Оповiдь Служницi
Маргарет Етвуд


У Республiцi Гiлеад повноцiннi права мають лише Командори та iхнi Дружини. Народити дитину здатна тiльки кожна сота жiнка в Гiлеадi. Їх, Служниць, збирають по всiй краiнi, а потiм вони проходять курс пiдготовки, аби бути гiдними виносити дитя офiцера.

Одна зi Служниць – Джун. Колись вона мала коханого чоловiка i доньку. А тепер сенс ii життя – пiдкорятися законам Гiлеаду… Проте Джун не така, як усi. Жiнка розумiе, що вiдбуваеться, вона хоче втекти i ще здатна любити…





Маргарет Етвуд

Оповiдь Служницi



© O.W. Toad, Ltd, 1986

© Hemiro Ltd, видання украiнською мовою, 2017

© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», переклад та художне оформлення, 2017


* * *


Книжки Маргарет Етвуд вийшли друком у бiльш нiж тридцяти п’яти краiнах. Вона – автор понад сорока художнiх творiв, поезiй, критичних есе та дитячих книжок. Серед ii романiв – «Тiлеснi ушкодження», «Котяче око», «Наречена-розбiйниця», «На прiзвисько Грейс» (лауреат премii Гiллер у Канадi та премii Монделло в Італii), «Слiпий убивця» (лауреат Букерiвськоi премii 2000 року) та «Орикс i Деркач». Маргарет Етвуд живе в Торонто з письменником Гремом Гiбсоном. Разом вони – почеснi президенти Клубу рiдкiсних птахiв органiзацii «Бьордлайф Інтернешнл».




Оповiдь Служницi


Присвячуеться Мерi Вебстер та Перрi Мiллеру


І побачила Рахiль, що вона не вродила Якову. І заздрила Рахiль сестрi своiй, i сказала до Якова: Дай менi синiв! А коли нi, то я вмираю!

І запалився гнiв Яковiв на Рахiль, i вiн сказав: Чи я замiсть Бога, що затримав вiд тебе плiд утроби?

І сказала вона: Ось невiльниця моя Бiлга. Прийди до неi, i нехай вона вродить на колiна моi, i я також буду мати вiд неi дiтей.

    Книга Буття, 30:1–3[1 - Бiблiйнi цитати подано в перекладi Івана Огiенка. (Тут i далi прим. пер., якщо не зазначено iнше.)]

Щодо мене ж самого, протягом кiлькох рокiв я вкрай змучився, пропонуючи рiзнi марнi, порожнi, iлюзорнi iдеi. Нарештi, коли я зовсiм впав у вiдчай, менi пощастило, i на думку раптово спала ця пропозицiя…

    Джонатан Свiфт. Сучасна пропозицiя

У пустелi не знайдеш знаку, який каже: «Не iж каменiв».

    Суфiйська приказка




І

Нiч





Роздiл 1


Ми спали в колишньому спортзалi. Лакована дерев’яна пiдлога була розмальована смугами та колами для тих iгор, у якi колись тут грали; баскетбольнi кiльця досi були на мiсцi, хоча й без сiток. Кiмнату оперiзував балкон для глядачiв, i здавалося, що я досi вiдчуваю слабкий шлейф рiзкого запаху поту, що пробивався крiзь солодкий аромат жувальноi гумки та парфумiв дiвчат-глядачок, убраних, як я знала з картинок, спочатку у фетровi спiдницi, тодi у мiнi-спiдницi, потiм у штани, згодом з одним кульчиком у вусi та залакованим до голок волоссям iз зеленими пасмами. Тут були танцi, лунала музика – палiмпсест нечутних звукiв, стиль за стилем, пiдводна течiя ударних, самотнiй плач, гiрлянди з паперових квiтiв, чортики з картону, дзеркальна куля, що крутилася, посипаючи танцюристiв снiгом зi свiтла.

У цiй кiмнатi був застарiлий секс та самотнiсть, i очiкування чогось, що не мало форми чи назви. Пам’ятаю це прагнення до того, що завжди от-от мало статися i нiколи не було однаковим, як тi руки, що на нас клали там i тодi, на тiсному задньому сидiннi, чи задньому дворi, чи на паркувальному майданчику, чи в кiмнатi з телевiзором, де звук було вимкнуто i лише картинки мерехтiли над здiйнятою плоттю.

Ми прагнули майбутнього. Як ми навчилися цього дару ненаситностi? Повiтря було наповнене ним, i вiн досi був там, наче згадка, доки ми намагалися заснути на армiйських лежаках, розставлених рядами на такiй вiдстанi, щоб ми не могли перемовлятися. У нас були фланелевi простирадла, схожi на дитячi, та старi армiйськi ковдри – на них досi було написано «США». Ми охайно згортали свiй одяг i складали його на стiльцях бiля лежакiв. Свiтло було приглушене, однак не вимкнене повнiстю. Тiтка Сара та Тiтка Елiзабет ходили патрулем з електричними батогами для худоби, якi висiли на iхнiх шкiряних ременях.

Жодноi зброi – навiть iм ii не довiряли. Зброя була для охоронцiв, спецiально набраних серед Янголiв. Заходити до будiвлi вони могли, тiльки коли iх кликали, а нам не дозволяли виходити, окрiм як на прогулянки двiчi на день – ми парами ходили футбольним полем, яке зараз було оточене сiтчастим парканом iз колючим дротом угорi. Янголи стояли за ним, спинами до нас. Для нас вони були джерелом страху, але не тiльки. Якби ж вони могли на нас глянути. Якби ж ми могли до них заговорити. Ми думали, що тодi могли б чимось обмiнятися, укласти якусь угоду, сторгуватися, бо ж ми досi мали тiла. То була лише фантазiя.

Ми навчилися шепотiти майже без звуку. У напiвтемрявi можна було простягнути руку, коли Тiтки на нас не дивилися, i торкнутися долонями через прiрву. Ми навчилися читати по губах, лежачи в лiжку, повернувшись на бiк, стежачи за губами одна одноi. Так обмiнювалися iменами, вiд лiжка до лiжка:

Алма. Джанiн. Долорес. Мойра. Джун.




ІІ

Покупки





Роздiл 2


Стiлець, стiл, лампа. Над головою, на бiлiй стелi – рельефний орнамент: вiнок, а в центрi порожнеча, замазана чимось, наче з обличчя вийняли око й зашпаклювали дiру. Колись там, напевно, була люстра. Тепер забрали все, до чого можна було б прив’язати мотузку.

Вiкно, двi бiлi занавiски. Пiд вiкном – сидiння з маленькою подушкою. Коли вiкно трохи прочинене (а воно тiльки трохи й прочиняеться), повiтря ворушить фiранки. Можна сидiти на стiльцi чи бiля вiкна, склавши руки, i спостерiгати за цим. Крiзь вiкно проходить i сонячне свiтло, падае на пiдлогу, зроблену з дерева, iз вузьких вiдшлiфованих смуг.

Я вiдчуваю запах лаку. На пiдлозi килимок, овальний, сплетений iз клаптiв. Їм подобаеться таке – народне мистецтво, архаiчне, створене жiнками у вiльний час з тих речей, яким бiльше немае вжитку. Повернення до традицiйних цiнностей. Не марнуй i не вiдчуватимеш нестачi. Я не марную себе. То чому ж менi чогось не вистачае?

На стiнi над стiльцем висить картинка в рамi, але без скла – квiти, синi iриси, намальованi аквареллю. Квiти досi дозволенi. Цiкаво, чи в кожноi з нас висить така картинка, стоiть такий стiлець, такi ж бiлi занавiски? Урядове забезпечення?

«Вважайте, що ви в армii», – казала Тiтка Лiдiя.

Лiжко. Вузьке, середньоi м’якостi матрац, укритий бiлою, набитою пухом периною. У цьому лiжку не вiдбуваеться нiчого, крiм сну. Або ж безсоння. Я намагаюся не думати забагато. Нинi думки, як i iншi речi, мають бути унормованi. Є стiльки всього, що не стерпить думок. Думки можуть вплинути на моi шанси, а я маю намiр протриматись якомога довше. Я знаю, чому тут немае скла, у цiй рамцi з синiми iрисами, i чому вiкно прочиняеться не повнiстю, i чому скло в ньому небитке. Вони не втечi бояться. Нам далеко не втекти. Рiч в iнших утечах, якi можна вiдкрити для себе, коли знайдеш щось гостре.

Отже, за винятком цих деталей, така кiмната цiлком могла б знаходитися в коледжi, призначатися для простих, не шановних гостей, або ж бути частиною мебльованих кiмнат, де в колишнi часи могли мешкати ледi у скрутних обставинах. Усi ми тепер такi. Обставини стали скрутними – у тих, у кого взагалi досi е обставини.

Але стiлець, сонячне свiтло, квiти – цього у нас не забрати. Я жива, живу, дихаю, розкриваю долоню сонцю. «Це не в’язниця, це привiлей», – казала Тiтка Лiдiя: вона обожнювала формулювання «або-або».



Дзвенить дзвiн, що вимiрюе час. Час тут вимiрюеться дзвонами, як колись у монастирях. І так само, як у монастирях, тут мало дзеркал.

Я встаю зi стiльця, ступаю в сонце ногами в червоних черевиках iз пласкою пiдошвою, призначеною не для танцiв, а тiльки щоб уберегти спину. На лiжку лежать червонi рукавички. Одягаю iх – палець за пальцем. Усе, за винятком крил навколо обличчя, червоне: колiр кровi, що визначае нас. Пишна спiдниця довжиною до щиколоток зiбрана пiд пласкою кокеткою, яка закривае груди, рукави теж пишнi. Бiлi крильця теж обов’язковi, вони заважають нам не лише бачити, а й бути побаченими. Менi нiколи не личив червоний, не мiй колiр. Я беру кошик для покупок, вiшаю на руку.

Дверi кiмнати – не моеi кiмнати, я вiдмовляюся називати ii моею – не замкненi. Насправдi, вони навiть зачиняються погано. Я виходжу у вiдполiрований коридор iз дорiжкою тьмяно-рожевого кольору посерединi. Наче стежка в лiсi, наче червоний килим для осiб королiвськоi кровi, вона показуе менi дорогу.

Дорiжка згинаеться, iде вниз центральними сходами, i я йду з нею, поклавши одну руку на поруччя – колись, у минулому столiттi, воно було деревом, а нинi натерте до теплого блиску. Будинок пiзньоi вiкторiанськоi епохи, великий, зведений для чималоi багатоi родини. У коридорi стоiть дiдiвський годинник, котрий роздае час; поряд з ним дверi до материноi вiтальнi – однi натяки, скромнi тiлеснi вiдтiнки. Менi немае кого вiтати в цiй кiмнатi, там можна хiба що стати скраю чи схилити колiна. У кiнцi коридору, над дверима, вiтраж iз кольорового скла – квiти, синi й червонi.

На стiнi в холi лишилося дзеркало. Якщо повернути голову так, щоб бiлi крила, що обрамовують мое обличчя, спрямували до нього мiй погляд, я можу побачити його, спускаючись сходами, – кругле, опукле, високе, схоже на риб’яче око; i я в ньому – спотворена тiнь, пародiя на щось, фiгура в червоному плащi, котра наче вийшла з казки i тепер спускаеться до митi безтурботностi, схожоi до небезпеки. Сестра, умочена в кров.

Унизу сходiв стоiть вiшак iз гнутоi деревини для капелюхiв i парасольок; довгi, заокругленi дерев’янi яруси м’яко вигинаються гачками, наче розкриваеться листя папоротi. У ньому кiлька парасольок: чорна – для Командора, синя – для Дружини Командора, та червона, призначена для мене. Я лишаю червону парасольку на мiсцi, бо з вiкна побачила, що день сонячний. Цiкаво, чи Дружина Командора сидить у вiтальнi. Вона не завжди сидить на мiсцi. Інодi я чую, як вона мiряе кiмнату кроками: важкий крок, за ним легкий, i м’яке постукування цiпка по килиму кольору припалоi пилом троянди.



Я йду коридором повз дверi вiтальнi й тi дверi, що ведуть до iдальнi, вiдчиняю дверi аж у кiнцi й заходжу до кухнi. Тут уже не пахне лаком для меблiв. Бiля кухонного столу, укритого щербатою бiлою емаллю, стоiть Рита. На нiй звична для Марф[2 - Одна iз сестер Лазаря, котра, приймаючи Ісуса Христа, готувала йому частування (Євангелiе вiд Луки 10:38–42).] сукня, тьмяно-зелена – такими колись були халати хiрургiв. Сукня за формою схожа на мою, вона довга й приховуе фiгуру, але на неi надягають фартух iз нагрудником, i бiлих крил та серпанку немае. Виходячи на вулицю, Рита теж одягае серпанок, але нiкого не хвилюе, чи побачить хто обличчя Марфи. Рукави в неi закоченi до лiктя, вiдкривають коричневi руки. Вона пече хлiб, вимiшуе тiсто останнiй раз, перш нiж сформувати буханцi.

Рита бачить мене i кивае головою. Важко сказати, вiтаеться вона чи просто визнае мою присутнiсть, витирае фартухом вибiленi борошном руки i копирсаеться у шухлядi, шукаючи книжку з талонами. Супить брови, вiдривае три талони i передае менi. Якби вона усмiхалася, у неi було б добре обличчя. Однак ця насупленiсть стосуеться не мене особисто: вона не схвалюе цю червону сукню i те, що вона символiзуе. Думае, що я можу бути заразною, наче хвороба чи якийсь вид нещастя.

Інодi я пiдслуховую пiд зачиненими дверима – нiколи не вчинила б так у колишнi часи. Слухаю я недовго, бо не хочу, щоб мене за цим упiймали. Хоча одного разу я почула, як Рита каже Корi, що нiколи б так не принижувалася.

– Тебе нiхто й не просить, – сказала Кора. – До того ж припустiмо, що б ти робила?

– Поiхала б у Колонii, – вiдповiла Рита. – Вони мають вибiр.

– Стати Не-жiнкою, голодувати аж до смертi, i Господь знае, що ще? – мовила Кора. – Аякже.

Вони лущили горох; навiть крiзь майже зачиненi дверi я чула тихий дзенькiт, з яким твердi горошинки падали в металеву миску. Я чула, як Рита зiтхнула чи буркнула щось на знак чи то згоди, чи то протесту.

– Усе одно, вони роблять це заради всiх нас, – сказала Кора, – чи так принаймнi кажуть. Якби менi не перев’язали труби, це могла б бути я, аби була рокiв на десять молодша. Не так це й погано. Важкою роботою не назвеш.

– Краще вона, нiж я, – вiдповiла Рита, i я вiдчинила дверi.

Обличчя в них були, як у жiнок, якi говорять про тебе за твоею спиною i думають, що ти iх почула: присоромленi, але й трохи нахабнi, наче вони мають на це повне право. Кора того дня була до мене добрiшою, нiж зазвичай; Рита – бiльш непривiтною.

Сьогоднi, попри похмуре обличчя Рити та ii стисненi губи, я б волiла лишитися тут, на кухнi. Може зайти Кора, яка нинi робить щось деiнде в будинку, iз пляшкою лимонноi олii та ганчiркою, тодi Рита приготувала б каву – у домi Командорiв досi е справжня кава, – ми сiли б за Ритиним столом, який належить iй не бiльше, нiж мiй менi, i поговорили б. Про бiль i страждання, про хвороби, нашi ноги i спини, про всю ту шкоду, до якоi, наче неслухнянi дiти, можуть вдатися нашi тiла. Ми кивали б головами, наче вставляли роздiловi знаки до голосiв одна одноi, говорячи цим: «Так, ми все це знаемо». Обмiнялися б рецептами i спробували перевершити одна одну, перераховуючи нашi фiзичнi нещастя; ми неголосно скаржилися б м’якими, мiнорними голосами, так, як голуби туркочуть на карнизах та в жолобах. «Я знаю, про що ти», – так казали б ми. Або ж химернiше, як i досi кажуть старшi люди: «Розумiю, до чого ти ведеш». Наче голос сам собою був подорожнiм, що йде до якогось вiддаленого мiсця. Так би воно i було, так воно i е.

Я ранiше зневажала такi балачки. Тепер прагну iх. Принаймнi це розмова, хоч якийсь дiалог.

Чи ми могли б поплiткувати. Марфи чимало знають, спiлкуються, передають неофiцiйнi новини вiд дому до дому. Як i я, вони слухають пiд дверима – у цьому немае сумнiвiв – i бачать речi, навiть коли вiдвертаються. Я, бувало, ловила iх на цьому, чула вiдгомiн iхнiх приватних бесiд. «Воно мертвим народилося». Чи: «Ударила ii спицею, просто в живiт. То, напевно, ревнощi ii гризли». Чи спокусливо: «То була рiдина для миття туалетiв. Спрацювала тiльки так, хоча вiн мав би вiдчути смак. Мабуть, був аж такий п’яний, але ii все одно викрили».

Чи могла б допомогти Ритi пекти хлiб – занурила б руки у м’яке, пружне тепло, таке схоже на плоть. Я прагну торкатися чогось, крiм тканини чи дерева.

Але навiть якби я могла попросити аж настiльки порушити правила поведiнки, Рита все одно не дозволила б. Їй було б надто страшно. Марфи не можуть з нами брататися.

Брататися означае поводитися, як брати. Люк якось про це говорив. Сказав, що вiдповiдного слова для поводитися, як сестри немае. Мало б бути сестратися. Йому подобалися такi штуки – походження, створення слiв, цiкавi приклади вжитку. Я завжди дражнила його за педантичнiсть.

Беру талони з простягнутоi Ритиноi руки. Вони з малюнками того, на що iх можна обмiняти: десяток яець, шмат сиру, щось коричневе на позначення стейка. Я кладу iх у нарукавну кишеньку iз зiпером – там я ношу перепустку.

– Тiльки скажи, щоб яйця були свiжими, – каже Рита. – Не так, як минулого разу. І курча, скажи iм, а не курку. Наголоси, для кого це, щоб не попсували нiчого.

– Гаразд, – вiдповiдаю я. Не усмiхаюся. Навiщо спокушати ii до дружби?




Роздiл 3


Я виходжу iз заднiх дверей у садок. Вiн великий i охайний: газон посерединi, верба плаче котиками, по краях висадженi квiти. Нарциси нинi вже в’януть, а тюльпани розкриваються, розливаються кольорами. Вони червонi, ближче до стебла – темно-багровi, наче iх порiзали, i там рана вже почала загоюватися.

