Таемниче життя дерев
Петер Воллебен


Кожен робочий день нiмецького лiсника Петера Воллебена наче захоплива дослiдницька експедицiя, пiд час якоi вiн усе бiльше розкривае для себе таемницi життя дерев i передае свiй досвiд iншим.

Петер запевняе: дерева вмiють говорити. А ще вони здатнi вiдчувати бiль, мають пам’ять i знають, хто з iхнiх родичiв потребуе допомоги. Вони спiлкуються мiж собою i на особливому рiвнi взаемодiють iз довкiллям, вони здатнi передавати iнформацiю й дiлитись енергiею. Лiсник стверджуе, що дерева можуть i вмiють бути щасливими i за такоi умови лiс е набагато продуктивнiшим.

Автор запрошуе в чудову мандрiвку, що вiдкрие для вас приголомшливi таемницi природи, якi ми звикли не помiчати. Варто тiльки прислухатися… І, можливо, пiд час наступноi прогулянки лiсом вам також поталанить вiдкрити для себе малi й великi дива!





Петер Воллебен

Таемниче життя дерев



Своiм надихаючим дослiдженням автор гарантуе, що читачi бiльше нiколи не подивляться на цi форми життя тими самими очима.

    Library Journal






Передмова


На початку моеi професiйноi кар’ери лiсничого таемниче життя дерев було для мене таке саме далеке, як i вiдчуття тварин для м’ясника. Сучасне лiсництво зорiентоване на продукування деревини, що передбачае вирубування лiсiв та садiння нових саджанцiв. Пiд час читання фахових журналiв складаеться враження, що добробут лiсу важливий тiльки з аспекту його найоптимальнiшоi експлуатацii. У викривленому свiтлi минають також i буднi лiсничих: щодня менi доводиться оцiнювати сотнi смерек, букiв, дубiв та сосен з огляду на iхню вартiсть на лiсопильному заводi й придатнiсть для продажу. У певний момент я вiдчув, що така дiяльнiсть обмежуе мiй кругозiр.

Приблизно двадцять рокiв тому я почав улаштовувати для туристiв тренiнги виживання в лiсi та походи з ночiвлею на природi. Потiм додалися ще «природнi поховання» в лiсах та екскурсii заповiдниками з правiковими деревами. У розмовах iз численними вiдвiдувачами мое сприйняття лiсу знову набуло правильних рис. Кривi, сучкуватi, на мiй погляд, низькосортнi дерева викликали в мандрiвникiв захоплення. Разом з туристами я вчився звертати увагу не тiльки на стовбур та його якiсть, а й на незвичне корiння, особливi форми росту дерева чи нiжний моховий покрив на корi. У менi знову вiдродилася любов до природи, що вперше спалахнула ще в шестирiчному вiцi. Зовсiм несподiвано я почав вiдкривати численнi дивовижi, що не пiдлягали жодним поясненням. Окрiм того, Аахенський унiверситет розпочав регулярнi дослiдження в моему лiсництвi. Багато питань було висвiтлено, ще бiльше нових виникло. Професiя лiсничого знову стала цiкавою, кожен день у лiсi перетворився на дослiдницьку експедицiю. Це вимагало вiд працiвникiв лiсництва незвичного, уважного ставлення до дерев. Адже хто знае, що дерева вiдчувають бiль, мають пам’ять i що батьки дерев живуть разом зi своiми дiтьми, той бiльше не зможе iх бездушно зрубувати чи шумiти бiля них потужними агрегатами. Уже двадцять рокiв такi пристроi не використовують у моему лiсництвi, а якщо поодинокi стовбури все ж таки треба прибрати, лiсоруби обережно виконують цю роботу за допомогою коней. Здоровий, можливо, навiть щасливий лiс е набагато продуктивнiшим, а отже, являе собою джерело бiльших доходiв. Цей аргумент переконав мого роботодавця, громаду Гюммеля, а тому в маленькому Айфельдорфi як тепер, так i в майбутньому не обговорюватимуть жоден iнший тип ведення господарства. Дерева можуть зiтхнути полегшено i розкрити ще бiльше таемниць. Передовсiм це стосуеться тих рослин, якi живуть на нових заповiдних територiях, де нiщо не порушуе iхнiй спокiй. Нiколи не перестану вiд них учитись, адже все те, що я довiдався пiд склепiнням iхнього листя, я нiколи ранiше не мiг собi навiть уявити.

Запрошую вас роздiлити зi мною щастя, яке нам дарують дерева. Хто знае, можливо, пiд час наступноi прогулянки лiсом вам також поталанить вiдкрити малi й великi дива.




Дружба


Багато рокiв тому в моему лiсництвi на територii одного зi старих букових заповiдникiв я наткнувся на своерiднi, вкритi мохом каменi. Згодом я збагнув, що вже не раз проходив там, але тiльки того дня вперше по-справжньому глянув у той бiк i, зупинившись, нахилився до них. Камiння мало чудернацьку форму, було дещо вигнуте, з пустотами всерединi, а коли я трохи пiдiйняв мох, побачив пiд ним кору. Тобто це був не камiнь, а старий шматок деревини. Насамперед мене здивувала ii твердiсть, оскiльки такi буковi залишки та ще й на вологiй землi здебiльшого зогнивають упродовж кiлькох рокiв. Знаковим було й те, що цей шматок я не змiг пiдняти: очевидно, вiн був мiцно прикрiплений до землi. Кишеньковим ножем я обережно зiшкрiб невеличку дiлянку кори й побачив якийсь зелений прошарок. Зелений? Такий колiр характерний тiльки для хлорофiлу, що накопичуеться в зеленому листi, а також служить резервом у стовбурах живих дерев. Це означало, що знайдений шматок дерева аж нiяк не був мертвим! Іншi «каменi» дали змогу швидко вибудувати логiчну картину, оскiльки були розташованi у формi кола з дiаметром у пiвтора метра. Це були сучкуватi рештки велетенського прадавнього пня. Вiд нього залишилися тiльки рудименти колишнього ободу, а всерединi вже давно все перетворилося на гумус – чiткий доказ того, що стовбур зрiзано ще 400–500 рокiв тому. Утiм, як його живим залишкам вдалося протриматися так довго? Адже клiтинам потрiбна пожива у виглядi цукру, вони мусять дихати i принаймнi трохи рости. А без листя, а отже, й за вiдсутностi фотосинтезу, це просто неможливо. Голодну дiету впродовж багатьох столiть не здатна витримати жодна iстота на планетi Земля, зосiбна й залишки дерев. Це стосуеться також i пнiв, що кинутi напризволяще без стовбура та листя. Очевидно, що з цим екземпляром все було iнакше. Життя в ньому через розгалужену кореневу систему пiдтримували сусiднi дерева. Деколи iснуе тiльки слабке сполучення через мiцелiй,[1 - Мiцелiй, або грибниця, – вегетативне тiло гриба, що складаеться з тонких розгалужених ниток – гiфiв. (Тут i далi прим. ред.)] що оповивае кiнчики коренiв i допомагае iм пiд час обмiну поживними речовинами, iнодi трапляеться також i цiлковите зростання кореневих систем. Як саме сталося в цьому випадку, дiзнатись я не мiг, адже не хотiв викопними роботами зашкодити старому пневi. Однозначним е той факт, що задля пiдтримання життя навколишнi буки постачали йому розчин цукру. Як дерева сполучаються через корiння, час вiд часу видно на узбiччях. Там дощовi потоки пiдмивають землю й оголюють пiдземнi системи. Існування щiльно переплетеноi мережi, що об’еднуе бiльшiсть iндивiдуумiв одного складу та виду, виявили науковцi в Гарцi. Мабуть, правилом е обмiн поживними речовинами та сусiдська допомога в екстрених випадках. Звiдси можна зробити висновок, що дерева – це суперорганiзми, а iхня органiзацiя подiбна до мурашника.

Звiсно ж, одразу виникае запитання: можливо, коренi дерев ростуть у грунтi недбало та безцiльно, а щойно натрапляють на особин свого виду, як одразу ж сполучаються з ними? А потiм уже просто змушенi обмiнюватися поживними речовинами, вибудовувати позiрну соцiальну спiльноту й продовжувати свое iснування в проявах випадкового «дати – взяти». Хоча й такi механiзми були б корисними для екосистеми лiсу, проте гарний образ активноi допомоги затьмарився б принципом випадковостi. Одначе, як констатуе Массiмо Маффей з Туринського унiверситету в часописi «MaxPlanckForschung» (3/2007, с. 65), у природi не все так просто: рослини, а отже, й дерева здатнi дуже добре вiдрiзняти власне корiння вiд коренiв чужого бiологiчного виду, ба навiть вiд iнших представникiв свого виду.

Та чому дерева е настiльки соцiальними iстотами, чому дiляться своiми харчами з iншими й у такий спосiб збiльшують iхню конкурентну здатнiсть? Причина така сама, як i в кожнiй людськiй спiльнотi: разом – краще! Одне дерево – це ще не лiс, воно не спроможне створити сприятливий локальний клiмат, беззахисне перед вiтром та негодою. Натомiсть багато дерев творять власну екосистему, що врiвноважуе екстремальнi перепади спеки та холоду, зберiгае велику кiлькiсть води й продукуе дуже вологе повiтря. У такому середовищi дерева живуть протягом столiть у безпецi та затишку. А щоб цього досягнути, передовсiм треба зберегти суспiльнi взаемозв’язки. Якби всi представники виду дбали тiльки про себе, тодi бiльшiсть iз них не постарiла б. Численнi летальнi випадки зумовили б виникнення великих прогалин у лiсовому покривi, бурi без перешкод вривалися б усередину лiсового масиву та звалювали iншi стовбури. Лiтня спека проникала б у лiсовi грунти й висушувала iх. А вiдтак страждали б усi.

Таким чином, для спiльноти цiнним е кожне дерево, всi заслуговують на якомога довше життя. Тому допомагають навiть хворим представникам виду, живлять iх поживними речовинами, аж допоки вони не одужають. Адже наступного разу все може бути навпаки, й дерево, що ще недавно пiдтримувало iнших, саме потребуватиме допомоги. Грубезнi, срiблясто-сiрi буки такою поведiнкою нагадують менi стадо слонiв. Вони також пiклуються про своiх, допомагають хворим та кволим звестися на ноги й неохоче покидають навiть мертвих.

Кожне дерево е частиною такоi спiльноти, проте в ii межах iснуе певна градацiя. Бiльшiсть пнiв зогнивають i через кiлька десятилiть (для дерев це дуже швидко) зникають у шарах гумусу. Тiльки декотрi iндивiдууми, як наприклад, щойно описанi «вкритi мохом каменi», й далi живуть упродовж столiть. Чому е такi вiдмiнностi? Невже й серед дерев наявнi прошарки iншого класу? Усе видаеться саме таким, але термiн «клас» не цiлком точно окреслюе цi процеси. Передовсiм iдеться про мiру спорiдненостi, можливо, навiть прихильностi, що найдужче впливае на готовнiсть допомогти своiм колегам. Глянувши на крони дерев, це може побачити кожен. Гiлля середньостатистичного дерева росте доти, аж поки не досягне кiнчикiв гiлок однакових за висотою сусiдiв. Тодi iхнiй рiст припиняеться, адже повiтряний чи то пак свiтловий простiр уже не вiльний. Проте в такий спосiб посилюеться мiцнiсть верховiття, складаеться враження, що там, нагорi, вiдбуваеться справжня битва. Однак по-справжньому дружна пара вiд самого початку стежить, щоб у бiк друга не виросла жодна груба галузка. Вони не хочуть нiчого забирати один вiд одного й тому утворюють мiцнi частини крон тiльки назовнi, тобто в напрямку «недрузiв». Цi пари настiльки глибоко пов’язанi мiж собою через кореневi системи, що деколи навiть разом помирають.

