Квiти на снiгу Надiя Гуменюк Авдiевi нiколи не забути своеi коханоi Соломiйки. Колись вiн не встиг урятувати ii. Тепер чоловiк живе як вiдлюдник, неподалiк тiеi самоi криницi, що забрала Соломiйчине життя… Та цього разу вiн рятуе незнайомку, приречену на смерть у нiй. Врятована – донька художника, який загадково загинув у своiй майстернi. Дiвчина випадково вiдшукала батьковi картини в будинку Немолюкiв, один з яких вiдняв у Авдiя найдорожче. Час повертати борги минулого, час вiддавати вкрадене, час розставляти все на своi мiсця… Нiщо не минае безслiдно, все мае свое продовження – такий лейтмотив роману, сучасноi варiацii бiблiйноi притчi про Авеля та Каiна. Надiя Гуменюк Квiти на снiгу © Лис Н. П., 2018 © DepositPhotos.com / shu999, обкладинка, 2018 © Книжковий клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», видання украiнською мовою, 2018 Криниця (Замiсть прологу) Крик пронизав його, мов куля навилiт: – Не пiдхо-о-о-одь!!! Чоловiк зiрвався, виштовхнув iз горла клубок густоi задухи, опустив iз лiжка важкi набряклi ноги, намацав пальцями капцi. Виборсувався зi сну, як потопельник iз водяного крутежу. Ще раз хапнув ротом повiтря й нарештi таки випiрнув на поверхню. Нiч хоч в око стрель. А над нею вселенська тиша. І тiльки десь у лабiринтах його схарапудженого мозку продовжуе битися оте надривне й застережливе «Не пiдхо-о-о-о-одь!!!». Колись той крик будив його мало не щоночi. Потiм вiн навчився, як не чути його: за день, бувало, сам так накричиться, так нарепетуеться, що аж горлянка пече, увечерi заправить ту печiю казьонкою й спить до самiсiнького ранку як убитий. Головне – не залишатися наодинцi iз собою вдень, не дати крику заскочити себе зненацька. Але тепер… Вiн обхоплюе голову, затуляе долонями вуха. Намарне. Здаеться, голос всотуеться в нього через припухлi долонi, через голi ступнi, через розширенi пори шкiри. Чоловiк здiймае над головою руки зi стиснутими кулаками, розтуляе рота: мусить перекричати той крик, мусить прогнати. – А-а-а-а… У-у-у-у!!! Вiн уже не кричить, а вие, як вовкулака. Голос стихае, нiби злякався того виття. Але чоловiк знае, точно знае, що той не зник, не розчинився в чорнотi ночi, нi-нi, вiн забився в котрийсь iз темних куткiв кiмнати, заховався, причаiвся, перетворився на тривожну вiбрацiю повiтря, що змушуе так дрiбно сiпатися його важке тiло. Зараз той голос нагадае про себе й знову до самого ранку буде будити його, розтриюджувати пам’ять, ворохобити й нидiти десь там, де в людини мае бути душа. Якийсь беззвучний схлип прокотився темрявою. Якесь дивне тремтiння зворухнуло нiч. Звiдки воно? А-а-а-а… Вiн хапае сокиру, давно сховану пiд лiжком, i йде. До криницi. До тiеi прояви, з якоi вириваеться голос. До тiеi вирви, того казана пекельного, що ось уже стiльки ночей вихлюпуе на нього свiй смоляний окрiп. Чоловiк обережно несе свое велике набрякле тiло через двiр мерехтливою дорiжкою з рожевого базальту, повiльно пiдходить до чорного металевого мережива хвiртки, хапаеться за роззявлену пащу чи то дракона, чи то динозавра на нiй i зразу ж перелякано вiдсмикуе руку, нiби той ящiр ожив i намiрився зiмкнути на нiй своi залiзнi щелепи. Погляд, спрямований за хвiртку, на пагорбок, вiд якого збiгае дорога, застигае, очi розширюються вiд жаху. Густi клуби бiлого нiчного туману котяться до криницi, оповивають ii з усiх бокiв i вже здаються хмарами, якi пiднiмають ii над землею й несуть, несуть кудись. Ось уже й вiн по колiна в тому бiлому хмаровиннi пливе за криницею – у вiчну безвiсть чи на вiчний суд? І раптом над жовтим зрубом криницi, бiля довгоi шиi дерев’яного журавля, з’являються чиiсь руки, здiйнятi до неба, за ними – голова, плечi. Мить – i вони опускаються, зникають. Знову з’являються й знову зникають. Нiби хтось благае небеснi сили витягти його з темноi безоднi, з бiлоi драговини туману. Вражений мозок чоловiка, який стiльки рокiв носив у собi ту криницю, як ракову пухлину, не може усвiдомити, чи випiрнуло побачене з минулого, чи вiдбуваеться ось зараз, у цю глупу нiч, – вiн вимикаеться, згасае, як перегорiла лампочка. Велике тiло спочатку застигае на мiсцi, тодi повiльно сповзае по хвiртцi й падае на дорiжку, якраз пiд розчепiренi лапи чорноi мiстичноi iстоти з роззявленою пащею. – А-а-а-а… У-у-у-у!!! Хтось вмикае свiтло в садибi навпроти, виходить на дорогу, насторожено вслухаеться. Але не у виття, що б’еться об нiчну темiнь поруч, а в слабкий стогiн, що ледь долинае з краю вулицi, вiд криницi. Вiн хутко минае сусiдську хвiртку з потворним ящером, що причаiвся серед чорного, вiдлитого з металу мережива, як павук серед павутиння, обходить важкi кованi ворота, високий мур. Хтось такого ж зросту, з таким самим впертим нахилом сивоi голови, з таким же трохи випнутим пiдборiддям, як у чоловiка, який лежить бiля хвiртки. Хтось… Двiйник? Згусток матерiалiзованоi пам’ятi? Воскреслий iз мертвих? І. Зимопис Авеля 1 – І хто ж ти, зеленоока? Звiдкiля прибилася до цих мiсць такоi темноi ночi? І що менi з тобою робити? У мiлiцiю телефонувати, швидку на помiч кликати чи ждати, поки ти вiдволодаешся й сама скажеш? Мо’, i зовсiм нi до чого тобi тi зайвi свiдки? Хтозна, у яку халепу ти втрапила? Га? Та чого ж ти так вчепилася пальчиками в цю полотняну торбеху? Знаеш, коли я ще парубчаком був, панянки з маленькими ридикюльчиками ходили, а тепер… Ну що це за дiвоцька сумка? Та вiдпусти ж ти ii! Дай-но, я цей писк моди на стiлець покладу. Ну добре-добре, не хвилюйся, не буду. Спи. У твоему вiцi сон – то найкращi лiки. А я… Усе одно щоночi витрiшки продаю, а пiсля цього всього, мабуть, до ранку задрiмати не вдасться. Отож, якщо раптом, боронь Боже, щось, то тiльки голос подай. Спи-спи, а я трохи поблукаю… Не бiйся, не на вулицi, нi – як же я тебе саму покину? То iнше… Зовсiм iнше блукання… От тiльки очi заплющу – i вже… Знов цей запах свiжопобiленоi хати, випраних рушникiв i солодкоi розчини, з якоi завтра мають вирости паски… Запах Чистого четверга. Вiн легенько лоскоче серце, нiби хтось молоденькою травинкою по ньому проводить. І раптом… Хата аж здригнулася вiд ударiв. У дворах завалували собаки. Хтось гидко вилаявся. Я кинувся до вiкна. Двi чорнi постатi, – одна висока, дебела, а друга коротша, миршава, – облитi мертвотно-бiлим мiсячним сяйвом, товклися бiля порогу, як опiвнiчнi примари. Але ж привиди не грюкають у дверi. Ще кiлька ударiв ногами знадвору – i сосновий засув у сiнях розлетiвся вдрузки, а дверi розчахнулися навстiж i гепнулися об стiну. Я зiскочив iз лiжка й кинувся в сiни, але тато наздогнав мене, поквапливо згрiб своiми шкарубкими долонями, затиснув пiд пахвою, занiс до кiмнати й притиснув до подушки. – Накрийся коцом i лежи менi! Хай тико побачу, що висуваеш носа! Розiгнався тут поперед батька в пекло. Щось добре глупоi ночi до хати не приб’еться – факт… А до злого… Що б воно там не було, що б ти не побачив – лежи й мовчи! – сказав якимось дерев’янiючим, нiби не своiм голосом. Мама недавно заснула: цiлий день поралася бiля хати, чепурила ii до Великодня, пiд пронизливим весняним вiтром добiлювала стiну на причiлку, мало не до пiвночi розгладжувала рублем[1 - Рубель – вузька дерев’яна дошка з ручкою й поперечними зарубками для качання бiлизни.] i качалкою випранi рушники та сорочки, замiшувала тiсто. Тепер, нагло вирвана тим гуркотом i шарварком зi сну, вона нiяк не могла отямитися, уторопати, хто прийшов i що воно дiеться. Дивилася наполохано на двi смужки свiтла вiд кишенькових лiхтарикiв i зiпала ротом. А тато тремтячими руками вже засвiчував лампу. – Сiдайте, людойки добрii! – Мама нарештi спохопилася, накинула на бiлу нiчну сорочку зелену хустку-шальоху, куплену минулоi недiлi до свята й розвiшену на жердцi над куфером[2 - Куфер (дiал.) – скриня.], показала гостям на лавку бiля стiни. – Сiдайте, щоб у нас старости сiдали, бо ж маемо дiвку. – Дiвку, кажеш? Не, ми ниньки посватаемо хазяiна, – розв’язно засмiявся вищий i тицьнув пальцем у тата. – Собирайся! Айн, цвай, драй – i нi секунди бiльше! – Що це ви таке кажете? Куди збиратися? Нiч же! Господи! Може, вам свiжини? Ми позавчора кабанчика забили. Сiдайте до столу, сiдайте. Марiйко, внеси-но туку[3 - Тук (застар.) – сало.]