Садок – це володiння Дружини Командора. Виглядаючи зi свого броньованого вiкна, я часто бачу ii там: вона стоiть на колiнах, пiдклавши подушку, на широкому садовому капелюсi – блакитний серпанок, поруч кошик iз ножицями та мотузкою для пiдв’язування квiтiв. Копае Хранитель, приписаний до Командора, Дружина ним керуе, указуе своiм цiпком. У багатьох Дружин е такi садки, де вони можуть наказувати. Їм е що доглядати, про що дбати.

І в мене колись був садок. Я пам’ятаю запах скопаноi землi, товстенькi бульби в руцi, iхню повноту, сухе рипiння насiння, що тече крiзь пальцi. Так час бiжить швидше. Інодi Дружинi Командора виносять стiлець, i вона просто сидить там, у своему садку. Із вiдстанi це схоже на мир.

Зараз ii тут немае, i я питаю себе, де ж вона – не хочеться несподiвано ii зустрiти. Можливо, шие у вiтальнi, поставивши лiву ногу на ослiнчик для нiг через свiй артрит. Чи в’яже шалики для Янголiв на фронтi. Менi не дуже вiриться, що Янголам потрiбнi такi шалики, адже тi, що робить Дружина Командора, надто непростi. Їi не обходить орнамент iз хрестами та зiрками, який використовують iншi Дружини, – це надто просто. Краями ii шаликiв маршують ялинки, чи орли, чи незграбнi фiгурки людей, хлопчик i дiвчинка, хлопчик i дiвчинка. Це шалики не для дорослих чоловiкiв – радше для дiтей.

Інодi менi здаеться, що цi шалики взагалi не потрапляють до Янголiв – iх розпускають i змотують назад у пряжу, щоб знову можна було в’язати. Можливо, цим просто займають Дружин, щоб вони мали що робити. Я заздрю Дружинi Командора, бо в неi е в’язання. Добре мати дрiбнi цiлi, яких так просто досягнути.

Чи заздрить вона менi в чомусь?

За можливостi вона не говорить зi мною. Я для неi – докiр. І необхiднiсть.



Ми вперше стали одна перед одною п’ять тижнiв тому, коли я прибула до цього дому. Хранитель з попереднього мiсця привiв мене до головного входу. У першi днi нам дозволяеться користуватися переднiми дверима, але потiм – тiльки заднiми. Усе ще не зовсiм уклалося, надто мало часу минуло, i всi не зовсiм певнi, який саме в нас статус. Згодом якось влаштуеться, будуть чи то лише переднi дверi, чи лише заднi.

Тiтка Лiдiя казала, що пiдтримувала переднi. «Ваша посада почесна», – казала вона.

Хранитель подзвонив у дверi за мене, але перш нiж хтось мiг би почути дзвiнок i пiдiйти, дверi вiдчинилися всередину. Напевно, вона чекала бiля них. Я думала, що там буде Марфа, але то була вона, Дружина Командора, у довгому блiдо-блакитному вбраннi – помилитися неможливо.

– То це ти новенька, – мовила Дружина. Не вiдiйшла вбiк, пропускаючи мене, просто стояла у дверях, перекривши вхiд. Вона хотiла, щоб я вiдчула: не можна зайти до цього дому, якщо вона не дозволить. Нинi за такi дрiбницi постiйно чiпляються.

– Так, – вiдповiла я.

– Залиште на ганку.

Це вона сказала Хранителю, який нiс мою валiзу. Валiза була невелика, iз червоного вiнiлу. Ще одна, iз зимовим плащем та важчими сукнями, мала приiхати згодом.

Хранитель поставив валiзу й козирнув iй. Тодi я почула кроки за спиною, далi до дорiжки, i клацання ворiт. Було таке вiдчуття, наче дбайлива рука вiдпустила мене. Порiг нового дому – самотне мiсце.

Вона зачекала, доки авто завелось i вiд’iхало. Я не дивилася в обличчя, але, опустивши голову, частково бачила ii: блакитна талiя, потовщена лiва рука на вершечку цiпка зi слоновоi кiстки, великi дiаманти на пiдмiзинному пальцi, колись тонкому, та й нинi доглянутому, пiдпиляний нiготь на кiнцi вузлуватого пальця м’яко заокруглений. Схоже на iронiчну усмiшку на пальцi. Наче щось глузуе з неi.

– Можеш заходити, – сказала Дружина, вiдвернулася вiд мене й пошкутильгала коридором. – Зачини за собою дверi.

Я занесла до будинку свою червону валiзу, чого вона, без сумнiвiв, i хотiла, тодi замкнула дверi, нiчого не сказавши. Тiтка Лiдiя радила, що краще не говорити, поки тебе напряму не питають. «Спробуйте подивитися на це ii очима, – казала вона, стиснувши руки й благально усмiхнувшись. – Їм нелегко».

– Сюди, – мовила Дружина Командора.

Коли я увiйшла до вiтальнi, вона вже сидiла у своему крiслi, поклавши лiву ногу на ослiнчик iз вишитою подушкою, поряд – троянди в кошику. В’язання лежало на пiдлозi бiля крiсла, проколоте спицями.

Я стала перед нею, склавши руки.

– Отже, – сказала вона. Узяла сигарету, устромила мiж губами й тримала там, аж поки не пiдпалила. Вiд того ii губи стали тонкi, iз тими дрiбними вертикальними лiнiями, якi можна було колись побачити в рекламi косметики. Запальничка була кольору слоновоi кiстки. Я подумала, що сигарети, напевно, з чорного ринку, i це дало менi надiю. Навiть зараз, коли бiльше немае справжнiх грошей, чорний ринок все одно е. Чорний ринок завжди е, завжди знайдеться щось, що можна обмiняти. Тож вона була жiнкою, яка могла обходити правила. Але чи було менi чим мiнятися?

Я подивилася на сигарету з жагою. Для мене такi речi забороненi, як i алкоголь з кавою.

– Тож старий як-його-там не змiг, – мовила вона.

– Нi, мем, – вiдповiла я.

Дружина Командора наче засмiялася, тодi закашлялася.

– Не пощастило йому. Це твiй другий, так?

– Третiй, мем, – сказала я.

– І тобi не дуже щастить, – мовила вона. Знову цей кашель-смiх. – Можеш сiсти. Я цього не практикую, але зараз можна.

Я сiла на край одного зi стiльцiв iз жорсткими спинками. Не хотiла вiдверто роздивлятися кiмнату, щоб не здатися iй неуважною, тож мармурова камiнна дошка справа, дзеркало над нею та оберемки квiтiв лишилися просто тiнями десь на краю хору. Пiзнiше в мене буде бiльш нiж достатньо нагод усе це побачити.

Тепер ii обличчя було на одному рiвнi з моiм. Менi здалося, що я впiзнаю його, чи принаймнi в ньому було щось знайоме. Трохи волосся вибилося з-пiд серпанку. Воно досi було бiлявим. Менi тодi подумалося, що вона вибiлюе його – можливо, на чорному ринку досi можна дiстати фарбу для волосся, але нинi я знаю, що воно справдi бiляве. Брови вищипанi тонкими вигнутими лiнiями, вiд чого вона постiйно мала здивований, чи розлючений, чи допитливий вигляд – такий вираз обличчя можна побачити у стривоженоi дитини, але повiки пiд ними були втомленi. Очi – нi, вони були того плаского, ворожого синього кольору, яким бувае лiтне небо за яскравого сонця, того синього, котрий вiдштовхуе тебе. Колись ii нiс, напевно, був з тих, якi називають гарненькими носиками, але нинi вiн став замалим для обличчя. Обличчя було не товсте, але велике. Вiд кутикiв рота вниз iшли двi зморшки, мiж ними – стиснуте, наче кулак, пiдборiддя.

– Я хочу бачити тебе якомога рiдше, – сказала Дружина. – Гадаю, ти вiд мене хочеш того ж.

Я не вiдповiла, бо ж «так» прозвучало б образливо, а «нi» – суперечливо.

– Знаю, ти не дурна, – вела вона далi. Вдихнула дим, видихнула. – Я прочитала твою справу. Там, де йдеться про мене, усе це схоже на дiлову угоду. Але якщо я матиму проблеми, ти отримаеш проблеми у вiдповiдь. Зрозумiло?

– Так, мем, – вiдповiла я.

– Не зви мене «мем», – роздратувалася вона. – Ти ж не Марфа.

Я не спитала, як ii тодi називати, бо бачила: вона сподiваеться, що я нiколи бiльше не матиму нагоди взагалi якось звернутися до неi. Я була розчарована. У той момент менi хотiлося зробити ii старшою сестрою, материнською фiгурою, мати когось, хто розумiтиме й захищатиме мене. Дружина в попередньому домi проводила бiльшiсть часу у своiй спальнi. Марфи подейкували, що вона пиячила. Я хотiла, щоб тут було iнакше. Хотiла думати, що вона менi сподобалася б, якби ми зустрiлися в iншому мiсцi, в iнший час, в iншому життi. Але тодi я вже бачила, що анi вона менi не сподобалася б, анi я iй.

Дружина поклала напiвспалену сигарету в невелику попiльничку на столику поряд iз собою. Вона зробила це рiшуче: один рiзкий рух, один прокрут, не те мляве постукування, до якого зазвичай вдавалися Дружини.

– Щодо мого чоловiка, – мовила вона, – вiн такий i е. Мiй чоловiк. Хочу, щоб ти якомога краще це усвiдомила. Поки смерть не розлучить нас. Це остаточно.

– Так, мем, – забувши, повторила я. Ранiше в дiвчаток були такi ляльки, якi могли говорити, якщо потягнути за мотузку на спинi. Здаеться, я звучала приблизно так, монотонним, ляльковим голосом. Їй, напевно, дуже хотiлося дати менi ляпаса. Їм можна нас бити, у Бiблii е прецедент. Але не користуватися нiчим. Тiльки руками.

– Це одна з тих речей, за якi ми боролися, – мовила Дружина Командора й раптом перестала дивитися на мене, перевела погляд на своi вузлуватi, прикрашенi дiамантами долонi, i я зрозумiла, де ранiше бачила ii.

Уперше це було по телевiзору, коли менi було вiсiм чи дев’ять. Недiльними ранками моя мати спала довго, я зазвичай уставала ранiше, iшла до телевiзора в ii кабiнетi й шукала мультики. Інодi, коли жодного не вдавалося знайти, я дивилася «Євангельську годину для юних душ» – там розповiдали бiблiйнi iсторii для дiтей, спiвали гiмни. Одну з жiнок звали Серена Джой[3 - Вiд serene joy (англ.) – ясна радiсть.]. Вона була провiдним сопрано. Попеляста бiлявка, тендiтна, iз кирпатим носиком i великими блакитними очима, якi вона, спiваючи гiмни, звертала до неба. Вона могла усмiхатися i плакати одночасно, сльозинка чи двi наче по командi грацiйно котилися униз ii щокою, а голос пiдiймався до найвищих нот, тремтливий, легкий. Іншими речами вона зайнялася пiзнiше.

Жiнка, що сидiла передi мною, була Сереною Джой. Чи принаймнi колись була. Тож усе було гiрше, нiж я думала.




Роздiл 4


Іду дорiжкою, посипаною гравiем. Вона охайно, наче продiл у волоссi, дiлить надвое газон заднього двору. Уночi був дощ, трава з обох бокiв мокра, повiтря вологе. То тут, то там я бачу хробакiв – доказ плодючостi цiеi землi. Сонце спiймало iх, вони напiвмертвi, гнучкi й рожевi, наче губи.

Вiдчиняю хвiртку в бiлому парканi та йду далi, повз переднiй двiр, до головних ворiт. Один iз Хранителiв, приписаних до нашого господарства, мие автомобiль на пiд’iзнiй алеi. Це значить, що Командор удома, у власних покоях, аж за iдальнею, де вiн найчастiше i проводить свiй час.

Авто дуже дороге, це «Вихор» – кращий за «Колiсницю», значно кращий за огрядного, практичного «Бегемота[4 - Бiблiйне чудовисько (Книга Йова 40:15–32).]». Звiсно ж, воно чорне, кольору престижу чи поховання, довге й струнке. Водiй iз любов’ю полiруе його замшею. Хоч щось не змiнилося: чоловiки, як i ранiше, люблять пестити хорошi автомобiлi.

Вiн убраний в однострiй Хранителiв, але його кептар грайливо скошений набiк, рукави закоченi до лiктiв, вiдкриваючи засмаглi, укритi темним волоссям руки. У кутку його рота застрягла сигарета, видно, у нього теж е щось, що можна обмiняти на чорному ринку.

Я знаю, iм’я цього чоловiка – Нiк. Я це знаю, бо якось чула, як про нього говорили Рита з Корою, i ще колись чула, як до нього говорив Командор: «Нiку, автомобiль менi не потрiбний».

Вiн живе тут, над гаражем. Низький статус: йому не видали жiнки. Жодноi. Вiн не мае привiлеiв, напевно, через якийсь дефект чи брак зв’язкiв. Але поводиться так, наче не знае цього, чи ж йому просто байдуже. Вiн надто розслаблений, недостатньо послужливий. Можливо, це тупiсть, але навряд. Смаленим пахне, як казали ранiше. Чи – дiло пахне тютюном. Непридатнiсть як аромат. Попри все, я думаю про те, як же вiн може пахнути. Явно не смаленим i не тютюном – засмагла шкiра, волога вiд сонця, вiдшлiфована димом. Я зiтхаю, вдихаю повiтря.

Водiй дивиться на мене, бачить мiй погляд. У нього обличчя француза, худе, примхливе, суцiльнi гранi й кути, зi зморшками вiд усмiшки навколо рота. Вiн робить останню затяжку, кидае недопалок на дорогу, наступае на нього. Починае насвистувати. Тодi пiдморгуе.

Я опускаю голову й повертаюся так, щоб бiлi крила сховали мое обличчя, iду далi. Вiн щойно ризикнув, але навiщо? Що, як я доповiла б про це?

Можливо, вiн просто намагаеться поводитися по-дружньому. Може, побачив вираз мого обличчя i подумав щось не те. Менi насправдi хотiлося його сигарету.

Можливо, це була перевiрка: подивитися, що я робитиму.

Можливо, вiн – Око.



Я вiдчиняю ворота, зачиняю iх за собою, дивлячись униз, не назад. Тротуар iз червоноi цегли. Зосереджуюся на цьому пейзажi, на полi прямокутникiв, яке м’яко вигинаеться там, де пiд ним вигнулася земля вiд десятилiть зимових морозiв. Колiр цеглин старий, але ясний i свiжий. Тротуари нинi значно чистiшi, нiж ранiше.

Я йду до рогу i чекаю. Колись чекання погано менi давалося. «У його ярмi й тi, що стали й ждуть[5 - Сонет Джона Мiлтона у перекладi Дмитра Павличка.]», – казала Тiтка Лiдiя. Вона змусила нас це вивчити. А ще вона казала: «Не всi з вас проб’ються. Деякi впадуть на суху землю чи в терени. Деякi з вас не мають коренiв». У неi була бородавка на пiдборiддi, яка стрибала вгору-вниз, поки вона говорила. «Вважайте себе сiм’ям», – тут ii голос був улесливим i змовницьким, як у тих жiнок, якi ранiше давали дiтям уроки балету й казали: «Тепер ручки вгору, уявiмо, що ми дерева».

Я стою на розi й уявляю себе деревом.



Фiгура, червона з бiлими крилами навколо обличчя, схожа на мою, непоказна жiнка з кошиком iде до мене цегляним тротуаром. Коли опиняеться поруч, ми вдивляемося одна однiй в обличчя, у цi бiлi тунелi з тканини, що закривають нас. Вона саме та.

– Благословенний плiд[6 - «Благословенна Ти мiж жонами, i благословенний Плiд утроби твоеi» (Євангелiе вiд Луки 1:42).], – вiтаеться зi мною жiнка усталеними помiж нас словами.

– Хай вiдкрие Господь, – як годиться, вiдповiдаю я. Ми розвертаемося i крокуемо разом повз великi будинки до центральноi частини мiста. Нам не можна ходити туди iнакше, як парами. Це мало б захищати нас, хоча сама ця iдея абсурдна – ми вже достатньо захищенi. Правда в тому, що вона шпигуе за мною, так само, як i я за нею. Якщо хоч одна з нас вислизне завдяки чомусь, пов’язаному з нашими щоденними прогулянками, другу визнають у цьому винною.

Ця жiнка стала моею партнеркою два тижнi тому. Не знаю, що сталося з попередньою. Одного дня вона просто не прийшла, а замiсть неi була ця. Про такi речi не питають, бо вiдповiдi, зазвичай, не тi, якi хочеться чути. Усе одно вiдповiдi не було б.

Вона трохи повнiша за мене. У неi карi очi. Їi звати Гленова. І це все, що я про неi знаю. Їi голова опущена, руки в червоних рукавичках складенi спереду, кроки стриманi, маленькi, чимчикуе, наче циркова свинка на заднiх лапах. Пiд час цих прогулянок вона не сказала жодного неправедного слова, утiм, як i я. Вона може бути справжньою вiрянкою, Служницею не лише за назвою. Не можна ризикувати.

– Чула, вiйна йде добре, – каже вона.

– Господовi слава, – вiдповiдаю я.

– Вiн послав нам хорошу погоду.

– І я радо ii приймаю.

– Вiдучора новi бунтiвники потерпiли поразку.

– Господовi слава, – кажу я. Не питаю, звiдки вона знае. – Хто такi?

– Баптисти. У них була твердиня у Синiх Пагорбах. Їх викурили звiдти.

– Господовi слава.

Інодi менi хочеться, щоб вона просто замовкла й дала менi спокiйно йти. Але я жадiбно прагну новин, будь-яких, навiть якщо вони неправдивi. Це хоч щось означае.

Ми доходимо до першоi застави, схожоi на те, чим блокують дорожнi роботи чи розкопанi канави: дерев’яний хрест, пофарбований у чорно-жовтi смуги, та червоний шестикутник, що означае «Стоп». Бiля проходу стоять лiхтарi. Зараз вони не горять, бо ще не нiч. Я знаю, що над нами на телефонних стовпах висять прожектори на випадок екстремальних ситуацiй, i в будах з обох бокiв дороги сидять чоловiки з автоматами. Я не бачу прожекторiв та буд через крила навколо обличчя. Просто знаю, що вони там.

