Танго смертi
Юрiй Павлович Винничук


Роман «Танго смертi» Юрiя Винничука (нар. 1952 р.), який став переможцем конкурсу «Книга року ВВС-2012», поза сумнiвом, залишаеться однiею з найгучнiших лiтературних подiй минулих рокiв i е однiею з вершин творчостi письменника.

Подii у ньому розгортаються у двох сюжетних зрiзах. У довоенному Львовi i пiд час Другоi свiтовоi четверо друзiв – украiнець, поляк, нiмець i еврей, батьки яких були бiйцями армii УНР i загинули 1921 року пiд Базаром, – переживають рiзноманiтнi пригоди, закохуються, воюють, але за будь-яких катаклiзмiв не зраджують своеi дружби.

Паралельно у нашi днi у Львовi й у Туреччинi вiдбуваються iншi подii з iншими героями. Проте яким чином обидвi сюжетнi лiнii зiйдуться докупи, довiдаетеся у несподiваному фiналi.





Юрiй Винничук

Танго смертi



Присвячую Євгеновi Наконечному (1931—2006) —авторовi книг «Украдене iм’я» та «Шоа у Львовi», доброму духовi Науковоi бiблiотеки iменi В. Стефаника, який багато разiв наполегливо, але делiкатно, схиляв мене до цiеi теми, пропонуючи рiзноманiтну лiтературу та дiлячись особистими спогадами.







* * *







Там нагорi падае снiг, каркають ворони, трiщать дерева вiд морозу, а десь далеко порипуе снiг пiд чоботами убивць. Їхне наближення вiдчуваеться в усьому – ось десь iздалини чути загрозливий гавкiт собак, не схожий на гавкiт сiльських псiв, гавкiт наростае, наростае, натомiсть ворони з голосним карканням зриваються у повiтря i розлiтаються. Четверо молодих чоловiкiв сидять у схронi, прислухаються до гавкоту, потiм, перезирнувшись, палять якiсь папери, з продухвини виповзае дим. Вiдтак вони перевдягаються у чистi сорочки i моляться. Моляться не разом, а кожен окремо, i молитви iхнi рiзними мовами. Трое сiдають довкола маленького дощаного столика, на його темнiй вигладженiй стiльницi лежить в’язанка гранат, руки усiх трьох влягаються поруч. Вони мовчки чекають. Страху нема в iхнiх очах. Кожен думае про свое.

Четвертий бере в руки скрипку, стае бiля них i прислухаеться. Собачий гавкiт лунае вже над головою, вогонь у криiвцi догорае, iскорки перебiгають по спалених документах i щезають. А нагорi уже чути команду i вимогу здатися. Чоловiки не реагують, iхнi очi прикованi до гранат. Вони здригаються лише тодi, коли чують розпачливi жiночi голоси, що волають до них, заклинають iх, благають. Голоси цi видушують з iхнiх очей сльози, але вони не будуть здаватися, вони добре знають, що iх чекае.

Рука зi смичком торкаеться скрипки, i лунае мелодiя танга. Тепер гавкiт собак i людськi голоси змушенi прориватися крiзь цю мелодiю, та не тiльки крiзь мелодiю, але й крiзь спiв – четверо чоловiкiв спiвають щось тихо-тихо. А потiм рука одного з них тягнеться до в’язанки гранат…




1







Замолоду ми всi е нiким‚ навiть найбiльшi генii‚ чиi кар’ера i визнання попереду‚ приходять у цей свiт не надто пристосованими до життя, тому й не дивно‚ що одружившись‚ наражаемо себе на неабиякi випробування‚ якi рiдко завершуються щасливо‚ а частiше все ж таки розлученням. Саме в таку пастку й потрапив молодий Мирко Ярош‚ одружившись на теплiй i солодкiй Ромi пiсля закiнчення унiверситету. Вiн читав iй вiршi прекрасних поетiв, а вона вдавала, що слухае, навiть примружувала очi i напинала вуста, а обличчя ii ставало настiльки одухотвореним, що вiн усе дужче i дужче закохувався в неi, думаючи, що саме вона й створена для того, аби заворожено вислуховувати все, що вiн наговорить, усю ту масу слiв, у яких вiн кохався i в якi загрузав, як у твань, жадiбно заковтуючи повiтря, а коли пiд час таких читань вона притулялася до нього i гарячим подихом лоскотала вухо, вiн думав, що ця iдилiя буде вiчною i що обое просто-таки приреченi на те, аби побратися. Почуття перемагали здоровий глузд, а вiдтак коли вони одружилися, то поселилися у Роминих батькiв, i це стало початком кiнця.

Два роки вчителювання‚ а потiм заочне навчання в аспiрантурi не вiщували нiчого радiсного‚ бо грошей як не було‚ так i не було‚ а батьки Роми не вiдмовляли собi в задоволеннi зайвий раз нагадати про те‚ що молодi сидять у них на шиi. Увечерi‚ приспавши малого сина‚ Ярош обкладався на кухнi книгами i писав дисертацiю про лiтературу Єгипту, Вавилона‚ Ассирii‚ Шумеру, Аркануму i Хетського царства, але що далi вiн заглиблювався в тему i сягав по черговi джерела‚ то безнадiйнiшою здавалася йому ця праця‚ бо однi джерела породжували iншi джерела‚ а тi – ще iншi‚ i так без кiнця, змушуючи його блукати в лабiринтах версiй та робити висновки частенько навпомацки, адже всi, хто займався цiею темою, мали справу не з повною панорамою тодiшнього лiтературного життя, а лише з уламками, якi дивом до нас дiйшли, дивом були розшифрованi i прочитанi, та й то не всi, бо арканумськоi мови так нiхто й не вгриз, а про ii лiтературу судили з хетських i хурритських джерел. І ось ця остання проблема небавом захопила Яроша так, що вiн вiдсунув набiк усе решта i взявся за дешифрування арканумських текстiв, до нього це пробувало зробити чимало учених, але iм таки не повелося, арканумський клинопис не був схожий на жоден iнший.

Знаходячи час для науковоi роботи лише уривками‚ Ярош почав серйозно замислюватися над сенсом свого сiмейного побуту. Дурна рутинна праця у школi гнiтила його i вимучувала, вiн сам собi дивувався, як так сталося, що став учителем, ненавидячи цю професiю ще в школi. Приходив додому втомлений, i едине, що могло стимулювати його до науковоi роботи, – це вино. Перший келих знiмав цiлоденну напругу‚ другий – вивiльняв думки‚ зривав з них усi кайдани, i тодi перо його починало лiтати по паперу‚ мов навiжене. Правда‚ тривало це години двi, не бiльше‚ бо потiм втома таки зморювала його, i вiн вкладався спати з головою, повною давнiх iероглiфiв‚ глиняних таблиць i папiрусiв, до всього цього додавалася абсолютна зневага i дружини, i ii батькiв до його науковоi працi; вони вважали те, чим вiн займаеться, безглуздям, даремною тратою часу, адже вiн нiколи не завершить науковоi працi, а тому судилося йому звiкувати скромним шкiльним учителем. Уже стало якимсь обов’язковим ритуалом вiдривати його вiд роботи i посилати до крамницi по хлiб, винести смiття, набрати води в привiзнiй цистернi, коли водогiн вимикали, будити його вдосвiта, щоб бiг займати чергу за молоком, за ковбасою, сиром, цукром чи борошном – не мае значення, за усiм цим мусив бiгати лише вiн, коли в 1980-х роках дефiцитом ставало геть усе i люди перетворювалися на мисливцiв за товаром, сновигаючи мiстом та займаючи по кiлька черг водночас, аби в кожнiй з них встигнути купити по кiлограму цукру чи по пачцi прального порошку, бо бiльше в однi руки не давали, а ще вiн мусив пильнувати книгарнi, в якi раз на тиждень завозили новi книги, iнформацiю про це отримувало лише обмежене коло людей, щоб уже за годину до того, як вiдчиниться книгарня пiсля «прийому товару», зайняти чергу, а потiм увiрватися на чолi натовпу i вхопити першому Кафку, Камю, Акутагаву, Кортасара, Маркеса, Борхеса i – несть iм числа… Ярош задля цiеi святоi мети навiть завiв платонiчний роман з однiею книгаркою, на щось бiльше вiн би й не спромiгся, бо вона належала до тих перестарiлих дiвиць, якi внаслiдок прожитих на самотi рокiв стають у побутi нестерпними, примхливими i занудними. Запросивши ii на каву, Ярош змушений був вислухати ii життеве кредо, усю ту купу хитромудрих приписiв, якими вона обставила себе зусiбiч, наче сигнальними прапорцями, зрештою, таким сигнальним прапором був увесь ii гардероб, який покликаний приховувати всi випуклостi ii тiла, як у черницi, бо вона чекала на «серйознi стосунки», «флiрт ii не цiкавив», але «пан Мирко дуже приемна людина», «йому можна довiряти», «менi iнколи здаеться, що ми знайомi дуже давно», – й усмiшка багатообiцяюча i перспективна, ще один прапорець, що замерехтiв на обрii, правда, з промовистим застереженням: «Нiкому, нiкому, нiкому – тiльки йому одному». Ярош дивився на ii бiлi-пребiлi руки, вкритi тоненькими рудими волосинками, й уявляв собi ii ноги, мабуть, такi ж волохатi, i це навiть викликало в нього бажання дослiдити цей iще нiким не вивчений континент з усiма прихованими закамарками, але вiд дослiдження рятувало лише те, що було обмаль вiльного часу, та й самого лише ходiння на каву цiлком було достатньо, аби пiдтримувати дружнi стосунки i добувати iнформацiю про надходження нових книг.

Коли якось далеко за пiвнiч вiн пiшов спати, залишивши своi папери на столi в кухнi, яка пiзнiми вечорами правила йому за кабiнет, а вранцi застав на своiх паперах заляпану смальцем гарячу пательню, з якоi тесть наминав яечню, щедро присипану зеленою цибулею, загородившись од свiту газетою, це виявилося для нього уже останньою краплею. Вiн з безцеремонною смiливiстю, якоi ранiше собi нiколи не дозволяв, але з обов’язковим «перепрошую», висмикнув папери з-пiд пательнi, обтрiпав iх над столом перед здивованими i безтямними очима тестя i вийшов. Тепер вiн усвiдомив, що стоiть перед однiею невiдворотною дилемою – мусить щось принести в жертву: або родинне життя‚ або науку. Вiн вибрав перше. Одного ранку‚ аби не викликати жодних пiдозр‚ вирушив з хати на роботу так само‚ як i будь-якого дня, правда, до його незмiнних обов’язкiв належало ще вiдвести сина в ясла. Розлука з малим була для нього особливо болiсною, вiн знав, що втрачае дуже багато приемних моментiв, адже те, що вiн замислив, зруйнуе остаточно дотеперiшнiй узвичаений стиль життя, та iншого виходу вже не бачив i, дiждавшись, коли помешкання спорожнiе, повернувся i поволi‚ не поспiшаючи‚ склав усi своi речi‚ спакував книги i папери та написав листа‚ в якому повiдомляв‚ що йде назавжди i безповоротно. Алiменти буде надсилати на початку кожного мiсяця. Вiдтак зателефонував до школи i повiдомив директрису‚ що змушений в силу рiзних обставин залишити роботу.

– Ви не можете просто так серед навчального року кидати школу! – справедливо обурилася директриса.

– У мене дуже серйознi причини.

– Можна довiдатися якi?

– Хвороба.

– Хвороба? – споважнiла директриса. – Невже аж така?

– На жаль‚ дiагноз невтiшний‚ – повторив вiн фразу‚ почуту в якомусь фiльмi, i зiтхнув.

– Ну‚ що ж… тобто… поки ви будете лiкуватися, мiсце буде за вами…

– Нi-нi‚ лiкування зайве… хвороба невилiковна‚ розумiете? Це без сенсу.

– І куди ви йдете? Ви маете нову роботу?

– Нi. Я просто хочу пожити решту вiдпущених менi днiв у свое задоволення. Розумiете‚ про що я?

– Звичайно. Це дуже слушно. І справдi‚ який сенс iшачити… але трудову книжку можете залишити в нас… щоб стаж не переривався… ой‚ який вже там стаж!.. але все одно‚ аби клопоту не мати… бо ану ж у мiлiцiю потрапите‚ а там поцiкавляться мiсцем працi… тунеядство пришиють… так воно безпечнiше…

– Звичайно. Дуже дякую за турботу.

– Нема за що. І пам’ятайте‚ що весь наш колектив завше вами пишався. І дiти вас любили. Їм буде важко без вас.

Пiсля цього вiн викликав таксi й опинився на другому кiнцi Львова на Майорiвцi. Напередоднi вiн пригледiв собi помешкання за помiрну цiну в пари пенсiонерiв. Кiмната була невеличка‚ i вiн навiть не змiг розкласти усi своi книги‚ але зате йому вже нiхто не заважав. Зранку вiн вирушав до науковоi бiблiотеки i працював там до п’ятоi‚ потiм вертався додому‚ дорогою купивши кiлька пирiжкiв iз лiвером по чотири копiйки, пирiжки вiн присмажував на пательнi i iв з чаем. Вiн звик обходитися дрiбницями. Зате тепер мiг повнiстю вiддатися науцi. Щоб заробити на прожиття й на сплату алiментiв, публiкував лiтературнi рецензii i переклади. Для не надто заможного‚ але й не злиденного iснування достатньо було двох-трьох публiкацiй на мiсяць. А головне‚ що нiхто тобi не капае на голову.

З родини в Яроша ще жива була старша сестра його матерi тета Люцiя, стара панна, наречений якоi пропав у вiйну безвiсти, а вона продовжувала його чекати навiть пiсля проголошення незалежностi, коли вже всi, хто вижив по сибiрах, повернулися домiв. Вона мала просторий будинок на Кривчицях i не раз кликала небожа до себе жити, але вiн усiляко вiдмагався, знаючи, що тета не дасть йому спокою, iй забагнеться спiлкування, уваги, врештi виникне бажання заопiкуватися ним, але жодноi опiки Ярош не потребував, прагнув лише усамiтнення. Проте вiн часто провiдував тету, приносив продукти, постачав iй цiкавi книжки i навiть терпляче вислуховував ii iсторii. Тета була огрядною жiнкою з обвислим пiдгорлям, мала товстi ноги, ходила, перевалюючись, як качка, i пахла валiдолом, хоча в юностi виглядала дуже привабливо. Найбiльше задоволення вона отримувала, коли вдавалося посадити небожа за стiл i чимось нагодувати, тодi сiдала навпроти i дивилася на нього закоханими очима, тiшачись, що страва чи пляцок з ягодами смакують. Щосерпня вона заходжувалася варити конфiтури з рiзних ягiд i плодiв, хоча сама iх вживала рiдко i мало, та й Ярош не був ласуном, тому слоiки з варенням небавом зайняли в комiрцi усi полицi, уже не було для них мiсця, але щосерпня вiдбувалася та сама процедура – виварювання ягiд i помiшування дерев’яною кописткою у великiй мидницi. Тодi тета скидалася на чарiвницю, яка готуе якесь приворотне зiлля, була зосереджена i серйозна, а кожна муха, що посмiла в цей священний час залетiти на кухню, вiдразу потрапляла в поле ii зору i на гумовий клапоть хляпавки. Запах розiмлiлих розлiзлих ягiд п’янив i просочувався у стiни та меблi так мiцно, що будинок скидався на цукерковий, а все, що в ньому, – наче було з марципанiв*. Жоднi намагання спам’ятати тету, аби не поралася бiльше коло конфiтур, не повелися, вона i не могла подолати тiеi звички, i не хотiла, адже ii коханий страшенно любив солодощi, i вона з ностальгiею згадувала, як не раз годувала його з ложечки, а вiн облизувався i крапельки червоного або жовтого варення вилискували в нього на язику й на вустах, вiдтак вона сама уже смакувала тими крапельками, цi спогади щоразу, коли вона заходжувалася коло варення, вигулькували в ii пам’ятi i трималися доти, доки вiдбувався цей процес, а потiм поволi потахали i розвiювалися до наступного серпня.

Одного такого лiта, коли спека забивала подих i повiтря мрiло понад деревами, тета Люцiя, розморившись бiля плити, сiла у фотель* i задрiмала, забувши вимкнути газ пiд мидницею з гарячими конфiтурами, вогонь продовжував весело облизувати метал, ягоди шумували, булькали, пузирилися i пiднiмалися, а досягнувши краiв мидницi, вибiгли на плиту й загасили вогонь, але газ продовжував витiкати i наповнювати своiм кислим запахом кухню, тета Люцiя усмiхнулася крiзь сон i, простягнувши руки комусь назустрiч, прошепотiла: «Нарештi… ти повернувся…».

Надвечiр навiдався Ярош, i хата уже не пахнула марципанами, вiн миттю розчахнув усi вiкна i дверi, вимкнув газ i викликав «швидку». Однак уже було пiзно, конфiтури ii врештi-решт таки убили.

Тета, як i обiцяла, будинок свiй вiдписала небожу, i Ярош небавом пiсля похорону переселився на Кривчицi. Будинок був оточений старим, ще родючим садом, уздовж парканiв куйовдилися кущi чепiрхатого агресту, червоних, жовтих i чорних порiчок, металевими каркасами змiiвся бiлий i чорний виноград, пiд вiкнами розкинулися квiтники, серед яких гордо тримали варту соняхи, мальви i жоржини. На першому поверсi було двi просторi кiмнати i кухня, а на другому – велика мансарда з широкими вiкнами, де вiн i облаштував свiй кабiнет. Будинок був захаращений тiтчиними речами‚ безлiччю рiзноманiтного мотлоху‚ який для тети, мабуть, складав неабияку цiннiсть. Зокрема вiн з подивом натрапив на дбайливо спаковану в полотняний мiшок повну унiформу польського полiцейського, та коли розгорнув мундир, то побачив дiру вiд кулi й слiди засохлоi кровi. Що б це мало означати? У полiцiю украiнцiв не брали – отже, ii наречений був поляком? Його поранили, вiн утiк i сховався в Люцii? Мабуть, потiм перевдягнувся у цивiльне… Що з ним далi було?

Кiлька днiв вiн займався тим‚ що розчищав свiй життевий простiр‚ щось палячи‚ а щось викидаючи, хоча й не вiдразу, бо окремi знахiдки вимагали до себе пильнiшоi уваги, як-от пудло старих дзигарiв, будикiв та годинникiв, направою яких займався дiдусь, усi цi мертвi механiзми з бозна-яких часiв викликали в Яроша подив, так що вiн лише частину з них висипав у смiтник, а окремi старi годинники порозставляв на стелажах. Тiтка, яка щасливо пережила не одну вiйну i не одне лихолiття, залишилася вiрною собi i в мирний час: з ii запасами круп, цукру, солi, борошна, мила, сiрникiв, розмаiтих закруток можна було не один рiк перебути. У спiжарнi* на полицях красувалося безлiч слоiкiв: конфiтури, серед яких обов’язковим було варення з пелюсток рожi, вишикувалися в мiру достигання ягiд i фруктiв, але не були закрученi металевими покришками, а накритi спецiальним скляним папером, який, зволоживши, тiтка прикладала до слоiка, пiсля цього вiн тверднув i творив щiльне накриття, на самiй конфiтурi теж лежав кружечок скляного паперу, змоченого у спиртi, аби та не цвiла; цукати – виваренi в цукровому сиропi помаранчевi, цитриновi та мандариновi шкуринки, а ще – райськi яблучка й айва; сушенi гриби, яблука, сливи i грушi; слоiки з маринадами – грибами, сливками, корнiшонами, пiкулями. На кожному слоiку дбайливо вказана дата i назва продукцii. А в темних пляшках червонiли i жовтiли ягiднi соки, закоркованi i покритi воском. У пивницi ще й досi зберiгалися вугiль i дрова, хоча до будинку вiддавна було пiдведено газ, але тiтка мала своi погляди на життя. Ярош навiть не здивувався, коли пiд самою стелею пивницi знайшов кiлька вуджених шинок, що спочивали в панчохах, коли витяг iх i спробував на смак, переконався, що нiчого iм не бракуе, тiльки й того, що трохи всохли, але порiзанi на тоненькi плястерка, чудово надавалися для канапок. Стiни пивницi були обвiшанi в’язанками часнику, цибулi, червоного пекучого перцю, засушеного кропу i кмину, мiшечками з горiхами, на полицях у соломi вилежували яблука i грушi, посерединi пивницi стояла велика диктяна пака з пiском, а в ньому – морква, петрушка, селера i буряки. Усе це може i йому згодитися, окрiм конфiтурiв, бо iх було надто багато, Ярош з них робив вино, додаючи до винограду замiсть цукру.

Ще одна громiздка рiч, яка залишилася пiсля тiтки, – старе австрiйське пiянiно, виглядало воно iмпозантно i правило Ярошевi за сейфа, у якому вiн тримав грошi й документи. Зверху на пiянiнi лежав малий альбомчик, який зазвичай у старих сiм’ях називали «пам’ятником» або «штамбухом», сюди гостi дому вписували на спомин вiтання, побажання, вiршi, а також щось малювали, кожна юна панночка могла похвалитися таким альбомом, а деколи й кiлькома. Ярош перегорнув кiлька сторiнок, серед рiзноманiтних вiзерункiв – переважно метеликiв, пташечок, квiточок i витких стебел – красувалися виписанi калiграфiчним почерком вiршi або такi штудернi сентенцii: «Хто тебе любить дужче вiд мене, нехай пiдпишеться нижче вiд мене!» Два останнi записи були пiдписанi iменем «Ясь»:

		Na gоrze rоze, na dole fiolki,
		My sie kochamy, jak dwa aniolki[1 - На горi рожi, а внизу фiялки, ми кохаемось, як два ангелики (пол.).].

		Ile razy jedzac zrazy trafisz na cebule,
		Tyle razy bez urazy wspomnij o mnie czule[2 - Скiльки разiв, коли будеш iсти зрази, трапиш на цибулю, стiльки разiв з приемнiстю згадай про мене (пол.).].




