Купеля
Свiтлана Олегiвна Талан


Софiйка вiдчувала бiду, тому благала коханого Сашка не iхати в чергове вiдрядження. Із лагiдною посмiшкою вiн сказав, що повернеться за кiлька тижнiв, однак цього не сталося… Дiвчина у вiдчаi! Вiд рiдних хлопця вона дiзнаеться, що спiткалося лихо i ii Сашко потрапив до лiкарнi. Однак, побачивши його, Софiйка розумiе: усе набагато страшнiше…

До видання також увiйшли оповiдання з циклу «Гранi сьогодення»: «Особисте», «Мiй Тарас», «Вiн, вона i вино», «Запiзнiле зiзнання», «Новий мiст», «Спiвбесiдник за викликом», «Однокласник», «І щоб нiхто й нiколи…».





Светлана Талан

Купеля

(Збiрка)



© Талан С., 2016

© Trevillion Images.com / Nina Pak, обкладинка, 2016

© Книжковий клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», видання украiнською мовою, 2016

© Книжковий клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», художне оформлення, 2016


* * *




Купеля



Адже любов, як вода, несе i крутить, грае, рве, пестить, голубить, топить. Де жар, вона кипить, а де зустрiне холод – стане льодом.

    Леся Украiнка






Вiд автора


У морознi днi 2004 року Майдан клекотiв, вирував, майорiв помаранчевими та синьо-жовтими стягами. З трибун лунали гучнi, палкi обiцянки можновладцiв. Яскравим полум’ям спалахнула революцiя, у якiй народжувалася людська Надiя. Та це полум’я швидко померкло, загасивши Надiю революцiонерiв, полишивши за собою головешки зради та розчарувань. Люди з трибун швидко забули про своi обiцянки, але на Землi залишилися вiчнi цiнностi, якi нiхто не в змозi анi загасити, анi вiдiбрати, – Кохання, Сонце, Небо та Зорi…




Роздiл 1



2008 рiк

Вiд легкого, грайливого пустуна-вiтру, що нишком прокрався до затишноi невеличкоi кiмнати крiзь прочинене вiкно, Софiйка прокинулася й розплющила очi. Легенько гойдалися вiконнi фiранки, i вiд вранiшньоi свiжостi було навiть прохолодно, хоча надворi буяло у всiй своiй неземнiй красi лiто. Дiвчина швидко зiскочила з лiжка, звичним плавним рухом вiдкинула назад золотавi хвилi блискучого рудого волосся, похапцем накинула ситцевого халатика й усмiхнулася народженому новому дню. Вона пiдiйшла до вiкна, зсунула набiк старенькi, але чисто випранi фiранки й зачаровано задивилася в сад, де серед дерев, кущiв та довгошиiх рожевих мальв оживав несмiливий хмарний ранок. Передранковий вiтерець злегка розвiював свiтле волосся дiвчини, приемно лоскотав обличчя, доносив до неi солодкий запах вишень, густо облитих бiлим цвiтом. Софiйка вдихнула цей запах на повнi груди й ще кiлька хвилин помилувалася квiтучим садом.

Навшпиньки, щоб не розбудити дiда, Соня пройшла повз його кiмнату та опинилася надворi. Бiля ганку, пiд великою крислатою старезною яблунею, примостився масивний саморобний дерев’яний стiл. Колись вiн мав почесне мiсце на кухнi, але шашiль почав пiдло точити нiжки, тож стiл винесли надвiр, на сонце, де й залишили, – так бувае: усе старе рано чи пiзно замiнюють на нове. Стiл, як добрий старий друг, не зник iз родини, лише зайняв iнше мiсце. На столi вiдро з холодною криничною водою та старий, з надщербленою ручкою, керамiчний кухлик. Дiвчина, не вагаючись нi на мить, схопила кухлика, зачерпнула кришталевоi води з вiдра та плеснула собi прямо в обличчя.

– Ох! – мимоволi вирвалося в неi з грудей, бо вiд води, що здавалася крижаною, одразу перехопило подих.

Махнувши головою, Софiйка провела долонями по почервонiлому обличчю. У ii карих, майже чорних очах засвiтилися грайливi та щасливi iскорки. Ще б пак! Незабаром приiздить ii коханий Сашко, якого вона не бачила майже два мiсяцi! Тiльки уявити: цiлi два мiсяцi! Це ж так довго! Майже цiла вiчнiсть! Їй хотiлося вiд щастя кричати, щоб усi навколо чули цю новину, злетiти на потужних крилах над рiдним селом, що тонуло в пiнi садiв та яскравiй зеленi, туди, де висне в синьому небi вiльний жайворонок…

Софiйка пройшлася двором, жартома сiпнула довгу гiлку вишнi в бiлому цвiту, яка одразу ж обдала ii густою росою. Великi краплi впали в густу соковиту траву, розсипалися дрiбними скалками й заiскрилися перлами.

– Господи! Як же менi добре! – не сказала, проспiвала дiвчина та закружляла серед вишень у щасливому танку. Їi довге свiтло-руде та шовковисте волосся розсипалося хвилями по плечах майже до тоненькоi талii, воно радiло народженню нового дня разом iз дiвчиною, танцювало грайливими пружинками, обвило ii пухнастою хмаркою.

– Не спиться, дзиго? – Софiйку вивiв зi стану ейфорii голос дiда, що вже прокинувся й стояв на ганку, задоволено усмiхаючись у сивi вуса.

– Нехай у мене зранку повно справ, – Софiйка, пiдстрибуючи, пiдбiгла до дiда. – А чому ти рано прокинувся?

– Хто рано встае, тому Бог дае. Чула таке?

– Чула, чула. Але яка потреба так рано вставати?

– Корову треба вигнати на пасовисько, гусей, кури вже попрокидалися, – кивнув головою дiд у бiк старого, перекошеного хлiва.

– Кури ще сплять i десятий сон бачать, – засмiялася Софiйка. – А пiвень кукурiкнув, а там хоч не розвиднюйся.

– Пiд лежачий камiнь, донечко, i вода не тече, – зiтхнув старий та, спираючись на ковiньку, зiйшов сходами та сiв на лавку бiля столу. – Чого ж менi боки вiдлежувати, коли моя дзига вже на ногах? – Дiд iз любов’ю поглянув на онуку, примружив очi.

Софiйка вправними рухами ввiмкнула електропiч, поставила на неi велику чавунну пательню, i за мить зашкварчали шматочки сала та смаженi яйця. Софiйка поставила на дерев’яний стiл, застелений новою картатою цератою, тарiлку з нарiзаним хлiбом, яйцями та запашним салом.

– Корова в хлiвi, а ми iмо, – буркнув дiд, але без зла, радше задля годиться.

– Я все встигну, – вiдказала дiвчина. – Чи сумнiваешся?

– Знаю, – тихо мовив дiд, i по його зморщеному обличчю промайнула тiнь смутку. – Мати в тебе теж такою була, вправною та спритною.

– А ще якою? – з цiкавiстю спитала дiвчина, i серце ii тривожно закалатало. Дiд дуже рiдко заводив розмову про матiр, яку Софiйка не пам’ятала, але так хотiла про неi бодай щось та дiзнатися. Звичайно, можна було б розпитати бабу Параску, яка знала все про всiх у селi, але в ii розповiдях було багато плiток, а Софiйка хотiла знати правду. Нехай гiрку, болючу, але правду.

– Було прокинеться твоя мати, як i ти, нi свiт нi зоря, побiжить до саду. Босонiж по росянiй травi пронесеться, мов вихор, росою з квiтiв умиеться, казала, що гарна вродою буде, що хлопцi любитимуть… Ось i долюбилася, – дiд тяжко зiтхнув.

– Ти справдi не знаеш, хто мiй батько? – тихо запитала Софiйка, i, здалося, серце на мить перестало калатати в грудях.

– Як-то я можу знати, коли вона й сама не знае? Та чи це тепер важливо?

– Та нi. – Дiвчина покопирсала виделкою шматочок рум’яного сала. – Менi байдуже. А правда, що я дуже схожа на неi?

– Як двi краплi води! І волосся в неi таке ж гарне було, як у тебе, довге, пухнасте, руде, i очi мов двi вуглинки, i обличчя свiже, та навiть ямочки на щоках у вас однаковi, коли усмiхаетеся. А до роботи хвацька була, як i ти в мене… Ох, – знову зiтхнув старий, – Усе було добре, доки не загуляла з чоловiками. Спочатку гульки, потiм з’явилася ти, пiзнiше – пиятики.

– Мати справдi… багато пила? – обережно спитала дiвчина.

– Так пила, що забувала прийти додому дитину нагодувати. Як вигнали ii з роботи, то, бувало, i по тижню я ii не бачив.

– Вона… сама мене покинула? Баба Параска казала, що ти iй порадив вибратися з дому, – несмiливо запитала дiвчина й опустила очi, нiби була якась ii провина в безпутствi матерi.

– А що було робити? Дитинка дома зi старим дiдом, а вона то в однiй хатi пиячить i бiйки влаштовуе, то в iншiй. Прийшов голова сiльради та сказав, що не буде з неi дiла, треба дитину в дитбудинок вiддавати. Тодi я й порадив iй везти свiй сором iз села кудись подалi, а сам оформив опiкунство над тобою, то й живемо, як Бог дае.

– Вона жодного разу не приiздила до мене… коли я була маленька? – стиха промовила Соня.

– Нi, доню, жодного разу.

– То, може, ii вже серед живих немае?

– А ти бабу Параску спитай: вона все знае. Живе твоя мати в Олександрiвцi. Це десь за п’ятдесят кiлометрiв вiд нашого села. Жива й здорова, але до цього часу не кинула дружити з оковитою. Пiшки можна було сто разiв прийти на доньку подивитися, але нi, не йде. Може, i добре, що моя дружина не бачить такого стидовища. Бачиш, як бувае: коли вона народжувала твою матiр, то життя свое вiддала, а таке життя, яке веде твоя матiр, не варте ламаноi копiйки.

– Отже, вона мене зовсiм не любить? – голос Софiйки затремтiв вiд хвилювання, тим паче, що дiд завжди говорив «твоя мати» й нiколи не називав своею донькою.

– Не вмiю, доню, брехати, правду скажу. Хiба то мати, що не хоче свою рiдну кровинку побачити? Так собi, зозуля. Та ти не переймайся цим…

– А я й не переймаюся, – Софiйка усмiхнулася дiдусевi. – Я звикла, що в мене е ти, мiй любий дiдусю Андрiю, а бiльше менi нiхто не потрiбний.

