Honey, ротвейлер Божий
Василь Андрiйович Базiв


Василь Базiв – знаний в Украiнi та за ii межами письменник, полiтик, дипломат, учений, вiзiонер. У видавництвi «Фолiо» вийшли друком його книжки: роман «Хрест», який було висунуто на Шевченкiвську премiю, фiлософський трилер у двох томах «Кiнець свiту: до i пiсля», полiтичний сатирикон «Брати, або Могила для тушки», бiографiчний роман «Канадiйський тестамент, або Мафiя в екзилi».

Одного разу вони зустрiлись – письменник та ротвейлер, найгрiзнiший i наймудрiший iз приручених людиною звiрiв, який став його другом. Життя пiд одним дахом у робiтнi, де куеться Слово, вершилося вiсiм з половиною рокiв, як божественна симфонiя Любовi двох земних родiв. Аж поки на iхньому життевому шляху не постала едина нездоланна з усiх iстот – Смерть. Та кому вдасться перемогти у цьому смертельному двобоi, читайте в онтологiчнiй притчi Василя Базiва, яка вилилася у сповiдальне одкровення, що проймае до глибини душi.





Василь Базiв

Honey, ротвейлер Божий

Вiсiм з половиною рокiв любовi

Онтологiчна притча



Ротвейлером Божим нарекли баварцi свого кардинала Йозефа Ратцiнгера, згодом Папу Римського Бенедикта XVI за його безкомпромiснiсть у стосунках людини iз Богом.





Що бiльше пiзнаю людей, тим бiльше я люблю собак.

    Мадам де Севенье

Собака – то едина на свiтi iстота, яка любить тебе бiльше, нiж себе.

    Джош Бiллiнгз

Вiдходив день, i всi земнi тварини Звiльняв вечiрнiй присмерк вiд утоми.

    Данте Алiг’ерi






27 тисяч обертiв в однiй упряжцi навколо Сонця


Я з жахом думаю, що у цьому земному моему життi його не було би в мене. Ми би десь розминулися в орбiтальному польотi. Навiть не надiливши один одного поглядом на льоту. Власне, життя свое я дiлю на трое – до нього, з ним i без нього. Ота середина довжиною у вiсiм з половиною рокiв е для мене золотою, бо я був тут, на Землi, з ним. І не просто так – я жив поруч з ним, а вiн поруч зi мною.

Ми жили разом. Вдень i вночi. І так – майже щодня. Вiн сам прийняв рiшення з дитинства, що у моему мiсцi поглинання у сон, яке ми називаемо спальнею, вiн мае бути поруч, лежачи на килимку бiля мого лiжка.

Нашi два життя стали одним актом гармонii двох земних родiв, якi у своему духовному сплетiннi пiзнали найвищу радiсть, яку тiльки може дарувати життя на Землi. Мiстерiя наших взаемин iз такими ж, як i ми, живими поселенцями планети, з часiв Ноя, котрий зберiг у хвилях Вселенського Потопу не лише репрезентований його сiм’ею рiд людський, а й «усi тварi по парi», та й задовго до останнього Потопу, – то вiчна книга, яка пишеться впродовж тисячолiть i яку шлiфують два найвидатнiшi коректори нашого земного статусу – Природа та Історiя.

Два нашi роди, як жоднi iншi на планетi, сплелися на вiдстанi десяткiв тисяч рокiв тому. Резонно у компаративному осмисленнi нашого союзу пiзнати глибше витоки – вiдколи i як взялися тут, на Землi, ми i вони?

З нами, здаеться, усе майже зрозумiло. Наводжу посилання на редакцiйну статтю найавторитетнiшого у наукових колах журналу Science у номерi вiд 11 вересня 1987 року, у якiй стверджуеться, що «Африка е колискою сучасноi людини» i що «за даними молекулярноi бiологii людина появилася в Африцi приблизно 200 тисяч рокiв тому».

Вiдтак лондонський Observer так само на першiй сторiнцi розмiщуе велетенськими лiтерами те, що мае велетенське значення для нашого самоусвiдомлення: «Із Африки: шлях людини до панування над свiтом» (читайте мою дилогiю «Кiнець свiту: до i пiсля. Сага про космологiчну долю людства»).

А як iз братами нашими меншими? Мiй Ханни поки що не може зробити такi от посилання, якi я з гордiстю про наш рiд навiв вище. Однак iснуе твердження, що його якнайдальшим предком е Tibet dog, який вiдповiдно походить iз втаемниченоi у космологiчних масштабах територii – iз Тибету, який я разом зi Святою Землею у центрi iз Єрусалимом та карибським Юкатаном називаю трьома порталами зв’язку людства iз Абсолютом.

Звiдки цей dog як жива iстота взявся у Тибетi i коли? Поки що – невiдомо. Його походження – поза межами людського пiзнання. Однак на тому ж Юкатанi, що мiж двома Америками, що е батькiвщиною космiчних блукальцiв майя, я натрапив у iхнiй такiй же космiчнiй мудростi на твердження, що ми, гомо сапiенс, – то п’ятий комплект людства пiсля попереднiх чотирьох, знищених у результатi глобальних катастроф. Як, примiром, знищення 65 мiльйонiв рокiв тому цивiлiзацii, яку ми називаемо цивiлiзацiею динозаврiв, – пiсля падiння на планету астероiда дiаметром 10 кiлометрiв. Я спецiально пройшовся джунглями по дну кратера падiння цього «гостя», який добре зберiгся опiсля тих 65 мiльйонiв рокiв.

Тому на радiсть мого Ханни висловлюю гiпотезу, що його рiд перейшов до нас iз попереднього комплекту живоi цивiлiзацii. Вони були там, за горизонтом Атлантиди, де нас ще не було. Яких там 200 тисяч лiт iснування Людини? Тибетське незбагненне походження свiдчить, що вони можуть бути старшими вiд нас на мiльйони лiт. Тому цiлком можливо, що у нас нема жодних пiдстав називати iх молодшими братами. Цiлком можливо, що якраз навпаки – ми просто немовлята порiвняно iз ними, багатомiльйонними старожилами планети.

Однак коли з часiв Шумеру й Вавилону люди навчилися жити iерархiчними згромадженнями, поiменованими пiсля Вестфальського договору модерними державами, у священнiй книзi нашого союзу з’явилась лише недавно заповiдь, сформульована одним з найкращих iз людей, Махатмою Гандi: «Про велич держави i моральний стан ii народу судять по тому, як у нiй ставляться до тварин».

Звичайно, до висоти одноплемiнникiв великого iндуса iз iхньою канонiзацiею однiеi iз тварин усiм нам, сущим по всiх материках i континентах, далеко. Гандi взагалi ставив корову у моральнiй шкалi людських цiнностей на одну сходинку iз рiдною мамою. Зрештою, не лише в Індii та iндуiзмi «священна корова» слугуе прикладом людського поклонiння тваринi. Цивiлiзацiйнi вершини людськостi – древнi Єгипет, Грецiя i Рим – так само мали у фундаментi свого iсторичного вознесiння таку рушiйну силу, як поклонiння жертовнiй дарительцi цiлющого трунку для людини, яка вiльно ходить в iнтер’ерi ХХІ столiття вулицями багатомiльйонного мегаполiса. То у наших азiопах спиняеться людський потiк, коли на шаленiй швидкостi везуть тiло корумпованого iдола вулицями Киева, а у Делi тисячi машин мусять завмирати у почеснiй вартi, коли дорогу переходить ii святiсть Корова.

У постулатах пiзнання свiту менi, як вихiдцю iз бiдноi селянськоi родини, пiетет до дарительки практично усього, що було на столi змалку, вкоренився навiчно у власнiй моральнiй конституцii. Селянська дитина мае щонайпiзнiше iз семи рокiв щоденну – без вихiдних i святкових днiв – трудову повиннiсть. Пасти корову – вiд сходу i до заходу сонця. Якби не цей незворушний моральний i просто безпощадний трудовий гарт, я б нiколи у будь-який iнший спосiб не збагнув би, що таке вiдповiдальнiсть людини перед собою, родиною, суспiльством.

Однак у священному статусi цiлком оправдано iз коровою може конкурувати iще один iз десяткiв тисяч родiв земних, хоча, на вiдмiну вiд iндуiзму, джайнiзму i зороастризму, ближчi нам релiгii не наважилися надати цьому нашому супутнику священного сану, хоча вiн поруч iз ними не менше тисячолiть, нiж ми себе пам’ятаемо й усвiдомлюемо.

Доктор Лов Дален зi Швецii нещодавно перенiс цю дату якнайдалi у глиб мегаiсторii, бо ранiше вважалося, що собаки вiдкрили симфонiю одомашнення поруч iз Людиною iнших тварин 15 тисяч рокiв тому. Насправдi вони прийняли рiшення розлучитися зi своiм родом хижакiв вовкiв начебто десь так 27 тисяч рокiв тому, коли ми тiльки примiрялися до цивiлiзацiйноi еволюцii, яка виведе нас на вершину богоподiбного царя природи.

