Холодний Яр Юрiй Юрiйович Горлiс-Горський «Холодний Яр» – спогади вояка, якi читати легко, нiби пригодницький роман, i корисно, як багате на факти джерело про маловiдому сторiнку нашоi iсторii: повстанський рух пiд прапором Украiнськоi Народноi Республiки. Уперше пiсля 1961 року презентуеться автентичний текст. Крiм того, це перше академiчне видання, яке вiдображуе всi вiдомi прижиттевi версii вiд 1932 до 1938 року. Книжка доповнена статтями, у яких розглянуто спогади Горлiса-Горського як iсторичне джерело, а також наведено деякi зауваги щодо його бiографii, яку дослiджувати виявилося вкрай непросто. Юрiй Горлiс-Горський Холодний яр Портрет автора взято з видання «Холодного Яру» 1934 i 1935 рр. Вiд упорядника Це видання «Холодного Яру» Юрiя Горлiса-Горського – не перше i навiть не двадцяте. Поза тим воно унiкальне. Чим? Це перше пiсля 1961 року видання авторського, неперекрученого тексту. І взагалi перше академiчне видання, яке вiдображае всi вiдомi прижиттевi версii вiд 1932-го до 1938 року, вказуе на розходження мiж ними, позбавляе текст одрукiв, обережно осучаснюе правопис (передусiм пунктуацiю). Історiя цiеi книжки, яку тисячi украiнцiв давно вже знають i шанують, сповнена абсурду. Всi видання вiд 1967 року – тобто всi в незалежнiй Украiнi – подають рiзнi варiанти тексту, спотвореного пiсля смертi автора. Вiд 2014 року ми з донькою Горлiса-Горського Ларисою публiкували докази цього злочину проти книжки, однак перекрученi видання виходили собi далi – навiть державним коштом. З’явилися, на жаль, i так званi автентичнi видання, упорядники яких варiанту 1938 року в очi не бачили та не засмучуються тим, що перша частина в них мiстить багато помилок iз публiкацii 1967 року. Нарештi пiсля тривалих пошукiв менi пощастило знайти видавництво, яке поставилося до видання «Холодного Яру» вiдповiдально й патрiотично. Перспективи позову про захист права автора проти знущання над його текстом сумнiвнi – через вади вiтчизняного законодавства й системи судочинства, – хоча я й не втрачаю надii, що панi Лариса таки вiдновить справедливiсть. Тому лишаеться едине: друкувати академiчне видання й сподiватися на те, що перекрученi тексти з часом не знаходитимуть читача. Таке завдання змусило нас обмежитися публiкуванням першоi частини книжки. Другу частину автор видав окремо в 1937 i 1938 роках. На жаль, видання львiвського «Рекорду» 1938 року досi не знайдене – а воно, на наше переконання, мiстить виправлення порiвняно з попереднiм. Отже, академiчне видання обох частин сьогоднi здiйснити неможливо. Прошу всiх, хто знае, де може зберiгатися видання другоi частини 1938 року, повiдомити «Клуб сiмейного дозвiлля» або мене особисто. Докладно про iсторiю «Холодного Яру» вiд 1932 року до сьогоднi читачi дiзнаються зi статтi «“Холодний Яр” Юрiя Горлiса-Горського: археографiчний аналiз», яку додано до цiеi книжки. У чотирьох iнших статтях розглянуто спогади Юрiя Горлiса-Горського як iсторичне джерело, а також наведенi деякi зауваги щодо його бiографii, яку дослiджувати виявилося вкрай непросто. Щиро дякую всiм тим, без чиеi допомоги це видання було би неможливим (декого з них названо в примiтках до наукового коментаря). Холодний Яр – це одна з найяскравiших сторiнок визвольноi боротьби в Украiнi. Це живий приклад, як невеликi числом, але сильнi духом можуть успiшно боротися з незрiвнянно сильнiшим ворогом. На жаль, по цей бiк межi мало хто знае, що пiсля того, коли московська червона орда захопила Украiну, над Днiпром iснувала своерiдна «республiка», яка пiд украiнським нацiональним прапором провадила запеклу збройну боротьбу аж до 1922 року. То були села в околицях Холодного Яру на Чигиринщинi. Чигиринщина – це мiсцевiсть, в якiй все говорить про сумне й радiсне минуле Украiни. Тут, над Суботовим, стоiть «домовина Украiни» – церква Богдана… Над Чигирином – гора, на якiй стояв замок гетьмана Дорошенка… Тут вiками точилася завзята боротьба за волю й долю… Про це свiдчать сотнi високих могил-курганiв: «татарських», «лядських», «козацьких», якi з часом не загубили серед населення своiх назв, переказiв, овiяних легендами[1 - У всiх прижитт. вид. «легенда» уперемiж iз «легенда».] iмен козацьких ватажкiв, що склали в них своi голови. По лiсах i досi стоять «городки» та неприступнi манастирi[2 - У всiх прижитт. вид. «манастир», але «манастирський» уперемiж iз «монастирський».] -фортецi, за валами яких укривалося колись населення перед ворожою навалою. В часи новоi Руiни вони знову стали осередками збройноi боротьби, до якоi охоче було мiсцеве селянство, що не любило гнути шиi, серед якого не загинули ще без слiду войовничi традицii предкiв-козакiв, яке однаково любило i плуг, i рушницю. Цi села були в свiй час козацькими сторожами перед «Диким полем» – царством орди, що недалеко звiдси починалося. Природнi умови – великi лiси, гори, яри – робили iх вигiдними для оборони. Вони столiттями жили спiльним життям з недалеким Запорiжжям, до якого давали юнакiв, а вiд нього приймали старцiв i покалiчених. Розповсюдженi в селах прiзвища – Отаманенки, Отамасi, Осауленки, Хорунжi, Кошовi, Довбушi, Гармашi, Козаченки, Бунчуженки, Вернигори, Вернидуби, Запорiжцi, Залiзняки i цiлий ряд знаних з iсторii Козаччини прiзвищ – говорять самi за себе. Тут Хмельницький i Залiзняк збирали сили для боротьби. Коли на Украiну посунули вперше червонi москалi, населення тих сiл береться за зброю, якоi понаносило з царськоi армii, i починае з ними боротьбу. Ця боротьба не мала «соцiяльного» пiдложжя, як запевняють червонi окупанти. Чигиринський селянин був свiдомий того, що земля належить не графам Давидовим та Воронцовим-Дашковим, яким роздарували козацькi землi московськi царi, а йому, бо вона полита потом i кров’ю його i дiдiв. Вiдродження Украiнськоi держави було в його очах рiвнозначним з поверненням того подоптаного Москвою права, а тому вiн не захоплювався брехливими гаслами червоних москалiв про «землю i волю». Москаль – чи «бiлий», чи «червоний» – був для нього лише москаль, одвiчний ворог Украiни. І большевикiв, i денiкiнцiв там вiтали однаково: кулями. Повстанча боротьба в околицях Холодного Яру вiдрiзнялася вiд тiеi ж боротьби в iнших мiсцевостях органiзацiйним ладом та свiдомiстю цiлi – визволення Украiни – в широких масах. В iнших районах повстання спалахували переважно стихiйно, коли «товаришi» починали через мiру обдирати селян – тут селянин завжди готовий був вхопити зброю i йти назустрiч вороговi. Здавалося, вернулися давнi козацькi часи, коли кожний хлiбороб був озброений i завжди готовий до бою з татарами. Села були подiленi на сотнi, якi об’еднувалися в полк. Центром тiеi бойовоi органiзацii селянства був оспiваний Шевченком Холодний Яр, власне, iсторичний Мотрин манастир поблизу нього. Назва «Холодний Яр» перестала бути назвою лише одного iз численних ярiв, а стала назвою цiлоi мiсцевости,[3 - У всiх прижитт. вид. закiнчення «-стi» у непрямих вiдмiнках однини й називному вiдмiнку множини уперемiж iз «-сти».] всiеi бойовоi органiзацii. З бiгом подiй в Украiнi перестав вiн бути повстанчою органiзацiею чисто мiсцевого характеру. В лавах його боевикiв можна було зустрiнути полтавцiв, тавричан, херсонцiв, галичан, украiнцiв-козакiв з Кубанi та Дону. Одним iз перших ватажкiв Холодного Яру, що дався в тямки червоним i бiлим москалям у 1919 роцi i загинув там, залишивши по собi широку славу, був осаул Вiйська Кубанського Уварiв. Першим органiзатором i отаманом був двадцятип’ятилiтнiй селянський хлопець iз села Мельникiв Василь Чучупака. Холодний Яр кров’ю i загравами спалених ворогом сiл вписав блискучi сторiнки в iсторiю визвольноi боротьби. З самих Мельникiв загинуло в боротьбi понад триста чоловiк, крiм жертв пiзнiшого «умиротворення» ворогом пiсля перемоги. Лише одна родина Чучупакiв склала на жертвенник Батькiвщини життя п’ятьох синiв. Холодний Яр дав десятки вогненних прикладiв героiзму, якими не кожна нацiя може похвалитися. Все те мало знане за кордоном, бо холодноярцiв майже зовсiм нема на емiграцii. Вони погинули в боротьбi, в льохах ЧК, в тундрах Пiвночi, не зганьбивши свого прапору, на якому написали: «Воля Украiни – або смерть». Деякi совiтськi «украiнськi» поети та письменники, в тому числi i Хвильовий, поки ще був вiрним слугою Москви, брали Холодний Яр за тему для своiх творiв, у яких намагалися переконати читача, що то не була нацiональна боротьба, лише боротьба украiнських «куркулiв» проти «братнього» московського та украiнського «пролетарiяту»… ГПУ видало грубу книжку, в якiй висвiтлювало iсторичнi та «економiчнi» причини Холодноярщини i заходи та методи, якими вона була злiквiдована. Ця книжка стала пiдручником для чекiстiв, як боротися з «контрреволюцiею» в Украiнi. Ворог вивчае минуле, щоб мати досвiд на майбутне. Що маемо ми в нашiй iсторичнiй лiтературi про Холодний Яр? Як не лiчити iсторичних нарисiв полковника О. Доценка, в яких вiн згадуе про Холодний Яр, оскiльки то було зв’язане з партизанськими рейдами iнших повстанчих груп, то маемо п’есу Я. Водяного «Холодний Яр» та нарис полковника М. Середи в XII числi «Лiтопису Червоноi Калини» за 1931 рiк «Холодний Яр», який вiн написав iз слiв москаля, сотника Лiхарева. І Водяний, i Лiхарев, якi були випадково, короткий час, в Холодному Яру, витрачують всi своi «таланти» на те, щоб «удоводнити», якими-то «лицарями i вождями» були вони та якими «нездарами, дурнями i зрадниками» були тi, хто роками тримав у своiх руках провiд в боротьбi i склав у нiй свое життя. На мiй заклик у «ЛЧК», щоби живi холодноярцi давали матерiяли до iсторii Холодного Яру, вiдкликнувся лише один С. Полiкша, який був у Холодному Яру у 1919 роцi в той самий час, що i Лiхарев. Його спогад у «Лiт. Черв. Кал.» за травень 1933 року ствердив, що оповiдання Лiхарева на дев’яносто вiдсоткiв – нiсенiтницi. Вже по виходi другого видання I тому вiдкликнувся з Волинi холодноярець Пилип Постоленко – бурлацький товариш Андрiя Чорноти, а по виходi II тому одержав я лист iз Францii вiд холодноярського сотника Артема Калиниченка – мого[4 - У вид. 1938 р. «мого» уперемiж iз «мойого». Так само «свого» i «свойого».] близького приятеля з холодноярських часiв. Цей лист був для мене радiсною несподiванкою, бо Калиниченка, якого згадую пiд його тодiшнiм псевдонiмом – Галайда – в обох томах, я залiчив був до числа загинувших у боротьбi. Цей живий свiдок усiх описаних мною подiй, що уродився i вирiс у кiлькох кiлометрах вiд Холодного Яру, був кам’янським отаманом i сотником 3-i сотнi Холодноярськоi бригади, що був там довше вiд мене, е для мене тим бiльш важливим, що не бракуе голосiв, якi твердять, що епопея Холодного Яру – то моя видумка. Коли я ще готовив «Холодний Яр» до друку, то менi радили[5 - У вид. 1934 i 1935 рр. мiж «нiсенiтницi» й «менi радили» таке: «Однак, це не перешкодило полк. Середi у серпнi 1934 р. видрукувати iх ще й у паризькому «Украiнському Словi». З чистим сумлiнням можна сказати, що Холодноярщина в нашiй пресi i лiтературi не освiтлена майже зовсiм. Це примусило мене вiдкласти iншi теми i взятися за писання «Холодного Яру».] зробити це у формi iсторичноi монографii. Та для цього бракуе перш за все дат, якi позабувалися, а часом чоловiк просто не знав, який день був пiд час тiеi чи iншоi подii. Щоби зробити книжку цiкавiшою для широкого загалу, я убрав ii в форму, так би мовити, «повiстярську». Може, забагато в нiй вiдведено мiсця для моiх особистих переживань, але для тих, що самi чогось подiбного не переживали, може буде й цiкаво. Може, кому i придасться. Автор I Запорiзька група пiд час партизанського походу продерлася з боями через вiдступаючий денiкiнський та наступаючий большевицький фронти i перейшла з Херсонщини в Чигиринський повiт. Розлогий краевид голих степiв з рiдкими селами заступили великi лiси, мiж якими хутори i села попадалися частiше. Перейшли, здавалося, безконечний Чорний лiс. Чепурненькi бiлi хатки пiд соломою, оточенi садами, роблять приемне вражiння[6 - Так у всiх прижитт. вид.] пiсля великих, часто нiмецького типу, будiвель Херсонщини, коло яких рiдко побачиш сад. Змiнилася не тiльки мiсцевiсть, але й типи населення, одяг. Проходячi частини зустрiчають коло ворiт чорноокi кралi-молодички в корсетках, з коралями i срiбними дукачами на шиi. Мужчини одягненi здебiльш в домашнього сукна киреi. Типи клясично украiнськi. Мова подiбна до полтавськоi, таке ж зм’ягчення «л». Пiд час стоянки в одному селi селяни оповiдають про Холодний Яр. Неприступний Мотрин манастир серед лiсiв… Якiсь таемничi загороди, навiть електричнi! Важкi гармати, «якi стрiляють на сорок верстов!» Засiв там iз своiм вiйськом отаман Чучупака i нiкого не боiться – нi большевики, нi денiкiнцi нiчого не могли йому зробити… Наслухавшись, обмiнюемося поглядами. Звичайно, дядьки перебiльшують, але цiкаво побачити, що там за «сiч» така в Холодному Яру… Подiлюються думки, чи пiдемо на Холодний Яр, чи вiн залишиться нам збоку. На другий день з пiвсотнею кiнноти iду в авангардi 2-го Запорiзького (збiрного) полку. Їдемо в напрямку Холодного Яру. Поперед нас пiшли вже рiзними шляхами нашi частини. Зустрiчаю знайомого старшину з двома козаками, який iде з донесенням до «дiдуся» – отамана Омеляновича-Павленка.[7 - У вид. 1934 i 1935 рр. тут i далi: «Омельяновича-Павленка».] Оповiдае, що пiд одним селом iх зустрiла велика лава добре озброених селян з кулеметами, яка залягла на вигiднiй позицii, готова до бою. Вiн поiхав на переговори, вiд села теж виступила група. – Якоi армii? Чого i куди йдете через наше село? Знаючи настроi населення, старшина вiдповiв, що Запорiзька група украiнськоi армii. – Як же ви тут опинилися? Представники «противника» запитуюче глянули на одного iз своiх. Той виступив вперед: – Якi частини? Як звуть начальникiв? Тiльки кажiть правду, бо я сам дорошенкiвець. Пiсля того як цей старшина назвав йому частини i командирiв, особливо як сказав, що й його дорошенкiвський полковник Литвиненко з нерозлучними кiйком та люлькою веде позаду 2-й Запорiзький полк, дорошенкiвець радiсно усмiхнувся i звернувся до товаришiв: – Нашi. Отаман вiддав наказ здiймати лаву з позицii i пiслати зв’язки до сусiднiх сiл, щоб заспокоiлися, бо йдуть своi – украiнцi… Кiлометрiв через три зустрiчаю п’ять кiннотчикiв на мiцних невисоких степняках. Два в мiсцевих козацького крою чорних киреях, три в чорних довгих жупанах з грубого сукна, з-пiд яких видно широкi, теж чорнi, штани. На всiх баранячi шапки з чорними оксамитовими верхами. У кожного рушниця, шабля, револьвер. До сiдел притороченi ручнi гранати. Приймаю iх спочатку за наших «чорношличникiв». Пiд’iжджають спокiйно, видно, вже знають, з ким мають зустрiнутися. Зупиняю: – Якоi частини? – Гайдамацького полку Холодного Яру. – Багато у вас козакiв тепер? Глянули один на одного. Видно, не знають, чи вiдповiдати. – А хто його знае?! По домам[8 - У всiх прижитт. вид. «по» вжито то з давальним, то з мiсцевим вiдмiнком множини.] зараз усi… Однi бурлаки та частина кiнноти в манастирi, – вiдповiдае немолодий вже козак. – А штаб де у вас, в манастирi? Хитро усмiхаеться: – Поiдете, то побачите… як треба буде… – А ви ж куди це – в розвiдку? – Нi… Додому. Чого байдики бити, як нема з ким битися… Хто далекий, то вже мусить з черницями «душу спасати», а нам – як треба буде – осiдлав коня, та й за двi годинi в сотнi. Пiд’iжджаемо до села Матвiiвки. Перед селом, коло дороги, на високому мiсцi висока могила-курган. Злажу з коня i видираюся на неi. Наверху просторе заглиблення, оточене вiнком валу з виходом у бiк села. Немае сумнiву, це старий козацький дозорчий курган. Видно з нього далеко. З боку, звiдки йдемо, i праворуч виднiються лiси; лiворуч, в напрямку Чигирина, теж смуга лiсу, а посерединi гола рiвнина – широкий вихiд у степи. Думка мимоволi вертае до часiв, коли з цього кургану виглядала козацька сторожа «гостей» – татарських загонiв iз степу. При в’iздi в село зустрiчаемо групу селян з рушницями. Приязно здоровкаються з нами. В селi теж зустрiчаемо озброених. Видiляю квартирiерiв – треба розмiтити кватири[9 - Так у всiх прижитт. вид.] для полку. Питаю двох молодиць, де живе староста. – Немае у нас старости. – Ну, голова, чи «приседатель» [10 - Тут i далi написане росiйською мовою видiлено курсивом.]… Молодицi переглядаються i потискають плечима: – Нема нi голови, нi предсiдателя… – Ну а хто ж над вами в селi старший? – Отаман е! Козаки смiються. Веселий козак з числа квартирiерiв повернув конем i, нахилившися, жартiвливо[11 - У вид. 1934 р.: «жартiбливо».] обняв здорову, гарну молодицю: – Над такими козаками то й я поотаманував би… Та молодиця несподiвано вибила йому з стремена ногу i пiд загальний смiх перекинула з сiдла на другий бiк. Молодицi теж смiються: – Бач, бiсовоi вiри козак – на конi не всидить, а в отамани лiзе… Розпитую, як найти отамана, та ще по дорозi зустрiчаемо групу селян, мiж якими був i отаман, немолодий вже селянин. За плечем у нього нiмецький карабiн, на поясi револьвер i двi ручнi гранати. Привiтався приязно: – А, запорiжцi! Тут уже вашi проходили… Питаю його, як краще розставити полк, головне, щоб було чим погодувати коней. – Розмiщайтеся як вам подобаеться. Як у кого не буде вiвса чи сiна – принесем вiд других. Селяни, що йшли з ним, гостинно запрошують до себе – хто двох, хто чотирьох козакiв з кiньми. Один, трошки пiд мухою, запрошуе всiх до себе на хрестини. Нема тих недовiрливих або й ворожих поглядiв, якi нерiдко доводилося зустрiчати на Подiллю i навiть на Херсонщинi. Нi вони наших, нi ми iх рушниць не боiмося. Вiдчуваеться, що вони розумiють нас i щиро спiвчувають справi, за яку ми боремося, i це наповнюе душу якоюсь щiмливою радiстю. Оглядаю добре вивченi за час боротьби обличчя козакiв i бачу, що вони вiдчувають те саме. Уривок з «Реестру» 1922 р. з описом героiчного вчинку автора в бою проти Збройних сил Пiвдня Росii (вочевидь, у серединi жовтня 1919 р.). Знайдено Михайлом Ковальчуком. Те ж саме (копiя). Знайдено Вiктором Моренцем. Оригiнали зберiгаються в ЦДАВО Украiни. Виявляеться, що село е частиною бойовоi органiзацii Холодного Яру, центр якоi в с. Мельниках, кiлометрах у дванадцяти. В своiй органiзацii село дiлиться на дiеву сотню, яка при першiй потребi робить бойову збiрку i виступае на об’еднання з дiевими сотнями сусiднiх сiл, i резервову сотню, яка виступае на пiдпомогу або разом з дiевою, як треба бiльше сил. Збираються по дзвону з церкви: два вдари пiдряд – дiева, три – обi разом. В селi завжди е озброена варта, i вартовий, почувши дзвiн в сусiдньому селi, передае його для свого i дальших. Безпереривний, тривожний дзвiн подаеться лише пiд час великоi небезпеки або загального повстання, i тодi повиннi збиратися усi, хто мае зброю. Недалеке ж село Івкiвцi, розположенi на схiд, за лiсом, Чигирин, Суботiв, Новоселиця, хуторi[12 - Пор. «хуторях» на стор. 99] в iх районi, деякi села за Тясмином – це вже володiння батька Коцура. У тому районi минулого 1919 року зорганiзувався був большевицький Чигиринський полк, який пiд проводом бувшого каторжанина Коцура прилучився до Червоноi армii i приймав участь в боях з армiею УНР. Але розчарувавшися скоро в большевиках, полк самочинно вернувся до Чигирина i заклав там самостiйну «республiку» пiд червоними прапорами. Большевики боялися совати носа до «радянського» Чигирина, погодившися в силу обставин того часу з тим, що там порядкуе «революцiйний комiтет», який складався в бiльшостi iз свiдомих нацiоналiстiв украiнцiв, що попали пiд вплив батька Коцура. Коли Украiну захопили денiкiнцi, «Чигиринська республiка» вдержалася завдяки тому, що мiсцевостi боронила також i широко розвинена бойова органiзацiя Холодного Яру пiд проводом отамана Василя Чучупаки, де цiлковито панували украiнськi нацiоналiстичнi настроi. В той час як чигиринцi були у Червонiй армii, холодноярцi були окремою частиною в украiнськiй армii. Пiд час вiдступу ii у 1919 роцi за кордон пробилися в своi околицi i засiли в них. Мiж селами цих двох орiентацiй всякi зв’язки перерванi. Ще недавно мiж ними бували збройнi сутички, якi завжди викликали коцурiвцi,[13 - У вид. 1934 i 1935 рр. «коцурiвцi» уперемiж iз «коцуровцi». Так само «коцурiвський» i «коцуровський».] та пiд цей час «Чигиринська республiка», озброена до зубiв, сидить тихо i вижидае подiй. Декiлька хлопцiв iз Матвiiвки, якi вiдзначалися «кривим оком на чужу кишеню», служать у «гвардii» Коцура в Чигиринi й до свого села не показуються, бо тут iх чекае короткий суд i куля в чоло. Увечерi виник маленький конфлiкт. Отаман i селяни образилися, що ми хочемо виставляти застави: – Ви ж помученi… Спiть спокiйно. Охороняемо себе – охоронимо i вас. Погодилися на тому, що вони несуть варту пiд селом, а наша кiннота – роз’iздами. Вночi коцурiвцi роззброiли заставу наших чорноморцiв, виставлену на хутiр в бiк Чигирина. Забрали кулемет. Матвiiвськi селяни, страшно обуренi, натякають, що добре було би зараз спiльними силами злiквiдувати Коцура, але у «дiдуся» пляни iншi, i група посуваеться дальше. Короткий переiзд до Головкiвки роблю на кулеметнiй бричцi, бо ще на Херсонщинi, пiд час довгого нiчного переходу, пересiвши з коня на цю саму бричку вiдпочити, заснув i приморозив собi пальцi на правiй нозi. Нога розпухла, i не можна взутися. В Головкiвцi почуваю себе дуже погано i лежу в селянськiй хатi, оточений сердешною опiкою господарiв. Приходять старшини, оповiдають, що з краю села дуже гарний краевид. Видно Медведiвку, Тясмин i побережжя Днiпра, видно копулу Мотриного манастиря над лiсами. Мiсцевiсть – маленький Кавказ: гори, яри, все вкрите лiсом. Оповiдають, що до штабу групи приiхали пiсланцi просити отамана i всiх старшин на весiлля до отамана Богдана, десь пiд Олександрiвкою; що «дiдусь» вiдпустив декiлька старшин, щоб погуляли i розвiдали що треба. Про зухвалi наскоки Богдана на большевикiв i денiкiнцiв нам оповiдали ще в Матвiiвцi. Розпитуемо про нього нашого господаря. Господар, колишнiй гусарський вахмiстер, добре орiентуючися у вiйськових справах, охоче оповiдае. – Що це – Богдан – прiзвище його чи псевдонiм? – питае один старшина. – Бачте… Вiн байстрюк. Мати дiвчиною-сиротою принесла його з наймiв iз Чигирина… А як люди питали, де взяла, казала: «Бог дав»… Через те, кажуть, i прозвали його Богданом. Виросло у злиднях в орла-парубка… Пiшов на вiйну i вернувся вiдзначеним пiдстаршиною, а як почалася отут у нас боротьба, Богдан i почав «коники викидати». Та й заливав же вiн горячого[14 - У всiх прижитт. вид. «гаряч-» уперемiж iз «горяч-» (див. також прим. 46, 67, 234).] сала за шкуру москалям! Пiшла слава: отаман Богдан, отаман Богдан! А воно всього вiйська: сам отаман, вiзник – теж добрий хлопець, та пара добрих коней у тачанцi. На тачанцi у нього кулемет кольт, а до крила прив’язаний легкий нiмецький мiномет. У вiзника ручний кулемет люiс. І ото пiд’iжджае було вночi пiд яку станцiю,[15 - У вид. 1934 i 1935 рр. «станцiя» уперемiж iз «стацiя».] заповнену потягами та вiйськом, найбiльш, коли вiдступали большевики, а потiм денiкiнцi, i пiшов воювати! Лiвою рукою стрiляе з кольта, а правою одягае на мiномет мiни i пускае iх. Вiзник з люiса строчить… Тi собi стрiляти в темноту, не знаючи по кому, i пiдiйметься такий «бiй» – як би зiйшлося двi дивiзii… Звичайно, панiка… Покидають все i тiкають – хто потягом, хто пiшки; а Богдан заiде на покинуту станцiю i iде до найближчого села. Побудить кулеметом дядькiв i посилае, щоб забрали собi майно та зброю. Звичайно, як хоче зробити якийсь напад, де треба бiльше людей, то тiльки передасть одному-другому, i до нього збiжиться пiвсотнi добрих верхiвцiв – наших хлопцiв на це дiло два рази запрошувати не треба, – але бiльше любить сам. А стрiляе, бiсова кров, – аж чудно! Як нема з ким битися, виiде з нудьги у степ i б’е з кулемета заяцiв. Так ото i живе «на колесах»… Рiдко до своеi пустки-хати повертае. Де нiч застала – там ночуе. Всюди пошана йому за вiдвагу: i нагодують, i чарку дадуть, i дiвчата не цураються, а оце женитися задумав… Та, бач, «губа не дура» – хоче, щоб генерали у нього на весiллi гуляли… З дальшоi розмови довiдуемося, що байстрюк Богдан покохався з дочкою першого господаря у своiм[16 - У вид. 1938 р. «своiм» уперемiж iз «свойому». Так само «моiм» iз «мойому».] же селi, але батько i слухати не хотiв про шлюб i випросив Богданових сватiв з хати. Заявив, що вiддасть свою одиначку тiльки за поважного господаря, а не за «голодранця», у якого одна хата та й та з побитими вiкнами, та який не дбае про те, щоб щось мати. Не помогли й сльози дiвчини, що любила Богдана. Тодi Богдан став «свататися» трохи оригiнальним способом. Проiжджаючи щодня коло хати своеi коханоi, кожний раз випускав по вiкнах пiвстрiчки з кулемета. Бiльшiсть селян держала сторону Богдана. Нарештi батьковi надоiло ховатися попiд лавки i вiн згодився на шлюб. На весiлля з’iхалося багато озброених людей з цiлоi округи, якi навезли харчiв i горiлки, щоб мав чим Богдан частувати, не з тестевого… Весiлля з сальвами, з ракетами гулялося на цiлiй вулицi не один день. Такi весiлля бачила Чигиринщина тiльки, мабуть,[17 - У всiх прижитт. вид. «мабуть» уперемiж iз «мабудь».] ще при гетьманах. Бачучи пошану населення до зятя i що навiть полковники приiхали на весiлля, батько примирився й за столом цiлувався вже з Богданом, виговорюючи ще за побитi шибки… Постать Богдана – цiкава й знана на Чигиринщинi, i я ще вернуся до неi. Пiдвечiр я розхворiвся зовсiм. Прийшов лiкар, поставив термометер – 39,2. Лiкар розводить руками: чи вiд ноги, чи тиф, на який захворiло вже декiлька козакiв.