! І бутлика прихопи! – наказуе мама сестрi. – Бутлик – да. Бутлика ми прихопимо. Але на збори – нi секунди бiльше! Ворушись! – грубо штовхнув тата в плечi нижчий. – Змилуйтесь! За що? – Мама падае на колiна й заломуе руки. – Та вiн же нiколи мухи не зобидив! Вiн же такий… Та в селi всi потвердити можуть! Куди ж ви його? – Много вопросов, гражданочка! Нельзя бути такою любознательною. Як гласить народна мудрiсть, а ви ж представiтельнiца цього самого народу, любопитнiй Варварi носа вiдiрвали! Так що бережiть свого носа! – знову регоче високий. Нижчий вiдштовхуе Марiйку, яка пiдбiгла до тата. Сестра падае на вищого, той хапае ii за косу. – Невеста, ти оглохла? Ниньки ми сватаемо твого папашу. А ти сиди й не рипайся! Поки що… Я зiрвався з лiжка, кинувся на нього. І вiд удару ногою в живiт вiдлетiв до печi. Дверi жалiбно скрипнули, нiби якийсь нiчний птах раптом сполохано заквилив на порозi. Худорлявий, жилавий, трохи зiгнутий вiчною селянською роботою, тато вхопився за одвiрок, рiзко повернувся на мiй зойк, але не кинувся назад, тiльки якось безпомiчно глянув на мене. – Бережи маму й Марiйку! Я бачив через вiдчиненi дверi, як вiн iшов до автомобiля, що великим чорним жуком-гробовиком причаiвся за ворiтьми й поблискував проти мiсяця залiзним панциром – повiльно, якоюсь старечою ходою, нiби раптом перетворився на згорбленого дiда. «Воронок» сердито блимнув двома жовтими банькатими очима на розквашену дорогу, голосно чмихнув, роззявив пащу, проковтнув нашого тата, пирхнув на нас смердючим димом i, злившись iз чорнотою ночi, покотився геть. Того Великодня ми не скуштували нi шинки, нi ковбаски. Мама все повивозила до мiста. Але це не допомогло. За два тижнi ii сповiстили, що ii чоловiка Прокопа Горнича разом з iншими арештованими «за пособничество местным бандитам отправили по месту назначения». Де саме те «место назначения» – анi слова. Пособляв тато хiба буханцем хлiба та куснем сала. До нас i справдi часом навiдувалися з лiсу. Своi ж, сiльськi – сусiд Василь Химин, Марiйчин хрещений Йосип Чорненький, троюрiдний мамин брат Олексiй Мартинчук, який до вiйни разом iз татом на заробiтки iздив. Але про це жодна жива душа не вiдала. Не прийнято було в селi обговорювати таке. Хоча хто тодi не дiлився бульбою чи хлiбом з односельцями? Отож геть усiх можна було б вислати iз Залiсцiв туди, де Макар телят не пас. Причиною ж того нiчного вiзиту було не так «пособничество», як хата наша – з жовтого брусу, пiд бiлою бляхою. Ми ii три роки всiею сiм’ею лiпили, як ластiвки гнiздо. Добре пам’ятаю той святвечiр: мама, промовляючи традицiйне «Дай нам Боже всiм нового Рiздва дiждати у здоровлi та добрi…», додала, подивившись на покуть: «…i в своiй хатi». Ми жили тодi в старенькiй хатинi разом iз бабусею, дiдусем i татовим братом, тож мама не раз казала: нiчого так не хотiла б, як нову хату – простору, зi свiтлицею, i щоб ганочок зi схiдцями, i квiти пiд ганком, i залiзний пiвник на коминi. Тодi, за святковим столом, тато промовчав, тiльки якось пильно-пильно на своi руки подивився, нiби зважував, чи впораються вони, до всякоi роботи звичнi, ще й iз таким клопотом, як будiвництво. А як тiльки снiг зiйшов, на подвiр’i вже сухi сосновi бруси жовтiли. І почалося. Батьки самi не вiдпочивали, вiд рання до смеркання борсалися в роботi, кожну копiйку вкладаючи в будинок, i нам iз Марiйкою спуску не давали. Якось сестра аж розплакалася: он усi дiвчата з вулицi йдуть у Пiдгайцi – там, кажуть, цигани отаборилися, ведмедя-танцюриста iз собою привезли та й самi i танцюють, i спiвають, i на скрипках грають. А на нiй знов усенька робота по господарству, бо мама хату тинькуе. Так ii, Марiйчина, нещасна молодiсть i мине – то на городi, то бiля худоби, а в неi вже руки болять. Мама навiть не зупинилася й очей не вiдвела вiд рудоi глини, кинула через плече, що тiльки в лiнивого руки не болять, зате хто працюе, той не бiдуе, хто змолоду рук не шкодуе, той на старiсть в добрi розкошуе. Та по якомусь часi не витримала, зiтхнула: – Скоро Пречиста, треба хоч знадвору закiнчити… Тобi ж у цiй хатi жити. Та добре вже, бiжи, доганяй дiвок, а то будеш потiм шкодувати та нарiкати. Кажу ж, злiпили ми собi хату, як ластiвки гнiздо. І покинули, як ластiвки по лiтi. Мабуть, товарняк, до якого заштовхнули тата, не встиг ще й за Украiну вiд’iхати, як на нашому ганку прибили вивiску «Сiльрада». А бiля неi переможно став наш сусiд Дем’ян Старунiв у старому лапсердаку й новеньких чоботях. Юхтовi чоботи, явно не по Дем’яновiй нозi, розмiри на два бiльшi, iз високими, закоченими халявами, уже засвiдчували його новий соцiальний статус, а сiрий лапсердак iз засаленими кишенями й рукавами ще нагадував про зовсiм недавне минуле новоспеченого сiльрадiвського секретаря. Ми з мамою та Марiйкою взялися ладнати собi нове житло – землянку. Викопали погрiбець, притягли кiлька сухих стовбурцiв iз лiсу, узяли трохи дощок зi свого i вже не свого подвiр’я. Я змайстрував дашок, дверi: у тата ж навчився, поки дiм будували. І переселилися ми iз сонячноi свiтлицi пiд землю. Якби не дощi, то ще б нiчого. Але тiльки починалася волинська моква, на стiнах виступала вода й тоненькi цiвочки стiкали донизу, як в’юнкi сивi вуженята. Сiра плiснява в’iдалася в нiздрi, у легенi, заповзала пiд шкiру. Мама надривно кашляла ночами. Ледве перекантували ту дощову весну. Улiтку стало легше: майже три мiсяцi ми ночували надворi, пiд старою яблунею, на широких соснових санях, якi не встиг домайструвати тато. Землянку ми викопали через дорогу вiд сiльради – там був наш город, скраечку якого росло кiлька крислатих яблунь-пепiнок. Мiсячними ночами бiла бляха сяяла так, що я не мiг заснути – дивився на те сяйво, вставав i йшов до хати, зазирав у вiкна, тамував сльози й стискав кулаки. А мама все бiгала до ферми, шукала нашу Зiроньку, носила iй траву, припадала всiм тiлом до схудлоi на колгоспних харчах рябоi годувальницi й плакала бiля неi, як бiля хвороi дитини. Думали, що до осенi зведемо хоч якусь хатину. Та надiявся дiд на мiд, та й без обiду зостався. Нiц iз того думання не вийшло: не було за що, не було коли, не було як, бракувало вмiлих татових рук. І тодi я намислив собi таке, вiд чого аж зовсiм спати перестав: от вступлю до педшколи, вивчуся на вчителя, направлять мене викладати в якесь село, дадуть кiмнату (учителям, якi приiхали в наше село, дали ж), i я заберу туди маму iз сестрою. Кiмната – це, звiсно, не дiм, але ж i не землянка. Менi виповнилося п’ятнадцять. У школi мене називали башковитим, до того ж я багато читав: тато з малих лiт заохочував мене до книжок, хоча сам закiнчив тiльки три класи церковно-приходськоi школи, а коли пани Брагiцькi в тридцять дев’ятому поквапно за Буг виiхали, я мало не пiвбiблiотеки iхньоi додому перенiс. Хтось iз сусiдiв хапав покинутi стiльцi, хтось – дорогi ненаськi ходники[4 - Ходник (дiал.) – ткана дорiжка, килим.], а я – книжки. Учителi, яких у нашу школу прислали пiсля вiйни, таких книжок i в очi не бачили. Сьогоднi й сам дивуюся з тiеi вiдваги. Могли ж запитати пiд час вступу про батька й указати на дверi: завертай, хлопче, голоблi… Але прийняли. Може, тому, що в багатьох батьки опинилися деiнде, а може, ще й тому, що в тi повоеннi роки мало грамотних було серед моiх ровесникiв: за Польщi сiльськi дiти ходили до школи хiба зиму-другу, а за советiв ще часу не було, щоб закiнчити сiм класiв. Нас трое з одного села стали учнями педшколи. Точнiше, iз самих Залiсцiв двое, я i мiй двоюрiдний брат, а Соломiйка – з хутора, що примостився кiлометра за пiвтора вiд крайньоi сiльськоi вулицi. Інодi ми пiд’iжджали попутною вантажiвкою, iнодi хтось з односельцiв пiдвозив «панiв спудеiв» до мiста на возi, але зазвичай ми ходили пiшки. Щоб встигнути на заняття, доводилося вставати ще затемно. Із села ми з Каськом iшли до Волошенюкового хутора, де до нас вибiгала Соломiйка, а тодi вже втрьох через невеликий лiсок прошкували до путiвця, що вiв до мiста. Бувало, як дуже вже занегоджувалося, ночували в когось iз землякiв. Тодi в мiстi почали будiвництво кiлькох заводiв, i чимало людей iз навколишнiх сiл змiнили статус – перейшли iз землеробiв у будiвельники, маючи надiю згодом влаштуватися на тих же заводах робiтниками. Це сталося вже на другому курсi, у вереснi, рiвно за рiк пiсля вступу до педшколи. Якось перед ii вiкнами, голосно чмихнувши й норовисто крутнувши лискучим чорним задом, зупинився «воронок». А за кiлька хвилин мене викликали до директора. – Горнич? – похмуро глянув на мене блiдими риб’ячими очима цибатий дядько в галiфе й форменому кашкетi. – Так, – вiдповiв я. – Читай! – вiн тицьнув менi пiд нiс зiжмаканий аркуш. – У колгоспному ярмi / Ходять люди, як нiмi… Я вiдчув, як раптом замлоiло в ямцi пiд грудьми, перед очима попливли жовтi кола. – Та що ти там бурмочеш, нiби три днi не iв, мать твою? Голосно читай! – Чоловiк нервово закрокував навколо столу, постукуючи по ньому вузлуватими пальцями. – У колгоспному ярмi Ходять люди, як нiмi. Як отара, день при днi… Заробляють трудоднi… Анi пiснi, анi волi, Бiднi, ледве дишуть. За сiм днiв роботи в полi Їм один запишуть. Я читав, а в головi схарапуджено металися думки: як цей вiрш потрапив до рибоокого? Хто мiг вирвати аркуш iз мого потаемного зошита, якого я нiкому жодного разу не показував? – Ну, упiзнав свое писанiе, поет хренов? – Це не мое. – Не твое?! А чие? – Не знаю. – А почерк чий? – Тут же друкованi букви. – Ти диви, справдi друкованi… Мда… Мда… Неси-но своi зошити. Нi. Хай директор принесе, а то ти ще загубиш дорогою. Чи сам загубишся, мать твою… Бiгай потiм за тобою лiсом. Директор витрусив iз торбини на стiл двi книжки й кiлька зошитiв. Але в жодному з них не було вирваноi сторiнки. Мене посадили у «воронок» i повезли додому. У землянцi хiба що мокрих стiн не роздовбали, але також не знайшли нiчого. Той зошит наче крiзь землю провалився. Та й що такого цiкавого вони б там знайшли? У ньому було десяткiв два вiршiв про мое перше кохання, у якому я й сам собi ще боявся зiзнатися, i ось один такий, про колгосп… Хтось вирвав аркуш iз крамолою, а самого зошита забрав i заховав. Та так заховав, що тепер я й сам не знаю, де його шукати. Але навiщо? Навiщо вiн це зробив? Мiг би вiддати рибоокому весь зошит. Тим бiльше, що всi iншi вiршi я просто писав, а не виводив друкованими лiтерами, i вони могли б «без суда и следствия»… Мене допитували ще кiлька днiв. Цибатий кричав, що вiн i так точно знае: «Це твiй, бандитський вилупку, пасквiль на власть, яка принесла в цю дiру, у цю лiсову глухомань i колгоспи, i заводи, i культуру, але такi неблагодарнi тварi, як ти, не вмiють оцiнити те, що iм на блюдечку з голубою кайомкою подали», – мое зiзнання йому до дупи, але вiн звик розв’язувати язики й не допустить, щоб його за носа водили. Та той крик розбивався об мое мовчання, як горiхи об стiну. І до нас знову приiхали вночi. І знову все повторилося, як тодi, коли забрали тата. – Ну що, невеста з тiлi-тiлi-теста, пiдросла? – реготнув до Марiйки той самий, дебелий. – Я ж тодi казав, що ми