Княгиня i хан Валентин Лукич Чемерис Історiя Украiни в романах В одному з останнiх романiв Валентин Чемерис (1936–2016) пише про рязанську княгиню Євпраксiю i хана Батия, онука завойовника Чингiсхана, воiна i також завойовника… У сiмнадцять вона вийде замiж за княжича Федора, через рiк народить йому сина, а ще через рiк ii чоловiк на чолi посольства вирушить у ставку Батия. Хан, дiзнавшись про незвичайну вроду жони Федора та бажаючи принизити гiднiсть руського князя, зажадав, щоб вiн привiв дружину до його намету. Ображений Федiр вiдмовився i був убитий за наказом Батия. Татари увiрвалися в мiсто, жорстоко розправляючись з мешканцями. Живою мала залишитися лише княгиня Євпраксiя – так повелiв Батий… Текст подано в авторськiй редакцii Валентин Лукич Чемерис Княгиня i хан Історичний роман Текст подано в авторськiй редакцii Пролог І чудовисько хоче любовi Чудище обло, озорно, огромно, стозевно и лаяй.     В. К. Тредiаковський Жило-було на бiлому свiтi одне Чудовисько[1 - Чудовисько – жахлива фантастична iстота, потворне страховище; так кажуть i про людину з негативними рисами й такими ж моральними якостями, надзвичайно жорстоку, люту i т. iн. (За тлумачним словником украiнськоi мови) (Тут i далi прим. авт.).]… А втiм, не одне. Чудовиська у нас завсiди щедро водяться – не переводяться. І не жило те Чудовисько, а просто було. Існувало. Не живе, але й не мертве. Це Красуня жила. Та, яку згадане Чудовисько переслiдувало, жадаючи «спiзнати ii красу». І ось як усе було i як воно колись закiнчилося. Хоча – чому колись? Хiба тепер красунь немае? А коли е, то е й чудовиська, до неi ласi. Бо, як сказано в одному стародавньому манускриптi, «Чудовисько завжди знайде Красуню, бо не може заспокоiтись, що, крiм нього, Чудовиська, у свiтi бiлому чомусь е ще й Красуня i належить вона iншому, тому Чудовисько неодмiнно забажае ii спiзнати i «потiшитись ii красою», тож Красуню вiд Чудовиська може врятувати лише ii смерть…» Хоча бувае i навпаки, як то сталося-трапилося, коли красуня Кюрбелдiшин-хатун смертю покарала в першу шлюбну нiч найбiльшого завойовника тих часiв… Так, так, самого Чингiсхана. І хоч iсторiя ця не з наших днiв – минуло вже чи не тисяча лiт, – але вона все одно сучасна, бо в усi часи iснували красунi й чудовиська. Існують вони й сьогоднi, iснуватимуть i завтра-позавтра. І завжди чудовиська жадають потiшитися вродою красунь. Спершу автор хотiв було назвати свiй твiр «Красуня i Чудовисько», але своечасно пригадав, що у свiтовiй лiтературi вже е твiр iз такою назвою. І, здаеться, не один i не в одного народу сюжет цей, як кажуть, мандрiвний. І в усiх варiантах казки вiдбуваеться те саме казкове дiйство: Чудовисько, захопившись Красунею, врештi-решт, перероджуеться. Якщо воно звiроподiбне, то вiдбуваеться його трансформацiя, перетворення – пiд чарами любовi. Себто любов рятуе Чудовисько, i воно стае не просто кращим, не просто Принцом, а – Прекрасним Принцом. Хоча це – казка. Розповiдний народнопоетичний або писемно-лiтературний твiр про ВИГАДАНІ ПОДІЇ ВИГАДАНИХ ОСІБ (видiлення мое. – В. Ч.), iнодi за участi фантастичних сил; те, що не вiдповiдае дiйсностi, вигадка, байка. Одне слово, казка. Тож у нiй все можливе, все-все. Але ми – про життя. Реальне i про його – реальних, а не казкових – красунь i чудовиськ. Отже: жила-була одна жiнка. Для зручностi назвiмо ii Красунею. Замiжня. Гарного чоловiка мала, але… Потай – як це частенько й трапляеться – зустрiчалася з коханцем. Чи не цiлий рiк. Не вiдаючи, що вiн (коханець ii) – манiяк. Душогубець, який уже погубив (iсторiя справжня), жорстоко убивши 26 людей (жiнок перед тим ще й гвалтував). Тож назвiмо його для зручностi Чудовиськом. Та вiн таким i був – Чудовиськом, якого вже давно чекала шибениця чи куля в потилицю. І його вже не один рiк розшукували правоохороннi органи, а вiн, убиваючи людей безневинних, у перервi мiж своею «основною роботою» зустрiчався iз замiжньою жiнкою, яку буцiмто кохав. Хто вiн був насправдi – та жiнка (Красуня) не вiдала. А любов у них була така, що нi пером описати, нi словами розказати – за ii власним зiзнанням. Красуня довго зустрiчалася зi своiм коханцем, що вирiшила розлучитися з чоловiком, i вони (коханець той був нежонатий) уже готували заяву до ЗАГСу. Але не встигли – коханця, нарештi, викрили i схопили правоохоронцi. І лише тодi жiнка дiзналася, що коханець, з яким вона мала ось-ось iти до ЗАГСу, манiяк-душогубець i на його рахунку 26 загублених душ. Загублених жорстоко i в муках нелюдських. І що ж? Чи Красуня бодай просто жахнулась, коли ii коханий виявився Чудовиськом? Де там! – Я його кохаю, – сказала вона. – І кохатиму, хоч би що там було i хоч би ким вiн не був. – Але ж вiн… душогуб! Тими руками, що вас обiймав (до речi, мiг i вас пiд кепський настрiй вiдправити на той свiт), вiн душив людей! Манiяк! Божевiльний! Скiлькох людей погубив у таких муках жорстоких, що iх навiть уявити страшно – муки катованих ним приносили йому задоволення i сексуально збуджували його. – Ну що ж, – у вiдповiдь Красуня, – але це для вас вiн, як ви кажете, манiяк, а для мене – коханий. Я його любила i любитиму, хоч там як. Засудили ii коханого манiяка до смертноi кари, але через скасування у нас такоi – до довiчного ув’язнення. Тюрма до смертi. А Красуня, готуючись iти замiж за те Чудовисько, вже шие весiльну сукню. Навiть засудженi до «вишки» можуть за бажанням узяти (перебуваючи у в’язницi) шлюб. У нас демократiя. Кожний манiяк, хоч би скiльки вiн погубив душ, мае право на збереження власного життя i на певнi потреби у в’язницi. Йому зберiгають життя, йому створюють отi умови. Наша Красуня, приготувавши весiльну сукню, чекае визначеного дня, коли ii в тюрмi обвiнчають з манiяком, якого вона ще кохае. А там… Пiсля шлюбу Красуня буде iздити на побачення зi своiм Чудовиськом (в’язнi мають право на одне щомiсячне короткотермiнове побачення i одне тривале побачення щокварталу). І Красуня буде iздити у тi днi любитися з Чудовиськом – виявляеться, i таке право у них е. Ось таке воно, життя. Чудовисько, закохавшись у Красуню, пiд дiею любовi стало Прекрасним Принцом. Але це в казцi. В реальному життi, як бачимо, Красуня, закохавшись у Чудовисько, стала… Нi-нi, не Прекрасною Принцесою, а як i ii коханий, просто чудовиськом. У