За заставою бiля вузького проходу чекають на нас двое чоловiкiв у зеленому одностроi Хранителiв Вiри, iз нашивками на плечах i беретах: два мечi, схрещенi над бiлим трикутником. Хранителi – несправжнi солдати. Їх використовують для рутинноi полiцейськоi роботи, для iншого лакейства, на зразок копання у садку Дружини Командора, i вони зазвичай або дурнi, або немолодi, або несправнi, або дуже молодi, за винятком тих, хто насправдi – Очi пiд прикриттям.

Цi двое зовсiм юнi: в одного ледве пробиваються вуса, у другого обличчя досi вугрувате. Їхня юнiсть зворушлива, але я знаю, що не можна дозволити iй себе обманути. Юнi часто найнебезпечнiшi, найфанатичнiшi, найнестримнiшi зi зброею. Вони ще не навчилися жити в часi. З ними слiд рухатися поволi.

Минулого тижня вони застрелили жiнку десь тут. Вона була Марфою. Копирсалась у своему платтi, шукаючи перепустку, а вони подумали, що вона намагаеться знайти бомбу. Подумали, що це – перевдягнений чоловiк. Бували й такi випадки.

Рита з Корою знали ту жiнку. Я чула, як вони говорили про це на кухнi.

– Вони роблять свое дiло, – сказала Кора. – Дбають про нашу безпеку.

– Що ж може бути безпечнiше за мертвих, – розлючено вiдповiла Рита. – Вона йшла собi у справах. Навiщо було в неi стрiляти?

– То був нещасний випадок, – мовила Кора.

– Не бувае такого, – вiдповiла Рита. – Усе робиться навмисно.

Я чула, як вона грюкае посудом у мийцi.

– Ну, хтось двiчi подумае, перш нiж пiдривати цей дiм, – сказала Кора.

– Байдуже, – кинула Рита. – Вона важко працювала. То погана смерть.

– Бувае й гiрше, – мовила Кора. – Принаймнi все трапилося швидко.

– Кажи, як хочеш, – сказала Рита. – Я б волiла, щоб у мене перед тим був якийсь час. Щоб усе було, як годиться.



Двое юних Хранителiв козирнули нам, пiднявши три пальцi до краю беретiв. Нам приписанi такi почестi. Вони мають показувати повагу до природи наших послуг.

Ми дiстаемо перепустки iз закритих кишень у широких рукавах, iх вивчають, ставлять печатки. Один заходить у буду справа вбити нашi номери у Компутроль.

Повертаючи документи, той, у якого вже почали рости персикового кольору вуса, схиляеться, намагаючись глянути менi в обличчя. Я трохи пiднiмаю голову, щоб йому допомогти, вiн бачить моi очi, я – його, i вiн шарiеться. У нього довге скорботне обличчя, наче у вiвцi, але очi, великi й круглi, радше собачi – вiд спанiеля, не вiд тер’ера. Шкiра блiда, хворобливо нiжна, наче та, що бувае пiд струпом. Усе одно я думаю, як би було покласти руку на це вiдкрите обличчя. Вiдвертаеться вiн.

Ця подiя – хай дрiбне, але порушення правила, настiльки дрiбне, що лишиться непомiченим, але я зберiгаю такi моменти як винагороду. Наче тi цукерки, якi я малою складала в глибинi шухляди. Це шанси, крихiтнi щiлинки.

Що, якби я повернулася сюди вночi, коли вiн сам на чергуваннi (хоча йому нiколи не дозволять лишитися на самотi), i пустила його пiд своi бiлi крила? Що, якби я зняла свою червону плащаницю, показалася йому, iм, у непевному свiтлi лiхтарiв? Напевно, iнодi вони думають про це, коли стоять без кiнця на цiй заставi, де не бувае нiкого, крiм Командорiв Вiрян у довгих чорних муркотливих авто, чи iхнiх блакитних Дружин i доньок у бiлих серпанках дорогою на Спасiння чи Молитвосвята, чи кремезних зелених Марф, чи, зрiдка, Родомобiлiв, чи пiших червоних Служниць. Чи iнодi фарбованих у чорне фургонiв iз крилатим бiлим оком. Вiкна у фургонах тонованi, чоловiки на переднiх сидiннях носять темнi окуляри – подвiйне затемнення.

Фургони, звiсно ж, тихiшi за всi iншi автомобiлi. Коли вони проiздять повз нас, ми вiдвертаемося. Якщо зсередини лунають звуки, ми намагаемося iх не чути. Нiчие серце не досконале.

Коли чорний фургон доходить до пропускного пункту, його пускають без жодних пауз. Хранителi не хочуть ризикувати, зазирати всередину, шукати, сумнiватись у владi. Що б вони не думали.

Якщо взагалi думають, бо ж дивлячись на них – не скажеш.

Імовiрно, вони не думають про одяг, розкиданий по газону. Якщо й подумають про поцiлунок, то, напевно, одразу ж i про палаючi прожектори, пострiли з рушниць. Натомiсть вони думають про виконання обов’язкiв, про пiдвищення до Янголiв, про можливий дозвiл одружитися, а тодi, якщо зможуть здобути достатню владу й дожити до належного вiку, – про отримання власноi Служницi.



Той, що з вусиками, вiдчиняе нам малi ворота для пiших i вiдходить з дороги, щоб ми пройшли. Я знаю, що, поки ми вiддаляемося, вони дивляться на нас, цi двое чоловiкiв, котрим поки навiть не дозволено торкатися жiнок руками. Замiсть того вони торкаються очима, i я трохи вихляю стегнами, вiдчуваючи, як коливаеться пишна червона спiдниця. Це як показувати носа з-за паркану чи дражнити собаку кiсткою, до якоi йому не дотягтися, i менi навiть соромно таке робити, бо ж цi чоловiки не виннi – вони просто надто молодi.

Тодi я думаю, що зрештою менi не соромно. Я насолоджуюся владою: хай це пасивна влада собачоi кiстки, але вона е. Сподiваюся, у них встали вiд нашого вигляду, i вони муситимуть потай тертися об фарбований паркан. Пiзнiше, уночi, вони страждатимуть у своiх уставних лiжках. Тепер у них немае виходу, крiм себе самих, а це богохульство. Немае бiльше журналiв, немае фiльмiв, немае замiнникiв, лише я i моя тiнь йдемо геть вiд двох чоловiкiв, якi виструнчилися, застигли бiля застави, дивлячись, як вiддаляються нашi фiгури.




Роздiл 5


Подвоена, я йду вулицею. Хоча ми вже не в тому районi, де мешкають Командори, тут теж е великi будинки. Перед одним iз них Хранитель косить газон. Газони охайнi, фасади будинкiв величнi, вiдремонтованi, схожi на тi красивi картинки, що iх друкували в журналах про будинки, садки та iнтер’ери. Та ж вiдсутнiсть людей, та ж атмосфера сну. Вулиця схожа на музей чи вулицi в дiорамi мiста, спорудженiй, аби показати, як люди колись жили. Як i на тих картинках, у музеях, у дiорамах, дiтей немае.

Це серце Гiлеаду, куди не може втрутитися вiйна, хiба через телебачення. Ми не певнi, де його межi, вони варiюються вiд атаки до контратаки, але центр – саме тут, де нiчого не рухаеться. Тiтка Лiдiя казала: «Республiка Гiлеад не мае кордонiв. Гiлеад у вас усерединi».

Тут колись жили лiкарi, юристи, унiверситетськi викладачi. Юристiв бiльше немае, а унiверситет закрили.

Ми з Люком, бувало, гуляли цими вулицями. Чимало говорили про те, щоб купити собi такий будинок, старий, великий, вiдремонтувати його. У нас був би садок, гойдалки для дiтей. Ми б мали дiтей. Хоча ми знали, що навряд чи зможемо це собi дозволити, про це можна було поговорити – така собi недiльна гра. Тепер така свобода видаеться майже примарною.



Ми звертаемо за рiг, на головну вулицю, де рух активнiший. Повз нас iдуть автомобiлi, переважно чорнi, е сiрi та коричневi. Ходять iншi жiнки з кошиками, деякi в червоному, деякi у тьмяно-зеленому кольорi Марф, деякi у смугастих сукнях, червоно-синьо-зелених, дешевих, убогих, що вказуе на жiнок бiднiших чоловiкiв. Вони звуться Еконожинами. Цих жiнок не дiлять за функцiями, вони все мають робити самi, якщо можуть. Інодi проходить жiнка, убрана в чорне, удова. Їх ранiше було бiльше, але зараз, схоже, усе менше й менше.

На тротуарах не побачиш Дружин Командорiв. Лише в автомобiлях.

Тротуари бетоннi. Як у дитинствi, я намагаюся не ступати на трiщини. Пам’ятаю своi ноги на цих трiщинах у старi часи i те, що я на них одягала. Інодi це були бiговi кросiвки з пружними пiдошвами та дiрочками для вентиляцii, iз зiрками з флуоресцентноi тканини, що в темрявi вiдбивали свiтло. Хоча я нiколи не бiгала вночi, та й удень хiба що на узбiччi дорiг з активним рухом.

Жiнки тодi були незахищенi.

Я пам’ятаю правила, котрi нiколи не були записанi, але iх знала кожна жiнка: не вiдчиняти дверi чужому, навiть якщо вiн каже, що це полiцiя – нехай просуне свое посвiдчення пiд дверi. Не зупинятися на дорозi, щоб допомогти водiевi, який прикидаеться постраждалим. Замкнути дверi й iхати далi. Якщо хтось свисне, не обертатися. Не ходити самiй у пральнi самообслуговування вночi.

Згадую пральнi. Що я вбирала, коли йшла туди: шорти, джинси, спортивнi штани. Що клала в машини: власний одяг, власне мило, власнi грошi, грошi, що я заробила. Я думаю про те, як було мати свiй простiр.

Тепер ми йдемо тiею ж вулицею, червоними парами, i жоден чоловiк не кричить непристойностей нам у спину, не говорить до нас, не торкаеться нас. Нiхто не свистить.

«Свобода бувае рiзна, – казала Тiтка Лiдiя, – свобода для чогось i вiд чогось. У днi анархii це була свобода для. Тепер ви отримали свободу вiд. Не недооцiнюйте ii».



Перед нами, праворуч, – крамниця, де ми замовляемо сукнi. Дехто називае iх одiяннями. Непогане слово, хоча дiянь вiд нас нiхто й не чекае. Бiля крамницi – величезна дерев’яна вивiска у формi золотоi лiлii: крамниця зветься «Польовi лiлеi»[7 - «Погляньте на польовi лiлеi, як зростають вони, не працюють, анi не прядуть» (Євангелiе вiд Матвiя 6:28).]. Власне, пiд лiлiею видно те мiсце, де зафарбували лiтери назви, коли вирiшили, що навiть самi назви крамниць становлять для нас завелику спокусу. Тепер мiсця розпiзнаеш лише за вивiсками.

Ранiше на мiсцi «Лiлей» був кiнотеатр. Сюди часто ходили студенти; щовесни влаштовували фестиваль Гамфрi Богарта з Лорен Беколл чи Кетрiн Гепберн – самостiйними жiнками, котрi вирiшували самi. Вони носили блузки з гудзиками спереду, це натякало на ймовiрнiсть слова «розстiбнути». Цi жiнки могли бути роздягненi; або ж нi. Здавалося, вони можуть обирати. Ми тодi, здавалося, могли обирати. Тiтка Лiдiя казала: «Наше суспiльство помирало, бо мало забагато вибору».

Не знаю, коли вони припинили робити цей фестиваль. Напевно, я тодi виросла й не помiтила.

Ми не заходимо до «Лiлей» – нам треба через дорогу й далi, бiчною вулицею. Перша зупинка бiля крамницi з iншою дерев’яною вивiскою: три яйця, бджола, корова. «Молоко i мед»[8 - «І Я зiйшов, щоб визволити його з египетськоi руки та щоб вивести його з цього краю до Краю доброго й широкого, до Краю, що тече молоком та медом…» (Вихiд 3:8).]. Тут черга, i ми чекаемо, парами. Бачу, сьогоднi в них е апельсини. Вiдколи Центральна Америка вiдiйшла Лiбертеосу, апельсини важко дiстати. Інодi вони е, iнодi немае. Вiйна заважае поставкам з Калiфорнii, i навiть Флорида нинi ненадiйна, якщо блокують дороги чи пiдривають залiзничнi колii. Я дивлюся на апельсини, менi так хочеться один. Але я сьогоднi не брала талонiв на апельсини. «Повернуся i розповiм про них Ритi», – думаю я. Вона зрадiе. Це буде щось, таке невеличке досягнення – принести апельсини.

Тi, хто дiйшов до прилавка, простягають через нього своi талони двом чоловiкам в одностроi Хранителiв, якi стоять з того боку. Нiхто особливо не розмовляе, хоча все довкола шурхотить, i жiнки крадькома вертять головами: саме тут, за покупками, можна iнодi побачити когось знайомого, когось iз попереднiх часiв чи з Червоного Центру. Просто мигцем побачити знайоме обличчя – це вже чудово. Якби ж менi побачити Мойру, просто побачити, знати, що вона досi жива. Зараз важко уявити собi, що таке – мати подругу.

Але Гленова поряд зi мною нiкого не шукае. Можливо, вона бiльше нiкого не знае. Можливо, вони всi зникли, ii знайомi жiнки. Або ж вона не хоче, щоб ii бачили. Стоiть мовчки, опустивши голову.

Поки ми чекаемо в подвiйнiй черзi, вiдчиняються дверi й заходять ще двi жiнки, обидвi у червоних сукнях iз бiлими крилами Служниць. Одна з них глибоко вагiтна, ii живiт трiумфально напинае просторе вбрання. Кiмнатою котиться пожвавлення, шепiт, видих; мимоволi ми безсоромно повертаемося до неi, щоб краще роздивитися, нам аж свербить торкнутися ii. Для нас вона – магiчна iстота, об’ект заздрощiв та бажання, ми прагнемо ii. Вона – прапор на вершинi пагорба, показуе нам, що все ще може статися: ми теж можемо врятуватися.

Жiнки перешiптуються майже вголос – такi вони збудженi.

– Чия вона? – чую я в себе за спиною.

– Вейнова. Нi. Ворренова.

– Показушниця, – сичить голос, i так воно i е. Вагiтна жiнка не мае виходити з дому, ходити за покупками. Для кращоi роботи м’язiв живота бiльше не прописують щоденних прогулянок. Їй тепер потрiбна лише гiмнастика, вправи на дихання. Вона може лишатися вдома. І iй небезпечно виходити – напевно, бiля дверей на вулицi на неi чекае Хранитель. Тепер, коли вона носить життя, вона стала ближче до смертi й потребуе особливоi охорони. Заздрощi можуть дiстати ii, таке вже бувало. Усi дiти нинi бажанi, але не для всiх.

Але така прогулянка може бути ii примхою, а примхи вони толерують, якщо вже справа зайшла так далеко i без викидня. Чи, можливо, вона одна з тих мучениць: «Давайте, паплюжте, я все витримаю». Я краем ока бачу ii обличчя, коли вона пiднiмае голову, озираючись. Голос за спиною мав рацiю: вона прийшла похизуватися. Уся сяе, рожева, насолоджуеться кожною хвилиною.

– Тихо, – каже один iз Хранителiв за прилавком, i ми замовкаемо, наче школярки.

Ми з Гленовою дiйшли до прилавка. Передаемо нашi талони, один Хранитель вводить iхнi номери у Компубайт, поки iнший передае нам нашi покупки, молоко, яйця. Ми складаемо iх у кошики й виходимо повз вагiтну жiнку та ii напарницю, яка бiля неi здаеться кволою, зiщуленою – як i всi ми. Живiт вагiтноi скидаеться на величезний плiд. Здоровецький – слово з дитинства. Вона склала на ньому руки, наче захищаючи, чи так, наче вони витягають щось з утроби, тепло й силу.

Коли я проходжу повз вагiтну, вона дивиться менi у вiчi, i я впiзнаю ii. Вона була у Червоному Центрi зi мною, одна з улюблениць Тiтки Лiдii. Менi вона нiколи не подобалася. У минулi часи ii звали Джанiн.

Джанiн дивиться на мене, у кутиках ii рота – слiд самовдоволеноi усмiшки. Вона опускае погляд на мiй плаский пiд червоним убранням живiт, i крила закривають ii обличчя. Я бачу хiба що шматочок ii лоба та рожевуватий кiнчик носа.



Далi ми йдемо у «Всяку плоть»[9 - «Вся плоть – зелена трава, i вся iхня любляча доброта – як польова квiтка» (Книга Ісаi 40:6).], вiдзначену великою дерев’яною вiдбивною, що звисае з двох ланцюгiв. Тут черга не така велика: м’ясо дороге, навiть Командори iдять його не щодня. Однак Гленова бере стейк уже вдруге цього тижня. Розповiм про це Марфам – вони люблять про таке послухати. Їх дуже цiкавить те, як ведеться iншим господарствам, такi дрiбнi плiтки дають iм можливiсть пишатися чи сердитися.

Я беру курку, загорнуту в папiр, перев’язану мотузкою. Зараз мало де лишився пластик. Пам’ятаю тi безкiнечнi бiлi пластиковi пакети iз супермаркетiв; я ненавидiла iх марнувати, тож пхала у шухляду пiд раковиною, аж поки iх не ставало забагато, так, що коли вiдчинити дверцята, вони сипалися звiдти. Люк завжди скаржився на це. Час вiд часу збирав пакети й викидав iх.

– Вона може натягти собi один на голову, – казав вiн. – Ти ж знаеш, як дiти люблять гратися.

– Вона цього не зробить, – вiдповiдала я. – Вона надто доросла.

(Чи розумна, чи везуча). Але я все одно вiдчувала холодок страху, а тодi й провини за свою недбалiсть. Дiйсно, я забагато речей сприймала за належне, я тодi вiрила у долю.

– Складатиму iх у шафцi вище, – казала я.

– Краще взагалi не складай, – переконував вiн. – Ми ними все одно не користуемося.

– Можна для смiття, – казала я. А вiн…

Не тут i не зараз, коли люди дивляться. Я розвертаюсь, бачу свiй силует у дзеркальнiй вiтринi. Тодi ми виходимо на вулицю.



