Трейнспоттiнг Ірвiн Велш Трейнспоттiнг #1 Вони – четверо друзiв, яких об’еднуе не бiльше й не менше – наркотики. У них героiнове буття, i нiхто не збираеться з ним зав’язувати. Вони всi приреченi, але, можливо, краще вiд iнших знають, як насолоджуватися кожним днем… Їхнiй вибiр – не пепсi i не життя. Марк кiлька разiв пробуе припинити вживання наркотикiв i нарештi стати дорослим, але вiдчувае, що кайф сильнiший за цi спроби. Його друзi, як i вiн сам, – молодi невдахи i нероби. Але одного разу доля пiдкидае iм неочiкуваний шанс… Обережно, ненормативна лексика! Ірвiн Велш Трейнспоттiнг Irvine Welsh Trainspotting First published as TRAINSPOTTING by Secker & Warburg, an imprint of Vintage. Vintage is part of the Penguin Random House group of companies. © Irvine Welsh, 1993 © Hemiro Ltd, видання украiнською мовою, 2017 © Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», переклад та художне оформлення, 2017 * * * Присвячуеться Аннi Зiскок Нарики, Жан-Клод Ван Дам та Паньматка-Ігуменя Пiт з Кумарного ллявся буйним перлом; його тiпало. Йа просту сидiв, втикав у телiк, намагаючись не помiчати цього пиздюка. Вiн мене вкурвлював. Йа силувавсь чiплятися увагою за вiдео з Жан-Клодом Ван Дамом. Як завше в таких кiнах, почалось з обов’язкового драматичного вступу. Далi наступна фаза, коли через введення до фiльму пiдлого лиходiя вибудовуеться напруга i лiпиться докупи хирлявий сюжет. І вiдтак уже старий друзяка Жан-Клод будь-якоi митi готовий встрягти в добрячу бiйку. – Рентсе, менi тре’ до Паньматки-Ігуменi, – заквилив Кумарний, хитаючи головою. – Ага, – кажу йа. Краще б, аби цей недоумок просту уiбав десь геть з моiх очей, пiшов собi сам, просту залишив нас iз Жан-Клодом. Але, з другого боку, невдовзi й менi попаганiша, а якщо цей пиздюк пiде й отовариться, вiн залише в прольотi нас. Йо’ кличуть Кумарним не тому, шо йому завше пагано на вiдходi, а того, бо вiн просто за своею натурою кумарний пиздюк. – Та, бля, ходiмо вже! – розпачливо цявкнув вiн. – Постривай хвильку. Менi хо’ подивитись, як Жан-Клод розмаже к херам цього пронозу. Як зара’ пiдем, йа то не побачу. А як повернемось, буду вже нiякий, та й взагалi це мо’ статись аж за кiлька днiв. А це означатиме, шо йа попаду на штраф вiд крамницi за прострочку прокату фiльму, якого навiть не позирив. – Йа, бля, мушу двигати, чоловiче! – гука вiн, пiдводячись. Вiн дiстаеться аж до вiкна i, спираючись на нього, важко диха, схожий на загнану тварину. Нема нiц в його очах, крiм жаги. Йа пультом вимкнув ящик. – Йобанi витрати. Ось шо це, самi тiки йобанi витрати, – наiхав йа на цього пиздюка, цього йобаного, дратiвного гандона. Вiн закида назад голову, зводячи очi до стелi. – Дам йа тобi грошей сплатити той борг. Отаке тебе тiки й парить, мишастий лошаро! П’ятдесят нiкчемних, сраних пенсiв з «Рiца»[1 - «Ritz» – бренд крекерiв, у коробках з якими трапляються п’ятдесятипенсовi купони. (Тут i далi прим. перекл.)]. Цей пиздюк в натурi вмiе змусити тебе почуватись дрiбним, банальним гандоном. – Та не в тiм, нахер, справа, – кажу йа, проте непереконливо. – Ага. Справа в тiм, що йа тут, бля, страждаю, а мiй так званий друган спецом гальмуе та ще й кайф iз цього ловить вiд кожноi йобаноi хвилини. Очi в нього величезнi, мов тi футбольнi м’ячi, i дивляться вороже, але в той же час i благально – проникливi свiдки моеi нiбито зради. Якшо йа проживу достатньо довго, щоб завести собi дитинча, надiюсь, воно нiколи не подивиться на нас так, як оце зара’ Кумарний. Цей пиздюк невiдпорний у такiм дiлi. – Йа не… – заперечую йа. – Тодi вдягай вже свою кляту куртку! При Пiдошвi Погулянки[2 - Foot of the Walk – назва перехрестя, вiд якого вгору йде одна з найдовших вулиць Единбурга Лiфська Погулянка (Leith Walk). Leith – приморський район мiста бiля гирла однойменноi рiчки.] не було жодного таксi. Вони стягаються сюди, тiльки коли тобi iх не тре’. От зараз нiби серпень, а йа тут собi яйця вже к херам ледь не вiдморозив. Мене поки шо не кумарить, але воно, бля, вже ось-ось навалить, можна бути певним. – От, нiбито тут стоянка. Нiбито тут ця йобана стоянка таксi. А влiтку тут iх жодного, бля, не знайдеш. Катають жирних, запакованих фестивальних пиздюкiв, таких, бля, лiнивих, що на якусь срану чергову виставу iм западло прогулятися пiшки сотню йобаних ярдiв вiд одного вошивого церковного клубу до iншого[3 - Заснований у 1947 роцi Единбурзький мiжнародний фестиваль е найбiльшою культурно-мистецькою подiею у свiтi; вiдбуваеться щороку в серпнi i включае безлiч iмпрез та акцiй, центральною з яких е театральний фестиваль, що зветься «The Fringe».]. Таксисти. Жаднi на грошву гандони… Так, маячливо захлинаючись, буромотiв собi пiд носа Кумарний – з вибалушеними очима, з головою, задраною вгору на Погулянку, i жили в нього на шиi пружилися. Нарештi пiд’iхало одне. Там ще чекала зграйка хлопцiв у спортивних костюмах i бомбер-куртках, вони стояли там довше за нас. Йа сумнiваюсь, шоб Кумарний взагалi iх бачив. Вiн гайнув упрост на середину дороги з криком: «ТАКСІ!» – Агов! Шо це ще, бля, за манси? – гука один чувак у чорно-фiолетово-ультрамариновому спортивнику, з плескатою стрижкою. – Вiд’iбися нахер. Ми тут були першими, – кида Кумарний, вiдчиняючи дверцята машини. – Онде ще одно пiд’iжжа, – маха вiн вгору на Погулянку, звiдки наближаеться чорне таксi. – Пруха вам. Пиздюки скорохвацькi. – Вiд’iбися, ти, штимп рябий, хиляй нахер. Хер тобi в дорогу! – вiдгавкувався Кумарний, поки ми залазили в таксi. – Толкрос[4 - Tollcross – транспортна розв’язка i район на пiвденному заходi Единбурга.], чуваче, – кажу йа водiю, а тим часом на бокову шибку ляпаеться харкотиння. – Давай, вилазь, сам на сам, пиздюк ти скорохвацький! Нумо, ви, гандони сранi! – репетував той у спортивнику. Таксиста це не займало. З лиця так правдивий пиздюк. Бiльшiсть iх такi. Цi самозайнятi платники податкiв в натурi належать до найнижчого класу комах на землi Божiй. Таксi зробило розворот навспак i помчало вгору Погулянкою. – Прикинь, шо ти оце зара’ наробив, ти, пиздюк чорноротий. Отак тепер хтось iз нас йтиме сам-один додому i нарветься на базар з тими сцикунами скаженими, – не попускав йа Кумарному. – Ти ж не бздиш отих йобаних дрiбних слимакiв, чи як? Цей пиздюк мене вже вкрай роздратував. – Ще б пак! Ще б пак не боятись, якщо йти зовсiм самому й напертися на цiлу банду отаких iбанатiв у спортивниках! Чи ти думаеш, йа той Жан-Клод Ван йобаний Дам? Кiнчений ти пиздюк, ось ти хто, Саймоне. Йа назвав його Саймоном замiсть назвати Сай або Кумарний, аби пiдкреслити серйознiсть того, шо кажу. – Менi тре’ до Паньматки-Ігуменi й до сраки менi будь-’кий пиздюк чи бодай щось iнше. Це тобi втямки? – штрикае вiн пальцем собi в губи, очi вибалушенi на цiлий свiт. – Саймону тре’ до Паньматки-Ігуменi. Читай в мене по губах. Пiсля цього вiн вiдвертаеться i, нервово вибиваючи якийсь ритм собi по стегнах, впираеться очима в спину таксиста, волiючи щоб той пиздюк iхав швидше. – Один з тамтих пиздюкiв був Мак-Лiн. Менший брат Дендi й Ченсi, – кажу йа. – Похер, – каже вiн, але не може приховати тривогу в голосi. – Знаю йа Мак-Лiнiв. Ченсi незлий чувак. – Тiки якщо ти не стiбешся з його братана, – кажу йа. Втiм, вiн бiльше не звертав на мене жодноi уваги. Допетравши, шо просто дарма витрачаю енергiю, йа перестав його дiставати. Його безмовнi страждання, схоже, тепер так подужчали, шо нiяк менi стало щось ще додати, бодай трiшечки, до його мiзерностi. Паньматкою-Ігуменею зветься Джоннi Свон, також вiдомий як Бiлий Лебiдь[5 - Swan – лебiдь (англ.).], – дилер, що базуеться в Толкросi; його мережа покрива Сайтгiл i Вестер Гейлз[6 - Sighthill, Wester Hails – захiднi передмiстя Единбурга, де розташовано унiверситетськi кампуси.]. Якби мав змогу, йа волiв би завше затоварюватись в Лебедя або в його напарника Реймi, анiж у Шнира й тiеi м’юрхавсько-лiфськоi банди[7 - Muirhouse – житловий район на пiвночi Единбурга.]. У ньо’ зазвичай краща ширка. Джоннi Лебiдь був колись менi справжнiм добрим другом, давно, ще в старi часи. Ми разом з ним у футбiк грали за «Портi Фiсел»[8 - «Porty Thistle» – дитяча футбольна команда, що колись iснувала у Портобело, схiдному, приморському районi Единбурга; thistle (будяк) – нацiональна квiтка Шотландii.]. А тепер вiн дилер. Пам’ятаю, як одного разу вiн сказав нам: «У цiй грi нема друзiв. Тiки спiльники». Йа думав був, то вiн просту шалапутно рисуеться таким брутальним, аж поки не роздивився глибше. Тепер йа точно знаю, шо саме цей iбучий пиздюк мав на увазi. Хай Джоннi – дилер, а разом з тим вiн i нарик. Тре’ троха вище вилiзти по цiй драбинi, перш нiж знайдеш дилера, який сам не вжива. Ми прозвали Джоннi Паньматкою-Ігуменею за те, шо вiн уже так вiддавна присаджений на цю звичку. Невдовзi i йа теж почав почуватись херово. Нас вже гидотно сiпало, коли ми клигали вгору сходами до кубла Джоннi. З мене скрапувало, наче з мокроi губки, кожен крок вiддавався новим виплеском крiзь пори. Кумарному, ма’ть, було ше гiрше, але для нас цей пиздюк вже почав випадати в небуття. Йа за нього згадував тiки тодi, коли вiн згорблено застигав перед нами бiля перил, заступаючи менi шлях до Джоннi й товару. Вiн хапав ротом повiтря, розпачливо тримаючись за поруччя з таким виглядом, нiби ось-ось вирига в сходовий колодязь. – Все ’аразд, Саю? – питаю йа нервово, роздратований на пиздюка, бо затримуе нам ходу наверх. Вiн вiдмахнувся, струснув головою i зiщулився очима нагору. Йа бiльш не балакаю. Коли тобi так, як от йому зара’, не хочеться нi самому балакати, нi щоб з тобою балакали. Йа теж не хочу. Йа iнодi думаю, шо люди стають нариками того, шо пiдсвiдомо вони прагнуть бодай трiшки тишi. Коли ми врештi подолали сходи, Джоннi винесло з його кубла. Розпочалися словеснi кольки. – Отже, йа маю особисто Кумарного i ще Рентабельного, яко’о теж кумарить! – зареготав вiн так високо, як той сраний повiтряний змiй злiта. Джоннi часто заразом з заштриком нюхав кокс або мутив собi «спiдбол» з гриця й кокаiну. Вiн вважав, шо йому так довше преться, це його боронить вiд сидiння туплячись цiлими днями у стiни. Пиздюки пiд кайфом дуже вкурвлюють, коли сам почуваешся отак, як ми зараз, бо ну надто сильно вони, бля, кайфують вiд свого кайфу, аби розраяти чи бодай помiтити твоi страждання. Якщо п’яндиголовi в пабi хочеться, щоб кожен пиздюк вiдтiль вилазив таким же, як вiн, то справжньому нарику (на вiдмiну вiд того, хто спожива вряди-годи i якому потрiбен спiльник в цiм злочинi) насрати на будь-кого iншого. Там були Реймi й Елiсон. Ел якраз варила. Це обнадiювало. Джоннi, пританцьовуючи й наспiвуючи iй, рушив до Елiсон: – Гей-ей, гарнюню, шооо це ти там вааариш… Вiн обернувся до Реймi, котрий неухильно зирив у вiкно. Реймi вмiв розпiзнати полiцая у вуличному натовпi, як ото акули вмiють вiдчути кiлька краплин кровi в океанi. – Реймi, ввiмкни щось путне. Мене верне вiд цього нового Елвiса Костелло[9 - Elvis Costello (нар. 1954) – гiтарист, спiвак, композитор, який розпочинав як панк-рокер, але згодом вирiс у авторитетного майстра рiзноманiтних музичних жанрiв.], хоч йа не в змозi перестати слухати цього пиздюка. Чародiй iбучий цей чолов’яга, це йа вам кажу. – Такий собi двобiчний притичень на пiвдень поза Ватерлоо[10 - Реймi мае на увазi Монумент Ватерлоо – 45-метрову стелу поставлену на кордонi Шотландii з Англiею у 1824 роцi, а також те, що справжне прiзвище в iрландця за походженням Елвiса Костело шотландське – MacManus, хоча народився музикант у Лондонi й асоцiюе себе з англiйською («пiвденною», на погляд шотландцiв) культурою.], – каже Реймi. Цей пиздюк всякчас закида зайвим безглуздим гiвном, зайобуючи тобi голову, коли в тебе ломка i ти хо’ в ньо’пiдмолотитися. Нас завше вражало, що Реймi запав на шириво так круто. Реймi був децл схожим на мого другана Мотику: йа завше вважав, шо обидва за темпераментом класичнi торчки на всю голову. Кумарний мав теорiю, шо Мотика й Реймi – це одна людина, хоча хер там вони схожi один на iншого, а гнав вiн це чисто тому, бо iх нiколи не бачили разом, попри те, шо терлися вони у тих самих колах. Цей скурвий ломщик порушуе золоте правило нарика i вмикае «Героiн», та ще й ту версiю, що на «Рок-н-роловiй тваринi», яку, як на те, коли тебе кумарить, слухати ще болiснiше за оригiнал на альбомi «Велвет Андеграунд i Нiко»[11 - «Heroin» – 13-хвилинна пiсня з концертного альбому «Rock n Roll Animal» (1974) колишнього гiтариста-вокалiста нью-йоркського гурту «The Velvet Underground» Лу Рiда (1942–2013); перша, 7-хвилинна, версiя цiеi пiснi маеться на дебютному альбомi гурту «The Velvet Underground & Nico» (1967).]. Зважай, у цiй версii нема принаймнi отого верескливого пасажу Джона Кейла[12 - John Cale (нар. 1942) – валлiйський мультиiнструменталiст i композитор, спiвзасновник «The Velvet Underground».] на альту. – Та ну те’ нахер, Реймi, – кричить Елi. – Ображай-картай, за течiею катай, терпи, бейбi, солоденька, терпи… куховарський пiт, примарна стрiт, всi ми бiлi трупаки… жери цей бiт, – вибухнув Реймi iмпровiзованим репом, трусячи гузном й блукаючи очиськами. Потiм вiн низько вклонився перед Кумарним, що стратегiчно розташувався поряд з Елi, не вiдриваючись поглядом вiд вмiсту ложки, яку та грiла над свiчкою. Реймi пiдтягнув до себе обличчя Кумарного i мiцно поцiлував його в губи. Кумарний його вiдштовхнув, здригаючись. – Вiд’iбися! Пиздюк блядський! Джоннi й Елi голосно розреготались. Йа б, либонь, теж, аби не почувавсь так, наче кожну кiсточку в моiм тiлi рiвночасно трощать в лещатах i пиляють тупою ножiвкою. Кумарний обхопив джгутом руку Елi понад лiктем, вочевидь, забиваючи собi мiсце в черзi, i поплескав по венi на ii тонкiй, попелясто-блiдiй руцi. – Хо’, йа це зроблю? – запитав вiн. Вона кивнула. Перш нiж всмоктати крiзь голку з п’ять мiлiлiтрiв у жерло шприца, вiн кидае в ложку ватяну кульку i дме на неi. Вiн намацав охуенно здоровецьку синю вену, яка, здаеться, тягнеться майже наскрiзь в руцi Елi. Вiн простромлюе плоть i повiльно вводить трiшечки, але потiм всмоктуе в шприц ii кров. Губи в неi тремтять, кiлька секунд вона благально дивиться на Кумарного. Вираз обличчя в нього залишаеться огидним, зловорожим i рептилоiдним, перш нiж вiн заганяе цей коктейль в напрямку ii мозку. Вона вiдкида назад голову, заплющуе очi й роззявля рота, видаючи ’кийсь такий аж оргазмiчний стогiн. Очi в Кумарного тепер невиннi й сповненi здивування, лице наче в дитини, що пiдiйшла рiздвяним ранком до купи звабливих пакункiв з дарунками пiд ялинкою. В обох вигляд на диво гарний i чистий у мерехтливому свiтлi свiчки. – Це крутiше за будь-який перепих… це крутiше за будь-якого в свiтi йобаного хера, – охае Елi, i то цiлком серйозно. Це бентеже нас до такоi мiри, шо йа крiзь штани лапаю власнi генiталii, аби впевнитися, шо вони ще там. Хоча отак себе мацати, вiд цього нас самого нудить. Джоннi подае Кумарному свою машину. – Можеш вмазатися, але тiки цим iнструментом. Сьоднi в нас гра в довiру, – усмiхнувся вiн, але не жартiвливо. Кумарний мота головою: – Йа не користаюсь нi голками, нi шприцами чужими. Маю свою машину з собою. – Ну, це не вельми товариськи. Рентсе? Елi? Реймi? Шо ви на це думаете? Чи це ти так натякаеш, шо в Бiлого Лебедя, у Паньматки-Ігуменi кров iнфiкована вiрусом людського iмунодефiциту? Скривджено моi найлiпшi почуття. Йа можу лиш сказати: не хо’ моiм, значить, не ширяешся, – либиться вiн у зухвалому вищирi, демонструючи набiр гидких зубiв. Як на мене, це зовсiм не балачка Джоннi Лебедя. Це аж нiяк не Лебiдь. Та ну нахер. Якийсь злючий демон вселився в його тiло й отруiв йому мозок. Вiд цього персонажа мiльйон миль до того тонкого жартуна, шо йа знав його колись як Джоннi Свона. Приемний хлопчина – усi так кажуть, включно з моею власною ма. Джоннi Свон, сам весь такий по вуха у футбiку, такий згiдливий, шо йо’ завше грузили пранням форми пiсля п’ятiрнi на «Мiдовбенку»[13 - Five-a-side – популярний рiзновид футбольноi гри п’ять на п’ять, коли кожна команда мае воротаря i чотирьох польових гравцiв.Meadowbank – багатоцiльовий стадiон в однойменному передмiстi Единбурга.], i вiн нiзащо в життi на те не жалiвся. Йа пересрав, шо не зможу зара’ вмазатись. – Та ну те’ нахер, Джоннi, послухай, шо ти верзеш. Попустися. Маемо ми те сране бабло, – йа витяг з кишенi кiлька банкнот. Чи то через почуття вини, чи через перспективу отримати кеш, але знову раптом оприявнився колишнiй Джоннi. – Не берiть все аж так серйозно, хлопцi. Йа просту жартую. Ви думаете, шо Бiлий Лебiдь прокине своiх кентiв? Та ну вас, друзяки. Ви ж розумнi люди. Гiгiена, вона важить, – оголосив вiн сумовито. Знаете Малого Гогсi? В нього вже СНІД. – Точно? – перепитав йа. В кого е ВІЛ, а в кого нема – завше ходили плiтки. Зазвичай йа iх iгнорував. Рiч у тiм, що за Малого Гогсi таке казали вже кiлька людей. – Ще б пак. Схоже, повноцiнного СНІДу в ньо’ ще нема, але аналiзи позитивнi. Ну й йа йому кажу: це ше не кiнець свiту, Гогсi. Ти можеш призвичаiтись жити з цим вiрусом. Сила-силенна пиздюкiв так живуть взагалi без усякого клопоту. Роки, бля, можуть минути, поки ти захворiеш, сказав йа йому. Хоч би й завтра будь-якого пиздюка може шось переiхати. Отак тобi й тре’ на це дивитись. Неможна отак просто взяти й вiдмiнити свiй виступ. Шоу мусить тривати. Легко фiлософити, коли гiвно замiсть кровi маеш не ти, а ’кийсь iнший пиздюк. Ну, врештi-решт, Джоннi допомiг Кумарному i зварити, i куди слiд попасти. Коли Кумарний вже мало не вив, вiн проштрикнув йому вену, втягнув у шприц троха кровi, а потiм ввiгнав той життедайний i життеруйнiвний елiксир. Кумарний мiцно обняв Лебедя, а потiм, не розчiпляючи рук, розслабився. Так вони й стояли – розслабленими, наче тi коханцi в посткоiтальних обiймах. Тепер настала черга Кумарного заливатися в серенадi до Джоннi: – Лебедику, як же йа тебе люблю, як йа те’ люблю, мiй любий друзяко Лебiдь… Вороги лише кiлька хвилин тому стали тепер сердечними кентами. Йа пiдступив зробити заштрик. Минула вiчнiсть, поки ми знайшли в мене годящу вену. Моi лялечки не живуть так близько до поверхнi, як то в бiльшостi людей. Коли все нарештi знайшлося, мене поперло. Елi мае рацiю. Вiзьмiть свiй найкращий оргазм, помножте те вiдчуття на двадцять, й однаково ви вiдтягнетеся на сто миль позаду. Моi висхлi, ламкi кiстки втiшилися i сп’янiли вiд ласкавих пестощiв моеi чарiвноi героiнi-Герки. Нiби йа кiнчив i ще продовжую кiнчати. Елiсон каже нам, шо йа мушу сходити вiдвiдати Келлi, яка там, ма’ть, зовсiм вбита вiдтодi, як зробила аборта. Хоча тон в Елi не зовсiм осудливий, вона це каже так, нiби йа мусiв щось зробити з вагiтнiстю Келлi чи з ii перериванням. – Як це йа мушу пiти вiдвiдати ii? Це не мае жодного стосунку до мене, – кажу йа незгодно. – Ти друг iй чи нi? Мене вабить процитувати Джоннi, сказавши, шо ми тепер всi просту знайомi. В головi в мене це звучить добре: «Теперка ми всi лиш знайомi!» Схоже, шо це перекривае межi нашого приватного наркосередовища – блискуча метафора нашого часу. Йа втримуюся перед цiею спокусою. Натомiсть задовольняюся наголошенням на тому, шо ми всi були друзями Келлi, i питаюся, чому саме мене виокремлюють для здiйснення такого вiзиту. – Та йобаний же ти, Марку. Ти ж знаеш, шо вона залюблена в тебе. – Келлi? Та ну нахер, – кажу йа, здивований, заiнтригований i бiльш нiж на дещицю збентежений. Якшо це правда, тодi йа слiпий тупий йолоп. – Звiсно, шо залюблена. Вона це казала нам купу разiв. Завше вона тiльки за тебе. Цей Марк оте та цей Марк оце. Рiдко бодай хтось зве мене Марком. Зазвичай Рентсом або гiрше – Рентабельним. Це, бля, жахливо, коли тебе так кличуть. Йа намагаюся не показувати, шо це нас дратуе, бо таке тiльки роздрочуе всiх пиздюкiв. Кумарний мовчки слухав. Йа обернувся до нього: – Ти вважаеш, це правда? Келлi запада на нас? – Кожний пиздюк пiд сонцем зна, шо вона аж горить за тобою. Не така вже й секретна таемниця це. Хоча йа цю кралю збагнути не можу, завваж. Їй, варто було б перевiрити собi голову, нахер. – Красно дякую, пиздюче, що врештi розказав нам. – Якшо ти волiеш цiлий день сидiти в затемненiй кiмнатi й тiльки зирити вiдео, не помiчаючи, шо вiдбуваеться довкола тебе, це не моя, к херам, справа – вказувати тобi на це. – Ну, вона ж нiколи нiчо не казала самому менi, – скиглю йа, нiяковий. – Ти хтiв би, аби це в неi було написано на майцi? Ти не здорово знаешся на жiнках, правда, Марку? – каже Елiсон. Кумарний скалиться. Мене ображае останне зауваження, але йа твердо вирiшив ставитись до цiеi теми легко – на той випадок, якщо це пiдначка, звiсно, розiграна Кумарним. Цей облудний пиздюк чапае крiзь життя, розставляючи отакi-от мiжособистiснi мiни-пастки для своiх кентiв. Яке задоволення цей iбучий недоумок отримуе вiд таких дiй, лишаеться поза моею уявою. Йа беру в Джоннi троха товару. – Це лайно чисте, як незайманий снiг, – каже вiн нам. Це означа, шо до нього не надто пiдмiшано чогось надто токсичного. Скоро нам тре’ було вже йти. Джоннi не вщухав лити менi до вух всяке лайно – такi речi, яких йа й чути не хтiв. Складнi заморочки за те, хто кого нагрiвае, оповiдки за способи, якими громадськi активiсти з iхньою антинаркотичною iстерiею роблять нестерпним життя кожного пиздюка. А ще вiн сльозливо белькотав за свое власне життя, розливаючись у фантазiях, як от вiн очиститься i вибереться у Тайланд, де жiнки знають, як прислужитися чуваку, де ти можеш жити, як король, якшо в тебе бiла шкiра i кiлька хрустких десяток у кишенi. Та де там, вiн розводився за речi, багато гiршi за це, набагато цинiчнiшi й жорстокiшi. Йа сказав собi, шо це знову говорить той злий дух, а не Бiлий Лебiдь. Чи так воно було? Хтозна. Та й кого це iбе. Елiсон з Кумарним перекидались короткими фразами з такими iнтонацiями, нiби вони готуються знову вмазатись. Потiм вони пiдвелися й подалися разом з кiмнати. На вигляд знудженi й байдужi, але коли вони не повернулися, йа втупив, шо вони жаряться у спальнi. Здаеться, перепихнутися з Кумарним – для жiнок така ж проста рiч, як балакати або пити чай з iншими чуваками. Реймi пастельними крейдами щось малював на стiнi. Вiн перебував у власному свiтi – той стан, що комфортний йому самому i будь-якому iншому пиздюку. Йа думав про те, шо сказала Елiсон. Келлi тiльки на минулому тижнi зробила аборт. Якщо йа сходжу до неi, то погребую ii трахати, тобто якшо вона нас захоче. Напевне ж, там все ще е щось – подразнення i всяке таке iнше або навiть i сира рана? Мабуть, йа таки йобнутий тупак. Елiсон була права. Йа й справдi не вельми знаюся на жiнках. Та насправдi йа не вельми знаюся на будь-чому. Келлi мешкае в Інчi[14 - Inch – пiвденне передмiстя Единбурга.], куди важко дiстаться автобусом, а в мене голяк зараз, щоб узяти таксi. Мо’, вiдсiля й можна доiхати до Інча автобусом, та йа не знаю, який туди ходить. Якшо по правдi, то йа зара’ троха занадто вгашений, нахер, щоб iще й трахатися чи навiть просто говорити. Пiд’iжджа номер 10, i йа стрибаю в автобус, повертаючись назад у Лiф, до Жан-Клода Ван Дама. Всю дорогу йа наперед ехидно тiшуся тим прочуханом, якого Жан-Клод завдасть тому пронозливому пиздюку. Наркодилеми № 63 Йа просто дозволяю йому обмивати мене чи промиватися крiзь мене… очищувати мене зсередини. Це внутрiшне море. Проблема в тому, що цей чудесний океан тягне разом iз собою купи отруйного дрантя i мотлоху… морська вода розрiджуе ту отруту, але щойно океан збiгае, вiн залишае по собi те лайно – всерединi мого тiла. Вiн i даруе, i забирае, вiн вимивае моi ендорфiни, моi центри опору болю; це забирае багато часу, щоби iм вiдновитися. Гидотнi шпалери у цьому гниднику, в цiй кiмнатi. Вони мене жахають. Їх багато рокiв тому мiг поклеiти якийсь конаючий здохлiй… цiлком природньо, бо й йа сам не хто iнший, як конаючий здохлiй, i моi рефлекси аж нiяк не покращуються… однак тут все поряд, в межах досяжностi моiх пiтних рук. Шприц, голка, ложка, свiчка, запальничка, пакунок порошку. З цим все гаразд, все прекрасно; але йа боюся, що мое внутрiшне море скоро спливе, залишивши те збурене отруйне лайно на мiлинах мого тiла. Йа починаю варити наступну пайку. Тремтливо тримаючи ложку над свiчкою, чекаючи поки розчиниться шириво, йа думаю: кожне короткотривале море додае довготермiновоi отрути. Втiм, цiеi думки й зблизька недостатньо, щоби змусити нас не робити того, що йа мушу робити. Перший день Единбурзького фестивалю Аби почати, а там воно й пiде. Це як нам Кумарний казав: ти мусiш знати, що воно таке – зiскочити з цього, перш нiж в реалi вiзьмешся робити. Навчитися можна тiльки через невдачi, i навчаешся ти розумiти важливiсть пiдготовки. Мо’, вiн i правий. Хай там як, а цього разу йа пiдготувався. Орендував наперед на мiсяць цю велику порожню кiмнату вiкном на Лiнкс[15 - Leith Links – парк площею 18,5 га в районi Лiф.]