Така мiцна дружба (коли дерево пiсля смертi товариша насичуе поживними речовинами його пень) здебiльшого бувае тiльки в природних лiсах. Можливо, так чинять усi види. Особисто я, окрiм букiв, бачив такi довголiтнi пнi зрубаних дерев iще й серед дубiв, ялиць, смерек та псевдотсуг. Штучно засадженi лiсовi угiддя, типовi для бiльшостi хвойних лiсiв Центральноi Європи, поводяться радше як безпритульнi дiти з однойменного роздiлу книжки. Оскiльки через висаджування постiйно пошкоджують коренi, дерева не здатнi сполучитися в едину систему. У таких лiсових угiддях зазвичай усi виростають одинаками, а тому iм особливо тяжко. Загалом у бiльшостi випадкiв вони й не повиннi старiти, адже iхнi стовбури залежно вiд виду дерева приблизно в сторiчному вiцi вважають готовими до зрубування.




Мова дерев


Мова – це здатнiсть людей висловлюватися, принаймнi так це поняття трактуе «Дуден» – зведення правил нiмецькоi граматики. Якщо дотримуватися такого погляду, то здатнiстю говорити володiемо тiльки ми й обмежуеться вона виключно нашим бiологiчним видом. А хiба не було б цiкаво дiзнатися, чи можуть висловлюватися також i дерева? Але ж яким чином? Безперечно, почути iх ми не можемо, бо вони однозначно тихi. Адже хрускiт гiлок пiд поривами вiтру чи шелестiння листя вiдбуваються пасивно й вiд самих дерев не залежать. Проте вони привертають до себе увагу в iнший спосiб – ароматичними речовинами. Ароматичнi речовини як засiб спiлкування? Вiдоме таке й серед нас, людей, – навiщо iнакше ми використовували б усi цi дезодоранти й парфуми? Та й навiть без них наш власний запах апелюе до свiдомостi та пiдсвiдомостi iнших людей. Одних – i на дух не терпимо, запах iнших притягуе нас, як магнiт. На думку науковцiв, феромони, що мiстяться в потi, е навiть вирiшальними пiд час вибору партнера, себто того, з ким ми готовi народити нащадкiв. Таким чином, ми володiемо таемною мовою запахiв i щонайменше вона властива також i деревам. До речi, сорок рокiв тому в африканськiй саванi провели цiкаве спостереження. Жирафи iдять там один пiдвид акацiй – акацii крученi, проте останнiм це зовсiм не подобаеться. Тому, щоб позбутися тих великих рослиноiдних тварин, акацii протягом кiлькох хвилин вiдкладають у своему листi отруйнi речовини. Жирафи про це знають, тому переходять до наступних дерев. До наступних? Нi, вони йдуть вiд усiеi групи рослин i продовжують трапезу аж через приблизно сто метрiв. Причина просто приголомшлива: над’iджена акацiя випускае в повiтря застережний газ (у цьому випадку – етилен), що сигналiзуе всiм довколишнiм представникам пiдвиду про наближення лиха. Опiсля всi попередженi iндивiди також вiдкладають отруйнi речовини, щоб пiдготуватися. Жирафам ця гра вiдома, тож вони йдуть саваною далi, до наступних, iще беззахисних, дерев. Або тварини рухаються проти вiтру. Оскiльки ароматичне послання передаеться iншим деревам через повiтрянi потоки, жирафи, якi рухаються проти вiтру, зовсiм поруч можуть знайти акацii, що й не пiдозрюють про iхню присутнiсть. Такi самi процеси вiдбуваються i в наших мiсцевих лiсах. Бук це, смерека чи дуб – усi вони однаково болiсно реагують, коли хтось починае iх гризти. Якщо гусiнь аж надто вгризаеться в iхню кору, навколо вкушеного мiсця змiнюеться тканина. Крiм того, дерево посилае електричнi сигнали так само, як i поранене тiло людини. Щоправда, цей iмпульс не поширюеться протягом кiлькох мiльйонних часток секунди, як у людини, а рухаеться зi швидкiстю сантиметр за хвилину. А тодi минае ще година, поки захиснi речовини не потраплять у листя, щоб зiпсувати паразитам обiд [1].[2 - Посилання на джерела – в кiнцi книги.] Дерева, власне, дуже повiльнi, i навiть у разi небезпеки це iхня найвища швидкiсть. Попри низький темп, окремi частини дерева нiколи не функцiонують iзольовано. Якщо в корiння виникли труднощi, то ця iнформацiя пошириться по всьому дереву й зумовить викид ароматичних речовин через листя. Не будь-яких, а спецiальних, розпилених з конкретною метою. Це ще одна властивiсть, що в наступнi днi допоможе iм вiдбити напад, адже дерева розпiзнають декотрi види комах, розумiють, про якого саме паразита йдеться. Слина кожного виду специфiчна, ii можна класифiкувати. І то настiльки добре, що через атрактанти[3 - Атрактанти – речовини, що здатнi притягувати тварин.] дерево закликае певних хижакiв, а вони вже з радiстю накидаються на комах i в такий спосiб допомагають деревам. Скажiмо, в’язи та сосни звертаються по допомогу до маленьких ос [2]. Цi комахи вiдкладають яйця в гусениць, що поiдають листя. Зсередини, шматок за шматком пожираючи трохи бiльшу за розмiром гусеницю метелика, розвиваеться потомство ос – зовсiм не естетична смерть. Проте таким чином дерева звiльняються вiд надокучливих паразитiв та цiлi й неушкодженi ростуть далi.

Розпiзнання слини доводить ще одну здатнiсть дерев: у них мають бути смаковi вiдчуття.

Недолiком ароматичних речовин е те, що iх швидко розвiюе вiтер. Тому вони часто не поширюються навiть на сто метрiв, проте водночас виконують iще й iншу функцiю. Оскiльки поширення сигналу всерединi дерева вiдбуваеться дуже повiльно, то через повiтря ароматичнi речовини хутчiш долають великi вiдстанi, а тому й набагато скорiше попереджають iншi частини дерева, що розташованi за багато метрiв одна вiд одноi.

Часто це навiть не спецiальний заклик про допомогу, необхiдний для оборони вiд комах. Тваринний свiт фiксуе хiмiчне послання дерев навзагал, а вiдтак розумiе, що там вiдбуваеться напад, тому певним видам час iти в атаку. Хто любить поласувати тими малими органiзмами, вiдчувае непереборний потяг. Самi дерева теж годнi захищатися. Наприклад, дуби вiдкладають у корi й листi гiркi та отруйнi дубильнi речовини, що або вбивають комах-гризунiв, або такою мiрою змiнюють смак, що iжа перетворюеться зi смачного салату на iдку жовч. Задля оборони верби утворюють салiцин, що спричиняе подiбну дiю. Проте це не стосуеться людей, адже, навпаки, чай з вербовоi кори вважають за предтечу аспiрину, бо той здатен притлумлювати головний бiль i збивати жар.

Звiсно, щоб органiзувати таку оборону, потрiбен час. Саме тому вирiшальну роль у ходi раннього оповiщення вiдiграе спiвпраця. Цiкаво, що дерева не покладаються виключно на повiтря, бо тодi не кожен сусiд дiзнався б про небезпеку. Тому вони посилають своi оповiщення ще й через коренi, що об’еднують у едину мережу всiх представникiв одного виду та добре функцiонують незалежно вiд погодних умов. Хай як дивно, цi оповiщення поширюються не тiльки через хiмiчнi сполуки, а й через електричнi iмпульси, що рухаються зi швидкiстю один сантиметр на секунду. Очевидно, що порiвняно з нашим органiзмом це неймовiрно повiльно, одначе в тваринному царствi е такi види, як, наприклад, медузи чи хробаки, у яких провiдна здатнiсть подразника досягае таких самих позначок [3]. Тiльки-но новина поширилася, усi навколишнi дуби через своi артерii швидко наповнюють увесь органiзм дубильними речовинами. Коренi дерева дуже розгалуженi, iхнiй розмiр бiльш нiж удвiчi бiльший за розмiр крони. Таким чином вiдбуваеться перетинання з пiдземними вiдростками сусiднiх дерев i контакт через зрощенi пагони. Проте так стаеться не завжди, адже й у лiсi iснують одинаки та самiтники, що не бажають мати нiчого спiльного з колегами. Якщо такi вiдлюдьки не спiлкуються з iншими, то чи здатнi вони блокувати сигнали тривоги? На щастя, нi, адже, щоб гарантувати швидке поширення iнформацii, у бiльшостi випадкiв вiдбуваеться промiжне залучення грибiв. А тi дiють як волоконно-оптичнi кабелi Інтернету. Тонкi волокна прошивають грунт i обплiтають його з неймовiрною щiльнiстю. Вiдтак чайна ложка лiсовоi землi мiстить багато кiлометрiв цих гiфiв [4]. Один-единий гриб протягом кiлькох столiть здатен поширитися на багато квадратних кiлометрiв i в такий спосiб об’еднати в спiльну мережу цiлi лiси. Своiми лiнiями вiн передае сигнали вiд одного дерева до iншого й таким чином допомагае iм обмiнюватися iнформацiею про комах, посухи та iншi небезпеки. Поступово навiть наука говорить про так звану «Wood-Wide-Web» (всесвiтню лiсову павутину), що пронизуе нашi лiси. Як i про що саме вiдбуваеться обмiн, до сьогоднi немае систематичних дослiджень. Можливо, iснуе також зв’язок мiж рiзними видами дерев, навiть якщо вони й розглядають одне одного як конкурентiв. А гриби дотримуються своеi власноi стратегii, слугують посередниками та врiвноважувачами.

Якщо дерева ослабленi, то знижуються, напевно, не тiльки iхнi захиснi сили, а й балакучiсть. Інакше як можна пояснити той факт, що комахи прицiльно вишукують саме найслабших представникiв виду? Є така думка, що спершу вони дослухаються до дерев, рееструють активнi застережнi хiмiчнi заклики, а мовчазних особин перевiряють через укус у листя чи кору. Можливо, iхня мовчазнiсть дiйсно е ознакою серйозноi хвороби або свiдчить про втрату мiцелiю, що зумовлюе iзоляцiю дерева вiд усiх новин. Тодi йому не вiдомо про небезпеку, що наближаеться, й воно стае поживою для гусенi та жукiв. До речi, так само беззахисними е згадуванi одинаки, що хоча й мають здоровий вигляд, але цiлком позбавленi будь-якоi iнформацii.

У лiсовiй життевiй спiльнотi в такий спосiб обмiнюються iнформацiею не тiльки дерева, а й кущi i трава, можливо, навiть усi види рослин. Проте, якщо ми зайдемо на сiльськогосподарськi поля, то вся тамтешня зелень мовчатиме. Через штучний процес вирощування в наших культурних рослин фактично повнiстю зникла здатнiсть до пiдземного чи наземного спiлкування. Вони майже глухi та нiмi, а тому е легкою здобиччю для комах [5]. Це одна з причин, чому сучасне сiльське господарство використовуе так багато емульсiй для обприскування рослин. Можливо, у майбутньому садоводи зможуть хоча б трохи пiдглянути за життям лiсiв, а зерновi культури та картоплю знову схрестять iз дрiбкою дикостi, а отже, й балакучостi.

Спiлкування мiж деревами й комахами не обертаеться тiльки навколо оборони та недуг. Напевно, ви самi вже не раз зауважували (чи то пак нюхали), що е також i багато позитивних сигналiв мiж цими такими рiзними створiннями. Ідеться про приемнi ароматичнi послання пiд час цвiтiння. Квiти поширюють аромат невипадково чи щоб нам сподобатися. Фруктовi дерева, верби й каштани через запашне повiдомлення звертають на себе увагу, запрошуючи бджiл до себе заправлятися. Солодкий нектар, концентрований цукровий сироп е нагородою за запилення, яке мимохiдь здiйснюють комахи. Подiбно до рекламного щита, сигналом слугують також i форма квiтки та ii колiр, що чiтко вiдрiзняються вiд суцiльноi зеленоi крони дерева i вказують на шлях до харчiв. Отож, дерева спiлкуються через нюховi рецептори, оптичнi та електричнi iмпульси (через певний вид нервових клiтин на кiнчиках коренiв). А як щодо звукiв, тобто чи рослини чують i розмовляють?

