Львiвська гастроль Джимi Хендрiкса
Андрiй Юрiйович Курков


«У життi найцiкавiше – це життя», – сказав одного разу Андрiй Курков, звертаючись до своiх читачiв І його новий роман «Львiвська гастроль Джимi Хендрiкса», де переплiтаються дiйснiсть i вигадка, де немае межi мiж реальнiстю i сюрреалiзмом, яскраве тому пiдтвердження Над сухопутним Львовом лiтають чайки, i в мiстi часом пахне морем Колишнi хiпi в компанii з екс-капiтаном КДБ збираються на Личакiвському цвинтарi бiля могили американського рок-спiвака i гiтариста Джимi Хендрiкса А по стародавнiх вулицях мiста носиться ночами старенька iномарка з людьми, жадаючими вилiкуватися





Андрiй Курков

Львiвська гастроль Джимi Хендрiкса





Автор висловлюе щиру подяку

меру Львова Андрiю Івановичу Садовомуза запрошення написати роман про мiсто, яке було, е i завжди буде залишатися одним з найцiкавiших i найкрасивiших мiст-загадок на мапi Європи,

власникам i персоналу готелю «Леополiс» за доброту та наданi затишок i комфорт пiд час моiх частих приiздiв i окремо – за вишукану, приголомшливу кухню,

героям цього роману Юрковi Винничуку, Алiку Олисевичута Оксанi Прохорець за згоду стати героями i за те, що впустили мене в свое життя i в своi бiографii,

моiм давнiм i новим львiвським друзям: Михайлу Ватуляку i його сiм 7, Тарасу Возняку, Галинi Вдовиченко та багатьом-багатьом iншим,

видавцевi Юрiю Николишину та видавництву «Апрiорi»за подаровану менi бiблiотеку книг про старий та новий Львiв,

Русланi i ресторану «Старий рояль», працiвникамi завсiдникам кав 'ярнi на Вiрменськiй, кав 'ярнi «Кабiнет», «круглоi» чебуречноi в Брюховичах, гриль-бару в Винниках, безiменному бару на Старознесенськiй, кав 'ярнi «Кафе» на Повiтрянiй, 24 й iншим теплим i затишним куточкам мiста, що свiдомо й несвiдомо надавали менi душевне тепло i можливiсть вiдпочити,

органiзаторам, мешканцям i волонтерамгромади самодопомоги для безхатькiв «Оселя» (Винники), жителям мiста за те, що не помiчали приiжджого письменникаi поводилися природно, тим самим допомагаючи написанню роману.





Роздiл 1


Хода майже завжди видае вiк того, хто йде. У чоловiчка, поки малий, хода цiкава, аж смiеться. Вiн iдучи раз у раз навшпиньки пiднiмаеться, аби що-небудь приховане для його зросту побачити. Нiхто зазвичай не проти, поки вертикальний зрiст чоловiчка не збiльшиться до пiвтора метра. Пiсля цього короткочасно хода стае злегка хулiганистою i гордовитою, або навпаки, пригладженою, з ледве помiтним нахилом уперед. Це вже, звичайно, далеко не всiм подобаеться, та й побоювання у перехожих викликае: мало що людина з такою ходою витворити може?! Ну а далi – у кого як. Хто рокiв двадцять ходить прямо, хто трохи боком – це вже вiд життевоi позицii та рiвня страху залежить. Проте це правило дiе тiльки у свiтлий час доби. Вночi ж можна ходити, вiдмовившись од своеi денноi ходи i вiд вiку. Нiч розкрiпачуе. Особливо в нiч на вiсiмнадцяте вересня.

Звуки крокiв цiеi вересневоi ночi 2011 року лунали i з Грушевського, й iз Зеленоi, i з Федорова, й iз Замарстинiвськоi, i з боку Стрийського парку, на деревах якого здавна ночують хмари огрядних ворон, що вiд’iдаються вдень на мiському звалищi бiля села Грибовичiв.

Це були «сольнi» кроки людей, що йдуть окремо й нiколи, навiть у незабутнi радянськi часи, не вмiли крокувати строем. Спробуй якийсь хлопчисько-барабанщик упорядкувати iхнiй крок, вiн одразу отримав би «легкi тiлеснi ушкодження». На «тяжкi тiлеснi ушкодження» цi люди були зовсiм не здатнi. Навiть якщо дiзнавалися, що «хлопчиком-барабанщиком», тiльки вже в iншому, не буквальному розумiннi, виявлявся хтось iз нещодавно прийнятих до iхнього вузького кола. Вузьке коло, втiм, тiльки нещодавно стало дiйсно вузьким. Ранiше, рокiв двадцять п'ять – тридцять тому, воно ще перевищувало пiвсотнi людей, а в серединi кожного вересня – значно збiльшувалося, доповнюючись однодумцями й спiвчуваючими, що приiздили автостопом, потягами i просто приходили пiшки.

Повз монастир Святого Альфонса провiнцii Чина найсвятiшого Рятiвника кроки того, хто йде, прозвучали трохи нервово. Було чутно: той, хто йде, поспiшае. Вулиця Замарстинiвська, якою поспiшав той, хто йде, могла б колись дотягнутися своею цегляною рукою i до Брюховичiв, але чомусь не зробила цього. Їi довжинi досi можуть позаздрити паризькi бульвари, а якби ii порiзати на рiвнi шматки й переставити цi шматки вулицi правильно пересiчними лiнiями перпендикулярно один до одного, то вийшов би повноцiнний нiмецький райцентр зi славною iсторiею. Адже на нiй, на Замарстинiвськiй, чого тiльки не було за ii довге життя, що все ще тривае. Вулицi живуть довго, переживаючи людей, якi iх населяють, поколiння за поколiнням. На Замарстинiвськiй завжди багато молилися, виробляли та пили горiлку й лiкери, у фiльмобазi обласноi контори кiнопрокату зберiгали фiльми i тут же iх показували в кiнотеатрi iменi Шевченка, навчали саджати сади й вирощувати овочi, навчали водити автомобiлi й навiть лiкували хворих i поранених мiлiцiонерiв. Втiм, лiкують iх на цiй вулицi й дотепер. І лiкують, i вiдспiвують у прилiкарнянiй каплицi тих, кого не змогли повернути в «стрiй». Усе мае бути за правилами, i всякий рух мусить мати ознаку майбутньоi завершеностi, як усяке речення, хоч скiльки б у нiм було ком, зобов'язане закiнчуватися крапкою, трьома крапками або емоцiйнiшим роздiловим знаком.



Той, хто йде, – вiн прожив у самому кiнцi цiеi вулицi свое не бiдне подiями життя, – завжди носив Замарстинiвську з собою. Вiн ii вiдчував, як гарний водiй вiдчувае, не звертаючи на це свiдомоi уваги, габарити своеi машини, заздалегiдь знаючи, в яку браму вона в'iде, а в яку – нi.

Обличчя того, хто йде, було затулене вiд неба крислатим шкiряним капелюхом коричневого кольору. Із-пiд капелюха на плечi опускалося довге волосся з сивиною. Усi iншi деталi можна б i опустити. Хiба що високi, на вигляд вiйськовi черевики, жорстко зашнурованi, вiтчизнянi, надiйноi пiшохiдноi моделi, що iменуеться в останнi 50 рокiв «гiвнодави». Китайцi так i не навчилися робити цю модель. iм здаеться, що на ii виробництво йде надто багато гуми особливоi твердостi й особливоi якостi, й надто багато грубоi шкiри. Останнiм оплотом виробництва «гiвнодавiв» поки що залишаються Бiлорусь i Приднiстров'я. Але й у Львовi залишилися ще умiльцi, якi не тiльки здатнi вручну циганською голкою проколоти шматок товстючоi свинячоi шкiри, але й так скрiпити верхню частину черевика з нижньою, як не вдалося Радянськiй армii скрiпити 1939-го Захiдну Украiну зi Схiдною. Та й по звуку крокiв гарний швець завжди зрозумiе: сфальшував виробник чи по совiстi взуття змайстрував. Адже обидвi пiдошви мають звучати в унiсон. І у Львовi, в мiстi тонкоi звуковоi культури, це особливо важливо. Не можна, щоб лiвий каблук стукав по брукiвцi, як лiвий, а правий – як правий! Вони мають звучати як пара. Як закохана в дорогу пара. У того, хто йде, в кишенi задзвонив мобiльник.

– Алiку, ти далеко? – поцiкавився голос давнього друга.

– Ми ж не нiмцi, нам поспiшати нiкуди, – вiдповiв той. – А ти де?

– На Личакiвськiй.

– Зрозумiв, – сказав Алiк. – Скоро буду.

Коли Алiк пiдiйшов до зачиненоi брами Личакiвського цвинтаря, з-пiд дерев, що ростуть поблизу, виступили душ десять. Вийшли неспiшно, обступили його, вiн якраз дiставав iз кишенi ключ вiд брамного замка.

Ключ уже шмигнув у щiлину до поворотного механiзму, коли за спинами присутнiх, рiзонувши слух, пролунали «непарнi» кроки. Алiк теж озирнувся i побачив двометрового, трохи сутулого чоловiка. Його довге русяве волосся мовби говорило: «Я – свiй».

– Labas vakaras![1 - Доброго вечора! (Лит.)] – неголосно мовив вiн.

– Аудрюс?! – здивувався вголос Алiк, провiвши по мовцевi очима i зупинивши погляд на його гостроносих i тонкопiдошовних туфлях. – Потягом?

– Так, через Киiв, – кивнув той.

Люди, що завмерли на хвилинку, ожили, почали пiдходити до Аудрюса, обiйматись. Алiк обiйняв його останнiм.

– Давно тебе не було, – сказав.

Потiм обернувся до ворiт, провернув ключ, i сталева дуга висячого замка вискочила з паза.

По цвинтарю йшли мовчки. Пiднявшись на пагорб, спинилися, оглядiлись. Алiк заклично махнув рукою i повiв iнших за собою вслiд мiж могил i огорож. Спинився бiля залiзного хреста, який нiби спецiально сховався вiд стороннiх поховань за стовбуром старого дерева i двома кущами, що розрослись. Огорожi тут не було. Довговолоса немолода компанiя стовпилася навколо непримiтноi могилки. На iржавiй табличцi, приваренiй до самоi хрестовини, неможливо було прочитати нi iменi, нi прiзвища покiйного. Один iз тих, що прийшли, опустився навпочiпки перед хрестом, уткнувся колiнами в край могильного насипу й дiстав iз кишенi куртки пакетик. Розгорнув. Виклав на все ще зелену траву бляшанку з бiлою фарбою. У руках з'явився пензлик.

Тверда рука вивела на табличцi бiлими масними лiтерами:


«Jimy Hendrix[2 - Джимi Хендрiкс (англ Jimi Hendrix, повне iм'я Джеймс Маршалл Хендрiкс, англ James Marshall Hendrix, iм'я при народженнi Джоннi Аллен Хендрiкс, англ Johnny Allen Hendrix, 27 листопада 1942, Сiетл, Вашингтон, США – 18 вересня 1970, Лондон, Англiя) – американський гiтарист, спiвак i композитор 2009 р журнал Time назвав Хендргкса найвидатнiшим гiтаристом усiх часiв Широко визнаний як один iз найбiльш смiливих i винахiдливих вiртуозiв в iсторii рок музики] 1942–1970».

У безвiтрянiй тишi цвинтаря раптом хруснула гiлка. Десь зовсiм поряд. Алiк напружився вслухаючись. Іншi затамували подих.

Хрускiт повторився. Почулися трохи метушливi кроки людини. Зашарудiло жалiбно опале листя пiд ii ногами.

«Сторож?!» – подумав Алiк.

Тiею ж дорогою, мiж могилами й огорожами, до них наближався невисокий, не довговолосий чоловiк у кепцi. Звичайний чужий. Тi, що зiбралися бiля могили, дивились на його наближення байдуже. Цiкавiсть – доля юних, а присутнiм було вже за п'ятдесят.

– Прошу вибачити за вторгнення, – виразно, як теледиктор, мовив незваний гiсть, зупинившись для розмови на ввiчливiй вiдстанi. – Я давно хотiв… Хотiв поговорити…

– Говорiть, – спокiйним голосом дозволив йому Алiк.

– Ви мене не впiзнаете? – запитав чоловiк i зняв iз голови кепку.

Обличчя прибульця, незважаючи на нiчний час, було достатньо освiтлене неповноправним, урiзаним мiсяцем. Проте обличчя це, хоч i освiтлене, нi про що Алiку не говорило. Звичайне обличчя, яких свiт наштампував мiльярди: вуха, нiс, очi, усе немов за единим ДСТУ, без браку, без щербинки, що запам'ятовуеться або впадае у вiчi.

Алiк заперечливо хитнув головою.

– Ну як же, – голос короткостриженого наповнився образою. – Ми були близькi. Проти вашоi волi, звичайно. Я – капiтан КДБ Рябцев.

– Ой, – вирвалося в Алiка, i вiн примружився, все ще дивлячись в обличчя несподiваному спiврозмовниковi. – А тут що ви робите, капiтане? Ви тепер, мабуть, капiтан у вiдставцi?

– Капiтан запасу, – поправив Алiка Рябцев. – Хоча це те ж саме… Я вибачитися хотiв… І дещо сказати.

– Ну, вибачайтеся! – знизав плечима Алiк. – Тiльки швидше. Ми ж тут не вас послухати зiбрались, – i вiн кивнув на залiзний хрест зi свiжим бiлим написом.

Капiтан надiв кепку, кашлянув, немовби прочищаючи горло.

– Взагалi, вибачте, хлопцi! Й мене, i Мезенцева. Я нещодавно його поховав… рак сечового мiхура… Вiн теж за вас вiдповiдав…

– Ми його мусимо слухати? – невдоволеним голосом запитав Пензель, великий довговолосий i бородатий чолов'яга у шкiрянiй куртцi, бiльше схожий на байкера, нiж на хiпi.

– Ну, хвилинку послухаемо, – видихнув Алiк. – Ну ж бо, капiтане, лаконiчнiше висловлюйтеся! Хлопцi втрачають терпiння i час!

– Якщо коротше, – Рябцев заговорив тихiше i менш виразно, – то спочатку вам вiд мене спасибi за те, що тридцять п'ять рокiв тому познайомили мене з Джимi! Джимi Хендрiкс перевернув менi життя. Я через нього втратив iнтерес до кар'ери. Тому я капiтан, а не полковник… І саме тому ми з хлопцями 1978-го дiстали для вас частинку його тiла, його кисть. Щоб була у Джимi своя могила й тут, у Львовi, i щоб вам було куди ходити, окрiм Святого саду.

– Що?! – Очi Алiка округлилися. – Та його кисть привезли хлопцi з Прибалтики, а iм допомогла литовська дiаспора у Штатах! Скажи, Аудрюсе! – Алiк обернувся до найвищого з присутнiх. – Пам'ятаеш?

– Так, – кивнув Аудрюс. – Пам'ятаю цих хлопцiв. Йонас, Кястутiс, Рамунас…

– Звичайно, вам передали кисть вони, а iм iз Штатiв ii передали нашi люди, – капiтан Рябцев знову виголошував слова твердо i по-вiйськовому чiтко, як виголошують правду або наказ. – Москва про це не знала. Це ми з покiйним Мезенцевим тут, у Львовi, придумали спецоперацiю в Штатах iз частковоi нелегальноi ексгумацii його тiла. Сплатила Москва, але якби вони знали всю правду, я б зараз iз вами не розмовляв…

Хтось iз тих, що слухали, дуже важко зiтхнув. Капiтан пошукав очима того, що зiтхнув, витримав паузу.

– Це я розповiдаю для того, щоб ви не тримали на нас зла. Ми не були тупими бульдогами. Я вам хоч зараз можу бiографiю Джимi Хендрiкса по роках розповiсти, можу слова його пiсень в оригiналi по пам'ятi прочитати. Спiвати не можу, вибачте! У моiх батькiв не було грошей нi на пiанiно, нi на гiтару. В дитинствi у мене був тiльки один музичний iнструмент – свищик! Я ще радий, що не став мiлiцiонером!

– Я тебе згадав, – мовив Алiк задумливо. – Якщо те, що ти кажеш, правда, то нам доведеться знайти стiл, за який ми всi, – вiн обвiв рукою присутнiх, – можемо всiстись. І нам доведеться випити i згадати минуле детальнiше.

– Все, що я сказав, – правда, – мовив капiтан Рябцев. – Менi немае сенсу вас обманювати. Я не на службi. Вже п'ятнадцять рокiв, як не на службi.

Алiк подивився собi пiд ноги, помовчав. Перевiв погляд на хрест зi свiжим бiлим написом.

– Джимi, ти чуеш? – сказав вiн, звертаючись до хреста. – В нашi з тобою стосунки знов уклинились органи. Але ми не переглядатимемо нашi з тобою стосунки. Ми тебе не зрадили нi до 18 вересня 1970 року, нi потiм. І не було такого року, щоб ми тут не зiбрались i не обновили твою могилу. Навiть тодi, коли нам дуже хотiли перешкодити!

Десь недалеко, голосно завиваючи, промчала «швидка допомога». Сирена поступово затихла.

– Ну що, хлопцi? – заклично мовив Алiк. – Я почну!

Вiн дiстав iз кишенi конвалютку з люмiналом, узяв пiгулку, присiв до могили, опустив бiлу пiгулку на землю i, почекавши хвилинку, втиснув ii вказiвним пальцем усередину, пiд корiння трави.

– Спи спокiйно, – прошепотiв i звiвся на ноги.

Капiтан зробив крок назад, мовби не хотiв заважати. Але залишився стояти нерухомо, спостерiгаючи за тим, що вiдбуваеться.

Бiля могили присiв iнший лiтнiй хiпi, на його долонi – заготовлена пiгулка снодiйного. Ритуал повторився. Наступним до могили навпочiпки присiв Аудрюс. Зашепотiв щось литовською. Потiм теж втиснув вказiвним пальцем у землю могильного горбика бiлу пiгулку.

Небо над Личакiвським цвинтарем потемнiло. Закапав по ще не опалому листю дерев i кущiв дощик. Зашелестiло листя, зашепотiло, навiваючи вiдчуття небезпеки, що причаiлася.

Алiк кинув погляд угору.

– Усе, як рiк тому, – мовив вiн. – Пора…

Вони вирушили назад, до виходу, спускаючись iз пагорба, обходячи могилки й огорожi, склепи i пам'ятники.

У потилицю Алiку дихав Льоня.

– Море хвилюеться раз, – зашепотiв вiн раптом, i його тепле дихання торкнулося вух Алiка. – Море хвилюеться два, море хвилюеться три, в щасливiй фiгурi замри!

Очi Алiка вихопили з темряви велике розп'яття на кам'яному хрестi. Обличчя розп'ятого Ісуса Христа здалося Алiку на мить щасливим.

Коли браму було вже замкнено, просто перед Алiком опинився капiтан Рябцев. Вiн був нижчий за Алiка майже на голову.

– Ну що, хлопцi, пiдемо шукати великий стiл?! – запитав Алiк i, не чекаючи вiдповiдi, повернув праворуч i попрямував уздовж цегляно-гратчастоi огорожi цвинтаря. Іншi рушили за ним. Замикаючим виявився капiтан.

Незабаром огорожа цвинтаря залишилася позаду. Обабiч дороги тепер сiрiли сплячi будинки вулицi Мечникова. Алiк раптом вiдчув слабкiсть у ногах. Вiн iшов попереду, вiн показував шлях своiм давнiм друзям, тим, iз ким разом його забирали в юностi до РВВС, i думав одночасно про те, що там, попереду, нiякого конкретного великого столу немае. А вiн був такий потрiбний зараз, цей стiл. Ранiше, в старi недобрi часи Рад, навiть маленький прямокутний кухонний столик, обставлений табуретами, здавався великим i круглим. Тi часи i тi столи тепер у «подвiйному» минулому: iнше столiття й iнша краiна. Тепер хотiлося повноцiнного стiльця – видно, дула з роками стала вимагати нiжностi й зручностей. А нiжнiсть i зручностi на кожному кроцi не трапляються.

– Може, в «Жорж»? – тепле дихання приятеля наповнило вушну раковину. – Там Геник у сторожах, пустить…

Алiк, не зменшуючи кроку, глянув скоса на мовця.

– Нi, краще… – заговорив вiн i осiкся. Запропонувати щось свое Алiку не вдалося.

Несподiвано у нього заболiла голова i ще сильнiше вiдчулася слабкiсть у ногах. Перед очима темне повiтря заворушилося, немов хтось у нього струмiнь сигаретного диму пустив.

– Туман опускаеться, – мовив капiтан Рябцев, що виник праворуч, мiж Алiком i стiною будинку. – Це нижнiй туман, – додав вiн голосом обiзнаноi людини. – Вiн нас зараз залле… Краще зупинитися.

Алiк зупинився. Зупинилися поруч i тi, що йшли за ним. На очах у тих, що стояли пiд надомною, освiтленою слабенькою лампочкою табличкою «Личакiвська, 84-А», темрява наповнювалася повiтряним молоком туману.



У ротi в Алiка, на язицi, на пiднебiннi, вiдчулася легка солодкiсть.

«Фабрика «Свiточ»?! – подумав Алiк. – Цей туман явно звiдти… повiтрянi вiдходи молочного шоколаду?!» – посмiхнувся вiн своiм по-дитячому iронiчним думкам.

Втупився у надомну табличку, що зникала на його очах.

– Алiку, я пiду, – сказав голос капiтана Рябцева. – Іншим разом.

– Яким разом? – запитав Алiк.

– Ти ж нi разу не переселявся, – доброзичливо говорив капiтан. – Адресу я твою iз сiмдесятих знаю. Зайду, розповiм тобi все. Може, навiть завтра.

Хлопцi попрощались i розчинилися в цьому раптовому нiчному туманi. Залишився поруч тiльки Аудрюс, вiн стояв, майже торкаючись плечем Алiка.

– iдьмо до мене, – запропонував Алiк своему прибалтiйському другу. – У мене бальзам е.

– У мене також, двi пляшки «Трьох дев'яток», – вiдповiв той.

Алiк дiстав мобiльник. Набрав фiрму таксi, але телефон диспетчера не вiдповiдав. Набрав iншу – той же результат. І раптом почув звук мотора. Вiн пам'ятав, що стояв поряд iз дорогою. Намацав пiдошвою черевика край бордюру, почав удивлятися в бiк, звiдки наближалася до них усе ще не видима, але вже чутна машина. Ступив на проiжджу частину, заздалегiдь пiдвiвши праву руку.

Із молочного туману випливли два жовтки фар, зовсiм поряд. Алiк зробив iще крок, аби його було краще видно. І тут завищали гальма, i машину понесло по мокрiй брукiвцi просто на Алiка. Правий жовток фари несильно вдарив його в колiно, i вiн вiдскочив, змахнув руками, намагаючись знайти рiвновагу та втриматись у вертикальному положеннi, але не втримався.

Машина зупинилась. У салонi спалахнуло свiтло, i в цьому свiтлi Алiк побачив два переляканi обличчя. Одне належало молодому, можливо, тридцятирiчному чоловiковi, друге було старше. Гострота носа i доглянутi вуса старшого пасажира видавали в ньому iноземця, скорiше за все, поляка. Молодий вiдчинив дверцята, вийшов. Його руки тремтiли. Вiн був у шоку.

