Керрi Стивен Кинг Вона була з тих, кого називають аутсайдерами, «непопулярними» пiдлiтками. Кпини та знущання однокласникiв стали частиною ii життя. Коли iншi тiнейджери зустрiчалися, ходили на вечiрки та поступово дорослiшали, вона жила в справжньому пеклi, яке створила схиблена на релiгii мати-фанатичка. Здавалося, свiт ненавидiв розгублену дiвчину й не хотiв помiчати ii страждань. Покинута всiма, вона несвiдомо виплекала в собi силу, здатну знищити кривдникiв. Силу, яка одного дня змусить усiх назавжди запам’ятати ii iм’я. «Керрi» – останне, що вони встигнуть сказати перед смертю… Стiвен Кiнг Керрi Присвячуеться Теббi, котра затягла мене в це – а тодi допомогла вибратися Частина перша. Кривава забава Стаття в тижневику Enterprise (Вестовер, штат Мейн) за 19 серпня 1966 року: ПОВІДОМЛЕННЯ ПРО ДОЩ ІЗ КАМІННЯ Кiлька гiдних довiри осiб повiдомили про дощ iз камiння, який випав з ясного неба на Карлiн-стрiт у мiстечку Чемберлен 17 серпня. Камiння впало здебiльшого на будинок мiсiс Маргарет Вайт, значно пошкодивши дах, зруйнувавши двi ринви й водостiчну трубу та завдавши шкоди приблизно на 25 доларiв. Мiсiс Вайт, удова, живе в цьому будинку з трирiчною дочкою Керiеттою. Узяти коментар у мiсiс Вайт не вдалося. Коли це сталося, нiхто не здивувався – принаймнi по-справжньому, на пiдсвiдомому рiвнi, який i породжуе дикi плоди. На поверхнi всi дiвчата в душовiй були шокованi, враженi, засоромленi або просто радi з того, що цiй коровi Вайт знову дiсталося по рогах. Якась iз них, може, й говорила потiм, що здивувалась, але то була неправда. З кiлькома з них Керрi ходила до школи ще з першого класу, i цей випадок, вiдповiдно до законiв, що керують людською природою, повiльно й невпинно назрiвав ще вiдтодi, розмiрено наближався, як ланцюгова реакцiя до критичноi маси. Звiсно, нiхто з них не знав, що Керрi Вайт здатна до телекiнезу. Напис, нашкрябаний на партi чемберленськоi початковоi школи на Баркер-стрiт: Керрi Вайт жере лайно Роздягальня повнилася вигуками, луною й потойбiчним звуком води з душу, що розбиваеться об кахлi. Дiвчата на першому уроцi грали у волейбол, i iхнiй ранковий пiт виступив легко й природно. Дiвчата витягувались i крутились пiд гарячою водою, верещали, бризкалися, передавали одна однiй бiлi брусочки мила, вистрiлюючи ними зi стиснутоi долонi. Керрi iнертно стояла серед них, як жаба серед лебедiв. То була опецькувата дiвчина з прищами на шиi, спинi й сiдницях, а ii мокре волосся абсолютно не мало кольору. Воно змокло й бездушно прилипло до обличчя, i вона просто собi стояла, трохи схиливши голову й дозволивши водi обмивати ii тiло й котитися далi. Вона здавалася жертовною козою, незмiнною мiшенню, яка кожного разу вiрить, що в неi розв’язався шнурок на взуттi, довiчною невдахою – i такою насправдi була. Вона постiйно й безнадiйно мрiяла про те, щоб у старшiй школi Юена були iндивiдуальнi, приватнi душовi кабiнки, як у школах Вестовера чи Льюiстона. Вони дивилися. Вони завжди дивилися. Крани один за одним закрились, i дiвчата повиходили з душовоi, познiмали пастельнi шапочки для купання, витерлися й побризкалися дезодорантом, поглядаючи на годинник над дверима. Станики застiбалися, трусики пiдтягувалися, в повiтрi висiла пара; кiмната могла б здатися египетською лазнею, якби не постiйне бурчання водограю джакузi в кутку. Вигуки й пiдсвисти розлiталися рiзко й лунко, як бiльярднi кулi пiсля сильного удару. – …i Томмi сказав, що воно на менi вигляда хтозна-як, а я… – …пiду з сестрою та ii чоловiком. Вiн колупаеться в носi, але вона теж, так що вони дуже… – …пiсля школи в душ, а тодi… – …такий жаднюга, що й цента пошкодуе, тож ми з Сiндi… Мiс Дежарден, iхня струнка й безгруда викладачка фiзвиховання, увiйшла до кiмнати, коротко нахилила голову й рiзко плеснула раз у долонi. – Чого чекаеш, Керрi? Судного дня? Дзвiнок за п’ять хвилин. Їi шорти були слiпучо-бiлi, а ноги хоч i не дуже округлi, але вражали ненав’язливою м’язистiстю. З ii шиi звисав срiбний свисток, виграний у коледжi на змаганнях у стрiльбi з лука. Дiвчата захихотiли, а Керрi пiдвела вгору повiльнi й затуманенi вiд жару та мiрного шуму води очi. – Г-га? Прозвучало це на диво по-жаб’ячому й до гротеску доречно. Дiвчата знову захихотiли. Сью Снелл зiсмикнула з голови рушник, як метка iлюзiонiстка, що показуе небачений трюк, i почала швидко розчiсуватись. Мiс Дежарден роздратовано махнула Керрi рукою до дверей i вийшла. Керрi закрутила кран. Душ затих, перед тим покрапавши й побулькавши. Уже аж коли вона вийшла з душовоi, всi побачили, що по ii нозi стiкае кров. Із книжки «Вибух з тiнi: справа Керiетти Вайт. Задокументованi обставини й певнi висновки» авторства Девiда Р. Конгресса (Tulane University Press, 1981), стор. 34: Навряд чи можна заперечувати, що непомiченiсть конкретних епiзодiв телекiнезу в раннi роки життя юноi Вайт пояснюеться гiпотезою, висунутою Вайтом i Стернзом у працi «Телекiнез: новий погляд на дикий дар»: здатнiсть рухати предмети силою самого лиш бажання проступае тiльки в моменти крайнього особистого стресу. Цей дар справдi дуже добре прихований – як же iнакше вiн лишався непомiченим цiлi столiття, коли тiльки верхiвка айсберга виступала над морем шарлатанства? У цьому випадку за фундамент нам править лиш одна скупа чутка-свiдчення, але й цього досить, щоб визнати неймовiрноi величини телекiнетичний потенцiал, який мала Керрi Вайт. Велика трагедiя полягае в тому, що тiльки сьогоднi ми всi можемо легко передбачити погоду на вчора… – Мi-iсячнi! Крiста Гаргенсен першою шмагнула Керрi цим словом. Воно вiдлетiло до стiни, вiдскочило й ударило знову. Сью Снелл пирхнула носом i вiдчула дивну й дратiвливу сумiш ненавистi, вiдрази, гнiву i жалю. Вона стояла як задубiла й не знала, що воно коiться. Та можна подумати, в неi нiколи не було… – МІ-iсячнi! Слово стало кричалкою, заклинанням. Хтось на фонi (певно, знову Гаргенсен, але Сью не могла впiзнати голос у лункому багатоголоссi) горлав: «Запхни тампон!» – хрипко й нестримувано. – МІ-iсячнi, МІ-iсячнi, МІ-iсячнi! Керрi тупо стояла в колi, що сформувалося навколо неi, а по ii шкiрi стiкали великi намистини води. Вона стояла, як покiрне теля, розумiючи з нiмим соромом, але без здивування, що смiються з неi (як завжди). Коли першi темнi краплi менструальноi кровi впали на кахлi плямами завбiльшки з монетки, Сью вiдчула, як у нiй наростае вiдраза. – Заради Бога, Керрi, у тебе мiсячнi! – крикнула вона. – Вiзьми обiтрися! – Г-га? Вона по-коров’ячому озирнулася. Волосся прилипло до щiк, утворивши подобу вигнутого шолома. На одному ii плечi показався висип вугрiв. Їй було шiстнадцять, але невловима печать болю вже ясно виднiлася в очах. – Вона думае, що ними помаду витирають! – раптом викрикнула Рут Гоган iз безпричинною втiхою, а тодi вибухнула пронизливим реготом. Пiзнiше Сью пригадала цю фразу i вписала ii в загальну картину, але тiеi митi для неi то був просто один беззмiстовний звук серед рiзноголосся. «У шiстнадцять? – Вона задумалася. – Не може ж бути, щоб вона не знала…» Упало ще кiлька крапель кровi. Керрi продовжувала повiльно й знiяковiло блимати по черзi на однокласниць. Гелен Шайрз розвернулася й удала, що ii нудить. – У тебе кров iде! – з раптовою люттю крикнула Сью. – Кров, кажу, йде, дурний ти шматок тiста! Керрi подивилася вниз. І заверещала. Звук голосно пролунав у вологiй роздягальнi. Раптом тампон ударився в ii груди, а тодi ляпнувся до нiг. Червона квiтка виступила й розповзлася плямою по його поглинальнiй поверхнi. А тодi смiх, презирливий, повний вiдрази й жаху, наче набух i розпустився рваним i гидким цвiтом, i дiвчата почали закидати ii тампонами й прокладками, якi брали хто з сумочок, хто з розламаного автомата на стiнi. Вони снiгом пролiтали в повiтрi, а дiвчата почали скандувати: «За-пхни, за-пхни, за-пхни там-пон…» Сью теж кидала iх, кидала й скандувала разом з iншими, не дуже розумiючи, що робить, – ii голову заповнили чарiвнi слова, що свiтились, як неонова вивiска: «Тут нема нiчого поганого нiчого поганого нiчого…» Слова блимали й заспокiйливо свiтилися, коли раптом Керрi почала вити, i задкувати, i скидати вгору руки, i бурмотiти щось, i ревти. Дiвчата завмерли, зрозумiвши, що нарештi надiйшла стадiя розщеплення ядра й вибуху. Озираючись назад, саме про цю мить дехто з них казав, що здивувався. Але ж до цього були ще цiлi роки, цiлi роки всiх тих «а розмалюймо Керрi зубною пастою, поки вона спить» у таборi для християнськоi молодi, або «я знайшов любовного листа Керрi до Боббi “Флеша” Пiкетта, давайте його розксеримо й роздамо усiм», або «а сховаймо десь ii бiлизну», або «покладiмо iй оцю змiю в кросiвок», або «притопи ii ще раз, ще раз»; коли Керрi вперто тяглася за всiма у велосипедних мандрiвках, де ii одного року називали «пундиком», а наступного – «дизельною мордою», i де вiд неi завжди тхнуло потом, i де вона постiйно вiдставала; коли вона натрапила на отруйний плющ, як ходила в кущi до вiтру, i коли всi про це дiзналися (гей, сракочухо, дупа свербить?); коли Бiллi Престон наклав iй на волосся арахiсового масла в кiмнатi для самостiйного навчання, де вона заснула; коли ii щипали, коли пiдставляли ногу в шкiльних коридорах, щоб вона перечепилася; коли з ii парти збивали книжки; коли до ii ранця пiдкладали непристойнi малюнки; коли Керрi на церковному пiкнiку незграбно стала на колiна, щоб помолитись, а шов на ii мадраськiй спiдницi репнув уздовж застiбки зi звуком могутнiх нездорових вiтрiв; коли Керрi завжди промазувала по м’ячу, навiть як пiдкидала його собi сама; коли впала обличчям на пiдлогу на уроцi сучасних танцiв на другому роцi старшоi школи й вiдколола шматок зуба; коли забiгла в сiтку на волейболi; коли завжди носила панчохи, якi або пускали стрiлку, або вже мали стрiлки, або от-от збиралися ii пустити; коли вона завжди мала на блузках плями вiд поту пiд пахвами; навiть коли Крiста Гаргенсен пiсля школи зателефонувала iй iз «Фруктовоi компанii Келлi» в центрi мiстечка i спитала, чи знае вона, як правильно пишеться «екскременти» («Ка-Е-Ер-Ер-І»), – раптом усе це зiбралось у критичну масу. Загальна боксерська груша, попiльничка, лятрина, яку так довго шукали, нарештi знайшлась. Атом розщепився. Вона вiдступила, завиваючи в цiй новiй тишi, затуливши лице схрещеними гладкими руками. До самоi середини ii лобкового волосся причепився тампон. Дiвчата дивилися на неi, i iхнi очi вражено блищали. Керрi вперлася спиною в стiнку одного з