертвих душ», в якому намагався показати росiйський позитив… – Й не прийняв чорт Гоголевоi яловоi плати, письменник спалив твiр! – аж пiдстрибнув Мирон. – І послав по свiту арiдника в подобi Чичикова, який у рiзних шостасях й донинi заманюе своiм вишуканим хамством читачiв! – То що з цього виходить? – посмiхнувся Аркадiй, i важко було Лiдi збагнути, чи вiн сам переконаний в тому, що мовить. – А те, що не надавайте за прикладом Гоголя масок, а здирайте iх з обличчя, як це зробив Хвильовий. Коли йдете на битву, пiднiмайте заборола, нехай ворог бачить, хто ви. Маски вам не допоможуть, вони тiльки зганьблять. А коли не зумiете цього зробити, то ставайте краще шевцями, а не лiтописцями, хоч якась буде з того користь… – А вiн мае рацiю, – сказав Мирон. Мовчала тiльки Ореста, ii й не видно було в печерних сутiнках. Врештi лiхтарня згасла, й ми всi розгубилися у напiвтемрявi. Синютка й Доленко сховалися в пiтьмi чернечоi нiшi, й могло здаватися iм, що нiкого бiльше в печерi немае. Мирон крутив гудзика на Антоновому пiджаку й переконував його, що настав час по-новому дивитися на рiдну iсторiю. – Усi нашi помисли, – говорив вiн, – зверненi в минуле. Ми гордимося найсильнiшою колись у Європi княжою державою, але ж ii давно вже немае; хвалимося найдобiрнiшим вiйськом – козацтвом, а де воно нинi; тягнемо свiй родовiд вiд Трипiлля – i яка ж то пиха нас дiймае, що з-над Днiпра розповсюдилась по всьому свiту хлiборобська цивiлiзацiя, й забуваемо проте, що, можливо, в тiй сивiй давнинi зосталася й навiки зачахла наша незалежнiсть… – Але ж було, було? – пробував сперечатися Антон. – Тож то i е, що – було!.. Вся наша бiда, Антоне, в тому, що ми не вмiемо, навiть не насмiлюемося ставати модерними, ми так нiжно любимо свою ветху патрiархальнiсть, що й свiтського елеганта Шевченка одягнули в старий кожух й анiруш не хочемо знiмати ту одежу з нього; ми стали нецiкавi свiтовi, вiд нас тхне нафталiном… Таж ми навiть новоi украiнськоi лiтератури не знаемо як слiд, наш образ Божий заляпано червоним багном, крiзь яке прозирають лише сiрi постатi Гаврилюка, Тудора, Гадана, а були ж у нас Юрiй Липа, Олена Телiга, Олег Ольжич – що ми вiдаемо про них? Та ми й про великого поета Євгена Маланюка дiзнаемося лише iз вiрнопiдданськоi iнвективи Сосюри: «Шановний пане Маланюче, ми ще зустрiнемось в бою!» Але ж не протестуемо проти свого невiгластва, навiть деколи ним i пишаемося i брешемо самi собi, що нацiоналiстична лiтература не витримуе з нами конкуренцii, а Олена Телiга, тендiтна жiнка, зреалiзувала свiй протест у Бабиному Яру пiд смiх фашистiв, однак про ii подвиг ми майже нiчого не чули… Обступленим темрявою Мироновi й Антоновi здавалося, що iх у печерi тiльки два, й вони не помiчали того, що в такiй самiй самотинi стоять на тлi свiтляноi плями печерного отвору Лiда й Аркадiй i розмовляють упiвголоса. «Скажи менi, Аркадiю, коли ти справжнiй?» – «Коли дивлюся на тебе». – «Ти й тут вдаеш iз себе артиста, адже цiеi митi ти мене не бачиш, темно». – «Твiй образ завжди перед моiми очима». – «Невже аж так наблизилася я до тебе в черзi твоiх пасiй?» – «Ти завжди йшла попереду них». – «Чому ти не постукав у дверi, коли блукав бiля мого дому?» – «Боявся твого глуму, ти жорстока…» – «Проведи мене нинi на Замарстинiв…» Їх теж було тiльки двое, вони нiкого не бачили поруч iз собою, та я iх, як i Мирона з Антоном, теж чув, а десь у темному проваллi печери немов зачаiлася ще одна людина, така ж самотня, як i я, вона напевно чула розмови оповитих темрявою людей i сама мовчки розмовляла, тiльки нi я ii, анi моеi мови нiхто не чув, кожен з нас вiдокремлено iснував у