. Забагато барбосiв знають мою адресу на Монтгомерi-стрит[16 - Montgomery Street – вулиця житловоi забудови на пiвнiчний схiд вiд центра мiста.]. Виклав готiвку наперед! А розлучатися з грошенятами, то було найважче. Найлегше було – мiй останнiй заштрик, зроблений у лiву руку цього ранку. Тре’ ж було нам на чомусь триматися в цей перiод iнтенсивноi пiдготовки. Потiм йа вилетiв ракетою i гасав зi списком покупок по Кьоркгейту[17 - Newkirkgate – торговельний центр у Лiфi.]. Десять бляшанок томатного супу «Гайнц»[18 - «Heinz» – заснована 1869 року американська харчова компанiя.], вiсiм бляшанок грибного супу (все для вживання без розiгрiву), один великий тубус ванiльного морозива (яке розтане i буде випите), два слоiки молочка магнезii[19 - Проносне, засiб для нормалiзацii роботи шлунка.], один слоiк парацетамолу, один пакуночок пастилок для рота «Рiнстед»[20 - «Rinstead» – льодяники для загоення подразнень i виразок у ротовiй порожнинi.], один слоiк мультивiтамiнiв, п’ять лiтрiв мiнеральноi води, дванадцять плях iзотонiчного «Люкозейду»[21 - «Lucozade» – енергетичний напiй, який випускаеться в Британii з 1927 року.] та кiлька журналiв: софт-порно, «Вiз», «Шотландський футбол сьогоднi», «Гравець»[22 - «Viz» – британський журнал комiксiв, що випускаеться з 1979 року.«The Punter» – шотландський футбольний журнал, що виходив у 1989–1991 роках.] та iншi. Найважливiшу рiч уже було заначено пiд час вiзиту до батькiвського дому – поцуплений iз шафки у ваннiй слоiк валiуму моеi матусi. Йа не почуваюся з цього винним. Вона ним тепер зовсiм не користуеться, а якщо в матерi виникне потреба, то ii вiк i стать змушують ii недоумкуватого сiмейного лiкаря виписувати iй валiум легко, як желейнi цукерки. Йа окрилено закреслював зробленi покупки в моему списку. Тиждень буде доволi важким. Моя кiмната пуста, килима нема. Посеред пiдлоги лежить матрац, на нiм спальний мiшок, е електрокамiн i чорно-бiлий телiк на маленькiм дерев’янiм стiльцi. Маю три коричневих пластмасових вiдра, до половини налитих сумiшшю дезiнфектанту й води для мого лайна, блювотиння й сцянини. Йа вишикував бляшанки з супом, соком i лiками так, шоб iх легко було дiстати з цього мого тимчасового лiжка. Останнiй заштрик йа зробив собi, тiльки шоб нам перебитися крiзь жахи закупiвель. Той запас, який маю, йа використаю, шоб помогти нам заснути i пом’якшити зiскок iз ширки. Йа спробую вводити маленькими, помiрними пайками. Уже невдовзi буде треба. Вже явно гiршае. Починаеться, як зазвичай, легкою нудотою в глибинi живота i безпричинним нападом панiки. Щойно йа усвiдомлюю, шо мене обляга кумар, вiн безперешкодно перетворюеться з неприемного на нестерпний. Зубний бiль почина поширюватися на щелепи й очницi i далi менi в кiстки – скрушними, запеклими, виснажливими посмиками. Як за командою, з’являеться знайомий пiт – не забуваймо також за дрижаки – i вкривае менi спину, як осiнньою памороззю дах машини. Час дiяти. Йа аж нiяк поки не в змозi отак от взяти й виламатись на волю. Менi потрiбен добрий старий «повiльняк», м’який, гамуючий прихiд. Єдине, по що йа можу поворухнутись, це грицик. Один манюнiй заштрик, шоб розправити оцi покрученi руки-ноги i доправити нас у сон. Потiм йа скажу йому «прощавай». Лебiдь щез, Шнир у тюрязi. Залишаеться Реймi. Йа йду подзвонити цьому пиздюку з таксофону в коридорi. Набираючи номер, краем ока йа вiдзначаю, що хтось промайнув повз нас. Йа здригаюсь вiд цього перебiжного контакту, але не маю бажання поглянути, хто це. Маю надiю, йа не залишуся тут аж так на довго, щоб виникла потреба знайомитися з кимсь iз моiх нових «спiворендарiв» цiеi квартири. Цих уйобкiв для нас не iснуе. Не iснуе жодного пиздюка. Тiльки Реймi. Монета провалюеться. Дiвочий голос: – Альо? – вона чхае. Це лiтня застуда чи наркота? – А Реймi е? Це Марк дзвонить. Реймi вочевидь говорив за нас, бо, хоч йа ii не знаю, вона мене, бля, стовiдсотково зна. Голос у неi крижанiе. – Реймi не тут, – каже вона. – У Лондонi. – В Лондонi? Бляха… коли вiн мае повернутись? – Не можу знати. – А вiн нiчо не залишив для нас, не? Бажано, проте малоймовiрно вiд цього пиздюка. – Еее, не… Йа тремтячою рукою вiшаю слухавку. Два варiанти: перший – крiпитися, повернутись до кiмнати; другий – зателефонувати тому пиздюку Форрестеру i поiхати у М’юрхаз, згнилити нахер i вмазатися якимсь гiвняним ширивом. А куди дiтись? За двадцять хвилин так i е: – До М’юрхазу, друже? – це водiю 32-го автобуса, тремтливо впихуючи своi сорок п’ять пенсiв до коробки. Будь-який порт годиться в шторм, а шторм уже буяе у мене всерединi. Якась стара карга витрiщаеться на мене, коли йа минаю ii, проходячи далi в салон. Нема сумнiву, вiд мене тхне i вигляд маю геть нахер паскудний. Нас це не турбуе. Нiц не iснуе в моiм життi, крiм мене самого та Майкла Форрестера i втомливоi вiдстанi мiж нами, вiдстанi, яку поступово скорочуе цей автобус. Йа сиджу на заднiм сидiннi на нижньому поверсi. Автобус майже порожнiй. Попереду нас сидить якась дiвуля, слухае собi плеер «Сонi Вокмен»[23 - «Walkman» – портативний касетний плеер, який з 1979 року випускала компанiя «Sony».]. Чи вона гарна? Кого це iбе. Хоч воно й вважаеться нiбито «приватною стереосистемою», йа ясно чую ii музику. Грае пiсня Бовi… «Золотi роки»[24 - «Golden Years» – пiсня з альбому «Station to Station» (1976) англiйського спiвака, композитора, актора Девiда Бовi (1947–2016).]. Не дай менi почути, як ти кажеш, що життя тебе нiкуди не веде, янголе… Поглянь на це небо, життя розпочалося. Ночi тут теплi, а днi мооолодi… Йа маю всi альбоми, випущенi Бовi. Повне зiбрання, нахер. Гори тих йобаних бутлегiв[25 - Bootleg – неофiцiйний (незаконний) запис концерту артиста, який з’являеться на ринку без його вiдома.] i всяке iнше. Менi насрати на нього i його музику. Мене цiкавить тiки Майк Форрестер, гидотний, безталанний пиздюк, який не випустив жодного альбому. І нуль синглiв. Але мiй Майкi – людина цiеi митi. Як якось сказав Кумарний, ясно, що парафразуючи якогось iншого уйобка: «Нiщо не iснуе поза цiею миттю». (Йа думаю, першим це сказав ’кийсь недоумок в рекламi шоколаду.) Але йа навiть не можу триматися цих думок, бо, в найкращiм разi, вони другоряднi щодо актуальноi митi. Цiеi митi е йа – хворий, i е Майкi – цiлитель. Якась стара курва – вони завше лiзуть в автобуси в такий час – засирае голову водiю канонадою недоречних запитань за номери автобусiв, за маршрути i розклад. Залазь вже, курво, чи уйобуй, ти, стара, смеркла пиздо. Йа мало не задихнувся в безмовнiй лютi вiд ii егоiстичноi дрiб’язковостi та зворушливоi уважностi водiя автобуса до цiеi пизди. Люди патякають за молодь i вандалiзм, а як щодо психовандалiзму з боку отакого старого мотлоху? Коли вона нарештi зважуеться, ця стара курва ще й мае нахабнiсть залазити до автобуса з пiдiбганими, як котяче гузно, губами. Сiда вона просто перед нами. Моi очi свердлять ii потилицю. Йа зичу iй крововиливу в мозок або обширного iнфаркту… нi. Йа зупиняю цi думки. Якшо так станеться, це тiки ше бiльш затримае нас. Смерть в неi мае буть повiльною i страдницькою, щоб вiдплатила, курва, за моi страждання. Якшо вона помре раптом, людям випаде можливiсть роздмухати цей випадок до небес. Вони завше скористаються таким шансом. Найкраще пiдiйдуть раковi клiтини. Йа зичитиму, шоб у ii тiлi народилося i розросталося скопище зловредних клiтин. Йа вже вiдчуваю, як воно iй робиться… але нi, це мое тiло, де воно робиться. Задуже йа втомлений, аби продовжувати. Йа розгубив усю ненависть до цiеi староi ляльки. Йа вiдчуваю лиш суцiльну апатiю. Стара випала з актуальностi. Голова в мене похилилася. Раптом вона сiпаеться вгору так рiзко й болiсно, аж йа лякаюсь, шо зараз вона злетить менi з плечей просто в пелену цiй сварливiй старiй карзi, шо сидить перед нами. Йа мiцно хапаю ii обома руками, впершись лiктями собi в колiна. Зараз йа прогавлю свою зупинку. Нi. Приплив енергii, i йа вилiзаю на Пеннiвел-ровд, напроти торгового центру. Переходжу вулицю з двобiчним рухом i йду крiзь центр. Йа проходжу повз закритi сталевими жалюзi крамнички, яких нiхто нiколи не орендував, i перетинаю автостоянку, де не паркувались машини. Нiколи, вiдтодi як цей центр було побудовано. Понад двадцять рокiв тому. У Форрестера двоповерхова квартира в будинку, вищому за бiльшiсть тут, на М’юрхавсi. Тут здебiльша будинки двоповерховi, але його мае п’ять поверхiв, а вiдтак i лiфта, який не працюе. Економлячи сили, йа долаю шлях вгору сходами поковзом по стiночцi. На додаток до кольок, поту i майже повного розладу нервовоi системи тепер у мене починають попускатися тельбухи. Йа вiдчуваю, як там вiдбуваеться нудотне ворушiння, зловiсна вiдлига пiсля довгого перiоду закрепiв. Перед Форрестеровими дверми йа намагаюсь зiбратися. Утiм, вiн помiтить, що йа страждаю. Колишнiй торговець грицем завжди знае, коли когось кумарить. Йа просту не хочу, щоб цей скурвий син вкурив, як менi вкрай погано. Хоч йа й прийму будь-яке лайно, будь-якi образи вiд Форрестера, аби лиш отримати те, шо менi потрiбно, не бачу сенсу в демонструваннi йому бiльшого за те, чому йа не можу зарадити. Форрестеру, напевне, видно вiдблиск мого рудого волосся крiзь армоване рифлене дверне скло. Вiн не вiдчиня цiлу вiчнiсть. Цей пиздюк почав марудити нас навiть iще до того, як йа ступив у його хату. Вiн нас стрiча без бодай хоч якогось тепла в голосi. – Гаразди, Рентсе, – кива вiн. – Путьом, Майку. Вiн назива нас Рентсом замiсть Марка, йа зву його Майком замiсть Форрi. Це наркоту вiн назива «гараздами». Чи буде для мене найкращою поведiнкою пiдлещуватися до цього пиздюка? Ма’ть, це едино можлива поведiнка наразi. – Заходь, – коротко знизуе вiн плечима, i йа слухняно йду слiдом за ним. Йа сiдаю на диван поряд, але все ж таки строха вiдсторонь якоiсь дебелоi курви з поламаною ногою. Свою загiпсовану кiнцiвку вона поклала на кавовий столик, мiж брудним гiпсом i ii шортами персикового кольору видно огидний набряк бiлоi плотi. Їi цицьки лежать на велетенському пивному черевi, а коричнева майка-безрукавка ледь втримуе ii бiле сало. Їi пероксиднi кучерi бiля коренiв заледве не на дюйм миршавого сiро-коричневого кольору. Вона не робить жодноi спроби зреагувати на мою присутнiсть, але видае жахливий i дратiвний, зовсiм вiслючий регiт на якесь безглузде зауваження Форрестера, якого йа не догнав, – мабуть, стосовно моеi появи. Форрестер сiда навпроти мене у витерте крiсло – лице м’ясисте, але тiло худорляве, майже голомозий у своi двадцять п’ять. За останнi два роки вiн втратив просто феноменально скiки волосся, i йа загадуюся, чи нема в нього того самого вiрусу. Проте дещо сумнiваюся. Кажуть, шо молодими помирають тiльки добрi люди. За звичайних обставин йа б сказонув щось каверзне, але наразi йа хiбашо готовий шлакувати жартами за свою бабусю i ii калоприймач. Врештi-решт, Майкi менi не чужий. Поряд з Майкi, в iншому крiслi, сидить ’кийсь зловiсного вигляду мудак, вiн не вiдрива очей вiд цiеi одутлоi свинi, чи то радше вiд непрофесiйно скрученого косяка, який вона курить. Перш нiж передати косяк цьому зловiсному недоумку, дiвка робить екстравагантно-театральну затяжку. Йа не маю нiхера проти чувакiв з безживними, iнсектоiдними очима, глибоко зануреними у iхнi гострi пацючi писки. Не всi вони поганцi. Цього парубка виказуе його одiж, маркуючи його як ракло видатного рiвня. Напевне, вiн гостював у якомусь з готелiв Вiндзорськоi групи: Сокстон, Бар-Л, Перт, Пiтергед чи подiбному закладi[26 - Windsors – правляча королiвська династiя Великоi Британii; Saughton, Bar L, Perth, Peterhead – вiдомi в Шотландii пенiтенцiарнi заклади суворого режиму, офiцiйнi назви яких мають традицiйне означення «В’язниця Їi Величностi…».], i, вочевидь, пробув там доволi довгенько. Темно-синi штани-кльош, чорнi черевики, гiрчичного кольору водолазка з синiми смужками на комiрi та манжетах i зелена парка (в таку, курва, погоду!), накинута на спинку крiсла. Нiкого нiкому не було представлено, але це прерогатива мого круглопикого кумира, Майка Форрестера. Вiн тут голова, i явно сам цього свiдомий. Цей скурвий потрух затiвае оту гру, теревенячи безустанно, мов дитинча, шо ввечерi намагаеться якомога довше не йти в постiль. Натомiсть мiстер Модник – йа називатиму його Джоннi Сокстон – не говорить нiчого, тiльки загадково усмiхаеться та час вiд часу у фальшивiм екстазi пускае собi пiд лоба очi. Якшо ви колись бачили рило хижака, то була пика цього Сокстона. Жирна Свиня (Господи, яка ж вона гротескна) хiхiка, i йа теж вряди-годи силомiць видаю лакузьке гиготiння, стараючись бодай приблизно вiдповiдати обставинам. Якийсь час йа слухаю це лайно, та потiм бiль i нудота змушують мене дiяти. Моi безсловеснi сигнали презирливо iгнорувались, тож йа встрягаю. – Вибач, братухо, шо те’ перебиваю, але менi тре’ поквапитися. В тебе е товар? Реакцiя неспiвмiрна навiть за стандартами того лайно-шоу, яке розiгруе Форрестер. – Закрий свого iбучого рота! Йобаний недоумок. Йа тобi скажу, коли балакати. Просто заткни свою йобану сраку. Не подобаеться компанiя, можеш уйобувати. Все, кiнець базару, нахер. – Без образ, братухо… – це покiрна капiтуляцiя з мого боку. Зрештою, ця людина для мене зара’ бог. Йа мiг би сунутись рачки тисячу миль по битому склу, щоби, як пастою, почистити собi зуби лайном цього пиздюка, i ми обое це знаемо. Йа нiщо, лише лялька у грi пiд назвою «Маркетинг Майкла Форрестера в ролi Крутого Мена». Для всiх, хто його зна, гра ця заснована на смiховинно хибних поняттях. Понад те, розiгруеться вона, вочевидь, на догоду цьому Джоннi Сокстону, та й похер, це ж Майкiв виступ, i йа сам напросився, щоб зi мною поводилися як з лайном, коли набрав його номер. Йа й далi терплю тупi приниження, i це трива чи не вiчнiсть. Утiм, мене вони не торкають. Йа нiчо не люблю (крiм ширнутись), йа нiчо не ненавиджу (крiм того, шо заважа менi ширнутись), i йа нiчо не боюся (крiм як не отримати менi потрiбного). І ще йа також розумiю, шо такий сраний пиздюк, як Форрестер, нiколи б не поливав нас таким лайном, екби мав намiр мене прокинути. Дрiбку задоволення даруе згадка про те, чому вiн так ненавидить нас. Якось Майк був кадрився до однiеi жiнки, яка ним погидувала. Жiнки, яку йа перегодом вiджарив. Це не означало чогось аж такого особливого нi для мене, нi для тiеi жiнки, але Майк тодi ледь на лайно, нахер, не зiйшов. Тепер люди здебiльша пояснюють таке наiвнiстю: ти завше прагнеш того, чого не можеш отримати, а те, шо тобi до лампочки, само приплива тобi на тарiлочцi. Це життя, то чому секс мусить вiдрiзнятись вiд будь-яких притаманних йому речей? Йа мав такi обломи, але перестав сприймати iх всерйоз ще в минулому. У кожного пиздюка таке. Проблема в тiм, що цей гiвнюк схильний до пережовування банальних образ, мов той товстопикий байбак, яким вiн i е. Але йа однаково його люблю. Бо мушу. Вiн мае те, що менi тре’. Майкi самому набридае ця гра в образи. Це однаково, шо садисту вганяти голки в пластмасову ляльку. Йа б радо подарував йому троха кращоi розваги, але занадто йа зайобаний, щоб реагувати на його тупi пiдколки. А отже, кiнець кiнцем вiн питае: – Бабло маеш? Йа дiстаю з кишень кiлька пожмаканих папiрцiв i зi зворушливою послужливiстю розправляю iх на кавовому столику. З чесним виразом благоговiйноi шанобливостi до статусу Майка як Дилера йа подаю iх йому. Йа вперше помiчаю, шо в Жирноi Свинюки товстим чорним маркером на гiпсi з внутрiшнього боку стегна нарисовано велику стрiлку, нацiлену iй у промежину. Вздовж стрiлки йде напис великими лiтерами: «ХЕР ВСТАВЛЯТИ СЮДИ». У нутрощах в мене вкотре все рiзко перевертаеться, бажання з максимальним гвалтом забрати в Майка товар i уiбати звiдси стае майже непереборним. Майкi хапае грошi i, на мое здивування, видобува в себе з кишенi двi бiлi капсули. Йа нiколи не бачив нiчого на них схожого. Такi маленькi, твердi бомбовиднi штуки, покритi чимсь воскуватим. Нас накривае дика лють, що народилась нiби нiзвiдки. Та нi, не нiзвiдки. Потужнi емоцii такого штибу може генерувати тiльки наркота або перспектива ii вiдсутностi. – Шо це, курва, за лайно таке? – Опiум. Опiумнi супозиторii. Тон в Майкi змiнився. Вiн ухильний, майже вибачливий. Мiй спалах гнiву зруйнував наш хисткий симбiоз. – Шо йа, нахер, маю з цим робити? – питаюсь йа не думаючи, та тут же розпливаюся в усмiшцi, коли нам доходить. Це дозволяе Майкi вибрехатися. – Ти шо, справдi хо’, шоб йа тобi тут пояснював? – пхекае вiн, повертаючи собi троха влади, якоi перед цим був зрiкся, тимчасом як Сокстон гмика, а Жирна Свиня регоче. Проте Майкi баче, що менi невесело, i тому продовжуе: – Тебе ж не пре вколотися, правда? Ти хо’ чогось повiльного, щоби прибрати бiль, щоби сплигнути з ширива, правда? Ну ось цi штуки тут iдеально пiдходять. Зробленi, бля, з любов’ю, саме для твоiх потреб. Вони розчиняються в органiзмi, концентрацiя зростае, а потiм потихеньку зменшуеться. Цю муть використовують у шпиталях, щоб ти, бля, знав. – Ти в цьому впевнений, чоловiче? – Слухайся голосу досвiду, – усмiхаеться вiн, але бiльше Сокстону, нiж менi. Жирна Свинюка закида назад свою масну голову, демонструючи величезнi пожовклi зуби. Ну, йа й роблю, як менi рекомендовано. Слухаюсь голосу досвiду. Вибачаюся, йду до туалету i вставляю, з великим старанням, цi свiчки собi в сраку. Це вперше в життi йа встромив пальця у власне гузно, i нас злегка бере огида. Йа дивлюсь на себе у дзеркалi ванноi кiмнати. Вогке вiд поту, але скуйовджене руде волосся, блiде обличчя зi скопищами гидотних висипiв. І зокрема два прищi-красавцi – цi потребують правдивого означення фурункули. Один на щоцi, а iнший на пiдборiддi. Ми з Жирною Свинею могли б скласти чудову пару, i йа збочено розважаю себе тим, що уявляю нас iз нею в гондолi на венецiйських каналах. Йа повертаюсь на нижчий поверх, все ще хорий, але в кайфi вiд того, що затоварився. – Це забере якийсь час, – сухо зауважуе Форрестер, коли йа забрiдаю назад до вiтальнi. – Кому ти розказуеш? За iх ласкавiсть йа мiг би прямо тут засунути iх собi до сраки. Такi моi клопоти вперше дарують менi усмiх вiд Сокстона. Йа навiть бачу, як в ньо’ нiби порожевiли викривленi губи. Жирна Свиня глипае на нас так, нiби йа щойно ритуально зарiзав ii первiстка. Цей страдницький, нетямущий вираз на ii обличчi… менi кортить розреготатися до всцикачки. Майк трима мiну «це йа тут встругую жарти», але з вiдтiнком поступливостi через розумiння того, що його влада надi мною щезла. Вона скiнчилася iз завершенням транзакцii. Вiн зара’ для мене не важнiший за купу собачого лайна в тiм торговiм центрi. Фактично, важить вiн навiть менше. Кiнець iсторii. – Гаразд, до скорого, народе, – киваю йа Сокстону й Жирнiй Свинюцi. Усмiхнений Сокстон дружньо пiдморгуе нам, немовби знов таким чином опановуючи весь тутешнiй простiр. Навiть Жирна Свинюка намагаеться видушити якусь посмiшку. Йа сприймаю цi iх знаки як додаткове свiдчення того, що баланс сили мiж мною й Майком фундаментально зсунувся. Мов на пiдтвердження цього, вiн проводжае нас iз квартири. – Еее, побачимось якось, еге. Еее… вибач за те лайно, шо йа те’ ним перед цим був закидав. Той пиздюк Доннелi… вiн мене страшенно дратуе. Першорядний, бля, придурок. Йа тобi все детально розповiм пiзнiше. Ти ж не ображаешся, га, Марку? – Побачимось якось, Форрi, – кажу йа, сподiваюся, таким тоном, де звучить обiцяна на майбутне погроза, яка змусить цього пиздюка якщо не побоюватися, то бодай строха нервувати. Хоча в глибинi душi менi не хочеться вщент зачмирювати цього уйобка. Це витверезлива думка, вiн бо ж менi може знову знадобитись. Хоча не слiд думати в цей бiк. Якщо йа буду так думати, вся ця моя йобана виправа не мае сенсу. На той час коли йа дiстався низу сходiв, йа геть забув за своi ломки. Ну, майже. Йа все ще його вiдчуваю, цей бiль у всьому тiлi, просту насправдi вiн мене тепер бiльш не хвилюе. Йа розумiю, це смiшно, дурити себе, нiби товар уже почав дiяти, але, безумовно, тут присутнiй певний ефект плацебо. Єдине, в чому йа точно впевнений: у мене в нутрощах вiдбуваеться якесь потужне розрiджування. Наче щось там плавиться всерединi. Йа не срав уже днiв п’ять чи шiсть, i от, здаеться, воно надходить. Ось перднув, i вiдразу ж наслiдок – йа вiдчуваю в штанах вологий слиз, в мене пiдстрибуе серце. Йа б’ю по гальмах – щосили стискаю м’язи сфiнктера. Утiм, аварiя вже сталася, i плоди ii будуть набагато гiршими, якщо йа термiново щось не вдiю. Йа думаю, чи не повернутися назад до Форрестера, але наразi менi не хочеться мати жодних справ з тим мудлом. Йа згадую, що в отих букмекерiв, якi сидять у торговому центрi, позаду е туалет. Йа заходжу до прокуреноi контори i простую прямо до клозету. Й отака там, бля, картина: у дверях туалету стоять два хлопи i сцють просто досередини, де пiдлога не менш як на дюйм покрита застояною, присмердженою спермою сечею. Це троха скидалося на ногомийню в тiм плавальнiм басейнi, який йа колись був вiдвiдував. Клiенти струсили своi члени в прохiд i запхнули iх собi до ширiньок з акуратнiстю, не меншою за ту, коли до кишенi ховають брудного носовичка. Один з них пiдозрiло дивиться на нас i заступае менi дорогу до туалету. – Клозет забитий нахер, братане. Туди нема як посрати, – вiн показуе на унiтаз без сидiння, повний коричневоi води, туалетного паперу i плаваючих шматкiв гiвна. Йа похмуро дивлюся на нього: – Менi, бля, вкрай туди тре, братане. – Ти, бля, не ширятися туди, чи як? Бля, тiльки цього менi не вистачало. М’юрхавський Чарлз Бронсон. Тiки порiвняно з цим пиздюком Чарлз Бронсон вигляда як Майкл Джей Фокс[27 - Charles Bronson (1921–2003) – американський кiноактор, уславлений ролями крутих героiв.Michael J. Fox (нар. 1961) – канадсько-американський актор, найбiльш вiдомий головною роллю в кiнотрилогii «Назад у майбутне» (1985–1990).]