– З вами все гаразд? – запитав вiн Алiка, який знову стояв на ногах, потираючи забите колiно. – Я вас не бачив!

– Нiчого, нiчого, – примовляв Алiк. – Аудрюсе, ти тут? – озирнувся вiн.

– Тут, – вiдповiв приятель, пiдходячи ближче до машини.

– Може, вас вiдвезти куди-небудь? – запитав водiй старенького «опеля», зчепивши п'ятiрнi в замок, аби спинити тремтiння.

– А я якраз машину ловив, щоб iхати, – мовив трохи вiдчужено Алiк. – На Замарстинiвську, в кiнець…

– Сiдайте! – водiй вiдчинив заднi дверцi й тепер зацiкавлено, все ще переляканими очима розглядав цих немолодих довговолосих приятелiв.

Машина рушила i немов попливла всерединi туманного молока, як пiдводний човен темними, глибокими та непрозорими водами.

– А ви мою вулицю знайдете? – не без сумнiву в голосi запитав Алiк.

– Або ми ii, або вона нас знайде. Головне – не поспiшати. Ви ж не поспiшаете?!

Мала швидкiсть заспокоiла Алiка.

– Ти як? – запитав вiн у Аудрюса.

– Нормально.

– Як ти думаеш, Рябцев правду сказав?!

Аудрюс знизав плечима. Вiдповiдати йому не хотiлося, та й не було в нього конкретноi вiдповiдi.

iхали з пiвгодини мовчки, i враз у туманi, що раптово розступився, з'явилися стовбури сосен i знайомий паркан мiлiцiйноi лiкарнi.

– Ну от, – видихнув полегшено водiй. – Вам далi?

– Ага, тут уже недалеко, – Алiк кивнув. І знов озирнувся на Аудрюса. – Посидимо у мене трохи, вiдпочинемо, – сказав.

– Менi б поспати кiлька годин, – мовив Аудрюс утомлено.

– Тодi спочатку поспимо, а потiм вiдпочинемо, – сказав Алiк i позiхнув.




Роздiл 2


Висадивши довговолосих пасажирiв, «опель» розвернувся i поiхав назад, цього разу в бiк центру.

– У нас такiе хiпi давно вимерлi, – сказав по-росiйськи з помiтним акцентом вусатий пасажир. – Наркотiкi, гашиш… Хiпi вообще долго не жiлi, зато с сексом i весело! Ми ещо спробуем?

– Що спробуемо, пане Ярек? – здивувався водiй, в якого з усього щойно сказаного поляком у головi залишилися тiльки слова «секс» i «весело».

– Ну а за что я тебе плачу, курва-мать?!

Водiй уважно вдивився в дорогу. Туман розсiювався.

– Спробуемо, – закивав вiн i позiхнув, одночасно натискаючи на педаль газу.

По протертiй вологою ганчiркою ночi брукiвцi вулицi Шпитальноi, розсовуючи туман фарами й корпусом, «опель» Тараса «мчав» зi швидкiстю двадцять кiлометрiв за годину. Машину трясло – не пристебнутий ременем безпеки пасажир пiдстрибував на правому передньому сидiннi. Тарасу навiть ця швидкiсть здавалася небезпечною. Але нiякий туман не був спроможний скасувати капiталiзм, який в Украiнi настав двадцять рокiв тому. А капiталiзм – це жорстко. Хочеш iсти – йди працюй!

– Ну як? – зупинивши машину, запитав Тарас у пана Ярека, поляка рокiв п'ятдесяти, що спецiально приiхав до Львова.

Мiсяць тому цей поляк знайшов в Інтернетi рекламну сторiночку Тараса й зацiкавився. Зацiкавився – i приiхав. Скiльки сюди вiд Польщi iхати? Смiшно подумати. Польща цiлком могла виявитися передмiстям Львова – такi тут вiдстанi!

– Ви якщо втомилися, то пристебнiться! – додав Тарас. – Або можемо вже й закiнчити на сьогоднi?

– Нет, – хитнув головою поляк i перейшов з ламаноi росiйськоi на польську. – Веш цо. Може, еще трохе… мiнут петнаща. – Пан Ярек говорив, зцiпивши вiд болю зуби. Його очi були згаслими, такими ж, як i голос.

– А може, все-таки краще завтра продовжимо? – вже тихiше та обережнiше спробував Тарас наполягти на своему пiсля хвилинноi паузи. – В такому туманi…

– Завтра?! То задрого бендже… Хiпi ваших одвозили тоже за муй рахунек?

– Гаразд, – видихнув Тарас.

Сiрий «опель вектра» з довгою i мiжнародною бiографiею – Нiмеччина кiнця вiсiмдесятих, Польща дев'яностих, Бiлорусь двотисячних i ось тепер Украiна 2011 року – рушив i покотився по горбатiй, нерiвнiй брукiвцi, передаючи водiевi та пасажировi в точностi кожну вiбрацiю, кожен поштовх, кожну ямку.

Тарас нахилився ближче до лобового скла. Вiн майже лежав грудьми на кермi. Вдивлявся. Стрiлка спiдометра пiднялася до «60». Пасажир мовчав, пiдстрибуючи на дорозi разом iз машиною та ii водiем.

Особисто розробленi «лiкувальнi» маршрути нiчним Львовом Тарас знав напам'ять. Не просто назви вулиць, а навiть повз якi будинки вони проiжджають i якi машини пiд цими будинками найчастiше стоять. Коли б не туман – нiяких проблем.

Пан Ярек рiзко застогнав, кинув руки в пах, затиснув мiж стегон, затягнутих у джинси, так, наче хотiв iх зiгрiти.

Тарас глянув скоса на пасажира. На його губах з'явилася ледве помiтна усмiшка. Рiшучiше натиснув на педаль газу, i машина помчала по густо затуманенiй вулицi як скажена.

В очах Тараса застигли одночасно азарт i страх. Страх був присутнiй на самому кiнчику його погляду, що впирався разом iз променями фар у туман. І хоч фари пробивали туман метрiв на двадцять, але, з'явися на дорозi якась перешкода, неважливо – жива чи нi, машину вчасно було б уже не зупинити. Мокра брукiвка не набагато краща за звичайну ожеледь.

Несподiвано «опель» пiдкинуло так, що Тарас, цього разу не пристебнутий, торкнувся макiвкою стелi салону. Поляка струсонуло сильнiше, i вiн зцiпив зуби, мовби намагаючись зупинити виття, що ось-ось мало вирватись iз його нутра назовнi.

Тарас кинув нервовий погляд на пасажира.

– Стой, стоп! – заволав пан Ярек, розцiпивши зуби, i тут же мовби судома скрутила все його тiло. Скрутила i вiдразу ж вiдпустила. Вiн обм'якнув, якось увесь зiщулився, опустив лiктi до нiг. Губи на його зблiдлому обличчi витяглися в трубочку, наче вiн збирався свиснути.

Тарас ударив ногою по педалi гальма. «Опель» кинуло до бровки.

Поляк простягнув лiву руку до Тараса. Рука тремтiла. Тарас миттево, завченим рухом витягнув iз-пiд свого сидiння лiтрову скляну банку i передав поляковi.

Вимкнув двигун. Завмер. Туман iз нав'язливою цiкавiстю облiпив собою «ослiплу» машину та ii мешканцiв.

А пасажир, продовжуючи стогнати, вiдчинив дверцi. Квапливо й водночас незграбно вибрався назовнi. Зупинився спиною до машини, спустив джинси, нахилився вниз. Рукави шкiряноi куртки дивно-жорстко шелестiли через рухи його рук.

Тарас заплющив очi. Нi, особливоi втоми вiн не вiдчував. Його бiологiчний ритм давно включив у себе нiчнi поiздки по мiсту. Просто туман зазвичай не входив до його планiв. Туман завжди заважае. Але все-таки туман куди краще, нiж снiг або ожеледь! Адже випаде снiг, потiм розтане, потiм знову вдарить морозець – i все, прощай, заробiток, до весни! Дивно, що робота, як-не-як, безпосередньо пов'язана з медициною, i та може виявитися сезонною! Хоча iснують же сезоннi захворювання! Тарас, щоправда, до лiкування цих сезонних захворювань нiякого вiдношення не мав. У цьому, мабуть, i полягав головний парадокс.

У цiлковитiй тишi пролунав дзвiнкий удар камiнчика об скло, i тут же задзюркотав струмочок – поляк мочився у скляну банку, що тремтiла в його руках.

Потiм бжикнула залiзна «блискавка» – поляк застебнув «блискавку» чи то на джинсах, чи то на куртцi.

До вух Тараса долетiло важке i часте дихання пасажира. Той iще стояв, тепер нерухомо i беззвучно. Стояв перед сплячим триповерховим будинком, перед сплячими вiкнами мiста. Вiн перебував метрiв за два вiд фасаду будiвлi, й навiть у цьому короткому промiжку мiж каменем i людиною, яка щойно позбулася маленького, але настирливого ниркового камiнчика, висiв туман.

Тарас терпляче очiкував. Знову почулося дзюрчання – пасажир акуратно виливав сечу зi скляноi банки в каналiзацiйнi грати.

Через кiлька хвилин вiн обережно сiв на свое мiсце поряд iз водiем. Опустив на килимок пiд ноги порожню банку, а водiевi простягнув розкриту долоню, на якiй лежала мокра сiра крупинка, маленький, розмiром iз гречане зернятко, камiнчик. Тарас увiмкнув свiтло в салонi, акуратно взяв двома пальцями крупинку, пiднiс до очей.

– Поцо вам ето? – запитав поляк хрипким, усе ще здавленим вiд згадок недавнього болю голосом.

– На пам'ять, – спокiйно i неголосно вiдповiв водiй. – Щоб було що дiтям показати, коли запитають: а що ти, тату, ранiше робив?

Втомлена усмiшка зробила обличчя Тараса привiтним.

– Маш джечi? – байдуже запитав поляк, що перейшов на напiвшепiт.

– Немае, i дружини немае теж.

– А iле маш лат?

– Тридцять сiм.

– О! Та ви младше вашей автувкi! – посмiхнувся пасажир.

– Нi, вона молодша. На кiлька рокiв.

Поляк знову полiз до внутрiшньоi кишенi куртки i видобув звiдти гаманець.

– Вот, – простягнув вiн Тарасу кiлька купюр по двадцять злотих.

– Вас до готелю пiдвезти? – ввiчливо запитав Тарас.

– Я пешком, я тутай рядом, в «Старом Кракове».

Пасажир вибрався з салону, махнув рукою на прощання i зник у туманi.

Тарас зачинився в машинi. Дiстав iз бардачка маленький пластмасовий тубус iз-пiд гомеопатичних кульок вiд кашлю й опустив усередину камiнчик, отриманий вiд поляка. Вимкнув освiтлення.

Захотiлося подрiмати. Опустив спинку водiйського крiсла, вiдкинувся, заплющив очi. У салонi було темно, тепло i затишно. Цього тепла вистачить на пiвгодини-годину, а потiм сира прохолода сама його розбудить.




Роздiл 3


Повiтряна вогкiсть, що просочилася до салону «опеля» через ледве приспущене скло дверець, доторкнулася до щiк Тараса. І вiн прокинувся. Напiвсонний, одразу полiз рукою до кишенi куртки i витягнув заробленi цiеi ночi злотi. Ввiмкнув свiтло в салонi. Очi, спрямованi на затиснутi в пальцях купюри, наповнювалися рiзкiстю. Голова, здавалося, вже повнiстю вiдiйшла вiд дрiмоти, але ноги i руки поки що не слухалися. Заснув вiн сидячи, а сон у такiй позi тiлу не подобаеться. Ось воно i мстить. «Треба б розiм'ятися», – подумав Тарас. Потягнувся, пiдняв спинку сидiння. Завiв мотор.

«Додому рано, ще сусiда розбуджу, – вирiшив вiн. – Помiняю, мабуть, я краще злотi й посиджу години до шостоi в iнтернет-кафе».

Поглянув на годинник. Пiв на п'яту.

Фари освiтили тонкий туман, пробили його метрiв на сорок.

Тарас гмикнув, зрадiвши тому, що туман розсiюеться. Повз сiрого «опеля» попливли неспiшно будинки вулицi Шпитальноi.

Як йому набридла ця осiнь! Дощi, тумани. Майже як у Лондонi, в якому вiн нiколи не був. До лiта далеко. А було б непогано зараз потрапити в лiто, в тепло. Викупатися де-небудь у морi або в рiчцi…

На обличчi Тараса чiтко проступила страдницька гримаса. Хто придумав побудувати це розкiшне мiсто так далеко вiд моря? А ще гiрше – далеко вiд води! Навкруги суцiльна суша, найближчий пляж – у Винниках, але там улiтку ступити нiде. Може, поiхати? Перебратися до Одеси? Одеса теж прекрасне мiсто, до того ж на морi!

Попереду праворуч з'явилася трамвайна зупинка, а поряд iз нею цегляна будiвля для надання двох дуже важливих для кожноi людини послуг, про що повiдомляли двi скромнi вивiски: «Ремонт годинникiв» i «Обмiн валюти». Ремонт годинникiв, звичайно, вночi нiхто не робить, а ось вiконце обмiнника сяяло яскравим жовтим свiтлом. До цього вiконця по вулицi Івана Франка Тарас пiд'iжджав iнодi по три-чотири рази на тиждень. Це якщо, звичайно, була робота. Інодi мiг i тиждень не приiжджати. І тодi залишалося тiльки сидiти вдома, читати книги та газети або бродити-блукати по Інтернету.

Адже вiн мiг би так само комфортно й без особливих претензiй жити i в Одесi, теж на другому поверсi. Так само, як i тут, у Львовi. Вiн був би не проти, навiть якби там, в уявному одеському будинку, так само скрипiли дерев'янi сходинки i була така ж дивна наскрiзна проникнiсть звукiв. Йому наплювати. Було б море! І люди навколо! Будуть люди навколо, – знайдуться i клiенти для його надiйного заробiтку. Головне – знайти в Одесi поганi дороги. Але хiба це проблема? Немае, напевно, в краiнi мiста, в якому важко було б знайти нерiвнi брукiвки! І слава Богу!

Машина зупинилася навпроти обмiнки. Не заглушивши мотор, Тарас вибрався з салону. Пiдiйшов до сяючого вiконця.

Злегка затемнене скло з маленькою вирiзаною нiшею внизу для прямого контакту з клiентами дозволило розгледiти симпатичну дiвчину – беззмiнну нiчну працiвницю цiеi цiлодобовоi обмiнки. Хто працював у цiй обмiнцi вдень, Тарас не знав. Якось не виходило у нього користуватися послугами «денного» обмiну валюти.

– Доброi ночi! – Тарас усмiхнувся, дивлячись iй у вiчi й просовуючи у вирiзану в склi нiшу чесно заробленi злотi.

– Доброi, – вона кивнула.

Їi рука в бiлiй ажурнiй матер’янiй рукавичцi, що йшла пiд рукав червоного светра i, напевно, доходила майже до лiктя, забрала купюри.

Тарас побачив, як вона покрутила в руках кожну з них.

– Ось, вiзьмiть, – просунула вона в нiшу гривнi.

– Вам там не холодно? – грайливо поцiкавився Тарас, затримавши погляд на ii тонких пальчиках, прихованих тканиною рукавичок.

– Не турбуйтеся, – вiдповiла вона. – У мене тут тепловентилятор.

Тарас прислухався i дiйсно почув легке дзижчання.

– А я думав вас на каву запросити… Якщо вам холодно.

– Буде холодно, сама напрошуся! – трiшки ехидно прозвучав ii голосок.

Тарас, уже пiдiйшовши до машини, на мить обернувся. Обличчя дiвчини звiдси було не розгледiти. Яскрава лампа, що свiтила в обмiннику, виштовхувала свое свiтло у вiконце з такою силою, що воно било по очах.

Тарас залишив «опель» пiд своiм будинком на Пекарськiй, а сам вирушив пiшки до найближчого «Інтерактивного клубу».

Загадково-тьмяне освiтлення пiдкреслювало, мабуть, те, що заклад цей цiлодобовий i не дуже популярний. Декiлька столикiв iз комп’ютерами, лiворуч – гола барна стойка, праворуч вiд неi – холодильник зi скляними дверцями, за якими стояли рядами пляшки пива, коли, води. Але навколо – нiкого.

– Гей! – неголосно крикнув Тарас.

– Що, хто там? – прохрипiв iз-за барноi стойки чоловiчий голос.

Тарас пiдiйшов ближче, побачив хлопчину, заспаного, з пом'ятим обличчям, у мiшкуватому светрi.

– Вам що, Інтернет? – сонно запитав вiн.

– Нi, спочатку пива, потiм кави.

– Кави немае, пиво е. Берiть у холодильнику.

Тарас узяв пляшку. Простягнув хлопчинi. Той вiдкрив, дiстав чисту склянку.

– Може, вам Інтернет увiмкнути? – запропонував.

– Увiмкни, – знизав плечима Тарас.

Хлопчина вийшов iз-за барноi стойки, сiв за комп'ютер. Монiтор засвiтився, з'явилося зображення.

– Ну от, сiдайте! – поступився вiн мiсцем Тарасу.

Тарас влаштувався за комп'ютерним вiдсiком. Праворуч i лiворуч його iндивiдуальний простiр захищали дерев'янi перегородки.

Монiтор освiтлював маленьку стiльницю з клавiатурою та мишкою краще, нiж будь-яка лампа. Тарас вiдсунув од себе клавiатуру. Налив пива в склянку. Пригубив. Потiм дiстав iз кишенi темно-синьоi китайськоi куртки бiлий пластиковий тубус iз-пiд гомеопатичних кульок. Вiдкрив. І акуратненько висипав на стiл два десятки маленьких камiнчикiв. Деякi з них були темнiшi, деякi свiтлiшi, але всi сiрi. Вiдпив пива ще раз i почав пальцями цi камiнчики рухати.

– У тебе лупи немае? – крикнув вiн у бiк бару.

– Немае, – вiдповiв хлопчина. – Ручка i папiр е, а лупи…

– О! Дай менi паперу! – попросив Тарас.

Хлопчина принiс чистий аркуш А-4.

Тарас вiдразу зсунув долонею камiнчики на бiле полотно паперу. Вони стали помiтнiшi.

– Що це? – запитав працiвник цiлодобового iнтернет-клубу, що затримався за спиною клiента.

– Це? – перепитав, обернувшись, Тарас. – Це лiкувальнi каменi, – пожартував вiн.

– А вiд чого вони лiкують?

– Іще не знаю, потрiбно провести декiлька експериментiв…

Хлопчина, перед тим як вiдiйти назад до барноi стойки, обдарував Тараса пiдозрiлим поглядом.

Допивши пиво, Тарас акуратно зсипав iз паперу камiнчики назад у пластиковий тубус, закрив його i засунув у кишеню.

Розплатився й пiшов.

Туман уже починав здiйматися над Львовом, нiби вулицi самi виштовхували його вгору.

Скрипнули дверi парадного. Тарас подивився на дерев'янi сходинки, кожна з яких, наче клавiша розладнаного рояля, видавала непередбачуваний звук. П'ята сходинка була найгучнiшою та найпронизливiшою. ii звук якимось чином одразу будив сусiда з першого поверху – злопам'ятного Єжи Астровського, колишнього перукаря, колишнього банщика, колишнього палiтурника i колишнього охоронця унiвермагу. Зараз Єжи Астровського можна було назвати просто «колишнiм». Бiльше вiн нiде не працював, зате регулярно пив i, напившись, шукав спiврозмовникiв, при цьому виключно тверезих. До п'яних вiн сам у п'яному станi нiколи не пiдходив – боявся. Може, цiею поведiнкою хотiв пiдкреслити, що i сам вiн небезпечний, коли п'яний? Але у небезпеку, що йшла вiд нього, вiрилося важко. Зовнi вiн був пухнастий i котоподiбний. Навiть коли вiн скандалив iз Тарасом через шум, по його обличчю, худому, красивому, з тонкими рисами, було очевидно, що вiн потребуе ласки та жалостi, а через вiдсутнiсть iх вiн i скандалить.

Тарас переступив п'яту сходинку i, подолавши ще з десяток, зупинився бiля своiх дверей.

Із тихого приймача-брехунця, що стоiть iз незапам'ятних часiв на кухонному столику, долинув Гiмн Украiни.

– Шоста година, – Тарас позiхнув. – Пора лягати. Хто з гiмном лягае, тому Бог дае!

Тарас зi шкiльних рокiв старався бути людиною слова. Ось i цього разу вiн сказав i вже через п'ять хвилин лiг, намагаючись пiдрахувати: що ж йому дав Бог за минулу робочу нiч? Що i скiльки?




Роздiл 4


Через вiдчинену кватирку, окрiм прохолодноi вогкостi, до однокiмнатноi квартири Тараса залетiв iще й дзенькiт недалекого трамвая. Але Тарас солодко спав. Йому снився Жириновський, грубий i рiшучий, i говорив чомусь Жириновський увi снi по-украiнськи, але говорив правильнi слова: «Украiна мае бути вiд моря i до моря! Ми ще вмочимо украiнськi чоботи в Індiйському океанi!»

І тут же приснилося Тарасу, що вiн спить i бачить цього Жириновського увi снi, а сам, у верхньому снi, в начебто бiльш пiдконтрольнiй свiдомостi оболонцi сну, думае про те, що потрiбнi Украiнi своi Жириновськi, своi, украiнськi до мозку кiсток. І нехай вони будуть запеклими демагогами i навiть iдiотами, але служитимуть украiнському народовi вiрою i правдою, прищеплюючи йому пильнiсть по вiдношенню до ворога i доладно пояснюючи саме поняття «ворога вiтчизни». Окрiм цих думок, щось iще сторонне вiдносно Жириновського й Украiни було присутне на недодуманому i недомовленому рiвнi. Було присутне i нiби свербiло, вимагаючи уваги, як свербить щойно вкушене комаром мiсце. Ще, можливо, хвилин двадцять сну, i зрозумiв би, дочекався б Тарас прояснення цiеi недодуманостi. Але тут задзеленчав дверний дзвiнок, струснувши тiло сплячого хазяiна квартири своею фiзичною несподiванiстю. Услiд за цим вибралося тiло зi свого сплячого стану. І, перш нiж зникнути, злилися в одну обидвi оболонки його непростого сну.

Розплющив очi. Дзвiнок уже затих, але вiн устиг пройти наскрiзь через його слух, i вiдлуння дзвiнка все ще дзвенiло в повiтрi квартири i всерединi голови.

Тарас нiкого не чекав, а отже, у дверi мiг зараз дзвонити тiльки його сусiд знизу. Але з якого дива? Адже пам'яталося Тарасу дуже виразно, як вiн переступив п'яту сходинку. Отже, розбудити сусiда його ранне повернення додому могло тiльки в одному випадку – якщо той узагалi не спав.



Тарас надiв бiлий махровий халат, списаний iз готелю «Жорж» знайомим банщиком. Улiз ногами в капцi й рушив до дверей, налаштовуючись на помiрну грубiсть, аби скоротити до мiнiмуму спiлкування з сусiдом.