До нас iде група людей. Це туристи, схоже з Японii, можливо, торгова делегацiя на екскурсii iсторичними мiсцями чи в пошуках мiсцевого колориту. Вони невеликi, охайнi, у кожного чи кожноi е камера, кожен чи кожна всмiхаеться. Вони роздивляються яскравими очима, схиляють голову набiк по-пташиному, iхня радiсть навiть агресивна, i я не можу не витрiщатися на них. Я давно не бачила жiнок у таких коротких спiдницях. Вони ледве закривають колiна i вiдкривають ноги, наче голi в тоненьких панчохах, вульгарнi черевики на високих пiдборах iз ремiнцями прив’язанi до нiг, наче витонченi iнструменти для тортур. Жiнки хитаються на цих шипастих ногах, як на ходулях, втрачаючи рiвновагу, спини вигинаються на рiвнi талii, випинаючи сiдницi. У них непокритi голови, волосся виставлене напоказ у всiй своiй темнiй сексуальностi. Вони носять помаду, червону, яка окреслюе вологi провалля iхнiх ротiв i схожа на малюнки на стiнах туалетiв колись ранiше.

Я зупиняюся. Гленова зупиняеться поряд зi мною, i я знаю, що вона теж не може вiдвести очей вiд тих жiнок. Вони викликають у нас зачарування, але й вiдразу також. Вони здаються голими. Так мало часу знадобилося, щоб змiнити нашi погляди на такi речi.

Тодi я думаю: я теж ранiше так вдягалася. То була свобода.

Про-захiднi, так вони про нас говорили.

Японськi туристи наближаються, щебечуть щось, i ми надто пiзно вiдвертаемося – вони побачили нашi обличчя.

З ними перекладач у звичному синьому костюмi та краватцi з червоним малюнком, зi шпилькою у виглядi крилатого ока. Вiн виступае з групи вперед, стае перед нами, не дае пройти. Туристи збиваються за ним, один iз них пiднiмае камеру.

– Перепрошую, – доволi ввiчливо каже нам перекладач. – Вони питають, чи можна вас сфотографувати.

Я дивлюся вниз, на тротуар, хитаю головою – «нi». Вони, напевно, бачать лише бiлi крила, шматочок обличчя, пiдборiддя i частину рота. Не очi. Я знаю, що не варто дивитися перекладачевi в обличчя. Бiльшiсть з перекладачiв – Очi, принаймнi так кажуть.

Я також знаю, що краще не погоджуватися. «Скромнiсть у невидимостi, – казала Тiтка Лiдiя. – Не забувайте про це. Якщо вас бачать… якщо вас бачать… це наче до вас пробиваються. А ви, дiвчата, маете бути непробивнi». Вона називала нас дiвчатами.

Гленова поряд зi мною теж мовчить. Ховае долонi в червоних рукавичках у широких рукавах сукнi.

Перекладач повертаеться до групи, щось стрекоче суцiльними стакато. Я знаю, що вiн каже, знаю правила. Вiн каже iм, що у цих жiнок iншi звичаi, що коли на них дивляться через об’ектив камери, це для них насильство.

Я дивлюся пiд ноги, на тротуар, зачарована ногами жiнок. Одна з них взула сандалi з вiдкритими пальцями, нiгтi на них пофарбованi в рожевий. Я пам’ятаю запах лаку для нiгтiв, те, як вiн зморщувався, якщо нанести другий шар надто швидко, м’який атласний доторк справжнiх панчiх, те вiдчуття в пальцях, коли вага всього тiла пiдштовхуе iх до вирiзу у взуттi. Жiнка з нафарбованими пальцями нiг переминаеться з однiеi ноги на iншу. Я можу вiдчути ii сандалi на своiх ногах. Вiд запаху лаку для нiгтiв почуваюся голодною.

– Перепрошую, – повторюе перекладач, привертаючи нашу увагу. Я киваю, показуючи, що почула його. – Вони питають, чи ви щасливi?

Можу собi уявити iхню цiкавiсть: «Чи вони щасливi? Як вони можуть бути щасливими?». Я вiдчуваю на нас погляди iхнiх яскравих чорних очей, те, як вони трохи схиляються вперед, щоб почути нашу вiдповiдь, особливо жiнки, але й чоловiки також: ми таемниця, ми заборона, ми викликаемо в них захват.

Гленова нiчого не каже. Тиша. Але iнодi так само небезпечно бувае i не говорити.

– Так, ми дуже щасливi, – белькочу я. Я маю щось сказати. Що ще тут скажеш?




Роздiл 6


Через квартал пiсля «Всякоi плотi» Гленова зупиняеться, наче непевна, куди тепер iти. У нас е вибiр. Можна повернутися одразу назад або пiти довгою дорогою. Ми вже знаемо, яким шляхом пiдемо, бо завжди ходимо саме так.

– Я хотiла б пройти повз церкву, – каже Гленова начебто побожно.

– Гаразд, – вiдповiдаю я, хоча, як i вона, знаю, чого iй насправдi хочеться.

Ми спокiйно крокуемо. Сонце вийшло, у небi пливуть бiлi пухнастi хмари, з тих, що схожi на безголових овець. Зважаючи на нашi крила, нашi шори, важко дивитися вгору й побачити повну картину неба чи будь-чого iншого. Але ми можемо потроху за раз: швидкий порух голови, угору-вниз, убiк-назад. Ми навчилися дивитися на свiт, коротко вдихаючи.

Якщо звернути праворуч, буде вулиця, яка веде до рiчки. Там стоiть невеликий сарай, де колись тримали весла, е мости, дерева, зеленi береги, на яких можна було сiсти й дивитися на воду i на молодих чоловiкiв з оголеними руками, на те, як вони здiймають весла у свiтлi сонця, змагаючись до перемоги. Дорогою до рiчки стояли старi гуртожитки, якi нинi мають якесь iнше призначення, iз казковими башточками, фарбованими в бiлий, золотий та блакитний.

Коли ми думаемо про минуле, то згадуемо красивi речi. Хочеться вiрити, що тодi все було таким.

Футбольний стадiон теж поряд, там проводяться Спасiння для чоловiкiв. І футбольнi матчi. Вони досi бувають.

Я бiльше не ходжу до рiчки чи на мости. Чи у пiдземку, хоча поряд е станцiя. Нам не дозволено, тепер е Хранителi, i в нас немае офiцiйних причин спускатися сходами, сiдати в потяг пiд рiчкою, iхати в центр мiста. Вiд кого ми хочемо поiхати звiдси туди? Чого б нам хотiти iхати звiдси туди? Нiчого хорошого з того не буде, i вони це знають.

Церква маленька, одна з перших, зведених тут сотнi рокiв тому. Нею бiльше не користуються, хiба що як музеем. Усерединi можна подивитися на картини жiнок у довгих скорботних сукнях, iз прикритим бiлими чепчиками волоссям, i похмурих прямих чоловiкiв у темному вбраннi. Нашi предки. Вхiд безкоштовний.

Однак ми туди не заходимо, стоiмо на дорiжцi, дивимося у церковний двiр. Старi могильнi каменi досi там, вивiтренi, роз’iдженi, з усiма цими черепами та перехрещеними кiстками, memento mori[10 - Пам’ятай про смерть (лат.).], янголами зi слабкодухими обличчями, крилатi пiсочнi годинники яких мають нагадувати про плиннiсть смертного часу, а з пiзнiших столiть лишилися урни та верби для жалоби.

Вони не чiпали надгробки чи церкву. Їх ображае лише нещодавня iсторiя.

Гленова схилила голову, наче молячись. Вона щоразу так робить. Можливо, думаеться менi, у неi е хтось особливий, що пiшов, – чоловiк, дитина. Але я не можу до кiнця у це повiрити. Я думаю про неi як про жiнку, для якоi все робиться напоказ. Це гра, а не справжнi дii. Вона робить це, щоб видаватися хорошою, думаю я. Вона прагне взяти вiд цього все.

Але я iй маю здаватися такою ж. А як iнакше?

Тепер ми вiдвертаемося вiд церкви й бачимо те, до чого насправдi прийшли, – Стiну.

Стiнi теж сотнi рокiв, принаймнi бiльше ста. Як i тротуари, вона складена з червоноi цегли i колись була простою, але красивою. Тепер на воротах стоять вартовi, над ними на металевих стовпах розвiшенi огиднi новi прожектори, низом в’еться колючий дрiт, угорi вздовж всiеi стiни вцементоване бите скло.

Нiхто добровiльно не проходить через цi ворота. Усi цi застереження – проти тих, хто намагаеться вийти, хоча й дiйти аж до стiни зсередини, повз електронну сигналiзацiю, уже майже неможливо.

Бiля головних ворiт висять ще шiсть тiл – пiдвiшенi за шиi, руки складенi перед собою, голови в бiлих мiшках схиленi на одне плече. Напевно, зранку проходило Спасiння для чоловiкiв. Я не чула дзвонiв. Можливо, я до них уже звикла.

Ми зупиняемося разом, наче за командою, i дивимося на тiла. Це нiчого, ми маемо iх бачити – саме тому вони висять тут, на Стiнi. Інодi вони висять тут днями, до наступноi партii, щоб якомога бiльше людей могли iх побачити.

Вони звисають iз гакiв, вмурованих до Стiни саме для цього. Не всi зайнятi. Цi гаки схожi на протези для безруких. Чи на сталевi знаки запитання, перевернутi догори дригом i покладенi набiк.

Найгiрше – це мiшки на головах, гiрше за самi обличчя. Вiд цього люди стають схожi на ляльок, яким ще не розфарбували личка, на опудала; до певноi мiри вони й е опудала, бо ж саме лякати й мусять. А можливо, iхнi голови – мiшки, напханi чимось незрозумiлим: чи то борошном, чи то тiстом. Справа в очевиднiй вазi цих голiв, iхнiй порожнечi, то?му, як гравiтацiя тягне iх до землi, i вже немае життя, щоб тримати iх рiвно. Голови – це нулi.

Хоча якщо дивитися i дивитися, як ми робимо, починаеш бачити обриси облич пiд бiлою тканиною, наче сiрi тiнi. Голови – це голови снiговикiв, iз вугiллям замiсть очей i вiдпалими носами з морквин. Голови тануть.

А на одному з мiшкiв кров просочилася крiзь бiлу тканину там, де мае бути рот. Вона утворюе другий рот, невеликий, червоний, один iз тих, якi в дитячому садку густо малюють дiти. Дитяче уявлення про усмiшку. Кривава усмiшка, зрештою, привертае до себе увагу. Тож вони не снiговики.

На чоловiках бiлi халати, на зразок тих, якi носили лiкарi та вченi. Лiкарi та вченi тут не единi, е й iншi, але цього ранку, напевно, робився набiг саме на них. У кожного на шиi висить табличка, показуе, за що його страчено: малюнок людського зародка. Тож у минулому вони були лiкарями, коли такi речi були законними. Їх називали творцями янголiв… чи якось не так? Тепер iх видають лiкарнянi записи або ж (i це ймовiрнiше, вiдколи у бiльшостi лiкарень такi записи знищили, щойно стало зрозумiло, до чого йде) iнформатори – можливо, колишнi медсестри чи iхнi чоловiки, бо ж свiдчення вiд самотнiх жiнок нинi не приймаються; чи iншi лiкарi, що прагнуть врятувати власну шкiру; чи вже звинувачений прагне помститися ворогу або ж вказуе на довiльних людей у вiдчайдушнiй надii на порятунок. Хоча iнформаторiв не завжди пробачають.

Цi чоловiки, як нам казали, подiбнi до вiйськових злочинцiв. Те, що iхнi дii колись були законними, – не виправдання, iхнi злочини мають зворотну силу. Вони чинили злодiяння i мають стати прикладом для iнших. Хоча навряд чи це комусь потрiбно. Жодна жiнка при своему розумi нинi не стала б запобiгати народженню, якби iй пощастило завагiтнiти.

Ми маемо вiдчувати до цих тiл ненависть i огиду. Я вiдчуваю не це. Тiла, якi висять на стiнi, – подорожнi в часi, анахронiзм. Вони прийшли сюди з минулого.

Я вiдчуваю до них порожнечу. Я вiдчуваю те, що не маю вiдчувати. Це частково полегшення, бо жоден з цих людей не Люк. Люк не був лiкарем. Не е.



Я дивлюся на червону усмiшку. Цей червоний колiр – той самий, що в тюльпанiв у садку Серени Джой, бiля стебла, там, де вони починають гоiтися. Червоний такий же, але зв’язку немае. Тюльпани не кривавi, червонi усмiшки не квiти, жодна з цих речей не доповнюе iншу. Тюльпан – не привiд не вiрити в повiшеного i навпаки. Кожен з них цiлiсний i справдi iснуе. Поле таких реальних речей – те, через що я маю обирати свiй шлях, щодня, постiйно. Менi коштуе чималих зусиль розрiзняти все це. Менi це потрiбно. Я маю чiтко бачити речi у своiй головi.



Я вiдчуваю, як тремтить жiнка поряд зi мною. Вона плаче? Як це може пiти iй на користь? Я не можу дозволити собi такого знання. Помiчаю, що сама до болю стиснула руки на ручцi кошика. Я нiчого не видам.

«Повсякденне, – казала Тiтка Лiдiя, – це те, до чого ви звикли. Зараз вам це повсякденним не здаеться, але буде через деякий час. Це стане повсякденним».




ІІІ

Нiч





Роздiл 7


Нiч моя, мiй власний час, коли я можу чинити, як хочу, якщо не видаю звукiв. Якщо не ворушусь. Якщо лежу спокiйно. Рiзниця мiж «лежати» i «класти». «Класти» – це завжди пасив. Навiть чоловiки ранiше говорили: «вкласти ii в лiжко». Хоча iнодi бувало: «А я б з нею вклався». Усе це – лише припущення. Я не знаю, як ранiше говорили чоловiки. Можу судити лише з iхнiх слiв.

Тож я лежу в кiмнатi, пiд оком зi шпаклiвки на стелi, за бiлими завiсами, мiж простирадлами. Я охайна, як i всi вони, i я вiдступаю вбiк, зi свого часу. Геть iз часу. Хоча ось час, я нiкуди з нього не подiлася.

Але нiч – мiй вiльний час. Куди б менi пiти?



У хороше мiсце.

Мойра сiла скраю на мое лiжко, схрестила ноги, поклала щиколотку на колiно. На нiй фiолетовий комбiнезон, з вуха звисае один кульчик, один нiготь фарбований золотим, для ексцентричностi, в обрубкуватих пальцях з жовтими кiнчиками – сигарета.

– Ходiмо на пиво.

– Ти менi попелу в лiжко натрусиш, – сказала я.

– Застеляй його й не матимеш проблем, – вiдповiла Мойра.

– За пiвгодини, – мовила я. – Менi наступного дня здавати роботу.

Що то було? Психологiя, англiйська, економiка. Ми тодi вивчали такi речi. На пiдлозi кiмнати де-не-де лежали книжки, обкладинками вгору, так екстравагантно.

– Зараз, – наполягала Мойра. – Тобi не треба фарбуватися, це для мене. Що за робота? Я щойно дописала про згвалтування на побаченнях.

– На побаченнях, – повторила я. – Ти модна дiвчина, суцiльнi побачення в тебе, навiть там, де згвалтування.

– Ха-ха, – сказала Мойра. – Пальто бери.

Вона тодi взяла його сама, швиргонула менi.

– Я в тебе п’ять баксiв позичу, добре?



Або десь у парку, з мамою. Скiльки менi там рокiв? Було холодно, нашi подихи йшли попереду нас, на деревах уже не лишилося листя. Сiре небо, двi качки у ставку, усе похмуре. У мене пiд пальцями, у кишенi, хлiбнi крихти. Так, вона сказала, що ми йдемо годувати качок.

Але там були якiсь жiнки. Вони палили книжки, тому мати насправдi туди й хотiла. Побачитися з друзями. Вона менi збрехала, субота мала бути моiм днем.

Я насуплено вiдвернулася вiд неi до качок, але мене привабив вогонь.

Серед жiнок я помiтила й чоловiкiв, а книжки виявилися журналами. Напевно, вони долили у вогнище бензину, бо полум’я було високе, i тодi потроху почали вкидати з коробок журнали. Дехто щось монотонно наспiвував; зiбралися глядачi.

У них були щасливi, ледь не екстатичнi обличчя. Вогонь на це спроможний. Навiть лице моеi матерi, зазвичай худе й блiде, розчервонiлося i було радiсним, наче з рiздвяноi листiвки; там була ще одна жiнка, велика, iз сажею на щоцi, у помаранчевому плетеному капелюшку, я ii пам’ятаю.

– Хочеш теж вкинути, люба? – спитала вона. Скiльки рокiв менi було?

– Позбудьмося цього смiття, – зi смiшком мовила вона й звернулася до моеi матерi: – Можна iй?

– Якщо хоче, – сказала мати. У неi була звичка говорити про мене з iншими так, наче я не чую.

Жiнка передала менi один iз журналiв. На обкладинцi була гарненька жiнка без одягу, вона звисала зi стелi на ланцюгу, котрий охоплював ii зап’ястки. Я дивилася на неi з цiкавiстю. Мене це не налякало. Я думала, вона гойдаеться, наче Тарзан на лiанi, по телевiзору бачила.

– Не давай iй розглядати, – сказала мати i повернулася до мене. – Тримай, кидай швиденько.

Я кинула журнал у вогонь. Вiн розгорнувся у полум’i, сторiнки вiдривалися i злiтали палаючи – частини жiночих тiл перетворювалися на попiл у повiтрi, перед моiми очима.

Але що сталося тодi? Що тодi сталося?

Знаю, я втратила час.

Напевно, мали бути голки, пiгулки, щось подiбне. Я не могла втратити стiльки часу без допомоги.

– У вас був шок, – сказали вони.

Я пiднялася з ревiння та збентеження, наче з прибою. Пам’ятаю, що почувалася доволi спокiйною. Пам’ятаю, як я кричала – це вiдчувалося як крик, хоча могло бути всього лиш шепотiнням:

– Де вона? Що ви з нею зробили?

Не було анi ночi, анi дня, лише мерехтiння. Тодi за якийсь час знову були стiльцi й лiжко, а тодi ще й вiкно.

– Вона в хороших руках, – сказали вони. – У людей, якi годяться. Ти негодяща, але ти ж хочеш для неi найкращого, правда?

Вони показали менi ii фото – вона стояла на газонi бiля дому, ii личко було замкненим овалом. Свiтле волосся туго зiбране ззаду. За руку ii тримала жiнка, яку я не знала. Вона доходила цiй жiнцi хiба що до лiктя.

– Ви вбили ii, – сказала я. Вона була схожа на янголятко, урочисте, маленьке, зроблене з повiтря.

На нiй була сукня, якоi я ранiше не бачила, бiла, до самоi землi.