A







«Горобчику, – щебече матуся, – ти вже прокинувся? То бiжи хутенько гамцяти, бо кашка вистигне», – цей нiжний щебет матiнки супроводжуе мене усе життя, i навiть зараз, коли ii поруч немае, я чую цей щебет, цi нiжнi переливи звукiв, цi лагiднi, пеленаючi слiвця, з якими прокидався щоранку, а потiм сiдав за стiл, де вже чекала манна каша з родзинками та горiшками, набирав повну ложку рiдкого майового меду i тонюсiньким струмочком дзюркотiв на поверхню кашi, вирисовуючи фантазiйнi картини, в яких вгадувалися замки i гори, лiси i луги, рiки i непролазнi болота. І все це тiльки для того, аби поступово, ложка за ложкою, руйнувати цей казковий край, щоразу уявляючи, що саме зникае у вустах – гора, лiс, рiка, замок… Але ще перед тим, заки мене розбудити пестливими словами, мама розпалювала пiч, i я крiзь сон чув, як трiскочуть дрова, як шурхоче шуфелька у вiдрi з вугiллям, злегка подзвонюють покришками баняки на кухнi, а взимку, коли обережно прочинялися дверi до мого покою, брязкали дверцята грубки, шурхотiв папiр або солома, черкали сiрники, полум’я радiсно охоплювало полiна, i те тихе заспокiйливе гудiння грубки поринало мене знову в сон, менi враз ставало ще затишнiше, нiж перед тим, здавалося, що то вже не грубка, а моя мама розливае тепло по кiмнатi i задоволено вуркоче… але довго пiсля цього дрiмати не доводилося, бо ось уже стукала в дверi молочарка i разом зi свiжими новинами виливала в слоiки свiже молоко, а ще за кiлька хвилин долинав аромат кави, запарюваноi у бiлiй порцеляновiй машинцi, з додатком цикорii «Франка», i сон тодi розприскувався, розчинявся i зникав…

Я знав свого тата бiльше з фотографiй, бо мiй тато Олександр Барбарика загинув 22 листопада 1921 року, коли менi було чотири роки, у пам’ятi зберiгся ще неясний спогад, як хтось великий у довгiй шинелi i в кудлатiй шапцi зi шликом бере мене на руки, а я налякано плачу i тягнуся до мами, оце й усе. Перебувши безлiч боiв, повоювавши в Сiчових стрiльцях, в армii УНР, пiд Крутами i Мотовилiвкою, врештi-решт таки склав свою буйну голову пiд Базаром у числi 360 непокiрних воякiв, яких розстрiляли бiйцi Котовського, перед тим по-дикунському зарубавши шаблями усiх поранених, що лежали на возах. Усе життя менi не вистачало татка, i з кожним роком усе дужче, а вiдтак я став маминим синочком, коханою квiточкою, золотеньким горобчиком, сонечком i жабкою, хом’ячком i слимачком… Але не тiльки я не мiг змиритися iз загибеллю батька, бо там, пiд Базаром, загинули батьки трьох моiх друзiв Йоська, Вольфа i Яська:

Леопольд Мiлькер, жид, народжений 1901 року в Галичинi, син учителя, навчався у Вiднi, фармацевт, пiд час походу завiдував аптекою лазарету;

Бронiслав Бiлевiч, поляк, народжений 1895 року в селi Гвоздi Новоград-Волинського повiту Волинськоi губернii, селянин, в армii УНР з 1919 року;

Ернест Єгер, нiмець, народжений у 1890 роцi у Празi, закiнчив полiтехнiчний iнститут i старшинську школу у Вiднi, поручник, в армii УНР з 1920 року.

Усi вони згинули за Украiну, але чим для них була Украiна? На це нiхто вiдповiдi не мав. Базар – для кожного з нас залишився чимось мiтичним, вояки, що пiшли в той трагiчний похiд, виросли в нашiй уявi до величi аргонавтiв, якi рушили за золотим руном, бо вони теж пiшли за золотим руном свободи, але загинули всi до одного за Украiну. Перед розстрiлом бiльшовицький комiсар запропонував 360 приреченим: «Якщо хтось iз засуджених заявить каяття та присягне вступити до лав червоних для боротьби з украiнськими бандами, того буде помилувано!» Але у вiдповiдь на цей заклик вихопився пiдполковник Митрофан Кузьменко i гукнув до селян, яких бiльшовики зiгнали на мiсце екзекуцii: «Народе украiнський! Слухай голосу вiрних синiв! Ти колись вiддячиш за нас! Хай живе…» – ворожа куля обiрвала його на пiвсловi i звалила в могилу. Кiлька голосiв затягнуло «Ще не вмерла Украiна!», iх пiдхопив цiлий хор, спiвали усi – украiнцi, поляки, два десятки росiян, жиди Якiв Крутокоп, Йосип Єндрик, Захар Атнабунт, нiмець Йосиф Кранц, бiлорус Михайло Малевич, ба навiть китаець Мон За Лiт. Спiвали i нашi батьки, мужньо пiдставивши груди пiд рiй кулеметних куль, а потiм iх – i мертвих, i ще живих – закидали землею, а селяни ще довго опiсля згадували про те, як земля ворушилася.

Трагедiя пiд Базаром була описана в багатьох галицьких часописах, вона увiйшла в шкiльнi читанки, де розстрiл нескорених козакiв було ще й проiлюстровано, i ми пам’ятали уже до деталей, що i як тодi вiдбувалося, i розглядали малюнок, вгадуючи, де чий батько, i навiть згодом, коли ми довiдалися, що художник цю картину малював з уяви i просто не мiг знати, як виглядали героi насправдi, то все одно кожен уже встиг вибрати «свого» батька, який бодай трохи скидався на iмлавi спогади дитинства i на тi фотографii, якi залишилися у нас, але ми не могли з тим змиритися, що батьки нашi не вдалися до пiдступу, аби врятувати свое життя, не погодилися перейти на бiк червоних, хоч i не насправжки, лише тимчасово, щоб за першоi нагоди втекти й приеднатися до повстанцiв Холодного Яру i мстити за поразку, а потiм вернутися зi славою додому, адже кордони тодi ще не оберiгалися так пильно. Кожен з нас ставив себе на мiсце батька i намагався уявити i втечу, i помсту, i повернення, а найбiльше нашу уяву сколочувала така цiкава деталь, про яку теж ми довiдалися з часописiв: серед ночi один iз поранених бiйцiв випорпався з могили, доповз до селянських хат, там його пiдлiкували, а опiсля помогли перейти польський кордон. Хто був тим козаком 4-i Киiвськоi дивiзii, якому вдалося вижити i врятуватися? А що як це хтось iз наших батькiв?

А ще я не раз ставив собi питання: якщо мiй тато загинув за Украiну, то за що згинули батьки Яся, Вольфа i Йоська? Та й вони самi теж цього не знали, i це нас найбiльше мучило.

Нашi матерi – Влодзя Барбарика, Голда Мiлькер, Ядзя Бiлевiч i Рiта Єгер – зазнайомилися у десяту рiчницю Базару, зiйшовшись до символiчноi могили на Янiвському цвинтарi, а що всi четверо були львiв’янками, то хутко заприятелювали i стали все частiше здибатися, а дiтлахам з того тiльки радiсть, бо мали ми аж три Рiздва i три Великоднi – католицький, греко-католицький i жидiвський – i залюбки гостювали однi в одних, ласуючи то червоним козацьким борщем, у якому плавали вушка з грибами, а на поверхнi золотiла пiдсмажена цибулька, то надiваною рибою, яку Голда прикрашала тертим хроном i дивовижними витинанками з варених бурякiв та моркви, то пирогами з квашеною капустою, то кислими голубцями з тертою бульбою, то ковбасками по-баварськи, то фантазiйними перекладенцями, пляцками, струдлями i прецлями, чий запах по вiнця виповнював помешкання i лоскотав нiздрi.

До школи ми теж одноi ходили, хоча й не були однолiтками, але завше трималися купи, так що жоден батяр не мiг зробити нам збитки, та й жили одне вiд одного неподалiк. Я з мамою i Йосько з панi Голдою на Клепаровi, Ясь iз панi Ядзею на Браерiвськiй, поверхом нижче вiд помешкання доктора Лема, а Вольф iз панi Рiтою на Городоцькiй. Здибалися ми завше коло собору Святоi Анни, а звiдти вже фалювали собi, куди хотiли.

Йосько з нас чотирьох був найменший, i за вiком, i за зростом, а ще вiн був худий, в окулярах i зi скрипкою, можете собi уявити це видовище, як вiн телiпаеться з тою скрипкою, що ледь не бiльша за нього, тому ми мали над ним опiку, бо кожен хотiв такого курдупеля образити, менi й самому, якби то не мiй товариш, а зобачив його десь на вулицi, рука б потяглася здерти з нього кашкет i закинути на гiлляку, але то був наш кумпель, i то такий, що ще пошукати. Коли ми почали пробувати курити, то не хто як Йосько приносив нам папiроси, якi вiн крав у свого вчителя музики, хоча сам не курив, був дуже слухняною дитиною, недурно панi Голда казала: «Мiй Йосьо! То золота дитина! Шкода, що його татуньо не зможе ним натiшитися». Татуньо Йоська був аптекарем i вiдповiдав у вiйську Украiнськоi Народноi Республiки за лiки, тому Голду сусiди називали «панi докторова», i вона тим дуже пишалася, а коли ми хотiли до неi пiдлабузнитися, то теж казали «панi докторова», i вона нас не шпетила за нашi витiвки, а виносила смачнючий цибульовий пляцок або солонi пальчики з кмином, навiть тодi, як ми залiзли в ii балiю, повну чистих простирадл, якi вона щойно познiмала з мотузкiв, i вдавали, що пливемо на пiратському кораблi, так що тi простирадла довелося знову прати.

Вольф був здоровилом, старшим за мене на два роки, мало що високим, то ще й грубим, з такими пампулями*, що вух не було видно, рум’янець грав на них, як на ябках, зате ж i моцний був. Та йому й зайве було силу свою демонструвати, доста було йому пiдiйти, побачивши, що бiйка затiваеться, i так легенько, так по-доброму посопiти, примруживши очi, то вiдразу все влягалося, i тихенько всi вшивалися. Його й старшi хлопцi остерiгалися, а в душi вiн був добряка i такий, що хоч до рани прикладай, бувало, пiдбере горобчика, якого бешкетники катапулькою* поцiлили, хухае на нього, гладить, ще й додому принесе i виходжуе, ми не раз iз нього кепкували, цiкавлячись, чи не ридае вiн, коли росiл з курчати хлебче, бо ж те курча нiчим не гiрше за горобчика, у вiдповiдь Вольф смiявся i гладив себе по животу, приказуючи, що всi вони тут, усi тi курчата, яких вiн спожив, усi тут, у животi, i там iм затишно, тепло i радiсно, а як хто не вiрить, то може прикласти вухо до його живота i послухати, як вони щасливо квокчуть, i ми прикладали вуха i справдi чули якесь квоктання, схоже на курчаче, а Вольф смiявся, i живiт його подригував. Вольф був майстром на всi руки, умiв i вiтрильника змайструвати, i лiтачка моторового, а взимку шопки робив, та такi, що там трiе царi й Ісусик були, як живi, а вiслючок, волик i коник кивали головами, а коли Вольф смикав за ниточку, то маленький Ісусик махав ручками i нiжками i нюняв: «Ве-е-е!», панi Рiта казала, що то грiх так над Ісусиком знущатися, а ми того не могли зрозумiти, бо яке тут знущання, та ж то немовлятко, не може воно ще Слово Боже проповiдувати, тому й каже: «Ве-е-е!». Ми з тою шопкою ходили колядувати i на Замарстинiв, i на Личакiв, i всюди мали шалений успiх. Навiть Йосько з нами ходив i, хоч не колядував, але пригравав на скрипцi. Колядували ми на трьох мовах i навiть iздили у Винники, де була нiмецька колонiя, i колядували для нiмцiв, а тi не могли натiшитися, бо там залишилися уже здебiльшого старшi люди, а молодi повиiжджали до фатерлянду, i не було кому iм рiдною мовою заколядувати, аж поки ми не з’явилися. О-о, то ми там животи понабивали! Ще й на дорогу нам давали.

А Ясь був худа тичка, мав довгi ноги, довгi руки i лазив по деревах, як мавпа, i не було такого рiвчака, якого б вiн не перестрибнув, тому ми й не дивувалися, коли вiн хвалився, що навiть Полтву перестрибнув, хоч ми того чуда-дива й не бачили. Таким бути, як Ясь, мрiя кожного. Коли його мама часом у хатi зачиняла, щоби не гайсав, а уроки вчив, то вiн через кватирку вилазив. Ми з Яськом захопилися пригодницькими книжками i спочатку мрiяли бути пiратами, потiм iндiянцями i ковбоями, а вкiнцi ми вже остаточно перетворилися на козака i гусара i билися на шаблях, як Богун зi Скшетуським*. Шаблi у нас були дерев’янi, але часом все ж таки не обходилося без ран. А ще ми малювали карти, на яких позначали закопанi скарби, i ховали тi карти в бляшанi пуделочка та пiдкидали комусь у льохи, ану ж хто знайде i, збагнувши, що то мапа скарбу, вирушить на пошуки. То така була забава, а насправдi нам страшенно хотiлося знайти який-небудь скарб.

Щодо мене, то я не видiлявся нiчим, не був анi високим, анi курдупелем, не товстим i не худим, вiд тата я успадкував подовгасте обличчя, оздоблене орлиним гострим носом, i синi очi, в яких тонули дiвчата. Нам подобалося гуляти по рiзних закамарках, маленьких вуличках, де будиночки були сповитi дрiмотою i диким виноградом, а пiдвiконня розквiтали матiолами, настурцiями i лiнивими котами, що грiлися на сонцi, ловити запахи, якi линули з вiкон кухонь, i вгадувати, що там сьогоднi буде на обiд, але не любили ми цирку i зоопарку, навiть якщо вiн приiхав iз самоi Варшави; одного разу ми пiшли й побачили в клiтцi орла, який сидiв, скулившись та набурмосившись, на сухiй галузцi, очi його були такi сумнi, що здавалося, вiн уже не живе, хоч i продовжував жити, але сенсу життя вже не бачив, тлiв, як жаринка, i весь вiн був такий, мовби його затраскали бiлим вапном, весь був рябий, але то не було вапно, то горобцi сiдали зверху на клiтку, яка не мала даху, а йно прути, i срали на нього, весело перецвiрiнькуючись i трiпочучи крилами, либонь, це заняття справляло iм неабияку приемнiсть, а орел, змирившись зi своею долею, лише клiпав своiми сумними очима i часом лише переступав з ноги на ногу. Коли ми дивились на нього, нам хотiлося плакати, але ми не заплакали, а вночi прокралися в звiринець i тихенько вiдчинили клiтку навстiж, та орел не рухався, тодi Ясь узяв палицю i штурхнув його, орел стрепенувся i подивився на нас, а Ясь далi штурхав, орел вiдступав на край гiлки, аж поки зiскочив на дiл, проте клiтки не покидав. Може, у нього пiдрiзанi крила, сказав Йосько, а я вiдповiв, що тодi ми його заберемо з собою. Та врештi Ясь таки вигнав орла з клiтки, вiн зiстрибнув на землю, роззирнувся, затрiпотiв крилами, мовби стрiпуючи з себе усi тi горобинi гiвенця, i злетiв у небо. Наступного дня усi газети повiдомили новину, а вiдтак дирекцiя звiринця мусила найняти поважнiшу охорону, замiсть того старого дiда, який дрiмав у будцi при входi.

Коли я це пишу, за вiкнами весна, у повiтрi чуеться щось тривожне, i менi хочеться, аби ця весна не закiнчувалася нiколи…




2







У 1988-му‚ коли Львiв завирував мiтингами i почали створюватися рiзнi культурницькi товариства‚ Ярош раптом вiдчув у собi дух бунтарства i з головою кинувся у полiтику, але напередоднi перших демократичних виборiв до парламенту вiн помiтив дивну i непередбачувану рiч – переважна бiльшiсть кандидатiв у депутати усiх рiвнiв були людьми недалекими‚ малоосвiченими‚ а часом i близькими до всесильного КГБ‚ який усюди мусив мати своi кадри. Насадив вiн iх i в середовищi демократiв. Довкола найчiльнiшого проводиря руху за незалежнiсть Украiни закопошилися темнi iстоти з потойбiчного свiту‚ дивовижнi покручi, засланi чекiстами‚ яким залишалося тiльки вчасно смикати за ниточки‚ що сягали у всi дiлянки визвольного руху. Нагору вибилися рiзноманiтнi штурпаки‚ якi у повсякденному життi не могли зв’язати докупи кiлькох розумних слiв‚ зате, дiрвавшись до трибуни, викидали гасла на голови зголоднiлим за свободою масам. Оцi всi недоучки‚ примiтиви i таемнi агенти дуже швидко вiдтiснили таких‚ як Ярош‚ лишивши iм тiльки задвiрки культури‚ яка вiдтодi нiколи так i не пiднялася вище свого жебрацького стану, i коли Ярош побачив‚ хто саме став правити бал на цьому маскарадi нового життя‚ то покинув полiтику i знову зосередився на науцi.

Два роки‚ якi вiн витратив на революцiйну боротьбу‚ писання агiток‚ промов‚ публiцистики‚ все ж не пропали даремно‚ бо iм’я його стало вiдомим. Йому запропонували мiсце викладача на кафедрi сходознавства‚ за рiк вiн захистив дисертацiю, а ще через п’ять рокiв – докторську‚ студенти валом валили на його захоплюючi лекцii. Сенсацiею в науковому свiтi стали його пiдручник i словник арканумськоi мови, виданi у Лондонi. Нарештi чимало таемниць арканумськоi мови було розкрито, клинопис розшифровано повнiстю, свiт почав пiзнавати не вiдому досi iсторiю та лiтературу в значно повнiшому обсязi. А вiдтак вибухнула ще одна сенсацiя, з’ясувалося, що таемничий рукопис Войнича з XV сторiччя, над яким билося безлiч науковцiв, нарештi можна прочитати саме завдяки арканумськiй мовi. Ярош декiлька разiв iздив на мiжнароднi науковi конференцii, але дуже скоро зрозумiв, що так можна пробамкати усе життя у поiздках та контактах, не встигнувши довершити задумане, й обмежився висиланням статей. З часу до часу вiн дозволяв собi якийсь ненав’язливий романчик‚ винятково аби позбутися накопиченоi сперми‚ але нiколи не допускав до себе нiкого ближче‚ вибудувавши мiж собою i рештою свiту невидимий мур. Як тiльки вiдчував, що партнерка по лiжку починае до нього проявляти глибший iнтерес i вуркотiти щось про своi почуття, вiн або сам зникав, або доводив iхнi стосунки до такого абсурду, що кидали його, головне при цьому не пояснювати нiчого, не розжовувати, не бачити слiз i не чути нарiкань. Студентки частенько намагалися з ним пофлiртувати‚ i Ярош, хоча й не мiг не милуватися юними привабами, але з усiх сил тамував свою пристрасть, боячись повенi почуттiв‚ яка, затопивши його‚ вiдбере дорогоцiнний час, присвячений науцi. Проте двiчi таки вляпався у скандал. Вперше це було, коли дiвчина, яку вiн покинув, спробувала покiнчити самогубством. Спочатку Руся написала багатослiвного вiрша, в якому розповiла про своi почуття i про те, який вiн грубошкiрий, i поклала його на столi в кухнi. Потiм дбайливо простелила мокрi рушники пiд дверi, включила газ на всiх чотирьох конфорках i в духовцi, сiла на пiдлозi, розкоркувала пляшку грузинського вина i стала пити. Алкоголь i газ проникали в неi повiльно, та вона й не квапилася, бо знала, що ось-ось повернеться ii мама з роботи, мама була лiкаркою i не одну уже заблудлу душеньку врятувала. Так сталося i цього разу, Русю, причмелену не стiльки газом, як вином, забрали до психiатричноi лiкарнi, туди, виявляеться, забирають усiх недiйшлих самогубцiв, а що в ii iсторii хвороби було записано, що вчинила це через нещасливе кохання, то тiльки Ярош i мiг ii визволити з божевiльнi, узявши на поруки. Ярош не мав жодного бажання iхати туди та й не розумiв, чому саме вiн мусить це зробити, iх уже нiщо не зв’язувало, на якi поруки вiн ii може взяти – одружитися чи що? Вiн вчитувався у ii прощальний вiрш, який передала мати Русi, i бачив, що усе це тiльки гра, показуха. Вона намагалася його повернути, хоча вiн не давав iй жодних надiй, мiж ними панувала чистоi води фiзiологiя, Ярошу було зручно забiгати до неi у перервi мiж лекцiями, бо Руся жила недалеко вiд унiверситету, натомiсть вiн ii залучив до часопису, який редагував, вона могла, сидячи вдома, заробляти пристойнi грошi, частина цих грошей були його власнi, якi вiн давав iй у виглядi гонорарiв. Що ще вiн мiг для неi зробити?