. Реально, вiн таки дрiбку схожий на Елвiса, Елвiса, яким той е зараз – опецькуватий, трухлявiючий екс-Тед[28 - На момент дii роману король рок-н-ролу Елвiс Преслi вже понад десять рокiв як помер.Teds (Teddy Boys) – британська молодiжна субкультура 1950-х, яка вiдродилася у 1970-х слiдом за новим сплеском популярностi музики рокабiлi.]. – Геть з дороги нахер! Либонь, мое обурення достатньо переконливе, бо цей недоумок в натурi вибачаеться: – Не хтiв образити, друзяко. Просту, загалом кажучи, дехто з дрiбних упизднiв намагався влаштувати собi тут шось на кшталт йобаного ширяльного полiгона. А нам такого не тре’. – Притирки йобанi, нахер, – додав його колега. – Братухо, йа квасив кiлька днiв пiдряд. А зара’ здурiю вiд рiзачки, нахер. Менi тре’ посрати. Там, всяко видно, повний жах, але менi або туди, або в штани. А з того лайна в мене нiчо нема. По бухалову йа сильно вдаряю, це так, але куди там вже щось iнше. Цей пиздюк спiвчутливо нам кива i звiльняе шлях. Йа переступаю порiг i вiдчуваю як сциклиння просочуеться до моiх кросiвок. І думаю: кумедно, йа сказав, що в мене нема лайна, тодi як йа маю його повнi штани. Хоча в одному повезло: замок на дверях працюе. Це, бля, вражае, зважаючи на вбитий стан самого клозету. Йа спускаю штани й сiдаю на холодний, мокрий фаянс товчка. І випорожнююся з таким вiдчуттям, нiби всi моi нутрощi, всi тельбухи – кишки, шлунок, селезiнка, печiнка, нирки, серце, легенi i зайобаний мозок – зараз вивалюються крiзь дiрку в гузнi прямо в унiтаз. Поки йа серу, мухи товчуться по моiм обличчю, кидаючи мене в дрож. Йа хапаю одну i, на мое здивування та радiсть, вiдчуваю, як вона дзижчить у руцi. Йа мiцно стискаю кулак, щоб ii вгамувати. Розчепiривши п’ятiрню, йа бачу величезну, огидну синю трупну муху, просто таку собi страшнючу волохату кишмишину. Йа розмазую ii по стiнi напроти себе, виводячи вказiвним пальцем «Г», потiм «I», потiм «Б», використовуючи мушине м’ясо, бельбухи та кров як чорнило. Йа починаю рисувати «С», але сiк закiнчуеться. Нема проблем. Йа позичаюся в «Г», де троха жирнувато, i дописую те «С»[29 - HIBS – фанатська абревiатура заснованого в 1875 роцi iрландськими iмiгрантами в Шотландii професiйного футбольного клубу «Hibernian», який базуеться в Лiфi (Hibernia – давньоримська назва Ірландii).]. Йа вiдсаджуюся назад якомога далi – наскiльки це можливо, не провалившись у товчок, – i насолоджуюсь власним твором. Нечиста трупна муха, що принесла менi чимало страждань, перетворилася на витвiр мистецтва, роздивляння якого даруе менi неабияке задоволення. Йа умоглядно розмiрковую про це як про позитивну метафору iнших подiй у моему життi, коли усвiдомлення того, що йа наробив, пробива мое тiло паралiзуючим струсом гнилого жаху. Якусь мить йа сиджу закляклий. Але тiльки мить. Йа зiскакую з унiка й ляпаюсь колiнами в духмяне сциклиння. Моi джинси жужмом притислися до долiвки i жадiбно всотують сечу, але йа на це ледь заважаю. Йа пiдкочую рукава сорочки i лише хвильку вагаюсь, поглянувши на струпистi, де-не-де слезливi слiди заштрикiв, а потiм занурюю руки по лiктi в ту коричневу воду. Йа бридливо нашукую й вiдразу ж виловлюю одну з моiх бомбочок. Стираю дрiбку лайна, що пристало до неi. Троха розплавилася, але загалом досi цiла. Йа лiплю ii до бачка. Пошук iншоi свiчки потребуе довгих порпань у жижi з процiджуванням лайна багатьох м’юрхазьких i пiлтонських[30 - Pilton – житловий масив схiднiше вiд М’юрхавса.] рогулiв. Разок йа блювонув, та таки дiстав свiй самородок чистого золота, який, на диво, зберiгся навiть краще за перший. Ота вода там була нам навiть бридкiшою за гiвно. Моя, вся в коричневих плямах, рука нагадуе нам класичну «майкову» засмагу. Пiд кiнець цiеi вправи ii лiнiя проходить якраз вище вiд лiктя. Попри отриману огиду до води на власнiй шкiрi, менi здаеться доцiльним сполоснути руку пiд холодним краном в умивальнику. Навряд чи це найгрунтовнiше, найретельнiше миття в моiм життi, але це все, шо йа зара’ можу стерпiти. Потiм йа витираю собi гузно чистим краем закаляних лайном трусiв i кидаю iх до решти поганi в унiтаз. Вже натягаючи на себе своi мокрi лiвайси, йа чую стукiт у дверi. І знову вiдчуття вiльгостi на ногах, саме через це, а не вiд смороду мене троха нудить. Стук перетворюеться на гучне гупання. – Ану ти, пиздюк. Нумо, вимiтайся нахер звiдтам. – Та не жени коней, бля. Менi майнуло захавати свiчки, але йа вiдкинув цю iдею майже зразу, щойно вона зринула в головi. Їх створено для анального застосування, до того ж, на них лишилося ще достатньо отого воскуватого покриття, аби припустити, що ковтання iх обов’язково буде проблемним. Оскiльки ж йа геть усе вигнав собi з кишечника, ма’ть, цим моiм лялечкам безпечнiше буде саме там. Туди вони й пiшли. Полишаючи букмекерську контору, йа вловив кiлька здивованих поглядiв – не так вiд черги сцикунiв, що зграею кинулися повз нас з насмiшкуватими вигуками типу «ну нарештi, бля, нахуй», як вiд парочки клiентiв, котрi зауважили мiй опущений вигляд. Один пень навiть бовкнув щось нiби погрозливе, але бiльшiсть завзято заповнювали картки або втикали у кiнськi перегони на екранi. Вже виходячи, йа помiтив, що Елвiс-Бронсон, дико жестикулюючи, також тупиться в телiк. На автобуснiй зупинцi йа вiдчув, яким виснажливо-спекотним став день. І згадав, як хтось казав, шо сьоднi перший день Фестивалю. Ну от, iм i погода дiсталася якраз годяща для цього. Йа сiв на парапет бiля автобусноi зупинки, дозволивши сонцю просочуватися в моi мокрi джинси. Йа побачив, що пiдходить 32-й, але не поворухнувся – така апатiя. Коли пiдiйшов наступний, йа спромiгся зiбратись на силi, залiз на борт цього скотовоза i поiхав назад у Сонячний Лiф. «От тепер саме той час, коли можна очищатися», – думав йа, долаючи сходи до моеi новоi квартири. Коли пре Йа хо, аби мiй в-гузно-заплiднений кентуха, цей Рентабельний, перестав нарештi виснути менi на вухах. Попереду нас показовий екземпляр цiпочки з ВПТ (виднi пружки трусiв), отже, щоб менi ретельно все на нiй роздивитися, потрiбна вся моя увага. Так! Це саме те, що треба! Мене пре, ох, як же мене, курва, пре. Це якраз той день, коли гормони гасають в моему тiлi, наче тi сталевi кульки у пiнбол-машинi[31 - Pinball machine – гральний апарат, скриня пiд склом, у якiй треба спецiальними важелями ганяти кульки i, намагаючись якомога довше залишатися в грi, набирати собi очки.], i такi ж звуки й зблиски спалахують у моiй головi. А що ж радить Рентс у такий чудесний, з рiдкiсною, чисто гулябельною погодою день? Цей скурвий пиздюк мае нахабство пропонувати нам повернутися до його нори, де просмерджено пiйлом, струхлою спермою та смiттям, яке слiд було винести багато тижнiв тому, i дивитися вiдео. Засмикнути штори, заблокувавши сонячне свiтло, заблокувати власнi мозковi iмпульси i спостерiгати, як вiн, наче якийсь задрот з косяком в руцi, хiхiкае, зирячи все, що показуе той пошесний ящик. Ну, не, не, не, мсье Рентон, Саймона сотворено не для того, щоб цiлiсiнький день сидiти в затемненiй кiмнатi i товкти лайно з лiфськими нариками i плебеями. Бо йа був створений для того, щоб кохати тебе, бей-бi, Ти була створена, щоб кохати мене… …з’явилась розвальцем якась гладка псюра i затулила вiд мене своею жирною сракою той запаморочливий задок iз ВПТ. Вона ще й мае зухвалiсть носити тiснi легiнси – абсолютна й цiлковита iгнорацiя делiкатноi бридливостi Саймона!!! – Оце так струнка цiпочка, – саркастично зауважую йа. – Заглохни, бля, ти, сексист пизданутий, – каже Рентабельний. Менi б iгнорувати цього упиздня. Друзi – суто марнування часу. Вони завше готовi тебе опустити – звести до свого рiвня соцiальноi, сексуальноi й iнтелектуальноi ординарностi. Утiм, йа краще сам опущу його, якщо цей недоумок вважае себе вищим за мене. – Той факт, що ти використовуеш пiдряд термiни «сексист» i «пизданутий», доводить, що уявлення в тебе про цi речi такi ж, нахер, плутанi, як i про будь-якi iншi. Пиздюка це чiпляе. Вiн, як обiсраний, в жалюгiдному намаганнi врятувати ситуацiю мимрить щось у вiдповiдь. Рентабельний – 0. Саймон – 1. І нам обом це зрозумiло. Рентоне, Рентоне, рахунок який? Мости аж нуртують пiхвочками[32 - The Bridges – тут iдеться про давно заставлений будiвлями старовинний Пiвденний мiст в Единбурзi, який разом iз сусiднiми печерами перетворився на вулицю популярних торгових i розважальних закладiв.]. Уу, уу, ля-ля, гайда танцювати, уу-уу, ля-ля, танцюе Саймон… Тут присутнi задки всiх нацiй, рас, кольорiв i вiрувань. Ох, це такий пиздець! Час ворушитися. Двi азiатки шукають щось на мапi. Саймоне, газуй, все пiде як по маслу. Нахуй Рентса, вiн сонний мудак, абсолютно нi на що не годящий. – Чим я вам можу допомогти? Кудись зiбралися? – питаюся йа. «Штаромодна шотланська привiтнiшть, авшеш, iй немошливо не пiддатишь», – каже молодий Шон Коннерi[33 - Sean Connery (нар. 1930) – шотландський кiноактор, зокрема виконавець ролi агента 007 у перших чотирьох фiльмах про Джеймса Бонда.], новiтнiй Бонд, бо це, дiвчатка, таке новiтне бондурилово… – Ми шукаемо Королiвську Милю[34 - Royal Mile – популярний серед туристiв квартал у старовинному центрi Единбурга.], – вiдповiдае менi просто в очi гламурний голос англiйською з якимсь колонiальним акцентом. Така, бля, шпарка крихiтка, аж трусики мокрiють i все такого. Простак Саймон каже: потягнися ручками до своiх стоп… Звiсно, Рентабельний тут наче зiв’ялий член у бочцi, повнiй пiхвочок. Інколи йа й справдi думаю, шо цей недоумок досi вважа, що ерекцiя для того, аби сцяти через високi паркани. – Ходiмо з нами. Ви нацiлилися на якусь виставу? – Ох, люблю наш Фестиваль за те, що приманюе до нас отаких мандованьок[35 - Гра слiв через алюзiю на прiзвище знаменитого англiйського аранжувальника i диригента Annunzio Mantovani (1905–1980), чий оркестр мае винятково солодкаве, сентиментальне звучання.]. – Так. Одна з порцелянових лялечок подае нам папiрець, де значиться: Брехт. «Кавказьке крейдяне коло»[36 - П’еса нiмецького драматурга Бертольда Брехта (1898–1956), далi також йдеться про його знанi у свiтi твори.]у виконаннi театральноi трупи Нотiнгемського унiверситету. Ага, зграя поприщених, писклявих задротiв розiгрують жалюгiдну претензiю на мистецтво, а коли отримають дипломи, працюватимуть на електростанцiях, якi нагороджують мiсцевих дiтлахiв лейкемiею, або в конторах з iнвест-консалтингу, що закривають заводи, кидаючи людей у бiднiсть i вiдчай. Та однаково, найперш тре’ викинути оте акторствування з цiеi системи. Йобанi гандони, ти погоджуешся, Шоне, мiй старовинний друзяко-друже, колишнiй розвiзник молока?[37 - Шон Коннерi народився в Единбурзi й пiдлiтком працював у мiсцевому споживчому кооперативi, доставляючи кiнним возом молоко замовникам.]«Авшеш, Шаймоне, я гатаю, тут ти таки мошеш мати рашiю». У нас iз друзякою Шоном так багато спiльного. Обидва хлопи з Едина. Обидва колишнi кооперативнi молоковози. Тiки йа обслуговував Лiф, тодi як Шон, коли послухати будь-якого старого пердуна, пiдвозив молоко в кожну родину в нашому мiстi. Закони стосовно дитячоi працi були гнучкiшими тодi, я гадаю. Єдине, в чiм ми рiзнимося, – це зовнiшнiсть. У цьому сенсi Саймон цiлком пере-Шонюе Шона. Тепер Рентс щось белькоче за «Галiлея», i за «Матiнку Кураж», i за «Ваала» i всяке таке лайно. На цих курвочок, схоже, воно справля неабияке враження. Бля, чому йа того не тямлю! Цей сонний пиздюк мае власнi пiдходи. Дивний цей свiт. «Авшеш, Шаймоне, шо довше я на ньо’ дивлюшя, то менш довi’яю». І в цьому ми з тобов шпiльнi, Шоне. Азiйськi пуцьки вiдправляються на свою виставу, але вони погодилися зустрiтися з нами пiсля неi, щоб випити в «Деканi»[38 - «Deacon Brodie» – вiдома таверна в кварталi Королiвська Миля, названа iм’ям декана (очiльника) гiльдii меблярiв Единбурга у XVIII столiттi, який одночасно був ватажком банди грабiжникiв.]. А Рентс не зможе. Ой, бля, зара’ заридаю. Потону в сльозах. У ньо’ зустрiч з мiс Могадон, гарнюнею Хейзел… доведеться менi розважати обох цiпочок… якщо йа таки вирiшу туди з’явитися. В мене ж чимало справ. Людина мушить штавити дiло поперед ушього, ге, Шоне? «Іштинно так, Шаймоне». Йа збуваюся Рентса, хай iде, вбива себе наркотиками. Ох у мене й друзi, ну iх нахер. Мотика, Другий Приз, Бегбi, Меттi, Томмi… цi всi клiенти разом називаються О-Б-М-Е-Ж-Е-Н-І. Надзвичайно обмежена компанiя. Ну, йа наiвся до незмоги лузерами, пропащими, лигачами бочкового пива, рогулями – мешканцями мунiципальних квартир, нариками i всiма iм подiбними. Йа динамiчний юнак, бiльш нiж мобiльний i напористий, напористий, напористий… …соцiалiсти торочать тобi за товаришiв, за твоi класовi iнтереси, за профспiлку й суспiльство. Нахер все це лайно. Торi торочать тобi за роботодавцiв, за батькiвщину, за родину. Нахер усе це навiть ще далi. Це я, я, це, бля, Я – Саймон Девiд Вiльямсон, НУМЕРО, БЛЯБУДУ, УНО проти цього свiту, i це нерiвний герць. Бля, насправдi це так легко… Та ну iх всiх нахер. «Я в жахватi вiд твого лютого iндивiдуалiжму, Шаймоне. Я бачу тут шхожiшть ж шобою молодим». Шпашибi жа шкажане, Шоне. Те саме кажали менi й iншi люди. Тьху… якийсь рябий уйобок в «сердечному» шарфi… так, цi пиздюки тут сьогоднi, як вдома. Лишень поглянути на нього: цiлковитий несмак й вiдсутнiсть стилю. Та йа б краще побачив свою сестру в борделi, нiж брата в шарфi «Сердець», i це, блябуду, е сутою правдою[39 - «Серце Середнього Лотiану» («Heart of Midlothian») – футбольний клуб Шотландськоi прем’ер-лiги, який базуеться в Горгi, захiдному районi Единбурга, i з 1874 року мае емблему у формi серця.]. …ух ти, ще одна сексi-кралечка попереду… наплiчник, гарна засмага… мммм… смокчи, iбись, смокчи, iбись… всi ми невдахи… …куди пiти… поганяти пiт на тренажерах в клубi, у них тепер там сауна й солярiй… пiдкачати м’язи… кумарнi дрижаки тепер просто неприемнi спогади. Тi китайозочки, плюс Марiанна, Ендрiя, Елi… чиiй щiлинi пощастить, шо йа встромлю в неi сьогоднi ввечерi? Хто найкраще iбеться? Не конче зi мною, звiсно. Я можу навiть знайти собi щось у клубi. Така моторнiсть – це просто магiя. Три групи: жiнки, хлопцi-натурали i хлопцi-геi. Геi упадають коло натуралiв, котрi за типом схожi на клубних охоронцiв з величезними бiцепсами й пивними черевами. Натурали упадають коло жiнок, яким кидаються на увагу гнучкi, грацiйнi гомiки. Жодна твар не дiштае того, шо хоче. Опрiчь наш, ге, Шоне? «Іштинно так, Шаймоне». Йа надiюся, що не зустрiну того гомiка, шо упадав коло нас, коли йа був тут останнiм разом. Вiн розказував менi в кафетерii, що мае ВІЛ, але все гаразд, це не смертний вирок, нiколи ще вiн не почувався краще. Яким тре’ буть пиздюком, щоб розповiдати таке незнайомiй людинi? Брехав, мабуть. От же, бля, мерзенний пiдар… це нагадуе нам, шо тре’ прикупити презикiв… але в Единбургу неможливо пiдчепити ВІЛ, якщо дрючиш дiвчат. Хай кажуть, нiби саме так пiдчепив собi Малий Гогсi, але йа впевнений, шо вiн з тою кралечкою разом по венi iздив або якимсь лайном ширявся. Якшо ти не пiдчепив нiчого, коли ширявся з такими, як Рентон, Мотика, Своннi й Шнир, то твого iм’ячка, напевне, нема в розсилцi… та все ж… навiщо спокушати долю… але чому б i нi… йа принаймнi знаю, що я досi на свiтi, досi живий, бо, допоки iснуе можливiсть пiдчепити якусь жiночку з ii капшушком, от це саме те, саме те, йа цього дiйшов: поiбать на все, на НУЛЬ, аби лиш заповнити цю велику ЧОРНУ ДІРУ, що немов великий кулак, встромлений в моi йобанi груди… Дорослiшання на людях[40 - Назва роздiлу запозичена з титульноi пiснi альбому Лу Рiда «Growing Up in Public» (1980), у якiй лейтмотивом лунае фраза «Ти дорослiшаеш на людях зi спущеними трусиками».] Попри очевидне невдоволення, що, як вона вiдчувала, випромiнюе ii матiр, Нiна не могла здогадатися, що саме вона робить не так. Їi бентежили цi сигнали. Спершу це було «не заважай», потiм – «не стiй просто так, без дiла». Купка родичiв сформувала людську стiну навкруг ii тiтоньки Елiс. Звiдти, де Нiна сидiла, вона зовсiм не могла бачити Елiс, але стурбоване вуркотання, яке долiтало з протилежного кiнця кiмнати, пiдказувало, що ii тiтка десь там. Матiр пiймала Нiнин погляд. Вона вдивлялася в дочку, схожа на одну з голiв гiдри. Крiзь «ой лишенько-лихо» та «вiн був добрим чоловiком» Нiна прочитала по губах матерi слово «чай». Вона було хотiла проiгнорувати цей сигнал, але матiр наполегливо, немов тонким струменем, поцiляючи цими словами Нiну, прошипiла через всю кiмнату: «Завари ще чаю». Нiна кинула номер «НМЕ»[41 - «New Musical Express» – найпопулярнiший у Великiй Британii музичний тижневик, який випускаеться з 1952 року.] на пiдлогу. Вона виважила себе з крiсла i, пiдiйшовши до великого обiднього столу, взяла тацю, на якiй стояв заварник i майже порожнiй глечик з молоком. Уже в кухнi, вона задивилася на свое обличчя у дзеркалi, доглядаючись до якоiсь плямки над верхньою губою. Їi чорне, пiдстрижене спадистим клином волосся було масним на вигляд, хоча Нiна мила його минулого вечора. Вона потерла собi живiт, вiдчуваючи, який той обдутий через затримання рiдини в органiзмi. Скоро менструацiя. Кепська справа. Нiна не могла бути учасницею цього химерного фестивалю скорботи. Все тут було таким неприйнятним. Та неуважна байдужiсть, яку вона виявляла щодо смертi свого дядька Ендi, була почасти робленою. Вiн був ii улюбленим родичем, коли Нiна була крихiтним дiвчам, бо вiн ii смiшив, чи то так усi iй розказували. І, в якомусь сенсi, вона це навiть сама пам’ятала. Все те було: жарти, лоскотання, iгри, розпестливий потiк морозива та цукерок. Утiм, вона не могла знайти жодного емоцiйного зв’язку мiж собою тодiшньою i собою теперiшньою, а вiдтак i жодноi емоцiйноi прив’язаностi до Ендi. Слухаючи, як родичi згадують тi часи, коли вона була немовлям i малою дитиною, Нiна щулилася вiд сорому. Це здавалося цiлковитим запереченням ii такоi, якою вона е зараз. Навiть гiрше: це було не круто. Принаймнi вона одягнута траурно, про що iй постiйно нагадували. Вона думала: якi нуднi всi цi родичi. Упродовж усього свого нудотного життя вони чiпляються за повсякденнiсть: це немов якийсь безпросвiтний клей, що пов’язуе iх водно. – Ця дiвчина не носить нiколи нiчого, крiм чорного. В моi часи дiвчата носили одяг гарних, яскравих кольорiв, а не намагались скидатися на вампiрiв. Це сказав дядько Бавб, жирний, тупий дядько Бавб[42 - У шотландськiй говiрцi Boab е зменшувальною видозмiною iменi Роберт, а на слензi – одною з назв пенiса.]. Родичi розсмiялися. Всi до останнього. Тупий, жалюгiдний смiх. Нервовий смiх наляканих дiтей, що намагаються сподобатися шкiльному бешкетнику, а не дорослих, якi пiдтверджують, що почули щось кумедне. Нiна вперше усвiдомила, що смiх означае дещо бiльше за гумор. Цей смiх означав зменшення напруження, солiдарнiсть перед лицем безжальноi смертi. Смерть Ендi пересунула цю тему наперед у персональному календарi кожного з них. Чайник клацнув i вимкнувся. Нiна заварила чай i понесла до кiмнати. – Не вболiвай так, Елiс. Не вболiвай, ластiвко. Ось i Нiна з чаем, – проказала ii тiтонька Еврiл. Нiна подумала, що на «Пi Джi Тiпс»[43 - «PG Tips» – бренд чаю, який випускаеться в Британii з 1930 року.], мабуть, покладаються нереалiстичнi сподiвання. Хiба можна очiкувати, що чай компенсуе втрату пiсля двадцяти чотирьох рокiв подружнього життя? – То е жах, коли в те’ проблеми з мотором, – заявив ii дядько Кеннi. – Та все ж вiн хоч не мучивсь. Краще, нiж з отим, що на Р, зогнивати в стражданнях. От i наш батько вмер вiд серця. Прокляття всiх Фiцпатрикiв. Це твiй дiд, – поглянув вiн на Нiниного двоюрiдного брата Малколма й усмiхнувся. Хоча Малколм був Кеннi племiнником, вiн був усього лиш на чотири роки молодшим за свого дядька, але на вигляд здавався старшим. – Колись буде, усi цi прублеми з серцем, з раком i всяке таке, за те й знати забудуть, – ризикнув Малколм. – Ох, аякже. Наука, медицина. Як там, до речi, твоя Елса? – голос Кеннi стишився. – Готуецця до новоi операцii. Фаллопiевi труби. Судячи з усього, вони робитимуть… Нiна розвернулась i полишила кiмнату. Схоже було, едине, про що Малколм волiв балакати, це про тi операцii, якi перетерпiла його дружина, щоб забезпечити iм народження дитини. Вiд усiх тих деталей в неi аж пучки пекло. Чому люди вважають, що тобi хочеться все те чути? Що то за жiнка, яка проходить через усе те, просто щоб виплодити якесь крикливе порiддя? Що то за чоловiк, який ii до такого заохочуе? Коли вона вийшла у передпокiй, дзеленькнув дверний дзвоник. Це були ii тiтка Кетi i дядько Дейвi. Довго ж вони добиралися з Лiфа у Боннiрiг[44 - Bonnyrigg – мiсто в iсторичному районi Середнiй Лотiан, за 13 кiлометрiв на пiвденний схiд вiд центра Единбурга.]. Кетi обняла Нiну: – Ох, любонько. Де вона? Де Елiс? Нiнi подобалася тiтонька Кетi. Найбiльш товариська з ii тiток, що ставилася до Нiни не як до дитини, а як до особистостi. Кетi пройшла до кiмнати й обняла Елiс, свою невiстку, потiм свою сестру Айрiн, Нiнину матiр, i своiх братiв Кеннi й Бавба – саме в такому порядку. Нiнi подумалося, що це вишуканий порядок. Дейвi поважно кивнув усьому загалу. – Господи, Дейвi, ти таки не змусив себе чекати, поки добиравсь сюди в тiм старiм фургонi, – промовив Бавб. – Та то й так. Все через оту об’iзну. Виiхав на неi зразу за Портобело i з’iхав звiдтам вже перед самим Боннiрiгом, – добросовiсно пояснив Дейвi. Знову пролунав дзвоник. Цього разу прийшов доктор Сiм, iхнiй сiмейний лiкар. Сiм тримався проникливо i дiловито, але вираз обличчя мав сумний. Своею поведiнкою вiн намагався виказати певне спiвчуття, i в той же час, з метою додати родинi впевненостi, дотримувався прагматичноi зосередженостi. Сiм гадав, що йому це непогано вдаеться. Нiна також так вважала. Орда схвильованих тiтоньок звивалася побiля нього, немов тi групiз навкруг якоiсь рок-зiрки. Невдовзi Боб, Кеннi, Кетi, Дейвi й Айрiн супроводили лiкаря Сiма нагору. Коли вони виходили з кiмнати, Нiна зрозумiла, що в неi вже почалися мiсячнi. Вона вирушила слiдом за ними вгору по сходах. – Стiй, нема чо’ тобi там заважати, – озирнувшись, прошипiла Айрiн дочцi. – Йа просто в туалет, – вiдповiла Нiна обурено. У ваннiй кiмнатi вона зняла з себе одяг, починаючи з чорних мереживних рукавичок. Перевiряючи обсяг шкоди, вона зауважила, що там просочилося крiзь трусики, але ii чорнi легiнси не промочило. – От лайно, – промовила Нiна, коли краплi густоi червоноi кровi почали падати на килимок. Вона вiдiрвала кiлька смуг туалетного паперу i притисла його до себе, щоб затримати кровотечу. Потiм перевiрила шафку, проте не знайшла там нi тампонiв, нi гiгiенiчних прокладок. Чи Елiс вже занадто стара для мiсячних? Мабуть. Змочуючи у водi шматки паперу, вона спромоглася витерти з килимка бiльшу частину плям. Нiна незграбно ступила в душ. Сполоснувшись, вона зробила тампон з туалетного паперу i швидко одяглася, залишивши на волi трусики, якi випрала в раковинi, викрутила i запхала собi в кишеню куртки. Вичавивши прищ над верхньою губою, вона вже почувалася значно краще. Нiна почула, як процесiя родичiв вийшла з кiмнати i спускаеться на нижнiй поверх. Ну й мерзотно ж тут, подумала Нiна, i iй захотiлося звiдси геть. Єдине, чого вона тiльки чекала, це слушного моменту, щоб розколоти матiр на грошi. Вона сподiвалася поiхати до Единбурга разом iз Шоною й Трейсi, побачити той гурт у «Колтон Студiоз»[45 - «Calton Studios» – колишня телестудiя, перетворена на клуб альтернативноi рок-музики.]