Тощо Іван Федорович Драч Поет, кiносценарист, драматург, перекладач, мислитель, громадський дiяч, полiтик, лауреат Шевченкiвськоi премii i Державноi премii СРСР, Іван Драч (нар. 1936 р.) свого часу стрiмко увiрвався в лiтературу «шiстдесятникiв» i своею оригiнальною поезiею наробив чимало галасу. В кiнематографi саме за сценарiями Драча було створено низку справдi культових фiльмiв ? «Пропала грамота», «Криниця для спраглих», «Камiнний хрест». Його поезiю добре знають i люблять не тiльки в Украiнi, а й далеко за ii межами. У видавництвi «Фолiо» вийшли друком збiрка поетичних перекладiв i статей митця «Наближення» (2008) та збiрка поезiй «Сивим конем» (2011). До видання включено вiршi, написанi у 60?80-тi роки минулого столiття, а також поезii останнього часу, в яких чудово розкриваеться непересiчний талант поета. Іван Драч Тощо Крила (Новорiчна балада) Через лiс-перелiс, через море навкiс Новий рiк для людей подарунки нiс: Кому – шапку смушеву кому – люльку дешеву Кому – модернi кастети, кому – фотоннi ракети, Кому – солi до бараболi, кому – три снопи вiтру в полi, Кому – пушок на рило, а дядьковi Кириловi – крила. Був день як день, i раптом – непорядок, Куфайку з-пiд лопаток – як ножем прошило. Пробивши вату, заряхтiли радо, На сонцi закипiли синi крила. Голоднi небом, випростались туго, Ковтали з неба сине мерехтiння, А в дядька в серцi – туга, А в дядька в серцi – тiнi. (Кому – долю багряну, кому – сонце з туману, Кому – перса дiвочi, кому – смерть серед ночi, Щоб тебе доля побила, а Кириловi, прости Господи, – крила.) Жiнка голосила: «Люди як люди. Їм доля маслом губи змастила. Кому – валянки, кому – мед од простуди, Кому – жом у господу, а цьому гаспиду, прости Господи, – крила?!» Так Кирило до тями брiв, І, щоб мати якусь свободу, Сокиру бруском задобрив, І крила обтяв об колоду. Та коли захлинались сичi, Насмiхалися зорi з Кирила І, пробивши сорочку вночi, Знов кипiли пружинистi крила. Та Кирило з сокирою жив, На крилах навiть розжився — Крилами хату вшив, Крилами обгородився. А тi крила розкрали поети, Щоб iх муза була не безкрила, На тi крила молились естети, І снилося небо порубаним крилам. (Кому – новi ворота, кому – ширшого рота, Кому – сонце в кишеню, кому – дулю дешеву, Щоб тебе доля побила, а Кириловi – не пощастить же отак чоловiковi! – крила.) Перо Перо, мiй скальпелю вогненний, Ти мiй жорстокий лиходiй, Мiй дикий поклик цiлоденний, Первоцвiт мiй, перволюб мiй! Нам розтинати днi цi карi До серцевини, до зорi, Куди не дiйдуть яничари В облуднiй словоблуднiй грi. Днi полохливi, i невтiшнi, І лаконiчнi, точнi днi, І днi, мов глечики з Опiшнi, Протятi шпагами вогнiв, І днi, яким нема вiдради, І винограднi теплi днi, Де тихо сплять старi досади, Зiщулившись на самiм днi. Днi променисто легковажнi, Горбатi днi, мозiльнi днi, І днi чеснот, i днi продажнi, Яким солона кров зрiднi. Перо – це наша чорна доля, Все обiйти i все знайти, Аж поки в головах тополя Не прошумить за два хрести. Балада золотоi Цибулi Звичайна цибулина — Зоря нужденних.     Пабло Неруда Вона – золотощока богиня продажних ринкiв — Маятником погойдуеться в гронi вiнка, Обнявши за шию горбату тiтку Горпину. Вона – заплетена нiмфа в зiв’ялi коси подруг, Обмацана мiльйонами ласих очей, Прагне збутися своеi золотавоi цноти! Вона – малесенька баня пiдземних церковок — Дрижить за свою золоту вiруючу душу Перед язичницькою захланнiстю тупого ножа! Почервонiй – простягаючи за ii золото смiття своiх мiдякiв! Вона вже чуе, як млiють ii золотi груди В передчуттi газових обiймiв джигуна Вогню. Вона – королева краси сiльських свiтанкових базарiв — Принишкло сидить на гауптвахтi солдатськоi кишенi, Невинна