тебе оставляемо, але поки що. От тепер приiхали сватати. Брат твiй женишка тобi пiдшукав. Знаеш, як звати його, женишка тоесть? Сибiр. О, то пацан шо нада! Крепкий, здоровий, як бугай, тiльки холодний дуже. Ну нiчого, ти ж гаряча, розiгрiеш його, так сказать, розтопиш своiм пламенним серцем його вiчний лiд. Ха-ха-ха… Ну що ти носа вернеш, чого кривишся? Сибiр тобi не нравиця? Понравиця, полюбиш, як миленька. Ще не такi полюбили. Посватали нас аж у Сольвiчегодський район Архангельськоi областi. Привезли вночi, висадили в заснiженому полi пiд величезною чорною пiдковою лiсу. Мороз аж шкварчить. Сплюнеш – а на снiг не слина, а крижинка падае. Мама, така знесилена довгою дорогою, що й говорити вже не могла, прошепотiла нам iз Марiйкою, щоб ми бiгали або хоч ходили, ходили й не зупинялися. Сама вона вже не мала на те сил. Ми всю нiч бродили слiдом за такими ж, як самi, виснаженими, напiвпритомними, бродили по колу, утоптуючи снiг i зiгрiваючи себе рухом. Страшенно хотiлося зупинитися, упасти на рипуче бiлоснiжне простирадло поля й заснути. Сон марою волочився за нами, чiплявся за руки, гирями зависав на ногах, солодко цiлував у повiки. Хтось, бувало, i пiддавався тим поцiлункам, а тодi падав, мов пiдкошений. Коло на мить сповiльнювалося, пiднiмало свою ледь теплу загублену ланку, ставило на ноги, здмухувало з неi важкий налiт сну та снiгу, приводило до тями, прилаштовувало до себе й рухалося далi. Адже зупинка означала смерть. Тiльки-но засiрiв ранок, коло розпалося й потягнулося на звуки вантажiвок, що загуркотiли вiд лiсу. Тi, хто не ходив у колi, уже не почули рятiвних звукiв автомобiлiв, не пiдвелися зi снiгу. Ми вкинули мерзлi трупи в обледенiлий кузов однiеi з машин, в iншi сiли живi. Ох мамо, мамо… Нащо я дозволив вам тодi заснути?! Марiйка вiдiйшла за рiк. Кашляла дуже. Коли табiрний наглядач виштовхував ii того ранку з бараку на лiсоповал, вона аж палала, а привезли сестру звiдти холодну як лiд. Я дивився на неi й навiть плакати не мiг – щось клекотiло в грудях, i сльози згоряли в тому клекотi, не докотившись до очей, – тiльки стискав кулаки й потай присягався, що нiзащо не залишуся тут. Нiзащо! Навiть якщо менi суджено буде вирватися на волю лише на день чи й на годину, а далi загинути, усе одно втечу. Думка про втечу не полишала мене нi вдень, нi вночi. Вона стала тим маленьким невидимим двигунчиком, який щоранку заводив мое тiло, пiднiмав його з дерев’яного лежака, гнав по артерiях кров i наповнював це сiре, гнiтюче життя сенсом. Мозок уперто прокручував варiанти втечi, а очi никали мерзлою землею, нiби сподiвалися побачити в нiй якийсь потаемний хiд, який би вивiв мене на волю. Якось мiж високими штабелями дров та купами обрiзаного гiлля з повалених дерев мiй погляд наштовхнувся на невеличку довгасту ямку розмiром iз дерев’янi ночви. Ямка неглибока, але таку сухоребру здихлю, як я, вона повинна була вмiстити. А якщо зверху ще й чимось прикидати… якщо закидати, скажiмо, дровами… а пiд дровами ж можна дихати… Спочатку я обмiрковував, кого б попросити про таку незвичну послугу. Але мiй насторожений внутрiшнiй голос пiдказував, що довiряти не можна нiкому. Чекав дня, вибирав сприятливу мить, коли поблизу заглибини нiкого не буде i я зможу прокрастися мiж штабелями, покласти в неi свое згорнуте калачиком тiло й попливти в нiй, як у човнику, нестримною течiею часу. Така мить настала. Змiна добiгала кiнця. Насувалася негода. Рвучкий вiтер поквапливо наганяв темнi отари хмар, сутiнки щiльно огортали лiс, бiля дiлянки iз залишками вирубки нi душi. Я прокрався до того рiвчачка, влiгся в ньому, гачкуватою гiллякою потягнув на себе складену поруч купу полiн – дров’яна стiна посунулася на мене, упала, мало не прибила своею вагою. Але я й не ойкнув. Лежав, вдихав п’янкий запах соснини й чекав, коли лiсоповал спорожнiе. Тiльки-но через продухи мiж полiнами темно глипнула нiч, вибрався з-пiд завалу, прислухався й кинувся навтiкача. Вирiшив: треба бiгти, бiгти й не зупинятися, щоб добратися якомога далi, поки не спохопилися. Години за двi був уже бiля колii, видряпався на платформу, вантажену лiсом, i причаiвся. Вiд радостi, що таки зумiв утекти, аж не тямився. Але доiхати вдалося тiльки до Сольвiчегодська. Звiдти назад у селище пiд конвоем. – Тебе зразу пришльопнути, як собаку, чи трохи помучити? – дихнув менi в обличчя перегаром Однорiг i нацiлився в мене оброслою чорними волосинами бородавкою, припасованою прямiсiнько над перенiссям. За кольором цього круглого наросту, що й дав прiзвисько начальниковi охорони, можна було дiзнатися й про кiлькiсть алкоголю, яку той спожив, i про рiвень лютi в його кровi. Наразi вони аж зашкалювали: бородавка стала темно-бордовою iз синiм вiдливом. Отже, Однорiг i справдi мiг мене пристрелити. Але чомусь передумав. Раптом криво посмiхнувся. – Любiшь бегать? Харашо! Будешь бегать! Наступного дня пiд кiнець змiни начальник охорони особисто явився на лiсоповал. Пройшовся вздовж колони, яка рушала до баракiв, i тицьнув у мене пальцем. – Стаять! Два шага вперед! Вокруг паляни бегом марш! Я робив коло за колом навколо вирубки, а вiн стояв i посмiхався, аж поки я не впав. Наступного дня все повторилося. І третього, i четвертого, i п’ятого… Мое виснажене роботою й бiганням тiло волокли до бараку, як мiшок iз тирсою, i кидали на нари. Вiд вечерi на той час уже не залишалося й слiду, i я засинав тяжким сном, не маючи й рiски в ротi. А вранцi знову робота. Вiдчував, що довго не протягну. Однорiг, казали, уже з кимось заклався, скiльки днiв менi залишилося на цьому свiтi снiг топтати. Та i його днi в таборi вже були злiченi. Уночi, повертаючись iз черговоi пиятики, вiн влупився чолом об дверi – на ранок його бородавка нагадувала велику синю порхавку, а пiд обiд його повезли до шпиталю в Сольвiчегодськ. Вiдтодi я його не бачив. Майже рiк я валив лiс, iв баланду, ходив на полiтiнформацii. І весь цей час денно й нощно виношував у головi план новоi втечi. Продумував, яку пору року краще вибрати (вирiшив, що лiто), як буду iхати, де виходитиму й робитиму пересадки, де йтиму пiшки, як обминатиму дороги; вивiдував i запам’ятовував розклад руху потягiв. До лiта не витерпiв. Утiк у березнi. Із селища вибрався так само. Але цього разу вже не поспiшав вилазити з-пiд дров’яного завалу, лежав майже двi доби, поки мене не перестали шукати поблизу лiсоповалу й на найближчих станцiях. Третьоi ночi, геть задубiлий, вибрався з-пiд дров, пробрався на платформу з деревиною, проiхав зупинки три й зiстрибнув. Три днi пробирався лiсами вздовж колii. На свiтанку четвертого купив квиток у загальний вагон пасажирського потяга – до найближчоi станцii (треба було економити грошi), далi – зайцем, iнколи пiд сидiннями в загальних вагонах. Кiлька разiв змiнював потяги й товарняки. Я не розслаблявся нi на хвилину, небезпека загострила моi слух i зiр, страх бути спiйманим зробив мене надзвичайно обережним – як лiсовий звiр, я на вiдстанi вiдчував чужi запахи, вловлював пiдозрiлi звуки, передбачав розставленi пастки, обминав iх i рухався далi. І все ж ця мандрiвка також могла обiрватися. Це сталося вже перед Москвою. Я купив квиток у загальний вагон до найближчоi станцii, але не вийшов на нiй. Як завжди, примостився посеред вагону – так, щоб можна було бачити дверi з обох бокiв й у разi небезпеки вчасно пробратися до виходу або заховатися пiд сидiння. Чахкання потяга, нiчна задуха в напханому людьми вагонi, похропування з усiх бокiв… Менi здавалося, що я тiльки на мить провалився в сон, лише на якусь секунду-другу. Схопився вiд того, що хтось торсае за плече. Зi сну не мiг зрозумiти, де я й хто передi мною. Чоловiк у форменому картузi дивився на мене й мовчав. Я також мовчав i дивився. Вiдчував, як холонуть пальцi рук i нiг, прислухався до безладного гупання серця, безпорадно зiпав ротом i подумки молився. Що вiн угледiв тодi у моiх розширених зiницях, той суворий залiзничний службовець iз потворним рубцем на шиi, що грубо випинав з-пiд комiра шинелi? Що прочитав у моему затерплому поглядi? Може, у нього десь такий же син, як я… А може, того холодного весняного досвiтку на терезах душi чоловiка просто переважила Людина, а не Контролер… Вiн постояв, мовчки повернувся й пiшов далi. Тодi я вперше зрозумiв: е система з ii залiзними законами й капканами, але е й просто люди, якi навiть в умовах найстрашнiшоi системи можуть вибирати – заганяти в тi капкани собi подiбних чи зробити вигляд, що не помiчають переслiдуваних i дати iм хоча б маленький шанс вижити. Я дiстався до Москви. Звiдти – до Киева. У Киевi вiдчув полегшення: вiрив, що тепер уже обов’язково доберуся додому, хоч би довелося пiшки йти чи навiть повзком повзти. У Залiсцi навiть не заходив. Обiйшов село попiд лiском i зразу до Волошенюкового хутора. Довго стояв пiд яблунею, що вже перецвiла, але ще не випнула iз зав’язi зеленi кулачки яблучат. Стояв i вдивлявся в завiшене бiлими фiранками Соломiйчине вiкно. Мене била пропасниця. Хотiв i не наважувався постукати. Що, як вона побоiться навiть говорити зi мною? Що, як уже забула давно? Що, як замiж вийшла? Та й хто я iй? Нам було по шiстнадцять, лише по шiстнадцять. І я поводився, як дурний дiтвак: не насмiлився навiть натякнути, як кохаю ii, як думаю про неi ночами, як мало не млiю, коли вона йде поруч. Тiльки й того, що дивився та вiршi писав, писав i дивився. Інколи менi здавалося, що вона про все здогадуеться. Але то були тiльки здогади, а тепер i вони випаровувалися, як вранiшня роса на травi. Стояв i боявся пiдiйти до хати, ноги наче прикипiли до землi – не мав сили iх вiдiрвати. Скинув черевики, провiв