чотирьох душових вiддiлень i повiльно осiла. З неi виривалися повiльнi, безпораднi стогони. Їi очi закотились i показали вологi бiлки, як у свинi в забiйному загонi. Повiльно й невпевнено Сью сказала: – Здаеться, це в неi вперше… А тодi дверi ривком вiдчинилися, тупо й коротко бахнувши об стiну, i мiс Дежарден увiрвалася, щоб перевiрити, в чому рiч. Із «Вибуху з тiнi» (стор. 41): Коментуючи цю тему, фахiвцi як з медицини, так i з психологii сходяться на тому, що винятково пiзнiй i травматичний початок менструальних циклiв Керрi легко мiг спровокувати прояв ii латентного дару. Те, що Керрi аж до другоi половини 1979 року нiчого не знала про щомiсячний цикл зрiлоi жiнки, здаеться неймовiрним. Настiльки ж неймовiрним видаеться те, що мати дiвчинки дала доньцi досягти майже сiмнадцятирiчного вiку, жодного разу не звернувшись до гiнеколога з приводу вiдсутностi в ii доньки менструацiй. Але факти незаперечнi. Коли Керрi Вайт усвiдомила кровотечу зi свого вагiнального отвору, вона гадки не мала, що дiеться. Не мала найменшого поняття про саме явище менструацii. Одна з тих ii однокласниць, що вижили, Рут Гоган, розповiдае, що за рiк до згадуваних тут подiй вона зайшла до дiвчачоi роздягальнi старшоi школи Юена й побачила, як Керрi використовуе тампон, щоб промокнути губну помаду. Мiс Гоган тодi сказала: «Що це ти твориш?» Мiс Вайт вiдповiла: «А хiба вони не для цього?» Тодi мiс Гоган вiдказала: «Аякже. Звiсно, що для цього». Рут Гоган звiрила це кiльком своiм подружкам (пiзнiше вона засвiдчила, що все це здалося iй «майже милим»), i коли хтось у майбутньому й намагався просвiтити Керрi щодо справжнього призначення предмета, який вона використовувала для корекцii макiяжу, вона, вочевидь, пропускала такi пояснення повз вуха, розцiнюючи iх як спробу ii розiграти. Цього аспекту свого життя вона щодалi бiльше остерiгалася… Коли дiвчата пiшли на другий урок i дзвiнок затих (кiлька з них тихенько вислизнули з дверей, перш нiж мiс Дежарден могла це помiтити), викладачка застосувала стандартну тактику проти iстерик – рiзко ляснула Керрi по обличчю. Вона навряд чи зiзналася б, наскiльки приемно iй це було зробити, i точно заперечувала б, що вважае Керрi жирною шмарклявою торбою з салом. Учителюючи перший рiк, вона ще думала, нiби вважае всiх дiтей хорошими. Керрi пiдвела скривлене, засiпане обличчя й тупо подивилася на вчительку. – М-м-мiс Д-д-деж-ж… – Устань, – холодно сказала мiс Дежарден. – Устань i приведи себе до ладу. – Я стiкаю кров’ю! – закричала Керрi. Одна рука благально й слiпо потяглася вгору та вхопилася за бiлi шорти мiс Дежарден. На них залишився кривавий вiдбиток долонi. – Я… ти… – Обличчя вчительки фiзвиховання вкрилося зморшками огиди, i вона раптом потягла Керрi вгору й поставила на непевнi ноги. – Перейди он туди! Керрi стала, похитуючись, мiж душами й автоматом iз прокладками за десять центiв. Вона нахилилася вперед, груди дивилися на пiдлогу, а руки обвисли. Схожа на мавпу. Порожнi очi блищали. – А тепер, – з важким, жорстким наголосом сказала мiс Дежарден, – береш прокладку… нi, не лiзь до приймача монет, автомат однаково зламаний… береш прокладку i… чорт забирай, та роби ж, як я кажу! Поводишся, наче в тебе нiколи не було мiсячних. – Мiсячних? – сказала Керрi. Вираз абсолютного нерозумiння був надто справжнiй, надто сповнений тупого й безпорадного жаху, щоб його можна було вiдкинути чи не звернути уваги. Жахливе чорне передчуття заповнило думки Рити Дежарден. Це було неймовiрно, нечувано. Їi власнi менструацii почалися невдовзi пiсля одинадцятого дня народження, i вона тодi пiдiйшла до сходiв i прокричала вниз у захватi: «Мамо, в мене пiшло!» – Керрi? – сказала вона тепер i пiдступила до дiвчини. – Керрi? Керрi вiдсахнулась. Тiеi ж митi вiшалка для софтбольних биток у кутку впала на пiдлогу з лунким грюком. Битки розкотилися по пiдлозi, i мiс Дежарден пiдстрибнула. – Керрi, це твоi першi мiсячнi? Але тепер, коли вона вже припустила таке, питання було зайвим. Темна кров текла жахливо повiльно. Вона розмазалась i заляпала обидвi ноги Керрi, нiби та перейшла вбрiд рiчку кровi. – Болить, – простогнала Керрi. – У животi… – Це минеться, – сказала мiс Дежарден. У ii душi зустрiлися й химерно змiшалися жаль до Керрi й сором за себе. – Зараз треба… гм, зупинити кровотечу. Давай… А тодi вгорi яскраво блимнуло i зразу пухнуло, як старий фотоспалах, а потiм лампа ще шкваркнула й затухла. Мiс Дежарден скрикнула вiд несподiванки й подумала (уся кiмната зараз до бiса розвалиться) що подiбне начебто завжди коiться навколо Керрi, коли та сумна, нiби лиха доля переслiдуе ii на кожному кроцi. Ця думка зникла майже так само швидко, як i з’явилася. Вона взяла одну з прокладок з автомата й розгорнула ii. – Дивись, – сказала вона. – Робиш отак… Із «Вибуху з тiнi» (стор. 54): Маргарет Вайт, мати Керрi Вайт, народила ii 21 вересня 1963 року за обставин, якi найвлучнiше можна назвати химерними. Пiсля перегляду справи Керрi Вайт у ретельного дослiдника залишаеться одне вiдчуття, що переважае всi iншi: Керрi – единий нащадок у родинi, настiльки химернiй, як тi, що зазвичай привертають увагу публiки. Як зазначалося ранiше, Ральф Вайт загинув у лютому 1963 року, коли сталева балка вислизнула з транспортувальноi петлi на будiвництвi багатоквартирного будинку в Портлендi. Надалi мiсiс Вайт жила в приватному домi в передмiстi Чемберлена сама. Через фундаменталiстськi, близькi до фанатичних релiгiйнi переконання мiсiс Вайт не мала друзiв, котрi допомогли б iй пройти перiод жалоби за чоловiком. І коли за сiм мiсяцiв у неi почалися пологи, вона була самотня. Десь о пiв на другу дня 21 вересня сусiди по Карлiн-стрiт почули крики з будинку Вайтiв, однак нiхто не викликав полiцii аж до шостоi вечора. Тут нам лишаються двi малоприемнi альтернативи, що могли б пояснити таку затримку: або сусiди мiсiс Вайт не бажали фiгурувати в полiцiйному розслiдуваннi, або ж iхня нелюбов до неi була настiльки сильна, що вони навмисне обрали тактику вичiкування. Мiсiс Джорджiя Маклафлiн, едина з трьох тогочасних мешканцiв вулицi, якi погодилися зi мною поговорити, сказала, що вона не викликала полiцiю, бо думала, що крики мають якийсь стосунок до ii «святих iстерик». Коли полiцiя нарештi прибула о 18 : 22, крики вже чулися не так регулярно. Полiсмени знайшли мiсiс Вайт у спальнi на другому поверсi, i слiдчий, Томас Мертон, спочатку подумав, що вона стала жертвою нападу. Їi лiжко було залите кров’ю, а на пiдлозi лежав нiж для м’яса. Аж тодi вiн побачив на грудях мiсiс Вайт дитину, досi частково у плацентарнiй оболонцi. Було схоже на те, що вона сама перерiзала пуповину ножем. Гiпотеза про те, що мiсiс Вайт не знала про свою вагiтнiсть i навiть про те, що за цим словом стоiть, виходить за рамки людськоi здатностi уявити чи повiрити, i пiзнiшi дослiдники, такi як Д. В. Бенксон i Джордж Фiлдiнг, висунули бiльш iмовiрне припущення, згiдно з яким концепцiя вагiтностi, нерозривно пов’язана в ii уявленнях iз «грiхом» статевого акту, була повнiстю блокована ii свiдомiстю. Імовiрно, вона просто не бажала вiрити, що з нею могло таке трапитися. Ми маемо копii щонайменше трьох листiв до подруги з Кеношi, штат Вiсконсiн, котрi доволi явно показують, що мiсiс Вайт десь iз п’ятого мiсяця вагiтностi вважала, нiби захворiла на «якийсь рак по жiночiй частинi» i скоро опиниться з чоловiком на небесах… Коли через п’ятнадцять хвилин мiс Дежарден вела Керрi до кабiнету заступника директора, коридори, на щастя, стояли порожнi. За зачиненими дверима тривали уроки. Крики Керрi нарештi урвались, але вона продовжувала схлипувати з розмiреною регулярнiстю. Дежарден нарештi примостила прокладку власноруч, витерла дiвчину вологими серветками й одягла на Керрi ii просте бавовняне спiдне. Вона двiчi намагалася пояснити банальнi факти про менструацiю, але Керрi притискала долонi до вух i продовжувала плакати. Коли вони ввiйшли до приймальнi, мiстер Мортон, заступник директора, квапливо вийшов iм назустрiч. Бiллi де Луiс i Генрi Треннант, двiйко хлопцiв, що на стiльцях чекали нотацii через прогул французькоi на першому уроцi, витрiщилися на них. – Заходьте, – жваво сказав мiстер Мортон. – Прошу, заходьте. – Через плече мiс Дежарден вiн зиркнув на хлопцiв, якi глипали на кривавий вiдбиток долонi на ii шортах. – На що це ви дивитесь? – На кров, – сказав Генрi з невинним подивом i всмiхнувся. – Двi години позакласних занять, – рубонув Мортон. Вiн глянув униз, на кривавий вiдбиток, i моргнув. Зачинивши дверi, вiн почав перебирати папiрцi у верхнiй шухлядi письмового столу в пошуках шкiльного бланка про нещасний випадок. – Як ти почуваешся, гм… – Керрi, – пiдказала Дежарден. – Керрi Вайт. – Мiстер Мортон нарештi вiдшукав потрiбний бланк, на якому виднiлася величезна пляма вiд кави. – Мiстере Мортон, вiн вам не знадобиться. – Я так розумiю, це сталося на батутi. Зараз ми просто… Не знадобиться? – Нi. Але я вважаю, що Керрi сьогоднi треба звiльнити вiд решти урокiв. Вона пережила дещо страхiтливе. – Їi очi подали сигнал, котрий вiн уловив, але не змiг витлумачити. – Так, добре, як скажете. Гаразд. Добре. – Мортон засунув бланк у шухляду й закрив ii з розмаху, забувши витягти палець. Вiн крекнув. Пiдтанцювавши до дверей, ривком iх вiдчинив, зиркнув на Бiллi й Генрi i гукнув: – Мiс Фiш, випишiть, будь ласка, форму на звiльнення вiд урокiв. Керрi Райт. – Вайт, – сказала мiс Дежарден. – Вайт, – погодився Мортон. Бiллi де Луiс зареготав. – Тиждень додаткових занять! – проревiв Мортон. Пiд нiгтем прибитого пальця набирався кров’яний пухир. Болiло до сказу. Розмiрене монотонне рюмсання Керрi не стихало. Мiс Фiш принесла жовтий бланк на звiльнення вiд урокiв, i Мортон срiбним кишеньковим олiвцем нашкрябав на ньому своi iнiцiали, скривившись вiд тиску на забитий палець. – Тебе пiдвезти, Кессi? – спитав вiн. – Ми викличемо таксi, якщо треба. Вона похитала головою. Вiн з огидою помiтив велику бульку зеленого слизу, що надималася на ii нiздрi. Мортон подивився через ii голову на мiс Дежарден. – Я впевнена, що вона зможе дiстатися додому, – сказала та. – Керрi всього лиш треба дiйти до Карлiн-стрiт. Свiже повiтря iй допоможе. Мортон вiддав дiвчинi жовтий бланк. – Тодi, Кессi, можеш iти, – великодушно сказав вiн. – Я не Кессi! – раптом закричала вона. Мортон вiдсахнувся, а мiс Дежарден пiдстрибнула, наче ii вдарили ззаду. Важка керамiчна попiльниця на столi Мортона («Мислитель» Родена, голова якого приймала