Клацнув замком i вiдчинив дерев'янi дверi, прикрашенi слiдами вiд колишнiх замкiв, непрацюючими замками i двома, якi все ще пiдкорялися ключам.

Перед ним стояла Оксана, давня знайома Тараса, в довгому пальтi сiро-зеленого кольору. На обличчi одвiчна усмiшка, за якою мiг ховатися будь-який настрiй: вiд ехидного i знервованого до свiтлого i святкового. Бiля ii нiг лежала об'емиста господарська сумка, закрита на «блискавку».

– Що, не чекав? – здивувалась Оксана, оглядаючи махровий халат iз вишитим червоними нитками словом «Жорж» на нагруднiй кишеньцi.

– Нi, – признався Тарас, не рухаючись iз мiсця.

– Чого стоiш? – усмiшка зникла з губ Оксани. Вона показала поглядом на сумку. – Бери, занось! Тiльки обережненько!

У колi спiльних знайомих було заведено слухатись Оксану. Не те щоб вона командувала або вирiшувала, що кому робити. Просто, хоч вона й була актрисою, але природа дала iй характер режисера.

Тарас пiдняв сумку, вiдразу вiдчувши ii вагу. Позадкував iз сумкою коридором просто до кiмнати. Оксана зайшла слiдом. Зачинила за собою дверi. Зняла i повiсила на гачок вiшалки пальто, скинула чобiтки. Знайшла капцi й – до кiмнати.

– Ну, давай я тебе поцiлую! За вуха смикати буду потiм!

Потягнулася до Тараса, що розгублено зупинився бiля столика.

– У мене що, день народження? – сам себе запитав вiн. – А яке сьогоднi число?

Оксана розсмiялася.

– У паспортi подивись, яке сьогоднi число! Вiсiмнадцяте вересня!

– Бляха-муха! – видихнув Тарас.

І тут же потрапив у мiцнi руки Оксани. Обидвi ii долонi теплими лещатами стиснули його скронi й присунули голову до ii губ.

– Ну, з днем народження, Тарасику! – сказала вона i смачно поцiлувала його спочатку в губи, а потiм, як дитину, в лобик i в щiчку.

Вiдпустивши голову iменинника, Оксана озирнулася на всi боки.

– Я чогось не розумiю, – сказала. – А шампанське що, в холодильнику?

Їi погляд вимогливо вперся у вiчi хазяiна квартири.

– Я зараз, п'ять хвилин… – забелькотав вiн. – Тiльки перевдягнусь. Якраз i грошi вчасно помiняв!

Кинувши халат на розстелену канапу, Тарас натягнув брюки, светр.

– Секунду! – крикнув вiн уже вiд дверей.

І дверi гримнули, зачиняючись. Заскрипiли, як закричали, сходинки пiд його ногами.

Оксана всiлася на стiлець. Їi увагу раптом привернуло ледве чутне дзижчання з боку завiшеного двошаровим тюлем вiкна.

Пiдiйшла, трохи не спiткнувшись об принесену iз собою господарську сумку, вiдсунула тюль i побачила на широкому пiдвiконнi саморобну теплицю iз плексигласу, всерединi якоi росли кругленькi кактуси без колючок, а над ними сяяли три тонкi довгi лампи денного свiтла.

Оксана так захопилася розгляданням дивних лисих кактусiв, що росли у пластикових кубиках, що не почула, як скрипнули, вiдчиняючись, дверi й як увiйшов до квартири Тарас iз пакетом у руцi.

– Все, шампанське е! – радiсно оголосив вiн.

Швиденько дiстав зi старенького буфета два келихи. Виклав iз пакета вже в магазинi нарiзану шинку та ковбасу, сир.

– Почекай, а подарунок?! – зупинила його метушню Оксана. – Так, iди сюди!

Вона нахилилася до сумки, бжикнула «блискавкою» i розвела в сторони краi сумки, що розiмкнулася.

Насамперед дiстала з неi й передала до рук iменинниковi маленький порожнiй акварiум.

Тарас сiв навпочiпки поруч. Опустив акварiум на паркет. На обличчi – здивування, погляд застиг на сумцi, немов звiдти зараз Оксана, як фокусник, збиралася дiстати за вуха величезного кролика.

– Бери i красиво розклади на днi! – простягнула Оксана Тарасу важкий пакет iз морськими камiнчиками.

Настрiй Тараса потихеньку ставав дiйсно святковим. «Ну, молодець, – подумав вiн про Оксану. – Не може без сюрпризiв!»

Слiдом за пакетом з морськими камiнчиками iз сумки було витягнуто шестилiтровий пластиковий бутель iз не дуже прозорою водою.

– Спецiально у Винники на озеро заiжджала, – пояснила Оксана походження води. – Бачиш, скiльки через тебе моя «Чебурашка» сьогоднi наiздила! Виливай, тiльки акуратно!

Тарас наповнив акварiум водою, а перед ним уже з'явився прозорий пакетик, в якому, теж у водi, тiльки абсолютно прозорiй, гойдалися водоростi, що росли в коричневих пластикових мiнi-горщиках.

– Цю воду теж туди? – обережно запитав Тарас.

– Можна!

Акварiум на очах наповнювався життям. Іменинник опустив три горщики з водоростями в акварiум, i довге листя-лопатi загойдалось у потривоженiй руками Тараса водi.

А з сумки вже з'явився черговий пакет iз прозорою водою, в якiй нервово, короткими ривками плавали червоно-синi екзотичнi рибки – деякi не довшi за мiзинчик, а iншi не меншi за вказiвний.

Через хвилину акварiум був уже наповнений не лише водою та камiнням, але й рухливим життям.

– Ну от, тепер тобi буде тут не так самотньо! – сказала Оксана, з гордiстю дивлячись на свiй подарунок. – Подобаеться?

– Немае слiв! – здивовано хитнув головою Тарас. – Тiльки куди його краще поставити?

– Як куди? – здивувалася гостя. – У тебе на пiдвiконнi якраз вистачить мiсця! Поряд iз кактусами.

– Та я хотiв туди ще одну теплицю… Може, краще на пiдвiконня в кухнi?

– Якраз туди краще твою другу теплицю! – вiдрiзала Оксана рiшуче. – Живим рибкам на кухнi не мiсце! Вони можуть тебе неправильно зрозумiти!

Тарас розсмiявся.

– Вони що, ще й людей розумiти можуть? – з ехидством у голосi прорiк вiн.

– Не всiх. Але таких, як ти, – зможуть. Якщо ти будеш до них нормально ставитися. До речi, це дуже кориснi рибки! Ти навiть собi не уявляеш! Вони тобi життя врятувати можуть! Менi продавець сказав!

– Ой! – Тарас вищирився в широкiй усмiшцi, й тут же Оксана помiтила, що цього ранку вiн зуби не чистив.

– Будеш смiятися – подарую тобi наступного разу тюбик «Колгейта»!

Тарас натяк зрозумiв i заховав зуби за губами, що стулилися.

– Цей вид живе в японських озерах i вiдчувае наближення землетрусу! Утямив? Якщо раптом вони починають вiсiмки по поверхнi виписувати – можеш одразу вибiгати на вулицю!

Тарас замовк. Обличчя його стало нестерпно серйозним. Вiн втупився у червоно-синiх рибок, якi мирно i неспiшно освоювали новий водний простiр.

– А ти що, теж вiриш, що скоро буде землетрус?

– Вiрю чи не вiрю, а готуватися треба! Вже стiльки разiв про це писали! Гори ж зовсiм близько! Так, став рибок на пiдвiконня й наливай!

Тарас акуратно пiдняв iз паркетноi пiдлоги акварiум. Лiктем вiдсунув подвiйний тюль i опустив акварiум на пiдвiконня праворуч вiд теплицi.

– А навiщо ти кактуси голиш? – запитала iз-за спини Оксана.

– Це такий вид! Вони вiд природи лисi. Називаються лофофора вiльямс. Унiкальнi кактуси! З iх допомогою ацтеки i майя зi своiми богами розмовляли. Як-небудь розповiм!

Тiльки-но Тарас вистрiлив шампанським у високу стелю, вiд якоi тут же вiдвалився шматочок штукатурки, з коридора долинув довгий дзвiнок у дверi.

– Йопересете! – вирвалося у Тараса. – От же сука! Обов'язково момент зiпсуе!

– Хто це?

– Та сусiд! Розумiеш, я випадково на п'яту сходинку наступив… Ну коли за шампанським вибiгав. А вiн iз цього приводу щоразу скандал улаштовуе.

Тарас зробив крок до дверей, що ведуть у коридор.

– Стiй тут! – зупинила Оксана його рiшуче. – Я сама.

За дверима Оксана побачила чоловiка у спортивному костюмi з неабияк пом'ятим обличчям i безладно скуйовдженим, злегка кучерявим волоссям на головi. Його спочатку сердитий вираз обличчя пiд питально-вимогливим поглядом Оксани «поплив» i зробився вибачливо-нейтральним.

– Ви прийшли привiтати Тараса iз днем народження?

– Я? – повторив вiн, спохмурнiвши вiд думки. – А що, сьогоднi?… Так-так, звичайно!

– А де пляшка? – запитала Оксана, опустивши свiй виразний погляд на зчепленi в замок п'ятiрнi сусiда.

– Пляшка? – перепитав вiн, нiяк не в змозi зосередитися на несподiванiй ситуацii. – Пляшка… Горiлки?

– Авжеж, пляшка горiлки! – Оксана кивнула. – Несiть! Ми чекаемо! Так, Тарасе? – вона озирнулася.

– Ага, – почувся нетвердий голос хазяiна квартири. Сусiд затрiщав по сходинках униз, до себе.

– Я дверi вiдчиненими залишу! – крикнула йому в спину Оксана. – Тiльки швидше!

Хвилин через п'ять вiн дiйсно з'явився iз пляшкою горiлки в руках. Одягнений уже був у пожмаканий коричневий костюм. На рожевуватiй сорочцi настовбурчувалася широка й коротка краватка зеленого кольору, сорочка була неохайно заправлена в брюки, на босих ногах – капцi.

– Заходьте, заходьте! – крикнула йому Оксана з кiмнати.

Сусiд пройшов по коридору й зупинився на порозi.

За круглим столиком уже сидiли iменинник i його гостя. Три наповнених шампанським келихи запрошували до негайноi дii.

Сусiд сiв на вiльний стiлець, поставив поряд iз пляшкою шампанського пляшку горiлки й подивився запитливо на жiнку, що мала не лише командирську дикцiю, але й беззаперечний погляд.

– Якщо можна, – заговорив вiн, – мене звати Єжи Астровський…

– Можна, – кивнула Оксана, простягаючи руку за келихом.

– Я – колишнiй перукар i мiг би дати вам раду…

– Потiм, – перебила його Оксана i вказала поглядом на Тараса. – Спочатку тост за iменинника!

– Так-так, – Єжи взяв келих у руку. – Вiтаю! По-сусiдськи бажаю миру… любовi, – при цьому словi вiн глянув скоса на Оксану, – щастя i, головне, щоб були грошi… От.

Тост розморозив iменинника, що перебував у внутрiшньому замiшаннi через несподiване настання власного дня народження.

Три келихи знайшли загальну точку зiткнення над столиком, укритим жовтою лляною скатертиною зi слiдами минулих свят, що не вiдмиваються. З келиха iменинника вихлюпнулися кiлька крапель шампанського i впали просто на порiзану салямi.

– Дякую! – Тарас кивнув. – Я дуже зворушений. – Погляд iменинника, що доторкнувся до очей сусiда, цiлком серйозно пiдтвердив значення сказаних слiв.

Сусiд випив шампанське одним ковтком. Іменинник, що спостерiгав за ним, зробив те ж саме. Тiльки Оксана виявилася скромною – ii келих був iще майже повним. Тарас потягнувся до шампанського.

Оксана дiловито вiдкоркувала пляшку горiлки.

– Мiй тато, – заговорила вона, перевiвши погляд iз хазяiна квартири на його сусiда, – коли був вiйськовим, iз друзями завжди коктейль «Пiвнiчне сяйво» робив, i нiчого! Нiчого не болiло.

– А що це за коктейль? – жваво зацiкавився Тарас.

– У пiвсклянки шампанського вливаеться пiвсклянки горiлки.

Єжи Астровський здригнувся, почувши рецепт коктейля.

– Я пiду, мабуть, – неголосно мовив вiн, зупинивши погляд на пляшцi горiлки в руцi у Оксани. Його очi виявляли тугу й нiжнiсть.

– Нi, ви не можете так швидко пiти! Це не по-сусiдськи! – Оксана пом'якшила голос.

Сусiд приречено кивнув. Перевiв погляд на Тараса. Іменинник налив собi й сусiдовi по пiвкелиха шампанського, а Оксана долила в iх келихи горiлки.

– Ви мусите менi дещо пообiцяти, – наприкiнцi недовгого застiлля звернулась Оксана до Єжи.

– Що? – злякано запитав сусiд iменинника, стискаючи в руцi порожнiй келих.

– Нагадуйте Тарасу, що вiн тепер живе не сам! – попросила Оксана.

Сусiд задумливо i трохи знiчено оглядiвся на всi боки, потiм повернув погляд на Оксану.

– Добре…

– Нагадуйте, що рибок треба годувати щодня, – вона кивнула на пiдвiконня. – І домовтеся з ЖЕКом, аби сходинки полагодили.

– Та я iм уже сто разiв говорив, а вони п'ятдесят гривень вимагають! – Із сусiда вирвалося звичне для нього обурення.

Оксана мовчки дiстала гаманець i вийняла звiдти п'ятдесят гривень.

– Оксано! Я сам! У мене е! – Тарас, обличчя якого вже виявляло складну суть випитого коктейлю, пiднiс над столом руку. Його пальцi мiцно стискували зiм'ятi купюри, витягнутi з кишенi джинсiв.

– Та я… – Єжи побiгав очицями вiд п'ятдесятоi в руцi Оксани до пом'ятих двадцяток у руцi Тараса. – Я органiзую. Я зроблю!..

Вiн обережно витягнув у Тараса три двадцятки, звiвся на ноги, кивнув на прощання й пiшов.

– Тобi посуд помити? – запитала Оксана.

– Я сам, облиш!

– Ну, гаразд! – кивнула гостя. – Я теж пiду, е справи! Про рибок не забувай!

Залишившись сам, Тарас пiдiйшов до вiкна, постежив за рибками, що спокiйно плавали навколо водоростей.

– Сьогоднi, схоже, землетрусу не буде, – прошепотiв сам собi Тарас. – Значить, можна ще трiшки поспати.

Перед тим як знову влягтися на канапу, вiн кинув погляд на стiл iз неприбраним посудом i рiшуче вiдмахнувся вiд нього жестом руки.




Роздiл 5


Алiк i Аудрюс прокинулися ще перед заходом невидимого цього дня сонця. За вiкном квартирки Алiка в самому кiнцi Замарстинiвськоi вулицi намагався ще бадьоритися день, насуплений низькою хмарнiстю. У головi в обох трохи шумiло – мабуть, через чарку «Немирова» i кiлькох чарок литовського бальзаму «Три дев'ятки», випитих на пам'ять про Джимi Хендрiкса. Спали вони одягненими.

Алiк на своiй вiчно розкладенiй канапi поверх ковдри. Аудрюс заснув, не пiдводячись iз крiсла.

– Ти надовго? – запитав, протираючи очi, Алiк.

– Не знаю, – Аудрюс знизав плечима. – Я ж переiхав. У мене тепер хутiр кiлометрiв за сорок од Вiльнюса. Поблизу – нiкого.

– Це добре, – закивав Алiк. – Менi теж iнодi хочеться, щоб поблизу – нiкого! Але е своя привабливiсть i в зворотному… Хоча в мене тут поблизу тiльки мачуха та кiлька миролюбних сусiдiв. Щось у мене в животi нудно…

– Я б теж з'iв… i випив би…

– Випити легше. – Алiк пiдвiвся з канапи, розiм'яв плечовi суглоби. – Коли людина п'е, в неi тiльки слух працюе! А от щоб жувати, потрiбна енергiя…

– А в тебе е що пожувати? – поцiкавився Аудрюс.

Алiк заперечливо хитнув головою.

– Був хлiб, було масло, але я щороку пiд вiсiмнадцяте вересня пощуся… скидаю вагу…

– Ну так давай куди-небудь сходимо, – запропонував литовець.

Алiк замислився.

– Можна було б у круглу чебуречну бiля озера… Але чебуреки без пива не можна… А я… я ще не готовий до об'iдалiвки. Як ти думаеш, наш кадебешник правду сказав? Це ж при тобi було…

– У мене пам'ять на порожню голову i тверезий шлунок не працюе, – видихнув Аудрюс.

– Ти нiчого не переплутав? – утупився в товариша Алiк.

– Що переплутав? – здивувався Аудрюс.

– Ну… порожня голова… тверезий шлунок…

– А-а! А що я сказав?! Росiйську забуваю потихеньку, на хуторi по-росiйськи говорити нi з ким.

– Так ти так i сказав, що навколо нiкого i що ти на хуторi сам.

– От i кажу, що нi з ким! – Аудрюс для переконливостi своiх слiв закивав. – Може, в тебе ризькi шпроти е? – запитав вiн. – Ранiше в кожному будинку був запас ризьких шпротiв!

– Звiдкiля в мене ризькi шпроти? Ходiмо! – Алiк заклично махнув рукою.

На вулицi пахло сирою лiсовою прiлiстю. За негустим частоколом соснових стовбурiв мелькали машини, що мчали у бiк Брюховичiв.

За спиною у досить струнких для свого вiку хiпi завелася машина. Алiк обернувся, побачив за лобовим склом жовтого «москвича» обличчя сусiда по двору. Махнув йому рукою – чи то вiтально, чи то запитально.

– Пiдвезти? – ввiчливо поцiкавився сусiд, опустивши донизу пiвскла дверець.

– Угу, – кивнув Алiк.

Вони всiлися на задне сидiння, жорстке i трохи колюче через пружини, що випиналися знизу.

Машина виiхала на дорогу й повернула лiворуч, у бiк мiста.

– Вам куди? – обернувся водiй.

– Та думали в Брюховичi… у чебуречну…

– Нi, я на Повiтряну, – мовив сусiд i натиснув на гальмо.

– Паняй, паняй! – пiдбадьорив його Алiк, що не бажав виходити з «москвича» i знов опинитися на вулицi перед вибором, який починав дратувати. – Там, здаеться, теж кафешка е!

– Еге, – пожвавився сусiд. – «Кафе» на Повiтрянiй, 24! Там такi смiшнi цiни! Зеник iз Ткацькоi там нещодавно на п'ятнадцять гривень так напився, що два днi на роботу не ходив. Його там i спати залишили, от який сервiс! Спробуй у «Макдональдсi» засни! Нiзащо в свiтi! Викинуть, як… як… – сусiд-водiй чи то втратив нитку, чи то просто одне потрiбне слово i знову озирнувся до своiх пасажирiв.

– …як тварюку останню? – запропонував свiй варiант кiнцiвки Аудрюс iз м'яким литовським акцентом.

– Ага, – кивнув погоджуючись водiй.

Бiля будинку номер 24 по вулицi Повiтрянiй Алiк i Аудрюс вибралися з жовтого «москвича».

– Я як назад iхатиму – загляну до вас, – напучував iх сусiд-водiй. – Коли що, додому пiдвезу!

Аудрюс, побачивши перед собою вивiску «Гастроном», одразу попрямував до входу.

– Гей, нам не туди, правiше! – крикнув йому в спину Алiк i, коли литовець обернувся, вказав йому рукою на малопримiтну, але багатообiцяючу, особливо на порожнiй шлунок, вивiску «Кафе».

Усерединi було гамiрно й накурено, а значить – затишно. За кожним столом гула розмова, пилося пиво, душевно хрускотiла на недоглянутих, але гострих зубах сушена риба. Легкий мат додавав енергii цьому хору вповiльнених алкоголем чоловiчих голосiв.

– Он, – Алiк ткнув пальцем у правий далекий кут.

Там дiйсно за столом сидiли тiльки двое, а могли до них сiсти ще не менше чотирьох.

– Ти йди сiдай! Я вiзьму! – скомандував Алiк i вiдiйшов до прилавка, пiд склом якого, прикрашенi цiнниками, що викликали посмiшку, лежали продукти, якi рiдко псуються.



Двое сусiдiв по столу, один у свiжовипраному ватнику, другий у костюмi з краваткою, шанобливо приглушили свою розмову, коли Алiк поставив на стiл два келихи пива i тарiлку, на якiй безсоромно вмостилися двi котлети по-домашньому, два солонi огiрки та двi таранi розмiром з долоню.

– Ти менi все-таки скажи, що думаеш! Наш кадебешник сказав правду? – запитав Алiк, уже всiвшись навпроти литовського друга.

Аудрюс знизав гострими плечима. Його куртка лежала поруч на лавцi, а синiй поношений светр видавав недостатнiсть м'язового i жирового покриву кiсток.

– Ти обидвi iж! – Алiк недбало, але шанобливо кивнув на котлети. – Ти тепер в Європi… Там вижити складнiше…

Аудрюс узяв котлету пальцями, пiднiс до носа, понюхав i посмiхнувся.

– Може, i справдi, – сказав вiн, дивлячись на котлету в руцi. – Сам подумай! Розкопати могилу в Штатах, вiдрiзати у небiжчика кисть, запакувати, щоб не просмердiлася, перевезти через Атлантику в Литву i звiдти потягами до Львова… Хiба хiпi коли-небудь знали слово «логiстика»?

– А що це? – запитав, зупинивши ковток пива, Алiк.

– От бачиш, – сказав Аудрюс. – Не могли цi хлопцi самi таке прокрутити.

– Це в коренi змiнюе багато чого, – задумливо мовив спроквола Алiк i продовжив перерваний ковток.

– Що змiнюе? – Аудрюс втупився в очi давньому друговi.

– Ну… картину нашого всесвiту… Джимi Хендрiкс був ворогом капiталiзму, i при цьому його цiнували в КДБ?

– Послухай, збоченцi е скрiзь! Мiй знайомий голубий дi-джей iз Каунаса якось так запав на одну барменшу, що трохи не помiняв орiентацiю! З кожним може статися! Не лише з кадебiстами! Та й цей твiй капiтан… вiн якийсь м'який…

– Ти що, думаеш, вiн дотепер за нами…

Аудрюс заперечливо хитнув головою, через що довга шевелюра ледве не зiйшлась, як завiса, на його обличчi, залишивши тiльки нiс i частину очей.

– Нi. – Вiн поправив рукою волосся. – Вiн романтик. Видно, випадково до органiв потрапив.

– Так, але вiн сказав, що iх там багато було, тих, хто допомiг Москву обдурити й за грошi Москви привезти нам його генiальнi пальцi…

– Охолонь! – Литовець узяв у руку другу котлету по-домашньому. – Ти живеш у прекраснiй краiнi, у прекрасному мiстi, де навiть у радянськi часи кадебiсти любили Джимi Хендрiкса! Та iм пам'ятник треба поставити, вашим кадебiстам!..

– Ну, ти теж романтик! Може, ще поряд iз могилою Джимi такий пам'ятник увiткнути?!