стертими ступнями по молоденькiй травi, вiдчув ii прохолодний лоскiт i раптом впав i зразу ж заснув як убитий: далися-таки взнаки майже двомiсячна мандрiвка, недоiдання, недосипання й безконечне загострене вiдчуття небезпеки. Пiсля пригоди пiд Москвою найбiльше боявся, що мене можуть спiймати пiд час сну, безборонного, розслабленого, i тодi я не зможу втекти. Тому й спав вiдтодi, як заець пiд кущем: одне око дрiмае, друге – навколо позирае. Тепер сон повнiстю забрав мене у свое царство, де так легко мiняються мiсцями земля й небо, змiщуються часовi площини й разом ходять мертвi й живi. Я побачив маму й Марiйку. Стояли посеред безкрайнiх снiгiв, мiцно обiйнявшись, у грубих фуфайках лiсорубiв, у протертих кирзяках, махали менi привiтно руками в грубих брезентових рукавицях i наказували передати вiтання селу. Я просив iх iти за мною, переконував, що це ж так близько, рукою подати: тiльки рiчку перебрести – i вже наша вулиця. Вони завагалися й нiбито вже зiбралися йти. Але рiчечка, ота наша вузенька й мiлка фоса, раптом стала ширшати, ширшати, поки другий берег не забовванiв аж десь бiля обрiю. Їi вода почорнiла, збурунилася, загрозливо зашумiла, покрилася сивою пiною. Я з жахом усвiдомив, що це ж не фоса, яка протiкае за нашим городом, а Пiвнiчна Двiна й що перейти ii мама з Марiйкою вже нiяк не зможуть. Протилежний берег вiдсунувся за обрiй, мама й сестра ставали все меншими, меншими, поки зовсiм не зникли. – Мамо! Марiйко! – кричав я. Вони, мабуть, також щось кричали з-за обрiю, але iхнiх голосiв уже не було чутно. Тiльки рвучкий вiтер над чорною водою, тiльки вiтер… Я прокинувся вiд голосного мукання. Крiзь високi стебла мальв, що, як молоденькi чатовi в малинових беретиках, стояли над стежкою мiж садком i подвiр’ям, побачив Соломiйку – вона виганяла за ворота корову. Чорно-ряба, здаеться, не дуже хотiла йти на пашу й норовила повернутися до теплого хлiва. Але ось напiвсонне мукання почулося вже з вулицi. Соломiйка побiгла в сiни, вийшла з двома порожнiми вiдрами, пiшла до криницi. Я чекав: а раптом ще хтось вийде з хати, а раптом… – Хто там?! Голос наполоханий, i вiдра брязь об довгий кам’яний брус пiд тином. – Не лякайся, Соломiйко! Це я… – Хто «я»? – Не впiзнала? – Ти?! – Вона дивилася на сiре дрантя, що звисало на менi, як на городньому опудалi, на моi босi ноги й усмiхалася крiзь сльози. – Я так i знала, що тебе вiдпустять! Так i знала! Ти ж нi в чому не винен! Не було такого дня, щоб я про тебе не думала. – Мене не вiдпустили. Я втiк, Соломiйко. Може, вони вже й тут шукають. Ти… Тобi не обов’язково… Тiльки скажи – i я пiду звiдси. Тiльки хоч слово… – Шукають? Ну й хай собi шукають! – Вона озирнулася, схопила мене за рукав i потягла до дверей. – Я тебе зараз «пiду»! Я тебе так «пiду»! Не находився ще, гуляко нещасний! Нагодувала, нагрiла в печi баняк води, налила ii в дерев’яний цебрик, поклала поруч сiрий полотняний рушник iз вишитими пiвниками по краях i батькiв одяг («вiн завеликий, але потiм я вшию»), сором’язливо вийшла з хати. А коли зайшла, наказала: – На горище! У нас причiлок подвiйний, ще в сорок третьому покiйний тато зробив. Там не раз хлопцi переховувалися. Схованка тiсна, але надiйна. Гуляй собi на горищi, але тiльки-но вiдчуеш небезпеку – одного снопа вбiк i туди: сиди й носа не висовуй. Треба перечекати, пересидiти. Щось же мусить змiнитися! Мусить! Не може ж так бути вiчно! Соломiйка пiшла до школи, де вона вже рiк вчила першокласникiв. А я пробрався в схованку мiж двома рядами житнiх снопiв i вперше за стiльки часу заснув тривалим, мiцним, спокiйним сном. Спав пiвтори доби з невеликими перервами, коли Соломiйка будила мене й змушувала поiсти. Остаточно прокинувся вiд галасу. Визирнув крiзь солому – i серце похолонуло: хутором снували якiсь люди. Бiля криницi стояла порожня вантажiвка – мабуть, тi чоловiки приiхали на нiй. Чув, як гримали хатнiми дверима, як щось перевертали всерединi, як скрипiли щаблi драбини, приставленоi до горища, як хтось сердито сопiв i топтав ногами купку торiшнього сiна на ньому. От тобi й змiни, панно вчителько! – Знайшли криiвку пiд лiсом… Хлопцiв, мабуть, хтось попередив, i вони втекли… От i шукають, – розповiла Соломiйка, блiда, мов крейда. – І за тебе розпитували. Чи не об’являвся часом, чи не подавав якоiсь звiсточки про себе? У мене тривожно тенькнуло в грудях. – Чому це вони саме тебе розпитували? – Ти забув, як нас iще з першого класу дражнили? «Молодий молоду покотив по льоду…» – «…Уставай молода, бо холодна вода», – засмiявся я. – Моя мама тебе завжди невiсточкою називала. – От через те, мабуть, i питали. – Менi краще пiти звiдси… – Навiть не думай! Не вiдпущу! Пiде вiн… Куди? Хто тебе чекае? А про молодого й молоду… То я так, просто нагадала тобi, думала, забув. У селi про це вже давно нiхто не пам’ятае. Та й тi шукальники-питальники самi не вiрять, що ти мiг iз такоi далечини аж до села дiстатися. Ще нiхто звiдти не повертався. Думають, що ти десь там, у тайзi, заховався в якiйсь барложцi, а може, i загинув дорогою… Що бiльше часу пройде, то певнiше вони так думатимуть. А там щось змiниться. От побачиш, щось змiниться! Не може так бути весь час. Не покидай мене. Я ж… Я без тебе помру! 2 – Ти щось сказала? Нi? Мабуть, менi просто почулося. Та куди ж ти пориваешся? Чого навiть у снi тулиш до себе свою торбеху писану-вишивану, нiби в нiй твоя доля схована? Що тебе так тривожить? Кого ти боiшся? Ну-ну, спокiйно, спокiйно. Ось випий ще трохи настоянки й спи. Усе минеться. Синцi зiйдуть за кiлька днiв, зламанi ребра зростуться. Думаеш, звiдки цей старий знае, що в тебе ребра зламанi? О, я багато знаю, багато, зеленоока. Поспи ще трохи. Я посторожу. То було дивовижне лiто. Не вельми спекотне, але й без набридливоi мокви, яка так полюбляе наш озерно-лiсовий край. Спочатку я тiльки пiдглядав за ним крiзь щiлинку мiж причiлковими снопами. Бачив, як поступово змiнюеться колiр трави зi смарагдового до темно-зеленого, як з-пiд високих трав’яних хвиль, нiби з-пiд океанських вод, несподiвано випинаються, випливають i вибухають рiзними барвами острiвцi квiтiв, як вони, млосно понiжившись пiд теплим небом, знову зникають, пiрнають у глибини часу, наче в океанськi води, аж до наступного лiта. Як наливаються соками плоди, шерхне й потроху рудiе картоплиння, як усе нижче опускаються важкi круглi корони соняхiв. То було наше лiто. Райське лiто. Тiтка Ганна тiльки зрiдка навiдувалася на хутiр iз села, де тяжко домучував свiй вiк ii покалiчений артритом батько. Тож Соломiйка, схожа на бджiлку, притрушену сонячним пилком, поралася за двох: сапала город, носила воду з калабанi на огiрковi грядки, зжинала серпом бурячиння для теляти, виганяла корову на випас, годувала цiлий виводок качок. Я дивився з горища, як вона клопочеться, й аж нетямився, так хотiлося взяти в руки косу чи сапку, граблi чи пилку, стати поруч iз Соломiйкою. Але вона й чути про це не хотiла: «Береженого й Бог береже». І я нудився у своему сховку та чекав ночi. Тi ночi!.. Спочатку вiдчинялася ляда, крiзь неi пiднiмався оберемок лiтнiх ароматiв – пахло то любистком, м’ятою й чебрецем, то суницями й чорницями, то свiжими огiрками й кропом, то вишнями i яблуками-папiрiвками. Слiдом за тими пахощами з’являлася Соломiйка. Сонце м’яко промiнилося крiзь ii смагляву шкiру й освiтлювало горище. Пружнi груденята, як налитi медовими соками яблука, падали менi до вуст. Ми раювали. Я божеволiв вiд того сяйва, вiд тих доторкiв, вiд тих пахощiв, вiд того нiжного туркотiння. Якось, коли вона заснула бiля мене, я тихенько спустився зi своеi схованки на землю. Пiдкрався до старезноi грушi, бiля якоi висiла коса. Торкнувся пальцем леза, що синювато сяйнуло проти мiсяця, i не стримався – збиваючи росу, пiшов, майже побiг стежкою через город, до високих трав, що шуганули вже вище колiн. Отямився, коли почув за спиною голосне схлипування. – Чого ти, дурненька? – Настрашилася. Прокидаюся, а тебе немае. Не роби так бiльше. Чуеш? Не роби! А раптом хтось побачить? Якщо з тобою щось станеться… Якщо, боронь Боже… Як я буду жити без тебе? – Нiкуди я не подiнусь. Та й хто мене тут побачить, на хуторi? Он i тi вже не шукають, забули. Мабуть, i справдi думають, що мене тайговi ведмедi роздерли. – Ну й хай думають! І все-таки моi трудовi спуски на землю вiдтодi стали звичними, особливо в мiсячнi ночi. Роботи на хуторi вистачало, i чоловiчi руки ой як потрiбнi були. Кохання пiднесло мене до небес i притупило почуття небезпеки на землi. Та й хто мав мене бачити? Три садиби розташованi на такiй вiдстанi вiд Соломiйчиного обiйстя, що з них нiц не вгледиш. А iз села до Волошенюкового хутора й удень рiдко хто навiдувався, не те що вночi. Того недiльного ранку я прокинувся вiд сердитого чмихання автомобiля. Визирнув обережно – бiля обiйстя розверталася синя «Победа». Ось вона, здiйнявши хмару куряви на дорозi, хвацько пришвартувалася перед самiсiнькими ворiтьми. Високий молодик з акуратною стрижкою, у начищених до блиску хромових чоботях впевнено вiдчинив хвiртку й попрямував через двiр. Я чув, як вiн радiсно привiтався iз Соломiйкою, як вона запросила його до хати. Який знайомий голос! Та це ж… Господи! Касько! Як вiн за цi роки витягнувся, змужнiв! Яким красунчиком став! Я на мить забув навiть про той застережливий холодок, який завжди вiдчував при рипiннi хромових чобiт, вибрався зi своеi тiсноi схованки, стрiмголов перекотився через копичку запашного сiна, скочив на ноги, нагнувся над лядою, рвучко пiдняв ii. – Ка… І не договорив. Кров раптом шугонула менi в голову, i перед очима попливли червонi кола. – …iне! Соломiя! І серце зрадiе! Соломiя! Кажу знов i знов: «Ти моя найщасливiша мрiя! Ти моя найпалкiша любов!» Я знав цi рядки! Дуже добре знав! Ще б пак! Це ж я сам iх написав. У тому зошитi… Тому самому, який так загадково зник тодi, у педшколi, i з якого було вирвано той злощасний аркуш, через який мене вiдправили в товарняку до Сольвiчегодська. До Сольвiчегодська, у мерзлiй землi якого залишилися мама й Марiйка. «Соломiя!