в себе недопалки) раптом перехилилася й полетiла на килим, нiби пiд дiею ii крику. Недопалки й тютюновий попiл з Мортоновоi люльки всiяли свiтло-зелений нейлоновий килимок. – Послухай мене, – сказав Мортон, намагаючись укласти в слова трохи суворостi. – Я розумiю, що ти засмучена, але це не значить, що я терпiтиму… – Будь ласка, не треба, – тихо сказала мiс Дежарден. Мортон блимнув на неi й коротко кивнув. Виконуючи в школi дисциплiнарнi функцii, що було його основним посадовим обов’язком, заступник директора намагався пiдтримувати привабливий образ Джона Вейна з вестернiв, але не мав у цьому значного успiху. Керiвництво школи (зазвичай представлене на бенкетах джейсiйцiв[1 - Jay Cee – представники спiльноти «молодих лiдерiв» у бiзнесi й суспiльних справах, вiд абревiатури JC (Junior Chamber), назви органiзацii такоi молодi. (Тут i далi прим. пер.)], батькiвських зборах i церемонiях вручення нагород Американського легiону директором Генрi Грейлом) зазвичай називало його «милим Мортом». Серед учнiв на його означення бiльше поширився термiн «скажений сракомовець». Та оскiльки учнi на кшталт Бiллi де Луiса й Генрi Треннанта рiдко виступали на батькiвських зборах чи мiських урочистостях, думка шкiльноi адмiнiстрацii зазвичай брала гору. Тепер же милий Морт, що потай няньчив прибитий палець, усмiхнувся до Керрi й сказав: – Тодi, мiс Райт, можете йти, якщо хочете. Чи, можливо, вам треба трошки часу, щоб посидiти й зiбратися? – Я пiду, – пробурмотiла вона й вiдкинула рукою волосся. Пiдвелась, а тодi глянула на мiс Дежарден. Їi широко розкритi очi потемнiшали вiд розумiння. – Вони смiялися з мене. Кидалися рiзними предметами. Вони завжди з мене смiються. Дежарден тiльки й могла, що безпорадно подивитися на неi. Керрi вийшла. На хвильку запала тиша; Мортон i Дежарден дивилися iй услiд. А тодi мiстер Мортон, нiяково прокашлявшись, нахилився й почав змiтати на купку уламки попiльницi. – Що це було? Вона зiтхнула й гидливо подивилася на засохлий бордовий вiдбиток на шортах. – У неi пiшли мiсячнi. Вперше. У душовiй. Мортон знову кахикнув. Його щоки порожевiшали. Аркуш, яким вiн пiдмiтав, почав гребти попiл ще швидше. – Хiба вона не надто, гм… – Доросла, як на перший раз? Так. Саме тому для неi це було так травматично. Але я не розумiю, чому ii мати… – Ця думка урвалася й вилетiла з голови. – Менi здаеться, Мортi, що я дала ситуацii не дуже добру раду, але я не розумiла, що вiдбуваеться. Вона думала, що зараз стече кров’ю i помре. Вiн гостро на неi подивився. – Не думаю, що пiвгодини тому вона взагалi знала про iснування менструацiй. – Подайте менi отой вiничок, мiс Дежарден. Так, саме той. – Вона простягла йому вiничок iз написом «Чемберленськi меблi й товари для дому. Пiдмете й не пiдведе» на ручцi. Вiн почав змiтати купку попелу на папiрець. – Здаеться, все одно треба пройти пилососом. Бiдолашний килим. Я думав, що попiльниця стояла далi вiд краю. Деякi предмети падають так, що тiльки стоiш i дивуешся. – Вiн ударився головою об стiл i рвучко випростався. – Менi важко повiрити, що дiвчина в нашiй або будь-якiй iншiй старшiй школi може провчитися три роки й не мати жодного уявлення про факт менструацii, мiс Дежарден. – А менi ще важче, – сказала вона. – Але я можу пояснити ii реакцiю тiльки так. До того ж вона завжди була для всiх мiшенню. – Гм. – Вiн склав аркуш i зсипав попiл i недопалки у смiтник, а тодi обтер долонi. – Здаеться, я ii згадав. Вайт. Донька Маргарет Вайт. Тепер менi трохи легше в це повiрити. – Вiн сiв за стiл i винувато всмiхнувся. – Їх же так багато. Десь пiсля п’ятого року вони всi починають зливатися в один груповий образ. Починаеш називати хлопцiв iменами братiв i все таке. Це важко. – Аякже. – От заждiть, коли пробудете в оцьому двадцять рокiв, як я, – понуро сказав вiн, дивлячись на свiй кров’яний набряк, – якась дитина здасться знайомою, а виявиться, що ii батько вчився у вас на першому роцi роботи. Маргарет Вайт випустилася ще до мене, i я за це буду довiку вдячний долi. Вона сказала мiсiс Бiсент, земля iй пухом, що Господь заготував для неi особливе мiсце в пекельному полум’i, бо та переказувала дiтям Дарвiнове уявлення про еволюцiю. За час навчання в школi ii двiчi вiдлучали вiд занять – одного разу за те, що побила однокласницю сумочкою. Подейкують, нiби Маргарет побачила, як та однокласниця курить цигарку. Отакi специфiчнi релiгiйнi погляди. Дуже специфiчнi. – Його джонвейнiвський вираз обличчя раптом злущився. – Іншi дiвчата. Вони справдi з неi смiялися? – Гiрше. Коли я увiйшла, вони кричали й кидалися в неi прокладками. Кидали, як… як банани мавпi. – Ох. Ой лишенько. – Джон Вейн зник. Мiстер Мортон вкрився багрянцем. – Пам’ятаете iхнi iмена? – Так. Не всi, але дехто з них може виказати iнших. Здаеться, ватажком була Крiстiна Гаргенсен… як завжди. – Крiста i ii Мортiмери Снерди[2 - Мортiмер Снерд – наручна лялька артиста-черевомовця Едгара Бергена, простакуватий провiнцiйний персонаж.], – пробурмотiв Мортон. – Так. Тiна Блейк. Рейчел Спайз, Гелен Шайрз, Донна Тiбодо з сестрою, Мерi Лiлою Грейс, Джессiка Апшоу. І Сью Снелл. – Вона насупилася. – Зазвичай вiд Сью такого не очiкуеш. Вона нiколи не здавалася здатною на такого роду… штуки. – Ви поговорили зi згаданими дiвчатами? Мiс Дежарден невесело хихотнула. – Я iх вигнала звiдти. Надто розхвилювалась. А в Керрi була iстерика. – Гм. – Вiн склав пальцi хаткою. – Плануете з ними поговорити? – Так. – Але в ii голосi прозвучала неохота. – Менi почулося, чи я вловив… – Певно, таки вловили, – сумно сказала вона. – Розумiете, тут у мене самоi колода в оцi. Я розумiю, що вiдчували тi дiвчата. Менi вiд побаченого захотiлося пiдiйти до тiеi дiвчини i струснути ii. Може, це якась iнстинктивна жiноча реакцiя на менструацiю, що змушуе показувати iкла, не знаю. Менi не йде з голови Сью Снелл i ii вираз обличчя. – Гм, – мудро повторив мiстер Мортон. Вiн не розумiв жiнок i не мав охоти обговорювати менструацiю. – Я поговорю з ними завтра, – пообiцяла вона й пiдвелася. – Облуплю з усiх бокiв. – Гаразд. Добирайте покарання вiдповiдно до злочину. І якщо ви вважатимете за потрiбне направити когось iз них до мене, то, гм, не вагайтеся… – Згода, – м’яко сказала вона. – О, до речi, коли я намагалася ii заспокоiти, у нас над головами згорiла лампа. Завершальний штрих. – Я вiдправлю електрика, – пообiцяв вiн. – І дякую вам за те, що зробили все можливе, мiс Дежарден. Можете переказати мiс Фiш, щоб вона впустила сюди Бiллi й Генрi? – Звiсно. – І вона вийшла. Вiн вiдкинувся назад i почекав, доки вся ця iсторiя вийде йому з голови. Коли до кабiнету зачовгали видатнi прогульники Бiллi де Луiс i Генрi Треннант, вiн кинув на них сердитий погляд i приготувався повести круту розмову. Як Мортон часто казав Генковi Грейлу, прогульникiв вiн iв на обiд. Нашкрябано на партi чемберленськоi середньоi школи: Троянди червонi, фiалки блакитнi, цукор солодкий, а Керрi Вайт жере лайно. Вона пройшла по Юен-авеню i перейшла ii в бiк Карлiн-стрiт на свiтлофорi. Ішла з опущеною головою i намагалася нi про що не думати. Спазми наринали й ущухали великими приголомшливими хвилями, змушуючи ii то сповiльнюватися, то наддавати ходи, як машина з проблемним карбюратором. Вона не зводила очей з хiдника. Шматочки кварцу на цементному тлi. Квадрати класiв, нашкрябанi розмитою дощем крейдою. Кавалки розтоптаноi жувальноi гумки. Уривки фольги й цукеркових обгорток. Усi ii ненавидять i нiколи не вгамуються. Нiколи не стомляться вiд цього. Монетка, що застрягла у трiщинi. Вона копнула ii ногою. Образ Крiсти Гаргенсен, вона скривавлена й криком просить пощади. А ii обличчям лазять щури. Добре. Добре. Ото було б добре. Собача купа зi слiдом пiдошви посерединi. Пакунок iз почорнiлими кришечками вiд пляшок, що iх якийсь малий розплющив каменюкою. Недопалки. Пробити iй голову каменем, здоровою каменюкою. Пробити iм усiм голови. Добре. Добре. (господи йсусе добрий та милостивий) Мамi було добре, просто чудово. Їй не доводилося ходити серед вовкiв кожного дня кожного року, бродити тим карнавалом реготу, жартiвникiв, хихотунiв i тикачiв пальцями. І хiба мама не розповiдала про Судний День (та зiрка зватиметься полин i за нею карою прийдуть скорпiони) i про ангела з мечем? Якби ж той день настав сьогоднi й Ісус прийшов не з ягням i пастушим посохом, а з каменюкою в кожнiй руцi, щоб скрушити тих реготунiв i веселунiв, щоб викорiнити зло й знищити, урвати його крик, – жахливий такий Ісус, кривавий i праведний. Якби ж тiльки вона могла бути Його мечем i Його рукою. Хiба ж вона не намагалася влитися? Вона противилася мамi в сотнi маленьких речей, намагалася стерти червоне чумне коло, яким була обведена з першого дня, вiдколи вийшла з контрольованого середовища маленького будиночка на Карлiн-стрiт i пройшла до початковоi школи на Баркер-стрiт iз Бiблiею пiд пахвою. Вона й досi пам’ятае той день, пам’ятае погляди, раптову й жахливу тишу, коли стала на колiна перед обiдом у шкiльнiй iдальнi, – смiх, що вона почула того дня, луною летiв за нею крiзь роки. Чумне коло було як сама кров – скiльки не намагайся його стерти, впрiвай хоч до кiнця свiту – воно лишаеться там, де було, не змите й не вичищене. Вона бiльше нiколи не ставала на колiна в людному мiсцi, хоч i не розповiдала про те мамi. Та першого моменту не забули анi вона, анi вони. Вона зубами й нiгтями чiплялася за можливiсть поiхати до лiтнього табору для християнськоi молодi й заробила на нього самотужки, взявшись шити. Мама похмуро сказала, що то Грiх, що там будуть методисти, й баптисти, й конгрегацiоналiсти, i що то Грiх i Єресь. Вона заборонила Керрi плавати в таборi. А Керрi все одно плавала, смiялася, коли ii притоплювали (аж доки вже не могла бiльше дихати, а вони продовжували, i вона запанiкувала й почала кричати), i намагалася брати участь у життi табору; над нею утнули тисячу розiграшiв, i вона приiхала додому автобусом на тиждень ранiше, i мама пiдiбрала ii на вокзалi й похмуро сказала, що Керрi мусить цiнувати пам’ять про це бичування як доказ того, що мама так i знала, що мама права i що едина надiя на безпеку й спасiння – всерединi червоного кола. «Бо тiснi тi ворота», – похмуро сказала мама в таксi, а вдома заслала Керрi в комiрчину на шiсть годин. Звiсно, мама забороняла iй приймати душ з iншими дiвчатами; Керрi сховала своi душовi речi в шкiльнiй шафцi й усе одно милася в душi, беручи участь у голому ритуалi, що був для неi повний