– Як то? А той, на кого чекаеш? Як же вiн? – Дiд хитро примружив очi, ховаючи усмiшку у вусах.

– Дiду, – дзвiнко засмiялася Софiйка, i суму наче й не було. – І звiдки ти все знаеш?

– Собака гавкае – вiтер несе, – усмiхнувся дiд.

– Ну, дiду! Я ж нiкому не казала, що Сашко приiздить.

– У тебе все на обличчi написано. Очi он аж свiтяться щастям!

– Справдi?!

– Їй-Богу!

– Без Сашка менi нема життя, – зiзналася дiвчина, вiд чого одразу спалахнули легким рум’янцем ii щоки.

– Колись так казала твоя мати, коли вперше закохалася, а бачиш, чим усе скiнчилося, – зiтхнув дiд i махнув рукою.

– Дiдусю, мiй любий дiдусю, я вже тобi обiцяла, i не раз. Скажу ще раз, щоб заспокоiти тебе: я нiколи не повторю помилок своеi матерi. Не впевнена, що своiх не скою, але нiколи не буду такою.

– Справдi? – Дiд пильно зазирнув в очi онуки.

– Розсуди сам. Скiльки моiй матерi було, коли вона мене народила?

– Вiсiмнадцять.

– От бачиш! А менi вже двадцять один рiк, я зустрiчаюся чотири роки з одним хлопцем i зовсiм нiчого не п’ю, навiть пива не вживаю.

– Дай-то Боже, щоб i надалi в тебе було все добре.

– Так i буде! А як же iнакше? – Дiвчина задоволено засмiялася, побачивши, що дiд трохи заспокоiвся пiсля неприемних спогадiв. – Так ми будемо корову виганяти на пасовисько чи нехай бiдолашна мукае до вечора у хлiвi?

…Софiя сама погнала на луки Ласку. Пiшла босонiж i ледь ступила на м’який килим трав, як прохолодна вранiшня роса обпекла ноги. Але дарма! Вона звикла до такого. Сонце ще не зiйшло, i все навколо принишкло з цiкавостi. Злiва вiд стежки, у невеликiй канавцi, розлiгся лопушняк, висока трава нiжно пахла конюшиною та береговою м’ятою. Незважаючи нi на що, життя принесло ще один новий день. У Софiйки був веселий настрiй, i вона привiтала його щасливою усмiшкою. Дiвчина, сама свiжа, як ранок, вдихнула повiтря на повнi груди, i веснянi пахощi влилися в неi вiльно й там затерпли в щасливому щемi.

У долинi за рiчкою стоiть принишклий тихий лiс, чекаючи, доки викотиться величаве сонце та розгонить останнiй легкий сивий туман, що завис над задумливою тихою рiчкою.

А ось i воно, сонце. Спочатку над лiсом з’явилося рожеве сяйво, потiм першi несмiливi промiнцi впали на листя дерев, трави, роси, пробуджуючи все вiд короткого лiтнього нiчного сну. Нарештi на небi з’явилося яскраве сонце. Веселе та радiсне, воно хлюпнуло на землю радiсть буття. Вiдразу все навколо почало швидко оживати, прокидатися. Замигтiли останнi блискiтки роси на листi старезних верб. Кремезнi дерева стрiпнули листям-вiями, почали рухати затерплим гiллям – i на землю посипалися мiрiади iскорок. Десь загелготали невгамовнi гуси, замукали корови, а в бездонному синьому небi завис жайворонок та пiдтяг у височiнь золоту нитку своеi пiснi.

Софiйка пiдставила обличчя назустрiч сонцю. Воно заслiпило ii яскравим промiнням, i дiвчина, усмiхнувшись гарному ранковi, стрiпнула волоссям, що в золотавих промiнчиках навколо голови було схоже на осяйний нiмб.

– Гей, Ласко, гей, – звично гукнула Соня, хоча корова добре знала свою дорогу й не збиралася нiкуди з неi звертати.

Софiйка дочекалася, доки пастух Грицько, цвьохаючи батогом по землi, пiдiйде ближче, i, привiтавшись, наказала:

– Дивись менi, не ображай мою Ласочку.

– А то що буде? – зухвало розглядаючи Соню, запитав височенний хлопець у гумових чоботях та крислатому брилi.

– Тодi побачиш що.

– А якщо не буду ображати – поцiлуеш? – засмiявся вiн, показавши великi та жовтi, як у старого коня, зуби.

– Нехай тебе дiдько лисий цiлуе! – кинула Софiйка, рiзко повернулася до хлопця спиною та попрямувала додому.

– Усе чекаеш на свого офiцера? – долинуло ззаду.

– А тобi що до того! – весело вiдрiзала Софiйка, згадавши про коханого, i, повернувшись, показала хлопцевi язика.

– Га! Га! Га! – зареготав той. Не витримав, вкусив все-таки: – Чекай. Приiде до тебе, якщо в мiстi не знайде таку, що на кiлометр французькими духами пахне.

Софiйка аж зупинилася вiд таких слiв.

– А не знайде! – мовила вона, поставивши руки в боки.

– А це ж чому?

– Бо нема таких гарних, як я! – сказала Соня. Усмiхнувшись, дiвчина випрямила спину та пiшла, гордо несучи високо пiдняту голову.

– Це правда, – зiтхнув Грицько й почесав дерев’яним кiнчиком батога потилицю.

Вiн ще довго дивився вслiд Софiйцi, бо не було сил вiдiрвати погляду вiд ii струнких i водночас пружних нiг, тоненькоi талii, худеньких плечей та золотавого волосся, що танцювало. Не дiвка – вогонь!



– Цiп-цiп-цiп, – кликав дiдусь курей, що вже висипали на подвiр’я та жваво клювали пшеницю, яку вiн iм щедро сипав iз дерев’яного кухля.

– А ось i я! – не ввiйшла, влетiла легким вiтерцем Софiйка на подвiр’я. – Швидко впоралася?

– Пiди вiдпочинь хвилинку, – усмiхнувся до неi дiдусь. – Рано ще на роботу.

– Нiчого. Ранiше додому повернуся, – вiдповiла Софiйка й за мить зникла в хатi.

Вона повернулася взута в пантофлi, у легенькому ситцевому платтячку в дрiбний синiй горошок. Довге волосся Соня зiбрала на потилицi у вузол.

– Не сумуй, дiдусю, – легко, мов лiтнiй вiтерець, пiдбiгла до дiда, чмокнула в поморщену суху щоку та за мить уже зникла з двору.

…Софiйка прямувала вузькою вуличкою та мимоволi милувалася селом, що потопало в лiтнiй пiнi квiтучих садiв i пташиному гомонi. Навколо стояв п’янкий та солодкий запах чи то лiта, чи то ii розквiтлоi молодостi та щастя. Вона йшла, а душа радiла та спiвала. У приемнiй тривозi очiкування хвилини зустрiчi з коханим примушувало трiпотiти в грудях серце в нескiнченному танку радостi та нiжностi.

Сьогоднi вона навмисне вийшла з дому трохи ранiше. Треба було зайти до баби Параски та домовитися, щоб прийняла квартиранта – ii Сашка. Звичайно, можна було б йому одразу йти до бабцi й оселятися, бо та отримувала мiзерну пенсiю, тож хоча б якась копiйчина, яку заплатить за постiй Сашко, iй не буде зайва. Та з цього був бабi Парасцi ще один зиск. Вона, як i потрiбно, першою на селi дiзнаеться про його приiзд. Хто ж, як не вона, буде знати, коли Сашко пiде на побачення до Софiйки та коли повернеться додому? «Два задоволення в одному», – подумала Софiйка та усмiхнулася сама собi куточками вуст.

– Доброго ранку, хрещений! – крикнула Софiйка, помiтивши за парканом товстенького дядька Василя, що порався бiля свого старенького «Москвича».

– І ти будь здорова! – бадьоро вiдгукнувся той.

Софiя на мить зупинилася, бо було б нечемно пройти мовчки повз нього. Дядько був не лише ii хрещеним, а й батьком ii шкiльноi подружки Галi.

– А де тiтка Лiда?

– На городi. Де ж iй iще бути? День буде спекотний, то пiшла щось зробити, доки сонце не пiднялося високо. А ти чому так рано сьогоднi?

Дядько Василь вже стояв за хвiрточкою та витирав долонею пiт, що виступив на його блискучiй, геть лисiй головi.

– Та е деякi справи, – ухилилася вiд вiдвертоi вiдповiдi дiвчина, боячись сполохати свое щастя. – А як там Галинка?

– А! – махнув рукою дядько Василь. – Уся у своiй роботi. Лiто прийшло – туристiв побiльшало, то й заманюе цих товстосумiв до свого агентства.

– Та хiба ж це погано? – запитала Софiйка, побачивши невдоволення на обличчi хрещеного. – Мають люди грошi, то чому ж не помандрувати свiтом, не побачити iншi краiни?

– Воно то так, та ми вже забули, яка наша донька. На туристiв час е, а до батькiв навiдатися – часу зась! – невдоволено пробурмотiв дядько.

– Не ображайтеся. Це ж ii робота. Як каже дiдусь: «Пiд лежачий камiнь вода не тече».

– Робота, робота, – буркнув собi пiд нiс дядько Василь. – У нас теж робота, але для кого ми п’ять корiв тримаемо? А гусей цiлу череду? А кролi? Город? Кури? Усе задля неi. Зiбрали iй грошi, зателефонували. Гадали, що хоч так приiде, хоча б за рiк покажеться в рiднiй хатi. Але ж нi! Говорить: «Пiдiть на пошту та перекажiть грошi», – дядько Василь тяжко зiтхнув. – Матiр ледь вiдпоiв лiками пiсля того, як донька таке бовкнула.

– Кажете, тiтка Лiда вiд цього дуже засмутилася?

– Не лише вiд цього. – Дядько Василь вiдвiв очi вбiк, нiби чогось соромлячись. – Галя сказала, що ii чоловiк, цей бiзнесмен, не може iсти в нашiй хатi, бо тут пахне молоком, а вiн молочний запах, бачте, з дитинства терпiти не може.

– То нехай iсть своi туристськi путiвки!

Дядько Василь не втримався, усмiхнувся.

– Добра ти дiвчина, Софiйко, щира. Менi б таку доньку.

– А я i е ваша родичка, бо хрещениця. – Дiвчина щиро усмiхнулася, i на ii щоках з’явилися двi маленькi ямочки. – Не переймайтеся, усе буде добре. Ось побачите!