пiтьмi й слухав лише себе самого; своi слова я посилав у провалля печери, де стояла, мусила стояти Ореста, та вони губились, глухнули, й не чула дiвчина моеi клятви у вiрностi iй i мого запевнення, що ту вiрнiсть не здолае ii нехiть до мене. Не чула цього Ореста, i я не чув ii думок, поки не прошелестiв iз густого смерку шепiт, коли в печерi залишились тiльки я та вона: – Почекай хвильку, Ігоре… Й тодi я, немов незрячий, простягнувши вперед руки, пiшов на той голос; на сповiдальному каменi ще блимала лiхтарня, й до того пломiнця з глибини печери наближалася щупла постать дiвчини, в косi якоi знизу доверху пробiгали скупi свiтлянi блискiтки. Ореста стала за сповiдальний камiнь, з темряви проступило ii обличчя, i я знесамовитiв вiд захоплення – така вона була прекрасна! Вона простягнула до мене руку, холодна долонька лягла на мое зап'ястя, i не з уст, а з пальцiв потекла ii мова, якоi краще б я не чув нiколи! – Я грiшна, Ігоре, та не розгрiшення вiд тебе прошу, хочу лише, щоб ти, дiзнавшись, вiдкинувся вiд мене й не мучився, менi тебе жаль. Я була коханкою Аркадiя… Й тодi мене прошило зовсiм несумiсне з ii сповiдальним признанням почуття: замiсть гнiву й болю мене пройняла пекельна хтивiсть, наче б я був присутнiй при iхньому грiхопадiннi, i я збагнув тiеi митi, що не зможу викинути з душi образу коханоi, поки не здобуду ii так, як Аркадiй. У той мент свiтелко лiхтарнi згасло, я кинувся у темряву, та не знайшов Орести, ii силует уже затуляв отвiр печери, вона повернулася до мене, i я почув ii шепiт, схожий на сичання змii: – Менi насправдi жаль тебе, Ігоре… Ось слiд басамана пiд твоiм оком, а це тiльки початок, вас усiх знищать. І я не хочу бути серед вас. Я врятую вас, ненавидячи, i знаю, як це зробити… Я не люблю тебе, не люблю нiкого, та й увесь свiт мене не гiдний! Вона, хлипаючи, зiйшла схiдцями униз на лiсову стежку й побiгла нею до залiзничноi станцii. Наздогнала Лiду з Аркадiем, обминула iх i зникла з моiх очей назавше. Я бачив, як вiддаляеться вiд мене Лiда, – ii теж забрав у мене Аркадiй – усе забрав, мов Молох. Стояв на першiй стацii хресноi дороги – нестерпно самотнiй – занiмiлий i спустошений серед глухоi осiнньоi тишi. І враз почувся скрадливий хрускiт – хтось наступив на суху гiлку. Я повернув голову до печерного отвору й побачив, як iз печери виходить, скрадаючись, чоловiчок у клепанi. Побачивши мене, вiн чкурнув у лiщиновi зарослi. «Слухав негiдник нас i донесе куди треба», – подумав я. А втiм менi було вже до всього байдуже… – Нинi ми розбрелися, вiдчужилися, й кожен пiшов у свояси окремо, – прошепотiла Лiда до себе самоi, йдучи поруч з Аркадiем до станцii. – Це лише початок, i менi сумно… – Але ж ми з тобою разом… – промовив Аркадiй так само тихо, i в його голосi забринiла iнтимнiсть. – Я хотiв сказати тобi, Лiдо… – Не квапся, Аркадiю… Я знаю, ти звик бути завойовником, однак передихни хвильку. Почекай, поки я сама тобi скажу… Вони чекали на електричку, мали час, й Лiда пильно дивилася у вiчi хлопцевi, нiби хотiла дошукатися в них того справжнього, про що запитувала в печерi, впевнитися, що воно десь там ховаеться за ласим поглядом i парубоцькою самовпевненiстю. – Не перечу, якщо ти хочеш поперед мене вийти на бранне поле, – сказав Аркадiй, i в його голосi почулася покiрливiсть. – Амазонки завше нападали першими. Лiда й далi не вiдводила вiд нього очей, чекаючи, поки вiн остаточно iй впокориться. Була вона цiеi митi особливо чарiвливою: ii дiвоча врода, завше прихована iронiею, виринула iз тайникiв душi чисто й зеленооко, це додало iй сексуальноi зваби, й вiдчув Аркадiй, що жадае ii не для солодкоi