– Старий. – На обличчi Аудрюса розпливлася злегка зарозумiла посмiшка. – Ти що, забув? Make love, not war! Головне в нашому життi – любов. І якщо нас колись любили кадебiсти i при цьому старалися не трахати? Хiба це не прекрасно?

– Так. – Алiк пожував губами, посвердлив поглядом два огiрки, що самотньо лежали на тарiлцi. – Бачиш, огiрочки я взяв, а до пива вони нiяк… Не гармонiюють! Я зараз!

Алiк пiдвiвся, вiдiйшов до прилавка. Аудрюс задумливо спостерiгав за барменшею, що з уважною усмiшкою на обличчi вислуховувала високого довговолосого клiента. Потiм вона зняла з полицi за своею спиною рифлену пляшку з прозорою горiлчаною рiдиною. І полилася ця горiлка в чарочки, що голодно втупилися своiм розкритим оком у сiру стелю.

– Гей, друже, ти не з Винникiв? – запитав несподiвано Аудрюса чоловiк у чистому ватнику.

– Нi, я з Литви.

– О! – Чоловiк у ватнику пiднiс вказiвний палець перед своiм спiврозмовником. – Я ж говорив, вони не нашi… вони котлети пальцями iдять! Інша культура!..




Роздiл 6


В'iзд до двору будинку з боку вулицi Федорова знову був закритий – цього разу якийсь недотепа залишив перед воротами свiй «жигуль» кольору мокрого асфальту.

Оксана, оглядiвшись, втиснула свою «Чебурашку» мiж двома iномарками, припаркованими пiд Старопiгiйським iнститутом, i, зачинивши машину, ввiйшла до двору. З боку Федорова на цьому будинку номера не було. Може, саме тому автолюбителi з завидною регулярнiстю кидали своi машини пiд воротами.

Пiднiмаючись по дерев'яних сходинках на свiй другий поверх, Оксана прислухалася до iх поскрипування. Сходинки в ii парадному вiдзначалися тихiстю й податливiстю.

Стягнувши з нiг високi осiннi чобiтки, хазяйка пройшла в едину кiмнату маленькоi та затишноi квартири, всiлася на канапу. Перевела подих. Прислухалася до легкого шуму втоми в головi. Вчорашнiй вечiр затягнувся до першоi години ночi, вона з подругами веселила корпоратив страховоi компанii. За столом, як, мабуть, i в самiй страховiй компанii, заправляли жiнки. Декiлька тихих переляканих чоловiкiв серед розслаблених, прикрашених алкогольним рум'янцем панi. Скорiше за все, цi чоловiки не були навiть спiвробiтниками страховоi компанii, а всього лише чоловiками тих, хто святкував.

Усмiшка, викликана думками про минулий вечiр, протрималася на обличчi Оксани недовго. Згадався вiдразу i цей ранок, i вдалий сюрприз у Тараса, що завжди забував про свiй власний день народження. Згадалися подарованi йому рибки. І тут же згадалися такi ж рибки, подарованi вчорашнiм днем собi самiй!

Оксана пiдвела погляд на пiдвiконня, де тепер стояв невеликий акварiум, такий же, який вона купила Тарасовi.

Пiдiйшла, вiдсунула фiранку, нахилилася над своiм власним маленьким водним свiтом. Рибки мирно плавали навколо зелених водоростей.

Оксана витрусила з коробочки на воду трохи сухого корму. Рибки тут же спрямували своi погляди вгору.

– Пригощайтеся, iжте, гостi дорогi! – мовила жартiвливо хазяйка i залишила рибок за фiранкою на пiдвiконнi. Через маленьку кухню пройшла у ванну, вмилася.

Холодна вода не додала бадьоростi. Й тодi вирiшила Оксана трохи вiдпочити. Повернулася до кiмнати i здерлася по крутiй дерев'янiй драбинцi на свое лiжко, що одночасно було дахом зробленоi на замовлення одежноi шафи. Тут же, на висотi майже трьох метрiв, у неi й лампа настiльна стояла для читання, i журнали лежали.

Прилягла на спину, голова на подушцi. Очi самi заплющилися. Задрiмала вона, настроюючи себе, одначе, на дуже коротку дрiмоту, може, на кiлька годин вiдпочинку, не бiльше. Адже день у розпалi. Поблизу шумить площа Ринок, дзюрчить на нiй фонтан, iздять трамваi та цокають по мокрiй брукiвцi каблуки жiночих чобiткiв.




Роздiл 7


Життя Тараса по кiлька разiв на день давало трiщину, мовби вiн навчився у свого старенького комп'ютера «зависати». Саме у цi моменти порожнечi, що несподiвано виникала в головi, вiн автоматично натискав кнопку «старту» i переводив свiй приморожений погляд на монiтор. Стежив байдуже за процесом оживання екрана, слухав таемничi звуки, що супроводжували запуск комп'ютерних програм. Коли монiтор прикрашався «дозрiлими» «iконками», Тарас пiдводився i приносив iз пiдвiконня два-три кактуси у пластикових кубиках-вазонах. Ставив iх пiд монiтором, аби вони перехоплювали та втягували у себе всю шкiдливу комп'ютерну радiацiю. iм-то що? Вони, як i будь-якi рослини, створенi, щоб фiльтрувати повiтря, переробляти вуглекислий газ на кисень! Тарас не знав, на що кактуси переробляли шкiдливе комп'ютерне випромiнювання. Вiн не був упевнений, що це випромiнювання шкiдливе, i навiть iнодi сумнiвався, що воно взагалi iснуе. Але iгнорувати народнi мудростi було безглуздо. І якщо одного дня хтось вирiшив, що перед працюючим монiтором треба ставити кактус, то Тарас пiшов iще далi й почав ставити не один кактус, а три! «Комп'ютернi кактуси» Тараса нiякоi ботанiчноi цiнностi не мали. Цiннiсть мали iншi кактуси, що росли в маленькiй теплицi пiд лампами денного свiтла. Це були кактуси, над якими вiн старанно проводив експерименти, намагаючись схрестити iх iз живими каменями – лiтопсами. Для таiнства схрещування вiн уже купив у магазинi для художникiв тонкий колонковий пензлик. Але поки що вiн лежав без дiла. Три лофофори Вiльямса готувалися до цвiтiння. Кiлька лiтопсiв теж готувалися до цвiтiння, але домогтися вiд лiтопсiв «одвертостi й вiдкритостi» було справою непростою. Вже кiлька разiв iхнi бутончики засихали до цвiтiння.

«У вас три нови листи!» – повiдомило монiторне «вiконце» з намальованим жовтим конвертом. Тарас навiв стрiлку на конверт i «кликнув» мишкою.

Два листи пропонували недорого та швидко подовжити пеню на 8 сантиметрiв. Третiй лист виявився конструктивнiшим.

«Я у вашому мiстi й пишу на оголошення. Передзвонiть менi на мобiльний 0967049657. Льоня».

Думки витiснили з голови Тараса раптову порожнечу. З'явилася перспектива заробiтку. Рука витягнула з кишенi бiлого махрового халата мобiльник.

– Алло, Льоня? Ви менi прислали e-mail! Вас турбують каменi?

– Це уролог? – перепитав метушливий чоловiчий голос.

– Я – по каменях, – вiдповiв Тарас, який не наважився назвати себе представником лiкарськоi професii.

– Ага, – сказав голос. – Так шо, можна зараз зустрiтися? Де ваш кабiнет?

– Я працюю на виiздi, не в кабiнетi, – пояснив спiврозмовниковi Тарас. – Вiбротерапiя зазвичай виводить камiнь години за двi-три… Інодi, щоправда, процедура може тривати й довше.

– Це шо, спецiальний вiбратор?

– Нi, спецiальна машина, на якiй я вас возитиму по спецiально вибранiй дорозi, щоб виникала вiбрацiя… Перевiрений метод.

– Ну добре, куди пiд'iхати?

Тарас глянув на настiнний годинник.

– Іще рано, треба дочекатися, коли дороги будуть вiльними. Годинi об одинадцятiй, а краще опiвночi… Тiльки годинки за двi до процедури треба випити склянку коньяку й посидiти в гарячiй ваннi.

– У мене тут ванни немае, а з коньяком – немае проблем! Нi, давайте я зараз пiд'iду. Менi однаково робити тут нiчого! – не вгамовувався потенцiйний клiент Льоня. – Я пiвдоби в потягу iхав… До речi, теж вiбрувало… Тiльки не допомогло.

– Потяг не годиться, – зi знанням справи заявив спiврозмовниковi Тарас.

– Ну, шоб познайомитися, шоб легше було ввечерi один одного впiзнати! – Льоня повернувся до однiеi зi своiх попереднiх думок.

– Згода, – зiтхнув Тарас. – Пiд'iжджайте до Опери, перед входом через пiвгодини. Як вас упiзнати?

– У мене на головi – сiра кепка!

«Цiкаво, звiдки це вiн приiхав? – замислився Тарас, намагаючись уявити собi людину в сiрiй кепцi. – Може, з Росii? У нас нiби так не „шокають"!»

Через пiвгодини бiля оперного театру дiйсно стояв лиш один чоловiк у сiрiй кепцi. Був вiн також одягнений у свiтло-сiрий плащ, чорнi брюки, на ногах – туфлi зi свiтло-сiроi замшi. У руцi стискував великий картонний конверт iз написом «Foto». Худорлявий, невисокий, вiн переступав iз ноги на ногу i трохи нервово водив поглядом по обличчях перехожих.

Тарас зупинився на хвилинку метрiв за двадцять од нього. Потiм пiдiйшов, одрекомендувався.

– Шо, може пiдемо сядемо? – дiловитою скоромовкою випалив Льоня.

– На каву? – уточнив Тарас.

– А шо, ти вдень не п'еш? – блакитнi зiницi Льонi стали на мить колючими.

– Я ж за кермом буду.

– Так то ж завтра, пiсля дванадцятоi…

Тарас вiдчував, як втрачае в очах Льонi залишки пошани до себе, але навiть якби вiн i не сiдав цього вечора за кермо, пити з людиною в сiрiй кепцi йому б не захотiлося. Дуже вже iнший був цей чоловiк, iз якимось iншим життям та iншими правилами. Це Тарас вiдчував. Дивився на Льоню i вiдчував. І тут щось iще втрутилось у простiр мiж ними – запах бензину.

Тарас озирнувся на всi боки. Вiд проiжджоi частини вони стояли далеченько. Про всяк випадок пiднiс рукав куртки до носа, перевiряючи, чи не вiд куртки йде цей запах.

– Шо? – запитав Льоня. – Але ж поговорити треба! Ходiмо! Гаразд, вiзьмеш собi каву!

Тарас, «звiльнений» од необхiдностi випити, жвавим кроком повiв майбутнього клiента до кафешки на Вiрменськiй. Там вони влаштувалися, хоча теж не без виразного невдоволення Льонi, якого барменша поставила перед фактом: горiлки нема, е тiльки лiкер.

– Шось у вас тут чаркових не видно! – сказав Льоня, вихиливши чарку лiкеру i подивившись на ще три повнi чарочки, якi стояли перед ним.

Тарас ледве не розсмiявся. Претензii майбутнього клiента до його рiдного Львова говорили тiльки про велику вiдстань мiж Львовом i тим мiсцем, де жив Льоня.

– А ви звiдки приiхали? – запитав вiн.

– Та з Ворожби.

– А де це? – здивувався Тарас.

– Шо, не знаеш? Це ж найбiльший залiзничний вузол! – пояснив Льоня. – Сумська область!

Тарасу знову здалося, що поблизу запахло бензином. Вiн озирнувся на всi боки. За сусiднiм столиком сидiли двi лiтнi панi, пили каву й iнтелiгентно iли штрудель. Вiд них пахнути бензином не могло.

– Суми знаю, – кивнув Тарас, повернувши погляд на спiврозмовника.

– Ти ось шо, рентген мiй подивися, шоб знати! – Льоня дiстав iз фотоконверта рентгенiвський знiмок i простягнув його Тарасовi.

Тарас напружився, вiдчув незручнiсть, мовби вiн був шахраем, а не фельдшером-недоуком. Узяв у руки знiмок, пiдняв його на рiвень очей i розвернувся зi знiмком у руцi в бiк вiкна. Виразно впiзнаванi двi великi квасолини нирок заспокоiли його. Вiн одразу помiтив три каменi, що завдають Льонi прикрощiв. Два в лiвiй нирцi й один – у правiй. Той, що був у правiй нирцi, явно готувався «до виходу».

Тарас подумки прорахував шлях руху каменiв до виходу назовнi. За одну нiч iз цими камiнчиками впоратися було нереально. Їм iще належало пройти по сечоводах у сечовий мiхур, а потiм уже по уретрi далi на свiт Божий.

Тарас кинув погляд на обличчя Льонi, уявив це обличчя в момент фiзичного болю, уявив i його голос у момент крику. Вiдразу розхотiлося займатись цим клiентом.

– Ну шо? – запитав Льоня, опускаючи на столик останню чарочку, яка ще хвилину тому була повною.

Тарас важко зiтхнув.

– За одну нiч не вийдуть, – сказав вiн.

– Навiть якщо всю нiч iздити? – Льоня нахилився вперед, i тут же запах кави був на мить перебитий запахом бензину.

– Усю нiч ви не витримаете, – м'яко мовив Тарас.

– Я ж заплачу, – вперто сказав Льоня i скривив губи. – Чи ти хочеш сказати, шо буде дорожче?

– Гаразд, спробуемо, – заспокоiв Тарас Льоню. – О дванадцятiй я вас пiдберу там же, бiля Опери! А зараз менi треба у справах…

Льоня задумливо кивнув. Прослiдкував, як Тарас пiдiйшов до барменшi та розплатився за випиту каву. Потiм сам пiдiйшов до стойки i замовив iще три чарочки лiкеру.

Опiвночi Тарас знайшов Льоню бiля оперного театру. Той стояв, притулившись до лiвоi колони. Козирок його сiроi кепки був збитий налiво. Свiтло-сiрий плащ розстебнутий, руки в кишенях плаща. Поглядом Льоня впирався у тротуарну плитку.

– Ну що, ви готовi? – ввiчливо запитав його Тарас.

– Шо? – Льоня рiзко пiдвiв голову, обернувся. – А! Так, завжди напоготовi!

Мiсто затихало. Вiяв несильний вiтерець. Гасли вiкна будинкiв.

– Ми спочатку проiдемося по Личакiвськiй двiчi, щоб каменi вашi розбудити, а потiм по Городоцькiй – вона жорсткiша, – почав пояснювати Тарас уже в машинi. – А потiм, якщо не…

– А менi хоч по Дерибасiвськiй, – махнув рукою клiент напiдпитку. – Аби вийшли вони на хер!

Тарас замовк i вирiшив бiльше нiчого не пояснювати Льонi. «Опель» рушив iз мiсця. Звичнi вiбрацii налаштували водiя на робочий лад. Вiн озирнувся на пасажира – той позiхав.

– Ви тiльки не заснiть, – сказав йому Тарас. – А то все буде марно!

– Ну, тодi музику ввiмкни! – вiдповiв пасажир.

Тарас увiмкнув радiо, й вони виiхали на Личакiвську пiд пiсню «Бумбокса».

Назустрiч машинi помчала нерiвна, укладена дрiбним кругляком вулиця. Замигтiли обабiч сiрi будинки, зачиненi магазинчики та перукарнi. Тарас усiм тiлом прислухався до вiбрацii машини, щоб зрозумiти: яка швидкiсть скорiше «розбудить» i приведе в рух каменi клiента. Клiент тупо дивився вперед. Тiшило одне – вiн не спав, його очi були розплющенi. Не тiшило те, що по його обличчю було неможливо зрозумiти: слухае вiн свое тiло чи думае про щось зовсiм сторонне.

– Ви що-небудь вiдчуваете? – врештi-решт запитав Тарас.

– Га? Шо? – Пасажир обернувся до водiя.

– Каменi! Вiдчуваете що-небудь?

Вираз обличчя Льонi змiнився. Вiн тепер явно намагався прислухатись до того, що вiдбуваеться в його нирках. Навiть почав мацати живiт рукою.

– Можете помасажувати, – кивнув Тарас. – Теж корисно!

Пiдбадьорений порадою фахiвця, Льоня почав масажувати низ живота обома руками. Масажував хвилини три, пiдстрибуючи на нерiвностях дороги разом iз машиною. Потiм ойкнув i завмер.

– Ну як? – запитав його Тарас.

– Шось сталося, – приголомшено прошепотiв Льоня i спрямував переляканий погляд уперед, на дорогу, що летiла йому назустрiч.

– Розслабтесь! – сказав Тарас. – Зараз переiдемо на Городоцьку! Перевiримо…

Тарас звернув iз Личакiвськоi, й машина завиляла по вузьких темних вуличках. Об'iхавши стару частину центру, «опель» вирвався на широку вулицю i знову помчав уперед з не дуже-то й великою швидкiстю.

– Стiй! – закричав Льоня, схопившись за живiт. – Боляче!

– Процес пiшов, – iз усмiшкою мовив Тарас. – Тепер зупинятися не можна! Потерпiть!

У Льонi очi на лоб полiзли вiд болю, вiн кинув на водiя збожеволiлий погляд, але рота не розкрив – не хотiв розцiплювати зуби, затиснутi вiд болю. Нагнувся вперед, до панелi, не прибираючи рук вiд низу живота. Бiль, колючий i навiть дряпучий, нiби повiльно переповзав iз мiсця на мiсце. Льоня виразно вiдчував його рух.

– І довго так? – здавлено запитав вiн хвилини через три-чотири.

– Хвилин п'ятнадцять, – вiдповiв Тарас. – Потiм, якщо не вийде, перерва, i продовжимо.

Ця нiч здалася Тарасу нескiнченною. Пiсля чотирьох повних дистанцiй вулицi Городоцькоi, а це мало не тридцять кiлометрiв, Льонi стало зовсiм зле. І тут на дорозi промайнула пiдсвiчена зсередини смугаста палиця даiшника. Тарас зупинився. Даiшник ввiчливо попросив документи i з пiдозрою втупився на Льоню, точнiше, на його скорчене вiд болю обличчя.

– До лiкарнi везу, – знайшовся Тарас. – Товаришевi погано.

– Щасливоi дороги! – даiшник повернув права i документи на машину.

Через три години, вже вiдмовившись вiд довгих «вiбрацiй» Городоцькоi та Личакiвськоi вулиць, переiхав Тарас на «короткi вiбрацii» вулицi Лiсовоi. Лiсова була дiйсно коротенькою та крутою вуличкою з такими дiрками в дорозi, що машину пiдкидало там майже на пiвметра. Вулиця Лiсова i допомогла витрусити з Льонi перший камiнчик, який дзвiнко вдарився об дно лiтровоi скляноi банки пiд дзюрчання власноi сечi, що не порадувало у цей момент Льоню. Вiн стояв скорчившись, спиною до машини i лицем до сходiв, якi ведуть на гiрку, до парку «Знесiння». Коли дзенькнув об скло камiнчик, Льоня завмер i так нерухомо, розкарячившись, простояв кiлька хвилин, осяяний розсiяним жовтим свiтлом самотнього вуличного лiхтаря.

Тарас подивився на годинник – майже пiв на п'яту. Незабаром свiтатиме. Позiхнув. Замислився. Органiзм звично налаштовувався на вранiшнiй сон.

– На, тримай! – здавлено мовив Льоня, що повернувся до машини, простягаючи водiевi банку з камiнчиком i жовтою рiдиною.

Тарас мовчки взяв банку, вiдчинив дверцi зi свого боку й акуратно злив сечу на дорогу.

– Наступним каменем займатися будемо? – запитав вiн Льоню.

Голова Льонi сiпнулася. Його переляканий погляд скорiше говорив про цiлковите небажання спiлкуватися на цю тему.

– Вас куди вiдвезти? – трохи тихiше запитав Тарас.

– До Опери, туди ж, – вичавив iз себе Льоня. – Я вдень подзвоню… ще не знаю.

Його права рука полiзла до кишенi розстебнутого свiтло-сiрого плаща. Витягла звiдти три доларовi десятки, пом'ятi й потертi. З доларами в руцi вiн спочатку всiвся на передне пасажирське сидiння. Тарас узяв долари, засунув до кишенi куртки. Машина рушила, покотилася вниз по вулицi тихо, з вимкненим двигуном. Тарас просто зняв ii з ручника. Мотор завiв уже внизу.

Висадивши клiента бiля Опери, поiхав далi до обмiнника на Івана Франка. Маленьке вiконце обмiнника, освiтлене зсередини, втiшило Тараса. Навiть якби не було чого мiняти, вiн однаково сюди пiд'iхав би. Заради одного лише погляду на симпатичну дивну дiвчину, що працюе тут ночами, завжди в довгих, пiд старовину, матер'яних рукавичках на руках.

– Доброго ранку! – Вiн просунув у нiшу вiконця заробленi тридцять доларiв. – Як у вас нiчка пройшла?

Рука в довгiй рукавичцi смарагдового кольору елегантно забрала долари.

– Щось ви пiзно сьогоднi, – сказала дiвчина.

– Клiент важкий трапився, – вiдповiв Тарас.

– Ви що, в нiчному клубi працюете?

– Нi… я в медицинi. – Розповiдати детальнiше Тарасу не хотiлось, i вiн нахилився ближче до скла. – Ви обiцяли зi мною на каву пiти!

– Я? Не може бути! Я з незнайомими чоловiками по кав'ярнях не ходжу! – смiшливо вiдповiла вона, вiдлiчуючи гривнi.

– Так давайте познайомимося! Мене звуть Тарас! А вас?

– Дарка, – вiдповiла дiвчина. – Але однаково до кав'ярнi не пiду. А ось якщо ви принесете, то вип'ю! А то я вже засинаю… Роботи майже не було.

– Я принесу! – пообiцяв Тарас. – Привезу буквально через десять хвилин!

– Всi ви тiльки обiцяете! – дiвчина посмiхнулася.

Сьогоднi вона була в напрочуд гарному настроi. Ще нiколи не розмовляла з Тарасом так охоче, як сьогоднi на свiтанку. І вiн пiдбадьорився, зрадiв. Його органiзм забув про наближення часу виконання гiмну Украiни по радiо, про той момент, коли вiн заплющував очi й поринав у сон.

Тарас, заховавши гривнi в кишеню, повернувся до машини. Перевiрив, чи не забув свiй дорожнiй термос – термос був на мiсцi. Тепер залишалося тiльки знайти каву. І вiн поiхав, намагаючись на ходу пригадати, де йому вдавалося в цей дивний час доби випити гарноi мiцноi кави.

Поки iхав, помiтив освiтлений зсередини кiоск. Пригальмував.

– Каву робите? – запитав вiн у жiнки, що вiдчинила на його стук «продажне вiконце».

– «Якобс», «Нескафе»? – запитала вона сонно.

– А натуральну?

– Натуральну в такий час не п'ють, – зi знанням справи мовила вона.

– Гаразд. – Тарас просунув свiй термос у вiконце. – Зробiть i налийте сюди! Двi чашки! І без цукру!

Знову всiвшись за кермо й акуратно, якщо не сказати – нiжно, опустивши термос на сидiння поруч, Тарас зняв «опель» iз ручника. Машина «вiдчалила» вiд бровки неквапом, як човен вiд причалу.