[18 - У вид. 1934 р.: «тиф, якого об’явилося декiлька випадкiв».] В кожному разi в похiд, на мороз, небезпечно, а група рано виступае. Прийшов брат iз штабу, почали радитися. Лiкар пропонуе вiдправити у Медведiвку до лiкарнi, куди вiдправив вже двох тифозних. Виручае господиня: – У манастир, до гайдамакiв! Там i лiкар е, i черницi доглянуть краще, як у лiкарнi. Братовi думка подобаеться: – Звичайно. Будеш у безпечному мiсцi, мiж своiми. Ми ще у цьому районi пробудем деякий час, будемо певно мати зв’язок з Холодним Яром, як видужаеш – приеднаешся. Рiшаемо, що завтра господар вiдвезе мене пiдводою до манастиря. Пишу рапорт, i увечерi брат приносить дозвiл та лист до отамана Чучупаки. Рано забiгають прощатися[19 - У всiх прижитт. вид. «прощатися» уперемiж iз «пращатися».] старшини, козаки… група виступае. Не хочеться розлучатися з людьми, з якими два роки «стремено – до стремена» дiлив бойове життя. Але це ж ненадовго… Рiшаю ще день перележати у гостинних господарiв. Заживаю залишену лiкарем «аспiрину», господиня частуе малинкою i заганяе спати на горячу пiч у просо… Увечерi приходять селяни, точаться розмови про минуле i майбутне. Мене дивуе iх обзнайомленiсть з iсторичним минулим Украiни, нацiональна свiдомiсть. Розмовляють про Центральну раду, «яка ловила гав», про Скоропадського, «який знiвечив[20 - У вид. 1934 i 1935 рр.: «спаскудив».] звання гетьмана», про Коцура, «який зганьбив стару гетьманську столицю Чигирин»; про те, як ще задовго до революцii на Чигиринщинi заклалася була широка пiдпiльна[21 - У всiх прижитт. вид.: «пiдпольна» (пор. на стор. 197).] органiзацiя в селах, що ставила собi за цiль вiдiбрати колишнi козацькi землi у помiщикiв i вернути незалежнiсть Украiнi. Був вибраний гетьман – свiй же розвинений селянин, який був у вiйську пiдстаршиною, i села, припасаючи зброю, готовилися до повстання. Була суворо захована конспiрацiя. Але якийсь дядько похвалився пiд великим секретом жiнцi, та, так само «пiд секретом», – боровицькiй попадi, та – поповi-«малоросовi», той – приставовi, той викликав вiйсько, i в наслiдку багато селян, в тому числi i оповiдаючий, «прогулялися» у Сибiр, де не один загинув. Пригадую собi, що читав колись про «Чигиринские аграрные волнения»… Чи це не характеристичне, що революцiонери Дейч i Стефанович,[22 - У вид. 1934 р. помилково: «Серафiмович».] щоби пiдняти на Чигиринщинi революцiйне повстання, використовують гасло самостiйности Украiни, повторюють Залiзняка i показують селянам «золоту грамоту вiд царя», в якiй вiн дозволяе вiдбирати землю у панiв, вибрати собi гетьмана та повернути козацькi вольностi. Чи не характеристичне, що тут на таемних радах, уночi в лiсах, селяни вибирають собi гетьмана, в той час як тодi майже на всiй Украiнi було давно забуте i нiчого не казало селянському серцю слово «гетьман». Може, тому що тут бiла церква над Суботовим,[23 - У вид. 1938 р.: «Суботовом» (пор. на стор. 8).] в якiй висiла табличка «Тут був похований гетьман Украiни Богдан Хмельницький», не дозволяла його забути. На другий день почуваю себе трохи краще i рiшаю iхати до Мотриного манастиря, але не пiдводою, а помалу верхи. Сiдаю на коня по-дамськи, бо права нога у великому валянку не влазить у вузьке кавказьке стремено. Проiжджаю коло школи. На фронтi ii напис «Головкiвська вища початкова школа», а над ним гарно зроблена з каменю розкрита книжка. На обох сторiнках написано: «Учiтеся, брати моi, думайте, читайте, i чужому научайтесь – свого не цурайтесь». Коло школи з деревляними рушницями граються в вiйну школярi. Кричать «Слава» i «Вперед за Украiну». Стримую весь час свого Абрека, який, вiдпочивши, просить ходу. Виiжджаю за село, i перед очима розлягаеться дiйсно чарiвний краевид. Головкiвка на горi. Вiд неi спускаеться на декiлька кiлометрiв розлога долина, з трьох бокiв оточена горами, вкритими лiсом, з четвертого – гористим[24 - У вид. 1934 i 1935 рр.: «гiрним».] хребтом, щось нiби Карпати або Кавказ в мiнiятюрi. Здогадуюся, що це пiсчанi Кучугури за Тясмином, про якi оповiдав господар. Справа, в кiнцi долини, – Медведiвка. Вiд неi лiворуч, попiд гори, iде смугою й ховаеться у лiсi i в ярах село Мельники. Вся мiсцевiсть дiйсно нагадуе Кавказ у зменшеному розмiрi. Гори, вкритi лiсами, роблять на обрii чудовi вiзерунки,[25 - У вид. 1934 i 1935 рр.: «везерунки».] перерiзанi глибокими ярами. На хвилястих полях куди не глянь – високi кургани-могили. Видно, що тут колись бували дiла – було кого i ховати. Впередi[26 - У вид. 1934 i 1935 рр.: «впереду».] налiво видно над лiсом церковну копулу. Це Мотрин манастир, штаб гайдамакiв. Через деякий час в’iжджаю в Мельники. Село мае звичайний мирний вигляд, але група парубкiв, що йшла по вулицi, спiваючи «Серед степу на просторi», озброена. У всiх рушницi, у декого шаблi i револьвери, у одного шабля старовинна, оправлена в срiбло. Пiд’iжджаю до них: – Добридень, хлопцi! – Слава Украiнi! – вiдповiдае декiлька голосiв. Це мене трохи змiшало. Я не знав, що у холодноярцiв заведено замiсть[27 - У всiх прижитт. вид. «замiсть» уперемiж iз «замiсць».] «Здоров» вiтатися «Слава Украiнi!», а вiдповiдаеться «Украiнi слава!». Питаю iх, як iхати до манастиря. – Можна iхати селом, лиш[28 - У вид. 1934 i 1935 рр.: «але».] сюди дальше. Виiжджайте оцiею вуличкою на гору, там за вiтряком спуститеся з гори на Кресельцi, а звiдтiль[29 - У вид. 1934 i 1935 рр.: «звiдти».] проста дорога лiсом. Виiжджаю на досить круту гору, i знову стае видно монастирську копулу, що зникла була за обрiем, коли з’iхав з Головкiвськоi гори. За млином знову спускаюся в село i, переiхавши мiсток, в’iжджаю в лiсничiвку – кiлька будинкiв пiд бляхою. Це i е Кресельцi. У вiкнi будинку злiва – обличчя гарненькоi дiвчини з великими чорними очима, справа на воротях стоiть струнка сiроока дiвчина в однiй легкiй блюзцi. Як маеш двадцять два роки, то, не дивлячись[30 - У вид. 1934 i 1935 рр. «дивлячись» уперемiж iз «дивлючись». Так само «возячи» й «возючи».] на те що хворий, нехотячи задивишся i на чорнi, i на сiрi. І лише виiхавши з пiд iх «обстрiлу», помiчаю, що окрiм дороги, по якiй пiшов кiнь, влiво пiшла друга дорога. Деякий час вагаюся, але рiшаю, що iду добре, якраз в напрямку невидноi зараз копули. – Козаче! Вам до манастиря треба? То ви не туди поiхали, цiею дорогою ще до большевикiв заiдете! – кричить навздогiн дiвчина з ворiт. Повертаю коня i пiд’iжджаю до неi. – А ви звiдки знаете, що менi до манастиря треба? – Бо сюди всi козаки iздять… З хати виглядае мати: – Ганю! Марш до хати, бо замерзнеш! Бiсовоi вiри дитина, як побачить козака – то боса по льоду побiгла би… – Чого ви кричите! Це не наш козак, дороги до манастиря питае. – А ви хiба всiх своiх знаете? – Авжеж знаю. Їздять коло нас… – Мабуть, i погрiтися заiжджають… – Чому б не заiжджали! Один тiльки е такий… нахмурений. Дiвчат не любить… Чорнота називаеться – аж з Кубанi вiн. Але його нашi люди люблять, бо вiн москалiв дуже б’е. Прощаюся i iду по дорозi налiво. – Скажiть Чорноморцевi, що ми з Присею до вечернi прийдем! – кричить вже з подвiр’я «бiсовоi вiри дитина». Хвороба[31 - У вид. 1938 р.: «хороба» (пор. на стор. 23, 26, 29 тощо).] починае нагадувати про себе: то горяче стае, то морозить. Дорога в’еться глибоким яром у лiсi i починае помалу пiдiйматися на гору. За одним iз поворотiв зустрiчаю тачанку, запряжену парою добрих коней. За вiзника козак в чорному теплому жупанi i в шапцi з чорним верхом. Позаду хтось так само одягнений, але на чорному рукавi жупана – срiбний трикутник. Чи не отаман часом? – Слава Украiнi! – пiдноситься вiн на тачанцi. – Ви до манастиря? – Я старшина запорiзькоi кiнноти, захворiв на походi i iду до вас трохи пiдлiкуватися. – Це дiло! Нам зайва шабля, та ще старшинська, не зашкодить. Я Іван Компанiець – сотник кiнноi сотнi. Кажу йому, що маю лист до отамана, i питаю, чи вiн у манастирi. – Нi, отаман живе в селi, я зараз буду у нього, можу передати. А ви iдьте до манастиря, там вам дадуть теплу кiмнату i все, що треба буде. Фельшер наш тепер теж у селi, та там стара черниця е – трьох лiкарiв варта. Спитаете мого помiшника Андрiя Чорноту; тiльки не звертайте уваги, якщо вiн не дуже чемно вас прийме – то в нього така вже натура, а хлопець – душа. Я повернуся пiслязавтра або днiв за два – дiло маленьке е на Побережжi. Розмовляючи з ним, я не мiг вiдiрвати очей вiд його обличчя. Було воно клясично гарне: чистi риси, густi – як намальованi – брови, палкi чорнi очi – ласкавi i смiлi, гарно розрiзанi свiжi уста. Коли вiн усмiхався, здавалося, що це усмiхаеться вродлива жiнка, що для жарту прилiпила собi маленькi чорнi вуса. Вiддаю йому пакет i iду далi. Кiлометрiв через три дорога рiзко пiдiймаеться на гору. З-за повороту на деякий час стае видно копулу. Нарештi мiж лiсом показалися високi вали i будiвлi за ними. Налiво йде дорога, яка далi пiдiймаеться майже пiд прямим кутом до валу. Затримую коня, думаючи, чи iхати шляхом, чи звертати на цю дорогу. З валу розлягаеться свист. Пiдiймаю голову i бачу якусь чорну постать. Махае рукою, щоб iхав просто. Ще один заворот дороги – i в’iжджаю через прорiз у валi, потiм через браму у монастирський двiр. Мiж церквами й будинками ходять черницi, козаки в шинелях i чорних жупанах. Коло одного будинку старенький священик, лагiдно смiючись, вiдбиваеться вiд здоровенного пса, який намагаеться лизнути його в обличчя. Побачивши мене, пес став, неначе роздумуючи, чи гавкати, але потiм, видно, рiшив, що нема рацii, i вернувся до свого заняття. Питаю стрiчного козака, до кого б звернутися, щоби поставити десь коня. – То хiба до Бондаренка, вiн тепер за господаря, бо Гриб вдома. Он там, у коморi, вiн. Пiд’iжджаю до комори, на порозi якоi з’являеться типiчна офiцерська постать з маленькою борiдкою i в цвiкерах з одним тiльки шклом. (Друге розбилося, а окулiста в Холоднiм Яру бракувало.) Виявляеться, що це i е господар. Представляюся йому i кажу, в чому справа. – Василю! Забери коня на стайню й догляньте там, – звертаеться вiн до одного iз козакiв. Коло нас пробiгае якийсь хлопчина рокiв дванадцяти в чорному жупанчику. Господар його затримуе: – Тебе менi i треба, Івасю… Ви з Петром ще в тiй самiй келii? – Еге ж! – Тепло у вас? – Ого! Ще й як! Як напалимо, то й не всидиш одягнений. – Ну то виносьтеся звiдти. Одно[32 - Так у всiх прижитт. вид.] лiжко залишiть, я тобi дам зараз постiль, застели i будеш добре палити й доглядати цього хворого старшину. – А ви менi пiстоля обiцяли подарувати! – Добре… Це у нас пара хлопчикiв е, – звернувся до мене господар. – Батькiв минулого року вбили большевики, так родинам гуртом допомагаем, а цих жевжикiв не вiдженеш нiяк – козакувати хочуть… Через пiвгодини я лежав в теплiй постелi i старенька черниця натирала менi якимсь бальзамом спухлу ногу. Потiм натерла груди i напоiла горячим наваром з якихось[33 - У всiх прижитт. вид. «якихось» уперемiж iз «якихсь» (пор. також «чиiхсь»).] трав. – З Божою помiччю виздоровiете скоро. – Чи не тиф, бабусю? – Борони Боже. От така собi пропасниця… По очах бачу. З ногою довше забавимося, а це за три днi пропаде. Угрiвайтеся добре, я вам кимось iз сестер ще одну ковдру пришлю… Мое нове примiщення виглядало не дуже вибагливо. Стiни давно небiленi, пооблущуванi. З меблiв було тiльки вiйськове, а може, чернече лiжко, стiлець i стiл, на якому лежало все мое багатство: шабля, кинджал, два автоматичнi пiстолi, малий нiмецький штуцер та двi ручнi гранати Мiльса. По вiдходi черницi зайшов до келii стрункий, але з медвежими плечима козак, одягнений в кубанський козацький кожух, в татарськiй каракуловiй шапцi, з повним набором оправленоi в срiбло кавказькоi зброi на поясi. Голена голова, горбатий нiс i темна шкiра робили з нього правдивого чеченця. Глянувши на його суворе, нахмурене обличчя, я вiдразу здогадався, що це Чорнота, «який не любить дiвчат». Не привiтавшися, сiв напроти мене. – Ну як? – Нiчого… Я почував себе якось незручно пiд його поглядом. Такий погляд бувае звичайно хiба у мисливця, що стежить небезпечного звiра. Вiн глянув на срiбну ручку моеi шаблi. – Мiстрiханiвський[34 - Правопис слова, що походить вiд iменi майстра Месрiхана (?) Нiкамедова, визначити важко.] клинок? Добра сталь… Трохи затвердо загартована, зламатися може… Мене здивувало, що вiн по оправi вiдгадав, який клинок. Мусiв[35 - У всiх прижитт. вид. «мусити» уперемiж iз «мусiти».] бути добрим знавцем зброi. – Я зустрiв по дорозi сотника Компанiйця – передав ним свiй папiрець до отамана… – Грiшного чорта хвiст! Лялька розмальована бабам на утiху! Я не Андрiй Чорнота, як його коцурiвцi не втовчуть як не на цей, то на другий раз. Це ж до своеi вдовички на Побережжя поперся – мало йому тут спiдниць! Казав йому – вiзьми дядька з возом i вези свою дурну кучеряву голову, нiкому шкоди не буде, як розтовчуть, а то тачанка i кулемет пропадуть нiзащо. Який це в бiса старшина, коли по такiй пекучiй справi козакiв покидае… Сьогоднi тихо, а завтра, може, битися прийдеться. – Багато сили тепер у манастирi? – Яка там сила! Комендантська сотня, трохи кiнноти, бурлачня бездомна та лубенська «офiцерська рота» денiкiнська – полтавцi-старшини. Денiкiн мобiлiзував iх та на Крим вiз, а вони забрали новенькi англiйськi рушницi, по пiвтисячi набоiв на брата – i тягу до Холодного Яру. Добрi хлопцi… Ото бачив франта з трьома очима? Це з них. Наша сила в селах. Добрi села… Полюбив я цю мiсцевiсть. От поправишся, то поiздимо по околицях. Тут, здаеться, сяжня землi нема, не политого козацькою кров’ю… Шанцi на шанцях, могила на могилi… І населення з козацьким духом, не помiшане, самi украiнцi – за Украiну очi видеруть, не те що на Подiллi чи Волинi… – Чи серед черниць теж е свiдомi украiнки? – А яка з цього зiлля користь?! Та молодшi захоплюються нашою справою, тiльки стара вiдьма-iгуменя ненавидить все украiнське. Як побачить у котроi[36 - У вид. 1934 i 1935 рр.: «якоi».] черницi украiнську книжку – зараз поклони заставляе бити. Вона якась княжна петербурзька, наречений у неi помер, так вона з горя у черницi пiшла молодою ще. А взагалi добре було би оце бабське кодло переселити куди-небудь… Пiп тут старий, славна людина, все з iгуменею воюе – вона йому служити по-украiнському[37 - У вид. 1934 i 1935 рр. тут i далi: «по-украiнськи». Так само замiсть «по-московському» – «по-московськи».] забороняе. А один пiп е маленький, згорблений – кажуть черницi, що сто тридцять рокiв вiд роду мае. Слiпий уже i не чуе нiчого, а то мiг би чимало оповiсти – з хлопчика-послушника тут. Вiн ранiше iсторiю манастиря писав, а тепер iгуменя забрала книги до себе i, мабуть, пише, як «хохлы обитель осквернили». Колись мушу видерти у неi старi записi, переглянути. Ну, бувай! Пiду до коней подивлюся. В дверях зiткнувся з двома молодими черницями, що несли менi ковдру. – Добридень, пане Чорнота! Болящих вiдвiдуете? – Проходь, проходь… Не скаль зуби, бо в рай не попадеш. Черницi, видно, вже були призвичаенi до його тону. Обi були молодi, миловиднi, одна з серiозним, трохи сумним обличчям. Накривши мене, стали оглядати кiмнату. – Це ж твоя келiя була, Катю? – звернулася веселiша до поважнiшоi. Потiм затримала погляд на моiм бiлiм башлику i шапцi, якi висiли на стiнi: – У вас все бiле, а у наших козакiв чорне… – Бо вашi козаки коло вас ченцями поробилися. – Лихо менi з такими ченцями! Часом чоло болить вiд поклонiв. – Вiд яких поклонiв? – Ну, бо йдеш по дворi, а який-небудь бурлака пiдморгне смiшно. Хiба втримаешся, щоб не усмiхнутись?! А мати iгуменя в вiкно побачить – i бий поклони! На тiм тижнi за Чорноморця триста поклонiв казала вдарити, а що я там проступила такого? Вiн менi за ковнiр снiгу насипав, а я йому вiддала… – Не личить сестрi в снiжки гратися, – наставницьким тоном одiзвалася сестра Катя. – Розумна ти яка! Добре, що тебе нi разу з твоiм Павликом не запримiтила… Сестра Катя зачервонiлася. – Видумаеш таке… Чоловiк подумае, справдi… Менi стало весело, дивлячись на iх молодi, повнi життя личка, так не гармонуючi з темним одягом. – Слухайте, дiвчата, яка вас лиха година у черницi погнала? Йшли б уже пiд старiсть, як така охота до раю попасти. – Ми сироти. Нас старi сестри виховали у своiм притулку. Ходiм, а то як би поклони не довелося[38 - У вид. 1934 i 1935 рр.: «прийшлося».] бити… Пiд двома ковдрами не на жарт стало горяче. Повернувся на бiк i став дивитися через вiкно на двiр, де люди iз двох свiтiв ходили кожний у своiй справi. Через двiр бiгла з дiйницею в руках молода черниця. Навздогiн iй полетiла снiжка, пущена молодим поставним хлопцем в унiформi австрiйськоi кавалерii i шапцi сiчових стрiльцiв. Черниця, оглянувшися на вiкна, загребла снiгу i пустила ним в «напасника». Не поможуть поклони… Молодiсть свого не хоче дарувати, i коли iгуменю молоде палке кохання загнало до манастиря, то воно ж, мабуть, не одну дiвчину, що виросла тут, вижене iз нього. На другий день маю весь час гостей. Заходять старшинилубенцi. Бачу Чорноморця – гарний хлопець, вартий триста поклонiв… Скiнчив духовну семiнарiю в Полтавi i пiшов «козакувати». Заходять два хлопцi в австрiйських куртках, як виявляеться, сiчовi стрiльцi: Йосип Оробко та Микола Гуцуляк. Усi розпитують про фронт, про партизанський похiд. Стара сестра Маланя тричi на день натирае i поiть своiм зiллям. На четвертий день горячка зникла. Нога теж трохи стухла i не докучае так. Хочу пiти побачитися з Абреком, та моя лiкарка поки що не дозволяе. Кажу Івасевi, який весь час розглядае мою зброю, щоб привiв пiд вiкно. Кiнь, вичищений i, видно, не голодний, вибрикуе, тягаючи за собою малого козака. Пiдвечiр заходить Чорнота i надзвичайно схвильований сiдае[39 - У вид. 1934 i 1935 рр.: «Чорнота, надзвичайно схвильований, i сiдае».] коло мене. – Ех, чортiв син, чортiв син! Лялька чортова! Не казав я йому, що так буде?! Спiдничник задрiпаний! Здогадуюся, що рiч про Компанiйця. – А що сталося, Андрiю? – Що… Нiчого… Вбили дурня, та й все. Козак вирвався, а його так коло вдовички i приглушили коцурiвцi iз Чигирина. І тачанка з кулеметом пропала, i Іван нi за цапову душу загинув… Колись поiду i вкину ту вдовичку в Днiпро к трьом бiсам. Ти ж тiльки подумай, iз-за якоiсь задрiпаноi спiдницi такий хлопець загинув. Думаеш, багато Украiна таких Компанiйцiв мае? Яке вiн мав право так по-дурному[40 - У вид. 1934 i 1935 рр.: «безкорисно».] загинути? Пику б йому за це побити треба було… – Негоже, Андрiю, покiйника так величати… Моя заувага[41 - У вид. 1934 i 1935 рр.: «увага».] трохи охолоджуе його. – Любив я його сильно, хлопець же який був – орел! Привезли до церкви у Мельниках, завтра в манастирi ховати будем. От уже «дiвоче царство» слiз напроливае! Вони ж з усiх довколишних[42 - У всiх прижитт. вид. «довколишнiй» уперемiж iз «довколишний».] сiл бiгали до манастиря молитися до його чорних брiв. Уже б i вiшався тут якiй на шию, так нi – вдовичка, чорт зна звiдки, його причарувала! На другий день рiшаемо з Чорнотою поiхати до Мельникiв. Одягаюся i взуваю на хвору ногу невеликий, м’який[43 - У вид. 1934 i 1935 рр. тут i далi: «м(’)ягкий».] валянок, принесений звiдкись Андрiем. Андрiй вiдноситься до мене чомусь приязно, i зауважую, що зо мною не такий брутальний, як з другими. Загадка трохи роз’яснюеться, коли сiдлаем коней. – Як у чоловiка добра зброя i добрий кiнь, то значить, що добрий чоловiк.