пригоди, а для життя, i сам дивувався з того поважного намiру, об який ще нi разу за свiй одчайдухий вiк не спотикався. Лiда наблизилася до нього, дiткнулася долонею до щоки, провела пальцем до пiдборiддя, затулила пучкою вказiвного пальця зарослу щетиною ямку й проказала, заливаючи хлопця зеленою магмою свого погляду: – Пiди до фризiернi, там тебе чисто поголять… Господи, який же ти вродливий – i пустий… – прошелестiли ii губи, покрившись враз гарячковою осугою. – Лiдусю, я… Й тут надлетiла електричка, Лiда заскочила до вагона, знайшла вiльне мiсце, Аркадiй пiдсiв до неi, взяв за руку. – Не треба… – промовила вона холодно й, щоб перемiнити тему розмови, задала тривiальне студентське питання: – Маеш цiкаву професуру, Аркадiю? Знаю, що маеш, ваш факультет старий i потужний, а я не можу нiчим похвалитися: журналiстика в нашому унiверситетi щойно заснована, й на викладацьку роботу напхалося повно вчорашнiх газетярiв, якi досi дописували до преси про щасливе колгоспне життя й перевиконання планiв… І якби не львiвськi бiблiотеки, то я вийшла б з унiверситету такою ж зеленою, якою й зайшла, або ще дурнiшою. Мала нагоду перевестися до Киева, та моя мама останнiм часом дуже подалася, батька давно немае, i я не можу ii саму залишити. На Пiдзамчi вийшли з електрички й рушили тiсними занедбаними провулками в бiк Голоска, поки не вийшли на Рiзницьку. Лiда продовжувала розпочату розмову: – А в кого ти найохочiше слухаеш лекцii? – На це питання важко вiдповiсти, Лiдо… Зарубiжну читае Чичерiн, то не викладач – артист! «Человек, кружку пiва!» – на таку експресивну реплiку не кожен актор спроможеться… А Гофмана подае так, що мурашки йдуть поза шкiрою… Античну лiтературу читае Лур'е – то не викладач, а Бог! А яке щастя бачити щодня на кафедрi украiнськоi лiтератури академiка Возняка. Викладае вiн погано – заiка, але який розум, якi знання! Про Рудницького нема що й говорити – знае вiн чотирнадцять мов. То, скажу тобi, унiкальний троглодит! Рiзницька вулиця задзвенiла вiд Лiдиного смiху, й Аркадiй, якому щойно здавалося, що вiн здолав гордовиту дiвчину цiкавою розмовою, вiдчув себе враз знищеним. – Lapsus linguae, lapsus linguae![3 - Мовна помилка! (Лат.)] – заволала Лiда на всю вулицю. – Ти ж хотiв сказати – полiглот? – Бодай тобi… Помилився, – проказав Аркадiй скислим голосом. – Дурниця, з кожним подiбне трапляеться… Якийсь дячок, наприклад, звернувся до прелата й замiсть «ваша ексцеленцiе» сказав «ваша ексгумацiе…» – й Лiда ще лункiше засмiялася. Аркадiй замовк – зламаний, переможений. Лiда ще щось вищебетувала, намагаючись зiгнати з хлопця знiченiсть, та це iй не вдавалося. Бiля свого будинку вона зупинилася й несподiвано для Аркадiя вчинила те, що з самого початку iхньоi зустрiчi мав намiр вчинити вiн перший. Обнявши Аркадiя, вона обцiловувала його обличчя, та замiсть блаженства й щастя болiсна ущербнiсть зранила Аркадiеву гордiсть, i вiн, йдучи додому, думав не про раювання з коханою, а про те, в який спосiб здолати ii пиху… Директор театру надав Аркадiевi, як i багатьом неодруженим акторам, однокiмнатну квартиру з туалетом i газовою плиткою в коридорчику – у прибудовi до театрального будинку. Для студента це була неабияка розкiш… Й подумав Аркадiй, коли вернувся iз Замарстинова, що мине небагато часу, й вiн приведе в це скромне помешкання найелегантнiшу в свiтi дiвчину, яка стане його дружиною, й вiн пишатиметься нею перед людьми. Наперед втiшався подивом товаришiв, його анiтрохи не турбувало, як складеться iхне життя, – буде, як Бог дасть, а такоi шляхетноi, розумноi й досконалоi вродою дружини нiхто з них нiколи не матиме; про