золота фея жорстокого Апетиту. Вона – рiдна сестра черствого житнього Хлiба І близнючка-сестриця бiложупанного Часнику, Вона – золота граната у пащу студентського голоду, Затята суперниця розвареноi рохлi Картоплi, Вiрна подруга кухонноi скромницi Солi, Мала Жанна д’Арк на всiх англосаксiв-мiкробiв, Вона – нiжна Лаура якогось кирпатого Петра Петрарки З киiвського технiчного училища на Подолi, Захована у теплицi його саморобноi валiзки, Чи вона – забута, занедбана Цибулина Попелюшка, Що безiменно зiтлiе у шлунку якогось бонзи, Вона, золота-золотiсiнька, не знае, як iй судилось вмерти, Чи судилось лягти iй святими бiлими нiмбами На нерозгадану тайну пшеничноi скибки, Чи вона мае крутити хула-хуп перед кривавим Шашликом На срiбному тлi грузинського князя Шампура… Починаеться золота агонiя передсмертного стриптиза: Вона скидае свою золотаву шубку, Вона скидае свiй золотавий лискучий светр, Вона скидае свою золотисту нiжну сукенку, Вона скидае свою золотiсiньку льолю-лушпинку І, оголена, бiла, плаче од згвалтованоi цноти, Вона – золота Цибулинка з маминого городу, Вона – золота Весталка з храму Таемницi Буття, Зiбгана в золотий кулачок переляку… Косар i вдова Косар iде – свiчки косить. Каже: «Досить уже, досить!» І косить свiчки. А йде вдова, чорним-чорна, Свiчки сiе, страх моторна, Не роки – вiки. Косар свiчки кладе в копи. Обкосив вже пiв-Європи. Притомився. Став. А свiчки густi, як вруна, А вдова безтямно юна, Аж горить рукав… Трое яблук циганок Коли юна вдова, Як громом побита яблуня, Наша вчителька перша Фросина Федотiвна Комашко Ридала бiля трьох своiх хлопцiв — Шури, Володi i Толi, Коли найгарнiша учителька, В яку ми були закоханi Первiсною чистотою дитинства, Коли вона всiм сказала: – Людоньки, Перемога! — Коли вона першачкiв розiслала Бiлими метеликами по селу, Ми розбiглися по селу, Як бiлi метелики, У найчистiших своiх сорочках, У яких нас вiйна помилувала. Кожен з нас мав прийти до вдови І сказати про Перемогу. Так було вдiв багато, Що школярiв не вистачило. Мене аж в Пiдлiс послали, До староi баби Параски. Я полем чимчикував І боявся iти, аж ламався. – Що iй сказати i як? — Три похоронки на трьох синiв Дiстала баба Параска І кожного разу ридала, Ледве небо на неi не впало І не вбило ii хмаровищем. Ми, бувало, в садок, ii лазили І патрали грушi i яблука І боялись ii синiв-вушкодерникiв, Що ловили нас, i хмолостали, І за вуха пiдсмикували, Щоб росли ми нiвроку… Тепер нiкому, нiкому, нiкому! Як одчинив я ту хвiртку, Як через сад я знайомий пройшов! Баба сидiла, картоплю перебирала. Подивилась на мене, малого горобчика В бiлiй сорочцi i з переляком в очах. – Чого б то тебе принесло, дитино? – Того, бабо, що вже Перемога І до сiльради кличуть на мiтинг…— Як сидiла баба, отак i сидiла. Потiм встала, пiшла до льоху, З фартуха обтрусивши росточки. І не плакала, i не ридала, Чого я боявся найбiльше, Тiльки йшла, переламана втричi, І переламаною повернулась — Трое червоних яблук винесла З того тьмотьменного льоху І без слiв менi в руки тицьнула Трое червоних циганок, Що палали пiд цвiтом яблунь. – Не пiду я, дитино, нiкуди, А вiд хлопцiв, синок, це тобi…— І в чоло мене поцiлувала Таж сухими, як горе, губами Й до картоплi пiд цвiтом всiлася… Йшов я полем, i двое яблук Пропiкало менi кишенi, Трете яблуко нiс я в руках — Обпiкало менi воно руки. Наче перше яблуко був Сергiй-танкiст, Що мене на коня пiдсаджував, Наче друге яблуко був Василь-матрос, Що давав поносить безкозирку, А вже трете яблуко був найменший, Влас, З яким бiгав я по городах І який аж до Праги добiг, Та не змiг повернутись додому… Так пекли мене трое яблук, Що я мчав як стрiла до школи, До Фросини