Власне, тодi ми були у кращому разi дикими, як i всiляка iнша живнiсть, двоногими мисливцями-неадертальцями, бо iхнiй рух назустрiч нам з метою у точцi бiфуркацii поеднати нашi еволюцiйнi долi у дивовижному, нечуваному на планетi союзi двох земних родiв розпочався iз iхнього вiдчайдушного намiру витворити самостiйний бiологiчний вид. Вони мусили зробити це, бо залишатися надалi вовками i водночас друзями людей – то була б очевидна антропологiчна несумiснiсть.

Я охоче приеднуюсь до тих бiологiв, якi стверджують, що вони, песики, були першими iз багатющого тваринного земного згромадження, якi зробили перший крок нам назустрiч.

Із притаманною йому генiальною простотою Ред’ярд Кiплiнг побачив цю галактичну подiю таким чином: «Коли Чоловiк прокинувся, вiн сказав: «Що ця Дика Собака робить тут?» І жiнка сказала: «Його iм’я – не Дика Собака, а Перший Друг, тому що вiн буде наш друг назавжди, назавжди, назавжди!» Forever!

Я би спокусився зробити власний онтологiчний висновок: вони стали нашими друзями ранiше, нiж ми стали людьми. Я згоден, що нас було створено десь на межi 200 000 лiт тому, хоча знову ж таки не далi, нiж цього року, археологи у Марокко знайшли мощi людиноподiбних iстот, яким наука дае цiлих 300 000 лiт. Як спiвала одна панi: «То ли еще будет, ой-йо-йой». Але я свое, з дозволу сказати, вiдкриття, сформульоване вище, роблю у сучасному сенсi людини, за визначенням Аристотеля ще до нашоi ери, як полiтичноi тварини.

А тодi бiля витокiв, коли у царствi фауни розпочався вододiл на свiйських i диких, уже пiсля песикiв, приглядаючись до iхнього, аж надто смiливого експерименту – дружби з нами, – переступили порiг нашоi печери й iншi чотириногi чи крилато-нелiтаючi партнери, якi нинi сповнюють доволi численний Вавилон домашнiх тварин навколо нас.

Як у наших внутрiшньородових стосунках, особливо шлюбно-статевих, не усе так на початках виглядало, як мрiялося нашим супутникам, не все так безхмарно складалося у наших мiжродових стосунках iз ними, чотириногими. Вони дуже швидко, напевно, зрозумiли, що хоч i мають справу iз богоподiбною iстотою, але десь на антропологiчному днi своеi природи йшлося ще про того хижака. «Бого…» – то лише подiбнiсть, а хижак хижаком, хоч i навчився пересуватися на двох кiнцiвках, вiд чого ще сотнi тисяч лiт терпiтиме його хребет, у якому гнiздитимуться усi хвороби в силу цього випрямлення, яке, по сутi, е викривленням природи одного iз ссавцiв.

І все ж насолода враз опинитись на людськiй прафермi була такою звабливою, що вони прийняли антигуманну i деспотичну з нашого боку умову: наш «шлюб» передбачае щонайменше нещадну експлуатацiю, як це сталося iз кiньми чи волами i навiть, простiть мене, iндуiстськi боги, коровами, хоча люди цим займаються також у стосунках мiж собою, коли однi з них ставляться до iнших, як до робочоi худоби.

Президенту Лiнкольну, що вивищуеться, неначе на царському тронi, над демократичним та прогресивним людством у центрi Вашингтона, довелося життям заплатити, щоб змiнити цей статус-кво, коли для людини iнша людина е такою ж твариною, як i всi iншi. Навiть гiршою, бо рабовласник якихось три сотнi лiт тому – вчора за масштабами мегаiсторii – мiг лелiяти у власних подушках хитромудрого котиська в той час, коли його сатрапи за вiкном на конюшнi лупцювали на смерть непокiрного раба, який дозволив собi нечуваний злочин – проявив свою людську гiднiсть, тобто претензiю на богоподiбнiсть.

Але найстрашнiше при закладаннi мiжродового суспiльного договору за десятки тисяч лiт до Жана Жака Руссо було в iншому. Виходячи iз нашоi, вищою мiрою, хижацькоi натури, вони погодились навiть на те, що в один момент твiй улюблений двоногий друг тебе зарiже i з’iсть.

Із цим смертним вироком, який у будь-яку мить може бути приведений до виконання, жити з нами погодились кури, гуси, свинi, вiвцi та iншi у будь-яку мить умертвленi нашою спiвпрацею нашi друзi. Практично був лише один виняток завдяки вченню iндуiзму та мудростi древнiх египтян сукупно iз еллiнами та римлянами: кримiнальний кодекс такоi краiни, як Індiя i не тiльки, передбачае смертну кару для людини, якщо вона вб’е корову. Вбивство корови вважалося навiть бiльшим злочином, нiж вбивство людини, i прирiвнювалося до вбивства репрезентанта найвищоi касти серед людей – брахманiв.

Але усе це законодавство склалося трохи згодом пiсля процедури одомашнення тварин людиною. А тодi, бiля витокiв, очевидно, iм, братам нашим меншим, було не шкода своiх бiологiчних носiiв, бо, напевно, iхнi гени знали, що нам без цього екстравертного канiбалiзму не вижити.

То лише окремi з нас – правовiрнi вегетарiанцi, а так, не будучи м’ясоiдним гурманом, гомо сапiенс навряд чи вижив би. Бо, зрештою, усi ми, члени фауни, включно iз людиною, виготовленi iз сировини, яка у теплому станi е носiем життя, а замертво – е носiем бiлка для того самого життя. Якось заплутано вийшло у Творця, але на все Його воля.

І був лише один кандидат у партнери (для початку) людини, який на таку роль – не гарматного, а кухонного м’яса – не погодився. Вони, песики, опинившись у нашому обозi, пред’явили ультиматум на власну недоторканнiсть. Можливо, iхня логiка дiалогу iз людьми була такою: якщо ви, гомо сапiенс, прийшли до того, що перестали iсти одне одного, то чому ви маете iсти нас?

Цiкаво, як так сталося, що з’iдати собак в абсолютноi бiльшостi племен, що ходять нинi пiд прапором ООН, категорично не прийнято. Є виняток, як я вважаю, крайнього ступеня здичавiння десь там в Азii, але там е також такi, з дозволу сказати, люди, якi на обiд iдять людських немовлят, як молочних поросят. Почитайте романи нобелiвського лауреата Янь Мо. Мороз йде по шкiрi, i лауреат клянеться, що вiн не вигадуе.

А тодi, я так думаю, поза 25 тисяч лiт тому, першi спроби наших кровожерливих пращурiв запекти на мангалi чотириногого друга увiнчалася трагедiею для гомо не зовсiм сапiенс. Очевидно, песики, у силу того, що Всевишнiй нагородив iх кiлькiстю власноi гiдностi, часто бiльшою, нiж постнеадертальця, загризли такого Кука, що хотiв iх з’iсти. Цiлком резонно вважати, що статус недоторканностi вони вiдвоювали у нас у запеклiй силовiй боротьбi. Я собi уявляю, скiльки двоногих гурманiв мусили впасти жертвами власних посягань на гiднiсть чотириногих, поки збагнули, що попросту з’iдати iх не можна, бо у вiдповiдь вони з’iдять тебе, нагадавши, що iхнiй пращур все-таки не хто iнший, як вовк.

Незбагненною е цiна компромiсу, але, окрiм песикiв, право не бути вбитими на вечерю вiдвоювали також котики. І бiльше нiкому iз бiородiв свiйських цього не вдалося.

Я не прихильник уподiбнення цих двох найближчих до нас спiвжителiв, якi володiють найвищим титулом членiв сiм’i. Коли песики могли вiдстояти свое право на природну, а не на насильницьку смерть, силою своiх щелеп, то котiв навряд чи могла врятувати iхня смiшна для гуменiда звичка дряпатися.

Але вусатi мурзилки розкусили, що е ще бiльша сила, нiж фiзична мiць, – улесливiсть. Коти без особливих зусиль виявили, що цi жорстокi двоногi хижаки мають таку ахiллесову п’яту, як повна капiтуляцiя перед лестощами, чим вони й скористалися, крутячи запопадливо хвостами нам перед носом. Скiлькох уже двоногих, iхнiх розмаiтих царiв, королiв, вождiв, брахманiв i жерцiв поклала на лопатки ця непереможна сила. Що вдiеш. Сильнi свiту цього могли замахуватися на те, щоб здобувати свiт, а пiсля укусу улесливого пiдлабузника падали ниць.