/І серце зрадiе!..» Цей вiрш я написав для Соломiйки. Написав, та так i не прочитав нiколи! Я стояв, наче блискавкою вражений, – тримав у руках ручку ляди й не знав, що з нею робити, не мiг нi розiгнутися, нi дихнути. А в сiнях знову рипнули чоботи й почувся смiх. – Ну ти подумай, добре подумай, Соломiйко! Чого тобi в сiльськiй школi киснути? А з райкому комсомолу знаеш як можна стрибнути? На самiсiнький Олiмп! Менi обiцяють пiдвищення. І ти за мною пiднiмешся. Та ми б iз тобою!.. – Та чи я зайчиха, щоб стрибати? – смiеться Соломiйка. – А хiба я писав би такi вiршi для зайчихи? Це вiн писав?! Це вiн?!! А грiм би його вбив! – Ти… Ти… для мене все, – чулося iз сiней. – Ну навiщо таку красу на хуторi ховати? Для кого? Кращого за мене все одно не знайдеш. Даю тобi тиждень на роздуми – i… Я чув його важке дихання, чув, як Соломiйка пручаеться. Мозок накрила гаряча хвиля, i вiн уже не мiг керувати моiм тiлом, воно не слухалося його, тремтiло вiд гнiву й аж корчилося вiд бажання вбити того прилизаного в хромових чоботях. Я рвонувся донизу. Але не встиг: вiн пiшов, голосно гримнувши дверима й насвистуючи якусь веселеньку мелодiю. Соломiйка розкинула руки й затулила собою сiнешнi дверi. – Зупинись! Отямся! Що ти надумав?! На себе погибель накличеш! А я? А моя мама? Вiн приiхав рiвно за тиждень – у недiлю, о такiй же порi. Знову колеса «Победи» гонорово здiйняли шлейф куряви й завмерли бiля хвiртки. Знову гiсть, порипуючи чобiтьми, ходив хатою й переконував Соломiйку iхати до мiста. Знову читав iй вiрш. Інший, але з того самого зошита… З того самого… І знову обiцяв приiхати. Вiн приiжджав, поки не перечитав усi моi вiршi. Пiсля кожного його вiд’iзду Соломiйка плакала. Тулилася до мене й говорила про лихе передчуття, про якiсь тривожнi вiщi сни, про те, що можна було б кудись утекти, може, навiть завербуватися на Донбас – туди вже кiлька хлопцiв i дiвчат iз села виiхали, щоправда, добровiльно-примусово. Соломiйцi страшно подумати про той Донбас, про шахти, про те, що доведеться попрощатися з хутором, зi школою. Але ще страшнiше залишатися. – Ми ж не злочинцi якiсь, щоб ховатися все життя, – благально заглядала менi в очi. – Менi так хочеться вийти з тобою на люди. Так хочеться народити дитинку. А там, на новому мiсцi, можна було б одружитися й жити собi щасливо. Я пригортав ii до себе, спивав солонi сльози з ii горiхових очей, вдихав любистковi пахощi пшенично-русого волосся, обцiловував ii з голови до кiнчикiв пальцiв. Казав, що готовий хоч на край свiту, аби тiльки з нею, зi своею Соломiйкою. Але це не так просто: потрiбнi документи, i не просто документи, а на iнше прiзвище. Без них же нiде й кроку не ступиш. От тiльки як iх зробити? Вирiшили шукати потрiбну людину. Соломiйка вийшла на вчителя малювання iз сусiднього села. Подейкували, що Григiр Пушкарук працював у повстанськiй друкарнi разом зi знаменитим графiком на псевдо Бей-Зот, який перед вiйною вивчився на художника аж у Варшавi, а пiд час вiйни друкував газету, усiлякi листiвки з вiдозвами, а як треба було, то й липовi посвiдки повстанцям виготовляв. Це вже в сорок четвертому Григора Івановича взяли до Червоноi армii, з якою вiн пройшов до самого Берлiна. Повернувся звiдти з медаллю на грудях. Якби не вона, не допомогли б нi штурм Берлiна, нi два важкi поранення. Григiр Іванович пообiцяв допомогти. Пообiцяв, але не встиг. Тiеi вересневоi недiлi синя «Победа» з’явилася на хуторi не зранку, як зазвичай, а надвечiр. Примчала, здiймаючи вже не куряву, а бризки води з калюж: удень пройшов рясний дощ. Гiсть був не один – iх вивалилося з автiвки трое. Певно, прибули з якогось бучного застiлля, бо всi ледве на ногах трималися, збуджено галасували й розмахували руками. Страх, як холодний вуж, заповз у мое серце, скрутився й причаiвся в ньому. Страх не за себе, а за Соломiйку. Цей вiзит не вiщував для неi нiчого доброго. Дуже вже вони пiдiгрiтi, дуже вже нахабно поводяться. А той… Рипить чобiтьми попереду, поспiшае, аж спотикаеться, розбризкуе калюжi своiми хромовими, з грюкотом вiдчиняе дверi. Серце мое обiрвалося й впало донизу, у сiни, та й покотилося заляпаною iхнiми чобiтьми пiдлогою до хатнiх дверей. Лежало бiля порога й болiсно прислухалося до того, що дiеться за ними. Я почав спускатися слiдом за своiм серцем. Але забрьоханi жовтим суглинком гостi не затрималися в хатi: гримнули дверима зi свiтлицi, потiм сiнешнiми, затупотiли, зачвакали по калюжах, зарепетували п’яними голосами. Я вистрибнув назад на горище. Думав, що п’яна компанiя пiшла до автiвки. Визирнув крiзь причiлкову солому, а там… Господи, як ти мiг таке допустити?! Як ти мiг?! Соломiйка в самiй лише сорочцi, розiрванiй на грудях, боса, з розпущеним волоссям, що пшеничним снопиком огорнуло ii голi плечi, стояла бiля криницi. Ще мить – i вона вже не бiля, а над нею. Одна нога на дошцi, припасованiй для вiдер, друга – на краечку зрубу, над самiсiнькими цямринами. – Не пiдходь! – закричала у вiдчаi. – Калiсiю-у-у-у! Не пiдхо-о-о-одь! Бо скочу! Але вiн не зупинявся. Бiг, засапаний i розчервонiлий, i його хромовi чоботи рипiли на всю вулицю. Гаряча хвиля накрила мене, заслiпила, шпурнула з горища. Не пам’ятаю, як я рвонув на себе важку ляду, як перелiтав щаблi драбини, як летiв через подвiр’я, розхлюпуючи босими ногами холодне моквиння[5 - Мокрота, сирiсть (дiал.).]. Вони вже обступили криницю з трьох бокiв, нiби в облогу брали, i голосно смiялися. Найголоснiше – вiн, Касько. – Зупинiться! Не треба! Не треба… Не чiпай ii, брате-е-е! Оте «брате-е-е!» було моею останньою надiею зупинити його. Але вiн не зупинився. І тi двое теж. Коли я вибiг за ворота, Соломiйки бiля криницi вже не було. – Будь ти проклятий, Каiне! Що ж ти наробив?! – у вiдчаi закричав я. Трое вiдсахнулися вiд колодязя, повернулися до мене, дивилися осоловiлими очима, з яких потроху вивiтрювався хмiль. Враз зiрвалися, пiдскочили до мене, схопили, повалили на землю, вивернули руки, били ногами в живiт, пiд ребра, у голову, майже непритомного потягли до автомобiля. Менi було байдуже. Я не вiдчував болю. Те, що вогнем пекло в грудях i розривало серце, не мало нiякого стосунку до цих ударiв чобiтьми. 3 – Ну як ти, зеленоока? Подрiмала трохи? Рука не затерпла, сумку тримаючи? Добре-добре, не буду. На ось, попий. Та не кривись, як середа на п’ятницю. Я знаю, що гiрке, знаю. Сам же заварював цю гiркоту, поки ти спала, сiм трав до неi вкинув i три корiнчики додав. Пий-пий, не кривися. Не цукерками ж менi тебе лiкувати. Може, скажеш щось? На душi полегшало б. Мовчиш, не хочеш. Значить, iще не час… Мордовiя, Явас, табiр суворого режиму. Десять рокiв вiд дзвiнка до дзвiнка. І десять рокiв тiльки думки про втечу. Тiльки думки й жодного, навiть крихiтного шансу. З Мордовii мене етапували до Воркути й кинули до шахти. Мiсяць я придивлявся та прислухався, а тодi взявся за свiй план. Заховався в шахтi, дочекався, коли всi вийдуть на-гора, уночi прокрався на вагонетку з вугiллям, зав’язав обличчя хусткою, щоб вугiльна курява не забила дихальнi шляхи. Так i дiстався до колii. Добре знав iз попереднiх спроб, що з товарняка на станцii сходити не треба: там уже можуть чекати всюдисущi охоронцi пекла. Якщо зiстрибувати, то тiльки мiж зупинками. Пiдкотився до краю платформи, присiв, випльовуючи з бронхiв густу чорноту й хапаючи ротом повiтря, вiдштовхнувся ногами й стрибнув у невiдомiсть. Чорний-чорнющий, летiв крiзь чорну нiч. Летiв так довго, нiби перелiтав з одного свiту до iншого. Легко, як нiж у масло, ввiйшов у якусь податливу крижану субстанцiю й захлинувся нею. Обпечене холодним вогнем тiло на мить зсудомилося, а тодi розпрямилося, зарухалося, забоблялося, iнстинктивно намагаючись виборсатися на поверхню: поклик життя не давав менi перетворитися на бурульку. Я й не зразу второпав, що опинився у водi. Уже пiзнiше виявилося, що вистрибнув iз товарняка на мосту через Печору. На тому самому, яким мене недавно везли до Воркути. Це було так несправедливо й так жорстоко, що менi хотiлося стрибнути назад у Печору й не випливати бiльше з ii холодних вод. Пiсля крижаноi купелi, якою закiнчилася моя втеча з табору у Воркутi, я потрапив до кам’яного мiшка – видовбаноi в каменi вузькоi ями. Мене кинули туди голим-голiсiньким i залишили без iжi й води. Це було не перше мое знайомство з камерою в каменi. Але, здаеться, цього разу мене хотiли остаточно згноiти в нiй. Тримали два тижнi. Тюремники з нетерпiнням позирали на мое перетворене на напiвтруп висохле тiло, на порепанi до кровi вуста, запалi щоки, запаленi очi: вони чекали мого кiнця. Та коли один iз них штовхнув мене носаком пiд ребро, я плюнув йому на чобiт. Плювка, щоправда, не вийшло: за спеченими гарячкою губами – тiльки терпкий, висохлий язик. У мене не було страху, бо мене вже нiхто нiде в цьому свiтi не чекав, менi не було кого втрачати… Мое життя належало тiльки менi. Я мiг робити з ним що заманеться: тремтiти над ним, як лихвар над золотом, розбити його, викинути, продати. Але я вибрав обмiн – життя на кiлька днiв чи навiть годин або хвилин волi. Я заклався, не знаю, з ким саме – з Богом, архангелом Михаiлом чи сатаною, – але заклався, що не помру нi в кам’яному мiшку, нi на табiрних