Хвилин через п'ять його очi зрадiли знайомому квадратику освiтленого вiконця обмiнника, за яким, як у темницi-вежi, потерпала загадкова дiвчина.

– Ось, – нахилившись до скла, солодко мовив Тарас, притискаючи срiблястий термос до лiвоi щоки i вiдчуваючи його прохолоду. – Каву подано! Даруйте, що не в лiжко!

– Я думала, ви жартуете! – посмiхнулася за склом i гратами Дарка.

– У вас своя чашка? Чи вам у ковпачок термоса?

Дарка обернулася, в руках у неi з'явився керамiчний кухоль, але на личку раптом проступила дитяча наiвна розгубленiсть.

– Вiн не пролiзе, – мовила дiвчина, показуючи Тарасу кухоль.

– А що, вiконце не вiдчиняеться? – здивувався вiн.

Вона заперечливо хитнула головою. Потiм просунула праву руку в смарагдового кольору рукавичцi у нiшу для обмiну купюрами, доторкнулася тильною стороною долонi до верхньоi межi прорiзу i сумно пiдiбгала нижню губку.

– А дверi? – запитав Тарас. І тут же зробив крок назад, намагаючись знайти ii поглядом.

Лiворуч виднiлося ще одне, бiльшого розмiру вiконце цiеi дивнуватоi цегляноi «зашубленоi» та пофарбованоi в мишачий колiр будочки. Над ним напис: «Ремонт годинникiв». Дверей Тарас не побачив. Знову припав до вiконця обмiнки.

– Дверi зачинено, – мовила Дарка жалiбно. – До ранку. Проти бандитiв…

– А якщо пожежа?

– У мене тут червона кнопка i телефон, – пояснила дiвчина серйознiшим голосом. – Наряд мiлiцii приiжджае через п'ять хвилин!

– І що, вже приiжджав?

– Так, двiчi. Всяке вночi бувае.

Тарас замислився, вiдкрив термос, налив у ковпачок кави, випив. Смак був мерзенний. Може, саме тому в цей момент осяяла його несподiвана думка, i вiн, попросивши Дарку почекати i залишивши термос на обмiнному прилавку, повернувся до машини. Витрусив усе з бардачка, але того, що вiн хотiв там виявити, не знайшов. Розчарований повернувся до вiконця.

– Я що-небудь придумаю, – пообiцяв дiвчинi.

Вилив недопиту каву з ковпачка-кришки термоса, закрутив його на мiсце. Попрощався з Даркою нiжно й водночас дружньо. І повернувся до машини.

«Добре, що iй ця кава не дiсталася», – думав, поглядаючи на термос, який лежав на сусiдньому сидiннi.

Думав-думав, а потiм раптом загальмував рiзко бiля бровки, вiдхилив своi дверцi й вилив коричневу гарячу рiдину з термоса на дорогу. Дзюрчання нагадало йому про лiтрову банку пiд сидiнням, в якiй борсався в залишках iншоi, настiльки ж «привабливоi» рiдини, як щойно вилита з термоса «кава», сiрий камiнчик, з такими труднощами добутий iз ниркових надр приiжджого, що пахне бензином, iз якоiсь там Ворожби. Дiстав Тарас iз бардачка паперовi носовi хустки, вмiло витрусив камiнчик iз банки на розгорнуту серветку-носовичок, протер акуратно, i вже без усякого роздратування, немов змiна думки виявилася найкращим заспокiйливим, опустив пiдсушений нирковий камiнчик у пластиковий «гомеопатичний» тубус, який тут же закрив i повернув на його мiсце в ближньому кутку бардачка.




Роздiл 8


– Думаеш, пора? – запитав Алiк, тепло i ледь-ледь запитливо дивлячись на давнього товариша. – Тобi ж тут нiколи не було тiсно!

Вiн обвiв поглядом свою маленьку кiмнатку, в якiй усi стiни нагадували про чудово-вiльне хiпiвське минуле. Минулого, звичайно, на стiнах було набагато бiльше, нiж сьогодення, – воно завжди так. Просто минуле накопичуеться, а сьогодення, затримавшись на мить, туди ж, у минуле крапае. Людина – це ж узагалi звичайнiсiнький i елементарний живий «апарат» iз переробки майбутнього на минуле. Алiк, втiм, не був одним iз таких звичайних «апаратiв». Його майбутне завжди вiдзначалося допитливiстю та яскравiстю. Тому й минуле у нього виявилося вiдповiдним – нiяких тобi пiонерських галстукiв i таборiв чи жовтенятських зiрочок i кiсок однокласниць. Дитинство – окремо, котлети – окремо! Котлетами була юнiсть i ii продовження.

Аудрюс теж озирнувся, пройшовся примруженим поглядом по десятках старих чорно-бiлих фотографiй, розклеених на основнiй стiнi над вiчно розкладеною канапою. (Коли i для кого Алiк ii розклав – цього вже не згадати нiкому.) Подивився на умивальник iз наклейкою: «Amnesty International», на плакати, на любительський портрет Джона Леннона, на доiсторичну пiч, в топку якоi була проведена дюймова газова труба, i тепер топилася ця пiч не дровами чи вугiллям, а скандальним росiйським газом, який i горiв, як годиться всьому скандальному, синiм полум'ям. Горiв, грiв пiч i кiмнату, кип'ятив воду й пiдiгрiвав на ранок те, що виявилося нез'iденим напередоднi.

– Я в туалет! – Аудрюс пiдвiвся, вийшов у маленький коридорчик i вiдразу за дверi, на вулицю.

Житло Алiка – кiмнатка, в якiй було не бiльше семи квадратних метрiв, – вiдзначалося не лише розмiрами, але й цiлковитою вiдсутнiстю так званих зручностей. Але вiд цього вона не здавалася Алiку незручною. Усе свое життя вiн проводив у нiй, хоча за стiною була територiя набагато бiльша, хоча теж однокiмнатна – територiя його мачухи, що замiнила йому матiр за рiшенням батька, коли хлопчиковi не виповнилось i восьми рокiв. Кiмнатка Алiка здавалася прибудовою до будинку, дивною прибудовою, що вiдсунула заднiй вiд дороги кут будинку на добрячi пiвтора-два метри. Вийдеш iз ii окремого входу, тут тобi й зручностi: лiворуч, метрiв двадцять п'ять по стежинi повз город, – туалет, праворуч, п'ять метрiв по бетону, – колодязь iз рекордно малою глибиною – не бiльше пiвметра. Це ж i не колодязь, а джерело, яке вибралося з-пiд землi, коли стара сусiдка вирiшила бiля староi колонки свою веранду розширити. Вдарили ломиками по каменях, якими колись замостили дворик, i пiшла вода. Вода виявилася смачною. Вiдвели ii вiд веранди на метр, пiдкопали трохи й опустили згори колодязне кiльце. Ось i вийшов колодязь. А колонка замовкла навiки, немов заспокоiлася, дiзнавшись, що е тепер у дворi й iнше джерело води.

На обличчi Алiка виникла усмiшка, викликана думкою про те, що його дворик, практично останнiй на його вулицi, пережив таку велику краiну, як СРСР. Нi, вiн нiколи не був бiйцем iз радянським режимом. Вiн нiколи з цим режимом не боровся. Вiн його просто iгнорував. За це режим ображався i не iгнорував Алiка i його друзiв. Але вони, Алiк i друзi, примудрялися спiвiснувати з режимом так близько i так довго, що навiть мiсце iх традицiйних зборiв, вiдоме кожному львiв'яниновi, як Святий сад, практично проглядалося з вiкон обкому партii. І нiколи у тих, хто iснував за цими вiкнами, всерединi сiрих кабiнетiв, не виникло навiть думки про те, що всю цю територiю поряд iз гуртожитком, частково обгороджену стiнами давнього монастиря, територiю, з якоi раз у раз, та до того ж i голосно завдяки протягнутому з гуртожитку подовжувачу, гуркотiла чужа обкомам партii музика з чужими, але слава Богу, незрозумiлими iноземними словами, можна було б затягнути колючим дротом, забудувати закритими розподiльниками або, в гiршому разi, пунктами прийому макулатури та металобрухту. Нi, нiхто не поспiшав витягнути клаптик землi з-пiд нiг i дул довговолосоi молодi з гiтарами в руках! Тепер це здавалося гуманiзмом або короткозорiстю. Хоча, можливо, все це вiдбувалося внаслiдок зниженого слуху у працiвникiв обкому? От дiльничний навiдувався сюди часто, але розмови з ним зазвичай не закiнчувалися прикрощами. Було видно, що не зi своеi волi вiн дратуе молодь своею присутнiстю, а про всяк випадок або за вказiвкою.

– Про що замислився? – прозвучав над головою Алiка, що сидiв у крiслi, голос Аудрюса.

– Не повiриш! – посмiхнувся, задерши голову, хазяiн кiмнатки. – Молодiсть згадав!

– А що ще згадувати? – здивувався Аудрюс. – Ну що, пора!

Алiк пiдвiвся з крiсла, пiдвiвся бадьоро, немов хотiв показати, що вiн ще в гарнiй спортивнiй формi.

Вийшли у двiр.

Навкруги темно. Гуркочуть поодинокi машини, проносячись по Замарстинiвськiй. Зупинилися бiля колодязя.

– Ну що, на дорiжку! – Алiк зачерпнув оцинкованим вiдром води, пiднiс холодний край вiдра до рота, вiдсьорбнув – на язицi легка солодкiсть заграла. Передав вiдро Аудрюсу. Той теж зробив кiлька ковткiв.

Скрипнула металева хвiртка, вони вийшли на вулицю i повернули лiворуч, у бiк центру.

На небi оголився гострий кут жовтого мiсяця i тут же знову сховався, накрився хмарами. Рiзкий пташиний крик-регiт впав iз неба просто у вуха тим, що йшли.

Алiк зiщулився на ходу.

– Як у нас у Паланзi, – зi здивуванням видихнув Аудрюс.

– Що у вас у Паланзi? – не зрозумiв Алiк.

– Ну, теж чайки так кричать…

– У нас немае чайок, звiдки тут? – знизав плечима Алiк.

Аудрюс подивився в темне небо, звiдки знову долинув той же пташиний крик-регiт, тiльки тепер вiн був тихiший, мовби птахи вже обiгнали тих, що йдуть по землi.

– У нас тут i моря немае, – з жалем сказав Алiк, теж кинувши короткочасний погляд на небо. – Це те, чого тут не вистачае… Вода – тiльки дощем або з джерела…

– Море е скрiзь, – не згодним, але привiтним тоном повiдомив Аудрюс. – Інодi його видно, iнодi нi… Інодi воно згори, iнодi знизу…

– Так, iз цим я згоден. – Алiк кивнув. – Кажуть, що i Карпати ранiше були дном моря i там можна знайти скам'янiлих молюскiв…

– У нашiй пiвнiчнiй глушинi е море, ну i що? – посмiхнувся Аудрюс.

– Той, хто вирiс бiля моря, не зрозумiе жителя пустелi! – Алiк теж посмiхнувся. – До речi, ми з тобою так i не побували в Сан-Франциско!

Аудрюс важко зiтхнув. Через декiлька крокiв зупинився. Зупинився й Алiк.

– Знаеш, – упевнено мовив литовець, – деякi мiста iснують тiльки для того, щоб хтось мрiяв до них потрапити. А мрiяти iнодi важливiше, нiж iхати…

За спиною зазвучала мiлiцiйна сирена, що наближалася. Алiк i Аудрюс вiдiйшли за край проiжджоi частини, по якiй щойно мирно i вiльно крокували. Почекали, поки машина промайне мимо, i знову ступили на асфальт.

Через пiвтори години неспiшноi ходьби вони зупинилися на Ткацькiй недалеко вiд ворiт шоколадноi фабрики. Повiтря було тут важке i солодке. Говорити вже не хотiлося, та й так останнi хвилин десять шляху вони йшли мовчки.

Аудрюс дiстав мобiльник, набрав номер, поговорив iз кимось по-литовськи. Потiм обернувся до свого старого друга i кивнув:

– Хвилин через п'ять виiжджатиме. Вже завантажився.

– Хто? – не зрозумiв Алiк.

– Альгiс, приятель. У нього своя багатотонка, ну те, що ви тут називаете хурою. Вiн львiвський шоколад у Литву возить. Давно менi своi послуги пропонував. Ось i згодився!

Із високих ворiт, що вiдчинилися, повiльно виiхав довгий критий вантажний «вольво». Зупинився. Аудрюс i Алiк обнялися.

– Ну що, Алiку, – закидаючи довге пряме волосся назад, заговорив Аудрюс сумним голосом. – Якщо все гаразд, то наступного року, вночi, там же…

Легко, мовби не дiяв на землi у цей момент закон тяжiння, стрибнув Аудрюс на високi сходинки кабiни хури, зачинив за собою дверцi, й поiхали сорок тонн львiвського шоколаду геть вiд Алiка, що залишився стояти бiля вже зачинених ворiт, вiдвiзши з собою i його приятеля-литовця в далеку пiвнiчну «глушину бiля моря».

Назад додому Алiк теж вирушив пiшки, зупиняючись на порожнiх, безлюдно-безмашинних перехрестях на червоний колiр свiтлофора i знову продовжуючи свiй шлях при появi зеленого. Над головою його, в небi, ще кiлька разiв звучав рiзкий, ранiше не чутий у Львовi крик-регiт якихось птахiв. У повiтрi витав солонуватий запах.

«Може, Аудрюс мае рацiю? – подумав на ходу Алiк. – Це чайки летять на пiвдень, на зиму… А повiтря здаеться солоним, тому що з нього пiшла солодкiсть вiд близькостi «шоколадки» – шоколадноi фабрики «Свiточ». Усе на цьому свiтi пiдлягае поясненню…»

І думки Алiка самi по собi повернулися на Личакiвський цвинтар, на могилку з оновленим написом на залiзному хрестi, зробленим бiлою олiйною фарбою: «Jimy Hendrix 1942–1970».




Роздiл 9


Синьо-бузкова «Таврiя» на iм’я «Чебурашка» слухняно пригальмувала бiля продуктового магазинчика на вулицi Гоголя. З машини вийшла Оксана. Акуратно зачинила за собою дверцi та, прошепотiвши машинi: «Не турбуйся, я через п’ять хвилин повернуся!» – енергiйною ходою вирушила за майбутньою вечерею. Вона ще не знала, що купуватиме, оскiльки не мала звички заздалегiдь складати власне меню. Їжа ii тiшила не лише смаком, але й несподiванкою появи. Зазвичай вона заходила до магазину, байдуже водила поглядом по полицях i прилавках, по всiх iстiвних товарах, викладених, вивiшених, висушених i висолених. Аж до того моменту, поки ii погляд раптом не переставав бути байдужим. Це вiдбувалося спонтанно i ненавмисно, мовби незалежно вiд думок. Три днi тому ii погляд ожив од абсолютно звичайних шампiньйонiв, iз купiвлi яких вона тодi й почала. В результатi шампiньйони «обросли» цибулею, картоплею, грудинкою, морквиною та спецiями i вже вдома легко i нiби природно перетворилися на смачне рагу, яким Оксана харчувалася два з половиною днi, аж до сьогоднiшнього ранку. Але нинi ii погляд прослизнув повз шампiньйони й зупинився на морозильнику зi скляною кришкою, пiд якою зберiгалися, не втрачаючи своеi мiнусовоi температури, тушки i фiлешки кiлькох видiв риб. Оксана обстежила заморожену рибу й, незважаючи на власну до неi увагу, зробила крок назад i вiдвернулася. Згадала, як сьогоднi годувала своiх акварiумних рибок. Замислилася. Знову ожила й кинула погляд на скляний прилавок iз копченою та солоною рибою. Все-таки риба цього раннього вечора переслiдувала ii бажання! Вона придивилася до оселедця по 25 гривень за кiло. Оселедчик був товстеньким, жирненьким, напевно смачненьким, якщо його правильно обробити, очистити вiд кiсток, полити нерафiнованою соняшниковою олiею, прикрасити кiльцями цибулi, ну i, звичайно, обкласти вiдвареною картоплею, яку можна було й не купувати, позаяк удома ii вистачало.

Незрозумiло яким чином, але мiж Оксаною та продавщицею виникла черга iз двох бабусь. Не встигла Оксана здивуватись, як у потилицю iй почав дихати наступний покупець.

– Оцю, будь ласка! – показала пальцем i поглядом Оксана продавщицi на вибрану рибку, коли настала ii черга отоварюватись.

– Сiмсот грамiв, берете?! – запитала продавщиця в бiлому фартусi, об який, схоже, вже кiлька разiв сьогоднi витирала своi трудовi руки.

– Авжеж, – Оксана кивнула. – І ще оцих, штучки три-чотири, – показала вона на маленьких, завдовжки з долоню, солоних мойвочок.

Заплативши, збиралася вже йти до виходу, як перед нею раптом виник худий чоловiк у коричневому пiджаку поверх синього светра з комiром пiд горло, в синiх штанях i з синюватим обличчям людини, що професiйно п'е.

«Зараз проситиме грошi!» – подумки i вже заздалегiдь незадоволено сказала Оксана собi, налаштовуючись на захисну грубiсть.

– Ой, вибачте! Ви мене впiзнаете? – чоловiк розтягнув на худорлявому обличчi привiтну усмiшку.

– Я? Вас? – Оксана дивилася на нього й думала, що чоловiкiв iз такими рисами обличчя можна знайти в будь-якiй пивницi.

– Вас же це… Вас Оксаною звуть! – додав вiн.

Оксана починала нервуватися. Вона заглянула за спину цього причепи, туди, де мала стояти i чекати свою хазяйку «Чебурашка». Тим паче, що хазяйка обiцяла iй повернутися через п'ять хвилин!

– Ви, напевно, помиляетеся! – мовила Оксана миролюбно, але твердо, й усе ii тiло приготувалося до рiшучого кроку вперед.

– Ми ж iз вами разом пили! Ви мене за горiлкою посилали! Що, не пам'ятаете? – Чоловiк пiднiс обидвi долонi в якомусь прохальному жестi.

Оксана замiсть того, щоб зробити крок уперед, зробила крок назад. Обличчя виявляло невдоволену спантеличенiсть.

– Ви що, думаете, я з усiма пiдряд горiлку п'ю!? – обурилася досить голосно вона, i тут же закрутили головами у пошуках близького скандалу iншi вiдвiдувачi гастроному.

– У Тараса! Ну, пам'ятаете, день народження в нього був… зовсiм нещодавно! Навiть я пам'ятаю! – Чоловiк опустив руки i перелякано озирнувся на всi боки, явно вiдчуваючи дискомфорт вiд спрямованих на нього поглядiв стороннiх. – Давайте вийдемо! Я вже купив те, що хотiв…

Вони вийшли на вулицю. Оксана почувалася незручно. Тепер вона вже згадала цього сусiда Тарасового, який приходив скандалити, а потрапив на день народження. Захотiлося перед ним вибачитись i вiдразу пiти, точнiше – поiхати. «Чебурашка» ж бо чекае!

– Можна вас на каву запросити? – запитав несподiвано чоловiк, мовби осмiлiвши вiд прочитуваноi на обличчi Оксани незручностi. – Он! – зрадiло показав вiн рукою на вивiску кав'ярнi на iншому боцi. – Ходiмте! Я такий радий знову вас зустрiти!

Оксана подивилася жалiбно на свою «Таврiю», потiм перевела погляд на кав'ярню. До неi дiйсно було метрiв п'ятнадцять, i з ii вiкон напевно було видно ii «Чебурашку».

– Гаразд, – видихнула Оксана. – Але в мене обмаль часу, хвилин десять…

– Ой, скiльки там потрiбно для фiлiжанки кави? – грайливо, з робленим еврейським акцентом мовив, осмiлiвши, чоловiк. – Я – Єжи Астровський, пам'ятаете?

Оксана стримано всмiхнулась i закивала.

У кав'ярнi Єжи замовив до кави по маленькiй шоколадцi. Поки пили-iли, вiн розповiдав Оксанi про те, як у нього стриглися кращi панi Пекарськоi вулицi й найближчих провулкiв, i про те, як вiн iх стриг удома, коли перукарню продали й вiдкрили в нiй черговий магазинчик «Усе по 1 гривнi!».

Оксана, допивши каву, подивилася на годинник i здивовано хитнула головою:

– Ви вибачте, Єжи, але я – жiнка зайнята…

– Розумiю, розумiю, – закивав той i тут же обернувся до стойки. – Рахунок, будь ласка!

Хлопчина-офiцiант вiдразу ж пiдлетiв i опустив на столик перед Єжи аркушик рахунку.

– Тридцять п'ять?! – здивовано вирвалось у Єжи.

Вiн полiз до правоi кишенi пiджака, виклав iз неi кiлька п'ятигривневих купюр, потiм полiз до лiвоi – звiдти витягнув iще двi десятки, перерахував тремтячими руками, i тут його попустило. Перед ним на столi лежало рiвно тридцять п'ять гривень. Вiн гордо вiдсунув iх од себе i пiднявся над столиком.

– Все так рiзко подорожчало! – сказав вiн уже на вулицi, притримуючи дверi кав'ярнi. – Такого ранiше не було!

– Коли не було? – поцiкавилась Оксана.

– Ну, ранiше. Коли я частiше ходив по таких закладах. Я i зараз знаю мiсця, де пиво дешевше, нiж тут кава. Але наступного разу давайте краще у мене вдома кави вип'емо.

Оксана пiдвела на Єжи здивовано-суворий погляд.

– Лiпше у Тараса, – сказала вона. – До речi, ви нагадували йому про риб?

– А! Авжеж! Звичайно, – скоромовкою випалив вiн, потiм витримав паузу i запитав: – А про яких риб?

– В акварiумi! У нього на пiдвiконнi! Я просила вас нагадувати йому, щоб вiн iх годував…

– Так, – твердо вимовив Єжи. – Кiлька разiв нагадував, а потiм я забув. Даруйте! Я йому нагадаю! Обiцяю! А ви на машинi?

– Так, але я в iнший бiк, – чемно оголосила Оксана Єжи, що вже абсолютно осмiлiв. – До побачення!

– До побачення, – тихо, але якось надмiру солодко мовив вiн.

Оксана сiла в машину, завела двигун i, не оглядаючись на чоловiка, що проводжав ii поглядом, поiхала. А у вухах усе ще нудотно-солодко звучало його «до побачення!».

«Ну i тип, – подумала Оксана, i, щоб вiдволiктися, погладила рукою чорну пластикову панельку «Таврii». – Ти пробач, «Чебурашечко»! Змусила тебе чекати! Залицяльники проходу не дають!»




Роздiл 10


У довгому снi, що настав одразу за вранiшнiм радiови-конанням Гiмну Украiни, Тарасу снилося багато що: i звуки, i картинки, i нiч. Кiлька разiв абсолютно реальний, упiзнаваний звук уривався в сновидiння. На свое, теж сонне, здивування, Тарас одразу впiзнавав його, цей звук – це «квiкала», «скрикувала» п'ята дерев'яна сходинка його рiдного парадного. Дивно, що вперше цей звук долинав не знизу, з-пiд ноги, що забула переступити злощасну сходинку, а ззовнi, з-за меж його маленькоi квартири. Незабаром, пiсля четвертого чи п'ятого проникнення цього звуку в сон Тараса, в дверi його квартири постукали.