Провiдини iсторичного закладу, який називався Кульпаркiв i не мав нiчого спiльного анi з культурою, анi з парком, а був лише покручем нiмецькоi назви Гольдбергергоф, справили на нього незабутне враження. Сама лiчниця мiстилася на мальовничiй околицi, серед дерев i клумб, на деревах гнiздилися ворони i голосно каркали. Вiд спроби покiнчити з життям минуло два тижнi, самогубиця зустрiла його радiсною усмiшкою, мовби нiчого й не трапилося, мовби вона тут не пацiентка, а медсестра, усмiшка ii була навiть не так радiсна, як ласа, здавалося, вона ось-ось його проковтне, наче обсмоктану карамельку. Виглядала вона чудово, хоч i була в халатi, але дбайливо зачесана й намальована, Руся взяла його за руку i повела сходами нагору, в якийсь слiпий коридор, де не було живоi душi, тут вона притулилася до нього, й вони злилися у довгому пристрасному поцiлунку, пiд час якого ii рука ковзнула йому в штани, Ярош намагався боронитися, не тому, що цього не хотiв, але його жахало це мiсце, знизу долинали голоси хворих, якiсь крики, дзенькiт возика, яким розвозили обiд, брязкiт банякiв i мисок, запах зупи, тiеi лiкарняноi, яка завше пахне однаково i якоi нiколи неможливо зготувати вдома, усе це не сприяло любовному настрою, але дiвчина будь-що-будь постановила собi отримати сатисфакцiю, вона прагнула знову оволодiти ним, i коли вона повернулася до нього задом i задерла на собi халат, кинувши тiльки три слова: «Я скучила. Давай», а пiд халатом виявилася зовсiм гола, Ярош слухняно виконав ii бажання, не минуло й трьох хвилин, як Руся застогнала i затремтiла, глибоко вдихаючи повiтря, потiм спритно розвернулася, присiла i зробила те, що робила завше, те, що в нiй йому найбiльше подобалося, – готовнiсть взяти в уста будь-коли i будь-де, хоч би й в автобусi. Усе це вiдбувалося на фонi невеликого вiкна, яке виходило в парк, там прогулювалися хворi в пiжамах, з часу до часу перетинали простiр лiкарi чи санiтари, але Ярош був спокiйний, вiн знав, що проти сонця iх неможливо було розгледiти, а ще вiн знав – те, що зараз вiдбуваеться, вiдбуваеться востанне, бiльше вiн не буде з нею, а другу таку дiвчину, яка б це робила без зайвих зволiкань, будь-коли i будь-де, вiн уже, можливо, нiколи не зустрiне, i це був ще один прощальний поцiлунок, який вiн хотiв затримати якнайдовше, тому дивився у вiкно, на дерева, на гнiзда ворон, на песика, який бiгав парком, дивився без докорiв совiстi, бо дiвчина й сама звелiла йому: «Не кiнчай!», це було не вперше, коли вона влаштовувала такий марафон, ранiше, аби вiн мiг вiдволiктися i затримати оргазм якнайдовше, вручала йому томик Марселя Пруста i змушувала читати вголос, а сама методично помпувала i помпувала, демонструючи усiм своiм тiлом, усiма звуками, якi видобувала з вуст, що робить це не так для нього, як для себе, що iй це в кайф, мовби перебувала пiд дiею наркотику, а Пруст виконував ролю своерiдного тла для цiеi проникливоi гри на флейтi. Цього разу Пруста не було, i Ярош, щоб не скiнчити надто рано, заплющився й став декламувати собi своi переклади з арканумськоi поезii, декламував iх тихо, але дiвчина своiм «угуканням» пiдбадьорювала його, аж поки несила уже було терпiти, i вiн випустив з себе усе, що намагався втримати, але вона не вiдiрвалася вiд нього, не кинула, а, переставши рухатися, просто тримала в собi, у своiх гарячих вустах, аж поки вiн геть не опав i не вивалився з вуст. Ярош почувався, як п’яний, свiт закрутився перекидьки, в головi гуло, хотiлося сiсти, хоч i не було куди, Руся була втомлена, сперлася спиною на стiну i спостерiгала за ним з трiумфом, мовби перемогла його у важкому гладiаторському бою, при цьому вологi ii вуста рухалися так, нiби смоктали цукерку, заковтуючи слину, вуста ii продовжували ворушитися, смакуючи i ковтаючи, а потiм вигулькнув збитошний язичок i облизав iх, повiльно i звабливо, гейби провокуючи на продовження, але продовження так вiдразу не могло бути, i вона це розумiла, тому простягла руку i повела його вниз. У фойе сновигали хворi, з тих, що були «легкi», вони могли вiльно пересуватися, виходити в парк i дивитися телевiзор. Ярош iще мав зустрiтися з головним лiкарем i пiдписати якесь зобов’язання, що буде опiкуватися Русею, та, коли вiн простував до кабiнету головного лiкаря, його перехопила якась вродлива дiвчина з розкiшним свiтлим волоссям, халат у неi на грудях розiйшовся, оголюючи повнi перса, в очах палав загадковий вогонь, вона залопотiла: «Ви мусите менi допомогти. Вони тут знущаються надi мною – колють якiсь забороненi препарати. Напишiть про це. Ми всi тут як пiддослiднi морськi свинки». Кажучи це, вона все тiснiше притискалася до Яроша, руки ii були в кишенях халата, i вона ними розвела поли унизу, але яка там чекала несподiванка, Ярош не встиг помiтити, бо наспiла Руся i вiдтягнула дiвчину вiд нього.

Головний лiкар довго розпитувала Яроша, у яких вiн стосунках з «хворою», чи вiдчувае свою провину, чи буде пильнувати ii, щоб не допустити наступних рецидивiв, Ярош з усiм погоджувався, аби-но скорiше того всього спекатися, потiм пiдписав якiсь папери, i щойно тодi його вiдпустили. Наступного дня Руся зателефонувала i радiсно повiдомила, що вона вже вдома i вiн зможе ii провiдати, додавши: «Ти ж знаеш, що тебе чекае? Я голодна i спрагла. Якщо не нагодуеш мене, я помру». Ярош не прийшов, але вона не переставала телефонувати, вiн вiдчував, як пiд час кожноi розмови з нею його прутень настовбурчуеться, i вiн ледве стримуеться, щоб не зiрватися й поiхати до Русi, до того ж вона розмовляла з ним не так, як звикле, а таким звабливим, млосним тоном, мовби потягуючись у лiжку, ще й мальовничо описуючи, де при цьому лежить ii лiва рука i що робить середнiй пальчик. Але Ярош розумiв, що коли пiддасться ще раз цiй спокусi, то не вирветься так просто, Руся була дiвчиною екзальтованою, часто влаштовувала iстерики, двiчi пригощала його ляпасами, а раз навiть намагалася облити окропом, Ярош ледве зумiв ухилитися. Хоча пiсля цього обливання усе, як i завше, завершилося палкими любощами просто на пiдлозi, але так далi продовжуватися не могло, i вiн гнав будь-якi думки про неi. Вiдтак почали лунати iншi дзвiнки з погрозами спалити хату, облити його кислотою, прийти в деканат i розповiсти всю правду про нього, звинувативши в сексуальних збоченнях, влаштувати гучний скандал на весь унiверситет: «Я стану перед входом до унiверу з плакатом, де буде написано, що ти небезпечний збоченець i сексуальний манiяк». Ярош був переконаний, що вона на це здатна, i, з острахом наближаючись до унiверситету, роззирався надовкiл, чи не побачить розлюченоi фурii з плакатом. Однак минулося. Погрози зависли в повiтрi, так нiколи й не втiлившись у життя. А небавом Руся знайшла собi iншу жертву, правда, знову з-помiж викладачiв унiверситету, таким чином не випавши з Ярошевого поля зору.




B







Розваг нам у дитинствi не бракувало, будь-який невинний ранок мiг початися з сенсацiйноi звiстки. Пригадую, якось ми саме з матiнкою снiдали, я – манну кашу з родзинками i медом, а матуся – яечню зi шпондерком*. Аж тут:

– Панi Лесьова! Панi Лесьова! – почувся голос шимоновоi*, яка притримувалася давньоi львiвськоi традицii називати жiнок за iменем iхнього чоловiка, хоч би навiть i покiйного, а що мого тата Олександра кликали Лесем, то i вийшла з моеi мами панi Лесьова. – Бiжiть хутчiш до Шпрехера*, – аж захекалася шимонова, – там щойно якась хулера скочила з даху на брук.

– Йой! – скрикнула матуся i стала поквапливо накладати шпондерок на хлiб, аби вийшла канапка, а це означало, що вона за мить буде готова вилетiти з хати. – І шо з нев?

– Та шо-шо! Пляцок картофляний та ше й зi шкварками! – Голова шимоновоi влiзла в наше вiкно, за кожним словом заковтуючи повiтря, наче риба, яку витягли з балii. – Я щойно звiдти, спецiально прибiгла, жиби вам оповiсти, i бiжу назад. То той шпондерок, жи ви його перед Великоднем вудили?

– Той-той, ви вже його смакували. Прецiнь дала вам такий шмат – на пiвлiктя, не?

– Жиби аж на пiвлiктя?

Але матуся вже ii не слухала, а хутенько вбирала сукенку i шукала мешти, наостанок матiнка насадила на голову перуку, з якою вона, виходячи на люди, не розлучалася нiколи. Та перука була така висока, що матiнка в хатi мусила завше пильнуватися, аби не зачепити нею одвiрок. Якось я сказав: «Мамцю, ну нащо вам така висока перука, таже вона скидаеться на бузькове гнiздо», на що мамця вiдказала так: «Стуль си писк i дурно не пашталакай, при моему куцому зростi я мушу або мешти на високих пiдборах носити, або високу перуку. Я вибрала друге». А потiм ми бiгли Клепаровом i мама кричала кудись у небеса:

– Голдо! Голдо! Голдо!

З вiкна на протилежному бальконi висовувалася голова панi Голди в папiльйотках:

– Шо ся стресло?

– Бiжiм хутчiш до Шпрехера, там щойно якась хулера скочила з даху на брук.

– А йой! Вже бiжу!

За мить панi Голда, тримаючи за руку Йоська, мчить разом з ними, ii голова й далi у папiльйотках, i вся вона розтелiпана, навiть рiзнi капцi на ногах – один червоний, а другий бiлий. Пробiгаючи Городоцькою, мама верещала:

– Рiто! Рiто! Рiто!

А Голда на Браерiвськiй:

– Ядзю! Ядзю! Ядзю!

А коли з вiкон висовувалися розпатланi голови Ядзi i Рiти, то мама i Голда повiдомляли iм фантастичну новину про трафунок пiд Шпрехером, i за хвилю ми вже чули тупотiння iхнiх нiг, та не тiльки Ядзi i Рiти, але i Яська та Вольфа, бо як же без них, така-а подiя: стрибок iз хмарочоса Шпрехера без спадохрону!

Не так давно там уже вiдбулося фантастичне видовище, коли до Львова прибув Людина-муха. То було 1929 року, всi газети писали про славетного акробата-линвоходця, який мав на роверi проiхати дахами кам’яниць вiд готелю Жоржа аж до площi Академiчноi, а простiр помiж будiвлями збирався пройти по линвах. Людей збiглося – тлуми i тлуми, i от, коли акробат пройшов по линвi мiж двома нарiжними будинками на початку Хорунщини*, а потiм пiд бурхливi оплески глядачiв зiскочив на дах кам’яницi, в партерi якоi мiстився славетний снiданковий покiй* панi Теличковоi*, то послизнувся i впав на брук, забившись на мiсцi. Дах виявився мокрим пiсля дощу. Але Львiв не був би Львовом, якби пiсля того не з’явилася вулична балада:

		Приiхав ду Львова акрубата-муха,
		Влiз на Теличкову i випустив духа.

Бiля Шпрехера зiбралося стiльки роззяв, що не протовпишся, але мама притьмом розштовхала натовп лiктями, цiдячи грiзно крiзь зуби: «Служба медична! Служба медична! Служба медична!» та волочачи мене за собою, а Голда, Ядзя i Рiта разом зi своiми пуцьвiрiнками не вiдставали вiд неi анi на крок, повторюючи тi ж чарiвнi слова, i незабаром уже все любенько бачили, як на долонi.

– Запiзно, – зiтхнула матiнка, виймаючи канапку з торбинки, i мала рацiю, бо тiло вже встигли накрити простирадлом, з-пiд якого тiльки виднiлося кiлька тоненьких струмочкiв кровi.

– Але коли трупа будуть забирати, то, може, простирадло знiмуть? – з надiею промовила панi Ядзя.

– Нiколи не знiмають, – вiдказала моя мама тоном бувалого свiдка безлiчi самогубств. – Вони думають, що таким чином бережуть нашi нерви. Але насправдi менi було б куди спокiйнiше, якби я добре усе роздивилася.

– Ой, не кажiть, – зiтхнула Голда. – Я аж вся затерпла.

– Шкода, що не маемо такого мосту, як у Нью-Йорку, – сказала Рiта, – там стрибають у воду мало не щодня.

– Бiдна Полтва, – зiтхнула матiнка, – якби ii не замурували, мали б i ми на шо ся подивити.

Полiцiянти пильнували порядку i чекали, заки приiдуть санiтари з моргу. Якийсь чоловiк з капелюхом у руцi та з глибокодумною мiною задирав голову догори, мовби намагався змiряти висоту будинку, i не заспокоiвся доти, доки якийсь шалапут-горобець не прикрасив його лисину грайливою хляпкою. Чоловiк вилаявся, вийняв хустинку i став пуцувати лисину.

– Цiкаво, то чоловiк чи жiнка, – поцiкавилася матiнка в якоiсь перекупки, що стояла поруч.

– Дiвчина, – вiдповiла та i втерла рогом квiтчастоi хустини сухе око. – Така молода… Кажуть, через трагiчне кохання.

– А йдiть! Ще й таке бувае?

– Бувае, бувае. Зробив iй дитину, а сам чкурнув до вiйська.

– Я би му дала вiйсько! – похитала головою матiнка. – Ох, я би му дала! Я би поiхала до штабу, до самого вiйськового мiнiстра, до Пiлсудського б дiйшла, але би так не попустила. Шо не, то не.

– У нас таке неможливо, – сказала Голда, – у нас би такого всi вiдреклися.

Тим часом з’явилися санiтари з ношами, увесь натовп враз напружився i посунув допереду, полiцiянти розчепiрили руки i закричали, що нiхто не смiе наближатися, але всi чекали, що санiтари стягнуть простирадло. На жаль, марно, бо тiло занесли до авта разом iз простирадлом, i тлум розчаровано й важко зiтхнув.

А iншого разу ми з мамою самi стали очевидцями самогубства. Це було на Копернiка. Ми звернули увагу на якогось дивного чоловiка, що кiлька разiв у поспiху вибiгав на балькон, зиркав додолу, зникав, зиркав i знову вибiгав.

– Ой, ту шось муси бути, – сказала мамця.

І справдi за хвилю той чоловiк з’явився з сувоем мотузки. Один кiнець прив’язав до балюстради, а потiм, насвистуючи, майстерно скрутив з мотузки петлю.

– Вiн буде вiшатись? – запитав я.

– Здаеться. Але це не надто приемне видовище.

– Чому?

– Бо м’язи розслабляються i все, що в животi, вивалюеться з нього зi страшним смородом.

Чоловiк рухався дуже нервово, а при цьому мав такий бадьорий вигляд, нiби виграв у льотерею двiстi злотих.

– Я б на його мiсцi так не тiшилася, – сказала мамця.

– А чому?

– Та тому, що той балькон на ладан дихае. Я то помешкання добре знаю – там жив колись пан фризiер* Помпка. Одного разу вся балюстрада йому на бальконi обвалилася. Ото вiн, аби вигiдно продати помешкання, пiдрихтував балькон як-будь, а балюстраду зробили му з гiпсу. Там нема жодного металевого прута.

– Ой, то треба тому пановi сказати, – щиро захвилювався я.

– Ну, спробуй. Хоча я таким фацетам* не йму вiри. Йому поможи порадою, а вiн тебе потiм обiзве пулькатою ропухою.

– Прошу пана! – гукнув я, приклавши долонi до вуст. – Заждiть хвильку, не кваптеся. Тота балюстрада з гiпсу вас не витримае.

– Шо? Не пхай свого носа до чужого проса. Ти – мiглянц*!

– Мiй син правду каже, – втрутилася i мамця. – Пан фризiер Помпка змахлював i зробив нову балюстраду зi звичайного гiпсу. Але як ви прив’яжете шнурка до того залiзного лiхтаря над вашою головою, то буде значно певнiше.

– Закрий клапачку, ти, пульката ропухо! – гаркнув чоловiк роздратовано.

– А я не казала? – зiтхнула мамця i зi щирим смутком стежила, як той накинув петлю на шию, покрутив туди-сюди головою, мовби припасовуючи ii до шиi якнайзручнiше, i скочив додолу. Летiти йому довелося трохи довше, нiж вiн розраховував, бо гiпс таки не витримав i трiснув, балюстрада обвалилася, а чоловiк гугупнув на брукiвку i зламав обидвi ноги.

– А шо? – скрушно кивала головою мамця. – Теперички маете неабиякий клопiт. Мусите лежати кiлька мiсяцiв у шпиталi i хтозна чи не цiле життя шкутильгати. А якби послухали мене, то зараз би не стогнали i не сичали вiд болю. Ходiмо, сину. Не можу дивитися на тих невдячних скурвих синiв. Вiн думав, шо вiн комусь лiпше зробить. А тепер його бiдна жiнка буде з ним цiле життя мучитися замiсть того, аби файно поховати i знову замiж вийти.




3







Студентка, яка пiзнiше виросла на письменницю, приiхала до нього сама i повiдомила, що вiн просто-таки зобов’язаний допомогти iй з дипломною роботою, вона не мае теми, iй нiщо не подобаеться, вона конче потребуе його допомоги. Ярош порадив зайнятися творчiстю Емми Андiевськоi*, у нього було кiлька книжок, якi подарувала йому сама письменниця, Надя вiдразу вхопилася за цю iдею, вийняла зошит i стала записувати мудрi думки пана професора стосовно майбутньоi дипломноi. На ту пору звечорiло, Ярош запропонував перекусити, у нього якраз була готова печена курка, а що iсти м’ясо без вина не випадало, то при цьому було спожито двi пляшки шампанського й одну пляшку вина. Надя пiдiйшла до магнiтофона, увiмкнула музику i стала плавно й сомнамбулiчно рухатися у якомусь лише iй вiдомому танцi, Ярош i не помiтив, як опинився бiля неi, i вони продовжили уже рухатися разом, а потiм iхнi вуста зустрiлися, а в той час, як iхнi тiла притискалися усе тiснiше, його права рука лягла дiвчинi на перса, а лiва на пружну сiдничку. Завершилося усе тим, що обое опинилися в лiжку, а що через сп’янiння Ярош довго не мiг скiнчити, то Надя виконала те саме, що й Руся, i Ярош подумав, що от знову йому усмiхнулося щастя – втрачаючи, лише здобуваеш. Пiсля цього настав перiод палкого кохання, який припав на лiто, Надя цiлими тижнями жила в нього, аж поки Ярош не довiдався одну неприемну рiч. Сталося це, коли Руся запросила його до себе на уродини, вiн iти не збирався, але тут уже й колега, ii новий кавалер, втрутився i переконав таки прийти. Ярош, можливо, зробив помилку, а можливо, й нi, що прихопив iз собою Надю, у кожному разi завдяки цьому з’ясувалося те, що могло з’ясуватися надто пiзно, наприклад, якби вони одружилися. На забавi до нього приклеiлася симпатична панночка i не вiдставала анi на крок, а тим часом Надя витанцьовувала з якимсь чоловiком, ровесником Яроша, з часу до часу вони виходили на балкон на перекур i, не перестаючи, мололи язиками; коли почало сутенiти, Надя сказала Ярошу, що погано себе почувае i iде додому, а новий знайомий ii проведе, бо живе неподалiк. Ярош не побачив у цьому нiчого поганого, та як тiльки вони зникли, симпатична панночка враз вiд Яроша вiдлипла i зайнялася кимсь iншим. Ярош запiдозрив щось незрозумiле, але не надав усьому цьому великого значення, йому стало нецiкаво, i вiн поiхав додому. А наступного дня зателефонувала Руся i повiдомила, що усе на тiй забавi спланувала вона i подругу пiдмовила зайнятися ним, а свого знайомого – Надею, порадивши Ярошу поцiкавитися у неi, як вона провела час.

– Ну i як? – запитав вiн якомога байдужим тоном.

– Обслужила по повнiй програмi. Ось як! – задоволено розсмiялася Руся. – Не вiриш? Знаю, що не вiриш. А що ти скажеш про бородавку на правому боцi животика? Така досить немаленька бородавка, завбiльшки з вишню. Колись ii за таку штучку могли й на вогнi спалити. Знак Диявола! А дбайливо вибрита розкiшниця? Це щось тобi говорить? Гладенька, як у дiвчинки. Саме така, як ти любиш.

– І де вони цим займались? На вулицi?

– Нi, у нього вдома.

Ярош поклав слухавку i вiдчув, як у ньому закипае лють, але лютився вiн на самого себе, що так по-дурному попався вчора в спритно розставленi тенета. Бородавка, вибрита розкiшниця… Попередньоi ночi Надя ночувала у нього, увечерi попросила електробритву, а потiм задемонструвала усю ту неповторну красу, далi вони кохалися… Ярош заснув, прикривши долонею ii бiле гладеньке лоно, вiн ще й досi вiдчував у пальцях тепло ii шкiри… Але щоб комусь зробити такi вiдкриття, не конче було кохатися, той мiг просто де-небудь у брамi ii затиснути i помацати пiд спiдничкою. Але коли зателефонував Надiйцi, там нiхто слухавки не брав, хоча вона мала бути вдома. Додзвонився лише о третiй пополуднi i почув ii тихий, ледь розбiрливий сонний голос. Авжеж, вона спала, iй так погано, вона перепила, кавалер ii завiв дорогою ще в ресторан, отам вона й набралась.

– А що ти робила в нього вдома? – запитав Ярош.

Дiвчина мовчала. Вiн повторив питання.

– Я зайшла до нього, щоб зателефонувати батькам, що я прийду i щоб не накидали на дверi ланцюжок.

– Який сенс було попереджати батькiв, перебуваючи за квартал вiд дому?

– Я була п’яна. Менi треба було витверезiти.

– Але розмовляти з ними захмеленим голосом ти не боялася. І коли ти прийшла додому?

– Десь бiля першоi.

– І спала до пiв на третю? Щось я ранiше не помiчав за тобою такоi здатностi – спати чотирнадцять годин.

Вона мовчала. Вiн теж. Вичекавши хвилину, Ярош поклав слухавку. Йому було боляче, але час показав, що вiн мiг зазнати ще дужчого розчарування, якби iхнi стосунки продовжилися, бо розповiдi про ii любовнi пригоди, якi згодом почали долинати до його вух, свiдчили про ту легкiсть, з якою Надя ставилася до свого iнтимного життя, колекцiонуючи пристрастi. Звiдтодi минуло десять рокiв, вона видала кiлька книг, в однiй з них серед героiв вiн упiзнав себе, i хоча там було чимало вигадки i вiдвертоi жiночоi iдi, сцена, де вони кохалися в кукурудзi, зворушила його, вiн пригадав собi, як то було, i вiдчув навiть вдячнiсть за те, що вона нагадала йому про тi солодкi хвилини. Водночас дивувало, що вона й досi не може його забути, намагаючись звести порахунки та розставляючи в рiзних мiсцях книги знаки, за якими просунутi читачi могли б упiзнати, про кого мова.




C







Коли посеред Ринку зустрiчаються оздобленi квiточками i пiр’ячками два капелюшки, це подiя звична i повсюдна, на неi жоден перехожий уваги нiколи не звернув би, та коли докупи сходяться аж чотири капелюшки, о-о, тодi кожен дивиться на цю сцену, роззявивши рота, та ще й намагаючись вловити окремi фрази, бо ж очi пiд тими капелюшками аж горять, а iхнi власницi лопочуть, не переводячи духу, захлинаючись словами i враженнями:

– Панi Голдо, як ся маете!