ii згоду не турбувався, все вiдбудеться так, як задумав вiн, ii гордощi зм'якнуть перед його владнiстю i непоступливiстю, а то й холодом: жiнки вважають себе завойовницями лише до того менту, поки iх обранцi не стануть перед ними на колiна з простягнутими руками, а потiм, зазнавши солоду чоловiчоi сили, добровiльно здаються iм у полон. Такi думки мучили непевнiстю ще вчора вiльного й нi вiд кого не залежного Аркадiя – серцеiда, невiдпорного завойовника жiнок. Нарештi сталося те, що мусило з ним трапитися. Вiн закохався, вiдчуваючи при тому, що найсильнiшою Лiдиною звабою е неприступнiсть, особистiсна сила, й Аркадiй мучився ночами, мiзкуючи, в який спосiб, якою поведiнкою мае здолати горду дiвчину… Вiн ще вичiкував, поки визрiе в ньому остаточне рiшення, й тодi прийде до Лiди. Колишнi його подвиги, геть усi, здавалися мiзеротою, давнi любаски втратили раптом свiй шарм, звабу, зблякло красиве обличчя Орести, й навiть розкiшна Дiана, згадка про яку завше будила в ньому невтримну охоту, здавалася тепер вiдцвiлою банальною дамою, i та едина нiч з нею, яка довго не забувалася, навiювала тепер лише незручнiсть i нудьгу… Й начебто згадка про неi викликала ii саму: театральна прима увiйшла до Аркадiевоi кiмнати серед бiлого дня, тихо прочинивши дверi. Шерстякова поводилася так, наче б тут була повноправною господинею, хоч з часу тiеi шаленоi ночi вони жодного разу не зустрiчалися сам на сам, хiба що на сценi. Нинi жiнка наважилася нагадати коханцевi про себе, вона накинула на дверi защiпку, безцеремонно сiла на лiжко бiля Аркадiя, та вiн навiть не пiдвiвся; це нiтрохи ii не збентежило, вона розстiбнула блузочку, бiлi перса випорснули з пазухи, Дiана притулила iх до обличчя Аркадiя, тодi вiн пiдвiвся, вiдсторонив ii й сказав: – Прошу панi, я вас не кликав. – Тому я й прийшла… Вона нахилилася до його уст й повела по них язичком, тодi Аркадiй встав з лiжка й промовив, як тiльки мiг, чемно: – Я вас бiльше не кохаю. Я одружуюся. – Ну й чудово… Ото перешкоду вигадав! – Я кохаю найкращу в свiтi дiвчину, ласкава панi. Тодi обличчя Шерстяковоi спалахнуло гнiвом, вона погордливим поглядом змiряла колишнього коханця, простягнула до його шиi руку, вiн вiдхилився, подумавши, що панi Дiана пориваеться його обняти, та вона гидливо дiткнулася двома пальцями до комiра його сорочки й проказала злостиво: – Комiрець брудний, женишку, змiни сорочку, коли йтимеш до тiеi найкращоi… – Тодi рiзко повернулася й, зупинившись у дверях, кинула через плече: – Вифранчений простак у китайському макiнтошi… Й здалося Аркадiевi, що цi образливi слова вимовила Лiда; а може, десь там удома так подумала, й тi слова злетiли з напомаджених губ театральноi прими. Злiсть на свою неотесанiсть, якоi нiколи не мiг прикрити нi модним одягом, анi завченими жестами, дiйняла його вiдчуттям власноi меншовартостi, й цiеi митi вiн остаточно вирiшив: ще нинi прийде до Лiди й поведе ii до ЗАГСу. Й промовив до себе вголос, коли залишився сам: – За всi образи, якi я зазнав вiд тебе, станеш передi мною на колiна, як я колись клячав перед цiею нафарбованою макакою! Лiда знала, що Аркадiй прийде, й чекала. Не мала певностi, що вiн по-справжньому, по вуха, закохався в неi, сумнiвалася теж, що такi переможцi над жiнками, як Аркадiй, взагалi здатнi закохуватися. Але що цi сумнiви важили, коли закохана була вона… З того менту, як побачила його вперше – вродливого, самовпевненого, iз хтивим поглядом, що обпiкав ii, зневолював, роздягав до нитки, – Лiда цiлковито вiддалася почуттю любовi: уявно млiла в обiймах коханого й, не вiдчувши ще чоловiчого дотику, зазнавала незвiданоi досi жiночоi