За вiкном ще було свiтло й гамiрно. Вуличний шум легко витiснив iз вух Тараса саундтрек сну. Вiн вiдчинив дверi в квартиру й завмер, побачивши перед собою сусiда Єжи Астровського.

– Доброго вечора! Можна на хвилинку?

Тарас пропустив сусiда в коридор.

– Я обiцяв нашiй спiльнiй знайомiй нагадати вам про рибок! – пiдкреслено дiловито мовив Єжи. – Ви iх годуете?

Тарас здивовано гмикнув.

– Звичайно, годую! Що у мене, склероз?

– А подивитися на них можна? – попросив Єжи.

– Заходьте, дивiться! – Тарас знизав плечима i показав правою рукою в бiк кiмнати.

Сусiд зняв туфлi й у двох рiзних шкарпетках – чорнiй i синiй – потьопав у квартиру. Тарас – за ним.

– Щось вони худi, – прошепотiв задумливо Єжи i глянув скоса на хазяiна квартири, що стояв поруч.

Тарас узяв коробочку з кормом, що стояла тут же, на пiдвiконнi, потрусив ii над акварiумом, i вiдразу на воду впав цiлий розсип найдрiбнiших коричневих пластiвцiв. Рибки кинулися до поверхнi й почали жадiбно поглинати iжу.

Єжи, спостерiгаючи за тим, що вiдбуваеться в акварiумi, незадоволено скривив губи.

– Вони завжди голоднi, – невдоволено пробурчав Тарас. – Вам щось iще потрiбно?

Єжи вiдволiкся вiд рибок, повернув свое тепер уже знову привiтне обличчя до хазяiна квартири. Погляд сусiда пiднявся вище за очi хазяiна i зупинився на непричесанiй i прим'ятiй сном шевелюрi Тараса.

– Знаете, я сьогоднi в себе удома прибрав. – Єжи опустив погляд i дивився тепер у вiчi Тарасу. – Сорок сiм гривень знайшов! У старому пiджаку, не в цьому. – Вiн кинув погляд на свiй коричневий пiджак. – Приемно, знаете, коли вдома порядок… Може, зайдете?

Тарас розгубився.

– Зараз?

– Авжеж, ви ж у мене нiколи не були, а так, по-сусiдськи…

– У мене пiзнiше робота, – збрехав Тарас. – Я не питиму…

– Та в мене й так нiчого випити, – спокiйно вiдповiв Єжи. – Просто так зайдемо.

Вони спустилися на перший поверх, акуратно переступивши п'яту сходинку. Єжи вiдчинив перед Тарасом дерев'янi, пофарбованi у «шкiльний» коричневий колiр дверi до своеi квартири. У нiс Тарасу вiдразу кинувся неприемний дивний запах. Лiворуч до стiни було прибито вiшалку для пальт. На гачку висiв синiй плащ i ватник. На протилежнiй стiнi – дзеркало. Пiд вiшалкою лежали на дощанiй пiдлозi три пари ганчiр'яних тапочок.

– Проходьте, проходьте! – поквапив ззаду Єжи. – Кiмната – прямо!

Тарасу й так було зрозумiло, що кiмната прямо. Три кроки – i вiн опинився в центрi житлоплощi. На протилежнiй вiд вiкна стiнi – килим, бiля стiни – «полуторне» залiзне лiжко, накрите пледом. Бiля iншоi стiни – письмовий стiл, завалений старими газетами та журналами, навпроти столу – бувале в бувальцях перукарське крiсло, повернуте до стiни, на якiй у рiзьбленiй дерев'янiй рамцi висiла чорно-бiла фотографiя якоiсь лiтньоi панi в капелюшку.

Погляд Тараса застиг на цьому крiслi. Єжи обiйшов гостя, розвернув крiсло i жестом запропонував Тарасовi сiсти.

– Ось тут я i живу, – сказав вiн. – Але останнi кiлька рокiв тут було дуже незатишно, i я нiкого до себе не запрошував… А сьогоднi прибрав, i вiдразу захотiлося вас побачити! Сiдайте! – вiн повторив запрошувальний жест руки, дивлячись на нерiшучого Тараса, що забарився.

Тарас усiвся в перукарське крiсло.

– Ви багато працюете, – вiв далi Єжи i знову пiдвiв погляд на волосся гостя. – У вас навiть немае часу постригтися! Ну ж бо, я вас приведу до ладу! Ви не думайте, – вiн пiднiс долонi на рiвень обличчя сидячого сусiда, – я в порядку, i руки у мене не тремтять. Менi з вами поговорити хочеться, але я розумiю, наскiльки ви зайнята людина. Та й менi розмовляти зазвичай легше, коли руки працюють…

Вiн пiдiйшов до тумбочки, що стояла мiж перукарським крiслом i вiкном, вiдсунув верхню шухляду, дiстав ножицi, гребiнець i клапоть складеноi тканини дивного забарвлення.

– Ви ж не будете проти?

Тарас провiв рукою по своiй шевелюрi, не причесанiй пiсля сну.

– Гаразд, – сказав вiн не надто упевнено, оглядаючи блискучi великi ножицi в руцi у Єжи.

Єжи розгорнув тканину, що виявилася британським прапором, пов'язав ii навколо шиi Тараса. Розвернув крiсло з сусiдом до стiни, на якiй висiв портрет лiтньоi панi.

– Пам'ятаете, у вiсiмдесятих були днi Британii в СРСР? Цей прапор тодi на будинку вивiсили, а потiм забули зняти – двiрник у нас був п'яниця. Ось я його i зняв! Дуже зручний розмiр!

Гребiнець гострим частоколом увiйшов до волосся Тараса. Вiн здригнувся i завмер. Проте подальшi рухи гребiнця виявилися дуже плавними i не заподiяли нiяких неприемних вiдчуттiв. Волосся податливо розляглося на головi Тараса.

– А дзеркала у вас немае? – поцiкавився Тарас.

Єжи пiднiс до обличчя гостя кругле настiльне люстерко.

– Подивiться, – сказав вiн. – Через п’ятнадцять хвилин ви себе не впiзнаете. У хорошому розумiннi!

Дзеркало зникло, руки Єжи – в однiй гребiнець, у другiй ножицi – затанцювали навколо голови гостя. На плечi, укритi прапором Британськоi iмперii, посипалося зiстрижене волосся.

– Бачите, – радiв угорi Єжи. – Моi руки пам’ятають усе! А ви Оксану давно знаете?

– Оксану? Так, – видихнув Тарас i спробував обернутися.

– Не ворушiться! – попросив сусiд. – А то нерiвно вийде. Хороша жiнка. Така, знаете, з характером… Ми з нею каву сьогоднi пили… Ну й цiни тепер у кав’ярнi! У мiй час усе коштувало копiйки!

– У ваш час? А чим вам сьогодення не ваше?

– Це я так, думки вголос. Я просто каву сам собi роблю, а пиво в громадських мiсцях п’ю, тому цiни на пиво знаю… Але з пивом зрозумiло – в нiм алкоголь. А чого кава так подорожчала?

– Вона разом iз життям подорожчала, – Тарас знизав плечима, раптом усвiдомивши, що доводити сусiдовi нiчого не треба, вiн же просто дiлиться «думками вголос».

– Я вам потiм зварю справжньоi кави, яка ранiше по 17 копiйок була! – продовжував Єжи. – Ви на косий продiл носите?

Тарас замислився. Вiн раптом зрозумiв, що не знае, як вiн носить волосся. Просто причiсуе його, i все.

– Я без продiлу, так просто.

– Можна i без продiлу, – кивнув Єжи, обiйшов крiсло, оглядаючи результат роботи своiх рук, зупинився.

– Освiжити? – в його руках з'явився скляний флакончик одеколону.

Тарас кивнув.

Солодкувато-спиртовий запах нагадав Тарасу про неприемний запах у коридорi в Єжи. Тут, у кiмнатi, й до одеколону запах був нормальним.

– Там у вас у коридорi чимось пахне, – задумливо мовив Тарас.

– Так, знаю! Мишка померла, ледве знайшов ii пiд пiдлогою. Вже винiс. Скоро вивiтриться. Ось вам дзеркало.

Тарас узяв кругле настiльне люстерко знову в руки, оглянув свое волосся й залишився задоволений: Єжи акуратно й цiлком професiйно вкоротив його зачiску, надавши обличчю бiльш доглянутого вигляду.

– Бачите, нiяких експериментiв! – вдоволено сказав Єжи. – Взяв за основу те, що у вас було на головi пiсля причiсування! А ви не знаете, де Оксана робить зачiски?

Тарас пiдвiвся з крiсла, обернувся.

– Нi, не знаю.

– А в неi хтось е? – обережнiше й тихше запитав сусiд. Тарас знизав плечима.

– Вона безхатькам допомагае… У вiльний час. А бiльше менi вона нiчого не розповiдала.

– Безхатькам? – повторив замислившись Єжи.

– А це ваша мама? – Тарас вказав поглядом на фотопортрет панi в капелюшку.

Єжи всмiхнувся.

– Правда, я на неi схожий?

Тарас кивнув.

– Ви Оксанi покажiть, як я вас пiдстриг! – В очах у Єжи блиснув хитруватий вогник. – І, якщо запитае, скажiть, що в мене тут порядок, – вiн обвiв поглядом свою кiмнату. – Вам же не буде складно iй сказати? А я скажу, що ви рибок регулярно годуете i воду в акварiумi мiняете…

– А що, ii потрiбно мiняти? – запитав приголомшений Тарас.

Єжи кивнув.

Тарас квапливо попрощався, подякував Єжи за стрижку.

Пiднiмаючись на свiй другий поверх, акуратно переступив п'яту сходинку. Зачинивши за собою дверi, вiдразу вирушив до пiдвiконня подивитися на рибок. Поверхня води була чистою i гладенькою, вiд корму не залишилось i слiдiв.




Роздiл 11


Намилувавшись рибками, Тарас пiдiйшов до дзеркала в коридорi. Оглянув свою зачiску, дивуючись укотре, з одного боку, своiй безглуздiй пiддатливостi, завдяки якiй вiн опинився у старому перукарському крiслi сусiда, з другого боку – добротнiй зачiсцi, що з'явилася в результатi на його головi. Але час назад не вiдмотати, як плiвку в старому бобiнному магнiтофонi. Та й не потрiбно. На головi ж повний порядок. І в головi теж. Тiльки за вiкном закiнчуеться вересень. Сонце стало рiдкiсним гостем. Дощ то крапае, то ллеться. Просте людське спiлкування на тлi львiвського вересня набувае додатковоi цiнностi й стае бажанiшим, анiж у лiтнi жаркi днi. Й упiймав себе Тарас на тому, що вперше у своему життi думае вiн добре про сусiда. У думках проскочила навiть певна жалiсть до цього дивного, метушливо-невлаштованого в життi чоловiка, якому, напевно, i в теплi мiсяцi року не вистачае звичайного людського тепла. Думка ця могла б розвинутись у Тараса й далi, але тут задзвонив мобiльний.

– Це я, Льоня! – долинув iз мобiльника знайомий голос. – Пам'ятаете?

– Пам'ятаю, – видихнув Тарас, повертаючись iз коридору до кiмнати.

– Я вирiшив, – повiдомив Льоня. – Готовий, так би мовити, на другий сеанс!

– Може виявитися болючiше, нiж минулоi ночi! – попередив Тарас серйозним голосом.

– А я пляшку з собою вiзьму, а то вчора якось не додумався…

– Добре, опiвночi там же, бiля Опери! Тiльки не забудьте за двi години до зустрiчi прийняти склянку коньяку!

Опустивши мобiльник на стiл, Тарас замислився, намагаючись розiбратися: радий вiн тому, що е на нiч робота, чи не радий? З одного боку – радий. Але здалася йому раптом ця робота дрiбною, неважливою. Двадцять-три-дцять евро за безсонну нiч – теж грошi, на якi цiлком вдавалося нормально, без претензiй жити. Але жити одному. А жити одному, хоч i дешево, але якось незручно. Та й небезпечно – можна дожитися до стану сусiда Єжи Астровського i потiм раптом несподiвано помiтити, що життя промайнуло, а тебе нiхто не любить i ти нiкому не потрiбен. І тодi вже в обмiн на те, щоб тебе вислухали, ти стрижеш сусiда або смажиш яечню сусiдцi!

Думки явно намагалися вiдповiдати меланхолiйнiй мелодii осенi. Тарас зрозумiв, що треба пригальмувати, треба збадьоритися. Вирушив на кухню, заварив мiцноi кави. Випив, виразно вiдчувши ii гiркоту на язицi. Згадав про Дарку з нiчного обмiнника. Згадав про свою невдалу спробу почастувати ii кавою. На губах заграла усмiшка. «Цiеi ночi все буде класно!» – вирiшив вiн. План дозрiв i виявився iдеально простим для виконання. Мелена кава – тут, на кухнi. Термос – в машинi у дворi. Тiльки от як просунути iй фiлiжанку з кавою всередину обмiнки? Тарас пiдвiв праву руку, втупився у великий i вказiвний пальцi, намагаючись ними вiдновити висоту вирiзу у вiконцi, через який просовувалися туди-назад грошовi знаки.

– Треба бути винахiдливiшим, – сказав вiн сам собi й, перевдягнувшись у джинси i светр, накинувши вiтрiвку та зашнурувавши кросiвки, вийшов на вулицю. Зовсiм поряд iз його будинком був один iз багатьох у мiстi магазинчикiв iз багатообiцяючою назвою «Все за 1 гривню».

Вже хвилин через п'ять вiн опинився в цьому царствi дешевизни, де на полицях лежали в очiкуваннi своеi долi десятки непотрiбних товарiв. Деякi дiйсно коштували одну гривню, iншi вiд цiеi цiни вiдiрвались, але недалеко. Були тут i керамiчнi кухлi по сiм гривень, були i пластиковi тарiлки. Тарас уважно оглядав полицю за полицею в надii побачити яку-небудь низьку, приземлено-приземкувату чайну чашку – саме так вiн уявив собi те, що йому треба для здiйснення задуманого романтичного акту, який можна було б назвати «Пригощання мiцною кавою чарiвноi самiтницi». Але чашок потрiбноi висоти в магазинi не виявилося. Продавщиця стояла бiля дверей iз книжкою в руках. Читала. Тарас вiдвернув ii увагу, змалював словами те, що вiн шукае. Дiвчина-брюнетка лiниво пройшлася уздовж полиць iз товарами, немов освiжала iх у пам'ятi. Зупинила погляд на чорних фаянсових попiльничках iз написом «Venezia» на днi. Борти попiльничок були прямi й високi, з маленькими квадратними вирiзами-бiйницями для втримування сигарет. Тарас ехидно посмiхнувся, простеживши за поглядом продавщицi.

– Я не палю, – сказав вiн.

– Я так розумiю, вам потрiбна пласка посудина. – Дiвчина обдарувала клiента задумливим млосним поглядом. – Це ось, – вона кивнула на попiльнички, – найплоскiше, що у нас е.

Тарас опустив погляд на книгу, яку вона тримала в руцi. «Довiдник фармаколога» – прочитав вiн на обкладинцi.

– А якби вам запропонували випити з цiеi попiльнички кави? – iдкувато запитав Тарас.

На ii обличчi виникло спочатку здивування, а потiм – цiкавiсть. Вона взяла тонкими пальцями попiльничку, оглянула. Вiдклавши книгу на нижню полицю, покрутила попiльничку в руках, врештi-решт опустила ii на долоню, утримуючи, як уявне блюдце з чаем. Пiднесла до губ.

Тарас мало не злякався, дiвчина могла б бути талановитою актрисою. ii губи ледь-ледь розкрились i стали такими плотськими, немов попiльничка, до якоi вони збиралися ось-ось доторкнутися, була живою, була не попiльничкою, а теж губами, чоловiчими, можливо, навiть його, Тараса, губами.

– Цiкаво, – млосно видихнула продавщиця. – Я про це нiколи не думала.

– Що цiкаво? – перепитав Тарас.

– Це я про свое. – Вона подивилася на клiента. – А взагалi, це вiд ситуацii залежить, вiд атмосфери, – голос ii подобрiшав. Вона поставила попiльничку на мiсце. – Якщо атмосфера вiдповiдна, то можна кави i з попiльнички випити!

Тарас, вражений переконливiстю сказаного, тут же заплатив за попiльничку й зупинився на порозi магазину. На вулицi йшов дощ. Вiн повернувся до полицi й узяв iще одну таку ж чорну «венецiйську» попiльничку. Потiм, тримаючи у кожнiй руцi по попiльничцi, вiн перебiг пiд дощем iз магазину до свого двору, зупинившись на мить пiд брамою. Настрiй покращав. Тепер вiн уже думав про себе, а не про сусiда. Про себе, i про Дарку, i про те, що цiеi ночi йому вдасться ii не лише напоiти доброю кавою, але й повеселити!




Роздiл 12


Сiрий плащ i не мiсцевоi моди кепка Льонi впали б у вiчi будь-якому перехожому, коли б останнiй опинився опiвночi бiля входу до оперного театру. Але неспiшних спостережливих перехожих у цей час доби у Львовi не бувае, а тому тiльки Тарас звернув на нього увагу, пiдходячи до театру з боку вулицi Вiрменськоi. Льоня стояв рiвненько, не похитуючись, i напружено, як завжди стоять не знайомi мiж собою люди, що домовилися зустрiтись. Вiн, iмовiрно, чекав появи Тараса з iншого боку, а тому сiпнувся, почувши зовсiм поряд, за спиною, стук пiдошов.

– Ну як, готовi? – запитав Тарас по-дiловому, навiть не привiтавшись.

Манери та спосiб поведiнки Льонi ще вчора пiдказали Тарасовi, що приiжджий клiент, бiля якого регулярно з'являвся запах бензину, живе поза правилами звичайного побуту й етикету, живе, як слово в нескiнченному нагромадженнi слiв, що так i не стали реченням через свое неприйняття правил пунктуацii. Вiн теж не привiтався з Тарасом.

Ймовiрно, тому, що i вночi вiн не попрощався, а значить, формально вони й не розлучалися.

– Готовий, – мовив приiжджий.

Поки йшли до машини, Тарас згадував рентгенiвський знiмок, який Льоня вчора показував. Ясно, що минулоi ночi на свiт Божий з'явився ближнiй до уретри камiнчик. Думаючи категорiями скорiше геометричними, нiж медичними, Тарас уявив собi одночасний рух усiх трьох каменiв, не забуваючи, одначе, при цьому, що у першого каменя шлях назовнi був найпростiшим, iншим двом iще належало вивiльнятися з нирок у сечоводи. Звичайно, вчорашнi вiбропроцедури цiлком могли iх зрушити з мiсця, могли навiть пiдштовхнути другий камiнь до уретри. Цi короткi мiркування привели Тараса до думки про те, що починати процедури потрiбно рiзкими «короткими» вiбрацiями, а потiм, зважаючи на стан клiента, тимчасово змiнити iх менш iнтенсивними i «довгими», щоб у фiналi знову вийти на рiзкi та сильнi вiбрацii, якi б i довершили справу.

Льоня всiвся на передне сидiння так звично i по-свiйському, нiби Тарас був його беззмiнним водiем. Тарас завiв мотор, старенький «опель» рушив по дрiбному рiвному бруку, плавно вiдчаливши вiд бровки.

– Пристебнiться поки що! – попросив Тарас.

Льоня мовчки пристебнувся.

Тарас, який уже намалював у своему уявному GPS мапу сьогоднiшнього «каменевивiдного» маршруту, – вулиця Лiсова (5–6 прогонiв), Личакiвська (4–6 прогонiв), Городоцька (4–6 прогонiв) i насамкiнець знову вулиця Лiсова (4–6 прогонiв), – упевнено вiв машину до вибраноi точки старту.

Уловивши носом запах бензину, вiн автоматично кинув погляд собi пiд ноги, на гумовий килимок. Потiм на мить обернувся, глянув на пасажира. Захотiлося сказати йому що-небудь пiдбадьорливе, але скам'янiлий вираз обличчя Льонi утримав Тараса вiд виконання цих добрих намiрiв.

Побудований подумки план процедур виявився вiрним. До чотирьох ранку на вулицi Лiсовiй, недалеко вiд нерiвних сходинок на паркову гору лiворуч вiд пам'ятника «смайлику» – дивноi скульптурноi конструкцii, що складаеться з бетонного постаменту й чималого розмiру бетонноi кулi, на якiй чиясь добра рука намалювала комп'ютерне личко з усмiшкою, пролунав «крик звiльнення». На радiсть Тараса, жодне вiкно в чотириповерховому жовто-помаранчевому будинку навпроти гiрки не засвiтилось у вiдповiдь на крик Льонi. Рука Льонi, коли той передавав Тарасу скляну банку, тремтiла.

– Ну що, завтра продовжимо, чи досить? – запитав Тарас уже бiля оперного театру.

Льоня помовчав замислившись. Його обличчя бiльше не виявляло болю – тiльки озлоблену втому.

– Я помислю, – сказав вiн пiсля паузи. – Коротше, подзвоню, коли шо надумаю. – І, не попрощавшись, вибрався з машини, зачинивши за собою дверцi.

Тарас провiв його поглядом, потiм витрусив iз банки сiрий камiнчик розмiром iз рисове зернятко на розкладений паперовий носовичок. Промокнув i акуратно опустив у пластиковий тубус iз-пiд гомеопатичних кульок. Захотiлося спати. Але несподiвана думка неприемно збадьорила його: Льоня не заплатив за процедури! Тарас iз прикрiстю хитнув головою, погляд його впав на сидiння Льонi. І прикрiсть на його обличчi змiнилася здивуванням – на сидiннi лежали три пом'ятi десятидоларовi купюри. Вiд купюр пахло бензином. Тарас пiднiс iх до носа, понюхав уважнiше. Дiйсно, долари мали запах бензину, але не дуже рiзкий, не вiдразливий. Настрiй покращав. Згадав Тарас про Дарку, про термос у багажнику, закутаний у великий рушник i запакований у сумку, щоб мiцна, з любов’ю зварена кава не змогла постраждати в результатi «довгих» i «коротких» вiбрацiй. У цiй же сумцi, також захищенi вiд вiбрацii, лежали двi новенькi фаянсовi попiльнички.

А час наближався до четвертоi. До Гiмну Украiни залишалося бiльше двох годин, i тiльки одне могло надати сенс часу, що залишався до офiцiйного настання наступного «державного» дня, – побачення з Даркою, з цiею загадковою дiвчиною в довгих матер’яних рукавичках, iз цiею хазяйкою нiчних грошей, зачиненою разом iз грошима в маленькiй цеглянiй вежi на вулицi Івана Франка поряд iз трамвайною зупинкою.

Старенький «опель» вiз свого хазяiна на побачення тихо, немов радiючи можливостi просто насолоджуватися бiльш-менш рiвною дорогою, не витрушуючи з пасажирiв каменi та матюки.

Тарас зупинив машину за рогом на Костомарова. Вiн вирiшив з’явитися несподiвано i з термосом у руцi. Вулиця була порожньою. За спиною, пiдсвiчене спецiальним лiхтарем, жовтiло рекламне пластикове крiсло, укрiплене на розi будинку на висотi другого поверху, – креатив хазяiв меблевого магазину, розташованого в цьому ж будинку.