. Вона навiть уявити собi не могла, що вийде на люди, коли в неi менструацiя, оскiльки Шона казала, що хлопцi про все здогадуються, вони просто нюхом чують, i не важливо, що ти проти того намагатимешся робити. Шона розумiлася на хлопцях. Вона була на рiк молодшою за Нiну, але вже двiчi цим займалася: раз iз Греемом Редпатом i раз з одним французьким хлопцем, з яким познайомилася в Евiморi[46 - Aviemore – курортне мiстечко в Гайлендсi, верховинному районi Шотландii.]. Нiна поки що нi з ким не була, не робила цього. Майже всi, кого вона знала, казали, що то сута нудь. Хлопцi були занадто нетямущими, занадто млявими й в’ялими або перезбудженими. Їй подобалося те, яке враження вона на них справляла, подобалось бачити застиглi, простакуватi вирази на iхнiх обличчях, коли вони дивились на неi. Коли вона вже те робитиме, то робитиме з кимсь, хто знае, що до чого. З кимсь старшим, але не таким, як дядько Кеннi, котрий дивиться на неi по-собачому, очi налитi кров’ю i язик трiшки вистромлений з-помiж губ. У Нiни було дивне вiдчуття, що, попри його роки, дядько Кеннi виявився б дещо схожим на тих безпорадних хлопцiв, з якими вже були Шона та iншi. На тлi ii побоювань пiти на концерт альтернативою залишаеться сидiти вдома й дивитися телевiзор. А саме «Гру поколiнь Брюса Форсита»[47 - «Generation Game» – iгрове телешоу Бi-бi-сi, в якому змагаються чотири команди, в кожнiй по два гравцi з однiеi родини, але рiзних поколiнь.Bruce Forsyth (нар. 1928) – популярний модератор багатьох телепередач розважального характеру.] з матiр’ю i тим дурнуватим малим бздюхом, що доводиться iй братом, який завжди збуджуеться, коли всi тi призи проiжджають на конвеерi, i поспiшно оголошуе кожну рiч своiм писклявим, пронозливим голосом. Мама навiть не дозволяе iй курити у вiтальнi. А от своему маразматичному коханцю Дугi вона курити у вiтальнi дозволяе. Із цим все гаразд, це пiдстава для легких кпинiв, а не причина для виникнення раку чи серцевих хвороб. Натомiсть Нiна, щоб покурити, мусить пiднiматися нагору, а це така лажа. Їi кiмната холодна, i, поки там нагрiеться пiсля того, як Нiна ввiмкне опалення, вона могла б викурити двадцять штук – цiлу пачку «Марлборо». Та ну його нахер, бодай задля приколу. Сьогоднi ввечерi вона на свiй страх i ризик пiде на концерт. Вийшовши з ванноi кiмнати, Нiна зазирнула поглянути на дядька Ендi. Труп лежав на лiжку, так само накритий ковдрами. Краще б вони закрили йому рота, подумала вона. Бо скидалося на те, нiби вiн сконав по-бойовому п’яним, скутий зненацька смертю, коли сперечався про футбол або про полiтику. Тiло худеньке, зсохле, але знову ж таки, Ендi завжди таким був. Вона згадала, як цi настирливi, всюдисущi кiстлявi пальцi лоскотали iй ребра. Мабуть, Ендi весь час був при смертi. Нiна вирiшила поритися в шухлядах, пошукати, чи нема в Елiс таких трусiв, що iх варто було б позичити. У верхнiй шухлядi комода лежали суто чоловiчi «брифи» та шкарпетки Ендi. Бiлизна Елiс знайшлася в шухлядi пiд цiею. Нiна була вражена рiзноманiтнiстю нижньоi бiлизни Елiс. Там малися речi в дiапазонi вiд величезних панталонiв, якi Нiна прикладала до себе i вони сягали iй колiн, до куценьких мереживних трусикiв, яких вона й уявити собi не могла на своiй тiточцi. Однi трусики були зробленi з такого ж матерiалу, як тi чорнi мереживнi рукавички, що були на Нiнi. Вона зняла рукавички, щоби помацати цi трусики. Хоча вони iй сподобалися, вибрала вона рожевi, квiтчастi, а потiм повернулася до ванноi, щоб iх надiти. Повернувшись на нижнiй поверх, Нiна зауважила, що провiдним засобом соцiальноi розрядки в цьому зiбраннi замiсть чаю тепер став алкоголь. Лiкар Сiм стояв, тримаючи в руцi чарку вiскi, i балакав з дядьком Кеннi, дядьком Бавбом i Малколмом. Нiна загадалася, чи розпитуватиме в нього Малколм про фаллопiевi труби. Чоловiки випивали з твердою рiшучiстю, немов виконували якийсь обов’язок. Попри скорботу, неможливо було не вiдчути того полегшення, яке запанувало в тутешнiй атмосферi. В Ендi це був уже третiй iнфаркт, тож тепер, коли вiн нарештi сконав, вони могли далi жити своiми життями, не здригаючись нервово, коли чули голос Елiс у телефонi. Приiхав ще один кузен, Джеф, брат Малкi. Вiн дивився на Нiну таким поглядом, який здавався iй близьким до ненавистi. Це було дивним i нервувало. Втiм, Джеф придурок. Всi Нiнинi двоюрiднi такi, у всякому разi тi, кого вона знала. Тiтонька Кетi i дядько Дейвi (вiн був iз Глазго та ще й протестант) мали двох синiв: Бiллi, який нещодавно прийшов з армii, i Марка, який нiбито сидiв на наркотиках. Їх тут не було, оскiльки вони ледве знали Ендi чи бодай когось з боннiрiгськоi рiднi. Мабуть, вони прийдуть на похорон. А може, й нi. Колись у Кетi з Дейвi був ще й третiй син, також на iм’я Дейвi, який помер майже рiк тому. В нього були значнi розумовi й фiзичнi вади i бiльшу частину свого життя вiн провiв у лiкарнi. Нiна бачила його лише один раз: вiн сидiв зiщулено в крiслi-вiзку – рот вiдкритий, очi порожнi. Вона загадалася, що мусили вiдчувати Кетi й Дейвi з його смертю. Знову ж сум, але, либонь, також i полегшення. От лайно. Джеф прямуе до неi з балачкою. Якось вона звiддаля показала його Шонi, котра сказала, що вiн схожий на Мартi з «Вет Вет Вет»[48 - «Wet Wet Wet» – заснований 1982 року шотландський поп-гурт iз багатьма свiтовими хiтами.Marti Pellow (нар. 1965) – солiст гурту.]. Нiна ненавидiла i самого Мартi, i його гурт, проте вважала, що Джеф на нього зовсiм не схожий. – Все ’аразд, Нiно? – Ну. Так прикро за дядька Ендi. – Ну. Шо тут поробиш? – знизав плечима Джеф. Вiн мав двадцять один рiк, i Нiна вважала його перестаркуватим. – То коли ти кiнчаеш школу? – запитав Джеф у неi. – Наступного року. Хтiла вже кинути, та ма просто замучила, аби ми залишились. – Здаватимеш шось?[49 - У Шотландii обов’язковим е вiдвiдування школи до досягнення учнем 16 рокiв, коли для отримання загального свiдоцтва про середню освiту треба здати iспити з кiлькох обов’язкових дисциплiн, а також за бажанням з деяких за власним вибором; можна також пiти зi школи, здавши не всi iспити або й жодного; або продовжити навчання далi i здавати iспити, якi дають право на вступ до унiверситету.] – Ну. – Шо саме? – Англiйську, математику, арифметику, мистецтво, бухгалтерський облiк, фiзику, соцiально-економiчнi вiдносини. – Думаеш, здаси? – Ну. Не так то й важко. Крiм математики. – А потiм шо? – Знайду роботу. Або шось замутю. – Залишитися вчитись i здавати на вишку не збираешся? – Не. – А варт було б. Ти могла б вступити до унiверу. – Навiщо? Джефу довелося на якийсь час замислитися. Вiн нещодавно захистив диплом з англiйськоi лiтератури i тепер сидiв на соцдопомозi. Так само, як i бiльшiсть з його випуску. – Там цiкаве спiлкування, – сказав вiн. Нiна здогадалася, що в тому поглядi, яким дивився на неi Джеф, промовляла не ненависть, а хiть. Видима рiч, вiн випив ще до того, як приiхав сюди, i його обачнiсть притупилася. – Ти дуже виросла, Нiно, – сказав вiн. – Ну, – спалахнула вона, розумiючи, що червонiе, i клянучи себе за це. – Хо вшитися звiдси? Йа хтiв спитати: тебе пускають в паби? Ми можем сходити через дорогу випити. Нiна зважила цю пропозицiю. Навiть якщо Джеф теревенитиме про всяке студентське лайно, i то буде краще, нiж залишатися тут. Хтось iх побачить у пабi – це ж Боннiрiг, – i той хтось про це говоритиме. Дiйде до Шони i Трейсi, вони захочуть дiзнатися, хто був цей чорнявий старший парубок. Занадто гарна можливiсть, щоби нею знехтувати. Тодi Нiна згадала про рукавички. Що забула iх на комодi в кiмнатi Ендi. Вона вибачилася перед Джефом: – Ну, ’аразд, пiдемо. Тiко менi тре’ сходити до туалету. Рукавички так i лежали на комодi. Нiна забрала iх i запхала в кишеню куртки, але там лежали ii мокрi трусики, тож вона швидко витягла рукавички i поклала iх до iншоi кишенi. Нiна озирнулася на Ендi. Щось у ньому було iнакше. Вiн спiтнiв. Вона побачила, як вiн смикнувся. Господи, вона була певна, що вiн смикнувся. Нiна торкнулася його руки. Та була теплою. Нiна збiгла вниз. – Там дядько Ендi… йа думаю…. йа думаю… вам тре’ туди пiти… здаеться, вiн там все ще… Усi дивилися на неi недовiрливо. Першим зреагував Кеннi, кинувшись угору сходами, долаючи по три приступки за раз, а слiдом за ним Дейвi i лiкар Сiм. Елiс нервово пересмикнулася, з вiдкритим ротом, проте не зовсiм тямлячи що до чого. – Вiн був добрим чоловiком… нiколи руки не здiймав на мене, – приказувала Елiс сумбурно. Якийсь внутрiшнiй поштовх спрямував тiтку слiдом за тим гуртом нагору. Кеннi помацав спiтнiлий лоб i руку свого брата. – Вiн весь горить! Ендi не вмер! ЕНДІ НЕ ПОМЕР! Сiм тiльки-но збирався перевiрити температуру, як Елiс, вiдкинувши геть свою стуманiлiсть, вiдштовхнула його вбiк i впала на тепле, одягнене в пiжаму тiло. – ЕНДІ! ЕНДІ ЧИ ТИ ЧУЄШ МЕНЕ? Голова Ендi завалилася набiк, тупий, застиглий вираз обличчя нiскiльки не змiнився, тiло залишалося безживним. Нiна нервово гиготнула. Елiс вхопили й тримали, неначе якусь небезпечну психопатку. Чоловiки й жiнки щось приказували, заспокоюючи ii втiшливим гуготiнням, поки лiкар Сiм оглядав Ендi. – Нi. Менi шкода. Мiстер Фiцпатрик мертвий. Його серце зупинилося, – поважно промовив Сiм. Вiн вiдступив i засунув руку пiд ковдру. Потiм нагнувся i витяг штепсель з розетки. Пiдiбравши з-пiд лiжка бiлий провiд, вiн показав вимикач на ньому. – Хтось залишив ввiмкнутою електричну ковдру. Це пояснюе, чому тiло тепле i цей пiт, – оголосив лiкар. – Бiгме. Ісусе-Христе всемогутнiй, – розсмiявся Кеннi. Вiн побачив, як зблиснув на нього очима Джеф. На свое виправдання вiн сказав: – Ендi б з такого реготав до всцикачки. Самi знаете, яке почуття ’умору мав Ендi, – розвiв руками Кеннi. – Йобаний ти гiвнюк… тут же Елiс… – затнувся розлючено Джеф, потiм розвернувся i кинувся геть з кiмнати. – Джефе! Джефе. Зачекай-но, друже… – благав Кеннi. Всi почули, як хряснули вхiднi дверi. Нiнi подумалося, що вона зараз може впiсятись. Їй аж в боках болiло, так вона намагалася придушити спазми смiху, що стрясав нею. Кетi обняла ii однiею рукою. – Все ’аразд, любонько. Нiчо не поробиш, ластiвонько. Не картай себе, – примовляла тiтка, тимчасом як Нiна усвiдомила, що вона плаче, мов дитя. Ридае з дикою силою й природною нестямнiстю, тимчасом як напруга убувае з ii тiла i вона обм’якае в обiймах Кетi. Спогадами, солодкими дитячими спогадами затоплювало ii розум. Спогадами про Ендi й Елiс, про щастя й любов, якi колись тут жили, в будинку ii тiтоньки i дядька. Новорiчна перемога – З Новим роком, пиздючок, – обхопив Франко рукою голову Стiвi. Хоча Стiвi незграбно, розсудливо й знiчено намагався не опиратися, вiн вiдчував, як скаржаться його шийнi м’язи. Вiн вiдповiв привiтанням на привiтання з усiею сердечнiстю, на яку лишень був здатен. Слiдом пiшла цiла череда «З Новим роком»: йому до болю тисли делiкатнi руки, його ляскали по задерев’янiлiй спинi, цiлували його мiцно стуленi, невiдзивнi губи. А вiн мiг думати тiльки за телефон: за Лондон i Стеллу. Вона не подзвонила. Гiрше того, ii не було, коли подзвонив вiн. Стелли не було навiть у ii матерi. Стiвi повернувся до Единбурга, звiльнивши поле дiй для Кiфа Мiлларда. Той мудак скористаеться цим повною мiрою. Вони там можуть просто зараз бути разом, як, можливо, вже були й учора. Мiллард – курваль. Як i сам Стiвi. Як i Стелла – курва. Це погана комбiнацiя. Стелла також – найчудеснiша людина в цiлому свiтi – в очах Стiвi. Цей факт робить ii не зовсiм курвою, фактично, зовсiм не курвою. – Розслабляймося, к херам нахер! Це ж Новий рiк, срака-дошка! Не так закликав, як командував Франко. Таку мав звичку. Присилуемо людей до насолоди, якщо буде потрiбно. Загалом, потреби в цьому не виникало. Всi вони вже аж страх як розшаленiлися. Стiвi було важкувато погоджувати цей свiт з тим, який вiн нещодавно полишив. Тепер вiн усвiдомив, що вони дивляться на нього. Хто вони такi, цi люди? Чого iм треба? Вiдповiдь була простою: вони його друзi i iм вiн потрiбен. Тут i пiсня з вертушки вп’ялася йому в мозок, додаючи туги: Кохав я дiвчиноньку, таку гарну, гарну дiвчиноньку, Нiжну, як у тiй долинi вересовий квiт, Нiжну, як той вересовий квiт, Таку гарну, як той ясний квiт, – Кохав я Мерi, шотландську пролiску мою. Всi пiднесено пiдхопили. – Що може бути, як то кажуть, кращим за Геррi Лодера[50 - Henry «Harry» Lauder (1870–1950) – шотландський актор-комiк i спiвак, який став зiркою, коли у 1905 роцi написав i видав на платiвцi пiсню «Кохав я дiвчиноньку» («I Loved a Lassie»).], – оголосив Дозi. Серед радiсних облич навкруг нього Стiвi осягнув розмiри власноi туги. Яма журби була бездонною, i опускався вiн до неi стрiмко, дедалi вiдпадаючи вiд добрих часiв. Такi часи часто здавалися звабно досяжними; вiн iх бачив, кружляв довкiл них. Розум його нiби перетворився на якусь жорстоку в’язницю, що дозволяла ув’язненiй нею душi хiба що роздивлятися на волю, але не бiльше. Стiвi потягував з бляшанки «Експорт»[51 - «McEwan’s Export» – мiцний шотландський ель, який варить заснована 1869 року единбурзька броварня «Caledonian Brewery».] i сподiвався, що зумiе перебути цю нiч без неприемностей для надто багатьох людей. Головну проблему становив Френк Бегбi. Це була його квартира, i вiн залишався рiшуче налаштованим на те, щоб кожному тут було весело. – Йа маю квитка для те’ на сьоднiшнiй вечiр, Стiвi. На отих пиздюкiв «Джембiв»[52 - Jambos – одне з прiзвиськ футбольноi команди «Серце Середнього Лотiану».], – сказав йому Рентон. – Шо, хiба нiде подивитися того десь у пабi? Йа гадав, шо футбiк, типу, передають по супутнику. До нього обернувся Кумарний, котрий теревенив з якоюсь маленькою темноволосою дiвчиною, якоi Стiвi не знав. – Та ну те’ нахер, Стiвi. Якихось дурних звичок ти набираешся в тiм Лондонi, це йа тобi кажу, друже. Я, бля, ненавиджу по телевiзору футбол. Це однаково, шо дрючитися з дюрексом. Безпечний, бля, секс. Безпечний, бля, футбiк. Безпечне, бля, все. Нумо, всi будуемо навкруг себе гарнюнiй свiтець, – пропищав вiн з перекривленим обличчям. Стiвi вже був забув, якою може бути природна скаженiсть Кумарного. З Кумарним погодився Рентс. Це незвично, – подумав Стiвi. Вони завжди шпиняли один одного. Примiром, якщо один казав «цукор», то iнший казав «лайно». – Їм тре’ заборонити футбiк по телiку, аби лiнивi, жирнi уйобки пiднiмали своi сраки i марш-марш на стадiон. – ’аразд, ти нас вже вговорив, – проказав Стiвi покiрним тоном. Згода мiж Кумарним i Рентсом не тривала довго. – І це ти базариш за «пiдняти сраки»? Сам, бля, мiстер диванний ледащо. Втримайсь бодай довше за десять хвилин вiд отого свого на велике «Г» i тодi тобi, мо’, вдасться попасти на бiльше iгор у цiм сезонi, нiж у минулiм, – пирхнув Кумарний. – Ну, ти, бля, й дерзкий пиздюк… – обернувся Рентс до Стiвi, а потiм саркастично кивнув великим пальцем в бiк Кумарного. – Його прозвали Багажником через те, шо на собi возить наркоту. Вони сварилися й далi. Колись таке забавляло Стiвi. Тепер це його виснажувало. – Пам’ятаеш, Стiвi, що йа троха поживу в тебе в лютому? – звернувся до нього Рентс. Стiвi нерадiсно кивнув. Вiн сподiвався, що Рентс геть за це забув чи облишив свiй намiр. Рентс йому друг, але мае проблему з наркотиками. В Лондонi вiн знову вмент повернеться до того самого, скублившись з Тонi й Нiксi. Тi завжди тiльки й перебирали адреси, на якi можна отримувати чеки допомоги з безробiття. Здаеться, Рентс нiколи не працював, проте, схоже, грошi мав завжди. Те саме з Кумарним, але цей з чужими грiшми поводився, як iз власними, а з власними таким само чином. – Опiсля гри гуляемо в Меттi. У ньо’ нова хата на Лорн-стрит. Щоб усi були стопудово, – гаркнув до всiх Френк Бегбi. Знову гулянка. Для Стiвi це однаково що робота. Новий рiк триватиме й триватиме. Стухати вiн почне десь з четвертого числа, коли почнуть з’являтися просвiти мiж гульбищами. Цих просвiтiв бiльшатиме й бiльшатиме, аж поки вони не перетворяться на нормальний тиждень, з вечiрками у вiк-енд. Надходили свiжi новорiчнi гостi. В маленькiй квартирцi гуло, як у вулику. Стiвi ще нiколи не бачив Франко – Бегаря – таким розслабленим i задоволеним собою. Реб Мак-Лохлiн – чи то Другий Приз, як його кличуть, – навiть не отримав по головi, коли насцяв у Бегбi за шторами. Другий Приз уже не один тиждень був безтямно п’яним. Для таких, як вiн, Новий рiк слугував лише зручним приводом. Його подружка Керол, обурена його поведiнкою, втекла геть. А Другому Призу навiть невтямки було, що вона взагалi тут була. Стiвi перебрався на кухню, де було спокiйнiше i де вiн нарештi мав шанс почути телефон. Неначе якийсь бiзнесмен-япi, Стiвi залишив матерi список номерiв, за якими його можна буде знайти. Матiр зможе продиктувати iх Стеллi, якщо та зателефонуе. Стiвi розповiв Стеллi про своi почуття до неi у Кентиш-Тавнi[53 - Kentish Town – район на пiвнiчному заходi Лондона з найбiльшою кiлькiстю мешканцiв iрландського i шотландського походження, порiвняно з середньою в мiстi.], у тiй гидотнiй стайнi, що прикидаеться пабом, куди вони зазвичай нiколи не заходили випити. Вiн вiдкрив iй свою душу. Стелла сказала йому, що мусить обдумати почуте, що це ii справдi вельми спантеличило, i то занадто, щоб розбиратися з цим просто зараз. Сказала, що зателефонуе йому, коли вiн повернеться до Шотландii. На тiм i все. Залишивши той паб, вони розiйшлися рiзними напрямками. Стiвi, зi спортивною сумкою на плечi, вирушив до станцii метро, щоб пiдземкою дiстатися до вокзалу Кiнгс-Крос. Вiн зупинився, обернувся й дивився, як вона переходить мiст. Вiтер дико розмаював ii довгi каштановi кучерi, а вона вiддалялася геть у своiй пролетарськiй куртцi, короткiй спiдницi, цупких чорних шерстяних колготах i дев’ятидюймових «Доктор Мартенсах»[54 - «Doc Martens» – зручнi черевики на пружнiй пiдошвi, з високими шкiряними халявами, створенi у 1945 роцi нiмецьким лiкарем Клаусом Мартенсом, з 1960 року випускаються в Британii; популярнi як робоче взуття, а також серед молодiжних субкультур.]. Вiн чекав, може, вона кине погляд назад, на нього. Вона так i не озирнулася. На вокзалi Стiвi купив пляшку вiскi «Беллз»[55 - «Bell’s» – шотландське вiскi, найпопулярнiше у Британii, випускаеться з 1851 року.] i уграв ii всю ще до того часу, як потяг заiхав на Веверлi[56 - Edinburgh Waverley – головний вокзал столицi Шотландii.]. Вiдтодi настрiй у нього не покращився. Вiн сидiв на покритiм пластиком робочому столi i втикав на кухоннi кахлi. Увiйшла Джун, подруга Бегбi, вона нервово посмiхалась йому, поки забирала якiсь напоi. Джун нiколи не балакала i здавалася ошелешеною такими обставинами. Франко балакав достатньо за них обох. Коли пiшла Джун, туди зайшла Нiкола, переслiдувана Мотикою, який тягнувся за нею, наче вiрний, слинявий пес. – Агов… Стiвi… як то кажуть, з Новим роком… еее, – протягнув Мотика. – Ми ж бачились, Мотико. Були разом у «Тронi»[57 - «The Tron» – паб в Единбурзi на Пiвденному мостi.] минулого вечора. Забув? – Ааа… точно. Розслабся, котику, – оговтавсь Мотика, хапаючи повну пляшку сидру. – Все ’аразд, Стiвi? Як там у Лондонi? – запитала Нiкола. «Господи, нi, – подумав Стiвi. – З Нiколою так легко розмовляти. Зараз я виллю iй свою душу… нi, не можу… нi, я можу». Стiвi почав розказувати. Нiкола поблажливо слухала. Мотика спiвчутливо кивав, вряди-годи докидаючи щось типу: «Угу, складна, бля, ситуацiя…» Стiвi вiдчував, що робить iз себе сраного дурня, проте припинити розповiдати не мiг. Як же нудно, либонь, було слухати його Нiколi i навiть Мотицi. Але зупинитися вiн не мiг. Мотика зрештою пiшов, на змiну йому прийшла Келлi. До них приедналася Лiнда. У вiтальнi розпочалися неминучi спiви футбольних пiсень. Нiкола видала доволi практичну пораду: – Дзвони iй, чекай ii дзвiнка або поiдь туди i побачся з нею. – СТІВІ! КАТАЙ-НО СЮДИ, ТИ, ПИЗДЮЧЕ! – заревiв Бегбi. Стiвi покiрно дозволив буквально втягнути себе назад до зали. – Гониш, нахер, бiса мандованькам там, у тiй блядськiй кухнi. Ти, бля нахер, iше гiрший за оцього влесливого пиздюка отут, йобаного джаз-пуриста, – Бегбi махнув рукою в бiк Кумарного, котрий обжимався з жiнкою, до якоi перед тим пiдбивався. Ще ранiше вони пiдслухали, як Кумарний запевняв ii, що вiн «фактично джазовий пурист». А ми всi рушаем в Дублiн, де завше зелено – нахер королеву! Блищать пiд сонцем каски – геть к херам тих гунiв! Хай пiд гуркiт кулемета Томсона Колють-порють iх багнети впрост крiзь амунiцiю[58 - «We’re Off To Dublin in the Green» – вiдома з 1916 року бойова пiсня iрландських нацiоналiстiв, що закликае вступати до лав ІРА; тут – з перекрученими словами.]. Стiвi сидiв понуро. В такому шумi нiзащо не почути телефонного дзвiнка. – Замовкнiть, зараз же! – крикнув Томмi. – Це моя любима пiсня. «Вулф Тони»[59 - «The Wolfe Tones» – гурт, заснований 1963 року в Дублiнi, названий на честь лiдера iрландського повстання 1798 року Теобальда Вулфа Тона.] спiвали «Узбережжя Банна»[60 - «Banna Strand» – повстанська пiсня про те, як англiйцi в 1916 роцi перехопили нiмецький корабель зi зброею для ІРА бiля пустельного пiщаного узбережжя Банна в Ірландii.]. Томмi та ще декiлька голосiв почали пiдспiвувати: …на пу-у-у-стельнiм узбережжi Банна… Коли «Тони» заспiвали «Джеймса Коннолi»[61 - James Connolly (1868–1916) – лiдер республiканського й робiтничого рухiв в Ірландii, народився в Единбурзi, був схоплений пораненим i розстрiляний англiйцями в Дублiнi пiсля придушення ними Великоднього повстання 1916 року; пiсня про Коннолi, записана гуртом «Вулф Тони» у 1968, стала хiтом в Ірландii.] було вже кiлька пар вологих очей. – От це, бля, великий повстанець, великий, бля, соцiалiст i великий, блябуду, гiбi[62 - Hibby = Hibernian – iрландець (див. вище).]