– Гут, гут, панi Влодзю. Лiкоть менi цiлий день болит. А ось i паня Ядзя! Панi Ядзю, шо купилисьте? Каляфйори* нинька подурiли в цiнi!

– То не каляфйори подурiли, а люди. Де ж бо такi цiни правити!

– Панi Рiто! І ви тут! Як то файно, жи ми ся всi докупи зiйшли, не?

– Я купила два телячi хвости, пучку кропу i петрушки.

– Буде зупа кропикова?

– Я ледве-м зiпсованого коропа не купила. Питаю перекупки, чи вiн бодай ще живий, а та менi вiдказуе: «Йой, панi, я сама не знаю, чи жива в такi тяжкi часи, то звiдки маю знати, чи та риба жива?» – «А може, – кажу, – вона здохла?» – «Ай, та де здохла? Спить!» – «Спить? А я чую, жи шось вiд неi тхне». А вона: «Ай, панi, а ви коли спите, хiба за себе ся ручаете?»

– А йдiт!

– Я iй по-жидiвському, i вона менi по-жидiвському, i все одно бреше в живi очi! А менi так лiкоть болит!

– Помастiт спиртом на нiч i замотайте в стирку. Хто б подумав: кiльо воловини коштуе вже шiстдесят сотикiв, моя сусiдка, котра мае чоловiка поштаря, купуе на площi Теодора кiльо за тридцять сотикiв, але такi фляки, то хiба може лигати ii чоловiк.

– А кiльо хлiба – п’ятнадцять сотикiв!

– А таке дурне яйце – три сотики!

– Панi Рiто! Маете фест модний жакет.

– Ай, де там модний. Сама перешила зi старих шторiв. Бачите, якi френзлi?

– А що будете на Ринку купували?

– Сливки. Мiй малий собi книдлi* замовив. Зi сливками.

– Ой, треба нам десь зiбратися днями. Стiльки новин!

– Тiльки в мене!

– Панi Влодзю, та ми вже у вас останнього разу збиралися. Прошу тепер до мене.

– Ой, панi Рiто, нашо вам той клопiт.

– Не хочу нiчого чути. Я спечу струдель.

– Ну, то до здибанки.

І ось нарештi капелюшки розходяться у рiзнi боки i розчиняються серед яток Ринку, а там уже все шумуе, гуде, злива голосiв хлюпотить, розтiкаеться, перетворюючись на рiзнокрилу какофонiю, а серед того всього видiляються голоси перекупок, якi здатнi загулюкати будь-кого i нiкого не бояться, у вiйну могли вiдрiзати i нiмцевi, i москалевi, бо пишалися дивовижним даром – надзвичайно звинним язиком, казали, що як стала колись перекупка мiж вiтряком i млином i стала пашталакати, то i вiтряк спинився, i в млинi води забракло, а баба все говорила i говорила, i ще анi одна перекупка на сухоти не вмерла завдяки безперервному тренуванню легенiв, бо недарма зранку на снiданок вона випивала кварту гарячого пуншу для змiцнення грудей i щоб голос не сiдав. Я завше любувався тими поважними персонами, бiльшiсть iз яких пережили не одного свого чоловiка i хутенько вiддавалися за iншого так, мовби то були писанi кралi, хоча переважно були товстулями, що дибали качиними кроками на слонячих ногах, перевалюючись iз боку на бiк. Тлусте надуте обличчя бурячковоi барви, обвiтрене й присмажене сонцем, надзвичайно живi проникливi очi, якi будь-якого покупця вмить оцiнять з голови до нiг, пухкi руки з м’ясистими ковбасками пальцiв, якi спритно ховають грошi помiж два великi бальони грудей. Кого така краса могла привабити? А однак овдовiла перекупка недовго переймалася самотнiстю, i вочевидь причина тут крилася у ii зарадностi, умiннi заробити на хлiб i собi, й дiтям. Ось я прислухаюся до суперечки i чую, як перекупка кепкуе з якоiсь панi: «Дивiться на неi! Ото менi купець. Мае iдного злотого в кишенi, а хоче цiлий базар закупити. Ото менi панi з Буська! В плечах широка, внизу вузька!», а тим часом друга: «Та панi добродiйко, та я ж теж мушу за товар платити, крутитися, виставляти векселi, зволiкати, обiцяти: завтра, завтра, але ж колись i я сама мушу заплатити, не? А податки? Хто за мене iх заплатить? Та ж я бiдна жидiвка, маю хорого чоловiка i самi цуреси. Хiба то я тотi яйця зношу чи сир роблю? Я би нiц не мала проти цього, але так не е».




4







За цей час пiдрiс його син Марко i вступив до унiверситету, тепер вони бачилися частiше, але зазвичай син забiгав на кафедру, щоб «позичити» кiлька гривень, i вiдразу ж зникав. Зрештою, такi стосунки задовольняли обох.

Захопившись дослiдженням i перекладом арканумських текстiв, Ярош з’ясував, що Арканум мав свою «Книгу Смертi», вiдмiнну вiд египетськоi i тибетськоi. Правда, вона збереглася не так добре, мала значнi лакуни, але окремi пiснi з цiеi «Книги» вражали досконалiстю. Давнi арканумцi вiрили в те, що кожна людина мае двi душi, одну смертну i другу безсмертну, яка й переселяеться в iншу людину. Пiснi з «Книги Смертi» виконували не пiсля смертi, а перед, тобто людинi ще живiй, але умираючiй, цi пiснi мали полегшити перехiд на тамтой свiт, ба не тiльки полегшити, а виконати роль проводиря, провести безсмертну душу померлого крiзь усi митарства потойбiччя i повернути назад для життя. Пiснi цi виконували в танцi пiд звук бубна i сопiлок, а сам танок арканумською мовою називався – о диво! – «dan-go mrah», що до болю нагадувало знайоме усiм слово «танго», яке походить з мови нiгерiйського племенi iбiбiо. Тут Ярош пригадав, що арканумськi королi у своiх завойовницьких походах проникали не раз у глиб Африки й доходили до Нiгерii, де й жили племена iбiбiо, хто в кого перейняв цi танцi, не так важливо, але «dan-go mrah» означало дослiвно «танець смертi», чи то пак… «танго смертi». Звичайно, цей танець не був схожий на танго, кожен танцiвник танцював окремо, не торкаючись iншого танцiвника, але розчепiривши руки так, мовби когось обiймав, – таким чином, кожен з них мовби виконував уявний танець iз душею навмирущого.

Несподiвано його дослiдження «Книги Смертi» знайшло ще один ключ, коли син повiдомив, що зустрiчаеться з дiвчиною, яка вiдвiдуе Ярошiв спецкурс, присвячений давнiм лiтературам, i цiкавиться саме Арканумом. Ярош вiдразу здогадався, про кого мова, адже спецкурс вiдвiдувало в рiзний перiод вiд двадцяти до двадцяти п’яти студентiв, та одна дiвчина видiлялася не лише своею вродою, але й настирливiстю. Вона не пропускала жодного заняття, а згодом повiдомила, що i дипломну роботу буде захищати з арканумськоi лiтератури. Панна мала на iм’я Данка, була високою, з подовгастим обличчям, обрамленим темно-каштановим природним волоссям, яке злегка кучерявилося, спадаючи на плечi, римський гострий носик надавав iй величного вигляду, а коли вона ступала своiми рiвними довгими ногами, то спину тримала штивно, i в цiй ходi теж проявлялася якась величнiсть. Їi голос не скидався на бабський, був глибоким i виразним, без зайвоi солодкавостi.

– Ти, напевно, звернув на неi увагу, – сказав Марко, – тобто знайомити вас не треба, але менi хотiлося б, щоб ви познайомилися ближче. Ти не проти, якщо я приведу ii у суботу? – А що Ярош стенув плечима, додав: – Вона настiльки захоплена твоiми лекцiями, що готова менi годинами переповiдати iх напам’ять. Хоча я мало петраю в цьому. Але це й добре, рiзнi зацiкавлення лише сприяють зближенню.




D







З самого малечку я сприймав i вбирав у себе Львiв за запахами, iх безлiч, i за ними можна розпiзнати пору року, навiть не виходячи з хати i не визираючи з вiкна. Восени гостро пахли квашенi огiрки, присмаченi запашним кропом, часником i хроном, з передмiсть долинав мiнорний запах паленого картоплиння, перехiд з осенi на зиму був ознаменований запахом квашеноi капусти, а взимку напередоднi Рiздвяних свят уже панували в повiтрi запахи диму, на якому ледь не весь Львiв вудив ковбаси, шинки, полядвицi i шпондерки, бо на усiх подвiр’ях, навiть у центральнiй частинi мiста, встановлювали металевi дiжки, пiдводили до них бляшанi рури i запалювали бiля iхнього отвору багаття так, аби дим рурою йшов до бочки й обiймав своiм плетивом м’ясо, щоб воно лише вудилося, а не пеклося, i то був святий обов’язок пана шимона, який також мусив надбати дров, нарубати i поскладати iх на купку, а вiдтак поважна панi шимонова, вбрана в чотири спiдницi, чотири светри i чотири хустки, сiдала на ослiнчику бiля самiсiнького вогню i стежила, аби вогонь не гаснув i не надто розгорявся, потiм, коли уже назбиралося доволi жарин, шимонова насипала iх трохи до старого баняка i, пiдсунувши собi мiж ноги, накривала спiдницями, тепер iй було так тепло, що могла навiть i задрiмати, а мешканцi будинку зносили iй м’ясиво, яке вона вудила, а потiм з кожного брала по кавалку шинки чи шпондерка; на самi ж Рiздвянi свята уже пахло пампухами, рибою, медом, на жидiвськiй дiльницi додавався запах гусячого смальцю, смаженоi цибулi, перцю i «грифу» – вареного в молоцi вименi, а навеснi перед Великоднем знову влiтав у вiкна бадьорий запах димiв i вудженини, бо знову пан шимон вкопував бочку i пiдводив до неi руру та рубав дрова, а панi шимонова старанно записувала до пожмаканого зошита усе те м’ясиво, яке iй зносили, але вже не мусила грiтися баняком iз жаринами, бо перед святом, хоч i бувало ще прохолодно, але яскраво свiтило сонце, на деревах збуджено цвiрiнькали горобцi, туркотали горлицi i скрекотiли сороки, а ще на Великдень стукав у вiкна i дверi запах рiзного печива, пасок, свiжих фiялок, а влiтку – сушених на сонцi грибiв i суниць, якими торгували просто на вулицях, коли ж лiто добiгало кiнця, то все мiсто потопало в п’янкому ароматi смажених конфiтур з ягiд i рожi.

Мiсто мiняло свое обличчя упродовж дня до невпiзнання. На свiтанку, коли воно ще дрiмало, в’iжджали на Ринок вози, наладованi городиною, а iншi вози важко торохтiли брукiвкою, розвозячи бочки з пивом та рiзнi товари, а потiм починали лунати дзвоники трамваiв, цокотiли фiякри, шурхали мiтли, пiсля сьомоi на вулицях з’являлися учнi, прямуючи до шкiл, мiсто прокидалося уже повнiстю – починали траскати вiконницi, деренчати ролети на дверях крамниць, вiдчинятися вiкна, i Львiв тодi дзвенiв сотнями голосiв, i голоси цi вiдлунювали навсiбiч, прецлярi кричали: «Прецлi! Прецлi!», ганделеси* волали: «Ганделе, ганделе, ганделе, продати – купити!», дротярi – гуцули та лемки – ходили обвiшанi дротом i полапками на мишi, гукаючи: «Горнята дротувати! Є що дротувати?», а бондарi: «Є що побивати?», а пiскарi: «Тре пiску? Пiску тре! Пiiiiсооок!», а шматтярi: «Кооостi! Шмааати!» Бiля Вiденськоi каварнi, де головна перехресна станцiя кiлькох трамвайних лiнiй, завжди вирував натовп – однi чекали на трамвай, iншi кудись поспiшали або ловили гав, а поруч продавали соняшникове та гарбузове насiння, присмажене на вогнi, жидiвки пропонували гарячi смаженi каштани, турецькi й волоськi горiхи в торбинках, скручених з газети, i тут же пекли тi каштани на блясi, що мала заглибини i дзюрки, а зверху була накрита другою бляшаною покришкою, пiд самим сподом у металевiй скриньцi тлiв вугiль, i жидiвки дерли горло: «Гайсе марони! Гебратене! Фрiше!», а тi, що торгували гарячими бобами: «Гайсе бобеле!» Прецлярки носили перед собою перевiшенi на ременях великi кошики зi свiженькими запашними прецлями, нанизаними на патики, що стирчали iз кошикiв, однi прецлi були посипанi маком, другi – сiллю, а найбiльшу славу мали «майовi» – золотистi, хрумкi, залитi пишною солянкою i густо посипанi маком, вони розпливалися в устах. Прецлями торгували й жиди, гукаючи: «Прецле на яях!», а коли проходили повз якiсь украiнськi товариства, то, погано володiючи украiнською мовою, своiми вигуками викликали в покупцiв регiт: «Прецлi на яйцi! Прецлi на яйцi!». Ми любили дрочитися з ними i собi теж кричали: «Прецлi на яйцi! Прецлi на яйцi!» або «Яйцi на прецлi! Яйцi на прецлi!». Сiльськi вусатi дядьки з Корчева на Пiдляшшi носили кошики з цибулею просто на головi поверх баранячоi шапки, вiнки цибулi звисали i з кошика, i з дядькових рамен, спадаючи на груди й плечi, звисали вони й з пояса так, що дядько скидався на якусь казкову iстоту в золотистих гiрляндах, його екзотичний вигляд викликав захват i водночас острах дiтвори, яка з вереском «Цибуляний чоловiк! Цибуляний чоловiк!» супроводжувала його i миттю прискала на всi боки, щойно тiльки дядько зиркав гнiвним оком. «Ось прийде до тебе Цибуляний чоловiк i забере iз собою», – лякали неслухняних дiтей матерi, та й моя мама не раз показувала менi з вiкна Цибуляного чоловiка, кажучи, що вiн може перетворити нечемнюха на вiнок цибулi. І коли вона, купивши цибулю у Цибуляного чоловiка, вiшала вiнок у кухнi на стiну, я дивився на нього з острахом, думаючи при цьому, ким же був той неслухняний хлопчик, якого перетворили на цибулю, i чи цвиркне кров iз цибулини, якщо ii прокусити, тому я не iв тiеi цибулi сирою та прохав i маму не рухати ii, бо ану ж коли-небудь чари розвiються i вiнок цибулi знову перетвориться на хлопчика, але вiн тодi буде калiкою – без ноги чи руки, без ока чи без вуха, у кожному разi його калiцтво ляже на нашу совiсть, однак мама мене не слухала i смiливо краяла цибулю на плястерка до салату. Гончарi, в деренчливих гiрляндах банякiв i гладущикiв, волали: «Горнцi! Гарки! Ринки! Дротувати! Дротоваць!», щiткарi торгували розмаiтими щiтками, солом’янкарi – солом’яними та очеретяними циновками, якi охоче господинi стелили пiд порогом, ситарi торгували ситами, а що цей вирiб був легенький, то ситар так обвiшувався ситами i ситечками, що самого його сливе й видно не було, пташники носили на довгих тичках клiтки з пташками, вуглярi розвозили на возах вугiль, вигукуючи: «Вуууугiль! Вуууугiль!», возиводи щоранку розвозили в дiжах воду, а пошту постачав у критому жовтому вiзочку листоноша, виграючи на закрученiй трубi завше однакову мелодiю, льодяр звiстив свою появу дзвiнком, почувши якого усi служницi й господинi вибiгали з шафликами i коритами, куди льодяр накладав вирубанi куснi криги, пiскар привозив пiсок, вигукуючи: «Пiсооок! Пiсооок!», який господинi використовували для шурування банякiв, посипання пiдлоги i сходiв, аби скорше висохли.

Любили ми бiгати на Ринок i дивитися на гуцулiв у чорних капелюхах, обв’язаних крайками, в грубих полотняних портках i таких самих сорочках, густо гаптованих червоно-чорними хрестиками; вони продавали миски, чарки i дзбанки з глини, дерева або мiдi, торбинки, паски i постоли, кольоровi забавки, волохачi, тайстри, канцелярськi вироби з дерева, каламарi, рамки, пiдписанi назвами мiсцевостей – Сколе, Косiв, Жаб’е. Бойки з довгими вусами i з обов’язковою вигнутою файкою в зубах торгували яблуками, грушами, сушеними боснiйськими сливами, волоськими та лiсовими горiхами, каштанами, дiтям бойки продавали усе це дешевше, тому матерi до бойкiв посилали нас, а ми тiльки тiшилися, бо бойки ще й давали нам пробувати свiй смачнючий товар. Товста, як бочка, стара перекупка Валахоньова продавала кишки, якi аж вилискували вiд тлущу у великому баняку, що стояв на вуглях, вона мiшала iх кописткою i гукала: «Екстра бомба фрикасе! Лякерованi кишки!» А порцii були такi, що, споживши, можна було до вечора вже нiчого не iсти, тому представники таких поважних професiй, як рiзник, трагач* або дорожкар*, вважали за велику честь належати до постiйноi клiентелii староi пискатоi Валахоньовоi, хоча на вулицях Львова можна було купити не тiльки кишки, а й паштети, пiрники, смаженi ковбаски, мамалигу, куликiвський хлiб, хрумкi булки – кайзерки i штанглi.

Щосуботи цiлим мiстом котилися гучнi виляски, схожi на пострiли, але нiхто не стрiляв, то господинi трiпали, розвiсивши на рейках, килими, дорiжки, перини й подушки. Раз на мiсяць кухня перетворювалася на Африку – то був День Великого Прання, коли королевою кухнi ставала прачка. Загалом прання займало увесь тиждень: кип’ятили в понедiлок, крохмалили у вiвторок, сушили в середу, церували в четвер, а прасували в п’ятницю. Напередоднi Великого Прання ще звечора зсовували докупи два великi кухоннi столи, на якi ставили величезну бляшану балiю, куди наливали гарячу воду з розпущеним милом, у нiй мочили постiль, рушники та нiчнi сорочки, а вранцi, коли приходила до нас прачка, здорова дiвка з грубими руками i ногами, i кухню опановувала тропiчна температура, вiд пiдлоги до стелi клубочилася пара, вiкна вкривалися туманом, крiзь них уже нiчого неможливо було роздивитися, зате зручно було малювати рiзнi мармизи, пiч розпiкалася до червоного, а на ii блятi стояли двi великi виварки. Прачка брала мило фабрики Шiхта, клала бiлизну на «пральку», або ж «маглiвницю» – широку дошку з рифленоi бляхи в дерев’янiй рамцi – намилювала ii i iздила зверху донизу поперек рiвчакiв – шур-шур-шур! Небавом у балii аж пiнилося вiд милиння, i я не мiг втриматися, аби не набрати його повну жменю i милуватися цiею пухкою невагомою кулею, яка яскрилася кольорами веселки i мругала до мене дрiбнесенькими очками, але незабаром кожен, хто побув тут бодай кiлька хвилин, починав спливати потом, бо ж бiлизну пiсля першого прання витягували з балii i виварювали у виварках, задуха врештi виганяла мене з кухнi. А ще я любив дивитися, як додають у воду синьку в маленьких муслiнових мiшечках, вода ставала яскраво-кобальтового кольору, але бiлизна пiсля такого синення ставала не блакитною, а ще бiлiшою, синька розчинялася у водi маленькими хмарками, якi витягувалися тоненькими волокнами i мацаками, скидаючись на чудисько з безлiччю довгих тонюсiньких нiжок, так само тягнулася i розчинялася кров у водi, якщо опустити в неi порiзаний палець, не диво, що менi малому здавалося, нiби хмари в небi – це перини, якi купаються у розпущенiй синьцi. Крохмаль був в’язким i липким, вiн робив воду густiшою, виполосканi у ньому простирадла хрумкотiли, накрохмаленi сорочки робилися штивними, iх прасували ще вологими, i тодi припалена праскою клейковина видобувала запах пригорiлого печива. Праски наповнювали гарячим вугiллям, вони були важкими; i треба було стежити, щоб пiсля них не залишалися смуги кiптяви, але вугiлля мусило бути особливе – деревне та й щоб добре перепалене, бо вiд неперепаленого вугiлля праска чадiла, а моя мама потiм нарiкала, що болить голова.

А як наставала недiля i була тепла пора року, то вiдчинялися усi вiкна на всiх вулицях мiста, геть усi вiкна, i з тих вiкон вихилялися люди, переважно цiкавськi жiнки, старi й молодi, спершись лiктями на подушки, однi перегукувалися, другi мовчки розглядали перехожих, третi чекали на те, що не прийде, i у всiх на вустах грала усмiшка, а хто мав балькон, то сiдав собi на бальконi i теж усмiхався й дивився на перехожих, i всi почувалися, як одна велика родина, незнайомi могли собi заговорити до незнайомих без жодних церегелiв* так, мовби зналися роками, бо не тiльки самi люди, а й цiле мiсто було усмiхнене i радiсне.