– Сподiваюся. Твоi слова та Боговi у вуха.

– То я пiду? Переказуйте моi вiтання тiтцi Лiдi та Галi.

– Бувай, – кивнув рукою дядько Василь та пiшов до свого автомобiля, а на душi аж полегшало, коли побалакав iз хрещеницею. Так було завжди. З’явиться на хвилинку, як ясне сонечко, ластiвкою пощебече, а на душi тепло стане, спокiйно. І зростала дiвчинка з дiдом, не вiдчуваючи нi батькiвського, нi материнського тепла, а стiльки в нiй тепла, доброти, свiтла та щиростi, що на всiх вистачить.

Уже за годину Софiйка встигла переговорити з бабою Параскою, розiбрати листи та невеликий стос газет. Незабаром зi старою сумкою iз затертим написом «Пошта» попрямувала селом вiд хати до хати, несучи в кожну з них свiжу пресу, листи та свою щасливу сяйливу усмiшку.




Роздiл 2


Сонi не дуже хотiлося йти до сiльського клубу, але баба Параска донесла, що приiхала до своiх батькiв колишня шкiльна подружка Олеся. З однолiток Софii в селi нiхто не залишився. Усi пороз’iжджалися на навчання та роботу до мiста, тому нечастi зустрiчi з однокласниками для неi були як маленьке свято душi, сповнене приемних спогадiв iз дитинства. А тут iще й дiд пiдпрiгся до баби Параски: «Іди до клубу, розвiйся, поплiткуй з Олесею».

– Коли ти так наполягаеш, то пiду! – Соня пiдняла руки догори та пiшла до хати перевдягатися, але на ганку зупинилася та, усмiхнувшись, посварилася пальцем дiду та бабi Парасцi. – Знаю, знаю вашi плани, змовилися, щоб мене спекатися. Зараз пiду, а ти, дiду, почнеш залицятися до бабцi!

Сказала – i як вiтром ii здуло.

Соня вдягла джинси, червону кофтинку з короткими рукавами, довго та старанно, як у дитинствi, розчiсувала гребiнцем волосся. Дiстала з косметички губну помаду, покрутила в руках та поклала ii на мiсце. Але парфумами, якi подарував iй Сашко, усе ж таки скористалася. Терпкувато-солодкий запах, що одразу заповнив кiмнату, знову навiяв спогади про коханого. Дiвчина усмiхнулася, дивлячись у велике дзеркало старенькоi шафи.

– Навiть добре, що мене вмовили пiти до клубу, – зiзналася вона собi, бо вiдчула, що ii зсередини аж розпирае вiд почуттiв та душевного збудження, що наплинули хвилею. Їй конче було потрiбно з кимось подiлитися своею радiстю, а Олеся завжди ii розумiла.

Вони ходили до одного класу й почали товаришувати не одразу. Спочатку Сонi Олеся не дуже подобалася. Здавалася млявою, навiть вайлуватою, мовчазною. Соня ж була вертлявою цокотухою. Але згодом, десь у п’ятому чи шостому класi, Софiйка побачила в Олесi те, чого не помiчала ранiше. Їi повiльнiсть була не вайлуватiстю, а продуманими рухами, кожне слово – зважене й розумне. Дiвчатка були зовсiм рiзнi, але вони гармонiйно доповнювали одна одну. Пiсля закiнчення школи Олеся поiхала до мiста, де вступила до педагогiчного iнституту. Цього року вона закiнчувала навчання i, напевне, пiде працювати до школи.

Соня оцiнливо поглянула на свое вiдображення в люстерку та залишилася задоволеною. З-пiд довгих та чорних вiй на неi дивилися темно-карi, кольору чорного шоколаду, виразнi великi очi, чорнi брови – нiби крила птаха в польотi, тонкий та прямий нiс, пишнi чутливi губи кольору стиглоi вишнi яскраво видiлялися на засмаглому обличчi, яке обрамляло золотаве та блискуче волосся. Вона крутнулася на тоненьких пiдборах, розглядаючи свiй стан. Довга та тонка шия здавалася iй не зовсiм привабливою, але розпущене волосся дбайливо маскувало цю ваду. Худенькi плечi, невеликi, але округлi груди, тоненька талiя та високi пiдбори робили ii ще стрункiшою та вищою на зрiст. Софiйка грайливо пiдморгнула своему вiдображенню та майнула надвiр.

Клуб стояв серед великого парку. Дiвчина пам’ятала той час, коли тут були рiвнi заасфальтованi дорiжки серед величезних старих лип i верб. Колись обабiч алеi стояли пофарбованi дерев’янi лави, росли густi, акуратно пiдстриженi кущi та були розбитi клумби з рiзноманiтними квiтами. Софiйка згадала, як одного разу вихор скинув iз величезноi липи гнiздо лелек. Тодi хлопцi, бажаючи допомогти бусликам, неймовiрними зусиллями затягли на саму верхiвку дерева колесо з автiвки та примостили туди гнiздо. Лелеки пiдремонтували свое житло, i вже влiтку звiдти виглядали голiвки iхнiх пташенят. Тепер було все занедбане: лави зламанi, фарба на них давно полущилася й облiзла, замiсть дбайливо та рiвно пiдстрижених кущiв – заростi кропиви, посерединi великоi клумби на правах господаря розрiсся лопушняк, розклавши велике розлоге листя.

У примiщеннi клубу грала музика, а по периметру iмпровiзованого танцювального майданчика стояли стiльцi. Кiлька хлопцiв про щось розмовляли та голосно реготали, смiхом заглушуючи голос iз магнiтофона самого Кiркорова, що намагався розвеселити публiку своiми пiснями. Дiвчата в iншому кутку. Вони шепотiлися про щось свое, дiвоче, поглядаючи в бiк парубкiв, i лузали соняшникове насiння, кидаючи лушпайки собi ж пiд стiлець. Крайньою справа тихо сидiла Олеся.

– Лесько! – кинулася до неi Соня, забувши з усiма привiтатися. – Лесечко!

– Соню! – зрадiла Олеся. – Як добре, що ти прийшла. Як же я за тобою скучила!

Соня обняла подругу, поцiлувала в пухкеньку щiчку.

– Ну, розповiдай, учителька ти вже чи ще нi?

– Можеш мене поздоровити. Я отримала диплом.

– Поздоровляю! Яка ж ти молодець! – Соня схопила подругу за руку й не вiдпускала. – На роботу вже влаштувалася?

Олеся нiяково усмiхнулася, i Соня оглядiлася навколо. Лише тепер вона помiтила, що вся увага молодi була спрямована на них. З десяток очей iз неприхованою цiкавiстю дивилися на подруг.

– Може, пiдемо звiдси? – запропонувала Софiйка.

– З великим задоволенням! – згодилася Олеся.

Дiвчата вийшли на вулицю, знайшли бiльш-менш вцiлiлу лавку.

– Тут спокiйнiше, – промовила Олеся.

– Я прийшла до клубу лише заради того, щоб зустрiтися з тобою, – зiзналася Софiйка.

– А звiдки ти дiзналася про мiй приiзд?

– Здогадайся з трьох разiв!

– Баба Параска донесла?

– А то ж хто?! – засмiялася Соня. – Розкажи менi, як ти? Де ти? З ким ти?

– А що розповiдати? Диплом на руках, першого серпня виходжу на роботу, приймаю свiй перший клас. Так хвилююся, що не передати словами. Розумiеш, Соню, батьки менi довiрять своiх першокласникiв i потрiбно з першого ж дня виховати в них любов до школи, до книжок, до самого навчання. Треба зробити так, щоб сам процес навчання в школi не став для них тягарем, а був у радiсть i задоволення. Навiть не знаю, чи впораюся я з цим, чи нi, – iз запалом сказала дiвчина та знизала плечима.

– Звичайно, впораешся! Ти ж у нас он яка розумниця! Інститут закiнчила, не те, що я – неук.

– Не кажи так, Соню. Можна навчатися заочно.

– Можна, – зiтхнула Соня. – Але як? Я не можу покинути дiдуся напризволяще навiть на кiлька днiв. Вiн уже зовсiм немiчним став. Удае, що е ще порох у порохiвницi, але ж я бачу, що вiн зовсiм знесилений. Цього року навiть траву для корови менi самiй доведеться косити.

– Вiн ще тупае потихеньку?

– Так. По хлiб до магазину ходить та вдома по господарству допомагае. Звичайно, я б сама могла йти додому з роботи та купити той буханець, але ти ж розумiеш, що в нас у селi бiля магазину збираються люди, то й вiн iде туди, а я й не заперечую. Доки очiкують хлiбовозку, дiдусь усi сiльськi новини почуе, про полiтику, як i всi, побалакае – дивись, уже й розвiявся. Та що я все про себе та про себе?! Де ти живеш, Олесю?

– Винаймаю кiмнату в гуртожитку. Гамiрливо там, кухня одна на всiх, гарячу воду в душi вмикають двiчi на тиждень, але все ж таки дешевше, анiж квартиру винаймати.

– Зiзнавайся, хлопця маеш?

– Нi… – Олеся похитала головою та нiяково усмiхнулася. – Нема в мене нiкого.

– А то ж чому? Нехай тут, у селi, хлопцiв не залишилося, а в мiстi iх повно, бо iз сiл туди всi повтiкали. Це в нас один дурнуватий Грицько зостався.

– Сiльськi хочуть зачепитися за мiських дiвчат, щоб житло було, а мiськi хлопцi розбещенi. Їм потрiбнi фотомоделi, у яких ноги вiд вух виросли. А я що? Товстуха! Незграба, та й годi! – Олеся гiрко усмiхнулася.

– Яка ти товстуха? Ти трiшечки повненька. Не всiм же подобаються ходячi скелети?!

– Розумiеш, Соню, щоб мати гарного хлопця, треба бути трiшечки нахабною, навiть наполегливою, треба вмiти себе показати з кращого боку, гарно вдягатися, умiти загравати, бути хитрою, як лисиця. А це не про мене. І грошей стiльки не маю, щоб купувати брендовий одяг у модних бутиках, ходити в СПА-салони, на масажi й так далi.

– Не вiрю я в це. Справжне кохання живе не лише в салонах краси. Воно може знайти тебе будь-де: у бiблiотецi, на роботi й навiть на вулицi, – мрiйливо сказала Соня. – Треба лише дочекатися свого зiркового часу.

– А як ти познайомилася iз Сашком?

– Я? Ти ж знаеш, що я поiхала до Киева в днi помаранчевоi революцii.