. Джеймс, бля, Коннолi, шоб ти знав, пиздюче, – сказав Гев Рентону, котрий похмуро кивнув. Дехто пiдспiвував, iншi, попри музику, намагалися пiдтримувати розмови. Однак коли заграло «Хлопцi староi бригади»[63 - «The Boys of the Old Brigade» – пiсня про Великодне постання, написана пiд час вiйни Ірландii за незалежнiсть (1919–1921).], приедналися всi. Навiть Кумарний зробив перерву в сеансi обжимання. О, ба-а-атько, чом ти-и-и та-а-акий сумний Цього ясного ве-ли-ко-дньо-о-ого ранку, – Спiвай, ти, пиздюче! – гукнув Томмi, торсонувши Стiвi лiктем у ребра. Бегбi вклав йому в руку чергову бляшанку пива й обняв за шию. Ко-о-оли iрла-а-андцi радiю-у-уть i пиша-а-аються Землею, де народи-и-илися во-о-они Цей спiв торкав Стiвi за душу. Була в ньому якась вiдчайдушна потреба. Так, немов достатньо гучним спiвом вони злютовували себе в певну потужну спiвдружнiсть. Це була музика, як i проказувалося в самiй пiснi, «заклику до зброi», хоча, здавалося, це мае мало спiльного з Новим роком i Шотландiею. Це була бойова музика. Стiвi не хотiв нi з ким битися. Але це також була гарна музика. Похмiльнi знемоги, попри те, що iх, вiдсуваючи на потiм, заливали пiйлом, також накопичувалися. Вони почувалися вже такими потенцiйно великими, що аж достоту лячними. Вони не перестануть пити, поки не будуть змушенi безбоязно вiдповiсти за своi грiхи, а це станеться коли вже буде спалено весь адреналiн, до останньоi краплi. Коли йа-а-а бу-у-ув хлопцем таким, як ти, Йа вступив до лав І-i-i Р-р-р А… до iх бойового крила![64 - Хлопцi додають до староi пiснi слова про «бойове крило ІРА» (Provisional IRA) – засновану 1969 року пiдпiльну мiлiтаристську органiзацiю, яка аж до оголошеного нею в 1997 роцi «припинення вогню» вiдзначалася непримиреннiстю в боротьбi за цiлiснiсть Ірландii, зокрема влаштовуючи теракти на територii Великоi Британii.] В коридорi задзвонив телефон. Слухавку взяла Джун. А тодi Бегбi вихопив ii в неi з руки, спровадивши дiвчину геть. Вона привидом вплила назад у вiтальню. – ХТО? ХТО? ХТО ЦЕ? СТІВІ? ТАК, Є, ЗАЧЕКАЙ ФИЛЬКУ. ДО РЕЧІ, З НОВИМ РОКОМ, ЛЯЛЕЧКО… – Франко поклав слухавку. – …хто б ти там, бля, не була. – Вiн пройшов у залу. – Стiвi, там у трубi тебе якась, бля, кислиця. Балачка, наче яець повен рот, як то кажуть. З Лондону. – Диви! Оце так рвонув попиздень! – розсмiявсь Томмi, коли Стiвi пружиною пiдхопився з дивана. Вiн уже з пiвгодини як вiдчував потребу помочитися, але не довiряв власним ногам. Зараз вони понесли його бездоганно. – Стiв? – Вона завжди називала його не Стiвi, а Стiв. Всi вони там так його звали. – Де ти був? – Стелло… де йа був… йа намагавсь додзвонитися до те’ вчора… Де ти? Шо ти робиш? Вiн мало не запитав «з ким ти?», але втримався. – Я була в Лiнн, – сказала вона. Звичайно. Вона була в своеi сестри. У Чiнгфордi[65 - Chingford – колишня сiльська парафiя, з кiнця ХІХ столiття мiський район у Схiдному Лондонi.] чи в якiйсь не менш нуднiй i бридкiй мiсцинi. Стiвi вiдчув хвилю ейфорii. – Щасливого Нового року, – промовив вiн полегшено, сповнений радiстю. Почулося попискування, потiм у таксофон досипалися монети. Стелла дзвонила не з дому. Де вона? В якомусь пабi з Мiллардом? – Щасливого Нового року, Стiве. Я на Кiнгc-Кросi. За десять хвилин сiдаю на единбурзький потяг. Ти зможеш зустрiти мене на вокзалi о десятiй сорок п’ять? – Щоб менi, нахер, у пеклi горiти! Ти жартуеш… ой, бля! Нема жодного iншого мiсця в свiтi, де б йа був о десятiй сорок п’ять. Це найкращий дарунок менi на Новий рiк. Стелло… те, що йа казав тобi тодi… то щиро, все насправдi так, шупиш?.. – Це добре, бо менi здаеться, я тебе кохаю… я тiльки те й робила, що думала про тебе. У Стiвi застряг клубок у горлi. Вiн вiдчув, як сльози навертаються йому на очi. Одна перелилася через вiнця й покотилася по щоцi. – Стiве, з тобою все гаразд? – спитала Стелла. – Краще, нiж просто гаразд, Стелло. Я кохаю тебе. Достеменно, без брехнi. – Курва… грошi кiнчаються. Тiльки не здумай морочити менi голову, Стiве, це, бля, не iграшки… побачимося за чверть до одинадцятоi… я кохаю тебе… Я кохаю тебе! Я кохаю тебе! Пiшли гудки, зв’язок припинився. Стiвi нiжно тримав слухавку, нiби це було щось iнше, нiби вона була чимсь приналежним Стеллi. Потiм вiн ii поклав i нарештi пiшов помочився. Нiколи ще вiн не почувався таким енергiйним. Дивлячись, як його смердюча сеча пiниться в унiтазi, Стiвi дозволив своему мозку поринути в благоснi думки. Потужне почуття любовi до свiту охопило його. Настав новий рiк. Як за щасливоi давнини. Вiн любив усiх, особливо Стеллу i своiх друзiв на цiй вечiрцi. Своiх товаришiв. Душевних бунтiвникiв, сiль землi. Вiн навiть фанатiв «Джембiв» любив, попри все. Вони – добрi люди, просто пiдтримують свою команду. Вiн готовий запросити до себе в гостi цього року багацько з них, незважаючи на наслiдки. Стiвi з радiстю водитиме Стеллу по всьому мiсту на рiзнi вечiрки. Це буде чудесно. Футбольнi непорозумiння – це нiсенiтниця, яка не грае жодноi ролi, дурня, що дiе проти едностi робiтничого класу, забезпечуючи вiльну гегемонiю буржуазii. Стiвi вже добре це збагнув. Вiн пройшов прямо в кiмнату i поставив на вертушку пiсню «Проклеймерз» «Сонце осяяло Лiф»[66 - «The Proclaimers» («Провiсники») – единбурзький рок-гурт, що спiвае шотландською говiркою; «Sunshine on Leith» (1988) – лiрична титульна пiсня з iхнього другого альбому, яка стала гiмном футбольноi команди «Hibernian».]. Йому хотiлося вшанувати той факт, що, куди б вiн не поiхав – тут залишаеться його дiм, тут його народ. Пiсля кiлькох роздратованих вигукiв це припало до смаку. Невдоволення з того приводу, що Стiвi зняв попередню платiвку, вщухло з огляду на його безмежне щастя. Вiн ляскав Томмi, Рентса, Бегара, всiх пiдряд по плечах, голосно наспiвував, кружляв в обiймах Келлi, не переймаючись, яке враження справила на присутнiх його метаморфоза. – Класно, шо ти знов iз нами, – сказав йому Гев. Вiн залишався пiднесеним упродовж усього матчу, тодi як iншi почувалися радикально iнакше. Знову вiн вiддалився вiд своiх друзiв. Спершу Стiвi не мiг подiляти iхнiх радощiв, тепер вiн не мiг перейнятися iхнiм вiдчаем. «Гiбси» програвали «Серцям». Обидвi команди використовували смiховинно мало можливостей: це була якась школярська гра, але «Серця» принаймнi забивали. Кумарний обхопив руками голову. Франко злобно зиркав на фанатiв «Сердець», що пританцьовували по той бiк поля. Рентс кричав, що тренера треба гнати у вiдставку. Томмi з Шоном сперечалися за недолiки захисту, намагаючись призначити винних за цей гол. Гев кляв суддю за прихильнiсть до масонства, тодi як Дозi все ще лементував з приводу попереднiх пропускiв «Гiбсiв». Ущент зачмеленi Мотика (наркотик) i Другий Приз (алкоголь) так i залишились у квартирi, iхнi квитки на цей матч нiчого не були тепер вартi, хiба що як папiр для майбутнiх косякiв. Нiщо з цього не мало наразi значення, на переконання Стiвi. Вiн був закоханим. Пiсля матчу вiн полишив друзiв, вирушивши на вокзал зустрiчати Стеллу. Бiльшiсть фанатiв «Сердець» сунули в тому ж напрямку. Стiвi був геть забув тутешню тяжку ауру. Один з фанiв крикнув йому просто в обличчя. «Цi пиздюки виграли чотири – один, – подумав Стiвi. – Чого iм, нахер, iще треба? Кровi? Очевидно, так». По дорозi на вокзал Стiвi стерпiв ще кiлька тупих пiддрочувань. «Звiсно, – думав вiн, – вони могли б спромогтися на щось краще за “Гiбернiйський скурвий потрух” чи “Фенiанський пиздюк”[67 - Fenian – назва заснованого у ХІХ столiттi Ірландського республiканського братства, вiдгалуження якого iснували в рiзних краiнах з iрландськоi дiаспорою; у сучаснiй Шотландii цей термiн вважають образливим стосовно осiб з проiрландськими настроями.]». Один пiд’юджуваний своiми друзями герой намагався пiдставити йому ззаду ногу. Може, йому варто зняти з себе шарф? ’кий хер за це дiзнався б? Вiн тепер лондонець – яким чином все це лайно наразi стосуеться його життя? Вiн навiть не намагався вiдповiсти на запитання, якi сам собi ставив. На критому перонi до нього рушила зграя парубкiв. – Гiбернiйський скурвий потрух, – прокричав один молодик. – Ви помильаетесь, хлопцi. Йа за «Боруссiю Мюнхенгладбах»[68 - «Borussia M?nchengladbach» – нiмецька футбольна команда з мiста Менхенгладбах, назву якого Стiвi вимовляе неправильно – Мюнхенгладбах.]. Вiн вiдчув боковий удар по лицю i смак кровi. До того як зграя пiшла геть, Стiвi отримав кiлька копнякiв. – Щасливого Нового року, хлопцi! Мир i любов, братики Джемби! – насмiхався вiн з них, посмоктуючи розпухлу розбиту губу. – Цей блядський пиздюк хорий на голову якийсь, – гукнув один парубок. Стiвi подумав, що вони зараз знову повернуться до нього, але iхня увага обернулася до образ в бiк якоiсь азiйськоi жiнки i ii двох малих дiтей. – Йобана курва пакистанська! – Уйобуй взад до своеi краiни. Видаючи мавп’ячi гамiр i жести, вони залишили станцiю. – Якi чарiвнi, делiкатнi молодi люди, – сказав Стiвi тiй жiнцi, котра подивилась на нього, наче крiлик на ласку. Вона бачила чергового бiлого молодика, якому плутався язик, скривавленого i з запахом алкоголю. Понад усе, вона бачила на ньому футбольний шарф, як на тих парубках, що ii ображали. На ii думку, вiдмiннiсть кольорiв не важила, i в цьому вона була права, усвiдомив Стiвi з гiрким сумом. Імовiрно, так само ii могли б принижувати хлопцi в зелених шарфах. У кожнiм фанатськiм гуртi маються своi гiвнюки. Потяг запiзнювався на двадцять хвилин – бездоганне дотримання графiка за стандартами Британськоi залiзницi. Стiвi загадався, чи буде Стелла на цьому потязi. Його накрило параноею. Страх хвилями прокочувався крiзь нього. На кону стояло багато, найбiльше за всi часи. Вiн не мiг роздивитись ii, не мiг навiть вiдтворити ii образ у своiй уявi. Потiм вона вигулькнула мало не перед ним, iнакша за його думки про неi, реальнiша, навiть вродливiша. Усмiшка, вираз взаемоемоцiйного вiдгуку. Вiн пробiг коротку дистанцiю до неi i вхопив ii в обiйми. Вони довго цiлувалися. Коли припинили, платформа була пустельною i потяг давно перебував на своему шляху до Дандi[69 - Dundee – четверте за кiлькiстю населення мiсто в Шотландii.]. Само собою ясно Йа чую пекельний рейвах, шо наближаеться з коридору. Кумарний втиснувся у вiконну заглибину поруч з нами i насторочився, мов той пес, шо почув свисток. Мене кида в дрож. Цей гвалт крае мене на шмаття. До кiмнати з гойканням входить Леслi. Це жахливо. Йа жадав, аби вона це припинила. Зараз же. Йа не мiг цьому зарадити. Нiхто з нас не мiг. Нiчо йа так сильно не хтiв у цiм життi, як шоб вона припинила верещати. – Мала сконала… мала сконала… Зоря… ох, Боже мiй… ох, бля, Господи, – це було ледве не все, шо йа добрав серед тих жахливих звукiв. Леслi пада на стареньку канапу. Моi очi прилипають до ’коiсь буроi плями на стiнi понад нею. Шо то, нахер, таке? Вiдкiль воно там взялося? Кумарний зiрвався на рiвнi. З очима вибалушеними, як у жаби. Саме ii вiн нам i нагадував завше – жабу. Те, як вiн, завмерлий, пiдхоплюеться з усякоi пози, раптом стаючи таким прудким. Кiлька секунд вiн дивиться на Леслi, а потiм газуе до спальнi. Меттi й Мотика роззираються невтямливо, та навiть крiзь свою торчкову стуманенiсть вони здатнi допетрати, шо трапилося щось погане. Господи, я ж так i знав, бля. І промовив те, шо завше кажу, коли трапляеться щось погане: – Йа зара’ зварю троха, – кажу йа iм. Очi Меттi впинаються в нас. Вiн нам кива. Мотика пiдводиться й перебираеться на канапу, сiдаючи за пару футiв вiд Леслi. Вона закрива собi руками обличчя. Цiлу хвилину йа думав, шо Мотика торкнеться ii. Надiявсь, шо вiн це зробить. Йа прагну, щоб вiн так зробив, та вiн тiки зирить на неi. Йа второпав, навiть звiдси, що вiн уп’явся очима в оту велику родимку в неi на шиi. – Це йа винна… йа винна, – схлипуе вона крiзь долонi. – Еее, Лес… Марк там, як то кажуть, зара’ пiдварюе, еее… шупиш, як то кажуть, еее… – звертаеться до неi Мотика. Скiки пам’ятаю, це першi слова, якi йа чую вiд ньо’ за кiлька останнiх днiв. Напевне ж, протягом цього часу цей пиздюк балакав. Доконче ж мусив, йобаний йому грець. Повертаеться Кумарний. Весь напружений – це видно з його шиi, наче його тiльки й стримуе шо якийсь невидимий ланцюг. Голос в нього жаский. Схожий, як у того демона у фiльмi «Екзорцист». Нам лячно до всирачки. – Бля… отаке йобане життя, ге? Отаке бува трапляеться, i шо, бля, тепер робити? Га? Йа йо’ таким нiколи ранiше не бачив, а йа знаю цього чмошника практично все свое життя. – Якась лажа, Куме? Що там, бля, насправдi? Вiн прямуе до нас. Йа подумав, вiн зара’ нам зарядить з ноги. Ми з ним найкращi друзi, але ми гамселили одне одного й ранiше, п’янi або коли котрийсь з нас iншого роздрочив. Нiц серйозного, просту в лютi зривались зi шворки. Друзi так можуть робити. Хоча не зара’, коли мене почина кумарити. Якшо цей пиздюк почне, моi костi розтрощаться на мiльйон уламкiв. Вiн просту застиг над нами. Охуенно дякую! Ох, як йа дякую тобi, Кумарний, Саймоне! – Шоу наiбнулося. Все к херам наiбнулося! – скиглить вiн з тонким, розпачливим пiдвиванням. Ну як той переiханий пес, шо чека, аби ’кийсь пиздюк поклав край його стражданням. Меттi й Мотика пiдводяться i сунуть до спальнi. І йа слiдом, протиснувшись повз Кумарного. Йа вiдчув смерть у цiй кiмнатi навiть iще до того, як побачив маля. Воно лежало долiлиць у своiй колисцi. Воно, та нi, вона – мертва дiвчинка з синiми плямами круг очей – вже захолола. Менi не тре’ було ii торкатись, аби це вшупити. Просту лежить тут, мов та лялька, покинута на днi шафки ’коюсь дитиною. Така крихiтна. Така, бля, маленька. Крихiтка Зоря. Йобаний сором. – Крихiтка Зоря… не можу в таке повiрити. Боже, ’кий жаль, бля… – хитае головою Меттi. – Бля, як то кажуть, ти… як же це важко…бля… – Мотика впираеться пiдборiддям собi в груди й повiльно видихае. Меттi так i хита головою. Вигляд в ньо’ такий, нiби вiн ось-ось вибухне. – Боже, йа зараз же уйобую звiдси. Йа хер тут можу дати ’коiсь ради. – Хера тобi, Меттi! Жоден пиздюк зара’ не вийде звiдси! – кричить Кумарний. – Спокiйно, чоловiче. Спокiйно, – промовля Мотика голосом, аж нiяк не близьким до спокою. – В нас тут стiко товару заначено, бля. Той детектив-сержант уже стiки тижнiв нюшить на цiй вулицi. Нам зара’ попасти – i ми пропали, нахер. Там зара’, надворi, всюди тi йобанi полiцаi, – каже Кумарний, намагаючись себе опанувати. Думки про залучення полiцii завше помагають зосередитись. У справi наркотикiв ми залишались класичними лiбералами: завзято протистояли втручанню держави в будь-якiй формi. – Та ну, мо’, краще нам все ж таки забратися звiдси нахер? Наведемо тут скоренько марафет i гайда: Леслi може викликати швидку або полiцiю. Тут йа покишо згоден з Меттi. – Агов… мо’, нам, як то кажуть, не годиться кидати Лес. Ну, ми ж, типу, друзi, i всяке таке. Шупиш? – встряга Мотика. В цих обставинах така пропозицiя здаеться доволi химерним вар’янтом солiдарностi. Меттi знов мота головою. Вiн лиш недавно вiдбув шiсть мiсяцiв у Сокстонi. Якшо Меттi знов посадять, для ньо’ це буде неабиякий пиздець. Тимчасом як надворi всюди нишпорять копи. Принаймнi так вчувалося. Змальоване уявою Кумарного зачепило мене дужче за благання Мотики триматися купи. Змити всi нашi запаси в унiтаз – неприпустима рiч. Йа радше готовий сiсти. – Як на мое око, – каже Меттi, – це дитина Леслi, не? Мо’ бути, аби вона за ней добре гледiла, вона б не вмерла. Яким боком тут ми? Кумарний почина часто дихати. – Гидко таке казати, але Меттi мае слушнiсть, – кажу йа. Йа почуваюсь дедалi гiрше. Менi б тiльки вколотись i звалити звiдси нахер. Кумарний не реагуе. Це дивно. Зазвичай це чмо роздае вказiвки кожному пиздюку, якого баче, i не важить, звертають на ньо’ увагу чи нi. Мотика говорить: – Ми, як то кажуть, не можем залишити Лес тут, на канапi, йа серйозно, це буде еее… така срака. Шупите, шо йа кажу? Йа дивлюсь на Кумарного: – Хто iй зробив дитину? Кумарний не каже нiц. – Джимi Мак-Гiлверi, – каже Меттi. – Лайна собачого вiн, – зневажливо скалиться Кумарний. – Бля, не грай з себе мiстера невиннiсть, – обертаеться до мене Меттi. – Га? Не пизди! Шо ти верзеш? – вiдгукнувся йа, в натурi нахер розгублений вiд хлепоту цього чмуридла. – Ти ж був там, Рентсе. На гульцi в Бавба Саллiвена, – каже вiн. – Нi, пацанчику. Йа нiколи не був з Леслi. Я кажу правду i розумiю, шо схибив. У певних компанiях люди завше вiрять у протилежне тому, шо ти iм кажеш, i зокрема коли йдеться за секс. – А чому ж тодi вранцi пiсля тiеi гульки в Саллi ти лежав нiякий разом з Леслi? – Йа був геть обдовбаний, чуваче. Чисто мертвий. У мене тодi хоч важелем його пiднiмай не встав би. Навiть не пригадую, коли йа останнiй раз дрючився. Моi пояснення переконали iх. Вони знали, як довго йа на важкiй ширцi i що це означа в сенсi перепиху. – Нууу, дехто… нiби казав, шо воно було… еее, вiд Шнира, – висловлюе припущення Мотика. – Та вiд нiякого не Шнира, – хита головою Кумарний. Вiн кладе долоню на холодну щоку мертвоi дитини. Сльози бринять йому в очах. І йа ось-ось розплачуся, i все такого. Менi немов залiзом скувало груди. Одна загадка розрiшилася. Мертве лице Крихiтки Зорi так явно схоже на лице мого дружбана Саймона Вiльямсона. Тодi Кумарний пiдкочуе рукав куртки й показуе слезливi вавки в себе на руцi. – Йа бiльш нiколи не торкнуся знову того лайна. Йа, блябуду, з цiеi митi чистий. На його лицi той вираз пораненого оленятка, яким вiн користуеться, коли хоче когось вжучити чи виманити грошей. Йа йому майже вiрю. Меттi дивиться на Кумарного: – Нужбо, Сай. Не зiстрибуй, бля, на хибнi висновки. Те, шо сталося з дитям, не мае стосунку до ширки. І вини Леслi тут теж нема. Йа був сам не свiй, коли те казав. Вона була доброю матiр’ю. Любила свою дитину. Нiчиеi нема в цiм вини. Це те, що називають «раптова смерть немовлят в колисцi», та й поготiв. Трапляеться повсякчас. – Еге ж, як то кажуть, раптова смерть, ну… шупите, за шо я? – погодився Мотика. Йа вiдчуваю, що люблю iх усiх. Меттi, Мотику, Кумарного i Леслi. І хочу iм це сказати. Йа намагаюсь, та в мене виходить отак: – То йа варю. Вони, бля, дивляться на нас геть нестямно. – Це ж йа, – знизую йа плечима на свое виправдання. І вирушаю до вiтальнi. Це погибель. Леслi. А йа, бля, безпорадний в таких речах. Гiрш нiж безпорадний за такоi ситуацii. Бiльше шкоди, нiж зиску. Леслi так i не поворухнулась. Йа вiдчуваю, шо, ма’ть, менi б варто було пiдiйти i втiшати ii, обiйняти. Але в менi викручуе й ломить всi кiстки. Сам зараз йа не можу нiкого торкатись. Натомiсть йа базiкаю: – Дуже шкода, Лес… та нiхто не винен… смерть в колисцi i все такого… крихiтка Зоря… чудесне дитинятко… бля, який жаль… яке, бля, горе… йа тобi кажу. Леслi пiдводить голову й дивиться на нас. Їi тонке, блiде обличчя – наче обтягнутий мутною ковбасною плiвкою череп, очi – червонi рани, обведенi чорними колами. – Ти звариш? Марку, менi тре’ вколотись. Менi, курва, вкрай тре’ вколотись. Нумо, Маркi, звари нам пайку… Нарештi з мене може бути якась практична користь. Шприци й голки розкиданi тут по всiй хатi. Йа намагавсь пригадати, якi ж машини моi. Кумарний каже, шо вiн нiколи в свiтi не користався машиною разом з жодним пиздюком. Суте лайно. Коли почуваешся, як оце йа зара’, правда в тiм, шо тебе таке несильно обходить. Йа беру найближчу машину, яка принаймнi не Мотичина, бо вiн сидiв в iншiм кiнцi кiмнати. Якщо Мотика досi не ВІЛ-iнфiкований, тодi наш уряд мусiв би прислати в Лiф депутацiю статистикiв, бо тут не дiють як слiд закони теорii ймовiрностей. Йа дiстаю свою ложку, запальничку i ватнi кульки, а також отой йобаний «Вiм» чи «Аякс»[70 - «Vim», «Ajax» – потужнi очиснi засоби для рiзних матерiалiв.], якi Шнир мае нахабство називати ширивом. До нас в цiй кiмнатi вже приедналися всi клiенти. – Тримайтесь подалi, йобанi моi гомосеки, – гарикаю йа i вiдганяю цих пиздюкiв, махаючи «геть, геть» рукою. Йа розумiю, що граю такого з себе Дилера, й почасти сам собi через це огидний, бо це жахливо, коли ’кийсь пиздюк отак тобою попихае. Натомiсть жоден, хто бодай колись побував у такiй ролi, потiм не може заперечувати твердження, що абсолютна влада корумпуе. Другани вiдступають назад на кiлька крокiв й безмовно дивляться, як йа варю. Уйобки мусять почекати. Леслi буде першою, пiсля мене. Це само собою ясно. Рекрутування пiд спiдом Наркодилеми № 64 – Марку! Марку! Вiдкрий дверi! Йа знаю, шо ти там, синку. Йа знаю, шо ти там. Це моя ма. Давненько йа вже не бачивсь з мамою. Йа лежу лиш за кiлька футiв вiд дверей, якi ведуть до тiсного коридорчика, який веде до iнших дверей. За тими дверми й стоiть моя ма. – Марку! Прошу, синку, прошу! Вiдкрий дверi! Це твоя матiр, Марку! Вiдкрий дверi, синку! Це схоже на те, нiби мама там плаче. Це звучало, як «укрий… спинку». Йа люблю маму, дуже ii люблю, але якось так, що нам обом це важко визначити, люблю ii так, що менi трудно, майже неможливо iй це сказати. Але йа все одно ii люблю. Так сильно, що не хочу, аби вона мала такого, як йа, сина. Менi б хотiлось знайти iй когось iншого. Йа цього хочу, бо не думаю, що нам з нею свiтять якiсь змiни. Йа не можу пiдiйти до дверей. Без варiантiв. Натомiсть йа вирiшую зварити чергову пайку. Моi больовi центри пiдказують, шо ось-ось вже буде час. Вже час. Господи, що далi – то гiрше. У цьому товарi забагато якогось лайна. Це видно з того, як погано вiн розчиняеться. Йобаний пиздюк той Шнир. Тре’ менi якось навiдатися до своiх старого й староi, побачити, як вони там. Цей вiзит йа собi призначу першочерговим, пiсля того, як побачу того пиздюка Шнира, звiсно. Їi мужик Срака-дошка. Ми просто пiшли собi троха випити. А там, ну бля, чисто сказ. – Ти це бачив? Скажений, нахер, – каже Томмi. – Не, та й ну його нахер, друже. Не вплутуйсь. Тобi не знати, шо там за розклад, – кажу йа йому. Хоча йа те бачив. Ясно, як бiлий день. Вiн ii вдарив. Не ляснув, нiчого, бля, до цього подiбного, а справдi врiзав. Це було жахливо. Йа радий, шо поряд з ними сидить Томмi, а не йа. – Бо це йа тобi, курва, кажу! Ось, бля, чому! – кричить на неi знову той хлопець. Нiхто на це не зважа. Дебелий блондин бiля шинкваса, з довгими спiральними кучерями i червоною пикою, позирае сюди й усмiхаеться, потiм знов вiдвертаеться дивитися, як там змагаються в дартс. Нiхто з тих парубкiв, що кидають дротики, не озираеться. – Це в те’ вiсiмсятне?[71 - Народна назва будь-якого шотландського мiцного пива, яка походить з ХІХ столiття, коли велика бочка коштувала 80 шилiнгiв.] – показую йа на майже пустий кухиль Томмi. – Ну. Коли йа дiстався шинкваса, вони знов розпочали. Йа iх чую. Так само, як бармен i цей довгогривий пиздюк. – Нумо ще. Давай знов. Нумо ще! – пiддрочуе вона його. Вона, бля, наче якась примара, звискуе отак, а губи не видно, щоб ворушились. Здогадуешся, шо то вона, тiки тому, шо голос з того мiсця. Цей йобаний паб майже пустий. Ми могли б сiсти де завгодно. І з усiх мiсць вибрали саме тi. Вiн б’е ii в обличчя. З губ в неi бризкае кров. – Вдар нас iзнову, йобаний гевал! Нумо ще! Вiн так i робить. Вона видае скрик. Потiм почина квилити, ховаючи обличчя в долонях. Вiн сидить за кiлька дюймiв вiд неi, дивиться, роззявивши рота, очi палають. – Кого люблять, того й луплять, – впiймавши мiй погляд, посмiхаеться той патлатий пиздюк. І йа йому посмiхаюсь. Сам не знаю чому. Просто вiдчуваю, що менi нiбито потрiбнi друзi. Йа цього жодному пиздюку не скажу, але сам розумiю, що маю проблеми з бухлом. Коли з тобою таке, кенти волiють не траплятися на твоiм шляху, якщо, звiсно, вони самi не мають проблем з бухлом i всяким таким. Йа дивлюся на бармена, пiдстаркуватого парубка з сивиною i вусами. Вiн хита головою i щось промовля собi стиха. Йа забираю нашi пiнтовi кухлi[72 - Британська «iмперська» пiнта = 568 мл.]