Брама
Фредерiк Пол


Земляни знайшли штучний астероiд, що обертаеться навколо Сонця. Його побудували представники iнопланетноi раси – гiчi. На астероiдi виявили надшвидкiснi космiчнi кораблi. Навчившись керувати ними, люди так i не зрозумiли, як налаштувати лiтальнi пристроi на вiдповiдний пункт призначення. Дослiдники, що наважувалися пересуватися швидше вiд свiтла, або робили неймовiрнi вiдкриття, або поверталися нi з чим. Роб Броудгед – iз тих, кому шалено поталанило. Вiн вирушив у рейс, який принесе йому щастя. Але герой ще не знае, що попереду – подорож, страшнiша за мiжпланетну…





Фредерiк Пол

Брама



© Frederik Pohl, 1976, 1977

© Hemiro Ltd, видання украiнською мовою, 2017

© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», переклад та художне оформлення, 2017



Нагороди:

«Премiя Галактики» в номiнацii «Найкращий роман» 1977 р.;

Премiя Г’юго в номiнацii «Найкращий роман» 1978 р.;

Премiя «Локус» у номiнацii «Найкращий роман» 1978 р.;

Премiя Джона Кемпбелла 1978 р.


* * *


Брама вiдкривала шлях до всiх скарбiв Усесвiту… i до всiх його несусвiтних жахiть. Коли проспектор Роб Броудгед досяг Брами на космiчному кораблi гiчi, вiн вирiшив, що знае, який рейс принесе йому щастя. Три рейси по тому Робiнетт Броудгед став вiдомим i казково багатим. Але йому випало стикнутися з подорожжю… всередину самого себе, що стала ще небезпечнiшою i страшнiшою, анiж та жахлива мандрiвка крiзь мiжзоряний простiр, у яку вiн уклепався!




Роздiл 1


Мене звати Робiнетт Броудгед. Та попри це я чоловiк. Мiй електронний аналiтик (я зву його Зiгфрiд фон Психiатр, хоча то не його iм’я. Вiн робот, тому в нього немае iменi) кепкуе:

– Робе, чому тебе хвилюе, коли люди думають, що ти дiвчина?

– Менi байдуже.

– Тому чого ти про це постiйно згадуеш?

Мене дратуе, коли Зiгфрiд згадуе моi спомини. Я дивлюся на стелю з пiдвiсними конструкцiями та пiньятами, а вiдтак переводжу погляд у вiкно. Насправдi це не вiкно, а рухома голограма прибою на Каена-Поiнт; Зiгфрiда запрограмовано на рiзноманiтнi речi. За хвильку я вiдповiдаю:

– Не моя вина, що так мене назвали. Мое iм’я вимовляеться «Р-О-Б-І-Н-Е-Т», але всi говорять його неправильно.

– Ти чудово знаеш, що iм’я можна змiнити.

– Якщо зроблю це, – кажу я, впевнений у своiй правотi, – ти твердитимеш, що в мене нав’язлива iдея стосовно виправдання свого роздвоення особистостi.

– Я тобi пораджу лише, – вiдповiдае Зiгфрiд iз притаманним йому незграбним механiчним гумором, – не вживати спецiальних термiнiв зi сфери психоаналiтики. Було б краще, якби ти лише говорив про те, що вiдчуваеш.

– Я почуваюся щасливим, – у тисячний раз запевняю Зiгфрiда. – В мене немае жодних проблем. Чому б менi не бути щасливим?

Знову ця гра в слова. Менi це не подобаеться. Менi здаеться, з програмою Зiгфрiда щось не гаразд. Вiн говорить:

– Скажи, Роббi: чому ти почуваешся нещасним? – Я мовчу. Машина наполягае: – Менi здаеться, тебе щось турбуе.

– Дурницi, Зiгфрiде, – вiдповiдаю я з легкою вiдразою, – ти постiйно це кажеш. Нiчого мене не турбуе.

– Немае нiчого поганого у вираженнi своiх почуттiв, – пiдлещуеться Зiгфрiд.

Я знову дивлюсь у вiкно. Я серджуся, бо вiдчуваю, як тремтить мое тiло, незрозумiло чому.

– Зiгфрiде, ти зануда. Тобi колись казали про це?

Вiн щось говорить, але я не слухаю. Я думаю, навiщо я згаяв свiй час, прийшовши сюди. Хто-хто, а я маю всi пiдстави на те, щоб почуватися щасливим. Я багатий i маю гарний вигляд, не занадто старий i в мене е Повна Медицина, тому протягом наступних п’ятдесяти рокiв я не буду старiшати. Я живу в Нью-Йорку пiд Великою Бульбашкою. Тут мешкають лише забезпеченi люди та зiрки. Я володiю лiтньою резиденцiею з видом на Море Таппан та греблю Пелiсейдс. Усi дiвчата божеволiють вiд моiх трьох браслетiв, якi я отримав за польоти. На Землi живе не так багато проспекторiв, навiть у Нью-Йорку. Всi жадають почути вiд мене про мiй полiт навколо Туманностi Орiона чи Малоi Магеллановоi хмари (звичайно, я жодного разу там не був. Я вiдвiдав лиш одну цiкаву мiсцину, але не хочу розповiдати про неi).

– Якщо ти справдi щасливий, – говорить Зiгфрiд, зачекавши належну кiлькiсть мiлiсекунд на мою вiдповiдь, – чому тобi потрiбна моя допомога?

Ненавиджу, коли вiн порушуе тi самi питання, якi собi ставлю я. Мовчки соваюся на пiнопластовому килимку, прагнучи вмоститися зручнiше. Я усвiдомлюю, що на мене чекае довгий i нестерпний сеанс. Якби я знав, чому потребую допомоги, вона менi не була би потрiбна.

– Зiгфрiде, ти зануда. Тобi колись казали про це?

– Робе, ти сьогоднi не вельми говiркий, – вiдповiдае Зiгфрiд крiзь маленький динамiк спереду килимка. Інодi вiн користуеться дуже реалiстичним манекеном, який сидить у крiслi, стукае олiвцем i час вiд часу глузливо посмiхаеться. Проте я йому сказав, що це мене нервуе.

– Чому ти просто не подiлишся зi мною своiми думками?

– Бо я зараз нi про що не думаю.

– Розслабся i скажи перше, що спаде тобi на думку, Робе.

– Я намагаюся згадати, – кажу я i замовкаю.








– Згадати що саме, Робе?

– Браму?

– Звучить як питання, а не як твердження.

– Можливо. Нiчого не вдiеш. Це саме те, що я згадую – Браму.

У мене досить пiдстав згадувати Браму. Там я одержав грошi, браслети й iншi речi. Згадую день, коли я покинув Браму. Це трапилося 31-го дня на 22-й орбiтi. Якщо порахувати, то вийде, що я залишив Браму десь шiстнадцять рокiв та кiлька мiсяцiв тому. Через тридцять хвилин пiсля лiкарнi я не мiг дочекатися платнi, сiсти на зорелiт i здимiти звiдти.

– Роббi, вголос, будь ласка, – чемно попросив Зiгфрiд.

– Я думаю про Шикiтея Бакiна, – вiдповiв я.

– Так, ти згадував про нього, пам’ятаю. Ну й що там було?

Я не вiдповiв. Старий Шикiтей Бакiн, який втратив обидвi ноги, був моiм сусiдом, але я не хотiв обговорювати це iз Зiгфрiдом. Я соваюся на круглому килимку i думаю про Шикi, мало не плачучи.

– Ти засмучений, Робе?

Я й далi мовчу. Шикi був одним iз небагатьох, iз ким я попрощався у Брамi. Кумедно. Мiж нами було мало спiльного: я проспектор, а Шикi – смiттяр. Вiн працював за iжу, оскiльки виконував допомiжнi функцii. Навiть у Брамi комусь треба було прибирати смiття. Але рано чи пiзно вiн стане занадто старим i хворим для цього. Якщо йому пощастить, його просто випхнуть до космосу i вiн там помре. Якщо ж нi – його вiдправлять назад на планету. Там на нього теж чекае смерть, але тривалiша: йому доведеться кiлька тижнiв жити безпорадним калiкою.

А втiм, вiн був моiм сусiдом. Щоранку вiн вставав i ретельно пилососив кожен дюйм у своiй кiмнатцi. Зрозумiло, що там було брудно, оскiльки навколо Брами постiйно лiтало смiття, незважаючи на спроби позбутися його. Сумлiнно усе прибравши, навiть навколо корiння маленьких кущiв, якi вiн вирощував i пiдрiзав, Шикi збирав уламки, кришечки вiд пляшок, клаптi паперу (iнодi все, що вiн до цього назбирав пилосмоком) i знов енергiйно розкидав по кiмнатi. Смiх та й годi! Я не розумiв, у чому сенс, а Клара… Клара твердила, що розумiе.

– Робе, про що ти щойно думав? – запитуе Зiгфрiд.

Я скручуюсь у ковтюшок на килимку i починаю бурмотiти.

– Не зрозумiв тебе, Роббi.

Я мовчу й мiркую над тим, що сталося з Шикi. Гадаю, вiн помер. Менi стае сумно вiд думки, що Шикi помер так далеко вiд Нагойi. Як би менi хотiлося заплакати! Та я знову не можу. Я звиваюсь i смикаюся, б’юсь об килимок. Стримувальнi паски починають скрипiти. Усе марно: бiль i сором не минають. Менi приемно вiд того, що я чимдуж намагаюся висловити своi почуття, але слiд визнати: у мене не виходить. Тому клята бесiда тривае.

– Робе, ти дуже довго вiдповiдаеш. Щось приховуеш? – запитуе Зiгфрiд.

Я награно вiдказую:

– Що за питання? Коли так, то звiдки я це можу знати?

Замовкаю й починаю аналiзувати всi шпаринки свого розуму, намагаючись розкрити Зiгфрiдовi усi таемницi. Та дарма. Я обережно промовляю:

– Як на мене, це не зовсiм так. Я не вiдчуваю жодних обмежень. Скорiше навпаки: надто багато хочу розповiсти, аж не знаю, iз чого почати.

– Не важить, iз чого починати, Робе. Скажи перше, що спаде на думку.

Як на мене, це дурня. Хiба можна виокремити першу-лiпшу думку, якщо вони всi там змiшалися? Батько? Мати? Сильвiя? Клара? Бiдолаха Шикi, який намагаеться згрупуватися в польотi, не маючи нiг i ментеляючи руками, мов сiльська ластiвка, що ловить жукiв? Те, як вiн вимiтае заплiснявiле смiття з Брами?

Я шукаю болючi мiсця. Вони були такими й ранiше. Але якi саме? Моi вiдчуття, коли я у сiм рокiв дефiлював у Скелястому парку перед iншими дiтлахами, щоб звернути на себе увагу? Тодi, коли ми випали з реального простору i зрозумiли, що ми в пастцi, а пiд нами з нiзвiдки з’явилася примарна зiрка, осмiхаючись, як Чеширський кiт? У мене тисячi таких спогадiв, i всi болючi. Точнiше, вони можуть болiти. У реестрi моеi пам’ятi вони усi БОЛЮЧІ. Я знаю, де iх шукати i якi вiдчуття бувають, коли вони спливають на поверхню. Без цього вони не болять.

– Робе, я чекаю, – говорить Зiгфрiд.

– Я думаю, – вiдповiдаю я.

Пiд час моеi брехнi я згадую, що запiзнююся на урок гри на гiтарi. Це щось менi нагадуе. Я дивлюся на свою руку, перевiряю, чи не треба стригти нiгтi. Шкода, що моi мозолi недостатньо загрублi й великi.

Я ще не дуже добре граю на гiтарi, але бiльшiсть моiх слухачiв невибагливi, i це мене тiшить. Єдине, що треба постiйно практикуватись i все вчити. Як же ж там робити перехiд з ре-мажор на до-мажор септакорд?

– Робе, – каже Зiгфрiд, – Маемо не дуже продуктивний сеанс. Залишилося десять-п’ятнадцять хвилин. Чому ти просто не скажеш, що в тебе на думцi?

Я вiдкидаю першу гадку i висловлюю другу:

– Перше, що зайшло менi в голову, – це як моя мама плакала, коли тато загинув.

– Я так не думаю. Дай менi вгадати. Перша думка була про Клару?

Я вiдчуваю клубок у горлi й менi забивае подих. Я раптом побачив Клару такою, якою вона була шiстнадцять рокiв тому i нi на годину старше…

– Взагалi, Зiгфрiде, я б хотiв поговорити про матiр. – Я не стримуюсь i примирливо гигикаю задля ввiчливостi.

Зiгфрiд нiколи не зiтхае покiрно, але з його мовчання все зрозумiло.

– Бачиш, – я веду далi, обережно окреслюючи всi важливi деталi, – мама хотiла вийти замiж пiсля смертi батька. Не одразу. Я не хочу сказати, нiби вона була рада, що вiн помер абощо, – вона його кохала. Одначе я тiльки зараз уторопав, що вона була здоровою молодою жiнкою – дуже молодою. Зажди… Їй було десь тридцять три роки. Якби не я, вона одружилася б, тому маю почуття провини. Я не дав iй цього зробити, а пiдiйшов i сказав: «Ма, тобi не треба iншого чоловiка. Я буду чоловiком у сiм’i й подбаю про тебе». Звичайно, я не мiг додержати свого слова. Менi було лише п’ять рокiв.

– А менi здаеться, тобi було дев’ять, Роббi.

– Невже? Дай подумати. Так, Зiгфрiде, здаеться, ти маеш рацiю…

Я намагаюся проковтнути великий клубок у горлi, давлюся й кашляю.

– Робе, кажи, що там, Робе! – наполягае Зiгфрiд.

– Що тобi казати? Дiдько б тебе узяв, Зiгфрiде!

– Говори, Робе.

– Що говорити? Чорт забирай, Зiгфрiде! Ти мене з розуму зведеш! Це лайно взагалi не допомагае!

– Робе, будь ласка, скажи, що тебе турбуе.

– Стули свою дурну бляшанку!

Увесь бiль, який я досi ховав глибоко у собi, вирвався, i я не мiг це терпiти чи припинити.

– Робе, раджу тобi спробувати…

Я борсаюся в пасках, вибиваю шматки пiнопласту з килимка, горлаючи:

– Закрийся! Я не хочу цього чути! Я не витримую, як ти не розумiеш? Не можу, не витримую!

Зiгфрiд терпляче чекае, поки я припиню ридати. Це трапляеться раптово. Я його випереджаю:

– Чорт забирай, Зiгфрiде, це все нi до чого. Припинiмо. Гадаю, iншi дужче потребують твоiх послуг.

– Що ж до цього, Робе, – говорить машина, – я досить компетентний, щоб допомогти людинi впродовж визначеного часу.

Я мовчки витираю сльози паперовими серветками, якi робот залишив бiля килимка.

– Але в тебе ще е нереалiзований потенцiал, – веде далi Зiгфрiд. – Утiм, продовжувати нашi сеанси чи нi – вирiшувати тобi.

– У кiмнатi вiдпочинку е що випити? – запитую я.

– Якщо я правильно тебе зрозумiв, то нi. Однак менi говорили, що нагорi е непоганий бар.

– Що я тут досi роблю? – питаю я.

П’ятнадцять хвилин перегодом, записавшись на сеанс наступноi недiлi, я випив чашку чаю в кiмнатi вiдпочинку. Я намагаюся розчути, чи не кричить його наступний пацiент, але нiчого не чутно.

Я вмиваюся, поправляю шарф, пригладжую маленький вихор на головi та йду до бару вихилити чарчинку. Метрдотель (людська iстота) знае мене i запрошуе сiсти бiля пiвденного вiкна з видом на частину нижньоi затоки у Бульбашцi. Вiн дивиться на струнку зеленооку дiвчину з волоссям мiдного кольору, яка самотньо сидить неподалiк, але я заперечливо хитаю головою. Я випиваю, оцiнюю ноги дiвчини з мiдною засмагою, роздумую над тим, де пообiдати, i вирушаю на урок гри на гiтарi.