сорому й нiяковостi, сподiваючись, що коло навкруг неi трохи зблякне, бодай трошечки… (але сьогоднi ох сьогоднi) П’ятирiчний Томмi Ербтер iхав на велосипедi iншим боком вулицi. То був напружений з вигляду малий на двадцятидюймовому велику «Швiнн» iз червоними тренувальними колiщатами. Вiн упiвголоса мугикав пiсеньку про Скубi-Ду. Побачивши Керрi, показав язика. – Агов, сракоморда! Молитовна Керрi! Керрi обпекла його неочiкувано лютим поглядом. Велик на тренувальних колiщатах похитнувся i раптом упав. Томмi заверещав. Велик лежав на ньому зверху. Керрi усмiхнулася й пiшла далi. Томмi скиглив, i цей звук був для ii вух солодкою, повною дзвiночкiв музикою. Якби ж вона могла викликати щось таке, коли забажае. (як зробила щойно) Вона намертво зупинилася за сiм будинкiв до дому, дивлячись у простiр порожнiм поглядом. Десь позаду неi заплаканий Томмi вилазив на свiй велик, тримаючись за обдерте колiно. Вiн закричав щось до неi, але вона пустила те повз вуха. У минулому на неi кричали справжнi фахiвцi цiеi справи. Вона подумала: (впади з велосипеда пхнути тебе з того велосипеда й розколоти твою гнилу макiтру) i дещо сталося. Їi розум, вiн… вона намагалася вхопити потрiбне слово. Вiн напружився, наче м’яз, – раз-два. Це не зовсiм точно, але дуже близько. Вона якось дивним чином подумки зiгнула його, як лiкоть руки, що тримае гантельку. Це теж не зовсiм точно, але вона не могла придумати нiчого iншого. Рука, в якiй не було сили. М’яз немовляти. Раз-два. Вона раптом сердито подивилася на велику суцiльну шибку мiсiс Йорратi. Подумала: (дурна гидка стара стерва розбити тобi вiкно) Нiчого. Суцiльна шибка мiсiс Йорратi спокiйно виблискувала у свiжому ранковому промiннi. Живiт Керрi вхопило наступним спазмом, i вона пiшла далi. Але… Лампа. І попiльниця теж; не забувати про попiльницю. Вона озирнулася (стара стерва ненавидить маму) через плече. Їй знову здалося, нiби щось напружилось… але дуже слабко. Потiк ii думок перебився iншим, нiби щось забулькотiло з iншого, глибшого й потужнiшого джерела. Суцiльна шибка нiби пiшла брижами. І бiльше нiчого. Могло бути, що то iй привидiлось. А могло й не бути. Вона знову вiдчула в головi втому й запаморочення, i та запульсувала, наготувавшись довго болiти. Їi очi горiли вогнем, нiби вона щойно сiла й прочитала Одкровення Йоана Богослова вiд початку до кiнця. Вона пiшла вулицею далi, до маленького бiлого будиночка з блакитними вiконницями. Десь усерединi заворушилося знайоме почуття ненавистi-любовi-страху. Захiдною стiною хати пнувся вгору плющ (вони завжди називали будiвлю хатою, бо «дiм Вайтiв» звучало як «Бiлий дiм», що скидалося на полiтичний жарт, а мама казала, що всi полiтики – шахраi й грiшники i що рано чи пiзно вони здадуть краiну Червоним Безбожникам, котрi поставлять усiх, хто вiруе в Ісуса, – навiть католикiв – до стiнки), i той плющ був дуже мальовничий, вона знала це, але iнодi ненавидiла його. Інодi, як оце тепер, плющ здавався гротескною рукою велетня, помережаною могутнiми венами, що виповзла iз землi й ухопилася за будинок. Вона пiдчовгала до нього. Звiсно, ще ж було камiння. Вона знову спинилася, мляво блимаючи на денне свiтло. Камiння. Мама нiколи про нього не згадувала; Керрi навiть не знала, чи мама ще пам’ятала той день. Вона дивувалася, що пам’ятае його сама, бо була тодi ще дуже малою. Скiльки iй було? Три? Чотири? Вона пам’ятала ту дiвчину в бiлому купальнику, а тодi було камiння. І в будинку лiтали предмети. Спогад повернувся з раптовою яснiстю й чiткiстю. Нiби був при нiй весь час, пiд самою поверхнею, i тiльки чекав початку такого собi розумового перехiдного перiоду. Можливо, чекав саме цього дня. Зi статтi Джека Гейвера «Керрi: чорний свiтанок телекiнезу» (журнал Esquire за 12 вересня 1980 року): Естель Горан прожила в Перрiшi, охайному передмiстi Сан-Дiего, вже дванадцять рокiв, i зовнi вона типова «мiс Калiфорнiя»: носить пiстрявi сукнi й бурштиново-димчастi сонячнi окуляри; волосся бiляве з темними коренями; водить бордовий «фольксваген» Formula Vee з налiпкою-усмiшкою на кришцi бензобака й зеленим екопрапорцем на задньому склi. Їi чоловiк служить у перрiшському вiддiленнi Bank of America; син i донька – повноправнi громадяни сонячноi пiвденноi Калiфорнii – лискуче-засмаглi пляжнi жителi. На маленькому, бездоганно доглянутому задньому подвiр’i стоiть японська жаровня хiбачi, а дзвiнок на дверях виводить акорди з приспiву «Hey, Jude». Але десь глибше в мiс Горан залiг тонкий i кам’янистий прошарок грунту Новоi Англii, i коли вона говорить про Керрi Вайт, ii обличчя набувае дивного, змученого виразу, який скорiше мiг би бути в Лавкрафта на виходi з Аркгема, нiж у Керуака в пiвденнiй Калiфорнii. – Звiсно, вона була дивна, – каже менi Естель Горан, запалюючи другу цигарку «Вiрджинiя слiм» через секунду пiсля того, як гасить недопалок першоi. – Уся та родина була дивна. Ральф працював на будiвництвах, i люди з нашоi вулицi казали, буцiмто вiн щодня ходив на роботу з Бiблiею i 38-м калiбром. Бiблiя була для перерви на каву й обiд, а 38-й – на випадок, якби вiн зустрiв на роботi Антихриста. Бiблiю я й сама пам’ятаю. А револьвер… хтозна? То був смаглявий чоловiк, волосся завжди коротко стрижене й виголене з бокiв. Вiн весь час здавався лихим. І з ним нiколи не можна було зустрiтися очима. Тi його очi були такi напруженi, що здавалось, нiби в них жеврiють вогники. Коли хтось бачив, що вiн iде назустрiч, то переходив вулицю й нiколи не насмiлився б показати йому язика в спину, нiколи. Отакий вiн був зловiсний. Вона змовкае, випускаючи хмарки диму до крокв iз несправжнього червоного дерева, що тягнуться пiд стелею. Стелла Горан жила на Карлiн-стрiт до двадцяти рокiв i iздила на навчання до бiзнес-коледжу Льюiна в Моттонi. Але iнцидент iз камiнням вона пам’ятае дуже чiтко. – Бувае, – каже вона, – що я думаю, чи не через мене це сталося. Їхне задне подвiр’я межувало з нашим, i мiсiс Вайт висадила живоплiт, але вiн тодi ще не дуже вирiс. Вона десятки разiв гукала до моеi матерi, вказуючи на «виставу», що я ii нiбито влаштовую на нашому задньому дворi. Знаете, мiй купальник був абсолютно пристойний – а за нинiшнiми стандартами навiть пуританський – простий старомодний суцiльний Jantzen. Мiсiс Вайт розводилася про те, який це для «ii дитинки» скандал. Моя ж мати… ну, вона намагалася бути чемною, але характер у неi таки запальний. Не знаю, що такого сказала Маргарет Вайт, коли матерi нарештi урвався терпець, – певно, назвала мене вавилонською блудницею, – але мати сказала, що наше подвiр’я – це наше подвiр’я i що я могла б вийти й танцювати круть-верть голiсiнькою, якби iй i менi того заманулося. Вона також сказала мiсiс Вайт, що та – гидка стара з банкою черви замiсть голови. Кричали вони набагато довше, але суть така. Я зразу перехотiла засмагати. Ненавиджу такi клопоти. Вiд них у мене живiт погано працюе. Але моя мама – просто страх небесний, коли вже за щось ухопиться. Вона повернулася додому з унiвермагу Jordan Marsh iз маленьким бiлим бiкiнi. Сказала, чом би не ловити бiльше сонечка, коли вже випадае нагода? «Врештi-решт, – додала вона, – власний двiр дае право на приватнiсть i все таке». Стелла Горан усмiхаеться на цю згадку й гасить цигарку. – Я намагалася з нею сперечатися, казати, що не хочу заводитися далi, не хочу бути пiшаком у iхнiй вiйнi пiд заднiм парканом, але нiчого не допомогло. Намагатися зупинити маму, коли вже ii щось ужалить, – це як пробувати спинити вантажiвку, що покотилася схилом, коли гальма вiдмовили. І було ще дещо. Я боялася Вайтiв. З такими справжнiми релiгiйними фанатиками не жартують. Звiсно, Ральф Вайт уже помер, але що, як у Маргарет i досi десь лежав той 38-й? – Прийшов суботнiй полудень, – веде далi Стелла, – i я прилягла на ковдру на задньому подвiр’i, намащена лосьйоном для засмаги, i слухала хiт-парад по радiо. Мама такi передачi терпiти не могла, тож зазвичай щонайменше двiчi кричала з будинку, щоб я зробила тихiше, бо вона от-от сказиться. Але того дня мама власноруч двiчi додавала гучностi. Я вже й сама почала вiдчувати себе вавилонською блудницею. Але нiхто з Вайтiв не показався. Навiть старша не винесла прання надвiр. О, ще дещо – вона нiколи не розвiшувала на мотузках у дворi спiднього. Навiть спiднього Керрi, а iй же тодi було всього три роки. Тiльки всерединi будинку. Я трохи розслабилася. Мабуть, подумала, що Маргарет повела Керрi до парку вклонитися Господу на природi чи щось таке. Хай там як, трохи згодом я перевернулася на спину, прикрила очi однiею рукою й задрiмала. Прокинувшись, я побачила, що бiля мене стоiть Керрi й роздивляеться мое тiло. Вона уривае розповiдь i насуплюеться. Надворi безперервно пролiтають машини. Я чую, як тихо й монотонно пищить мiй диктофон. Але все це здаеться надто тендiтним, надто поверхневим – як дешева патина, що вкривае дещо похмурiше – справжнiй свiт, у якому трапляються жахи. – Вона була такою гарненькою, – продовжуе розповiдь Стелла Горан, пiдкурюючи наступну цигарку. – Я бачила кiлька ii шкiльних фотографiй i той жахливий заснiжений чорно-бiлий знiмок на обкладинцi Newsweek. Дивлюся на них i думаю: «Господи, куди вона подiлася? Що та жiнка з нею зробила?» Тодi менi стае зле, стае шкода. Вона була така гарненька – рожевi щiчки, яснi карi очi, а волосся такого бiлявого вiдтiнку, про який можна бути впевненим, що вiн iз часом потемнiшае i стане сiреньким. Слово «мила» пiдходило iй найкраще. Мила, гарна й невинна. Недуга матерi тодi ще не зачепила ii надто сильно. Я так наче ривком прокинулась i спробувала усмiхнутись. Було важко зрозумiти, що менi ще зробити. Я розiмлiла вiд сонця, i думки в головi позлипалися й загрузли. Я сказала: «Привiт». На нiй була жовта сукенка, нiби й чепурна, але жахливо довга як для дiвчинки влiтку. До кiсточок. Вона не усмiхнулась у вiдповiдь. Тiльки тицьнула пальцем i спитала: «А це що таке?» Я опустила голову й побачила, що, поки я спала, купальник сповз. Тож я пiдтягла його i сказала: «Це моi груди, Керрi». А вона тодi – серйозно так: «От якби й у мене такi були». Стелла продовжуе: – Я сказала: «Доведеться почекати, Керрi. Вони в тебе почнуть з’являтися через… десь вiсiм чи дев’ять рокiв». «Нi, не почнуть, – сказала вона. – Мама каже, що в хороших дiвчаток вони не з’являються». Як на маленьку дiвчинку, вона поводилася дивно – водночас сумно i праведно. Я ледь могла повiрити почутому, i те, що тодi спало менi на думку, не захотiло чекати й