– Це я знаю. Ти розповiдала, що ви познайомилися на Майданi, просто на вулицi. Розкажи, як це було, – попрохала Олеся й обняла подругу за плечi.

– Сашко працював у СБУ. У тi неспокiйнi днi його послали на майдан Незалежностi пильнувати, щоб не було провокаторiв, якi могли б пiдбити натовп до насилля. А я так вiдчула себе революцiонеркою, так повiрила в те, що в краiнi настане краще життя завдяки таким, як я, що галасувала голоснiше за всiх. Нiби одержима, спала по три-чотири години на добу, забуваючи навiть поiсти, не зважала на закляклi вiд холоду руки та ноги, стояла на площi серед таких, як я, людей, вiрячи в краще майбутне. Я свято вiрила, що цi днi ввiйдуть в iсторiю Украiни як днi народження нового щасливого життя, що сподiвання мiльйонiв людей справдяться й будуть змiни, обов’язково будуть, – розповiдала Соня iз запалом. Їi очi свiтилися, щоки палали. – Треба було лише вистояти, вiдвоювати правду, здобути перемогу. Розумiеш, я вiдчула себе творцем iсторii, новоi iсторii краiни. Я повiрила, що i дiтям, i своiм онукам буду з гордiстю розповiдати, як ми змiнили життя краiни. І я несамовито кричала в натовпi, розмахуючи помаранчевим прапором. Саме тодi мене в цьому багатотисячному натовпi помiтив Сашко та пiдiйшов до мене. Ми зустрiлися поглядом лише на мить. Але цього було досить, щоб нутром вiдчути щось нове, незвiдане, вiд якого було i приемно, i трiшечки страшно. Погляд незнайомця був таким, що мене одразу обпекло жаром й стало тепло в той морозний день. На лихо, я тодi забула в палатцi своi рукавички, пальцiв рук майже не вiдчувала, але прапор нiкому не вiддала. Вiн подивився на моi вже зовсiм бiлi пальцi й сказав: «Дiвчино, у тебе зараз вiдпадуть вiдмороженi пальцi».

– А ти на те?

– Я вiдповiла, що якщо навiть сама стану бурулькою, усе одно буду тримати прапор. Тодi вiн силомiць витяг iз моiх рук древко й зробив це вчасно, бо я вже не могла розцiпити закоцюблi пальцi. Своiм вовняним шаликом вiн обережно розтер моi пальцi, зiгрiв своiм подихом i надiв на мене шкiрянi рукавички. Тодi ми познайомилися i вже зустрiчались у натовпi щодня. Я не знала, ким i де вiн працюе, вважала, що такий самий революцiонер, як i я. Лише перед вiд’iздом додому вiн попрохав мене дати свiй номер телефону. Тодi я сказала, що не можу дати номер людинi, про яку нiчого не знаю. Вiн запросив мене до кафе, i ми поспiлкувалися десь так годин зо двi. Далi ти все знаеш.

– Як романтично! – Олеся закотила очi догори. – Кохання з першого погляду! Таке бувае лише в книжках про кохання.

– І в мене, – усмiхнулася Соня. – Навiть не знаю, чим я заслужила таке щастя.

– Ти кохаеш його?

– Ще й як! Сашко – мое життя, – вихопилося в Софiйки.

– А яке воно, кохання? – майже пошепки запитала Олеся.

– У тебе не було жодного хлопця?

– Були, – зiтхнула Олеся й сумно усмiхнулася. – Навiть кiлька. Але вони мене чомусь плутали з подушкою.

– Як це? – не зрозумiла Софiйка.

– Бо мали одну мету: затягти мене до лiжка. А я так не можу. Я хочу, щоб усе було не по-тваринному, а по-справжньому. Розкажи менi, Соню, яке воно, справжне кохання.

– Кохання? – перепитала Соня, i на ii обличчi промайнула щаслива усмiшка. – Розумiеш, Лесечко, це почуття не можна передати словами, треба вiдчути на собi. Воно всепоглинальне, безмежне, як Усесвiт! Прокидаешся вранцi – перша думка про нього, лягаеш спати – його образ перед тобою, коли вiн поруч, нiкого бiльше не iснуе у свiтi, лише ми двое серед безкрайнього простору. Коли закоханi разом, вони одне цiле, якщо болить одному, то бiль вiдчувае й iнший, радiсть теж одна на двох. Здаеться, що й дихання одне на двох – задихнеться один, i другому забракне повiтря. Ах, подружко, якби ти знала, яким чудовим та яскравим стае все навколо, коли поруч коханий! Я така щаслива, що не можна передати словами! Серце в грудях шаленiе вiд однiеi думки про нашу скору зустрiч!

– Чому ж ви тодi не поберетеся, щоб завжди бути разом?

– Йому обiцяли дати квартиру, але… Та й дiдуся я не можу самого залишити.

– То заберiть iз собою, – порадила подруга.

– Ти вважаеш, що це можливо? Чи можна його вiдiрвати вiд своеi садиби? Вiд рiдноi землi? Вiн народився тут, життя прожив, врiс корiнням у рiдну землю. Чесно кажучи, я й сама не знаю, як жити без усього цього. Але я маю бути там, де мое кохання, тому згодна жити й у хлiву або на горищi, аби лише вдвох iз Сашком.

– Що ж ви будете робити?

– Сама не знаю, – тяжко зiтхнула Соня й додала: – Поки що не знаю. Намагаюся заглянути у свое майбутне, а там усе туманне, розпливчате i якесь невизначене. Не хочу про це думати, бо голова вiд думок трiщить, як стиглий кавун, тому вирiшила так: нехай усе буде, як воно мае бути. Час розставить усе на своi мiсця. Як не може навеснi настати осiнь, так i я наразi не можу й не хочу приймати поспiшних рiшень, щоб потiм не шкодувати.

– Не боiшся, що Сашковi набридне чекати на тебе й вiн знайде собi iншу дiвчину? – обережно, щоб не образити подругу, спитала Олеся.

– Нi. Анiскiльки! – Софiйка заперечливо мотнула головою.

– Чому?

– Бо кохання, якщо воно справжне, не мае меж, не знае часу. Ось приiде незабаром Сашко, то, можливо, щось i вирiшиться. – Соня загадково усмiхнулася.

– Так вiн приiздить сюди? Коли? Познайомиш? – засипала Соню запитаннями подруга. – Я жодного разу його не бачила, але казали, що вiн у тебе гарний.

– Баба Параска розповiдала?

– Так! – засмiялася Олеся. – А хто ж iще?!

– І смiх i грiх. Ця бабця в нас за сiльське радiо – перша транслюе всi новини, iнодi ми ображаемося на неi, а не стане ii – будемо сумувати за плiтками. У селi все менше й менше лишаеться жителiв. Молодь уся виiхала, а старенькi потиху вмирають.

– А з ними вимирають села, – сумно додала Олеся.




Роздiл 3


Як не вмовляли Сашко iз Сонею дiда Андрiя поiхати з ними до мiста – нiзащо! Не хоче iх слухати, вiдмахуеться, як вiд спасiвськоi мухи: «Дiти, поберiться й iдьте без мене! Не вистачало, щоб я своiми старими кiстками по свiту торохтiв та вам заважав жити! У мене е ще, дякувати Боговi, трiшечки здоров’я, свое господарство, хатина, садок, город. Земля мене народила тут, i пiду в неi саме тут. Дружина, напевно, уже зачекалася мене».

Софiйка й не сподiвалася на iншу вiдповiдь. Вона бачила, як тiнь смутку з’явилася на обличчi ii коханого. Ще б пак! Доведеться знову невизначений час жити окремо та спiлкуватися лише телефоном. Дiвчина почувалася незручно, бо iй потрiбно було зробити вибiр мiж двома найдорожчими людьми. І розiрватися не можна, i полишити когось iз них – також.

Дiд, випаливши свою палку промову про рiдне батькiвське обiйстя, подякував за обiд й потиху подибав до крамницi за хлiбом. Софiйка ледь стримувала смiх, дивлячись, як вiн вдягнув щойно подарованого Сашком спортивного темно-синього костюма й iз гордовитим виглядом пiшов iз двору.

– Чому ти усмiхаешся? – запитав Сашко, вiдкинувшись на лавцi пiд яблунею.

– Ти гадаеш, у нас нема хлiба? – не втрималася й пирснула смiхом Соня. – Два буханцi лежать на полицi, але треба ж подарунком похвалитися! То й пiшов дiдусь туди, де щоденнi сiльськi збори проходять, – до крамницi.

– Ну-у, – протягнув Сашко, – це теж важлива справа!

– Ми з тобою також колись думали, що робимо велику та важливу справу, – задумливо мовила Софiйка, тiснiше притиснувшись до Сашка.

– Ти маеш на увазi помаранчеву революцiю?

– Так. Як же я сподiвалася, що ще трiшки – i ми переможемо, обстоiмо справедливiсть, свободу слова, що все змiниться в Украiнi на краще, що прийде зовсiм нове, щасливе життя…

– Що бандити сидiтимуть у тюрмах, – з iронiею в голосi додав хлопець. – А до цього часу саджають невинних, а бандити залишилися при владi. Як процвiтали корупцiя та хабарництво, так i процвiтають.

– Нi, вони розцвiли новим, буйним цвiтом, – сумно мовила Соня.

– Я, як останнiй дурень, щиро вiрив, що держава надасть менi житло, буде достойна оплата працi. А що маю? Як був у черзi на житло другий, так i до цього часу такий же, хоча п’ять квартир отримали моi колеги.

– А чому так?

– Тому що корупцiя всюди. Керiвництво мае немаленькi грошi, бо бере хабарi за всi пiдвищення на посадi, за зiрочки на погонах, за прикриття наркоторгiвцiв, за все, що можна. Тi, хто мае змогу дати на лапу, й отримують житло поза чергою, а я не маю. Та, напевне, не змiг би, якби й мав, що дати. Працював не покладаючи рук, збирав грошi, вкладав у банк на депозит. Гадав, що ще трiшки – i вже не буду чекати благ вiд держави, сам зможу купити квартиру, забрати тебе з дiдусем, але й тут не так! Своiх коштiв не вистачае, а кредитiв на житло тепер не дають. Вiдчуваеш себе безпорадним, загнаним у глухий кут, якоюсь маленькою комахою на дорозi, яку будь-хто може розчавити брудною ногою.

– Що тепер нам робити? – запитала дiвчина.

– Продовжувати жити, – Сашко пiдбадьорив сумну Софiйку. – Життя тривае, i завжди треба сподiватися на краще.