Я хотiла б вiрити в те, що розповiдаю казку. Менi треба в це вiрити. Я маю вiрити. Тi, хто вiрить, що це просто казки, мають кращi шанси.

Якщо я просто розповiдаю казку, тодi контролюю ii кiнець. Тодi кiнець буде, казка закiнчиться, i реальне життя дожене ii. Я зможу почати знову там, де закiнчила.

Я розповiдаю не казку.

Однак я розповiдаю i казку. У своiй головi, усе по порядку.

Розповiдаю, а не пишу, бо менi немае на чому писати, та й писати в моему випадку заборонено. Але якщо це казка, то я маю ii комусь розповiдати, хоч би й подумки. Казки собi не розповiдають. Завжди е ще хтось.

Навiть коли нiкого немае.

Казка схожа на лист. «Доброго вам дня», – скажу я. Просто «вам», без iмен. Якщо додати iм’я, це додае «вас» до свiту фактiв, а це небезпечно й шкiдливо: хтозна, скiльки шансiв вижити ви маете? Я казатиму «ви, ви», наче це стара пiсня про кохання. «Ви» може бути в однинi й у множинi.

«Ви» може означати тисячi.

Безпосередньоi небезпеки для мене немае, скажу я вам.

Вдаватиму, наче ви можете мене почути.

Але це марно, бо я знаю, що нi.




IV

Кiмната очiкування





Роздiл 8


Погода нинi хороша. Майже як у червнi, коли ми дiставали з шаф лiтнi сукнi та сандалi та йшли по морозиво. На Стiнi – три нових тiла. Один – священик, досi у чорнiй рясi. Їi вдягнули на нього перед судом, хоча вони вже багато рокiв такi не носять, вiдколи почалися вiйни iз сектами – у рясах були надто помiтними. У двох iнших на шиях висять пурпурнi плакати: «Гендерна зрада». На тiлах досi однострiй Хранителiв. Напевно, iх спiймали разом, та де? У бараках? У душi? Важко сказати. Снiговик з червоною усмiшкою зник.

– Треба повертатися, – кажу я Гленовiй. Це завжди кажу я. Інодi здаеться, що, якби я цього не казала, вона стояла б тут довiку. Але скорбота це чи глузування? Я досi не розумiю.

Вона мовчки обертаеться, наче на голосовому управлiннi, наче в неi е маленькi змащенi колеса, наче вона стоiть угорi музичноi скриньки. Мене дратуе ii грацiя. Дратуе ii покiрна голова, схилена, наче пiд сильним вiтром. Але ж вiтру немае.

Ми йдемо вiд Стiни тiею ж дорогою, якою прийшли, пiд теплим сонцем.

– Чудовий травневий день, – каже Гленова. Я радше вiдчуваю, анiж бачу, як вона повертае голову до мене, чекаючи на вiдповiдь.

– Так, – вiдповiдаю я. І додаю iз затримкою: – Господовi слава.

Травневий день, «Мейдей» – то колись давно, пiд час однiеi з тих воен, якi ми вивчали у школi, був сигнал небезпеки. Я постiйно плутаю тi вiйни, але якщо уважно дивитися, iх можна розрiзняти за рiзними лiтаками. Але про «мейдей» менi розповiв Люк. «Мейдей, мейдей», для пiлотiв, чиi лiтаки пiдбито, i для кораблiв (для кораблiв теж?) на морi. Можливо, то був наче СОС для кораблiв. Хотiла б я десь про це почитати. В однiй iз тих воен про початок перемоги говорило щось iз Бетховена[11 - Перший такт П’ятоi симфонii Бетховена – три коротких, один довгий сигнали – азбукою Морзе позначають букву V – victory, перемога.].

– Знаеш, звiдки це пiшло? – питав Люк. – «Мейдей»?

– Нi, – вiдповiдала я. – Дивний вжиток для слова, так?

Недiльнi ранки з газетами та кавою, ще до ii народження. Газети тодi ще були. Ми читали iх у лiжку.

– Французька, – казав вiн. – Вiд m’aidez.

Допоможiть.



До нас рухаеться невелика процесiя. Похорон: трое жiнок, у кожноi на покритiй головi чорний прозорий серпанок. Еконожина та двi iншi в жалобi, теж Еконожини, напевно, ii подруги. Їхнi смугастi сукнi видаються поношеними, як i iхнi обличчя. «Колись, як усе налагодиться, – казала Тiтка Лiдiя, – нiхто не мае бути Еконожиною».

Першою iде скорботна мати, вона несе невелику чорну банку. Із розмiру банки зрозумiло, коли воно затонуло в ii утробi, припливло до своеi смертi. Мiсяцi два-три, надто маленьке, щоб зрозумiти, чи то було Не-дитя, чи нi. Старших i тих, хто помирае пiд час пологiв, ховають у коробках.

Із поваги, ми спиняемося, а вони проходять повз нас. Цiкаво, чи вiдчувае Гленова те ж саме, що й я, – бiль у животi, наче вiд удару ножем.

Ми складаемо руки на серцi, показуючи цим чужим жiнкам, що ми спiвчуваемо iхнiй втратi. Перша жiнка супиться на нас пiд серпанком. Іншi вiдвертаються, плюють на тротуар. Еконожини нас не люблять.



Ми йдемо повз крамницi, знову до застави, нас пропускають. Крокуемо далi, помiж великих будинкiв, якi здаються порожнiми, помiж газонiв без трави. На розi бiля будинку, до якого я приписана, Гленова зупиняеться, розвертаеться до мене.

– Перед Його очима, – каже вона. Правильне прощання.

– Перед Його очима, – вiдповiдаю я, i вона коротенько кивае менi. Вагаеться, наче хоче сказати ще щось, але тодi розвертаеться i йде далi вулицею. Я дивлюся на неi. Вона схожа на мое вiдображення, наче дзеркало, у якому вiддаляюся я.

Нiк на дорiжцi знову полiруе «Вихор». Уже дiйшов до хромованих деталей ззаду. Я кладу свою долоню в рукавичцi на клямку ворiт, вiдчиняю iх, штовхаю вперед. Ворота клацають за моею спиною. Тюльпани по периметру червонiшi, нiж будь-коли, розпустилися, вони вже не бокали, а кубки, пнуться вгору, але до якоi межi? Вони, зрештою, порожнi. Коли постарiшають – вивернуться назовнi, тодi повiльно вибухнуть, гублячи пелюстки, наче уламки.

Нiк дивиться вгору, починае насвистувати. Тодi каже:

– Гарно прогулялася?

Я киваю, однак не вiдповiдаю вголос. Вiн не мае до мене говорити. «Звiсно ж, деякi намагатимуться, – казала Тiтка Лiдiя. – Уся плоть слабка». Уся плоть – трава, виправляла я ii подумки. «Вони не можуть з цим впоратися, – казала вона. – Бог створив iх такими, але вас Вiн створив не такими. Ви створенi iншими. Вам ставити кордони. Згодом вам дякуватимуть за це».

У садку за будинком сидить Дружина Командора, iй винесли крiсло. Серена Джой. Що за дурне iм’я. Схоже на якийсь засiб, яким ранiше мастили волосся, щоб його випрямити. «Серена Джой» – так було б написано на пляшечцi iз силуетом жiночоi голови на рожевому тлi в овалi з зубчастими золотими краями. Вона могла обирати зi стiлькох iмен, чому обрала це? Їi нiколи насправдi не звали Сереною Джой, навiть тодi. Їi справжне iм’я – Пем. Я прочитала про це в ii досье в журналi, задовго пiсля того, як уперше побачила ii спiв, поки моя мати спала недiльним ранком. На той час вона заслужила на власне досье: то був журнал «Тайм» чи «Ньюзвiк», напевно, що один з них. Вона тодi вже не спiвала, вона виголошувала промови. Їй це добре вдавалося. Їi промови возвеличували святiсть дому, те, як жiнки мають лишатися вдома. Серена Джой сама так не чинила: вона натомiсть писала промови, але цю свою невдачу виставляла як жертву, яку приносить заради загального добра.

Десь тодi хтось намагався ii застрелити й не влучив. Замiсть неi було вбито ii секретарку, яка стояла поряд. Ще хтось пiдклав у ii авто бомбу, але та надто рано спрацювала. Подейкували, що бомбу вона пiдклала сама, заради спiвчуття. Так, тодi це працювало.

Ми з Люком iнодi бачили ii в пiзнiх новинах. Нiчнi сорочки, халати. Ми дивилися на ii напарфумлене волосся й iстерики, на сльози, якi вона й нинi могла лити за потреби, на чорнi розводи тушi по ii щоках. Тодi вона фарбувалася яскравiше. Ми думали, що вона кумедна. Чи Люк думав, що вона кумедна. Я лише прикидалася. Направду мене вона трохи лякала. Дуже вже була серйозна.

Тепер вона бiльше не виголошуе промов. Вона перестала промовляти. Вона сидить удома, але схоже, що це iй не подобаеться. Як же вона, напевно, злиться тепер, коли ii спiймали на власному словi.

Дружина дивиться на тюльпани. Цiпок поряд iз нею, на травi. Вона сидить до мене у профiль, я це бачу, коли проходжу й кидаю на неi коротенький погляд. Витрiщатися не можна. Профiль уже не бездоганний, наче вирiзаний iз паперу, ii обличчя провалюеться в себе ж, i я думаю про мiста, зведенi на пiдземних рiчках, де за нiч зникають будинки й цiлi вулицi, наче у трясовинi, чи про мiстечка вугiльникiв, котрi провалюються в шахти. Щось схоже мало статися з нею, коли вона побачила справжнiй вигляд прийдешнього.

Вона не обертаеться. Вона нiяк не визнае мою присутнiсть, хоча й знае, що я тут. Я бачу, що вона знае, i це знання схоже на нюх: щось прокисло, наче старе молоко.

Тiтка Лiдiя казала: «Не чоловiкiв слiд остерiгатися, а Дружин. Завжди намагайтеся уявити, що вони мусять вiдчувати. Звiсно ж, вони зневажатимуть вас. Це природно. Намагайтеся спiвчувати iм». Тiтка Лiдiя вважала, що вона чудово вмiе спiвчувати iншим. «Намагайтеся iх жалiти. Пробачте iх, бо не знають, що чинять вони»[12 - «Ісус же промовив: Отче, вiдпусти iм, бо не знають, що чинять вони!..» (Євангелiе вiд Луки 23:34).]. І знову тремтяча усмiшка жебрачки, пiдслiпувате блимання, погляд у небо крiзь круглi окуляри в металевiй оправi, кудись на задню стiну класу, наче фарбована в зелене стеля вiдчиняеться i Бог спускаеться до нас на хмарi пудри для обличчя «Рожева перлина» крiзь дроти й труби протипожежноi системи. «Ви маете усвiдомити, що цi жiнки зазнали поразки. Вони не здатнi…»

Тут ii голос зривався, далi тривала пауза, протягом якоi я чула зiтхання, хорове зiтхання тих, хто мене оточував. Шарудiти чи соватися протягом цих пауз – погана iдея: Тiтка Лiдiя виглядала вiдстороненою, але насправдi бачила кожен рух. Тож – самi зiтхання.

«Майбутне – у ваших руках», – закiнчувала вона. Простягала до нас власнi руки, тим давнiм жестом, який водночас був пропозицiею i запрошенням вийти вперед, упасти в цi обiйми, з прийняттям. «У ваших руках», – промовляла вона, дивлячись на своi руки так, наче це вони наштовхнули ii на цю думку. Але у них не було нiчого. Вони були порожнi. Це нашi руки мали бути повними майбутнього; його можна було тримати, але не бачити.



Я обходжу будинок, iду до заднього входу, вiдчиняю дверi, заходжу, ставлю кошик на кухонний стiл. Вiн вiдмитий, вiдчищений вiд борошна; свiжоспечений хлiб холоне на полицi. Кухня пахне дрiжджами – ностальгiйний запах. Нагадуе менi про iншi кухнi, якi колись були моiми. Це запах матерiв, хоч моя мати хлiб не пекла. Це мiй запах з тих давнiх часiв, коли я була матiр’ю.

Це оманливий запах. Я знаю, що маю опиратися йому.

Рита сидить за столом, чистить i рiже моркву. Морквини старi, товстi, вони пережили зиму, обросли в погребi бородою. Молода морква, нiжна й блiда, з’явиться лише за кiлька тижнiв. Нiж у Рити яскравий i гострий, вiн спокушае. Хотiла б я мати такий нiж.

Вона припиняе рубати моркву, встае, витягае з кошика пакунки майже жадiбно. Вона завжди чекае, що ж я принесу, хоча й завжди крутить носом, розгортаючи пакунки – нiщо з того, що я можу принести, не задовольняе ii повнiстю. Вона вважае, що сама впоралася б краще, радше ходила б за покупками сама, брала саме те, що iй хочеться. Вона заздрить, що я можу прогулятися. У цьому домi всi одне одному заздрять.

– Там апельсини е, – кажу я. – У «Молоцi й медi». Ще лишилися.

Я простягаю iй цю iдею, наче дарунок. Прагну здобути ii прихильнiсть. Я побачила апельсини ще вчора, але не сказала – учора вона була надто сувора.

– Можу завтра взяти трохи, якщо даси менi талони на них.

Я простягаю iй курку. Вона сьогоднi хотiла стейк, але стейкiв не було.

Рита щось буркоче, не виявляе анi радостi, анi прихильностi. Буркотiння каже: вона подумае про це згодом, без поспiху. Рита розв’язуе мотузку, якою перев’язана курка, розгортае папiр. Вона мацае курку, вiдтягуе крило, тицяе пальцем у порожнину, витягае тельбухи. Курка лежить на столi, безголова й безнога, з гусячою шкiрою, наче iй холодно.

– Банний день, – каже Рита, не дивлячись на мене.

До кухнi з комори, де стоять швабри й вiники, заходить Кора.

– Курка, – каже вона майже з насолодою.

– Кiстлява, – зауважуе Рита. – Але згодиться.

– Там не було з чого вибирати, – виправдовуюсь я. Рита на мене не зважае.

– Величенька, як на мене, – каже Кора. Це вона мене захищае? Я дивлюся на неi, думаючи, чи не усмiхнутися iй, але нi, вона думае лише про iжу. Вона молодша за Риту, сонячне свiтло, яке нинi скоса падае через захiдне вiкно, сяе на ii волосся, зачесане на продiл i назад. Вона ще недавно, напевно, була гарненька. На кожному вусi в неi, наче ямочка, слiд вiд зарослоi дiрки для кульчикiв.

– Довга, – вiдповiдае Рита, – але кiстлява.

Треба було щось сказати – вона говорить до мене, уперше дивиться менi просто в очi:

– Ти ж не проста.

Це вона про ранг Командора. Але в iншому сенсi, у своему сенсi, вона вважае мене простою. Їй за шiстдесят, вона все для себе вирiшила.

Рита вiдходить до мийки, швидко обмивае руки пiд краном, витирае рушником для посуду. Вiн бiлий, iз синiми смужками. Рушники для посуду лишилися такими ж, якими завжди були. Інодi цi спалахи нормальностi вистрибують на мене збоку, наче iз засади. Повсякденне, звичне нагадування, немов удар.

Я дивлюся на рушник поза контекстом, i менi перехоплюе подих. Для деяких людей речi, до певноi мiри, не так уже й змiнилися.

– Хто займеться ванною? – питае Рита в Кори, не у мене. – Менi треба цю птаху вимочити.

– Я все зроблю пiзнiше, – каже Кора. – Тiльки пил повитираю.

– Аби було зроблено, – говорить Рита.

Вони розмовляють про мене так, наче я не чую. Для них я – лише один iз багатьох домашнiх обов’язкiв.



Мене вiдпустили. Я забираю кошик, виходжу через кухоннi дверi, iду коридором до дiдiвського годинника. Вiтальня зачинена. Сонце проходить крiзь вiконце над дверима, розфарбовуе кольорами пiдлогу: червоний, синiй, фiолетовий. Я на мить вступаю в нього, простягаю руки: вони заповнюються квiтами свiтла. Я йду вгору сходами, мое обличчя далеке, бiле, спотворене в рамi дзеркала, яке випинаеться назовнi, немовби око пiд великим тиском. Йду припилено-рожевою дорiжкою довгого коридору другого поверху, назад у кiмнату.



Хтось стоiть у коридорi, бiля дверей до кiмнати, де я зупинилася. У коридорi панують сутiнки; це чоловiк, вiн стоiть спиною до мене й дивиться в кiмнату, темний проти свiтла. Тепер я бачу, що це Командор. Вiн не мае бути тут. Вiн чуе, що я йду, розвертаеться, вагаеться, iде вперед. До мене. Вiн порушуе звичай, що менi зараз робити?

Я зупиняюся, вiн робить паузу, я не бачу його обличчя, вiн дивиться на мене, чого вiн хоче? Але тодi вiн знову йде вперед, вiдступае в сторону, щоб не торкнутися мене, схиляе голову – його немае.

Менi щось показали, але що саме? Наче прапор невiдомоi краiни, що на мить майнув над схилом пагорба: це може означати напад чи переговори, може означати край чогось, чиеiсь територii. Ось сигнали, якими обмiнюються тварини: опущенi синi повiки, притисненi до голови вуха, нашорошений гребiнь. Проблиск вишкiрених зубiв – що, чорт забирай, вiн робить? Нiхто його не бачив. Сподiваюся. Це вторгнення? Вiн був у моiй кiмнатi?

Я назвала ii моею.




Роздiл 9


Отже, МОЯ кiмната. Зрештою, мае ж бути якесь мiсце, яке я назву своiм, навiть нинi.

Я чекаю у своiй кiмнатi, яка зараз – кiмната очiкування. Коли я лягаю спати, вона стае спальнею. Фiранки досi тремтять пiд вiтерцем, надворi досi сяе сонце, хоча й не прямо у вiкно. Воно вiдiйшло на захiд. Я намагаюся не розповiдати казок, принаймнi тут.



Хтось жив у цiй кiмнатi до мене. Така, як я – краще вважатиму так.

Я зрозумiла це через три днi пiсля того, як переiхала сюди.

У мене було чимало часу, i я вирiшила дослiдити кiмнату. Не поспiхом, як це було б з готельним номером, не чекаючи на жоднi несподiванки, висуваючи й засуваючи шухляди столу, вiдчиняючи й зачиняючи шафи, розгортаючи крихiтнi брусочки мила, збиваючи подушки. Чи опинюсь я ще раз у готельному номерi? Як я iх марнувала, тi номери, ту свободу вiд чужих очей.

Орендовану волю.