. Нiколи, нiзащо в свiтi не бий дiвчат, часто казав нам батько. «Тiльки найнижчоi ницостi мразота так робить, синку», – казав вiн. Оцей пиздюк, шо бив свою дiвку, пiдпада пiд це означення. В ньо’ масне чорне волосся, вузьке блiде обличчя й чорнi вуса. Дрiбний, з щурячим писком уйобок. Йа не хо’ тут залишатися. Йа прийшов сюди просту, щоб спокiйно випити. Тiльки парочку, пообiцяв йа Томмi, щоб пiдбити його пiти зi мной разом. Йа тепер контролюю свое пияцтво. Тiльки пиво, й нiчо мiцнiшого навздогiн. Та такi дiла штовхають нас до спраги по бодай троха вiскi. Керол поiхала до своеi матерi. Сказала, шо не повернеться. Йа прийшов, щоб випити пiнту, але вже маю право й нажерися. Коли йа сiдаю, Томмi глибоко дихае, погляд в ньо’ напружений. – Та ну б йо’ нахер, кажу тобi, Друзе… – мовить вiн крiзь стиснутi зуби. Око в дiвчини сильно набрякло й не вiдкриваеться. Пiдборiддя теж розпухло, а губи досi кровлять. Така худенька дiвчина, i здаеться, вона розсиплеться на друзки, якщо той вдарить ii знову. І все ж таки вона не вгавае. – Така твоя вiдповiдь. Завжди в тебе така вiдповiдь, – в’iдливо кидае вона помiж схлипами, розлючена i водночас сповнена жалю до себе. – Заткайся! Йа тобi кажу! Заткайся нахер! – вiн ледь не вдавиться люттю. – І шо ти зробиш? – Ти, йопана… – схоже, вiн готовий вдарити ii знову. – Досить тобi вже, приятелю. Облиш. Ти зовсiм розскаженiвся, – каже Томмi цьому парубку. – Це не твое, бля, дiло! Не лiзь, куди не тре! – тикае пальцем цей хлоп в бiк Томмi. – Досить вже там. Нумо припинили, – кричить бармен. Патлатий пиздюк усмiхаеться, i дехто з метальникiв дротикiв теж дивляться сюди. – Хера тобi, йа вирiшив, шо тепер це мое дiло. І шо, бля, ти з цим будеш робити? Га? – подаеться вперед Томмi. – Якого бiса, нахер, Томмi? Охолонь, друже, – йа нерiшуче хапаю його за руку, думаючи за бармена. Томмi рiзко висмикуе руку. – По зубах хочеш? – питае той хлоп. – Гадаеш, йа отак тут сидiтиму й дозволю тобi це зробити? Ракло йобане! Гайда надвiр, пиздюк. Хооддiiмммо! – ледь не спiваючи, пiддрочуе його Томмi. Хлопцю серливо. Та й не дарма. Томмi доволi показний пиздюк. – Не твое дiло, – каже вiн, але вже не зарозумiло. А тодi та жiнка кричить на Томмi: – Це мiй мужчина! Це з моiм мужиком ти, бля, балакаеш! Томмi занадто шокований, щоб зупинити ii, коли вона перехиляеться i пазурить йому обличчя. Отут все й почалося. Томмi пiдвiвся i зарядив тому хлопу в рило, парубок повалився навзнак зi стiльця на пiдлогу. Йа теж пiдхопився на рiвнi – i просто до патлатого пиздюка при шинквасi. Вгатив у щелепу, вхопив за тi йобанi кучерi i, потягнувши вниз його голову, пару разiв копнув у лице. Здаеться, вiд одного удару ногою вiн захистивсь руками, i сумнiваюсь, щоб iнший завдав пиздюку шкоди, бо йа був у кросiвках. Вiн маха руками й випручуеться. Потiм задкуе, лице розгублене й аж свiтиться, таке червоне. Йа подумав, от зара’ цей пиздюк менi завдасть, вiн легко мiг це зробити, та вiн просту стоiть, розводячи руками. – З якого хера? – Для те’ це такий класний жарт, ге? – кажу йа. – Шо ти верзеш? Схоже, пиздюку й справдi невторопки. – Йа подзвоню в полiцiю! Забирайтесь геть звiдси, бо iнакше йа подзвоню в полiцiю, – каже бармен, беручи для переконливостi слухавку. – Зав’язуйте зараз же базар менi тут, хлопцi, – погрозливо каже дебелий, жирний пиздюк з команди метальникiв. В руцi вiн так i трима дротики. – Братухо, мене це нiяк не торкаеться, – каже нам кучерявий патлань. – Мо’, йа, як то кажуть, неправильно зрозумiв, – кажу йа йому. Та жiнка з ii мужиком, тi, шо й створили цю йобану проблему, а ми ж зайшли тiко спокiйно собi випити, вони вже нишком линяють за дверi. – Йобанi мудаки! Це мiй мужик, – кричить вона, виходячи. Йа вiдчуваю на плечi долоню Томмi. – Нумо, Секксе. Ходiм звiдси, – каже вiн. Жирний пиздюк з команди метальникiв – на нiм червона майка з назвою цього паба, мiшенню з логотипом та iм’ям Стю пiд ними, – вiн досi ще не висказав нам усього, що на душi мае. – Не приходьте сюди, не створюйте колотнечi, хлопцi. Це не ваш локаль. Йа вашi обличчя знаю. Ви лигаетеся з отим рудим пиздюком, iз Вiльямсоном, отим, шо волосся в хвостик зав’язане. Цi пиздюки наркоту всяку ширять. Нам тут нахер не тре’ такого смiття. – Ми, бля, не по наркотi, друже, – каже Томмi. – Ну. Це в нашiм барi ви не по нiй, – не вгавае жирний пиздюк. – Досить вже, Стю. Хлопцi у тiм не виннi. Це той пиздюк Алан Вентерз i його курка. Вони по наркотi бiльш за будь-кого з тутешнiх пиздюкiв. Ти ж сам знаеш, – каже iнший парубок з рiдким бiлявим волоссям. – Нехай би лаялися отак в себе вдома, а не в пабi, – каже iнший дядько. – Сiмейна сварка. Ось це шо. Хай би не турбували людей, якi тут просто, щоб випити i все такого, – погоджуеться бiлявий. Найгiрше трапляеться надворi. Менi бздикувато, шо за нами хтось пiде слiдом. Йа йду швидко, тимчасом як Томмi тягнеться позаду. – Не жени так, – каже вiн. – Нахер. Забираймося звiдси. Ми йдемо далi дорогою. Йа озираюся, але жоден пиздюк не вийшов з паба. Попереду себе ми бачим ту скажену парочку. – Йа хо’ перекинутись словом з тим пиздюком, – каже Томмi, готовий кинутися навздогiн за ними. Йа кмiчу, шо йде автобус. 22-й. Нам пiдходить. – Та ну йо’ нахер, Томмi, он автобус. Гайда. Ми бiжимо до зупинки й заходимо до автобуса. Йдемо нагору, в кiнець салону, хоча iхати нам кiлька зупинок. – Як мое обличчя? – питаеться Томмi, коли ми сiдаемо. – Таке, яке завше. Як в чорта, нахер. Та курка його покращила, – кажу йа йому. Вiн дивиться на свое вiдбиття в автобусному вiкнi. – Мудацюра йобана, – кида вiн. – Пара йобаних мудацюр, – докидую йа. Це козирно, шо Томмi вдарив того хлопа, а не його курку, хоч саме курка вдарила його. Свого часу йа наробив купу речей, якими не пишаюсь, але нi разу не вдарив дiвку. Що розказуе Керол, то лайно. Вона каже, нiби йа вчинив насильство над нею, але йа нiколи ii не бив. Просто притримав ii так, щоби ми могли побалакати. Вона каже, шо утримувати те саме, шо й бити, однаково це насильство проти неi. Йа так не вважаю. Йа всього лише хтiв задержати ii, аби побалакати. Коли йа розповiв за це Рентсу, вiн сказав, що Керол права. Вiн сказав, що вона мае повне право приходити i йти, коли сама захоче. Хоча це повна херня. Йа всього лише хтiв побалакати. Зi мною погодився Франко. Все по-iншому, коли у вас любовнi стосунки, пояснили ми Рентсу. Мене млоiло i було тривожно в тiм автобусi. Ма’ть, Томмi почувався так само, бо ми з ним бiльш не балакали. Втiм, назавтра ми стрiнемося в якiйсь пивницi з Рентсом, Бегаром, Мотикою та Кумарним i всi вихвалятимемося так, шо ну його нахер. 1 – Пiдготовка Мотика з Рентоном сидiли в пабi на Королiвськiй Милi. У цьому пабi намагалися створити щось на зразок тематичного американського бару, проте не надто ретельно – вийшла божевiльня з мiшанини старовинного мотлоху. – А таки вiн, як то кажуть, уйобок прибацаний – посилати нас на ту саму роботу, правда? – мовить Мотика, сьорбаючи свiй «Гiннес». – Для мене це, бля, повна хана, друже. Нахер менi не впала така робота. Це ж був би кошмар, бля, – хитае головою Рентон. – Атож, йа б краще, як то кажуть, так i ковбанився у своiм рокендролi, шупиш? – Гарантованi трабли, Мотико, якщо ти закосиш, якщо ти спецом заб’еш на спiвбесiду, тi пиздюки брякнуть в соцзахист, i тобi припинять платити допомогу. З нами таке вже було в Лондонi. Йа там уже отримав останне попередження. – Чорт… таке наше щастя. І шо тут, як то кажуть, робити? – Ну, головне, шо тобi тре’ робити, – це виказувати ентузiазм, але все’дно завалити к херам ту спiвбесiду. Якшо справиш враження, нiби ти зацiкавлений, вони не зможуть сказати: все, пиздець. Якшо ми будемо просту самими собою, чесними будемо, вони нiколи нiкому з нас не пропонуватимуть жодноi iбучоi роботи. Проблема в тiм, шо, якшо ти там просту сидiтимеш й нiц не казатимеш тим пиздюкам, це зразу ж дiйде до соцзахисту. Вони скажуть: цьому пиздюку просто в лом. – Чорт, для мене це важко… шупиш? Важко, як то кажуть, отак набратися духу… шупиш? Йа трохи того, типу соромливий, шупиш? – Томмi пiдiгрiв нас троха спiдом. О котрiй в те’ спiвбесiда, нагадай? – Аж о пiв на третю, як то кажуть. – Ну, а в мене о першiй. Побачимося з тобою тут само о другiй. Йа дам тобi свою краватку, одягнеш, i троха спiду. Збадьоришся, подаш себе путньо, шупиш? Ну а тепер до роботи, заповнимо анкети. Вони розклали анкети перед собою на столi. Рентонова вже була наполовину заповнена. Мотицi впали до ока кiлька пунктiв. – Агов… шо воно, як то кажуть, таке? Джордж Херiот?..[73 - George Heriot’s School – приватна школа, заснована 1628 року в Единбурзi Джорджем Херiотом, коронним ювелiром Анни Данськоi, дружини Якова VI, першого короля Великоi Британii з шотландськоi династii Стюартiв.] Чуваче, ти ж учився в лiфськiй школi… – Це добре вiдомий факт, шо в цьому мiстi в те’ нема, нахер, жодного шансу отримати щось пристойне, якшо ти не ходив до ’коiсь гламурноi школи. Тобто якомусь пiдарку з Херiотськоi нiзащо не запропонують роботу носильника в готелi. То тiки для нас, плебеiв; тож i ти в себе напиши щось таке. Якшо вони побачать у твоiй анкетi Августiвку або Крегiвку[74 - Державнi середнi школи в Единбургу: St. Augustine’s – заснована в 1969 роцi, католицька; Craigroyston – заснована в 1970 роцi, позаконфесiйна школа.], тi пиздюки пiдкинуть тобi таку роботу… бля, йа вже краще пiду. Роби, як хо, тiки не запiзнюйся. До скороi зустрiчi тут само. 2 – Процес: мiстер Рентон (13:00) Менеджер з питань стажерiв, який нас привiтав, виявився рябим мудлом у фасонистому костюмi, бля, з плечима, наче кокаiном, щедро всипаними лупою. У мене все аж чесатися почало вiд сурла цього пиздюка. Його жалюгiдне вуграсте обличчя цiлком руйнувало той образ, який намагався собi прибрати цей елейний гiвнючок. Навiть за найгiрших моiх наркоперiодiв у мене нiколи не було такоi пики, яку мало це бiдне, миршаве чмо. Цей пиздюк був тут явно не приший кобилi хвiст. Головним був той, що посерединi, жирний, непоступливий на вигляд чувень; праворуч нього холодно усмiхалася якась лезба в жiночому дiловому костюмi й з товстим шаром тонального крему – типове, наче з каталогу, страшко. Отака-от батарея важкоi артилерii заради роботи якимсь там сраним носильником. Перший хiд був передбачуваним. Жирний пиздюк даруе нам теплий погляд i каже: – З вашоi анкети я бачу, що ви вiдвiдували школу iменi Джорджа Херiота. – Точно… о так, тi безтурботнi шкiльнi часи. Тепер здаеться, що це було так давно. Нехай йа й збрехав у анкетi, але на спiвбесiдi – нi. Йа справдi якось був вiдвiдав школу Херiота: коли був учнем столяра у Гiлсленда, ми там робили якусь роботу за викликом. – Старий Фозерiнгем все ще тягне лямку? От бля. Вибiр з двох варiантiв: перший – досi там, другий – на пенсii. Не. Надто ризиковано. Треба напустити туману. – Боже. Завдяки вам мене повертае в тi давнi часи… – смiюсь йа. Цей жирний чувень, схоже, з цього радiе. Це тривожить. Йа вiдчуваю, що спiвбесiду закiнчено i вже зара’ цi пиздюки запропонують нам роботу. Всi наступнi запитання безпечнi й ставляться ласкавим тоном. Моя теорiя наiбнулась. Вони радше пустобреху з важким ушкодженням мозку, аби той лишень був з приватноi школи, знайдуть роботу в ядернiй енергетицi, анiж мешканцю мунiципального житла з науковим ступенем дадуть посаду прибиральника на скотобiйнi. Менi тре’ тут мерщiй щось зробити. Який жах. Жирик розглядае мене як випускника Джорджа Херiота, якого запопали скрутнi часи, i бажа помогти нам виборсатися. Колосальний прорахунок, Рентоне, от же ти недоумок. Але дяка, бля, прищавому херу. Природно ж припустити, що кожен член його тiла вкритий прищами. Нервуючи, вiн зважуеться на запитання: – Егмм… егмм… мiстере Рентон… егмм… чи не могли б ви… егммм… пояснити… еее, прогалини у вашому працевлаштуваннi… егмм?.. Чи не мiг би ти пояcнити прогалини мiж власними словами, мiзерний пиздюк? – Авжеж. У мене задавнена проблема з героiновою залежнiстю. Я намагався з нею боротися, але це обмежувало мою трудову активнiсть. Як чесна людина, вважаю, варто розповiсти за це вам як потенцiйному майбутньому роботодавцевi. Разючий coup de ma?tre[75 - Coup de ma?tre (фр.) – майстерний удар.]. Вони нервово засовалися на своiх стiльцях. – Ну, еее, дякуемо за таку вiдвертiсть з нами, мiстере Рентон… еее, ми мусимо далi приймати людей… отже, ще раз дякуемо, ми сконтактуемось. Магiя. Цей великий трюк руйнуе стiну холодностi й вiдчуження мiж нами. Вони не зможуть сказати, що я не прагну роботи… 3 – Процес: мiстер Мерфi (14:30) Цей спiд, вiн просто, як то кажуть, «ель магнiфiко». Йа почуваюсь таким динамiчним, метким, йа реально з нетерпiнням, як то кажуть, чекаю на спiвбесiду. Рентс радив: подавай себе путньо, Мотико, розказуй правду. Коли вже на те пiшло, котики, то нумо вжаримо… – З вашоi анкети я бачу, що ви вiдвiдували школу iменi Джорджа Херiота. Доволi чималенько в нас сьогоднi колишнiх випускникiв Херiота. Так, жирний котяро. – Насправдi, чоловiче, йа приходив туди прибирати. Учився йа в Августiвцi, тобто в школi Святого Августина, як то кажуть, а потiм у Крегiвцi, у Крегройстонiвськiй тобто. Йа написав, нiби в школi Херiота, бо думав, типу, це поможе нам отримати ту роботу. Така дискримiнацiя, як то мовлять, у нашiм мiстi, шупиш, чоловiче? А тiльки-но мажори в пiджаках iз краватками бачать школу Херiота, або Денiела Стюарта, або Единбурзьку академiю, шупиш, вони ледь не кiнчають. Я хо’ сказати, як то кажуть, чи ви б сказав би тодi: «Бачу, шо ви вiдвiдували школу в Крегройстонi»? – Ну, я просто намагався таким чином розпочати бесiду, оскiльки сам навчався в школi Херiота. З тiею метою, щоб ви почувалися вiльно. А щодо дискримiнацii я безумовно можу вас заспокоiти. Все це враховано в нашiй декларацii про рiвнi можливостi. – Це класно, чоловiче. Я тепер спокiйний. Просто йа реально, як то кажуть, хо’ отримати цю роботу. Прямо всю нiч не спав. Переживав, як то кажуть, шо, типу, провалюся, шупиш? Просто, коли котики бачать в анкетi «Крегройстон», вони думають, ну, кожен, хто ходив до Крегiвки, покидьок, ге? Але ж ви знаеш Скотта Нiсбета, як то кажуть, футболера. Вiн гра за «гунiв»… еее, тобто в основному складi «Рейнджерiв»[76 - Гуни – так зневажливо iншi шотландцi кличуть мешканцiв Глазго, а особливо гравцiв i фанатiв тамтешньоi футбольноi команди «Rangers».], тримаеться свого попри дорогi мiжнароднi контракти, шо йому пропонуе Сунес, шупиш?[77 - Graeme Souness – гравець/тренер «Рейнджерiв» у 1986–1991, який вивiв команду в чемпiони i пiдвищив прибутки клубу.] Цей котик на рiк молодший за мене i теж вчився в Крегiвцi. – Ну, я можу вас запевнити, мiстере Мерфi, що нас бiльше цiкавить та квалiфiкацiя, яку ви маете, а не школа, в якiй навчалися ви чи будь-який iнший кандидат. Тут сказано, що у вас найвищi оцiнки з п’яти предметiв… – Тпру! Як то мовиться, мушу вас тут зупинити, котику. Тi вищi оцiнки, то лайно, шупиш? Думав, вкажу iх, аби просто просунути ногу в дверi. Викажу iнiцiативу, як мовлять. Шупиш? Менi реально тре’ ця робота, чоловiче. – Послухайте, мiстере Мерфi, вас нам рекомендував Вiддiл працевлаштування Центру зайнятостi. Вам нема потреби брехати, щоби, як ви висловилися, «просунути ногу в дверi». – Ха… що б ви там не казав, чоловiче. Ви бос, управитель, ферт у крiслi, як то кажуть, так би мовити. – Так, гаразд, наразi ми не дуже просуваемось далi. Чому б вам не розповiсти нам, чому вам так конче потрiбна ця робота, що ви були готовi заради цього збрехати? – Менi потрiбнi бабки, чоловiче. – Вибачте, що? – Бабло, як то кажуть, ее… капуста, башлi отаке от. Шупиш? – Розумiю. Але що конкретно для вас е привабливим в iндустрii вiдпочинку? – Ну, всi ж люблять гарно провести час, трохи розвiятись, шупиш? Як на мене, це й е вiдпочинком, шупиш, чоловiче? Йа люблю дивитись, як клiенти розважаються, шупиш? – Добре. Ми вам дякуемо, – каже лялька з маскою-замазкою. А менi вона подобаеться, йа мiг би коханути цю бейбi… – Що ви вважаете своiми перевагами? – питае вона в нас. – Емм… почуття гумору, як то мовиться. Воно потрiбне, його мусиш мати, просто мусиш його мати, шупиш? Йа мушу перестати всякраз казати оте «шупиш». Цi жевжики можуть подумати, нiби йа типу плебей. – А як щодо слабкостей? – питаеться це пискляве кошеня в костюмi. Такий пiстрявий котик – Рентс не жартував за його поплямованiсть. Ми маемо перед очима реальне кошеня леопарда. – Гадаю, чоловiче, йа аж занадто перфекцiонiст, шупиш? Якшо шось, як то кажуть, йде сумнiвно, йа тим просто не перейматимусь, розумiете? У мене вже на весь день класний настрiй вiд цiеi спiвбесiди, шупиш? – Вельми вдячнi вам, мiстере Мерфi. Ми вам перегодом повiдомимо. – Не, чоловiче, це йа радий знайомству. Найкраща спiвбесiда, шо йа мав, шупиш? Йа рву вперед i тисну лапу кожному з цих котiв. 4 – Обговорення Мотика знову зустрiвся з Рентоном в тому ж пабi. – Як там пройшло, Мотико? – Добре, котику, добре. Може, навiть, як то кажуть, занадто добре. Йа думаю, тi жевжики можуть запропонувати нам ту роботу. Враження недобре. Хоча е одне, чоловiче, ти був правий щодо цього спiду. Схоже, йа нiколи ранiш не подавав себе, як слiд, на спiвбесiдах. Кульно, компадре, кульно. – То вип’емо, вiдзначимо твiй успiх. Як ти щодо ще крихти того спiду? – Не вiдмовлюся, типу, «не» не скажу. Рецидив Шотландiя вживае наркотики для психозахисту Йа не мiг сказати Лiззi за концерт в «Баролендi»[78 - «Barrowland» – танцювально-концертний зал у Глазго.]. Нi в якому разi, бля, це йа тобi кажу, чоловiче. Йа отримав соцдопомогу i купив собi квитка. І залишивсь геть без бабла. А це був ii день народження. Отак: або квиток, або дарунок для Лiззi. Поза конкуренцiею. Це ж Іггi Поп[79 - Iggy Pop (нар. 1947) – вiдомий своею агресивною сценiчною харизмою американський спiвак i композитор, лiдер гурту «The Stooges».]. Йа гадав, вона зрозумiе. – Ти можеш купувати блядьськi квитки на того Іггi, свого йобаного Попа, але не можеш купити менi якийсь сраний подарунок! – такою була ii реакцiя. Ти бач, чоловiче, ’кий йа хрест мушу тут, бля, нести? Чорт, чисте божевiлля. Не зрозумiй нас хибно. Їi резон тобi ясний. Тут йа винуватий, саме це йа й кажу, йа тут винуватий. Хто тут чисто наiвняк – це Томмi. На пси все, нахер. Весь час тягну це ярмо. Аби йа був хоч на дрiбку бiльш… як оте слово? ага, дволичний, йа б нiц не казав за тi квитки. Та коли йа сильно збуджений, йа просто надто широко роззявляю ротяку. Отакий тобi безстрашний Томмi Ган. Чисто лох. Отже, йа досi не заiкався за цей концерт. За день до нього Лiззi нам каже, що буквально мрiе пiти в кiно, подивитися «Звинувачену»[80 - «The Accused» (1988) – американський фiльм в жанрi судовоi драми, де Джодi Фостер грае згвалтовану в барi жiнку, яку звинуватили в тому, що вона сама спровокувала наругу.]. Каже менi, що там та сама, що грала в «Таксистi»[81 - «Taxi Driver» (1976) – психологiчний трилер, у якому Джодi Фостер грае юну повiю.]. Мене насправдi не впира той фiльм: занадто багато пiару й публiчного галасу. Хоча тут це не до дiла, якщо ти шупиш, за шо йа, бо йа ж сиджу тут сракою на тих квитках на Іга. Тому змушений розказати за ньо’ й «Бароленд». – Ее, йа завтра не можу. В мене концерт Іггi Попа в «Баролендi». Ми з Мiчем йдемо разом. – Так значить, ти радше пiдеш на концерт з отим йобаним Дейвi Мiчем, анiж в кiно зi мною? Це чисто манера Лiззi. Таке риторичне запитання – фiрмова зброя лялечок i психiв. Так тема, типу, стае чисто референдумом з наших стосункiв. Інстинкт менi пiдказуе бути чесним й сказати «так», але це, мабуть, призведе до повного розриву з Лiззi, а йа звик до сексу з нею. Боже, йа так це люблю. Робити це ззаду, коли вона нiжно стогне, поклавши свою гарнюню голiвку на жовтi шовковi пошивки у мене на хатi, отi, що Мотика свиснув для нас у «Британськiй домашнiй крамницi»[82 - «British Home Stores» – заснована 1928 року широка мережа унiвермагiв.] на Принцес-стрит як подарунок на входини. Чорт, йа розумiю, менi не варто було б розпатякувати за наше життя, але враження вiд неi в лiжку таке потужне, що навiть ii шорсткiсть у спiлкуваннi та постiйне вiдчуття обурення не годнi його послабити. Йа чисто бажаю, аби Лiззi просто могла бути завше такою, яка вона в лiжку. Йа намагаюсь пробурмотiти заспокiйливе вибачення, але вона така шорстка й непримиренна – нiжна й вродлива тiльки в лiжку. Цей постiйний злобний вираз прибере ii вроду задовго до того, як iй справдi зникнути. Вона обзива мене головним уйобком у свiтi та ще по-всякому на додаток. Бiдний Томмi Ган. Ти бiльше не найкрутiший бойовий солдат – тепер ти найкрутiше обiсраний солдат. Іггi тут не винний. Не можу йа насправдi винуватити цього хлопця, шупиш? Звiдки йому було знати, коли вiн включав у свiй маршрут «Бароленд», що це призведе до такоi колотнечi двох клiентiв, за iснування яких вiн навiть не здогадуеться? Чисто дурдом, коли за це подумаеш. Та однаково, вiн став останньою соломинкою на спинi нашого верблюда. Лiззi – вона чисто сталева жiнка. А втiм, йа щасливий. Навiть Кумарний менi заздрить. Бути бойфрендом Лiззi – це статус, але слава, як то мовиться, – дорога рiч. Коли йа полишаю паб, то вже не маю сумнiвiв у власному здешевленнi як людськоi особистостi. Вдома йа внюхав дорiжку спiду й лигнув пiвпляшки «Мерiдавна»[83 - «Merrydown» – бренд англiйського сидру мiцнiстю до 8,2 %.]. Йа чисто не в змозi заснути, тому дзвоню Рентсу й питаю, чи не бажа вiн прийти, глянути на вiдео фiльм iз Чаком Норрiсом. Рентс завтра виiздить до Лондону. Вiн там проводить бiльше часу, нiж тут. Інодi махлюе щось iз грошовою соцдопомогою. Цей пиздюк якось пов’язаний з тiею бандою крутiiв, що вiн з ними познайомився кiлька рокiв тому, коли ходив через Протоку на поромi Гарiдж – Гук-ван-Голланд. Вiн подивиться Іга в «Мiстi i провiнцii» вже в Димному[84 - «Town and Country Club» – концертний зал на 2100 мiсць, який з 1993 року називаеться «The Forum».Old Smoke – одне з назвиськ Лондона.]. Ми курнули трохи трави й несамовито реготали, як Чак вируба нахер ногами цiлi дюжини комi-анархiстiв, та ще з тим своiм закрепно-стоiчним виразом, який нiколи не полиша його обличчя. Тверезому це нiзащо не можна дивитися. Обдовбаному – обов’язково. Наступного дня в мене всi губи в жахливих виразках. Темпс, тобто Гев Темперлi, який також переiхав у цю квартиру, каже, що йа отримав те, що заслужив. Вiн каже менi, шо йа вбиваю себе спiдом. Темпс каже, шо з моiм атестатом йа мiг би знайти собi роботу. Йа кажу Темпсу, що вiн балака, як моя матiр, – бiльше балака, нiж це дозволено будь-якому другу. Хоча Гев таки мае рацiю. Вiн единий, хто працюе – на те йобане бюро зайнятостi, – i в нього завше намагаються пiдживитися решта наших. Бiдний Темпс. Гадаю, ми з Рентсом i йому вночi не давали заснути. Як i всiх трудяг, Темпса дратують кроти, що розважаються, сидячи на соцдопомозi. Вiн чисто ненавидить те, що Рентс кожного дня розпитуе його про порядок розгляду заяв. До кого ж як не до матерi йа йду, щоб пiдживитись готiвкою перед концертом. Менi потрiбнi грошi на потяг, так само як на випивку i наркоту. Мiй наркотик – спiд, вiн добре йде з алкоголем, а йа завше любив випити. Томмi – чисто фанат спiду. Мама чита менi лекцiю про небезпечнiсть наркотикiв, розповiдаючи менi, яким розчаруванням йа був для неi, а також для тата, котрий, хоча вiн i не говорить багато, дуже непокоiться за мене. Пiзнiше, коли батько приходить з роботи, вiн каже, поки мама на верхньому поверсi, що хай вона й не говорить багато, але вона насправдi непокоiться за мене. Батько менi каже, i то так щиро, що вiн дуже розчарований моею поведiнкою. Надiеться, що йа не вживаю наркотикiв, вдивляючись в мое обличчя, нiби може там щось вгадати. Кумедно, йа знаю торчкiв i фанатiв спiду, але з усiх нарикiв найдужче вгашуються алконавти, такi як Друз. Тобто Реб Мак-Лохлiн. Чорт, ну вiн же, бля, й багато дудлить. Йа пiдживлююся грошима i здибуюсь у «Гебсi»[85 - «Hebs» – сленгова назва единбурзького пабу «Гебриди» («Hebrides»).] з Мiчем. Мiч все ще крутить любов з тiею кралечкою Гейл. Хоча – це видно – вiн досi на неi не вилiз. Послухавши його хвилин десять, все можна читати чисто мiж рядкiв. Вiн зара’ чисто в бухловому настроi, тож йа пiдживлююся трохи грошиками в нього. Ми жлуктимо чотири пiнти мiцного, а потiм сiдаем на потяг. Дорогою до Глазго йа лигаю чотири бляшанки «Експорту» i двi дорiжки спiду. Ми випиваем в «Семмi Доу», а потiм беремо таксi до «Лiнча»[86 - «Sammy Dow’s» – мережа пабiв, яка належала однойменнiй компанii з випуску вiскi.