[44 - У вид. 1934 i 1935 рр.: «то це значить, що вiн добрий чоловiк».] Говорить вiн тоном, що не допускав заперечення. Зближае нас те, що, як виявилося, ми оба почали вiйськову службу в кавказькiй кавалерii пiд командою князiв хана Нахiчеванського та Султан-Гiрея i оба хапнули магометанськоi военноi етики. З’iжджаемо з гори i пускаемо застояних коней чвалом. Його доброму херсонцевi важко поспiшати за моiм горбоносим довгоногим Абреком, купленим за двi кулi у татарина-денiкiнця пiд Бiлою Церквою. Проiжджаемо Кресельцi. Заглядаю у знайомий двiр, чи не видно «бiсовоi вiри дитини». Чорнота це зауважуе. – Чи ти не Ганю тут бачив? Гляди, бо пiдеш за Компанiйцем чортам кози пасти… Петро Чучупак, студент або випускник Киiвськоi консерваторii (1910-i рр.). Василь Чучупак, прапорщик росiйськоi армii (1916–1918). Копii люб'язно надав Роман Боровик. Все село залите народом, що зiйшовся з околицi на похорон Компанiйця. Зiбралося коло десяти тисяч озброених мужчин. З жiноцтва переважають[45 - У вид. 1934 р.: «перебiльшують».] дiвчата з горшками в хустинах i вiнками iз засушених квiтiв. Настрiй юрби поважний. Мужчини гуртками щось гаряче[46 - У вид. 1934 i 1935 рр.: «горяче».] обсуджують. Зустрiчаемо отамана Василя Чучупаку з старшим братом Петром – начальником штабу – i ще з трьома братами. Найменший, молодий хлопчина, майже одного росту з своею рушницею. З ними високий дiдуган з довгою сивою бородою, з добре вичищеною рушницею з настромленим багнетом. Це старий Чучупака – отаманiв батько. Чорнота представляе мене. Отаман звертаеться до нього: – Андрiю! Тебе iнодi слухають скорiше, як мене. Ми пiдем до церкви, а ти походи мiж народом… Настрiй у всiх такий, щоб, поховавши Компанiйця, йти наступати на Чигирин. Це неможливо… Як заведемося з Коцуром, большевики з другого боку дадуть нам перцю. До церкви протиснутися нелегко, але товпа мовчки розступаеться перед отаманом. Компанiець лежить в простiй дубовiй трунi. Очi вiдкритi i, вiдбиваючи свiтло свiчок, здаються живими. На обличчi застиг якийсь лагiдний вираз. Над правою бровою чорна ямка – слiд вiд кулi. По обличчi i на руках розкиданi темнi слiди ударiв – видно, боровся. А все-таки вiн i мертвий був чудово гарний. «Вернуся пiслязавтра…» – мимоволi спiмнулася менi зустрiч з ним у лiсi. По короткiй вiдправi на рушниках виносять тiло з церкви. Постановлено нести на руках аж до манастиря. Нестимуть парубки i дiвчата на змiну. Щонайменш п’ятнадцятитисячна процесiя розтягнулася через село i лiс. Озброенi йшли сотнями, по селам, жiнки i дiвчата – окремими групами. Сум i суворiсть лежали на всiх обличчях. Було якось трохи незрозумiло, чому цi всi люди приймають так близько до серця смерть цього немiсцевого, чужого бурлаки, який забрiв сюди минулого року з степiв Херсонщини. Чорнота наче вгадав мою думку: – Тут в минулому роцi ховали своiх вбитих хлопцiв по кiльканадцять на день, але нi один не мав такого похорону… Любило населення Івана, бо й вiн для нього своеi голови не шкодував. Зрештою, вбитi в боях – це рiч звичайна. Не так зворушуе… Ми обiгнали валку i поiхали до манастиря. Залога сумна готовилася до зустрiчi свого любленого веселого сотника, що повертав з прогульки на Побережжя. Мiж двома церквами, поруч чиiхсь старовинних могил з посадженими коло них – тепер вже велетенськими – деревами, була вже готова глибока хата для нього. На манастирськiй кухнi готовився заупокiйний обiд. Нарештi процесiя увiйшла в манастир, i вiдкриту домовину поставили на землю коло ями. Дiвчата, що несли покришку, побачивши яму, тихо заплакали. Чорнота, з яким ми стояли коло ями, глянувши на обличчя мертвого товариша, сердито мазнув себе кулаком по очах. – Ах, чортiв син, чортiв син! – зiтхнув[47 - У вид. 1934 р.: «зiдхнув».] вiн i, коли старенький манастирський священик почав читати заупокiйнi молитви, став зосереджено молитися. Був вiн людиною глибоко релiгiйною. Коли iз тисяч грудей понеслося понуро-величаве «Вiчная пам’ять», серед дiвчат почулися глухi ридання. Нарештi забита домовина спущена на зв’язаних рушниках до ями. За нею полетiли рушники, вiнки, дiвочi хустини… Почотом для сальви командував Йосип Оробко, та[48 - У вид. 1934 р.: «але».] грiзна хвиля пострiлiв iз десятка тисяч рушниць покрила i його дужий голос, i сальву залоги. За валами важко вибухнули три мiни, пущенi з мiномета. Синьо-жовтий прапор полку гайдамакiв Холодного Яру. Копiю люб'язно надав Михайло Ковальчук. Оригiнал зберiгаеться в ЦМЗС Росii. Малюнок чорного прапора Холодного Яру з журнального видання («Рiк в Холодному Яру», лютий 1933 р.). Уривок iз зведення розвiдки тилу вiйськ Киiвськоi областi ЗСПР про повстанцiв пiвденного сходу Киiвщини (кiнець 1919 р.). Знайдено Михайлом Ковальчуком. Оригiнал зберiгаеться в ЦДВА Росii. «Як умру, то поховайте…» – затягнув сильним басом немолодий селянин, що, спершися на рушницю, стояв у першому рядi. Могутнi, величнi хвилi пiснi понеслися над лiсами, вiдкликаючись луною по ярах: «…Поховайте та вставайте, кайдани порвiте i вражою злою кров’ю волю окропiте». Юрба, скiнчивши пiсню, грiзно загула. Почулися викрики: «На Чигирин!», «Доки iм терпiти?!», «Смерть коцурiвцям!». Отаман став на лавку коло могили i пiдняв руку з рушницею. Юрба стихла. – Брати-громадяни! Ворог вирвав iз наших лав одного з найкращих борцiв, але не пiддавайтесь справедливiй жадобi помсти! Хай пам’ять про Івана Компанiйця вiчно живе в наших серцях, та залишiм мертвого мертвим, а живе дiло – для живих! Скiльки разiв терпiла Украiна поразку i страшну руiну через те, що сини ii билися мiж собою в час, коли на неi насувався ворог ззовнi! Про це стара гетьманська столиця, на яку ви збираетеся, могла би найбiльше оповiсти… Тепер на Украiну насунувся страшний ворог, який руйнуе i обдирае наш край, безправно вбивае тисячi i тисячi наших людей там, де нарiд не вмiв i не хотiв боротися, щоби рятувати себе, поки ще був час. Але з очей селян падае полуда, i Украiна буде боротися, щоби повернути те, що так нерозумно вiддала. Ми зможемо перемогти тiльки еднiстю, дружним вдаром на ворога! А коцурiвщина сама загине, бо вона не мае пiд собою грунту! Селяни Суботова чи Стецiвки[49 - У вид. 1934 i 1935 рр. Стецiвку тут i далi помилково названо «Степiвкою».] пiдуть разом з нами, коли вийдуть з-пiд впливу купи авантюрникiв, коли побачать, що це один шлях до рятунку. Не з ними заслiпленими нам боротися, щоби тiшити цим ворога! Розходьтеся спокiйно по домах! Готуйте i бережiть зброю! Будьте готовi кожноi хвилини стати пiд сумний чорний прапор[50 - 1-й (основний) курiнь Холодного Яру мав чорний прапор з гербом Украiни i написом з одного боку «І повiе новий вогонь з Холодного Яру», з другого – «Воля Украiни – або смерть!» i жовто-блакитний прапор з написом «Полк гайдамакiв Холодного Яру». (Тут i далi астерисками позначено авторськi примiтки. – Упор.)] Холодного Яру на захист своiх прав i Украiни! Мусимо вернути iй радiсть i славу! Зiрвалося i довго не змовкало могутне «Слава». Коли люди вже замовкли, його ще деякий час повторювали яри. «А-а-а-а-а!» – донеслася остання протяжна луна десь здалека. – Холодний Яр обiзвався… – з якоюсь мiстичною повагою звернувся до мене Чорнота. – Хiба не це вiн? – показав я на глибокий яр, над яким одною стороною стояв манастир. – Нi, це старе русло рiчки Косарки, з якою зв’язана легенда про те, що коло тисячi рокiв тому назад якась княгиня Мотрона перетворила свiй укрiплений замок на манастир, бо в дiйсности це манастир Св. Тройцi, а не Мотрони. Ось у цей бiк до Жаботина гори Весела i Червона, на яких стояв гайдамацький табор. Он там – Скарбовий Яр, в якому була гайдамацька скарбниця. А там пiшли Кривенкiв Яр, Чорний Яр, Попенкiв Яр, Гадючий Яр, а Холодний Яр у цей бiк, верстви пiвтори-двi звiдцiль. Починаеться вiд Мельничанських хуторiв i тягнеться верстов iз сорок, десь аж за Лебедин. Вiн найглибший з усiх, його схили в деяких мiсцях мають з вiсiмсот метрiв висоти. Для нас тепер Холодний Яр мае те саме значення,[51 - У вид. 1934 i 1935 рр. тут i далi: «значiння» (у двох випадках – також у вид. 1938 р.).] що й всi останнi яри. Дорогий той вогонь, який заховався в серцях людей кругом нього… Юрба заспокоiлася. Почався обiд. Зготовленого в манастирi, звичайно, не старчило би для всiх, але жiнки i дiвчата всi мали з собою страву. В монастирськiй трапезнiй, в келiях, на дворi – день якраз видався теплий – живилися гуртками селяни i залога. Бурлакiв запрошували вiд гуртка до гуртка. Вже вечорiло, коли народ групами став розходитися. II Пiсля похоронiв Компанiйця життя у манастирi пiшло звичайною ходою. Хлопцi старанно перечищували та перевiряли зброю, хоч нiхто не заставляв.[52 - У вид. 1934 i 1935 рр.: «хоч нiхто i не заставляв».] Однорукий начальник кулеметiв Левадний ревно стежив, щоб кулемети були чистi, «як рибляче око», i працювали, як новий годинник. Три десятки лубенцiв, одягнених у першорядне англiйське обмундуровання, з новенькими одинадцятинабiйними англiйськими рушницями, щодня робили вiйськовi вправи, командуючи по черзi (всi ж були старшини!) Користаючи з французького пiдручника, якого дiстали десь у денiкiнському штабi, вони вивчали останне досягнення вiйськовоi науки – тактику групового бою. На тлi холодноярського лiсу, мiж чорними жупанами, киреями, дубленими кожухами, було якось дивно бачити цю групу воякiв ультраевропейського вигляду. З сiл приходили богомольцi. Селяни привозили харч для козакiв i коней. Приходили гуртки озброених хлопцiв, якi називали себе не iнакше як козаками, запрошували наших в села i на хутори на вечорницi. З боку Черкас i Смiлоi iнодi доносилася гарматна стрiлянина. Одержали вiдомостi, що Запорiзька група, дiйшовши до Золотоношi, знову вернулася на правий берег[53 - У вид. 1934 i 1935 рр.: «берiг».] Днiпра. Я почав подумувати про те, як би прилучитися до своiх, та, з другого боку, чомусь не хотiлось вже розлучатися з цiею «Сiччю».[54 - У вид. 1934 i 1935 рр.: «Сiчю».] Одного дня богомольцi, якi прийшли iз села Грушкiвки, оповiли, що вчора ночував там[55 - У вид. 1934 i 1935 рр.: «там ночував».] полк Чорних запорiжцiв. Кажу Чорнотi, що поiду доганяти. – Нiкуди не поiдеш! Як маеш зайву голову, то i тут для неi колись куля знайдеться, а гонятися[56 - Так у всiх прижитт. вид.] за вiтром в полi, щоб до большевикiв у руки попасти, не пущу. Побачивши, що тон його вiдповiдi зробив на мене неприемне вражiння, обняв за плече: – Знаеш… я сам вiд революцii був в украiнськiй армii та надивився, як нашi украiнцi «жваво беруться» до боротьби за незалежнiсть, плюнув i став додому на Кубань пробиратися. Аж от попав по дорозi до Холодного Яру i чую, що вже мене до смерти нiхто звiдси не вижене. Пiд ним, мабуть, якийсь магнет в землi лежить… Мiж цими озброеними хлiборобами до мене знову вернулася надiя, що ми таки досягнемо своеi мети. Побудеш тут трохи – сам не схочеш покидати… Через декiлька днiв партизанськi частини нашоi армii були вже далеко. І волею, i неволею став я пiдданим холодноярськоi «республiки». З Чорнотою ми надзвичайно здружилися, що не перешкоджало нам частенько сваритися iз-за яких-небудь дрiбниць. Пiсля смерти Компанiйця без жадного офiцiйного призначення всi признавали Чорноту начальником. Бурлаки i до того бачили в ньому старшого бурлаку – ватажка. Чим ближче я приглядався до цiеi оригiнальноi людини, тим бiльше приходилося дивуватись. Цей на зовнiшний[57 - У всiх прижитт. вид. «зовнiшнiй» уперемiж iз «зовнiшний».] вигляд необтесаний козарлюга показався «ходячою енцикльопедiею»: був добре обзнайомлений з iсторiею, археольогiею, фiзикою, полiтичною економiею,[58 - У вид. 1934 р.: «бо посiдав систематизоване, грунтовне знання з iсторii, археольогii, фiзики, полiтичноi економii».] до того був прекрасним ковалем i римарем: кував коней, направляв сiдла. Як старшина, вiн мусiв бути бiльш чи менш освiченим, але з його ж оповiдань виходило, що до вiйни вiн випасав табуни коней i овець на кубанськiм Чорноморi i займався рибацтвом та мисливством на Кавказi. Взагалi був надзвичайно мовчазливий, та iнодi на нього находила година, в яку починав фiльозофувати на якусь тему. Тiльки годi вже тодi було йому перечити[59 - У вид. 1934 i 1935 рр.: «тiльки вже тодi було йому перечити».] – вилаеться i пiде. Одного дня Андрiй не показувався до самого обiду на дворi. Іду до його келii. Лежить на лiжку i читае якусь книжку в сап’яновiй оправi. По моiм приходi кинув ii i встав. – Пiдем, Юрку, пройдемося[60 - У вид. 1934 i 1935 рр.: «пройдемся».] по валах, а то у мене вже голова зачучмарiла – вiд другоi години вночi читаю. Дивлюся на книжку – «Критика чистого розуму» Канта. На пiдлозi коло лiжка зложена цiла гора книжок в розкiшних оправах. Починаю переглядати: Кант, Ренан, Вольтер, Толстой, Руссо, Шекспiр… Окремою скертою лежать новенькi томи творiв Маркса i Енгельса, Ляссаля, Ленiна, рiзна большевицька полiтично-економiчна лiтература. – Де це ти набрав? – Це – з большевицького агiтацiйного потягу, а це – колишне панське добро – по селах за набоi намiняв. Вийшли на двiр. Коло трапезноi стоiть висока суха iгуменя з двома зморщеними карличками-черницями. Козаки якраз вели через двiр коней вiд криницi. – Цього свiт не бачив! Щоб у святу обитель, мiж Божi храми, коней заводити! – гордо звертаеться iгуменя до своiх «ад’ютантiв» по-московському. Чорнота ввiчливо пiдняв шапку: – Свiт як свiт, панiматко, а оцi вали вже скоро пiвтораста лiт як козака не бачили, а iх насипали не на те, щоб iз-за них тiльки Богу молитися. От що… Давно я тобi збирався сказати… Ти, панiматко, можеш собi Украiни не любити, це рiч твоя, та коли будеш про це голосно балакати – накажу спакувати твоi пожитки i вiдправлю тебе до большевикiв у Кам’янку. Там е «истинно русские люди» – з ними тобi буде веселiше… Переходимо через господарське подвiр’я, через невисокий внутрiшний[61 - У всiх прижитт. вид. «внутрiшнiй» уперемiж iз «внутрiшний».] вал i видрапуемося на високий зовнiшний вал, порослий лiсом. За валом в лiсi густо стоять височеннi могили, деякi одного росту з деревами. – Думаеш, це ченцi лежать «мирно упокоiвшiся»? – повiв Андрiй поглядом по могилах. – Братчики-козаки все в боротьбi загинувшi. Може, i з моiх прадiдiв хто лежить, бо наш рiд, та й майже пiвстаницi, на Кубань iз Чигиринщини попали при Катеринi. Може, через це i притягае мене так ця земля… – Пiдем, Андрiю, обiйдемо валом кругом манастиря. – Що, так вже на свою приморожену ногу надiешся? Це ж п’ять кiлометрiв ходу. Пiдем в цей бiк, понад ярами. Подобаеться менi тут… дика краса! З зовнiшнього боку вал був ще вищий, бо попiд ним йшов рiв, що змiлiв вже вiд часу. Трохи дальше вал круто повернув[62 - У вид. 1934 i 1935 рр.: «звернув».] у лiс, роблячи пiдкову, в серединi якоi були слiди ще якихсь земляних споруд. – Це щось на зразок форту, – пояснив Андрiй. – Отам, видно, гармати стояли, отам слiди великих печей з котлами, в яких грiли смолу i окрiп «гостям голови мити» пiд час штурму. Хто знае, коли цi вали насипали, але сучасний iнженер нiчого не мiг би додати… Вийшли на чоло форту. Тут вал вже йшов понад глибоким яром. Мiсцевiсть дальше робить химернi хвилi i оточуе манастир глибокими прiрвами. Мiж головним валом i манастирем був ще один вал, i де-не-де було видно слiди грубих мурованих стiн. Звертаемо вздовж валу i знову виходимо на край господарського подвiр’я. Дальше вал робить крутий поворот направо, а по яру мiж цими двома виступами валiв виходить на гору дорога, що ii я бачив,[63 - У вид. 1934 i 1935 рр.: «яку я бачив».] коли пiд’iжджав до манастиря. В кутi пiд валами стара, вже не вживана тепер криниця. Чорнота звертае на неi мою увагу: – Їi зовуть хто козацькою, хто гайдамацькою. Вiд неi залежала доля манастиря в випадку облоги. На горi води нема – е тiльки в ярах. Насипати вал через яр, так щоб вона залишилася по цей бiк, неможливо. Але, як бачиш, виступи валiв беруть ii мiж себе i з обох бокiв обстрiлюють пiдхiд до неi ззовнi. А з манастиря був до неi пiдземний хiдник. Попiд усiм валом теж iде хiдник, який мае пiдземнi виходи i до центру манастиря, i до лiса.[64 - У всiх прижитт. вид. у родовому вiдмiнку «лiсу» уперемiж iз «лiса».] Ми йшли вже понад прiрвою по другому виступi. – Отам, в корчах, замаскований вхiд у пiдземелля, до лябiринту печер, якi досить добре заховалися. Зараз неохота брудитися, а весною полiзем – покажу тобi. Кожна виложена дубами печера мае два виходи у слiдуючi, всi вони сполученi мiж собою, але, заплутавшись, можна ходити до смерти в темнотi i не знайти виходу. Ми в них запас зброi переховуем. З тамтого боку манастиря вiд валу пiшов у лiс ще якийсь вал, але яку вiн ролю грав – не розберу. Хiба для захисту дороги, що була прокопана до Холодного Яру, де були окремi укрiплення. В лiсi ще е де-не-де укрiплення, якi, видно, у свiй час мали значення. Такi ж укрiплення i в Чорному лiсi, i в Бовтишi, i в Чотi, i в Суботiвськiм лiсi; недалеко Суботова, в лiсi, Вовчий Шпиль, на якому ще досi стоiть козацький Вежний дуб, з якого видно аж на Побережжя i всю околицю. За Медведiвкою, на островi серед Тясмина – Медведiвський манастир; вище – укрiплений Онуфрiiвський манастир, що стоiть на кручах над Тясмином; в Черкаському бору – Мошенський манастир, теж фортеця на багнах, до якого треба добиратися вузькою Вовчою гаткою. Скiльки працi тут положено! Нашi дiди не так турбувалися про захист краю, як тепер… Спускаемося з валу, щоб обiйти прорiз, через який я приiхав, i далi йдемо вже понад другим яром, крутий схил якого, починаючися вiд валу, тягнеться карколомними уступами бiльш як на пiвкiлометра вниз. Порослий лiсом яр виходить iз-за манастиря злiва i тягнеться десь далеко на пiвденний схiд. Внизу пiд нами капличка з криницею, до якоi спускаеться покручена стежка. На протилежному боцi якiсь будiвлi i сад. Питаю Андрiя, що це таке. – Шiстьдесять гектарiв монастирського саду i винограднику. Ченцi ще насадили, а цi «божi коровки» тепер i доглянути не можуть. – Андрiю, ти на похоронi Компанiйця споминав про якусь легенду, зв’язану з цим яром… Вiн задумливо подивився вниз. Сядемо. Он бачиш на днi темнi плями – це багна, якi не замерзають. На той бiк можна перейти тiльки по гатцi. Мiж багнами проходить поганенька рiчка Косарка. Серед населення зберiгаеться легенда, що тут колись були останнi перед дикими степами селища людей, що iх охрестила в христiянську[65 - Так у всiх прижитт. вид.] вiру якась княгиня Мотрона, або просто Мотря. Їi укрiплений замок стояв на цьому мiсцi, що манастир. За тою легендою, Косарка тодi була великою рiкою, що зливалася коло Медведiвки з Тясмином, а той коло Чигирин-Дiброви – з Днiпром. Вода в Днiпрi мала тодi стояти так високо, що турецькi галери свобiдно плавали над порогами i заходили Тясмином i Косаркою аж сюди для нападiв на володiння княгинi. У неi теж була своя фльота, для якоi пристань була отут внизу i яка ходила воювати аж у Чорне море. Одного разу чоловiк княгинi, якого вона дуже любила, вийшов з цiею фльотою в Чорне море на туркiв i, розбивши iх, повертав назад з багатою здобичею. Пересiвши з залогою, що передягнулася[66 - У всiх прижитт. вид. «передягатися» уперемiж iз «переодягатися».] в здобутi турецькi шати, на захоплену турецьку галеру, яка пливала скорiше вiд його суден, вiн далеко випередив своiх i перший наближався до замку. Стоячи на носi галери, одягнений в дорогi шати турецького пашi, нетерпляче дожидав хвилини, коли зможе привiтатися з дружиною-княгинею i подати iй радiсну звiстку про перемогу. Але княгиня, яка стояла отут на валу, побачивши галеру, подумала, що це справжнi турки, якi, потопивши ii судна, наближаються до замку, i важкий бiль охопив[67 - У вид. 1938 р.: «обхопив».] ii серце. – Дайте менi лук, – сказала вона слугам, – помщуся за смерть мого любого мужа хоч на отому пашi, що стоiть на галерi. Взявши лук, пустила стрiлу i попала нею в серце свого чоловiка. Аж коли залога галери стала скидати турецький одяг i кричати до княгинi й воякiв, якi готовилися на валу до бою, зрозумiла свою помилку. Коли ж довiдалася, що вбила свого мужа, – три днi нiчого не iла й не пила, обливаючи його труп сльозами. Потiм наказала затопити ту галеру на тому мiсцi, де впала трагiчна стрiла, а свiй замок перетворила у манастир, якого стала першою черницею та iгуменею. Легенда як легенда… Що Косарка була бiльшою, про це нема мови. Ще дiд Гармаш iз Мельникiв, який мае тiльки дев’ять-десять шiсть рокiв, пам’ятае, як по нiй човнами плавали. Але ми знаем, що ще задовго до Володимира купцi, що плавали з «варяг у греки», витягали коло порогiв своi човни на берiг i перетягали волоком. Знаемо також, що в тi вiки на Чорному морi панували не турки, та цю легенду вперто обстоюють старi люди з довколишних сiл як правдиву. Показують мiсце, де пiд багнами мае лежати та затоплена галера. Навiть оповiдають, що в один посушливий рiк, як багна висохли, докопалися були до неi. Що лежить вона догори пiдошвою, яка обшита листовою мiддю. Може, це i байка, може, перекручена народньою фантазiею якась дiйсна подiя, але iншого пояснення, чому населення називае манастир Мотриним, в той час як вiн в дiйсности е манастирем Св. Тройцi, я не зустрiчав.