Але найпривабливiше Львiв виглядав вечорами, коли запалювалися лiхтарi, блимали яскравi неоновi написи й реклами, свiтилися вiтрини, а з ресторацiй i каварень долинала музика, тодi залюднювалося корзо*, вiд готелю «Жоржа» i аж до кiнця Академiчноi, починаючи з шостоi вечора i геть за дев’яту, сновигали тлуми спацеровичiв – панi в капелюхах, пани в чорних мельониках*, вiйськовi в мундирах, студенти в корпоративних шапках – адже саме тут вiдбувалися рандки*, i усi вони проходжувалися туди й назад, з часу до часу перестрiваючи знайомих, розкланюючись, зупиняючись на кiлька слiв, а то й гуртуючись у бiльшу компанiю, йшли до ресторацii, на корзо можна було зустрiти усiх своiх знайомих, i так було щовечора, винятком була недiля, коли на корзо випливали тлуми людей пiсля служби Божоi о дванадцятiй, проспацерувавши правим боком Академiчноi, тлум вертався уже лiвим боком, переходив на правий бiк i, повторивши ту саму прогулянку ще кiлька разiв, розсипався по каварнях та цукернях; опинившись серед цього тлуму, ти, мовби пiдхоплений течiею, плив звiльна, не прискорюючи i не сповiльняючи ходи разом iз усiма, i почував себе цiлком затишно, лише зрiдка ця людська течiя утворювала невеликi затори: батьки з дiтьми обов’язково зупинялися бiля вiтрини крамницi Кляфтена з дитячими iграшками, та i як було не спинитися, коли там, на вiтринi, вiдбувалася справжня битва, мiнiатюрнi солдати готувалися до атаки, бiля гармат завмерли гармашi, полководцi обзирали поле бою в далекогляди, а проминувши Хорунщину, несила було обминути кнайпи панi Теличковоi i не перехопити кiлька смачнючих канапок, а далi погуляльникiв чекала казкова вiтрина цукернi Залевського, де можна було побачити мiнiатюрну цукерню – малесенькi лялечки в бiлому вбраннi виконували свою поважну роботу: одна мiсила тiсто, друга валкувала, третя щось наливала до казана, четверта терла щось у макiтрi, п’ята всаджала тiсто на лопатi у пiч, а всi вони рухалися вiд електричних моторчикiв; перед Рiздвом i Великоднем вiтрина мiнялася, перетворившись на святковий стiл з чоколядових i марципанових виробiв, якi iмiтували свяченi страви – паски, крашанки, шинки i цiлих поросят, ще там були зайчики i баранчики в кошичках, оздоблених зеленим барвiнком, а на малесеньких столиках красувалися малесенькi пляшечки з лiкером i прив’язаними до довгих шийок чарочками. Цi вiтрини мiнялися так часто, що кожне дитяче серденько тягнулося до них, тiльки-но опинившись на корзо. Але пiсля дев’ятоi вулицi починали порожнiти, усi поспiшали додому, бо о десятiй вечора шимони замикали вхiднi брами до кам’яниць, i опiсля, щоб увiйти до будинку, треба було дзвонити шимоновi у дзвiночок i платити шперу* – 25 чи 50 грошiв за послугу.

А ще я з мамою залюбки ходив на Кракiдали – дивовижний свiт, який розпочинався за Оперним театром i манив до себе уже одною лише назвою, у якiй причаiлася велика загадка, бо в уявi одразу спливають крокодили, хоча жодних крокодилiв там не було, то був лише чудернацький покруч з назви Кракiвського передмiстя, де кипiли базарнi пристрастi й вирувала тандита* чи, як ii називали жиди, Тандмарк. Мабуть, саме так виглядають i легендарнi базари Близького Сходу, довкола площi розташувалися крамницi, а перед ними i всюди, куди лиш оком не кинь, ятки з розмаiтим товаром, передусiм з одягом i взуттям. Кракiдали – це справжне царство жидiвське, тут можна побачити i вбраних на европейський манiр поважних пань та панiв, i бородатих хуситiв з довгими пейсами в чорних атлясових халатах i капелюхах, i засмальцьованих жидiвок, якi, понатягавши на себе незлiченне манаття, скидалися на головки капусти. Посеред тiсноти тiеi безлiчi яток перекупники й шахраi голосно вихваляють свiй товар, а помiж тим димлять п’ецики на колiщатках, на яких парують нехитрi перекуски. А головне – треба пам’ятати, що так само, як на базарах Стамбула, Танжера, Маракеша чи Каiра, можна i навiть треба торгуватися й збивати цiну, починаючи вiд ii половини. Поруч iз гендлярами жидiвськими сновигають украiнцi й поляки, пануе постiйний рух, а в повiтрi бринить гучна какофонiя звукiв.

Ось якийсь хитрий батяр демонструе пляшку з-пiд горiлки з водою, а у водi стоiть фiгурка пiрнальника досить великих розмiрiв, через горлянку вiн вочевидь влiзти нiяк не мiг, а тому батяр i запитуе: «Як вiн ту влiз без ту туненьку шийку фляшечки?» – i, роззирнувшись по роззявах, пояснюе: «То ся робе так. Ду пляшки тре вкласти туненький шкiлетик пiрнальника. А потому його ся засипуе магiчним порошком. Тоди вода стае така бiлюська, як молоко. Потiм ставите го на шафi, а за гудину вода знову чиста i прузора. І во – маете! І вже кожен може зувидiти, як такий грубий пiрнець влiз без тоту туненьку шийку». Тлум довкола нього росте, i батяр добивае його останнiм аргументом: «То не забавка, прошу паньства! Не – шоб дiти ся бавили, а то е рiч незамiнна в хатнiй гуспударцi. Бо той пiрнець цiлюський день виблискуе, як зоря, а вночi свiтиться так, жи можна при нiм читати газети, вишивати i вечеряти. І шо ви си мислите – кiлько таке щасте куштуе? Ви не пувiрите! Цей сьлiчний пударунок на iменини альбо шлюб куштуе тiльки двайцiть грошiв! А двайцiть грошiв – то нi для кого не грошi, не?» І знову вiн озирае тлум, аби за мить продовжити з того, з чого починав: «І як вiн ту влiз без ту туненьку шийку фляшечки?»

Але для нас, школярiв та гiмназистiв, Кракiдали були цiннi тим, що там на книжкових ятках можна було купити, окрiм книжок i шкiльних пiдручникiв, брики – рiзнi брошурки з перекладами латинських i грецьких текстiв та зi скороченим викладом класичних романiв, якi увiльняли нас вiд читання твору. Брики було суворо заборонено шкiльною владою не лише приносити до школи, а й читати вдома, бо вони хоч i полегшували учням життя, але знецiнювали самостiйне вивчення класичних мов, однак ми, добре роззирнувшись, чи нема поблизу якогось учителя, частенько провiдували буду рябого Нухима, який любив таких мiглянцiв, як ми, i до купованого брика завше додавав якийсь непотрiб – старий затертий кримiнал чи видерту звiдкись iлюстрацiю битви з бурами, – якi ми потiм могли викинути, але завше мусили прийняти цей дар з награною вдячнiстю, бо це гарантувало нам прихильне ставлення на майбутне. А ще ми купували там твори Карла Мая про Вiннету, Олд Шургенда i Шаттергенда, передаючи iз рук в руки, ховаючи на уроках пiд столами, Карл Май був на першому мiсцi серед усiх, хто писав на пригодницькi теми, бо його твори будили фантазiю i захоплювали.




5







За вiкном – ще тепла осiнь, на деревах Клепарiвського парку вовтузилися ворони, стрiпуючи ранкову росу, старий Йосип Мiлькер стояв, спершись на пiдвiконня, i вбирав очима той похмурий непривiтний краевид, мовби намагаючись його сфотографувати, але насправдi милувався тiею мiсциною, яка була для нього неймовiрно дорогою. Тут минуло його дитинство i юнiсть, ця Гицлева гора пам’ятае стiльки подiй, усi цi дерева з воронами, вони ж були й тодi… тодi, коли евреiв з Клепарова виганяли з будинкiв i змушували переселятися на Замарстинiв, бо гетто мало таку ж властивiсть, як i шагренева шкiра, i вiн тодi так тужив за цим краевидом, за грабами, кленами i ясенами, що мали повнi голови воронячих гнiзд i омели, бо з вiкон нового помешкання бачив лише залiзничний мiст, де з часу до часу торохтiли вiйськовi потяги i товарняки i який прозвали Мостом Смертi через те, що пiд ним був шлагбаум i стояла варта, як при брамi до пекла, когось вона випускала i впускала, а когось вiдправляла в безвiсть, на таемничi Пiски в Лисинецькому лiсi, а там, на Гицлевiй горi, розквiтала омела, i розквiтала не весною, а в лютому, коли ще стояли снiги, i вiн щойно тодi, на вигнаннi, вiдчув, наскiльки вона йому була мила, як бракувало ii блiдо-рожевого цвiту там, у чужому будинку, де в одному покоi мусили вони тулитися вшiстьох, здригаючись вiд кожного гуркоту, вiд гучного тупотiння нiг, вiд звукiв команди, вiд клацання цинглiв, а пострiли… пострiли уже iх так не лякали, пострiли лунали на вiддалi, до пострiлiв усi вони звикли… навiть тодi, як опинилися в Янiвському концтаборi. Далi стрiчка спогадiв урвалася, замерехтiли чорнi нерозбiрливi кадри, i Мiлькер уже побачив себе знову на рiдному Клепаровi, у батькiвському помешканнi. Багато речей за той час, поки вiн був вiдсутнiм, пропало, щось забрали нiмцi, щось – визволителi, а щось i сусiди, але дещо й залишилося – старих меблiв нiхто не хотiв, а пiд шафою пiд пiдлогою вдалося заховати найцiннiше – скрипку й альбоми з фотографiями, Мiлькер частенько розглядав цi знiмки, де була зображена уся його велика родина, його друзi, кохана дiвчина, усiх iх давно нема серед живих, але вiн iще пам’ятае iхнi голоси i, заплющивши очi, може вiдтворити. Ось гукае з вiкна його мама: «Йоселе! Йоселе! Марш до хати! Учитель прийшов!», о, та як же можна забути пана Каценеленбогена з його деренчливим i гаркавим голосом, ось вiн у всьому чорному, схожий на крука, довгi худi руки, здаеться, у будь-яку мить стрiпнуть у повiтрi, i вiн злетить, i згори почне вбивати своiм дзьобом у голову горопашного Йоселе таемнi знання, а ось сестра Лiя i Рута, його дiвчина, збирають квiти на Кайзервальдi i заливаються дзвiнким заразливим смiхом, таким, що не пiддатися йому неможливо, а там – на ряднинi його друзi влаштували пiкнiк, i, здаеться, навiть запах смаженого м’яса на рожнi долинае зi свiтлини… Пiд пiдлогою вдалося переховати i дещо з посуду, а головне – горнятко у виглядi товстенького пампулястого хлопчика – з нього вiн пив у дитинствi молоко, бiльше вiн з нього не п’е нiчого, але горнятко стоiть за склом у старому креденсi i еднае його з покiйною мамою, яка наливала в те горнятко тепле молоко, додавала ложечку меду i приносила йому щовечора, а коли вiн хворiв, до молока додавала ще й масла i соди, вiн кривився, але пив, а тепер, коли вiн дивився на те горнятко, то здавалося, що дитинство не перестало в ньому жити, й коли вiн заплющить очi, то почуе голоси своiх друзiв, якi кличуть його грати в м’яча.

Вiн жив скромно, даючи приватнi уроки музики, коштiв на життя вистачало, але Мiлькер був книгоманом, пiдтримував зв’язки з букiнiстами Киева, Москви, Вiльнюса, а що на старi книги грошей бракувало, то займався ще й спекуляцiею, як тодi казали, бо вiдвiдував нелегальнi книжковi базари, якi переслiдувала мiлiцiя, а тому задля конспiрацii у 1970—1980-х роках доводилося часто мiняти мiсце зiбрання книголюбiв. Коли мiлiцiя влаштовувала облаву, всi миттево розбiгалися, часом навiть залишивши книжки. Один час вони збиралися власне на Гицлевiй горi довкола пам’ятника страченим польським повстанцям, i Мiлькер згадав, як узимку мiлiцiя зусiбiч рушила на гору, усi кинулися навтьоки, слизькаючи на снiгу, що його розковзали дiтлахи, дехто падав i котився вниз, книги розлiталися на всi боки, але Мiлькер не розгубився, вiн, сiвши зверху на торбу, повну книг, з’iхав на нiй, як на санях, мiлiцiонери намагалися, розчепiривши руки, затримати його, але вiн промчав повз них, як вихор, зупинившись якраз бiля своеi брами.

Авжеж, iз Гицлевою горою у нього чимало спогадiв, адже там, на самiм чубку, вiн уперше поцiлувався з Рутою, по-справжньому, а не так, як вони цьомкалися перед тим у щiчку, а ще йому пригадалася легенда, яку чув вiд бабусi про походження назви гори. Бо ж там, якраз пiд Гицлевою горою у яру, геть зарослому бузиною, у глинянiй халабудi жив дуже жорстокий гицель, який виловлював собак i котiв та здирав з них шкури. Але якось вiн упiймав улюблену кiшечку Бузиновоi панi i вже збирався ii убити, як раптом перед ним з’явилася жiнка в зеленiй сукнi i з розпущеним зеленим волоссям. Вона сильно розгнiвалася на гицля, вихопила з його рук кицьку, а схили яру в одну мить стулилися докупи, поховавши навiки i гицля, i його халабуду. Вiдтодi iнодi ночами в пiднiжжi Гицлевоi гори начебто можна було почути розпачливi крики гицля i гавкiт собак. Мiлькер усмiхнувся, згадавши, як не раз намагався й собi прислухатися, але з вiдстанi, бо вечорами всi дiти остерiгалися тiеi гори.

Вiн так кохав Руту, що пiсля вiйни не мiг вiдважитися на нове захоплення, Рута усе стояла перед очима, вiн був переконаний, що Рута могла з’явитися будь-якоi днини, а вiн мусить ii дочекатися, як i Лii, як i багато кого, з ким розлучила доля. Не зогледiвся, як виповнилося йому дев’ятдесят, i спогади тепер – це едине, що грiе, жити в такому вiцi непросто, коли ти втратив геть усiх рiдних i знайомих, i навiть тих, що були молодшi за тебе й годилися тобi в сини й дочки, iх теж нема, але i iхнi голоси продовжують iще бринiти в пам’ятi, i iхнi доторки живуть ще на окремих предметах, але е ще книги, повнi шафи книг, i е серед них iще непрочитанi, дивлячись на них, вiн жартував сам iз собою: «Оце прочитаю вас i помру», але окрiм непрочитаних книг, були ще й прочитанi, якi йому хотiлося перечитати, тому кiлькiсть непрочитаних книг малiла дуже повiльно.

Старий вiдiйшов од вiкна, узяв бутель з вiдстояною водою i став поливати квiти у вазонках, квiтiв було багато, i квiти були незвичнi, iх рiдко коли хтось рве на букети, бо вiдцвiтають вони надто швидко, а вже нiхто й не чув, аби iх вирощували в помешканнях, але це господаря не турбувало, вiн не тiльки поливав iх, а ще й примовляв, а котрусь квiтку й цiлував своiми сухими вустами i лагiдно пiдморгував, мовби залицяючись та намовляючи на грiх, i квiти вiдповiдали кокетливим тремтiнням пелюсток.

Була ще рання година, старий запарив зелений чай, вкраяв скибку чорного хлiба, поклав на нього плястерок сiльського сиру, злегка присолив i поснiдав. Так вiн чинив уже багато лiт, за сиром навмисне ходив на Кракiвський ринок до однiеi i тiеi ж господинi двiчi на тиждень, часом купував ще в неi й сметану, тодi робив собi салат iз сиру, сметани i дрiбно покраяноi зеленi та цибулi, в обiд iв овочеву зупу, опiсля картоплю або кашу з салатом, м’ясо споживав лише раз на тиждень. Мiлькер не збирався помирати, пив регулярно буряковий квас i чай з глоду вiд тиску, чувся цiлком незле, вiн мав певну мету, яка його цупко тримала при життi i не вiдпускала в засвiти.




E







Я любив заходити з мамою до «Атляса» на Ринку, де збиралася дуже цiкава публiка, вся львiвська богема – лiтератори, малярi, музики, актори… Там розiгрувалися чудовi концерти i незапланованi, але всiма очiкуванi iмпровiзацii. Ми з мамою сiдали собi в куточку, попивали чай i тiльки ловили очима i вухами все, що вiдбувалося. Нi, ми жодним чином не соромилися усiх тих знаменитостей, а чого б мали iх соромитися, адже матiнка була теж людиною мистецтва, вона частенько любила казати: «ми, люди мистецтва», бо нiхто лiпше за мою маму не вигадае вiршованого привiтання з уродинами чи з весiллям. І то ще не все – мама також складала чудовi вiршики для нагробкiв, справжнi шедеври, якi не робили байдужим нiкого.

		Спи, наш дiдуню, i не журись,
		Ляжем з тобою i ми колись.

Або таке:

		Люба бабцю, пiд вербою
		Ти знайшла причал спокою.

Мама складала цi гробковi вiршики трьома мовами – украiнською, польською i нiмецькою, залежно вiд замовлення, а коли треба було вдатися до iдиш, то тут на допомогу приходила Голда, i вони вже разом римували. Я був гордий, коли вiдразу в кiлькох львiвських газетах мiг прочитати: «Вiршованi привiтання та надмогильнi написи складаю всiма мовами. Звертатися за телефоном… Питати панi Влодзю». Ви гадаете, що таке оголошення виглядае надто нахабним – «всiма мовами!» – але ще не було випадку, аби звернувся до нас хтось по вiршик якоюсь iншою мовою, анiж згаданi чотири. А ще моя мама мала неабиякий акторський талант, правду сказати, iй свiтило велике майбутне, хоча вона й зiграла тiльки одну роль, зображаючи в церквi четвертий смертний грiх. Однак вона вирiшила зосередитися на чомусь одному i вибрала поезiю.

Взагалi панi Голду i мою маму об’еднував цвинтар не тiльки нагробковими вiршиками, а ще й тим, що панi Голда розмовляла з мертвими. Та що там казати – львiв’яни полюбляли, прийшовши на цвинтар, побалакати зi своiми дорогими покiйниками, хто подумки, а хто вголос, але контакт цей був одностороннiй, хоча, мабуть, були i винятки, бо не раз можна було побачити, як яка-небудь бабця, ворушачи вустами, кивае при цьому головою, мовби погоджуючись з тим, що довелося почути, але бiльшiсть живих хоч i промовляли до мертвих, повiдомляючи iм найсвiжiшi новини, проте не чули, що на те скаже покiйник. Голда була винятком – вона чула голоси потойбiчного свiту, ii клiентами були переважно вдови або невтiшнi матерi, усi вони приходили до неi додому, i Голда, поринувши в транс, повiдомляла iм щось таке, що разом зi слiзьми виганяло з них розпач, а туга ставала не такою нестерпною, i бiднi жiнки виходили вiд неi з легкою душею. Особливих клiентiв Голда вела на цвинтар i спiлкувалася з покiйниками уже безпосередньо, притуливши вухо до гробiвця.

– Що-що вiн каже? – перепитувала зрозпачена вдовичка.

– Каже, що йому тяжко там лежати, бо вiн не вiдчувае вашоi туги.

– Та йой! Та шо вiн таке меле! Та я вже спласла, як маца! Мало того, шо мене за життя усе шпiгав, то ще й по смертi!

– Вiн каже, що йому було б легше, якби ви на гробiвцю вибили якийсь гарний напис, який би засвiдчив вашу тугу.

– Справдi? Так вiн i сказав? А гiт*! Я то зроблю. А який напис?

– Я вам дам адресу такоi панi Влодзi. Вона вам порадить.

Авжеж, моя мамця з Голдою працювали в парi, i не тiльки Голда ставала в пригодi мамi, але й мама, виконуючи замовлення на чергову епiтафiю, цiкавилася:

– А чи ви не хтiли б поспiлкуватися зi своiм чоловiком?

– Як? – тетерiла з переляку вдова.

– А так, наживо. Через медiума.

– Ой, то певно грiх!

– Який то грiх? Хiба Ісус не розмовляв з мертвими? Дам вам адресу такоi панi Голди. Будете менi ше дякували а дякували.

І хоч Голда, окрiм сеансiв спiритизму, ще ворожила на картах таро, на кавi i на кiсточках кролика, якi вона називала кiсточками святого Марцелiя, але розмови з небiжчиками були найпопулярнiшими.

Оскiльки ми з мамою вважали себе творчими людьми, то охоче крутилися в колах богеми, i хоча богема не крутилася в наших колах, нам це не перешкоджало. Пополуднi ми з мамою бували в «Де ля Пе», прозваному «Де ля Пейс», бо за дня в ресторацii збиралися жиди у своiх чорних-чорнющих сурдутах i капелюхах i раяли великi справи, може, навiть не тiльки торгували лiсом чи збiжжям, але й керували свiтом, вирiшували долю американського президента i японського iмператора, а вiдтак, коли вони розходилися, офiцiанти вiдкривали навстiж усi вiкна i балькони та вивiтрювали мiцний запах цибулi з часником, який переслiдував жидiв вiд самого народження i до iхньоi останньоi хвилини, витаючи над ними, як пiдступний злий дух, що своею невмолимою присутнiстю нахабно тицяв у них пальцем, звiстуючи усiм: «Оце жид!» Пополуднi вже сходилася богема i грало пiянiно. І коли ми з мамою заходили, то треба було бачити, як мама траскала фуня*, велично несучи свою перуку i випинаючи груди так, нiби ненароком проковтнула тичку на квасолю, адже вона належала до жiнок, яким увечерi бувае двадцять шiсть, а вранцi – сорок. Я теж не зле виглядав, бо мама передбачливо зав’язувала менi на шиi квiтчасту хустинку, аби видно було, що i я поет, маляр чи музикант. Мама кивала менi то на одного, то на другого гостя, що сидiли за столами, пояснюючи, що отам – сам Сясьо Людкевич*, видатний композитор, а там – письменник i художник Едзьо Козак*, а бiля них крутяться худi, як шила, братики Курдидики*, якi напихають своiми вершиками геть усi часописи Львова, i коли мама, випливши врештi, як каравела, на середину залi, щоразу гукала: «Сервус, Сясю!», то пан Людкевич нахилявся до Едзя Козака i перепитував, хто то така, а довiдавшись, що це така собi вар’ятка, котра пише вершики для нагробкiв, кивав головою i знову заглиблювався у симфонii, якi лунали в його головi.