На вiдмiну вiд котiв, компромiс iз собаками перебував у сферi рацiональнiй, а не емоцiйнiй. Людина зрозумiла, що цей друг, володiючи вищими, нiж у неi самоi, богоподiбноi, моральними чеснотами, здатен також у рази примножити ii все-таки скромнi можливостi щодо слуху i нюху, за якими ми порiвняно iз ними – попросту недорозвинутi неврастенiки.

Але головне – вони стали нашими блискучими союзниками у наших вiйнах, бо ми, гуменiди, упродовж мiльйонiв рокiв займалися тим самим, чим й iншi дикi хижаки вiд тигрiв до орлiв займалися щонайменше упродовж 500 мiльйонiв рокiв i займаються донинi, – полюванням як способом виживання за законом донецькоi мафii: не вб’еш ти – вб’ють тебе.

Соцiальний дарвiнiзм нiколи не покидав конституцiю гомо сапiенс, бо людськi вiйни були лише на вершинi пiрамiди насильницького способу життя, який лежить в основi усiеi iерархii вiдносин мiж людьми, розпочинаючи iз родин зi встановленням у них силовим шляхом матрiархату чи патрiархату i завершуючи державами та iмперiями, якi посилали супроти одна одноi виключно рекордну для усiеi фауни кiлькiсть гарматного м’яса, яке налiчувало сотнi мiльйонiв голiв.

У порiвняннi зi зграями вовкiв, левiв чи леопардiв, якi виживали за рахунок вбивства чужих родiв, вiд курникiв до оленячих загiнок, нашi державнi зграi, якi ми фетишизовано називаемо державами, вбивали iз невимовною насолодою якраз собi подiбних. Дивовижна рiч, персонажам наймасовiшого кiлерства люди ставлять пам’ятники, перетворюючи рiзного роду полiтичних та вiйськових вождiв вiд Аттiли до Путiна на божкiв саме за iхнi найвидатнiшi заслуги на поприщi людиновбивства.

Але то уже тепер, на пiку не так еволюцiйного, а iсторичного розвитку, ми, люди, здебiльшого, вбиваемо один одного. Погортайте всесвiтнi енциклопедii, а також елементарнi пiдручники для молодшого шкiльного вiку. Кому там спiвають осанну, на чиiх прикладах виховують пiдростаюче поколiння?

На прикладах вбивць, яким е бiльшою чи меншою мiрою практично кожен персонаж iсторii вiд цезарiв до генсекiв. Якщо моральний мутант убив десяток-два громадян, то вiн серiйний кiлер. А коли Ленiн зi Сталiним у ходi побудови комунiзму вбили 100 мiльйонiв громадян? То якоi серii вони кiлери?

А там, у глибинi 27 тисяч лiт i глибше, люди мусили виживати у праiсторичних джунглях якраз у смертельному бою iз iншими родами хижакiв. І тодi, на зорi нашого трiумфального вивершення над свiтом хижакiв, нам би просто не вижити без союзника, яким став для нас в одну якусь незбагненну мить учорашнiй вовк.

Бо у прямому двобоi iз iншими царями природи, як-от левами чи ведмедями, такий от друг, як ротвейлер, мiг цiлком резонно силою своеi щелепи конкурувати iз цими володарями лiсових хащiв, бо запусти навiть нинi у клiтку до тигра ротвейлера iз пiтбулем, i вiд уссурiйського красеня залишиться мокре мiсце.

Я думаю, що якби в одну мить ми не стали друзями iз ними, ми могли б i не вижити, не маючи такого спецназу домашнiх бойовикiв поруч, як вони.

Наша спiльна армiя могла йти вiйною на будь-якого звiра. І з таким людино-собачим НАТО жодна ведмежа рашка не могла б тягатися. Може, на нас би махнув хвостом найсильнiший i найдавнiший на планетi звiр – крокодил. Не тiльки виняткова холодна кров, а також банальна сила дозволила йому прийти до нас iз глибини у 260 мiльйонiв рокiв, упродовж яких вiн так i просидiв у своему болотi, клацаючи щелепами силою 340 атмосфер.

Уся iнша живнiсть на цьому шляху погубилася, а цей довгожитель iз нiльською пропискою доповз до пiрамiд i поповз далi й далi у теперiшнi водянi прерii Флориди. У непролазних болотах в околицях Маямi вони владарюють не з меншим пафосом, нiж колумбiйсько-московська мафiя у галасливих казино на березi цього неозорого багновиська.

Крокодилячий «ковбой» дав менi у руках потримати щойно вилуплене крокодилинча. Поки малятко вiдсвяткуе перший тиждень народження, можна ще з ним погратися. А далi – вiдкусить руку за милу душу. Фермер вiд алiгаторiв кепкуе над ними: у iхнiх тупих головах практично порожньо, за винятком единого нейрона, який запрограмований на одне – якби чогось та вжерти.

Дивно було чути, хоча для мене, як для украiнського виборця, нiчого нового. Бо нашi славнi депутати так само запрограмованi на едине – цапнути i проковтнути. Я думаю, за ненаситнiстю крокодили все-таки на другому мiсцi пiсля таких релiктiв, як депутати.

Але вони, цi слизняки, нiколи не могли бути нашими союзниками у бою хоча би у силу обернено пропорцiйнiй кiлькостi фiзичноi сили iхньоi кiлькостi iнтелекту.

А нашi справдi любi друзi – упродовж майже трьох десяткiв тисяч лiт залишаються й донинi нашими, перш за все, солдатами.

Навiть у новiтнi часи саме ротвейлери були найгрiзнiшими воiнами в армii наймогутнiшоi на планетi Римськоi iмперii. Рiзнi собаки походять вiд рiзних порiд своiх предкiв, але ротвейлери – найсильнiша i водночас найрозумнiша порода собак – походять водночас вiд iхнiх собачих мудрецiв i вiд iхнiх собачих лицарiв.

Тому коли я пiшов на вiдчайдушний у життi крок – впустити у свою квартиру тварину, то я усвiдомлював, що це найсильнiша тварина зi всiх приручених людиною.

Номiнально, якщо розiбратися, то я живу пiд одним дахом iз потенцiйним хижаком. Принаймнi цього можна було вдосталь начитатися, поки грайливе i моторне 30-кiлограмове щеня не опинилося на диванi у моiй киiвськiй вiтальнi. У цю доленосну мить я ще не знав, що уже пiзнав Ред’ярд Кiплiнг: «Купiть щеня, i ви придбаете найвiрнiшу любов на свiтi».




Ангеле-хоронителю мiй


Я довго думав, як маю написати про нього. Не зробити цього – було б моiм, можливо, найтяжчим iз грiхiв. Я iз пекельним болем думаю i знаю, що багато чого не зроблю у своему такому довжелезному i такому миттевому перебуваннi на Землi, але не виконати перед ним обов’язок – цiлковите грiхопадiння. Увiчнити його у словi – як це жалюгiдно мало значить, аби повернути йому свою дещицю цiни за те безцiнне, що я отримав вiд нього.

І врештi, у терзаннях письменницьких я, здаеться, знайшов згоду iз самим собою. Якби я зараз, сiдаючи за комп’ютер i вивiвши перше слово – ХАННИ, вiдтак шукав би видуманих сюжетiв i надуманих ходiв, я би робив те, чого виключно не було у наших стосунках i вiд чого тi стосунки були такими свiтлими.

Думати про мiсце книги на ринковiй полицi, яке залежить вiд сюжетноi вiртуозностi, – значить вдаватися до фальшi, якою навiть при найблагiших письменницьких намiрах е всiляка фантазiя.

Fiction – англомовне слово для означення усього написаного, що е видуманим, нафантазованим, художнiм, слово для безневинного означення велетенськоi, як мiльярди галактик, свiтовоi художньоi лiтератури вiд Гомера до Кастанеди, в украiнськiй мовi мае кальку iз зовсiм iншим значенням. Фiкцiя. Те, що не е справжнiм, те, що е практично фальшивим.

Те, що вiдбуваеться на територii поза контролем генерального наглядача над кожним iз нас, яким е Совiсть. Тому, маючи цiлком благий намiр створювати fiction в англiйському лiтературознавчому сенсi, я би неминуче сповзав до фальшi в украiнському людинознавчому сенсi.

Вiдтак я не знайшов нiчого iншого у пошуку не так адекватного жанру, як русла для протiкання пам’ятi про нього, окрiм того, до чого зобов’язаний не тiльки християнин, а без чого не може прожити кожен iз нас, якщо у твоiй земнiй плотi залишилася бодай одна-едина серед мiльярдiв клiтина Бога. Сповiдь. Кажи, як е.

Зрештою, за виключно лiнгвiстичними канонами, обираючи лiтературний жанр «сповiдь», закриваеш для себе шлях до белетристики, бо сповiдь не передбачае фiкцii.