нарах, нi на каторжнiй роботi. Останнiй мiй подих буде не в зонi. Я мусiв виграти цей заклад. Мусiв – i край! І це додавало сили моему напiвзруйнованому тiлу. Пiсля Воркути мене перекидали з мiсця на мiсце, нiби зумисне, щоб не зорiентувався й знову не вибрався. А може, була така iнструкцiя в iхнiй системi. За час тривалих табiрних мандрiв я перетворився з юного наiвного хлопця на посивiлого мовчазного чоловiка з гострим, наче рiзьбленим iз каменю, упертим профiлем i затятим поглядом. Уже таким я прибув до Архангельськоi областi. Нове старе мiсце… Сюди колись мене доправили з рiдних Залiсцiв i викинули посеред ночi з товарняка на снiг, тут, пiд Сольвiчегодськом, я втратив маму й сестру, звiдси розпочалися моi невiльницькi блукання. Тепер це мiсце стало для мене сьомим колом пекла. Але саме тут судилася менi зустрiч, яка перевернула все мое життя. Про дивного в’язня, перед яким навiть охорона часом навприсядки ходить, менi розповiли вже на третiй день перебування в зонi. – Шишка кремльовська, хрен московський! – сердито сплюнув дебелий кримiнальник. – Аплюсини й лимони, гад, жере. А в мене зуби вiд цинги ходором ходять. Чоловiк рокiв п’ятдесяти в такiй же, як у нас, арештантськiй робi, насмiшкувато примружив виразнi чорнi очi. – Приходь – подiлюся. Тiльки матюки iз собою не бери – вiд них лимони скисають. Паханова братва загула незадоволено: авжеж, у барацi живе, на табiрних нарах, для виду в зонi горбатиться, але норми з нього не питають. А посилочки з Москви одна за одною – з книжечками, марципанами там всiлякими, он знову цитрусовi пахнуть, аж iм животи зводить. Начальство табiрне зубами скрегоче, але кусьнути цабе московське боiться. Може, вiн марципанами своiми з ним, тобто начальством, дiлиться? Я спочатку не йняв вiри почутому: мало що блатнi говорять. У тому, що поважне цабе може потрапити за колючий дрiт, нiчого дивного. У цiй краiнi падiння з висоти пташиного польоту прямiсiнько в болото було справою звичною. Бачив я таких. Мало хто з них витримував, мало хто виживав. Мабуть, правду кажуть: що вище злетиш, то нижче падати й легше розбитися. Але щоб комусь у таборi дозволено було iсти апельсини й навiть замовляти книжки?.. Це вже щось iз царини фантастики. Та коли почув, що той москвич дае читати своi книжки iншим, вирiшив i собi спробувати: дуже вже хотiлося почитати. – А-а-а, той самий впертющий бiгун! Чув, чув! – Вiн примружено подивився на мене й простягнув руку. – Олексiй Каплер, Олексiй Якович. Кажуть, ти з Украiни. Не з Киева часом? – Нi, з Волинi. – А я з Киева. – Вiн iще раз пройшовся по менi зацiкавленими чiпкими очима. Менi аж мулько стало вiд того прискiпливого погляду, що нiби оцiнював мене, запитував, чого я вартий. – Ну що ти нiяковiеш, як засватана дiвиця? – поплескав мене по плечу Каплер. – То в мене професiйне: я ж кiно знiмаю, сценарii пишу, одне слово, митець. От i придивляюся до людей – хто на яку роль бiльше пiдходить. Думаю, ти мiг би головним героем у моему фiльмi бути. – Та куди вже менi до кiна… А ви з Киева, значить. Чого ж тодi вас шишкою кремлiвською називають? – здивувався я. – А вони так називають? От босота! Бачиш, яка iсторiя, любий бiгуне. На цей милий курорт iз дротяними узорами й морозяними ваннами я справдi прибув зi стольного града Москви. Але на бiлий свiт з’явився в не менш стольному градi Киевi. Мiй батько був купцем першоi гiльдii. Купцем першоi гiльдii! Розумiеш? О, це тобi не фунт родзинок. Може, якби не революцiя, якби бiльшовики не викоренили купецтво як клас, то i я став би таким же, як Якiв Нафталiевич Каплер. Торгував би собi помаленьку, грошенята рахував, у гостi до поважних людей ходив би. Але… Та це неважливо. Головне, що з торбами по свiту я пiсля революцii не пiшов. А чому не пiшов? Бо в мене голова на плечах. Бачиш, який казанок? Ось так. Кругом якраз такий театр розiгрувався… Уся краiна – суцiльна сцена. То куди ж менi було йти, як не на сцену? От i став артистом. У п’ятнадцять рокiв мав уже в Киевi свiй театр «Арлекiн». А потiм подався в кiношники. Кiно – це зовсiм нове мистецтво. Це така сила! Запам’ятай: за ним велике майбутне. Кiно я й пiдкорив Москву. Ну, може, не всю, – хитро всмiхнувся Каплер, – але кращу ii половину, жiночу, точно. Чогось вони налетiли на мене, як мухи на мед. То що б ти хотiв почитати? – А що у вас е? – Усе, крiм посiбника з органiзацii втеч iз таборiв. Поки менi пошта такого ще не доставила, пропоную для початку почитати п’еси Шекспiра. Чув про такого? Читав щось? – «Ромео i Джульетту». Польською мовою… – Польською? – здивувався Каплер. А коли дiзнався про книжки з маетку Брагiцьких, iще раз пильно обкинув мене своiм чiпким поглядом. – У мене росiйською. Думаю, розберешся. Книжку я буквально «проковтнув» за два вечори. Удруге Каплер зустрiв мене вже як давнього приятеля, чи, скорiше, як сина свого давнього приятеля. У цього харизматичного чоловiка й справдi була неабияка голова на плечах – у неi запросто могли б вмiститися кiлька енциклопедiй. Був вiн i артистом, i режисером, i кiнодраматургом, i сценаристом. Словом, вiдомий чоловiк, популярний. Та й не тiльки жiнки його, видно, любили – влада теж полюбляла, iнакше б не нагородила Сталiнською премiею. Звiсно ж, за фiльми, якi прославляли ту саму владу. Тож мусiла вона берегти свого пестунчика як зiницю ока й не давати й порошинцi впасти на його голову. Чого ж тодi звалилася на ту голову цiла брила кам’яна? Виявилося, усе через кохання. Донька Сталiна Свiтлана так закохалася у свого кумира, вiдомого серцеiда й улюбленця багатьох «вершкових» москвичок, що голову втратила. Зате сам генсек знавiснiв, коли дiзнався про об’ект ii захоплення. «Та ти на себе в дзеркало подивися! Потрiбна ти йому! А як уже так закортiло в когось закохатися, то могла б собi росiянина знайти, а не жида!» Сталiн ненавидiв евреiв. До того ж вважав, що Каплер тiльки захопився його Свiтланою, але нiколи ii по-справжньому не покохае, а це боляче било по хворобливому самолюбству кормчого. Вiн був переконаний, що цей роман його доньки з Каплером наче пляма вiд бульйону на його генсекiвському френчi. Щоб раз i назавжди покiнчити з цим, Сталiн нiчого нового вигадувати не став, а зробив те, що звик робити з усiма неугодними, – вiдправив доньчиного кумира на пiвнiчнi простори СРСР, щоб не морочив iй серце, а йому – голову. Але слiдом за суворим рiшенням Сталiна надiйшла до табору вказiвка не забувати, що це не звичайний в’язень, що за ним у зорянiй Москвi сохне сама Свiтлана Йосипiвна, тож опальному лауреатовi Сталiнськоi премii мае бути чимало дозволено. Може, i справдi в серцi Каплера вiднаходило якийсь вiдгук те, що я також з Украiни, де народився й вiн. А може, зацiкавив я його своею любов’ю до книжок. Як би там не було, а взявся вiн учити мене всього, що знав сам. Знав вiн багато, але не покладався тiльки на свою пам’ять – замовляв у Москвi книжки. І наука в таборi просувалася темпами – куди там унiверситетським! Антична i европейська лiтература, iсторiя й зокрема iсторiя культури, психологiя творчостi, кiнодраматургiя, режисура… Усе це мiй молодий мозок, нагло вiдлучений вiд навчання й спраглий до знань, жадiбно вбирав у себе, як суха губка – вологу. – Вийдеш на волю, приiжджай до Москви – я тебе до свого iнституту влаштую, будеш кiно знiмати чи сценаристом або актором станеш. А як не буде мене в Москвi… Всяке може трапитися… Усе одно поступай вчитися. Ти маеш i розум, i характер. Запам’ятай: освiта дае людинi вiдчуття свободи. А вчитися тобi пiсля нашого табiрного унiверситету буде дуже легко, – сказав вiн якось пiсля чергового заняття. Сказав i загадково всмiхнувся. Дивно так усмiхнувся. Нiби задумав щось, але не знав, як той задум складеться. Та й хто там мiг достеменно знати, яким боком повернеться його доля, чим завершиться день нинiшнiй, що буде завтра й де вiн опиниться пiслязавтра. Той вечiр я майже не запам’ятав. Марив у тифознiй гарячцi. Епiдемiя вже забрала кiлька десяткiв ув’язнених, але я мусiв вижити. Мусiв, бо не мiг померти в неволi. Не мiг! Я ж заклався, я ж… Навiть у тi короткi митi, коли язики вогневицi трохи спадали з мого розпеченого тiла i я виринав iз небуття, насамперед чiплявся за думку про те, що не можу так закiнчити життя. Нi! Нi! Нi! Нiзащо! Мене рятували всiм селом: припливали на червоних хвилях марень тато й мама, Соломiйка й Марiйка, родичi й сусiди, припливали з цього й з того свiту, змочували моi спеченi вуста криничною водою, обкладали мене вiд голови до п’ят прохолодним капустяним листям i подорожниками. Жар спадав, я знову приходив до тями й уперто повторював, що не можу, нiзащо не можу померти тут, у цьому смердючому барацi за колючим дротом. Одного разу крiзь жовтий туман, що огортав мене з усiх бокiв, побачив Каплера й шпитального лiкаря Рихтицького. Каплер про щось просив Рихтицького. Здаеться, щоб вiн потурбувався про мене, зробив для його табiрного студента щось таке, що той мав зробити для самого Каплера. Менi було байдуже, що мае зробити Рихтицький. Я переймався куди важливiшою справою: вижити, вижити i втекти, а вже тодi можна й померти. Коли ж нарештi зовсiм випiрнув iз гарячки, геть змордований хворобою, Каплера в таборi вже не було. Залишилися тiльки кiлька стосiв книжок i записка: «А. Горничу. Мене забирають. Сподiваюся, що на волю. Книжки лишаю тобi. Найперше рекомендую прочитати Шекспiра. Не зупиняйся: учися далi, читай. І не забудь: освiченiсть дае вiдчуття свободи. Довiрся лiкаревi Р. Вiн допоможе тобi». Шекспiра я вже перечитав разiв три. Що тодi означае ця рекомендацiя? Тижнi за два, проходячи пiсля лiсоповалу бiля шпиталю, я