А коли ми бували вечорами в «Атлясi» на Ринку, то мама й там поводила себе так, нiби тiльки ii тут i чекали, я навiть гадаю, що iй при цьому вчувалися вигуки захоплення, повiтрянi цьомки i вiтальнi промови, бо вона, iдучи, та не – не iдучи, а пливучи, – роздавала налiво й направо короткi, достоту королiвськi, поклони, а з деким i вiталася так, аби чула уся зала: «Корнельку, се маш*?» – гукала до Корнеля Макушинського*, який днями власне звеселив цiлу публiку тим, що, влетiвши до кнайпи та розцiловуючи ручки дамам, поцiлував i суху зморщену ручку кльозетовоi бабцi*, а Геньовi Збежховському*, який сидiв коло фортеп’яна з келихом вина i цигаркою в зубах, кидала: «Геню, не руб геци* – з твего писка вiдаць Львув!*», i ошелешений Геньо, нахилившись до Корнеля, запитував: «Хто та пишна дама, що зi мною привiталася запанiбрат?», i Корнель пояснював: то така вар’ятка, що пише нагробковi вiршi. А раз, коли до Львова приiхав фiльмовий актор – та що там актор – зiрка! – Мечислав Цибульський*, то перед ресторацiею аж заюрмилося вiд перезбуджених панянок, якi мрiяли отримати автографа, а пан Едзьо Тарлерський, власник «Атляса», потiм розповiдав: «Та ви знаете, що ту сi робило? Вони просто сюсяли з того переживання. Я не перебiльшую – сам видiв плями на хiднику!», але моя мама за тим автографом навiть не мусила в чергу ставати, вона одною рукою вiдiпхнула офiцiанта, який стояв на дверях i пильнував порядку, зайшла всередину i, не звертаючи уваги бiльше нi на кого, попростувала до столу, за яким обiдав славетний актор, а тодi прискалила до нього грайливе око i сказала: «Мечку, сервус! Але ти батяр! Як ти ту графиню файно обкрутив! Бодай тi дундер свиснув! Ану хляпни менi ту пару слiв на своiй фотцi!», i Мечик з повним писком бiгосу мисливського*, не отямившись вiд несподiванки, пiдписався, а коли успiшно проковтнув пережоване i запитав: «Чи я панi знаю?», каравела моеi мами напнула вiтрила i, покидаючи порт iменi Цибульського, виплюснула на прощання: «Не фатигуйсi*, Мечку! Я тобi тамту нiч вже пробачила!», а вслiд iй летiло безлiч здивованих поглядiв, а найздивованiшим був, ясна рiч, погляд самого актора, бо його болiснi пригадування «тамтоi ночi» не увiнчалися успiхом, але зiпсували апетит i викликали почуття тривоги i невпевненостi щодо всiх наступних ночей, якi йому ще можуть пробачити, а можуть i не пробачити.

У кнайпi «Шкоцькiй»* мама конче мусила зачепити професора Стефана Банаха*, видатного математика, хоча ми з мамою мали до математики такий самий стосунок, як жаба до вирiю, але годi було стримати мою матусю, коли вона, минаючи столика, за яким щодня засiдали унiверситетськi професори й розв’язували математичнi завдання, гукала: «Стефцю! Ах ти батярего! Нинька знову всю нiч балював? Ади якi мiшки пiд очима!», а тодi до Станiслава Уляма*: «Стасю! Крий пазури*! Цьотка Бандзюхова* вiтае тебе!», i тодi Стефан Банах нахилявся до Стася Уляма i цiкавився, хто та вар’ятка, i Стасьо кивав головою, що так i е, вiн не помилився, то нестеменна вар’ятка, яка пише нагробковi вершики та й на тому грунтi дiстала бзика. Але не, моя мама не була вар’яткою, вона лише любила дерти лаха i голосно демонструвати свою причетнiсть до богеми. Хоча богема так нiколи й не прийняла ii у свое середовище, мама вiд того не надто страждала, вона знала про кожного з них бiльше, нiж його друзi, а деколи бiльше, нiж вiн сам, бо вмiла аналiзувати i робити висновки, а цим божистим даром – аналiзувати i робити висновки – я вам скажу, не кожен володiе, та що там не кожен – навiть не кожен зi ста тисяч, тому моя мама чулася серед усiх них, як риба у ставку.




6







Навiть у вихiднi Ярош вставав рано, коли ще тiльки починав займатися обрiй i несмiливi рожевi зблиски проникали у вiкна, кватирка була завше вiдчинена, i прохолода ранку приемно проникала в нiздрi, вивiтрюючи залишки сну, i тiльки спiв пташок ледь-ледь колошкав тишу. У такi ранки йому подобалося працювати за столом, обклавшись книгами i паперами. Властиво, то був не один стiл, а три, що стояли вряд уздовж вiкон, на одному столi вiн писав що-небудь вiд руки, на другому друкував на комп’ютерi, а третiй був завалений папками i книгами, з яких стирчали смужки паперу, попiд столами стояли коробки, набитi часописами, вирiзками, розмаiтими нотатками, в окремiй великiй коробцi куйовдилися папiрчики, приреченi на смерть, вони були зiжмаканi або порванi на клаптi; коли коробка наповнювалася, Ярош виносив ii у сад i спалював, щоб нiкому бiльше не потрапила на очi його писанина, хоча одного разу вiтер пiдхопив аркуш, пiдкинув догори, загойдав ним i, грацiйно вихляючи, опустив на обiйстя сусiдiв, Ярош отерп, упiзнавши в тому аркушевi чорнопис свого перекладу з арканумськоi, текст був еротичний i вiд iменi парубка, а що там нiде не було зазначено про переклад лiтературного твору, то мiг би вийти неабиякий конфуз, якби сусiди його прочитали й подумали, що сусiд у них збоченець. Ярош притьмом прикрутив до тички дротика, просунув тичку крiзь металеву сiтку i, наштрикнувши папiр, таки добув його. Фiранка в сусiдському вiкнi колихнулася, i Ярош, знявши з дротика аркуш, помахав ним у повiтрi, мовби перепрошуючи за свою iнвазiю. Звiдтодi вiн нiколи не кидав у коробку незiжмаканi папери. Але ще перед тим, як всiстися за стiл, iшов снiдати, запарював каву, доливав молоко, додавав ложечку меду i випивав ii з канапкою iз сиром. Потiм мiг вийти в сад, прогулятися мiж дерев, пiдiбрати яблуко або грушку i тут же ii з’iсти, сполохавши при цьому сорок, що любили дзьобати яблука; сад навiював йому особливий медитативний настрiй, бiльшiсть дерев були старi, посадженi ще до вiйни, в самому кiнцi саду височiв могутнiй крислатий горiх, який добру половину свого врожаю осипав поза паркан i там його пiдбирали дiти або перехожi, Ярош нiколи нiчого, що впало за парканом, не пiдбирав, бо й того, що родило в саду, було достатньо, а прогулюючись садом, прислухався, чи не чути дитячих голосiв, аби не сполохати iх, необачно наблизившись до паркана. Ранньою пташкою була i сусiдка панi Стефа, щойно засiрiло, вона уже вигулькувала на городi i поралася коло грядок, а побачивши Яроша, повiдомляла що-небудь з вуличних новин – наприклад, про те, що «пан Коцюба вчора помер, бо «швидка» приiхала запiзно, а в панi Поцiлуйко козеня зламало ногу, i тепер його мусять зарiзати, а Крицькi вiддають доньку замiж за негра, i свiт, напевно, котиться в прiрву, бо якими ж тi дiти будуть, хоч той негр i балакае украiнською, i, чуете, вчора йшов попри мене та й каже, Слава Йсу, а я – Слава Навiки – i отерпла, i зацiпило мене, i негодна вже нiц, iно дивлюся йому вслiд, а нинi вночi прийшов до мене мiй покiйний чоловiк, котрого ви, може, ще пам’ятаете, i погладив мене по головi та й каже, викопай жоржини, бо будуть приморозки, ну i я кинулася викопувати, бо вiн iх колись посадив, то не подаруе менi, якщо померзнуть». А вiдтак панi Стефа нi з того нi з сього може запитати: «Чи ви бували коли на Знесiннi? Нi? То й не ходiть туди, нiколи невiдомо, що там людину може чекати, я бачила там людей, якi мене упiзнавали i здоровалися, а я iх не могла собi пригадати, а коли я за ними озиралася, то бачила, що й вони озираються, усмiхаються до мене i кивають привiтно головами, але я не вiдважилася до жодного з них пiдiйти, навiть коли почула, як ся маете, панi Стефо».

Сусiдка навiяла Ярошевi думку про те, що кожен львiв’янин мусив знати у своему життi таку панi Стефу або й кiлька, бо в дитинствi панi стефами аж роiлося у хатi його батькiв, адже батько був дантистом, i щосереди, коли вiн мав вихiдний i мiг приймати пацiентiв удома, у хатi товклися люди. Тато тримав у пам’ятi усiх своiх пацiентiв i, коли приходила якась чергова цьотка з села Тучного i казала, що iй порадила звернутися до пана дохтiра Марiйка, яка вiддалася за Мiська з Печихвостiв, що робить на комбайнi, то тато вiдразу знав, про кого мова, бо вiн не тiльки Марiйцi зуби вставляв, але й тому Мiськовi, якому iх у сусiдньому селi у клубi вибили, коли вiн прийшов до Марiйки, а коли сестра Марiйки привела свого свекра, то тато неабияк його ошелешив, розпитуючи про хвору жiнку, яка опинилася на Кульпарковi, бо вставала уночi i блукала селом у самiй сорочцi. Та були й такi пацiенти, якi могли завiтати до iхньоi хати будь-коли, то була елiта Замарстинова, пiнка i сметанка, безперечним лiдером якоi була двiрничка панi Хомикова, товста кобiта з товстими руками i ногами, великими цицьками i таким голосом, що коли Господу знадобиться трубний глас Судного дня, то вiн без сумнiву першою воскресить саме панi Хомикову, бо чути ii було на обидва кiнцi вулицi. Пан Хомик теж був двiрником, але чоловiком делiкатним, худим i тихим, коли вiн перебирав у кнайпi, то панi Хомикова його завиграшки брала пiд пахву i несла, як лантух картоплi, але тато з чоловiчоi солiдарностi називав його не iнакше, як пан директор, а саму панi Хомикову – панi директорова.

– Пане дохтiр! – вже з вулицi гукала Хомикова, чимчикуючи на iхне подвiр’я. – Чулисьте новину? Мушу переписати всiх, хто не ходе на руботу i хто сидить за дня в хатi. Та шо то до хулери? У кожнiй хатi е i бабцi, i дзядзi, котрi на пенсii, то шо я маю iх переписувати? Та нашо менi така катеринка? Бо то, видите, хочуть вирахувати дармоiдiв. А шо ту вираховувати? Я iх всiх знаю. Але чи я собi ворог, жиби людям свинство робити? Я ше совiсть маю. Ше-м не таке видiла. За тих перших советiв хiба менi не казали, аби я переписала всiх, хто украiнськi газети дiставав? Але я вповiла, жи неграмотна. От грошi вмiю рахувати, а читати не. То звiдки можу знати, хто читае польськi, а хто украiнськi газети, не? Ну i лишилися того ровера. А потiм прийшли нiмаки i казали, аби я всiх комунякiв i жидiв переписала. Ну, то щодо комунякiв я не була така добра, не, як вони поселилися в тих хатах, звiдки вивезли людей на Сибiр, то нехай знають, жи на чужих кiстках забави не буде. Як всi виiжджали, то могли i вони пендзлювати на схiд, але не, лишилися, бо шкода було покидати такi люксусовi помешкання з меблями i начинням. Але жидiв? Кого? Того Ізю, котрий все, як мене зустрiне, перехоплював з моiх рук вiдра з вугльом i казав: «Панi Хомикова! Я вам поможу, бо ви кобiта i вам не пасуе тото дричити!», альбо ту Хану, котра все менi якусь лаху дарувала, бо товстiла хутше за мене? Чи пана Кона, котрий жив простiсько надi мною i казав: «Панi Хомикова! Коли я на свiтанку чую ваш голос, то так, гейби я випив пiвлiтра моцноi кави i вже готовий iти тежко працювати. Завдяки вам я на кавi економлю, то дай вам Боже здоров’я, аби ви мене i з летаргiйного сну збудили». Чи ви знаете, пане дохтiр, що то е летаргiйний сон?.. Ага, так я собi й думала… Не, жиби я любила жидiв, що то – то не, але тих, наших жидiв iз Замарстинова любила-м. Бiгме любила-м. І що? Чи не забрала я доньку Хани до себе? Чи не сховала ii? Жила в мене, як в Бозi за пазухою, годувала ii, прала за нею, як за рiдною пильнувала, книжки iй носила, аби ся не нудила. А вона виiхала до Палестини i хоч би менi панораму Єрусалима прислала! Альбо оливкову гiлку, аби я могла покропити нею мого Штефця, коли вiн прийде п’яний. О – вдячнiсть, не? Я би, може, за той час, жи ii ховала, могла з десяток пiдсвинкiв вигодувати! Шалаi, чуете, теж жидiв у себе ховали, то тi iм дали ота-а-акий вузлик золота. То вони хату си нову збудували, а iхнi жиди виiхали, а тепер щороку присилають на свята листiвки. І то е пуреднi люди, не? Але нiчо, я за нiц не шкодую, на тамтiм свiтi менi сторицею вiддасться, на небi менi вже давно тепле мiсце пiдготували. Ану, пане дохтiр, налийте менi п’ять дека, бо шось менi в грудях зимно. То та ваша кмiнкiвка? Ой, файна! Не, ковбаси не хочу, вкрайте кавальчик сала. О, люкс. Я не знаю, як можна горiлку закушувати чимось iншим. Горiлка i хлiб зi салом – то я, вам скажу, най мене Бог вибачае, наша трiйця. Ая, одна там на небi, а друга ту, на землi. Хлiб – Отець, сало – Син, а горiлка – Дух Святий, прости мене Господи. А до того ще цибуля – Пречиста Дiва. Ой, файна! Ану ше шкалик, i я вже йду. Зимно нинi, вiтер такий, аж я в зуби змерзла.

Вiн i справдi нiколи не був на Знесiннi, хоча облазив чимало львiвських закамаркiв, але слова панi Стефи в’iлися йому в пам’ять, i якоiсь теплоi серпневоi днини, коли сонце ярилося i плавило образи, подався у мандрiвку, з Кривчиць на Знесiння було недалеко, маленькi будиночки не заступали сонця, i свiтло лилося зусiбiч, Ярош був просто ошелешений яскравим хмелем свiтла, аж мусив мружити очi, а щоб уважнiше що-небудь роздивитися, прикладав долоню до очей дашком; була полуднева пора, усюди панувала сонливiсть, дрiмали дерева без вiтру, лежали, скрутившись бубликами, коти й собаки, горобцi не цвiрiнькали, тiльки де-не-де лiниво кудкудакали кури, але дуже кволо i коротко, i цвiркотiли стриконики, на початку 1990-х ще не чувся такий загрозливий i брутальний гуркiт авт, львiвськi передмiстя купалися у незайманiй тишi, занурившись iз головою, як у теплiй ваннi. Був полудень, i Ярош згадав вiрш Івана Франка «Блюдитеся бiса полуденного», котрий небезпечнiший за опiвнiчного, бо розморюе i впокорюе, формуючи видива, якi важко вiдрiзнити вiд справдешнiх, згадалася i полудниця, яка з’являлася селянам ополуднi iз серпом у руцi i втинала голови тим, хто працював на полi пiд цей час, полудень вселяв страх, можливо, тому, що ополуднi в спеку завмирало життя, сонце ставало загрозливим i пiдступним, годилося б о такiй порi передрiмати десь у садку, але була iнша проблема – полудневi сни навiювали якiсь неприемнi образи i жахливi видива. Ідучи вузенькою вуличкою помiж нетинькованих будиночкiв з бордовоi австрiйськоi цегли, Ярош побачив, як iдуть йому назустрiч дiдусь iз онуком, тримаючись за руки i про щось жваво розмовляючи, дiдусь був вбраний у бiлу сорочку i камiзельку, з кишеньки якоi звисав срiбний ланцюжок дзигарка, на головi мав чорного капелюха, чорнi наваксованi вуса стирчали догори, хлопчик був у коротких штанцях на шлейках i брунатних пiдколiнках. Пара виглядала дивно, такi типажi Ярош досi бачив лише на старих свiтлинах, йому навiть здалося, що вiн перемiстився у часi, i протер очi, коли дiдусь i онук наблизились, не звертаючи жодноi уваги на зустрiчного перехожого, Ярош ледве стримався, щоб до них не заговорити, вiдчувши дивне, нiчим не пiдтверджене переконання, що вiн iх знае, i то дуже добре знае, але не мiг пригадати, звiдки, а вони пройшли повз нього, навiть не зиркнувши; за кiлька крокiв Ярош озирнувся i помiтив, що хлопчик зробив такий рух головою, наче б якусь мить назад теж озирався, хоча це могло й привидiтися, бо чомусь навiть хотiлося, щоб хлопчик озирнувся, тодi вiн би таки вiдважився до них пiдiйти, i, може, вони б разом пригадали собi, де бачилися. З вiкна в будиночку вихилилася голова жiнки i пролунав голос: «Де ж ви ходите? Обiд на столi», i той голос теж звучав знайомо, мовби пробивався крiзь хащi снiв, Ярошевi раптом дуже захотiлося стати тим маленьким хлопчиком i вбiгти з голосним смiхом до хати, раптом туга за батьками, якi недавно померли, стиснула йому горло, аж проступили сльози i стало себе шкода, як нiколи, рвучко наддав ходи, повторюючи «бiс полуденний… це бiс полуденний… це марево, цього нiчого нема, i цих будиночкiв, i цiеi вулички», а за хвилю звернув на другу вулицю, з тiеi – на третю i вибрiв якраз на трамвайну зупинку.

Того вечора, коли вiн рвав сливи в саду, озвалася до нього панi Стефа, але пошепки:

– Булисьте на Знесiннi?.. Пiдiть завтра до сповiдi. Помагае.

І знову нахилилася до своiх квiтiв, мовби й не казала нiчого.




F







Наша бабуся теж мала заняття – вона плакала, але нi, не так, як то робить кожен з нас, вона виконувала художнiй плач, i так, як голосила наша бабця, не голосив нiхто, а слухаючи ii, i камiнь би заплакав, якби мав чим. Навiть той, що й не збирався плакати, починав i собi ридати та завивати, i руками вимахувати, бувало, що й сусiд який лихий, що з небiжчиком ледь собi в очi не лiзли у сварках, теж не стримувався i починав схлипувати, рюмсати, а далi вже i ойойкати, i носом сьорбати, бо бабця, якщо плакала, то плакала не вiд себе, а вiд родини, i то не загалом вiд родини, а вiд кожного окремо, миттево перевтiлюючись iз невтiшноi вдови у зрозпачених братiв та сестер, а вкiнцi голосила вже в образi доньок i синiв, онукiв i онучок, а одного разу, як ii попросили, то i вiд iменi улюбленого песика, i так правдиво скавулiла, так заводила, що геть усi пси з надовколишнiх вулиць пiдхопили те псяче ридання i завили на все мiсто, а перехожi з переляку, думаючи, що то сирена, кидалися шукати бомбосховище, пiдземнi кльозети i пiдвали. Отаке витворяла наша бабця, фахова плачка, тому ii навперебiй замовляли собi на похорон, i були такi днi, що не встигла вона виплакатися, як належить, на одному похоронi, а вже треба було бiгти на другий, тому й плутанина не раз була. Ото зачне вона ридати за покiйником, аж з’ясовуеться, що то покiйниця, але нiчого, наша бабця завше вмiла викрутитися. А то, було, прийшов до нас пан Апельцинер, власник галантерейноi крамницi, i замовив собi нашу бабцю на свiй власний похорон, бабця здивувалася, бо пан Апельцинер, власник галантерейноi крамницi, був ще при повному здоров’i i курив дорогi цигара*, але вiн пояснив, що хотiв би почути, як його бабця буде оплакувати, тому хоче заплатити наперед, аби вирiшити, чи варто замовляти саме нашу бабцю. А коли наша бабця поцiкавилася, чому вiн собi не найме голосiльницею жидiвку, жиби йому на iдишi плакала, то пан Апельцинер, власник галантерейноi крамницi, котрий курить дорогi цигара, вiдповiв, що вiн то мае в дупi, бо iдишу й так не розумiе, i хоча вiн буде вже мертвий, але душа його, напевно, хотiла б насолодитися востанне плачем рiдних, близьких i фаховоi жалiбницi. І бабця виконала його бажання з таким натхненням i запалом, з такою пристрастю почуттiв, що пан Апельцинер, почувши, як бабця ридае в образi його жiнки, i сам заридав, а коли стали ридати усi його шiсть доньок по черзi, то вiн аж зашмаркався, а як плач пiдхопили зятi у виконаннi бабцi, то захлинувся димом дорогого цигара i плакав ще зо пiвгодини по тому, як бабця плакати скiнчила, а вiдтак заплатив грошi, повернувся додому, напився чаю з ромом, закурив дороге цигаро i помер, бо так йому сподобався той плач, що не годен був дочекатися своеi останньоi хвилини.

А ще в моеi мами був брат, священик, що мав парафiю на Замарстиновi, називався отець Мирослав, але я його кликав просто «вуйцьо». Слухати його проповiдi сходилися люди не тiльки з усього Замарстинова, а й з Голосок, i з Пiдзамча, ба навiть з Брюхович. У перших рядах зазвичай стояли самi батяри i жадiбно ловили кожне слово, душачись зо смiху, бо любили вони вуйця понад усе, називаючи отцем-батяром, а проповiдi вуйця були i справдi неабиякi, люди пiсля такоi проповiдi усю дорогу додому дискутували, що б то мало означати. Одна проповiдь так запала в мою душу, що я вивчив ii напам’ять, як «Отче наш»:

– І шо я вам нинi вповiм, миряне! – почав одноi недiлi промовляти отець Мирослав. – Я вам вповiм, жи Бог – то е найвища премудрiсть. Вiн все обдумав до найдрiбнiших деталей, даючи життя i мухам, i комарам, i метеликам-одноденкам, i слимакам, i людям. А ми, невдячнi, часами нарiкаемо, що життя коротке, а декому хотiлося б жити вiчно. Але уявiмо собi, що нашi мрii збулися – люди стали жити вiчно. У кожного б тодi були не тiльки дiди i баби, але й прадiди i прабаби, ба навiть прапрадiди i прапрабаби, i прапрапрадiди i прапрапрабаби. І уявiть собi, що певна дiвчина вирiшила ся вiддати за порядного хлопця. А для того мусила б запитати дозволу у своеi мами, а ii мама – у своеi мами, а та – у своеi i так аж до самоi прапрапрапра… матерi. А що жили б усi вони в рiзних селах i мiстах, то цей процес затягнувся б на роки i роки. Але даймо на те, жи тота найстарiша прапрапраматiр, яка вiд старостi зiсохлася на скiпку i скидалася на карачкувату галузку, яку навiть тримали на пiдвiконнi помiж вазонiв, аби не забути пiдлити, ота найстарiша погодилася з вибором ii прапраправнучки. І блага вiсть покотилася назад, звiдки прийшла, i знову роки за роками минали, а вiдданиця тим часом уже добряче пiдтопталася, а парубок в нервах знайшов собi якусь iншу панну. Чи то не бiда?