одразу вискочило з рота. Я сказала: «Ну, я хороша дiвчинка. І хiба у твоеi матерi нема грудей?» Вона нахилила голову й сказала щось так тихенько, що я не розчула. Коли я попросила ii повторити, вона з викликом глянула на мене i сказала, що ii матiр повелася погано, коли завела ii, тому вони з’явились i в неi. Вона назвала iх «грiшнiторби», наче то було одне слово. Я не могла в це повiрити, так мене приголомшило. Не могла придумати, що тут можна сказати. Ми просто глипали одна на одну, i менi хотiлося взяти те сумне мале дiвча й утекти з ним кудись далеко. А тодi з заднiх дверей вийшла Маргарет Вайт i побачила нас. Якусь хвильку вона просто витрiщалася, нiби не вiрила очам. Тодi розкрила рота й зойкнула. То був найгидкiший звук, що я коли-небудь чула. Такий звук мiг видати з болота самець алiгатора. Отак вона зойкала, з люттю. Абсолютною, скаженою люттю. Їi обличчя почервонiло до кольору пожежноi машини, руки стислися в кулаки, i вона зойкала в небо. І трусилася всiм тiлом. Я думала, що в неi якийсь напад. Обличчя скривилося, як у гаргульi. Я думала, що Керрi от-от зомлiе – або помре на мiсцi. Вона набрала повнi груди повiтря, i ii личко зблiдло, як домашнiй сир. Їi мати заверещала: «КЕЕЕЕРРРІІІІІІ!» Я пiдскочила й теж заверещала: «Не кричiть отак на неi! Вам мае бути соромно!» – чи ще щось таке ж дурне. Не пам’ятаю. Керрi рушила назад, тодi спинилася, тодi знову пiшла, i вже перед самою межею наших дворiв озирнулася на мене, i той погляд був… ох, страхiтливий. Передати не можу. Там було бажання, ненависть, страх… i нещастя. Нiби життя вже навалило iй на плечi камiння – у трирiчному вiцi. Стелла продовжуе розповiдь: – Моя мати вийшла на заднiй ганок, i коли вона побачила ту дитину, ii обличчя просто зiбгалось. А Маргарет… о, вона викрикувала щось про повiй, про шльондр i про грiхи батькiв, за якi нащадки будуть покаранi до сьомого колiна. Менi здавалося, язик у мене зiв’янув i засох. Мить Керрi вагалася мiж двома подвiр’ями, а тодi Маргарет Вайт глянула вгору i, клянусь Ісусом, завила на небо. А тодi вона почала… ранити себе, бичувати. Вона шкребла нiгтями шию i щоки, лишаючи червонi вiдмiтини й подряпини. Роздерла на собi сукню. Керрi закричала: «Мамо!» – i побiгла до неi. Мiсiс Вайт якось так… присiла, наче жаба, i широко розвела руки. Я думала, що вона задавить дитину, i закричала. А вона либилась. Либилась, а пiдборiддям текла слина. Ох, як менi стало погано. Господи, стало так погано. Вона пiдняла малу й занесла всередину. Я прикрутила радiо й почула ii. Не все, але деякi слова. Щоб зрозумiти, що там коiлося, слова чути було не потрiбно. Там молилися, рюмсали й верещали. Дикi звуки. Маргарет казала малiй зайти до комiрки й молитися. Мала плакала, кричала, що iй шкода, що вона забула. А тодi стало тихо. Ми з матiр’ю тiльки подивилися одна на одну. Нiколи не бачила маму в такому станi, навiть коли тато помер. Вона сказала: «Та дитина…» – i все. Ми зайшли всередину. Вона встае i йде до вiкна – приваблива жiнка в жовтiй лiтнiй сукнi з вiдкритою спиною. – Я неначе знову все переживаю, розумiете, – каже вона, не обертаючись. – Я знов уся напружена, як тодi. – Вона коротко смiеться, тримаючи долонi на лiктях. – Ох, вона була така гарненька. З фотографiй такого не скажеш. На вулицi в обидва боки проiздять машини, а я сиджу й чекаю на продовження. Вона нагадуе менi стрибунiв у висоту, що дивляться на планку i думають, чи не зависоко ii встановили. – Мати заварила мiцного шотландського чаю з молоком, як вона завжди робила, коли хтось штовхав мене в кропиву або я падала з велосипеда, як пацанкувала на вулицi. На смак вiн був жахливий, але ми все одно випили його, сидячи одна навпроти одноi в куточку на кухнi. Вона була в такому старому домашньому халатi, у якого ззаду край вистрьопався, а я – в роздiльному купальнику вавилонськоi блудницi. Менi хотiлося плакати, але все було надто по-справжньому, щоб через те плакати, – не як у кiно. Колись у Нью-Йорку я бачила старого п’яницю, що вiв малу дiвчинку в блакитнiй сукнi за руку. Дiвчинка доплакалася до кровi з носа. У п’яницi був такий зоб, що шия здавалася схожою на надуту камеру з колеса. Посеред його лоба виступала червона гуля, а на синьому пiджаку тягнувся вiд шиi донизу засохлий бiлий патьок. Усi проходили собi повз них i йшли далi, бо коли не зупинятися, то доволi скоро вони зникали з очей. Теж було по-справжньому. Я хотiла сказати про це матерi й уже вiдкрила була рота, коли сталося дещо iнше… те, про що вам хочеться почути, як я розумiю. Знадвору щось лунко гупнуло, i то так, що в сервантi задзеленчали тарiлки. Звук i вiдчуття були такi, нiби хтось скинув з даху залiзний сейф. Вона прикурюе нову цигарку й кiлька разiв швидко затягуеться. – Я пiшла до вiкна й визирнула надвiр, але нiчого не побачила. А тодi, коли вже хотiла була розвернутися, знову щось упало. На ньому блиснуло сонце. Я спершу подумала, що то чимала скляна куля. Тодi воно вдарилося об край даху Вайтiв i розлетiлося на шматки. То було не скло. То був здоровий уламок льоду. Я хотiла розвернутися й розказати про це мамi, але тодi вони почали падати всi разом, зливою. Вони падали на дах Вайтiв, на iхнiй двiр, на дверi до iхнього погреба. Над ними був навiс iз листовоi бляхи, i коли перший шмат упав на нього, почувся такий бом, як вiд церковного дзвону. Ми з матiр’ю закричали й учепилися одна в одну, як двiйко дiвчат пiд час бурi… А тодi все припинилося. З iхнього дому не долинало анi звуку. Було видно, як покрiвлею iхнього даху тече витоплена сонцем вода. Чималий шмат льоду застряг у тому даху коло iхнього невеличкого димаря. Сонце так яскраво на ньому вигравало, що боляче було дивитися. Мати поглянула на мене, нiби хотiла спитати, чи все вже минуло, а тодi Маргарет закричала. Звук долинув до нас дуже ясно. Вона кричала ще страшнiше, нiж до того, бо в ii вереску з’явився жах. Тодi почулися гупання й брязкiт, нiби вона почала кидати в дiвчинку всiма казанами й горщиками, що були пiд рукою. Заднi дверi з трiском розчинились i так само зачинились. Із них нiхто не вийшов. Тодi знову крики. Мама сказала менi подзвонити в полiцiю, але я не могла рухатися. Заклякла на мiсцi. Мiстер Кiрк iз дружиною, Вiрджинiею, вийшли на свое подвiр’я подивитися, що за гвалт. І Смiти теж. Доволi скоро з будинкiв повиходила вся вулиця – хто був удома, звiсно, – навiть стара мiсiс Ворвiк, що жила аж далi кварталом i була глуха на одне вухо. Тодi в тому домi закалатало, почало ламатися й розбиватися. Пляшки, склянки, не знаю що ще. А затим вiкно на бiчнiй стiнi вилетiло назовнi, а зсередини наполовину висунувся обiднiй стiл. Бог менi свiдок. Здоровий такий, пiд червоне дерево. Вiн винiс на собi шибку, бо важив, мабуть, фунтiв триста. Як жiнка – хай навiть i така дебела – могла його так жбурнути? Я питаю ii, до чого вона веде. – Я тiльки розповiдаю, – пiдкреслюе вона, раптом збентежившись. – Я не прошу менi вiрити чи… Вона наче переводить подих, а тодi сухо продовжуе: – Десь п’ять хвилин нiчого не вiдбувалося. Зi стiчних труб крапала вода. І весь двiр Вайтiв був засипаний льодом, що швидко танув. Вона коротко, рубано смiеться i гасить недопалок. – Та i як iнакше? Був серпень, як-не-як. Вона безцiльно йде до канапи, а затим звертае вбiк. – А тодi були каменi. Просто з чистого блакитного неба. Свистiли й завивали, як тi бомби. Мати закричала: «Заради всього святого!» – i закрила голову руками. А я не могла ворухнутися. Дивилася на те все й не могла ворухнутись. Але менi й не треба було. Каменi падали тiльки на двiр Вайтiв. Один ударився об ринву й повалив ii на газон. Іншi пробивали дiрки в даху й зникали на горищi. За кожним ударом дах наче хрустiв i з нього вибивалися хмарки пилу. Вiд тих, що гупали у двiр, двигтiла земля. Я ногами вiдчувала, як вони падають. Нашi шафки трусилися, тарiлки в них дзеленчали, а мамина чашка впала на пiдлогу й розбилася… Камiння повибивало на подвiр’i Вайтiв чималi ями. Цiлi кратери. Мiсiс Вайт найняла лахмiтника, щоб той приiхав через усе мiсто й зiбрав уламки, а Джеррi Смiт, що жив далi вулицею, заплатив йому долар, щоб той дозволив вiдколупати шматок вiд одного каменя. Вiн вiдвiз його до Бостонського унiверу, там на нього подивилися й сказали, що то звичайний гранiт… Один з останнiх упав на столик, що стояв у них на задньому дворi, й розбив його на друзки. І жоден камiнь не влучив у чиюсь iще власнiсть. Жоден. Вона змовкае й розвертаеться до вiкна, щоб глянути на мене, а ii обличчя вiд усiх цих спогадiв стае загнаним. Одна рука мимохiть граеться з пасмом волосся, що стирчить зi стильноi, вдавано недбалоi зачiски. – До мiсцевоi газети майже нiчого не потрапило. На той час, коли до будинку навiдався Бiллi Гаррiс, репортер «Чемберленських новин», вона вже найняла когось полагодити дах, а коли люди розповiдали йому, що камiння прошивало покрiвлю наскрiзь, йому, мабуть, здалося, що ми його розiгруемо. Навiть зараз нiхто не хоче в це вiрити. І ви, i тi, хто читатиме вашу статтю, радше зi смiхом вiдмахнуться i вирiшать, що я – просто ще одна скаженка, котрiй сонце напалило голову. Але це сталося. Багато хто з нашого кварталу бачив це, i воно було таким же справжнiм, як той п’яниця, що вiв за руку дiвчинку з кривавим носом. А тепер сталось i ще дещо. І тут уже нiхто не смiятиметься i не вiдмахуватиметься. Надто багато людей загинуло. І сталося воно не тiльки у дворi Вайтiв. Вона всмiхаеться, але гумору в ii усмiшцi анi краплини. Вона каже: – Ральф Вайт був застрахований, i Маргарет отримала чимало грошей, коли вiн загинув… подвiйну виплату. Будинок вiн теж застрахував, але вона за нього не отримала анi цента. Вона зазнала збиткiв через форс-мажор, вищу силу. Поетична справедливiсть, га? Вона тихенько смiеться, але гумору не видно й цього разу… Знайдено на однiй зi сторiнок зошита ученицi загальноi старшоi школи Юена, Керрi Вайт. Напис повторюеться багато разiв: Усi розумiли, / що iй не буде щастя, / доки вона врештi не втямить, / що така сама, як усi…[3 - Слова з пiснi «Just Like A Woman» Боба Дiлана.] Керрi зайшла в будинок i причинила за собою дверi. Яскраве денне свiтло зникло, натомiсть з’явилися коричневi тiнi, прохолода й настирний запах тальку. Тiльки й чути було, що цокання шварцвальдського годинника iз зозулею у вiтальнi. Мама дiстала той годинник за купони на знижку. Якось у шостому класi Керрi намiрилася була спитати маму, чи купони на знижку не е грiхом, але iй не стало хоробростi. Вона