Якщо я спершу сказав, що дерева – однозначно тихi, то найновiшi дослiдження навiть таке твердження пiддають сумнiву. Одного разу Монiка Гальяно з Унiверситету Захiдноi Австралii разом зi своiми колегами з Бристоля та Флоренцii вирiшила прислухатися до землi [6]. Використовувати дерева в лабораторii непрактично, тому замiсть них було узято легшi в користуваннi сiянцi зернових культур. І справдi: зовсiм швидко вимiрювальнi прилади зареестрували тихе потрiскування коренiв за частоти 220 герц. Коренi, що здатнi потрiскувати? Це ж iще нiчого не означае, адже, згоряючи в камiнi, потрiскують навiть мертвi дрова. Проте виявлений у лабораторii шум можна було почути також i в переносному значеннi. Адже на нього реагувало корiння незадiяних саджанцiв. Щоразу, коли коренi чули потрiскування за частоти 220 герц, iхнi кiнчики спрямовувались у вiдповiдний бiк. Це означае, що трава сприймае цю частоту, тобто здатна «чути». Обмiн iнформацiею через звуковi хвилi в рослин? Це зацiкавлюе ще бiльше, оскiльки й ми, люди, здатнi спiлкуватися через звуковi хвилi, а це, можливо, могло б бути ключем до кращого розумiння дерев. Неможливо собi навiть уявити наслiдкiв нашоi здатностi чути, чи добре ведеться букам, дубам та смерекам або ж, можливо, вони захворiли. На жаль, так далеко ми ще не просунулись i на цiй науковiй нивi стоiмо ще зовсiм на початках. Але якщо наступного разу, гуляючи лiсом, ви почуете тихе потрiскування, то знатимете: можливо, це не тiльки вiтер…




Вiддiл соцiального забезпечення


Садiвники вже не раз запитували мене, чи не стоять iхнi дерева занадто щiльно. Адже вони, напевно, забирають одне вiд одного свiтло та воду. Цi переживання родом з лiсового господарства: саме там стовбури мусять якомога швидше грубшати та ставати придатними для зрубування, а на це iм треба багато мiсця й рiвномiрно кругле, велике верховiття. З такою метою регулярно (кожнi п’ять рокiв) та з певною послiдовнiстю цi дерева позбавляють потенцiйних конкурентiв, тобто зрубують останнi. Оскiльки дерева не старiють, бо вже в сторiчному вiцi опиняються на лiсопилцi, то негативний вплив на iхне здоров’я майже непомiтний. Який ще негативний вплив? Хiба ж не звучить цiлком логiчно, що дерево росте краще, якщо його звiльнити вiд надокучливих конкурентiв, надати його кронi якомога бiльше сонячного свiтла та наситити його коренi достатньою кiлькiстю води? Для представникiв рiзних видiв це дiйсно помiч. Вони направду борються один з одним за мiсцевi ресурси. Проте це не стосуеться дерев одного виду. Я вже згадував, що, наприклад, буки здатнi товаришувати й навiть годувати один одного. Очевидно, що лiс не зацiкавлений у тому, щоб утрачати слабших представникiв своеi громади. Адже тодi виникатимуть прогалини, що завдаватимуть шкоди чутливому мiкроклiмату з його сутiнковим свiтлом та високою вологiстю повiтря. Зрештою, кожне дерево повинне мати змогу вiльно розвиватися та вести iндивiдуальний спосiб життя. Повинне, адже принаймнi для букiв надзвичайно важить рiвновага й справедливiсть. Ванесса Бурше з Рейнсько-Вестфальського технiчного унiверситету Аахена виявила, що в неушкоджених букових лiсах можна зробити цiкаве вiдкриття, яке стосуеться фотосинтезу. Дерева синхронiзуються настiльки, що показують однаковi результати. І це не е очевидним. Кожен бук стоiть на своему, унiкальному мiсцi. Грунт пiд ним бувае кам’янистим чи сипучим, iз вмiстом води чи без неi, деколи з широким асортиментом поживних речовин, а подекуди зовсiм бiдний – на вiдстанi навiть кiлькох метрiв умови можуть суттево вiдрiзнятися. Кожне дерево, вiдповiдно, мае рiзнi передумови для свого розвитку, а тому й росте швидше або повiльнiше, отже, спроможне до утворення бiльшоi чи меншоi кiлькостi цукру та целюлози. Тому зовсiм несподiваним е результат науковоi роботи: дерева зрiвнюють своiх сильних i слабких представникiв. Не мае значення, грубе дерево чи тонке, адже весь бiологiчний вид виробляе за допомогою свiтла однакову кiлькiсть цукру на один листок. Вирiвнювання вiдбуваеться пiд землею, через кореневi системи. Очевидно, там вiдбуваеться жвавий обмiн. Хто мае багато, той вiддае, хто бiдний – отримуе гуманiтарну допомогу. У цьому процесi активну участь беруть також i гриби, що зi своею велетенською мережею гiфiв схожi на гiгантськi перерозподiльнi машини. Це дещо нагадуе систему соцiального забезпечення, яка також перешкоджае занадто низькому падiнню окремих членiв нашого суспiльства.

Отож, буки не можуть рости занадто далеко один вiд одного. Навпаки, бажаним е iхне скупчення, тому стовбури часто ростуть на вiдстанi менше нiж один метр. Таким чином, iхнi крони невеличкi та стиснутi, а тому багато лiсникiв гадають, що це негативно впливае на дерева. Це слугуе причиною того, що iх роздiляють, помилково зрубуючи так званих «зайвих» представникiв виду. Проте моi колеги з Любека дослiдили, що буковий лiс, у якому всi дерева стоять щiльно, е набагато продуктивнiшим. Суттево бiльший рiчний прирiст бiомаси, насамперед деревини, е доказом здоров’я деревних угруповань. Мабуть, разом iм вдаеться так оптимально розподiлити поживнi речовини та воду, що кожне дерево здатне показати себе в найкращiй спортивнiй формi. Якщо окремим представникам «допомогти» позбутися iхнiх потенцiйних конкурентiв, то вцiлiлi дерева перетворюються на одинакiв. Обриваються сусiдськi взаемозв’язки, оскiльки навколо стоять лише зрубанi пнi. І тодi кожне дерево вже тiльки коротае днi свого безцiльного iснування, i, як наслiдок, виникае велике розходження в його продуктивностi. Деякi iндивiдууми наче дичавiють i з неймовiрним завзяттям вдаються до фотосинтезу, цукор б’е з них, як з фонтана. Тому вони краще ростуть, е активними, проте живуть дуже мало. Адже дерево може розвиватися тiльки вiдповiдно до умов лiсу, що його оточуе. А в такому лiсi тепер е багато ослаблених представникiв виду. Слабшi дерева, яких ранiше пiдтримували сильнiшi, вiдтак опиняються на лавi запасних. Не мае значення, чи криеться причина в мiсцi iхнього розташування, у браковi поживних речовин, тимчасовому нездужаннi або генетичному наборi, але вони стають легкою жертвою комах та грибiв. Хiба ж не це слугуе за пiдтвердження принципiв еволюцii, що вижити здатнi лише найдужчi? Дерева вiдповiли б на це тiльки хитаючи головою чи то пак кроною. Їхнiй добробут залежить вiд суспiльних зв’язкiв, i щойно зникають так званi «немiчнi», то втрачають усi. Лiс перестае бути закритою системою, гаряче сонце та штормовi вiтри проникають аж до грунту та змiнюють вологий прохолодний клiмат. Окрiм того i сильнi дерева протягом життя часто хворiють i в таких ситуацiях залежать вiд пiдтримки своiх слабших сусiдiв. А якщо iх немае, то навiть невеличка атака комах здатна вирiшити долю багатовiкових гiгантiв.

Колись я теж був причиною, що спонукала дерева вдаватися до екстраординарноi допомоги. Коли я тiльки почав працювати лiсничим, то наказував робити круговий надрiз у корi молодих букiв. Цей метод передбачае зрiзування смуги кори на висотi одного метра, щоб у такий спосiб зумовити смерть дерева. Врештi-решт це один iз методiв прорiдження, коли дерева не зрубують, а вони зсихають самi i вiдтак як сухостiй зостаються в лiсi. Навiть тодi вони утворюють бiльше мiсця для живих, тому що на iхнiх кронах уже немае листя, а тому до сусiдiв потрапляе бiльше свiтла. Звучить жахливо? Так. Адже смерть настае iз запiзненням на кiлька рокiв, тому надалi я такого бiльше не робитиму. Саме тодi я побачив, як завзято буки боролися, – деякi з них навiть вижили. За нормальних умов це було б неможливо, тому що без кори дерево не здатне доправляти цукор вiд листя до коренiв. А тому корiння вмирае з голоду, припиняе качати поживнi речовини, й оскiльки через стовбур до крони бiльше не проникае вода, то цiле дерево засихае. Проте багато представникiв виду й далi бiльш-менш бадьоро росли. Тепер менi вiдомо, що це було можливо тiльки завдяки iхнiм уцiлiлим сусiдам. Через пiдземну мережу тi переймали перерване забезпечення коренiв i таким чином уможливлювали виживання своiх товаришiв. Деяким навiть пощастило заповнити прогалину новою корою. Визнаю, що дотепер трохи соромлюся, коли бачу, що тодi накоiв. Хоча саме в той час я збагнув, наскiльки потужною е спiльнота дерев. Ти сильний такою мiрою, якою е сильний найслабший член твоеi спiльноти – саме цей старий ремiсничий вислiв можна застосувати i до дерев. Й оскiльки iм це вiдомо на iнтуiтивному рiвнi, вони безумовно допомагають одне одному.




Любов


Спокiйний характер дерев виявляеться також i пiд час розмноження, адже свое вiдтворення вони планують щонайменше за рiк. Чи дерева любляться щовесни, залежить вiд кожного бiологiчного виду. Якщо хвойнi дерева поширюють свое насiння щороку, то листянi дотримуються зовсiм iншоi стратегii. Перше нiж починаеться перiод цвiтiння, вони проводять голосування. Чи треба плодитися наступноi весни, чи краще ще рiк або два почекати? У лiсi дерева цвiтуть усi одночасно, бо тодi гени багатьох iндивiдуумiв добре змiшуються. Хвойнi дерева думають так само, а листянi беруть до уваги ще один чинник – кабанiв i сарн. У цих тварин просто вовчий апетит на буковi горiхи та жолудi, що допомагае iм наiсти товстий шар пiдшкiрного лою. Тому вони з надзвичайною зажерливiстю накидаються на цi плоди, адже тi мiстять аж до 50 вiдсоткiв жиру та крохмалю – бiльше не мае жодна iнша iжа. Восени цiлi лiсовi райони часто виiдаються до останньоi крихти, вiдтак навеснi вже не здатне зародитися нове потомство. Тому дерева одне з одним домовляються. Якщо вони цвiстимуть не щороку, то кабани й сарни не зможуть розраховувати на постiйну наявнiсть харчiв. Таким чином, iхне потомство iснуватиме в припустимих межах, оскiльки взимку вагiтнi самицi мусять пережити довгий, бiдний на харчi перiод, деякi представники виду взагалi не виживуть. Якщо ж, зрештою, водночас цвiтуть i плодоносять усi буки та дуби, то тi нечисленнi рослиноiднi тварини, що не загинули, усе спожити вже не здатнi, а тому залишаеться й проростае достатня кiлькiсть невиявленого насiння. У такi роки кабани потроюють свiй коефiцiент народжуваностi, адже тодi навiть узимку в лiсах залишаеться досить харчiв. З давнiх-давен у Нiмеччинi iснуе поняття «дубово-букових урожайних рокiв», що його вживають на позначення перiодiв, особливо щедрих на насiння дубiв та букiв. Тим благословенним часом сiльське населення послуговувалося з користю для приручених родичiв кабанiв – свiйських свиней, а саме виганяло iх у лiси. Перед забоем вони мали насититися дикими плодами й наростити ще грубший шар сала. Кiлькiсть кабанiв, як правило, вже наступного року зменшувалась, адже дерева знову робили перерву й лiсова земля ставала неплiдною.