Вивiльнивши термос iз рушника, Тарас дiстав i попiльнички, протер iх тим же рушником i сунув до кишень куртки – по попiльничцi в кожну.

Вийшовши на Франка, вiн здивувався, не помiтивши звичного електричного свiтла обмiнника, що зазвичай вириваеться з вiконця. Прискорив крок, вiдчуваючи раптове занепокоення. Зупинився бiля вiконця, заглядаючи всередину жадiбним поглядом.

За вiконцем горiла свiчка, що освiтлювала тiльки власне полум'я. Переляканий Тарас нервово глитнув слину i спрямував погляд повз полум'я свiчки. У правому кутку, в напiвтемрявi сидiла Дарка. Сидiла нерухомо.

– Доброго вечора! – прошепотiв Тарас. – Як ви тут?

Дарка нахилилася вперед, вдивляючись в обличчя за вiконцем.

– Ой, – зiтхнула вона з полегшенням. – Це ви! Слава Богу!

– Щось сталося?

– Електрика пропала, – сказала вона теж неголосно, майже пошепки. – Я подзвонила хазяiну. Вiн сказав причаiтись i чекати. Сказав, що бандити могли перерiзати дроти, щоб я не могла натиснути тривожну кнопку.

– А сам вiн що, приiхати сюди не може? – розсердився Тарас.

– Вiн не в мiстi, а о шостiй мене вiдчинить змiнник. У нього ключi.

– Це ж не робота! – обурився Тарас. – Це справжнiсiньке рабство! Вам треба шукати що-небудь трохи краще!

– Робота з грошима – це завжди рабство, – спокiйно вiдповiла Дарка. – Але менi потрiбна нiчна робота…

– Кави? – запитав Тарас, поставивши на прилавок iз зовнiшнього боку металевий термос.

– Та я б iз радiстю. – Голос Дарки бiльше не був переляканим, але тепер у нiм прозвучав смуток. – Тiльки як?

Тарас посмiхнувсь, але дiвчина цього не помiтила.

Вiн дiстав iз кишень новенькi попiльнички, поставив поряд iз термосом, наповнив iх кавою й акуратно просунув одну у вирiзнiшу для обмiну купюрами.

Рука в синiй матер'янiй рукавичцi захопила двома пальчиками чорну попiльничку з кавою i затягнула ii всередину.

– Що це, блюдце таке? – запитала Дарка, вже присунувшись iз стiльцем до вiконця. Тепер полум'я свiчки освiтлювало правий бiк ii обличчя.

Не чекаючи вiдповiдi, вона пригубила каву. Тарас пiднiс до рота свою попiльничку.

– Ой! Та це ж… – розсмiялася Дарка, i смiх ii пролунав на диво радiсно, щиро i дзвiнко. – Це ж попiльничка! Кава-табака!

Тарас вiдчув момент щастя. Вiн був винуватцем ii смiху, ii радостi. Блискавична гордiсть захопила його. Захопила, пiдняла над мiстом i тут же вiдпустила. І став вiн легким i безтiлесним, як чарiвник або казковий герой. А обличчя Дарки у вiконцi раптом засвiтилося сильнiше за свiчку, i вогонь у ii очах спалахнув веселий i дикий. Порожня попiльничка стояла перед нею бiля палаючоi свiчки, i слово «Venezia» тепер легко прочитувалося.

– Іще кави? – запитав Тарас.

Дарка кивнула i просунула попiльничку назовнi.

Тарас знову наповнив ii кавою. Подав назад. У спину йому раптом ударив порив вiтру, i свiчка в обмiнцi ледве не погасла. Дарка кинула до неi долонi, затулила полум'я свiчки вiд вiтру. Обличчя ii враз стало переляканим.

– Ой, коли свiтло пропало – теж такий вiтер був. Один порив вiтру, i все! І птахи кричали дивно та голосно. Крик у них був схожий на хрипкий смiх… Адже зазвичай уночi вони мовчать! – говорила Дарка, подавшись уперед усiм тiлом i наблизивши обличчя до внутрiшньоi частини вiконця, щоб краще бачити Тараса.

Їi обличчя при м'якому освiтленнi свiчки здавалося водночас i дитячим, i iконописним. Навiть переляк iй личив, робив ii по-особливому жаданою. Тарасу вiдразу захотiлось ii захистити. Вiн i стояв тут, як вартовий, як захисник.

За розмовами вони допили каву, i Тарас охоче запропонував з'iздити додому i заварити ще один термос.

– Нi, не йдiть! – попросила вона, i Тарас уперше вiдчув себе потрiбним. – Давайте просто так, без кави, поговоримо. Ви менi вже щось про себе розповiдали. Ви ж медик? Уночi, напевно, на виклики iздите?

– На виiзди – так! – Тарас кивнув. – Але взагалi-то я займаюся приватною практикою за своею методикою. Конкременти виводжу, тобто нирковi каменi. Це, звичайно, тема не застiльна… А ви… Ви так цiкаво одягаетесь! Я ранiше тiльки вашi руки бачив… У рукавичках…

– Ой, тiльки не подумайте, що я – модниця! – Голос Дарки знову став чистим, живим, таким, що звiльнився вiд ноток переляку. – У мене алергiя на грошi… точнiше, на грошовi знаки та дрiб'язок… Я, коли маленька була, тiльки вiзьму монету або паперовi грошi в руку, так вiдразу жар у шкiрi починаеться, спочатку в пальцях, якщо я пальцями грошi тримаю, потiм усi руки червонi по два-три тижнi i сверблять. Страшно дуже було! Зараз я вже навчилась. Усе добре тепер. Ось, дивiться! – В ii пальцях з'явився банкнот у п'ятсот росiйських рублiв. Зашарудiли грошi, а рука в синiй рукавичцi заграла пальчиками, примушуючи банкнот хрускотiти ще голоснiше.

– Щось я не зрозумiю, – замислився вголос Тарас. – У вас на грошi алергiя, а ви з грошима працюете!

Дарка знизала плечима.

– Платять добре, та й менi лiкарi порадили нiчну роботу, щоб iзранку спати лягати. У мене шкiра дуже чутлива, не лише на грошi. Коли я ввечерi лягала, то довго не могла заснути, совалася, з боку на бiк переверталась, i теж потiм плями червонi, свербiж… Якби ви не були лiкарем, я б вам про це не говорила.

– Жаль, що я тiльки каменями займаюся, – видихнув Тарас. – Але хто знае? Може, i я чимось зможу допомогти.

Над обмiнкою закричав-засмiявся голосно незнайомий птах. Потiм опустився просто на дах, iще раз рiзко крикнув-реготнув i, шумно ляснувши крильми, злетiв у чорне небо.

– Чули? – У голосi Дарки знову були чутнi страх i переляк.

– Не тiльки чув, але й бачив! – абсолютно спокiйно сказав на це Тарас. – Ворона! Тiльки, здаеться, бiла!

– Ворона? – здивувалася Дарка. – Ворони так не кричать. Ворони каркають! Та i вночi вони сплять. У Стрийському парку. А вранцi летять на звалище в Грибовичi.

– Звiдки ви все це знаете? – здивувався Тарас. – Ви що, стежите за воронами?

– Вони над нашим будинком лiтають, i в дитинствi так лiтали, через увесь центр. Увечерi в парк, а рано-вранцi – на звалище! Їх же тут тисячi!

Тарасу навiть не довелося виправдовуватися за свою брехню. Не розгледiв вiн цього птаха, тiльки його забарвлення, але був вiн, здаеться, бiльший за звичайну ворону. Проте Дарку це питання раптом перестало цiкавити. Вона згадала свое дитинство. І почала про нього розповiдати. Кава забулася, смак ii, як i той заряд бадьоростi, який дае кофеiн, випарувався з язика. Втома починала змагати, i протистояти iй ставало Тарасу все складнiше i складнiше. Проте пiти без дозволу Дарки вiн не мiг, не смiв. Це було звичайне «джентльменське» виконання обов'язку.

Близько пiв на шосту навпроти обмiнки зупинилася бiла «Лада», з неi вийшов чоловiк рокiв п'ятдесяти в окулярах, у шкiряному пальтi.

– Вiдiйдiть од вiконця! – сказав вiн суворо Тарасовi.

– З якоi речi? – обурився Тарас.

– Тарасе, вiдiйдiть, – iз обмiнки долинув голос Дарки. – Це Орест Васильович, вiн мене вiдiмкне!

Тарас зробив кiлька крокiв убiк. Простежив за чоловiком в окулярах. Той обiйшов лiве вiконце будови, над яким висiла табличка «Ремонт годинникiв», у його руцi брязнули ключi. Раптово вiконце обмiнки наповнилося свiтлом – знову спалахнула лампочка. І тут же свiтло з'явилося в двох-трьох вiкнах будинку навпроти.

– Ну от, тепер усе добре, – мовила до Тараса Дарка, яка несподiвано виявилася поруч нього разом iз змiнником. На вигляд вона була невисока, мiнiатюрна, приваблива.

– То, може, вас додому пiдвезти? – запропонував Тарас.

Дарка кинула погляд на чоловiка, що приiхав на «Ладi», якийсь час барилась iз вiдповiддю, але потiм заперечливо хитнула головою.

– Орест Васильович краще дорогу знае.

Вона кивнула на прощання, сiла в бiлу «Ладу», i понесла ii машина кудись удалину порожньою вулицею.



Пiднiмаючись на свiй другий поверх втомленою ходою, задумливий Тарас ледве не наступив на п'яту сходинку. В останню мить вдалося йому з останнiх сил податися вперед усiм тiлом i перенести праву стопу на наступну, шосту сходинку.

Вже крiзь сон вiн почув iз радiоточки звуки гiмну. На обличчi усмiшка з'явилась. І навздогiн думка пролетiла про iхню з Даркою схожiсть – обое ж лягали спати дуже втомленими й рано-вранцi. А значить, обое спали мiцно.

За вiкном уже щосили вирувало життя, гуркотiли вантажiвки, машини. Стукали по тротуару пiдошви дешевих черевикiв. Мiсто ожило i видавало тисячi звукiв, не здатних проникнути в глибокий сон Тараса.




Роздiл 13


Далеко за пiвнiч Алiк йшов по Замарстинiвськiй до себе додому, на свiй особистий, маленький i затишний край мiста Львова, де в дворику, який вiн дiлив iз п'ятьма повними та неповними сiм'ями, не було жодного собаки. Вiдсутнiсть собак дозволяла приходити додому в будь-який час, не тривожачи нi тишу, нi сон сусiдiв.

Настрiй був легкий i романтичний. Саме з таким настроем вiн виконав своi службовi обов'язки «лiвого» освiтлювача в театрi опери та балету, а саме – освiтив зi своеi робочоi ложi лiвого боку зали потужним прожектором симпатичну постановку «Веселоi вдови» Оффенбаха. В антрактi посмiявся з панями гардеробницями, що почастували його чаем iз термоса. Кiлька разiв усмiшку на його обличчi викликали вже не раз баченi сценки з оперети. Для нього ця оперета мала начебто подвiйний змiст. Бачив вiн у нiй бiльше, нiж звичайний глядач, тому що, знаючи акторiв i актрис i iхнi мiж собою стосунки, всмiхався вiн ще й тодi, коли актори за велiнням випадку й Оффенбаха раптом починали грати самих себе. Колишнi реальнi коханi талановито грали опереткових коханих, але в iхнiх очах у цей час спалахували зовсiм не театральнi iскорки. З висоти бiчноi освiтлювальноi ложi, звичайно, «прочитати» очi акторiв мiг тiльки Алiк. Непоiнформованому глядачевi куди цiкавiшими здавались яскравi костюми, жести, фрази.

Мимо промайнула «швидка допомога» iз синьою блималкою, але без сирени. Порив вiтру вiд машини, що промчала, трохи не зiрвав iз голови Алiка його улюбленого шкiряного крислатого капелюха. Синi вiдблиски виднiлися попереду навiть тодi, коли машина вже зникла з очей. Темне небо насупилось. Алiк вiдчув, як воно опускаеться нижче, немов хоче саме в нього влучити дощем або зливою. Прискорив ходу. Його кроки, що створювали в нiчнiй львiвськiй тишi единий ритм, зазвучали трохи голоснiше.

Попереду показалося чергове перехрестя зi свiтлофором. Коли Алiк наблизився до нього, свiтлофор увiмкнув червоний сигнал, i Алiк зупинився. І лише тодi помiтив, що йде вiн по проiжджiй частинi дороги. Хоч i по краю, але по проiжджому краю. І, особливо не замислюючись, але десь приховано вiдчуваючи себе власним транспортним засобом, вiн дочекався зеленого сигналу i тiльки пiсля цього швидко перейшов вулицю, що перетинала його шлях.

Цей шлях i саме в цей час вiн проробляв сотнi разiв. Людина створюе собi маршрути i потiм усе життя дотримуеться iх. І якщо маршрут змiнюеться не з ii волi, то почуття дискомфорту, що виникае при цьому, може дорiвнювати за наслiдками серйозному захворюванню.

Ось i сьогоднi, а точнiше, вчора пiзно увечерi, пiсля роботи в театрi вiн вирушив на Грушевського до своеi давньоi подруги, i з нею вони просидiли за кухонним столом i розмовами майже до другоi години ночi. Нiчний час «заговорюеться» швидко й непомiтно. Вiн не йде, як годинник. Вiн сiдае з вами поруч за стiл i виявляеться тим невидимим третiм, який зберiгае задоволення вашоi бесiди, дозволяе розслаблено заглибитися в спогади. Вiн нiколи не квапить.

Але коли бесiда вже позаду i людина вийшла iз затишного приватного маленького свiту до менш затишного загального, та ще й нiчного, ось-ось готового розродитися дощем, тодi вже час квапить, i нiкуди вiд нього не подiтися, тому що замiсть цокаючих стрiлок стукають пiдошви по брукiвцi або асфальту, i людинi, як особливому годинниковому механiзму, дозволяеться прискорювати свiй рух, прискорювати свiй власний час як для звичайноi безпеки, так i просто для якнайшвидшого переходу до свого наступного затишного приватного маленького свiту.

Десь високо над головою Алiка пролунав дивний шум, i Алiк поправив крислатого шкiряного капелюха, насадив його на голову мiцнiше, щоб раптовий порив вiтру його не зiрвав.

Попереду, метрiв за десять, на дорогу впало щось важке i темне. Алiк зупинився. Через хвилину пiдiйшов обережним кроком i присiв навпочiпки над розпластаною на асфальтi великою мертвою вороною. Їi чорна голiвка була в кровi. Кинувши стривожений погляд у темне небо, Алiк пiдвiвся, обiйшов нерухомого птаха i продовжив свiй шлях. Тiльки легкi думки та вiдчуття залишили його. Тиша нiчного мiста була тепер спiвзвучна тишi в його головi. Вiн тiльки зазначив подумки, що до його будинку ще хвилин п'ятнадцять ходьби.

Побачивши свою хвiртку i свiй ближнiй до дороги одноповерховий будиночок, який вiн дiлив зi своею мачухою, Алiк зрадiв. Ще кiлька хвилин, i вiн зайде до свого флiгеля, кiмнати-прибудови з двома вiконцями: одне на город мачухи i на дерев'яну будочку туалету, i друге – на вузький прохiд мiж будинком i декiлькома прибудованими один до одного цегляними сарайчиками. Якщо вийти з його житла, повернути лiворуч, а потiм вiдразу праворуч i вгору, то можна пiднятися по стежинi на гiрку, де зусиллями його та його друзiв було влаштовано майданчик для шашликiв iз дерев'яними столиком, лавками та навiсом вiд дощу.

– Доброго вечора! – прозвучав за спиною Алiка чоловiчий напiвшепiт, коли його рука вже взялася за верхнiй край хвiртки.

Алiк напружено завмер. Оглядатися не хотiлось. Згадалися вiдважнi сiмдесятi-вiсiмдесятi й представники внутрiшнiх органiв, якi докучали йому, – мiлiцiонери, кадебiсти, що з'являлись абсолютно несподiвано й iнодi так само грайливо та знущально-ввiчливо говорили недоречнi слова вiтання.

– Хто це? – запитав Алiк, не обертаючись i не рушаючи з мiсця.

– Рябцев, капiтан Рябцев, – вiдповiли iз-за спини вже нормальним, не приглушеним голосом, й iнтонацiя тепер виявилася пiдкреслено привiтною.

Алiк обернувся. Перед ним стояв його колишнiй «куратор» iз КДБ.

– Що ви тут робите? – здивувався злегка роздратовано Алiк. Прохальний вираз обличчя колишнього кадебiста навiв Алiка на думку, що Рябцев прийшов попросити у борг грошей. Вiд цiеi думки Алiк усмiхнувся – смiшнiшоi адреси для позичання грошей, анiж Замарстинiвська, 270, у Львовi й бути не могло.

– Я ж не з порожнiми руками, – Рябцев показав по-глядом на старомодний чорний портфель-дипломат у правiй руцi.

– А там що? – пiдозрiло поцiкавився Алiк, згадавши про недавню недвозначну заяву Рябцева на Личакiвському цвинтарi.

Рябцев злегка труснув дипломатом, i звiдти долинув дзенькiт скла.

– Пляшечка, – солодко мовив нiчний непрошений гiсть. – До розмови…

– Гаразд. – Алiк зiтхнув, одчинив хвiртку i пропустив Рябцева вперед.

Той, наче був частим гостем у Алiка, тут же пройшов за будинок, повернув лiворуч i зупинився бiля вузьких дверець, облiплених плакатами, наклейками та рiзними пам’ятними етикетками минулого столiття.

У маленькiй кiмнатцi спалахнуло свiтло. На стiнах ожили старi фотографii.

– Тут нiчого не помiнялося! Просто дивно! – вирвалось у Рябцева.

– А ви хiба у мене бували? – здивувався Алiк, засовуючи свiй капелюх на верхню полицю вiшалки в коридорчику.

– Звичайно, бував, але за вашоi вiдсутностi… Даруйте, так уже тодi належало. Самi ви мене не запросили б… А менi тут у вас подобалось! – І Рябцев пройшов до канапи бiля лiвоi стiни i всiвся на неi без запрошення. Всiвся й немов помацав ii худою дупою, перевiряючи на пружнiсть.

– Чай? Кава? – ввiчливо запитав Алiк.

– Що ви, що ви! Не турбуйтесь! Я все з собою принiс! – Рябцев пiдвiвся, розкрив портфель-дипломат i виклав iз нього на стiл пляшку горiлки, консервований салат iз морськоi капусти, хлiб, ковбасу.

Алiку нiчого не залишалось, як зайнятися сервiруванням столу. Тiшило одне: не потрiбно було висувати столик вiд вiкна на середину кiмнатки.

Рябцев бiльше не викликав у Алiка роздратування. Якось занадто легко вiн вписався в мiкроландшафт цiеi кiмнатки, немов спецiально зменшившись у розмiрах, аби не видiлятися на тлi предметiв життевого вжитку. Так само легко i по-свiйському вiн скористався садовим умивальником, що висiв у лiвому кутку над тумбою-раковиною, всерединi якоi стояло звичайне вiдро для води. Тут же вiн витер руки об рушник, що висiв на цвяховi лiворуч од умивальника. І вже сидiв у позi «завжди напоготовi» за столиком, на який хазяiн викладав неспiшно чарки, тарiлки та виделки.

– Ви не подумайте, що я хотiв вас злякати! – Рябцев узяв у руку наповнену чарочку. – Інодi прокидаеться давнiй iнстинкт. Тому i «доброго вечора» пошепки в потилицю… Розумiете? Я ж зовсiм не такий… Та й мене до вас привело серйозне занепокоення… У мене ж тут нiкого немае… Ви та ще кiлька давнiх колег, iз якими зрiдка бачусь… А голова працюе, iнформацiю обробляти мене навчили добре, а з обробленою iнформацiею бiльше йти нiкуди й нi до кого…

– А в СБУ? – пожартував Алiк, пiдносячи свою чарку до рота.

Рябцев вiдмахнувся лiвою рукою.

– Справи ж серйознi… Давайте вип'емо!

Вони випили. Алiк вивалив собi на тарiлку морськоi капусти. Давно вiн ii не iв. Мабуть, iз радянського часу. Тодi, в останнi роки радянськоi влади, морська капуста продавалася скрiзь i була майже единим недефiцитним продуктом. І тодi ж вiн, Алiк, наiвся ii рокiв на тридцять уперед. Але ось зараз, цiеi ночi, виявилося, що не на тридцять, а на двадцять! І смак ii освiжив язик пiсля того, як пролилася по ньому чарка горiлки.

– У мене, Алiку, вже багато рокiв безсоння. Броджу ночами по мiсту, думаю, згадую. І от останнiм часом щось у мiстi не так… Щось вiдбуваеться…

Алiк знизав плечима.

– У мiстi завжди щось вiдбуваеться i часто що-небудь не так, – видихнув вiн.

– Нi, я не про саме мiсто… Я про iнше… Таке вiдчуття, що ось-ось станеться катастрофа. Природна катастрофа. Землетрус або потоп…

– Потоп? У мiстi, де постiйно не вистачае води i де немае рiчки?!

– Я зараз поясню, – Рябцев витримав паузу. – Кiлька разiв останнiм часом пiд час моiх нiчних прогулянок мiстом я потрапляв у мiсця, де в повiтрi раптом з'являвся виразний запах моря, запах йоду i водоростей. І я ясно чув крики чайок. У цей час повiтря мовби тремтiло, розумiете? Ставало не по собi…

– Мiстика, – задумливо мовив Алiк.

Рябцев кивнув i знову наповнив чарки.

– Еге ж, мiстика. Але мiй давнiй товариш, теж любитель нiчних прогулянок, розповiдав менi такi ж речi! Я порився в книгах i, звичайно, вiдразу знайшов iнформацiю про те, що тут ранiше було дно доiсторичного Карпатського моря. Тобто ми живемо на днi! Це, звичайно, i нинiшнiй ситуацii в краiнi спiвзвучно, але я не про полiтику! Я тодi подумав – а що як це море повертаеться, пiднiмаеться з-пiд землi, просочуеться?! Воно ж було солоне! А пiднiматися воно може i грунтовими водами, i джерелами. Мiсто, звичайно, забудоване, забетоноване. Вода може впиратись у пiдвали, у фундаменти, але там, де вона знаходить вихiд, вона виходить назовнi й залишае цей йодистий солоний запах. Мiй товариш iз моiми висновками згоден… Карпатське море хоче, щоб ми знову стали дном!

Алiк посмiхнувся.

– У нас рокiв вiсiм тому в дворi з’явилося джерело, – сказав вiн. – Я вам зараз наллю!

Вiн узяв з печi вiдро з водою, наповнив склянку i простягнув Рябцеву.

Рябцев спробував, посмакував у ротi солодкувату м’яку воду.

– Не солона? – запитав Алiк. Капiтан заперечливо хитнув головою.

– Але щось точно вiдбуваеться! – вперто сказав вiн. – Я це вiдчуваю… Ви не думайте, що це жарт… Щось неабияке вiдбуваеться!

Наштовхнувшись на недовiру до своеi теорii з боку довговолосого хазяiна флiгеля, Рябцев знiтився й перестав бути балакучим. Так, досить швидко, зустрiч-застiлля добiгла кiнця.