пройшла коридором i повiсила куртку в шафу. Переливчаста картинка над вiшалками зображувала примарного Ісуса, що похмуро завис над родиною, котра зiбралася за обiднiм столом. Унизу був пiдпис (також переливчастий): «Незримий Гiсть». Вона зайшла до вiтальнi й зупинилася в центрi вицвiлого килима, що почав уже протиратися. Заплющила очi й подивилася на маленькi цятки, що пролiтали в темрявi. Трохи позаду скронь у головi млосно гупало вiд болю. Сама. Мама працювала за прасувальним пресом у пральнi «Блакитна стрiчка» в центрi Чемберлена, вiдколи Керрi сповнилося п’ять рокiв, коли вiдшкодування й виплати, що залишились пiсля смертi батька, почали вичерпуватися. Робочий день у неi був з пiв на восьму ранку до четвертоi дня. Пральня була Безбожна. Мама багато разiв так казала. Тамтешнiй старший, мiстер Елтон Мотт, був особливо Безбожний. Мама казала, що Сатана тримае для Елта, як його називали в «Блакитнiй стрiчцi», особливий куток у пеклi. Сама. Вона розплющила очi. У вiтальнi стояли два стiльцi з прямими спинками. Там же був столик для шиття з лампою, де Керрi вечорами iнодi шила сукнi, поки мама плела мереживнi серветочки й говорила про Пришестя. Шварцвальдський годинник iз зозулею висiв на дальнiй стiнi. У вiтальнi було багато релiгiйних зображень, але найбiльше Керрi подобалося те, що висiло над ii стiльцем. На ньому Ісус вiв ягнят на пагорб, зелений i гладенький, наче поле для гольфу в Рiверсайдi. Іншi ж були не такi умиротворенi – Ісус виганяв торгiвцiв iз храму, Мойсей кидав Скрижалi на голови тих, хто вклонявся золотому тельцю, Фома Невiрний прикладав долоню до пораненого Ісусового боку (ох, як цей малюнок жахливо заворожував дiвчинку i якi кошмари на неi напускав!), Ноiв ковчег спливав над грiшниками, котрi тонули в агонii, Лот iз родиною тiкали вiд великоi пожежi Содому й Гоморри. На сосновому столику стояла лампа й лежав стосик брошур. Верхня зображувала грiшника (його духовний статус був очевидний зi стражденного виразу обличчя), що намагався заповзти пiд велетенський валун. Заголовок вiщував: «У ТОЙ ДЕНЬ вiн не врятуеться пiд жодним каменем!» Але по-справжньому в кiмнатi домiнувало велетенське гiпсове розп’яття на дальшiй стiнi, що було повнi чотири фути заввишки. Мама спецiально замовила його iз Сент-Луiса. Прибитий до нього Ісус застиг у гротескнiй, суцiльнiй судомi болю, з викривленими у стогонi губами. З-пiд тернового вiнця стiкали на скронi й чоло багрянi потоки. Очi були зведенi догори в середньовiчному виразi перебiльшеного страждання. Обидвi руки теж заюшило кров’ю, а ступнi були прибитi до невеликоi гiпсовоi пiдставки. Це зображення Господнього тiла теж викликало в Керрi нескiнченнi кошмари, в яких скалiчений Христос гнався за нею коридорами сну з молотом i цвяхами в руках, благаючи ii прийняти свiй хрест i пiти за Ним. Лиш нещодавно тi сни перетворилися на щось менш зрозумiле, але бiльш зловiсне. Їх предметом уже було не вбивство, а щось iще жахливiше. Сама. Бiль у ногах, животi й таемних мiсцях трохи ослаб. Їй уже не здавалося, що вона помирае вiд кровотечi. Це називалося менструацiею, i раптом сам процес почав здаватися логiчним i невiдворотним. Це був Їi День Мiсяця. Вона дивно i злякано хихотнула в урочистiй тишi вiтальнi. Звучало воно як назва вiкторини. «У “Твоему Днi Мiсяця” розiгруеться повнiстю оплачена подорож на Бермудський курорт!» Подiбно до пам’ятi про камiння, знання про менструацiю нiби завжди було з нею, тiльки лежало десь приховане й чекало. Вона розвернулася й важко пiднялася сходами. Пiдлога у ваннiй була дерев’яна, вичищена майже до бiлого (Чистота – супутниця Благочестя), а ванна стояла на нiжках у формi звiрячих лап. Іржавi плями збiгали раковиною з-пiд хромованого крана, а душовоi насадки зi шлангом не було зовсiм. Мама казала, що душ – то Грiх. Керрi зайшла всередину, вiдчинила шафку для рушникiв i почала завзято, але обережно шукати, не зрушуючи нiчого з мiсця. Мама мала гострi очi. Аж пiд задньою стiнкою, за старими рушниками, якi вони вже не використовували, знайшлася блакитна коробка. На нiй був зображений розмитий жiночий силует у довгому тоненькому халатi. Вона витягла одну з прокладок i з цiкавiстю на неi глянула. Вона доволi вiдкрито витирала ними з губiв помаду, яку тихцем поклала до своеi сумочки, – одного разу навiть на розi вулицi. Тепер вона згадала (або iй так здалося) тi глузливi, враженi погляди. Їi обличчя спаленiло. Їй же казали. Рум’яний жар перетворився на молочно-бiлий гнiв. Вона ввiйшла до своеi крихiтноi спальнi. Тут висiло теж багато релiгiйних зображень, але ягнят було бiльше, а сцен праведного гнiву – менше. Над дзеркалом на комодi був прикрiплений вимпел школи Юена. На самому комодi лежала Бiблiя i стояв пластиковий Ісус, що свiтився в темрявi. Вона роздяглася – спочатку зняла блузку, тодi ненависну спiдницю до колiн, далi комбiнацiю, нижню спiдницю, панталони, поясок для панчiх i самi панчохи. Глянула на купу важкого вбрання, на всi тi гудзики й затяжки, з виразом пекучоi огиди. У шкiльнiй бiблiотецi був стелаж зi старими випусками журналу «Сiмнадцять», i вона iх часто гортала, нап’явши на обличчя вираз iдiотськоi недбалостi. Моделi в коротких модних спiдничках, колготках i спiдньому з рюшем та вiзерунками мали вигляд легкий i вiльний. Звiсно, мама теж використала б слово «легкий», говорячи про iхню поведiнку (вона знала, що мама сказала би про такий одяг, – ой, i мови нема). А ще в такому вбраннi Керрi почувалася б страшно соромливо, i вона це знала. Голою, лихою, вiдмiченою чорним грiхом ексгiбiцiонiзму, а вiтерець би хтиво обдував iй ноги, пробуджуючи непристойнi бажання. І вона знала, що вони зразу зрозумiли б, як вона почуваеться. Вони завжди розумiли. А тодi вони б якось ii засоромили й знову немилосердно висмiяли. Вони так звикли. Вона знала, знала, що могла би бути (ким) на iншому мiсцi. Вона була повна в талii – тому що iнодi почувалася такою жалюгiдною, пустою i знудженою, що единим способом заповнити ту зяючу, свистячу порожнечу було iсти, i iсти, i iсти, – але не занадто. Хiмiя тiла не давала iй перейти певну межу. А ще вона вважала, що мае гарнi ноги, майже такi ж гарнi, як у Сью Снелл чи Вiкi Генском. Вона могла бути (ким ну ким ну ким) могла би припинити iсти шоколадки, i прищi б вiдступили. Так часто й бувало. Вона могла би подбати про волосся. Накупити колготок i синiх та зелених лосин. Нашити коротких спiдниць i суконь за шаблонами з журналiв Butterick i Simplicity. За цiною проiзду в автобусi чи поiздi. Вона могла би бути, могла би бути, могла би бути… Живою. Вона розчепила важкий ватний станик i впустила його на пiдлогу. Їi груди були молочно-бiлi, пружнi й гладенькi. Соски кольору свiтлоi кави. Вона провела по них долонями, i тiлом промайнув легенький дрож. Це зле, лихе почуття. Мама розповiдала iй про Дещо. Дещо було небезпечним, прадавнiм, невимовно лихим. Воно могло зробити людину Слабкою. «Гляди ж, – казала мама. – Воно приходить уночi. Воно примусить тебе думати про те, що коiться на темних стоянках i в придорожнiх мотелях». Але, хоч було ще тiльки двадцять на десяту ранку, Керрi подумала, що Дещо прийшло до неi. Вона знову провела по грудях (грiшнiторби) долонями, i шкiра на них була така прохолодна, але соски стали гарячими й твердими, а коли вона обвела один iз них пучкою, то вiдчула, що ледь не розчиняеться в набiглiй слабкостi. Так, це було Дещо. Їi спiдне заплямоване кров’ю. Вона раптом вiдчула, що мусить зараз вибухнути сльозами й закричати або одним махом вирвати те Дещо зi свого тiла живцем i розчавити, вбити його. Прокладка, яку приклала мiс Дежарден, уже набухла, тож Керрi обережно замiнила ii, усвiдомлюючи, яка вона погана, якi поганi вони, як вона ненавидить iх i себе. Тiльки мама хороша. Мама стала проти Чорного i здолала його. Керрi бачила, як це сталось, увi снi. Мама вигнала його з порогу мiтлою, i Чорний утiк нiчною Карлiн-стрiт, а його роздвоенi копита кресали червонi iскри з асфальту. Мама вирвала iз себе Дещо i стала чистою. Керрi ii ненавидiла. Вона мигцем побачила власне обличчя в крихiтному дзеркалi, що висiло з внутрiшнього боку дверей, – дзеркалi в дешевiй зеленiй пластмасовiй рамцi, придатному тiльки на те, щоб перед ним чесати волосся. Вона ненавидiла свое обличчя – це нудне, тупе, коров’яче лице, цi прiснi очi, червонi, яскравi прищi, розсипи вугрiв. Ненавидiла свое обличчя понад усе. Зображення в дзеркалi раптом роздiлилося надвое ламаною срiблястою трiщиною. Дзеркало впало до ii нiг i розбилося на пiдлозi. Вiд нього залишилася тiльки пластмасова рамка, що дивилася на неi, наче слiпе око. Зi «Словника психiчних явищ» Джона Огiлвi: Телекiнез – це здатнiсть рухати або змiнювати предмети силою думки. Найбiльше вартi довiри повiдомлення про це явище, пов’язанi з кризовими або стресовими ситуацiями, наприклад, коли хтось левiтуе автомобiлi, уламки повалених будiвель та iн., щоб звiльнити з-пiд них людей. Це явище часто плутають iз полтергейстом через приписувану духам грайливiсть. Варто зазначити, що полтергейст – це активнiсть астральних iстот, чия реальнiсть сумнiвна, тодi як телекiнез вважаеться емпiричною функцiею людського мозку, котра може мати електрохiмiчну природу… Коли вони закiнчили кохатися на задньому сидiннi «форда» 1963 р. Томмi Росса, Сью Снелл повiльно привела свiй одяг до ладу i ii думки повернулися до Керрi Вайт. Була п’ятниця, i Томмi (вiн задумливо дивився в задне вiкно, так i не пiдтягнувши штанiв; видовище комiчне, але напрочуд миле) повiв ii грати в боулiнг. Звiсно, гра для обох була лиш приводом. Любощi володiли iхнiми думками вiд початку. Вона бiльш-менш регулярно гуляла з Томмi ще з жовтня (а зараз травень), але кохалися вони ще тiльки два тижнi. Сiм разiв, виправилася вона. Сьогоднi сьомий. Феерверки ще не вибухали, оркестр не грав нацiонального гiмну, але вiдчуття ставали трохи приемнiшими. Першого разу iй страшенно болiло. Подружки, Гелен Шайрз i Джин Голт, обидвi вже робили це, i обидвi запевняли, що болить воно якусь хвилинку – наче укол пенiцилiну, – а тодi стае шикарно. Але у Сью перший раз був такий, наче в неi увiгнали держак вiд сапки. Томмi пiзнiше зiзнався з усмiшкою, що вiн ще й одягнув гумку навиворiт. Сьогоднi був тiльки другий раз, коли вона почала вiдчувати щось схоже на задоволення, а тодi все скiнчилося. Томмi стримувався скiльки мiг, але воно просто… скiнчилося. Схоже було на те, як хтозна-скiльки часу треш одна об одну двi