розкошi. Вiд цього iй ставало страшно, але й гордiстю дiймало; приглядаючись до себе в дзеркалi, дiвчина поводила долонями по грудях, стегнах, нiби впевнюючись у своiй досконалостi; усвiдомлювала, що заслуговуе на увагу хлопця, проте в такi хвилини до неi пiдкрадалося почуття спротиву його силi й примушувало згадувати простацькi прикмети провiнцiала, неотесанiсть якого часто проступала з його мiстечковоi елегантностi, пишномовностi, засмiченоi деколи словесним смiттям. Лiда виковувала в собi почуття зверхностi над Аркадiем, яке, зрештою, безслiдно зникало, коли ii обранцевi вдавалося в розмовах зблиснути кмiтливим розумом. Був Молодий неоднозначним i, певне, тим цiкавим, й Лiда деколи ловила себе на думцi, що вмисне шукае в ньому вад, котрi допомагають iй втримуватись у станi незалежностi. Аркадiй прийшов до Лiди через три днi пiсля того, як вона полишила його на вулицi, мiцно перед тим обнявши й обсипавши поцiлунками. Лiда не чекала, звiсно, що вiн упаде перед нею на колiна й проситиме ii руки, бо ж не знала, що подiбнi театральнi прийоми вже давно увiйшли в правила його кавалерськоi поведiнки; не чекала теж пристрасного признання в коханнi, проте сподiвалася-таки, що заповiтне слово вихопиться з його уст – даремно: замiсть цього почула холодну пропозицiю, нiби вiн запрошував ii до кiна: – Ходiмо до ЗАГСу, Лiдо. Подамо заяву. Вона нiмо стояла перед ним, усе ще сподiваючись iнтимноi мови; обдавала його вичiкувальним поглядом, та хлопець мовчки ждав ii згоди – вимогливо та владно, й вiдчула дiвчина, як криця незалежностi враз покришилася в ii душi, немов скло пiд молотком: мужне Аркадiеве обличчя, обрамлене пухнастими бакенбардами, зацiпленi, нiби вiд гнiву, вилицi, стиснутi губи, котрi мали хоча б трiшки розтулитися для поцiлунку, увiйшли в ii очi шаленою вродою хлопця, й збагнула Лiда, що встояти перед цим красенем неспроможна жодна жiнка й Лiда – теж, вона взяла його за руку й повела з передпокою до кiмнати, де лежала хвора мама, пiдвела до лiжка й сказала тихо: – Це мiй наречений, мамо, благословiть… Стара жiнка довго дивилася на них, переводячи засльозений погляд з Лiди на Аркадiя, мовби дивувалася, що цей незнайомий хлопець мае стати ii зятем, i сказала врештi: – Такi гарнi ви обое… Дай же вам, Боже, життя красивого. Через тиждень пiсля реестрацii шлюбу Аркадiй привiв Лiду до своеi театральноi квартири, в якiй його молода дружина мала стати господинею. Аркадiй стягнув з лiжка покривало, Лiда мовчки й слухняно, гейби в кабiнетi лiкаря, роздяглася й лягла на зiм'яте простирадло. Над нею тяжiла низька стеля й нагнiтала темряву, з вiдкритого вiкна струменiла осiння прохолода й обмивала ii гаряче тiло; стримуючи переривистий подих, Лiда чекала на мужа в незвiданiй ще досi тривозi. Та вiн не квапився, зовсiм не квапився, й вона знала, що так не повинно бути, краем ока бачила крiзь сутiнок, як Аркадiй поволi роздягаеться, педантично складае штани на кант й вiшае на спинку крiсла, розгладжуе iх долонями, щоб не зiм'ялися, сiдае на лiжко й довго стягае з себе пiдштаники, його широка спина горбатиться, а руки – далеко вiд неi, не шукають ii, не дотикаються до натрудоватiлих вiд бажання грудей, не сповзають у нетерплячцi донизу; вiд образи Лiда вся стиснулася, немов хотiла заховатися сама в себе, вiднайшла рукою рiг простирадла й потягнула його до пiдборiддя, обвила ним шию, а вiн ще вовтузився, знiмав шкарпетки; все це тривало незмiрно довго, Аркадiй помщався Лiдi за притоптанi обцасами штани, за австрiйськi бакенбарди, за «троглодита» й навiть за зневажливi слова Дiани, якi начебто вимовила сама Лiда; вона вiдчула його