– Моi сподiвання буяли на Майданi. Вони там i залишилися, бо iх розтоптали можновладцi. Якщо трапиться так, що люди знову пiдуть на площу обстоювати своi права, я вже не пiду. Я бiльше не зможу нiкому повiрити. Нi-ко-му! Коли згадую тi днi, то менi стае соромно за те, що мене було так легко обдурити. Я вiрила кожному слову, що звучало з трибуни. Це були слова надii, слова-бальзам. Я дурне дiвчисько!

– Нi, неправда, – заперечив Сашко. – Брехали керiвники, а ти була щира, тому тобi не повинно бути соромно. Нехай стидаються тi, хто вкрав сподiвання народу з Майдану. До того ж ти героiня!

– Це чому ж!

– Пам’ятаеш, як одного дня зросло напруження на Майданi? Як ти, проста сiльська дiвчина, не маючи й крапельки страху, пiдiйшла до натовпу озброених людей та простягла iм троянду? Я, вiдверто кажучи, дуже злякався за тебе та кинувся, щоб урятувати вiд мiлiцiянтiв але пiд натиском натовпу не встиг цього зробити. Напевне, i на краще, бо твiй м’який погляд, вiдверта, по-дитячому щира усмiшка, зробили свою справу. Першi хвилини жодний м’яз не ворухнувся за щитком на обличчi людей зi зброею, а потiм я побачив, як той хлопець усмiхнувся тобi у вiдповiдь. Ледь помiтно, але все-таки усмiхнувся. Я цього нiколи не забуду. І тодi iншi дiвчата за твоiм прикладом простягли iм гвоздики. Це було незабутне видовище. Я захоплювався й пишався тобою.

– Кров не пролилася, але й користi мало. Як сказав би мiй дiд, «пiшли по вовну, а прийшли стриженi».

– Не зовсiм так, мое сонечко, – сказав Сашко й мiцнiше притиснув дiвчину до себе. – Усе минае, сподiвання на краще, можливо, трохи згасли, але якби не ця революцiя, то ми б нiколи не зустрiлися.

– Тодi будемо вдячнi Майдану за нашу незабутню й доленосну зустрiч, – уже веселiше сказала дiвчина. На ii щоках з’явилися принадливi ямочки.

– Ось бачиш! У всьому, що стаеться, можна знайти й гарне. Головне – умiти це помiчати, знаходити серед темряви хоча б маленький свiтлий промiнчик.

– Ти маеш рацiю. Як завжди, – погодилася Соня.

Вона не раз помiчала, що Сашко був набагато розсудливiший та мудрiший, нiж вона сама. Можливо, так було тому, що вiн був старший за неi на сiм рокiв i мав бiльше життевого досвiду, а можливо, тому, що працював iз багатьма рiзними людьми. А що бачила вона у своему життi? Вимираюче село, у якому залишалися люди, щоб доживати свого вiку.

– Усе минае, але е вiчнi цiнностi, – Соню вивiв iз задуми низький голос Сашка.

– Наприклад?

– Кохання. А що ще – я покажу тобi ввечерi.

– Як завжди? Бiля рiчки? – запитала пошепки Софiйка, i в ii очах засвiтилися грайливi iскорки.

– На нашому мiсцi. Як завжди, – стишеним голосом промовив Сашко.

…Понад берегом невеличкоi спокiйноi рiчки стояли кружком верби, мов зачарованi дiвчата, дрiмаючи пiд монотонний шум води. Навколо стояла урочиста тиша. Здавалося, усе принишкло з цiкавостi, коли в темрявi до берега рiчки, де так пахло береговою м’ятою, соковитою конюшиною та кропивою, наблизилися двi постатi. Вони зупинилися бiля тихоi заводi, затiненоi старезною вербою. Колись давно, коли верба було молодою та могла милуватися своею вродою у вiддзеркаленнi води, блискавка влучила в дерево й розчахнула його навпiл. Одна половина дерева залишилася стояти, а друга не витримала, i величезна гiлка пiд своею вагою завалилася набiк. Але верба не хотiла так просто загинути й спробувала поборотися. Жага до життя взяла свое. Частина дерева, що вцiлiла, годувала поранену та обвуглену другу свою половину через уцiлiлу кору, напувала цiлющою водою рiчки. Пiвверби таки вижило, бо дiд Андрiй обмазав чимось рани, перемотав iх ганчiркою та зафарбував. Так i росли вони до цього часу – один стовбур i два життя. Одне тяглося вгору, друге лежало майже на землi так, що гiлля торкалося води.

Софiйка та Сашко завжди любили приходити на це мiсце. Вони сiдали на похилений над землею товстий стовбур верби й проводили тут цiлi ночi. Мiсцина вабила закоханих до себе, подаючи живий приклад пiдтримки одне одного. Цiеi напрочуд тихоi, майже казковоi ночi Соня та Сашко знову прийшли на улюблене мiсце. Дiвчина розстелила стару ковдру, i закоханi тихенько сiли, боячись сполохати свое щастя. Софiйка вiдчула себе такою щасливою, що боялася захлинутися вiд радостi, що заповнила все ii ество, i якби не нiчна рiчкова свiжiсть, напевно, не змогла б зробити глибокий вдих.

Із-за лiсу помалу викотився величезний повнолиций мiсяць, й одразу ж верби над водою кинули тихi та м’якi тiнi. На рiвнiй гладi води, заколисуючи рiчку, тихо поколихувалися бiлоснiжнi лiлеi.

– Як же тут гарно, Сонечко, – тихо сказав Сашко. – Здаеться, сидiв би поруч iз тобою тут цiлу вiчнiсть i нiколи б не перестав захоплюватися цiею красою.

– А менi в такий час здаеться, що нiкого навколо немае: лише ти i я, – сказала мрiйливо Соня, вдивляючись у зоряну безодню нiчного неба.

– Так i е. Ти, я i наше кохання.

– Я хочу скупатися, – несподiвано сказала Соня, вiдчуваючи внутрiшнiй жар.

– Зараз?! Вода ж холодна – застудишся. Може, не треба?

– Нi, я все-таки скупаюся, – наполягла вона й швидко скинула iз себе одяг. Сашко не став заперечувати. Попри, здавалося, м’який характер дiвчини, вона вмiла та могла бути наполегливою.

Соня ступила на росяний м’який килим трав та пiшла до рiчки, яка гралася блискiтками м’якого мiсячного сяйва. Вона зайшла у воду по колiна та, охнувши, одразу пiрнула. Виринула майже на другому боцi рiчки, там, де росли лiлеi. Вони тривожно сполошилися, заколихалися на водяних хвилях, коли Софiйка пiдплила до них.

– Хотiла зiрвати квiточку для тебе, – крикнула вона Сашковi. – Але не можу – вони так стривожилися, злякалися мене. Шкода зривати!

– То й не тривож iх! Пливи вже до мене! – крикнув iй Сашко з берега.

Дiвчина виринула з води, а на водянiй гладi затремтiли, як струни, срiбнi кола. У срiблястому свiтлi мiсяця вона була схожа на казкову русалку. Довге мокре волосся прилипло до пружного тiла, на якому грали сяйвом прозорi крапельки води. Вона пiдiйшла до хлопця, i вiн вiдчув, як ii тiло привабливо пахло аiром та лiлеями. Почуття неймовiрноi нiжностi охопило Сашка. Вiн простелив ковдру на землю та легенько притяг кохану до себе за руку.

– Іди до мене, моя зiронько, – прошепотiв вiн, зiгрiваючи гарячим подихом ii холоднi губи.

– Зiронька чи Сонечко? – Соня обвила його шию прохолодними руками.

– Удень Сонечко, уночi Зiронька, – прошепотiв вiн, проводячи тремтячими долонями по ii спинi.

Вiн вiдчув, як усе тiло дiвчини стало пружним, як натягнута тятива, як затремтiло вiд палкого бажання злитися в одне цiле з коханим. Сашко нiжно знiмав вустами з тiла, що так пахло свiжiстю, крапельки води одну за одною. За мить свiт для коханих спалахнув пристрастю й вони лiтали на потужних крилах кохання над тихою рiчкою, над принишклими вербами, над сонним селом, над цiлою землею у вишневому цвiтi…

– Коханий, ти менi обiцяв щось показати, – нагадала Софiйка Сашковi, коли вони сидiли бiля багаття.

– Іди-но сюди, – пiдiзвав вiн Соню до себе. – Дивись туди. Що ти бачиш у рiчцi?

– Зорi. Я бачу зорi.

– А ось там? Бiля лiлей?

– Двi зiрки. Цi зорi в парi. Вони так близько одна вiд одноi, нiби ми з тобою зараз.

– А що вони роблять? – запитав Сашко, з нiжнiстю кидаючи закоханий погляд на Соню.

Дiвчина уважно подивилася на воду. Мiсяць уже пiднявся високо над землею, i було видно, як на водi грають у тому мiсцi маленькi хвилi.

– Зорi купаються! – захоплено, якось по-дитячому скрикнула Соня, нiби побачила якесь диво. – Це неймовiрно! Справжне диво природи! Вони пiрнають i виринають! Зорi купаються в рiчцi! Як ти помiтив?

– Я помiтив це, коли приiздив минулого разу, але промовчав. Наразi, коли ти завела розмову про розбитi сподiвання, я знову згадав, бо все в життi минае. Полiтики сваряться помiж собою, воюють за крiсла та товстi портфелi, але ми багатшi за них духовно. Я впевнений, що вони не знають такого чудового мiсця, як ця верба над рiчкою…

– Де купаються зорi, – тихо додала Соня, боячись сполохати зорi, що пiрнають.




Роздiл 4


У день вiд’iзду Сашка Софiйка була сумна та ходила, нiби з хреста знята. Хлопець знав, що Соня завжди страждала вiд його вiд’iзду, але цього разу вона була якась розгублена, навiть незграбна. Чашка з чаем вислизнула з ii рук i розбилася, розлетiвшись на маленькi друзки.

– На щастя, – зауважив Сашко й усмiхнувся, щоб хоч якось пiдбадьорити засмучену дiвчину.

Вона натягнуто усмiхнулася, але в ii великих очах залишився вiдбиток неприхованого смутку.

– Сонечко, я приiду в серпнi. Залишилося тiльки два мiсяцi. Я вiзьму вiдпустку, i ми будемо цiлий мiсяць разом! – Сашко обiйняв Соню за плечi, пильно заглянув iй у вiчi.

– Так, – кивнула вона головою й опустила очi, ховаючи сльози. – Якби я не вiрила в те, що не можна проводжати в дорогу зi слiзьми, то, мабуть, зараз би розревiлася, як голодна корова.