палички, а добуваеш тiльки крихiтний вогник. Опiсля вона вiдчула сум i меланхолiю, i ii думки, що повернулися до Керрi, були забарвленi вiдповiдно. Хвиля каяття налетiла на неi, щойно всi емоцiйнi щити опустилися, тож коли Томмi перевiв погляд iз Цегельного пагорба на неi, вона саме плакала. – Та ну, – стривожено сказав вiн. – Ну ж бо. – Вiн незграбно ii обiйняв. – Нiчого страшного, – сказала вона, i досi плачучи. – Це не через тебе. Я сьогоднi зробила дещо не дуже добре. Й оце згадала. – І що то було? – Вiн легенько притулив долоню до ii шиi. Вона кинулася розповiдати про ранковий iнцидент, ледве вiрячи, що справдi чуе власнi слова. Розглянувши це вiдверто, вона усвiдомила, що вiддалася Томмi передусiм тому, що (закохалася? захопилася? рiзницi не було результат це не змiнювало) а тепер зображувала себе отакою – учасницею жорстокого жарту в душовiй, що навряд чи було рекомендованим способом прихилити до себе хлопця. А Томмi, звiсно, був Популярним. Бувши й сама Популярною все свое життя, вона гадала, що iй чи не на роду написано зустрiти й покохати когось такого ж Популярного, як вона. Їх майже напевне мали обрати Королем i Королевою Весняного балу, iх уже обрали для шкiльного альбому парою вiд старшого класу. Вони стали непорушним сузiр’ям у перемiнному плетивi стосункiв серед старшокласникiв, визнаними Ромео i Джульеттою. А тодi вона з раптовою огидою зрозумiла, що схожа пара е в кожнiй старшiй школi в кожному бiлому передмiстi Америки. І маючи те, що вона завжди прагнула мати – вiдчуття свого мiсця, безпеки, статусу, – вона виявила, що разом з ними приходить i iхня похмура сестра – тривога. Вона не так собi це малювала. За межами освiтленого кола тинялися темнi силуети. Наприклад, думка про те, що вона дозволила йому виграти ii (невже треба називати це саме так цього разу треба) просто тому, що вiн Популярний. Просто через те, як вони гарно виглядають разом, просто щоб вона могла дивитися на iхнiй вiдбиток у вiтринi й думати: «Яка гарна пара». Вона була майже впевнена (чи тiльки сподiвалася) що не така слабка, що не так легко й покiрно вгинаеться пiд самовдоволеними очiкуваннями батькiв, друзiв i навiть власними. Але тепер з’явилася ця iсторiя з душовоi, в якiй вона приедналася до решти й додала до iхнiх крикiв свiй дикий i радiсний вереск. Слово, якого вона уникала, звалося «Конформiзм», з великоi букви, i воно викликало в уявi жалюгiднi сцени з бiгудi у волоссi, довгими полуднями за пральною дошкою пiд час серiалiв по телевiзору, поки благовiрний десь гаруе на якiйсь неназванiй Роботi; бридкi видiння про те, як вона вступае до батькiвського комiтету, а тодi до замiського клубу, коли iхнiй рiчний дохiд зросте до п’ятизначного; про незчисленну кiлькiсть таблеток у круглих жовтих коробках, якi не дадуть втратити дiвочi розмiри, доки це не стане неминучим, i дiятимуть проти вторгнення огидних малих чужинцiв, якi гидять у штанцi й репетують о другiй ночi, наче iх рiжуть; про повну вiдчайдушноi пристойностi боротьбу за очищення прекрасних вулиць району Чистий Садок вiд нiгерiв, плечем до плеча з Террi Смiт (мiс «Картопляний Цвiт-1975») i Вiкi Джонс (вiце-президентка Жiночоi лiги), усi озброенi плакатами, петицiями й милими, трохи розпачливими усмiшками. Це Керрi, це все та клята Керрi винна. Можливо, до цього дня Сью й чула якiсь далекi кроки, що ходили навкруг ii освiтленоi галявини, але сьогоднi, послухавши власну ганебну, паскудну розповiдь, вона ясно побачила обриси всiх тих створiнь i iхнi жовтi очi, що свiтяться в темрявi, як лiхтарики. Вона вже купила свою випускну сукню. Блакитну. Прекрасну. – Ти права, – сказав вiн, коли дiвчина договорила. – Це кепсько. Геть на тебе не схоже. Його обличчя було серйозне. Вона вiдчула, як ii рiзонуло жахом. А тодi Томмi усмiхнувся – вiн мав дуже веселу усмiшку, – i темрява трохи вiдступила. – Якось я копнув хлопця в ребра, коли вiн вирубився. Я тобi розказував? Вона похитала головою. – От. – Вiн потер носа, занурившись у спогади, а його щока трохи сiпнулася, як тодi, коли вiн зiзнався про неправильно вдягнений презерватив. – Пацана звали Деннi Патрiк. Якось у шостому класi вiн ледь не витовк iз мене всю юшку. Я ненавидiв його, але й боявся. Вичiкував, коли б то з ним поквитатися. Знаеш, як воно бувае? Вона не знала, але кивнула. – Так от, десь через рiк чи скiльки вiн урештi нарвався не на того хлопця. Пiт Тейбер. Невисокий, але дуже м’язистий. Деннi до нього причепився, не пам’ятаю, через мармуровi кульки чи що, i нарештi Пiтер у праведному гнiвi взяв та й вибив iз нього лайно. Було це на майданчику нашоi староi середньоi школи Кеннедi. Деннi впав, бахнувся головою i вимкнувся. Усi розбiглися. Ми навiть подумали були, чи вiн не вбився. Я теж утiк, але спершу пiдбiг i добре всадив йому в ребра. Про що пiзнiше сильно жалкував. Ти вибачишся перед нею? Питання захопило Сью зненацька, i вона тiльки й спромоглася, що слабенько ухилитися: – А ти вибачився? – Га? Самому пiдставляти голову, щоб менi ii намилили? Звiсно, що нi! Але тут велика рiзниця, Сьюзi. – Хiба? – Ми вже не в сьомому класi. І я мав яку-не-яку причину, хай i шмаркляву. А що тобi бодай коли-небудь зробила та дурна безталанна корова? Вона не вiдповiла, бо не могла. Вона за все життя обмiнялася з Керрi не бiльш як сотнею слiв, i з них десятки три додалися сьогоднi. Фiзра була в них единим спiльним предметом iз часiв iхнього переходу з Чемберленськоi середньоi школи. Керрi обрала професiйно-технiчнi предмети, а перед Сью, звiсно, стелилася дорога до коледжу. Вона раптом здалася собi огидною. Виявилося, що Сью не може цього витримати, тож вона обернула розмову проти нього. – Вiдколи це ти почав розбиратися в усiх цих великих моральних проблемах? Вiдтодi, як почав мене трахати? Вона побачила, як з його обличчя здувае добрий настрiй, i iй стало шкода. – Мабуть, краще б я промовчав, – сказав вiн i пiдтягнув угору штани. – Це я винна, а не ти. – Вона поклала долоню на його руку. – Менi соромно, розумiеш? – Так, – сказав вiн. – Але менi не слiд було давати порад. У мене не дуже добре виходить. – Томмi, тобi часом не бувае гидко бути таким… ну, Популярним? – Менi? – Питання вiдбилося на його обличчi подивом. – Ти маеш на увазi: футбол, президент класу – все таке? – Так. – Нi. Це не дуже важливо. Старша школа – не дуже важливе мiсце. Коли до неi переходиш, то здаеться, що це крутизна, але коли вона закiнчуеться, нiхто не бачить у нiй нiчого крутого, хiба що залле мiзки пивом. Принаймнi так воно з моiм братом i його друзяками. Їi це не заспокоiло; ii страхи навiть погiршали. Мила й прекрасна Сьюзi зi старшоi школи Юена, головна ялинка на кожнiй новорiчнiй виставi. Сукня для випускного хтозна-вiдколи висить у шафi, захищена пластиковою обгорткою. Вечiрня темрява притислася до трохи запiтнiлих вiкон машини. – Напевне, все закiнчиться тим, що я працюватиму на батьковому авторинку, – сказав вiн. – У п’ятницю й суботу сидiтиму вечорами «У дядька Бiллi» чи в «Кавалерi», питиму пиво й балакатиму про ту суботу, коли вiдбив подачу Сандерса i ми засмутили весь Дорчестер. Оженюся з якоюсь гризливою бабою, завжди iздитиму на торiшнiй моделi, голосуватиму за демократiв… – Не треба, – сказала вона, коли ii рот раптом наповнився темним i терпким страхом. Вона притягнула його до себе. – Кохай мене. У мене голова сьогоднi геть нездорова. Кохай мене. Кохай мене. Тож вiн кохав ii, i цього разу все було iнакше, цього разу йому вистачало мiсця, не було того набридливого натирання, а натомiсть – приемне вiдчуття контакту, що пiднiмалося дедалi вище. Двiчi йому доводилося зупинятися й переводити подих, щоб стриматися, а тодi вiн продовжував (до мене вiн був незайманим i зiзнався в цьому я б повiрила якби вiн збрехав) i то продовжував завзято, а вона дихала короткими рiзкими ковтками, а тодi почала кричати й триматися за його спину, нездатна спинитися, спiтнiла, гидкий присмак зник, кожна клiтина нiби переживала свiй окремий оргазм, тiло наповнилося сонячним свiтлом, у головi пролiтали музичнi ноти, а в черепi, у клiтцi думок, пурхали метелики. Пiзнiше, дорогою додому, вiн офiцiйно спитав, чи пiде вона з ним на Весняний бал. Вона сказала, що пiде. Вiн спитав, чи вирiшила вона, що iй робити з Керрi. Вона сказала, що нi. Вiн сказав, що нема нiякоi рiзницi, але iй здавалося, що е. Їй почало здаватися, що вся рiзниця саме в цьому. Зi статтi «Телекiнез: аналiз i наслiдки» (щорiчний альманах журналу Science за 1981 рiк) авторства Дiна Д. Л. Макгаффiна: Звiсно, навiть i тепер е такi вченi – на жаль, у iхнiх переднiх рядах можна побачити й товариство з Унiверситету Дюка, – якi вiдкидають приголомшливi висновки, що випливають зi справи Керрi Вайт. Подiбно до «Товариства пласкоi Землi», розенкрейцерiв чи тих аризонських сектантiв, котрi впевненi, що атомна бомба неможлива, цi безталаннi плюють проти вiтру логiки, сховавши голови в пiсок (перепрошую за змiшану метафору). Звiсно, переляк, пiдвищений тон, сердитi листи й сварки на вчених зiбраннях можна зрозумiти. Сама iдея телекiнезу виявилася для наукового товариства гiркою пiгулкою – через свою атрибутику фiльмiв жаху з iхнiми дошками для спiритичних сеансiв, i медiумами, i знаками з того свiту, i коронами, що пливуть у повiтрi; але таке розумiння все одно не виправдовуе науковоi безвiдповiдальностi. Пiсля розгляду справи Вайт перед нами постають суворi й важкi питання. Нашi впорядкованi уявлення про те, як повинен дiяти i протидiяти природний свiт, пережили струс. Хiба можна звинувачувати навiть таких визнаних фiзикiв, як Джеральд Люпонет, за те, що вони назвали всю справу фальшивкою i шахрайством, навiть за наявностi таких приголомшливих доказiв, якi представила Комiсiя Вайт? Бо коли Керрi Вайт – це правда, то як же тодi Ньютон?.. Керрi з мамою сидiли у вiтальнi й слухали, як Теннессi Ернi Форд спiвае «Let The Lower Lights Be Burning» з грамофона «Вебкор» (який мама називала Вiктролою або, буваючи в особливо доброму гуморi, Вiкi). Керрi працювала за швацькою машинкою, натискала ногою на педаль i пришивала рукави до новоi сукнi. Мама сидiла пiд гiпсовим розп’яттям, плела мереживну серветку й тупала ногою пiд пiсню, одну з ii улюблених. Мiстер Ф. П. Блiсс, котрий написав цей i майже незлiченну кiлькiсть iнших гiмнiв, був одним iз променистих маминих зразкiв справи рук Божих на цiй землi. Вiн був моряком i грiшником (що в маминому лексиконi було синонiмiчно), великим богохульником i насмiшником