Тому я буду писати про нього так, як було. Протокольно точно. Без краплi фальшi, якоi не було у життi i не смiе бути у книзi.

Власне, фальш у взаеминах людини iз людиною, напевно, неминуча. Навiть якщо ти будеш утримуватися вiд вкидання дьогтю у спiльну iз ближнiм бочку меду, це буде робити той самий ближнiй. А вiдтак, коли гiркота перевершить твою чашу терпiння – i ти так само сипнеш туди транспарентноi отрути.

Нiчого не вдiеш i нiкуди не дiнешся – тебе затопчуть iз твоею вiдкритою, як мiшень, душею. А далi – пiшло-поiхало. Часом навiть видаеться, що люди просто неминуче змушенi кривити душею, щоб вберегти ii вiд отруйних стрiл, приреченi, аби не луснутися лобом десь на поворотi, зробити, наче во благо, те скривлення.

Якби усi люди раптом в одну мить стали виключно чесними мiж собою? Вiд сiмейноi першоклiтини i до усього семимiльярдного глобального тiла? О, то вже був би iнший свiт. Зовсiм iнший, нiж той, у якому практикуеться, як неминуча захисна функцiя, оте скривлення. І не факт, що такий виключно оголений свiт був би кращим.

Але устремлiння до святостi – фундаментальна матриця людськоi сутностi. У людинi запрограмоване невсипуще прагнення до Ідеалу. Одначе у межах свого роду вiн недосяжний, що також е базовою опцiею земноi мандрiвки. Бо при усiх звершеннях гуманiзму тобi нiколи не дадуть забути ближнi, блимаючи очиськами лютi i зради, що ти живеш усе-таки у середовищi найжорстокiших на планетi хижакiв, якими упродовж тисячолiть нiколи не переставали бути люди.

Повертаючись усе-таки до корови, яка перебувае на планетi в ареалi святостi, звертаю увагу на визначення духовного походження цiеi тварини в розумiннi азiйського свiтогляду, до якого не можна не ставитись не те що iз цiкавiстю, а й з величезною повагою, втрапляючи у сферу могутнього його пiзнавального магнетизму. Індуiсти вважають ii такою, бо вона для них – саттвiчна тварина.

Дозвольте невеличке тлумачення. Саттва – одна iз трьох цiнностей, на яких тримаеться згаданий свiтогляд. Саттва – це чистота, абсолют земний, найвищий прояв матерiального свiту навколо нас тут, на планетi.

Саттва, блаженство кристалiчноi чистоти – жадана фата моргана, яка не бувае ближче, нiж на видноколi, й одне лише прагнення йти за нею, у напрямi ii сяйва – уже так багато значить. А переступити горизонт – фiзично це неможливо. Куди там – духовно.

Тому, я так думаю, що реальне, цiлковите i абсолютне осягнення виключноi чистоти можливе тiльки поза межами власного роду. Жоден iз богоподiбних не дасть тобi такого шансу, як i ти – не даси його нiкому.

Блаженство абсолютноi чистоти взаемин iз такою ж, як i я, земною живою iстотою, я пiзнав поза межами власного роду. Бо услiд за мудрими iндусами я вважаю свого друга так само виключно саттвiчною твариною. І ця благодать довжиною у вiсiм з половиною рокiв утримувала мене на пiку насолоди, яку мiстить життя, але до якоi добратися дуже важко. Власне, якщо десь там у раю е бiлоснiжнi взаемини i лукавство не передбачене самою конструкцiею богонаближених iстот, то я це вiдчув тут, у пеклi, яким е часто життя на Землi. Бо якби наша мораль була такою ж, як iхня, то рай наступив би вже тут, на Землi.

Тому для мене цей досвiд, коли iз пригорщi свiтосприйняття сиплеться ця насолода первозданноi цноти, незрiвнянно дорогий. В облудливому i жорстокому свiтi людей я не змiг знайти такоi нагоди, хоча завше шукав i шукаю ii ненастанно. Бо, здаеться, ти навiть сам iз самим собою не можеш бути у цiлковитiй гармонii, а що вже говорити про навколишне багатолюддя.

А тут… Нi крихти фальшi. Безмiрна галактика абсолютноi чистоти i непорочного откровення. Легко сказати, але так не бувае помiж людьми – свiт без жодного мiкрона розсудливостi, амбiтностi, гордощiв, пiдступностi, лицемiрства, зневаги, хитрощiв, облуди, зверхностi, заздростi, гнiву, ненавистi, зради i матерi усiх цих вад – пiдлостi. Тiльки сто вiдсоткiв i нi на йоту менше – благороднiсть, самозречення, вiдданiсть, вiрнiсть, чеснiсть, шляхетнiсть, доброта, ласка, самопосвята i на вершинi цих дарiв Божих найсокровеннiше – любов.

		«Ангеле-хоронителю мiй,
		Ти коло мене стiй.
		Як удень, так i вночi,
		Будь менi до помочi», —

навчила мене мати, напевно, у п’ятирiчному вiцi молитви, яку я промовляю зранку i ввечерi щодня уже впродовж десятилiть згасаючого життя на Землi. І, може, вiн, мiй Ханни, у моiх молитовних медитацiях якнайлiпше пiдходив на роль живого втiлення Ангела. Його моральнi чесноти – то були його крила, якi огортали мене у дорозi, якою я одного разу вирушив у безвiсть, опинившись на цiй загадковiй планетi.

Може, це наше перебування в одному життi протягом восьми з половиною рокiв е апофеозом земноi гармонii двох родiв земних, – гармонii, без якоi, врештi, на космiчнiй скалi не вбережеться уся земна живнiсть перед рукотворною кончиною, включно iз нами, богоподiбними, i завдяки нашим, тим самим рукотворним, згубним дiянням.

І цей апофеоз усепоглинаючоi симфонii взаемин iз Братом моiм меншим вiдкрив для мене такi висоти моральноi краси i таку глибiнь божественного океану, що аж здригаешся вiд однiеi в’iдливоi гадки, що цього блаженства могло б не бути. Бо мiж людьми цього не бувае.

Якщо комусь можуть видатися надто претензiйними моi конотацii, чи навiть образливими для нас, людей, то смiю зауважити, що я не перший, хто дозволяв собi вiдчай самобичування. Бо цей пiзнавальний мазохiзм переслiдуе мету все-таки не приниження, а якраз навпаки, як заклик до активiзацii моральноi потенцii, як заклик не опускатися так часто туди, де уже важко розгледiти нашу хвалену богоподiбнiсть.

Хрестоматiйною уже впродовж столiть стало справдi сповiдальне зiзнання письменницi часiв Богдана Хмельницького, француженки, на честь якоi названо кратер на Венерi, мадам де Севенье: «Що бiльше я пiзнаю людей, то бiльше я люблю собак».

Невiдомий поет пiдхопив цю гiрку правду:

		Чем больше узнаю людей,
		Тем больше нравятся собаки.
		Они честней, они добрей,
		По пустякам не лезут в драки.

		Не лгут, не пьют, не предают,
		Не обижают так беспечно,
		И в душу ядом не плюют,
		И понимают всё, конечно.

		Чем больше узнаю людей,
		Тем больше нравятся собаки.
		Они как друг с тобой везде
		Пойдут, не пятясь, точно раки.

		Разборчивые их глаза
		Не побегут за первым встречным,
		И даже если «против» – «за»,
		И понимают всё, конечно.

		Чем больше узнаю людей,
		Тем больше нежности к собакам
		Различных видов и мастей,
		Бесхвостым, стриженым, лохматым,

		Что платят за добро добром
		И в дружбу верят бесконечно,
		Не треплют длинным языком
		И понимают всё, конечно.

		Мне невдомек, в конце концов,
		За что в ругательной атаке
		Друг другу тычем мы в лицо,
		Мол, дескать, злые, как собаки.

		Нам до таких еще расти,
		Чтоб вровень стать с их благородством,
		А им вовек не доползти
		До человеческого скотства.




Тривога приходить першою


Днi, якi мають перевернути твое життя i пустити тебе в одну мить стрiмголов iз краю прiрви до несусвiтнього дна душевного болю, такi днi, неначе вибачаючись перед тобою, зранку бувають дуже лагiдними. Добрими. Неначе гладять тебе по голiвцi, на яку насуваеться така невiдворотна у всiй ii невблаганностi бiда. Адже нема серед нас такого, хто би сказав, що вiн знае, чим завершиться цей черговий акорд нашого життя, яким е кожен прожитий день у симфонii нашого Життя.