Другий мамин брат вуйцьо Льодзьо був членом ОУН, i в нього на поясi пiд блюзкою завше бовталося кiлька гранат. Вiн обiцяв себе пiдiрвати, якщо б його вислiдила полiцiя. Мама змушувала його тi гранати скидати в сiнях на шафi, а то ще чого доброго котрась урветься. Вуйцьо не мав нiчого проти. Вiн мене брав на колiна i казав:

– Ото пiдростеш, i ми з тобою вчинимо атентат.

– А що таке той атентат?

– Замах. Ми з тобою пiдiрвемо якогось польського мiнiстра.

– Навiщо?

– Як то навiщо? Бо такий отримаемо наказ. А наказ треба виконувати. Якщо мене викличуть до головноi команди i скажуть: «Нинi маеш кинутися з гранатами пiд потяг поспiшний число 368 дрiб 2, котрий буде на Пiдзамчi о 19.30», то я тiльки вдарю пальцями по мазепинцi i, вигукнувши: «Розказ!*», побiжу вiдразу на колiю. І нi хвилi не вагаючись, впаду просто пiд колеса. В очах менi буде горiти полум’яна звитяга, а з вуст лунатиме: «Не пора, не пора нам ляху, москалевi служить!»

– Шо ти дитину вчиш? – гукала матiнка з кухнi. – Хочеш, аби вiн в школi то повторив?

– Не-не, – махав менi вуйцьо пальцем коло носа. – То е страшна таемниця. Аби-с не смiв нiкому мене видати, чув? – Я кивав i вiдчував, як вiд страху завмирае мое маленьке серденько. – Ти син героя i небiж героя, тобто мiй. Тому мусиш готувати себе до героiчних вчинкiв. Але нiкому анi мур-мур.

І я готувався.

Вуйцьо Мирослав, вуйцьо Льодзьо i моя мама мали один спiльний скарб – дiдуся Люцилiя, iхнього татуня. Його батько, а мiй прадiд, був учителем греки i латини i назвав сина Люцилiем, але той у батька не пiшов i подався до вiйська, перед тим оженившись та наклепавши дiтей; на iталiйському фронтi його контузило, вiн повернувся додому, а за якийсь час став поринати в незбагненно глибинну прострацiю, iнколи завмираючи просто посеред кiмнати або за столом, споживаючи зупу. Тодi бабця брала трiпачку на мухи i ляскала нею по столу, дiдусь здригався i враз випiрнав iз тоi прострацii, наче з глибин морських, i казав: «Ну i такво-во… а ви кажете…» з таким виглядом, мовби вiн нiкуди й не пiрнав, а щось нам оповiдав i тепер тiльки завершив свою повчальну оповiдь.

Хоч дiдусь i мав добру пенсiю за своi вiйськовi заслуги, але душа його рвалася до чогось бiльшого, i коли директор заповiдника на Високому Замку, який теж був ветераном, запропонував дiдусевi працювати вiдлунням, вiн радо погодився. Уся дiдусева робота полягала в тiм, аби, сидячи в печерi, уважно слухати усi вигуки туристiв та повторювати кiнцiвки, туристам така забава дуже подобалася, i вони деколи галайкали там по пiвдня, вигадуючи чимраз штудернiшi словечка, кiнцiвки яких вганяли панночок i пань у бурячкову барву. «Кому не спиться в нiч лихую!» – гукали туристи, а дiдусь вiдразу пiдхоплював своiм замогильним голосом три останнi букви i з натхненням катуляв ними, поволi затихаючи. Батяри вигадували ще дотепнiшi фрази на зразок «Із вiкон мухи попи здували», а дiдусь, проникливо вловивши тонкий пiдтекст, уже не якiсь там букви, а обидва останнi слова чiпляв на язик i тягнув iх у глиб печери, наче яку полонянку. Та з вiком вiн, пiдупавши, став недочувати i вже не мiг повторити капка в капку туристичнi вигуки, а тому почав iмпровiзувати, виходило навiть ще цiкавiше, але мало скидалося на правду. Туристи, запiдозривши шахрайство, стали пориватися до печери, i врятувало дiдуся тiльки те, що жоден з них далi як на три метри заглибитися не мiг, бо, послизнувшись на дiдусевих гiвенцях, хляпав посеред печери в ту калюку з таким розпачливим криком, що решту туристiв здувало вiтром. Дiдуся звiльнили. Тепер ми мали в хатi свое вiдлуння, бо дiдусь повторював за нами кiнцiвку кожного речення, чим вганяв матусю в нерви.

– Ідiть принесiть води, – прохала вона дiдуся.

– …води, – повторював дiдусь i не рухався з мiсця.

– Шо ви менi повторюете?

– …торюете, – плямкав дiдусь i не рухався з мiсця.

– Та шо то, курча ляга македонська, – вибухала матiнка, – шо ви з себе глупка робите?

– …робите, – кивав дiдусь i не рухався з мiсця.

– Як не принесете води, то дiстанете фiгу з маком, а не зупу з кльоцками!

– …льоцками, – погоджувався дiдусь i не рухався з мiсця.

– Всьо! – гукала матiнка. – Мое терпiння луснуло, йду сама по воду!

– …воду, – радiв дiдусь i щойно тодi хапав вiдра i вилiтав, як з катапульки.

Нашого дiдуся знало пiвмiста, бо, повертаючись уночi з якоi-небудь кнайпи, вiн завше повiдомляв про це мешканцiв Львова своiм голосним спiвом, який мало скидався на спiв, зате його важко було вiдрiзнити вiд ревiння великоi рогатоi худоби, а тому рiдко з якого будинку не вiдкривалося вiкно i не сипалися прокльони на його лису голову. Бабця намагалася дiдуся зранку соромити, сповiдала довго i терпляче, пояснюючи, яку ганьбу вiн приносить родинi, але дiдусь лише мовчки кивав головою, а увечерi зникав з хати i опинявся там, де збиралася найтемнiша елiта мiста – волоцюги, батяри, пияки, розбишаки i злодюги, одне слово – така галайстра, що з нею за одним столом i сiдати небезпечно, але наш дiдусь серед тоi шушвалi чувся чудово, усi пияки ставилися до нього по-приятельськи, а що його любили, то залюбки й учворяли йому рiзнi фiглi, запихаючи в кишенi маринарки* презервативи, недопалки дамських цигарок, папiльйотки, старi панчохи, а раз навiть убгали до кишенi великi рожевi майталеси, що називалися барханами, не кажучи вже про те, що пацькали шмiнкою* манкети i комiр та пирскали одеколоном. Одне слово, бабця мала атракцiю, випорожнюючи тi кишенi та йойкаючи над засмарованими сорочками. Найбiльше ii вивели з рiвноваги отi рожевi майталеси з зеленою латкою в розкроку, бабця спочатку задемонструвала iх усiй родинi, а потiм вийшла на кружганок i стала махати ними, як прапором, виголошуючи свiй непiдробний високопоетичний плач за упокiй своеi долi, яку так ганебно плюгавить ii чоловiк. Вона закотила очi до неба i, звертаючись до Господа, прохала, аби вiн прийшов до неi i забрав до себе, бо вже несила терпiти. «Я готова вiдiйти на тамтой свiт у будь-яку хвилину, – волала вона в небеса, а сусiдки спiвчутливо кивали головами i втирали очi хустинками, – нiц мене не тримае. Лиш як подумаю, що буде з тим старим цапом, то шляк мене на мiсцi трафляе i мушу жити далi, але вже йому на зло!» Дiдусь у цей час спокiйнiсiнько собi снiдав, ховаючи у вусах загадкову усмiшку, яка, можливо, й могла б засвiдчувати усю правдивiсть бабусиних пiдозр i незаперечний доказ його провини, якби не похилий дiдусевий вiк. Вiн нiколи не виправдовувався, не боронився, а усi бабусинi звинувачення сприймав як належне, бо вочевидь волiв, аби його усi мали за неприторенного гульвiсу, анiж за старого маразматика. Інколи дiдусь повертався не сам, а його приносили на свiтанку добрi друзi в ряднi й клали нам пiд порiг, дiдусь продовжував мирно хропiти, аж поки хтось не виходив на ганок, тодi бабуся набирала кухоль зимноi води i виливала на дiдуся, вiн пiдскакував на мiсцi, пирхав i тряс головою, вигукуючи при цьому команди: «Вперед! За мною! Бий ворога! На багнети! Нi кроку назад!» Другий кухоль зимноi води його остаточно отямлював, i вiн, уже облизуючись та плямкаючи губами, цiкавився, що там на снiданок, на що бабця неодмiнно повiдомляла, що iсти йому доведеться псячi гiвенця у пiдливi бешамель.

Щойно коли дiдусь помер, бабуся полегшено зiтхнула, але перед тим, ясна рiч, виконала свiй незабутнiй плач, у якому, щоправда, нi слова не було про презервативи, шмiнки i майтки, а було таке голосiння, що нехай Ярославна сховаеться.

– Боже, Боже, скiльки я через нього намучилася, i що я тiльки в тих кишенях не знаходила! – зiтхала вона за поминальним столом у колi родини i сусiдiв. – Ото тiльки й вiдпочила, коли його на вiйну забрали. Нiколи я не знала, де вiн подiвся, що робить, з ким здибаеться. Нiколи нiчого менi не казав. Не була певна жодноi ночi, чи дочекаюся його бодай на ранок. Нарештi це все скiнчилося, вже я не мушу переживати. Тепер я знаю, де вiн i що з ним усе файно.

Опiсля всi присутнi пiрнули в спогади про дiдуся, i я уперше почув про його заводiяцький характер, адже за моеi пам’ятi вiн не скидався на гультiпаку, зате замолоду вiн теж любив хляти пиво не в порядних кнайпах, а в зачучверiлих мордовнях, у яких рiдко обходилося без авантури, бо смiливо рвався у першу-лiпшу бiйку i заспокоювався лише тодi, коли покидав ii з пiдбитим оком, розквашеною губою, надiрваним вухом чи вирваним вiхтем чийогось волосся у кулаку, а свое гультяйство дiдусь намагався прикрити тим, що ходить до читальнi на проби вистави, та одного разу прителiпався аж над ранок i на всеньке подвiр’я кричав:

– Дубрийдинь, муi кухане!

– Я тi дам, кухане! – вiдповiдала бабця. – Ти перши кажи, десь був цiлу нiч.

– Та я був у читальнi. Вчора була проба, та во прийшла пулiцiя та й нас всiх накрила, та й ми всi во так пирисидiли в кримiналi, ая!

– А то брехайло! А жиби ти скапав, як та свiчка! А жиби ти спух, як та нитка! А жиби тобi всi зуби повипадали, окрiм удного, кутрий би тебе все життя булiв! Я тi дам читальню, я тi дам кримiнал!

– А бiгме, жиби я сi з того мiсця ни рушив! Та ми тому ни виннi, жи прийшов, рузумiiш, той во шпiциль*, утой шпагат* i ше там кiлькох i забрали нас.

– А дiвок з вами також забрали?

– Яких дiвок? Дiвки там ни були. Та шо ти сi вчипила? Та я пiшов просто з працi, з мулярки ду читальнi… ну… дивисi i такi во авантури ми мали.

– А Ірка шо? А Стефка шо? Вони теж на пробах? Бiльши минi анi на крок до читальнi!

– Та знаеш, та то так ни можна ду читальнi ни худити… Худи раз зi мною, во, тай пубачиш, жи то жадноi паскудноi руботи нима… тамечки во така прусвiтянська в нас рубота е.

Спогади про «просвiтянську роботу» неодмiнно викликали дружнiй смiх, особливо згадка про те, як бабуся уперше одного ранку виявила на його манкетi ядучу червону шмiнку та влаштувала скандал, який надовго запам’ятався усiм сусiдам. Можливо, що той скандал i не був безпiдставним, i дiдусь таки справдi скочив у гречку, а бабуся вибiгла з тiею сорочкою на балькон i виголосила полум’яну промову, у якiй збештала на чiм свiт не тiльки свого чоловiка, а й кнайпу Іцка Спуха на Сонячнiй i самого спухлого Іцка Спуха на додачу, де поряднi чоловiки потрапляють у лабета розбещених хвойд i хтивих повiтруль. Заiнтригованi сусiди повивалювалися з вiкон, висипали на кружганки i балькони i слухали тiеi тиради з непослабною увагою, у той час як дiдусь спокiйно собi посапував на подружньому лiжку. Але в якийсь момент до його сонноi свiдомостi долинули слова i вирази, якi, без сумнiву, вражали його чоловiчу гiднiсть i честь, вiн зiрвався з лiжка, метнувся на балькон i, вхопивши бабусю – тодi ще молодицю – упоперек, перегнув ii через перила так, що вона замахала руками, як курка, що намагалася злетiти, а ii великi круглi перса вивалилися з блюзки. Тепер вона волала одне-едине слово «Рятуйте!», а дiдусь, втримуючи ii лiвицею за шию, правицею вiдважував такi лункi кляпси по сiдницi, аж виляски луною котилися.




7







Той суботнiй ранок не вiдрiзнявся нiчим особливим – снiданок, прогулянка в саду, монолог панi Стефи, цього разу про нiчний вiтер, про збитi яблука, про гiлки, що люто морскали шиби i не давали заснути, i про молитву до святого Антонiя, яка втихомирюе бурю. І Ярош пригадав, що справдi чув серед ночi шум вiтру i шелест гiлля, в саду побачив опалi яблука i став збирати, вони довго не полежать, але можна начавити соку. Занiсши кошик з яблуками в пiдвал, подався до крамницi, в якiй торгували iталiйськими та нiмецькими продуктами, купив спагетi, пармiджяно, помiдоровий соус та прихопив кiлька пляшок червоного i бiлого вина. Прибравши в хатi та звiльнивши стiл у вiтальнi вiд книг, якi мали звичку заполонювати щораз ширшi територii, наче кочовi завойовники, i вигулькувати у найне- звичнiших мiсцях – наприклад, у лазничцi, на сходах, на пiдвiконнях, – вiн вийняв посуд, яким сам не користувався, але який колись iдеально помила колишня коханка i запакувала в коробку, прискiпливо оглянув його проти свiтла i розставив на столi. Невiдь-чого вiдчував дивне хвилювання, так, мовби це не його син, а вiн сам мае привести до себе дiвчину уперше. Це вiдчуття не покидало його увесь день. Його стосунки з сином були далеко не iдеальнi, вихований без батька, Марко дотримувався певноi дистанцii, зокрема нiколи не називав його татом, а коли треба було звернутися, то використовував такi слова, як «Слухай!» або «Чуеш?», кожен з них жив уже своiм окремим життям, i будування мостiв було радше не внутрiшньою потребою, а дотриманням традицii, хоча йому й бракувало стосункiв iнтимнiших, коли б можна було обняти сина чи розкуйовдити його чуприну.

Упоравшись iз порядками, вiн сiв на канапу бiля вiкна i розгорнув нью-йоркське видання роману Томаса Пiнчона «Gravity’s Rainbow», який вiн читав уже мiсяць по кiлька сторiнок в день, i це читання завше впливало на нього на диво заспокiйливо, дозволяло вiдмежуватися вiд зовнiшнього свiту, а багатозначнiсть англiйських слiв та фраз викликала каскади асоцiацiй, якi роiлися в головi, як бджоли. Коли озвалася мобiлка, вiн схопився як ошпарений, дзвонив Марко – вони уже пiд’iжджали. Ярош вийшов на подвiр’я, дорiжка, що вела до хвiртки, була всiяна напiвзогнилими сливками, що попадали за нiч з дерева, коли буяв вiтер, вiн хутенько схопив мiтлу i почав iх змiтати. За цим заняттям його i застали Марко з Данкою.

– Це ти спецiально для нас? – засмiявся син. – Це зовсiм не обов’язково, по м’якому навiть приемнiше ступати. Знайомити вас не буду, ви вже знаетеся.

За обiдом вони говорили про рiзнi речi, якi iх насправдi мало цiкавили, проте бувають обов’язковими при таких зустрiчах, але поступово крига скресала, чому сприяло вино, i врештi дiвчина, злегка зарум’янившись, насмiлилася поцiкавитися, над чим зараз працюе професор, i Ярош розповiв тодi про «Книгу Смертi» i дивнi пiснi з танцями.

– «Танго смертi»? – перепитала Данка. – Це цiкаво. Таке танго дiйсно було… Пiд час вiйни.

– Справдi? – пожвавився Ярош. – Я не чув.

– Це танго було створене в Янiвському концтаборi пiд час вiйни. Менi про це розповiдала бабуся. Нiмцi зобов’язали кiлькох еврейських музикантiв створити оркестр i грати рiзнi мелодii приреченим на розстрiл. Серед тих мелодiй було танго, яке назвали «Тангом смертi».

Ярош не приховував свого подиву. Дивно – i як вiн це проочив?

– То вони самi це танго створили?

– Бабуся знала одного з музикантiв, училася з ним у консерваторii. Вiн вижив, йому вдалося утекти. І ось вiн розповiдав, що ту мелодiю вони скомпонували на основi якогось старого рукопису.

Ярош вiдчув, як у нього забилося серце й охопило передчуття свiжоi сенсацii, вiн напружився, як хорт на ловах. З’ясувалося, що старий музикант, можливо, i досi живе десь на Клепаровi. Принаймнi два роки тому вiн був на похоронi Данчиноi бабусi, отже, у батькiв мусить бути його телефон, i Данка обiцяла його роздобути. Вiдтак розмова перейшла на антологiю арканумськоi лiтератури, яку укладае професор, i дiвчина сказала, що й сама уже дещо переклала, тiльки соромиться показати.

– Варто бути впевненiшою, – сказав Ярош, – для дiвчини це особливо важливо. І не соромитися консультуватися. Я ж так розумiю, що менi доведеться бути й вашим науковим керiвником? Тому при нагодi радо перегляну вашi переклади. Ви очевидно користуетеся моiм арканумсько-англiйським словником, але скоро я завершу роботу над арканумсько-украiнським.

– Це було б чудово. Звичайно, я ще арканумськоi мови не вивчила, щоб самiй перекладати з оригiналу, тому перекладаю з ваших англiйських пiдрядкових перекладiв. Але це теж складно, бо мало того, що англiйськi слова багатозначнi, то ще й арканумськi iероглiфи мають по кiлька значень. Як ви вважаете: чи пiд силу менi вивчити арканумську?

– Чому нi? Якщо розiбратись, то це набагато легше, нiж вивчати китайську або японську. В арканумськiй мовi бiльшiсть iероглiфiв були фонограмами i означали збiг двох або трьох приголосних – пр, мн, вкр, пт i т. д., або окремi приголоснi – усього 24. Голосних iероглiфи не позначали взагалi.

– Так само, як i в египетськiй.

– Так. І так само, як i в египетськiй, були серед iероглiфiв iдеограми – знаки, що вiдповiдали окремим словам та поняттям. Арканумцi комбiнували фонограми й iдеограми за певними правилами з тим, що переважали фонограми. Усього iснувало триста найуживанiших арканумських iероглiфiв.

– Це удвiчi менше, нiж у египтян.

– Але з часом у египтян, особливо в греко-римську епоху, кiлькiсть iероглiфiв виросла, а в арканумцiв не змiнилося нiчого аж до занепаду iхньоi держави. Крiм того, ви будете здивованi, наскiльки багато е збiгiв з украiнською мовою. Практично що друге слово. Пта – птах, ескле – скеля, стрх – стрiха i стрих, дм – дим, ехта – хата…

– А як буде арканумською «моя кохана»? – перебив Марко, який вочевидь упродовж тiеi фаховоi розмови нудьгував.

– «Ме елеле».

– Не бачу жодного збiгу.

– А слово «леле» тобi вiдоме?

– А ще бог любовi Лель, – додала Данка. – Ти просто не розумiеш, як це захопливо пiрнати у стародавнi мови.

– О-о, написання комп’ютерних програм теж захопливо. Але оскiльки я у вашiй розмовi нiчого не тямлю, то, гадаю, ви не будете проти, якщо я подивлюся бодай другий тайм, якщо вже пропустив перший.

Марко пересiв на фотель у кутку й увiмкнув телевiзор. Яроша футбол нiколи не цiкавив, але цiкавила розмова зi студенткою.

– Якщо маете при собi флешку, я вам можу скинути тi файли з мого словника, якi вже опрацьованi, – сказав вiн i, коли Данка радо погодилася, додав: – Перейдiмо до мого кабiнету, щоб не заважати Марковi.

Марко усмiхнувся i недбало махнув рукою. У кабiнетi, захаращеному книгами, часописами, папками, вирiзками i рукописами, панував, на перший погляд, розгардiяш, але в тому розгардiяшi Ярош чудово орiентувався. Увiмкнувши комп’ютер, вiн швиденько перекинув файли на флешку i вручив дiвчинi, однак на цьому ii вiзит до священного кабiнету не завершився, вона не могла вiдiрватися вiд книг i, виймаючи одну за другою, розгортала i, не в станi стримати захвату, зiтхала. Ярош добре знав, яке враження на iнтелектуалiв справляе його книгозбiрня, тому реакцiя Данки його не дивувала, але дивувало iнше – з яким пiететом вона брала окремi книги в руки, видно було, що цi книги iй знайомi з бiблiографii, але в наукових бiблiотеках Львова вони були вiдсутнi, оскiльки видавалися за кордоном.

– Що змусило вас вивчати мертву мову? – запитала вона.

– Безсмертя. Адже воно матерiалiзуеться у словах, слово мае магiчну силу. Господь творив свiт за допомогою слова. І коли я починаю розмовляти арканумською, то в менi оживають тисячi арканумцiв. Арканум не загинув, вiн воскрес i живе в тих, хто вивчае його.

– Вас змусило безсмертя, а мене змусили ви.

Ярош усмiхнувся, розгадавши сокровенне бажання гостi, бо ж вiн нiкому не позичав книг зi своеi книгозбiрнi, i насамперед це стосувалося панночок. Жiнки до книг ставляться iнакше, часто як до позичених у подруг блюзок, мештiв чи кульчикiв, панночки, з якими Ярош уже мав роман, нiколи йому позичених книг не повертали пiсля завершення роману. Правда, книги, якi вiн позичав, не мали високоi цiнностi, то була якась белетристика, отже шкодувати не було дуже за чим, натомiсть Данка належала до зовсiм iншого типу панночок – вона цiкавилася наукою i книгами, якими цiкавилися одиницi на цiй планетi. І була ще одна суттева обставина – у Яроша з Данкою роману не було. Тому одну книгу дiвчинi таки вдалося вимантити, але Ярош цього разу вiдчув, що мусить скоритися, виховати талановиту ученицю – це теж вiдповiдальна рiч, до того ж його пiдкорило признання про те, що саме вiн ii заохотив до вивчення арканумськоi мови.