То було, коли Люк ще втiкав вiд дружини, i я для нього ще була уявною. Перш нiж ми одружилися, i я стала реальнiшою. Я завжди приходила першою, усе перевiряла.

Це траплялося не так уже й часто, але зараз видаеться, що то був цiлий перiод, цiла ера; я пам’ятаю все, у що я тодi вбиралася, кожну блузку, кожен шалик. Я мiряла кiмнату кроками, чекаючи на нього, вмикала й вимикала телевiзор, змочувала парфумами за вухами, то був «Опiум». Продавався в червоно-золотих китайських пляшечках.

Я нервувала. Звiдки менi було знати, що вiн мене любить? То могла бути просто iнтрижка. Чого ми взагалi казали «просто»? Хоча в тi часи чоловiки й жiнки звично примiряли одне одного, наче костюми, вiдмовляючися вiд того, що не пасувало.

Тодi у дверi стукали, я вiдчиняла з полегшенням i бажанням. Вiн був таким плинним, таким конденсованим. І водночас йому не було кiнця. Ми лежали в тих лiжках у тi днi й потому, поклавши одне на одного руки, обговорюючи все. Можливе, неможливе. Що можна було зробити? Ми думали, що в нас такi проблеми. Звiдки нам було знати, що ми були щасливими?

Але нинi я сумую i за тими кiмнатами так само, навiть за жахливими картинами на стiнах: за пейзажами з опалим листям чи танучим снiгом у хвойному лiсi, чи жiнками в iсторичному вбраннi, iз обличчями порцелянових ляльок, iз турнюрами та парасольками, чи клоунами iз сумними очима, чи мисками фруктiв, неживих, крейдяних. Свiжi рушники, готовi бути зiпсованими, кошики для смiття роззявили роти, заманюють безтурботний мотлох. Безтурботнiсть. Я була безтурботною в тих кiмнатах. Я могла пiдняти слухавку – i передi мною з’явилася б iжа на тацi, та, яку я сама обрала. Їжа, яка без жодних сумнiвiв була шкiдливою, i напоi теж. У шухлядах лежали Бiблii, iх там розкладали якiсь благочиннi товариства, хоча, напевно, нiхто iх особливо й не читав. Були й листiвки iз зображенням готелю, iх можна було пiдписувати й надсилати кому хотiлося. Тепер це видаеться чимось неможливим, вигаданим.

Отже. Я дослiдила кiмнату без поспiху, не як готельний номер, який марнувала. Не хотiла робити все за один раз, хотiла, щоб вистачило на довше. Я подумки подiлила кiмнату на секцii, дозволивши собi одну на день. І ту частину вивчала з найбiльшою ретельнiстю: нерiвнiсть шпаклювання пiд шпалерами, подряпини у фарбi плiнтуса та пiдвiконня, пiд верхнiм шаром фарби, плями на матрацi, бо ж я зайшла настiльки далеко, щоб пiдняти з лiжка ковдри, простирадла, згортати iх потроху, так, щоб можна було швидко повернути, якщо хтось зайде.

Плями на матрацi. Наче висушенi пелюстки квiток. Несвiжi. Стара любов. У цiй кiмнатi iншоi любовi зараз немае.

Коли я побачила це залишене двома людьми свiдчення любовi чи чогось такого, принаймнi бажання, принаймнi доторкiв, двох людей, якi нинi, напевно, старi чи мертвi, я знову застелила лiжко й лягла на нього. Я дивилася вгору, на слiпе око у стелi. Я хотiла вiдчути поряд Люка. Зi мною таке бувае, такi напади минулого, наче слабкiсть, наче хвиля, накривають мою голову. Інодi це важко пережити. Що можна зробити, що можна зробити? – думала я. Нiчого не можна зробити. У його ярмi й тi, що стали та ждуть. Чи лягли i ждуть. Я знаю, чому скло у вiкнi небитке, i чому люстру зняли. Я хотiла вiдчути Люка поряд, але мiсця не було.



Шафу я лишила до третього дня. Спочатку ретельно роздивилася дверi ззовнi та зсередини, тодi стiни з латунними гачками – як вони могли пропустити гачки? Чому iх не зняли? Надто близько до пiдлоги? Але все одно потрiбна лише панчоха. І палиця з пластиковими плiчками, на яких розвiшанi моi сукнi, червона шерстяна накидка на холодну погоду, хустка.

Я стала на колiна, щоб оглянути пiдлогу, i побачила крихiтнi лiтери, схоже, свiжi, видряпанi голкою, чи, можливо, просто нiгтем у тому кутку, де тiнь була найтемнiша: Nolite te bastardes carborundorum.

Я не знала, що це значить, яка це взагалi мова. Подумала, що може бути латина, але латини я не знала. Байдуже, це було послання, воно було написане, а отже самим цим фактом заборонене, i його досi нiхто не бачив. Крiм мене – менi воно й було призначене. Призначене будь-кому, хто буде наступною.

Менi приемно мiркувати про це послання. Менi приемно думати, що я спiлкуюся з нею, цiею невiдомою жiнкою. Бо ж вона невiдома; а якщо й вiдома, менi про неi нiхто не згадував. Менi приемно думати, що ii татуйоване послання витримало, дiйшло принаймнi до однiеi людини, його викинуло хвилями на стiну моеi шафи, я вiдчинила ii й прочитала. Інодi я повторюю цi слова сама собi. Вони дають менi маленьку втiху. Уявляючи жiнку, яка iх написала, я бачу ii своею однолiткою, можливо, трохи молодшою. Я перетворюю ii на Мойру, ту Мойру, якою вона була в коледжi, у сусiднiй кiмнатi: спритну, безтурботну, спортивну, певний час на велосипедi, з туристичним наплiчником. У веснянках – думаю я, – зневажлива, винахiдлива.

Мiркую про те, ким вона була або ким е, що з нею стало.

Я спробувала дiзнатися про це в Рити того ж дня, коли знайшла послання.

– Ким була та жiнка, яка жила в тiй кiмнатi? – спитала я. – До мене?

Якби я сказала iнакше, скажiмо, «Чи була в тiй кiмнатi жiнка до мене?», це нiкуди мене не завело б.

– Котра? – перепитала Рита пiдозрiло й непривiтно. Утiм, вона майже завжди так зi мною говорить.

Отже, вона була не одна. Хтось не вiдбув тут повного термiну, повних двох рокiв. Когось вiдiслали звiдти, з тiеi чи тiеi причини. Чи не вiдiслали, вона зникла?

– Така жвава, – почала вгадувати я. – З ластовинням.

– Ти ii знала? – запитала Рита, пiдозрiла, як нiколи.

– Ранiше знала, – збрехала я. – Чула, що вона тут була.

Рита це прийняла. Вона знала, що мае iснувати сарафанне радiо, певне пiдпiлля.

– Вона не впоралася, – сказала Рита.

– Як саме? – спитала я, намагаючись говорити якомога недбалiше.

Однак Рита стиснула губи. Я тут як дитина: е речi, яких менi розповiдати не можна.

– Те, чого ти не знаеш, тобi не зашкодить, – от i все, що вона сказала.




Роздiл 10


Інодi я спiваю подумки щось сумне, жалобне, пресвiтерiанське:

		О дивна милiсть, ти спасла
		Негiдного мене!
		Був втрачений, та ти знайшла,
		З полону вiльний вже.[13 - У перекладi Сергiя Кузнецова. Останнiй рядок насправдi звучить як «Слiпий, та бачу вже».]

Не знаю, чи це правильнi слова. Не пам’ятаю. Таких пiсень бiльше не спiвають привселюдно, особливо якщо там е слова на зразок «вiльний». Вони вважаються надто небезпечними. Вони належать сектам, якi нинi поза законом.

		Менi так самотньо, мала,
		Менi так самотньо, мала,
		Менi так самотньо, аж до смертi.[14 - Слова з пiснi «Готель розбитих сердець» у виконаннi Елвiса Преслi.]

Ця теж поза законом. Я чула ii на старiй касетi, маминiй – у неi була подряпана, ненадiйна машинка, яка досi могла грати такi речi. Вона зазвичай ставила касету, коли до неi заходили друзi, i всi випивали.

Я нечасто так спiваю. У мене вiд такого горло болить.

У цьому домi небагато музики, хiба що по телевiзору. Інодi Рита наспiвуе, вимiшуючи тiсто чи щось чистячи; мугикання без слiв, немелодiйне, незрозумiле. А ще бувае, що з передньоi вiтальнi доноситься тихий голос Серени з давно записаного диску, котрий вона нинi неголосно ставить, щоб не бути спiйманою за прослуховуванням, поки сидить там, в’яже, згадуючи свою колишню, нинi ампутовану славу: Алiлуя.



Погода тепла як на цю пору року. Такi будинки прогрiваються на сонцi, iзоляцiя не дуже. Повiтря навколо мене застоялося, попри невеликий вiтерець – подих з-за фiранок. Я хотiла б вiдчинити вiкно якомога ширше. Скоро нам буде дозволено перебратись у лiтнi сукнi.

Лiтнi сукнi розпакованi, висять у шафi; iх двi, чиста бавовна – значно краще за дешевшi синтетичнi, хоча й так у спеку, у липнi та серпнi, у них пiтнiеш. «Але не треба переживати, що згориш на сонцi», – казала Тiтка Лiдiя. Це про тi спектаклi, якi жiнки влаштовували самi з себе. Намащували себе олiею, наче м’ясо на шампурi, оголювали спини й плечi на вулицi, привселюдно, i ноги, навiть без панчiх, – не дивно, що всякi речi могли статися. Речi – так вона казала на все, що було надто неприемним, брудним чи жахливим, щоб говорити про це вголос. Для неi вдалим життям було те, яке уникало речей, виключало речi. Такi речi не стаються з хорошими жiнками. І це дуже шкiдливо для кольору обличчя: зморщить тебе, наче сушене яблуко. Але ми бiльше не маемо дбати про своi обличчя, про це вона забула.

«У парку, – казала Тiтка Лiдiя, – вони iнодi лежали на ковдрах, чоловiки й жiнки разом». Тут вона починала плакати, стоячи перед нами, показово.

«Я роблю все, що можу, – казала вона. – Я намагаюся дати вам найкращий шанс, який ви можете мати». Вона клiпала, свiтло було надто потужним для неi, ii губи тремтiли навколо переднiх зубiв, тi зуби трохи видавалися вперед, були довгi й жовтуватi, i я думала про мертвих мишей, яких ми знаходили бiля дверей, коли жили в будинку, усi трое – чи то пак четверо, враховуючи кiшку, яка, власне, i робила нам цi подарунки.

Тiтка Лiдiя притискала руку до рота, свого рота мертвого гризуна. За мить забирала ii. Менi теж хотiлося плакати через те, про що вона нагадувала. «Якби тiльки вона спочатку не з’iдала половину», – казала я Люку.

«Не думайте, що для мене це просто», – казала Тiтка Лiдiя.



Мойра влетiла до моеi кiмнати, кинула джинсову куртку на пiдлогу.

– Є сигарети? – спитала вона.

– У мене в сумочцi, – вiдповiла я. – Хоча сiрникiв немае.

Мойра копирсаеться у моiй сумочцi.

– Тобi слiд повикидати звiдси смiття, – каже. – Я влаштовую курво-вечiрку.

– Що? – перепитую я. Намагатися працювати марно: Мойра не дозволить. Вона схожа на кiшку, яка залiзае на сторiнку, коли намагаешся читати.

– Ну знаеш, як вечiрка з презентацiею посуду, тiльки з нижньою бiлизною. Штучки для шльондр. Мереживнi промежини, пiдтяжки для панчiх. Бюстгальтери, якi випинають тобi груди. – Вона знаходить мою запальничку, пiдпалюе собi сигарету, знайдену в моiй сумочцi. – Будеш?

Кидае менi пачку. Така щедрiсть, зважаючи на те, що пачка моя.

– Красно дякую, – кажу я кисло. – Ти здурiла. Звiдки в тебе такi iдеi?

– Намагаюся вижити в коледжi, – вiдповiдае Мойра. – У мене е зв’язки. Материнi друзi. У передмiстi це модно, щойно в них починають з’являтися вiковi плями, вони вважають, що час перевершувати конкурентiв. Порнографiя i всяке таке.

Я регочу. Вона мене завжди смiшить.

– Але де? – кажу. – Хто прийде? Кому воно треба?

– Не можна бути надто молодим для науки, – каже вона. – Давай, буде круто.

І ми мало не обмочуемо штани вiд смiху.

Це так ми тодi жили? То було звичайне життя. Усi так жили, переважно. Те, що вiдбувалося, було звичним тодi. Те, що е зараз, звичне для цих часiв.

Ми жили звично, нi на що не зважаючи. Незважання – не те ж саме, що невiгластво: тут треба докладати зусиль.

Нiщо не змiнюеться в одну мить: якщо поступово пiдiгрiвати ванну, зваришся до смертi, перш нiж зрозумiеш. Звiсно ж, у газетах були статтi, у канавах та в лiсах знаходили тiла, побитi до смертi, скалiченi – жертви насильства, як тодi казали, але то все стосувалося iнших жiнок, i чоловiки, якi все це робили, були iншими чоловiками. Статтi в газетах були для нас, наче сни, поганi сни, якi снилися iншим. «Який жах», – казали ми, i так воно й було, але було хоч жахливо, та без вiрогiдностi. То все було надто мелодраматично, щось не з вимiру наших життiв.

Ми були людьми, якi не потрапляли до газет. Ми жили в порожнiх бiлих вiдступах на краях сторiнок. Це давало нам бiльше свободи.

Ми жили у промiжках мiж новинами.



Знизу, вiд пiд’iзноi дорiжки, чути звук автомобiля, який заводиться. У цьому районi тихо, машин мало, тож такi речi чуеш дуже чiтко: автомобiльний мотор, газонокосарку, клацання хвiртки, гупання дверей. Можна було б ясно почути крик чи пострiл, якби такi звуки тут взагалi були. Інодi чути далекi сирени.

Я пiдходжу до вiкна, сiдаю пiд ним на вузьке сидiння. Там лежить тверда подушка з вишивкою: «ВІРА» квадратними лiтерами в оточеннi вiнка з лiлей. «ВІРА» вицвiло-синього кольору, листя лiлей брудно-зелене. Ця подушка ранiше лежала в iншому мiсцi, вона поношена, але недостатньо для того, щоб викинути ii. Якимось чином ii прогледiли.

Я можу цiлi хвилини, десятки хвилин водити очима по цьому напису: «ВІРА». Це едине, що я можу почитати. Якби мене за цим спiймали, це було б враховано? Я ж не сама поклала сюди цю подушку.

Мотор заводиться, я нахиляюся вперед, натягую обличчям бiлу завiсу, наче серпанок. Вона напiвпрозора, тому крiзь неi можна дивитися. Якщо я притисну лоба до скла i подивлюся вниз, то побачу задню частину «Вихора». Там нiкого немае, але я бачу, як Нiк пiдходить до задньоi дверцi авто, вiдчиняе, виструнчуеться бiля неi. Його кептар тепер сидить прямо, рукави розправленi, застiбнутi. Я не бачу його обличчя, бо дивлюся на нього згори.

Тепер виходить Командор. Я бачу його лише мить, збоку, вiн iде до автомобiля. На ньому немае капелюха, тож прямуе вiн не на офiцiйну подiю. У нього сиве волосся. Можна сказати срiбне, якщо ти в доброму гуморi. Я зараз не дуже добра. Його попередник був лисий, гадаю, це покращення.

Якби я могла плюнути з вiкна чи кинути чимось, наприклад подушкою, я могла б у нього влучити.



Ми з Мойрою з паперовими пакетами, наповненими водою (водянi бомбочки – так це називалося), висуваемося з мого вiкна в гуртожитку та кидаемо iх на голови хлопцiв унизу. То була iдея Мойри. Що вони намагалися зробити? Залiзти вгору драбиною за чимось. За нашою спiдньою бiлизною.

Гуртожиток колись був спiльним, в однiй iз вбиралень на нашому поверсi досi були пiсуари. Але коли я там опинилася, чоловiкiв та жiнок повернули на своi мiсця, як годилося.

Командор нахиляеться, сiдае до автомобiля й зникае, Нiк зачиняе за ним дверi. За мить машина рушае назад, дорiжкою на вулицю, i зникае за парканом.

Я мала б вiдчувати ненависть до цього чоловiка. Знаю, я мала б це вiдчувати, але я не це вiдчуваю. Усе значно складнiше. Я не знаю, як це назвати. Це не любов.




Роздiл 11


Учора вранцi я була в лiкаря. Мене вiдвiз Хранитель, один iз тих, з червоними пов’язками, якi опiкуються такими речами. Ми iхали в червоному авто, вiн попереду, я ззаду. Напарницi зi мною не було – у цих випадках ми самiтницi.

Мене возять до лiкаря раз на мiсяць здавати аналiзи: сечу, гормони, мазок на рак, аналiз кровi – усе, як i ранiше, хiба що нинi це обов’язково.

Кабiнет лiкаря – у сучаснiй офiснiй будiвлi. Ми пiднiмаемося вгору лiфтом мовчки, Хранитель стоiть обличчям до мене. У дзеркальнiй стiнi лiфта я бачу його потилицю. Коли я заходжу до кабiнету, вiн чекае в коридорi з iншими Хранителями, сидить на одному зi стiльцiв, поставлених там саме для цього.

У кiмнатi очiкування сидять й iншi жiнки, трое, вбранi у червоне: цей лiкар – спецiалiст. Ми потай дивимось одна на одну, вимiрюемо поглядом животи: можливо, комусь пощастило? Медбрат вводить нашi iмена та номери перепусток у Компудок, перевiряе, чи справдi ми тi, хто потрiбен. У ньому шiсть футiв[15 - Близько 1,80 м.] зросту, рокiв сорок, дiагональний шрам через усю щоку; вiн друкуе сидячи: його руки завеликi для клавiатури. Вiн досi носить пiстолет у кобурi на плечi.

Коли мене викликають, я заходжу у внутрiшню кiмнату. Вона бiла, безлика, як i зовнiшня, окрiм ширми – червоноi тканини на рамцi, з намальованим золотим оком i обвитим змiями, схожим на ручку мечем пiд ним. Змii та меч – рештки символiки з попереднiх часiв.