Хоча передчуття… Я повернувся iз Мiжнародного конгресу глобального розвитку у Нью-Йорку. Якщо життя мiряти тим, що ти маеш пiзнати протягом цих кiлькох декад земноi мандрiвки, то цi Загальнi Збори глобального Розуму були вершинною подiею мого життя. Якщо врахувати, що я е апологетом культу Розуму, а тут – його найвищий прояв у живiй плотi наймудрiших iз людей. Можна собi уявити, у якому станi я повернувся додому. Неначе опустився на землю з небес, куди мене занесла невсипуща письменницька пiзнавальна жага. Там я почув у транскрипцii науковоi аргументацii власнi прозрiння, що ми, люди, стоiмо на порозi потрясiнь, якi бувають на планетi навiть не у масштабi столiть, а мiльйонiв i мiльярдiв лiт. 70 вiдсоткiв людей, яких ми називаемо вченими, живуть на планетi саме зараз, i 70 вiдсоткiв iз них живуть в однiй краiнi, яка ядром своеi нацiональноi стратегii обрала Інтелект, що дав змогу Сполученим Штатам вивершитися над людством, як цього не було нiколи у вселюдськiй iсторii.

То була чергова наша розлука, яких траплялося небагато. На пальцях перелiчити. Тiльки не такi вже й численнi зарубiжнi поiздки, у якi я його не мiг брати iз собою.

А вдома, обов’язково – завжди i всюди – разом! Я – за кермом, а вiн – у вiп-ложi ззаду, з якоi Ханни попросту впивався краевидами.

Протягом шести-семи годин, примiром, iз Киева до Львова вiн мiг жодного разу не вiдiрватися вiд вiкна. Милувався. Як вiн любив цей свiт, у який потрапив. Адже 99 вiдсоткiв щастя – це просто жити. Дихати на повнi груди, ходити власними ногами, бачити цей найкрасивiший зi свiтiв, якому немае рiвних за вродою на 500 мiльярдах планет тiльки нашоi невеличкоi Галактики.

Хоча, менi здавалося, що, на вiдмiну вiд нас, вони тривалостi часу, який е единим вимiрником життя, не вiдчувають. З роками бiологiчна матерiя, з якоi вони, як i ми, зробленi, може дошкуляти, але вони, менi здаеться, у iхнiй пiзнавальнiй гостротi сприйняття свiту нiколи не бувають ситими.

За единим винятком – коли йдеться про розлуку, про розрив iз тiею людиною, з якою вони зливаються любовними узами. Через мить пiсля того, як за нами зачиняються дверi, вони там, наодинцi, сприймають втрату видимого контакту так, наче це сталося не секунду тому, а сторiччя.

Тому зустрiч знову через кiлька годин робочого дня для них – це неначе зустрiч пiсля кiлькох сторiч.

Як вони зустрiчають нас! То не бiда, що вони не викрикують громогласних словесних овацiй, але, як дотепно зауважив М. Істман, «песики теж смiються, тiльки вони смiються хвостами».

Ми так не вмiемо радiти побаченню один з одним навiть через лiта. А не години. Якби менi належало подiлитися земним досвiдом – назвати якнайглибше вираження радостi живоi iстоти, то це, безумовно, була б iхня радiсть зустрiчi з нами. Ну просто позаздрити можна iм. Радiти ТА К нам не дано.

У нас цей, напевно, головний рецептор свiтосприйняття – радiсть – незрiвнянно тупiший, нiж у них. Хоча медики вимiряли науково достеменно такий рецептор, як нюх, який у них у сотнi разiв досконалiший. Але коли вiдчуття запаху – властивiсть тiла – у них довершенiше, нiж у нас, то вiдчуття радостi – властивiсть душi – виявляеться, на порядки краща, нiж наша.

Кожну мою закордонну поiздку вiн страждав у чеканнях. Очевидно, у них не тiльки рiзко збiльшений масштаб Часу, а й Простору – також. Вiн страждав не лише вiд того, що мене нема, а тому, що я далеко. Ступiнь мук вiд розлук був прямо пропорцiйний вiдстанi розлучених душ.

За законами душевного маятника крайня точка смутку – така ж вiддалена вiд рiвноваги, як i крайня точка радостi. Як вони сумують – боляче дивитися на це, бо ми так не можемо. Чи перевага ця наша уже цього разу над ними, якщо ми на це не здатнi, бо смуток – це бiль, i порадiймо, що нам його удiлено менше, нiж iм.

Із телефонних донесень iз киiвськоi квартири у Лiнкольн-центр на Манхеттенi я знав, що вiн не вiдходить вiд вхiдних дверей i чекае. Вiзуально видно, що цього разу, як нiколи, муки цi нестерпнi.

Але вулкана радощiв опiсля накопичення цих кiлькаденних болiв розлуки за пiвтора десятка тисяч кiлометрiв наче не було. Вiн був радий, але не так, як би мало бути. Вiд приступу радостi очi завше неначе випинаються зi своiх впадин, а тут нiби поволока заволокла. Була радiсть, але й смуток не проходив. Змiни одне на iнше не було, як завше. Було щось уперемiш. Смуток був сильнiший, нiж радiсть.

І вiд цього по квартирi поповзла тривога. Розум – вiн такий лiнивий i кволий. До нього доходить дуже повiльно. Чого б це? Нема резону для тривог. А душа, вона уже щось хоче сказати. Вона завжди знае все достеменно, бо вона, душа, не живе у тримiрному свiтi, як розум чи навiть тiло, – минуле, суще, майбутне. Для неi завтра – така ж реальнiсть, як i нинi чи вчора. Вона не розтроюеться на три часовi сфери, бо вона, душа, вiчна. Квантовий свiт, у якому ми перебуваемо у нашому душевному вимiрi, взагалi не знае цiеi часовоi тримiрностi.

І хоча не було у цьому жодного розсудливого сенсу, ми раптом вирiшили поiхати iз Ханни у клiнiку. Профiлактично – здати аналiзи. Ми, на вiдмiну вiд поводження iз самими собою, брутально втручаемося у iхнiй природний плин самовiдтворення. Людинi дуже хочеться бути хоч трохи Богом – спробувати себе у його ролi Творця. От сотворив вiн песика, а ми взялися його вдосконалювати, видозмiнювати, урiзноманiтнювати. Полiзли зi своiм примiтивним скальпелем у генний круговорот. І натворили своiм втручанням у первозданну матрицю незлiченну кiлькiсть порiд. Собак, котiв, коней, корiв. Генетика, селекцiя, цiла iнженерiя генна. То на людях розгулятися не можна аж надто, а на тваринах пiддослiдних – скiльки влiзе на буйну голову.

Натворили ми розмаiття усiх тих, котрi нам повiрили i дозволили у вiдповiдь на наше одомашнення взяти себе на операцiйний стiл селекцiонера. Спробуй виведи нову породу лева чи крокодила. Руку вiдкусить. А свiйськi тварини нам довiряють, тому ми вправляемося на них у тому, на що у ставленнi нас, людей, до самих себе накладено табу.

Не можна виводити новi породи людей? Як собак чи котiв. А чому – не можна. Давайте подивимося – який iз традицiйного гомо сапiенс вийде людський варiант пуделя чи ротвейлера.

Не можна. Як Бог сотворив, нехай так i буде. Хоча транс-гуманiзм знiмае це табу. ХХI столiття стане початком витворення новоi версii Людини – читайте мою дилогiю «Кiнець свiту: до i пiсля». Кiнець свiту – того, що був. І початок того, котрий наступае. Свiт постлюдей – люденiв. Якщо пiде так далi, як намiчаеться, то люди будуть робити iз собою так само, як вони роблять iз тваринами. Будуть виводити новi людськi породи. Я уже не бачу можливостi, щоб споконвiчне табу витримало цей напiр трансгуманiзму. Прорве, i то дуже скоро.

Добре це чи зле? Не знаю. Шукав вiдповiдi аж у двох томах свого iнтелектуального трилера «Сага про космологiчну долю людства», яка й була репрезентована на згаданому Конгресi тисячолiть, з якого я повернувся.

Але повернiмося до них, песикiв, – наше втручання у iхнiй геном iх послабило. Ветеринарiя каже, що чим досконалiша порода собаки, тим вона вразливiша фiзично. Така цiна – до вдосконалення у красi треба йти шляхом руйнування iмунiтету. І порода ротвейлера – серед них. Незважаючи на його фiзичну могутнiсть, я знаю, що вiн – вразливий. Треба дбати про нього. Треба часто ходити у клiнiку. Треба лелiяти. Бо цей породистий шедевр – не дикий i стiйкий, а рукотворний i слабозахищений.

З ним я бував у полiклiнiках частiше, нiж, так би мовити, iз самим собою. Не буду приховувати – я дуже потерпав за нього. Або швидше, переживав за себе. Боронь Боже, аби не сталося так, щоб у його хворобах була винувата моя халатнiсть чи легковажнiсть. Із самим собою також не варто легковажити, але ставлення до власного здоров’я – то твоя особиста проблема, а ставлення до його здоров’я – то вже не моя особиста рiч. Це вiдповiдальнiсть перед Богом за то-го, який сам не може дати собi раду, який не може сам ходити у клiнiки. То набагато поважнiша вiдповiдальнiсть, нiж загальноприйнята людська охорона здоров’я.