G







На вiдмiну вiд моiх друзiв я не мав жодного бажання учитися, точнiше не так, я не мав бажання учитися в наукових закладах, а волiв учитися сам, переважно на своiх же таки помилках, я рухався навпомацки, але упевнено, я любив самозаглиблюватися в себе, i якщо й уявляв якесь мiсце своеi працi, то це була маленька залiзнична станцiйка, де я мiг би собi жити i працювати будником, зустрiчаючи потяги, якi нiколи там не зупиняться, але для яких з часу до часу треба перевести стрiлки, i мав би собi котика i песика, i одну курочку, яка б щодня менi зносила яечко, i одну козу, та й усе, бiльше нiкого, i навiть паперу не треба, бо я б писав своi роздуми на пiску, а взимi на снiгу… Але Йосько учився в консерваторii, грав на скрипцi i бандурi. Ви здивованi, правда? Жид, який грае на бандурi, все одно що гуцул, який бринькае на балалайцi. Але Йоськiв тато, пан аптекар, сказав, що його син буде грати на бандурi, ну, i мамця мусила виконати його заповiт, а пан аптекар дуже любив бандуру, так сильно любив, що за ту бандуру й сам би бандуристом став, i хоча йому ця мрiя не здiйснилася, але зате вiн загинув за Украiну, що на одно вийшло. Сестрi Йоська Лii так не пощастило, бо вона народилася, коли батька не було, i вiн не мiг залишити жодних розпоряджень про ii майбутню долю, але панi Голда вирiшила, що дiвчинка теж буде вчитися музики, а коли виявилися у неi ще й вокальнi здiбностi, то завела ii на прослуховування до професора консерваторii Яна Распа, i той пообiцяв, що обов’язково нею займеться, коли вона закiнчить школу. Звiдтодi панi Голда регулярно купувала для донечки сирi яйця i змушувала ii щоранку випивати яйко натще, опiсля Лiя, ще, заки вирушила до школи, мусила розспiвуватися, заливаючись соловейком на всеньке подвiр’я, у буднi днi це нiкому не заважало, але в недiлю, коли багато кому хотiлося поспати довше, цей спiв псував нерви, i тодi лунали з вiкон лайка i прокльони, але панi Голда мала то десь.

Одного разу в п’ятницю я застав Йоська, як вiн, сидячи на пiдлозi, тяв ножицями папiр на рiвнi квадратики, я здивувався, а вiн пояснив, що завтра субота, i iм не дозволяеться нiчого в цей день робити, хiба що загасити вогонь, якби в хатi виникла пожежа, от вiн i готуе папiр для кльозету.

– Йосю, ти шо збираешся цiлий день срати? Нашо тобi стiльки паперу? – дивувався я.

– Я ж не тiльки для себе, а й для мамцi, i для сестри, а завтра до нас ще прийдуть двi цьотки i два вуйка, i дiдусь Абелес.

Нема що й казати – я сiв бiля Йоська i помiг йому краяти папiр для кльозету. А небавом прителiпався дiдусь Абелес iз живою куркою пiд пахвою, скинув сурдута i капелюха i вийшов з куркою на подвiр’я, тодi я вперше побачив, як курка стае кошерною: дiдусь узяв ii обома руками i почав рвучко метляти так, аби голова крутилася i крутилася, наливаючись кров’ю, а коли стала уже такою червоною, як помiдор, дiдусь вийняв з кишенi тесака i одним махом вiдбатував голову та зачекав, поки стече вся кров.

– Нам заборонено вживати в iжу кров, – пояснив Йосько, а я лише спiвчутливо похитав головою, розумiючи, що Йосько нiколи-нiколи не спробуе такого смаколика, як кишка, начинена кров’ю i гречкою, не кажучи вже про шинку чи сальцесон.

На ту пору прийшла Лiя i, побачивши наше заняття, розсмiялася:

– А що, Йоселку? Найняв собi шабесгоя? Може, хай би нам ще й кльоцки зготував на завтра?

– Що таке шабесгой? – запитав я.

– Коли жид не може виконати якоiсь роботи в суботу, то кличе на помiч не-жида, i такий помiчник називаеться шабесгоем, – пояснила Лiя. – Коли закiнчиш ту свою премудру роботу, поможеш менi лiпити кльоцки?

– Я, крiм снiговоi баби i хлiбних кульок, ще нiц не лiпив.

– Нiчого, я тебе навчу. Колись менi подякуеш.

Ну, i ми з Лiею потiм лiпили кльоцки з картоплi i сиру, дiд Абелес скубав курку, а Йоськова мама мiсила тiсто на солодкий пирiг, у той час як бiдний Йосько прiв над наукою. Бо Голда найняла для Йоська учителя iвриту, пана Каценеленбогена, який завше, навiть серед спекотного лiта, носив чорного сурдута i чорного широкополого капелюха, з-пiд якого на всi боки телiпалися пейси, а що бiдний Йосько, навчаючись iвриту, мусив мати покриту голову, то пан Каценеленбоген приносив для нього свого капелюха, котрий був вочевидь завеликий, тому з-пiд нього стирчали не пейси, яких Йосько не мав, а папiльйотки мами Голди, пiт стiкав йому по обличчю струмками, i сам вiн пiд кiнець уроку ледь не плакав, а ми зазирали у вiкна i чекали, коли закiнчаться його муки, щоб iти грати в копаного м’яча. Іврит Йосьовi давався тяжко, та вiн i взагалi не мiг второпати, навiщо йому це, коли хоче бути музикантом, а не рабином, але мама Голда була вперта, вважаючи, що саме iврит е ознакою iнтелiгентностi, i хтозна, може, коли-небудь ii синочок таки поiде на землю предкiв. Ото ми й стали думати та гадати, як би допомогти нашому горопашному Йосьовi. І тут Вольфовi спало на думку простежити весь маршрут пана Каценеленбогена вiд його хати до Йоська, так ми й зробили, але нiчого корисного для нас не помiтили, хiба що усталену звичку вчителя зупинятися перед будкою на Легiонiв i випивати склянку цитриновоi газ-бульки, але Яся та обставина вельми зацiкавила, i, вигукнувши: «Еврика!», нагадав, що в тiй будцi торгуе пан Рубцак, якого вiн добре знае, бо сусiдить з ним, i не раз помагав йому пiсля школи, i було б просто чудово провiдати його саме тодi, коли тудою буде проходити Йоськiв мучитель, та сипнути йому до газ-бульки пургену.

Можете навiть не сумнiватися, що ця iдея нам страшенно сподобалася, ми купили в аптецi порошки, i Ясь подався у будку до пана Рубцака, а ми спостерiгали оддалiк. Аж ось суне пан Каценеленбоген у чорному капелюсi i з другим таким самим пiд пахвою, та ще й пiдпираючись парасолькою, з якою нiколи не розлучався, хоч би не знати як парило, i зупинився за звичкою бiля будки, капелюха поклав на прилавок, парасолю почепив собi на лiкоть i попросив склянку шипучки з цитриновим сиропом, у ту ж мить пiдбiгли й ми i навперебiй залопотiли до пана Рубцака, аби дав нам по морозиву, i то хутенько, бо нам спiшно до школи, i пан Рубцак кивнув Ясьовi, аби той наливав воду, а нам став у паперовi горнятка накладати морозиво, а я сказав пановi вчителевi, що в нього ззаду на сурдутi бiла пiр’iнка, пожартувавши, що за паном учителем, певно, упадае якась бiлявка, а що бiлявки серед жидiвок велика рiдкiсть, то пан учитель стривожився i вiдразу став обстежувати свого сурдута та, вхопивши в пальцi нещасну бiлявку, чи то пак пiр’iнку, зiжмакав ii i з виразом огиди на обличчi кинув собi пiд ноги та ще й розтоптав, тим часом йому вже налили цитринову шипучку, поверх якоi стрибали жовтавi бризки, виграючи веселково на сонцi, i пан Каценеленбоген з насолодою смакував шипучкою, милуючись сонячною дниною, потiм витяг з кишенi картату хустинку завбiльшки з обрус, другий кiнець якоi, заки вiн витирав уста, все ще залишався у кишенi сурдута, узяв пiд пахву капелюха i почимчикував далi, помахуючи парасолькою. Ми йшли собi оддалiк, лизькаючи морозиво, за хвилю i Ясь до нас приеднався, а вiдтак ми причаiлися на кружганку за вiкнами Йоська i бачили, як пан Каценеленбоген насадив на голову Йоська капелюха, в якому голова вiдразу й потонула разом з вухами, але мама Голда пiдперла капелюха папiльйотками, i ми знову побачили сумнi Йоськовi очi i скривленi, готовi до плачу вуста. Пан Каценеленбоген зачитував iз пiдручника якiсь таемничi слова, а Йосько повторював, так тривало, може, хвилин десять, як раптом учитель виструнчився на крiслi, закрутив головою на рiзнi боки, як когут на купинi, потiм скинув свого капелюха, за ним рвучко сурдута i вилетiв з покою у коридор, де був спiльний для кiлькох помешкань кльозет. Однак попасти йому всередину не вдалося, бо кльозет був зайнятий, там сидiв Вольф i на розпачливi зойки пана учителя вiдповiдав промовистим стогоном, видаючи при цьому ще й вiдповiднi звуки, задля високого мистецтва виконання яких вiн тренувався ледь не пiвдня. Пан Каценеленбоген уже тримався за живiт, витанцьовуючи «тумбалалайку», а з вуст його вилiтало сичання, коли в коридор вибiгла мама Голда i поцiкавилася, що то сталося з паном учителем, коли ж довiдалася, яка прикрiсть його спiткала, то постукала в дверi кльозету, але почула теж самий тiльки стогiн i непристойне perdissimo, тодi метнулася назад у хату i винесла горщика та сказала пановi вчителевi справити потребу в горщик, пан учитель замахав руками i прошипiв, що в коридорi робити такi речi непристойно, але панi Голда обiцяла, що постоiть на сходах, аби пана вчителя нiхто не застав у такiй прикрiй ситуацii, тодi пан Каценеленбоген хутенько скинув з рамен шлейки i став розщiпати гудзик за гудзиком, петельку за петелькою, але не настiльки швидко, як хотiлося б, i за мить ми почули гучний гуркiт, який нагадував обвал у горах, а разом iз гуркотом пролунав крик розпачу i водночас полегшення, на той гуркiт панi Голда випiрнула зi сходiв i хутенько затулила носа, а пан учитель стояв зi штанами в руках i плакав, не знати вiд щастя чи вiд горя, коли ж дверi кльозету вiдчинилися i звiдти вискочив Вольф, душачись вiд смiху i запаху, панi Голда сипонула такою добiрною лайкою на iдишi, що навiть ми зрозумiли ii i дали дьору.

Те, що вiдбувалося далi, оповiв нам Йосько. Отже, панi Голда мусила роздягнути вчителя, нагрiти виварку води i викупати його в балii, а потiм ще й випрати його гачi i пiдштаники разом iз двома сорочками, не кажучи про панчохи з пiдв’язками, i навiть мешти. Пан учитель був морально розбитий i знiвечений, здогадавшись, яку йому свиню пiдсунули клятi дiтиська, вiн сидiв на канапi, загорнувшись у простирадло, i бурмотiв собi пiд нiс якiсь мудрацii, сльози текли йому по обличчю, i смуток роз’iдав душу, а панi Голда кляла нас на чiм свiт, i найбiльше Вольфа, особливо коли помiтила, що ми пiдглядаемо за тим, як вона вивiшуе на мотузки пiдштаники пана вчителя, котрий бiльше анi слова не промовив, а на всi реплiки господинi вiдповiдав лише «угу» або «у-у». А потiм панi Голда схопила вiника i стала ганяти Йоська по хатi, хоча вiн Богу духа був винен i навiть не здогадувався про нашу операцiю, i матiнка, побачивши, що вiн ховаеться вiд неi i борониться, як може, у той час як у всiх iнших випадках, коли завинив, слухняно дiставав лупня, врештi повiрила в його невиннiсть i послала перестрiти Лiю з музичноi школи, аби та пересидiла до вечора в тiтки, заки сорочки i споднi пана вчителя висохнуть i вiн зможе позбутися осоружного простирадла.

Вiд тii пори Йосько вже iвриту не вчив, пан Каценеленбоген десятою дорогою обходив будку пана Рубцака, а пан Рубцак не мiг надивуватися, чого то пан учитель так раптово розлюбив цитринову шипучку. Пiсля того випадку Йосько довго не бачився з паном Каценеленбогеном, а коли зустрiв його в 1940-му уже за советiв, то чемно привiтався i спробував вибачитися за прикрий трафунок, а пан Каценеленбоген поплескав його по плечу i сказав зi смутком в очах:

– Нiчого, нiчого, скоро настане такий час, що ти ще будеш заздрити тим, хто помер, а найбiльше тим, хто не народився.

І коли нам Йосько це переповiв, то ми нiяк не могли второпати, що мав на увазi пан учитель, аж на початку липня 1941-го вiдкрилися нам очi, бо ми побачили пана вчителя серед тих жидiв, що виносили трупи з тюрми на Лонцького, трупи, якi вже засмердiлися i важкий сопух бив у нiздрi, трупи людей, яких совети розстрiляли у всiх тюрмах Украiни, вiдступаючи перед нiмцями, i були трупи молодих дiвчат, згвалтованих i знiвечених, i були там трупи молодих семiнаристiв у страшних синцях, i жиди плакали, несучи iх, i не кривили носа, як усi тi люди, що обабiч стояли i тулили до носiв хустинки, аби не вдихати смороду, а пiзнiше пан Каценеленбоген повзав по хiднику перед Оперним театром i шурував його зубною щiткою, i поруч iз ним повзали iншi жиди i теж чистили хiдника, i там були вчитель математики Лео Фельд, i музикант Гершель Штраусс, i власник мануфактурноi крамницi Якуб Ікер, i навiть запеклий картограй Іцик Кон, який до такоi поважноi компанii i геть не пасував, а неподалiк стояли есесiвцi i смiялися, i смiявся натовп, зиркаючи на нiмцiв, щоб не пропустити черговоi хвилi смiху та вчасно пiдхопити його, бо смiх той зближав iх, вивищував над оцим жидiвським кодлом, над цiею наволоччю, що колись так гонорувалася, а нинi повзае по землi у своiх костюмах, у сорочках i краватках, цей смiх iх робив рiвними з хоробрими готами i давав iндульгенцiю на виживання, бо якщо ти не смiявся, то вiдразу опинявся потойбiч, серед оцих чорних плюскв з пейсами i без, i не мiсце тобi було серед представникiв цивiлiзованоi Європи. І я побачив, як у пана Каценеленбогена котяться сльози по запалих щоках, а вiн вмочае у них щiточку i так мие хiдник, плитку за плиткою, i манкети в нього вже забруднилися, i колiна, а хтось iз натовпу ще й копнув його ззаду, i пан учитель упав на хiдник животом, окуляри йому злетiли, i вiн пробував намацати iх, i тут менi стало так гидко на душi, так боляче за те, що ми йому вчинили колись таку прикрiсть, бiдному самотньому чоловiковi, який не робив нiчого лихого, лише виконував свiй учительський обов’язок, що я не стримався, нагнувся i подав йому окуляри, а натовп обурено загулюкав, хтось мене штурхнув, i я вiдлетiв до стiни, а есесiвець поманив до себе пальцем i поцiкавився, чи я не жид, вiдразу знайшлися порадники, якi зголосилися здерти з мене штани i переконатися, чи я не жид, але тут вихопилася з тлуму наша шимонова i заволала:

– Та дайтесi на стримане! Та то Леська Барбарики син! Та шо ви за люди! Та я го знаю з малого!

Хтось есесiвцевi переклав слова шимоновоi, вiн усмiхнувся, кивнув i махнув менi рукою, що я вiльний, i я пiшов, тримаючи в очах образ бiдного вчителя i всiх iнших тих, що повзали, i навiть картяра Іцика. А востанне я побачив пана Каценеленбогена в аптецi, жидам лiки продавати заборонили, але вчитель того розпорядження ще не чув i просив серцевих крапель, аптекар не знав, що мае вiдповiсти, щоб не образити вчителя, врештi сказав, що iх цього разу не завезли, i вчитель вийшов та подався до другоi аптеки, я наздогнав його i пояснив, що вiн уже нiде не зможе купити лiкiв та що я йому охоче iх куплю, вiн здивувався, але погодився, i коли я йому подав тi лiки i не захотiв брати в нього грошi, вiн запитав, хто я, але я не сказав, що ношу на душi грiх за нього, i не сказав, що товаришую з Йоськом, бо вiн би тодi здогадався, з ким мае справу, я тiльки усмiхнувся i пожартував:

– Добрий самаритянин.




8







Вийшовши вiд батька, Марко пригорнув Данку за талiю i запитав:

– Ну, як тобi мiй старий?

– Не такий вiн уже й старий. Мiж iншим, я помiтила, що ти жодного разу не звернувся до нього «тату».

– Я рiс без нього. Це зрозумiло.

– Ти маеш на нього жаль?

– Нi. Я ж знаю, як усе було… Його постiйно довбали, моя мама i бабуся… Вони не бачили жодного сенсу в його наукових зацiкавленнях i вимагали зайнятися репетиторством, яке приносить реальнi зарiбки. Врештi це його дiстало, i вiн пiшов.

– Ти так нiколи й не назвеш його татом?

– Не знаю. Менi ледве вдаеться звертатися до нього на ти.

Вони сiли в машину, i Марко натиснув на газ.

– Може, заiдемо ще в центр на шампанське?

– З мене досить. Я вже випила вина. Завези мене додому, – сказала вона сухо, спостерiгаючи, як сиза поволока вечора починае опускатися на вулицю.

– Ще ж рано.

– То й що?

– Нiчого. Тодi, може, зупинимося десь у тихому мiсцi?

– Для чого? – сказала вона таким зимним тоном, що вiн здивовано поглянув на неi, а потiм поклав руку на ii стегно i засмiявся:

– Для того самого.

Але Данка скинула його руку:

– Ти б краще тримав кермо, а не мою ногу.

– Що з тобою? Невже тобi не хочеться?

– У машинi не хочеться.

– Ми хiба вперше це робимо в машинi?

Вона не вiдповiла, дивилася перед себе i щось обдумувала, а коли вони минали церкву Петра i Павла, перехрестилася, i ii вуста ворухнулися.

– Ти щось сказала?

– Нi.

– Ти вже розмовляеш сама з собою?

– Я часто це роблю. Дивно, що ти помiтив лише зараз, – промовила вона, а за мить уже була думками десь зовсiм далеко. Бiля Лялькового театру ледве стримала себе, щоб не попрохати зупинити машину i вийти, щоб пiти кудись у тихi вузенькi вулички, продовжуючи розмовляти сама з собою, але згадала, що мае у торбинцi надто цiнний скарб – книгу, в яку вона пiрне ще цього вечора, про яку мрiяла, i ii рука несамохiть обмацала торбинку, мовби пересвiдчуючись, чи книга не зникла.




H







Вольф учився на медицинi у самого професора Вайгля, а Ясь – в унiверситетi студiював фiлософiю. Ну, а я був, як у тiй казцi: три брати розумнi, а четвертий так собi. Хоча, моi колеги мене за дурня не мали, але моя мама постiйно мучилася цiею проблемою, нiяк не могла вирiшити: син у неi матолок i кукiнамунi чи генiй, адже генii, коли знаете, теж переважно злегка прибацанi, я особисто схилявся до того, що я таки генiй, бо нiщо так мене не розпирало, як генiальнi iдеi, якi просто таки вимагали, аби я занотував iх для вiчностi, щоб майбутнi поколiння, завдяки менi, мали змогу удосконалитися. А що моя матуся уже надiйно утвердилася у свiтi лiтератури, то i я постановив не пасти заднiх i, придбавши великого грубого зошита, розлiнованого для рахункiв, написав на його обкладинцi «Роздуми i фантазii. Том перший», такi зошити я бачив у крамницях на прилавках, i крамарi вписували в них всяку всячину, на зразок «Пан Дупик взяв наборг кiльомняса» або «Змлина скнилiвського – штири мiшки борошна питльованого», через п’ятсот рокiв такi зошити були б неоцiненним скарбом, шкода, що дурнi крамарi того не розумiють, тож хiба можна завагатися у безцiнностi моiх «Роздумiв i фантазiй»? Хоча, якщо чесно, я завiв того зошита не так для себе, як для мами, аби вона не намагалася мене запхати куди-небудь на роботу, зошит був чудовою вiдмазкою, вiн завжди лежав передi мною на столику, а ручкою я колупався у вусi, чухав чоло i намагався вродити який-небудь роздум чи яку здохлу фантазiю, в особливi хвилини натхнення менi вдавалося нашкрябати навiть цiлу сторiнку. Я нiколи не сумнiвався, що це колись буде епохальний твiр, бо епохальний твiр – це той, який пiднiмаеться над епохою, а точнiше – взагалi кладе на епоху, мае ii глибоко в дупi, сере на неi, ось що таке епохальний твiр, i тому я завше при собi носив записника, до якого вписував своi епохальнi думки, якi пiнилися i виривалися з мене, як спряжене молоко, i, коли жодною накривкою iх стримати уже було неможливо, я занотовував iх нашвидкуруч, аби опiсля у сакральнiй хатнiй тишi, обкатулявши кожну таку думку, як цукерку на язику, вписати до зошита i таким чином закарбувати на вiки вiчнi. Тому й не дивно, що я страх як не любив, коли мене з трансцендентного стану виводила моя матiнка, яка не раз було поривалася довiдатися, що ж я там такого в сакральнiй тишi пописую, i тихенько, навшпиньки пiдкрадалася ззаду, аби зазирнути через плече i пiзнати непiзнане, зглибити незглибиме, второпати невторопне, а що ii завше при цьому видавало важке посапування, то я гасив ii пориви вибухом неймовiрно величного обурення, вона губилася у своiй простотi i взагалi забувала, чого пiдкрадалася.




Конец ознакомительного фрагмента.



notes



1


На горi рожi, а внизу фiялки, ми кохаемось, як два ангелики (пол.).




2


Скiльки разiв, коли будеш iсти зрази, трапиш на цибулю, стiльки разiв з приемнiстю згадай про мене (пол.).


  
Текст предоставлен ООО «ИТ»
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию:https://tellnovel.com/ru/vinnichuk_yur-y/tango-smert