Федотiвни швидше. – Ось вам баба передала Трое яблук для ваших трьох: Це Володi, це Шурi, це Толi…— Так звiльнився, аж я зiтхнув, Не пекли вже кишенi i руки. Пломенистi циганки жарiли, Осявали весь клас, i всю школу, І веселу в сльозах Фросину Федотiвну Із трьома ii сиротами Пiд багряним крилом Перемоги. Барвiнок Я пам’ятаю iх, барвiнкiв, навеснi. Цвiли вони, синющi, навiснi, Такi блакитнi, буйнi, небоокi, Такi безжальнi i такi жорстокi. Цвiли вони на всiх моiх могилах, На всiх зелених, з вiтром в чубi, схилах, Де все мое родинне вiчне древо Гуло в землi крислате, коренево. Були гробки чи проводи щорiчнi, І скатерки, немов снiги у сiчнi, Так спрагло в небо бились голубами Торкнути хмару, вишиту губами. І люди йшли до тих, що вже лежали, Що сто вiкiв до нас косили й жали, І крашанки гарячi та пекучi Стрiляли в небо, наче грiм iз тучi. І грались дiти. Всюди грались дiти. Гасали мiж гробками – де ж iх дiти! І мiй Максим перевертався з ними, З бешкетниками тими замашними. Вiн з лiтачком з пропелером кленовим Над дiдовим хрестом зiперся новим І приладнав пропелер до хреста, В щiлину вбивши фюзеляж з хвоста. А потiм знов, iз сонцем вперемiнку, Перевертався в буйному барвiнку, Густому, синьоокому такому, Немов же той на небi збив оскому. Гудiв пропелер. Нiс хреста iз дiдом І скатертину з паскою й обiдом, Гудiв кленовий, травнем захлинався, Впивався вiтром, сонцем обтирався. Я дивувався – як вiн, дерев’яний, Пропелер гордий, в силi полум’яний, Трiщить, шалiе, не спиняе лету Й несе, малий, весь цвинтар, як планету. А дiти все гасали по барвiнку, Казились, толочили без спочинку. А що барвiнок? Чи вiн мав казати, Що й вiн колись по них гайне гасати?! Балада про пера Перо сови менi на стiл упало, І стрепенулось дико i зухвало, І прошептало виклично: «Лови! Бери й пиши – пиши пером сови!» Я – жайвiр по натурi. Не для мене Перо совине, хитромудро вчене. Ще цiлий вiк писать менi готове Перо ясне, ранкове, жайворове. Перо орла менi кинджалом впало, Так стрепенулось синьо – чорно стало, Так сила в ньому клекотала зла: «Бери й пиши – шалiй пером орла!» Я – жайвiр по натурi. Син калини. Не втримаю в руцi перо орлине, Хоч так менi, бувае, закортить В орлинi крила одягнути мить. Аж тут перо упало солов’iне, В нiм – мiсяць в сонцi, все воно – промiнне, Всю душу воно вилюбить до дна — Перо – екстаз, перо – самотина. І здався я. Совине взяв. Орлине. І жайворове взяв. І солов’iне. І кожне з них вмочаю у Днiпро. Яке ж це зараз у руцi перо? Чому ж тулю до серця всi цi пера? Чому душа захланна, ненажера, Хай в iншiм – щедра, тут же – хай напасть, І жодне на вимiну не вiддасть?! Чому iх сила завжди на завадi — Й вони в душi взаемно переклятi, Й коли гримить свiтiв лихий огром, Найбiльш пишу нiмим своiм пером?! Залiзо Як шалено росте залiзо, Лiзе в танки, в ракети, в броню, Лiзе в тiло i в душу лiзе. Чим цей рiст його зупиню?! Лiзе в доповiдi i в спiчi З нутровини, з ядра землi. Став залiзним я втричi аж вдвiчi, Ми, з залiза, залiзнi i злi. Бо залiзо залiзло повсюди, Людство глухне од скреготу зла. На моi на залiзнi груди Аж заточуеться бджола. Я залiзно зимую у лiтi, Залiзняк я села i зела. Од залiза на лютiй орбiтi Аж заточуеться Земля… Теплi джинси У випускну i п’яну нiч Йшли нiж на нiж i сiч на сiч Як безголовi Ще тепла билась голова Кущi питали Голо вам У безголов’i Ще джинси теплими були Коли iх з вбитого стягли І одягли на себе А Лаври банi золотi А щит i меч у наготi Дивились Свiтився вбитий до небес І наступив на Лавру пес Завив на меч Вони вже теплими були Коли iх теплих загребли В мiлiцiю Як ви могли як ви могли Ще джинси теплими були А ви на себе За джинси вбити i в кущi А потiм пити на