побачив крiзь загратоване вiконечко Рихтицького. Той махнув рукою й приклав пальця до вуст: мовляв, зайди, але обережно. Бiля дверей лiкаря сидiло трое чоловiкiв у робах i один у солдатському одностроi – вочевидь, наглядач супроводжував занедужалих в’язнiв. Я для годиться закашлявся, присiв i став чекати. Рихтицький був iз репресованих. У таборах бракувало квалiфiкованих медикiв, тому нерiдко в шпитальних кабiнетах можна було побачити неблагонадiйних у бiлих халатах. Вони почувалися не набагато вiльнiше й ситнiше, нiж ми. Табiрне керiвництво з недовiрою ставилося до них, плювати йому було з високих сторожових вишок на те, як тi живуть i що iдять. Чимало таких лiкарiв, ослаблених холодом i недоiданням, пiдчiплювали невилiковнi хвороби вiд своiх пацiентiв i самi ставали смертниками. Неважко було здогадатися, що Рихтицький також уже недалеко вiд фатальноi межi. Обличчя аж сiре, щоки запали, пiд очима чорнi кола, груди роздирае сухий кашель. Вiн похапцем узяв мене за плечi, повернув обличчям до вiконця, ткнув пiд лопатки фонендоскоп i зашепотiв: – Завтра тебе переводять. Куди – не знаю. Але вже е список тих, кого етапують звiдси. Я повинен був дати довiдку, що ти вже видужав пiсля тифу й годишся для етапу. Вибачай, мусiв. Мене Олексiй Якович про дещо просив. Я обiцяв, але вже не встигну. На жаль. Чекав, коли ти зовсiм оклигаеш. Може, на новому мiсцi тобi вдасться. – І вже голосно: – Тут Олексiй Якович дав менi одну книжку почитати, казав, що ти ii ще не читав, просив передати ii тобi. Бачиш, навiть дарчий напис для тебе. Це п’еси Шекспiра. «Ромео i Джульетта», «Гамлет», «Король Лiр»… Дуже цiкаво. Обов’язково прочитай! Ну, будь здоровий i не кашляй! – І знову пошепки: – Пiд форзацем… На обох палiтурках… Обережно… Не забудь… Уранцi мене етапували. Знову Мордовiя. Робота на лiсоповалi. Привiз iз собою торбу книжок. А серед них кiлька крупних купюр. Вочевидь, грошi, схованi в томику Шекспiра, були призначенi для Рихтицького як плата за якусь послугу, найiмовiрнiше, за органiзацiю втечi. Але лiкар не встиг виконати обiцяне, а сумлiння не дозволило привласнити чужi грошi. Утiм, вiн уже вiдчував, що скоро перебереться туди, де грошi не мають абсолютно нiякого значення. А от менi вони могли стати у великiй пригодi. Я знову зiбрався тiкати. Втеча з табору – справа майже безнадiйна. Та ще й узимку. Але я вирiшив: пан або пропав – виберу день, коли падатиме снiг, пробиратимуся через лiс, добре б у тайзi пересидiти перiод активних пошукiв, а тодi вийти до колii. Але потрiбен провiдник, який би, по-перше, знав мiсцевiсть, а по-друге, допомiг iз запасом харчiв, без яких цей план коту пiд хвiст. На лiсоповалi працювали кiлька демобiлiзованих солдатiв, якi проходили службу в цих краях i залишилися, щоб заробити трохи грошей. Вони жили поза зоною, мали щотижня один вихiдний день. Серед них i треба було шукати потрiбну людину. Посередником став один iз кримiнальникiв, який узявся також дiстати сухарi та консерви – вiн мав зв’язки з охороною i без проблем, але за певну мзду постiйно доправляв у зону махорку, цигарки, iжу й навiть спиртне. Уранцi на мiсцi вирубки почувся такий розпачливий крик, наче когось рiзонуло бензопилкою. Охорона миттю кинулася до потерiплого. Лише на кiлька хвилин. Але менi цього було досить, щоб заховатися за деревами й зникнути з лiсоповалу. Солдат чекав на мене в домовленому мiсцi, метрiв за двiстi, з двома парами лиж i полотняним наплiчником iз харчами. Вiн бiг попереду легко, як лiсовий звiр, його молоде натреноване тiло не знало втоми. Я ледве встигав за ним: бозна-коли востанне ходив на лижах, та й ослаб пiсля тифу. Але без лиж про втечу звiдси годi було й думати. Снiг уже третiй день поспiль сипав як iз рукава. Снiгопад перетворювався на завiрюху. Те що треба! Пiд вечiр ми дiсталися до засипаноi снiгом лiсовоi хижки. Розпалювати грубку не стали: хоч i снiжило, але я боявся, що дим може виказати нашу схованку. З’iли консерву, по скибцi хлiба, випили талого снiгу й лягли спати. На свiтанку провiдник мав провести мене далi, в iншу лiсничiвку, зорiентувати на залiзничну колiю й повернутися, узявши другу половину обiцяноi плати. Стомлений денним переходом, я заснув, наче в криницю впав. Прокинувся опiвночi. Щось розбудило мене, нiби якийсь дзвiночок у мозку сигнал подав i зразу ж розчинився в тишi. Ця тиша, якась така абсолютна, вiковiчна, як до сотворення свiту, мов обценьками, стискала голову, та так мiцно, що, здавалося, ось-ось вухами кров бризне. Голова розколювалася вiд болю. У хижцi не було нiкого. Серце затрiпотiло вiд тривожного передчуття. Я потягнувся за наплiчником iз консервами й сухарями, якого поклав бiля голови, але його на мiсцi не було. Засунув руку у внутрiшню кишеню, де заховав грошi, – порожньо. Намацав у кишенi штанiв коробочку iз сiрниками, черкнув: маленький язичок вогню на мить освiтив порожню хижку – у нiй нi провiдника, нi наплiчника, нi лиж. Я зiрвався на ноги, з усiеi сили штовхнув дверi, упав на колiна: слiд вiд лиж починався бiля самого порога й губився в лiсi. Якби той юда не вкрав моi лижi, я мiг би спробувати й самостiйно дiстатися, куди намiрився: залишатися без iжi не вперше, а води навколо он скiльки – розтоплюй снiг i пий. Але без снiгоходiв далеко не зайдеш. Холод уже пробирався до кiсток. Я мусiв щось робити: чи запалювати вогонь i чекати або переслiдувачiв, або голодноi смертi, чи вирушати в дорогу, iти й зiгрiватися власним теплом та хоча б крихiтною надiею вирватися з пастки, у яку так необачно потрапив. Вибрав друге. Вiдiрвав вiд дверей хижки двi дошки, трохи вiдшлiфував iх бруском, яким наточував бритву для голiння, прив’язав своi чудо-лижi до пiдошов валянок i пiшов. Я таки дiйшов до колii. Аж на п’ятий день. Там мене, обмерзлого й виснаженого, пiдiбрали й вiдправили до шпиталю. Праву ногу вдалося врятувати, а на лiвiй, у яку через дiрку у валянку постiйно набивався снiг, ампутували всi пальцi. А потiм був ще й карцер. А вже опiсля – Колима. Звiдти, сказали, ще нiхто не втiк. Нiхто! Але завжди знаходиться хтось, хто робить те, що досi не вдавалося нiкому… 4 – Прокинулась? От i добре. Може, щось скажеш? Хоча б як звати тебе, зеленоока? Гаразд, мовчи. Не бiйся: нiхто не знае, що ти тут. Якби знали, то уже прийшли б. Бач, сiрiти починае, нiч минае. На що ти так дивишся? А-а-а, то моя iкона. Дивуешся, що на iконi обличчя евенка? А хiба хтось зустрiчав Бога й знае достеменно, яке в нього обличчя? Я бачив його таким… Не вiриш? А ти повiр. Бог приходив до мене в образi евенка, коли життя мое висiло на волосинi. І та волосина втримала мене, такого довготелесого. Втримала, бо Вiн наказав. А на другiй картинi сопка. Гарна, еге ж? Нiби вулкан, що тiльки-но прокинувся вiд тривалого сну й ось-ось закипить, вибухне, вивергне магму, затопить нею все навколо. А пiд сопкою осiнь. Колимська осiнь. Ото модрини. Бачиш, як палахкотять, нiби вогнянi язики до неба тягнуться. Якби сам не бачив, не повiрив би, що хвоя може бути такою мiдно-золотою. Але вона на модринах справдi така, i опадае, як у нас – листя на дубах i тополях. Ти цього не знала? Мовчиш. Ну то слухай. Бог любить красу, Вiн кожен куточок землi нею надiлив. Щоб ми дивилися й самi до тiеi краси тягнулися, вищими ставали. Навiть Колима… Прибув я туди невiльником, арештантом, а став вiльною людиною. Так бувае: здаеться, що вже всьому кiнець, що це твiй останнiй глухий кут, з якого нiколи не вибратися, та раптом усе так повернеться… Нiби хтось переставить усе у твоему життi, як фiгури на шаховiй дошцi. Ти робиш шах i мат – i король у твоiй руцi. Ікону я написав уже пiзнiше, пiсля Колими. І сопку теж iз пам’ятi малював. Сам не знаю, як воно так вийшло: нiколи про малярство й не мрiяв. А якогось дня нiби чиясь рука моею повела, i те, що було в пам’ятi, на полотно зiйшло. Значить, потрiбно це було. Та ти не дивися на мене так – не божевiльний я. А мо’, i справдi трохи… Та ми всi в Божiй волi. Ти теж… Тепер-от лежиш i мовчиш. Мовчи. І дивися на картину. Казав менi той старий евенк, що коли довго дивитися на сопки, то можна зцiлитися. Дивний евенк. Приiжджав верхи на оленi з бубном за плечима, i завжди так несподiвано, наче вiн дух тайговий, що мандрував мiж видимим i невидимим свiтами, виринаючи то в одному, то в другому. Називав себе «бiлим» шаманом i нащадком Бомбогора. Чула про такого? Був колись, здаеться, у сiмнадцятому столiттi, вождь Бомбогор, вiн очолював евенкiйськi племена, якi боролися за своi права й незалежнiсть. Розповiдав про бiлого Ворона, який розфарбував увесь свiт, а сам став чорним; про Свiтову рiку, що тече з верхнього свiту в нижнiй; про звiра, який вмирае й воскресае. А ще – про стiйбище на озерi Єромо, де вiн народився. І як у тайзi зустрiвся вiч-на-вiч iз ведмедем, але той його не зачепив, бо ж ведмiдь – то заступник шамана. І як на Чукотцi спiймав тюленя. Найбiльше ж говорив про сопки – що не може без них, сняться вони йому, заради них на Колиму вертаеться. Восени, коли палають сопки золотим вогнем, сiдае вiн на свого оленя й у супроводi двох бiлих псiв приiжджае до них. Інодi цiлий день мiг отак сидiти й дивитися, дивитися, дивитися… Казав, камлае. Камлання – це встановлення зв’язку шамана з надприродною силою, магiя спiлкування з природою. У такi днi вiд нього, бувало, i слова не почуеш. Звали його Алiт. А скiльки йому рокiв було, навiть вiн сам не знав. Менi чомусь здавалося, що Алiт вiд сотворiння свiту кочуе тайгою й тундрою, видимими й невидимими свiтами, Свiтовою рiкою… Вiчний кочiвник. Вiчний евенк, який любив усе на свiтi. Усе, крiм руднi. Казав, зло на його землi почалося, як