чому сенс людського iснування? – запитуемо ми. – Може, в пошуках любовi? Слово «любов» часом вимовляють млосним голосом, аж трохи заплющивши очi. Але ж любов бувае рiзною, самою романтикою це поняття не обмежуеться. Не менше п’яти видiв. Це – за класифiкацiею фiлософа Ерiха Фромма. Їх вiн описав у своему творi «Мистецтво любовi». (Всi види любовi в цiй працi називаються об’ектами, а саме почуття розглядаеться як шлях пiзнання таiн людини.) Братська любов – це почуття базуеться на вiдчуттi едностi з iншими людьми. Це любов мiж рiвними. Материнська любов. Або ще – батькiвська. Але вона з’являеться не лише у батька-матерi до дитини, це вiдчуття виникае з бажання допомогти слабшому, безпомiчному. Любов до себе. Фромм вважае ii необхiдною умовою для виникнення любовi до iншого. І ще Фромм вважае (мабуть, справедливо): людина, яка не любить себе, не здатна любити взагалi. Любов до Бога. Фромм вважае ii основою всiх видiв любовi. Еротична любов – чуттеве почуття двох дорослих людей одне до одного. Така любов вимагае повного злиття, едностi зi своiм обранцем. Природа такоi любовi – виняткова, тож таке почуття може iснувати i в гармонii з iншими видами любовi, i бути самостiйним пориванням. Ще варто згадати платонiчну любов, що поеднуеться з прiзвищем фiлософа Платона, – пiднесене почуття, засноване на духовному потяговi без будь-якого фiзичного зближення. Але Ерiх Фромм не обмежився описами п’яти видiв любовi, вiн розглядае ще двi протилежнi форми – творчу любов i руйнiвну. Перша пiдсилюе вiдчуття повноти життя, передбачае виявлення турботи, iнтересу, душевний вiдгук i може бути спрямована як на людину, так i на предмет чи iдею. Друга ж – руйнiвна – пориваеться позбавити волi коханого, вона, по сутi, е нищiвною силою. Це, зрештою, манiя. Хвороблива любов. Давнi греки називали ii «безумством вiд богiв» i вважали справжньою карою. Бо така любов е одержимiстю, змушуе страждати закоханого i часто передаеться об’екту пристрастi. Це почуття – деструктивне, воно наказуе бути весь час поруч з об’ектом обожнювання, змушуе вiдчувати божевiльну пристрасть i ревнощi. Одне слово – це любов-манiя. Себто хворобливий стан психiки, для якого е характерним зосередження свiдомостi й почуттiв на якiйсь однiй iдеi, об’ектi тощо. Зрештою, любов-манiя близька до манiяцтва, коли й манiяк-убивця може стати предметом захоплення й поклонiння. Чи – любовноi пристрастi. Така любов-манiя е божевiллям, потьмаренням розуму i може спалахнути до будь-якого злочинця i кривавого манiяка-ката, i може призвести (i призводить) як до вбивства, так i до самовбивства, коли вiн покине ii чи вона покине його… Яка любов найсильнiша – сказати непросто, адже все залежить вiд того, що вважати силою. Якщо мати на увазi напругу пристрастей, то тут нiщо не може зрiвнятися з манiею та еросом. Але такi почуття недовговiчнi й часто руйнiвнi, що не тiльки iнодi руйнують психiку й душу, а знищують i самого об’екта. Іншi види любовi не породжують такоi бурi емоцiй у душi, зате здатнi супроводжувати нас дуже довго. Інодi i все життя. У автора, мiж iншим, уже е оповiдь пiд назвою «Красуня й Чудисько» (див. його книгу «Заповiт нiчного демона», Киiв, 2012 р.). Тож iще один варiант цiеi теми, аби не повторюватись, автор назвав «Княгиня i хан», хоча суть вiд цього не змiнилася. І ось що сталося, коли Чудовисько дiзналося про Красуню i забажадало «изведати ее красоту»… Отже, це повiсть про Княгиню i хана, рiк 1237-й… Є в Рязанськiй областi (Росiя) мiсто Зарайськ, назва якого походить вiд стародавнього церковнослов’янського слова «заразитися», тобто вбитися на смерть. У Зарайську й жила героiня пiснi, що хвилюе й тепер, наче сьогоднi вона створена: Вновь доносят нам были: Русь святою была, Жаль, что мы позабыли Наших предков дела. Здесь младенец и старый Нашу веру хранил, Мудрый воин удары От Руси отводил. И князья проливали Благородную кровь, Вдовы не отдавали На попранье любовь. Так рязанка-княгиня В неком граде жила. Евпраксия ей имя, Молодая жена. У стародавньому манускриптi так буде записано: «Мало хто поки що знае, що прекрасна повiсть про ii любов i подвиг, як зоря, що впала, сяйнувши в глухiй ночi, вона назавжди залишила в ii пiтьмi алмазний iскристий слiд, навiки вписана тепер у руськi святцi: не так давно ii визнано святою. За що i чому?» Євпраксiя жила в часи монголо-татарського iга i здiйснила свiй подвиг тодi, коли, стiкаючи кров’ю, Русь лежала в попелищах, сплюндрована i пограбована набiгами лютого ворога. Щоб вiдкупитися вiд нього та отримати хоча б якийсь передих, рязанська земля послала до Батия посольство з багатими дарами. Вирушив до татарського хана «бити чолом», аби пом’якшити його серце (якщо тiльки воно в нього було, в чому виникав великий сумнiв), князь Федiр Зарайський. А вдома вiн залишив красуню-жону, кохану Євпраксiю, яку любив понад усе в свiтi, i трирiчного сина Іванка… Поiхав, не пiдозрюючи, що Чудовисько те, як через вiки й писатиме поет Василь Тредiаковський, було «обло, озорно, огромно, стозевно и лаяй». Сказання перше Де ти була, коли я тебе ще не знав? Нi-нi, це iз сучасноi пiснi, вельми, до речi, популярноi: Где ты была? В каком ином краю? Где ты была? Все дни, всю жизнь мою? Где ты была? Ликуя и скорбя, Где ты была, что я не знал тебя? Коли б княжич рязанський Федiр Юрiйович, як вони, нарештi, познайомились, запитав: «Де ти була, коли я ще не знав тебе? В Рязанi тебе не було, iнакше б ти вже була моею», Євпраксiя – тодi ще юне дiвча – вiдповiла б: – У Рязанi мене тому не було, що ранiше я була вдома. Нi-нi, не в якомусь там царствi, як i не належала вона до якогось чи не мiфiчного царського роду. Це лiтописи запевняють, що Євпраксiя була «iз царського роду». Якого саме, з якого царства – не уточнюють. І Євпраксiя не належала до царського роду. Бо нiякого царського роду не було. А написали так ваговито. Знай, мовляв, наших! Бо нашi князi – навiть удiльнi – одружуються лише з царiвнами, тодi як Євпраксiя була родом iз… …не повiрите, з Уманi. Хоча знана в iсторii як свята Євпраксiя Рязанська. Як писав один iз авторiв, здаеться, теж уродженець Уманi, на половинi шляху мiж Киевом та Одесою, серед сухих дiбров i родючих полiв, мiлких рiчечок i багатих рибою ставкiв розташувалося невелике привiтне i затишне