Роздiл 2


Скiльки себе пам’ятаю, я мрiяв бути проспектором – розвiдником-старателем. Менi було не бiльше шести рокiв, коли батьки взяли мене на ярмарок у Шаеннi. Хот-доги, соевий поп-корн, рiзнобарвнi паперовi кульки з гiдрогеном, циркова вистава iз собаками та кiньми, колеса фортуни, iгри, атракцiони. Також там був надувний намет iз непрозорими стiнками. Вхiд коштував долар, а всерединi була виставка iмпортних товарiв з тунелiв гiчi на Венерi. Вiяла для молитви, вогнянi перли i справжнi металевi дзеркала гiчi, якi коштували двадцять п’ять доларiв за штуку. Тато казав, що вони несправжнi, але менi здавалися справжнiсiнькими. Та однаково, ми не могли дозволити собi витратити двадцять п’ять доларiв. І, якщо по правдi, люстерко було менi не потрiбне: рябе обличчя, кривi зуби, волосся, яке я зачiсував назад i зав’язував у хвостик. Тодi Браму тiльки було вiдкрито. Я чув, як мiй тато говорив про це, iдучи додому на аеробусi. Вони думали, що я сплю, але туга в його голосi розбудила мене.

Якби не мама i я, вiн би потрапив туди. Проте, в нього нiколи не було шансiв. Вiн помер через рiк. Єдине, що я вiд нього успадкував, щойно вирiс, – це роботу.








Не знаю, чи працювали ви на харчових шахтах, але, гадаю, чули про них. Це не дуже весело. Я почав трудитися там, коли менi було дванадцять рокiв, на пiвставки. До шiстнадцяти рокiв у мене був статус, як у батька: бурильник шпурiв. Платили добре, але доводилося тяжко працювати.

А що робити з тiею платнею? На Повну Медицину й на те, щоб залишити шахту, не вистачало. Я просто був прикладом успiшноi людини для мiсцевих. Працюеш шiсть годин, десять вiдпочиваеш. Вiсiм годин сну – i знову на ногах. Одяг постiйно смердiв сланцем. Палити дозволяли лише в iзольованих мiсцях. Повсюди був маслянистий туман. Усi дiвчата також смердiли мастилом i були змученi роботою.

Днi минали одноманiтно. Ми працювали, залицялися до дружин своiх друзiв i грали в лотерею. Також ми жлуктали багато дешевого мiцного питва, яке виготовляли за якихось десять миль звiдси. Інодi на ньому була етикетка шотландського вiскi, iнколи – з-пiд горiлки чи бурбону. Але все воно виготовлялося на тих слизьких випарювальних колонах. Я нiчим не вiдрiзнявся вiд iнших… аж ось одного разу виграв у лотерею квиток, щоб поiхати звiдти.

Доти я просто жив.

Моя мати також працювала на шахтi. Пiсля того, як батько загинув пiд час пожежi в забоi, вона виховувала мене. На шахтi були ясла. Все було добре, поки в мене не стався психiчний розлад. Менi тодi було двадцять шiсть i я мав проблеми з дiвчиною. Через деякий час я не мiг пiдвестися з лiжка вранцi, тож мене вiдвезли на лiкування. Я був вiдсутнiй близько року, а коли мене випустили з палати для шаленцiв, моя мати вже померла.

Слiд визнати, що це моя провина. Я не кажу, що хотiв цього. Вона була б жива, якби iй не випало турбуватися за мене. Ми не мали достатньо коштiв, щоб оплатити витрати на лiкування. Менi потрiбна була психотерапiя, а iй – нова легеня. Але вона ii не отримала i померла.

Я зненавидiв наш будинок пiсля ii смертi, та окрiм цього мiг хiба що оселитися в гуртожитку для неодружених. Менi не подобалося жити в оточеннi чоловiкiв. Звичайно, я мiг одружитися, але не одружився. Сильвiя, дiвчина, з якою в мене почалися проблеми, давно мене покинула. Я не був проти шлюбу. Зваживши на мою iсторiю хвороби i на те, що я так довго жив з матiр’ю, читач може подумати, що я був проти одруження. Але це не так. Менi надзвичайно подобалися дiвчата, я хотiв побратись i мати дiтей.

Проте не в шахтах.

Я не хотiв, щоб мiй син повторив долю свого батька.

Бурiння шпурiв – страшенно тяжка робота. Зараз використовують паровi смолоскипи з нагрiвальними спiралями гiчi, i сланець легко розпадаеться, як вiск пiд час розрiзання. А в наш час доводилося бурити й пiдривати. Швидкiсний лiфт спускався в шахту на початку змiни. Стiна шахти була слизькою та смердючою i пролiтала повз зi швидкiстю шiстдесят кiлометрiв на годину; менi доводилося бачити, як пiдпилi шахтарi, хитаючись, намагалися схопитися за стiну, щоб триматися на ногах, – тодi iхнi руки перетворювалися на оцупки. Пiсля того, як лебiдка опускалася в шахту, ще треба було кiлька кiлометрiв ковзатися й перечiпатись об настили, поки дiстанешся забою. А потiм треба було бурити i встановлювати заряди. Вiдтак, доводилося ховатися в якомусь укриттi й чекати на вибух, сподiваючись, що розрахував усе правильно й тебе не засипле смердюча масляниста маса (якщо людину живцем поховае пiд сланцем, вона зможе прожити пiд ним ще тиждень. Такi випадки бували. Якщо ii не врятувати через три днi, вона вже нi на що не буде здатна). Якщо все закiнчувалося добре, треба було йти до наступного забою, ухиляючись вiд навантажувачiв, якi сунули колiями.

Кажуть, що маски затримують бiльшiсть вуглеводнiв та пил вiд породи. Може воно й так, але сморiд вони не затримують. І за вуглеводнi я теж не впевнений. Моя мати – не едина працiвниця, якiй потрiбна була нова легеня, i також не едина, хто не могла за неi заплатити.

А що робити пiсля змiни?

Можна сидiти у барi. Розважатись у спальнi з дiвчиною. Грати в карти у кiмнатi вiдпочинку. Або ж дивитися телевiзор.

Ми не часто виходили на поверхню, бо в цьому не було жодного сенсу. У нас було обмаль паркiв, але iх ретельно доглядали, висаджували знову i знову; у Скелястому парку навiть були живоплоти й галявина. Закладаюся, вам нiколи не траплялася галявина, яку треба було мити, натирати (з мийним засобом!) та висушувати кожного тижня. Інакше рослини б загинули. Тому парки були для дiтей.

Окрiм паркiв, була ще Вайомiнзька земля. Вона скидалася на поверхню Мiсяця. Анi деревця, та й загалом жодноi живоi iстоти. Нiяких птахiв, бiлок i свiйських тварин, лише кiлька слизьких кривих струмкiв, якi чомусь завжди мали колiр яскраво-жовтоi вохри i масляну плiвку. Кажуть, що нам ще пощастило: у нашiй частинi Вайомiнгу е шахти, а в Колорадо з його вiдкритими розробками ще гiрше.

Менi завжди було важко в це повiрити, але я туди не навiдувався.

Окрiм усього, постiйний робочий сморiд, краевиди та грюкiт. Захiд сонця ми зустрiчали у помаранчево-брунатнiй iмлi. Постiйний сморiд. Удень i вночi чути гуркiт печей екстракторiв, у яких нагрiвають i подрiбнюють мергель[1 - Мергель – осадова гiрська порода змiшаного глинисто-карбонатного складу, представлена переважно вапняком та спресованими ствердiлими глинами). (Тут i далi прим. ред., якщо не вказано iнше.)] для видобування керобiтуму, а також шум довгих конвеерiв, якi слугують для транспортування вiдпрацьованого сланцю, щоб десь його складати.

Розумiете, щоб видобути нафту, слiд нагрiти породу. Пiсля нагрiвання вона роздуваеться, як поп-корн, тому мiсця для неi бiльше немае. Назад у шахту не запхнеш, бо ii забагато. Якщо викопати гору сланцю i видобути нафту, то сланцю залишиться на двi такi гори.

Тому ми будуемо новi гори.

A тепло, яке видiляють екстрактори, слугуе для нагрiвання парникiв. Нафта стае бiльш слизькою, затiкае в парники. Збирачi слизу зiшкрiбають ii, висушують i спресовують. А наступного ранку ми iмо ii на снiданок.

Смiх та й годi! Ранiше нафта булькотiла прямiсiнько з-пiд землi. Єдине, що люди робили з нею, це заправляли машини i спалювали.

У всiх телешоу крутили пропагандистськi рекламнi ролики про важливiсть нашоi роботи i про те, що без нас свiт помер би з голоду. Це правда. Нам не треба про це нагадувати. Якби не ми, то в Техасi почався б голод, а в Орегонi – дитяча пелагра. Ми всi це знаемо. Ми видобуваемо п’ять трильйонiв калорiй на день, щоб прогодувати свiт. Це половина бiлковоi дiети для п’ятоi частини населення Землi. І це все завдяки дрiжджам та бактерiям, що iх вирощуемо на сланцевiй нафтi, яку видобувають у Вайомiнгу та певних регiонах Юти й Колорадо. Свiту потрiбна iжа. А нам це коштувало бiльшоi частини Вайомiнгу i великого шматку бiтумiнозних пiскiв Атабаски… І от що ми будемо робити з тими людьми, коли остання крапля вуглеводню перетвориться на iжу?

Це вже не мiй клопiт, але я досi думаю про це.

Для мене все закiнчилося пiсля виграшу в лотерею. Це сталося на другий день пiсля Рiздва того року, коли менi стукнуло двадцять шiсть.

Призом були двiстi п’ятдесят тисяч доларiв. Цього вистачило б, щоб жити цiлий рiк по-королiвськи. Цiеi суми було достатньо для того, щоб одружитися й утримувати сiм’ю, якби ми працювали i жили скромно.

Також цiеi суми вистачило б на один квиток до Брами.

Я вiднiс лотерейний бiлет до туристичноi агенцii й обмiняв його на квиток. Там мене тепло зустрiли; в агенцii було мало клiентiв, тим паче, на цей напрямок. У мене залишилося близько десяти тисяч доларiв, я не лiчив. Я виставив грандiозну випивку. На вечiрку прийшли п’ятдесят чоловiк колег з моеi змiни, усi моi друзi й випадковi люди, якi вирiшили випити на дурняк. Гулянка тривала ледь чи не добу.

Потiм я крiзь завiрюху добирався до туристичноi агенцii. Їхав через увесь Вайомiнг. П’ять мiсяцiв потому ми кружляли навколо астероiда, спостерiгаючи за бразильським космiчним кораблем, який кидав нам виклик. Таким чином, я нарештi готувався стати проспектором.




Роздiл 3


Зiгфрiд нiколи не змiнюе тему. Вiн жодного разу не сказав: «Ну, Робе, гадаю, досить про це». Але iнодi, коли я тривалий час лежу на килимку, не вiдповiдаючи, жартуючи або мугикаючи, вiн говорить через деякий час:

– Думаю, нам слiд вiдволiктися. Колись ти сказав одну рiч, яку варто згадати. Ти можеш пригадати той випадок, коли…

– …коли востанне розмовляв iз Кларою?

– Так, Робе.

– Зiгфрiде, я завжди знаю, що ти скажеш.

– Пусте, Робе. Хочеш поговорити про те, як ти себе почував тодi?

– Чому б i нi?

Я чищу середнiй палець правоi руки нижнiми переднiми зубами, оглядаю його i промовляю:

– Гадаю, то був важливий момент, можливо, найгiрший за все мое життя. Це було навiть гiрше, нiж коли Сильвiя покинула мене або коли мати померла.

– Тобто ти хочеш поговорити саме про це?

– Нi. Якщо хочеш, поговорiмо про Клару.

Я вмощуюся на пiнопластовому килимку i замислююся. Мене завжди цiкавила трансцендентальна дедукцiя. Інодi, коли треба було розв’язати якусь проблему, я проказував мантру i знаходив вихiд: продати рибне господарство в Нижнiй Калiфорнii та придбати водогiн на товарнiй бiржi. Тодi це спрацювало. Або: повезти Рейчел до Мерiди i покататися на водних лижах у затоцi Кампече. Я таким чином затягнув ii в лiжко, хоча до цього все було марно.

Потiм Зiгфрiд каже:

– Робе, ти не вiдповiв на запитання.

– Я мiркую над твоiми словами.

– Будь ласка, не думай про це, Робе, просто говори. Розкажи менi, що ти зараз вiдчуваеш до Клари.

Я сумлiнно намагаюся це осмислити. Зiгфрiд не дозволяе менi користуватись iнструкцiею, тому маю ритися в думках, шукаючи притлумленi почуття.

– Обмаль пам’ятаю, – говорю я. Але це лише на поверхнi.

– Ти пам’ятаеш, що тодi вiдчував, Робе?

– Звiсно.

– Спробуй зараз це вiдчути, Робе.

– Добре.

Я слухняно подумки вiдтворюю подii. Ось я з Кларою розмовляю по рацii. Ден щось кричить у посадковому модулi. Ми всi наляканi до смертi. Пiд нами вiдкриваеться панорама блакитного туману i я вперше спочатку бачу тьмяну, ребристо складену зiрку. Корабель на трьох пiлотiв, – нi, це був корабель на п’ятьох. Так чи iнакше, але смердiло блювотиною та потом. Усе тiло болiло.

Я чiтко це пам’ятаю. Одначе, це неправда, що я вiдчуваю той момент.

Гигикаючи, я бадьоро говорю:

– Зiгфрiде, цi почуття болю, провини та горя такi сильнi, що я заледве терплю iх.

Інодi я намагаюся промовляти якiсь болючi факти таким тоном, наче прошу принести ще одну склянку ромового пуншу на коктейль-вечiрцi. Я роблю це з метою вiдбити його атаку, хоча не певен, що спрацюе. Зiгфрiда нашпиговано схемами гiчi. Цей робот набагато кращий за тi машини в Інститутi, де мене свого часу лiкували. Зiгфрiд постiйно монiторить усi моi фiзичнi параметри: електропровiднiсть шкiри, пульс, активнiсть бета-хвиль тощо. Вiн зчитуе iнформацiю зi стримувальних паскiв, за допомогою яких мене прив’язують до килимка. Вони показують, як сильно я намагаюся звiльнитися. Зiгфрiд замiряе гучнiсть мого голосу та проводить спектральний аналiз його вiдтiнкiв на дiаграмi. Також вiн розумiе усi слова. Як на свою дурiсть, Зiгфрiд надзвичайно хитромудрий.

Подекуди його дуже важко ошукати. До кiнця сеансу я повнiстю ослаблений i вiдчуваю: ще хвилину з ним – i я провалюся в безодню болю, де й помру. Або вилiкуюся. Можливо, це те саме.









Роздiл 4


Отже, це була Брама. Вона збiльшувалася в iлюмiнаторах нашого корабля, який летiв вiд Землi.

Астероiд. Або, швидше, ядро комети у формi грушi з дiаметром близько десяти кiлометрiв у найдовшiй його частинi. Зовнi воно нагадувало грудкувату обвуглену кулю iз синюватими штрихами. Десь усерединi його – Брама Всесвiту.

Шерi Лоффат схилилася на мое плече. Решта майбутнiх проспекторiв скупчилися довкола нас, теж визираючи в iлюмiнатор.

– Господи, Робе, поглянь на кораблi!

– Шукають щось недозволене, – промовив хтось позаду. – І викидають геть.

– У нас iм нема чого шукати, – вiдповiла Шерi, щоправда, дещо запитальним тоном. Кораблi не вiщували нiчого доброго. Вони заздрiсно кружляли навколо астероiда, охороняючи вiд прибульцiв таемницi, на якi б не вистачило грошей у жодного мiльярдера.

Усi скупчилися бiля iлюмiнатора, витрiщаючись на них. Звичайно, це був iдiотизм. Ми могли загинути. Малоймовiрно, що пiд час входження в орбiту Брами або маневру довкола бразильського корабля ми дiстали б завелику змiну швидкостi, але при однiй швидкiй поправцi курсу нас би розплющило. Завжди була iнша ймовiрнiсть, що корабель поверне на чверть i ми раптово побачимо Сонце, як на долонi. На такiй близькiй вiдстанi ми всi ослiпли б назавжди. Та ми не хотiли втратити зiр.

Бразильський корабель не збирався слiдувати за нами. Побачивши спалахи, ми зрозумiли, що то е лазерна перевiрка наших манiфестiв. Це було звичним явищем. Я висловив думку про те, що кораблi вишукують крадiiв. Але насправдi вони стежили один за одним i були надто заклопотанi, щоб вiдволiкатися на iнших, зокрема й на нас. Росiяни i китайцi слiдкували один за одним, бразильцi – за венерiанцями. Усi разом не довiряли американцям.