[68 - Пiзнiше цю легенду я сам чув декiлька разiв вiд селян з незначними варiянтами.] Деякий час ми оба сидiли мовчки, втопивши очi в яру, якому народня фантазiя приписувала таку ролю в минулiм. Взагалi ця мiсцевiсть – святi мiсця для украiнця. Тут зароджувалася козаччина. Недалеко, он за тим лiсом, ображено Хмельницького i, сповита обставинами часу, родилася Хмелiвщина… Тут почалася i тут скiнчилася, побувавши аж на Подiллi, Колiiвщина, i батько Максим перебував деякий час як чернець у цьому манастирi, невiдомо чому Мотриному… Ігумен його, Мельхiседек, гаряче[69 - У вид. 1934 i 1935 рр.: «горячо».] помолившися, благословив ножi i шаблi на пролиття рiк людських слiз i крови, винноi i невинноi, во iм’я Волi. Поневолення з царськоi ласки селянства тут було найкоротше з усiеi Украiни, i чигиринський «малорос» не завжди гнув покiрно шию, а часто мотав нею, щоби скинути ярмо. Яких два десятки лiт назад селянин тут подавав уночi свiй вiльний голос на виборах гетьмана Украiни i на старiй козацькiй могилi, поклавши руку на старовинну козацьку шаблю, давав клятву не зрадити i додержати таемницi. Задуму нагло перервала коротка низка стрiлiв з кулемета. Я зiрвався, призвичаений до того, що стрiли означають ворожий напад, але Чорнота потягнув мене за рукав черкески: – Сiдай. Це Левадний вправляеться – мабуть, з люiса ворони б’е в лiсi. Цiкавий тип… Граматики добре не знае, але нема кулемета, якого механiзму вiн не знав би як своi пальцi. Для нього кулемет – все. Нi один закоханий так коло дiвчини не припадае, як вiн коло своiх кольтiв i максимiв. Невеликий собi, худощавий хлопець, та сила духа в нiм велитенська…[70 - Так у всiх прижитт. вид. (пор. на стор. 38, 70).] Знаеш, вiн же у Коцура був начальником кулеметiв. Любить хлопець Украiну, повiрив у «червону правду» i пiшов боронити ii пiд червоними прапорами. Не один холодноярець упав вiд меткоi кулi з його кулемета… Та коли переконався, що бореться для Москви проти своеi ж батькiвщини, взяв на плече свого люiса i прийшов до нас. Сидимо раз у Чучупаки ввечерi, коли заходить. Поставив кулемета в кут i пiдходить до столу: – Я Левадний. Ви мене знаете, бо я з вами бився. Аж тепер я розiбрав, що моi кулi летiли не туди, куди потрiбно. Можете мене застрiлити – це ваше право, – але, коли хочете, я i вiсiмнадцять кулеметiв, якi маю захованi по селах i хуторах, в вашому розпорядженнi. Спочатку не дуже довiряли, звичайно, та потiм переконалися, що хлопець прийшов з щирим серцем. Тепер у нас кулеметами заправляе. Дав декiлька своiх, а решту, каже, дам тодi, як треба буде. У нього у своiх людей цiлi арсенали зброi, яку з своiми хлопцями захоплював[71 - У вид. 1934 i 1935 рр.: «позахоплював».] у нiмцiв та денiкiнцiв, але зуживае ii дуже обережно. Коцуровi дав трохи кулеметiв i набоiв, а про решту навiть не сказав. Оце недавно iздив десь пiд Чорний лiс, привiз нам два нiмецькi мiномети i вiсiм скринь мiн. Треба буде, каже, достанем ще. Але ти полюбуйся, яка упертiсть! Вiдбили йому праву руку – лiвою навчився стрiляти, i то як стрiляе! Важко одною рукою пiдiймати ручного кулемета, так вiн зняв з нього кожух, спилував радiятор, спилував де можна залiзо, щоб тiльки не ушкодити[72 - У вид. 1934 i 1935 рр.: «пошкодити».] механiзму i люфи, а не змiняв на револьвер або карабiн. І цей обскубаний кулемет у нього працюе, як новий годинник, i лiву руку виробив, що мiцнiша, як у другого двi разом. Вiн сам з хуторiв, а в Суботовi мае багато родичiв i взагалi суботiвцi його люблять. Якось отаман каже йому: «Пiшов би ти, Левадний, коли увечерi до Суботова. У тебе там родичi, знають тебе там добре – агiтнув би людей проти Коцура». А Левадний: «Я, отамане, як треба буде для добра Украiни, увесь Суботiв разом з усiма своiми родичами з кулемета вистрiляю, а агiтувати хай[73 - У вид. 1934 i 1935 рр. тут i далi: «най».] хто iнший йде. Не вмiю». І завжди вiн спокiйний, зрiвноважений. Нiколи нiкого не образить. Та… Був у Мельниках селянин, що перед вiйною у полiцii в Петербурзi служив. А через те i вважав, що вiн у селi найстарший i найрозумнiший. Нап’еться самогону i задираеться з усiма. «Ви, – каже, – хохлы необразованные! Нiмцi Украiну видумали, а ви й собi за нiмцями! От повернеться на престол цар-батюшка – вiн вам покаже Украiну!» Одного разу Левадний перед гуртом селян оповiдав про Хмельниччину, а той п’яний пiдскочив i почав… «Ти, – каже, – що народ у заблуждение вводиш, крамолы всякоi навчаеш?! Богдашка Хмельницкий верноподданный белого царя був, а ви – бунтовщики! На шибеницю вас усiх треба!» Коли Левадний зауважив йому, щоб пiшов проспатися краще, той пiдскочив i вдарив його по лицi. Левадний мовчки зняв з плеча свого люiса i висадив в нього цiлий диск набоiв. Зiбрався громадський суд. Прийшов на сход i Левадний з своiм кулеметом. На вимогу сiльського отамана вiддав йому люiса i став спокiйно чекати[74 - У вид. 1938 р.: «ждати».] вироку. Злочинцiв в наших селах карають лише шомполом або кулею. Громада погомонiла-погомонiла i постановила: хочеш горiлку пити – пий, а честi Украiни i другого не зневажай. Левадний карi не пiдлягае. Чи багато з-помiж украiнцiв так реагуе на образу своеi особистоi чи нацiональноi чести? От ти служив мiж кавказцями. Чи тобi прийшло коли в голову зневажити гордiсть чи нацiональний звичай пiдвладного тобi козака? Московськi кадровi старшини залюбки били морду жовнiровi москалевi, украiнцевi, поляковi, але чи хтось iз них вiдважився вдарити чеченця або кабардинця? Нiколи! Бо знав наперед, що той вiдповiсть на це вдаром кинджала, не турбуючися, що завтра за це його розстрiляють. Шiстьдесять рокiв тягнулася нещадна вiйна мiж могутньою Московською iмперiею i горсточками кавказьких горцiв, але й переможенi, вони гордо споглядали з своiх гiр на переможцiв, як на щось нижче вiд себе, i не спiшили iм прислужуватися. Москва не брала з них податкiв, не брала до вiйська – була задоволена, що вони не вiдновлюють[75 - У вид. 1938 р.: «вiдновляють».] боротьби. Часом голодний i обiдраний, кавказець за жаднi скарби не вiддавав i не продавав прадiдiвських кинджала та шаблi, i в цьому був весь секрет пошани до нього. Племена, якi налiчували заледви[76 - У всiх прижитт. вид. «ледве» уперемiж iз «ледви».] кiлькасот тисяч людей, примушували переможного ворога шанувати своi звичаi, мову, релiгiю, а коли б кабардинцiв чи хевсурiв було сорок мiлiонiв, то, повiр менi, Москва iз своiми шестидесяти мiлiонами в решетi б у них танцювала! А полюбуйся нашим нащадком великих прадiдiв, що потрясали колись мурами Царгороду! Навiть у свойому[77 - У вид. 1934 i 1935 рр. тут i далi подекуди: «свому».] бойовому гимновi вiн називае ворогiв не iнакше як ласкаво – «ворiженьками», що[78 - У вид. 1934 i 1935 рр.: «якi».] мають вiд чогось згинути як роса на сонцi, бо вiн сам задобрий i залiнивий, щоб розбивати iм голови. К чорту наш украiнський сентименталiзм! Нам потрiбний не мрiйний пав’ячий хвiст, а вовчi зуби. Бо коли ми iх не будемо мати i не примусимо[79 - У вид. 1934 р.: «заставимо».] наших «приятелiв» шанувати iх – Украiна нiколи не буде щасливою. Я христiянин i вiрую в Бога, але я не згоджуюся з Христовим заповiтом пiдставляти праву щоку, як тобi прилiплять ляща по лiвiй. Така засада для украiнцiв погубна, бо маемо таких добрих сусiдiв, що будуть бити поки влiзе, i соромно iм нiколи не стане, бо б’ють вони нас не для розваги, а тому що iм потрiбнi багацтва нашого краю. Багато менi не подобаеться з того, як ми взялися до справи… Хочеш, я тобi дам почитати останнi книжечки Ленiна про тактику боротьби i органiзацiю влади? Я б усiх наших мiнiстрiв засадив на шкiльну лавку вивчити iх, дописавши дещо мiж рядками. Нас б’ють без сентиментiв. Але, знаеш, це добре. І чим бiльше будуть бити i знущатися – тим краще. Нi один народ не переживав того, що тепер переживае Украiна, але й нiкому це так не йшло на користь, як iде украiнцевi. Це перетворить лiнивого украiнського вола в хижого звiра, який, вирвавшися колись на волю, як побачить, що хтось знову протягае до нього лапу, – не буде ждати, поки треба буде оборонятися, а сам буде нападати. Уяви собi, що було би з нашими бiдними ворогами, якби хоч на половинi Украiни була така холодноярщина? От я, маленький Андрiй Чорнота, можу вдарити зараз у великий монастирський дзвiн, i холодноярськi села[80 - У вид. 1934 i 1935 рр.: «6–7 найближчих сiл».] через пару годин дадуть десять тисяч боевикiв, дивiзiю вiйська – i то вiйська, яке не знае полону, що не мае права на далекий вiдступ, бо залишае вороговi хати i родини. А скiльки давала вся Украiна на заклик свого уряду? Коли б ми цього року перемогли, з усiеi Украiни однi холодноярцi мали би право сказати: «Ми не пустили ворога в своi хати, не годували його своiм хлiбом, не дали йому своiх синiв на гарматне м’ясо». Андрiй говорив би ще, певно, довго, та з церкви понеслися тривожнi вдари малого дзвона. – Ого! Якась новина. Мабуть, большевикiв чорт звiдкись несе… Ми зiйшли з валу i побiгли до манастиря. У дворi по-дiловому, без крикiв i метушнi, йшла збiрка. Із стаен виводили осiдланих коней. Запрягали тачанки з кулеметами, якi по черзi оглядав Левадний, сам затягаючи в них стрiчки з набоями. Пiшi козаки гуртувалися коло лубенцiв, що на дворi вже затягували своi складнi англiйськi патронташi. З дверей будинкiв визирали зляканi черницi. До Чорноти пiдбiг схвильований командир булавноi сотнi: – Андрiю, большевики в Лубенських хуторах! – Так чого ж ти залякався? Можна би подумати, що вже твою келiю заняли. Скiльки? – Ось iде селянин, що прискакав верхи… До нас пiдiйшов старшого вiку дядько в киреi. – Що там сталося? – звернувся до нього Андрiй. – Большевицька кiннота приiхала на наш хутiр. Взяли заложникiв i наказали, щоб знесли iм шiстьдесять пудiв вiвса, тридцять пудiв муки, хлiба печеного, сала, чотири свинi й двi корови. Заявили, що як за три години не буде чого вимагають, то розстрiляють чотирьох наших заложникiв i пiдпалять хутiр. Вигнали пiдводи i дожидають. Люди потрохи зносять, а я з конем викрався до лiсу i сюди. – Давно приiхали? – Не бiльш години тому – я коня гнав що духу мав… – Скiльки iх? – Чоловiка п’ятнадцять з одним люiсом. Чорнота немилосердно глянув на коменданта: – Шкода, що ти ще у великий дзвiн не вдарив! Треба було спочатку розпитати, що там в них за празник в хуторах, а потiм вже дзвонити. Ми сiли на своiх вже осiдланих коней, i Андрiй став викликати кiнних козакiв: – Соловiй! Андрiйченко! Отамасi – оба! Кононенко! Гуцуляк! Вернидуб! Оробко! Чорноморець! Жук! Викликавши тринадцять чоловiк, якi пiд’iхали до нас, обернувся до кулеметчикiв: – Левадний, дай Гуцуляковi люiса – вiддамо тобi два. Левадний взяв у одного з козакiв люiса, притримуючи киктьом правоi руки, наладував його, потiм, легко пiднявши лiвою рукою догори, зробив три пострiли i, взявши на безпечник, передав Гуцуляковi. Присадкуватий кремезний Гуцуляк зняв свою карабiнку й легко закинув кулемет за плече. В торби його сiдла поклали шiсть кружкiв з набоями. – Василенко! – крикнув Чорнота до одного iз старшин. – Зостанешся за мене. Вишли розвiдку на Жаботинську дорогу до Деркачовоi землянки. Люди хай розiйдуться i на всякий випадок будуть готовi. Виiжджаем iз манастиря i, проiхавши з кiлометр[81 - У журн. вид. 1933 р.: «кiльометер» (пор. «термометр» стор. 23).] по дорозi на Жаботин, звертаемо в лiс. Кажу Андрiевi, що треба було взяти бiльше козакiв – може, селянин зле полiчив большевикiв i iх бiльше. – Як i буде на десяток бiльше, то я знаю, кого взяв з собою. До потрiбних нам хуторiв кiлометрiв iз сiм. Переiжджаем декiлька ярiв i, виiхавши на дорогу, що йшла краем лiса, даемо коням ходу. Праворуч видно хутори i село Лубенцi. Минаемо iх. Через деякий час показалося кiльканадцять хат, розположених недалеко вiд лiса. Порiвнявшися з ними, оглядаемо мiсцевiсть. Коло одноi хати стоять пiдводи, осiдланi конi, червоноармiйцi. Мiж хатами вештаеться пара верхiвцiв. Добре роздивившись, Чорнота обернувся до мене: – Так i е – з пiвтора десятка. Видно, це якась нова частина, незнайома з положенням, коли в наших володiннях харчуватися захотiла. Гуцуляк! Їдь-но, брате, на той кiнець хутора, прив’яжи коня до дерева i, як будуть тiкати, бий по жаботинськiй дорозi. А ми iх звiдси зараз налякаемо. Пiдождавши час, потрiбний Гуцуляковi, щоби доiхати з кулеметом до призначеного мiсця, ми розсипалися по лiсi рiдкою лавою i, перескочивши рiв, пустилися на хутiр. На хуторi зчинилася метушня, залунало кiльканадцять стрiлiв, розляглася недовга низка з кулемета, i, поки ми доскочили до хутора, червоноармiйцi, сiвши на коней, пустилися тiкати по дорозi, що йшла понад лiсом на Жаботин. Наздогiн iм почулися з-пiд хат стрiли селян, якi дожидали виручки. Один iз червоноармiйцiв впав з коня. Як ще вони тiльки почали тiкати, коло одноi з хат, пiднявши стовп диму, вибухнула важка граната, i кiннотчик, що, здоганяючи своiх, якраз порiвнявся з тим мiсцем, вилетiв з сiдла. Зляканий кiнь кинувся тiкати до нас, залишаючи на снiгу струмки крови. Назустрiч кiннотчикам, що чвалом неслися пiд лiс,[82 - У вид. 1934 i 1935 рр.: «попiд лiс».] рiвненько, в’iдливо заговорив Гуцулякiв люiс. Переднiй полетiв на землю разом з конем, останнi завернули вбiк i, розбившися на групки, пустилися тiкати полями. Проскакуемо хутiр i, розсипавшись, доганяемо. Конi у нас кращi, вистоянi. Через декiлька хвилин заднi попадають пiд шаблi хлопцiв. В парi з Чорнотою здоганяемо кiннотчика, який, раптово обернувшися на сiдлi, прицiлюеться рушницею до Андрiя. Порiвнявшися в цей мент з ним з правого боку, перед самим пострiлом пiдбиваю шаблею рушницю i розтинаю йому карк. Андрiй ловить i наганяе назад його коня. – А чого доброго, був би чорт просто в живiт засмалив. Здоганяемо ще двох, якi, побачивши, що не втечуть, приймають бiй. Але зовсiм погано володiли шаблями, i через хвилину, залишивши iх на землi, пускаемося переймати червоноармiйця, за яким гналися брати Отамасi. Кiнь пiд ним спотикаеться на межi, i вiн, вилетiвши з сiдла, бiжить пiшки за конем. Коли догнали, став з пiднесеними догори руками: – Товаришi! Добродii! Не вбивайте! Я вам буду служити! – проситься подзьобаний вiспою кацапчук. Чорнота стримав занесену шаблю. – Звiдки приiхали? – З Жаботина. – Яка частина? – 12-а кiнна бригада, окрема. – Скiльки шабель? – На конях чоловiк двiстi та чоловiк сто так, рiзних. – Чого прийшли сюди? – З Курска нас вислали, на боротьбу з бандитизмом. Андрiй стиснув ручку шаблi. Кацапчук помiтив цей рух. – Товаришi! Вiзьмiть мене… – Хай тебе Бог вiзьме… Клинок свиснув i глибоко вгруз у голову. Менi стало неприемно, i це не сховалося вiд Андрiя. – Чого скривився? – Знаеш, якось неприемно, коли пiддаеться… – Привикай, Юрку! Нi для Холодного Яру, нi в Холодному Яру полону нема. Як будеш мати попастися в руки – залишай останню кулю для себе. Погоню припинили. П’ять чоловiк i два конi без верхiвцiв утекли. Збираемо дванадцять карабiнiв i шабель, одного люiса, восьмеро коней. Двох коней вбито, один важко поранений гранатою в живiт. На хуторi довiдуемося, що «товаришi», утiкаючи, кинули до хати, в якiй сидiли заложники, гранату Новiцкого. Та один iз селян, що служив колись в гранатерах i був до гранат призвичаений, вхопив ii i викинув за вiкно,[83 - У вид. 1934 i 1935 рр.: «назад за вiкно».] де вона й вибухнула. З боку Лубенець показалася широка лава. То Лубенська дiева сотня з отаманом Пономаренком iшла виручати хутори… До манастиря ми повернулися[84 - У вид. 1938 р. тут i далi подекуди замiсть «повертати(ся)» – «вертати(ся)», так само замiсть «повернути(ся)» – «вернути(ся)».] ввечерi. З Мельникiв до Жаботина проiжджае на санях селянин з жiнкою «до тестя в гостi». Рано розвiдка повернулася i донесла, що вночi хтось пустив панiку, нiби з холодноярського лiсу наступае три тисячi «бандитiв», i «товаришi» поспiшно виступили з Жаботина в напрямку Смiлоi. Пiсля того бою ми з Чорнотою помiнялися шаблями i стали побратимами – «кунаками». Через декiлька днiв хлопцi, якi походили iз сiл по той бiк залiзницi, одержали вiдомостi, що златопiльська ЧК розстрiляла iх родичiв. Постановлюемо, щоб усi немiсцевi, якi мають на Украiнi родичiв, заховували своi правдивi прiзвища, а прибрали собi псевдонiми. Андрiй охрестив мене Залiзняком. Кажу, що буде трохи заголосне. – Не турбуйся. Тут по селах Залiзнякiв – як собак на ярмарку. Якось в суботу верхiвець iз Мельникiв привiз Чорнотi листа вiд Чучупаки, в якому той просив приiхати до нього на другий день. – Поiдемо обидва. Познайомишся з мельничанами. На другий день виiжджаемо грушкiвською дорогою. – Маемо ще час, поiдемо пiд Грушкiвку, потiм завернемо понад Холодним Яром i хуторами поiдемо в Мельники. Покажу тобi дещо. Коли проiхали прорiз у валi, Андрiй обернувся i глянув на вали: – Отут в 1918 роцi шiсть братiв Кошових з батьком i легендарний Рак з двома кулеметами розбили баталiон[85 - У всiх прижитт. вид. «баталiон» уперемiж iз «батальон».] нiмецькоi пiхоти, яка кольоною йшла займати манастир. – А де тi хлопцi тепер? – Рак – це був напiвздичiлий лiсовик. Про його фiзичну силу i вiдвагу оповiдають справжнi байки. Вiн через щось завiвся був ще з царською полiцiею i лiто та зиму жив у лiсах, маючи сховки на деревах i пiд землею. Селяни його не видавали. Вiзьме на якому хуторi харчiв – i в лiс. За Центральноi ради жив легально в селi, а за гетьмана знову завiвся з державною вартою i нiмцями. Хоч тодi багато хлопцiв переховувалося в лiсi, та вiн держався сам. Ходив озброений, як панцирник. Коли хто з влади робив прикростi селянам, то жив лише, поки його не знайшов десь уночi Рак. Коли нiмцi зiбрали з кiлькох сiл контрибуцiю за панське майно, то Рак пробрався вночi у грушкiвську цукроварню, де стояв iх штаб, вбив трьох вартових, викрав скриньку[86 - У всiх прижитт. вид. «скринька» уперемiж iз «скринка».] з грiшми i роздав iх назад селянам. На нього робили нiмцi облави, а загинув по-дурному… Спутався з жiнкою одного лiсника, i той, прислiдивши, заколов обох багнетом на лiжку. А Кошовi – це стара козацька родина з Івковець. Переховувалися в 1918 роцi вiд нiмцiв в Холодному Яру, а в дев’ятнадцятому спуталися з Коцуром. Пустилися на грабунки, ограбували декiлька селянських пiдвiд з Медведiвки i Мельникiв, вбили двох холодноярцiв. Хлопцi, якби ти бачив, як соколи! Так i видно стару козацьку кiсть, а гинуть чорт зна за що. Одного денiкiнцi вбили, одного недавно большевики розстрiляли, двох розстрiляли холодноярцi, i вiд iх рук не втечуть й останнi. По кiлькох кiлометрах дорога розходиться.[87 - У вид. 1934 р.: «…по чотирьох кiлометрах дорога розходиться. Вправо вiдходить дорога на Грушкiвку».] Андрiй показуе нагайкою на стовп, що стоiть на ровi перед роздорiжжям. – Оце я хотiв тобi показати. Такого чудернацького стовпа, певно, нема в свiтi другого. Пiд’iжджаемо. На обрiзаного молоденького ясеня насиляно через прорiзи тринадцять людських черепiв, якi, вищиривши вперед зуби, творять оригiнальний стовп. До чола верхнього[88 - У всiх прижитт. вид. «верхнiй» уперемiж iз «верхний».] черепа прибита табличка з написом: «Володiння Холодного Яру. Проiзд чекiстам суворо заборонений». Чомусь здаеться, що самi кiстяки смiються над цим жартом. – Оцих сiм верхних, бiлiших – це штаб ударноi групи бобринськоi ЧК на чолi з уповноважненим Станайтiсом, латишом, а цих нижчих не знаю. Це мельничанськi хлопцi пожартували. – Де вони iх набрали?! – Чи мало iх тут по лiсах валяеться?! Минулого року лисиць трупами так обгодували, що перестали курей красти по хуторах. Отак по-людськи подумаеш – жаль людей… Але що зробиш… Слово «боротьба» i слово «жаль» – взаемно виключають одно друге… І ще прийдеться лисиць годувати, якщо нами не погодують… Звертаемо в лiс i iдемо без дороги, то спускаючися в яри, то пiдiймаючись. Через деякий час виiжджаемо на край глибоченного яру. Дна не видно, видно тiльки протилежний схил, вкритий лiсом i заглибленнями. В яру пануе мертва тиша. Андрiй свиснув, i голосна луна, повторюючись на поворотах, покотилася вздовж яру. – Оце тобi Холодний Яр… Їдемо вздовж схилу. По протилежному боцi мiж деревами пронеслося стрiлою двi серни, видно, наляканi свистом. Поглядаю в яр, що тепер не мае вже якогось актуального значення, та мимо того е якимсь символом боротьби, i моi думки мимоволi бiжать до Шевченкового: У яр колись сходилися, Мов iз хреста знятi, Батько з сином i брат з братом, Радилися одностайно стати На ворога лукавого… Був вiн якийсь понуро-величний. Якась одвiчна таемниця кровавоi[89 - У вид. 1934 р.: «кривавоi».] сумноi долi Украiни застигла в його диких рисах. Чомусь пригадалися вищиренi зуби черепiв i табличка «Володiння Холодного Яру»… Могутнього нiмого владаря, що вiки назад усмiхався i тепер усмiхаеться смертю i боротьбою, яка не знае жалю… Виiжджаемо на край лiсу i розлогим в тому мiсцi схилом з’iжджаемо в Холодний Яр. Назад звiдси видно тiльки крутi схили й смугу неба. Другий бiк крутий вiдразу, i на ньому, поверх над поверхом, виднiються порослi лiсом вали. – Це слiди укрiплень, якi захищали вхiд до яру. Старi люди оповiдають, що отут росло два старi дуби, мiж якими був перетягнутий ланцюг. Оповiдають, що одного зрiзав кiлька-десять лiт тому якийсь старий козак, що приiхав з Кубанi, i забрав захований в його дуплi скарб. Дав пригорщу золота селяниновi, у якого пожичив[90 - Так у всiх прижитт. вид. (пор. на стор. 94).] на нiч пилку i сокиру. В яру поганенький струмочок i озерка – а оповiдають, що колись була рiчка, по якiй плавали човнами. Лiтом у струмочку вода така холодна, що ноги не вдержиш. Взагалi в яру лiтом холод, хоч наверху i спека. З’iжджаемо в глибоку балку, яка iде попiд лiсом. По обох боках ii розкиданi селянськi господарства. Це Мельничанськi хутори – продовження села Мельникiв. Коло одноi хати Андрiй стримав коня. – Треба зайти, вдову Явдоху з синами провiдати. Заходимо до хати. Коло печi пораеться зморщена бабуся в чорнiй плахтi. За столом сидять з книжкою два гарнi русявi хлопцi. Пiд образами на лавцi стоiть двi англiйськi рушницi. Пiд лавкою – велика бляшана скринька з набоями. На вiкнi зложенi ручнi гранати. Побачивши нас, бабуся сплеснула руками: – Андрiечку! Синочку мiй! Давно ж я тебе не бачила! Вiтаемося з старою i хлопцями. Андрiй починае розпитувати, як воно живеться. Бабуся зiтхае.[91 - У всiх виданнях, окрiм журн. вид. 1933–1934 рр., тут i далi: «зiдхати», «зiдхнути».] – От так… Помочi менi нема нiякоi, сама, стара… Хоч би ти сказав моiм парубкам, бо мене не хочуть слухати – хай би женився вже котрий! Невiсточка молода – i помiч була б менi старiй, i в хатi якось веселiше було би… – Не журiться, мамо! От Украiну вiдвоюем, тодi вiдразу двi невiстки приведемо вам. – Коли б Господь дав скорiше! Андрiечку, може, вам зсмажити чогось, може, iсти хочете? – Дякуемо. Ми на хвилинку – iдемо дальше. Побалакавши трохи, сiдаемо на коней. Через який кiлометер з хати вибiгае без шапки селянин: – Агов, Андрiю! Злiзай-но, брате! Самогону вигнав – перша сорта! Баба вареникiв макiтру наварила – поможiтьно змолоти! Андрiй стримав коня: – Зайдем… добрi хлопцi. Та й iсти захотiлося трохи. Заходимо до хати. На столi пляшка i макiтра з варениками. Пiд образами рушницi. Пiд лавкою кулемет «Максiм», накритий жiночою запаскою. Андрiй пiдняв запаску i глянув на механiзм. Господар засмiявся: – Не дивись, брате, – «як рибляче око»! Якось Левадний заскочив, так чуть не з’iв мене за те, що густо був змащений i трохи порохом припав. Сiдаемо за стiл з господарем i його двома братами. Випивши по чарцi слив’яного самогону, спорожнивши макiтру, iдемо далi. З одноi хати вибiгае дiвчина: – Андрiю, зайди-но на хвилинку! – Тебе не бачив? – Та нi… Левко слабий лежить, просить, щоб зайшов. – Що йому таке? Зайдем. Заходимо до хати, в якiй душ шiсть дiвчат i бiльш нема нiкого. – Де ж Левко? – Андрiечку, голубчику, не сердься… Левко пiшов у село. Вiн казав, що тобi дуже подобаються мережанi сорочки. Подивися, гарну я тобi вимережала? Андрiй взяв мистецьки[92 - У вид. 1934 i 1935 рр.: «по-мистецьки».] вишиту сорочку. – Так ти той… була б уже разом i пiдштанцi пошила. Дiвчина зачервонiлася: – Дивись який! Що я тобi – мати чи жiнка? І за сорочку не подякував… – Може, ще поцiлувати? – На бiса ти менi здався, такий татарин! З лавки зiскочила вертлява дзига-дiвчина: – Андрiечку, мене поцiлуй! Пошию тобi пiдштанцi, якi сам схочеш! І помережаю геть чисто всi… – Сядь, козо дика! Пiдожди, Юрку, я зараз вернуся, положу сорочку в сакву. Через хвилину вернувся i положив перед дiвчиною сувiй синього шовку. – Пiвроку в сiдлi возив – збирався все бешмета пошити, та хай вже буде тобi на онучi… Коли сiдаемо на коней, зауважую у вiкнi сумне, задумане обличчя дiвчини, яка вишила сорочку. Видно, «татарин» не такий вже був i противний для ii серденька. Недалеко села знову перепиняе селянин: – Здоров, Андрiю, з недiлею! Зайдiть на вареники! – Тiльки що у Свирида макiтру вклали. – Та ще з десяток i моiх вмiститься! – Що я тобi, верблюд, чи що? До ворiт пiдходить з подвiр’я високий сивий дiдусь i, закрившись рукою вiд сонця, дивиться на нас. – Ге-ге! Здоров, козаче! Ти що ж, чортiв сину, дiда забуваеш? Я тобi в ту недiлю i медку наготовив був. – Доброго здоровля, дiду! Будемо iхати назад – заiду за медком… – Бач який! За медком! А я тобi тепер хрону дам, а не меду, як не навiдаешся. – Нема часу, дiду, до отамана треба… Це дiд Гармаш. Дев’ятьдесять шiсть рокiв. Та пiшки не берися з ним iти – пережене. Старий вояк… В Криму в 1854 роцi воював, на Балканах був… От як хочеш вже наслухатися байок про татар, запорожцiв, Холодний Яр, про гайдамаччину – заiдь як-небудь до дiда i постав пляшку горiлки… Вiн тобi розкаже, як його дiд на Запорiжжi по татарах з гармати червiнцями стрiляв, коли куль не стало, як у Залiзняка гарматами заправляв… В селi на вулицi[93 - У вид. 1938 р.: «на вулицях».] – рух, спiви. Ходять гуртками парубки i дiвчата. Зауважую, що народних пiсень тут спiвають не так, як звичайно в селах – примiтивно, з викриками. Вiдчуваеться вплив людей, що розумiються на пiснi. Коли обганяемо одну групу, висока чорнява дiвчина стримуе Андрiя за полу кожуха: – Андрiю! «Забiлiли снiжки»! Це була його улюблена пiсня. Не злазячи з коня, затягае сильним приемним барiтоном. Хор спiвае гарно. Пiсля «Снiжкiв» дiвчина сильним альтом, майже тенором, затягуе: То не вiтер в степу грае, не орел лiтае. Ой, то Сiрко козаченькiв до Сiчi скликае. Потiм Андрiй та дiвчина i якийсь парубок в чорнiй селянськiй киреi й смушевiй шапцi заспiвали трiо «Степову могилу». Та виконання тут було вже дiйсно артистичне. Коли попращалися, кажу Андрiевi, що мене дивуе, що проста селянська дiвчина так добре знае технiку спiву, та й парубок теж. – Так вона ж у Киевi музичну консерваторiю скiнчила, а той парубок – мiсцевий учитель. Тут чимало зустрiнеш таких «простих». В селi панського убрання не носять. Гуляють на вулицi з дiвчатами та парубками i вчать iх спiвати або ще чогось, кориснiшого. Пiд’iжджаемо до хати, накритоi снiпками без кроквiв. З-пiд стрiхи чорнiють слiди пожару. – От i отаманова резиденцiя. Не хоче старий Чучупака i накривати по-людськи пiсля того, як Коцур спалив. Хай уже, каже, позбудемося всiх, хто на Украiнi хати палить, – тодi накрию. На подвiр’i до плота прив’язано з десяток осiдланих коней. Стоiть двi тачанки. Прив’язавши коней i кинувши iм сiна, заходимо до хати. За столом декiлька незнайомих менi людей, серед яких пiзнаю матвiiвського отамана. В кутi коло дверей зложенi рушницi, ручнi кулемети. Коли привiталися з усiма Чучупаками, яких я вже знав, Андрiй представляе мене останнiм: – Це мiй побратим – Юрко Залiзняк, а це маеш по черзi: отаман Чорнолiського кiнного полку Пилип Хмара – цар горшечного царства i Чорного Лiсу, це наш господар холодноярський, Гриб, це лубенський отаман Пономаренко, це отаман Бiлого Яру, з-над Днiпра, Мамай, це пан сотник генерального штабу Гнат Зiнкевич – грушкiвський отаман, це пан отаман Чорний з Воронiвки з-за Днiпра, це Богданiв товариш по пляшцi i зухвалих нальотах Марченко, це отаман Прус i Михайлiвки Петренко. Це трилiський военком «товарiщ» Козаченко, липовий комунiст з 1905 року, бувший отаман з Херсонщини i будучий – на Чигиринщинi, який на своiм вiку вбив бiльше большевикiв, як дав iм тепер новобранцiв. Назвавши менi ще трьох отаманiв, прiзвищ яких не пам’ятаю, Чорнота сiв за стiл. – Ну, бракуе ще голови киiвського губревкому та голови губЧК, i з’iзд представникiв влади на Киiвщинi можна було би лiчити вiдкритим у повному складi… – Андрiю, – звернувся до нього Гриб, – ти чув, якого коника викинув Богдан на тiм тижнi? Розкажи, Марченку. Марченко, кучерявий чорноволосий хлопець, усмiхнувся: – От так собi… звичайна iсторiя. Прийшла в Олександрiвку 60 червона дивiзiя… Приiжджае до нас у село два верхiвцi – шукають «товарiща Богдана». Забираемо iх до Богдана. Виявляеться, що привезли пакет iз штабу дивiзii. Адресовано «Командиру революционной повстанческо-крестьянской дивизии, товарищу Богдану». Видно, хтось сказав iм, що пiд час повстання проти Денiкiна Богдан водив тисяч п’ять народу. Начальник i военком дивiзii запрошують його листом приiхати на вечiрку, яку улаштовуе «политпросвет» дивiзii. Буде виступ мiсцевого хору i п’еса «Паризька комуна», доклади про мiжнародне i внутрiшне положення. Вiдсилае вiдповiдь, що приiде. Вiдговорювали, щоб не iхав – може, яка засiдка. Жiнка молода в плач… але ти ж знаеш його! Зiбрали чоловiк двадцять «почесного конвою» на конях, Богдан на своiй тачанцi. Приiжджаемо до театру. Половина хлопцiв з парою люiсiв зосталися на дворi, його вiзник тачанку поставив так, щоб з кольта добре було бити, на мiномет хлопець сiв, Богдан люiса на плече – заходимо до залi.