мiстечко Умань. Своею назвою мiстечко зобов’язане однойменнiй рiчцi Уманцi (в лiтописi – Уми), нинi напiввисохлiй, ледве примiтнiй, хоч вона бувае й повноводою. Кошовий отаман Іван Сiрко, «выйдя на лодках из Запорожья с большим войском, проплыл вверх по Бугу до города Уманя, против Уманя выгребся на сушу, прибрал к себе много войска, разгромил татарские улусы…». Так писатиме уманський полковник Іван Безпалий. Перша згадка про Умань – у судовому документi за 1616 р. Але й столiттями ранiше Умань iснувала – i в часи Великого князiвства Литовського, i ще ранiше. Зокрема, i в часи князя Ольгерда, який знищував татаро-монголiв i пiсля сплюндрування ними Киева в 1240 р. Понад два столiття кримськi татари грабували i спустошували украiнську землю, захоплюючи люд та женучи його в неволю тисячами (ясир), щоб потiм iх перепродувати на турецьких невiльницьких ринках. Згодом Польща, уклавши з Литвою унiю, захопила землi Волинi та Киiвщини. У 1609 р. комiсiя Речi Посполитоi, оглянувши «пустиню Умань», описала ii природнi кордони i тi населенi пункти, що там тодi iснували. І назвала украiнськi землi, що межували з Диким Полем аж до Бiлоi Церкви i не були власнiстю феодалiв, «пустинними». Сьогоднi Умань – мiсто обласного значення, адмiнiстративний центр Уманського району Черкаськоi областi. Розташована над рiчкою Уманкою (басейн Пiвденного Бугу). Досi час заснування Уманi невiдомий. Сеймовим актом 1609 р. «пустиня, що йменуеться Уманню» пожалувана була у вотчинне володiння брацлавському старостi Калиновському. Ця «пустиня» мала в окружностi до 300 верст. У тi далекi часи сусiдами уманцiв були кочiвники, тож вони часто робили набiги на поселення слов’ян, а тому мiсто постiйно змiцнювалося мурами. У тих мiсцях археологи знайшли рештки поселень часiв палеолiту, трипiльськоi культури, перiоду пiзньоi бронзи, черняхiвськоi культури, часiв Киiвськоi Русi, а неподалiк вiд мiста виявлено скитськi кургани. У XIII ст. цi землi захопили монгольськi орди – спокою та безпеки там нiколи не було. Але люди все одно жили, оточували стiнами своi поселення, працювали коло землi зi зброею в руках. Євпраксiя й була родом iз тiеi Уманi. Народилася вона i виросла в сiм’i тамтешнього удiльного князя Веслава Уманського у 1216 р. Умань чи, як ii ще називали, Уманя, тодi була оточена дерев’яними стiнами, i коли батько-князь iз воями своiми вирушав у похiд, Євпраксiя разом iз матiр’ю пiднiмалася на стiни до заборол, i звiдти вони махали бiлими хустками вслiд дружинi, що зникала в степу… І скiльки себе пам’ятала Євпраксiя (маленькою ii звали Праксею або Парасею), стiльки й проводжала батька в похiд iз високих дерев’яних стiн. Бо скiльки пам’ятала себе, стiльки й нападали кочовики на iхню Уманю, i горiла вона не раз, i траплялося, що й дощенту ii руйнували, але Уманя знову i знову вiдроджувалася з попелу – мабуть, невмирущою була. Та попри все, уманцi жили. Бiльше з тривогою, нiж зi спокоем, але де подiнешся? На Киiв уже була надiя слабка – Киiв, колись такий могутнiй стольний град Русi, занепадав. (Край йому покладе монголо-татарське нашестя 1237–1242 pp.) Але киево-руськi землi ще ранiше перестали становити едине цiле. Про тi часи iсторики писатимуть: у перше десятилiття XII ст. закiнчився ранньофеодальний перiод Киiвськоi Русi та почалася епоха феодальноi роздробленостi. Не затихало i не вгамовувалося полiтичне суперництво князiвських династiй Русi, виникла система дуумвiрату – правлiння на киiвському столi князiв iз двох ворогуючих князiвських лiнiй, якi не бажали поступатися першiстю одна однiй. Напружена мiжусобна боротьба князiв i князiвських угруповань швидко вела до занепаду колись могутню державу русiв, що ii традицiйно очолював Киiв. За нього точилася постiйна боротьба, i невдовзi поряд iз Киевом почали виникати новi центри – Чернiгiв, Владимир-на-Клязьмi, Смоленськ, Галич. Протягом XI – початку XII ст. на полiтичнiй мапi Русi з’явилося близько 15 (!) незалежних великих князiвств, з яких п’ять – Киiвське, Чернiгiвське, Переяславське, Володимиро-Волинське i Галицьке – були в межах сучасноi Украiни. У другiй половинi XII–XIII ст. процес полiтико-адмiнiстративного дроблення захопив i iх. У кожному князiвствi своею чергою – i вельми швидко та невiдворотно – з’являлися карликовi князiвства-васали. Втiм, коли Пiвденна Русь катастрофiчно дробилася, в низцi земель Русi виявилися тенденцii до об’еднання, виразником яких була сильна князiвська влада (зокрема у Владимиро-Суздальськiй Русi). Зрештою, в епоху феодальноi роздробленостi, за якоi рясно виникали окремi князiвства – великi й малi, Киiв зi столицi Русi перетворився на стольне мiсто однiеi з ii земель та був в однакових умовах з такими мiстами, як Новгород, Владимир-на-Клязьмi, Смоленськ, Галич, Чернiгiв. Вiдрiзнявся Киiв вiд них лише своiм iсторичним – вельми багатим i значним – минулим. Та ще хiба тим, що був церковним осереддям усiх давньоруських земель. А ще – своею роллю в боротьбi Русi з половцями. Оскiльки Пiвденна Русь межувала з половецьким степом, то набiги кочовикiв на ii краi нiколи не припинялися – особливо у другiй половинi XI ст. Хто тiльки не шарпав тодi Русь – печенiги, торки, половцi… Вони пiдривали економiку, вiдволiкали населення на боротьбу з ворогами Русi… Киiвське князiвство, що вигулькнуло на мiсцi колишньоi Киiвськоi Русi, своею чергою швидко та безповоротно передiлялося на ще меншi князiвства. Ось тодi й подалося населення звiдти на схiд i на пiвнiч, де утверджувалися новi князiвства. І, зокрема, Владимиро-Суздальське. Життя там було безпечнiшим – на той час. Тож пiсля поразки руських вiйськ на Калцi вiд монголо-татарiв, населення почало чи не масово переселятися в пошуках безпечних мiсць проживання, зокрема у верхiв’я Волги та Оки. Тамтешнi князiвства, завдяки своему географiчному розташуванню оддалiк шляхiв половецьких та iнших кочовикiв не вели з ними постiйноi та виснажливоi боротьби, що десятилiттями (ба столiттями!) точилася в Пiвденнiй Русi. Мiсця там були глухi, суворi, земля гiршою, тож вимагала бiльшоi працi, але на хлiборобiв нiхто не нападав, i це вже було добре. Колись у тих краях мешкали фiнськi племена меря та мурома, але з часом вони, коли з’явилися новi сусiди, русифiкувалися, а, втративши свою нацiональну