Увага iнших чотирьох кораблiв була прикута до бразильцiв, а не до нас. Проте, усi ми знали: якби нашi закодованi навiсерти навiгацiйнi сертифiкати, виданi у п’ятьох консульствах у земному порту вiдправки, не збiглися зi зразком, виправдань нiхто б не чекав. Натомiсть на нас би очiкувала торпеда.

Смiх та й годi! Я уявляв ту торпеду i вояка з холодним поглядом, який буде наводити та запускати ii. А потiм наш корабель перетвориться на яскравий помаранчевий спалах, а ми усi розпадемося на атоми чи навiть дрiбнiшi частки… Однак я впевнений, що в той час товариш каптенармуса Френсi Херейра служив бомбардиром на тому кораблi. Пiзнiше ми непогано здружилися. Насправдi Френсi не був холоднокровним вбивцею. Пiсля своеi останньоi подорожi я ридав у його обiймах у лiкарнянiй палатi. Френсi мав обшукати мене на предмет контрабанди. А вiн плакав разом зi мною.

Корабель вiдлетiв, i нас злегка вiдкинуло вбiк. Потiм ми знову з’юрмилися бiля iлюмiнатора, схопившись за рукiв’я. Наш корабель наближався до шлюзiв Брами.

– Схоже на вiспу, – сказав хтось iз гурту.

Дiйсно на те скидалося, а деякi з вiспин були вiдкритими. То були гнiзда для кораблiв, якi вирушили на завдання. Декотрi з отворiв назавжди залишаться вiдкритими, оскiльки не всi кораблi повернуться. Але бiльшiсть iз них були опуклими i нагадували шапинки грибiв. То й були кораблi, метою яких стала Брама.

Кораблi важко було помiтити, так само як i Браму. По-перше, вона мала низьке альбедо[2 - Здатнiсть поверхнi чи космiчного тiла вiдбивати та розсiювати випромiнення (свiтло).] i невеликий розмiр: як я вже казав, близько десяти кiлометрiв у дiаметрi в найдовшiй осi, половину якоi займав екватор ii обертання. Але ii можна було виявити. Пiсля того, як перший «тунельний щур» дiстався Брами, астрономи поставили собi питання: як так вийшло, що вони не виявили ii столiттям ранiше? Тепер, коли вони знають, де шукати, вони знайшли Браму. Інодi вона сяе яскравiше вiд 17-i зiрковоi величини i ii видно iз Землi. Усе дуже просто. Можна було б сподiватися, що ii включать до регулярноi картографiчноi програми.

Справа в тому, що на цьому напрямку не проводили багато регулярних картографiчних програм. Здавалося, iх цiкавила зовсiм не Брама.

Усi дослiдження у галактичнiй астрономii зазвичай вiдштовхуються вiд Сонця. Сонячна астрономiя вивчае лише тi об’екти, якi перебувають у площинi еклiптики, а орбiта Брами розташована пiд кутом 90°. Тому вона й «вислизнула крiзь пальцi».

П’езофон затрiщав i промовив:

– Стикування за 5 хвилин. Повернiться до своiх койок. Пристебнiть паски.

Ми були майже на мiсцi.

Шерi Лоффат уляглась i крiзь паски простягнула менi руку. Я схопив ii. Ми не спали й не зустрiчалися до цiеi подорожi, коли виявилося, що нашi лiжка стоять поряд. Але вiдчуття вiбрацii було сексуальним. Здавалося, що ми зробимо це в найвеличнiший i найкращий спосiб; але то був не секс, а Брама.

Коли люди почали длубатись у поверхнi Венери, вони знайшли копальнi гiчi.

Самих гiчi там не було. Невiдомо, ким вони були i коли вiдвiдали Венеру. Але iх не зосталося, навiть жодного тiла в могилi, яке можна було б ексгумувати i зробити розтин. Залишилися тiльки тунелi, печери-копальнi, кiлька дрiбних артефактiв, якi не мали жодноi цiнностi. А ще були дива технiки, котрi виявилися загадкою для людства i котрi воно намагалося вiдтворити.

Потiм хтось знайшов карту Сонячноi системи, накреслену гiчi. На нiй був Юпiтер iз його супутниками, Марс, зовнiшнi планети, Земля з Мiсяцем та Венера, позначена чорним кольором на сяйливiй блакитнiй поверхнi металевоi карти гiчi. Ще там був Меркурiй i якийсь самотнiй об’ект, зафарбований чорним бiля Венери. Це було тiло з орбiтою, що проходила крiзь перигелiй Меркурiя та виходила з орбiти Венери. Орбiта рiзко стирчала з площини еклiптики пiд кутом 90°, тому не перетиналася iз жодною з решти орбiт. Земнi астрономи анi разу не виявляли це тiло. Гiпотетично, то були астероiд чи комета – рiзниця мiж ними тiльки семантична – яку гiчi створили з певною метою, i це тiло чомусь було важливим для гiчi.



Запис питань-вiдповiдей, лекцiя професора Геграмета.



Питання.Який вигляд мали гiчi?

Професор Геграмет.Нiхто не знае. Ми не знаходили жодних фотографiй чи креслень, окрiм двох-трьох карт. i Або книг.

Питання.Хiба в них не було системи фiксацii знань, скажiмо, письма?

Професор Геграмет.Звiсно, була. Але я не знаю яка. Я пiдозрюю… втiм, це просто припущення.

П.Яке?

Професор Геграмет.Я замислювався над нашими власними методами фiксацii iнформацii: як iх сприймали б у дотехнологiчнi часи. Скажiмо, якби ми дали Евклiду книжку, вiн би зрозумiв, що це таке, навiть не знаючи, про що в нiй йдеться. А як щодо касети? Вiн би уявлення не мав, що з нею робити. Я пiдозрюю… хоча нi, я впевнений, що у нас е «книги» гiчi, яких ми не помiчаемо. Це може бути зливок металу гiчi, спiралi з хвостиками на кораблях, призначення яких досi невiдоме. Це не нове. Ми перевiрили усе на наявнiсть магнiтних кодiв, канавок, хiмiчного спектра, але марно. Напевне, у нас немае iнструмента, який зможе виявити цi повiдомлення.

Питання.Ще одна рiч, яку я не розумiю: чому гiчi залишили цi тунелi та примiщення? Куди вони зникли?

Професор Геграмет.Юна ледi, я теж нi хрiна не розумiю.


Можливо, рано чи пiзно телескопiчне зондування розкрило б цю таемницю, але це не так важливо. Славнозвiсний Сильвестр Маклен – утiм, на той час iще не такий славнозвiсний, а просто черговий «тунельний щур» на Венерi – надибав корабель гiчi, полетiв до Брами, де й загинув. Але вiн був доволi кмiтливим i дав людям знати про свое мiсцезнаходження, пiдiрвавши корабель. Таким чином, зонд НАСА був вiдкликаний iз хромосфери Сонця i спрямований до Брами. Вiн успiшно подолав свiй шлях – i люди вiдкрили Браму.

А всерединi були зiрки.

Втiм, якщо говорити точнiше i без пафосу, усерединi розмiщувалася тисяча невеличких космiчних кораблiв, схожих на товстi грибки. Вони були рiзноi форми та розмiру. Найменшi з них мали верх у виглядi гудзика i скидалися на гриби, якi вирощують у тунелях Вайомiнгу, де вже вичерпано сланець, а вiдтак продають у супермаркетах. Бiльшi мали загострений вершечок, як у грибiв-зморшкiв. У «шапинках» грибiв був житловий простiр та джерело енергii незрозумiлоi конструкцii. Нiжки грибiв являли собою ракетнi носii, що працювали на хiмiчному пальному, на кшталт старих лiтальних апаратiв для посадки на Мiсяць, якi були задiянi у перших космiчних програмах.

Нiхто не знав, як керувати цими кораблями.

Це була одна з тих речей, якi змушують нервуватися: випробування невiдомого. Запустивши корабель гiчi, ви практично не могли ним керувати. Їх курс був вбудований у систему навiгацii, та нiхто не мiг зрозумiти, яким чином; можна було обрати один курс, але пiсля цього нiхто не знав, куди корабель прямуе. Це як «печиво з передбаченнями щастя»: нiколи не знаеш, який там сюрприз, поки не дiстанеш.

Одначе цi кораблi працювали, незважаючи на те, що минуло пiвмiльйона рокiв або й бiльше.

Першому хлопчинi, який наважився випробувати корабель, пощастило. Його корабель залишив кратер в астероiдi, спалахнув яскравими таемничими вогнями i зник у космосi.

Три мiсяцi потому вiн повернувся. Астронавт був у захватi й переможно сяяв, попри лютий голод. Вiн побував на iншiй зiрцi! Астронавт кружляв орбiтою великоi сiроi планети з вихровими жовтими хмарами. Йому вдалося розвернути апарат i завдяки вбудованiй системi керування вiн повернувся до точки вильоту, в те самiсiньке гнiздо.

Тому вiдрядили iнший корабель. Цього разу – один з великих iз гострим кiнцем, схожих на гриб-зморшок. Полетiла команда з чотирьох чоловiк. Їх добре забезпечили продуктами й технiкою. Подорож тривала лише п’ятдесят днiв. Цього разу вони не тiльки досягли iншоi Сонячноi системи, а й ступили на поверхню планети завдяки посадковому модулю. Астронавти не зустрiли там живих iстот… Але колись там було життя.

Вони знайшли його рештки. Їх було небагато – кiлька уламкiв на шпилi, який уникнув загальноi руйнацii на планетi. У радiоактивнiй пилюцi вони вiдшукали цеглу, керамiчний болт i якусь напiврозтоплену штукенцiю, що була схожа на хромову флейту.

А перегодом почалася зоряна лихоманка, яка не оминула й нас.




Роздiл 5


Зiгфрiд – доволi розумна машина, але iнодi я не тямлю, що з ним не так.

Вiн постiйно просить мене розповiдати своi сни. Часто, коли я, зашарiвшись, розповiдаю йому сон, який мав би йому сподобатися (типу «велике червоне яблуко для вчителя»), насичений фалiчними символами, фетишизмом i почуттям провини, вiн розчаровуе мене.

Зiгфрiд спрямовуе розмову в дивне рiчище, яке взагалi не стосуеться сну. Я розповiдаю йому суть, а вiн сидить, цокае, трiщить i дзижчить – звичайно, Зiгфрiд цього не робить, це моя фантазiя – а вiдтак каже:

– Поговорiмо про iнше, Робе. Мене зацiкавило те, що ти сказав про ту жiнку, Геллу-Клару Мойнлiн.

– Зiгфрiде, це марна праця, – вiдповiдаю я.

– Я так не вважаю, Робе.

– Але сон! Господи, хiба ти не розумiеш, наскiльки вiн важливий? А як же образ матерi в ньому?

– Робе, дозволь менi робити свою справу.

– А в мене е вибiр? – похмуро питаю я.

– Вибiр е завжди, Робе. Та я хотiв би нагадати тобi те, що ти нещодавно говорив. Зiгфрiд замовкае i я чую власний голос, записаний на його плiвках: «Зiгфрiде, там такий бiль, провина i вiдчай, що я не можу витримати».

Машина чекае на мою вiдповiдь.

– Гарний запис, – визнаю я. – Але я б волiв поговорити про комплекс матерi у моему снi.

– На мою думку, продуктивнiшим буде дослiдження iншого чинника, Робе. Можливо, вони пов’язанi мiж собою.

– Невже? – Я готовий об’ективно i по-фiлософському обговорити таку теоретичну можливiсть, але Зiгфрiд швидко повертае мене на землю:

– Ваша остання розмова з Кларою, Робе. Будь ласка, розкажи, що ти вiдчував тiеi митi.

– Я вже розповiдав.

Менi це загалом не подобаеться. Я гайную свiй час i даю йому це зрозумiти з тону мого голосу та тиску на стримувальнi паски. – Це було ще гiрше, анiж iз матiр’ю.

– Робе, я знаю, що тобi кортить поговорити про матiр, але давай потiм. Розкажи менi про розмову з Кларою. Що ти зараз вiдчуваеш через це?

Я намагаюся чесно проаналiзувати. Врештi-решт, це я можу зробити. Насправдi я не повинен розмовляти про це. Та я кажу едине, що менi спадае на думку:

– Нiчого особливого.

Через хвильку Зiгфрiд запитуе:

– І все?

– Так. Нiчого особливого.

Утiм, це лише на поверхнi. Я пам’ятаю своi вiдчуття. Дуже обережно риюсь у власних спогадах, щоб вiдтворити той момент. Занурення в блакитний туман. Уперше побачив тьмяну примарну зiрку. Розмова з Кларою по рацii, тим часом як Ден щось шепотiв менi на вухо… Я знову вiдволiкаюся вiд своiх спогадiв.

– Зiгфрiде, це боляче, – невимушено вiдповiдаю я. Інодi я намагаюсь ошукати машину, говорячи емоцiйно важливi речi таким тоном, наче прошу чашку кави. Та, менi здаеться, це не дiе. Зiгрфрiд прислухаеться не лише до гучностi та вiдтiнкiв, а й до дихання, пауз мовлення i значення слiв. Як на його дурiсть, вiн надзвичайно хитромудрий.




Роздiл 6


П’ятеро сержантiв, якi незмiнно служили на космiчних кораблях (кожен представляв свiй корабель), перевiрили нашi посвiдчення i вiдправили до одного зi службовцiв для корпоративного огляду. Шерi захихикала, коли росiянин намацав чутливе мiсце, i прошепотiла:

– Як гадаеш, Робе, яку контрабанду вони в нас шукають?

Я цикнув на неi. Жiнка-службовець узяла нашi мiграцiйнi картки у китайського спецпризначенця № 3, який був старшим групи, i назвала нашi iмена. Нас було восьмеро.

– Ласкаво просимо на борт! – оголосила жiнка. – До кожного новачка буде прикрiплено iнспектора. Вiн допоможе вам освоiтися на новому мiсцi, вiдповiсть на вашi запитання i розкаже, де розташовано медпункт i аудиторii для занять. З ваших рахункiв списано одинадцять тисяч сто доларiв готiвкою. Вони будуть зберiгатися на кораблi, на якому ви прибули сюди. Це вартiсть вашого проживання впродовж перших десяти днiв. Решту ви можете зняти у будь-який час, виписавши Пi-чек. Ваш iнспектор покаже вам, як це зробити. Лiнскотт!

Чорношкiрий пасажир iз Нижньоi Калiфорнii пiднiс руку.

– Ваш iнспектор – Шота Тарасвiлi. Броудгед!

– Тут.

– Ден Мечнiков, – повiдомила службовиця Корпорайii.

Я почав озиратись, але Ден Мечнiков уже йшов до мене. Вiн мiцно схопив мене за руку, вiдвiв убiк i аж потiм привiтався.

Я зробив спробу повернутись:

– Хочу попрощатися з другом…

– Ви всi житимете в одному мiсцi, – буркнув iнспектор. – Гайда.

За двi години пiсля прибуття до Брами я отримав кiмнату, iнспектора та контракт i одразу ж пiдписав його, навiть не читавши. Мечнiков був здивований.

– Хiба вам не цiкаво, про що йдеться?

– Не зараз.

Дiйсно, а який сенс? Якби менi щось не сподобалось, я мiг передумати. І що тодi? Бути проспектором страшно. Я дуже боюся, що мене вб’ють. Загалом мене лякають думки про смерть: це ж я бiльше не зможу жити. Усе зупиниться. Іншi будуть насолоджуватися життям, кохатися, веселитись, а я – нi. Одначе думка про те, що доведеться повернутися на харчовi шахти, була ще гiршою.

Мечнiков повис на гачку на стiнi, зачепившись за комiрець, щоб не заважати менi розбирати речi. Інспектор був миршавим, блiдим i мовчазним чоловiком. Вiн справляв враження мiзантропа, але принаймнi не збиткувався з мене попервах через мою незграбнiсть. Брама перебувае в умовах, близьких до невагомостi. Я досi з таким не стикався, оскiльки у Вайомiнгу чогось на взiр цього немае. Тому я постiйно потрапляв у халепу. Коли я почав нарiкати, Мечнiков вiдповiв:

– Звикнете. У вас часом немае косячку?

– Боюся, що нi.

Інспектор зiтхнув i став схожим на Будду, який висить на стiнi, пiдiбгавши ноги.

Вiн зиркнув на годинник i сказав:

– Пiзнiше сходимо пропустимо по чарчинi. Така тут традицiя. Але до двадцять другоi це нецiкаво. Потiм у «Блакитному пеклi» буде повно людей i я познайомлю вас iз iншими. Можливо, когось собi пiдшукаете. Ви гетеросексуал чи гей?