зневагу й зрозумiла, що вiн мстить… Вiдкотилася на протилежний край лiжка, готова впасти на пiдлогу й сховатися в темрявi, – i аж тодi сильна чоловiча рука потягнула ii до себе, нiби вона була не живою людиною, а гумовою лялькою, Аркадiй вихопив з-пiд Лiдиного пiдборiддя простирадло, пожбурив його на пiдлогу й, замiсть очiкуваноi розкошi, вiдчула Лiда тiльки гострий бiль. Аркадiй довго володiв нею, потiм, повернувшись спиною, важко вiддихувався, а вона лежала знiвечена i стоптана, немов повiя у борделi. Похмурий ранок розбудив iх, вони нiби вперше побачили одне одного i втямили, що загсовий контракт iх не поеднав, а спiвiснувати мусять… Однак у новому днi в Аркадiевiй пам'ятi поволi зiтлiвала згадка про вчорашне бажання вiдплатитися Лiдi за колишнi зневаги, вiн дивився на блiде обличчя дружини, з якого ще не зiйшов слiд образи, й та його помста здалась йому мiзерною витiвкою; цiеi митi iз не знаною досi втiхою збагнув Аркадiй, що йому належить шляхетна розумна жiнка; втямив, що знайшов ту, якоi нiколи не шукав, та яка мусила з'явитися в його життi, вiдчув, як дiймае душу солодке тепло, й прошепотiв до Лiди, яка сторожко дивилася йому у вiчi й, можливо, чекала вiд нього слiв, яких вiн ще не вимовив. – Я люблю тебе, – ледь не дивуючись з самого себе, нарештi сказав Аркадiй. В заплату за це признання скотились з ii очей двi сльозини й ледь чутний шепiт прошелестiв на ii губах: – А я тебе – любила… – Любила?! – аж скрикнув Аркадiй. – Любила? Лiда промовчала. Не смiла сказати, що вчора на шлюбному ложi вiн розтоптав ii любов, що досi вони марно змагалися, хто переможе, – стали переможенi обое… Й спало Лiдi на думку, що вони обое однойменнi з персонажами Корнiйчуковоi п'еси… – А ми не тiльки познайомилися на репетицii «Платона Кречета», а й вийшли з того фальшивого твору – й самi фальшивi… Корнiйчукова Лiда закохалася в Платона, який процигикав на скрипцi якусь там мелодiю, а я – в гiтариста. Ця вистава, певне, десь iде на сценi, й ми там iснуемо, але в життi нас немае, ми видумали самi себе… Вiд цих слiв згас Аркадiй. Вiн дивився в стелю, й Лiда, побачивши непiдробну муку на його обличчi, зрозумiла, що не встане з лiжка й не пiде вiд нього назавжди: а може, та знiвечена любов ще оживе, щоб здолати його парубоцьку безпутнiсть… Й надавши своiй мовi несподiваноi м'якостi, сказала: – А я й не чула нiколи, як ти граеш на гiтарi… Аркадiй довго мовчав i проказав нарештi сам до себе: – Завжди найпопулярнiшi вуличнi музиканти… А може, це мое покликання? Й стало чомусь тривожно Лiдi вiд цих слiв… IX Сонце стрiмко котилося до захiдного горизонту i враз зупинилося над сизим озером туману, нiби збоялося зануритися в його прохолодну густину й згаснути в нiй; краечком диска обережно дiткнулося до вечiрнього пруга, не наважуючись перетяти його, бо за ним уже чатувала нiчна безодня, наготовлена поглинути небесне свiтило й остудити зiгрiтий останнiм ласкавим теплом свiт. Однак довго затриматись на краю сталевого небозводу вже не мало сил й коли нарештi пiрнуло у глибоке плесо – вiддало небовi рештки свого сяйва, що розтеклося помаранчевою биндою по кромцi туманноi гладiнi, вiддiляючи ii вiд змерхлоi небесноi банi. Та свiтляна смуга ще довго пломенiла, я нiчого урочiшого досi не бачив, й менi жаль було останнi митi осiннього дня затьмарювати найприкрiшим спогадом про катастрофу, що впала на зграйку романтикiв, котрi посмiли видiлитися iз суспiльноi каламутi як незалежнi особистостi, не зваживши своiх сил. А подався я в думках за доморосами, що розбрелися по свiту, наздоганяючи кожного з них на iхнiх стежках, i не всiх зумiв наздогнати, уздрiти