особливiсть, асимiлювалися з прийшлими слов’янами – так почала в тих краях творитися нова, вже Пiвнiчно-Схiдна Русь: Владимирська, Рязанська, Суздальська… Крiм рiльництва, переселенцi займалися лiсовими промислами, як казали, «угольничеством, лыкодерством, бортничеством» тощо. Для переселенцiв з Киiвщини, слов’ян iз дiда-прадiда, поселення в нових краях та змiшання iх iз фiнами не могло залишитися без наслiдкiв: поступово змiнилась iхня мова, вiдбулися навiть деякi змiни фiзiологiчного типу. Непомiтно пiвнiчно-руська народнiсть почала перетворюватися на самостiйну великоруську народнiсть. Утворювалися новi звичаi, традицii. Це в тих краях виникне за Юрiя Долгорукого маленька фортеця з фiнською назвою Москов, що згодом стане центром Московськоi Русi, a ще пiзнiше – i центром держави пiд назвою Росiя. І цю нову Русь на пiвночi та сходi разом iз тамтешнiм людом творили й переселенцi з Киева, i край той на вiки вiчнi стане iхньою батькiвщиною. Вiд уманцiв, якi ранiше перебралися до Ростова, Владимира, Суздаля чи Рязанi (ii удiльне князiвство згодом увiллеться до Ростово-Суздальського) надходили вiстi утiшнi: мовляв, i ви, земляки, перебирайтеся сюди, тут жити краще, та й ворогiв немае… Батько Євпраксii, удiльний князь уманський Веслав, перебиратися в далекi й чужi краi не квапився. – Наш рiдний край тут, – казав бувало. – І Уманя наша тут. І ii треба берегти, а не нову отчину шукати. А що вороги у нас водяться, так вони всюди водяться – не переводяться. Бо де ви бачили край без них, без ворiженькiв? Прийдуть вони i в Рязань iхню чи в Суздаль i Ростов – ось побачите… І як у воду дивився: бiда – ще страшнiша за половецьку – прийде i в Рязань, але то буде пiзнiше, як припреться хан Батий з ордою людоловiв… У тi часи в Уманi було, як у пiснi козака Климовського[2 - Климовський Семен (роки народження i смертi невiдомi) – украiнський козак-пiснетворець кiнця XVII – першоi половини XVIII ст. Автор популярноi пiснi «Їхав козак за Дунай». На основi скупих бiографiчних даних про Климовського росiйський письменник О. Шаховський написав у 1812 р. оперу-водевiль «Козак-вiршувальник».] «Їхав козак за Дунай». Хоч ii буде написано через вiки пiсля подiй, що ми iх описуемо, але так було в Украiнi чи не споконвiку: Їхав козак за Дунай, Сказав: «Дiвчино, прощай! Ти, конику вороненький, Неси та гуляй!» «Постiй, постiй, козаче, Твоя дiвчина плаче, Як ти мене покидаеш, — Тiльки подумай!» «Бiлих ручок не ламай, Ясних очок не стирай, Мене з вiйни зi славою К собi ожидай!» «Не хочу я нiкого, Тiльки тебе одного, Ти будь здоров, мiй миленький, А все пропадай!..» І Євпраксiя чекала з походу коханого, рязанського княжича Федора, як ще ранiше чекала з походу батька (а коли й одночасно iх обох виглядала з високоi фортечноi стiни). І на свiт бiлий вона з’явилася, коли батько ii був у черговому походi i мiг не повернутися. І прийшов на Русь перший зимовий мiсяць, званий студнем. Заснiжило, забiлило видноколи, навiть уночi було бiло-бiло. А коли з-за рваних хмар виглядав мiсяць, та ще у повнi, все навколо iскрилося срiблом, i свiт бiлий тодi ставав казковим. Земля, ще вдень вогка, з настанням вечора змерзалася в груддя, що навсiбiч летiло з-пiд копит.[3 - Чи не тому згодом студень буде називатися в Украiнi груднем?] Того пiзнього надвечiр’я удiльний князь уманський Веслав Всеволодович повертався з дружиною зi свого чергового походу, яким, здаеться, не було кiнця-краю. Щоправда, з походiв вiн зазвичай повертався з перемогою, але радощiв вiд того було мало: дружина в тих походах танула. І новими воiнами поповнювати ii ставало дедалi складнiше. Про це й думав князь, i думи його були невеселi. Не радувала й перемога – де брати воiв? Багато iх гине в сiчах, в його князiвствi негусто вже зосталося чоловiкiв – самi старi та малi. «Довоююся, – думав князь, – що й дружини скоро позбудуся…» Але нiчого не вдiеш – на Русi ворогiв багато, iх треба долати, щоб вони тебе не подолали. А за звитягу найкращi воiни кладуть голови. Гору береш над ворогом, а дружина стае меншою, i позаду залишаються могильнi горбики над полеглими його воiнами. В Умань повернешся – однi радiють, iншi, чиi чоловiки не повернулися, голосять i побиваються… А що вдiеш? Попереду в бiлiй iмлi свiтлячками спалахують вогники. То – Умань. Ще трохи – i воiни, нарештi, передихнуть у теплi й затишку – до наступного походу. На дерев’яних стiнах, що бовванiють у тiй iмлi, виднiються постатi дозорцiв. Але чого це вони розмахують смолоскипами, наче в радостi? Чи вiтають княжу дружину з поверненням? За стiнами вже видно дахи хат, критi очеретом, комор, то там, то там – церквицi. А он уже здiймаеться високий княжий терем, критий гонтом. Та ось уже й мiськi ворота – розчиненi навстiж. Князя з дружиною запрошують. Навстрiч мчать вершники. – Князю, захиснику наш! Із радiстю тебе вiтаемо! Дочка в тебе народилася! Така гарна – вся у матiр, у неньку свою рiднесеньку… Князь пришпорив бiг коня i влетiв у мiсто: було тодi 16 студня 1216 р. І князь уманський Веслав запам’ятав той день – власне, вечiр, коли вiн уперше почув про народження доньки. Нарештi, у нього народилася довгоочiкувана дитина. Бо довго-довго те дитятко чекали. Княгиня й на богомiлля ходила, i на церкви жертвувала, i била поклони перед iконами, благаючи послати дитятко. І ось небеса зглянулися. Потiм з’явиться й син-спадкоемець… І княгиня, взявши у няньки сповиту донечку, тулила ii до грудей, наспiвувала: Котку сiренький, Котку бiленький, Котку волохатий, Не ходи по хатi! Не ходи по хатi, Не буди дитяти! Дитя буде спати, Котик – воркотати. Ой на кота-воркота, На дитину дрiмота, А-а, люлi… Князь не зайшов до палат, а вбiг – збуджений, захеканий. – Ну?