Цвiтiння з iнтервалом у кiлька рокiв мае такi самi вагомi наслiдки i для комах, передовсiм бджiл. Позаяк для них дiе той самий принцип, що й для кабанiв: багаторiчна пауза означае зменшення iхньоi кiлькостi. Проте для бджiл цей процес незворотний, адже великi популяцii вiдновитися вже не здатнi. Причина полягае в тому, що справжнi лiсовi дерева не цiнують маленьких помiчникiв. Навiщо деревам кiлька запильникiв, якщо вони розпускають мiльйони квiток на сотнях квадратних кiлометрiв? Тому деревам потрiбне щось iнше, щось надiйнiше, щось, що не вимагало б нiякоi данини. А чи може бути щось краще, нiж допомога вiтру? Вiн виривае з квiток порохуватi пилинки й переносить iх до сусiднiх дерев. Окрiм того, повiтрянi потоки мають iще одну перевагу: вони iснують також i за низьких температур, менших вiд дванадцяти градусiв – позначки, коли бджолам ще занадто холодно й вони сидять удома. Можливо, та сама причина спонукае i хвойнi дерева дотримуватися цiеi стратегii. Власне кажучи, цього iм не треба, адже цвiтуть вони майже щороку. Кабанiв вони теж не бояться, бо маленькi горiшки зi смерек та подiбних до них видiв не е привабливим джерелом харчування. Хоча iснують птахи, як наприклад, шишкар ялиновий, що – як уже видно з самоi назви – перехрещеними кiнчиками свого могутнього дзьоба навпiл розлуплюе шишки та поiдае насiння. Проте, якщо глянути на iхне iснування з погляду загальноi кiлькостi представникiв виду, то це не здаеться аж надто великою проблемою. Та оскiльки жодна тварина не мае намiру вiдкладати насiння з хвойних дерев як зимовий запас, дерева вiдпускають потенцiйних нащадкiв у дорогу й вони, наче маленькi лiтачки, повiльно опускаються з гiлки на гiлку, iх пiдхоплюе та вiдносить вiтер. У будь-якому випадку хвойним деревам не треба робити паузи, як то чинять буки й дуби.

Деколи складаеться враження, що смереки й подiбнi до них види пiд час парування хочуть навiть перевершити листянi дерева, адже породжують неймовiрно великi кiлькостi пилинок. Їх аж так рясно, що навiть легкий порив вiтру здiймае над квiтучими хвойними лiсами велетенськi хмари пилку – здаеться, наче пiд верховiттям куриться. Тому виникае неминуче питання: як у такому безладi можна уникнути схрещень iз «близькими родичами»? Дерева вижили до сьогоднi тiльки завдяки тому, що в межах кожного iхнього виду iснуе велике генетичне рiзноманiття. Якби навiть усi водночас випустили в повiтря свiй пилок, то найдрiбнiшi крупинки усiх екземплярiв змiшалися та опустилися б на крони всiх дерев. Й оскiльки власне насiння навколо кожного представника виду сконцентроване найщiльнiше, то зростае небезпека, що воно, врештi-решт, запилило б також i власнi жiночi квiтки. Проте, з описаних причин, цього дерева й прагнуть уникнути. Щоб знайти вихiд зi скрутного становища, застосовують розмаiтi стратегii. Деякi види – наприклад смереки – роблять ставку на правильний вибiр часу. Чоловiчi та жiночi квiтки розквiтають iз промiжком у кiлька днiв, тому останнi запилюються переважно чужим насiнням представникiв того самого бiологiчного виду. Черешнi, що покладаються на комах, такоi змоги не мають. Чоловiчi й жiночi статевi органи мiстяться на тiй самiй квiтцi. Крiм того, черешня належить до одного з небагатьох справжнiх лiсових видiв, який запилюють бджоли, що систематично обстежують цiлу крону та примусово розподiляють iще й власний пилок. Проте черешня е дуже чутливою i вiдчувае наближення небезпеки через iнцест. Перевiряеться кожне пилкове зерно, що, потрапивши на приймочку маточки, через нiжнi пилковi трубки намагаеться проникнути та прорости в напрямку центральноi клiтини. Якщо це власний пилок, то схрещення припиняеться й вiн гине. Пропускають лише чуже генетичне багатство з настановою на успiх: тiльки за його допомогою пiзнiше утворюються плоди й насiння.

Яким чином деревам вдаеться вiдрiзняти свое вiд чужого? Це дотепер ще не вiдомо. Знаемо лише те, що гени дiйсно активуються й мусять пасувати. Так само можна сказати: дерево це вiдчувае. Хiба ж фiзична любов i в людей не означае щось бiльше, нiж викид певних послань в органiзм, що своею чергою активують певнi секрецii тiла? Питання про те, як вiдбуваеться парування в дерев, ще, напевно, довго залишатиметься в царствi роздумiв i здогадок.

Деякi види запобiгають iнцесту особливо послiдовно, а саме: кожен iндивiдуум мае лиш одну стать. Отож-бо, iснують як чоловiчi, так i жiночi верби козячi, що, вiдповiдно, нiколи не можуть паруватися самi iз собою, а примусово розмножуються з iншими деревами. Щоправда, верби – це не справжнi лiсовi дерева. Вони е першопрохiдцями, тобто поширюються там, де ще немае лiсу. Оскiльки в таких мiсцевостях ростуть тисячi квiтучих трав та кущiв, що приваблюють бджiл, то верби пiд час запилення також розраховують на комах. Ось тут i виникае проблема, адже бджоли повиннi спершу полетiти до чоловiчих верб, узяти пилок, а тодi транспортувати його до жiночих дерев. Навпаки заплiднення не вiдбудеться. Як мае чинити дерево, якщо обидвi статi квiтнуть водночас? Науковцi виявили, що з цiею метою всi верби видiляють певний запах – атрактант, який приманюе бджiл. Якщо комахи прибули в мiсце призначення, то дерево щосили намагаеться привернути iхню увагу. З цiею метою чоловiчi верби надто iнтенсивно напружують своi «котики» й надають iм свiтло-жовтого кольору. Це привертае увагу бджiл передовсiм до них. Щойно комахи спожили цю першу цукрову трапезу, вони вiдлiтають на непримiтнi зеленi квiтки жiночих дерев [7].

Звiсно, що вiдомий зi свiту ссавцiв iнцест – тобто заплiднення в межах поеднаноi родинними зв’язками популяцii – можливий у всiх трьох названих випадках. Щоб цього уникнути, однаковою мiрою активiзуються як бджоли, так i вiтер. Обое здатнi долати великi вiдстанi й чинити так, щоб принаймнi частина дерев отримувала пилок вiд зовсiм далеких родичiв i в такий спосiб мiсцевий генофонд постiйно оновлювався. Адже повнiстю iзольованi екземпляри рiдкiсних видiв дерев, що в одному мiсцi налiчують тiльки кiлькох представникiв свого виду, можуть утратити розмаiття, вiдтак стануть вразливiшими й через кiлька столiть зникнуть повнiстю.




Лiсова лотерея


Дерева живуть, дотримуючись внутрiшньоi рiвноваги. Вони старанно розподiляють власнi сили, поводяться ощадливо, щоб задовольнити всi своi потреби. Порцiя енергii вiддаеться на рiст. Гiлля мае подовжитись, а стовбур, щоб тепер витримати бiльшу вагу, – розширитися в дiаметрi. Інше вiдкладаеться в резерв на випадок, якщо комахи чи гриби колись атакуватимуть дерево, – це необхiдно, щоб воно могло вiдразу ж зреагувати, активувавши захиснi речовини в листi та корi. Зрештою, не забуваймо й про розмноження. У видiв, що квiтнуть щорiчно, це зусилля беруть до уваги пiд час старанного розподiлу життевих сил. А певнi бiологiчнi види, як наприклад, буки чи дуби, що цвiтуть кожнi три-п’ять рокiв, така подiя повнiстю вибивае з колii. Бiльша частина iхньоi енергii вже давно розпланована iнакше, аж раптом виростае така неймовiрно велика кiлькiсть букових горiшкiв та жолудiв, що все решта вiдходить на заднiй план. Усе починаеться ще навiть вiд мiсця на гiлках. Насправдi для квiток там немае жодноi вiльноi прогалини, а тому багато з них насамперед розчищають собi заплановане мiсце росту. Коли ж, зiв’явши, вони опадають, дерева мають трохи дивний вигляд – наче обскубанi кури. Тому й не дивно, що в такi роки в доповiдях про стан лiсу завжди фiксують жалюгiдну якiсть верховiття у представникiв цих видiв. Оскiльки всi вони цвiтуть у той самий час, то лiс на позiр здаеться хворим.

Звiсно ж, такий лiс не хворий, але досить вразливий. Адже цвiтiння вiдбуваеться з використанням останнiх резервiв, опрiч того, становище погiршуеться через зменшення листяноi маси, що тепер виробляе набагато менше цукру, нiж у звичайнi роки. А бiльша частина того, що продукуеться, перетворившись на жир та олiю, знову ж таки потрапляе в насiння, отже, для самого дерева та його зимових запасiв не залишаеться практично нiчого. Уже навiть не згадую про запаси енергii, що передбаченi для захисту вiд хвороб. На iхне зникнення тiльки й чекають численнi комахи. Примiром, двомiлiметровий довгоносик-стрибун буковий, що тепер мае змогу вiдкладати мiльйони яець у свiже беззахисне листя. Мiнiатюрнi личинки пожирають пласкi канали мiж верхньою й нижньою поверхнями, залишаючи пiсля себе коричневi плями. З личинок виростають жуки, що прогризають у листi численнi дiрочки, тому опiсля воно мае такий вигляд, наче якийсь мисливець вистрелив у нього з рушницi. Бувають роки, коли буки зазнають настiльки потужноi атаки жукiв, що здалеку видаються не зеленими, а радше брунатними. За нормальних обставин дерева оборонялися б, тобто буквально отруювали б комахам трапезу. Проте через цвiтiння iх покидають сили, а тому в такий сезон вони змушенi мовчки терпiти напад. Здоровi представники виду просто не звертають на комах уваги, хоча опiсля на них i чекають роки вiдновлення. Одначе якщо бук iще до того був хворобливим, то такий напад комах здатен остаточно вирiшити його долю. Проте, навiть якби дереву це було вiдомо, воно не вiдмовилося б вiд цвiтiння. Така поведiнка вiдома з весiль пiд час вимирання лiсiв – цвiтуть переважно найбiльш ураженi представники виду. Напевно, вони прагнуть iще встигнути розмножитися, перш нiж разом з iхньою смертю остаточно зникне ще й iхнiй генофонд. Подiбний ефект спричиняють також i найспекотнiшi лiта з екстремально високими температурами повiтря, через якi певнi види дерев опиняються на межi свого iснування, а тому наступного року знову ж таки iнтенсивно цвiтуть. Водночас очевидно, що багато букових горiшкiв та жолудiв не свiдчать про особливо сувору прийдешню зиму. Врештi-решт, утворення квiток закладаеться ще влiтку за рiк до цвiтiння, тому плодовитiсть дерева дозволяе радше здiйснити огляд за попереднiй рiк.

Восени слабкi захиснi сили проявляються ще раз – у насiннi. Коли довгоносик-стрибун буковий просвердлюе зав’язь, з якоi могли б утворитися буковi горiшки, то бачить, що вона порожня, а вiдтак i безплiдна та нiчого не варта.