Якщо це кара, то за що?!

Якби цей день можна було би пропустити…


Отримавши виключно ствердну вiдповiдь на запитання про скарги на здоров’я, Ірина Олександрiвна, його лiкарка ще з дитинства, раптом доволi наполегливо порадила пiднятися на другий поверх i зробити УЗД. Ми ще нiколи не пiдiймалися сюди, де були кабiнети поглибленого ветеринарного обстеження. На самих лише обличчях господарiв домашнiх мешканцiв можна були прочитати, що у iхнiх улюбленцiв бiльше, нiж проблеми, раз треба йти сходами вгору.

Там же знаходилось мiсце, якого би краще уникнути за усе життя чи то людинi, чи то тваринi, – операцiйний вiддiл, з якого раз по раз розносилися котячi чи собачi жалi, коли довiрливi тварини попадали пiд нiж. Звичайно, таким велетням, як Ханни, робили анестезiю, бо хотiв би я бачити того хiрурга, який би наважився встромити скальпель у хоч i пригнiченого недугою, але набагато сильнiшого вiд людини звiра.

Ультразвукове обстеження виконував неприемний дядько iз масними i бiгаючими очима, який завше намагався всунути вартiсний препарат у клiнiчнiй аптецi, й у нього на писку було написано, що цей французький сироп рекомендуеться не через його лiкувальнi властивостi, а через тризначну цiну, з якоi перепадала немала дещиця запопадливому ветеринару. Люди цiеi професii здебiльшого вирiзняються особливою морально-етичною культурою, яку прищеплюють iм, напевно, не так зоотехнiчнi факультети, як самi iхнi пацiенти, якi все-таки не дають так фатально черствiти, як це робиться iз медичними лiкарями, бiльшiсть яких у своiх вiдвiдувачах бачать не так iхнi хвороби, як iхнi гаманцi.

Існуе категорiя людей, на жаль, не мала, а може, вона взагалi у бiльшостi, яка отримуе виключно насолоду сповiщати вам новину або просто казати слова, якi викликають бiль. Вам болить, а вiн радiе вiд того. У вiдповiдних умовах iз таких виходять слiдчi-садисти чи злочинцi-манiяки.

Ханни, як завше, чемно лежав на канапi, запитально дивлячись менi у вiчi, у яких знаходив абсолютну для його спокою вiдповiдь: «Так треба, це безпечно. Я поруч iз тобою».

Цього прочитання йому було досить, щоб iз грiзного звiра перетворюватися на покiрного пацiента. Як i ми, вони до лiкарiв ставляться неоднозначно. І рiч не у тому, що медичнi процедури здебiльшого дискомфортнi i потребують цiни, яка називаеться терпiнням. Вони точнiше вловлюють лiкарське професiйне лицемiрство. Тому тiльки через мою санкцiю на довiру вiн скоряеться моiй волi бути слухняним на дiагностичному помостi.

Очка ескулапа пiдозрiло забiгали. Було видно, що вiн починае кайфувати, що не вiщувало нiчого доброго. Чим далi вiн совав наконечником по животi, тим швидше його слизька фiзiономiя наливалася звiриним задоволенням. Вiн починав сопiти, а потiм бурмотiти лише йому самому зрозумiле заклинання. Вiн не особливо квапився i поводився так, неначе чекаючи митi, щоб вжалити якнайболючiше. Вiн навiть почав видавати звуки, схожi на спiв дяка над Псалтирем.

А далi… Були слова, якi вбивають. Якi контузять свiдомiсть i спонукають тебе шукати дверей iз дому реалiй i втечi вiд того, що раптом вриваеться у твое життя. Так стаеться, коли тобi дають раптом знати, що iз цiеi митi у тебе вже немае батька i немае матерi, у тебе вже нема попереднього розмiреного, трохи хаотичного i балагурного, iнодi не до часу, але все-таки терпимого i навiть приемного життя. І у цю фатальну мить ти вже не бачиш сенсу у власному життi, яке скочуеться до втрати сенсу. Бо якщо iх, найдорожчих, немае у мене, то нащо менi я – без них?

– Ого, ти диви. Ай-яй-яй, та тут усе усипано, – вiн мичав майже нечленороздiльно, ковтаючи слину, якою рефлекторно вiд кайфу налилася його паща. – Та то уже всьо. Уся черевна полость. Усьо.

Грiм влучив у мозок i поповз по пiдлозi. Белькотiння ветеринара ще нiчого не говорило, але його самовдоволена, вбивча iнтонацiя паралiзувала мою свiдомiсть до помутнiння в очах. Я хотiв дуже повiрити собi, що не розумiю, що вiн верзе. Що не знаходжуся на цьому клятому другому поверсi. Що усе це не зi мною. Так просто – не зi мною. Якусь паралельну дiйснiсть, що випустила з рук кермо, занесло сюди на слизькiй дорозi.

Як же так? Чому i за що? О нi, то не так, як сичить ця потвора у бiлому халатi. То неправда. Бо то не може бути правдою. Що вiн там знае чи розумiе, цей районний ветеринарний невдаха, що усе життя за копiйки заглядае котам пiд хвiст?!

Я можу зараз накинутися на нього з кулаками, а вже пiсля того що зробить з ним Ханни? Ми можемо запросто викинути його iз нашого життя… І що далi?

Але… Але справа не у ньому. Справа у нас з Ханни. Не може бути це з нами. Та що там ця зубоскальська нiкчемна iстота. Нiхто i нiщо не переконае нас, що це правда. І хто взагалi смiе сказати, що це так. Зрештою, е пухлини i доброякiснi. І цей апарат УЗД, судячи iз його вигляду, сто разiв уже списаний i пiдiбраний цим раймедпунктом десь на смiтнику. Ну що на ньому можна побачити. Якi осоружнi люди, цi лiкарi, ветеринари, ескулапи. Вчив iх ще до нашоi ери iхнiй Гiппократ – не нашкодь, а вони що роблять? Отак вбивають лише одним словом наповал.

І головне й абсолютно переконливе – Ханни аж iскриться життям. Ну який вiн хворий? Жодних, жоднiсiньких симптомiв. Аж пашить здоров’ям. Так само, як це було годину, мiсяць, рiк тому. Ну що змiнилося, люди добрi, що свiт наш перевернувся, що земля попливла пiд ногами.

Але рацiо уже рефлексувало якось загальмовано. Із емоцiйного ества насувався якийсь змiiний клубок, що застряг у горлi.

Із клiнiки я вийшов, хитаючись. Уже не я його, а вiн мене вiв на повiдку. Я оглядався довкруж здивовано – свiт неначе той самий, але вже на iншiй планетi болю i безсилля, яке паралiзуючим лезом розпанахувало мое ество. Терпке онiмiння сковувало кiнцiвки, неначе вичавлюючи iз живого тiла саму субстанцiю життя.

Тодi, на порозi клiнiки, на осоннi, я вперше заплакав. Не стидаючись i захлинаючись. Я ридав божевiльно i конвульсивно. Довго i голосно. Можливо, вперше пiсля похорону батька й матерi. І так безвладно, захлинаючись, як плачуть лише у дитинствi. Я просто втопився у власних сльозах, якi iз першоi краплини примножувалися в океан, з дна якого я не мiг виплисти. Сльози залили матерiальну дiйснiсть, котра, як недосяжний берег, зникала на видноколi.

Вiд мене сторонилися здивованi люди, що пливли сюди-туди зi своiми улюбленцями, боязно оглядаючись на ридаючого чоловiка.

Із цiеi митi менi судилося виплакати океан слiз. Може, даеш волю сльозам десь там у дитинствi, коли маленькi ще зовсiм беззахиснi люди не обростають оборонною крицею й оголеними душами вловлюють щонайменший бiль, який топлять потоки прозороi кровi, що виливаються iз першоджерел людськоi душевноi наготи.

А вiдтак, виростаючи, замулюемо цi криницi огрублими вiд отриманих синцiв берегами, бо дорослi не плачуть. Дорослим плакати не личить. Лiпше личить довести до ридань iншого, нiж самому скривитися. Дорослi черствiють, i це входить у норму. Плаксивiсть – це така слабкiсть. Не дай Боже, щоб хтось побачив, як ти зламався. Треба триматися у своiй грубiй збруi впокореного життям скакуна. І особливо – коли йдеться про сильну половину. Коли людський самець вбивае, мордуе, тодi вiн лицар, а коли плаче… Слабак.

Ми, як завше пiсля вiзиту у клiнiку, повернулися в машину. Щоб далi iхати за мiсто. Але я не мiг зрушити з мiсця. Бо як бути за кермом, коли весь свiт перед тобою втопився у твоiх сльозах.