– Цiлком гетеросексуальний.

– Неважливо. Тут ви сам собi пан. Я вас познайомлю, а далi робiть як знаете. Вам лiпше звикнути до цього одразу. Маете карту?

– Карту?



ПРОТОКОЛ ДОМОВЛЕНОСТІ

1. Я, _________________, перебуваючи при здоровому глуздi, згiдно з цим протоколом, усi права на будь-якi вiдкриття, артефакти, предмети та цiнностi будь-якого характеру, що iх можу знайти в процесi дослiдження з використанням будь-яких вмiнь чи iнформацii, якi я отримав вiд Адмiнiстрацii Брами, передаю останнiй у безвiдкличному порядку.

2. Адмiнiстрацiя Брами мае право на власний розсуд ухвалити рiшення про продаж, здачу в оренду чи iнше використання будь-яких артефактiв, предметiв або цiнностей, виходячи з моеi дiяльностi згiдно з цим контрактом. У такому випадку вона дае згоду на передачу 50 % (п’ятдесяти вiдсоткiв) усiх доходiв вiд вищевказаного продажу, здачi в оренду чи iншого використання, включно з витратами на дослiдницьку експедицiю (включно з власними витратами на подорож до Брами та подальшими витратами на проживання всерединi Брами), на мою користь, а також 10 % (десяти вiдсоткiв) усiх подальших доходiв пiсля компенсацii вищевказаних витрат. Я визнаю таку передачу прав як оплату за всiма зобов’язаннями перед Адмiнiстрацiею Брами в повному розмiрi й у зв’язку з цим зобов’язуюся не вимагати додаткових виплат незалежно вiд причини та часу.

3. Я передаю Адмiнiстрацii Брами усi повноваження ухвалювати будь-якi рiшення стосовно користування, продажу або здачi прав на будь-якi вiдкриття в оренду, включно, на розсуд Адмiнiстрацii Брами, з правами на об’еднання моiх вiдкриттiв чи iнших цiнностей згiдно з цим контрактом, з вiдкриттями чи iншими цiнностями, якi належать iншим особам, з метою використання, здачi в оренду чи продажу у безвiдкличному порядку; в такому випадку моя частка мусить становити суму вiд доходiв, визначену Адмiнiстрацiею Брами як достатню; також я передаю Адмiнiстрацii Брами право утримуватися вiд використання вiдкриттiв або iнших цiнностей на власний розсуд.

4. Я зобов’язуюся не висувати Адмiнiстрацii Брами жодних претензiй зi свого боку або вiд свого iменi в разi травм, нещасних випадкiв та збиткiв, якi можуть трапитися зi мною в ходi дiяльностi згiдно з цим контрактом.

5. У випадку виникнення спорiв у зв’язку з цим протоколом домовленостi, я даю згоду на те, що умови будуть витлумаченi згiдно iз законами та прецедентами Брами, а закони й прецеденти iншоi юрисдикцii в жоднiй мiрi не можуть вважатися вiдповiдними.


– Чорт забирай, вона в тому пакетi, який вам видали.

Я вiдсував файли один за одним, аж поки не знайшов той конверт. Там була копiя угоди, буклет «Ласкаво просимо до Брами», ордер на поселення, медична анкета, яку слiд було заповнити до 8-i ранку… i зiгнутий аркуш. Я розгорнув його i побачив щось на кшталт монтажноi схеми з iменами.

– Це вона. Можете визначити, де Ви зараз? Запам’ятайте номер Вашоi кiмнати: поверх «Крихiтка», Схiдний сектор, 8-й тунель, кiмната 51. Запишiть собi.

– Дене, це вже записано в ордерi.

– Тодi не губiть його.

Ден знявся з гачка i м’яко приземлився.

– Ви можете самостiйно усе тут роздивитися. Зустрiнемось тут. Маете якiсь питання?

Я замислився. Інспектор нетерпляче чекав.

– Нууу… можна поставити Вам особисте запитання, Дене? Ви вже лiтали… туди?

– Шiсть разiв. Ну все, побачимось о двадцять другiй.

Вiн вiдчинив гнучкi дверi, вислизнув до зеленого коридору, який нагадував джунглi, i зник.

Я опустився – повiльно та обережно – на единий стiлець, який був у кiмнатi, i спробував усвiдомити, що перебуваю на краю Всесвiту.

Не знаю, як краще пояснити тобi, читачу, який вигляд мае Всесвiт з боку Брами, але я спробую. Це те саме, що в юностi здобути Повну Медицину або вибрати будь-що з меню в найкращому ресторанi, коли за тебе платять. Це як зустрiти дiвчину, котрiй ти сподобався, або подарунок, який ще не розпакували.

Найперше, що вражае у Брамi, – це крихiтнi тунелi. Вони здаються ще меншими через те, що по боках стоять рiзнi кiмнатнi рослини. Також приголомшують низька гравiтацiя та сморiд. Із часом до Брами звикаеш. Їi не можна охопити одним поглядом, тому що вона складаеться з лабiринту кам’яних тунелiв. Я навiть не впевнений, чи усi iх вивчено до кiнця. Поза сумнiвом, вони тягнуться на кiлька миль i нiхто в них не ходить (або ходять, але нечасто).

Так жили гiчi. Вони захопили астероiд, «одягнули» його в металеву оболонку, прорили тунелi й заповнили iх рiзними пожитками. До того часу, як ми дiсталися Брами, бiльшiсть тунелiв були порожнiми, як i iншi об’екти в космосi, що належали гiчi. Потiм вони з незрозумiлих причин залишили астероiд.

Гiчi-таун – мiсце, розташоване найближче до центру Брами. Це схожа на веретено печера бiля геометричного центру астероiда. Подейкують, що тiльки-но гiчi побудували Браму, вони жили тут. Спочатку всi земляни-новачки (i не лише земляни: перед нашим прильотом сюди прибув корабель iз Венери) також мешкали тут або поблизу, де компанiя розселюе нас. Пiзнiше, якщо поталанить стати успiшним проспектором i розбагатiти, можна переселитися ближче до поверхнi, де трiшки менше невагомостi й шуму i, зрештою, не так тхне. До мене цим повiтрям дихали тисячi людей. Вони пили ту саму воду, що й я; кожен з них пахнув по-своему. Бiльшiсть iз них тут надовго не залишалися, на вiдмiну вiд запахiв.

Я не звертаю уваги на запахи. Взагалi нi на що не зважаю. Брама – це мiй шанс зiрвати джекпот у виглядi Повноi Медицини, будинку, в якому буде дев’ять кiмнат, двiйко дiтей i багато веселощiв. Я вже виграв одну лотерею. Тому я був певен, що менi пощастить удруге.

Життя у Брамi було незвичайним, хоча iнодi здавалося нудним. Особливих розкошiв не було. За 238 тис. 575 доларiв США ви отримували квиток до Брами, харчування, житло й повiтря на 10 днiв, iнтенсивний курс керування космiчним кораблем i запрошення на найближчий (або на будь-який) полiт. У виборi корабля немае обмежень.

Корпорацiя геть не зискуе з цього. Тут усе коштуе за собiвартiстю. Це не означае, що все тут дешеве або що ви дiстанете щось гарне. Я все життя викопував i споживав таку iжу. Мое житло було завбiльшки з велику валiзу: один стiлець, кiлька шухляд, складаний стiл i гамак, який можна розкласти уздовж кiмнати для сну.

По сусiдству мешкала родина з Венери. Я колись зазирнув у iхнi прочиненi дверi й був шокований. Вони вчотирьох спали у своiй комiрчинi, по двое в кожному гамаку. З iншого боку була кiмната Шерi. Я пошкрябався в ii дверi, але нiхто не вiдчинив. Я зайшов до кiмнати. Дверi були незачиненi: у Брамi нiхто не зачиняе дверей, оскiльки тут однаково нiчого красти. Шерi не було вдома. Одяг, який вона носила на кораблi, валявся розкиданий на пiдлозi.

Я здогадався, що вона вирiшила оглянути Браму, i пошкодував, що не застав ii: не хотiлося тинятися самому. Я сперся на плющ, який рiс зi стiни тунелю, i видобув карту.

Я одразу знайшов кiлька мiсць, якi варто вiдвiдати. На мапi вони були позначенi як «Центральний парк» i «озеро Верхне». Цiкаво, що там? Також увагу привернули «музей Брами» та «Термiнальний шпиталь». Останне звучало загрозливо. Пiзнiше я здогадався, що «термiнал» – це кiнець маршруту на шляху назад до Брами. Корпорацii слiд було назвати це якось iнакше, але iй начхати на почуття проспекторiв.

Утiм, найбiльше я хотiв побачити корабель!

Щойно це спало менi на думку, я зрозумiв, як сильно цього жадаю. Я почав вираховувати шляхи виходу на поверхню Брами, де, без сумнiву, були розташованi доки космiчних кораблiв. Тримаючись однiею рукою за поручень, я намагався другою рукою втримати карту. Я швидко визначив свое мiсцезнаходження: на перехрестi п’ятьох тунелiв. На картi це мiсце позначено як «Схiдна зiрка, поверх „Крихiтка“, G». Один iз тунелiв вiв до лiфтовоi шахти на поверхню, але який саме, я не мiг визначити.

Я вирiшив пiти навмання, але втрапив у глухий кут. Повертаючись назад, я вирiшив постукати в якусь кiмнату i запитати дорогу. Дверi вiдчинились.

– Вибачте, – сказав я… i замлiв.

Чоловiк, який вiдчинив дверi, здавався на зрiст таким самим, як i я: його погляд був нарiвнi з моiм. А нижче вiд пояса нiчого не було: чоловiк не мав нiг.

Вiн щось сказав невiдомою менi мовою. Але то було пусте. Інше привернуло мою увагу. Вiн був одягнутий у тонку яскраву мiшковину, зв’язану вiд зап’ясткiв до талii. За спиною у нього були крила, якими чоловiк легенько махав, щоб залишатися в повiтрi. Якщо зважити на низьку гравiтацiю в Брамi, це було неважко. Однак усе ж мало дивний вигляд.

– Даруйте, я лише хотiв запитати, як пройти на поверх «Таня», – промовив я, щосили намагаючись не дивитися на чоловiка. Проте менi це зле вдавалося.

Чоловiк усмiхнувся, показавши бiлоснiжнi зуби. В нього було старе обличчя, але жодноi зморшки, темнi очi та буйне сиве волосся. Вiн вилетiв у коридор повз мене i сказав чистою англiйською:

– Звiсно! Перший поворот праворуч, потiм iдете до наступноi «зiрки» i там – другий поворот лiворуч. Ви побачите дороговказ.

Пiдборiддям вiн кивнув у бiк потрiбного перехрестя.



ЛАСКАВО ПРОСИМО ДО БРАМИ!



Вiтаемо!

Ви е одним з небагатьох, хто кожного року стае партнером компанii «Брама Корпорейшн». Першим Вашим обов’язком е пiдписання Протоколу Домовленостi, який додаеться до цього документа. Ви не повиннi зробити це одразу. Можете ретельно ознайомитися з угодою i, якщо треба, дiстати юридичну консультацiю. Проте, до пiдписання угоди Ви не маете права користуватися житлом, яке надае Корпорацiя, харчуватися в харчоблоках i брати участь у курсах Корпорацii.

Усi, хто прибув до Брами як вiдвiдувачi або на цей момент не бажають пiдписувати Протокол Домовленостi, можуть скористатися готелем «Брама» i рестораном.


Я подякував i пiшов геть. Чоловiк залишився висiти у повiтрi. Я хотiв озирнутись, але не бажав здатися нечемним. Дивно: нiколи не думав, що у Брамi живуть калiки.

Який же я тодi був наiвний!



РЕЖИМ ПІДТРИМАННЯ БРАМИ



Усi присутнi у Брамi зобов’язанi сплачувати щоденний подушний податок за користування повiтрям, температурний контроль, керування та iншi послуги, щоб покрити витрати на утримання Брами.

Якщо Ви вiдвiдувач, то цi витрати включено до Вашого рахунку за проживання в готелi.

Тарифи для iнших осiб опублiкованi окремо. Ви маете право сплатити податок на рiк уперед. У разi несплати щоденного подушного податку Ви будете негайно депортованi з Брами.

Примiтка: Ми не можемо гарантувати наявнiсть корабля для депортованих осiб.


Побачивши того калiку, я дiзнався про Браму те, чого не розповiдала жодна статистика. Вона була достатньо зрозумiла, i всi, хто бажав стати проспектором, вивчав ii (включно з тими, хто ним так i не став), зосiбна й ми. Близько 80 % кораблiв повертаються до Брами без екiпажу. А 15 % узагалi не повертаються. Тому, в середньому, один iз двадцяти привозить щось таке, на чому Брама – i людство загалом – може заробити. Бiльшостi з них вдаеться лише повернути вартiсть свого першого польоту до Брами.

Якщо вас поранять пiд час польоту… тримайтеся! Термiнальний шпиталь мае найкраще обладнання, але туди ще треба дiстатися. Це може забрати кiлька мiсяцiв. Якщо ви зазнали поранення в пунктi призначення – а так зазвичай i бувае – ви нiчого не зможете вдiяти, поки не повернетесь до Брами. Але тодi вже може бути пiзно лiкуватися.

До речi, за полiт назад не треба платити. Майже завжди повертаеться не весь екiпаж. Вони називають це втратами.

Шлях додому безкоштовний… але що з того?

Я спустився, тримаючись за трос, на поверх «Таня», звернув до тунелю i врiзався в якогось чоловiка. На ньому була кепка i нарукавна пов’язка. Полiцiя Корпорацii. Вiн не розмовляв англiйською, але його жести й габарити говорили за нього. Я схопив шахтний трос i пiднявся на один поверх, перейшов до крiплення iншоi шахти i спробував удруге.

Цього разу полiцiянт говорив англiйською.

– Сюди не можна, – сказав вiн.

– Я просто хочу подивитися на кораблi.

– Атож! Нi, у тебе мае бути блакитний значок, – сказав полiцiянт, показуючи на свiй власний. – Їх видають фахiвцям Корпорацii, членам екiпажу i працiвникам техпiдтримки.

– Я член екiпажу.

Полiцiянт вишкiрився.

– Ти новачок iз Землi, правда ж? Друже, членом екiпажу ти станеш тiльки тодi, коли зарееструешся на рейс. Повертайся назад.

Я промовив, намагаючись його переконати:

– Хiба ви не розумiете, що я вiдчуваю? Я просто хочу глянути.

– Не можна, поки не закiнчиш курси. Хiба що вони самi вiдправлять тебе сюди в ходi навчання. До того ж, те, що ти побачиш, тобi може не сподобатися.

Я ще трiшки посперечався, але полiцiянт був невблаганним. Коли я взявся за пiдйомний трос, стiни тунелю почали хитатись i я почув рiзкий звук. Менi здалося, що астероiд ось-ось злетить у повiтря. Я витрiщився на полiцiянта, який стенув плечима i приязно мовив:

– Я сказав, що не можна дивитися на кораблi. Але слухати iх можна.

Я вiдповiв щось на кшталт «отакоi» чи «о Господи» i додав:

– Як ви гадаете, куди вiн полетiв?

– Повернеться через пiвроку. Можливо, тодi й дiзнаемося.

Звучало не дуже оптимiстично, але я чомусь перебував у пiднесеному настроi. Я опинився у Брамi пiсля багаторiчноi працi на харчових шахтах. Тiльки-но однi з тих вiдважних проспекторiв вирушили у подорож, яка дасть iм славу й нечуваний успiх. До бiса ймовiрностi! Це найкраще, що можна собi уявити.

Я не звертав уваги на те, що мене оточувало, i, як наслiдок, заблукав. Я пiднявся на поверх «Крихiтка» за десять хвилин. Мечнiков брiв тунелем вiд моеi кiмнати. Здавалося, вiн не впiзнав мене. Якби я не простяг йому руку, вiн просто пройшов би повз.

– Гмммм, – буркнув iнспектор. – Ви запiзнилися.

– Я ходив вниз на поверх «Таня», аби поглянути на кораблi.

– Еге. Туди не пускають без блакитного значка чи браслета.

Це я й без нього дiзнався. В мене не було бажання говорити з ним, тому я просто плентався позаду.