[94 - У вид. 1934 i 1935 рр.: «в середину».] Орхестра нам зараз марш[95 - У вид. 1938 р.: «марша».] врiзала, дивiзiйне начальство дрiбним чортом розсипаеться: «Товарищ Богдан, товарищ Богдан», «как бы там насчет объединения обоих дивизий» i т. д. Посадили нас у першому рядi. Виходить на сцену военком: «Товарищи! Зараз мiсцевий хор виконае «Інтернацiонал». Попрошу всiх встати!» Пiдняли заслону. Богдан встае i люiсом до пiдлоги як гримне! – Чому «Інтернацiонал» на початку? Ви знаходитеся на Украiнi, а наш народнiй гимн «Ще не вмерла»! Пiдняли галас: – Товарiщ Богдан! Це ж контрреволюцiйна пiсня, як можна? – Як контрреволюцiйна? При царi за неi в тюрму садили, i при радянськiй владi спiвати не можна? Вiд iменi селянськоi дивiзii, вiд iменi дванадцяти тисяч озброених революцiйних селян (а «товаришiв» в Олександрiвцi чоловiк триста!) вимагаю, щоб був виконаний наш народнiй гимн – iнакше нам з вами не по дорозi! Пошептались, згоджуються… Ну а хор наш, просвiтянський, як врiзав, аж стiни трясуться. Скiнчили. Военком знову виходить: «А тепер, товарищи, буде виконаний гимн трудящихся всiх нацiй!» Богдан люiса на плече: – А то вже хай олександрiвськi жидки послухають, менi вiн не подобаеться! Заля[96 - У вид. 1934 i 1935 рр.: «саля» (пор. на стор. 87).] так i завмерла. Ми вийшли, на конi, i поки «товаришi» надумалися – були вже за Олександрiвкою… На дворi почулися голоси. Виглядаю у вiкно. Приiхав якийсь високий огрядний чоловiк на здоровенному сiрому конi. З ним другий, маленький, на невисокому «кiргiзовi». – Боровицький отаман Солонько. – Дон Кiхот i Санчо… – смiеться Петро Чучупака. Велетень, низько нагнувшися в дверях, заходить до хати. Одягнений у високi рибацькi чоботи, морську чорну куртку i смушеву шапку-фiнку. За плечима люiс, на поясi револьвер i п’ять гранат. Знявши кулемет, здоровкаеться з усiма. – Ну що, Солонько, багато «товаришiв» за зиму засолив? – питаеться чорнолiський отаман. – Це ви тут солите та в землю закопуете. У нас простiш: за ноги i в Днiпро – пливи у Чорне море! Правда, Мамаю? Мамай мотнув головою. – Добре тобi наверху… Накидав того лiта, а вони в наших плавнях позатримувалися – всю сiч менi засмердiли. – Ну а до мене трипiльськi та ось його пливли! – кивнув Солонько на Чорного. Петро Чучупака – начальник штабу – пiднявся: – Ну, панове, зiбралися всi – можна приступити до дiла. Перш за все, може, хто з вас не знае, що позавчора у Чигиринi сталася маленька змiна. З Киева до Коцура прислали ревком, голову парторганiзацii, голову ЧК, военкома, всього дев’ять чоловiк партiйних тузiв. Ну а в Коцура ж свiй ревком. Пiсля спiльного засiдання обох ревкомiв усi присланi з наказу Коцура були потопленi в криницi, а над штабом замiсть червоного пiднесено чорний прапор анархii. Для нас це мае тiльки те значення, що Коцур вступив в одверту боротьбу з московськими большевиками. Миритися з ним нам не прийдеться. Члени ревкому – украiнцi Ільченко, Сатана, Хвещук – прислали до нас листа, в якому пропонують спiльними заходами скрутити Коцуровi голову i пiднести над Чигирином нацiональний прапор. Цiеi справи ми зараз обговорювати не будемо. Друга справа – це необхiднiсть переходу вiд явних форм бойовоi органiзацii в Холодному Яру до конспiративних i тимчасова лiквiдацiя Мотриного манастиря як военного осередку, чого вимагае положення на Украiнi. Третя справа – зв’язок i консолiдацiя наших сил при новiй формi органiзацii. Четверта – налагодження зв’язку з головним штабом нашоi армii, бо ми не знаемо пiд цей час, де вона i що з нею. П’ята – поки совiтська влада ще не окрiпла на мiсцях, мусимо обсадити довколишнi райони своiми людьми. В першу чергу треба органiзувати большевикам мiлiцiю в м. Кам’янцi, на залiзницi, i ми рiшили, що з Андрiя Чорноти вийде непоганий червоний пристав. Голос забрав отаман Василь Чучупака: – Я, панове, нарочито запросив вас, щоби спiльно обговорити положення i якнайкраще пристосуватися до нього. На жаль, не прибув Отаманенко або хто iнший з Бовтишки та Івангорода, але з тим районом ми порозумiемося пiзнiше. Зрештою, села по той бiк залiзницi пiд натиском обставин вже зробили те, що треба зробити i нам. Ми пiд цей час не маемо ширших вiдомостей про загальне положення на Украiнi – щось бiльше будемо знати, коли повернеться з Киева мiй заступник Деркач. Але одно ясне. Большевики пiд цей час не провадять бiльшоi вiйни на фронтах на Украiнi. Що твориться на Пiвднi з денiкiнцями, не знаемо – але можна припускати, що вони пiсля розгрому не скоро очухаються, якщо взагалi очухаються, i зможуть розпочати ще якiсь акцii. Ми маемо вiдомостi, що в бiк Криму большевики значнiших частин вiйська вже не посилають, а прибуваючi з Московщини частини кидаються на «внутрiшнiй фронт», на приборкання повстанчого руху, на викачку зброi i хлiба з сiл. Взагалi спiшаться з закрiпленням свого внутрiшнього положення на Украiнi, можливо, передбачуючи якусь поважнiшу збройну боротьбу на зовнiшних фронтах. Що твориться на заходi, що дiеться з украiнською армiею, чи зможе вона вiдновити фронт, на який ми могли би орiентуватися, – невiдомо. Хмаринi гончарi з Цвiтноi привезли вiдомостi, що партизанськi частини нашоi армii, якi недавно переходили коло нас, мали декiлька успiшних боiв з червоними,[97 - В селi Цвiтнiй, з якого походив Пилип Хмара (дiйсне прiзвище), був сильно розвинений гончарський промисел. Цвiтнянськi гончарi розвозили кiньми своi вироби на продаж по теренах Киiвськоi, Херсонськоi, Полтавськоi губернii, заiжджали аж на Подiлля – i одноразово виконували ролю далеких розвiдчикiв, привозячи вiдомостi про своiх i ворогiв з дальших околиць. Очевидно, хтось з них привiз був чутку, що до частин Зимового походу прилучилася вся Галицька армiя i кубанськi козаки, якi утекли вiд Денiкiна. Чутка ця незвичайно розповсюдилася i пiдносила настроi у повстанцiв.] а також е чутки, що до них прилучилися значнi частини Галицькоi армii – але це ще не е фронт. Ходять здогадки, що весною большевики будуть воювати з Польщею i Румунiею, та це лише здогадки. Прапор, захоплений у коцурiвцiв Червоною армiею не пiзнiше червня 1920 р., що 1919 р. мiг належати Заднiпровськiй дивiзii. Оригiнал зберiгаеться в ЦДАВО Украiни. Лист отамана Чорного Івану Габiнському-Каляеву в Полтаву (3 вересня 1920 р.). Оригiнал зберiгаеться в Харкiвському iсторичному музеi. Як ви всi пiдтверджуете, та за моiми вiдомостями i з дальших околиць, серед нашого населення пануе переконання, що по всiй Украiнi переводиться якась таемна органiзацiя i що весною украiнський уряд дасть гасло, пiсля чого вся Украiна мае повстати i винищити всiх ворогiв. У нас в Мельниках тiльки й балачок, що про те гасло, про тi новi «третi пiвнi», якi мають зробити щось надзвичайного. На мою думку, це е лише збiльшене вражiння вiд балачок населення з переходячими частинами нашоi армii, бо коли б дiйсно щось готовилося, то хтось мусiв би прийти i до нас. Це добре, бо пiдтримуе в селах дух i надiю, але в дiйсностi вигляди на майбутне далеко не рожевi. Большевики мають тепер на Украiнi значно бiльше збройних сил, як у минулому роцi. Пiсля боiв з денiкiнцями ми ще не мали з «товаришами» значних сутичок, i коли притягнемо на себе iх увагу, то навряд чи зможемо утриматися так, як утрималися минулого року, коли вони мусiли кидати на нас частини, зiрванi з фронтiв. Щоб запобiгти лiквiдацii, мусимо заздалегiдь самi «злiквiдуватися», перейти на положення, в якому не будемо вiдрiзнятися вiд других районiв. А то нашi села занадто вже розкозакувалися… До кума в гостi – з рушницею, до дiвчини – з рушницею, та ще й шаблю причепить, з хутора до церкви – з рушницею… В Медведiвцi на ярмарку продають-купують набоi, зброю, як за добрих гетьманських часiв. Отож, явне ходження з зброею треба припинити. Зовнiшний подiл сiл на сотнi злiквiдувати. Жадних збiрок без конечноi потреби не робити. Всiх козакiв з Мотриного манастиря переведемо в найближчi днi до села та на хутори i розмiстимо по селянах за своiх. Ходження в вiйськових строях, iзда на сiдланих конях мае зникнути. Коли б надiйшла яка червона частина – не робити жадного опору. Бурлаки i активнiший мiсцевий елемент, захопивши зброю, зникають у лiсi i будуть стежити за ворогом. Якщо у «товаришiв» не буде зависоких вимог, село дасть, що треба буде, i нехай собi йдуть дальше. Якщо захотять занадто господарювати, можемо з лiсу зробити напад i вигнати – але взагалi збройноi боротьби до вияснення загального положення треба уникати. Честь битися з червоними наразi вiдступимо бувшому червоному Коцуровi, а це станеться неминуче, бо ми маемо вiдомостi, що вiн, пiднявши чорнi прапори, не мае замiру виводити своеi «гвардii» з Чигирина. Знаемо також, що вплив Коцура на села вже в значнiй мiрi вивiтрився, а пiсля цього «перевороту» змалiе ще бiльше. Безумовно, в кожному його селi знайдуться люди, що будуть пiд його прапором битися з большевиками – i це теж для нас добре. Дякуючи iм «товаришi» колись погосподарюють у тих селах по-свому i виженуть з селян рештки червоного духу. В кожному разi поважноi сили для боротьби Коцур вже не збере. Коли б большевики повели наступ на Чигирин через нашi села, перепустимо iх без одного пострiлу. Навпаки, якщо дадуть добру зброю – дамо iм кiлькасот «добровольцiв», добре знайомих з мiсцевiстю, якi потiм вернуться до нас iз зброею.[98 - У вид. 1934 i 1935 рр.: «з зброею» (пор. на стор. 112, 168).] Коли Коцур буде злiквiдований, то ми, по-перше, позбудемося небезпечного ворога пiд боком, а по-друге, Новоселиця, Суботiв, Чигирин, Стецiвка i всi останнi коцурiвськi села, закоштувавши[99 - Так у всiх прижитт. вид.] правдивого московського большевизму, без сумнiву, прилучаться в майбутньому до нас. Тодi вся Чигиринщина буде в наших руках, i в разi широкого повстання на Украiнi ми перетинаемо Днiпро, двi залiзницi i рушаемо на Киiв або куди буде треба. А коли на заходi вiдновиться украiнський фронт – зможемо дати «товаришам» доброго кулака в плечi. Поки що необхiдно послати зв’язок, щоб вiн розшукав наш уряд i командування та довiдався, чого маемо дожидати й сподiватися. Потрiбнi радянськi документи дiстане Козаченко. Пiслати думаемо Ханенка (сотник булавноi сотнi). Чорнота покрутив головою: – Загорячий хлопець. – Трохи, але ми знаемо його i певнi, що коли б попався – червонi iз нього вогнем не видобудуть нi одного слова. Декiлька присутнiх, що близько знали Ханенка, пiдтримали думку отамана, але по обговореннi справи рiшено зв’язок послати пiзнiше, щоб мiг привезти вже iнструкцii на весну. – Що торкаеться зв’язку мiж собою, – продовжував отаман, – то ця справа налагоджена добре, за винятком зв’язку з селами по той бiк залiзницi i полтавським берегом. Про це умовимося з Чорним окремо. Тепер мусимо з’ясувати, хто з вас що зможе виставити на випадок бiльшого повстання. Почнемо з Днiпра. У Чорного осiбне положення i свiй район. Ти, Солонько, що зможеш дати? – Точно пiдлiчити трудно, бо у нас же нема лiсу пiд боком i, як нема повстання, кожний ховае i зброю, i думку – особливо в селах, ближчих до Черкас, де ЧК вже шпикiв собi завела. Сама Боровиця кожноi хвилини[100 - У вид. 1934 i 1935 рр.: «в кожну хвилю».] виставить сiмсот рушниць, чотири важкi кулемети, ну та й люiсiв пара знайдеться. – Кiнних скiльки можеш дати? – запитав Чорнота. – Нi добрих коней, нi сiдел немае. Нас, знаеш, бiльше Днiпро годуе, як пiсчана земля, а рибаковi кiнь нi до чого. Човнiв великих – сотнi двi можемо виставити. – Ну-у, ми на Царгород не збираемося, – незадоволено буркнув пiд нiс Андрiй. – Як у вас справа, пане Мамай? Мамай,[101 - Отаман Мамай (дiйсне прiзвище Щириця), з фаху гiмназiяльний професор, старшина вiйськового часу. Пiсля здавлення большевиками повстань на Украiнi вiн, заховавши свое повстанське минуле, став професором iсторii в Катеринославському iнститутi народноi освiти. Був членом Союза визволення Украiни i органiзатором нацiоналiстичноi студентськоi молодi. Був викритий i розстрiляний в 1930 роцi в Черкаському ГПУ.] невисокого росту, середнього вiку чоловiк з дбайливо зачесаною борiдкою, комiчно розвiв на столi руками: – У мене, панове, самi знаете, зимовий сезон. Днiпро замерз, пароходи не ходять – обдирати нема кого, стрiляти нема до кого. Плетуть хлопцi сiтки на рибу та лисиць в очеретах ловлять… Кiлькiсть людей, якi пiдуть на повстання, i кiлькiсть зброi окреслити трудно. На островi маемо заховану гармату. Замок та набоi забрали до села, бо пiд час повiнi[102 - Так у всiх прижитт. вид.] те мiсце може залити вода. Добрий знак, що селяни запасають зброю, iздять до Келеберди на полтавський бiк купувати рушницi, на Рiздво в Шабельниках купили кулемет, на тiм тижнi на ярмарку вимiняли за рибу кулемет Кольта без станка у дядька з Медвина.[103 - У всiх прижитт. вид. Медвин помилково названо «Медином».] Весною виведу у плавнi чоловiка[104 - Так у журн. вид. 1933 р. (пор. на стор. 57, 80). У вид. 1934, 1935 i 1938 рр. помилково: «чоловiд».] двiстi-триста. Будемо червонi пароходи перепиняти, а в межичасi можна i своiм дiлом займатися – рибу ловити. В разi потреби курiнь Бiлого Яру в складi вiд двохсот до п’ятисот чоловiк при трьох кулеметах приведу до Холодного Яру. Кiнноти теж не може бути. Гармата у нас без колiс, знята з бронеплава. Ми ii приспособили виключно для стрiльби з плавнiв по пароходах, i для походу зовсiм не надаеться. – Як там пiд Чорним Лiсом? – запитав Чучупака Хмару. – У мене човнiв нема, зате конi майже у всiх добрi. На поганому конi верстов за двiстi з горшками не поiдеш… Є досить верхових, нiмецьких та денiкiнських, е запаснi сiдла. Тепер у мене чоловiк сiмдесять на конях – тих, яким небезпечно бути вдома у селi. Крутимося до весни по хуторах, в Чорному лiсi маемо викопанi землянки для себе i для коней, а весною, якщо почнеться якась боротьба, Чорнолiський кiнний полк може збiльшитися до трьохсот верхiвцiв. – Слухай-но, Пилипе, – перервав йому Чорнота, – правда, що ви в тих землянках продукти, воду та овес для коней в двохаршинних горшках тримаете? Хмара усмiхнувся. – В двох не в двох, а наробили хлопцi горшечкiв, так що в кожному пару комiсарiв можна зварити… Кулемети пiд цей час возимо тiльки легкi, а при потребi поставимо п’ять-шiсть важких на тачанки. Що торкаеться самого села, то зброi е досить, але впливае близiсть Знам’янки та Цибульовоi з залiзницею. На загальне повстання село може пiти, або як дуже вже допечуть, або як би хтось гнав уже червоних з Украiни. Я пiд час розмови приглядався до чорнолiського полковника. Був це стрункий, сильно збудований чоловiк рокiв 28 – 30-ти. Одягнений був у темно-зелену чумарку черкеського крою, з дорогою срiбною шаблею. Як я потiм довiдався, був вiн бувалий пiдстаршина-кiннотчик, палкий нацiоналiст, досить добрий органiзатор i командир, хоч на кожному мiсцi вiдчувалося в нього брак освiти.[105 - Не треба Пилипа Хмару змiшувати з Семеном Харченком, який оперував на Подiллi пiд псевдонiмом Хмари.] Заговорив отаман Іван Петренко, iнтелiгентний селянин, старшина, який у своiй киреi з вiдлогою не вiдрiзнявся зовнiшним виглядом вiд мiсцевих селян. – В Прусах i Михайлiвцi немае обов’язковоi вiйськовоi служби, як в Мельниках, i сказати, скiльки виступить до бою, не можна. Може, чоловiк з триста, бiльш свiдомих, а може й до трьох тисяч зiбратися – буде залежати вiд обставин. Якщо «товаришi» весною добре дошкулять – пiде бiльше. Як украiнська армiя поведе з заходу успiшний наступ – пiдуть усi. Головне, щоби селяни побачили, що справа йде до перемоги – тодi iх не вдержиш, а в неяснiм положеннi бiльш знайдеться охотникiв взяти зброю i пiти в Холодний Яр, як виступати на мiсцi. Залiзниця близько, i села набралися не раз лиха вiд большевикiв i денiкiнцiв за передчаснi виступи минулого року. Зброi е подостатком. Маемо шiсть справних кулеметiв, закопану гармату, мiнометiв пару. Кiннотчикiв буде чоловiк з тридцять. Бобринська ЧК налагодила вже в селах свою агентуру, до якоi втиснулося i пару наших людей. Всiх сексотiв ми вже знаемо i, як тiльки почнеться який рух, анулюемо.[106 - У вид. 1934 i 1935 рр.: «анолюемо».] – Як, Марченку, у вас з Богданом справа стоiть? – Ми можемо зiбрати чоловiка[107 - У вид. 1938 р.: «чоловiк».] 70–80 на конях та чоловiк з двiстi на тачанках i пiдводах з добрими кiньми. Богдан пiшки не любить воювати, а хлопцiв, що забагато пошани до смертi мають, не вiзьме. Кулеметiв назбираемо по селах скiльки буде треба. Самi села у нас – як вiтер подуе… Як допечуть добре «товаришi», то всi пiдуть, в кого рушницi нема – з косою або з штилем пiде. Але як загориться – так i згасне… Дядьки у нас важкi, його на два-три днi вiд жiнки та господарки не вiдтягнеш, але як розлютуеться – з косою на панцирник попреться. А зрештою, не берусь я говорити, як там з повстанням може бути. Хлопцiв добрих загiн, як треба буде, Богдан збере. – Що там у трилiськiй волостi чувати, товарiщ военком? – звернувся Чучупака до Козаченка. – У нас, товарiщ отаман, усе мовчить – «бо благоденствуе»… Дядьки развйорстку дають, аж чуби трiщать! ЧК недалеко, як що не так – «под стенку» зараз… Донiс хтось, що в минулому роцi проти червоних виступав – забрали i розстрiляли, знайшли захований хлiб чи зброю – розстрiляли, втiк з Червоноi армii – розстрiляли, ще й хату спалили. Плачуть селяни, але на якусь органiзовану акцiю волость нездатна. Перш за все населення вже налякане i здеморалiзоване, по-друге, багато е мiсцевих большевикiв, якi добре живуть тепер на рахунок селян i звичайно пронюхають та донесуть про пiдготовку. Стихiйний вибух повстання дуже можливий, особливо коли б повстали сусiднi волостi – але наразi мусимо сидiти тихо. Свiдомого, активного елементу е багато, особливо молодi, та треба бути з цим обережним, щоб не пiдвести людей пiд розстрiл без користи. Для «охорони волревкому» я зорганiзував вiддiл iз сiмнадцяти «червоноармiйцiв». Пiдiбрав бiдних, але наших по настроях хлопцiв. Серед мiлiцii теж е своi хлопцi. Тепер я стараюся, щоб дали менi зброю та дозволили менi сформувати загiн чоловiк на сто для боротьби з дезертирством i бандитизмом. Як вдасться, пiдберу вiдповiдний склад, а весною волревком та партячейку «под стенку» i почумакую до Холодного Яру… Положення в селах останнiх отаманiв, що пiдлягали безпосередньо Чучупацi й були в складi Холодного Яру, було вiдоме, i розмова перейшла до органiзацii влади на мiсцях. Слово знову взяв начальник штабу Петро Чучупака. Був це немолодий вже, рокiв пiд сорок, старшина, з простим серiозним обличчям, з трохи понурим поглядом карих очей, зовсiм неподiбний до брата Василя, отамана – двадцятишестилiтнього гарного бльондина, в якого блакiтно[108 - Так у всiх прижитт. вид. (пор. на стор. 89, 96, 127 тощо).] -сiрих очах було ще забагато молодости. – Як вам, панове, вiдомо, в довколишнiх районах, де юридично iснуе вже совiтська влада, фактично вона тiльки зароджуеться. Органiзують владу присланi комунiсти, переважно москалi та жиди, якi за всяку цiну стараються затягнути до працi в установах, особливо у хлiбо- i продуктозаготовчих,[109 - У вид. 1938 р.: «хлiбо-продуктозаготовчих».] мiсцевих большевикiв, не кажучи вже про технiчний персонал i урядовцiв, яких вони мусять наймати з мiсцевих людей. Перш за все «товаришам» iде про те, щоб хоч трохи виглядало, що совiтська влада е справжня украiнська влада. По-друге, щоб опанувати положення, iм необхiднi люди, якi знають населення, обставини i умови. Вони дуже радо приймають до себе i видають партiйнi бiлети шкурникам, що пхаються до влади задля власного добробуту, не дивлячися на iх буржуйське чи куркульське походження – добре ураховуючи те, що коли хто з них i не е «iдейним большевиком», то, спорiднившися з владою кров’ю i насильством над украiнським населенням, буде потiм змушений триматися ii, бо в разi перевороту його дожидае перша куля. Цей мент ми мусимо використати в цей спосiб, щоби[110 - У вид. 1934 i 1935 рр. тут i далi подекуди: «щоб».] втиснути до влади якнайбiльше своiх людей, свiдомих своеi цiлi i вiдданих нам. За всяку цiну мусимо втиснути своiх хлопцiв до адмiнiстративних органiв влади. Цiль ясна. Перш за все будемо завчасно дiзнаватися про замiри влади супроти нас – а коли переймемо iнiцiятиву нападу, будемо мати висвiтлене обличчя ворога, а то й активну допомогу всерединi ворожого стану. Дуже важно мати своiх людей у мiлiцii i чрезвичайках. Боротися з большевиками лише гоноровими методами неможливо. Треба уживати iх власноi зброi i методiв, якi вам всiм добре знанi по тогорiчнiй боротьбi з ними. Мусимо дивитися на речi просто. Украiнцевi, який любить свiй край, звичайно нелегко бути свiдком, а то й приймати невiльну – хоч би побiчну участь – в розстрiлах своiх братiв. Але такий «чекiст» може вирятувати не одну дорогу для украiнськоi справи людину, попередивши ii якось про небезпеку, а в разi вiдновлення широких визвольних акцiй вiн може дати нам просто неоцiненi послуги. Отож, у кого з вас е пiдходящi люди в Черкасах, Бобринськiй, Смiлiй, Кам’янцi, Олександрiвцi, Знам’янцi, Єлiсаветградi,[111 - У всiх прижитт. вид. «Єлисаветград» уперемiж iз «Єлiсаветград» (пор. на стор. 149).] Златополi, Новомиргородi, в кого е люди, яких можна послати туди, щоб улаштувалися в якiйсь установi, не гаючи часу зв’язуйтесь з ними i сповiщайте, щоб iшли працювати до червоних i тримали зв’язок з вами. Конспiрацiя, звичайно, мусить бути захована якнайстислiше. До цього коцурiвського перевороту Чигирин лiчився радянським центром Чигиринщини. Тепер положення змiнилося, i большевики, звичайно, за всяку цiну захотять заняти Чигирин, щоб Чигиринський повiт бодай офiцiйно iснував в «Украинской советской республике». Отаман казав вам, чому це для нас вигiдно i чому в разi потреби ми навiть допоможемо «товаришам» досягнути цього. Це в будучому об’еднае колись козацьку Чигиринщину, яку химерна доля Украiни знову розколола на два ворожi табори. Тепер про Кам’янку. Кам’янка – найближча до Холодного Яру бiльша стацiя,[112 - Так у всiх прижитт. вид. (пор. на стор. 21, 84).] i якщо нам не вдасться обдурити «товаришiв» своiм мирним обличчям, то дуже можливо, що вона стане вихiдною точкою, з якоi червонi поведуть ширшi операцii для злiквiдування Холодноярщини. В разi ширшого повстання бронепотяги з Кам’янки i Фундуклеiвки вiдрiжуть нас вiд сiл по той бiк залiзницi. Пiсля останнiх подiй в Чигиринi можливо, що з Кам’янки зроблять повiтовий центр. А тому мусимо тримати в Кам’янцi мiцнiшу стежу. Тепер головою волревкому в Кам’янцi Вишневецький, бувший старшина 3-го Гайдамацького полку, боротьбист, що став стовiдсотковим комунiстом i вiрним слугою червоноi Москви. Начальником волостноi i мiськоi[113 - У вид. 1934 i 1935 рр.: «мiйськоi».] мiлiцii – Лесько-Лещенко,[114 - У вид. 1934 i 1935 рр.: «е Лесько-Лещенко».] теж боротьбист, який в минулому приймав участь у боротьбi з большевиками i мае перед ними пару тяжких грiхiв. Про це не знае ЧК, але маемо документальнi докази ми i в кожну хвилину можемо йому «спротегувати» розстрiл.