«Lynch’s» – найстарiший, заснований у ХVІІ столiттi, паб у Глазго.]. Пiсля ще двох пiнт – чи мо’, й трьох – плюс кожний по дорiжцi спiду в сортирi, ми горлаем мiшанку з пiсень Іггi й вирушаемо до «Голови сарацина» на Геллогейт[87 - «Saracen Head» – один з найстарiших пабiв.Gallowgate («Шлях на шибеницю») – вулиця в Глазго.] навпроти «Бароленда». Ми випиваемо потроху сидру i запиваемо його вином, шалено дзьобаючи солоний спiд зi срiблястоi фольги. Коли виходжу з цього паба, все, шо йа бачу, – це неонову вивiску, нiби крiзь туман. Тут чисто нахер мороз, блябуду, йа не жартую, i ми сунемо на свiтло й заходимо до концертного залу. Там ми прямуемо просто в бар. У барi ми п’емо ще, хоча чуемо, що Іггi вже розпочав свiй виступ. Йа здираю з себе рвану майку. Мiч розсипае на покритому пластиком столi морнiнгсайдiвський спiд, тобто кокаiн[88 - Morningside – старовинний район на пiвденному заходi Единбурга.]. І тодi щось мiняеться. Вiн каже нам щось за грошi, чого йа не вшуплю, але мене накрива обурення. Мiж нами починаеться палка, плутана суперечка, обмiн стусанами, йа не пам’ятаю, хто кому завдав першого удару. Ми не в змозi серйозно поранити одне одного, ба навiть вкласти силу в кулак чи вiдчувати удари. Занадто вгашенi. Щоправда, йа вмикаю газ, коли бачу, що з носа в мене ллеться кров на голi груди i стiл. Йа хапаю Мiча за волосся й намагаюсь жахнути його головою об стiну, та руки в мене такi важкi i млявi. Хтось мене вiдтягуе i викида з бару в коридор. Йа пiдводюся i, спiваючи, йду на музику в напакований пiтними тiлами зал, там проштовхуюся, прориваюся до сцени. Один хлопець буца мене головою, та йа це проiжджаю, не зупиняюсь навiть розiбратися зi своiм противником, йа й далi чисто пропихуюся вперед. Там йа чисто стрибаю перед сценою за кiлька футiв вiд Нього. Вони грають «Неоновий лiс». Хтось ляскае мене по спинi зi словами: – Ти, до речi, скажений, друже мiй. А йа спiваю на все горло, вигинаюся, таке гумове мiсиво, що скаче пого[89 - Pogo – танець, що народився наприкiнцi 1970-х у тiсних клубах разом з музичним стилем панк-рок – високi стрибки майже на одному мiсцi.]. Іггi Поп дивиться прямо на мене, коли спiва цi слова: «Америка вживае наркотики для психозахисту», тiльки пiдмiня «Америку» на «Скотландiю» i одним реченням означа нас точнiше, нiж будь-коли це робили всi iншi… Йа припиняю свiй танець святого Вiта i стою, дивлюся на нього в ошелешеному благоговiннi. Його очi вже на комусь iншому. Кухоль Проблема з Бегбi така, що… ну, з Бегбi так багато проблем… Одна з них – та, що чiпля нас найбiльше, – факт той, що в його компанii неможливо розслабитись, особливо коли вiн налиганий. Йа завше знав, що найлегшого зсуву у сприйняттi тебе цим пиздюком буде достатньо з перемiни твого статусу з великого дружбана на гнану жертву. Трюк полягав у тiм, щоб потурати цьому недоумку без того, аби в тобi вбачали аж надто улесливого слимака. Навiть так, будь-яка вiдкрита неповажливiсть виказувалася в жорстко визначених рамках. Цi межi були невидимi для стороннiх, але ти виховував у собi iх iнстинктивне вiдчуття. Навiть тодi цi правила постiйно змiнювалися разом з настроем цього пиздюка. Дружба з Бегбi була iдеальною пiдготовкою перед вступом у зв’язок iз жiнкою. Вона тебе навчала чуйностi, врахуванню мiнливих потреб iншоi людини. Буваючи з ’коюсь дiвчиною, йа завше поводився в той самий обачно поступливий спосiб. Певний час, у всякiм разi. Нас з Бегбi запросили на уродини Гiббо – 21 рiк. Запрошення було таке, що пристойно не вiдмовитись, ще й парами. Йа взяв Хейзел, а Бегбi взяв свою подружку Джун. Джун була вагiтна, але того не виказувала. Зустрiлися ми в пабi на Роз-стрит, це була iдея Бегбi. Тiльки гiвнюки, придурки й туристи ногою ступають на Роз-стрит[90 - Rose Street – вiдома з кiнця XVIII столiття вузька торгова вулиця з великою кiлькiстю пабiв i барiв.]. У мене з Хейзел були дивнi стосунки. Ми зустрiчалися з нею вряди-годи впродовж рокiв чотирьох. Мiж нами певне розумiння: коли йа вживаю, вона просто зника. Причина, чому Хейзел мене не кида зовсiм, у тiм, що вона така ж забембана, як йа, але замiсть спробувати дати собi раду, вона це заперечуе. Пiдставою для цього в неi е не наркотики, а секс. Ми з Хейзел рiдко займаемося сексом. Це через те, шо йа зазвичай надто обдовбаний, щоб ще й ворушитися, та й однаково вона фригiдна. Люди кажуть, що такого явища, як фригiднi жiнки, не iснуе, е недолугi чоловiки. До якоiсь мiри це правда, i йа був би останнiм пиздюком пiд сонцем, аби похвалявся якимись великими досягненнями в цiй царинi – моя незмiрна торчкова колiя говорить сама за себе. Рiч у тiм, що Хейзел ще малим дiвчам трахнув ii батько. Вона розказала нам це якось, коли була пiд кайфом. З мене мало було тодi пуття, бо i йа був причмелений. Коли йа пiзнiше спробував повернути ii до тоi розмови, вона не повелася. Вiдтодi кожного разу виходила халепа. Наше сексуальне життя завше було халепою. Пiсля того як Хейзел роками мене вiдпихувала, вона дозволила менi нарештi ii впорати. Поки йа робив те, шо мусив, вона була вся напружена i, вчепившись пальцями в матрас, скреготала зубами. Зрештою, ми просто припинили. То було так, нiби трахаешся iз серферською дошкою. Жоднi у свiтi пестощi не могли розворушити Хейзел. Вона тiльки ще бiльш напружувалася, iй ставало ледь не фiзично погано. Колись, йа надiюся, вона знайде когось, хто зможе це для неi зробити. У всякiм разi, у нас iз Хейзел був дивний союз. Ми використовували одне одного в соцiальному сенсi – дiйсно, це единий спосiб то пояснити, – щоби створювати подобизну нормальностi. Це класне прикриття ii фригiдностi i моеi, спричиненоi наркотою, iмпотенцii. Моя ма й батько душею впадали за Хейзел, видячи в нiй потенцiйну невiстку. Екби ж то iм знаття. У всякiм разi йа подзвонив Хейзел, щоб запросити ii пiти з нами на ту гулянку – двое чмирикiв разом. Бегар вже був пiддатим, коли ми прийшли. Вбраний у костюм, вiн мав стрьомний i загрозливий вигляд, як то бува з любителями бочкового пива, сине чорнило витiкало йому з-пiд манжетiв i комiра на шию й руки. Йа був певен, що ображенi прикритiстю тату Бегаря самi вилазять на свiтло. – Бля, нарештi, Рентабельний! – горлае вiн. Доречнiсть нiколи не була сильною стороною цього пиздюка. – Все ’аразд, лялечко? – звертаеться вiн до Хейз. – Заiбись виглядаеш. Бачиш оцього пиздюка? – показуе вiн на мене. – Стильний, – каже вiн загадково. А потiм уточнюе: – Марне чмо, але воно мае стиль. Чоловiк мае розум. Мае клас. Вiн майже такий же, як сам я. Бегбi завше проектував на своiх друзiв уявнi чесноти, а потiм безсоромно присвоював iх собi. Хейзел i Джун, якi насправдi були ледь знайомi, мудро завели розмову мiж собою, скинувши на мене Бегаря, нашого генерала Франко. Йа вшупив, що вже довгенько не пив з Бегбi сам, без iнших друзiв, якi раз у раз помагають звести дух. Самому було напружно. Щоб привернути мою увагу, Бегбi засаджуе менi лiктем по ребрах з такою силою, що, коли б це не мiж двома приятелями, воно тлумачилося б як напад. А потiм вiн почина розказувати нам за якийсь безпричинно жорстокий фiльм, що вiн його дивився по вiдео. Бегар уперто в натурi розiгруе всю ту херню, демонструючи удари карате, удушення, пiдрiзи i таке всяке на менi. Його переказ цього фiльму тривае вдвiчi довше за саме кiно. Завтра в мене буде кiлька синцiв, а йа ще навiть не налиганий. Ми п’емо в барi на балконi й нашу увагу привертае зграя якихось притиркiв, що входять до переповненого паба внизу. Завалюють такi з себе нахабнi, горластi, загрозливi. Ненавиджу таких пиздюкiв. Пиздюкiв, як Бегбi. Пиздюкiв, що радi лупити бейсбольними киями кожного iнакшого чмошника: пакистанця, гомiка та кого завгодно. Йобанi лузери в краiнi лузерiв. Не годиться винуватити англiйцiв за те, що нас колонiзували. Йа не маю ненавистi до англiйцiв. Вони просто придурки. Нас зробили своею колонiею придурки. Ми навiть не вибрали собi достойноi, яскравоi, здоровоi культури, яка б нас колонiзувала. Нi. Нами правлять нiкчемнi гiвноiди. І хто ми пiсля цього? Наймерзеннiшi, бля, з мiзерних. Найвбогiше, сервiльне, жалюгiдне, нiкчемне смiття, яке коли-небудь було висране у цей свiт. Йа не маю ненавистi до англiйцiв. Вони просто пораються з тим лайном, яке отримали. Йа ненавиджу шотландцiв. Бегбi провадить далi за Джулi Матiсон, за якою вiн був колись упадав. Джулi завше його не терпiла. Менi реально подобалася Джулi, можливо, саме через це. Вона реально була класна чiчка. В неi був ВІЛ, коли вона народила дитину, але дитина вийшла чистою, дяка чортам. Джулi з ii дитинчам доправили зi шпиталю додому в машинi швидкоi в супроводi двох санiтарiв ледь не в протирадiацiйних скафандрах – шоломи i всяке таке. То було ще у 1985-му. І справило передбачуваний ефект. Це побачили сусiди, очманiли й пiдпалили iй дiм, щоб викурити геть. Щойно на тебе прилiпили ярлик ВІЛ, ти кiнчений. Особливо, коли ти дiвка – як картинка. Цькування йшло за цькуванням. Зрештою, в неi стався нервовий зрив i з ii пошкодженою iмунною системою вона стала легкою здобиччю для прогресуючого СНІДу. Джулi померла минулого Рiздва. Йа на похорон не потрапив. Йа лежав у власному блювотиннi на матрасi на хатi в Мотики, не годен, нахер, i поворухнутись. Такий сором: ми ж бо з Джулi були добрими друзями. Ми нiколи не трахалися, нiчого такого. Ми обое вважали, що це забагато змiнить, як то бува, коли дружать чоловiк i жiнка. Загалом, секс призводить до справжнiх стосункiв, або припиняе тi, що були. Пiсля сексу сунеш вперед або назад, а от пiдтримувати статус-кво важко. Джулi реально мала дуже гарний вигляд, коли почала ширятись. З бiльшiстю дiвчат бува так. Здаеться, нiби це виявляе в них найкраще. Завжди здаеться, що це щось даруе, поки воно не почина забирати, з лихвою. Епiтафiя Джулi вiд Бегбi така: – Змарнувала, бля, таку добру пуцьку. Йа придушую бажання сказати, що добре було б змарнувати на те’ срiбну кулю. Йа намагаюся не виказувати злостi: це не дасть нiчого, крiм вибуху лайки на мене. Йа спускаюся вниз, щоби взяти ще пiйла. Тi притирки товчуться бiля шинкваса, штовхаючи одне одного i кожного-лiпшого штимпа. Сервiс кошмарний. І тут один помережаний слiдами шрамiв i тушшю зухвалько, всерединi котрого, я пiдозрюю, ховаеться звичайний пиздюк, репетуе засмиканим барменам: – ДВІЙНУ ВОДОЧКУ З КОЛОЮ! СЛУХАЙ СЮДИ, БЛЯ, ПИЗДЮК, ДВІЙНУ ВОДОЧКУ З КОЛОЮ! Йа вдивляюсь у пляшки вiскi на полицях, зо всiх сил намагаючись не стрiнутись поглядом iз цим чортом. Та воно так, наче очi моi живуть своiм власним життям, самовiльно косячись вбiк. Лице в мене червонiе й горить, наче чека кулака або пляшки. Це гнилi пиздюки, геть прибацанi найвищоi мiри, нахер. Йа несу наше пiйло – спершу чарки для жiнок, потiм пiнти. Й отут воно вiдбуваеться. Йа тiки лиш встигаю поставити пiнту «Експорту» перед Бегбi. Вiн, курва, жлуктить все одним нев’iбенним ковтком, а потiм недбалим помахом кида порожнiй кухиль собi за спину – з балкона. Це той iхнiй звичайний барилкуватий, гранчастий кухиль з ручкою, i йа краем ока бачу, як вiн летить, перекидаючись у повiтрi. Йа дивлюсь на Бегбi, вiн усмiхаеться, натомiсть Хейзел i Джун розгубленi, на iх лицях вiдбиваеться моя власна паралiзуюча тривога. Кухиль пада на голову одному з тих пацанчикiв, розбиваючи ii в кров, i той валиться на колiна. Його друзi прибирають бойовi пози, один з них кидаеться до сусiднього столу й молотить там якогось безвинного пиздюка. Інший хапа горопаху, що нiс собi тацю з пивом. Бегбi вже на ногах i мчить униз сходами. Вiн уже посеред зали. – БЛЯ! ХЛОПА ВЦІЛИЛИ КУХЛЬОМ! ЖОДЕН ПИЗДЮК НЕ ВИЙДЕ ЗВІДСИ НАХЕР, ПОКИ ЙА НЕ ЗНАЙДУ, ХТО МЕТНУВ ТОГО КУХЛЯ! Вiн гавкае накази безвинним парочкам, викрикуе розпорядження барнiй обслузi. Рiч у тiм, що й тi притирочнi пиздюки купляються на це. – ’се ’аразд, братане. Ми розберемось! – каже «Двiйну водочку з колою». Менi не чуть, шо вiдповiда Бегбi, але, схоже, на «Двiйну водочку» те справля враження. Потiм наш Бегар пiдходить до бармена: – ТИ! ДЗВОНИ ТИМ ЙОБАНИМ ПОЛІЦАЯМ! – НЄ! НЄ! НЕ ТРЕ’ ПОЛІЦІЇ, – кричить один з тих притирочних психопатiв. М’ать, в нього строкiв завдовжки з людську руку. Горопашний пиздюк за шинквасом пересрав, не зна, шо йому робити. Бегбi стоiть прямо, жили на шиi напруженi. Вiн обмiта поглядом бар, скида очима на балкон. – ХТОСЬ ШО-НЕБУДЬ БАЧИВ? ВИ, ПИЗДЮКИ, ШО-НЕБУДЬ БАЧИЛИ? – кричить вiн зграйцi якихось парубкiв, пиздюкiв типу зi школи Торговоi компанii у Марiфiлдi[91 - Merchant Company of Edinburgh – засноване у 1681 роцi купецьке товариство, яке зокрема утримуе власним коштом кiлька дитсадкiв та елiтних коледжiв i шкiл.Murrayfield – комфортабельний район на заходi Единбурга.], котрi вже ледь не всираються. – Нi… – мекае один з них. Йа спускаюсь униз, наказуючи Хейзел i Джун нiзащо не полишати балкона. Бегбi, мов ’кийсь той навiжений детектив «Хто це зробив?» з Агати Крiстi, пристрасно допитуе кожного пиздюка. Вiн переграе – це так очевидно. Внизу йа притискаю сраного барного рушника до розваленоi голови того притирка, намагаючись вгамувати кров. Цей пиздюк щось гарчить нам i йа не второпаю, чи то вiн виказуе вдячнiсть, чи готовий розтоптати менi яйця, але йа й далi роблю свое. Один жирний пиздюк з гурту цих психiв пiдходе до гурту iнших хлопцiв бiля шинкваса i б’е одного з них головою. Весь паб пiдхоплюеться. Дiвки верещать, хлопцi кидають погрози, штовхають одне одного й обмiнюються ударами, повiтря заповнюеться звуками битого скла. Бiла сорочка цього хлопа просякнута кров’ю, а йа вже пробиваюся крiзь чиiсь тiла назад, в бiк сходiв на балкон до Хейз i Джун. ’кийсь пиздюк заряджа менi в голову збоку. Йа помiтив це краем ока i вчасно вiдсахнувся, тож не отримав зо всiеi сили удару. Йа обертаюсь, а цей недоумок гарка: – Нумо, давай, ракло. Нумо, давай. – Вiд’iбись нахер, – кажу йа, трусячи головою. Цей мудак готовий напасти, але його друг хапа його за руку, це вже добре, бо йа не здобич для нього. Цей пиздюк троха занадто здоровий – типу, мiг би бити когось рiвного собi за вагою. – Облиш, нахер, Малкi? Не сiпайся, бля, до цього хлопця, – каже його друган. Йа красиво валю собi далi. Хейз i Джун iдуть з нами донизу сходами. Мiй нападник, Малкi, вже тузуе ’когось iншого пиздюка. Серед зали вiдкрилася прогалина, i йа правую крiзь неi Хейз i Джун до дверей. – Зважай на дiвчат, друже, – гукаю йа двом хлопам, якi ось-ось зчепляться, i один ховаеться за другого, дозволяючи нам прослизнути повз. На Роз-стрит, просто на верандi бару, Бегбi разом з тим iншим пиздюком, це той, шо «Двiйну водочку», мiсять чоботами одного невдаху. – ФРЕЕЕНКУ! – видае Джун нестямний крик. Хейзел вiдлипа вiд мене, тягнучи мене за руку. – ХОДІМОО! ФРАНКО! – кричу йа, хапаючи його за руку. Вiн гальмуе, щоб оглянути власну роботу, але змахуе мою руку. Вiн озираеться на нас i ледь не хвилину менi здаеться, шо зара’ вiн почне дубасити нас. Це так, нiби вiн нас не баче, не впiзнае нас. Потiм йому розвиднюеться: – Рентсе! Хай жоден пиздюк не залупаеться, нахер, на Молоду лiфську команду[92 - Young Leith Team – вiдома з 1970-х вулична банда.]. Вони мусять це запам’ятати, Рентсе. Вони, бля, мусять це запам’ятати. – Поздоровляю, друже, – каже «Двiйну водочку», поплiчник Франко в цiй кривавiй бiйнi. Франко йому всмiхаеться i копае цього пиздюка по яйцях. Йа так i знав. – Йа тобi дам «поздоровляю», пиздюк, – зневажливо пирхае Френк i лупить «Двiйну водочку» в лице, збиваючи його з нiг. З рота парубка кулею вилiта бiлий зуб i приземляеться за кiлька футiв вiд вимощеноi плиткою веранди. – Френку! Що ти робиш?! – скрикуе Джун. Ми тягнем нашого пиздюка геть по вулицi, а повiтря вже крають полiцейськi сирени. – Цей пиздюк, цей пиздюк й отi його йобанi друзi – це тi пиздюки, шо пiдрiзали нахер мого братуху, – обурено галасуе вiн. Вигляд у Джун, як у побитоi. Це суте лайно. Бегарового брата Джо пiдрiзали в бiйцi в якiмсь пабi у Нiддрi[93 - Niddrie – пiвденно-схiдне передмiстя Единбурга.] багато рокiв тому. І бiйку ту вiн сам завiв, i поранений вiн був не так страшно. У всякiм разi, Бегбi з Джо терпiти одне одного не могли. Й однаково той випадок забезпечував Бегбi фальшивим моральним запалом, якого вiн потребував для виправдання своiх перiодичних, збурених п’яною люттю вiйн проти мiсцевого населення. Одного дня вiн таки свое отримае. Це без сумнiву. Йа тiки не хо’ бути поряд, коли це трапиться. Ми з Хейзел тягнемось позаду Франко i Джун. Хейзел хотiла пiти геть. – З ним щось не те. Ти бачив голову того хлопця? Давай пiдемо звiдси. Йа пiймав себе на тому, що брешу iй, аби виправдати поведiнку Бегбi. Бля, як гидко. Йа просто не мiг iнак вгамувати ii обурення i породжену ним пересварку. Брехати було легко, бо щодо Бегбi в нашiм колi це для всiх звична рiч. Уся та мiфологiя Бегбi цiлком створена з нашоi брехнi одне одному й самим собi. Бегбi, як i ми, вiрив у все це лайно. Ми зiграли велику роль в тiм, що Бегбi став таким, яким вiн е. Мiф: Бегбi мае чудове почуття гумору. Реальнiсть: почуття гумору в Бегбi активуеться винятково при невдачах, втратах i слабкостях iнших, зазвичай його друзiв. Мiф: Бегбi – «крутий мен». Реальнiсть: особисто йа не оцiнював би Бегбi надто високо в бiйцi, тобто без його набору з викидних ножiв, бевзьбольних киiв, кастетiв, пивних кухлiв, загострених в’язальних шпиць i такого iншого. Самому менi й бiльшостi пиздюкiв сцикотно перевiряти цю теорiю, але маю таке враження. Томмi якось був показав нам деяку слабину Бегбi у бiйцi. Завдав йому чосу – отакий-от Тем. Зважайте, Томмi – доволi здоровий пиздюк, та Бегбi, нiде правди дiти, виглядав кращим з них двох. Мiф: друзi Бегбi люблять його. Реальнiсть: вони його бояться. Мiф: Бегбi нiколи не прокине свого друга. Реальнiсть: загалом вони здорово обачнi, аби перевiряти таке припущення, але в тих рiдкiсних випадках, коли хтось це робив, той успiшно його спростовував. Мiф: Бегбi тягне мазу за своiх друзiв. Реальнiсть: Бегбi на шмаття рве дрiбних пиздюкiв, якi наштовхнуться на тебе або випадково плеснуть на те’ пивом з кухля. Психопати ж, якi тероризують друзiв Бегбi, зазвичай роблять це безборонно, оскiльки вони виявляються ближчими його друзями, нiж тi лохи, з якими вiн тусуеться. Вiн iх усiх зна з виправноi школи, з тюрми, з тих випадкових взаемин, що пов’язують цих уiбанських масонiв. Як там не е, та цi мiфи дають нам основу для того, щоб врятувати цей вечiр. – Слухай-но, Хейзел. Йа розумiю Френкову лють. Це все тому, шо тi пацани загнали йо’ брата Джо в реанiмацiю. А вони з братом сильно близькi. Бегбi, вiн як наркота, як залежнiсть. В мiй перший день у початковiй школi вчитель нам каже: – Ти сидiтимеш з Френсiсом Бегбi. Та сама iсторiя i в старших класах. Йа добре вчився в школi, тiльки аби попасти в нормальний клас, аби лиш вiдiрватись вiд Бегбi. Коли Бегбi вигнали з нашоi i по дорозi в Полмонт[94 - Polmont – найбiльший у Шотландii виправний заклад для правопорушникiв вiком 16–21 рiк.] перевели до iншоi школи, мое навчання занепало i мене знову перевели до потоку тих, що не здаватимуть на атестат. Зате не було бiльше Бегбi. Потiм, коли йа був учнем тесляра в одного забудовника в Горгi[95 - Gorgie – колись промисловий, тепер житловий район у захiднiй частинi Единбурга.], йа одночасно, щоб отримати нацiональний сертифiкат зi столярноi справи, ходив до Телфорд-коледжу[96 - Telford College – заснований у 1968 роцi заклад професiйноi освiти, названий iменем видатного шотландського iнженера-архiтектора, зокрема автора конструкцii дорiг сучасного типу, Томаса Телфорда (1757–1834).]. І от сиджу йа в тамтiм кафетерii, пораю смажену картоплю, коли туди заходить не хто iнший, як цей пиздюк Бегбi, ще й з парочкою таких само психiв. Вони ходили на той спецкурс з металообробки для проблемних пiдлiткiв. На тiм курсi, схоже, вони тiльки того й вчилися, як самим собi виготовляти гостру металеву зброю, а не купувати ii в армiйських i флотських крамницях. Коли йа кинув роботу i вступив до коледжу, щоб отримати повноцiнний атестат, а потiм до Абердинського унiверситету[97 - Заснований 1495 року унiверситет у старовинному мiстi Абердинi за 205 кiлометрiв вiд Единбурга.], йа був майже певен, що побачу Бегбi на балi першокурсникiв, як вiн збива на лайно якогось чотириокого лоха з порядноi родини, котрий, як йому здалося, на нього витрiщався. Вiн реально пиздюк найпершоi гiльдii. Жодних сумнiвiв щодо цього. Найбiльша проблема та, шо вiн друг i все такого. Шо тут поробиш? Ми пришвидшуемо ходу по дорозi, наздоганяючи iх. Квартет забембаних невдах. Зневiра Йа згадав цього пиздюка. Блябуду, точно згадав. Йа був думав, шо вiн такий крутий пиздюк, ще тодi в Крегiвцi, шупиш? Вiн усюди шоркався з Кевом Стронеком i тiею ватагою. Довбанi притирки. Не зрозумiй нас хибно: бля, йа думаю, цей пиздюк безпечний. Але зара’ пригадую: одного разу якiсь хлопцi питаються в цього пиздюка, звiдки вiн приiхав. Один хлоп каже: – Джейкi (таке iм’я мав той пиздюк), ти, бля, з Грентину чи з Ройстину?