Мечнiков був блiдим чоловiком. Його обличчя прикрашали на диво кучерявi бакенбарди, якi росли на вилицях. Здавалося, вони вощенi, тому що кожен завиток стирчав нарiзно. Утiм, було б неправильно називати iх вощеними. У бакенбардах було щось таке, що змушувало iх рухатися, коли Ден розмовляв або всмiхався.

Таке враження, наче вiд руху м’язiв обличчя по його бородi йшла хвиля. Мечнiков осмiхнувся вже пiсля того, як ми прийшли до «Блакитного пекла». Вiн пригостив мене випивкою, докладно пояснивши, що це така традицiя. А втiм, це стосувалося лише першого келиха.



ЩО ТАКЕ БРАМА?



Брама – це артефакт, створений так званими гiчi навколо астероiда або ядра нестандартноi комети. Коли це сталося – невiдомо, але це точно було до виникнення людськоi цивiлiзацii.

Усерединi Брама нагадуе Землю, за винятком того, що тут вiдносно низька гравiтацiя (насправдi тут навзагал вiдсутня гравiтацiя, але вiдцентрова сила вiд обертання Брами дае схожий ефект). Якщо Ви iз Землi, то в першi кiлька днiв Вам буде дещо важко дихати через низький атмосферний тиск. Але частковий тиск кисню аналогiчний тиску на 2000-метровiй висотi на Землi й цiлком пiдходить для здорових людей.


Через гамiр у «Блакитному пеклi» було незручно говорити, але я розповiв Мечнiкову про запуск корабля.

– Еге ж, – промовив вiн, пiдiймаючи склянку. – Побажаймо iм гарноi дороги.

На руцi вiн мав шiсть металевих браслетiв гiчi, якi були тонкi, наче дротинки, i сяяли синюватим свiтлом. Поки вiн прикладався до склянки, вони легесенько дзеленчали.

– Це те, що я думаю? – запитав я. – По одному за кожен полiт?

Мечнiков допив склянку i сказав:

– Так. Пiду потанцюю.

Я дивився йому вслiд. Мечнiков пiдiйшов до жiнки у блискучому рожевому сарi. Було видно, що вiн не дуже цiкавий спiвбесiдник.

З iншого боку, в такому гаморi не побалакати й не потанцювати. «Блакитне пекло» розмiстилося в центрi Брами i являло собою частину веретенуватоi центральноi печери. Штучна гравiтацiя була такою низькою, що людина важила не бiльше за два-три фунти; коли хтось намагався танцювати вальс або польку, вiн одразу починав лiтати. З iншого боку, шум заважав нормально розмовляти. Тому доводилося танцювати як у старших класах середньоi школи, коли партнери намагалися не торкатись одне одного: адже в такому вiцi дiвчата набагато вищi за хлопцiв. Треба було лише тримати ноги на мiсцi, а руки, плечi, голови та стегна могли метлятися як завгодно. Я люблю танцювати й торкатися партнера. Втiм, не все вiдразу.

Я помiтив Шерi, яка сидiла у протилежному кiнцi з якоюсь старшою жiнкою (напевне, ii iнспектором), i вирiшив запросити ii на танок.

– Тобi тут подобаеться? – запитав я, намагаючись перегорлати музику. Вона кивнула головою i щось прокричала у вiдповiдь, але я не розчув. Я потанцював iз розкiшною темношкiрою жiнкою, у якоi було два блакитнi браслети, потiм знову iз Шерi, вiдтак з однiею дiвчиною, котру Мечнiков сплавив менi. Потiм я танцював iз високою жiнкою з енергiйним обличчям, i волоссям, заплетеним у двi кiски, якi коливалися позаду пiд час танцю. У неi були найчорнiшi i найтовстiшi брови, що iх я коли-небудь бачив у жiнок. Вона також мала двiйко браслетiв. А у перервах мiж танцями я випивав.

Столики були розрахованi на 8—10 душ, але такi компанii тут нiколи не збиралися. Тут люди сидiли як хотiли i займали чужi мiсця, не думаючи про те, що власник може повернутися. Так зi мною трохи посидiли члени екiпажу, одягнутi в бiлi мундири. Такi носять бразильськi астронавти. Вони розмовляли мiж собою португальською. Потiм до мене пiдсiв чоловiк iз золотою сережкою у вусi, але вiн теж говорив незнайомою мовою (втiм, я добре зрозумiв, чого йому треба).

Це постiйна проблема у Брамi. Це як мiжнародна конференцiя, на якiй зламалось обладнання для перекладу. Усе, що ви чуете, це вiджим iз рiзних мов, щось на кшталт: «Ecoutez, господин, tu es verreckt»[3 - Послухай, пане, ти, стули пельку (набiр слiв рiзними мовами). (Прим. перекл.)]. Я двiчi танцював iз бразилiйкою – худою низенькою засмаглою дiвчиною. У неi був яструбиний нiс, але погляд ii карих очей здавався дуже милим. Я спробував сказати iй кiлька простих слiв. Можливо, вона мене зрозумiла. Один iз чоловiкiв, який супроводжував ii, добре розмовляв англiйською. Вiн вiдрекомендувався i познайомив мене зi своею компанiею. Я не запам’ятав жодного iменi, окрiм iменi цього чоловiка. Його звали Франсиско Херейра. Вiн пригостив мене випивкою, а я потiм пригостив його компанiю. Згодом я впiзнав його: вiн обшукував нас, коли ми прибули до Брами.

Поки ми обговорювали цей факт, Ден схилився надi мною i пробурмотiв на вухо:

– Пiду пограю. Бувай, якщо не надумаеш приеднатися.

Це було не найчемнiше запрошення, але гамiр «Блакитного пекла» починав мене дратувати. Я поплентався за ним. Виявилося, що бiля «Блакитного пекла» е повноцiнне казино зi столами для гри у блекджек, у покер, е рулетка повiльного обертання з великою щiльною кулькою, справжнi гральнi костi, ба навiть вiдгороджений вiддiл для картярськоi гри у бакару. Мечнiков пiдiйшов до столу для гри у блекджек i постукав пальцями по стiльцю для гравцiв, чекаючи на вiдкриття. Аж тут вiн помiтив, що я стою поряд.

– О! – Мечнiков обвiв поглядом усю залу. – У що ви хотiли б зiграти?

– Я в усе вже встиг пограти, – вiдповiв я, трiшки ковтаючи слова. І, якщо чесно, злегка хвастонув. – Ну, можна зiграти в бакару.

Мечнiков глипнув на мене з повагою а потiм iз цiкавiстю.

– Найменша ставка – п’ятдесят.

На моему рахунку залишилося 5–6 тисяч доларiв. Я стенув плечима.

– Я маю на увазi п’ятдесят тисяч, – вiдповiв Ден.

Я закашлявся. Вiн посунувся й сiв за гравцем, у якого закiнчувався стовпчик фiшок i байдужливо сказав:

– На рулетцi мiнiмальна ставка – 10 доларiв, для всiх iнших iгор – 100 доларiв. А ще тут мае бути гральний автомат iз мiнiмальною ставкою в 10 доларiв.

Мечнiков опустився на вiльний стiлець, i бiльше я за ним не спостерiгав.

Я роззирнувся й помiтив, що чорноброва дiвчина сидiла за тим самим столом, уважно вивчаючи карти. Вона не пiдвела голову.

Я зрозумiв, що не можу собi дозволити азартнi iгри. А потiм менi спало на думку, що випивку я теж не можу собi дозволити, i на пiдсвiдомому рiвнi згадав, скiльки я вже випив. Інтуiцiя пiдказала менi, що слiд якнайшвидше повертатися до своеi кiмнати.



СИЛЬВЕСТР МАКЛЕН:

ЗАСНОВНИК БРАМИ



Браму вiдкрито Сильвестром Макленом – дослiдником тунелiв на Венерi, який знайшов робочий космiчний корабель гiчi пiд час розкопок. Йому вдалося витягнути його на поверхню i доправити до Брами, де вiн наразi й зберiгаеться в доку 5-33. На жаль, Маклену не поталанило повернутись, i хоча вiн змiг подати знак про свою присутнiсть, пiдiрвавши паливний бак посадкового модуля свого корабля, до того часу, як дослiдники дiсталися Брами, вiн уже помер.

Маклен був вiдважним та винахiдливим хлопцем i дощечка з його iм’ям у доку 5-33 увiчнила його унiкальнi заслуги перед людством. У визначений час представники рiзноманiтних конфесiй органiзовують служiння в його пам’ять.





Роздiл 7


Я лежу на килимку, i почуваюся не дуже комфортно. Фiзично, маю на увазi. Нещодавно менi зробили операцiю i, схоже, шви ще не загоiлися.

– Робе, ми розмовляли про твою роботу, – говорить Зiгфрiд.

Нудно. Але безпечно. Я кажу:

– Я ненавидiв свою роботу. Хто ж не буде ненавидiти харчовi шахти?

– Але, Робе, ти й далi на них працював. Ти жодного разу не намагався змiнити роботу. Ти ж би мiг займатися марикультурою. Одначе ти кинув школу.

– Тобто ти хочеш сказати, що я застряг у рутинi?

– Я нiчого не кажу, Робе. Я запитую, як ти себе почуваеш.

– Нууу…в деякiй мiрi, ти маеш рацiю. Проте, я хотiв щось змiнити, – вiдповiдаю я, згадуючи першi яскравi днi iз Сильвiею. Пам’ятаю, тiеi сiчневоi ночi ми сидiли у кабiнi припаркованого планера – iншого мiсця ми не знайшли – i говорили про майбутне, що будемо робити i як досягатимемо успiху. Але, на мою думку, Зiгфрiду ця iнформацiя не дасть жодноi користi. Я розповiв Зiгфрiдовi усе про Сильвiю: вона зрештою одружилася з акцiонером. Однак ми розiйшлися задовго до цього.

– Менi здаеться, що тодi просто спрацював iнстинкт смертi – кажу я, намагаючись бути лаконiчним i якнайбiльше скористатися iз сеансу, за який сплачено грошi.

– Робе, було б краще, якби ти не вживав психiатричних термiнiв.

– Ну, ти розумiеш, що я маю на увазi. Я знав, що час минае. Чим довше я залишався у шахтах, тим важче було звiдти вибратись. Але нiчого кращого не було, до того ж, траплялися й гарнi моменти: Сильвiя, моя дiвчина, мати, коли вона була ще жива. Навiть якiсь розваги: польоти на дельтапланi. Було круто лiтати над пагорбами, а згори Вайомiнг мав вигляд не такий вже й кепський, до того ж, не смердiв нафтою.

Я замислився, потираючи живiт. Тепер у мене там е майже пiвметра нового кишкiвника. Це все коштуе шаленi грошi й iнодi в мене виникае вiдчуття, що попереднiй власник кишок хоче iх собi повернути. Менi завжди цiкаво, ким були донори, як померли (якщо взагалi померли). Можливо, вiн чи вона ще досi живi. В якiй же бiдностi треба жити, щоб продавати своi органи, як, скажiмо, декотрi вродливi дiвчатка продають своi гарненькi груди або вуха?

– Робе, ти добре знаходив спiльну мову з дiвчатами?

– Зараз знаходжу.

– Нi, Робе, я питаю не про зараз. Менi здалося, що ти говорив про те, що в дитинствi ти нi з ким не товаришував.

– А що, в когось було по-iншому?

– Якщо я правильно зрозумiв питання, Роббi, то ти маеш на увазi, чи хтось вважае пору дитинства винятково щасливою та легкою. Звичайно, я вiдповiм «нi». Але для декого дитинство мае значний вплив на доросле життя, порiвняно з iншими.

– Авжеж. Згадуючи той час, можу сказати, що я трохи боявся своiх однолiткiв – вибач, Зiгфрiде! Маю на увазi iнших дiтей. Здавалося, вони усi знали одне одного i знаходили спiльну мову: секрети, досвiд, захоплення. А я був одинаком.

– Ти був единою дитиною в сiм’i, Роббi?

– Ти чудово це знаеш. Авжеж. Можливо, це i було причиною. Моi батьки працювали й не хотiли, щоб я грався бiля шахт. На iхню думку, це було небезпечно. Ну, для дiтей – дiйсно. Можна було поранитись об якусь машину, а iнодi траплялися зсуви на звалищах або витоки газу. Тому я сидiв удома, дивився шоу чи вiдеокасети i iв. Я був товстим, Зiгфрiде. Я полюбляв солодощi та iжу з крохмалем. Батьки мене зiпсували, купуючи бiльше iжi, нiж потрiбно.








Менi й зараз подобаеться балувати себе. Зараз у мене краща дiета, яка сприяе схудненню. Але вона в тисячу разiв дорожча. Я часто iм iкру. Справжню. Їi ловлять у акварiумi в Галвестонi. Я можу дозволити собi справжнi шампанське i масло…

– Пам’ятаю, як я лежав у лiжку, – розповiдаю я. – Здаеться, менi тодi було три роки. В мене був ведмедик-говорун. Вiн розповiдав менi iсторii, а я тикав у нього олiвцем i намагався вiдiрвати вуха. Менi це подобалося.

Я замовкаю, i Зiгфрiд одразу ж перехоплюе iнiцiативу.

– Чому ти плачеш, Роббi?

– Не знаю!

Я ридаю. Сльози течуть по моему обличчю, а я дивлюся на годинник i бачу зеленi цифри, як у туманi.

– Ой, – невимушено зойкаю я, пiдводячись. Сльози досi течуть, але я вже не ридаю. – Зiгфрiде, менi дiйсно треба йти. У мене побачення. Мою дiвчину звуть Таня. Вона дуже гарна i грае у Г’юстонському симфонiчному оркестрi. Таня любить Мендельсона i троянди. Хочу пiдiбрати iй якiсь темно-синi гiбриднi квiти, що пасуватимуть до ii очей.

– Робе, в нас залишилося майже десять хвилин.

– Іншим разом.

Я знаю, що не вийде, тому додаю:

– Можна скористатися твоiм туалетом? Дуже треба.

– Хочеш вивести з органiзму своi почуття, Робе?

– Не корч iз себе розумника. Наче я не тямлю? Я знаю, що це схоже на типовий механiзм замiни…

– Робе.

– …Добре, потiм. Але, чесно, менi треба до вбиральнi. А потiм слiд заскочити до квiтковоi крамницi. Таня – особлива дiвчина й дуже хороша людина. Я не кажу «в сексуальному планi», хоча в цьому вона теж класна. Вона добре с… Вона добре…

– Що ти маеш на увазi, Робе?

Я наважуюсь i додаю:

– Вона добре займаеться оральним сексом.

– Робе?!

Я впiзнаю цей тон. У Зiгфрiда дуже великий вибiр тональностей, але деякi вже я навчився вiдрiзняти. На його думку, вiн на правильному шляху.

– Що?

– Робе, як ти називаеш оральний секс iз жiнкою?

– На бога, Зiгфрiде, що за дурну гру ти затiяв?

– Як ти це називаеш, Робе?

– Пхе! Ти чудово знаеш, як i я.

– Будь ласка, скажи, як ти це називаеш, Робе.

– Зазвичай кажуть щось на кшталт: «Вона з’iла мене».

– А ще як, Робе?

– Є безлiч назв! «Брати на рот», наприклад, i ще купа окреслень.

– Яких, Робе?

Я нарештi даю волю тому гнiву й болю, якi росли в менi.

– Не дрочи мене, Зiгфрiде!

Позиви стають сильнiшими, i я вiдчуваю, що невдовзi закаляю штани; прямо як у дитинствi.

– О Господи, Зiгфрiде! Коли я був маленьким, я розмовляв зi своiм плюшевим ведмедиком. Зараз менi сорок п’ять i я розмовляю з дурною машиною, немов iз живою людиною!

– Але е ще якийсь вислiв, чи не так, Робе?

– Їх тисячi! Який саме тобi потрiбен?

– Робе, я хочу почути той вислiв, який вживаеш ти, але не сказав. Будь ласка, спробуй. Вiн особливий для тебе, тому смiливо вимов його.

Я падаю на килимок i тепер починаю плакати по-справжньому.

– Будь ласка, Робе. Який вислiв?

– Дiдько забирай, Зiгфрiде! Смоктати! Ось! Смоктати, смоктати, смоктати!




Роздiл 8


– Доброго ранку! – привiтався хтось, перервавши мiй сон про те, як я загруз у сипучих пiсках у туманностi Орiона. – Я принiс вам чаю.

Я розплющив одне око i, визирнувши через край гамака, спостерiг пару темних очей на бронзовому обличчi. Я був повнiстю одягнутий i потерпав iз похмiлля; у кiмнатi стояв жахливий сморiд, i я зрозумiв, що сам е його причиною.