[115 - «Боротьбист» – член партii «украiнських комунiстiв-боротьбистiв», яку згодом большевики розiгнали.] Я з ним на тижнi бачився, i вiн приняв[116 - Так у всiх прижитт. вид. (пор. на стор. 137).] деякi моi пропозицii. Зрадити вiн нас не може, бо побоiться. Виiжджати з Кам’янки йому неохота, бо хлопець закохався по вуха в панночцi, яка мае в Кам’янцi велике господарство i не хоче покидати батькiв, а Лещенко мае пiсля Великодня дружитися з нею. З цiеi самоi причини вiн, не будучи переконаним, що большевики вже вдержаться на Украiнi, хоче забезпечити себе у нас i буде робити, що ми йому скажемо – коли буде певний, що большевики про це не довiдаються. В разi небезпеки вiн без сумнiву попередить наших людей, рятуючи iх i себе. – Отож, Андрiю, – звернувся вiн до Чорноти, – завтра забирай з собою обох галичан – Оробка i Гуцуляка, – Соловiя, Середу, Андрiйченка, Петренка, донського козачка Андрюшу, Юхименка, Брушнiвського – цих хлопцiв i тебе в Кам’янцi не знають. З мiсцевих дасть тобi Зiнкевич з Грушкiвки[117 - У вид. 1938 р. замiсть сучасноi назви Грушкiвки – «Грушiвка», що трапляеться в дореволюцiйних джерелах.] двох Демиденкiв, Семена Залiзняка, Петра Грушка i Василя Запорожця. Цi хлопцi на добрiм рахунку в Кам’янцi, бувають там i мають знайомих серед кам’янських большевикiв, якi вже iх запрошували на службу. Про коней потурбуеться твiй побратим, який буде наглядати за кiннотчиками, коли розведемо всiх з манастиря по селянах. Лещенко цими днями дiстав наказ збiльшити мiлiцiю до тридцяти чоловiк. Тепер у нього п’ятнадцять. Так ти завтра увечерi увiйдеш до Кам’янки з боку станцii з двома хлопцями i зайдеш до нього – вiн буде ждати. Вiзьмете з собою карабiнки, револьвери i гранати. Шаблi залишите. Коли б в Кам’янцi хто вас затримував, не робiть жадного опору, а покликайтеся на Лещенка. Вiн призначить тебе своiм помiшником. Останнi хлопцi будуть приходити по два-три i будуть залiченi мiлiцiонерами. Як помiшник начмiла приглянешся до мiлiцiонерiв, яких застанеш, i поступово звiльниш невигiдних нам людей – а на iх мiсце ми будемо тобi посилати хлопцiв. Зв’яжешся з Телепином, де начальником мiлiцii Калиниченко[118 - У вид. 1934 i 1935 рр.: «Іван Голота» (пор. на стор. 12, 216).] – наша людина. Бурлакiв своiх добре поiнструктуй, хто що мае казати оточенню в Кам’янцi, звiдки приiхав i що робив до того. З грушкiвськими хлопцями я вже розмовляв. У кого нема вiдповiдних документiв, то в манастирi, у Бондаренка в коморi, е цiла скринька рiзних документiв iснувавших колись на свiтi «товаришiв» – вибереш, якi пiдiйдуть. Що будете робити дальше в Кам’янцi – покаже час. а поки що сповнюйте «полiцiйнi» обов’язки якнайкраще i тiснiше тримайте зв’язок з нами. Ми, Андрiю, рiшили послати тебе, бо потрiбний чоловiк з зимною кров’ю, мiцними нервами, гострим оком, довгим вухом i коротким язиком. Ми переконанi, що ти легко справишся з цим дiлом. Андрiй почухав бриту голову. – От уже нiколи не думав, що доведеться в життi у полiцмайстра бавитися. Ну, та лихо його бери – спробуем… Тiльки ти, Гриб, не попадайся менi тодi в руки. Посажу на два тижнi в холодну за те, що сiдло у манастирi взяв та не привiз. Василь Чучупака встав iз-за столу i пiдiйшов до старенькоi Чучупачихи, яка пiд час наради смажила пампушки. На ii доброму дрiбному личку в цей час неначе було написано: «Не розберу я, дiтки, що воно на свiтi дiеться, про що це балакаете, та й не мое це бабське дiло…» Отаман нiжно обняв стару за плечi. – Ну, мамуню, тепер слово за вами… – Зараз-зараз, дiтки… Дам вам iсти. Господи, коли вже той спокiй буде? Загинув вже один, а як, не дай Боже, ще котрого з вас уб’ють, то я вже й не переживу… Старий Чучупака, який сидiв на лежанцi, задоволено погладжуючи довгу сиву бороду, неначе думав: «А то вже, дiтки, вам виднiше… Ви розумнiшi вiд мене старого… На те я вас бiдував – а вчив… Робiть як знаете – аби добре було, бо на вас всi села надiю покладають…» Встав i, сходивши до комори, поставив на стiл пляшки з слив’яним самогоном. Стара почала подавати на стiл страву. До хати зайшла дружина Петра Чучупаки, Ганна Ерестiвна, з шестилiтньою дочкою Лiдою i, привiтавшися, стала помагати матерi. Ця надзвичайно симпатична iнтелiгентна жiнка була по батьковi нiмка, по матерi полька, виросла мiж украiнцями i тепер була щирою, вiдданою справi нацiоналiсткою-украiнкою. Маленька Лiда вилiзла до батька на колiна й смiливо розглядала гостей. Почувши, що мене називають в розмовi Залiзняком, деякий час здивовано дивилася, а потiм повернула в мiй бiк батькову голову: – Батьку, це Залiзняк? – Залiзняк, дочко. – А чому вiн такий молодий? – А який же вiн мае бути? – А скiльки ж йому рокiв було, як вiн на Умань ходив? Це запитання, задане надзвичайно серiозним тоном, розвеселило всiх. Петро поставив дочку на лавку. – Це вона з мамою «Кобзаря» начиталася… Ану, дочко, вжар нам що-небудь з «Кобзаря»! – Ну то «Холодний Яр», добре? – Дуже добре. Мала, вiдважно жестикулюючи, продеклямувала вивчений за мамою вiрш майже без помилок, замiнивши тiльки Нерона у Мирона. Коли вона дитячо-грiзним голосом закiнчила: …І в день радостi над вами розпадеться кара, i повiе новий огонь з Холодного Яра! — cлухачi улаштували iй правдиву овацiю. Пiсля вечерi майже вся компанiя поiхала на виставу до Медведiвки, край якоi зливався з краем Мельникiв. У вищiй початковiй школi була улаштована вечiрка. Ставили «Степового гостя». При входi до школи стояла варта з кулеметом. Мужчини у залi всi з зброею. Перед виставою добре спiвав хор, вiдкривши вечiр украiнським гимном. Потiм деклямували учнi. Маленький хлопчина в козацькому строю дуже добре продеклямував «Суботiв» Шевченка. Було якось дивно, що цей Богданiв Суботiв з «церквоюдомовиною» – отут, в кiлькох кiлометрах, i що саме через це перед дверима школи стоiть звернений у його бiк наладований максiм, щоби вечiрки несподiвано не заскочили коцурiвцi. Ночували ми всi, розположившись на засланiй соломою долiвцi, у мiсцевоi iнтелiгентноi дiвчини, яка вiдступила нам свою досить велику кiмнату. На другий день по поворотi до манастиря Чорнота, забравши своiх «мiлiцiонерiв», вiдiйшов до Грушкiвки, а ми стали готуватися до евакуацii Мотриного манастиря. В наступнi днi вiйськове майно було вивезене, й уся залога – на радiсть iгуменi й на смуток декому з черниць – покинула манастир i розбрелася по хуторах i по селах. Усi передягнулися в свитки й киреi. Села теж змiнили вигляд. Кулемети й рушницi з хат зникли. На вулицях бiльше з рушницями не ходили, але пiд верхньою одежею мирно ховалися обрiзи, револьвери, гранати. У багатьох хлопцiв були дубельтовi пiстолi з двома курками, якi стрiляли рушничними набоями – досить добрий вирiб мiсцевого майстра-слюсаря. Та у Медведiвцi на ярмарку по-старому торгували зброею. Продавали селяни з дальших сiл, холодноярцi лише купували. Радянських грошей нiхто не брав, а украiнськi гривнi цiнилися високо. За п’ятьсот гривень я купив на ярмарку майже сотню набоiв до обох своiх револьверiв, кольта й парабеллюма, яких не мiг дiстати досить в армii, а за тисячу двiстi гривень купив ще й великого нiмецького мавзера й сiмдесять набоiв. Червонi в наших околицях не з’являлися. Поза Тясмином перейшов iх полк в напрямку Чигирина, але пiсля невдачного бою з Коцуром вернувся на Черкаси. Із-за Чигирина стала iнодi доноситися гарматня[119 - Так у всiх прижитт. вид.] стрiлянина. «Товаришi» мацали Чигирин з боку степу. III Наближався кiнець зими. Положення не змiнювалося. Незначнi вiддiли червоних приборкували села за Чигирином, за Днiпром, по той бiк залiзницi, коло Черкас, випомповуючи хлiб i зброю. Одначе цi акцii не були широкими i значного успiху не мали. Доносилися чутки, що якесь село замiсць хлiба давало «товаришам» по шапцi i його облишали в спокою. Щодо нашого району, то большевики, здавалося, забули про його iснування. Обi «республiки» – тепер вже чорний Чигирин i жовто-блакитний Холодний Яр – залагоджували своi внутрiшнi справи, перевiряли розподiл землi, видавали лiс на побудови. Зносини мiж селами обох орiентацiй по-старому залишилися гостро перерваними, але якихось активних ворожих виступiв не було. Селянин з Михайлiвки привiз до Мельникiв новину, що на власнi очi бачив у Кам’янцi кiлькох холодноярцiв з Чорнотою, якi розганяли базар i вiдбирали вивезенi селянами на продаж продукти. Це його не на жарт налякало, бо ж тi «мiлiцiонери» знали, що вiн в Холодному Яру був. Дядько трохи переборщив, оповiдаючи, що вони навiть ловили його i що вiн насилу утiк. Чутка про те, що кiлькох[120 - Так у всiх прижитт. вид.] улюблених хлопцiв утекли до большевикiв, викликала страшне обурення селян. Хитрiшi здогадувалися, що тут щось не так, та своiх здогадок не висловлювали вголос. Що два-три днi приiжджав до Чучупаки вночi зв’язок вiд Чорноти. Наша «мiлiцiя» була на висотi свого завдання. Андрiй вже вспiв отримати нагороду вiд комiсаря[121 - У прижитт. вид. 1-i частини: «комiсар, – ря», 2-i частини: «комiсар, – ра».] залiзницi за те, що немилосердно приборкував на стацii озброенi банди матросiв-спекулянтiв, якi возили з Одеси сiль до Москви i Петрограда.[122 - У всiх прижитт. вид. родовий вiдмiнок на – у: Петрограду, Єлисаветграду.] Цi «купцi», обвiшанi револьверами i бомбами, хозяйнували[123 - Так у всiх прижитт. вид.] на залiзницi, розганяючи вiддiли ЧК по «борьбе с спекуляцией». Але в Кам’янцi несподiвано натрафили на «мiлiцiю», яка замiсць того, щоби розбiгатися, як жидики-чекiсти, перед пiднесеною бомбою, гатила по «братiшках» сальвами. У хлопцiв свербiли руки на братiшек-матросiв, якi всюди вихвалювалися тим, що вони «посадили на престол» Ленiна i Троцького… Совiтське начальство, яке тремтiло перед тими матросами, було дуже задоволене, що мае таку «надiйну» i вiдважну мiлiцiю, а вiдiбранi револьвери i гранати (часом i сiль) потихеньку були перепачковуванi до Холодного Яру. Чорнота передав нам, що по залiзницi проходять значнi вiйськовi частини, якi направляються на боротьбу з «петлюровскими бандами» Омеляновича-Павленка. Пiд кiнець лютого надбiгла вiстка, що мiж Черкасами i Смiлою з’явилися в значнiй кiлькости червонi частини, якi пересуваються в нашому напрямку. Вiдомостi тi пiдтвердили Гриб i боровицький отаман Солонько, що приiхали до Чучупаки. Солоньковi розвiдчики довiдалися, що бiльшiсть тих червоних частин прибула щойно з Московщини i в мiсцевих обставинах орiентуеться зовсiм слабо. Ідуть «на усмирение бандитского атамана Коцура». Коли ми, зiбравшися ввечерi у Чучупаки, обговорювали положення, приiхав ще лубенський отаман Пономаренко. Привiз останнi вiдомостi. Пiсля сьогоднiшньоi ночiвки червонi, в кiлькостi чотирьох полкiв пiхоти, двох полкiв кавалерii i двох дивiзiонiв артилерii, вирушили шляхами на Побережжя. Очевидно, йдуть на Чигирин, обминаючи нашi лiси. Постановлюемо на другий день зiбрати в лiсi з п’ятьсот кращих боевикiв, щоби мати готове ядро на всякий випадок i, не зачiпаючи червоних, слiдкувати за iх рухом. Проект наказу армiям Пiвденно-Захiдного фронту вiд 7 березня 1920 р. з виправленнями рукою Сталiна (уривок). Оригiнал зберiгаеться в РДАСПІ. Отамани, якi приiхали, залишилися ночувати в Мельниках. Варту в селi пiдсилили. Вночi прибiг зв’язок з Медведiвки: в Трушiвцi, за Тясмином, прийшов полк з батареею i розташувався доночовувати. Через мiст на цей бiк переiжджала кiнна розвiдка i вернулася назад. Раненько збираю до Чучупаки з десяток ближче мешкаючих кiннотчикiв. Приiхав Ханенко. Поснiдавши, вибираемося всi гуртом на лiсничiвку Кресельцi. Із-за Чигирина знову почулася гарматна стрiлянина. Червонi брали Коцура в роботу з двох бокiв. День видався теплий i погожий. Їдемо трiйками. В першiй трiйцi Василь i Петро Чучупаки та Солонько. В другiй – Семен Чучупака, Пономаренко i я. В третiй – Олекса Чучупака, Гриб i Ханенко. Позадi хлопцi-кiннотчики. Настрiй у всiх чудовий. Всю дорогу весело жартуемо й смiемося. Отаманова англьо-арабка Зiрка, капризна й уперта, як панна-аристократка, весь час крутиться i псуе нам лад. Постоявши нiч з моiм Абреком, вона вiдчула до нього глибоку симпатiю й весь час пориваеться стати поруч нього. Пiд загальний смiх вiдтискаемо Солонька на самий зад «за бунчужного», i я виiжджаю у першу трiйку. Пономаренко, якому Зiрка роздерла сiдлом штанину, лаеться з отаманом. – Казав тобi Чорнота: застрiль Зiрку або продай у Цвiтну горшки возити, бо пропадеш через неi. Добру раду тобi давав. Отаман ласкаво погладив свою любимицю по шиi, не передчуваючи, яку послугу вона зробить йому за пару годин. – Я на своiй Зiрцi ще до Киева[124 - У вид. 1934 р.: «в Киiв».] в’iду… На Кресельцях розташовуемося, як вдома. Небезпеки тут не може бути жадноi. Звiдки б не надiйшов ворог, нас попередять. Розсилаю кiлька кiннотчикiв сповiстити сотникiв, щоб пiсля обiду виводили непомiтно вибраних людей до лiсу. Посилаю також зiбрати на Кресельцi кiннотчикiв з хуторiв i села. Петро Чучупака, Гриб i Солонько завели своiх коней до стайнi; решту коней поставили надворi коло кошiв. Дiвчата принесли коням сiна. Замовляемо у лiсника обiд i розположуемося в хатi дожидати, поки почнуть збиратися люди. Закладаемо двi партii в пiдкидного дурня. Через якийсь час прийшла iз села жiнка i каже, що чула, що в Медведiвцi повно большевикiв. Чутка малоправдоподiбна, бо Медведiвка би нас сповiстила. Отаман каже, що треба комусь поiхати до Медведiвки й довiдатися, чи большевики виступили з Трушiвець. Рiвночасно треба привезти фiру сiна з закупленого штабом у Медведiвцi запасу. Поiхати викликаеться кiлькох[125 - Так у всiх прижитт. вид.] охотникiв. Жартуючи, тягнемо жеребки, i iхати припадае менi. На всякий випадок переодягаюся в позичену «у бiсовоi вiри дитини» Ганi дiвочу одежу, залишаю у неi черкеску, шаблю й карабiн i, заховавши в кишенi два револьвери та гранату, вiд’iжджаю на санях до Медведiвки пiд веселий смiх всього гурту. В Медведiвцi посилаю селянина накладати сiна, а сам йду збирати вiдомостi. Медведiвський отаман уже пiдготовив людей для виходу в лiс. Большевики вирушили рано з Трушiвець на Чигирин, але перед моiм приiздом перебiгло тясминовими плавнями кiлька трушiвецьких хлопцiв з вiдомiстю, що в село вступила нова частина, яка вiдпочивае i мае теж вирушати. За мостом i Тясмином, рiвно ж як i за всiма[126 - У вид. 1938 р.: «всiми».] шляхами, пильно наглядають медведiвськi стежi. Господаря сiна не було з ключем вiд хлiва вдома. Поки його знайшли, поки наложили – пройшло з годину часу. Збираючися виiжджати назад, розмовляю з медведiвським отаманом, який дав уже наказ своiм хлопцям маленькими гуртками виходити балками до Холодноярського лiсу. Каже менi, що з пiвгодини назад за Мельниками було слабо чути якусь стрiлянину i що вiн пiслав на санях чоловiка довiдатися. Висловлюемо здогадки, що б це могло бути, та в цей мент пiдскочив верхи селянин з Мельникiв, блiдий, схвильований: – Скорiше на допомогу! Большевики у нас в селi. Отамана вбили. Петра й Солонька пiймали живими. Пiдпалили Чучупакову хату i шукають по селi добрих коней. Нашi хлопцi збираються балкою та городами до лiсу i на хутори, а ви вдарте з цього боку. Треба не випустити, вирятувати хлопцiв… – Якi большевики, де вони взялися? – Чорт iх знае, звiдки взялися. Кiннота, чоловiк двiстi. Якби ж то було знати, а то тепер поставили на вулицi кулемети – не можна й зiбратися. Отаман наказав подати тривожний дзвiн. Передягаюся, i через кiлька хвилин, як тiльки збiглося зо двi сотнi медведiвчан, вирушаемо з трьома кулеметами балкою на Мельники, пiдсиливши сторожi в бiк Трушiвець. За першими хатами зустрiчаемо ворожий роз’iзд, який, давши кiлька пострiлiв, повернув чвалом назад. Бiгом, розсипаючися лавою по балцi i городах, поспiшаемо до центру села. Добре, як ворог почне вiдходити на лiс – там його зустрiнуть мельничани. По обох боках вздовж села високi схили балки. Дорогу на Головкiвку вiдрiжуть тi, що збираються на хуторах. Та й сама Головкiвка зустрiне вогнем. З хат вибiгають i приеднуються до нас озброенi селяни. З протилежного боку села розлягаеться стрiлянина. З гори, з правого боку, заклекотiло два кулемети. Що це? Невже надспiли лубенцi i ворог оточений?! До середини села ще з кiлометр… Серце нетерпляче рветься. Вибiгаемо за поворот балки i бачимо на горi двi кулеметнi тачанки, якi б’ють по селi. З села до них пiдiймаеться через город зустрiнутий нами роз’iзд. Пiднявшися на гору, кiннотчики дали кiлька стрiлiв у наш бiк i разом з тачанками зникли за обрiем. Назустрiч нам вибiгае група мельничан з Чорноморцем. Ворожа кiннота, захопивши з собою полонених Петра Чучупаку та Солонька, несподiвано заграла збiрку i виступила з села вузенькою бiчною дорiжкою, що вилася через подвiр’я й городи i вела на дорогу до мосту через Тясмин. Стаемо перед загадкою: як попала ця кiннота до Мельникiв i заскочила так несподiвано наших на Кресельцях? Чому виступила з села, не очiкуючи, поки знесуть харчi i овес, якi замовила селянам знести, – покинувши навiть те, що вже знесли, коли нiхто по нiй не стрiляв? Звiдки, нарештi, довiдалася, що единий шлях для вiдступу – це ця непомiтна для немiсцевого дорiжка? Що ця дорiжка веде на шлях, яким можна злучитися з своiми по той бiк Тясмина? По схилi й по горi з протилежного боку бiгла лава мельничан. Загинаемо крило i теж вибiгаемо на гору. Далеко вже повною ходою вiддалялася в напрямку моста ворожа кiннота, увозючи з собою дорогих нам невiльникiв. Деякий час горячково стрiляемо iй наздогiн i стаемо безпораднi. Пiшки кiнноти не здоженеш… Наших кiннотчикiв – хоч би i встигли зiбратися – було замало. Стае гiрко вiд думки, що ми мали час i змогу з Медведiвки перерiзати iй шлях. Пригнобленi вертаемося до села… Над Чучупаковою хатою в’еться дим – догоряе покриття. В задимлених сiнях, присипаний з горища чорною золою, в однiй бiлизнi лежав отаман Василь Чучупака. Руки широко розкиненi. Уста й сiро-блакитнi очi широко розкритi. Здавалося, що вся його струнка юнацька постать застигла в могутньому, нечутному криковi – чи то перестороги, чи протесту, що догоряе рiдна стрiха, що обличчя, пiсля смерти вже, вкрили синяки вiд ударiв кольбами… Збоку, на щаблевi драбини, теж покрита грубими чорними цятками золи, сидiла заломивши руки старенька Чучупачиха. Обличчя бiле як крейда. Широко вiдкритi, сухi, застиглi в якомусь дивному виразi очi втопленi в обличчi мертвого сина. Безкровнi уста нечутно шепчуть – повторюють якесь слово… Звертаюся до неi – але вона нiчого не чуе, не помiчае людей, що стоять у сiнях. Старий Чучупака, сумно похитуючи сивою головою, стоiть по другiм боцi, похилившися на одвiрок. Згорблений, прибитий, з безсило звисаючими руками… Якийсь час не звертае на нас уваги, потiм повертаеться до мене. – Чи Олекса живий? – питае несподiвано спокiйним голосом. Не знаючи, що з Олексою, машинально вiдповiдаю, що живий. Старий випростовуеться i блискае з-пiд сивих брiв очима: – Проклятi! Привезли мертвого, здерли одежу i кинули до сiней. «Получайте, – кричать, – свого бандита!» А Петро, бiдолаха, – на возi, дротом весь обкручений. «Не журiться, – каже до нас, – вмираемо за Украiну з чистим сумлiнням… Не кажiть поки що нiчого дочцi». Так де ж там! Прибiгла Ганя з Лiдою… А тi сукiни сини нарочито: «Полюбуйтесь, полюбуйтесь… зараз за селом розстрiляем». Ганя в крик, а дитина вхопила за полу i нiжками тупотить: «Не дам батька!» Та й годi… Старший кацапюга вiдкинув ii ногою та й командуе: «Заганяйте всiх досередини та запалюйте хату!» Замкнули нас усiх в коморi i запалили. Чуть не подусилися[127 - У всiх прижитт. вид. «душити» уперемiж iз «дусити».] вiд диму, поки люди випустили. А з ними на конi за провiдника був отой кацапчук з Жаботина, що восени на Кресельцях в парнi обiддя гнув. Отут в сiнях старший грошi йому давав i дякував, як вiдпускав додому. Козак-мельничанин, що стояв на порозi, схвильовано вдарив рукою до поли: – Федька[128 - У вид. 1938 р.: «Федька».] Песков! А ми ж його перестрiвали в лiсi, як iхав назад. Питаемо, де був – каже, приiжджав на Кресельцi спитати, чи нема ще роботи, та хотiли большевики коня забрати – насилу випросився. Ми й