– Правильно. Не треба плакати. Ти менi подобаешся усмiхненою та веселою.

Сашко дивився в очi коханоi кольору темного шоколаду й не мiг вiдiрвати погляду. Хотiлося чимось втiшити, казати iй теплi слова, але весь запас слiв кудись раптом зник, залишивши тiльки бажання невiдривно дивитися в ii прекраснi очi, де сховався сум.

– Добре, добре. Я вже опанувала себе, – згодилася Софiйка.

Дiвчинi дуже кортiло розповiсти про те, що сталося минулоi ночi. Уранцi вона була вже готова про все розказати коханому, але внутрiшнiй голос пiдказав iй за краще промовчати. Вона не стала розповiдати Сашковi, що вночi прокинулася пiд пугачевi заводи. Птах не смiявся, а плакав, нiби немовля. Соня вiдразу згадала прикмету, що пугач «плаче» не на добро, а на лихо. Їi вразливе серце шалено закалатало в грудях, i туди гадюкою проникла тривога. Душа вiдчула, що незабаром станеться щось дуже неприемне, важке, несподiване. Вiдчуття лиха, що вже зависло над нею, не дало змоги дiвчинi заснути до ранку, не давало спокою й зараз.

Ранiше, коли Софiйка проводжала Сашка, завжди по дорозi розповiдала щось веселе, щебетала, нiби ластiвка, – сьогоднi йшла мовчки майже весь час. Вони пройшли невеличкий лiсок, який потопав у вранiшньому яскравому сонцi. Сонце, веселе, грайливе, сипало щось радiсне, гарне, як саме життя, як увесь свiт, на зелене тремтливе листя дерев, польовi ромашки, грало в золотавому волоссi дiвчини, але вона цього не помiчала.

– Соню, щось сталося? Щось не так? – Сашко не витримав, зупинився, легенько провiв долонями по ii м’якому волоссю.

– Любий, коханий, – Софiйка заговорила швидко, нiби iй бракувало повiтря. Вона почала поспiхом цiлувати Сашка в очi, губи, обличчя. – Благаю тебе, не iдь нiкуди! Залишся зi мною!

Хлопець обхопив ii худенький стан, мiцно притиснув до себе.

– Моя кохана, моя рiдненька, – прошепотiв вiн. – Ми незабаром зустрiнемося. Ти марно тривожишся. Ми розлучаемося не вперше, але я завжди повертаюся до тебе. Так буде й цього разу, час мине швидко – i ми знову будемо разом.

– Нi, любий, нi! – палко мовила дiвчина. – Моя душа вiдчувае, що станеться щось лихе, щось жахливе! Менi так страшно! Ранiше такого нiколи не було. Менi здаеться, що ти iдеш назавжди, що станеться щось таке, що розлучить нас назавжди. А я не зможу жити без тебе! Якщо з тобою щось станеться, я не витримаю! Ти це розумiеш? Не залишай мене, не iдь нiкуди, благаю!

– Усе буде добре, усе буде добре, ось побачиш, – казав вiн, погладжуючи Сонине волосся. – З нами нiчого лихого не станеться. Не мае права.

– Я не помиляюся. Знаю лише одне: ми зараз не повиннi розлучатися. У жодному разi! – схвильованим, тремтячим голосом повторювала Соня.

– Сонечко, мое любе сонечко, – Сашко торкнувся губами ii м’яких вуст. – Час сплине швидко. Ти навiть не помiтиш, як швидко! Ми цiлий мiсяць будемо разом! Ти хоча б уявляеш, скiльки це часу? А якщо мiсяць перевести в кiлькiсть днiв, а днi подiлити на добу, добу – на хвилини, хвилини – на секунди. Вийде неймовiрно багато часу, який ми проведемо разом, – Сашко усмiхнувся, подивився в очi дiвчини.

– Навiть не знаю, – зiтхнула Соня й знову повторила: – Упевнена, що ми не повиннi зараз розлучатися, бо станеться щось лихе. Я не знаю, що саме, але вiдчуваю бiду. Навiть не я, душа це вiдчула, вона зараз плаче, кричить криком: не вiдпускай його вiд себе нi на мить.

– Люба, ти просто перехвилювалася, – сказав Сашко, притискаючи до себе тремтяче тiло коханоi. – Коли я приiду, то ми поберемося, тодi тобi буде спокiйнiше. Чи не так?

– Не знаю. – Соня трохи заспокоiлася, але все ще була збентежена та розгублена.

– Хочеш, щоб у нас було гучне весiлля? Щоб гуляло все село? Чи будемо святкувати тихо, у родинному колi?

– Ще не знаю. – Соня знизала плечима та усмiхнулася куточками вуст.

– Ходiмо, бо я спiзнюся на потяг.

На залiзничнiй станцii було небагато метушливих пасажирiв, якi снували по перону, пiдтягуючи важкi валiзи на платформу.

Софiйка здригнулася вiд несподiванки, коли гучним басом потяг сповiстив про свое прибуття. Вiн пiдiйшов до невеличкоi станцii, важко та невдоволено гуркочучи колесами по рейках. Бiля вiдчинених дверей вагона Сашко мiцно та гаряче поцiлував дiвчину в губи.

– Обiцяй не плакати й не сумувати, – попрохав вiн.

– Обiцяю. А ти точно повернешся до мене? – запитала Соня, ледь стримуючи сльози.

– Обов’язково. Слово офiцера! – сказав вiн i, нахилившись до Софiйки, прошепотiв: – Ми пiдемо дивитися, як купаються зорi?

– Якщо приiдеш до мене, – якось сумно мовила дiвчина.

– Я клянуся, що нiколи, запам’ятай, нi-ко-ли тебе не покину. Ти менi вiриш?

– Так, – ствердно кивнула Софiйка.

Сашко стрибнув до вагона й зустрiвся поглядом iз дiвчиною. Серце в нього защемiло в грудях вiд того погляду. Скiльки ж у ньому було любовi, болi та туги одночасно! У прекрасних, зволожених, широко розплющених карих очах Сонi застигли прохання не покидати, невимовний смуток i навiть вiдчай.

Нiколи до цього, жодного разу вона не дивилася так на нього. Сашко на мить вiдчув слабкiсть перед цим благальним поглядом, i йому нестерпно захотiлося зiстрибнути з потяга, що зацокав по рейках, кинути геть усе, схопити в обiйми свою кохану, мiцно притиснути до себе, сказати лише кiлька слiв: «Я завжди буду поруч», – але вiн стримався та замахав рукою на прощання.

– Я буду завжди чекати тебе! Завжди! Ти мене чуеш?! – долинуло до нього крiзь гучний стукiт колiс.

Софiйка ще довго стояла на безлюдному перонi, дивлячись услiд потягу. Останнiй вагон зник, а тривога залишилася, щемом наповнюючи серце дiвчини.

А Сашко ще довго стояв у тамбурi, смалячи цигарку за цигаркою. З його уяви нiяк не зникали сумнi, повнi вiдчаю виразнi очi Сонi.




Роздiл 5


Сашко лежав на вузькому лiжку потяга, закинувши руки пiд голову, i намагався хоча б трохи подрiмати. Вслухався в монотонний стукiт колiс, але вiн не мiг розвiяти тривогу, яка засiла десь у глибинi душi. Неспокiй Софiйки нахлинув на нього й щемом наповнив серце.

Сашко пiдвiвся, за звичкою поправив за собою постiль i задивився у вiкно. Високi та стрункi тополi швидко бiгли назад, але й цей краевид незабаром почав його дратувати. Олександр дiстав iз кишенi пачку «Мальборо», швидко вийшов у тамбур, з насолодою затягнувся цигаркою. Крiзь важкий гуркiт колiс до нього нiби звiдкись здалеку долинули слова, повнi прохання, вiдчаю й любовi одночасно: «Я буду завжди чекати тебе! Завжди! Ти мене чуеш?!»

– Мара, – подумав вiн i нервово жбурнув недопалену цигарку у вiдчинене вiкно.

Сашко лiг, але перед ним знову були очi Софiйки – великi, гарнi, з чорними пухнастими вiями, але скiльки ж у них було неприхованого вiдчаю та смутку! Вiн крутився з боку на бiк, але видiння лiзло в голову, заважало думати про щось iнше, туманом оповивало свiдомiсть. Сашко забувся в тривожному снi лише на кiлька хвилин. Басовитий голос провiдницi змусив його пiдхопитися на лiжку:

– Поiзд затримуеться на годину!

– Як?! – скрикнув Сашко. – Як затримуеться?! Чому?

– Юначе, це питання не до мене. – Провiдниця кинула на нього оцiнювальний погляд. Спочатку iй хотiлося звично ляпнути якусь грубiсть, аби не розслаблялися й щоб був у вагонi повний порядок, але, побачивши перед собою гарного, статного, пiдтягнутого чоловiка, вона широко усмiхнулася й грайливо повела нафарбованими очицями. – Я не можу знати, чому ми стоiмо, – зовсiм iншим тоном промовила вона.

– Дiдько! Я спiзнюся на роботу! – у розпачi випалив Олександр. – Чи не можна тут зiйти та пересiсти на iнший потяг?

– Нi. Та ви не хвилюйтеся, таке бувае. Ми повиннi прибути вчасно… – промуркотiла жiнка й запитала: – Чайку принести? Чи, може, кави?

– Дякую, не треба, – вiдповiв юнак i вийшов на свiже повiтря iз задушливого вагона.

Потяг зупинився десь серед лiсу. Догорала тепла сонячна днина та приемно пахло сiном. Але Сашко цього не помiчав. Затримка на годину нiяк не входила в його плани. Якби поiзд прибув вчасно, то в нього була б можливiсть узяти таксi й заiхати на годинку до матерi в село. Вiн уже уявляв непiдкупну радiсть тихоi самотньоi жiнки, що жила одна й дуже чекала на короткi зустрiчi iз сином. Людмила Орестiвна все життя працювала в селi вчителькою математики, сама виховувала сина. Сашко не пам’ятав свого батька, бо той загинув в автокатастрофi, коли хлопець був немовлям. Скiльки вiн пам’ятав себе, завжди поруч була мати – невисока, худорлява, в окулярах. У неi завжди було сиве волосся. Мама розповiдала, що коли почула страшну звiстку про загибель батька, то за нiч посивiла. Вона не соромилася цього й нiколи не фарбувала волосся, вiд чого виглядала набагато старшою. Людмила Орестiвна не намагалася влаштувати свое особисте життя, вона його присвятила вихованню единого сина та ще своiм школярам. Сашко зараз, як нiколи, розумiв тягар ii самотностi та чому ховае за окулярами сумнi очi. За першоi ж нагоди вiн завжди iхав до неi хоча б на годину, тому затримка потяга його так нервувала. Вiн зовсiм утратив спокiй, коли сплила довга година чекання, але потяг не зрушив iз мiсця. Пасажири повисипали з вагонiв й ходили по високiй травi, збираючи польовi квiти.