– Мене звати Шикiтей Бакiн, – сказав чоловiк зi склянкою. – Будь ласка. Випийте чаю. Це допоможе вiдновити водний баланс.

Придивившись, я побачив, що нижче вiд пояса у чоловiка нiчого немае. Це був той безногий калiка зi зйомними крилами, якого я вчора зустрiв у тунелi.

– Оххх… – застогнав я, докладаючи тяжких зусиль, щоб вичавити iз себе «доброго ранку».

Туманнiсть Орiона стала ще туманнiшою в мiру того, як вивiтрювався мiй сон i мое вiдчуття, що слiд якось продертися крiзь газовi хмари, якi швидко застигали. Проте сморiд не зникав. Це було занадто, навiть для Брами. Я зрозумiв, що мене вирвало на пiдлогу, i я ледь стримувався, щоб не проблюватися знову. Бакiн, повiльно махаючи крилами, спритно одним порухом поставив закриту склянку на гамак бiля мене. Потiм вiн пiдлетiв угору, всiвся на шафу i промовив:

– Здаеться, у вас сьогоднi медогляд о восьмiй ранку.

– Невже?



ХТО ВОЛОДІЄ БРАМОЮ?



Брама – це унiкальне явище в iсторii людства. Ми хутко збагнули, що вона е занадто цiнним ресурсом, щоб належати однiй групi людей чи уряду.

Таким чином, була заснована компанiя «Брама Корпорейшн» (або просто Корпорацiя). Це багатонацiональна компанiя, головними партнерами якоi е уряди США, Радянського Союзу, Сполучених Штатiв Бразилii, Венерiанськоi Конфедерацii та Новоi Народноi Азii, а вкладниками – будь-якi особи (зокрема й Ви), якi пiдписали Протокол Домовленостi, що його додано до цього документа.


Менi вдалося вiдкрити склянку й сьорбнути чаю. Напiй був дуже гарячий, без цукру i майже без смаку, але, здаеться, вiн зменшив вiдчуття нудоти.

– Так, я гадаю. Це звична процедура. Також ваш п’езофон дзвонив кiлька разiв.

Я знову застогнав.

– Думаю, це телефонуе ваш iнспектор, щоб нагадати про медогляд. Зараз сьома п’ятнадцять, пане…

– Броудгед, – я вiдповiдаю нерозбiрливо, а потiм обережнiше додаю:

– Мене звати Роб Броудгед.

– Так. Я взяв на себе смiливiсть перевiрити, чи ви прокинулися. Пригощайтеся чаем, пане Броудгед. Сподiваюся, вам сподобаеться у Брамi.

Чоловiк кивнув, злетiв уперед iз шафи i зник у дверях. У головi щось гупало пiд час кожного руху. Я вилiз iз гамака, намагаючись не ступати на найогиднiшi плями на пiдлозi, i якимось дивом привiв себе до ладу. Я хотiв поголитись, але моiй бородi вже було дванадцять днiв i тому я вирiшив iще трохи повiдпускати ii: так я не здавався неголеним, до того ж, сил голитися не було.

Хитаючись, я увiйшов до оглядового кабiнету iз запiзненням лише на п’ять хвилин. Уся моя група вже була тут, тому менi довелося йти останнiм. У мене взяли три аналiзи кровi: з пальця, з вени i з мочки вуха. Я був упевнений про 90 %-й результат. Але це не мало жодноi ваги: медогляд був простою формальнiстю. Якщо ви вижили на шляху до Брами, то на кораблi гiчi все буде добре. Якщо, звичайно, не трапиться нiчого. У такому випадку нiхто не виживе незалежно вiд здоров’я.

Я знайшов час випити фiлiжанку кави з вiзка, який стояв бiля спускноi шахти (приватне пiдприемство у Брамi? Не думав, що тут такi iснують), i встиг якраз на початок першого заняття. Курси проводили в довгiй та вузькiй аудиторii з низькою стелею на поверсi «Собака». Сидiння були розташованi по двое, а мiж ними – прохiд у центрi. Це нагадувало шкiльний клас, який помiстили в автобус. Шерi запiзнилась i сiла бiля мене. Вона мала вигляд свiжий i життерадiсний; уся наша група зiбралася, семеро землян, сiм’я венерiанцiв iз чотирьох чоловiк i ще кiлька новачкiв на кшталт мене.

– Ти маеш не такий вже й кепський вигляд, – прошепотiла Шерi, поки iнструктор схилився над якимись паперами на столi.



ДУШ



Упродовж 45 секунд у душi автоматично подаються два струменi. Намилюйтеся в перервi мiж подачею струменiв.

Ви маете право приймати душ не частiше, анiж раз на три днi.

Плата за понаднормове користування душем буде стягуватися з Вашого кредитного балансу за тарифом: $5 за 45 c.


– Що, похмiлля дошкуляе?

– Нi. Але воно десь поряд. Я чула, як ти повертався минулоi ночi. Вiдверто кажучи, це було чутно на весь тунель, – багатозначно додала Шерi.

Мене пересмикнуло. Я досi чiтко вiдчував запах, але всерединi. Нiхто вiд мене не вiдвертався, навiть Шерi.

Інструктор пiдвiвся й ненадовго затримав погляд на нас.

– Отже, – промовив вiн, знову зазирнув у папери i похитав головою.

– Я не буду перевiряти вiдвiдування, – сказав iнструктор. – Я читаю курс керування космiчним кораблем гiчi.

Я помiтив зв’язку браслетiв на його руцi; я не змiг порахувати, але iх було близько шести. Я ненадовго задумався про людей, якi не раз лiтали, проте так i не збагатилися.

– Це лише один iз тих трьох курсiв, якi будуть викладатися. Потiм буде виживання в незвичному середовищi та методика розпiзнавання цiнностей. Але я вас навчатиму, як керувати кораблем. А почнемо ми з практики. Прошу за мною.

Ми встали i попленталися за ним, спустившись тунелем до спускноi щахти з тросом. Ми пройшли вартових (можливо, тих самих, якi мене вчора проганяли). Цього разу вони лише кивнули iнструкторовi, проводжаючи нас поглядами. Наша подорож закiнчилася у довгому широкому проходi з низькою стелею, в якому з пiдлоги стирчало близько дюжини обтесаних i заляпаних металевих цилiндрiв. Вони нагадували обвугленi пеньки, але за мить я усвiдомив, що то було, i ковтнув слину.

– Це тi самi кораблi, – я прошепотiв до Шерi голоснiше, нiж хотiв. Кiлька чоловiк подивилися на мене з цiкавiстю, серед них – та дiвчина з густими темними бровами, з якою я танцював учора. Вона кивнула i усмiхнулася менi. Я помiтив браслети у неi на руцi та здивувався ii присутностi. Також менi стало цiкаво, якими були ii успiхи за iгровим столом.

Ми оточили iнструктора. Вiн почав:

– Як хтось тiльки-но правильно зазначив, це космiчнi кораблi гiчi, точнiше посадковий модуль. Вiн доставить вас на планету, якщо вам пощастить на неi натрапити. Цi смiттевi баки здаються маленькими, але вмiщають п’ятеро душ. Звичайно, це не дуже зручно, але можливо. Взагалi хтось завжди мае залишитися у головному кораблi, тому в посадковий модуль можна брати чотирьох чоловiк.

Інструктор провiв нас повз найближчий модуль, i ми всi змогли помацати й пошкрябати його. Потiм вiн почав розповiдь:

– Коли Браму тiльки було вiдкрито, в ii доках стояло дев’ятсот двадцять чотири кораблi. З них наразi двiстi у неробочому станi. Ми не знаемо чому, вони просто не працюють. Триста чотири кораблi вже здiйснили по одному вильоту i бiльше, з них тридцять три перебувають тут. Їх можна використовувати для рейсiв. Усi iншi ми ще не випробовували.

Пiдтягнувшись, вiн умостився на одному з коротеньких цилiндрiв i продовжив:

– Ви маете вирiшити, братимете один iз перевiрених тридцяти трьох кораблiв чи виберете той, на якому ще нiхто не лiтав. Я маю на увазi людей. У такому випадку ви просто платите грошi й робите свiй вибiр. Це як гра. Багато першопрохiдцiв не повернулися, тому, без сумнiву, певний ризик iснуе. Очевидно, чи не так? Зрештою, iх вiддавали на техобслуговування ще чортзна-коли, напевне, коли гiчi залишили iх тут. З iншого боку, пiд час польоту на перевiреному кораблi ризик теж е. Вiчного двигуна ще не винайшли. На нашу думку, деякi кораблi повернулися через брак палива. Проблема в тому, що ми не знаемо, що то за паливо i як визначити його рiвень.

Інструктор поплескав пеньок.

– Ми дiйшли висновку, що цей та iншi посадковi модулi, якi ви бачите тут, були розробленi для екiпажу iз п’яти гiчi. Проте в них лiтае по трое людей. Напевне, гiчi були бiльш терплячi одне до одного в обмеженому просторi, анiж люди. Є кораблi рiзних розмiрiв, але статистика по кораблях, що не повернулися, за останнi кiлька орбiт здаеться загрозливою. Можливо, це просто якась чорна смуга, але… У будь-якому випадку я за те, щоб вiдряджати по три члени екiпажу в посадкових модулях. Ви ж чинiть на свiй розсуд. Другий елемент вибору – це члени вашого екiпажу. Будьте пильними, добирайте собi компаньйонiв… Що там?

Шерi махала рукою, намагаючись привернути увагу iнструктора.

– Ви сказали «здаеться загрозливою». Наскiльки загрозливою? – запитала Шерi.

Інструктор терпляче вiдповiв:

– За останню фiнансову орбiту повернулися лише три з десяти екiпажiв по п’ять осiб. Це найбiльшi кораблi. У деяких випадках ми виявляли трупи членiв екiпажу. І таке бувае.

– Еге, – сказала Шерi. – Дуже погано.

– Нi, це ще нiчого порiвняно з кораблями, розрахованими на одну людину. Двi орбiти тому ми вiдправляли iх упродовж усiеi орбiти. З усiх кораблiв повернулося лише два. Оце дiйсно зле.

– Чому ж так? – запитав батько сiм’i «тунельних щурiв» Форенд. Інструктор на кiлька секунд затримав на ньому погляд.

– Якщо колись дiзнаетеся, то скажете, – вiдповiв вiн. – Так… Обираючи екiпаж, вiзьмiть когось, хто вже лiтав. Інодi це виходить, але не завжди. Проспектори, якi вже розбагатiли, зазвичай зав’язують. А тi, хто ще нi, не захочуть лишати свiй екiпаж. Тому вам, новачкам, доведеться лiтати з iншими незайманцями. Гмммм.

Вiн уважно роздивився навколо.

– Ну що ж, промацаймо грунт. Розбийтеся на групи по три – не переживайте за якiсний склад, це ще не добiр екiпажу – i лiзьте у вiдкритi модулi. Нiчого не чiпайте! Вони вимкненi, але iнодi вмикаються самостiйно. Просто сидiть у кабiнi пiлота i чекайте на iнструктора.

Уперше чую, що тут е iншi iнструктори. Я озирнувся, намагаючись визначити, хто викладачi, а хто новачки. Інструктор сказав:

– Є питання?

Знову Шерi.

– Так. Як вас звати?

– Невже я знову не сказав? Я Джиммi Чоу, приемно познайомитися. Гайда.

Зараз я знаю бiльше, анiж мiй iнструктор, зосiбна й те, що сталося з ним через пiв-орбiти. Бiдолашний Джиммi Чоу полетiв передi мною, а повернувся мертвий, поки я лiтав удруге. Вiн загинув через спалах. Кажуть, що його очi википiли самi собою. Але тодi вiн знав усе, що здавалося менi чудернацьким.

Ми залiзли в кумедний овальний люк мiж двигунами i опинилися в посадковому модулi, а потiм драбиною з кiлочкiв рушили вниз до головного корабля.

Ми оглянули кабiну. Наша група нагадувала трьох Алi-Бабiв у печерi зi скарбами. Згори щось пошкрябалось – i ми побачили обличчя з густими бровами й гарними очима. Це була та дiвчина, з якою я вчора танцював.

– Дуже весело? – запитала вона. Ми намагалися не чiпати нiчого, що рухаеться, тому сумнiваюся, що мали невимушений вигляд.

– Не хвилюйтеся, просто роззирнiться. Тут багато чого можна побачити. Он та вертикальна лiнiя штурвалiв з маленькими рукiв’ями, що стирчать, – це селектор пункту призначення. У жодному разi не чiпайте ii зараз i взагалi нiколи. А ота золотава спiралька бiля вас, бiлявочко? Як гадаете, навiщо вона?

Бiлявочка була однiею з доньок Форенда. Вона вiдсмикнула руку вiд спiралi й заперечно хитнула головою. Я теж. Шерi вирiшила ризикнути:

– Можливо, це вiшак для капелюхiв?

Інструкторка багатозначно скосила погляд на ту штуковину.

– Гмммм. Нi, я так не думаю. Сподiваюся, ви знайдете вiдповiдь. Нiхто з нас не знае. Інодi вона нагрiваеться пiд час польоту: нiхто не вiдае чому. Туалет там. У вас буде багато мороки з ним, але вiн працюе, головне тiльки навчитися. Тут – або де схочете – ви можете пiдвiсити гамак i спати. У тому кутку i в тiй нiшi – мертвий простiр. Якщо вам потрiбно трiшки побути на самотi, ви можете вiдгородитися там. Дещиця особистого простору.

– Чому нiхто з вас не називае свого iменi? – запитала Шерi.

Інструкторка вишкiрилася:

– Мене звати Гелла-Клара Мойнлiн. Що ще вам кортить про мене знати? Я двiчi лiтала, але нiчого не знайшла. Тому зараз намагаюся згаяти час в очiкуваннi наступноi мандрiвки, працюючи помiчником iнструктора.

– А як дiзнатися, коли наступний полiт? – запитала Форенд-молодша.

– Розумниця. Гарне питання. Одне з таких, на якi я чекаю, оскiльки вони показують, що ви мислите. Я сама не знаю. Дивiться. Як вам вже вiдомо, цей корабель розрахований на трьох осiб. Вiн уже побував у шiстьох рейсах, але я впевнена, що в ньому вистачить палива ще на кiлька. Тому я краще летiла б на ньому, анiж на одномiсному кораблi. Вони для ризикованих гравцiв.

– Пан Чоу говорив про це, – сказала Форенд-молодша, – але тато стверджуе, що вiн ознайомився з усiма вiдомостями, починаючи з 1-i орбiти, i виявилося, що одномiснi кораблi не такi вже й поганi.



ФУНКЦІЇ КОРПОРАЦІЇ



Метою Корпорацii е експлуатацiя космiчних лiтальних апаратiв, якi залишили нам гiчi, а також продаж, розробка та iнше використання артефактiв, товарiв, сировини й iнших цiнностей, якi були знайденi за допомогою вищевказаних кораблiв.

Корпорацiя заохочуе комерцiйну розробку технологiй гiчi i для цього надае право на iх оренду на умовах виплати частини доходу.

Доходи вiд розробки таких технологiй використовуються: на виплату вiдповiдних часток вкладникам (зокрема й Вам), якi зробили великий внесок у вiдкриття нових цiнностей; на покриття витрат на утримання Брами та, окрiм цього, на сплату подушного податку; на щорiчну виплату коштiв, необхiдних для утримання крейсерiв, якi Ви бачили на найближчiй орбiтi, головним партнерам; на створення та ведення недоторканного запасу; на користування балансом доходу Корпорацii з метою фiнансувати науковi дослiдження самих цiнностей.

На кiнець фiнансового року, який настав 30 лютого, загальний дохiд Корпорацii перевищив 3,7 ? 10


доларiв США.


– Твiй тато може скористатися моiм кораблем, – вiдповiла Гелла-Клара. – Це не просто статистика. Одномiснi кораблi – це нудно. До того ж, одна людина не може впоратися з усiм, якщо фортуна iй не осмiхнеться. Потрiбнi товаришi. Хтось мае лишатися на орбiтi. Зазвичай ми залишаемо одну людину на кораблi – так безпечнiше. У крайньому випадку, якщо щось пiде не так, хтось прийде на допомогу. А двое iнших спускаються в модулi, щоб оглянути мiсцевiсть. Зрозумiло, усi знахiдки дiляться на трьох. Якщо вам пощастить знайти щось велике, вистачить на усiх. А якщо нiчого не знайшли, то одна третина – це те саме, що все.