Заповнивши пляшечку, яку для мене лишили в маленькiй вбиральнi, я знiмаю одяг за ширмою та лишаю його на стiльцi. Голою лягаю на стiл для оглядiв, на прохолодну й трiскотливу одноразову пiдстилку. Простирадлом iз тканини закриваю тiло. На рiвнi шиi зi стелi звiшуеться ще один шмат тканини. Вiдокремлюе мене так, щоб лiкар нiколи не побачив мого обличчя. Вiн мае справу лише з тiлом.

Влаштувавшись, я простягаю руку, намацую маленький важiль справа вiд столу, тисну на нього. Десь дзвенить дзвiночок, я його не чую. За хвилину дверi вiдчиняються, спочатку чути кроки, потiм дихання. Вiн не мае говорити до мене, хiба що в разi крайньоi необхiдностi. Але цей лiкар говiркий.

– І як у нас справи? – каже вiн, це наче мовний тiк з попереднiх часiв. Простирадло пiднiмаеться з мого тiла, i вiд руху повiтря воно вкриваеться гусячою шкiрою. Холодний палець, затягнутий гумою, змащений, ковзае всередину мене, мацае, пхае. Тодi вiдступае, заходить з iншого боку, вiдступае.

– З тобою все добре, – каже лiкар, наче до себе. – Щось болить, солоденька?

Вiн зве мене солоденькою.

– Нi, – вiдповiдаю я.

Тепер вiн мацае моi груди, шукае стиглостi, гнилоти. Дихання наближаеться, я вiдчуваю запах диму, лосьйону пiсля голiння, тютюнового пилу на волоссi. Тодi чую голос, дуже м’який, близько до моеi голови – це вiн, напинае простирадло.

– Я можу допомогти, – каже вiн. Шепоче.

– Що? – кажу я.

– Цс-с-с, – каже вiн. – Я можу допомогти. Іншим уже допомагав.

– Допомогти? – перепитую я тихо, як i вiн. – Як?

Можливо, вiн щось знае, бачив Люка, знайшов його, може повернути?

– А ти як думаеш? – каже вiн, ледь видихаючи слова. Це його рука ковзнула вгору моею ногою? Вiн зняв рукавичку. – Дверi зачиненi. Нiхто не зайде. Вони не знатимуть, що це не вiд нього.

Лiкар пiднiмае простирадло. Нижня частина обличчя закрита бiлою марлевою маскою – правила. Карi очi, нiс, голова з коричневим волоссям. Його рука мiж моiх нiг.

– Бiльшiсть цих стариганiв уже не спроможнi, – каже вiн. – Або ж стерильнi.

Я мало не задихаюся: вiн сказав заборонене слово. Стерильнi. Стерильних чоловiкiв бiльше не iснуе, неофiцiйно. Є лише плiднi жiнки i пустоцвiти – такий закон.

– Чимало жiнок так роблять, – веде далi вiн. – Ти ж хочеш дитину, так?

– Так, – кажу я. Це правда, я не питаю, чому, бо знаю. «Дай менi синiв! А коли нi, то я вмираю». Це може мати не одне значення.

– Ти м’яка, – каже вiн. – Саме час. Сьогоднi чи завтра, так навiщо марнувати можливiсть? Це займе одну хвилину, солоденька.

Так вiн колись називав дружину; можливо, i досi зве, та це насправдi узагальнення. Ми всi – солоденькi.

Я вагаюся. Вiн пропонуе себе менi, своi послуги, попри ризик для себе.

– Менi боляче дивитися, через що ви проходите, – бурмоче лiкар. Це щиро, щире спiвчуття, але водночас вiн насолоджуеться – i своiм спiвчуттям, i всiм процесом. Його очi зволоженi жалiстю, його рука рухаеться на менi, нервово, нетерпляче.

– Це надто небезпечно, – кажу я. – Нi, не можу.

Покарання – смерть. Але вони мають спiймати вас у процесi, iз двома свiдками. Якi шанси на те, що у кiмнатi жучки, хто чекае за цими дверима?

Його рука зупиняеться.

– Подумай, – каже вiн. – Я бачив твою картку. Тобi небагато часу лишилося. Та це твое життя.

– Дякую, – кажу я. Маю лишити по собi враження не ображеноi, вiдкритоi до пропозицiй. Лiкар забирае руку, мало не лiниво, не поспiшаючи, це не останне його слово. Вiн може пiдробити аналiзи, доповiсти, що у мене рак, безплiддя, вiдправити мене в Колонii, до Не-жiнок. Усе це лишилося несказаним, але усвiдомлення його влади, попри це, зависае у повiтрi, коли вiн плескае мене по стегну й вiдсуваеться назад, за простирадло.

– До наступного мiсяця, – каже вiн.

Я знову вдягаюся за ширмою. У мене тремтять руки. Чому я налякана? Я не переходила меж, не зрадила довiри, не ризикнула, усе безпечно. Мене жахае вибiр. Вихiд, порятунок.




Роздiл 12


Ванна кiмната бiля спальнi. Вона обклеена шпалерами з дрiбними синiми квiточками, незабудками, i завiси в тон. Синiй килимок бiля ванни, сине покривало зi штучного хутра на сидiннi унiтаза; усiй цiй ваннiй бракуе з минулих часiв хiба що ляльки у спiдницi, пiд якою ховатиметься запасний рулон туалетного паперу. Ще дзеркало над раковиною зняли й замiнили латунним прямокутником, на дверях немае замка i, звiсно ж, немае бритв. Спершу у ванних кiмнатах траплялись iнциденти – порiзи, утоплення. Перш нiж прибрали всi слабкi мiсця. Кора сидить на стiльцi в коридорi, бiля дверей, щоб нiхто сюди не зайшов. «У ваннiй кiмнатi, у ваннi ви вразливi», – казала Тiтка Лiдiя. Вона не сказала, до чого.

Ванна – це вимога, але й розкiш. Сама можливiсть зняти важкi бiлi крила й серпанок, вiдчути знову власне волосся, торкнутися його руками – розкiш. Волосся в мене тепер довге, нестрижене. Воно й мае бути довгим, однак закритим. Тiтка Лiдiя сказала, що за святим Павлом або так, або поголити голову, i засмiялася тим своiм неголосним iржанням, наче пожартувала.

Кора набрала менi ванну. Вона паруе, наче миска iз супом. Я знiмаю решту одягу, верхне плаття, бiлу сорочку, нижню спiдницю, червонi панчохи, просторi бавовнянi панталони. «Вiд колготок промежина гние», – казала Мойра. Тiтка Лiдiя нiколи б не сказала чогось типу «промежина гние». Вона б мовила «негiгiенiчно». Їй хотiлося, щоб все було дуже гiгiенiчно.

Моя оголенiсть для мене дивна. Власне тiло видаеться застарiлим. Невже я насправдi носила купальники на пляж? Носила не думаючи, серед чоловiкiв, байдужа до того, що моi ноги, руки, стегна i спина були вiдкритi, що iх було видно. Соромiцька, нескромна. Я не дивлюся на свое тiло не тому, що воно соромiцьке чи нескромне, а тому, що не хочу його бачити. Не хочу дивитися на те, що настiльки повно визначае мене.



Я ступаю у воду, лягаю, дозволяю iй пiдтримувати мене. Вода м’яка, наче долонi. Я заплющую очi – i ось вона зi мною. Раптово, без попередження, напевно, через запах мила. Притуляюсь обличчям до м’якого волосся позаду ii шиi, вдихаю ii, дитячий тальк, чисте дитяче тiло, шампунь, легкий, ледь помiтний пiдтон запаху сечi. Такого вона вiку, поки я лежу у ваннi. Вона бувае рiзного вiку, коли приходить до мене. Так я розумiю, що вона не привид. Якби була привидом, постiйно була б одного вiку.

Якось, коли iй було одинадцять мiсяцiв, перед тим, як вона почала ходити, жiнка викрала ii з вiзка в супермаркетi. Була субота, день, коли ми з Люком скуповувалися на тиждень, бо обое мали роботу. Вона сидiла в маленькому дитячому сидiннi, якi тодi були в супермаркетових вiзках, з отворами для нiг. Вона була радiсна, я вiдвернулася, здаеться, у вiддiлi котячоi iжi, Люк був з iншого краю крамницi, бiля м’ясного вiддiлу, я його не бачила. Вiн любив вибирати, яке м’ясо ми iстимемо протягом тижня. Казав, що чоловiкам потрiбно бiльше м’яса, нiж жiнкам – i це не упередження, i вiн не мудило, це результати дослiджень. «Є певна рiзниця», – казав вiн. Йому подобалося так казати, наче я намагалася йому довести, що рiзницi немае. Але переважно вiн це казав у присутностi моеi матерi. Вiн любив ii дражнити.

Я почула, як вона заплакала. Розвернулася, а вона зникае у проходi, у руках жiнки, яку я нiколи ранiше не бачила. Я закричала, жiнку зупинили. Їй було рокiв тридцять п’ять. Вона все плакала i казала, що то ii дитина, що Господь дав ii, дав iй знак. Менi було ii шкода. Менеджер вибачився, i вони затримали ii до приiзду полiцii.

«Вона просто божевiльна», – сказав Люк.

Я тодi думала, що це був окремий випадок.



Вона тане, я не можу втримати ii бiля себе, ii вже немае. Можливо, я справдi вважаю ii привидом, привидом мертвоi дiвчинки, дiвчинкою, яка померла у п’ять рокiв. Я пам’ятаю фотографii, якi у нас колись були – я тримаю ii на руках, стандартнi пози: мати i дитя, замкненi в рамку заради безпеки. Заплющивши очi, я бачу себе такою, як зараз: бiля висунутоi шухляди чи бiля скринi в пiдвалi, а в нiй – складений дитячий одяг, пасмо волосся в конвертi, обрiзане, коли iй було два, бiляве аж до бiлизни. Потiм воно стало темнiшим.

Тепер цих речей, одягу й волосся, у мене вже немае. Цiкаво, що сталося з усiма нашими речами? Розграбованi, розкиданi, забранi. Конфiскованi.

Я навчилася обходитися без багатьох речей. Тiтка Лiдiя казала: «Якщо у вас багато речей, ви стаете надто прив’язаними до матерiального свiту й забуваете про духовнi цiнностi. Треба плекати вбогiсть духу. Блаженнi лагiднi». Про успадкування землi вона не сказала нiчого.[16 - «Блаженнi вбогi духом, бо iхнее Царство Небесне», «Блаженнi лагiднi, бо землю вспадкують вони» (Євангелiе вiд Матвiя 5:3, 5:5).]

Я лежу, огорнута водою, бiля висунутоi неiснуючоi шухляди й думаю про дiвчинку, яка не померла у п’ять рокiв, яка досi, сподiваюся, iснуе, хоч уже й не для мене. Чи я iсную для неi? Можливо, збереглася картинкою десь у темрявi ii пiдсвiдомостi?

Їй, напевно, сказали, що я померла. Це спало б iм на думку. Вони сказали б, що так iй легше буде призвичаiтися.



Вiсiм, iй нинi мае бути саме стiльки. Я вiднайшла загублений час, я знаю, скiльки його минуло. Вони мали рацiю: легше думати про неi як про мертву. Тодi не треба сподiватися чи робити марнi спроби. «Навiщо битися головою об стiну?» – казала Тiтка Лiдiя. Інодi вона дуже мальовничо висловлювалась.



– Я не можу сидiти тут увесь день, – лунае з коридору голос Кори. Вона й справдi не може. Витратити цiлий день на щось одне. Не можна позбавляти ii часу. Я намилююся, жорсткою щiткою i шматком пемзи вiдлущую мертву шкiру. Такi вже в нас пуританськi засоби. Я хочу бути повнiстю чистою, без бактерiй, без мiкробiв, наче поверхня Мiсяця. Я не зможу помитися анi ввечерi, анi потiм, i ще день. Кажуть, що це може стати на завадi, то навiщо ризикувати?

Тепер я не можу не бачити маленьке татуювання на щиколотцi. Чотири цифри й око, паспорт навпаки. Вiн мае гарантувати, що я нiколи не зможу зникнути, розчинитися в iншому пейзажi. Я для цього надто важлива, надто рiдкiсна. Я – нацiональний ресурс.

Витягаю пробку, витираюся, надягаю червоний махровий халат. Сукню лишаю тут, Кора забере ii й випере. У кiмнатi знову вдягаюся. Бiлий головний убiр не обов’язковий для вечора, бо виходити з дому я не буду. Усi в домi знають, який вигляд мае мое обличчя. Однак червоний серпанок потрiбен, щоб прикрити мое вологе волосся, непоголену голову. Де я бачила той фiльм про жiнок, якi падали на колiна на мiськiй площi, чиiсь руки тримали iх, волосся падало пасмами? Що вони накоiли? Це, напевно, було дуже давно, бо я не пам’ятаю.



Кора приносить менi вечерю на тацi, накриту. Стукае у дверi, перш нiж зайти. За це вона менi подобаеться. Тобто вона думае, що менi ще лишилося те, що ми колись називали приватнiстю.

– Дякую, – кажу я, забираю в неi тацю, i вона справдi усмiхаеться менi, але розвертаеться не вiдповiдаючи. Коли ми з нею наодинцi, вона сором’язлива.

Ставлю тацю на маленький, фарбований у бiле столик, пiдсуваю до нього стiлець. Знiмаю кришку з тацi. Куряче стегенце, пересмажене. Це краще, нiж другий варiант – iз кров’ю. Рита вмiе показати свою зневагу. Печена картопля, зеленi боби, салат. Консервованi грушi на десерт. Їжа хороша, хоча й проста. Здорова iжа. «Вам потрiбнi вiтамiни й мiнерали, – улесливо казала Тiтка Лiдiя. – Маете бути гiдними посудинами». Тож жодноi кави або чаю, жодного алкоголю. Доведено дослiдженнями. Паперова серветка, як у кафетерiях.

Я думаю про iнших, тих, хто цього не мае. Це серце краiни, я тут живу розбещеним життям, хай Господь зробить нас iстинно вдячними – так казала Тiтка Лiдiя, чи, можливо, там було «задоволеними», i я починаю iсти. Я сьогоднi не голодна. Мене нудить аж до самих нутрощiв. Але тут немае де лишити iжу, немае рослин у горщиках, а у вбиральню я не ризикну. Я надто знервована, ось i все. Можливо, лишити на тарiлцi й попросити Кору не видавати мене? Я жую i ковтаю, жую i ковтаю, вiдчуваю, як виступае пiт. Їжа в шлунку згортаеться кулькою, жменею вологого зiбганого картону.

Унизу, у iдальнi, на великому столi з червоного дерева стоятимуть свiчки, буде бiла скатертина, срiбло, квiти, келихи з вином. Буде клацання ножiв об порцеляну, дзенькiт, коли вона вiдкладе виделку з ледве чутним зiтханням, лишивши половину iжi на тарiлцi. Можливо, скаже, що в неi немае апетиту. Можливо, нiчого не скаже. Як щось скаже, чи вiн це прокоментуе? Як не скаже, чи вiн помiтить? Цiкаво, як вона примудряеться бути помiтною. Гадаю, це не просто.



На краю тарiлки – кружечок масла. Я вiдриваю кут вiд серветки, загортаю в нього масло, несу до шафи i вкладаю в носик правого черевика iз запасноi пари, як уже робила ранiше. Решта серветки зiбгана – звiсно ж, нiхто не стане випрямляти ii, аби побачити, чи все на мiсцi. Масло я використаю сьогоднi, але пiзнiше. Пахнути маслом увечерi не годиться.



Я чекаю. Збираюся iз силами. Мое я – рiч, яку нинi треба укладати, як укладають промову. Те, що я маю презентувати, – щось створене, не народжене.




V

Дрiмота





Роздiл 13


У мене е вiльний час. Це одна з тих речей, до яких я не була готова, – кiлькiсть вiльного часу, довгi iнтермедii з нiчого. Час схожий на бiлий шум. Якби я лише могла вишивати. В’язати, ткати, робити щось руками. Менi хочеться сигарету. Пам’ятаю, як я прогулювалася мистецькими галереями, через твори дев’ятнадцятого столiття – тодi були одержимi гаремами. Десятки картин з гаремами, огрядними жiнками, якi байдикують на диванах, у тюрбанах чи оксамитових капелюшках, iх обмахують вiялами з павичих хвостiв, на iхньому тлi стоiть насторожi евнух. Етюди про малорухливу плоть, написанi чоловiками, якi нiколи там не бували.

Цi картини мали би бути еротичними, i я тодi такими iх вважала, але тепер бачу, про що вони насправдi. То були картини про зупинений рух, про чекання, про речi, якими не користуються. То були картини про нудьгу.

Але, можливо, нудьга теж еротична – коли це роблять жiнки для чоловiкiв.



Я чекаю, вимита, розчесана, нагодована, наче призова свиня. У вiсiмдесятих роках для свиней, яких вiдгодовували у загонах, винайшли особливi м’ячi. Вони були великi, рiзнокольоровi; свинi штовхали iх своiми рилами. Свиноводи казали, що це покращуе тонус м’язiв: свиням було цiкаво, iм подобалося про щось думати.

Я читала про це у «Вступi до психологii»; ще там був роздiл про пацюкiв у клiтках, якi били себе електричним током, аби хоч чимось займатися. І роздiл про голубiв, натренованих клювати кнопку, вiд чого з’являлося зернятко. Їх було три групи: перша отримувала зернятко за кожен клювок, друга – через один, третя – довiльно. Коли дослiдник перестав подавати зерно, перша група здалася доволi швидко, друга трохи згодом. Третя група не здалася. Вони радше закльовувалися до смертi, та не кидали спроби. Хтозна, коли спрацюе?

Хотiла б я мати м’яча для свиней.



Я лежу на плетеному килимку. Тiтка Лiдiя казала, що завжди можна потренуватися. Кiлька разiв на день, зробити це частиною денного розкладу. Руки вздовж бокiв, колiна зiгнутi, пiдняти таз, вигнути хребет донизу. Згрупуватися. Знову. Вдихнути на рахунок п’ять, затримати дихання, видихнути. Ми робили це в кабiнетi, де колись викладали ведення домашнього господарства, а потiм прибрали всi швейнi та пральнi машинки; дихали разом, лежачи на японських килимках, пiд музику – то були «Сильфiди». Ось що я нинi чую, що грае у мене в головi, поки я пiднiмаю – згинаю – дихаю. Перед заплющеними очима – бiлi стрункi танцiвницi грацiйно пурхають помiж дерев, iхнi ноги трiпотять, наче крильця полонених пташок.