повiрили! А чорт! В руках був, i випустили! Коло дверей зiбрався вже чималий гурт людей. Кiлька дiвчат плакали, заглядаючи у сiни. Стискаючи нервово рушницю, стояв недалеко сусiд Чучупаки дядько Степан – блiдий, з страшним розлюченим поглядом. У нього «товаришi» забрали останнього коня i знасилували двох дочок, одну пiдлiтка. Повертаюся до людей: – Як знаемо, хто привiв – не втече. Але хто iх попередив i вивiв з села тою дорiжкою? В похмурих[129 - У вид. 1938 р.: «похмурних».] поглядах не було вiдповiдi. У всiх стояло те саме запитання. Молоденька дiвчина, сирота Палазя, яка служила наймичкою у мельничанського богатiя[130 - Так у всiх прижитт. вид.] Сидора Гунявого, зробила менi непомiтний знак заплаканими очима i пiшла на вулицю. Виходжу й доганяю ii. – Пане Залiзняк, я знаю, хто це. Це мiй господар. Вiн дуже гнiвався на Чучупакiв за те, що оту найближчу дiлянку з панського саду вiддали старiй вдовi Явдосi, а не йому пiд нову садибу. Вiн же i лiсу туди був навозив, щоб будуватися, а Петро Чучупака сказав, щоби забрав. – Але ж звiдки ти знаеш, що це вiн? – Я чула. До нас на кватиру отой старший москаль став. Приходили до нього москалi, то вiн казав iм, що двi години будуть стояти – коней годувати i самi обiдати. Наказав, щоб варили люди обiд для москалiв. Вони не знали, що нашi з рушницями до лiсу вивтiкують i що у нас в селi багато козакiв. Хвалилися все людям… «Ми, – кажуть, – всю вашу банду в лiсi перебили i переловили». А потiм старший почав до мене приставати, щипати, так я втiкла[131 - Так у всiх прижитт. вид. (пор. на стор. 60, 89, 135 тощо).] з хати i заховалася в клунi за солому. Але чую – заходить до клунi господар, а за якийсь час москаль-старший. «Зачем ты меня, – питае, – звал?» А господар до нього: «Тiкайте, товаришi, поки не пiзно, бо бiда вам буде». І того, каже, сукiного сина Чучупаку вiдiб’ють. У нас, каже, село – сама банда: усi з рушницями в лiсi та на хуторях збираються. «І кулемети, – каже, – вже на хуторi виставили. І на Головкiвку вас уже не пустять, i в Медведiвцi та в Лубенцях – чути – дзвонять. Як затримаетеся, то з усiх бокiв почнуть вас бити. Виiжджайте отою дорiжкою через городи нагору, а там виiдете на дорогу i направо до мосту. А на тiм боцi вашi е. Тiльки поспiшайте та уважайте, щоб на вас з Медведiвки або Зам’ятницi не напали…» Стискаю схвильованiй дiвчинi руку. – Добре, Палазю, не кажи тiльки поки що про це нiкому. – Я не скажу. Повертаючися, завважую, що за хатою Чучупаки, не дивлючись на холод, сидить на призьбi в однiй блюзцi Ганна Ерестiвна, схиливши голову на колiна. Коло неi, сховавши личко в ii плече, стоiть легко одягнена маленька Лiда. Вiдкликавши дядька Степана,[132 - Згинув восени 1920 р. в бою пiд Черкасами.] даю йому вiдповiдну iнструкцiю. Потiм завертаю за хату й сiдаю коло Ганни Ерестiвни. Розумiючи, що Петро вже вичеркнений з листи живих, хоч ще жив, потiшаю ii, що ще не все пропало. Вона якийсь час слухае, не змiнюючи пози, потiм мовчки стае i, взявшися руками за голову, хитаючися iде через подвiр’я на леваду. Лiда розгублено дивиться iй вслiд i пригортаеться до мене: – Батька большевики забрали… розстрiляють. З болем притискаю ii до грудей. – Нi-нi, Лiдусю! Не розстрiляють… Ми вночi вiдiб’ем. Вся стрепенувшися, впиваеться менi в очi заяснiвшим поглядом. – Я теж пiду вiдбивати. Вiд Чигирина доносилися гуки великого бою. Пiдвечiр стихло. Зв’язок iз Головкiвки привiз звiстку, що червонi вибили Коцура з Чигирина i вiн вiдступив у Суботiвський лiс. Увечерi збираемося на хуторi. Прийшов Ханенко, Гриб, Семен i Олекса Чучупаки, два кiннотчики з тих, що були на Кресельцях. Вияснюеться, як все сталося. Червона кiннота несподiвано виiхала з лiсу перед самими Кресельцями. Побачивши осiдланих коней i вартового козака, кинулася[133 - У вид. 1938 р.: «кинулися».] оточувати лiсничiвку. Козак дав пострiл. Вискочивши з хати, всi кинулися до коней. Василь Чучупака, сiвши на Зiрку, розiгнав з ручного кулемета ворожу лаву з одного боку i кинувся нагору в корчi, крикнувши, щоб останнi розбiгалися не купою. Одночасно вискочили Пономаренко, Ханенко, Олекса та Семен Чучупаки i козаки. Петро Чучупака, Солонько i Гриб кинулися виводити своiх коней iз стайнi. Височенна Солонькова кобила зачепилася сiдлом у дверях i притиснула разом й Солонька. Петро був у стайнi. Гриб, покинувши коня, вилiз помiж ногами кобили на двiр в мент, коли на подвiр’я в’iжджали ворожi кiннотчики, i вискочив на мого Абрека – який винiс його майже з рук, пронiс пiд стрiлами через розгублену ворожу лаву i за хвилину випередив тих, що вирвалися ранiше. Червонi кинулися здоганяти по корчах. Їх на скоку стримували отаман з люiса i дехто стрiлами з карабiнiв. Вже на горi Зiрка, почувши iржання ворожих коней, знатурилася i потягла назад до ворога. Отаман боровся з нею, аж поки його не оточили. Люiс, видно, затявся ще ранiше. Допомогти йому нiхто не мiг, бо, тiкаючи, всi розсипалися i за кожним зокрема гналося чоловiк 10–15. Побачивши, що втекти вже не вдасться, отаман пустив собi кулю в скрань з револьвера. Перед тим крикнув так, що чули останнi: «Готуй[134 - У вид. 1938 р. тут i далi: «готов», «готовте».] нових борцiв, Холодний Яре!» Солонька i Петра Чучупаку пiймали в стайнi. Останнi всi вирятувалися. Гриб прийшов iз Зам’ятницi пiшки, залишивши Абрека у селянина. Обмiрковуемо положення. Запахло порохом… Спiзненим нападом на кiнноту ми себе виявили перед частинами, що переходили. Упоравшися з Коцуром, вiзьмуться за нас. На другий день довiдуемося вiд заблуканого в лiсi й пiйманого лубенцями кiннотчика, що кiннота та попала до нас випадково. Вона мала йти з Жаботина на Зам’ятницю – Медведiвку – Чигирин, i спокiйно пройшла би, якби не знайшовся в Жаботинi охотник провести ii ближчими полевими[135 - У всiх прижитт. вид. «польовий» уперемiж iз «полевий».] й лiсовими дорогами. Через це ii не помiтили з Лубенець. В цей самий день в Мельниках розiйшлася чутка, що попередив i вивiв з села ворогiв[136 - У вид. 1934 i 1935 рр.: «ворога».] Сидiр Гунявий, який, боячися помсти, втiк вночi за большевиками. Тiеi ж ночi в одному iз заглиблень на лiвому схилi Холодного Яру був прикиданий землею i камiнням труп першого холодноярського зрадника. Через п’ять днiв на верхiвцi гори Веселоi гойдався на дубi Федька Песковой[137 - Так у всiх прижитт. вид. (пор. на стор. 97, 228).] iз Жаботина. Зажеврiла надiя вирятувати Петра й Солонька. Їх вiдставили до ЧК в Черкасах. Зв’язуемося з черкаськими своiми хлопцями i плянуемо мiцною невеликою групою охотникiв напасти вночi на будинок ЧК i, закидавши його гранатами, визволити своiх. Отамана поховали на цвинтарi – на горi. Ховали увечерi без стрiлiв, без пiсень, без промов. Понуро мовчала озброена юрба, i в тiй мовчанцi без слiв вiдчувалася велична, грiзна обiтниця помсти. Час збiгав в напруженому очiкуваннi. Вигнавши Коцура iз Чигирина, червонi частини почали порядкувати в коцурiвських селах, показуючи правдиве обличчя московського большевизму. Це, як i передбачував покiйний отаман, вiдвернуло селян вiд Коцура, який боровся колись за большевизм. Зворот його до чорноi анархii був для селян чужим i незрозумiлим. Залишившися з невеликим загоном вiрних людей, бувший диктатор «Чигиринськоi республiки» переховувався по лiсах, маючи частi сутички з переслiдуючими його частинами. У Чигиринi закладалася[138 - У вид. 1934 i 1935 рр.: «заклалася».] вже правдива совiтська влада: ревком, военкомат, ЧК, мiлiцiя, упродком i т. д. Для охорони ii прибув караульний баталiон. Очiкуючи наступу на холодноярськi села, опрацьовуемо плян операцiй, за яким найменш потерпiли би села та збереглося би найбiльш активних сил на весну. Мiсце отамана заняв його заступник Іван Деркач, старшина вiйськового часу, син селянина iз-пiд Жаботина. За якийсь час одержуемо вiдомостi, що червонi частини з-пiд Чигирина поспiшно вирушили на пiвдень. Для операцiй проти тепер вже партизанського загону Коцура прибув iз Знам’янки невеликий загiн кiнноти. Нашого району не зачiпали. Це не заспокоювало, а бiльше ще нервувало. Не можна було припустити, щоби большевики не орiентувалися в положеннi. Повiтова влада з Чигирина запроваджувала «советскую власть», дерла «развёрстку» в селах по той бiк Чигирина. В наш бiк виставляли мiцнi стежi з кулеметами, висилали часом з якимсь «невтральним» селянином (в порядку повинностi) агiтацiйну большевицьку лiтературу, але нi один агiтатор чи представник влади не вiдважувався показуватись дальше Суботова. Висланi з лiтературою пiсланцi влади, смiючися самi з своеi мiсii, здавали ii сiльським отаманам, якi тепер називалися «начальниками самооборони», а тi роздавали папiр селянам на кручення «собачих нiжок» з махорки. Межуючих з нами колись коцурiвських сiл, якi хоч i утратили свою органiзацiю, та все-таки мали масу зброi, влада теж не зачiпала. Територiяльний вплив ii в бiк Херсонщини скоротив невеликий, але вiдважний партизанський загiн Кобчика, що, з’явившись у степовiй мiсцевости,[139 - У вид. 1934 i 1935 рр.: «який, з’явившися в степовiй мiсцевости».] виловлював та розстрiлював представникiв влади. Повiтова влада мала владу лише над самим Чигирином i кiлькома ближчими селами на пiвдень. Оточена з трьох сторiн притихнувшими ворожими селами, з яких кожне мало бiльше воякiв, як чигиринський гарнiзон,[140 - У всiх прижитт. вид. «гарнiзон» уперемiж iз «гарнiзон».] вона почувала себе далеко не спокiйнiше вiд нас. Довiдуемося, що комiсарi, начальники та урядовцi рiдко якоi ночi сплять спокiйно. Не довiряючи населенню самого Чигирина, ночують озброенi в спiльних помешканнях. Коло ревкому завжди стоять вартовi пiдводи на випадок евакуацii. Досить з’явитися чутцi «Холодний Яр наступае», i влада вантажила на пiдводи своi пожитки. Чигирин не був для нас небезпечним. Пильно стежимо за пересуванням вiйськових частин на лiнii Черкаси – Бобринська – Кам’янка. Визволення Петра Чучупаки та Солонька з черкаськоi ЧК завалилося. Сильна група наших людей в Черкасах, пiдсилена ще кiлькома холодноярцями, маючи своiх людей в ЧК, пильно стежила за справою захоплених, вибираючи вiдповiдний мент для нiчного нападу на ЧК. Несподiвано кiлька черкаських хлопцiв, якi з тою групою не були зв’язанi i про замiри ii нiчого не знали, зробили з тiею ж самою[141 - У вид. 1934 i 1935 рр.: «тою самою».] метою зле пiдготовлений напад з малими силами. Чекiсти опам’яталися пiсля вибуху кинутоi в примiщення ЧК гранати i напад вiдбили. Всi арештованi були негайно розстрiлянi. Одноi ночi Левадний, який iздив десь за Матвiiвку перевiряти своi арсенали, привiз новинку: загiн червоноi кiнноти пiймав на якомусь хуторi Коцура. Колишнього вожда[142 - Так у всiх прижитт. вид. (пор. на стор. 11).] червоних чигиринцiв прилюдно розстрiляли червонi на стацii Знам’янка. Коцурiвщина скiнчилася. Активнiший елемент з бувших коцурiвцiв зiбрався в «Товариство козакiв Вовчого Шпиля», яке мало свою базу в Суботiвськiм лiсi i на хуторах. Почалося дратування Чигирина дрiбними нiчними нападами. Мiж селами двох «республiк» стали налагоджуватися дружнi вiдносини. Селяни з Івковець допомогли медведiвчанам пiймати одного з живих ще братiв Кошових, який в свiй час убив холодноярця з Медведiвки. Цей Кошовий був правою рукою Коцура i по його смертi переховувався на хуторах. Пiсля суду в Медведiвцi Кошового розстрiляли коло хреста на верхiвцi гори мiж Медведiвкою та Івкiвцями, з якоi видно оба села. Приглядаюся з коня тiй «церемонii». Кошовий, надзвичайно гарний стрункий хлопець, в чумарцi i сiрiй козацькiй шапцi, став пiд хрест блiдий, спокiйний. Навкруг юрба озброених селян з обох сiл. Засмучено-спокiйним поглядом повiв по обличчях односельчан. – Вiддаете мене, iвкiвчани? Не жалiете? З-помiж iвкiвчан вийшов сивий селянин з рушницею i, заклавши набоя, пiдiйшов до хреста. – Жалiемо, жалiемо, козаче… Що вас, собачих синiв, разом з Коцуром у дев’ятнадцятому роцi не пострiляли… З другого боку пiдiйшов медведiвський отаман. Два пострiли – i кров’ю був пiдписаний союз мiж недавно ворожими селами. В наших селах появилися вiдозви «козакiв Вовчого Шпиля». Типографський друк. Товариство закликало всiх селян до об’еднання в боротьбi з червоними катами Украiни – московськими большевиками та iх украiнськими наймитами. Закликало до рiшучоi боротьби пiд нацiональним прапором. На другiм боцi листка – жартiвлива примiтка, не гармонiзуюча з солiдним стилем вiдозви: «Друковано у власнiй його катiвськоi величности «товариша» Ленiна друкарнi. Москва. Кремль. Поцiлуйте нас в… (нiс), червонi собаки!» Здогадуемося, що хлопцi мають у чигиринськiй друкарнi своiх людей, якi мiж большевицькими агiтками надрукували цю вiдозву. Налагоджуемо зв’язок з «Вовчим шпилем». Товариство з охотою пiдпорядкувалося Холодному Яровi. В складi його штабу – деякi члени колишнього коцурiвського ревкому. Хлопцi мають широкi зв’язки у Чигиринi. Мають замiр, пiднявши Суботiв, Новоселицю, Івкiвцi, а з другого боку Стецiвку та Семигiр’я, захопити Чигирин. За порадою нашого штабу облишили цей замiр як недоцiльний. Така операцiя знову притягла би до Чигирина червонi частини в той час, як захоплення його жадноi користi не давало. IV Починалася весна. Селяни готовилися до оранки та сiвби. Всi бурлаки були зосередженi на Мельничанських хуторах, де по бiльшiй частi перебував i отаман. Смерть Чучупакiв, пасивнiсть ворога, весна з ii хлiборобськими клопотами обнизили готовнiсть населення до збройноi боротьби. Загальне положення на Украiнi було невiдоме. Пiдсилилися балачки про «гасло», за яким мае пiднятися проти ворога вся Украiна. Поки що бурлаки та неспокiйнiшi мiсцевi хлопцi нетерпляче дожидали, коли гостинно зазеленiють лiси. Одного ранку, як сонце пригрiло вже по-справжньовесняному, iду перейтися лiсом до Мотриного манастиря. Лiс вiдживав. Де-не-де були ще плями потемнiлого снiгу, оточенi квiтами бiлого рясту. З манастирського валу видно, як працюють у саду черницi. Манастир без козацьких шапок на подвiр’i видаеться менi якимсь дивним, блiдим. Хочеться вiдгадати, чи скоро мiж цими валами знову розляжеться шум бойового табору. Обходжу манастир i йду назад понад мельничанською дорогою. Позаду розлiгся веселий говiр i туркiт пiдводи. З-помiж дерев спостерiгаю, що на пiдводi озброенi люди. На рукавi вiзника – червона пасма. Прилiгши за горбочком, налагоджую карабiнку та гранати. Коли пiдвода пiд’iхала ближче, пiзнаю Чорноту. Коло нього – Оробко i Соловiй. За вiзника – Гуцуляк. – Андрiю! – До ста чортiв! Здоров! Хлопцi, зiскочивши з пiдводи, сердечно витаються.[143 - Так у всiх прижитт. вид.] Гуртом iдемо понад дорогою. Андрiй якийсь час з-пiд лоба дивиться на мене. – Розкажи-но менi, як ви отамана прогавили,[144 - У всiх прижитт. вид. тут i далi замiсть «прогавити» – «прогавити».] бо з того, що оповiдали зв’язки, нi чорта не розiбрав – як це могло статися? Оповiдаю йому про нещасливу подiю. Коли сказав про передсмертний крик отамана, Андрiй, нахмурившися, зiтхнув. – Недобре вiщував отаман. Поляжемо, певно, отут всi, а Украiни вiльною не побачимо. Отi новi борцi, певно, довершать нашу справу. Нехай дiеться Божа воля – наше дiло боротися. – Що там, Андрiю, в свiтi чувати? – Пiдсилено гонять «товаришi» вiйська на Захiд та на Пiвдень. З весною, певно, якась каша завариться. Полюбуйся, що вони про Холодний Яр намалювали. Передае менi киiвську большевицьку газету. На першiй сторiнцi великими лiтерами надруковано: «Чигиринский уезд очищен от бандитизма! Бандитское гнездо Холодный Яр ликвидировано. Атаман Чучупака и изменник бандит Коцур – расстреляны вместе с своими штабами». Переглядаю статтю, з якоi довiдуюся, що Чигиринщину два роки тероризували «бандити», якi вiдбирали у селян хлiб та останню скотину, вбивали бiднякiв та знущалися над ними. Селяни не раз виступали проти «кулакiв-бандитiв» та не могли дати iм ради. Нарештi червонi частини успiшними операцiями винищили всiх «бандитiв». Вдячне населення захоплено вiтало всюди своiх визволителiв-большевикiв. У всiх селах вибрано сельради[145 - Так у всiх прижитт. вид.] та комнезами. Совiтська влада закрiплюеться. Переводиться «розкулачення кулакiв». Селяни з ентузiязмом виповнюють «развёрстку», добровiльно збiльшуючи завдання уряду. З червоними прапорами, з революцiйними пiснями везуть на «пункти» хлiб та продукти. Повертаю газету. – Добре намалювали, що й казать! – Такого сорту звiт подало, певно, командування тих частин, якi переходили. Та що iншого спiвае повiтова влада з Чигирина. Чигиринськi «товарищi», як побачили, що починають розпукуватися бруньки на деревах, так неначе iм хто гвiздкiв в стiльцi набив. Виплакали у Киевi дозвiл, щоб перебратися з Чигирина до Кам’янки, на залiзницю. За який тиждень буде повiтовий центр у Кам’янцi. – А як же з вами буде, Андрiю? – Будемо поки що триматися – там побачимо, що робити. Треба тiльки пiдсилити склад нашими хлопцями. Цього я i приiхав. Довiдатися, що у вас дiеться, та кiлькох хлопцiв ще взяти. Перед перенесенням повiту до Кам’янки маем наказ збiльшити мiську мiлiцiю. От поки тут нема що робити, бери кiлькох добрих хлопцiв з бурлакiв та йди до нас за старшого мiлiцiонера. Тебе в Кам’янцi нiхто не знае. – Як отаман вiдпустить, пiду. – Я з ним поговорю. Довго вже триматися не прийдеться. Весною щось викуеться, почнеться якийсь рух – тодi переб’ем повiтове начальство, захопимо що вдасться зброi – i до Холодного Яру. Звертаемо на лiсову дорiжку i лiсом вибираемося на Мельничанськi хутори. Увечерi вiдбулася нарада. Отаман згодився на «пiдсилення мiлiцii» у Кам’янцi. Хлопцi з Чорнотою вночi вiд’iхали назад до Кам’янки. Слiдуючоi ночi я з трьома козаками, з яких один добре знав розположення Кам’янки, добирався садами та городами до «управления милиции». На вартi коло дверей стояв донський козачок Андрюша. В коридорчику наладований максiм. У примiщеннi для мiлiцiонерiв на столi проти вiкна – кольт. На пiдлозi – чотири скринки з гранатами Мiльса. В станку коло стiни – в зразковому порядку рушницi. На тапчанах спали й лежали одягненi «мiлiцiонери» – самi нашi хлопцi. Мiлiцiонери, якi не знали таемницi кам’янськоi мiлiцii, мали дозвiл мешкати на приватних мешканнях, хоч небажаних по настроях Чорнота iз складу мiлiцii видалив. Телеграма про загибель Василя Чучупака, надрукована у «Вiстях» Киiвського губревкому 27 березня 1920 р. Вiдомостi з газети «Комунiст» вiд 27 квiтня 1920 р. Знайдено Едуардом Зубом. Не дивлячися на пiзню годину застаю у кабiнетi Чорноту та начмiла Леська-Лещенка. Знайомимося. Лещенко – типовий чигиринець козацького крою. Сердечно вiтаеться зо мною, та в очах його якась задума, неспокiй. В розмовi висловлюе сподiвання, що з весною червоних забере чорт з Украiни. Вiдчуваеться, що вiн пiд цей час щиро бажае цього. Хлопець мiцно засiв мiж двома вогнями, не знаючи, з якого боку попечеться. Дипльоматично запитуе, чи пiд час нападу червоних не знищенi або не захопленi папери, що iх мае Петро Чучупака[146 - У вид. 1934 i 1935 рр.: «якi посiдав Петро Чучупака».] як начальник штабу. Розумiючи, про що йому йде, кажу, що всi папери штабу цiлi i знаходяться у нового отамана. Це його, з одного боку, заспокоюе (загубнi для нього папiрцi не попали до червоних), з другого – пригнiчуе. (Життя його по-старому в руках холодноярського штабу.) Пишу йому заяву про вступ на службу до мiлiцii. До неi прикладаю документи на iм’я Валентина Сiм’янцiва. Цi (приватнi) документи забув на кватирi пiд час переходу Запорiзькоi групи через Матвiiвку козак Богданiвськоi кiнноi сотнi, а господар, знайшовши, принiс до холодноярського штабу. До них доробили в штабi посвiдку, що я служив добровольцем у Червонiй армii та в наслiдку контузii «петлюровською»[147 - У всiх прижитт. вид. «петлюровський» уперемiж iз «петлюрiвський».] гранатою звiльнений лiкарською комiсiею як нездiбний до чинноi вiйськовоi служби. Начмiл поклав на заявi резолюцiю, що «товарищ» В. Сiм’янцiв зачислюеться старшим мiлiцiонером по сiльському району. На другий день наше приняття[148 - У всiх прижитт. вид. «приняття» уперемiж iз «прийняття».] на службу до мiлiцii було оформлене в наказi. Приступаю до працi. Розглядаю заяви про крадежi та бiйки з сiл, якi вже признавали «советскую власть». Висилаю на розслiджування мiлiцiонерiв, часом виiжджаю сам. «Заприятелював» з матросом – волвоенкомом. Голова ревкому Вишневецький вiдносився до нас усiх дуже добре, задоволений, що мае мiлiцiю «з правдивих большевикiвукраiнцiв». В розмовах жалкував все, що до цього часу не прибула до Кам’янки ЧК та що наразi приходиться утримуватись вiд розправи над мiсцевою iнтелiгенцiею – «наскрiзь петлюровською», – яка настроюе на свiй дух мiщан, селян та робiтникiв цукроварнi. (Боявся бунту при переведеннi арештiв.) Одного дня вся мiлiцiя вийшла на стацiю робити облаву на спекулянтiв. Розминалося якраз два потяги – киiвський та одеський. Попiд вагони[149 - У всiх прижитт. вид. «вагон» уперемiж iз «вагон».] суетливо бiгав жидок – уповноважнений ОДТЧК, чiпляючися до жiнок та селян з тлумками.