– Тодi, можливо, краще лiтати у п’ятимiсному кораблi? – запитав я.

Клара глянула на мене i пiдморгнула; не думав, що вона пам’ятае вчорашнi танцi.

– Хтозна, хтозна. П’ятимiснi кораблi мають практично необмежений спектр пунктiв призначення.

– Китайська грамота, – пробурмотiла Шерi.

– П’ятимiснi кораблi мають набагато бiльше потенцiйних пунктiв призначення, анiж тримiснi чи одномiснi кораблi. Напевно, це через те, що в деяких таких пунктах призначення небезпечно. Саме п’ятимiсний корабель колись повернувся у найгiршому станi. Вiн був увесь подряпаний, обгорiлий i погнутий; нiхто не знае, де вiн був i як узагалi долетiв назад. Кажуть, що вiн побував у фотосферi якоiсь зiрки. Члени екiпажу не змогли нам розповiсти, оскiльки вже загинули.

– Звичайно, – додала Клара замислено, – броньований тримiсний корабель мае такий самий прийом пунктiв призначення, як i п’ятимiсний, але будь-який полiт – це ризик. Давайте, до справи. Ви, – iнструктор вказала на Шерi, – сiдайте там.

Я i Форенд зiгнулися бiля плутанини з обладнання, серед якого були прилади, створенi як людьми, так i гiчi. Мiсця було мало. Якщо прибрати все начиння iз тримiсного корабля, то вийде примiщення обширом приблизно чотири на три i на три метри, але у такому разi вiн би не полетiв.

Шерi вовтузилася в крiслi, намагаючись зручнiше вмоститися бiля лiнii штурвалiв з рукоятками, якi стирчали навсiбiч.

– Що за сiдницi були в гiчi? – поскаржилася вона.

Клара вiдповiла:

– Ще одне гарне запитання без вiдповiдi. Якщо дiзнаетеся, розкажете всiм. Корпорацiя оснастила сидiння цими пасками. Вони не належать до оригiнального обладнання. Гаразд. Перед вами селектор пункту призначення. Покладiть руку на будь-який штурвал. Але iншi не чiпайте. Тепер перемкнiть його.

Клара нетерпляче спостерiгала за тим, як Шерi торкнулася нижнього штурвала, схопила його, накрила долонями, сперлася на V-подiбнi пiдлокiтники крiсла i штовхнула його. Нарештi iй це вдалося i лампочки вздовж штурвалiв почали блимати.

– Ого! – вигукнула Шерi, – а вони були досить сильними!

Ми по черзi перемикали цей штурвал (того дня Клара не дозволяла нам чiпати iншi). Коли настала моя черга, я був здивований: щоб зрушити його, менi довелося напружити усi м’язи. Здавалося, штурвал був не заiржавiлий, а так задумано. Якщо врахувати, в яку халепу можна вскочити, випадково перемикнувши якийсь штурвал у процесi польоту, то, скорiше за все, так воно й було.

Звичайно, тепер я знаю значно бiльше, анiж Клара в той момент. Не кажу, що я дуже розумний, але багато хто ламав голову, щоб зрозумiти, яким чином працюе механiзм вибору пункту призначення на покажчику курсу. Це вертикальний ряд генераторiв цифр. Лампочки, якi засвiчуються, вiдповiдають цифрам; це важко визначити, оскiльки лампочки не схожi на цифри. Вони не належать нi до позицiйноi, анi до десятковоi системи. Схоже, числова система гiчi була побудована на сумах простих чисел та показникiв ступенiв, але це темний лiс для мене. Це треба лише пiлотам-iнспекторам i спецiалiстам iз програмування курсу, якi працюють на Корпорацiю. Проте й вони це роблять не безпосередньо, а за допомогою iнформацiйно-обчислювального конвертера. Першi п’ять цифр виражають положення пункту призначення, якщо зчитувати знизу вгору. Як твердить Мечнiков, початковим порядком було не знизу вгору, а спереду назад. Це дае нам певну iнформацiю про гiчi. Вони орiентувалися на три вимiри, як первiснi люди, а не на два вимiри, як ми. Невже хтось вважае, що трьох цифр буде досить, щоб описати будь-яке положення у Всесвiтi? Тобто за допомогою тривимiрного представлення Галактики можна виразити будь-яку ii точку за допомогою числа для кожного з трьох вимiрiв? Гiчi мали п’ять чисел. Чи не означае це, що в гiчi було п’ять вимiрiв? Мечнiков переконуе, що нi…

Утiм, пiсля пiдтвердження перших п’яти цифр iншi сiм можна вибрати довiльно, i корабель вирушить у полiт пiсля того, як ви натиснете кнопку запуску.



КОРАБЛІ БРАМИ



Кораблi, якими Ви можете скористатись у Брамi, здатнi здiйснювати мiжзорянi польоти на швидкостi, що перевищуе швидкiсть свiтла. Рушiйна сила ще недостатньо дослiджена (див. посiбник пiлота). Також вони оснащенi цiлком традицiйним ракетним двигуном на рiдкому воднi для управлiння положенням i для польоту посадкового модуля, який е в кожному космiчному кораблi.

Кораблi подiляються на три основнi категорii: класи 1, 3 i 5 згiдно з кiлькiстю людей, яку вони можуть узяти на борт. Певнi кораблi мають важку конструкцiю i класифiкуються як «броньованi». Бiльшiсть iз них е п’ятимiсними.

Кожен корабель запрограмовано на автоматичну навiгацiю на ряд пунктiв призначення. Повернення вiдбуваеться автоматично i, як свiдчить практика, е досить надiйним. На курсах iз керування кораблем Ви навчитеся виконувати рiзноманiтнi задачi з безпечного управлiння; див. правила безпеки в посiбнику пiлота.


Зазвичай пiлоти – точнiше, спецiалiсти з програмування курсу, якi одержують за свою працю зарплатню вiд Корпорацii, – вибирають чотири випадковi цифри. Потiм необхiдно прокрутити п’яту цифру, поки не загориться застережна рожева лампочка. Вона може свiтитися тьмяним або, навпаки, яскравим свiтлом. Якщо ви зупинитесь i натиснете на пласку овальну дiлянку пiд кнопкою запуску, iншi цифри почнуть рухатись у дiапазонi кiлькох мiлiметрiв, а рожева лампочка стане яскравiшою. Коли цифри зупиняться, лампочка загориться рiзким яскравим свiтлом. Мечнiков твердить, що це автоматичний пристрiй для точних налаштувань. Машина може допускати людську помилку, – тобто помилку гiчi – пiд час дiйсного налаштування пункту призначення, тому останнi навiгацiйнi уточнення вiдбуваються в автоматичному режимi. Можливо, вiн мае рацiю.

(Звичайно, вивчення цих крокiв забирае чимало часу та коштуе силу-силенну грошей. А також – багатьох життiв. Небезпечно бути проспектором. Але для перших з них полiт вважався за самогубство).

Інодi в ходi перебирання п’ятоi цифри нiчого не засвiчуеться. У такому разi можна лише вилаятися, скинути iншi чотири та почати знову. Перебiр тривае кiлька секунд, але часто пiлоти-iнспектори витрачають кiлька днiв, проводячи новi налаштування, щоб досягти належного кольору.

Звичайно, до мого польоту пiлоти-iнспектори та спецiалiсти з програмування курсу змiнили сотнi налаштувань з потрiбним кольором, одначе iх iще не було застосовано, а також змiнили налаштування польотiв, з яких пiлоти не поверталися.

Але тодi я цього не знав. Усе для мене було новим у тому видозмiненому крiслi гiчi. Не знаю, як це пояснити. Це треба вiдчути.

Мiльйони рокiв тому в цьому крiслi сидiв пiлот гiчi. Передi мною був селектор пункту призначення. Цей корабель мiг полетiти куди завгодно, уявляете? Якщо вибрати правильний пункт призначення, то можна опинитися бiля Сирiуса, Процiона або навiть бiля Магеллановоi хмари!

Кларi набридло висiти над нами. Вона залiзла в корабель i всiлася позаду мене.

– Твоя черга, Броудгеде, – сказала вона, поклавши руку менi на плечi. Я вiдчув ii груди бiля спини.

Я не хотiв прокручувати штурвал i запитав:

– Хiба не можна якось визначити, де ти опинишся?



Оголошення



ЯК дiзнатися, чи Ви не е прибiчником унiтарноi влади? Створення Братства Брами. Тел.: 87-539.

ШУКАЄМО БІЛІТІС для Сапфо та Лесбii. Будемо лiтати разом, а коли розбагатiемо, створимо щасливу сiм’ю у Пiвнiчнiй Ірландii. Лише для тих, хто прагне постiйного троiстого шлюбу. Тел.: 87-033 або 87-034.

ЗБЕРЕЖІТЬ СВОЇ результати. Захистiть прибутки вiд привласнення Корпорацiею пiд час Вашоi вiдсутностi. В оплату входить розпорядження про продаж на випадок, якщо Ви не повернетеся з подорожi. Тел.: 88-125.


– Можна, – вiдповiла Клара – якщо ви квалiфiкований пiлот гiчi.

– Можливо, колiр означае вiдстань?

– Цього нiхто не знае, хоча всi намагалися це встановити. У нас е цiла команда, котра програмуе звiти щодо кораблiв, якi повернулися, згiдно з налаштуваннями, з якими вони вирушили в дорогу. Та поки що глухо. Нумо ж, Броудгеде. Добре затиснiть рукоятку першого штурвала, який iншi вже рухали. Перемкнiть його. Це важче, анiж здаеться.

Клара мала рацiю. А я боявся, що занадто сильно натисну на нього. Вона схилилася надi мною i поклала свою руку на мою. Я зрозумiв, що той приемний запах мускусноi олiйки, який я вiдчував, належав iй. То був не лише мускус: ii феромони чудово пiдходили моiм хеморецепторам. Цей запах був приемною замiною смороду, який стояв у Брамi.

Проте, водночас, жоднi лампочки не загорялись, хоча я смикав рукiв’я впродовж п’яти хвилин. Потiм Клара вигнала мене, i на мое мiсце сiла Шерi, щоб зробити ще одну спробу.

Коли я повернувся до своеi кiмнати, виявилося, що хтось у нiй прибрав. Я був приемно здивований i задумався, хто б це мiг бути. Втiм, я був надто стомлений для тривалих розважань. Низька гравiтацiя дуже виснажуе, доки до неi не звикнеш; доводиться зайвий раз напружувати м’язи, аж поки заново не пристосуешся до цiлоi системи умов.

Я пiдвiсив свiй гамак i вже почав засинати, коли почув, що хтось шкрябаеться у гратки моiх дверей i потiм почув голос Шерi:

– Робе!

– Що?

– Ти спиш?

Зрозумiло, нi. Але я збагнув, що вона мала на увазi.

– Нi. Лежу i думаю.

– І я… Робе!

– Так?

– Хочеш, щоб я залiзла до тебе в гамак?

Я зробив спробу вiдiгнати сон, аби зрозумiти питання.

– Я дуже хочу, – додала вона.

– Добре. Тобто я теж хочу.

Вона прослизнула до кiмнати й залiзла в гамак, який при цьому легенько гойднувся. Вона була вдягнена у плетену футболку та трусики. Я вiдчував ii тепле i м’яке тiло, коли ми скрутились у клубочок на гамаку.

– Не конче займатися сексом, солоденький, – сказала вона. – Менi й так добре.

– Побачимо, як складеться. Ти чогось боiшся?

Їi подих був найсолодшим з того, що вона мала; я вiдчував його у себе на щоцi.

– Бiльше, нiж я собi це уявляла.

– Чому?

– Робе, – Шерi влаштувалася зручнiше й повернула шию, щоб бачити мене через плече. – ти iнодi мелеш дурницi.

– Вибач.

– Так. Дивись: ми збираемося летiти на кораблi, а куди – не знаемо. Ми будемо летiти швидше вiд свiтла, а чому – нiхто не вiдае. Ми не знаемо, скiльки триватиме подорож, тому куди ми летимо – вже неважливо. Тому можемо летiти усе життя i померти, не дiставшись пункту призначення, навiть якщо ми не зустрiнемо щось таке, що вб’е нас за кiлька секунд. Правильно ж? Правильно. А ти ще питаеш, чи менi не страшно.

– Просто хочу пiдтримати розмову. – Я зiбгався калачиком уздовж ii спини i легенько взяв Шерi за приемнi груди.

– Не тiльки. Ми нiчого не вiдаемо про людей, якi побудували усе це. Хто знае, можливо, це просто практична штука з iхнього боку? Може, таким чином вони заманюють свiже м’ясо на своi небеса гiчi?

– Згоден, – пiдтвердив я. – Повернися.

– А корабель, який вони показували зранку, не такий, як я думала, – сказала Шерi, повертаючись i обiймаючи мене за шию.

Раптом ми почули рiзкий свист незрозумiло звiдки.

– Що це?

– Не знаю.

Ми знову почули цей свист. Вiн лунав десь iз тунелю, а також у моiй кiмнатi, але голоснiше.

– А, це п’езофон.

Дзвонив мiй та iншi п’езофони поряд. Свист стих i ми почули голос:

– Це Джим Чоу. Усi новачки, якi хочуть подивитися на корабель, що повернувся з невдалого вильоту, пiдiйдiть до доку № 4. Його якраз туди доставили.

Я також чув якесь бурмотiння з кiмнати Форендiв i вiдчував, як б’еться серце Шерi.

– Нам краще пiти, – сказав я.

– Я знаю. Але не дуже хочу.

Корабель прибув до Брами. Один iз крейсерiв на орбiтi виявив судно й наблизився до нього. Тягач доправив корабель до докiв Корпорацii, де зазвичай розмiщали лише ракети з планет. Там розташовувалася камера, яка могла витримати навiть п’ятимiсний корабель, а це був тримiсний, радше те, що вiд нього залишилося.

– Господи… – прошепотiла Шерi. – Робе, як ти гадаеш, що з ними трапилося?

– З екiпажем? Вони померли.

У цьому не було жодних сумнiвiв. Корабель був повнiстю розбитий. Каркаса для посадкового модуля не було, лишився тiльки головний апарат – грибоподiбна капсула, погнута й розколота вiд жару. Вiд жару! І це метал гiчi, що витримував навiть електричну дугу!

Однак найгiршого ми ще не бачили.

Ми нiколи не бачили найгiршого, тiльки чули. Один член екiпажу все ще залишався в кораблi, точнiше був розмазаний по всiй поверхнi та спiкся зi стiнками корабля. Чому так сталося? Без сумнiву, це через жар i прискорення. Можливо, вiн опинився у верхнiх шарах атмосфери Сонця або у щiльнiй орбiтi нейтронноi зiрки. Тiльки перепад гравiтацii мiг таким чином розiрвати корабель з екiпажем. Але ми вже нiколи цього не дiзнаемося.

Інших двох членiв екiпажу не було. Не те, щоб це було легко з’ясувати, але перепис органiв виявив дрiбнi шматки щелепи, тазу i хребта. Можливо, iншi двое залишились у посадковому модулi?

– Мерщiй, новачки!

Шерi схопила мене за руку i вiдтягнула. Повз нас пройшли п’ять членiв екiпажiв, курсуючих довкола крейсерiв, кожен у своiй формi: американець i бразилець – у блакитних тонах, росiянин – у бежевiй, венерiанець у робочому бiлому одязi, а китаець – у чорно-коричневому одностроi. Серед них були двi жiнки (американка i венерiанка); у всiх обличчя мали однаковий вираз – дисциплiни та огиди.

– Ходiмо, – Шерi потягнула мене. Ми не хотiли дивитись на те, як члени екiпажiв крейсерiв будуть копирсатися в рештках. Увесь клас, Джиммi Чоу, Клара й iншi iнструктори почали розходитися по своiх кiмнатах, але не так швидко. Крiзь порти шлюзу ми спостерiгали цю картину. Коли патруль iз крейсерiв вiдчинив корабель, ми почули легкий запах. Не знаю, як описати це: схоже на зваренi помиi, якi дають свиням. Навiть для звичного запаху Брами то було занадто.

Клара пiшла на свiй поверх. Вiн розташовувався досить низько, у фешенебельному районi бiля рiвня «Просто». Коли я побажав iй на добранiч, вона пiдвела голову. Я вперше побачив, як вона плаче.

Я i Шерi побажали на добранiч Форендам бiля iхнiх дверей. Я повернувся до неi, але вона випередила мене:

– Гадаю, слiд заснути, – сказала Шерi. – Вибач, Робе, але я щось нiчого не хочу.