Я сидiв, впершись головою у кермо, завмерши, неначе все ще сподiваючись, що зараз вибiжить рятiвна наша дорога Ірина Олександрiвна i своiм найлагiднiшим у свiтi голосом скаже, що усе не так, що вкралася прикра помилка, що все е так само, як було.

Але вона не вибiгала. І дверi клiнiки, за якими ми щойно отримали смертний вирок, були зачиненi для нас, як врата раю, до якого нам немае вороття.

Очевидно, е якийсь у тобi всерединi резервуар, який вичерпуеться i потребуе часу, щоб знову наповнитись. Тому ми не можемо плакати без упину. Потрiбна пауза, щоб вилитi назовнi запаси рiдкого болю знову наповнилися по вiнця. Вiд плачу ми не слабнемо. Чи, навпаки, виснажуемося так, що доходимо до такого ступеня отупiння, що вже не чуемо болю.

Окрiм тупого ескулапа i його допотопного ультразвуку був ще вiн. Сам мiй дорогий Ханни, який анi рухом, анi поглядом, анi звуком не подавав жодних ознак тривоги. Не мiг я знати, що таким спокiйним i просто немислимо безтурботним вiн буде до кiнця.

Ми мiряемо iх по собi, бо нас лише одна думка про кiнець спопеляе страхом. Найтрагiчнiша мiстерiя гомо сапiенс – ми нiколи не зможемо змиритися iз усвiдомленням, що нам треба колись пiти звiдси. Серед 500 мiльярдiв нейронiв нашого мозку немае такого, який би мiстив цю рефлексiю. Зробив нас Всевишнiй смертними, а рецептор сприйняття смертi у конструкцii нашоi свiдомостi не передбачив.

От як би було, якби ми, iз нашою богоподiбнiстю, несумiснiсть життя iз вiчнiстю сприймали як належне. Життя на Землi сприймали б як мандрiвку чи вiдрядження, у якому для небесноi канцелярii день прибуття i вiдбуття зараховуеться, як один при нарахуваннi добових. Побули, помандрували, хоча iз болем, але не так фатально повернулись, звiдки прийшли. Якби так було запрограмовано у нашому мозку. Якби…

Ми не коримося смертi навiть тодi, коли вона уже торжествуе свою перемогу.

Дуже важко у станi шоку знову пiймати кермо розсудку. Дуже важко прийти до тями, коли стрес, як зашморг, паралiзуе волю. Авто слухае моi машинальнi команди i рушае з мiсця, а як менi зрушити iз цього мiсця, у якому в мене поцiлила блискавка.

Але враз увесь цей стресово-шоковий обруч мусив трiснути, увесь цей розпухлий струп мусив розiрватися, бо усiм моiм еством оволодiвала iнша сила, ресурси якоi в людинi можуть бути невичерпними. Коли тобi кажуть, що у твое життя вповзае невблаганно бiда, ти не вiриш! Ти наiвно та безапеляцiйно запитуеш – чому? Якщо це кара, то – за що? І не знаходячи вiдповiдi, ти отримуеш единий можливий карт-бланш – боротися! Про якi такi ядернi реактори ви говорите, якими такими атомними бомбами лякаете. Нема у природi могутнiшого вибуху сили енергii, нiж воля Людини, яка приймае рiшення Б О Р О Т И С Я.

Яка враз аж до посинiння тисне на спусковий курок i цiлиться у смерть!

О нi, ще не вечiр. Ми ще поборемось з тобою, Ханни!




Я зарiжу тебе, Смерте, сталевим скальпелем Волi!


Чи справдi так було, чи то я вбив собi в голову, але я мав переконання, що, залишаючись на самотi у своiй робiтнi за мiстом i даючи волю думкам, я вiв цю вiчну бесiду зi Всесвiтом разом з ним.

У ньому було iмплементоване якесь особливо гостре вiдчуття дiйсностi, якою вiн тiшився, як щораз новою iграшкою. Чи то швидкоплинна пiдкарпатська рiчка, чи вперше побачена на сiльському пасовиську череда корiв, чи рвiйний галоп коней за воротами, чи галасливi шведи на Євро-2012 у Шевченковому парку, чи калейдоскоп краевидiв за вiкном мандрiвного авто, чи випадкове знайомство iз незнаною красунею його роду, – кожне дотикання до Життя поглинало непiдкупним захопленням усе його ество.

Кажуть, вони копiюють нас. Але я певен, що у цiй пiзнавальнiй невтоленностi життям я копiював його. Я милувався тим, як вiн милуеться свiтом, i менi хотiлося так само. Ханни неначе щораз вiдточував мою власну гостроту сприйняття довкiлля, у стосунках iз яким ми увесь час сповзаемо на найнижчий, банальний рiвень. І свiт не може бути банальним. Нiде i нiколи. Навiть одна й та ж мiсцина чи у тебе у дворi, чи на знайомих з дитинства вулицях, навiть одна й та ж людина у розмовi за кавою чи на трибунi публiчного велелюддя у новому часовому вимiрi вигравае перед твоею буйною уявою щораз новими барвами.

Не вiдвертайся. Розплющ очi. Бо сьогоднi – то вже не те, що було вчора. Так мене вчив щоранку Ханни, який так радiв, аж пiдскакував, що новий день настав, i ми його проживемо, й це i е той найдорожчий iз подарункiв, який може тiльки бути для живоi людини. На, маеш ще один день iз долонi Всевишнього. Живи i тiшся!

Але у всьому цьому розмаiттi його незлiченних уподобань свiтом був один ритуал, який вiн звершував iз неймовiрним пiететом. Щоранку ми пiсля неодмiнного пiшого моцiону снiдали разом у кухнi. Завершуючи, як правило, на мить ранiше, вiн якось чинно чекав, а вiдтак iз останнiм ковтком кави у моему виконаннi зривався з мiсця i нiсся, неначе на крилах, сходами на другий поверх – у робочий кабiнет. А вiдтак я чвалав за ним.

То я знаю, що моя вербальна майстерня, у якiй я на своему шлiфувальному верстатi виточую Слово, е тим проведенням Часу, яке зближуе iз Сенсом. То е мое мiсце моеi зустрiчi iз самим собою. Це, до речi, велике щастя, коли ти не розминаешся зi своiм справжнiм «Я», яке у квантовому, не матерiальному i не суспiльному, вимiрi не пiддаеться корекцii.

Трагедiя людини, коли вона розминаеться зi своiм призначенням i звiкуе вiк, живучи чужим життям. Менi здаеться, що iз бiльшiстю так i трапляеться. Скiльки генiiв вбили у собi незлiченнi яппi у коморах ТНК, висушенi клерки у банках, зберiгаючи чужi грошi у безплiднiй гонитвi за грiшми своiми, унiфiкованi бюрократи у державних конторах, у яких уже своя гонитва iз переслiдуванням – за кар’ерою, як за фата морганою. У цiй гонитвi за грiшми i добробутом вони затоптали самi себе.

І коли сугестивна деталь видаеться менi досконалою пiд моiми руками, я переживаю блаженство творення, заради якого варто жити. Але чому це блаженство так тiшить його душу? Чому iз таким натхненним завзяттям вiн – ну просто гонить мене на другий поверх до роботи?

Ну то я, може, щось нинi та сотворю, а тобi що з того? Я справдi не перебiльшую – у творчiй сферi ти можеш написати цей рядок нинi або завтра, а можеш взагалi нiколи не написати. У письменника – нема начальника! Хоч – пиши. А можеш лежати, плювати i ловити. І моiм начальником був Ханни. Лежав собi поруч, мiй спiвавтор, поклавши голiвку на лапки, i кайфував, бо я – працюю.

Я радий за тебе – кажуть часом люди один одному, здебiльшого фальшиво, бо серед людей практично не бувае, щоб чужi успiхи приносили радiсть. У 99 випадках iз 100 приносять не радiсть, а те, що е ii протилежнiстю, – найзгубнiшу отруту, якою е заздрiсть.

А вiн так радiсно гнав мене до роботи, бо радiв за мене. Бо отут уже, на мiжродовiй скалi, мiж ними i нами, справдi дiе недосяжний для внутрiшньородових людських взаемин закон радостi за успiхи ближнього. Хоча звiдки вiн знав, що оте клацання на клавiатурi, яка його, дрiмаючого поруч, заколисувала, приносить менi насолоду? Я ж жодним чином не виявляв ii напоказ, як це здебiльшого роблять люди у станi радостi, вибухаючи звуковою канонадою вдоволення, а то й ритуальними танцями тiлесноi рефлексii. Навпаки, письменник що тiснiше зливаеться в екстазi iз музою, то сумирнiше поводиться. Щоб не сколихнути тишу, як колискове ложе благодатi. А вiн знав про мою радiсть. Знав i насолоджувався тут, поруч зi мною, наче був спiвтворцем нашого спiльного писемного откровення.