дощi На теплiм А свiт холодний як вино А джинси змерзли б все одно І задубiли б Вiки вбивали за любов За золоту шалену кров Тепер за джинси Кого в тюрму Кого в труну У що ж одягнемо вину У теплi джинси Кого в труну Кого в журбу А в що ж одягнемо добу У теплi джинси. Балада про вузлики Була колись у мене баба Корупчиха, Менi i досi ii руки свiтять. Була баба Корупчиха темна, неграмотна, Менi i досi ii руки свiтять. Пекла баба Корупчиха пироги з калиною, Менi i досi свiт без неi темний. Хто був голодний – приходив до Корупчихи, Вона кожного вузликом надiляла. Хто був холодний – грiвся у Корупчихи І виносив од неi вузлик у пазусi. Хто був безсовiсний, той лишався безсовiсним, А вона кожного вузликом надiляла. Як насняться менi сни чорнющi — Прийде Корупчиха, розв’яже вузлик, Як насняться менi сни солодкi з калиною, Прийде Корупчиха, зав’яже iх у вузлик. Дуже журиться баба Корупчиха в могилi, Руки iй склали, не може зав’язати вузлика. Я не вiрю у скатерки-самобранки, Вiрю у вузлики баби Корупчихи. Сам iх бачив, сам iх розв’язував І зав’язав iх навiки у пам’ятi. А Корупчиха бiлою хустиною запиналася, Вузлика пiд шию нiколи не зав’язувала. А ховали ii у позиченiй хустцi, Бо своi вона у вузлики пов’язала… Балада про ступу Гула, гуркотiла, двигтiла епоха, Жила в епосi тiтка Мартоха… Епоха петлi зривала з дверей, Жив в епосi дядько Варфоломей… Якi ж хуртовини, хурделi, хуртечi Впали на iхнi розгупанi плечi! Вже десь аж на днi i не дивляться в очi Мартошинi трудоднi, Варфоломеевi ночi. Та внукiв зростили. Вже правнукiв ждуть. Вже сонце холодне. Вже сиве, як ртуть. Синиця на груди шибку взяла, Допався i я до свойого села, Усе розтрусив на великiй дорозi, Стою на святому на сивiм порозi, Хвилини завмерли. Стоять. Не течуть. Старенькi сидять i кутю товчуть. В кутi на ряднинi, де сохнуть полiна, Старi возсiдають в чотири колiна. Дивлюсь – то не ступа, а гiльза нiмецька, А в гiльзi – пшениченька наша незлецька, А роки-мороки даються взнаки, І прiють старi у чотири руки! А роки-мороки у прiрву летять, А в мiдi горять щирозлота кутя, А роки порвали вже тисячу шлей, І гупае в гiльзу дядько Варфоломей, І гупае в гiльзу тiтка Мартоха, І дзвонить та гiльза, як цiла епоха. Гула. Гуркотiла. Пропала як мить. Стовклася у ступi. Лиш пам’ять дзвенить. Балада про кобзаря Хведора Холодного Ладiв аж цiлих штири вiн вживав: Бандурний, скрипошний, жалобний, косий. Та й козачка на кобзi награвав Ногами босими. Бувало, сяде босий Та й пальцi струнами — бринь-бринь – перебира. Не без нечистого були його прояви. Його облiпить роем дiтвора, А вiн над нею кобзою державить. А так спiвать, бувало, не хотiв, Хiба проп’е до драноi свитини Все рам’я i в корчемному гуртi Голосить, братця, голосом дитини. А що вже грав, то, знаете, втинав Отак, що й не пособить сила Божа, — Про трьох братiв, про Хмеля й Богуна, Про людославне наше Запорожжя. Було, як сяде, то й струна кипить, Та як зашкряба, ридма як затужить, То плачуть всi, а вiн i плаче, й кпить, Бо з нього був гординя пишний дуже. А мiдяки в коновочку його, Як той горох: тр… тр… та в бiдолахи Був норов, вам скажу, як той вогонь, Хоч був бiдаха: кiсточки та лахи… Кого вже не возлюбить, то нi-нi, Його й пани вдягали-пригощали, Вiн все проп’е i знову в бур’янi Сидить, як цвяшок, i життя печалить. Гордяка був. Чи Бог, чи сатана Побив його на тижнi Великоднiм. А душу спiвом випивав до дна, Пекельний був, тож нарекли Холодним… Оскарження Івана Гонти …Вони ж його насамперед барзо привiтали, Через сiм днiв з його кожу по пояс здирали, І голову облупили, сiллю насолили, Потiм йому, як чесному, назад положили…     Історична пiсня Многосте свiту, тяжка i буденна, Односте