ПРАВИЛА БЕЗПЕКИ ДЛЯ КОРАБЛІВ БРАМИ



Механiзм мiжзоряних польотiв закладено в ящику у формi ромба, який розташовано пiд центральним кiлем три- та п’ятимiсних кораблiв i в санвузлi одномiсних кораблiв.

Нiкому не вдалось успiшно вiдкрити цi контейнери. Кожна спроба супроводжувалася вибухом iз силою майже в 1 кiлотонну. Зараз ученi працюють над масштабним дослiдницьким проектом з метою вiдчинити контейнер, не пошкодивши його. Якщо Ви, вкладнику, маете якусь iнформацiю чи пропозицii стосовно цього, одразу ж звернiться до службовцiв Корпорацii.

Одначе, за жодних обставин не вiдкривайте ящик самостiйно! Будь-яке втручання або паркування в док кораблiв, на яких здiйснювалися спроби такого втручання, суворо заборонено. Порушення цього правила передбачае втрату всiх прав та негайну депортацiю з Брами.

Обладнання, що використовуеться для управлiння курсом, також е потенцiйно небезпечним. За жодних обставин не змiнюйте налаштування пiсля того, як ви розпочали полiт. Жоден корабель, на якому це було зроблено, не повернувся.





Роздiл 9


Не знаю, чому я постiйно повертаюся до Зiгфрiда фон Психiатра. Сеанси проводяться ввечерi в середу. Зiгфрiд не любить, коли я випиваю чи приймаю щось перед сеансом, тому через нього цiлiсiнький день пропадае. Я марную дуже багато грошей. Ви навiть не уявляете, скiльки я витрачаю грошей на свое iснування.

Моi апартаменти на Вашингтон-сквер обходяться менi вiсiмнадцять тисяч доларiв на мiсяць, а податок на проживання пiд Великою Бульбашкою становить iще три тисячi (жити у Брамi було дешевше). Менi приходять дуже великi рахунки за хутро, вино, жiночу бiлизну, коштовностi, квiти. Зiгфрiд вважае, що я намагаюся купити кохання. Згоден. І що тут такого? Я можу собi це дозволити. Це якщо не брати до уваги вартiсть Повноi Медицини.

Втiм, сеанси iз Зiгфрiдом безкоштовнi. Повна Медицина включае будь-яку психотерапiю; приблизно за цю-таки цiну я мiг би взяти участь у груповому сексi або зробити масаж внутрiшнiх органiв. Я iнодi кепкую iз Зiгфрiда через це.

– Навiть зваживши на те, що ти просто вiдро з iржавими гайками, – говорю я, – з тебе обмаль користi. Одначе цiна мене влаштовуе.

– Коли запитуеш про те, скiльки я коштую, ти вiдчуваеш себе бiльш цiнним? – контратакуе робот.

– Я б не сказав.

– Тож чому ти постiйно нагадуеш менi про те, що я машина? Або що я нiчого не вартий? Чи про те, що я не можу вийти за рамки своеi програми?

– Бо ти просто бiсиш мене, Зiгфрiде.

Я знаю, що вiн цього не зрозумiе, тому пояснюю:

– Ти зiпсував мiй ранок. Моя подруга Соня Лаврова ночувала в мене. Вона гаряча штучка.

Я трiшки розповiдаю Зiгфрiду про Соню, описуючи, як вона йде вiд мене в обтяжних брюках, як ii довге золотисте волосся з темними пасмами звисае до пояса.

– Звучить непогано, – коментуе Зiгфрiд.

– Можу побитися про це навзаклад. Ставка – твоi гайки. Єдина проблема – вона дуже довго прокидаеться. Поки вона знову розiгрiлася, менi довелося залишити свiй лiтнiй котедж бiля Моря Таппан i iхати сюди.

– Ти кохаеш ii, Робе?

Я ii не кохаю, але хочу, щоб Зiгфрiд думав, що кохаю. Тому вiдповiдаю:

– Нi.

– Думаю, це чесна вiдповiдь, Робе – схвально говорить робот i додае, вже незадоволеним тоном. – Саме тому ти на мене злишся?

– Не знаю. Напевне, просто кепський настрiй.

– Як гадаеш, чому?

Зiгфрiд терпляче чекае, тому за кiлька секунд я вiдповiдаю:

– Нууу, вчора я продувся в рулетку.

– Бiльше, анiж можеш собi дозволити?

– Чорт забирай, нi.

Та однаково це дратуе. Є й iншi причини. Незабаром похолодае. Мiй котедж бiля Моря Таппан розташований поза Бульбашкою, тому там не посидиш iз Сонею за пiзнiм снiданком на терасi. Але я не хочу дiлитися цим iз Зiгфрiдом, бо вiн скаже щось суто рацiональне на кшталт: «Чому тодi не обiдати всерединi?», до того ж, доведеться розповiдати йому, як я у дитинствi мрiяв про те, що в мене буде котедж бiля Моря Таппан, де я насолоджуватимуся пiзнiм снiданком на терасi й милуватимуся краевидом. Гудзонська загата була побудована, коли менi виповнилося дванадцять. Тодi я часто мрiяв про те, що колись стану успiшним i житиму як багатiй. Байдуже, вiн вже чув це.

Зiгфрiд кашляе.

– Дякую, Робе, – каже вiн, нагадуючи менi, що час вичерпано. – Ми побачимося наступного тижня?

– Ну як завжди – вiдповiдаю я, осмiхаючись. – Як швидко летить час. Узагалi я хотiв сьогоднi пiти трохи ранiше.

– Невже?

– В мене ще одне побачення iз Сонею, – пояснюю я. – Вона знову ночуватиме в моему лiтньому котеджi. Якщо чесно, ii терапiя менi подобаеться бiльше, анiж твоя.

– Це все, що ти цiнуеш у взаеминах, Роббi? – запитуе робот.

– Тобто секс?

У цьому випадку – нi, але я не хочу розкривати йому всiх подробиць, чому зустрiчаюсь iз Сонею. Тому вiдповiдаю:

– Вона вiдрiзняеться вiд моiх iнших дiвчат, Зiгфрiде. По-перше, вона така сама привiлейована, як i я. У неi до бiса гарна робота. Разюча жiнка.

Насправдi це не так. Точнiше, менi наплювати. У Сонi е одна найбiльш приголомшлива риса: найкращий зад, який Господь коли-небудь мiг сотворити. А ii в бiса гарна робота полягае у здiйсненнi iнформацiйного менеджменту. Вона навчалася в Академогiрському унiверситетi й була науковим спiвробiтником Інституту штучного iнтелекту iм. Макса Планка. Зараз Соня навчае магiстрiв у Нью-Йоркському унiверситетi на факультетi штучного iнтелекту. Вона знае про Зiгфрiда бiльше, анiж вiн сам про себе, i це вiдкривае менi цiкавi можливостi.




Роздiл 10


Десь на п’ятий день перебування у Брамi я рано прокинувся й вирiшив трiшки розвiятись. Я поснiдав у ресторанi «Гiчi-таун Армс» ув оточеннi туристiв, гравцiв iз червоними очима, якi прийшли з казино напроти валу, i космонавтiв iз крейсерiв у вiдпустцi. Снiданок i його цiна були розкiшними. Вiн коштував стiльки через вiзит туристiв. Усi зиркали на мене. Я знав, що вони обговорюють мене, зокрема чоловiк африканського походження (лiтнього вiку, але з обличчям без единоi зморшки), десь iз Дагомеi чи Гани, та його надзвичайно молода i розкiшна дружина, яка мала безлiч прикрас. Гадаю, вони вважали мене за вiдважного героя. Щоправда, в мене не було жодного браслета, але дехто з ветеранiв iх теж не носив.

Я був на сьомому небi вiд щастя i навiть думав, чи не замовити менi справжню яечню з беконом. Але моеi ейфорii на це виявилося не досить, тому я вдовольнився помаранчевим соком (на диво, вiн був справжнiм), булочкою i кiлькома фiлiжанками чорноi данськоi кави. Бракувало хiба що гарненькоi дiвчини на пiдлокiтнику крiсла. У залi сидiли двi вродливi жiночки, якi, скорiш за все, були членами екiпажу китайського крейсера. Судячи з iхнього погляду, вони були не проти поспiлкуватись у радiочатi, але я вирiшив залишити iх на потiм, оплатив рахунок (який прикро мене вразив) i пiшов на заняття.



Оголошення



СТРАВИ ДЛЯ ГУРМАНІВ на замовлення. Сичуань, Калiфорнiя, Гуанчжоу. Делiкатеснi закуски для вечiрок. Звертатися до сiм’i Вонгiв, тел.: 83-242.

До уваги усiх ветеранiв-володарiв деяких браслетiв – зробiть КАР’ЄРУ ЛЕКТОРІВ ПО П’ЄЗОВІЗОРУ! Рееструйтеся для участi в курсах з ораторського мистецтва, створення голограм, зв’язкiв iз громадськiстю. Випускники з пiдтвердженими сертифiкатами заробляють 3000 доларiв на тиждень. Тел.: 86-521.

ЛАСКАВО ПРОСИМО до Брами! Налагоджуйте зв’язки за допомогою нашого унiкального сервiсу. 200 iмен, уподобань в анкетi. Знайомства за 50 доларiв. Тел.: 88-963.


Я зустрiв Форендiв. Чоловiк, якого, здаеться, звали Сесс, схопив шахтовий трос i почекав мене, щоб гречно побажати менi доброго ранку.

– Щось ми не бачили вас за снiданком, – зазначила його дружина.

Я розповiв iм, де був. І помiтив заздрiсть на обличчi у Лоiс, молодшоi доньки. Мати теж спостерегла цей вираз i погладила ii.

– Серденько, не переймайся. Ми неодмiнно там пообiдаемо перед поверненням на Венеру. – І додала, звернувшись до мене:

– Зараз доводиться рахувати кожну копiйку. Але коли нам пощастить, маемо дуже великi плани на нашi прибутки.

– Як i всi ми, – погодився я. Проте щось дивне крутилося в моiх думках. – Ви дiйсно бажаете повернутися на Венеру?

– Авжеж, – пiдтвердила вся родина тунельних щурiв. Здавалося, iх здивувало мое питання. Їхня реакцiя, своею чергою, здивувала мене: я не розумiв, як можна сумувати за розтопленими смердючими нетрями. Скорше за все, Сесс Форенд прочитав моi думки. Члени iхньоi сiм’i були неговiркими, але спостережливими. Вiн осмiхнувся i пояснив:

– Хай як крути, а це наш дiм. Брама теж, у певному сенсi.

Дивовижно!

– Насправдi ми родичi Сильвестра Маклена, вiдкривача Брами. Чули про нього?

– Звiсно, чув.

– Вiн наш далекий кузен. Знаете, як було дiло?

Я зiбрався був його переконати, що знаю… Проте, без сумнiву, Форенди пишалися своiм кузеном (у цьому немае нiчого поганого), тому менi довелося вислухати трiшки змiнену версiю сiмейноi легенди:

– Сильвестр дослiджував один iз тунелiв на Пiвденному полюсi й надибав корабель. Вiн якимось дивом витяг його на поверхню. Як ви вже зрозумiли, Сильвестр залiз усередину, натиснув на кнопку запуску i полетiв до запрограмованого пункту призначення – тобто сюди.

– Хiба Корпорацiя не виплачуе вам вiдсотки за оренду Брами? – запитав я. – Якщо вони готовi платити за вiдкриття, то Браму можна вважати найцiннiшим вiдкриттям?

– Нам – точно нi, – невесело вiдповiла Луiза Форенд; либонь, грошi були дошкульною темою для родини. – Звичайно, Сильвестр не ставив за мету знайти Браму. Інструктори розповiдають, що кораблi оснащено функцiею автоматичного повернення. Хоч куди ви полетiли, треба лише натиснути кнопку запуску – i ви повернетеся сюди. Та Сильвестровi це не допомогло, тому що вiн i так був тут. Вiн завершив навколосвiтню подорож, яка тривала бозна-скiльки.

– Сильвестр був кмiтливим i розумним. Таким мае бути справжнiй дослiдник, – Сесс перехопив iнiцiативу. – Тому вiн не запанiкував. Окрiм того, перше нiж до Брами прибули дослiдники, у Сильвестра закiнчилися всi ресурси для пiдтримки життя. Вiн мiг прожити трохи довше. Вiн мiг використовувати рiдкий кисень i водень у посадкових модулях, щоб дiстати повiтря й воду. Не розумiю, чому вiн цього не зробив.



ПРИСТУПНІ РЕЙСИ



30-107. П’ЯТИМІСНИЙ КОРАБЕЛЬ. Три мiсця, для кандидатiв, що розмовляють англiйською. Звертатися до Террi Якамори (тел.: 83-675) або Джея Пардука (тел.: 83-004).

30-108. ТРИМІСНИЙ КОРАБЕЛЬ. Броня. Одне мiсце, для кандидатiв, що розмовляють англiйською або французькою. ПРЕМІАЛЬНИЙ РЕЙС. Делореан Сагрю (П’езофон: 88-108).

30-109. ОДНОМІСНИЙ КОРАБЕЛЬ. Дослiдницький рейс. Високий рiвень безпеки. Звертатися до командира польоту.

30-110. ОДНОМІСНИЙ КОРАБЕЛЬ. Броня. ПРЕМІАЛЬНИЙ РЕЙС. Звертатися до командира польоту.

30-111. ТРИМІСНИЙ КОРАБЕЛЬ. Вiдкритий запис. Звертатися до командира рейсу.

30-112. ТРИМІСНИЙ КОРАБЕЛЬ. Можлива коротка подорож. Вiдкритий запис. Мiнiмум гарантiй. Звертатися до командира польоту.

30-113. ОДНОМІСНИЙ КОРАБЕЛЬ. Чотири мiсця до Брами-2. Перевезення в надiйному п’ятимiсному кораблi. Звертатися до Тiккi Трамбалл (тел.:87-869).


– Тому що вiн однаково помер би з голоду, – не здавалася Луiза, захищаючи свого родича.

– Напевно. Втiм, коли знайшли його тiло з перерiзаним горлом, вiн тримав своi записи.

Форенди славнi люди, але я це все вже чув, до того ж, через них можу запiзнитись на заняття.

Звичайно, на цьому етапi курси були не такi захопливi (наприклад, базовий курс розвiшування гамакiв i поглиблений курс змивання в туалетi). Читач, напевне, здивуеться: як сталося, що нас не навчали керувати кораблями? А все дуже просто: як твердили Форенди й iншi, кораблi мали автоматичне управлiння. Навiть керування посадковими модулями не викликало труднощiв, хоча слiд було набити руку, щоб розiбратися з управлiнням. Щоб керувати посадковим модулем, треба було лиш узгодити тривимiрну голограму поточних координат у космосi з пунктом призначення i перетягнути пучок свiтла в точку пункту призначення. Пiсля цього посадковий модуль скеровувався туди. Вiн самостiйно обчислював власну траекторiю та виправляв похибки. Слiд було лише навчитися координувати своi рухи, щоб зловити пучок свiтла i направити до пункту призначення, але система проста в користуваннi.

Мiж уроками змивання в туалетi й тестами по гамаках ми розмовляли про те, що робитимемо пiсля закiнчення курсiв. Графiк рейсiв регулярно оновлювався й вiдображався на п’езомонiторi в аудиторii, коли хтось його вмикав. Деякi рейси включають iмена членiв екiпажiв. Декотрi з них я впiзнав. З-помiж них була Тiккi Трамбалл – дiвчина, з якою я танцював i кiлька разiв сидiв поряд у iдальнi. Вона була виiзним пiлотом i позаяк набирала екiпаж, я мав намiр приеднатися до неi. Проте розумнi люди сказали менi, що виiзнi рейси – це гайнування часу.




Конец ознакомительного фрагмента.



notes


Примiтки





1


Мергель – осадова гiрська порода змiшаного глинисто-карбонатного складу, представлена переважно вапняком та спресованими ствердiлими глинами). (Тут i далi прим. ред., якщо не вказано iнше.)




2


Здатнiсть поверхнi чи космiчного тiла вiдбивати та розсiювати випромiнення (свiтло).




3


Послухай, пане, ти, стули пельку (набiр слiв рiзними мовами). (Прим. перекл.)


  
Текст предоставлен ООО «ИТ»
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию:https://tellnovel.com/ru/pol_freder-k/brama