Коли Олександровi терпець урвався, вiн пiшов до бригадира поiзда, але й той його не заспокоiв – потяг затримували з невiдомих причин. Лише за двi з половиною години змученi спекою пасажири зайняли своi мiсця та зiтхнули з полегшенням. Поiзд неохоче зрушив iз мiсця.

Лише тепер Сашко зателефонував Софiйцi. Їi голос був сумний, хоча вона й намагалася переконати Сашка, що вже заспокоiлася.

– Любий, не хвилюйся за мене. У мене все добре, – сказала Соня, але Сашко добре почув, що ii голос тривожно бринить. – Я усмiхаюся, як завше.

– Не сумуй, усе буде добре. Я дуже, дуже тебе кохаю, – сказав Сашко.

– Швидше повертайся, – попрохала Соня. – Пам’ятай, що я тебе чекаю.

– Добре, Сонечко. Ми незабаром знову будемо разом. Ти менi вiриш?

– Так, – прозвучало тихо, але вже бiльш упевнено.

Олександр поговорив по мобiльному телефону з матiр’ю, пояснив, чому не зможе сьогоднi ii навiдати. Людмила Орестiвна, звичайно ж, засмутилася, але не подала виду. Час навчив цю худеньку, маленьку жiнку бути мужньою та мудрою. Поговоривши зi своiми дорогими людьми, Сашко трохи заспокоiвся та почав iз цiкавiстю спостерiгати за невгамовним хлопчиськом навпроти. Малюк був головатий, з рудим волоссям, з безлiччю веснянок на маленькому кирпатому носиковi, але такий рухливий, цiкавий та кумедний, що дивитися на нього без усмiшки було неможливо. Хлопчик нi хвилини не сидiв на мiсцi, весь час крутився, нiби його бiсики штовхали в боки, та ставив своiй бабусi безлiч запитань. Старенька не встигала вiдповiдати на одне з них, коли вiн ставив iнше. Нарештi бабуся вкрай стомилася й вибилася iз сил. Старенька задрiмала, а кмiтливий хлопчисько одразу ж узув бабусинi тапцi й швиденько шмигнув по вагону, дiстаючи своiми запитаннями iнших пасажирiв.

Сашко любив дiтей. Вiн не мав братiв та сестер i вiд цього дуже страждав у дитинствi. Мабуть, ще в шкiльному вiцi, десь уже в старших класах, у нього з’явилася мрiя мати багато своiх дiтей. Про це вiн нiкому ще не розповiдав, навiть Софiйцi.




Роздiл 6


– Синку, ти нiчого не забув узяти? – запитав Стася Андрiй Андрiйович, спостерiгаючи, як той пакуе великi валiзи.

– Тату. – Стась квапливо застiбнув останню блискавку валiзи, сiв на канапу навпроти батька. – Я не маленька дитина й збираюся, як ти вже зрозумiв, не до пiонерського табору, а на вiдпочинок до рiчки. Якщо я правильно розумiю, то завтра перше серпня й там розпочався оксамитовий сезон.

Андрiй Андрiйович вiдкинувся в розкiшному шкiряному крiслi, яке, здавалося, марно намагалося проковтнути його кремезне та розпливчате вiд надмiрноi ваги тiло.

– Я розумiю, що ти, Стасю, почуваешся зовсiм дорослим, бо закiнчив два курси юрфаку. Але для мене та твоеi матерi – повiр на слово – ти завжди будеш дитиною.

– До чого цi телячi нiжностi? – у голос сина просочилися нотки звичайного для його тону скептицизму. – Здаеться, ти найбiльше любиш, – Стась загнув один палець. – По-перше, свое крiсло головного прокурора мiста. По-друге, значок народного депутата, по-трете, грошi, по-четверте, молодих дiвчат, а вже потiм…

– Заткнися! – скрикнув Андрiй Андрiйович, миттево почервонiвши вiд гнiву. – Шмаркач! Ти будеш мене повчати?! Розповiдати, що я люблю бiльше, що – менше?! Для кого все це?! Для себе чи для тебе я купив будинок пiд Киевом?! Чи не мое крiсло сплачуе за твое навчання в iнститутi? Чи не воно купило тобi нове авто замiсть того, що ти розтрощив у першi ж днi пiсля покупки?! Та я…

– Усе! Усе! Брейк! – Стась пiдняв руки догори. – Згоден, що твоя посада приносить менi шматок хлiба на стiл, що вона купуе мамi вiдпочинок на Мальдiвах, але навiщо ти менi завжди цим тичеш у пику? Я ж не винен, що народився iз золотою ложкою в ротi, а не в бiднiй сiльськiй родинi або у якоiсь безхатницi?

– Тож будь вдячний своiм батькам!

– Красно дякую, таточку! – Стась театрально бухнувся перед батьком на колiна та вдарився кiлька разiв чолом об пiдлогу.

– Я клоунiв не запрошував! А цирк уже вiд’iхав! – ледь стримуючись, мовив чоловiк.

– Добре. – Стась пiднявся, узяв у руки валiзи. – Я бачу, що тобi трiшки набридла моя присутнiсть, тому, таточку, я поiду подихати свiжим сiльським повiтрям, понюхати квiти, погодувати комарiв не на тиждень, як збирався, а до першого вересня. Вiдпочивайте вiд мене й не сумуйте. Ауфiдерзейн!

– Стасю! Не мели дурниць!

– Це не дурницi, а мое рiшення, – спокiйно вiдповiв син, тягнучи валiзи на вихiд.

– Зачекай! – зупинив його батько.

– Що ще? Забув мене поцiлувати в щiчку? Чи не перевiрив наявнiсть презервативiв у моiй сумцi?

– Не iронiзуй, а послухай мене.

– Слухаю, таточку. – Стась повернувся. На його обличчi грала нахабна, iронiчна посмiшка.

– Ірина iде з тобою?

– О нi! Вона менi тут набридла! Є ще запитання?

– Ти можеш менi пообiцяти, що не викинеш, як завжди, якогось коника? Я стомився тебе витягати з халеп, у якi ти завжди вляпуешся.

– Пообiцяти? Пообiцяти можна. А чому ж i нi? – Стась посмiхнувся. – Усе? Можна йти? Мене чекають друзi.

– Скiльки iх?

– Не рахував, бо не навчили в школi – ти ж за все платиш, то навiщо вчитися рахувати? Чи не так?

– А грошi ти добре рахуеш, – зазначив батько.

– Ще б пак! Це я вмiю добре ще з раннього дитинства, – у голосi Стася забринiли звичнi iронiчнi нотки. Вiн пiшов, не попрощавшись, а Андрiй Андрiйович iз сумом подивився йому вслiд.

– Свиня! – прошепотiв вiн услiд. – Невдячна свиня.

Розмова з батьком анiтрiшки не зiпсувала Стасевi настрою. Вiн звик до такого. Добре знаючи, що батько його, единого пiзнього сина, обожнюе, змалку мiг вимагати вiд нього, що забажае. Дитиною Стась мав тi iграшки, яких й у вiчi не бачили його друзi, у школi – найкращий портфель, кросiвки, куртки, джинси, удома – двi гарно обставленi власнi кiмнати. А зараз вiн упевнено вiв новенький чорний джип зi шкiряним салоном, який йому нещодавно подарував батько. Спочатку був у нього теж новенький «опель», але Стась на вечiрцi в друга хильнув зайвого та ненароком зачепив товсте дерево, яке на лихо росло дуже близько бiля проiзноi частини дороги. Досить було прийти до батька з похиленою в сумi головою й вичавити: «Тату, пробач менi, будь ласка», як батькiвське серце одразу розтануло, i вже за кiлька днiв бiля будинку красувався новенький джип. Зовсiм неважко було вдати на обличчi здивування, потiм щире захоплення та кинутися в обiйми батька з подякою, щоб одразу ж бажанi ключi вiд автiвки опинилися в його кишенi. Усе в життi складалося добре, i Стась задоволено натиснув на клаксон, угледiвши довгi дiвчачi ноги, якi нахабно виглядали з-пiд короткоi спiдницi.

На iдею поiхати вiдпочивати кудись подалi вiд мiста, на берег якоi-небудь тихоi рiчки, наштовхнув Стася сам батько. Вiн звiдкись повертався та випадково потрапив у якесь глухе село, не перейнявся з цього приводу й звернув до рiчки, щоб скупатися та освiжитися. Йому там так сподобалося, що вiн розповiв синовi й порадив тому кудись поiхати подихати свiжим повiтрям. Стась попрохав батька знайти на мапi те село. А вже за день намети, речi спакованi, компанiя зiбрана. Зараз хлопцi на трьох iномарках, ущент завантажених алкоголем, продуктами та спальниками, мчали по грунтовiй дорозi. Автiвки здiймали пилюку й так сигналили, що товстобокi корови на луках пiднiмали своi голови, а невгамовнi гуси гелготiли та розбiгалися врiзнобiч.

– Драпу вдосталь прихопили? – запитав Стась Дениса, що сидiв поруч нього та плюхав соняшникове насiння.

– Досить, щоб очманiти й не вiдрiзнити туман над рiчкою вiд кайфу, – заржав той i додав: – Погано, що баб не взяли iз собою.

– Ще тут iх не вистачало!

– А якщо органiзм затребуе дiвчину?

– Знайдемо на мiсцi. Чи проблема?

– Доярку йому або ту, вiд якоi тхне свинями! – шпигнув Льошка, що сидiв позаду Стася.

Хлопцi дружно зареготали.

– Чому одразу свинарку? – Денис невдоволено скривився.

– Тодi б узяв iз собою гумову бабу з «Адама та Єви», – iз серйозним виглядом сказав Стась. – Вони хоча б не тявкають пiд вухом, коли не потрiбно. До того ж не просять грошей, а ще вони не вагiтнiють.

Хлопцi знову голосно розсмiялися.

– Та ну вас! – махнув рукою ображений Денис. Вiн пошелестiв пакетом та дiстав пачку чiпсiв. – А хто чистити картоплю нам буде? Хто буде варити кашу? Про це хтось iз вас подумав чи нi?