Якщо ж насiння впало на землю, то кожен вид мае власну стратегiю, коли воно повинне прорости. Чому стае важливим час? Якщо зернята лежать у м’якому, вологому грунтi, то вони мають пускати паростки вiдразу з приходом теплого весняного сонця. Врештi-решт, неймовiрно небезпечним е кожен день, коли ембрiони дерева беззахисно лежать на поверхнi. Адже в кабанiв та сарн апетит не зникае i навеснi. Тому принаймнi великоплiднi види, такi як буки й дуби, дотримуються саме цiеi стратегii. Щоб стати менш привабливим для рослиноiдних тварин, iхне потомство з горiшкiв та жолудiв зароджуеться якомога швидше. Й оскiльки нiщо iнше не передбачено, то насiння не мае нiякоi тривалоi оборонноi стратегii проти грибiв i бактерiй. Тi соньки, що прогавили перiод проростання й непорушно лежать на землi навiть у лiтню пору року, гнитимуть аж до наступноi весни. Натомiсть багато iнших видiв дають своему насiнню шанс зачекати ще один або кiлька рокiв, перше нiж воно проросте. І хоча тодi пiдвищуеться рiвень небезпеки перетворитися на корм для тварин, але ця стратегiя передбачае також i суттевi переваги. Наприклад, у посушливi весни сiянцi можуть загинути вiд спраги – а тодi марною стае вся сила та енергiя, що була закладена в iхнiй розвиток. Або ж сарна обирае для свого харчування саме той район, у якому опинилося насiння. Потрапивши до шлунка тварин, щойно проросле смачне листя iз саджанцiв не проживае й кiлькох днiв. Якщо ж частина насiння проростае за один або кiлька рокiв, то шанси розподiляються так, що в будь-якому випадку принаймнi кiлька дерев iз цих насiнин таки виростуть. Саме так чинить горобина: перш нiж за сприятливих умов прорости, ii зернятка можуть перебувати в землi аж до п’яти рокiв. Для типового дерева-першопрохiдця це цiлком вдала стратегiя. Адже якщо буковi горiшки й жолудi постiйно падають пiд свое материнське дерево, а iхнi ембрiони проростають у наперед передбаченому приемному лiсовому клiматi, то маленькi горобини можуть опинитися будь-де. Зрештою, це чиста випадковiсть, де птах, що спожив терпкий фрукт, викине зi свого органiзму включно з порцiею добрива також i насiння цього дерева. Якщо це вiдкритий простiр, то, порiвняно з прохолодно-вологою тiнню старих лiсiв, на проростання насiння набагато iнтенсивнiше впливають роки з екстремальними погодними умовами, примiром, особливо високi температури й, вiдповiдно, недостатня кiлькiсть води. А тому набагато краще, щоб принаймнi частина «пасажирiв-зайцiв» прокинулася для нового життя тiльки через роки.

А що тодi? Наскiльки високими е шанси лiсових дiтей вирости коли-небудь по-справжньому й самим завести потомство? Це вiдносно легко можна вирахувати. У результатi статистичних пiдрахункiв випливае, що кожне дерево дае життя одному нащадковi, що коли-небудь посяде його мiсце. Та поки цього не сталося, насiння хоча й проростае, а молодi паростки iснують у тiнi кiлька рокiв або навiть десятирiч, проте в якийсь момент життевi сили iх полишають. Вони ж бо не единi. Представники десяткiв iнших поколiнь так само ростуть бiля нiг своеi матерi, а тому поступово бiльшiсть iз них один по одному здаеться й знову перетворюеться на гумус. Зрештою, тiльки поодинокi щасливчики, яких порив вiтру чи тварина переправили на вiльнi дiлянки лiсовоi землi, можуть там без перешкод прорости та вирости.

Повернiмося до шансiв. Один бук виробляе кожнi п’ять рокiв щонайменше 30 000 букових горiшкiв (останнiм часом через змiну клiмату навiть кожнi два-три роки, проте це залишмо поза увагою). У вiцi вiд вiсiмдесяти до ста п’ятдесяти рокiв залежно вiд того, скiльки свiтла доходить до його мiсця розташування, бук досягае статевоi зрiлостi. Отож, перед досягненням свого найстаршого вiку – чотирьохсот рокiв – бук устигае заплiднитися щонайменше шiстдесят разiв й утворити загалом приблизно 1,8 мiльйона букових горiшкiв. З них усiх тiльки один горiшок стане дорослим деревом – для лiсових умов навiть це вже е зовсiм непоганим вiдсотком попадання, подiбним до нагоди дiстати в лотереi шiстку. Всiх iнших, сповнених надiй ембрiонiв або з’iдять тварини, або ж перетворять на гумус гриби та бактерii. Порахуймо за тiею самою схемою, скiльки шансiв дiти дерев мають за несприятливих умов, наприклад, у випадку з тополями. Материнськi дерева виробляють до 26 мiльйонiв насiнин – щорiчно [8]. Як охоче цi малята помiнялися б долею з нащадками букiв! Адже, перше нiж старi тополi йдуть на спочинок, вони утворюють понад мiльярд насiнин, що разом з пухом повiтряною поштою переносяться на новi мiсцевостi. Та й навiть тут, чисто статистично, може бути тiльки один-единий переможець.




Повiльно, тiльки повiльно


Наскiльки повiльно ростуть дерева, тривалий час не знав навiть я. У моему лiсництвi ростуть молодi буки заввишки вiд одного до двох метрiв. Ранiше я б сказав, що iм приблизно по десять рокiв. Проте, зацiкавившись таемницями дерев за межами мого лiсництва, я глянув на них уважнiше. Вiк молодих букiв можна легко полiчити за допомогою невеличких вузликiв на гiлках. Цi вузлики е мiнiатюрними потовщеннями, що скидаються на жмуток найтонших зморщок. Вони утворюються щороку пiд бруньками, й коли останнi наступноi весни пускають паростки, а гiлка подовжуеться, то цi вузлики на нiй залишаються. Рiк за роком те саме повторюеться, тож кiлькiсть вузликiв вiдповiдае вiку дерева. Коли ж гiлка грубiшае до трьох мiлiметрiв, то вузлики зникають у корi, що починае вкривати гiлля.

Оглянувши молодi буки, я виявив, що навiть одна-едина 20-сантиметрова гiлка мала двадцять п’ять таких ущiльнень. На стовбурцевi завтовшки в один сантиметр не було жодних iнших ознак старостi, проте коли я обережно, по гiлках, вирахував загальний вiк дерева, то зрозумiв, що цьому деревцевi мало б бути вже щонайменше вiсiмдесят рокiв, а може, навiть i бiльше. Аж поки я не заглибився у вивчення правiкових лiсiв, менi це здавалося просто неймовiрним. Вiдтодi я знаю: це цiлком нормально. Маленькi дерева залюбки росли б швидко, кожного сезону збiльшуючи свiй рiст на пiвметра. Утiм, iхнi матерi, на жаль, проти. Своiми велетенськими кронами вони вкривають усе потомство й разом з iншими дорослими деревами утворюють над лiсом щiльний дах. А той дозволяе проникнути до землi, а отже, й до листя iхнiх дiтей, тiльки трьом вiдсоткам сонячного свiтла. Три вiдсотки – це практично нiчого. З такою кiлькiстю свiтла якраз щастить у процесi фотосинтезу виробити стiльки речовин, скiльки необхiдно для виживання власного тiла. Повноцiнний рiст угору чи грубий стовбур на порядку денному не стоять узагалi. Повстати проти цього суворого виховання неможливо, тому що в молодих дерев не досить енергii. Виховання? Так, тут дiйсно йдеться про педагогiчний захiд, спрямований виключно на добробут молодняка. До речi, це поняття не вигадане, адже багато поколiнь лiсничих уживають його на позначення саме цiеi ситуацii.

Засобом виховання слугуе обмеження доступу до свiтла. Проте з якою метою це обмеження застосовують? Хiба ж батьки не мають хотiти, щоб iхнi нащадки якомога хутчiше стали самостiйними? Принаймнi дерева заперечили б це категорично й вiднедавна здобули би ще й пiдтримку науки. Встановлено, що повiльний рiст у молодi роки е передумовою досягнення старого вiку. Ми, люди, давно вже втратили бачення того, що насправдi е старим, тому що сучаснi лiсництва спрямованi на досягнення деревами щонайбiльше 80-120-рiчного вiку, а вiдтак посадженi дерева зрубують i використовують. За природних умов такi дерева завтовшки з олiвець та заввишки в людський рiст. Через повiльне зростання iхнi клiтини дуже маленькi й мiстять обмаль кисню. Це робить iх еластичними та стiйкими до ламань пiд час бурi. Ще важливiшою е пiдвищена опiрнiсть до грибiв, що в твердому стовбурi фактично не здатнi розмножуватися. Поранення для таких дерев не мають драматичних наслiдкiв, тому що вони спокiйно закривають рани корою, перше нiж починаеться гниття. Добре виховання е гарантом тривалого життя, але деколи терпiння дiтей пiддають аж занадто складним випробуванням. «Моi» маленькi буки, що чекають уже щонайменше вiсiмдесят рокiв, стоять пiд 200-рiчними материнськими деревами. Якщо перекласти в масштаби людського життя, то це вiдповiдатиме 40-рiчному дорослому вiку. Можливо, тi карлики проiснують ще два столiття, перш нiж iм дадуть зелене свiтло. Щоправда, iхне чекання пiдсолоджуеться. Через коренi матерi встановлюють з ними контакт i пiдживлюють iх цукром та iншими поживними речовинами. Виходить, дiтей дерев вигодовують майже грудним молоком.

Чи чекають молодi дерева, а чи, навпаки, планують дуже швидко вирости догори, можете спостерiгати й ви самi. Варто лише придивитися до гiлочок маленькоi ялицi бiлоi чи бука. Якщо iхнi боковi гiлочки суттево довшi, нiж головний вертикальний пагiн, то потомство перебувае в режимi очiкування. Актуальна кiлькiсть свiтла недостатня, щоб назбирати досить енергii для утворення довшого стовбура, тому малеча намагаеться якомога ефективнiше спiймати тi незначнi залишковi променi. З цiею метою вони розпросторюють свое вiття якомога ширше й утворюють у ньому спецiальнi, вельми чутливi й тонкi тiньовi листки та голки. У таких дерев часто взагалi немае верхiвки, й вони мають вигляд як карликовий бонсай iз пласкою кроною.

І ось, нарештi, настае той довгоочiкуваний день. Материнське дерево досягло своеi вiковоi межi або ж захворiло. Можливо, останнiй двобiй вiдбуваеться пiд час однiеi з лiтнiх гроз. Пiд потоками немилосердноi зливи трухлявий стовбур не витримуе багатотонну крону й з хрускотом розламуеться навпiл. Коли дерево падае на землю, часто тягне з собою на дно ще й кiлька довколишнiх сповнених надii саджанцiв. Решта дитячого садка через новоутворену прогалину дiстае стартовий сигнал про те, що тепер вони можуть скiльки завгодно здiйснювати фотосинтез. Заради цього мае змiнитись обмiн речовин, мають утворитися листки та голки, здатнi витримати й переробити бiльше свiтла. Цей процес тривае вiд одного до трьох рокiв. Тiльки-но вiн завершуеться, треба поспiшати. Адже вирости прагне весь молодняк i в змаганнi беруть участь тiльки тi, хто пнеться вгору, наче випущена стрiла, – цiлеспрямовано та без зайвих слiв. А кобольди,[4 - Рiзновид духiв у нiмецькiй мiфологii. Тут вжито в переносному сенсi на позначення найнижчих молодих саджанцiв.] що вважають, наче встигнуть спершу ще весело закрутитися лiворуч чи праворуч, i тому гайнують багато часу, перше нiж пiдiймаються вгору, мають зовсiм поганi карти. Товаришi переростають iх, а вони знову опиняються в сутiнковому свiтлi пiд iхнiм верховiттям. Розбiжнiсть полягае ще й в тому, що пiд листям братiв та сестер iще темнiше, нiж пiд кронами матерi, позаяк нещодавнiй дитячий садок споживае бiльшу частину тьмяного залишкового свiтла. А тому спiзнюхи вiддають дух i перетворюються на гумус.

На шляху догори на дерев чигають також iншi небезпеки. Адже щойно сонячне свiтло запускае фотосинтез та спричиняе рiст, як бруньки паросткiв одразу наповнюються ще бiльшою кiлькiстю цукру. У станi очiкування вони були твердими гiркими пiгулками, а тепер перетворилися на смачнi цукерки – принаймнi на думку сарн. Тому частина молодняка стае жертвою цих рослиноiдних, що завдяки додатковим калорiям забезпечують свое виживання взимку. Однак оскiльки бруньок неймовiрно багато, то залишаеться ще достатня кiлькiсть для подальшого росту й розвитку.