Напевно, сумирно сидячи обабiч мого робочого столу, вiн, яко мiй охоронець, берiг той штиль спокою i тишi, у якому iз океану континiуму смислiв передi мною виринали таiнства пiзнання у декодованих Словом iстинах…

Жоден iз 500 мiльярдiв нейронiв мого мозку не мiг повiрити у те, що наплiв цей осатанiлий ветеринар. І то не була невiра у лiкарський дiагноз, бiльшiсть з яких, до речi, не вiдповiдають дiйсностi, бо не е таемницею, що медицина з часiв Гiппократа лiкуе нас здебiльшого не вiд того, на що ми хворiемо. Бо вiдсоток точних дiагнозiв незрiвнянно менший, нiж точних.

І рiч навiть не у бiдолашнiй медицинi. Я не мiг у жодний спосiб i за жодних обставин в одну фатальну мить повiрити у те, порiвняно з чим iсторiя свiтовоi медицини е сущим дрiб’язком, – я нiяк i нiзащо не мiг повiрити, що можливе мое життя без Ханни.

Звiльнена iз цупких обiймiв стресу, враз багаторазово примножена воля розпочала у моiй свiдомостi колосальну мобiлiзацiйну роботу. Вихiдна позицiя – пiдняти на ноги усю сущу столичну ветеринарiю. У своiх твердих i вiдчайдушних намiрах я не бачив бар’ерiв, якi були би нездоланними. У моiй уявi поле моеi битви за нього сягало Космосу.

Менi не раз доводилося бувати у районних лiкарнях, у яких виривання людей iз обiймiв смертi робиться в умовах, несумiсних iз самим людським життям, точнiше сказати, тут перед вами наяву у всiй своiй злочиннiй наготi несумiснiсть призначення держави i гiдностi людини. Охорона здоров’я – найкорумпованiша сфера, а стан медичних закладiв такий, що уже нема рiзницi мiж лiкарнею i моргом. Уже лише цього досить, аби щодня робити Майдан i просто фiзично знищити те ненаситне бадилля, яке називаеться олiгархат. Тому я й не знаю, як ставитись до ветеринарних госпiталiв у мегаполiсi, до рiвня якого, як до неба, 90 вiдсоткам усiеi людськоi охорони здоров’я у державi.

Але у сповiдальнiй настановi не можу не сказати, що не було цiни задля порятунку Ханни, що була би для мене зависокою. Коли я згарячу говорив, що готовий будинок продати, аби його врятувати, то це була правда, божевiльна для тих, хто слухав вiд мене таку для здорового глузду маячню. Менi навiть у голову не приходило, що це дорога чи енергозатратна вiйна за мого друга. Мене жах проймав вiд однiеi-единоi думки – що я зроблю не все можливе i неможливе, щоб його врятувати.

Не важко було вирахувати того ескулапа, який мав найвищий рейтинг у ветеринарному свiтi.

Цей чоловiк, водночас власник, головний лiкар i хiрург, викликав довiру. До моеi категоричноi до оскаженiння невiри вiн поставився iз абсолютно щирим розумiнням. Перед ним сидiв фанат iз палаючими очима, який не вiрив не те що в онкологiчний дiагноз, а й у саму можливiсть загрози. Вiн бачив перед собою справдi двоногого звiра, готового битися за життя звiра чотириногого не на життя, а на смерть. Я не знаю, чи траплявся цьому госпiтальеру коли-небудь такий вiдвiдувач. Спрацьовував iмператив, категоричнiсть якого не мiг зламати нiхто i нiщо, – цього не може бути, бо цього не повинно бути нiколи.

Доктор зробив у цю переломну мить головне для мене на моему шляху боротьби – вiн погодився, що дiагноз цiлком може бути несправжнiм. Навiть не фiфти-фiфти, а на нашу користь, бо жодних iнших симптомiв, окрiм вiзуальноi маячнi на УЗД, не було. А коли так, то е дуже мало пiдстав, а може, iх i взагалi немае, щоб опускати руки.

Здаеться, сам Ханни думав виключно синхронно iз моiм фанатичним оптимiзмом. Вiн iз пiдкресленою чемнiстю дався знову висадити себе на кушетку перед монiтором нового УЗД останнього поколiння, тепер уже в елiтному ветеринарному госпiталi.

Не знаю чому, але дii лiкарiв виключно за iнструкцiею менi iмпонували. Може, то були лише ритуали для омани довiрливих вiдвiдувачiв клiнiки, але, на вiдмiну вiд попередньоi халтури, тут вважали за необхiдне виголити у мого друга живiт перед обстеженням. Поводилися наче не фальшиво, на гранi – фаховiсть i стараннiсть.

Я стежив пiд мiкроскопом за кожним рухом лаборантiв, i мiй ретельний аналiз дiй лiкарiв, за якими я спостерiгав iз нечуваною вимогливiстю, давав менi надiю, що iхнiй професiйний пiдхiд i сумлiнне ставлення неодмiнно дадуть позитивний результат. Я заспокоював себе, що iхня сумлiннiсть поборе мою бiду.

Обстеження тривало недовго, хоч i ретельно. Ця магiя проникнення людини у живий органiзм якимось фотографiчним способом викликае дуже розмаiтi вiдчуття. Адже знову ж таки, що там дiеться всерединi унiкального бiохiмiчного виробництва, яким е продукування життя, усi технiчнi засоби вiд елементарного рентгена до фантастичних лазарiв не дають стовiдсоткового вiдображення.

Так, приблизно. Майже на око. Триватиме далi життя, а чи цей, сотворений Всевишнiм неймовiрно складний агрегат бiологiчного носiя життя опинився пiд невiдворотною загрозою, коли запрограмований Ж И Т И органiзм потрапив пiд таку небезпеку, яка е нездоланною для усiх його неймовiрно потужних ресурсiв захисту.

Допоки Ханни лежав пiд монiтором розмаiтих медичних пристроiв вiд модернiзованого рентгена до лазерних ультразвукiв, усе це дiйство зi встановлення ресурсiв життя у цьому дорогому менi живому ествi вершилося у моему розтривоженому, а то й розсипаному свiтосприйняттi, яке зазнало лише тиждень тому бомбардувань своiх мембран на тому ж таки Конгресi Глобального Мозку, де наймудрiшi з людей схожим чином анатомiзували людство.

Я вершив боротьбу за Ханни в той час, коли людина стоiть на порозi створення штучного Розуму, який е найскладнiшим витвором Творця, як мiнiмум, в масштабах Галактики, iз ii мiльйонами мiльярдiв планет, таких як Земля. Ну то й що? А те, коли уже не Жуль Верн чи Герберт Веллс, а головний iнженер Google Рей Курзвейл та бiотехнолог iз Гарварда, легендарний Джордж Черч, здiйснюють урядовий проект Конгресу США iз перенесення субстанцii Людини, якою е ii свiдомiсть, що мiститься у ii мозку, iз бiологiчного на небiологiчний носiй, а це означае подолання смертi й здобуття кiбернетичного безсмертя.

Коли феноменальний нанотехнолог Ерiк Дрекслер стверджуе, що завдяки мiкрочiпам величиною у кiлька нанометрiв, а людський волос становить вiд 60 до 100 тисяч цих одиниць вимiру, завдяки цiй рукотворнiй реконструкцii людського органiзму у складальному цеху молекул можна так вiдремонтувати той самий, поки що незамiнний бiоносiй, що людина може жити у власному тiлi, у якому, як у застарiлому «Запорожцi», можна замiнити усi без винятку запчастини вiд печiнки до серця, – може жити сотнi рокiв. Я написав про це дилогiю у жанрi iнтелектуального трилера, я все це чув на власнi вуха, допоки Ханни чекав мене iз Нью-Йорка.

Потрясiння пережитого i почутого на Конгресi iз порядком денним – як осягнути безсмертя – все ще володiло мною i додавало менi сили, коли у своему конкретному життi я боровся iз тою клятою смертю, яку наврочили на голiвку мого найдорожчого друга.

Однак цi свiтила глобального Розуму залишилися там, на помостах Манхеттена. А тут передi мною – абсолютне свiтило у бiлому халатi. Дивлюся на нього, як на самого Бога, коли вiн врештi завершуе совання наконечником УЗД. Вiн не такий, як той, мавпоподiбний, котрий радiв перед тим, як винести незаслужений вирок. Цей справдi думае, чи розiгруе передi мною мислителя, наганяючи цiну. Але я не маю права звинувачувати людину, яка не квапиться.




Конец ознакомительного фрагмента.


  
Текст предоставлен ООО «ИТ»
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию:https://tellnovel.com/ru/baz-v_vasil/honey-rotveyler-bozhiy