… Де вона? Де? Де? – кинувся до княгинi Феодулii, жони своеi. – Показуй же менi хутчiй дитятко наше!.. І коли княгиня усмiхаючись подала йому сповиток iз малям, ухопив його, зазирнув у нього, вигукнув: – Ось такою я й уявляв дитятко наше! Донечка наша буде такою ж щасливою, як i ми з тобою, моя люба. Як по-грецькому буде «щаслива»? Феодулiя була грекинею родом iз Вiзантii, грецька мова – ii рiдна, але й руську вона вже знала, як рiдну. – Евпраксiя! – вигукнула. – Так i назвемо нашу донечку. Назвемо… Євпраксiею. Себто – щасливою. В Уманi, у княжому теремi батька, минули першi шiстнадцять лiтечок Євпраксii. Дiвчинка була височенькою, стрункенькою i вельми гарненькою. Навколо голiвки вiнцем двi заплетенi коси. Темно-карi, такi жвавi й проникливi оченята, злегка смагляве личко… Смiеться так гарно, що послухаеш ii – то лише смiхом будеш зачарований. Вже почали до княжоi доньки свататись хлопцi-молодцi, але всi отримували вiдмову. Мала ще дiвонька. Хай ще рiк-два пiдросте. Аж року 1232-го в Умань заiхав рязанський княжич Федiр, син тамтешнього великого князя Юрiя Інгваровича. І як побачив Євпраксiю, так i вигукнув: – Моя! Оце вже моя! Євпраксiя зашарiлась, зарожевiла, як пiвонiя, що з пуп’янка почала ставати квiткою, i, затуляючи личко руками, побiгла до княгинi-матiнки. – Мамо, мамуньо! Я не вiдаю, що зi мною коiться… – А що ж з тобою коiться, дитино моя? Чи ти, бува, не закохалася в рязанського княжича? – Ой, не знаю, матiнко, не знаю… І не вiдаю, але рязанський княжич Федiр менi чомусь… любий. Мовби я скiльки живу, стiльки й знаю його, хоч вiн зi своеi Рязанщини вперше заiхав до нашоi Уманi… – Пропала дiвка… – посмiхнулася мати, але посмiхнулась чомусь журно – не хотiлося розлучатися з любою донькою. Так швидко це лучилося. Не встигла донька й нащебетатися в батьковiм гнiздечку, як уже пора iй вилiтати. А коли рязанський княжич такий любий, доведеться iхати аж до Рязанi. Хоча таке князiвство, як Рязанське, не шкода княгиньку й вiддавати. Буде вона там у теплi та затишку… Вже й свати на порозi. Неблизький шлях од Рязанi до Уманi, а вони вже тут – своеi завели урочисто: – Почули ми, свiтом блукаючи, що у вас, добрi люди, виросла красна квiтонька. А у нас, теж добрих людей, садочок е. Тож чи не пора вашу квiтоньку та пересадити в наш садочок? Маемо доброго садiвника, княжича Федора, якому запала в серденько ваша квiтонька, вiн ii й доглядатиме у своему садочку… – Є, е у нас квiтонька, – одказують уманцi. – Тiлько ж вона ще уповнi не розквiтла. Ще пуп’яночок, почекайте трохи квiту. – Що ви кажете таке? – дивуються свати. – Який пуп’яночок? Подивiться, вона вже он як розквiтла! Якраз для нашого доглядальника, княжича Федора. – Коханчику мiй… – шепотiла Євпраксiя Федоровi. – Любчику мiй единий! Як ти мене оце питав, де я була, покiль ми не познайомились? Це ж я i неньку свою рiдненьку питала: а де я була, коли ще не народилася?… А вона менi: «На островах Блаженних, доню…» – Де-де? Щось я не чув про таке? – жваво запитав княжич. – Блаженнi острови? Де вони? Чомусь у нашому князiвствi таких немае… Княжич Федiр тодi вперше почув, що е такi – незбагненнi, знанi й незнанi – Блаженнi острови. Ось тiльки вони мiстяться десь на краю землi – де саме точно, нiхто не вiдае – за непрохiдними горами та океанами, не на заходi, але й не на сходi, там сонце нiколи не сходить, бо воно там нiколи й не заходить… Там люди не вiдають нi горя, нi тяжких трудiв, вони завше молодi, а юнiсть iхня тривае чи не сто рокiв поспiль. Їхнiй час минае в бенкетах на лонi природи, а врожаi на тих островах самi родяться… Там немае спеки, бо там завжди раннiй рожевий ранок. Живуть там люди довго-довго, не одне наше життя, i не старiють, завжди при силi й квiтучому здоров’i. А помирають – як засинають… Там, розказувала Євпраксiя враженому рязанському княжичевi, i перебувають усi ще ненародженi дiти… І вона там жила, коли ще не народилася… – Так ось чому я тебе ранiше не знав! – дивувався Федiр. – Ти жила на островах Блаженних, а я в Рязанi живу… – І по хвилi додав, зiтхнувши: – От би пожити на таких островах… Євпраксiя нiчого й вiдповiсти не встигла, аж тут княжич, ляснувши себе руками об поли, вигукнув (голос мав сильний, дзвiнкий): – Та що це я кажу? Якi острови Блаженнi, бодай там i рай земний! Та ще десь на краю свiту? Як у нас iнодi кажуть, у чорта на болотi. Може, там i краще жити, як деiнде, але найкраще жити в рiднiй сторонi, вдома. А як на мене – так у Рязанi нашiй. От заберу тебе, голубко моя, в нашу Рязань, i ми так заживемо! Куди тим островам Блаженним! Євпраксiя смiялася щасливо (аж самiй не вiрилося, що вона така щаслива). – А пiсля островiв Блаженних, це вже як народилася, в Уманi я була. У своiй рiднiй Уманi, що для мене теж – блаженний край. І тебе виглядала-ждала. Ждала-виглядала, хоч i не знала я, де ти, в якiй Рязанi. Хоч i не вiдала, який ти, бо тебе нiколи до того не бачила, але вiрила, що ти е у цьому свiтi – найкращий у свiтi бiлому, любий мiй княжичу… – І виглядала мене? – Атож. Я ж бо знала, що мiй милий-чорнобривий у Рязанi, що вiн ось-ось до мене прилине, соколик мiй ясний. Як добре, що батько мiй, коли нам почали аж надто загрожувати кочовики, запросив помочi у твого батька. А твiй батечко прислав тебе з Рязанi з дружиною помогти нам вiдбитися вiд клятих кочiвникiв! Ми з вашою помiччю i вiд кочiвникiв вiдбилися, i я тебе нарештi зустрiла. – А я тебе, лебiдонько моя… Досi в мене ще нiколи не було такого вдатного походу. Але додомоньку, у Рязань свою, я повернуся лише з тобою. Весiлля пiсля всiх перемовин i домовленостей мiж батьками молодоi та молодого вирiшено було справляти в краю молодого, в Рязанi. Князiвство там велике i славне, тож i весiлля теж на славу вийде. І вже спорядили весiльний поiзд, i повiз вiн молоду, ii подруг та дружок у незнану iм Рязань. Земляки проводжали Євпраксiю далеко за мiськi стiни Уманi, спiвали i танцювали. І так веселилися, що й молода, дивлячись на них, усмiхнулася. Правда, й слiзка накотилася свiтла та наче сонячна. Молоду лякала не так дорога (весiльний поiзд охороняла сотня вершникiв iз княжоi дружини) – як незнана Рязань, де вона з роду тата-неньки мае перейти в рiд княжича Федора, чоловiка свого, з уманськоi княжни стати рязанською княгинею на ймення Євпраксiя Рязанська. У Рязанi вона проживе всього лише шiсть днiв – рiвно стiльки, скiльки в Рязанi триватиме ii з княжичем Федором весiлля. Їй тодi солов’ями вiдтьохкае шiстнадцяте лiтечко, в сiмнадцять вона вийде замiж, у вiсiмнадцять народить сина, у дев’ятнадцять завершить свое земне життя… Але це буде згодом, а тодi, в Рязанi, весiлля, як спiваеться вже в нашi днi, спiвало i танцювало – весiлля в усi часи весiлля. І будучина молодятам видавалася чи не веселковою… А рязанський княжич лебедем бiля вiрноi лебiдоньки своеi ходив, руками, як крилами змахуючи, одказував ячанням