Удень, мiж третьою та четвертою, ми годину лежали в лiжках. Нам казали, що це час для вiдпочинку та роздумiв. Я тодi думала, що вони це роблять, бо хочуть самi вiдпочити вiд нашого навчання, i я знаю, що Тiтки, якi не мали чергування, iшли до вчительськоi на чашку кави чи що там вони називали цим словом. Але зараз менi здаеться, що той вiдпочинок був ще й практикою. Вони давали нам шанс звикнути до порожнього часу.

«Дрiмота», – так грайливо це називала Тiтка Лiдiя.

Дивним було те, що ми потребували вiдпочинку. Багато хто засинав. Ми тодi були втомленi. Довго. Гадаю, нас тримали на пiгулках чи ще якихось наркотиках, напевно, пiдсипали в iжу, щоб ми були спокiйнi. А можливо, i нi. Можливо, то мiсце так впливало. Пiсля першого шоку, примирившись з усiм, краще було впасти в летаргiю. А собi можна було сказати, що бережеш сили.

Я була там вже зо три тижнi, коли з’явилася Мойра. Їi привели до спортзалу двi Тiтки, у звичайний спосiб, коли ми дрiмали. На нiй досi було старе вбрання, джинси i синя толстовка, волосся коротке – вона, як завжди, зневажала моду, – тож я одразу ii впiзнала. Вона теж мене побачила, але вiдвернулася, бо вже знала, що безпечно, а що нi. На ii лiвiй щоцi був синець, що наливався фiолетовим. Тiтки вiдвели ii до порожнього лiжка, де вже лежала червона сукня. Вона роздяглася i почала вдягатися знову, мовчки. Тiтки стояли бiля краю лiжка, усi iншi спостерiгали за цим через щiлини в примружених очах. Коли вона згиналася, я бачила вузли ii хребта.

Ми кiлька днiв не могли поговорити, лише перезиралися коротенькими поглядами, наче ковтками. Дружба була пiдозрiлою, ми це знали й уникали одна одну в обiднiх чергах у кафетерii та в коридорах мiж заняттями. Але на четвертий день вона опинилася поряд зi мною на прогулянцi парами футбольним полем. Аж до випуску бiлих крил нам не давали, були лише серпанки, тож ми могли говорити, якщо робили це тихо й не поверталися, щоб глянути одна на одну. Тiтки йшли на початку нашого строю та в кiнцi, тож едина небезпека могла йти вiд iнших. Серед них були вiрянки, якi могли доповiсти про нас.

– Це божевiльня, – сказала Мойра.

– Я така рада тебе бачити, – прошепотiла я.

– Де можна поговорити? – спитала вона.

– У вбиральнi, – вiдповiла я. – Стеж за часом. Остання кабiнка, пiв на третю.

Це все, що було сказано.



Менi спокiйнiше, бо Мойра тут. Ми можемо вийти у вбиральню, якщо пiдняти руку, хоча е обмеження того, скiльки разiв на день можна це робити (це записуеться у спецiальну картку). Я стежу за годинником, електричним i круглим, що висить над зеленою дошкою. Пiв на третю випадае на час Свiдчення. Тiтка Гелена тут, як i Тiтка Лiдiя, бо Свiдчення особливi. Тiтка Гелена товста, колись вона очолювала фiлiю франшизи «Стеж за вагою»[17 - Weight Watchers International – американська компанiя, яка пропонуе рiзноманiтнi продукти, послуги та програми для схуднення.] в Айовi. Свiдчення – ii сильна сторона.

Це Джанiн, вона розповiдае про групове згвалтування. Це сталося, коли iй було чотирнадцять, i вона зробила аборт. Таку ж iсторiю вона розповiдала минулого тижня. Схоже, розповiдаючи, вона ледве не пишалася нею. Можливо, це навiть i неправда. На Свiдченнi безпечнiше вигадати щось, анiж сказати, що тобi немае в чому покаятися. Але це Джанiн, тож iсторiя, напевно, бiльш-менш правдива.

– То хто в тому винен? – питае Тiтка Гелена, пiднявши один товстий палець.

– Вона винна, вона винна, вона винна, – декламуемо ми в унiсон.

– Хто iх пiдбив? – Тiтка Гелена аж сяе: вона задоволена нами.

– Вона. Вона. Вона.

– Чому Господь дозволив статися такому страхiттю?

– Це iй наука. Це iй наука. Це iй наука.

Минулого тижня Джанiн розридалася. Тiтка Гелена змусила ii стати на колiна перед класом, скласти руки за спиною, так, щоб усi бачили ii червоне обличчя й зашмарканий нiс. У неi тьмяно-бiляве волосся, вii такi свiтлi, що здаеться, iх там немае. Загубленi вii людини, яка побувала в пожежi. Запаленi очi. Вона мала огидний вигляд: слабка, тремтяча, плямиста, рожева, наче новонароджена миша. Нiхто з нас не хотiв мати такий вигляд, нiколи. Якоiсь митi, хоча ми й знали, що з нею зробили, ми ii зневажали.

– Плаксiйка. Плаксiйка. Плаксiйка.

Ми говорили серйозно, ось що погано.

Я зазвичай думала про себе добре. Але не тодi.

То було минулого тижня. Цього тижня Джанiн не чекае, поки ми з неi кепкуватимемо.

– Це я винна, – каже вона. – У всьому винна я. Я iх пiдбурювала. Я заслужила на цей бiль.

– Дуже добре, Джанiн, – каже Тiтка Лiдiя. – Ти всiм подаеш приклад.

Я маю чекати, доки це закiнчиться, i тiльки тодi пiдняти руку. Інодi, якщо спитати у неслушний момент, вони кажуть «нi». Якщо справдi треба в туалет, це може бути критично. Учора Долорес обмочилася. Двi Тiтки витягли ii геть попiд руки. Їi не було на деннiй прогулянцi, але ввечерi вона вже лежала на своему лiжку. Усю нiч ми чули, як вона стогне, замовкае i знову стогне.

– Що з нею зробили? – перешiптувалися ми вiд лiжка до лiжка.

Я не знаю.

Вiд незнання ще гiрше.

Я пiднiмаю руку, Тiтка Лiдiя кивае. Я встаю, виходжу в коридор якомога непомiтнiше. Бiля туалету охоронцем стоiть Тiтка Елiзабет. Вона кивае, сигналить, що я можу увiйти.

Ранiше це була вбиральня для хлопцiв. Дзеркала й тут замiнили на прямокутники з тьмяного сiрого металу, а от пiсуари на однiй стiнi лишили – бiла емаль з жовтими плямами.

Вони дивно схожi на дитячi труни. Я знову дивуюсь оголеностi чоловiчого життя: вiдкритi душовi кабiнки, тiло, вiдкрите для вивчення й порiвняння, демонстрацiя приватних органiв. Для чого це? З якою метою це робиться? Аби посвiтити значком: дивiться, усе в порядку, менi тут мiсце. Чому жiнкам не треба доводити одна однiй, що вони жiнки? Роздягання, розстебнутi ширинки – усе звично. Собаче обнюхування.

Школа стара, кабiнки дерев’янi, щось на кшталт ДСП. Я заходжу в другу з кiнця, зачиняю дверi. Звiсно ж, замкiв бiльше немае. У деревi ззаду, ближче до стiни, невеличка дiрка на висотi пояса – сувенiр вiд вандалiв минулого чи спадок давнього вуаериста. Усi в Центрi знають про цю дiрку в деревi. Усi, окрiм Тiток.

Боюся, що я запiзнилася, затрималася через Свiдчення Джанiн. Можливо, Мойра вже тут побувала, можливо, iй довелося пiти. Часу дають небагато. Я обережно дивлюся вниз, зазираю пiд стiнку кабiнки, i бачу червонi черевики. Але як дiзнатися, чиi вони?

Прикладаю губи до дерев’яноi дiрки.

– Мойро? – шепочу.

– Це ти? – каже вона.

– Так, – вiдповiдаю, i мене охоплюе полегшення.

– Боже, менi потрiбна сигарета, – каже Мойра.

– Менi теж, – пiдтримую я.

Почуваюся по-дурному щасливою.



Я поринаю у власне тiло, наче в болото, трясовище, стежку через яке знаю лише я. Зрадливий грунт – моя власна територiя. Я стала землею, до якоi прикладаю вухо, аби почути плiтки про майбутне. Кожен струс, кожен шепiт легкого болю, трiскiт скинутоi матерii, набрякання й стухнення тканин, стiкання плотi вологою – усе це знаки, речi, про якi я маю знати. Щомiсяця я зi страхом чекаю кровi, бо коли вона з’явиться, це означатиме невдачу. Я вже одного разу не змогла виправдати чужi сподiвання, якi стали моiми власними.

Ранiше я вважала свое тiло iнструментом насолоди, чи засобом перемiщення, чи знаряддям для втiлення власноi волi. Його можна було використовувати для бiгу, для натискання певних кнопок, аби щось сталося. Були обмеження, але попри те мое тiло було гнучким, мiцним, единим зi мною.

Тепер плоть влаштована iнакше. Я – хмара, зiбрана навколо центрального об’екта, за формою схожого на грушу. Вiн твердiший i реальнiший за мене й сяе червоним у своiй прозорiй оболонцi. Усерединi нього – простiр, величезний, наче нiчне небо, такий же темний i вигнутий, хоча не чорний, а радше чорно-червоний. Промiнцi свiтла набрякають, сяють, вибухають i розсипаються в ньому, незчисленнi, немов зiрки. Щомiсяця там е мiсяць – гiгантський, круглий, важкий, як знамення. Вiн проходить, зупиняеться, iде далi й зникае з поля зору, i я бачу, як вiдчай накочуеться на мене, наче голод. Вiдчуваю цю порожнечу знову i знову. Я слухаю свое серце, солоне й червоне. Хвиля за хвилею. Воно працюе i працюе, вiдзначаючи час.



Я в нашiй першiй квартирi, у спальнi. Стою перед шафою з дерев’яними складними дверима. Знаю, що навколо мене порожньо, меблiв немае, пiдлога порожня, навiть без килимiв; але попри це в шафi повно одягу. Гадаю, одяг мiй, але на мiй вiн не схожий, я не бачила його ранiше. Можливо, цей одяг колись належав Люковiй дружинi, яку я теж нiколи не бачила – лише фотографii i голос по телефону, пiзно вночi, коли вона дзвонила нам перед розлученням, плакала, звинувачувала. Та нi, це справдi мiй одяг. Менi потрiбна сукня, потрiбно щось одягнути. Я дiстаю сукнi, чорнi, синi, фiолетовi, пiджаки, спiдницi – жодна не годиться, жодна навiть не пiдходить: усi або завеликi, або замалi.

Люк тут, за моею спиною, я розвертаюся, щоб подивитися на нього. Вiн i не гляне на мене – дивиться на пiдлогу, де кiшка треться об його ноги, нявчить i нявчить жалiбно. Вона хоче iсти, але чи може бути якась iжа в такiй порожнiй квартирi?

«Люку», – кличу я. Вiн не вiдповiдае. Можливо, не чуе мене. Менi спадае на думку, що вiн може й не бути живим.



Я бiжу з нею, тримаю ii за руку, смикаю, тягну через папороть. Вона не до кiнця прокинулася, через пiгулку, яку я дала, щоб вона не заплакала чи не сказала чогось, що може нас видати. Вона не знае, де ми. Земля нерiвна, камiння, сухi гiлки, запах вологого грунту, торiшнього листя. Вона не може бiгти достатньо швидко, сама я бiгла би швидше: я добре бiгаю. Тепер вона плаче, iй страшно, i я хочу ii понести, але менi надто важко. Я взута в туристичнi черевики й думаю, коли дiйдемо до води, доведеться iх скинути. Чи не надто холодно буде? Чи зможе вона доплисти так далеко? А як же течiя? Ми цього не чекали. «Тихо», – розлючено кажу я iй. Думаю, що вона може втопитися, i ця думка мене сповiльнюе. Тодi за нами лунають пострiли, неголоснi, не схожi на феерверки, але гострi й крихкi, наче ламання сухоi гiлки. Вони звучать неправильно, нiщо не може звучати так, як ти чекаеш, i я чую голос: «Лягай». Це справжнiй голос, чи вiн у моiй головi, чи це мiй власний голос?

Я тягну ii на землю, накриваю собою, наче щитом. «Тихо», – кажу знову. Обличчя в мене мокре вiд поту чи слiз, я почуваюся спокiйною, я пливу, наче вже не у своему тiлi. Перед моiми очима червоний листок, який надто рано впав, i я бачу кожну його яскраву вену. Це найкрасивiше з того, що я коли-небудь бачила. Я розслабляюся: не хочеться ii розчавити. Натомiсть я скручуюся навколо неi, кладу долоню на ii рот. Дихання i стукiт мого серця, наче нiчне грюкання у дверi будинку, там, де ти вважав себе в безпецi. «Усе гаразд, я тут», – кажу я пошепки. «Будь ласка, сиди тихо», – але ж чи вона може? Вона надто мала. Уже надто пiзно. Нас роздiляють. Мене тримають за руки: краi стають темними й лишаеться тiльки вiконце, дуже маленьке, наче iнший край телескопа, наче вiкно будиночка з рiздвяноi листiвки, староi, де нiч i крига надворi, де свiчка, сяюче дерево, родина (я навiть чую дзвiночки на санчатах), iз радiо, старою музикою. Але через це вiкно я можу бачити: дрiбно, але дуже чiтко я бачу ii, вона йде вiд мене помiж дерев, якi вже стають червоними й жовтими, простягае до мене руки, ii вiдносять.



Мене будить дзвiн, а тодi й Кора стукае у дверi. Я сiдаю на килимок, витираю мокре обличчя рукавом. З усiх снiв цей – найгiрший.




VI

Домашнi





Роздiл 14


Коли дзвiн закiнчуеться, я спускаюся сходами вниз, на мить безпритульна в холодному оцi дзеркала, яке висить на стiнi. Годинник цокае маятником, береже час; моi ноги в охайних червоних черевичках вiдлiчують шлях униз.

Дверi до вiтальнi широко вiдчиненi. Я заходжу: поки нiкого немае, я не сiдаю, але займаю свое мiсце: опускаюся на колiна бiля крiсла зi стiльчиком для нiг, де скоро вмоститься Серена Джой, спираючись на свiй цiпок, поки сiдатиме. Можливо, покладе руку менi на плече для рiвноваги, так, наче я – щось iз меблiв. Вона так уже робила.

Вiтальню колись, напевно, називали свiтлицею, тодi – горницею. А можливо, i покоями, як у павука для мух[18 - За дитячим вiршиком авторства Мерi Говiтт, де павук запрошуе муху в гостi.]. Але зараз це офiцiйно вiтальня, бо деякi саме це тут i роблять: вiтають одне одного. Іншi стоять сумирно й мовчки. Положення тiла тут i зараз важливе: невеликi незручностi повчальнi.

Вiтальня симетрична, приглушенi кольори; це один з тих образiв, яких набувають застигаючи грошi. Вони роками просочувалися через цю кiмнату, наче у пiдземнiй печерi, покривалися кiркою, кам’янiли, наче сталактити, саме в цю форму. Рiзноманiтнi поверхнi безмовно рекомендують себе: припилено-рожевий оксамит завiс, сяйво комплекту стiльцiв вiсiмнадцятого столiття, шурхiт коров’ячого язика китайського стьобаного килимка з пiвонiями персикового кольору, м’яка шкiра крiсла Командора, блиск вiд латунi на скринi, що стоiть поряд iз ним.

Килимок автентичний. Деякi речi в цiй кiмнатi автентичнi, деякi – нi. Наприклад, двi картини, обидвi з жiнками, висять iз рiзних бокiв камiна. Обидвi панi в темних сукнях, як тi, у старiй церквi, хоча картини написанi пiзнiше. Вони, iмовiрно, автентичнi. Пiдозрюю, коли Серена Джой iх купила, зрозумiвши, що доведеться спрямувати свою енергiю у щось переконливо домашне, то мала намiр видати iх за предкiв. Чи, можливо, вони вже висiли в будинку, коли його купив Командор. Про таке нiяк не дiзнатися. У будь-якому разi ось вони висять, з жорсткими ротами та спинами, стиснутими грудьми, виснаженими обличчями, накрохмаленими чепчиками, сiрувато-бiлою шкiрою. Звуженi очi охороняють кiмнату.




Конец ознакомительного фрагмента.



notes


Примiтки





1


Бiблiйнi цитати подано в перекладi Івана Огiенка. (Тут i далi прим. пер., якщо не зазначено iнше.)




2


Одна iз сестер Лазаря, котра, приймаючи Ісуса Христа, готувала йому частування (Євангелiе вiд Луки 10:38–42).




3


Вiд serene joy (англ.) – ясна радiсть.




4


Бiблiйне чудовисько (Книга Йова 40:15–32).




5


Сонет Джона Мiлтона у перекладi Дмитра Павличка.




6


«Благословенна Ти мiж жонами, i благословенний Плiд утроби твоеi» (Євангелiе вiд Луки 1:42).




7


«Погляньте на польовi лiлеi, як зростають вони, не працюють, анi не прядуть» (Євангелiе вiд Матвiя 6:28).




8


«І Я зiйшов, щоб визволити його з египетськоi руки та щоб вивести його з цього краю до Краю доброго й широкого, до Краю, що тече молоком та медом…» (Вихiд 3:8).




9


«Вся плоть – зелена трава, i вся iхня любляча доброта – як польова квiтка» (Книга Ісаi 40:6).




10


Пам’ятай про смерть (лат.).




11


Перший такт П’ятоi симфонii Бетховена – три коротких, один довгий сигнали – азбукою Морзе позначають букву V – victory, перемога.




12


«Ісус же промовив: Отче, вiдпусти iм, бо не знають, що чинять вони!..» (Євангелiе вiд Луки 23:34).




13


У перекладi Сергiя Кузнецова. Останнiй рядок насправдi звучить як «Слiпий, та бачу вже».




14


Слова з пiснi «Готель розбитих сердець» у виконаннi Елвiса Преслi.




15


Близько 1,80 м.




16


«Блаженнi вбогi духом, бо iхнее Царство Небесне», «Блаженнi лагiднi, бо землю вспадкують вони» (Євангелiе вiд Матвiя 5:3, 5:5).




17


Weight Watchers International – американська компанiя, яка пропонуе рiзноманiтнi продукти, послуги та програми для схуднення.




18


За дитячим вiршиком авторства Мерi Говiтт, де павук запрошуе муху в гостi.


  
Текст предоставлен ООО «ИТ»
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию:https://tellnovel.com/ru/etvud_mar-aret/opov-d-sluzhnic