Там, де протягом кiлькох рокiв раптово з’являеться бiльше свiтла, пробуе свое щастя також i група насiнних рослин, зокрема й жимолость приморська. Вона в’еться зi своiми вусиками по стовбуру вгору, обвиваючи його з правим ухилом (за годинниковою стрiлкою). Так iй вдаеться не вiдставати вiд росту нащадкiв дерева i простягати до сонця своi квiтки. Щоправда з роками ii спiрально закрученi паростки вростають у кору й поступово душать деревце. А тодi це вже справа удачi: чи крона старих дерев через якийсь час знову зiмкнеться, чи знову потемнiшае? Тодi жимолость зсохне й залишаться тiльки шрами. Якщо ж доступ до свiтла буде тривалiшим, наприклад, через те, що загибле материнське дерево було особливо великим, а тому утворилася вiдповiдна прогалина, тодi вражене хворобою молоде деревце може загинути. Зрештою, це дае радiсть тiльки нам, людям, тому що таке дерево можна обернути на дивовижно закрученi цiпки.

Хто переборов усi завади та струнко й гарно росте далi, на того щонайпiзнiше через двадцять рокiв чекае нове випробування. Саме стiльки минае часу, перше нiж сусiди мертвого материнського дерева вростають своiм гiллям в утворену прогалину. Вони так само використовують шанс, щоб на схилi лiт насолодитися додатковим мiсцем для фотосинтезу й розширити свою крону. Якщо ж зверху все заростае, то внизу знову настае темрява. Молодi буки, ялицi та смереки, що на той момент подолали тiльки половину шляху, тепер змушенi знову очiкувати, поки капiтулюе один з iхнiх великих сусiдiв. Це може тривати ще багато десятилiть, проте на цьому етапi жереб уже кинуто. Кожному, хто досяг середнього ярусу, бiльше не загрожуе жодна конкуренцiя. Вони перетворюються на кронпринцiв i кронпринцес, що за наступноi нагоди врештi-решт дiйсно виростуть.




Правила лiсового етикету


У лiсi для дерев iснують неписанi правила етикету. Вони пояснюють, який вигляд повинен мати представник правiкового лiсу, що йому личить чи дозволено. Слухняний дорослий екземпляр листяних дерев мае такий вигляд: прямий, як струна, стовбур з рiвномiрним внутрiшнiм розподiлом деревних волокон. Симетрично розширенi в усi напрямки коренi, суттево заглибленi пiд самим деревом. Боковi гiлки бiля основи дерева за часи його молодостi були дуже тонкими, а тому вже давно вiдпали та вкрилися свiжою корою й новою деревиною, а отже, утворився довгий гладкий стовбур. І тiльки бiля верхнього краю дерева виникае рiвномiрна крона з сильного гiлля, що скидаеться на простертi до неба руки. Таке iдеальне дерево здатне дожити до глибокоi старостi. Для хвойних дерев дiють подiбнi правила, лише з тiею вiдмiннiстю, що гiлля iхнiх крон росте горизонтально або е злегка вигнутим донизу. З якою метою це все вiдбуваеться? Можливо, дерева е таемними естетами? На жаль, вiдповiсти на це я не в змозi, але причина iдеального вигляду криеться в одному-единому словi – стабiльнiсть. Великi верховiття дорослих дерев мусять витримувати пориви штормового вiтру, заливнi дощi та важкi брили снiгу. Здатнiсть витримувати такi навантаження треба постiйно пiдживлювати вiдповiдними ресурсами, крiм того головний удар через стовбур на себе бере корiння, що мае запобiгти поваленню дерева. Тому воно мiцно чiпляеться за земну поверхню та каменi, адже основу дерева деколи шарпае буря з потужнiстю, що вiдповiдае 200-тоннiй вазi поiзда. І якщо в дерева е дошкульнi мiсця, воно може трiснути. У найгiршому випадку ламаеться стовбур, а вiдтак i вся крона. Рiвномiрно сформованi дерева так само рiвномiрно амортизують ударнi сили, вирiвнюючи та розподiляючи iх по всьому тiлу.

А хто етикету не дотримуеться, у того виникають проблеми. Наприклад, якщо стовбур вигнутий, то навiть у станi спокою в нього проявлятимуться негаразди. Неймовiрно велика вага крони рiвномiрно не розподiляеться по всьому дiаметру стовбура, а тiльки з одного боку тисне на деревину. Щоб не зламатися, дерево цей бiк пiдсилюе, що видно по особливо темних рiчних кiльцях (вони мiстять менше повiтря й зберiгають бiльше субстанцii). Ще гiрше, коли утворюються два центральнi пагони. Такi дерева називають двiйнятами. Їхнiй стовбур на певнiй висотi роздвоюеться й далi росте в парi. Пiд час рiзких поривiв вiтру цi двi частини з двома власними кронами хитаються в рiзних напрямках i вкрай навантажують мiсце розгалуження. Перехiдна дiлянка, сформована у виглядi камертона чи латинськоi лiтери U, е досить-таки безпечною. Проте нелегко ведеться тим двiйнятам, що мають форму букви V, тобто дуже загострене осердя поеднання. Пориви вiтру раз за разом роздирають iхне найглибше мiсце – там, звiдки ростуть обидва стовбури. Оскiльки для дерева цей процес дуже болючий, то, щоб запобiгти подальшому розщепленню, воно утворюе там грубi нарости з деревини. Проте здебiльшого такi старання марнi й звiдти постiйно точиться рiдина, що через бактерii набувае чорного кольору. Ситуацiю погiршуе ще й вода, яка проникае в трiщини й зумовлюе гниття. Тому одного дня бiльшiсть двiйняток розламуеться навпiл. Стабiльнiша половинка стоiть далi, проте жити iй зосталося лише кiлька десятилiть – не довше. Адже велетенська вiдкрита поверхня рани затягтися вже не годна, тому гриби повiльно пожирають дерево зсередини.

Скидаеться на те, що деякi дерева за зразок для форми свого стовбура обрали банани. Знизу вони ростуть дуже косо й тому здаеться, що лише згодом вони знову переорiентовуються на рiст угору. Їм байдуже до лiсового етикету, й, очевидно, не тiльки iм: часто так поводяться цiлi лiсовi райони. Чи закони природи втрачають там свою силу?

Зовсiм навпаки, саме навколишня природа змушуе дерева набирати таких форм росту. Наприклад, на певнiй висотi в горах, незадовго до закiнчення лiсового покриву. Взимку шар снiгу там часто досягае метровоi висоти й нерiдко зiсковзуе вниз. І мова йде навiть не про лавини, тому що i в спокоi снiг повiльно, незримо для людського ока, зсуваеться в напрямку долин. Зiсковзуючи, вiн огинае стовбури дерев, принаймнi молодих. Тому для молодняка в цьому немае нiчого трагiчного, адже пiсля танення снiгу вiн, не зазнаючи серйозних ушкоджень, випростовуеться знову. Але пошкоджуеться стовбур пiдлiткiв, що якраз доросли до висоти кiлькох метрiв. У найгiршому разi стовбур ламаеться, в iнших випадках – перекошуеться. Дерева намагаються вийти з цiеi ситуацii й тягнуться знову догори. Та оскiльки в дерева росте тiльки верхiвка, то нижня частина залишаеться кривою. Наступноi зими дерева викривлюються поновно, одначе так само i пагiн знову тягнеться догори.

Така гра тривае кiлька рокiв. Як наслiдок, утворюеться дерево шаблеподiбноi форми. І тiльки з вiком грубий стовбур стае настiльки стабiльним, що звична кiлькiсть снiгу вже не здатна заподiяти йому нiякоi шкоди. Нижня частина «шаблi» залишаеться вигнутою, а верхня частина стовбура, спокiй якоi вже нiщо не порушуе, стае гарною i стрункою, як в iнших дерев.

Це може статися з деревами й без участi снiгу, щоправда, так само на схилах. Тодi причина полягае в грунтi, що впродовж багатьох рокiв неймовiрно повiльно сповзае вниз. Часто земля зсуваеться тiльки на кiлька сантиметрiв, проте дерева не вiдстають i також опускаються додолу, хоча водночас i намагаються й далi рости вгору.

Екстремальнi прояви цього явища можна спостерiгати на Алясцi чи в Сибiру, де у процесi змiнювання клiмату тане багаторiчна мерзлота. У дерев зникае опора, й у в’язкому грунтi вони повнiстю втрачають свою перпендикулярну поставу. Оскiльки кожен екземпляр перехиляеться в iнакший бiк, лiс скидаеться на гурт п’яниць, що ледве тримаються на ногах. Науковцi, вiдповiдно, такi дерева називають «drunken trees», тобто «п’янi дерева».

На узлiссях правила щодо прямого росту стовбурiв уже не такi суворi. Сюди дiстаеться бокове свiтло з луки чи озера, де не ростуть жоднi дерева. Меншi представники виду можуть ухилитися вiд опiки великих дерев, пустивши пагони в напрямку вiдкритого простору. Наприклад, листянi дерева за допомогою неймовiрно косого стовбура, що росте практично горизонтально, здатнi перемiстити своi крони аж до десяти метрiв. Звiсно, через це дерево наражаеться на небезпеку бути зламаним, примiром, коли падае багато снiгу й свою данину вимагае закон рiвноваги. Проте коротке життя з достатньою кiлькiстю свiтла для продовження роду таки е краще, нiж нiяке. Якщо бiльшiсть листяних дерев цiею нагодою послуговуються, то бiльшiсть хвойних представникiв виду демонструе свою впертiсть. Рости можна тiльки прямо, i край! Виключно всупереч силi земного тяжiння, тобто лише вертикально догори, щоб сформувати стабiльний стовбур iдеальноi форми. На узлiссi тiльки iхнi бiчнi гiлки, що мають приступ до свiтла, стають товстiшими та довшими. Оце й усе. Нескромно поводиться лише сосна, що через жадiбнiсть пересувае свое верховiття. Не дивно, що саме вона е видом хвойних дерев з найвищою часткою падiнь пiд вагою снiгу.




Лiсова школа


Деревам тяжче витримати спрагу, нiж голод, тому що останнiй вони здатнi втамувати будь-коли. Як пекар, котрий завжди мае вдосталь хлiба, через фотосинтез дерева спроможнi вiдразу ж заглушити будь-яке бурчання в шлунку. Утiм, як i найкращий пекар нiчого не може випiкати без води, так само й дерева не здатнi харчуватися без вологи. Дорослий бук через гiлля та листя може вполювати за день понад п’ятсот лiтрiв води, й доки ii в надрах землi достатньо, доти бук так i чинить [10]. Але якби влiтку так вiдбувалося щодня, грунт швидко втратив би всю свою вологiсть. У теплу пору року випадае занадто мало дощу, щоб знову наповнити висохлу землю. Тому вона заправляеться взимку: тодi випадають ряснi дощi, а споживання скорочуеться до нуля, адже в той час майже всi рослини вiдпочивають. Разом iз збереженими в надрах землi весняними опадами зiбраноi вологи здебiльшого вистачае аж до початку лiта. А тодi, майже щолiта, стае сутужно. Пiсля двотижневого спекотного перiоду без жодноi краплини дощу бiльшiсть лiсiв опиняються в скрутному становищi. Це стосуеться насамперед тих дерев, що ростуть на особливо добре забезпеченому водою грунтi. Вони не вмiють обмежувати свое споживання, а тому марнотратно поводяться з рiдиною. Так чинять переважно могутнi, великi представники виду, що колись за це розплачуються. У моему лiсництвi це передовсiм смереки, що вiдтак починають трiскати. Щоправда, не всюди, а тiльки на стовбурi. Якщо земля пересохла, а голки зверху, в кронi, все одно вимагають iще бiльше, то в якийсь момент напруга у висушеному деревi стае просто нестерпною. Дерево трiщить та рипить, а потiм на корi з’являеться метровий розрив. Вiн проникае глибоко в деревнi волокна й вiдтак неабияк ранить дерево. Крiзь щiлину в середину дерева вiдразу проникають грибнi спори й негайно беруться до своеi руйнiвноi справи. І хоча в наступнi роки смерека намагаеться загоiти рану, проте та щоразу вiдкриваеться заново. Вже навiть здалеку видно чорну, залиту смолою борозну, що е провiсником болючого процесу.