[150 - У всiх вид., окрiм журн. вид. 1933 р.: «тлумаками» (пор. «люди с тлумаками нижче»).] Грубшi спекулянти, якi везли бiльшу кiлькiсть соли, були в вiйськовiй формi, iз зброею, мали документи вiд рiзних большевицьких установ. Беремося головним чином до них. Чорнота, стоячи на плятформi з червоною пов’язкою «помнач волостной рабоче-крестьянской милиции» на рукавi, розпоряджаеться. Вантажнi вагони набитi народом. Люди з тлумками облiпили дахи вагонiв, буфери, схiдцi. В одному вагонi, повному мiшкiв iз сiллю, – двi «панни» i сiм озброених матросiв, якi нiкого досередини не пускають. Брати Коцури (Свирид посерединi; 1917–1920 рр.). Копiю люб'язно надав Олександр Солодар. Коли дiйшла черга перевiряти цей вагон, на дверях став кремезний матрос у формi, з револьвером в руцi. – Давай, давай дальше! Тут не пройдет номер – матросы едут! «Старший мiлiцiонер мiського району» Йосип Оробко шарпнув дверi. – Винось мiшки на плятформу! Почувши такий наказ, «братiшки», вхопивши револьвери та гранати, вискочили з вагону. Что?! Кого?! Да мы вас, так вашу растак… крысы тыловые! Кто за советскую власть кровь проливал?! Чорнота пiдняв руку з револьвером. – Взять на мушку! Кiльканадцять рушниць уставилося матросам в очi i груди. – Сволота контрреволюцiйна! З бандитами боротися вас нема, спекулянти проклятi! Здать зброю, а то переб’ем, як собак! Один матрос шарпнувся через лаву. Я, братишки, сейчас телеграмму дам товарищу Троцкому! Мы октябрьскую революцию завоевали!!! Та дiставши вiд Оробка кольбою по головi, покотився на землю. Побачивши, що жарти поганi, «братiшки» здали зброю та стали виносити мiшки. Любуемося з Чорнотою двома мавзерами та п’ятьма новенькими наганами. У Холодному Яру здадуться… Вiд киiвського потягу пiдiйшов хлопець в напiвсiльському-напiвмiському одягу. – Добре справляетеся, товаришi! З цiею сволотою – просто бiда! У нас в Киевi на тiм тижнi двох чекiстiв на стацii вбили. Лiчать, що як матроси Петроград брали, то вже можуть совiтськiй властi по головi iздити. У вас в мiстi ЧК нема, здаеться? – Немае. Самi справляемося. – Якби ми всюди мали таку мiлiцiю! А то до чорта контрреволюцii у мiлiцiю напхалося. Ви, товариш начальник, партiйний? Чорнота змiряв його поглядом: – Комунiст. А вам що до того? Незнайомий перевiв погляд на мене: – Бачте, менi треба дещо з вами побалакати. Чи товариш теж член партii? – Це наш комсомольський органiзатор. А в чому справа? Незнайомий «товариш» витягнув посвiдку. Таемний уповноважнений киiвськоi губЧК по боротьбi з бандитизмом, iде в службовiй справi до чигиринськоi уездЧК. – Бачте… менi треба особисто[151 - У вид. 1934 i 1935 рр.: «персонально».] висвiтлити положення з бандитизмом в околицi Холодного Яру. Ви мусите знати мiсцевiсть i обставини. Чи менi краще iхати на Олександрiвку, добратися до Чигирина, а потiм вже туди, чи я мiг би добратися до Чигирина через холодноярськi села i по дорозi довiдатися що треба. Може, ви деякi вiдомостi менi дасьте? – Ми дамо, звичайно, вам бiльше, як чигиринська ЧК, бо у них iнформацiя нi к чорту! – Про це менi i в Киевi казали. – Краще було би ще, якби ви самi розвiдали. Тiльки це небезпечно. – У мене е документи, що я петлюрiвець. Та я вже знаю, як з ними треба на випадок чого. Найгiрше, що я мiсцевости не знаю. У вас е своi люди у Мельниках, Медведiвцi, Лубенцях? («Товариш», видно, добре вистудiював мапу.) – От що, товаришу! Товариш Сiм’янцiв мае в тих селах своiх вiрних людей – комсомольцiв. Вони нас iнформують про що треба. Вiн у них бувае потайки. Як хочете, вiн вам допоможе. Пiдете собi вдвох, розвiдаете що треба, а тодi до Чигирина. Так буде безпечнiше, бо бандити мають у Чигиринi свою агентуру, i коли б хто з неi побачив вас у Чигиринi, а потiм ви з’явилися у селах – було би пiдозрiло. До Кам’янки теж не заходьте. Як це для вас пiдходить – зачекаете отам на залiзницi, товариш Сiм’янцiв[152 - У всiх прижитт. вид.: «т. Сiм’янцiв».] передягнеться i прийде до вас. – Я вам дуже вдячний! Це дiйсно буде добре. Як моя справа добре вдасться – вас ЧК винагородить. Коли поверталися до мiста, Андрiй глянув менi в очi. – Ну, браток, на ловця i звiр бiжить… Заведеш його на Мельничанськi хутори до наших хлопцiв. Там вiзьмете добре за горло – розкаже, що то за справа у нього… Це дуже добре. Видно, щось ЧК вже задумала робити. Тiльки живим з твоiх рук вiн вже не вийде, зрозумiв?! Передягаюся i, сховавши в кишенi револьвера та гранату, виходжу на залiзницю до «товариша» чекiста. Польовою дорiжкою йдемо в напрямку села Грушкiвки. У полi «товариш» повчае мене: – Отож, вiд цiеi хвилини я – хорунжий Жiлiнський. Служив у петлюрiвському полку iм. Богдана Хмельницького. Зимою захворiв на тиф i залишився пiд час партизанського рейду петлюрiвських частин на Херсонщинi. Тепер шукаю якогось повстанчого вiддiлу або органiзацii, щоб приеднатися. Я не стримався i усмiхнувся. Хорунжий Богданiвськоi кiнноi сотнi Жiлiнський – мiй товариш по полку i сотнi, який пiд час Зимового походу дезертував з частини. – Ми, товаришу, зайдем до своiх хлопцiв-комсомольцiв, якi вiрнi совiтськiй владi, – але разом з тим на доброму рахунку у мiсцевих бандитiв, якi не знають про iх настрiй. Для них маскування[153 - У вид. 1934 i 1935 рр.: «це маскування».] непотрiбне. Але як ви схочете безпосередньо зiйтися з бандитами, то попереджую, що серед них е багато колишнiх петлюрiвцiв. Хто-небудь може знати, чи такий хорунжий був у тiм полку. Зрештою, як у вас е документ, то хтось може знати пiдпис командира. – Хорунжий такий був. Документ у мене правдивий. Було би тiльки зле, якби знайшовся хтось з того полку або з сусiднiх. Про це треба рознюхати заздалегiдь. – У хлопцiв довiдаемося. Вони знають усiх. «Товариша» це заспокоюе, i вiн, набравши гумору, починае оповiдати менi про своi минулi пригоди мiж «бандитами». Оповiдае про сцени розстрiлiв у киiвськiй ЧК, в яких брав безпосередню участь, вихвалюючися[154 - У вид. 1938 р.: «вихвалюеться».] своею смiливiстю та жорстокiстю. З цiеi розмови видно, що розуму у хлопця небагато, але нахабноi смiливости дiйсно не бракуе, доказом чого була ця «прогулька» зо мною до Холодного Яру. Каже, що походить з Киева, але говорить з виразами, яких уживають селяни на Чернигiвщинi.[155 - Так у всiх прижитт. вид.] Обiйшовши полем Грушкiвку, йдемо лiсом в напрямку Мотриного манастиря. Розпитуе мене, чи в манастирi е тепер бандити. Висловлюе бажання оглянути манастир, але я, не бажаючи гаяти[156 - У вид. 1938 р.: «гаiти».] часу, вiдмовляю його. Не доходячи до манастиря, беремо напрямок на Мельничанськi хутори. Балакучiсть «товариша» зникла. Йшов задуманий, час до часу запитуючи, чи ще далеко. З наближенням до цiлi ставав все сумнiший. В задумi машинально обмацував i розправляв ковнiр своеi блюзки. Коли я сказав, що лишилося йти не бiльш кiлометра, став. – Вiдпiчнемо трохи. Лiг горiлиць на траву i якийсь час лежав мовчки, закривши очi руками. Коли я запропонував iти дальше, вiн пiдвiвся на лiктевi i сумно подивився на мене: – Знаете, нам, певне, не пощаститься. У мене передчуття якесь недобре… чогось серце ние… – Дурницi. Я певний, що все буде добре. – Бачте, я вiрю в передчуття… У мене вже був такий випадок. Щоби був не вернувся, вже давно зiгнив би. І от тепер таке саме почуття, як тодi. Знаете, що? Краще вернемося, i я поiду до Чигирина на Олександрiвку. Потiм побачу, що робити. На всякий випадок дасте менi записку до кого-небудь iз ваших хлопцiв. Пробую ще вговорювати його, але вiн постановляе[157 - У вид. 1934 i 1935 рр.: «постановлюе».] таки вернутися i завертае по просiцi назад. Плян завести його до хлопцiв i дещо випитати пропадав. Треба кiнчати справу в лiсi. Побалакавши трохи про свое бажання перейти з мiлiцii на службу до ЧК, пускаю його на крок вперед i витягаю свого кольта. Коли наблизив револьвер до його потилицi, готовлячися до стрiлу, вiн нагло обернувся, доторкнувшись виском люфи. Натискаю язичок. Пiдкосившися, впав наперед, навзнак, широко розкинувши руки. Якийсь час дивлюся в його злякано-розкритi мертвi очi. Передчуття не обдурило… Тiльки не сказало, що небезпека була з ним, а не перед ним. Забираю йому з кишень два револьвери з великим запасом набоiв i старенький цератовий портфель. У портфелi три посвiдки, виданi в рiзний час Богданiвським полком Жiлiнському, декiлька свiтлин груп украiнських старшин i козакiв, його фотографiя в украiнському вiйськовому однострою. Зроблена, видко, недавно,[158 - У вид. 1938 р.: «зроблено, видно, недавно».] та нарочито потерта i побруджена. На однiй свiтлинi записанi на другому боцi двi адреси без прiзвищ в Одесi. Крiм цього в портфелi декiлька тисяч гривень, трохи «миколаiвських» грошей, трохи совiтських i чотири золотi п’ятки. Посвiдки киiвськоi губЧК, яку вiн показував нам на стацii, при нiм не було. Видно, знищив, коли очiкував на мене. Не знайшовши при ньому жадного папiрця, яким вiн мiг би вилегiтимуватися в чигиринськiй ЧК, пригадую собi те машинальне обмацування ковнiра в задумi. Розрiзую той ковнiр i виймаю з нього зложений пасмою кавалок тонкого полотна. Друкований на машинi шифрований лист. З смертю «Жiлiнського» зникла можливiсть довiдатися щось про замiри ЧК. Знайшовши на Мельничанських хуторах отамана, оповiдаю йому про випадок i передаю забранi у чекiста рiчi[159 - У всiх прижитт. вид. у непрямих вiдмiнках «реч-» уперемiж iз «рiч-».] i грошi. В поворотну дорогу вiдпроваджують мене два хлопцi з рискалями, якi iдуть закопати в лiсi «товариша». Чорнота був дуже незадоволений, що я не зумiв доставити «товариша» до штабу бодай раненим. Поза «службовими обов’язками» проводжу час у Кам’янцi досить симпатично. У мiстi було багато свiдомоi украiнськоi iнтелiгенцii, був добрий хор, аматорський театр. Вiдбувалися часто вистави, концерти. Пiд час однiеi вечiрки познайомився з гарненькою iнтелiгентною дiвчиною. Надзвичайно симпатична, щиренька Галочка, як то кажуть, припала менi до душi. Не минуло багато часу, i я захворiв на перше серiозне молоде кохання. Сталося те саме i з Галею. По кiлькох вечорах, проведених в розкiшному парку графiв Давидових, «признаемося до вини» (навзаем). Сталося це в iсторичному гротi, викопаному пiд одним iз схилiв, в якому столiття назад вiдбувалися таемнi зiбрання Пiвденноi органiзацii декабристiв. Хтось iз мiсцевих «iсторикiв» оповiдав менi, що у тому гротi Пушкiн написав кiлька своiх вiршiв.[160 - У вид. 1934 i 1935 рр.: «кiлька найкращих своiх вiршiв».] В кожному разi для побачень та вiдпочинку пiсля прогульки[161 - У вид. 1934 р.: «перехiдки».] по гористому парку кращого мiсця не треба було. Сiвши на мальовничому вiдламку скали, мрiяли ми iз Галею про час, коли Украiна стане вiльною, мрiяли про одруження – та чи мало про що мрiють закоханi весняного вечора! На овидi була боротьба, була непевнiсть за завтрiшнiй[162 - Так у всiх прижитт. вид. (пор. на стор. 176).] день i життя – та хто пiд час життьовоi весни задумуеться над такими речами?! Не марнуючи часу, нав’язуемо з Чорнотою у Кам’янцi полiтичнi зв’язки з своiми певними людьми i розставляемо iх на «бойовi пости» на випадок, коли нам прийдеться покинути мiсто. Втаемничена частково в нашу справу (пiсля бурного конфлiкту з Андрiем) Галя робила нам цiннi послуги. Пiд виглядом вiдвiдування родичiв у Медведiвцi, не викликаючи пiдозрiнь, виконувала обов’язок зв’язкового мiж нами i штабом Холодного Яру. Було рiшено, що, коли покинемо Кам’янку, будемо держати зв’язок з своiми людьми там через неi. Кам’янка готовилася до приняття повiтовоi влади з Чигирина. Їi переiзд затримався, бо затягнувся ремонт помешкань[163 - У вид. 1934 р.: «через пiдготовку помешкань».] для установ. Із намiчених будинкiв[164 - У вид. 1934 р.: «з потрiбних будинкiв».] господарiв просто викинули, залишивши потрiбнi меблi. Приiхав уповноважнений ЧК, який став налагоджувати агентурний апарат. Пропозицiю давати вiдомостi про мiлiцiю одержали пiд секретом три нашi хлопцi, якi, звичайно, «з охотою» на це погодилися i пiд диктовку Чорноти строчили для уповноважненого «характеристики» службовцiв мiлiцii, в тому числi i його. В день, коли ми очiкували вже приiзду влади, Чорнота прийшов до управи мiлiцii нахмурений. Уважно оглянув кулемети i перевiрив, чи у всiх гранатах е запальники. Вiддавши розпорядження, щоби хлопцi не вiдходили далеко вiд управи, покликав мене i Оробка до кабiнету. – Менi, хлопцi, сьогоднiшне повiтря у Кам’янцi не подобаеться. І Вишневецький, i военком дуже зо мною милi стали, але я нюхом чую, що щось у них змiнилося. Чекiст, зустрiвши мене, мало цiлуватися не полiз. Сказав, щоби я i ви оба зайшли до нього на кватиру, як тiльки стемнiе. Та щоб заходили непомiтно, по одному. Мае обговорити з нами якусь дуже важну справу. Це щеня i брехати ще добре не навчилося. Зайти зайдем, та не по одному… Дiло, хлопцi, смердить. Видно, щось вже дiзналися. Сьогоднi ж, як тiльки поприiжджае начальство iз Чигирина – по головах i тiкати треба. Караульний баталiон мае лишитися у Чигиринi. Кiлькадесять озброених приiде, та з такими вояками раду дамо. Там половина шмуликiв, якi вiд гуку одноi гранати повмирають… Треба, щоби хлопцi трималися купи та були готовi i до бою, i до вiдступу на Грушкiвку. Як «товаришi» щось пронюхали, то можна ще за дня дожидати якоi-небудь несподiванки.[165 - У вид. 1934 i 1935 рр.: «удень дожидати якоi-будь несподiванки».] Треба стежити за стацiею. Може прибути якась частина. Пустiть два обходи по мiстi, i нехай хлопцi притримують i ведуть сюди, якби з’явилася яка нова особа. Обговорюемо те, що Лещенко вiв себе сьогоднi теж пiдозрiло. Був зранку схвильований i бiльше не з’являеться. По обiдi приiхав iз Чигирина мiлiцiонер, що iздив у вiдпустку додому, i привiз новинку. Повiтовi установи в Чигиринi зранку готовилися переiжджати до Кам’янки, майно спакували вже на пiдводи. Потiм несподiвано дiстали наказ, що сьогоднi переiзду не буде. Пiд вечiр атмосфера недвозначно напружилася.[166 - У вид. 1934 i 1935 рр.: «напруджилася».] Мiсцеве начальство, яке в цей час завжди проходжувалося коло мiлiцii на головнiй площi мiста, не показувалося. Довiдуемося, що нi Вишневецького, нi уповноважненого ЧК, нi военкома в помешканнях нема i невiдомо де подiлися. Жiнки iх також зникли. Хлопцi, що наглядали за стацiею, притримали i привели до управи мiлiцii якогось елегантно одягненого типа, який приiхав паровозом iз Бобринськоi i питав, де примiстилася уездЧК. Забрали у нього револьвер, портфель з документами i велику пачку совiтських грошей. Приведений до кабiнету, в якому був Чорнота, я, Оробко i Соловiй, притриманий вiдразу взявся до Чорноти «з баса»: Конец ознакомительного фрагмента. notes Примечания 1 У всiх прижитт. вид. «легенда» уперемiж iз «легенда». 2 У всiх прижитт. вид. «манастир», але «манастирський» уперемiж iз «монастирський». 3 У всiх прижитт. вид. закiнчення «-стi» у непрямих вiдмiнках однини й називному вiдмiнку множини уперемiж iз «-сти». 4 У вид. 1938 р. «мого» уперемiж iз «мойого». Так само «свого» i «свойого». 5 У вид. 1934 i 1935 рр. мiж «нiсенiтницi» й «менi радили» таке: «Однак, це не перешкодило полк. Середi у серпнi 1934 р. видрукувати iх ще й у паризькому «Украiнському Словi». З чистим сумлiнням можна сказати, що Холодноярщина в нашiй пресi i лiтературi не освiтлена майже зовсiм. Це примусило мене вiдкласти iншi теми i взятися за писання «Холодного Яру». 6 Так у всiх прижитт. вид. 7 У вид. 1934 i 1935 рр. тут i далi: «Омельяновича-Павленка». 8 У всiх прижитт. вид. «по» вжито то з давальним, то з мiсцевим вiдмiнком множини. 9 Так у всiх прижитт. вид. 10 Тут i далi написане росiйською мовою видiлено курсивом. 11 У вид. 1934 р.: «жартiбливо». 12 Пор. «хуторях» на стор. 99 13 У вид. 1934 i 1935 рр. «коцурiвцi» уперемiж iз «коцуровцi». Так само «коцурiвський» i «коцуровський». 14 У всiх прижитт. вид. «гаряч-» уперемiж iз «горяч-» (див. також прим. 46, 67, 234). 15 У вид. 1934 i 1935 рр. «станцiя» уперемiж iз «стацiя». 16 У вид. 1938 р. «своiм» уперемiж iз «свойому». Так само «моiм» iз «мойому». 17 У всiх прижитт. вид. «мабуть» уперемiж iз «мабудь». 18 У вид. 1934 р.: «тиф, якого об’явилося декiлька випадкiв». 19 У всiх прижитт. вид. «прощатися» уперемiж iз «пращатися». 20 У вид. 1934 i 1935 рр.: «спаскудив». 21 У всiх прижитт. вид.: «пiдпольна» (пор. на стор. 197). 22 У вид. 1934 р. помилково: «Серафiмович». 23 У вид. 1938 р.: «Суботовом» (пор. на стор. 8). 24 У вид. 1934 i 1935 рр.: «гiрним». 25 У вид. 1934 i 1935 рр.: «везерунки». 26 У вид. 1934 i 1935 рр.: «впереду». 27 У всiх прижитт. вид. «замiсть» уперемiж iз «замiсць». 28 У вид. 1934 i 1935 рр.: «але». 29 У вид. 1934 i 1935 рр.: «звiдти». 30 У вид. 1934 i 1935 рр. «дивлячись» уперемiж iз «дивлючись». Так само «возячи» й «возючи». 31 У вид. 1938 р.: «хороба» (пор. на стор. 23, 26, 29 тощо). 32 Так у всiх прижитт. вид. 33 У всiх прижитт. вид. «якихось» уперемiж iз «якихсь» (пор. також «чиiхсь»). 34 Правопис слова, що походить вiд iменi майстра Месрiхана (?) Нiкамедова, визначити важко. 35 У всiх прижитт. вид. «мусити» уперемiж iз «мусiти». 36 У вид. 1934 i 1935 рр.: «якоi». 37 У вид. 1934 i 1935 рр. тут i далi: «по-украiнськи». Так само замiсть «по-московському» – «по-московськи». 38 У вид. 1934 i 1935 рр.: «прийшлося». 39 У вид. 1934 i 1935 рр.: «Чорнота, надзвичайно схвильований, i сiдае». 40 У вид. 1934 i 1935 рр.: «безкорисно». 41 У вид. 1934 i 1935 рр.: «увага». 42 У всiх прижитт. вид. «довколишнiй» уперемiж iз «довколишний». 43 У вид. 1934 i 1935 рр. тут i далi: «м(’)ягкий». 44 У вид. 1934 i 1935 рр.: «то це значить, що вiн добрий чоловiк». 45 У вид. 1934 р.: «перебiльшують». 46 У вид. 1934 i 1935 рр.: «горяче». 47 У вид. 1934 р.: «зiдхнув». 48 У вид. 1934 р.: «але». 49 У вид. 1934 i 1935 рр. Стецiвку тут i далi помилково названо «Степiвкою». 50 1-й (основний) курiнь Холодного Яру мав чорний прапор з гербом Украiни i написом з одного боку «І повiе новий вогонь з Холодного Яру», з другого – «Воля Украiни – або смерть!» i жовто-блакитний прапор з написом «Полк гайдамакiв Холодного Яру». (Тут i далi астерисками позначено авторськi примiтки. – Упор.) 51 У вид. 1934 i 1935 рр. тут i далi: «значiння» (у двох випадках – також у вид. 1938 р.). 52 У вид. 1934 i 1935 рр.: «хоч нiхто i не заставляв». 53 У вид. 1934 i 1935 рр.: «берiг». 54 У вид. 1934 i 1935 рр.: «Сiчю». 55 У вид. 1934 i 1935 рр.: «там ночував». 56 Так у всiх прижитт. вид. 57 У всiх прижитт. вид. «зовнiшнiй» уперемiж iз «зовнiшний». 58 У вид. 1934 р.: «бо посiдав систематизоване, грунтовне знання з iсторii, археольогii, фiзики, полiтичноi економii». 59 У вид. 1934 i 1935 рр.: «тiльки вже тодi було йому перечити». 60 У вид. 1934 i 1935 рр.: «пройдемся». 61 У всiх прижитт. вид. «внутрiшнiй» уперемiж iз «внутрiшний». 62 У вид. 1934 i 1935 рр.: «звернув». 63 У вид. 1934 i 1935 рр.: «яку я бачив». 64 У всiх прижитт. вид. у родовому вiдмiнку «лiсу» уперемiж iз «лiса». 65 Так у всiх прижитт. вид. 66 У всiх прижитт. вид. «передягатися» уперемiж iз «переодягатися». 67 У вид. 1938 р.: «обхопив». 68 Пiзнiше цю легенду я сам чув декiлька разiв вiд селян з незначними варiянтами. 69 У вид. 1934 i 1935 рр.: «горячо». 70 Так у всiх прижитт. вид. (пор. на стор. 38, 70). 71 У вид. 1934 i 1935 рр.: «позахоплював». 72 У вид. 1934 i 1935 рр.: «пошкодити». 73 У вид. 1934 i 1935 рр. тут i далi: «най». 74 У вид. 1938 р.: «ждати». 75 У вид. 1938 р.: «вiдновляють». 76 У всiх прижитт. вид. «ледве» уперемiж iз «ледви». 77 У вид. 1934 i 1935 рр. тут i далi подекуди: «свому». 78 У вид. 1934 i 1935 рр.: «якi». 79 У вид. 1934 р.: «заставимо». 80 У вид. 1934 i 1935 рр.: «6–7 найближчих сiл». 81 У журн. вид. 1933 р.: «кiльометер» (пор. «термометр» стор. 23). 82 У вид. 1934 i 1935 рр.: «попiд лiс». 83 У вид. 1934 i 1935 рр.: «назад за вiкно». 84 У вид. 1938 р. тут i далi подекуди замiсть «повертати(ся)» – «вертати(ся)», так само замiсть «повернути(ся)» – «вернути(ся)». 85 У всiх прижитт. вид. «баталiон» уперемiж iз «батальон». 86 У всiх прижитт. вид. «скринька» уперемiж iз «скринка». 87 У вид. 1934 р.: «…по чотирьох кiлометрах дорога розходиться. Вправо вiдходить дорога на Грушкiвку». 88 У всiх прижитт. вид. «верхнiй» уперемiж iз «верхний». 89 У вид. 1934 р.: «кривавоi». 90 Так у всiх прижитт. вид. (пор. на стор. 94). 91 У всiх виданнях, окрiм журн. вид. 1933–1934 рр., тут i далi: «зiдхати», «зiдхнути». 92 У вид. 1934 i 1935 рр.: «по-мистецьки». 93 У вид. 1938 р.: «на вулицях». 94 У вид. 1934 i 1935 рр.: «в середину». 95 У вид. 1938 р.: «марша». 96 У вид. 1934 i 1935 рр.: «саля» (пор. на стор. 87). 97 В селi Цвiтнiй, з якого походив Пилип Хмара (дiйсне прiзвище), був сильно розвинений гончарський промисел. Цвiтнянськi гончарi розвозили кiньми своi вироби на продаж по теренах Киiвськоi, Херсонськоi, Полтавськоi губернii, заiжджали аж на Подiлля – i одноразово виконували ролю далеких розвiдчикiв, привозячи вiдомостi про своiх i ворогiв з дальших околиць. Очевидно, хтось з них привiз був чутку, що до частин Зимового походу прилучилася вся Галицька армiя i кубанськi козаки, якi утекли вiд Денiкiна. Чутка ця незвичайно розповсюдилася i пiдносила настроi у повстанцiв. 98 У вид. 1934 i 1935 рр.: «з зброею» (пор. на стор. 112, 168). 99 Так у всiх прижитт. вид. 100 У вид. 1934 i 1935 рр.: «в кожну хвилю». 101 Отаман Мамай (дiйсне прiзвище Щириця), з фаху гiмназiяльний професор, старшина вiйськового часу. Пiсля здавлення большевиками повстань на Украiнi вiн, заховавши свое повстанське минуле, став професором iсторii в Катеринославському iнститутi народноi освiти. Був членом Союза визволення Украiни i органiзатором нацiоналiстичноi студентськоi молодi. Був викритий i розстрiляний в 1930 роцi в Черкаському ГПУ. 102 Так у всiх прижитт. вид. 103 У всiх прижитт. вид. Медвин помилково названо «Медином». 104 Так у журн. вид. 1933 р. (пор. на стор. 57, 80). У вид. 1934, 1935 i 1938 рр. помилково: «чоловiд». 105 Не треба Пилипа Хмару змiшувати з Семеном Харченком, який оперував на Подiллi пiд псевдонiмом Хмари. 106 У вид. 1934 i 1935 рр.: «анолюемо». 107 У вид. 1938 р.: «чоловiк». 108 Так у всiх прижитт. вид. (пор. на стор. 89, 96, 127 тощо). 109 У вид. 1938 р.: «хлiбо-продуктозаготовчих». 110 У вид. 1934 i 1935 рр. тут i далi подекуди: «щоб». 111 У всiх прижитт. вид. «Єлисаветград» уперемiж iз «Єлiсаветград» (пор. на стор. 149). 112 Так у всiх прижитт. вид. (пор. на стор. 21, 84). 113 У вид. 1934 i 1935 рр.: «мiйськоi». 114 У вид. 1934 i 1935 рр.: «е Лесько-Лещенко». 115 «Боротьбист» – член партii «украiнських комунiстiв-боротьбистiв», яку згодом большевики розiгнали. 116 Так у всiх прижитт. вид. (пор. на стор. 137). 117 У вид. 1938 р. замiсть сучасноi назви Грушкiвки – «Грушiвка», що трапляеться в дореволюцiйних джерелах. 118 У вид. 1934 i 1935 рр.: «Іван Голота» (пор. на стор. 12, 216). 119 Так у всiх прижитт. вид. 120 Так у всiх прижитт. вид. 121 У прижитт. вид. 1-i частини: «комiсар, – ря», 2-i частини: «комiсар, – ра». 122 У всiх прижитт. вид. родовий вiдмiнок на – у: Петрограду, Єлисаветграду. 123 Так у всiх прижитт. вид. 124 У вид. 1934 р.: «в Киiв». 125 Так у всiх прижитт. вид. 126 У вид. 1938 р.: «всiми». 127 У всiх прижитт. вид. «душити» уперемiж iз «дусити». 128 У вид. 1938 р.: «Федька». 129 У вид. 1938 р.: «похмурних». 130 Так у всiх прижитт. вид. 131 Так у всiх прижитт. вид. (пор. на стор. 60, 89, 135 тощо). 132 Згинув восени 1920 р. в бою пiд Черкасами. 133 У вид. 1938 р.: «кинулися». 134 У вид. 1938 р. тут i далi: «готов», «готовте». 135 У всiх прижитт. вид. «польовий» уперемiж iз «полевий». 136 У вид. 1934 i 1935 рр.: «ворога». 137 Так у всiх прижитт. вид. (пор. на стор. 97, 228). 138 У вид. 1934 i 1935 рр.: «заклалася». 139 У вид. 1934 i 1935 рр.: «який, з’явившися в степовiй мiсцевости». 140 У всiх прижитт. вид. «гарнiзон» уперемiж iз «гарнiзон». 141 У вид. 1934 i 1935 рр.: «тою самою». 142 Так у всiх прижитт. вид. (пор. на стор. 11). 143 Так у всiх прижитт. вид. 144 У всiх прижитт. вид. тут i далi замiсть «прогавити» – «прогавити». 145 Так у всiх прижитт. вид. 146 У вид. 1934 i 1935 рр.: «якi посiдав Петро Чучупака». 147 У всiх прижитт. вид. «петлюровський» уперемiж iз «петлюрiвський». 148 У всiх прижитт. вид. «приняття» уперемiж iз «прийняття». 149 У всiх прижитт. вид. «вагон» уперемiж iз «вагон». 150 У всiх вид., окрiм журн. вид. 1933 р.: «тлумаками» (пор. «люди с тлумаками нижче»). 151 У вид. 1934 i 1935 рр.: «персонально». 152 У всiх прижитт. вид.: «т. Сiм’янцiв». 153 У вид. 1934 i 1935 рр.: «це маскування». 154 У вид. 1938 р.: «вихвалюеться». 155 Так у всiх прижитт. вид. 156 У вид. 1938 р.: «гаiти». 157 У вид. 1934 i 1935 рр.: «постановлюе». 158 У вид. 1938 р.: «зроблено, видно, недавно». 159 У всiх прижитт. вид. у непрямих вiдмiнках «реч-» уперемiж iз «рiч-». 160 У вид. 1934 i 1935 рр.: «кiлька найкращих своiх вiршiв». 161 У вид. 1934 р.: «перехiдки». 162 Так у всiх прижитт. вид. (пор. на стор. 176). 163 У вид. 1934 р.: «через пiдготовку помешкань». 164 У вид. 1934 р.: «з потрiбних будинкiв». 165 У вид. 1934 i 1935 рр.: «удень дожидати якоi-будь несподiванки». 166 У вид. 1934 i 1935 рр.: «напруджилася». Текст предоставлен ООО «ИТ» Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию:https://tellnovel.com/ru/gorl-s-gors-kiy_yur-y/holodniy-yar