– Може, вам викликати таксi? – запитав Алiк.

– Не треба, в мене «piaggio» в кущах, – вiдповiв Рябцев.

– У кущах?

– Бiля ставка. Менi ж на Сихiв, теж не близька сторона! На таксi з моею-то пенсiею дорого!

Алiк провiв гостя через дорогу до ставка. Там Рябцев сiв на свiй моторолер, що вразив переконаного хiпi своiм яскравим жовтим кольором, i обернувся.

– Наступного разу ви – до мене! – сказав вiн. – Ви ж у мене нiколи не були!

Алiк кивнув.

– Я подзвоню! Скоро подзвоню! – пообiцяв Рябцев i поiхав.

Алiк залишився на березi ставка. Повiтря було вологе i свiже, i важке. І здалося раптом Алiку, що дiйсно пахне тут морем i йодом. Вiн озирнувся на всi боки, подихав носом, поворушив у ротi язиком. На язицi все ще вiдчувався смак морськоi капусти.

«Звiдси й iлюзiя запаху! – подумав Алiк. – Вiн, певно, цi водоростi щодня iсть. Адже вони дешевi!»




Роздiл 14


До обiду Тарас прокинувся. На губах яскравий, але уявний присмак жiночоi помади з малиновим ароматом – приснилося, що Дарка кiлька разiв цiлувала його в губи, при цьому не торкаючись до нього своiми руками в довгих матер'яних рукавичках.

На вулицi гамiрно й ясно. Виглянуло сонце, i його променi пробивалися через щiлину у фiранцi, падаючи на старий протертий паркет кiмнати.

Тарас, умиваючись, згадав про рибок i тут же насипав iм корму, пiсля чого замислився про те, що i йому б обiднiй корм не зашкодив. Але перш нiж одiйти вiд пiдвiконня, зачерпнув долонею води з акварiума й окропив нею кактуси, що стояли поряд.

Поки роздивлявся освiтленi внутрiшньою лампочкою просторi надра холодильника, до його вух донiсся виск п'ятоi сходинки. Слух рiзонуло так, що вiн скривив губи. І зi спiвчуттям згадав про Єжи, що завжди сприймав «викрик» цiеi сходинки як особисту образу. Декiлька секунд Тарас чекав дзвiнка в дверi, але, як не дивно, дзвiнка не було. Значить, хтось, не знаючи музичних тонкощiв старовинних дерев'яних сходiв iхнього парадного, пiднявся на поверх вище, де мiж небом i землею, на третьому поверсi мешкала парочка пенсiонерiв, яка час вiд часу дихала свiжим повiтрям на балконi своеi квартири. iжу iм приносила соцiальна робiтниця, що знала про «п'яту сходинку». Можливо, цього разу ii хтось замiнював?

Вiд роздумiв вiдвернув дзвiнок мобiльного.

Бадьорий голос Льонi повiдомив, що вiн готовий до процедури з виведення останнього, третього каменя.

Тарас, почувши про рiшучiсть пацiента, завмер.

– Може, iншим разом? – запропонував вiн пiсля паузи. – Ви вже двi ночi пiдряд напружувалися… це все-таки не легко.

– Бог трiйцю любить, – уперто заявив Льоня. – Давайте! Я доплачу…

– Бог мав на увазi iншу трiйцю, – мовив Тарас задумливо. – Передзвонiть, будь ласка, годинi о шостiй. Я поки що поганенько почуваюсь. Якщо вичухаюся, то поiдемо!

– Я подзвоню! – твердо пообiцяв прямолiнiйний клiент.

Тарас зачинив кватирку на кухнi, й одразу ж у примiщеннi стало тихiше i затишнiше. Сiв за стiл, згадав про свое бажання що-небудь з'iсти i вiдразу почув бадьорий дверний дзвiнок.

Судячи по тому, що «п'ята сходинка» перед дзвiнком промовчала, прийшов хтось зi своiх. Скорiше за все, Єжи. Здогадка не викликала у Тараса радостi. Вiн не поспiшаючи пройшов до коридору.

– Привiт, Тарасику! – У вiдчиненi дверi впурхнула Оксана. – Я тут мимо проiздила, дай, думаю, загляну до твого холодильника!

І подруга рушила до кухнi з синьою господарською сумкою в руцi. Клацнули, вiдчиняючись, дверцi холодильника.

– Я так i думала! – продзвенiв суворий голос Оксани. – Ти хочеш себе до виразки довести?

Коли Тарас зайшов на кухню, Оксана вже перевантажувала продукти iз сумки до холодильника.

– Оце, – вона показала супермаркетiвську упаковку телячих ребер, – для супу! Пам'ятаеш, як варити суп?

Тарас кивнув. Вiн дiйсно пам'ятав, адже Оксана йому разiв чотири показувала, примушуючи усно повторювати всю послiдовнiсть дiй.

– Так, iз тебе вiсiмдесят п'ять гривень! Ось чек! – сказала вона, випроставшись i стоячи навпроти.

Тарас полiз до кишенi за грошима. Поки витягав, Оксана встигла сходити до кiмнати й повернутись iз задоволеною усмiшкою на обличчi.

– Молодець, що про рибок не забуваеш! Я, до речi, тобi розповiсти дещо хотiла!

– Може, сядеш? – запропонував Тарас.

– Нi, поспiшаю! У нас за годину репетицiя, новi номери вчимо. Так от, минулоi ночi була магнiтна буря! Такоi сили, що в центрi мiста свiтло пропало! А на Франка в одному будинку – два самогубства, уявляеш?! І ще по радiо передавали, що Львiвенерго повiдомило, нiби не було нiяких аварiй i електрика постачалася безперебiйно! Розумiеш?

Тарас заперечливо хитнув головою.

– Ну, всi лiчильники показували, що електрика постачаеться, а насправдi в центрi мiста ii кiлька годин не було! Це означае, що ця магнiтна буря на себе енергiю перетягнула… Ой, ти постригся! – Оксана звернула увагу на волосся Тараса. – Молодець! Гарна стрижка! Напевно, закохався! – хитрувато посмiхнулася вона.

Тарас ледь помiтно кивнув i тут же похитав головою, немов прагнучи скасувати свiй кивок. Проте Оксана цього не бачила. Вона виглянула у вiкно.

– Так, менi пора! – Гостя зробила крок до дверей, але зупинилась i знов обернулася до хазяiна квартири. – Твiй сусiд мене на каву запрошував! А я його не впiзнала спочатку! У вас iз ним усе гаразд?

– Так.

– А сходинку вiн полагодив?

– Нi.

– Передай йому привiт i нагадай про сходинку! Вiн обiцяв тесляра викликати!

Оксанина «Чебурашка» вiд'iхала вiд парадного, й Тарас зiтхнув iз полегшенням. Ураган промчав, не дуже-то затримавшись i нiчого не зруйнувавши.

Приготування простенького супу на телячих ребрах повернуло Тараса до стану комфортного спокою. А виiдена тарiлка супу пiдняла настрiй настiльки, що навiть думка про те, що й сьогоднi вночi, можливо, доведеться возити клiента iз Сумськоi областi, який пахне бензином, не налякала Тараса.

«У нього ж були три каменi, два тепер у мене в коробочцi. Треба i третiй забрати… Бог трiйцю любить!» – подумав iз усмiшкою на обличчi хазяiн квартири.




Роздiл 15


Алiк сидiв на лавцi у скверику бiля Пороховоi вежi. Сидiв задумливо. Пiсля неспокiйного короткого сну, викликаного розповiдями капiтана Рябцева, йому захотiлося вибратись у центр мiста, хоча особливоi потреби в цьому не було. Але у старого хiпi слова «потреба» та «необхiднiсть» у думках виникали рiдко. Причесавши свое довге пряме волосся перед квадратним дзеркалом на стiнi, вiн одягнувся у джинсову унiформу, що не потребувала прасування, i вийшов на вулицю.

Сонце на небi не свiтило, але посвiчувало, перебиване хмарами. Спочатку, крокуючи у бiк центру, Алiк прийняв його свiчення за тепло, але незабаром налетiв прохолодний вiтер, i Алiк згадав, що свiй надiйний крислатий капелюх забув удома. Проте повертатися не захотiв.

Ще кiлька разiв макiвкою голови вiн вiдчував у дорозi сонячне тепло, але про капелюх уже не думав. Думав про кафешку на Вiрменськiй – едину, що зберегла з давнiх часiв атмосферу доступностi й «самостi»: це коли сам пiдходиш до барменшi, сам замовляеш, сам платиш i сам вiдносиш до свого столу замовлене. Алiку не подобалися кав'ярнi з офiцiантами. Колись вiн зрозумiв, що в краiнi пiдготували надто багато офiцiантiв i для них не вистачило робочих мiсць у ресторанах. Саме тодi вони i хлинули в кав'ярнi, пiднiмаючи цiни на каву й чекаючи чайових.

Пiсля цього кав'ярнi стали «цукернями», «шоколадницями» й iншими гламурними закладами для клiентiв, якi шанують польськi слова «шляхта» i «шляхетно» i примiряють iх на себе. Й Алiк покидав одне за одним цi заклади, залишившись урештi-решт постiйним клiентом «Вiрменки». Коло «нешляхетних» любителiв кави звужувалося й у фiналi могло легко розмiститися за кiлькома столиками цiеi кав'ярнi на Вiрменськiй вулицi.

Ось i сьогоднi насамперед Алiк випив там двi кави по-схiдному, п'ятдесят грамiв лiкеру, а пiсля цього вирушив до Пороховоi вежi. Сидiння у скверику бiля вежi заспокоювало i думки, i нерви, i погляд. Тут нiхто нiкуди не поспiшав. На сусiднiх лавках розташувалися звичайнi львiв'яни – i лiтнi, i молодi. Двi мами штовхали уздовж алеi вiзочки з немовлятами, про щось мирно розмовляючи. Лисий товстун зрiлого вiку в синьому спортивному костюмi вигулював пiдстриженого попелястого пуделя. Собака увесь час оглядався на хазяiна, немов хотiв йому сказати щось приемне.

Цей день Алiк вирiшив провести неспiшно. На роботу до театру треба пiдiйти до шостоi вечора. Через годинку-другу вiн сходить де-небудь перекусити – позаяк дешевi забiгайлiвки на кожному кроцi. А поки що можна розслабитись i послухати птахiв.

Алiк подивився на високi крони дерев, усiянi омелами. Прислухався. До вух долинув шерех червонiючого осiннього листя.

Опустив погляд пiд ноги. Замислився. Згадав Святий сад, у якому провiв стiльки прекрасних годин, згадав хiпiвську молодiсть, яка плавно перейшла в хiпiвську зрiлiсть, пiснi, гiтари, довгий саморобний дрiт-подовжувач, протягнутий вiд студентського гуртожитку просто на iхню галявинку в саду. Згадав мiлiцiонера, який чергував бiля входу до обкому партii, що розташовувався за якихось п’ятдесят метрiв од iхнього гнiзда, вiд iхньоi трави, вiд iхньоi вселенськоi любовi. Мiлiцiонери завжди жили не по любовi, а за статутом. Тому й виникали конфлiкти, тому рвалися подовжувачi, за допомогою яких група «Супервуйки» дiлилася музикою та пiснями з навколишнiм свiтом, який не дорiс до вселенськоi любовi. Що змiнилося вiдтодi? Хiпi пiшли, мiлiцiонери залишилися. Залишилися й колишнi кадебiсти, яким, як виявилося, вселенська любов була не такою чужою, але, як хитрiшi та розумнiшi за мiлiцiонерiв, вони ховалися пiд статутом, як ховали свою службу пiд цивiльним одягом, а всерединi деякi з них були не проти приеднатися до цiеi несхвалюваноi партiею та урядом вселенськоi любовi. І, якщо вiрити розповiдям Рябцева, приеднувалися з ризиком для кар’ери, а можливо, i для життя!

Неголосний шум вiдвернув Алiка вiд роздумiв. Вiн пiдвiв голову й побачив, що до третьоi лавки вiд сходiв, по яких можна було пiднятися вiд трамвайних колiй до Пороховоi вежi, сходяться бомжi з сумками та пакетами в руках. Однi тiльки пiдтягуються, а iншi вже стоять i про щось жваво розмовляють. Зiбрання бомжiв якось спрямувало думки Алiка в iнше русло. Згадалася конституцiя з ii правом на зiбрання. Алiк усмiхнувся. «Всяке створiння Боже збиратися любить», – подумав вiн. І виникли знову в зоровiй пам’ятi iхнi хiпiвськi «зiбрання» тут же поруч, у саду. Промайнули пiдiгрiтi лiтнiми сонячними променями скупчення червоних клопiв-солдатикiв на пеньках у лiсi за його будинком, баченi колись по чорно-бiлому телевiзору з’iзди партii з тисячами одягнених в однаковi темнi костюми людиноподiбних клопiв-солдатикiв. І тут же услiд виринули теж баченi по телевiзору в дитинствi маршируючi солдатики, абсолютно звичайнi, не клопи.

А бомжi прибували, i вже бачив Алiк, що е серед них i не бомжi, а просто злегка обiдранi життям i суспiльством бабусi та дiдусi, що мали iншу ходу й iншi рухи тiла, рухи, якi немов пiдказували, що цi бабусi та дiдусi мають пiчку або плиту, мають стiл, за яким сидять. У бомжiв такi рухи вiдмирають через непотрiбнiсть.

На алеi раптом з'явилася машинка-«пирiжок», бiла, з написом «Оселя». Зупинилася бiля цiеi ж третьоi лавки, тiльки заiхала на траву. Публiка, що зiбралась, об'еднана зовнiшнiм неблагополуччям, вишикувалася в чергу. Бiля машини з'явились i пристойно одягненi люди – дiвчата й жiнки. Вони обiйшли чергу, що вже налiчувала осiб двадцять п'ять. Зупинилися, пояснили щось тим, що стояли. Заднi подвiйнi дверцi машини вiдчинились, i чергою пробiгла хвиля пожвавлення.

Алiк iз цiкавiстю продовжував спостерiгати за тим, що вiдбуваеться. Вiн навiть забув про те, що хвилину тому вже хотiв пiдвестися й пiти в яку-небудь забiгайлiвку перекусити.

Вiн дивився на чергу, на обличчя людей, не помiчаючи, що симпатична кругловида панi, одягнена в джинси та в коротку синю дуту курточку, уважно дивиться на нього. У неi на грудях висiв на ремiнцi фотоапарат iз великим об'ективом. Вiдвернувшись од Алiка, вона кiлька разiв сфотографувала чергу та дiвчат, якi, стоячи бiля вiдчиненого багажника машини, наливали в одноразовi пластиковi миски гарячий суп iз бiдона-термоса. Третя дiвчина видавала тим, що отримали суп, одноразовi ложки та чорний хлiб.

Алiк, затримавши погляд на машинi та людях, що зiбралися бiля неi, замислився про людськi цiнностi, про простi й важливi речi. Про любов i тепло, про цвiтiння дерев, про м'яку траву, про метеликiв i дiтей.

– Даремно ви соромитеся пiдiйти! – пролунав над його головою сильний жiночий голос. – Адже з кожним може статися!

Вiн пiдвiв голову i побачив перед собою симпатичну кругловиду жiнку з фотоапаратом у руках, вона тримала одноразову миску з гарячим супом.

Алiк i не помiтив, як миска опинилась у нього на колiнах, а в руках тепер вiн тримав хлiб i ложку.

– Смачного! – Жiнка сiла поруч, не зводячи з нього добрих зелених очей. – Ви, напевно, вперше сюди прийшли…

Вiд несподiваноi появи цiеi жiнки в Алiка пропали слова. Вiн тiльки заперечно хитнув головою, теж не зводячи з неi очей.

– Ви iжте, iжте! Суп гороховий, не з концентрату! На копчених ребрах. Смачно, – говорила вона, i голос ii ставав м'якший i задумливiший, наче вона ось-ось замовкне й сама порине в якi-небудь роздуми та спогади. – На перемiну в нас пюре з сосискою. І компотик!

Погляд жiнки раптом став суворим, як у виховательки в дитячому садку, i Алiк, розумiючи, чого вiд нього хочуть, став з апетитом поглинати гарячий суп.

На обличчя зеленоокоi жiнки з кучерявим коротким волоссям повернулась усмiшка. Вона спокiйно, краем ока спостерiгала за iдцем, устигаючи думати i про щось свое.

Тiльки-но одноразова миска спустiла, жiнка взяла ii з колiн Алiка, забрала й ложку i, сказавши: «Я зараз! Ми смiття з собою вiдвозимо!» – вiдiйшла.

Спантеличений Алiк провiв ii поглядом i буквально через хвилину цим же поглядом зустрiв ii наближення. На його колiна опустилася одноразова тарiлочка з пюре i сосискою. З пюре стирчала пластикова вилка.

– Як вас звати? – здивовано запитав Алiк.

– Оксана.

– А я – Алiк.

– Ви iжте, поки гаряче!

Алiк кивнув i взявся за перемiну.

А Оксана, жiнка iз зеленими очима, продовжувала на нього дивитись, i в ii поглядi прочитувалася щира жалiсть, спiвчуття чужому горю.

– У нас у Винниках i гарячий душ е, i пральна машина! – заговорила вона пiсля паузи. – Приiздiть! Виперетесь, помиетеся. Ви, напевно, зовсiм нещодавно на вулицi…

– Так я вранцi сюди прийшов, – почав було Алiк, але погляд Оксани знову став суворим, як у виховательки, i вiн замовк, повернувшись до гарячого пюре та сосиски.

– Я можу вас до безкоштовного перукаря записати, тут недалеко, – знову сказала Оксана, подивившись на його довге волосся.

– Не треба, – прожовуючи шматок сосиски, вичавив iз себе Алiк.

– Вам не треба соромитися вашого стану, – Оксана мовила м'яко, з iнтонацiею фронтовоi медсестри. – Запам'ятайте! Ми тут по четвергах iз першоi години дня! Я вам зараз компот принесу.

Кругловидий ангел на iм'я Оксана зник i знову з'явився iз пластиковим стаканчиком.

Вона пiшла, дочекавшись, коли Алiк доiсть перемiну. Одноразову миску i виделку понесла з собою, стаканчик попросила викинути в урну i на згадку залишила листiвочку з адресою i телефонами безкоштовного гарячого душу та пральних машин у Винниках.

Алiк довго пив солодкий вишневий компот. Пив i знову думав про дрiбнi цiнностi й цiннi дрiбницi звичайного людського життя. Листiвочку з адресою вiн склав учетверо i засунув до кишенi джинсовоi куртки. Подивився на своi джинси, якi завжди цiнував зокрема й за те, що бруд на них був практично не видний. «Може, дiйсно випрати iх?» – подумав, перш нiж пiдвестися з лавки.

Геть вiд нього по алеi вiд'iжджала бiла машина-«пирiжок» iз написом «Оселя». Людськi збори, що виникли навколо цiеi машини, теж розсмоктувалися, розсипалися, розосереджувалися, розходилися. Вже пiдвiвшись, Алiк пошукав очима Оксану, але ii серед тих, що залишалися бiля третьоi лавки, не було.




Роздiл 16


Зовнiшнiм боком кухонного вiкна повiльно сповзали великi краплi вечiрнього дощу. Тарас залив свiжозварену каву в металевий термос, щiльно закрив корком, потiм накрутив кришку-чашку. Тепер, коли пив або варив каву, вiн не мiг не думати про Дарку, про ii веселi очi, про ii чарiвнi дивноти. Думати про Льоню, якого вiн цiеi ночi побачить утрете i востанне, не мало нiякого сенсу. Льонi з'являються i зникають, а Дарка залишаеться у своему нiчному обмiннику на вулицi Івана Франка, за маленьким вiконцем iз вузенькою нiшею для обмiну одних купюр на iншi.

Ще про жодну жiнку не думалось Тарасу в життi так легко i приемно. Нi, в його життi було вдосталь романтичних пригод, але панi йому траплялися, хоч як дивно, тiльки двох типiв: мовчазно-млоснi, якi чогось вiд нього чекали й полюбляли триматися за руку пiд час прогулянки, i стерви, якi завжди чогось вимагали та голосно хотiли, через що стосунки у Тараса з ними виявлялися напрочуд короткими, а кiнець цих стосункiв щоразу приносив нi з чим не порiвнянне душевне полегшення та думки про неймовiрну цiннiсть самотностi як способу життя. Йому доводилося вибирати мiж мовчанням i криком, хоча хiба це вибiр? Пiсля чергового стерва Тараса зачаровувало млосне i значуще мовчання якоi-небудь задумливо-флегматичноi красунi, й вiн брав ii за руку i вiв до кав'ярнi, i вона йшла, легко та беззастережно пiдкоряючись вибраному ним напряму руху. Нi, про них, про цих колишнiх супутниць його романтичних прогулянок, йому не хотiлося зараз думати. Тiльки про неi, про Дарку, немов саме заради зустрiчi з нею йому потрiбно було носитися на старiй машинi по найбiльш вибоiстих вулицях Львова, витрушувати зi своiх пасажирiв нирковi каменi-конкременти, отримувати вiд них же за свою медичну винахiдливiсть i за працю грошовi купюри, й тiльки потiм iхати до тiеi, що сховалася в глибинi обмiнника, до ii вiконця, що свiтиться вночi, за яким таiлися не стiльки грошовi знаки рiзних народiв, скiльки вона сама, Дарка, чарiвниця в кольорових, до лiктя, рукавичках. І вiн приiжджав удосвiта i просовував у нижнiй прорiз вiконця заробленi купюри, немов звiтуючи перед нею за чергову трудову нiч свого життя.



Опiвночi, коли Тарас пiд'iхав до оперного театру, дощ уже припинився. Перед входом до театру стояла самотня постать у сiрому плащi й такiй самiй сiрiй кепцi. Тарас, не виходячи з машини, постежив за Льонею. Потiм вибрався, гукнув його, i клiент попрямував до старого «опеля» дрiботливою ходою, не львiвською, що змусило Тараса поблажливо посмiхнутися. Вiн навiть устиг уявити собi, нiби хода Льонi була типовою ходою жителiв мiстечка Ворожби, звiдки Льоня прибув. І тут уже, уявивши собi вулицю невiдомого йому мiста, заповнену Льонями, що ось так чудно крокують у своiх справах, Тарас розсмiявся.




Конец ознакомительного фрагмента.



notes


Примечания





1


Доброго вечора! (Лит.)




2


Джимi Хендрiкс (англ Jimi Hendrix, повне iм'я Джеймс Маршалл Хендрiкс, англ James Marshall Hendrix, iм'я при народженнi Джоннi Аллен Хендрiкс, англ Johnny Allen Hendrix, 27 листопада 1942, Сiетл, Вашингтон, США – 18 вересня 1970, Лондон, Англiя) – американський гiтарист, спiвак i композитор 2009 р журнал Time назвав Хендргкса найвидатнiшим гiтаристом усiх часiв Широко визнаний як один iз найбiльш смiливих i винахiдливих вiртуозiв в iсторii рок музики


  
Текст предоставлен ООО «ИТ»
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию:https://tellnovel.com/ru/kurkov_andr-y/l-vivs-ka-gastrol-dzhim-hendr-ksa