лебединим: – Де ти була, коли я тебе ще не знав? Чому ти не була в Рязанi моiй, де я вiдразу ж i назавжди б тебе назнав, бо ми створенi Господом одне для одного? Ой у вишневому садку Там соловейко щебетав. Додому я просилася, А ти мене все не пускав. «Ти милий мiй, а я твоя. Пусти мене, зiйшла зоря. Проснеться матiнка моя, Буде питать, де була я». А ти iй дай такий одвiт: «Який прекрасний майський цвiт… Весна iде, красу несе, І тiй красi радiе все». «Доню моя, не в тому рiч, Де ти блукала цiлу нiч? Чому розплетена коса, А на очах блищить сльоза?» «Коса моя розплетена — Їi подруга розплела. А на очах блищить сльоза, Бо з милим я прощалася. Мамо моя, ти вже стара, А я щаслива, молода. Я жити хочу, я люблю. Мамо, не лай доню свою». …Повернулася пiд ранок дiвчина з побачення з милим, що тривало десь у вишневому садочку всю нiченьку мiсячну, а матiнка пiдозрiло, як ото i в пiснi спiваеться: «Чому розплетена коса, А на очах блищить сльоза?…» А вiдповiдь на запитання, чому розплетена коса, одна: тому коса розплетена, що дiвчина вже… не дiвчина. В ту нiч пiд мiсяченьком, у вишневому садочку, в обiймах милого втратила вона цноту. Дiвоча коса (заплетене волосся, так тлумачиться слово «коса») – споконвiку на Русi-Украiнi е символом дiвочоi краси, честi, цнотливостi. З давнiх-давен в Украiнi теплоi пори дiвчата ходили з непокритою головою, заплiтаючи волосся в коси. На Лiвобережному Поднiпров’i дiвчата у свята заплiтали волосся в одну косу, яка вiльно звисала по спинi, а в будень – у двi, закладаючи iх вiнком навколо голови. На Полтавщинi дiвчата заплiтали волосся у дрiбнi кiски («дрiбушки»). У коси часто вплiтали вузьку яскраву стрiчку, шнурок («кiсник», «стьожку», або ще – «красну красу»). І ось наставав дiвич-вечiр… (Дiвичем – сьогоднi вже напiвзабуте, колись таке колоритне слiвце – називали й того хлопця, хто берiг свою невиннiсть.) А вже дiвич-вечiр – обрядова вечiрка молодоi напередоднi весiлля, прощання з дiвуванням. Коли дiвчина збиралася замiж, на дiвич-вечорi, i вiдбувалося обрядове розплетення коси нареченоi. Розплiтаючи нареченiй косу, ii подружки спiвали пiсень: На рiки, слiзоньки, на рiки, Розплели кiсоньку навiки. Рiками слiзоньки, рiками Розплели кiсоньку руками… У пiснях оспiвувалася жалоба за косою, як символом дiвування: Ой, просо, просо, Ти ж моя золота руса косо, Не рiк я тебе кохала, Щосуботоньки змивала, Щонедiленьки вбирала, А за день стеряла… На дiвич-вечорi дiвчата-подружки нареченоi вили гiльце: деревце або гiлку сосни оздоблювали квiтами та стрiчками. Гiльце символiзувало незайманiсть, красу i молодiсть та було окрасою дiвич-вечора, символом прощання з дiвоцтвом. Зiбрався дiвич-вечiр i в Євпраксii, на якому подруги розплели iй косу дiвочу. А розплiтаючи косу, спiвали весiльних пiсень – радiсних i трохи сумовитих. Як i годиться нареченiй на дiвич-вечорi, Євпраксiя ронила свiтлi сльози, прощаючись зi своiм дiвоцтвом. Розплiтання коси символiзувало для дiвчини завершення попереднього (звичайно ж, безтурботного дiвочого життя) це ще звалося «прощанням iз красною красою», як звалася барвиста стрiчка, що ii вплiтали в дiвочу косу. А потiм починалося найдраматичнiше дiйство дiвич-вечора – молодiй вiдрiзали косу. Це було ритуальне дiйство. За цим ритуалом наречена мала вириватися i не давати вiдрiзати косу, але за третiм разом скорялася. Вiд тiеi митi, як вiдрiзали косу, дiвчина-наречена переходила у стан замiжньоi жiнки. Їi вбирали в жiноче вбрання, а вона збирала волосся у жмут, запиналася хусткою або вдягала очiпок. (Виходити без нього межи люди для жiнки вважалося непристойним.) Цей обряд звався покриванням та був завершальним у домi нареченоi. Пiсля цього молодий забирав молоду до свого дому вже як свою жону-дружиноньку… Сказання друге Мунгали iдуть! Князював тодi в Рязанi Юрiй Інгварович, син варяга, але вже русич. Кажуть, вiн був удатним воiном, розумним правителем, розважливо-помiркованим полiтиком. І не з тих, хто гарячковито, рубае з плеча. І сина свого Федора теж виростив вiдважним, але – розсудливим, який спершу думае, а потiм чинить. Любив Юрiй Інгварович сина, як у Рязанi казали, зело. Нiчого для нього не шкодував i нiколи йому не перечив, даючи волю. Знайшов Федiр десь чи не в Киiвськiй Русi собi наречену – весiлля вiдмiнне йому влаштував. На всю Рязань. Шiсть днiв весiльчани пили й гуляли, спiвали й танцювали та молодого княжича з його вибраницею зело вiншували. А на сьомий день, коли гостi ще здаеться й не нагулялися вдосталь, князь слово взяв. – Сину мiй, княжиче Федоре, пора тобi вже князем ставати i в градi своему княжити. Євпраксiечко, невiсточко моя, вiншуючи вас на весiллi вашому, дарую вам отчину – град Красний, що на рiчцi Осетр – там ви й почнете творити свое князiвство. Це був щедрий дарунок батькiв – княжич Федiр нарештi ставав князем, хоч i удiльним, та отримав князiвство – нехай i удiльне. Але ж свое. І молодята враз заквапилися у свое князiвство. Того ж дня княжi слуги перенесли весiльнi дарунки – вельми щедрi – на струги, великi човни-вiтрильники, i попливли струги з молодятами рiкою Осетр. На стругах музики не вгавали, i де струги, напнувши вiтрила, пропливали, там на берег вибiгали люди i спiванням весiльних пiсень молодят проводжали. Струги проминули городок Олегiв, оточений дубовим лiсом, у Переяславлi затримались на день i далi попливли – аж до Перевiтська, а там уже починалися землi iхнього князiвства. Обнесений валом i огорожею iз вiкових сосон, град Красний стояв на високому березi холодноi та швидкоi рiки. За Осетром далеко, аж до обрiю, тягнулися густi лiси. Мiстечко було невелике. У княжому теремi, щойно збудованому (ще пахтiв сосною) молодят зустрiчали бояри i слуги. – Честь i слава тобi, княже Федоре, i тобi, пресвiтла княгине Євпраксiе Веславiвно! Зустрiчали запашним, щойно спеченим хлiбом – за руським старовинним звичаем. Колись городок, заснований 1146 р., звався, як i рiка, на березi якоi вiн вирiс, – Осетр. Град Осетр у тi роки був центром свого удiльного князiвства, згодом вiн стане прикордонним мiстечком-фортецею Рязанського князiвства. Як свiдчать лiтописи, якi тiльки на ймення в рiзнi часи протягом вiкiв вiн не мав: Осетр, Красний, град Святого Николи Корсунського, Заразьк, Новгородок-на-Осетрi, Заразеськ, Микола