з Усевишнього. А тодi на морi його захопила потужна буря, човен мiг перекинутися будь-якоi секунди, i мiстер Ф. П. Блiсс упав на своi слабкi грiшнi колiна – на нього зiйшло видiння Пекла, що лежало пiд океанським дном i роздирало пащу, готуючись його поглинути, – i возмолився до Бога. Мiстер Ф. П. Блiсс присягнувся Господовi, що коли Той його врятуе, вiн присвятить Йому решту свого життя. Звiсно, буря тут-таки вщухла. Милiсть Божа ясно свiтить, Як повсюдний наш маяк, А на березi потрiбно Свiй нам засвiтити знак… Усi гiмни мiстера Ф. П. Блiсса мали морський присмак. Сукня, що вона ii шила, була доволi гарна, кольору темного вина – найближчий вiдтiнок до червоного, який мама тiльки могла дозволити, – i мала рукави з буфами. Керрi намагалася зосередитися тiльки на шитвi, але, звiсно, ii думки пiшли блукати. Свiтло над ii головою було яскраве, рiзке й жовте, а плюшева й повна пороху канапа, звiсно, стояла порожня (до Керрi жодного разу жоден хлопець не заходив Посидiти), а на дальшiй стiнi лежала подвiйна тiнь: розiп’ятий Ісус, а пiд Ним – мама. Мамi зателефонували до пральнi зi школи, i вона повернулася додому опiвднi. Керрi дивилася, як мама пiдходить до будинку стежкою, i в ii животi затремтiло. Мама була дебелою жiнкою i завжди носила капелюха. Нещодавно в неi почали пухнути ноги, i вiдтодi завжди здавалося, що ii ступнi нiби переливаються через краi взуття. Вона носила чорне суконне пальто з чорним хутряним комiром. За бiфокальними лiнзами без оправи сидiли блакитнi збiльшенi очi. Вона завжди мала при собi велику чорну сумку, в якiй лежали ii гаманець, портмоне (обидва чорнi), велика Бiблiя короля Якова (теж чорна), на обкладинцi котроi золотими буквами було витиснуто ii iм’я, i стосик брошур, скрiплений гумовою стрiчкою. Брошури найчастiше були помаранчевi й нечiтко надрукованi. Керрi звiдкись знала, що мама й татко Ральф колись були баптистами, але покинули церкву, коли переконалися, що баптисти мостять дорогу для Антихриста. Вiдтодi всi поклонiння вiдбувалися вдома. Мама правила обряди в недiлi, вiвторки i п’ятницi. Вона називала iх Святими днями. Мама була пастирем, а Керрi – паствою. Служби тривали вiд двох до трьох годин. Мама вiдчинила дверi й флегматично ввiйшла. Вони з Керрi якусь мить дивились одна на одну з короткоi вiдстанi половини коридору, як стрiльцi перед дуеллю. То була така мить, якi пiзнiше здаються (страх невже в маминих очах був страх) значно довшими. Мама причинила за собою дверi. – Ти жiнка, – тихо сказала вона. Керрi вiдчула, як насуплюеться й кривиться ii обличчя, i не змогла нiчого вдiяти. – Чому ти менi не сказала? – закричала вона. – Ох мамо, я так злякалась! Усi дiвчата насмiхалися з мене, i кидалися, i… Мама за цей час пiдiйшла до неi, i тепер ii долоня майнула в повiтрi – тверда, м’язиста й мозолиста вiд прання долоня. Вона зворотним боком врiзалася дiвчинi в щоку, Керрi впала на пiдлогу у дверях мiж коридором i вiтальнею й гучно заплакала. – А Бог створив Єву з ребра Адамового, – сказала мама. Крiзь безоправнi окуляри ii очi здавалися велетенськими й були схожi на м’яко зваренi яйця. Вона вдарила Керрi ногою в бiк, i та заверещала. – Пiдводься, жiнко. Зайдемо до кiмнати й помолимося. Помолимося Ісусу за нашi по-жiночому слабкi, нечестивi, грiшнi душi. – Мамо… Ридання не дали iй сказати бiльше. Прихована iстерика вирвалася назовнi, криворота й белькотлива. Вона не могла пiдвестися, не могла прибрати волосся, що впало на обличчя. Могла тiльки заповзти до вiтальнi, хрипко ревучи й схлипуючи. Мама заносила ногу знову i знову. Так вони перемiстилися через вiтальню до кiмнати з вiвтарем, що колись була маленькою спальнею. – І Єва була слабкою, i… повторюй за мною, жiнко. Повторюй! – Нi, мамо, будь ласка, допоможи менi… Нога пролетiла в повiтрi. Керрi закричала. – І Єва була слабкою, i вона випустила у свiт ворона, – продовжувала мама, – i той ворон звався Грiхом, i перший Грiх був Зносини. І наклав Господь на Єву Прокляття, i то було Прокляття Кровi. І вигнано було Адама з Євою iз Саду Божого у Свiт, i побачила Єва, що в неi вирiс живiт, бо в ньому з’явилась дитина. Нога майнула в повiтрi й приклалася до Керрi ззаду. Дiвчина чухронула носом дерев’яну пiдлогу. Вони увiйшли до кiмнати з вiвтарем. Там, на столику, накритому вишитою шовковою скатертиною, був хрест. Обабiч хреста стояли бiлi свiчки. Позаду них було кiлька власноруч розфарбованих зображень Ісуса i Його апостолiв. А справа вiд столика було найгiрше мiсце з усiх, оселя жаху, печера, в якiй уся надiя, увесь опiр Божiй – i маминiй – волi згасав без слiду. Дверi комiрчини розчахнулися. Всерединi, пiд страхiтливою синьою лампою, що завжди горiла, висiла репродукцiя уявлення Дерро про славетну проповiдь Джонатана Едвардса «Грiшники в руках розгнiваного Бога». – А тодi прийшло друге Прокляття, i то було Прокляття Дiтородства, i Єва породила Каiна в кровi й потi. Тодi мама потягла Керрi, котра наполовину йшла, а наполовину повзла, до вiвтаря, де вони обидвi впали на колiна. Мама мiцно стискала ii зап’ястя. – А вслiд за Каiном Єва народила Авеля, так i не покаявшись у Грiху Зносин, тож Господь наклав на Єву трете Прокляття, i то було Прокляття Вбивства. Каiн повстав на Авеля й забив його каменюкою. Але й тодi не покаялася Єва, анi ii доньки, i в Євi знайшов Лукавий Змiй царство розпусти та згуби. – Мамо! – заверещала вона. – Мамо, прошу, послухай! Я не винна! – Схили голову, – сказала мама. – Молiмося. – Ти мала менi сказати! Мама опустила руку на шию Керрi ззаду, i в тiй руцi вiдчувалася вага одинадцяти рокiв тягання важких мiшкiв iз пранням i перекладання стосiв вологих простирадл. Обличчя Керрi з витрiщеними очима сiпнулося вперед, i вона з розмахом ударилася лобом об вiвтар. На лобi залишився слiд, а свiчки на вiвтарi здригнулися. – Молiмося, – тихо й невблаганно сказала мама. Керрi схилила голову, схлипуючи й тягнучи носом. Цiвка шмарклiв маятником звисала з ii носа, тож вона iх витерла (якби менi хто давав монетку за кожен раз як вона змушувала мене тут плакати) зворотним боком долонi. – О Господи, – розкотисто проголошувала мама, закинувши голову назад, – допоможи цiй грiшнiй жiнцi, що стоiть поруч мене, побачити грiховнiсть ii днiв i шляхiв. Вкажи iй, що коли б вона утримувалася вiд грiха, то Прокляття Кровi нiколи б ii не зачепило. Можливо, вона скоiла Грiх Розпусних Думок. Можливо, вона слухала музику рок-н-рол по радiо. Можливо, ii спокусив Антихрист. Вкажи iй, що це робота Твоiх суворих i добрих рук, i… – Нi! Вiдпусти мене! Вона спробувала зiпнутися на ноги, але мамина рука, мiцна й безжальна, як залiзнi кайдани, присилувала ii знову стати навколiшки. – …дай Свiй знак, що вона мусить вiднинi йти прямо й не звертаючи, якщо хоче уникнути страждань у полум’i Вiчноi Геени. Амiнь. Вона звернула блискучi, збiльшенi очi до доньки. – А тепер iди до комiрки. – Нi! – Вона вiдчула, що ii подих загусае вiд страху. – Іди до комiрки. Молися тихенько. Проси прощення за свiй грiх. – Я не грiшила, мамо. Це ти згрiшила. Ти нiчого менi не розказала, i вони смiялися. Їй знову здалось, що вона побачила спалах у маминих очах, що зник так само швидко й нечутно, як лiтня блискавка. Мама почала гнати Керрi в бiк синього сяйва з комiрки. – Молися Господовi, щоб Вiн змив твоi грiхи. – Мамо, пусти мене. – Молися, жiнко. – Мамо, я знову накличу камiння. Мама спинилася. Здавалося, на мить навiть повiтря застигло в ii горлi. Тодi рука на шиi Керрi стислася ще сильнiше, доки дiвчина не побачила перед очима вогнистi червонi цятки й не вiдчула, як iй запаморочилося й закрутилося в головi. Маминi збiльшенi очi запливли в ii поле зору. – Чортове ти порiддя, – прошепотiла вона. – За що менi таке прокляття? Керрi силкувалася знайти у вихорi думок щось достатньо вагоме, щоб висловити своi муки, сором, ненависть, страх. Здавалося, все ii життя звелося до однiеi митi цього жалюгiдного, розтоптаного бунту. Їi очi шалено випнулись, а сповнений слини рот широко розкрився. – Ти ГІВНО! – закричала вона. Мама зашипiла, як обпечений кiт. – Грiх! – закричала вона. – О, Грiх! – Вона почала бити Керрi по спинi, по шиi, по головi. Вона пхала й заганяла Керрi до блакитного сяйва комiрки. – Ти КУРВА! – кричала Керрi. (так так о так зрозумiло як iнакше ти могла в неi з’явитись о боже як добре) Нею крутонуло й штовхнуло до комiрки головою вперед, вона вдарилася об дальшу стiнку й упала на пiдлогу напiвпритомна. Дверi гупнули, ключ крутнувся. Вона залишилась наодинцi з маминим сердитим Богом. Блакитний вогник освiтлював зображення велетенського бородатого Ягве, котрий звергав галасливi маси людей в iмлистi провалля над вогненною безоднею, де страхiтливi чорнi фiгури бились у полум’i вiчних мук, а на велетенському вогнистому тронi сидiв iз тризубом у руцi Чорний. Вiн мав тiло людини, але з шипастим хвостом i головою шакала. Цього разу вона не зламаеться. Але вона, звiсно, зламалася. На це знадобилося шiсть годин, але вона зламалася, заплакала й погукала маму, щоб та вiдiмкнула дверi й випустила ii. Їй страшно хотiлося помочитися. Чорний вискалив до неi шакалячi зуби. Його багрянi очi знали всi таемницi жiночоi кровi. Через годину пiсля того, як Керрi почала гукати, мама випустила ii. Керрi ошаленiло метнулася до вбиральнi. Аж зараз, через три години пiсля цього, схиливши голову над швацькою машинкою, як покаянна грiшниця, Керрi згадала страх у маминих очах i начебто здогадалася про його причини. Були й iншi часи, коли мама тримала ii в комiрцi чи не цiлий день, – наприклад, коли вона вкрала той перстень за сорок дев’ять центiв iз крамнички «Все по 5 та по 10» або коли мама знайшла ту фотографiю Боббi «Флеша» Пiкетта пiд подушкою доньки, – й одного разу Керрi зомлiла вiд голоду й запаху власних випорожнень. Але вона нiколи-нiколи не вiдказувала мамi так, як сьогоднi. Сьогоднi вона навiть вимовила слово на «К». Але мама випустила ii майже одразу пiсля того, як Керрi зламалася. Конец ознакомительного фрагмента. notes 1 Jay Cee – представники спiльноти «молодих лiдерiв» у бiзнесi й суспiльних справах, вiд абревiатури JC (Junior Chamber), назви органiзацii такоi молодi. (Тут i далi прим. пер.) 2 Мортiмер Снерд – наручна лялька артиста-черевомовця Едгара Бергена, простакуватий провiнцiйний персонаж. 3 Слова з пiснi «Just Like A Woman» Боба Дiлана. Текст предоставлен ООО «ИТ» Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию:https://tellnovel.com/ru/k-ng_st-ven/kerr