І в такий спосiб ми потрапляемо прямiсiнько в лiсову школу. На жаль, тут iще й досi пануе певне насильство, адже природа – дуже суворий учитель. Хто необачний i не хоче пристосовуватися, той мусить потерпати. Розриви в деревинi, в корi, в неймовiрно чутливому камбiю – гiрше для дерева i не придумати. Воно мусить реагувати – i не тiльки через спробу знову затулити рану. У подальшому вже лiпше розподiляеться вода, навеснi всi земнi запаси вже бiльше безоглядно не качаються вгору. Дерева по-справжньому вчаться, й навiть якщо земля достатньо волога, надалi дотримуються цього нового, економного типу поведiнки – адже нiколи не можна знати напевне! Не дивно, що сумна доля спiткае саме смерек, якi стоять на повноводному грунтi, – вони розбещенi. Уже навiть через кiлометр, на кам’янистому, сухому пiвденному схилi ситуацiя мае геть зовсiм iнший вигляд. Через страшенну лiтню посуху я спершу очiкував збиткiв саме тут. Однак побачив щось цiлком протилежне. Тутешнi жорсткi аскети витримують набагато бiльше, нiж iхнi розбещенi водою колеги. Хоч тут цiлий рiк набагато менше води, бо грунт зберiгае менше вологи, а сонце дужче обпалюе землю, проте зi смереками все добре. Вони ростуть суттево повiльнiше, очевидно, набагато ефективнiше розподiляють ту невелику, приступну iм кiлькiсть води й досить добре витримують роки з екстремальними погодними умовами.

Ще очевиднiшим навчальним процесом е власна стiйкiсть. Дерева не люблять створювати собi зайвих проблем. Нащо утворювати товстий, стабiльний стовбур, якщо можна зручно спертися на сусiдськi дерева? Поки вони стоятимуть, нiчого лихого не станеться. Проте в Центральнiй Європi, щоб зiбрати десять вiдсоткiв деревини, кожнi кiлька рокiв до лiсу приходить команда лiсорубiв або приiжджае жниварська машина. У природних лiсах беззахисним залишаеться оточення щойно загиблого могутнього материнського дерева. Так виникають прогалини в лiсовому покривi, а деякi буки та смереки, що ще недавно зручно спиралися на своiх сусiдiв, раптом, хитаючись, стоять на власних ногах чи то пак коренях. Дерева не можуть похизуватися своею швидкiстю, тому минае ще вiд трьох до десяти рокiв, аж поки вони знову здатнi твердо стояти пiсля такого перевороту. Навчальний процес просуваеться iз застосуванням болiсних мiкропорiзiв, що виникають через хитання дерева в рiзнi боки пiд поривами вiтру. Де болить, там дерево мусить пiдсилити свiй скелет. Це забирае багато енергii, тому потiм ii не вистачае для росту вгору. Невеликою розрадою е додаткове свiтло, що через сусiдову смерть тепер доступне власнiй кронi. Проте й тут мине ще кiлька рокiв, аж поки ним можна буде повноцiнно скористатися. Адже ранiше листя було налаштоване на сутiнкове свiтло, отже, воно доволi нiжне й неймовiрно чутливе до сонячних променiв. І тiльки-но яскраве сонце потрапить на таке листя, воно частково обгорить – а дереву знову буде боляче! Оскiльки бруньки для наступного року закладаються ще навеснi чи влiтку попереднього року, то для листяних дерев таке переналаштування можливе тiльки через щонайменше два вегетативнi перiоди. Хвойнi дерева потребують iще бiльше часу, адже iхнi голки залишаються на вiтах аж до семи рокiв. Ситуацiя покращуеться, щойно змiнюеться вся зелень. А наскiльки грубим i стабiльним стане стовбур залежить вiд того, чи нiщо не пiде криво й косо. У природних лiсах ця гра може не раз повторюватися за життя дерева. А як тiльки прогалину, що виникла через втрату iншого, подолано, а всi крони розширилися настiльки, що свiтловий отвiр у лiсi знову зник, тодi можна поновно спиратись одне на одного. Вiдтак знову бiльше енергii спрямовуеться на рiст увись, а не вшир – з вiдомими наслiдками, що дадуться взнаки через кiлька десятирiч, коли дух визiхне чергове дерево.

Ще раз повернiмося до теми «Школа». Якщо дерева спроможнi навчатися (а це можна досить-таки добре простежити), тодi виникае питання, де ж набутi знання зберiгаються i як до них можна дiстати доступ. Зрештою, в дерев немае мозку, що мiг би слугувати банком даних i керувати всiма процесами. І це стосуеться всiх рослин, тому деякi науковцi ставляться до цiеi теми скептично, а чимало лiсничих зарахували б здатнiсть флори навчатися до сфери фантастики й фантазii. Якби ж не та сама австралiйська дослiдниця – доктор Монiка Гальяно. Вона дослiджувала мiмози – тропiчнi напiвкущi. Цi рослини е дуже добрим об’ектом дослiдження, тому що, як очевидно, iх можна трохи розiзлити, крiм того, в лабораторii iх вивчати значно легше, нiж дерева. Якщо торкнутися мiмози, то захищаючись, ii перистi листочки зiмкнуться. Пiд час одного з лабораторних дослiдiв на листя цiеi рослини регулярно падали поодинокi краплi води. Спершу ii листочки вiдразу ж перелякано змикалися, але за якийсь час кущ зрозумiв, що волога не становить для нього небезпеки й не може йому зашкодити. Тому надалi, попри краплi, листя залишалося вiдкритим. Для Монiки Гальяно ще несподiванiшим стало те, що мiмози цей урок запам’ятали i навiть через кiлька тижнiв без будь-яких додаткових тестiв змогли застосувати [11]. Шкода, що в лабораторiю не можна перевезти цiлi буки чи дуби, щоб iще глибше проаналiзувати процес iхнього навчання. Утiм, принаймнi стосовно води iснуе польове дослiдження, що окрiм змiни поведiнки виявило ще одне: коли дерева мучить сильна спрага, вони починають кричати. Якщо ви зараз мандруете лiсом, то, звiсно, цього не почуете, адже все вiдбуваеться в ультразвуковому дiапазонi. Дослiдники Федерального iнституту дослiджень лiсу, снiгу i ландшафтiв у Швейцарii записують цi звуки й пояснюють iх так: коли в стовбурi припиняеться потiк води вiд коренiв до листя, виникають вiбрацii. Це суто механiчний процес, що, можливо, не мае жодного значення [12]. Чи навпаки? Зараз вiдомо тiльки, як виникають цi звуки. Та якщо ми пильно глянемо на утворення наших власних звукiв, то там теж немае нiчого особливого: потiк повiтря з трахеi змушуе вiбрувати нашi голосовi зв’язки. І коли я думаю про результати дослiдження стосовно трiскотливого корiння, то припускаю, що цi вiбрацii могли б бути чимось бiльшим, скажiмо, криком зi спраги. Можливо, вони також слугують термiновим попередженням для одноплеменцiв про вичерпання водних запасiв.




Разом – краще


Дерева е дуже соцiальними, вони допомагають одне одному. Проте для успiшного iснування в екосистемi лiсу цього ще недостатньо. Кожне дерево намагаеться здобути якомога бiльше мiсця, оптимiзувати свою продуктивнiсть, а вiдтак вiдтiснити iншi бiологiчнi види. Вони змагаються за доступ не тiльки до свiтла, а й до води, саме наявнiсть останньоi врештi-решт i визначае переможця боротьби. Коренi дерев здатнi дуже добре вiдшукувати вологий грунт. Із цiею метою в них формуються тонкi волосинки, що дае iм змогу збiльшити поверхню охоплення та ввiбрати якомога бiльше вологи. За нормальних обставин цього вистачае, але бiльше – завжди краще. Тому ще мiльйони рокiв тому дерева об’едналися з грибами. А гриби – це дивовижнi створiння. Наш загальний подiл органiчного свiту на царство тварин i рослин часто залишае iх поза увагою. Рослини самi генерують своi продукти харчування з неживоi матерii, отже, е повнiстю самостiйними. Тому й не дивно, що на бiднiй, голiй землi спершу з’являеться зелена рослиннiсть, а опiсля – тварини. Адже, щоб вижити, останнi харчуються в основному iншими живими органiзмами. Мимохiдь зазначмо, що нi травi, нi молодим деревцям не подобаеться, коли корови або сарни об’iдають iх. Коли вовк шматуе кабана чи олень обгризае сiянець дуба – в обох випадках iдеться про бiль та смерть. А гриби посiдають тут промiжне становище. Стiнки iхнiх клiтин побудованi з хiтину, а тому за своею структурою гриби подiбнi радше до комах, анiж до рослин, бо в складi останнiх такоi речовини немае. Крiм того, вони нездатнi здiйснювати фотосинтез, а залежать вiд органiчних сполук iнших живих iстот, яких вони здатнi пожирати. Протягом десятилiть iхне пiдземне сплетiння, мiцелiй, поширюеться на щоразу бiльшi територii. Наприклад, дослiдження опенька осiннього у Швейцарii показало, що вiн мае майже пiвкiлометрову величину й 1000-лiтнiй вiк [13]. Вiк iншого, в американському штатi Орегон, оцiнено у 2400 рокiв, його протяжнiсть сягае дев’яти кiлометрiв, вага – 600 тонн [14]. Отже, гриби е найбiльшими вiдомими живими iстотами на планетi Земля. Щоправда, щойно названi гiганти е ворогами дерев, оскiльки вбивають iх пiд час своiх пошукових набiгiв за iстiвними тканинами. Тому гляньмо краще на мирне спiвiснування грибiв та дерев. За допомогою мiцелiю вiдповiдного виду, що пасуе до конкретного дерева, наприклад, у парi рижик дубовий i дуб дерево може суттево збiльшити ефективнiсть своеi кореневоi системи, а вiдтак ввiбрати значно бiльшу кiлькiсть води та поживних речовин. У рослин, якi кооперуються зi своiми партнерами-грибами, необхiдних для життя азоту та фосфору мiститься вдвiчi бiльше, нiж в екземплярiв, що всотують iх iз надр землi самостiйно, за допомогою своiх власних коренiв. Щоби вступити в партнерськi стосунки з одним з понад тисячi видiв, дерево повинне бути дуже вiдкритим. До того ж буквально тому, що волокна грибiв вростають у нiжне тонке корiння. Чи це боляче, ще не дослiджено, але оскiльки процес бажаний, я припускаю, що вiн мусить викликати в дерева радше позитивнi вiдчуття. Хай там як, але надалi обидва партнери спiвпрацюють. Гриб не тiльки проникае в коренi та оточуе iх, а й натягуе свое плетиво крiзь усю довколишню лiсову землю. Тодi ж вiн переходить за нормальну сферу поширення коренiв i проростае до iнших дерев. Там вiн сполучаеться з iхнiм корiнням та грибами-партнерами. Виникае мережа (див. роздiл «Вiддiл соцiального забезпечення»), через яку тепер активно обмiнюються поживними речовинами й навiть iнформацiею, наприклад, про прийдешнi атаки комах. Вiдповiдно, гриби виконують функцiю лiсового Інтернету. А така кабельна мережа мае свою цiну. Як нам вiдомо, цi створiння залежать вiд поживних речовин iнших видiв, оскiльки за багатьма ознаками гриби подiбнi радше до тварин. Без харчових надходжень вони просто вмерли б з голоду. Тому вони жадають оплати у виглядi цукру та iнших вуглеводiв, якi постачае iм iхнiй партнер – дерево. У цьому планi вимоги грибiв делiкатними аж нiяк не назвеш, адже за своi послуги вони хочуть аж до третини вiд усього виробництва поживних речовин [15]! Логiчно, що в такiй залежнiй ситуацii нiщо не може бути випадковим. А тому нiжне сплетiння починае манiпулювати окутаними кiнчиками коренiв. Спершу вони прислухаються до того, що дерево розповiдае iм через своi пiдземнi паростки. Залежно вiд того, чи корисно це для них, гриби виробляють рослиннi гормони, що регулюють клiтинний рiст вiдповiдно до iхнiх потреб [16]. За багату цукрову винагороду гриби виконують iще кiлька додаткових функцiй у подарунок, наприклад, фiльтрують важкi метали, що серйозно пошкодили б корiння, але не е проблематичними для грибiв. А тодi щоосенi виокремленi шкiдливi речовини виринають на поверхню у виглядi гарних плодових тiл – бiлих або польських грибiв, якi ми приносимо додому. Не дивно, що радiоактивний цезiй, котрий перебувае в надрах землi ще вiд часу катастрофи на ядерному реакторi в Чорнобилi 1986 року, досi можна знайти передовсiм у грибах.