свiту, метка й навiжена, Дикосте свiту, вертка й монотонна, Лагодо свiту з Божого лона! Кинув на тебе я клич Святославiв, Вийшов на ви, заки день не поржавiв, Вийшов на ви, заки супрязь з добою Десь в бойовищi двобою з собою. Ненасить долi впокорилась мулом, Та проростае майбутне в минулiм, Вишаблюе з пiхов корiння цупкiшi — З лона непам’ятi в пахолодь тишi. Дню мiй стоболiсний дню чорногрекий, Навзiр – правдивий, вiд правди – далекий, Буйний, громохливий, пiдступний, солодкий, Предовгий – для марень, для дiй – закороткий. Нам би зажити слави з тобою, Тiльки з тобою в тяжкому двобою, Нам би з тобою козирувати Над людськi грати i царськi гармати. Та тiльки бджiлка сiла на шаблю, Й занести шаблю вже не потраплю… Балада про Кармалюка Прив’язали, примоцювали, гей, мотуззям Устима, лицаря, гей, Кармалюка До кобили дубовоi, до позорища Три екзекутори та й четвертий кат. Як один екзекутор шкiрив зуби iржавi, Як другий екзекутор дрижав у пропасницi, Як третiй – штабс-лiкар в пенсне — похукував, А кат походжав та бабам пiдморгував: «Молодицi та дiвоньки, фартухи пiдставляйте, Фартухи пiдстеляйте пiд сльози лайдацькi, Пригорщi пiдставляйте та ще й вiдерця — Зараз дощ я висiчу iз очей та й розбiйницьких». І зойкнув народ, i сахнулись солдатики, Як свиснув батiг блискавицею з громом, І тiльки душилась косою чорною Якась кароока, мабуть, полюбовниця. І тiльки втомився хреститися батюшка За сотим ударом, сто першим посвистом, І тiлька рука у ката зомлiла, І тiльки сонце ослiпло вiд поту, І тiльки в маленького хлопчика русого, Гей, замурзаного, гей, засмальцьованого, Маленька сльоза собi по щоцi, А вiн ii стер кулачком та й порепаним. Встав Кармалюк. Намочив сорочку. Сплюнув. На вiтрi повiв плечима, Гей, на вiтрi, на долiшньому, на подiльському, Гей, на вiтрi, на кривавому та й вiтрищi. Та й натяг Устим на плечi посiченi Тюремну сорочку, в дiжi намоклу, І величезна макова квiтка кривава Зайнялась на плечах, гей, спалахнула. Та маленьке дитя, найменше, як макiвка: «Мамо, я хочу такоi льолi, – сказало. — Я хочу льолi червоноi, мамо, та й льолi, Такоi льолi, як в того дядi, ой, льолю!» І простягло рученята замурзанi До побитого сонця, до сонечка, І рота солдатикiв, гей, муштрованих, Дивилася на Сибiр, на схiд сонечка. І стер Кармалюк свою першу сльозу, Першу сльозу на сто першiм ударi. І тiльки замурзаний хлопчик кричав: «Мамо, я хочу льолю червону, ой мамо, хочу!» Реквiем Павловi Тичинi Закочувалось за вечiрнiй пруг Тичинине золотооке сонце… Вiн ще не знав про це, а вже Вона ходила Навшпиньках по його кiмнатi-хатi, І до книжок принюхувалась ласо, І вже косу поставила на покутi, Ледь брязнувши, ледь хряпнувши кiссям… Вiн ще не знав про це, а вже Вона читала На душу нiжнотонну, сонцетканну І мiтила йому кiссям в мiжбрiв’я, Аж тамувала вiддих, щоб не схибити… Закочувалось за вечiрнiй пруг Тичинине золотооке сонце, Вiн ще не знав про це, i вiн спiвав, як дихав, І пiсня била з джерела гiркого, І пахла бджолами iз довбаного вулiя, Древлянською пергою, ярим воском Та сизим прахом звергнутих столiть — Не атомними сурмами безоднi. Поет спiвав глибинно, старовинно Бояновими сивими вустами: «Були люде невiрнii, Вони в Бога не вiрили, А вiрили у цмочище, У лютее у змiiще». І думалось менi, коли вiн ще не знав, А може, знав, та про знання не вiдав Й собi самому, то менi гадалось: Чому такий вiн нiжно-безборонний? Чому завжди, на вулицi зустрiвши, Так хочеться його пiд руку взяти І провести, щоб навiть лист каштана Не впав на його тишу золоту Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ИТ» Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию:https://tellnovel.com/ru/drach_-van/toscho