Заразький-на-Осетрi, Никола-на-Осетрi, Миколи Заразького посад, Никола Заразький, Зарайськ, Зараск, а з ХVII ст. стане Зарайським. Але це буде упродовж столiть, а тодi городок Осетр став Красним. Себто красивим. Та й навколо слалися мальовничi мiсця (тож i Красний). Євпраксiя, коли з човна вперше побачила град, де ii коханий мав стати удiльним князем, а вона – княгинею, заплескала в долоньки – так iй сподобалось мiстечко, обнесене ровом i дерев’яною огорожею. – Як тут гарно-красно! – вигукувала захоплено. – І життя наше буде так само красним, – пригорнув князь Федiр кохану. Спершу так i було. Тамтешнiй люд був певен, що Сирiн – райська птиця-дiва, що мае людську подобу й солодкий голос, птах радощiв, успiху i слави, не деiнде, а в iхньому краi живе. Це про нього лiтописи писатимуть: «Птица, глаголемая сиринес, человекообразна, суща близ святого раю… ея же нарицаютъ райскую птицу сладости ради песен ея». Сирiн i мешкала буцiмто у iхньому краi та зачаровувала усiх своiм спiвом, що в людей викликало гарний настрiй, радiсть i щастя, хоч побачити ii могли тiльки щасливi та радiснi люди. Не кожному пощастить побачити Сирiн, адже птаха так само швидко зникае, як слава чи успiх. Та в градi Красному багато хто глаголили i присягалися, що вони в живi очi бачили оту птаху Сирiн, тому вони й щасливi у своему краi, в городку Красному на Осетрi. Князь Федiр запевняв княгиню свою, що й вони ось-ось побачать Сирiн. Вона показуеться на очi лише щасливцям, а вони ж щасливi в любовi своiй. Прокидалась Євпраксiя не рано, але й не дуже пiзно, коли сонечко вже вставало за лiсами та осявало першими променями рiчку i град Красний. Вона тихо, радо посмiхаючись, кликала: «Федю, Федю…» Кликала, хоча й знала, що князя вже немае, вiн встае рано й одразу ж iде клопотатися своiми княжими справами. Як завжди, в теремi вже пахло свiжоспеченим хлiбом. Млосно потягнувшись, гукала прислужниць. В опочивальню, нiби чекали цього, вбiгали юнi дiвчата, несучи на руках сорочку з тонкого шовку, синю спiдницю-поньову (так вона звалася химерно), пишний короткий сарафан-навершник iз яскравого оксамиту. – Яка ти гарна, княгине! – крутилися навколо неi дiвчата. – Наче тя хто намалював… Скажи, скажи, княгинюшко, як нам такими вродливими стати? – Авжеж, скажу, – посмiхалася княгиня. – Та ви теж гарнi… Так i минали роки, безперечно щасливi. Хоча якi роки? Прожила Євпраксiя з князем Федором рiк, народила дитинча – синочка пухкенького. Іванком його назвали – князь був неймовiрно радий i не знав, як i дякувати княгинi, що подарувала йому спадкоемця. Здавалося, так буде завжди – у щастi й затишку. Іванко швидко рiс, на ноги якось непомiтно зiп’явся. От-от побiжить… Молода княгиня не могла нарадуватися своему первiстку, пестила його, гралася з ним та все наспiвувала синочку пiсеньок, що iх iз дитинства пам’ятала – про сiренького вовчика, про кота-воркота. Ой ходить сон коло вiкон, А дрiмота коло плота. Питаеться сон дрiмоти: «Де ж ми будем ночувати?» «Там ми будем ночувати, Де хатина теплесенька. Там ми будем ночувати, Мале дитя колисати». Ходить сон коло вiкон, А дрiмота коло плота. Дитя буде спати, А я буду йму спiвати… Згодом вихованням малого Йванка перейнявся батько. Часом пiд слюдяне вiкно княжого терема приводили загнузданого жеребчика, що бив копитом землю. Федiр садовив синка попереду себе у сiдло. Євпраксiя жахалася, зi сльозами кидалась до князя: – Що ти чиниш? Хiба ж можна такого малого на коня? Вiддай сюди! А Федiр тiльки смiявся. – Не вiддам. – І погладжував свiтлу кучеряву борiдку. – Іванко – надiя моя. Маю синка всьому навчити, а найперше – на конi iздити. І зникав. А Євпраксiя злякано вслухалася в тупiт копит коня, що помчав ii чоловiка й синочка, а тодi пiднiмалася на фортечну стiну i з високоi кутовоi башти вдивлялася в темно-зелену гущавину борiв, що тяглися понад рiкою – там зник Федiр iз сином. Тривога на серцi трохи вщухала – князя супроводжували озброенi дружинники, вони ж захистять його з малим на випадок чого… І княгиня мало не до вечора вдивлялася в далину, виглядаючи чоловiка i сина. А якось iз лiсу на дорогу вилетiв якийсь вершник. Плащ його на вiтрi розпахнувся, i пiд ним сяйнула на сонцi кольчуга… Гм… Коли б не лихо яке. Квапливо спустилася в терем, куди невдовзi зайшов слуга князя – Апониця, вклонився. А з ним i той чоловiк у плащi й кольчузi. Вiн теж уклонився княгинi. Апониця йому кивнув: – Кажи пресвiтлiй княгинi все, як е. – Недобрi вiстi я привiз, княгине… – почав той чоловiк. – Сунуть на нас лютi вороги iз степового краю, видимо-невидимо iх… Подолати iх буде нелегко. Вони вже сусiдiв наших, половцiв та приволзьких булгар побили, жiнок i дiтей iхнiх у полон погнали. А тепер ось на нас iдуть, нечестивцi… – Що ж воно за люди? – запитала Євпраксiя. – Та й чи люди вони? Як прозивають iх? – А прозиваеться той народ… – прибулець на мить запнувся, – прозиваються… мунгали. Або ще – татарове. Гонець iхнiй вiд царя iхнього безбожного Бату-хана, у Рязань приiздив. У князя Юрiя десятину для свого хана вимагав – людьми, кiньми, рiзним майном. А не дадуть – мечем, застерiг, свое вiзьмуть… Кажу, мунгалами вони прозиваються, iз далеких степiв, де люди дикi кочують. І вони несамовитi – грабують, убивають, добро собi забирають, жiнок i дiтей теж, а мiста й села плюндрують та за димом пускають… Отi, що мунгалами прозиваються – люди диявола… [МОНГОЛОЇДНА РАСА, азiйсько-американська раса – одна з великих рас людства. Охоплюе корiнне населення Пiвнiчноi, Центральноi, Схiдноi, Пiвденно-Схiдноi Азii, Пiвнiчноi та Пiвденноi Америки. Ознаками монголоiдноi раси е жовтувата шкiра, плескувате обличчя з дуже випнутими вилицями, наявнiсть епiкантуса – особливоi складки повiк, жорстке чорне пряме волосся, слабкий розвиток волосся на обличчi й тiлi. Всерединi великоi монголоiдноi раси вирiзняють кiлька рас: пiвнiчноазiйську (монголи, якути, буряти, евени, евенки), арктичну (чукчi, ескiмоси), далекосхiдну (китайцi, корейцi, в’етнамцi), пiвденноазiйську (бiльшiсть народiв Пiвденного Китаю, Індокитаю, Бiрми, Індонезii, Фiлiппiн) i американську (iндiанцi). Комплекс типових ознак монголоiдноi раси чiтко виявлено вже в палеоантропологiчних знахiдках часiв мезолiту. На територii Украiни представники народiв монголоiдноi