в обличчя, почути iхню мову й дiзнатися, хто i як спонатужився уцiлiти в жорстокiй життевiй круговертi. Менi найлегше та бiда обiйшлася: я несподiвано швидко був прийнятий до Спiлки письменникiв за рекомендацiями таких китiв, як Ірина Вiльде й Михайло Яцкiв; на нетривкий, звiсно, час я захистився бронею авторитетноi органiзацii вiд цькувань, переслiдувань, а може, й арешту, проте знав, що цей сховок дуже ненадiйний, i якщо владцям захочеться, то мене легко звiдти вивудять… На свое щастя, я дiзнався, що кожен вiйськовозобов'язаний письменник мае право записатися на перепiдготовку в будь-яку вiйськову частину в будь-якому окрузi, тож довго не думаючи, подав до вiйськкомату заяву, що маю бажання вiдслужити належний термiн в морському флотi на Далекому Сходi. Моя авантюра спрацювала в темпi, й навеснi я вступився зi Львова на цiлi три мiсяцi, щоб мене не пасли пильнi очi кагебiстiв i сексотiв, яких тьма-тьменна розплодилося пiсля угорських подiй по всьому советському концтаборi. Я подався в першу свою далеку мандрiвку. Подорожувати любив змалку, i були це Карпати. Мене завжди манила майже дитяча цiкавiсть: а що там далi за лiнiею пiзнаного? І чому кожна наступна гора здаеться вищою вiд тiеi, яку я вже здолав? І звiдки витiкають потiчки, якi стають потiм бистрими рiками, а як могло утворитися на найвищому карпатському хребтi бездонне озеро, що називаеться Несамовитим?.. Ще в школi пiд час вивчення iсторii Єгипту я пiдсвiдомо поставив перед собою мету – побачити найбiльше диво свiту – пiрамiди… Нинi вже знаю, якi вони, i дива, на жаль, стало менше… Подовгу простоював перед мапами частин свiту iз щемним бажанням побувати у кожному куточку планети, а перед величезною, мов верета, мапою Советського Союзу мене дiймала цiлковита розгубленiсть: навiщо однiй державi такi шаленi простори, та водночас з цим нерозумiнням очевидного абсурду зроджувались у моiй душi сподiвання, що колись побачу те безмежжя з краю в край, бо ж не потрiбно мати якихось документiв для того, щоб отак стати й пiти з Янова аж до Чукотки, переступити тисячi обрiiв, нiколи не досягнути останнього, проте за одним переходом побачити такий огромний шмат земноi сушi!.. А десь посерединi великоi мапи голубiла вигнута смужка, схожа на розпрямленi крила лелеки, що летить, а вiдпущених за вiтром нiг i витягнутоi шиi не видно, лишень голубiнь крил – й навиваеться ця синя птаха, ця недосяжна мрiя – Байкалом, найглибшим у свiтi озером з найчистiшою прiсною водою… Бiда допомогла менi вирушити у вимрiяну в дитинствi мандрiвку безмежним свiтом… Я поiхав спочатку до Москви, а потiм поiздом до Владивостока, й тяглася ця моя поiздка у плацкартному вагонi цiлий тиждень. Я побачив такi простори, якi для украiнця здаються фантастичними, а для японця, напевне, абсурдними через iх невикористанiсть i марнотратнiсть. Тодi я теж щиро пожалiв, що не можу своiми передбаченнями подiлитися з доморосами: цей велетенський советський колос уже самою критичною масою здавався приреченим на загибель: з одного центру керувати ним неможливо, хiба що руйнувати – соцiально, економiчно, нацiонально… Я побачив на власнi очi величезну iмперiю, яка незмiрно могутня своiми розмiрами, – i якраз ця нiбито перевага породила в моiй свiдомостi зухвалу думку про ii перевантаженiсть земними обширами, мов шлунок безнадiйного ненажери. Конец ознакомительного фрагмента. notes Примечания 1 Шапка-вушанка. 2 Театр Прикарпатського вiйськового округу. 3 Мовна помилка! (Лат.) Текст предоставлен ООО «ИТ» Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию:https://tellnovel.com/ru/vanichuk_roman/hresna-proscha