тi копальнi з’явилися, як приiхали чужi люди й стали золото шукати. Бо не те люди шукають. І не там. Ти дивися, дивися! Бачиш, яка гарна Колима! Бачиш яка!.. А будь вона… Я знав, що мене доправляють на рудню «Северовостокзолота» МПЦ СРСР. На цiй колимськiй копальнi менi присудили прожити ще десять рокiв. У те, що я iх справдi проживу, не вiрив нiхто, насамперед тi, хто вибрав менi це мiсце спецпоселення пiсля табiрноi зони. Я уявлення не мав, яка вона, Колима. Коли гвинтокрил перед приземленням закружляв, а тодi почав спускатися, там, унизу, на землi, щось наче спалахнуло пiд осiннiм сонцем. Я подумав, що то золота руда. Але якби золото лежало отак-от на поверхнi, то навiщо б тодi рили тi клятi копальнi, у якi ще з часiв царату почали заганяти приречених? А може, то внизу рудiе пожежа, у яку мене зараз викинуть iз холодного черева цього пошарпаного гвинтокрила? Виявилося, то мiдно золотiли модрини. А в мене перед очима жовто пливли кола, як вiдблиски модринового марева. Гидко пiднуджувало. Мабуть, через голод. Я з’iв свою останню суху пайку – кусень черствого хлiба вперемiш iз тирсою й хвiст гнилоi прив’яленоi рибини – ще за два днi до Магадана, куди мене доправили етапом. І ось iще кiлька годин цього калатання в повiтрi, цього зависання мiж хмарами й лiсотундрою. Нарештi земля. Нарештi. Ступив на неi правою ногою, зцiпивши зуби, пiдтягнув лiву, закинув на спину наплiчника з книжками та змiною бiлизни. – Туди! – показав короткопалою долонею конвоiр, що ледь дiставав менi до плеча. – Нi, здаеться, туди. – Та куди не пiдемо, то на якусь рудню потрапимо, – сказав я, ледве стримуючи блювоту. – Хiба тут е ще щось, крiм них… – Ох якi ми умнi-розумнi! Розпатякався, зеку. Думаеш, на курорт пiсля табору приiхав? Полазиш тут кротом мiсяць-другий – захочеш гопки скакати назад до табору. Та тут здоров’яки вiльнонайманi за пiвроку копита вiдкидають, а ти… Самi ребра й шкiра. Тобi давно не мiсце на цьому свiтi. Ну, ать-два, мать твою. Зараз начальство, адмiнiстрацiя то есть, тебе опридiлить. Начальство руднi iменi Олександра Матросова опридiлило мене, доправленого на Колиму для спецпоселення з Мордовського табору, прохiдником пiдземноi дiлянки – закладати вибухiвку для пiдривних робiт, перевiряти ходи, у яких iще тiльки збиралися добувати руду. Перший спуск у шахту. На-гора бригада вiльнонайманих: слов’яни, грузини, прибалти, навiть кiлька якутiв… На обвiтрених, карбованих морозами й рудим порохом чоловiчих обличчях легко читаеться стаж iхнього перебування на цьому каторжному промислi. Хтось iще тiльки почав втрачати рум’янець i молоду свiжiсть шкiри – отже, нещодавно потрапив сюди, певно, проштрафився добряче й вибрав копальнi Колими замiсть тюрми. А хтось уже так наковтався того важкого пороху руднi, що ось-ось поповнить розряд силiкозникiв[6 - Силiкоз – хронiчне легеневе захворювання гiрникiв, що розвиваеться за тривалого вдихання кремнiевого пилу.] – кандидатiв у смертники. Розглядають мене, як ведмедя в цирку. – Ди-но, ди-но, Василю, який довготелесий, та ще й шкутильгае! Хiба ж таких можна в шахту? Та вiн же бiльше тижня не витримае! – щиро дивуеться круглолиций веснянкуватий хлопчина з наiвними очима селюка. – Тримай язика за зубами, – суворо наказуе старший, мабуть, бригадир. – І зарубайте на своiх носах усi: до цього полiтiчеського нi на крок. Нельзя! Даже якби вiн здихав… Ми бригада комунiстiческого труда. Хтось один проштрафиться – усiм прогресивку знiмуть. І званiе ударникiв тю-тю… Веснянкуватий хлопчина винувато вiдводить спiвчутливий погляд вiд мене. Хтось опускае очi. Хтось дурнувато смiеться: – А на хрена вiн нам, щоб ми до нього пiдходили! Нас полiтiка не касаеться! Ми рабочiе. – Це не просто полiтiчеськiй – вiн iще й поганi стiшки пише, – суворо кидае менi в спину бригадир голосом посвяченого в начальницькi таемницi, недоступнi простим смертним. Я працював уже п’ятий мiсяць. Стиснувши зуби, тягнув за собою безпалу лiву ногу, пробирався темними штреками, закладав вибухiвку. Знав, що за iнструкцiею повинен мати напарника для пiдстраховки. Але хто тут дотримувався iнструкцii? Хто тут збирався пiдстраховувати полiтичного, викресленого зi списку живих iще того самого дня, коли гвинтокрил викинув мене на цю руду холодну землю? Усе частiше ловив здивованi погляди: як, ця сухоребра здихля й досi тримаеться? Коли ж вiн нарештi вiддасть Боговi душу? Здаеться, я когось дуже дратував своею впертою живучiстю. Спускався в шахту один. Кiлька разiв ледь не задихнувся газом, що скупчувався в окремих мiсцях пiдземелля, як у балонах. Двiчi згори падала порода, i заколи[7 - Закiл – трiщина, що утворюеться в масивi порiд пiд час ведення гiрських (переважно вибухових) робiт.] тiльки якимось чудом не розчавили, не перетворили мене на шматок кривавого м’яса – лише проорали своiми гострими краями кривавi борозни на плечах. Мене посилали на найнебезпечнiшi дiлянки. Та чи й були тут безпечнi? Десь поруч молодi чоловiки, переважно украiнцi-захiдняки, безпаспортнi втiкачi з колгоспiв, яким пригрозили: «Або в’язниця, або вербовка на Колиму», – бурили вертикальнi штреки, орудували п’ятдесятикiлограмовими молотами та дев’яностокiлограмовими штангами. Коли бурили «вiкна», порохова завiса стояла така, що один одного не бачили, марлевi пов’язки вже за пiвгодини ставали мокрими, потiм наче зцементовувались так, що нi вдихнути, нi видихнути. Тож iх нiхто й не одягав – працювали без захисту. Скiльки тих, хто харкав кров’ю, поховала ця холодна земля! Скiльком поламано ребра, руки й ноги пiд час обвалiв! Нещаснi раби з бригади комунiстичноi працi, якi сахалися вiд мене, «полiтiческого», як вiд чуми. А я завжди один, завжди один. І пiд землею, i на землi. Хтось би вовком завив вiд того. А я пiсля табiрних баракiв, набитих людьми, як iржавi консервнi бляшанки – тюлькою, сприймав самотнiсть свого бараку як благо. Я полюбив ii. На самотi добре думалося. І навiть потроху римувалося. Але скоро я вiдчув: колимськi стражi не тiльки стежили за мною зовнi – вони намагалися пробратися в мiй мозок, якимось чином прочитували моi думки. Ось i цю, про самотнiсть як благо, прочитали. І зразу ж вiдреагували. О нi, вони не могли дозволити менi таке задоволення – тiшитися самотнiстю. Я повинен був страждати, мучитися щохвилини, щосекунди. Невдовзi в мою барачну клiтку пiдсадили кiлькох чи то алкоголiкiв, чи кримiнальникiв, чи провокаторiв. Вони доводили мене до сказу своiм нахабним намаганням втягнути у свою компанiю, пiдпоiти, спровокувати бiйку. Тепер менi не хотiлося повертатися в барак. Навiть у цьому страшному пiдземеллi було краще, нiж там, нагорi. Натреноване вухо за соту частку секунди спiймало загрозливий звук над головою. Я рвонувся назад, але лiва нога не встигла за тiлом. Густа темрява вдарила мене по головi й вiдкинула в чорну нiмоту. – Авелю, подивися на мене! Чий це голос? Я намагаюся розплющити очi. Але повiки такi важкi, що навiть ворухнути ними не мiг, не те що пiдняти. – Авелю, ти бачиш мене? Я напружився. Дивно, очi моi заплющенi, але я бачив того, хто до мене звертався. Чоловiк у слiпучо-бiлому одязi стояв метрiв за п’ятдесят, на виходi з пiдземелля, i простягав до мене руки. Зверху в тунель проникало сонячне свiтло. Але обличчя чоловiка не видно було: воно ховалося пiд бiлим каптуром, з-пiд якого на груди спадало волосся. – Господи, це ти? – видихнув я. – Я, Авелю. – Але я не Авель, Господи! Я Авдiй, Авдiй Горнич. – Менi краще вiдомо, хто ти. Пiдводься! – Я не можу. – Можеш! Можеш! Пiдводься! – Але мене вбили, Господи! Я мертвий. – Тут я вирiшую, хто мертвий, а хто живий. Я, а не вони. Вставай. Іди сюди, Авелю! За мною йди! Наказую! Я намагався виконати наказ, але повiки не пiднiмалися, тiло не слухалося. Ще раз… Ще… І ще… Щось слiпучо-бiле кресонуло по правiй зiницi. З-пiд повiки викотилася сльоза. Ще одна. І ще. Сльози стiкали обличчям, скапували в лiве вухо. – Молодца! Молодца, Авель. Моя знала, моя казала: ти олень, ти живучий олень… Його дух не покине твоя… Хтось нахилився надi мною, торкнувся чола, витер з обличчя сльози чи, може, кiптяву. Алiт! Евенк! Маленький дивний евенк! Вiчний кочiвник iз непереборною потребою мандрiв, яка змушуе його пробиратися вiд Якутii до Колими, вiд Колими до Чукотки. І скрiзь у нього е хтось, з ким йому треба просто помовчати, i скрiзь його чекае хтось, кого треба пригостити смачним дуктемi[8 - Святкова евенкiйська страва.] з риб’ячого мяса та борошна з риб’ячих кiсток. За мiсяць до того, коли я вже знемагав вiд надривного кашлю, що висотав iз мене всi сили й почав окроплювати кров’ю сiре харкотиння, перемiшане з рудою пiдземною кiптявою, привiз менi вiчний евенк слоiчок песцевого смальцю i якусь густу настоянку з тайгових корiнцiв i трав. І звiдки вiн знав, що худющий довготелесий спецпоселенець, якого вiн уперто називав Авелем, заходиться вiд кашлю? Не мiг же вiн чути оте мое бухикання в тайзi, долаючи десятки кiлометрiв на своему оленi. Чи все-таки мiг? Конец ознакомительного фрагмента. notes Примечания 1 Рубель – вузька дерев’яна дошка з ручкою й поперечними зарубками для качання бiлизни. 2 Куфер (дiал.) – скриня. 3 Тук (застар.) – сало. 4 Ходник (дiал.) – ткана дорiжка, килим. 5 Мокрота, сирiсть (дiал.). 6 Силiкоз – хронiчне легеневе захворювання гiрникiв, що розвиваеться за тривалого вдихання кремнiевого пилу. 7 Закiл – трiщина, що утворюеться в масивi порiд пiд час ведення гiрських (переважно вибухових) робiт. 8 Святкова евенкiйська страва. Текст предоставлен ООО «ИТ» Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию:https://tellnovel.com/ru/gumenyuk_nad-ya/kv-ti-na-sn-gu