[98 - Granton, Royston – пiвнiчнi райони Единбурга.] А той пиздюк йому: – Грентин – це Ройстин. Ройстин – це Грентин. Пiсля цього той мудак упав у моiх очах, шупиш? Правда, то було давно, ше в тiй сранiй школi, шупиш? Херзна-коли. І от недавно сиджу йа у «Волонтерi»[99 - «Volley» («Volunteer Arms») – колишнiй брудний паб на Лiфськiй Погулянцi, який тепер переобладнано на дорогий вiскi-бар.] з Томмi й Друзом, знаеш Реба, Другого Приза, еге ж? І от до паба входить цей пиздюк, цей пиздюк Джейкi, сраний недоумок з Крегiвки. І вiн ’бсолютно не впiзнае нас. Пригадую, скiки крабiв береговими каменюками ми на дрiбки розбили з цим пиздюком. Там, у тiй йобанiй гаванi, шупиш? І вiн ’бсолютно не взнае нас. Наче вiн споконвiку не знав нас… цей пиздюк. Коротше, його дружбан, такий рябий ракло, йде покласти грошi за кулi на столi. За пул тобто, шупиш? Йа йому кажу: – Цей пиздюк, бля, пiсля мене, – показуючи на того дзюбатого дрiбного недоумка. Цей дрiбний пиздюк записав на дошцi свое сране iм’я, але так i сiв там, типу: ну його нахер, нiби йа зовсiм нiчо’ не сказав. Йа, бля, вже був готовий до бiйки. Екби цi пиздюки полiзли, то без проблем, нахер. Як е кажу, ти мене знаеш, йа, бля, не того типу пиздюк, шо ходе й шука, де нарватися, ага, але тодi йа був той пиздюк, шо стоiть з бiльярдним кием в руцi, i той дзюбатий пиздюк залюбки мiг отримати його товстим кiнцем собi по рилу, ага. Звiсно, йа мав iз собою ножаку i все такого. А як iще, бля? Як йа казав, йа не шукаю, бля, собi неприемностей, але якщо ’кийсь ротатий пиздюк схоче завестись, йа, бля, готовий. Тож отой дрiбний рябко заплатив своi бабки i просто сидить там наливаеться, шупиш? Цей дзюбатий пиздюк просто сидить з видом «ну його нахер». Йа тримаю на оцi того крутого пиздюка, чи то принаймнi вiн був, бля, аж таким крутим колись, у школi, сам шупиш. І цей пиздюк жадного слова не мекне, трима свого рота на замку, ага; отакий пиздюк. Томмi нам каже: – Чу, Франко, цей чувак гоне? Ти ж знаеш Тема, вiн нiхера не боязкий, цей пиздюк. Тi уйобки його почули, ага, тi пиздюки, але знов-таки нiчо не кажуть, бля. Той дзьобатий пиздюк i той типу крутий пиздюк. А нас було ж два на два, бо ти знаеш Другого Приза – не зрозумiй нас хибно, йа поважаю цього пиздюка, але вiн геть нахер з котушок злiта, коли доходить до бiйки. Вiн уже нажлуктився на всю голову, заледве того йобаного кия трима. А йдеться, бля, за пiв на дванадцяту дня середи. Тож це був би чесний герць. Але тi пиздюки кажуть: та ну йо’ нахер. Йа й зблизька не ставив високо того сраного рябого пиздюка, але йа зневiрився нахер в тому крутому пиздюку, чи то типу «крутому пиздюку», ага. Нiякий вiн не крутий, точно. Йобаний серливий бздун, якшо правду сказати, шупиш? Велике розчарування для мене той пиздюк, мушу тобi сказати. Проблеми члена Це, бля, аж кумедно – шукати колiю. Вчора йа був змушений колотися в член, де проходить найвиднiша на моему тiлi вена. Йа не хо’, щоб це ставало звичним. Хай як там важко наразi це собi уявити, йа можу знайти й iншi застосування для цього органа, крiм як посцяти. Ото маеш, у дверi хтось дзвонить. Чорти забирай, бля. Той сучий потрух, сраний гiвноiд типу хазяiн – Бакстерiв син. Старий Бакстер, нехай Господь упокоiть його вбогу душу, нiколи реально не переймавсь квартплатою. Сенiльний старий йолоп. Коли б вiн не прийшов, йа був для цього старого пиздюка суто втiленням догiдливостi. Знiмав з ньо’ пiджак, усадовлював йо’, подавав бляшанку «Експорту». Ми балакали за коней, за склад команди «Гiбсiв» пiiсятих рокiв зi «славетною п’ятiркою» лiнii нападу – Смiт, Джонстон, Райлi, Торнбул i Ормонд. Йа нiц не знав нi за коней, нi за «Гiбсiв» у пiiсятих, та оскiльки вони були единими темами розмов старого Бакстера, йа став добре обiзнаним з обох цих питань. Потiм йа нишпорив по кишенях пiджака старого недоумка, троха пiдживляючись баблом. Вiн завше носив iз собою товстелезну пачку. Потiм йа або платив йому його ж баблом, або казав цьому бiдному недоумкуватому пиздюку, шо йа вже з ним розрахувавсь. Коли в нас траплявсь недохват, ми навiть було дзвонили цьому старому йолопу. Типу, коли тут зависали Мотика з Кумарним, ми йому казали, шо тече кран або вiкно розбите. Інодi ми навiть самi розбивали вiкно, як от коли Кумарний кинув крiзь ньо’ старий чорно-бiлий телiк i покликали прийти старого маразматичного пиздюка, щоб можна було йо’ поскубти. У кишенях цього пиздюка, бля, було цiле багатство. Дiйшло до того, шо йа боявсь йо’ не чистити, щоб йо’ раптом не пограбував ’кийсь гiвнюк. Тепер старий Бакстер вiдiйшов на ту велику гульку на небесах; старого заступив його син, цей виблядок, кумедний, як богадiльня. Пиздюк, який очiкуе платнi за цю нору. – Р Е Н Т! – кричить хтось крiзь щiлину для пошти. – Рентсе! Це не хазяiн. Це Томмi. Бля, що цього разу тре’ цьому пиздюку? – Зач’кай, Томмi. Вже йду. Йа колюсь собi у пуголовок уже другий день поспiль. Коли входить голка, це схоже на жахливий експеримент, що провадиться з якоюсь огидною морською змiею. Тiеi самоi митi стартуе лютий джаз. Прихiд не гаючи часу шарахае менi в чан. Йа вiдчуваю чарiвний кайф, потiм думаю, шо зара’ виригаю. Йа злегковажив, недооцiнивши чистiсть цього лайна, i троха забагато вколов цього разу. Йа роблю глибокий вдих й очунюю. Вiдчуття таке, наче тоненька цiвка повiтря вливаеться в мое тiло крiзь дiрку вiд кулi у мене в спинi. Це не передоз. Спокуха. Помпуймо дихавку далi. Потихеньку-помаленьку. Отак гарно. Йа хитляво здобуваюся на ноги i впускаю Томмi. Це вийшло не надто легко. В Томмi вигляд такий годний, шо аж образливо. Досi зберiгаеться засмага з Мальорки; вибiлене сонцем волосся коротко пострижене i зачесане з гелем назад. В однiм вусi золотi цвяшок i колечко; благодушнi небесно-синi очi. Нiде правди дiти, Томмi – доволi гарний пиздюк iз засмагою. Вона оприявнюе в нiм найкраще. Гарний, приязний, тямущий i досить вправний у вуличнiй бiйцi. Томмi мусив би збурювати до себе завидки, але якось вiн цього уника. Може тому, бо Томмi не мае в собi нi достатньо певностi, щоб усвiдомити власнi вартостi i скористатися з них по повнiй, анi марнославства, щоб задовбувати ними кожного-лiпшого пиздюка. – Розiйшовся з Лiззi, – каже вiн нам. Важко вирiшити, що наразi доречне – вiтання чи спiвчуття. Лiззi – трахалка екстраординарна, але лайлива, як моряк, i може каструвати одним тiльки поглядом. Йа думаю, Томмi досi намагаеться розiбратись зi своiми почуттями. Йа так здогадуюсь, бо вiн такий занурений у власнi думки, що не назвав мене прицуцуватим пиздюком за те, що йа на голцi, i навiть нiчо не зазначив щодо мого стану. Йа силуюсь виказувати увагу крiзь власну зацикленiсть на собi й героiнову апатiю. Зовнiшнiй свiт нiхера не значить для нас. – Смутно? – питаю йа. – Сам не знаю. Якщо чесно, найбiльш йа шкодуватиму за сексом. Це не те шо з абиким, шупиш? Томмi потрiбнi люди дужче, нiж бiльшостi з нас. Маю стiйкi спогади про Лiззi ще аж зi школи. Йа, Бегбi й Герi Мак-Вi лежимо поза бiговою дорiжкою, подалi вiд пташиних очей того виблядка, завуча Валленса, нациста вищоi мiри. Ми зайняли цю позицiю, щоб бачити, як пробiгатимуть дiвчатка у своiх шортах i блузках, аби запастися добротним матерiялом на дрочилово. Лiззi вирвалася вперед, але до фiнiшу прийшла другою пiсля дебелоi, цибатоi, прозваноi «Прокладкою» Мораг Гендерсон. Ми лежали на животах, впираючись лiктями, поклавши голови собi на долонi, i дивилися, як рветься вперед Лiззi з тим своiм виразом лютоi рiшучостi, характерним для всього, що вона робила. Для всього? Коли Томмi вiдiйде вiд своеi втрати, йа спитаю в нього за iхнiй секс. Зара’ не буду… хоча хочеться. Ну, значить, тодi йа чую таке важке дихання, озираюся i бачу, як Бегбi повiльно вихляе стегнами, зирить на дiвчаток й проваде: – Ця Лiззi Мак-Інтош… чисто мала кобила… iбать ii в сраку щодня тижнями… яка, бля, на нiй срака… якi, бля, цицьки… І потiм вiн валиться лицем у траву. Тодi йа ще не остерiгався Бегбi, як це тепер. У тi днi вiн не був важняком, просто звичайним суперником, а також троха бздiв мого братана Бiллi тодi. Якоюсь мiрою, а фактично великою мiрою, йа цинiчно жив, користуючись репутацiею Бiллi, оскiльки був потайним безхребетним слимаком. Хай як там було, а тодi йа перекинув Бегбi на спину, явивши його брудний вiд землi шишак, з якого скрапувала сперма. Цей пиздюк потай викопав своiм складаним ножиком ямку в м’якому морiжку i взявся iбати поле. Йа реготав, ледь не всцявся. Бегбi також не вiдстав. Цей пиздюк був легшим у тi днi, до того як повiрив у себе i, треба сказати, в нашу пропаганду про нього як про безоглядну тварюку. – Ти брудний пиздюк, Франко, – каже Герi. Бегбi хова свого пуголовка, засмикуе зiпер, потiм хапа повну жменю землi зi спермою i втира все те в обличчя Герi. Йа мало не кiнчаюсь, коли Герi скаженiе, пiдхоплюеться i копае носаком пiдошву кросiвки Бегбi. А потiм, обурений, тiка геть, матусин синочок. Коли йа зара’ за це думаю, воно виходить iсторiею про Бегбi, а не про Лiззi, хоча саме ii вiдважна борня проти Прокладки призвела до цього. Як там не було, а коли Томмi пару рокiв тому заклеiв Лiззi, бiльшiсть пиздюкiв подумали: «От щасливе ледащо». Навiть Кумарний нiколи не трахав Лiззi. Дивовижно, Томмi досi нiчо не сказав за гриця. Навiть при тiм, що по всiй хатi лежать моi машини, i вiн, либонь, бачить, шо йа доволi вбомблений. Зазвичай у таких обставинах Томмi е поганенькою пародiею на стару панi, мою матусю: «Ти вбиваеш себе, зупинися, ти ж можеш жити без цiеi гидоти», – i всяке таке iнше лайно. Зараз вiн каже: – Що ця штука дае тобi, Марку? В його голосi справдiшня цiкавiсть. Йа знизую плечима. Йа не хо’ за це говорити. Пиздюки з науковими ступенями й дипломами Королiвського единбурзького та Мiського[100 - Royal Edinburgh Hospital – заснований у 1813 роцi психiатричний шпиталь.City Fever Hospital – заснований у 1871 роцi iнфекцiйний шпиталь.] отримують грошi за те, що пережовують все те лайно на сеансах з нами. З тим кiнчено i забуто нахер. Але Томмi наполяга. – Розкажи нам, Марку. Йа хочу знати. Але знову ж таки, коли за це подумати, то, мо’, друзi, що пiдтримували тебе в удачах i в халепах – частiше, бля, в халепах, – заслуговують принаймнi на спробу пояснення, якшо вже консультанти (розумiй: полiцаi) цим живилися. Мене потягло у просторiкування. Йа почувавсь на диво гарно – спокiйним i чистим, говорячи за це: Конец ознакомительного фрагмента. notes Виноски 1 «Ritz» – бренд крекерiв, у коробках з якими трапляються п’ятдесятипенсовi купони. (Тут i далi прим. перекл.) 2 Foot of the Walk – назва перехрестя, вiд якого вгору йде одна з найдовших вулиць Единбурга Лiфська Погулянка (Leith Walk). Leith – приморський район мiста бiля гирла однойменноi рiчки. 3 Заснований у 1947 роцi Единбурзький мiжнародний фестиваль е найбiльшою культурно-мистецькою подiею у свiтi; вiдбуваеться щороку в серпнi i включае безлiч iмпрез та акцiй, центральною з яких е театральний фестиваль, що зветься «The Fringe». 4 Tollcross – транспортна розв’язка i район на пiвденному заходi Единбурга. 5 Swan – лебiдь (англ.). 6 Sighthill, Wester Hails – захiднi передмiстя Единбурга, де розташовано унiверситетськi кампуси. 7 Muirhouse – житловий район на пiвночi Единбурга. 8 «Porty Thistle» – дитяча футбольна команда, що колись iснувала у Портобело, схiдному, приморському районi Единбурга; thistle (будяк) – нацiональна квiтка Шотландii. 9 Elvis Costello (нар. 1954) – гiтарист, спiвак, композитор, який розпочинав як панк-рокер, але згодом вирiс у авторитетного майстра рiзноманiтних музичних жанрiв. 10 Реймi мае на увазi Монумент Ватерлоо – 45-метрову стелу поставлену на кордонi Шотландii з Англiею у 1824 роцi, а також те, що справжне прiзвище в iрландця за походженням Елвiса Костело шотландське – MacManus, хоча народився музикант у Лондонi й асоцiюе себе з англiйською («пiвденною», на погляд шотландцiв) культурою. 11 «Heroin» – 13-хвилинна пiсня з концертного альбому «Rock n Roll Animal» (1974) колишнього гiтариста-вокалiста нью-йоркського гурту «The Velvet Underground» Лу Рiда (1942–2013); перша, 7-хвилинна, версiя цiеi пiснi маеться на дебютному альбомi гурту «The Velvet Underground & Nico» (1967). 12 John Cale (нар. 1942) – валлiйський мультиiнструменталiст i композитор, спiвзасновник «The Velvet Underground». 13 Five-a-side – популярний рiзновид футбольноi гри п’ять на п’ять, коли кожна команда мае воротаря i чотирьох польових гравцiв. Meadowbank – багатоцiльовий стадiон в однойменному передмiстi Единбурга. 14 Inch – пiвденне передмiстя Единбурга. 15 Leith Links – парк площею 18,5 га в районi Лiф. 16 Montgomery Street – вулиця житловоi забудови на пiвнiчний схiд вiд центра мiста. 17 Newkirkgate – торговельний центр у Лiфi. 18 «Heinz» – заснована 1869 року американська харчова компанiя. 19 Проносне, засiб для нормалiзацii роботи шлунка. 20 «Rinstead» – льодяники для загоення подразнень i виразок у ротовiй порожнинi. 21 «Lucozade» – енергетичний напiй, який випускаеться в Британii з 1927 року. 22 «Viz» – британський журнал комiксiв, що випускаеться з 1979 року. «The Punter» – шотландський футбольний журнал, що виходив у 1989–1991 роках. 23 «Walkman» – портативний касетний плеер, який з 1979 року випускала компанiя «Sony». 24 «Golden Years» – пiсня з альбому «Station to Station» (1976) англiйського спiвака, композитора, актора Девiда Бовi (1947–2016). 25 Bootleg – неофiцiйний (незаконний) запис концерту артиста, який з’являеться на ринку без його вiдома. 26 Windsors – правляча королiвська династiя Великоi Британii; Saughton, Bar L, Perth, Peterhead – вiдомi в Шотландii пенiтенцiарнi заклади суворого режиму, офiцiйнi назви яких мають традицiйне означення «В’язниця Їi Величностi…». 27 Charles Bronson (1921–2003) – американський кiноактор, уславлений ролями крутих героiв. Michael J. Fox (нар. 1961) – канадсько-американський актор, найбiльш вiдомий головною роллю в кiнотрилогii «Назад у майбутне» (1985–1990). 28 На момент дii роману король рок-н-ролу Елвiс Преслi вже понад десять рокiв як помер. Teds (Teddy Boys) – британська молодiжна субкультура 1950-х, яка вiдродилася у 1970-х слiдом за новим сплеском популярностi музики рокабiлi. 29 HIBS – фанатська абревiатура заснованого в 1875 роцi iрландськими iмiгрантами в Шотландii професiйного футбольного клубу «Hibernian», який базуеться в Лiфi (Hibernia – давньоримська назва Ірландii). 30 Pilton – житловий масив схiднiше вiд М’юрхавса. 31 Pinball machine – гральний апарат, скриня пiд склом, у якiй треба спецiальними важелями ганяти кульки i, намагаючись якомога довше залишатися в грi, набирати собi очки. 32 The Bridges – тут iдеться про давно заставлений будiвлями старовинний Пiвденний мiст в Единбурзi, який разом iз сусiднiми печерами перетворився на вулицю популярних торгових i розважальних закладiв. 33 Sean Connery (нар. 1930) – шотландський кiноактор, зокрема виконавець ролi агента 007 у перших чотирьох фiльмах про Джеймса Бонда. 34 Royal Mile – популярний серед туристiв квартал у старовинному центрi Единбурга. 35 Гра слiв через алюзiю на прiзвище знаменитого англiйського аранжувальника i диригента Annunzio Mantovani (1905–1980), чий оркестр мае винятково солодкаве, сентиментальне звучання. 36 П’еса нiмецького драматурга Бертольда Брехта (1898–1956), далi також йдеться про його знанi у свiтi твори. 37 Шон Коннерi народився в Единбурзi й пiдлiтком працював у мiсцевому споживчому кооперативi, доставляючи кiнним возом молоко замовникам. 38 «Deacon Brodie» – вiдома таверна в кварталi Королiвська Миля, названа iм’ям декана (очiльника) гiльдii меблярiв Единбурга у XVIII столiттi, який одночасно був ватажком банди грабiжникiв. 39 «Серце Середнього Лотiану» («Heart of Midlothian») – футбольний клуб Шотландськоi прем’ер-лiги, який базуеться в Горгi, захiдному районi Единбурга, i з 1874 року мае емблему у формi серця. 40 Назва роздiлу запозичена з титульноi пiснi альбому Лу Рiда «Growing Up in Public» (1980), у якiй лейтмотивом лунае фраза «Ти дорослiшаеш на людях зi спущеними трусиками». 41 «New Musical Express» – найпопулярнiший у Великiй Британii музичний тижневик, який випускаеться з 1952 року. 42 У шотландськiй говiрцi Boab е зменшувальною видозмiною iменi Роберт, а на слензi – одною з назв пенiса. 43 «PG Tips» – бренд чаю, який випускаеться в Британii з 1930 року. 44 Bonnyrigg – мiсто в iсторичному районi Середнiй Лотiан, за 13 кiлометрiв на пiвденний схiд вiд центра Единбурга. 45 «Calton Studios» – колишня телестудiя, перетворена на клуб альтернативноi рок-музики. 46 Aviemore – курортне мiстечко в Гайлендсi, верховинному районi Шотландii. 47 «Generation Game» – iгрове телешоу Бi-бi-сi, в якому змагаються чотири команди, в кожнiй по два гравцi з однiеi родини, але рiзних поколiнь. Bruce Forsyth (нар. 1928) – популярний модератор багатьох телепередач розважального характеру. 48 «Wet Wet Wet» – заснований 1982 року шотландський поп-гурт iз багатьма свiтовими хiтами. Marti Pellow (нар. 1965) – солiст гурту. 49 У Шотландii обов’язковим е вiдвiдування школи до досягнення учнем 16 рокiв, коли для отримання загального свiдоцтва про середню освiту треба здати iспити з кiлькох обов’язкових дисциплiн, а також за бажанням з деяких за власним вибором; можна також пiти зi школи, здавши не всi iспити або й жодного; або продовжити навчання далi i здавати iспити, якi дають право на вступ до унiверситету. 50 Henry «Harry» Lauder (1870–1950) – шотландський актор-комiк i спiвак, який став зiркою, коли у 1905 роцi написав i видав на платiвцi пiсню «Кохав я дiвчиноньку» («I Loved a Lassie»). 51 «McEwan’s Export» – мiцний шотландський ель, який варить заснована 1869 року единбурзька броварня «Caledonian Brewery». 52 Jambos – одне з прiзвиськ футбольноi команди «Серце Середнього Лотiану». 53 Kentish Town – район на пiвнiчному заходi Лондона з найбiльшою кiлькiстю мешканцiв iрландського i шотландського походження, порiвняно з середньою в мiстi. 54 «Doc Martens» – зручнi черевики на пружнiй пiдошвi, з високими шкiряними халявами, створенi у 1945 роцi нiмецьким лiкарем Клаусом Мартенсом, з 1960 року випускаються в Британii; популярнi як робоче взуття, а також серед молодiжних субкультур. 55 «Bell’s» – шотландське вiскi, найпопулярнiше у Британii, випускаеться з 1851 року. 56 Edinburgh Waverley – головний вокзал столицi Шотландii. 57 «The Tron» – паб в Единбурзi на Пiвденному мостi. 58 «We’re Off To Dublin in the Green» – вiдома з 1916 року бойова пiсня iрландських нацiоналiстiв, що закликае вступати до лав ІРА; тут – з перекрученими словами. 59 «The Wolfe Tones» – гурт, заснований 1963 року в Дублiнi, названий на честь лiдера iрландського повстання 1798 року Теобальда Вулфа Тона. 60 «Banna Strand» – повстанська пiсня про те, як англiйцi в 1916 роцi перехопили нiмецький корабель зi зброею для ІРА бiля пустельного пiщаного узбережжя Банна в Ірландii. 61 James Connolly (1868–1916) – лiдер республiканського й робiтничого рухiв в Ірландii, народився в Единбурзi, був схоплений пораненим i розстрiляний англiйцями в Дублiнi пiсля придушення ними Великоднього повстання 1916 року; пiсня про Коннолi, записана гуртом «Вулф Тони» у 1968, стала хiтом в Ірландii. 62 Hibby = Hibernian – iрландець (див. вище). 63 «The Boys of the Old Brigade» – пiсня про Великодне постання, написана пiд час вiйни Ірландii за незалежнiсть (1919–1921). 64 Хлопцi додають до староi пiснi слова про «бойове крило ІРА» (Provisional IRA) – засновану 1969 року пiдпiльну мiлiтаристську органiзацiю, яка аж до оголошеного нею в 1997 роцi «припинення вогню» вiдзначалася непримиреннiстю в боротьбi за цiлiснiсть Ірландii, зокрема влаштовуючи теракти на територii Великоi Британii. 65 Chingford – колишня сiльська парафiя, з кiнця ХІХ столiття мiський район у Схiдному Лондонi. 66 «The Proclaimers» («Провiсники») – единбурзький рок-гурт, що спiвае шотландською говiркою; «Sunshine on Leith» (1988) – лiрична титульна пiсня з iхнього другого альбому, яка стала гiмном футбольноi команди «Hibernian». 67 Fenian – назва заснованого у ХІХ столiттi Ірландського республiканського братства, вiдгалуження якого iснували в рiзних краiнах з iрландськоi дiаспорою; у сучаснiй Шотландii цей термiн вважають образливим стосовно осiб з проiрландськими настроями. 68 «Borussia M?nchengladbach» – нiмецька футбольна команда з мiста Менхенгладбах, назву якого Стiвi вимовляе неправильно – Мюнхенгладбах. 69 Dundee – четверте за кiлькiстю населення мiсто в Шотландii. 70 «Vim», «Ajax» – потужнi очиснi засоби для рiзних матерiалiв. 71 Народна назва будь-якого шотландського мiцного пива, яка походить з ХІХ столiття, коли велика бочка коштувала 80 шилiнгiв. 72 Британська «iмперська» пiнта = 568 мл. 73 George Heriot’s School – приватна школа, заснована 1628 року в Единбурзi Джорджем Херiотом, коронним ювелiром Анни Данськоi, дружини Якова VI, першого короля Великоi Британii з шотландськоi династii Стюартiв. 74 Державнi середнi школи в Единбургу: St. Augustine’s – заснована в 1969 роцi, католицька; Craigroyston – заснована в 1970 роцi, позаконфесiйна школа. 75 Coup de ma?tre (фр.) – майстерний удар. 76 Гуни – так зневажливо iншi шотландцi кличуть мешканцiв Глазго, а особливо гравцiв i фанатiв тамтешньоi футбольноi команди «Rangers». 77 Graeme Souness – гравець/тренер «Рейнджерiв» у 1986–1991, який вивiв команду в чемпiони i пiдвищив прибутки клубу. 78 «Barrowland» – танцювально-концертний зал у Глазго. 79 Iggy Pop (нар. 1947) – вiдомий своею агресивною сценiчною харизмою американський спiвак i композитор, лiдер гурту «The Stooges». 80 «The Accused» (1988) – американський фiльм в жанрi судовоi драми, де Джодi Фостер грае згвалтовану в барi жiнку, яку звинуватили в тому, що вона сама спровокувала наругу. 81 «Taxi Driver» (1976) – психологiчний трилер, у якому Джодi Фостер грае юну повiю. 82 «British Home Stores» – заснована 1928 року широка мережа унiвермагiв. 83 «Merrydown» – бренд англiйського сидру мiцнiстю до 8,2 %. 84 «Town and Country Club» – концертний зал на 2100 мiсць, який з 1993 року називаеться «The Forum». Old Smoke – одне з назвиськ Лондона. 85 «Hebs» – сленгова назва единбурзького пабу «Гебриди» («Hebrides»). 86 «Sammy Dow’s» – мережа пабiв, яка належала однойменнiй компанii з випуску вiскi. «Lynch’s» – найстарiший, заснований у ХVІІ столiттi, паб у Глазго. 87 «Saracen Head» – один з найстарiших пабiв. Gallowgate («Шлях на шибеницю») – вулиця в Глазго. 88 Morningside – старовинний район на пiвденному заходi Единбурга. 89 Pogo – танець, що народився наприкiнцi 1970-х у тiсних клубах разом з музичним стилем панк-рок – високi стрибки майже на одному мiсцi. 90 Rose Street – вiдома з кiнця XVIII столiття вузька торгова вулиця з великою кiлькiстю пабiв i барiв. 91 Merchant Company of Edinburgh – засноване у 1681 роцi купецьке товариство, яке зокрема утримуе власним коштом кiлька дитсадкiв та елiтних коледжiв i шкiл. Murrayfield – комфортабельний район на заходi Единбурга. 92 Young Leith Team – вiдома з 1970-х вулична банда. 93 Niddrie – пiвденно-схiдне передмiстя Единбурга. 94 Polmont – найбiльший у Шотландii виправний заклад для правопорушникiв вiком 16–21 рiк. 95 Gorgie – колись промисловий, тепер житловий район у захiднiй частинi Единбурга. 96 Telford College – заснований у 1968 роцi заклад професiйноi освiти, названий iменем видатного шотландського iнженера-архiтектора, зокрема автора конструкцii дорiг сучасного типу, Томаса Телфорда (1757–1834). 97 Заснований 1495 року унiверситет у старовинному мiстi Абердинi за 205 кiлометрiв вiд Единбурга. 98 Granton, Royston – пiвнiчнi райони Единбурга. 99 «Volley» («Volunteer Arms») – колишнiй брудний паб на Лiфськiй Погулянцi, який тепер переобладнано на дорогий вiскi-бар. 100 Royal Edinburgh Hospital – заснований у 1813 роцi психiатричний шпиталь. City Fever Hospital – заснований у 1871 роцi iнфекцiйний шпиталь. Текст предоставлен ООО «ИТ» Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию:https://tellnovel.com/ru/velsh_-rv-n/treynspott-n