раси вiдомi з часiв Киiвськоi Русi (половцi), монголо-татарськоi навали (татари). …Людськi поселення на територii Монголiii вiдомi з часiв палеолiту. Першими ранньофеодальними союзами племен на територii Монголii були об’еднання протомонгольських племен хунну (III ст. до н. е. – I ст. н. е.) i племен сянбi (I ст. н. е.). В IV–X ст. територiя Монголii входила до Жужанського, Тюркського, Уйгурського i Киргизького каганатiв, у X–XII ст. – до iмперii кiданiв – Великий Ляо. На початку XIII ст. вiдбулось об’еднання численних монгольських племен пiд владою одного з нойонiв (представники феодальноi верхiвки, що народжувалася) – Темучина, якого 1206 р. на великому курултаi (з’iздi) було проголошено великим ханом – Чингiсханом. Створена в iнтересах великих феодалiв, вiйськово-феодальна держава Чингiсхана стала на шлях загарбницьких воен. На середину XIII ст. пiд ii владою опинилися Пiвнiчний Китай i Тангутська держава, Середня Азiя i Закавказзя, територiя Ірану. Було встановлено панування монголо-татарського iга на Русi. (УРЕ, т. 7, стор. 102–103.)] Мунгали, званi татарами… Що за мунгали? Татари? У Красному тiльки про це й говорили. З острахом, що переростав у тривогу, яка вже не вгамовувалася… Невже лихо суне на Рязанську землю – за якi такi грiхи? Невдовзi виявиться, що йде навала така, що ii рязанцi до того не знали. Це пiдтвердив i гонець на змиленому конi, що примчав iз Рязанi до Красного. – Княже! – кинувся до Федора Юрiйовича. – Велике лихо прийшло на Русь. На нас вороги сунуть, нам досi не знанi, якi мунгалами прозиваються. І веде iх безбожний хан Батий… Отець твiй, князь Юрiй Інгварович, згукуе всiх до себе на раду. І тебе чекае, княже Федоре, з дружиною бiля Пронська… Князь Федiр почав спiшно збирати дружину. А поки вона збиралася i харчем на дорогу запасалася, велiв гукати ковалiв. – Роздмухуйте горна у своiх кузнях! Скоро нам треба буде багато-багато зброi! І велiв iм кувати мечi й сокири, готувати кольчуги, наконечники для стрiл, лати, наручi – захист для рук… А тим часом бiля княжого терема вже зiбралася дружина. Князь Федiр забiг до Євпраксii в повному бойовому обладунку. – Прощавай, мое щастя! Радiсть моя, прощавай! Дасть Бог, розiб’емо клятих мунгалiв – повернуся додому. А нинi – похiд. Збирае батько рать, будемо оружно мунгалiв зустрiчати. – Ой, Федоре, серце вiщуе щось недобре… Кажуть, мунгалiв клятих – видимо-невидимо, а Русь же ослабла вiд усобиць. – Тож маемо в такий час нарештi всi разом бути – плече в плече! Прощавай, Євпраксiечко, чекай мене з перемогою, бо як же iнакше?… Тiльки з перемогою! Русь наша мае встояти. Маемо вiдбити клятих мунгалiв. З нами й Сирiн – птаха щастя й успiху. І правда з нами, бо ми на своiй землi, край свiт захищаемо, а не людей грабуемо, як тi мунгали з незнаноi нам Мунголii… Євпраксiя зi сльозами заспiвала, як милого у похiд виряджала: Закувала зозуленька, Вище саду летючи; Заплакала вiрна жона, Бiлу постiль стелючи. «Постiль моя бiла, Як на тобi твердо спати, Як на тобi твердо спати І милого дожидати! І щодень гiрко тужити… Ой як тяжко-важко милого дожидати…» І бiльше Євпраксii не судилося побачити свого судженого. Великий князь Юрiй Рязанський просив допомоги в сусiдiв, хотiв з’еднати вiйська кiлькох руських князiвств i дати Батию належну вiдсiч, але… Звiдусiль приходила вiдмова. Навiть перед смертною загрозою, що нависла над Руссю. А вона вже не була единою та згуртованою, як славилася колись у давнi часи. Мiжусобицi нищили Русь. Про це ще автор «Слова о полку Ігоревiм» з гiркотою i болем душi писав, благаючи руських князiв схаменутися i стати проти ворога дружно – плече в плече. А натомiсть: У боротьбi з поганими Мiж князями нема ладу: «І се – мое, i те – мое», Говорить брат брату. Й стали князi рiч дрiбну Великою звати, І самi на себе Крамолу кували, А погани Руську землю Мiж тим шматували… Розлилися в землi Руськiй, Превеликi жалi, Розлилась печаль велика Скрiзь по Руськiй землi. Кували мiж собою Перемови. Змови, Замiсть об’еднатись… А погани люто На землю Руську Беззахисну набiгали, — Плюндрували-грабували… Отак було – тут нiчого не змiниш i нiчого додати. Упродовж не одного столiття, коли своi крамолу на Русi кували, а погани, звiсно, користувалися мiжусобицями та на Руську землю набiгали. І частенько роз’еднаних русичiв змагали, бо не стояли русичi заодно. Але й тодi, коли вороги отчину руську потоптом проходили, князi мiж собою кували змови, допомагаючи своiм ворогам. Першою спiзнала лиха Киiвська Русь, а потiм – i Пiвнiчно-Схiдна… Рязанське князiвство повело в сiм дiлi печальнiм перед: вороги вже вогнем i залiзом по Русi потоптом проходили, а князi ще не могли нiяк зiбратися та об’еднатися – навiть i перед смертною загрозою, що нависла над рiдним краем, коли в полум’i та кровi постало невiдворотно: бути чи не бути?… Князям треба б казати «бути», однак робилося все, щоб «не бути». Юрiй, князь рязанський, коли вже загарбники стояли гамiрним табором на березi рiчки Воронiж, ледве спромiгся зiбрати раду: великого князя владимирського Георгiя Всеволодовича, братiв своiх, князя муромського Данила Інгваровича, князя коломенського Глiба Інгваровича, князя красного Олега, князя пронського Всеволода, ще одного чи двох удiльних князькiв – i все. Решта не вiдгукнулися, дiючи за вiдомим прислiв’ям: моя хата скраю, менi це й не болить… На Рязань посунули мунгали – нехай Рязань i викручуеться, а нас, дасть Бог, лихо-бiда стороною обiйде. Конец ознакомительного фрагмента. notes Примечания 1 Чудовисько – жахлива фантастична iстота, потворне страховище; так кажуть i про людину з негативними рисами й такими ж моральними якостями, надзвичайно жорстоку, люту i т. iн. (За тлумачним словником украiнськоi мови) (Тут i далi прим. авт.). 2 Климовський Семен (роки народження i смертi невiдомi) – украiнський козак-пiснетворець кiнця XVII – першоi половини XVIII ст. Автор популярноi пiснi «Їхав козак за Дунай». На основi скупих бiографiчних даних про Климовського росiйський письменник О. Шаховський написав у 1812 р. оперу-водевiль «Козак-вiршувальник». 3 Чи не тому згодом студень буде називатися в Украiнi груднем? Текст предоставлен ООО «ИТ» Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию:https://tellnovel.com/ru/chemeris_valentin/knyaginya-han