Система охорони здоров’я також у перелiку послуг. Чи це атака бактерiй, чи руйнiвнi колеги-гриби – нiжне плетиво вiдбивае атаку будь-якого непроханого гостя. Поки грибам та iхнiм деревам добре, вони можуть доживати до кiлькасотлiтнього вiку. Якщо ж умови довкiлля змiнюються, наприклад, через забрудненiсть повiтря шкiдливими речовинами, то гриби вмирають. Але iхнi партнери довго за ними не побиваються, а просто ставлять на iнший вид, що спокiйно простилаеться iм до нiг. Кожне дерево мае великий вибiр грибiв i тiльки коли гине останнiй доступний мiцелiй, дереву стае по-справжньому кепсько. Гриби в цьому планi ще чутливiшi. Багато видiв самi вишукують собi вiдповiдне дерево i тiльки-но резервують його для себе, як сполучаються з ним до смертi. Види, що, скажiмо, полюбляють тiльки берези чи модрини, називають «постiйними», тобто прив’язаними до господаря. Іншi – примiром лисички – можуть сполучатися з рiзними деревами: неважливо, це дуб, бук чи смерека, головне, щоб пiд землею ще була хоч якась вiльна мiсцина. А конкуренцiя досить висока: тiльки в дубових лiсах iснуе понад сто рiзноманiтних видiв, що частково перетинаються бiля корiння тих самих дерев. А для дубiв це, навпаки, доволi практично, адже щойно через змiну клiматичних умов випадае один гриб, на порозi з’являеться наступний. Як виявили науковцi, також i гриби не живуть без страховки, а тому сполучають своiм плетивом дерева не тiльки одного виду, а й рiзних. Радiоактивний вуглець, яким науковцi заразили березу, через грунт i грибковий мiцелiй перемандрував до сусiдньоi псевдотсуги. Якщо багато видiв дерев борються, стоять на ножах одне з одним над землею i навiть пiд землею намагаються витiснити власнi кореневi системи, то гриби стараються зберегти рiвновагу. Чи вони дiйсно прагнуть пiдтримувати чужих дерев-господарiв, чи лише своiх грибкових побратимiв, якi потребують допомоги (а тi вже допомагають своему дереву), ще не дослiджено. Я гадаю, що гриби «думають» трохи далi, нiж iхнi великi партнери. Бо ж, звiсно, кожен вид бореться проти всiх iнших. Але якщо вважати, що нашi мiсцевi буки в бiльшостi лiсiв здобули б остаточну перемогу – чи це було би справжньою перевагою? Що сталося б, якби новий збудник хвороби уразив та вбив бiльшiсть дерев? Чи не було б доцiльнiше, щоб iснувала певна кiлькiсть iнших видiв? Дуби, клени, ясени чи ялицi росли б собi далi й забезпечували тiнь, необхiдну для зародження та росту нового поколiння молодих букiв. Рiзноманiття захищае правiковi лiси, й, оскiльки гриби так само залежать вiд сталих умов, вони пiдземно врiвноважують занадто успiшне поширення одного виду дерев, оберiгаючи iншi вiд цiлковитого занепаду та пiдтримуючи iх.

Якщо ж, попри всю допомогу, грибу та дереву стае затiсно, тодi гриб радикалiзуеться, як показуе приклад сосни веймутовоi з ii партнером лаковицею двоколiрною (Laccaria bicolor). Якщо остання отримуе недосить азоту, то видiляе в грунт смертельну отруту, через яку вмирають крихiтнi тварини – ногохвiстки, випускаючи наявний в iхньому тiлi азот. Таким чином вони стають мимовiльним добривом для дерев та гриба [17].

Хоч я вже розповiв вам про найважливiших помiчникiв дерев, але е ще й низка iнших. Наприклад, дятли. Звiсно, справжнiми помiчниками iх не назвати, та вони принаймнi частково кориснi для дерев. Скажiмо, щоразу, коли короiд нападае на смереку, пахне смаленим. Маленькi комахи розмножуються так швидко, що протягом короткого промiжку часу здатнi знищити цiле дерево, зжерши його життево важливий пiдкоровий шар – камбiй. Щойно дятел звичайний це пронюхуе, як прилiтае вмить. Як буйволовий шпак на спинi носорога, дереться вiн стовбуром то вгору, то вниз i вишукуе агресивнi, жирнi, бiлi личинки. А тодi видовбуе iх (не особливо делiкатно щодо дерева), водночас збиваючи i великi шматки кори. Проте в такий спосiб йому деколи вдаеться запобiгти значнiй шкодi для смереки. Навiть якщо дерево пiд час цiеi процедури й не виживе, то будуть убереженi його побратими, адже вже не вилупиться жоден здатний лiтати жук. Щоправда, дятла геть зовсiм не цiкавить добробут дерева, що особливо добре видно за його дуплом, яке вiн часто закладае в здорових представниках виду, сильно розколюючи та ранячи iх. І хоча дятел звiльняе багато дерев вiд шкiдникiв, наприклад, дуби вiд личинок златок, але це радше випадковий наслiдок. Златки в посушливi роки можуть становити небезпеку для спраглих дерев, тому що тi тодi практично не здатнi боротися проти нападникiв. Вiдтак порятунком стае вогнецвiтка червона, що в дорослому вiцi цiлком безневинно харчуеться видiленнями попелиць i рослинним соком. Проте ii потомство потребуе м’яса й отримуе його у виглядi личинок жукiв, що живуть пiд корою листяних дерев. Тому декотрi дуби завдячують своiм виживанням вогнецвiтцi червонiй, якiй, щоправда, й самiй часто ведеться сутужно: коли всi чужi дiти жукiв уже знищенi, личинки нападають на своiх.




Загадкове транспортування води


Як вода потрапляе iз землi нагору, до листя? Для мене це питання е символом актуального стану знань на тему лiсу. Адже транспортування води – це той феномен, який можна дослiдити вiдносно легко, у будь-якому разi набагато простiше, нiж з’ясувати, чи дерева вiдчувають бiль, або ж визначити, як вони спiлкуються. Й оскiльки це здаеться таким банальним, унiверситетська наука протягом десятилiть пропонуе зовсiм простi пояснення. Менi завжди подобаеться дискутувати на цю тему зi студентами. Найпоширенiша вiдповiдь звучить так: дiють капiлярнi сили та транспiрацiя. За першими ви можете спостерiгати щоранку пiд час снiданку. Капiлярна сила змушуе каву пiдiйматися на кiлька мiлiметрiв вгору на краю горнятка – без цього феномену водна поверхня мала б бути повнiстю горизонтальною. Чим вужча посудина, тим вище рiдина може пiдiйнятися на противагу силi тяжiння. А водопровiднi канали листяних дерев дiйсно дуже вузькi: вони становлять заледве 0,5 мiлiметра. Хвойнi дерева мають дiаметр iще менший – лише 0,02 мiлiметра. Та цього бiльше нiж недостатньо, щоб пояснити, як вода потрапляе в крону понад стометрових дерев, адже навiть у найтонших трубочках сили вистачае щонайбiльше на висоту одного метра [18].

Проте в нас е ще один кандидат – транспiрацiя. Листя та голки через дихання видiляють у лiтню пору року дiйсно багато води, наприклад, у дорослого бука ця кiлькiсть може досягати кiлькох сотень лiтрiв на день. Так утворюеться вiдсмоктувальна сила, що тягне живлення провiдною системою догори. Щоправда, це можливо тiльки за умови, якщо водяний стовп не обiрветься. Молекули з’еднуються завдяки когезii (силi зчеплення) й рядочком тягнуться частинками вгору, аж поки в листку через випаровування не виникне вiльне мiсце. Й оскiльки цього таки ще не досить, до гри долучаеться осмос. Якщо в однiй клiтинi концентрацiя цукру вища, нiж у сусiднiй, то крiзь стiнки вода проникае до солодшого розчину, поки обидвi не мiстять у вiдсотковому спiввiдношеннi однакову кiлькiсть. І коли так вiдбуваеться вiд клiтини до клiтини все далi й далi аж до самоi крони, то вода врештi-решт потрапляе нагору. Гмм… Установлено, що найвищий тиск у дерев спостерiгаеться навеснi, перед цвiтiнням. Тодi вода вистрiлюе в стовбур з такою потужнiстю, що ви це почули б, приклавши до дерева стетоскоп. У пiвнiчно-схiднiй частинi США так чинять пiд час збирання сиропу з клена цукрового, якого пiдсочують уже пiд час танення снiгу. Тiльки тодi можна зiбрати такий жаданий сiк. Щоправда, на той момент листянi дерева ще не мають листя, а тому волозi нема через що випаровуватися. Отже, транспiрацiя як рушiйна сила вiдпадае. Також i капiлярнi сили задiюються тiльки умовно, адже згаданим ефектом на висотi одного метра теж можна знехтувати. Однак на той момент стовбур по-справжньому накачуеться. Залишаеться ще осмос, але й вiн здаеться менi неможливим. Зрештою, вiн дiе тiльки в коренях та листках, але ж не у стовбурi, що складаеться не з низки клiтин, а з довгих наскрiзних водопроводiв. Що ж тодi? Достеменно невiдомо, проте найновiшi дослiдження виявили дещо, що принаймнi ставить пiд сумнiв дiю транспiрацii та когезiйних сил. Одного разу науковцi з Бернського унiверситету, Федерального iнституту дослiджень лiсу, снiгу i ландшафтiв та Федеральноi вищоi технiчноi школи Цюриха прислухалися до дерев точнiше – у буквальному сенсi слова. Передовсiм уночi вони реестрували тихий шум у деревах. О такiй порi бiльшiсть води мiститься в стовбурi, тому що крона перестае здiйснювати фотосинтез i фактично нiчого не випаровуе. Тому дерева по-справжньому накачуються водою, що навiть впливае на збiльшення iхнього дiаметра. У судинах вода стоiть практично непорушно – нiщо не тече. Звiдки ж тодi чути звук? Науковцi припускають, що це мiнiатюрнi бульбашки вуглекислого газу, якi утворюються в маленьких, наповнених водою трубочках [19]. Бульбашки у водопроводах? Це означае, що мiцно сполучений водний шлях тисячократно перериваеться, а тому транспiрацiя, когезiя та капiлярнi сили аж нiяк не впливають на транспортування води. Ще так багато питань залишаються без вiдповiдi. Можливо, людство збiднiло на одне потенцiйне пояснення або ж побагатшало на ще одну таемницю. Хiба ж це щонайменше не так само прекрасно?




Конец ознакомительного фрагмента.



notes


Примiтки





1


Мiцелiй, або грибниця, – вегетативне тiло гриба, що складаеться з тонких розгалужених ниток – гiфiв. (Тут i далi прим. ред.)




2


Посилання на джерела – в кiнцi книги.




3


Атрактанти – речовини, що здатнi притягувати тварин.




4


Рiзновид духiв у нiмецькiй мiфологii. Тут вжито в переносному сенсi на позначення найнижчих молодих саджанцiв.


  
Текст предоставлен ООО «ИТ»
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию:https://tellnovel.com/ru/volleben_peter/ta-mniche-zhittya-derev