– Ноу проблем, – вiдповiв Стась i поплескав друга по плечах. – Дамо п’ять баксiв комусь iз мiсцевих, i тi будуть носитися бiля тебе бджiлкою: туди-сюди, туди-сюди, вжик-вжик, вжик-вжик!

– За п’ять баксiв?! – Денис здивовано округлив очi.

– А ти думав? Чи вони «зеленi» бачать у селi? А за десять ти купу навалиш у кущах, а ii приберуть, ще й зад тобi туалетним папером пiдiтруть.

– Та ну?! Загнув далi нiкуди! – Денис скривив рота в посмiшцi.

– Не вiриш? – Стась посмiхнувся. – Сам побачиш. Я сам тобi покажу, що можуть зробити грошi.

– Згоден, що грошi можуть багато зробити – моi предки так завжди говорять. Але чи все?

– Абсолютно! Шелестiння купюр змусить i корову танцювати гопака! – засмiявся Стась.

– Я чув, що сiльськi дiвчата падкi на грошовитих мiських хлопцiв, – утрутився в розмову Денис.

– Звичайно, – погодився Стась. – Кожна з них мае рожеву мрiю – пiдхопити на гачок таких, як ми. Тож нас чекають приемнi сiльськi пригоди!

– То, може, покинемо своiх краль та привеземо до мiста молоденьких i соковитих доярочок? А що? Вони звичнi до всякоi роботи, невимогливi, тож будуть нам за мiський сервiс ноги мити й воду пити, – засмiявся Денис.

– Хлопцi, чи ви не знаете, що дiвчата iз села давно повтiкали? – втрутився в розмову Льошка, що вже було почав дрiмати на задньому сидiннi. – До того ж я чув, що е сiльськi дiвки, яких не можна купити за грошi.

– Монахинi, чи що? – Стась ехидно посмiхнувся. – Чи якiсь пустельники? Так ми i iх купимо! Чи не так, Дене?

– Спробуемо, – погодився Денис. – Здаеться, я бачу гарне мiсце бiля рiчки. Дивiться, там велике дерево, тож буде тiнь, а друге похилене, щоб посидiти.

– І село поруч, – додав Льошка, виглянувши у вiкно.

– Кльово! – погодився Стась. – Якщо не помиляюся, це якраз те мiсце, про яке менi розповiдав мiй коханий татусь.

Стась круто повернув кермо, звернувши з вузькоi грунтовоi дорiжки до принишклоi в тривозi серед зеленi рiчки.




Роздiл 7


Мiсце бiля рiчки Стасевi дуже сподобалося. «Мiй старий мав рацiю, порадивши менi для вiдпочинку саме це мiсце», – подумав Стась, оглядаючи мiсцевiсть. Тут було де скупатися, де розбити намети, розпалити вогнище. Перший вечiр минув чудово. На щастя, не дошкуляли комарi, вода в рiчцi була теплою, а шашлик Денис приготував дуже смачний. Кiлька пляшок горiлки додали гарного настрою, а викурена наостанок цигарка драпу взагалi довела Стася до стану ейфорii. Вiн дурнувато гиготав та iз задоволенням жбурляв порожнi пляшки у воду. Хлопець погано запам’ятав, як залiз до намету й опинився в мiцних обiймах сну.

Стась прокинувся вiд того, що змерз. Визирнув iз палатки – надворi вже сiрiло. По тому, як густо завис сивою пеленою над рiчкою густий туман та весело щебетали пташки, вiн зрозумiв, що настав ранок. Хлопець вийшов iз намету, здригнувся, бо вiд холоду по тiлу пробiгли мурахи. Пiсля вчорашньоi гулянки трiщала голова, у горлi пересохло, язик приклеiвся до пiднебiння та страшенно докучала спрага. Повсюди валялися порожнi пластиковi та склянi пляшки, пошматованi газети та серветки. У багаттi жеврiли перегорiлi чорнi головешки, з яких вилася ледь помiтна смужка диму та зливалася з густим туманом.

Хлопцi ще мiцно спали в наметах. Стась не став будити iх, щоб знайшли йому хоча б якусь воду. Вiн копнув ногою кiлька пляшок, доки в однiй iз них не помiтив залишки води. Із задоволенням великими ковтками вiн випив ii та жбурнув порожню пластикову пляшку у воду. Вона тихо хлюпнулася та помалу заколихалася на хвильках. Хлопець зачерпнув долонями з рiчки прохолодноi чистоi води, бризнув собi в обличчя.

– Бр-р-р! – Стась здригнувся всiм тiлом, по якому пробiгли мурахи. «Щось не дуже менi подобаеться така романтика», – подумав вiн, згадавши теплi пiски бiля моря в Болгарii, де нещодавно вiдпочивав iз батьками десять днiв.

Щоб трохи зiгрiтися, доки зiйде сонце та розвiеться туман, вiн вирiшив пройтися луками. Ногам було неприемно, бо шкарпетки одразу ж стали вологими вiд роси.

Десь загелготiли невгамовнi гуси та замукали корови. Стась трохи пройшов назустрiч цим звукам i побачив корiв, що лiниво, не поспiшаючи йшли луками. Вони були рiзнi: грацiознi ялiвки й матки з товстими та роздутими боками, однi з великими розчепiреними рогами, iншi – з акуратними, гарними, невеликими рiжками, що росли просто з лоба. Корови розбрелися, на ходу лiниво скубаючи соковиту росяну траву.

Побачивши Стася, вони на мить зупинилися та з цiкавiстю розглядали незнайомця, а потiм обходили стороною. Стась бував у селi рiдко. Його дiдусi та бабусi жили в мiстi, але в сiльську мiсцевiсть його iнодi возив батько в дитинствi, як на екскурсiю. З дитинства залишилося двояке враження: дитяча цiкавiсть брала свое, бо сiльськi тварини як диковиннi звiрi в зоопарку, але тi були за гратами, а в селi – зовсiм поруч. З цiеi причини в селi було добре. Однак усi цi тварини мали неприемний запах та клали купи лайна там, де були самi. Стась усмiхнувся до себе, згадавши, як гiрко та невтiшно плакав, коли вступив новенькою кросiвкою у велику та свiжу коров’ячу ляпанку, послизнувся й задом гепнувся в iншу. А ще вiн не любив мух, мошву та комарiв. Перед такими поiздками до села мати завжди натирала його рiзними ароматичними засобами, але як тiльки хлопчик там з’являвся, уся ця мошкара нiби знущалася з нього. Комарi дзижчали, мошва роем вилася над головою, i обов’язково кусав гедзь. А ще Стась пам’ятав, як батько заходив на якесь подвiр’я та купував банку свiжого коров’ячого молока. Мати була проти, щоб «дитина пила некип’ячене молоко», а батько говорив, що «дитина хворiе часто, бо не п’е парного молока». Сперечання закiнчувалися одразу ж, коли Стасевi давали склянку молока. Вiн нюхав його та, почувши незнайомий запах, кидав на землю й починав кривлятися, плюватися та тупцювати ногами: «Б-е-е-е, воно смердить!»

«Треба було знайти пастуха та купити молока, – майнула в головi Стася слушна думка. – Цiкаво, чи справдi воно смердить коровою, чи то менi так здавалося?»

Вiн почав удивлятися в нечiткi обриси в густому сивому туманi, шукаючи очима людину, яка гнала корiв на пасовисько. І раптом побачив таке видовище, яке змусило його оцiпенiти вiд несподiванки. Спочатку хлопець подумав, що звечора обкурився так, що бачить перед собою видiння. Вiн протер долонями очi, але мiраж не зник.

Із-за пагорба, прямiсiнько з густого молочного туману, у перших несмiливих стрiлах променiв сонця, що ледь просвiчували крiзь сиву пелену, виринула вершниця на конi. Кiнь iшов галопом грацiозно, красиво викидаючи нiби виточенi з червоного дерева та вiдшлiфованi до блиску ноги. А ще гарнiшою була його вершниця. Їi худенька постать ледь колихалася в такт iз ходом коня, а пухнасте розпущене руде волосся розливалося по плечах та грало золотавими хвилями. Крапельки туману осiли на ньому та сяяли безлiччю маленьких блискiток. Дiвчина була чарiвна! Свiжа, нiжна, тендiтна, з вiдкритою задоволеною усмiшкою, вона дивилася згори на Стася своiми виразними гарними очима. Їй не вистачало хiба що лука зi стрiлами, щоб можна було порiвняти з прекрасною амазонкою.

Дiвчина пiдтягла вуздечку, i кiнь, що розiгнався, знявся дибки, невдоволено захропiв та грацiозно загарцював на одному мiсцi.

– Звiдки… ти? – невпевнено промимрив Стась, хоча зазвичай вiн нiколи не вiдчував незручностi пiд час зустрiчi з дiвчатами.

– Звiдти, – засмiялася дiвчина, блиснувши рiвним рядом бiлоснiжних зубiв. Вона кивнула рукою в бiк села. – А що?

– Нiчого. – Стась уже опанував себе й почувався бiльш упевнено. – Ти живеш у селi?

– Живу. Ну то й що з того?

– І як воно тобi?

– Що воно? – усмiхнулася дiвчина.

– Жити тут?

– Як i всiм. Поживи сам – пiзнаеш.

– Я народжений не для такого життя.

– Ага! Незвичайна людина? Месiя? Чи прибулець з iншоi планети?

– Я б нiколи не змiг жити в гною.

– Куди б ти подiвся, якби довелося!

– Не змiг би. Задихнувся б вiд смороду!

– То якого дiдька приперся сюди? – Дiвчина зверхньо, навiть зневажливо подивилася на Стася. Це йому аж нiяк не сподобалося, вiн не звик до такого тону, тим паче, коли селянка була такою нечемною.

– А вас у селi не вчать бути чемними? Чи ви змалку звикли до грубощiв? До матюкiв? – вiдрiзав Стась.

– Ми до всього звикли, – невдоволено вiдповiла дiвчина й додала: – Бувай, мiський хлопчику! Будь обережний, бо корови купи своi по дорозi понакладали! Гляди, не вступи, бо ще, не дай Боже, захворiеш на невiдому медицинi недугу, – з легкою iронiею мовила незнайомка.

– То вiджени iх кудись геть звiдси! – крикнув Стась. – Не бачиш, що тут люди культурно вiдпочивають?!

– Знайди собi iнше мiсце, синочку багатiя, – сказала Софiйка, пiд’iхавши зовсiм близько. Вона була майже поруч, i Стась мiг заприсягнутися, що вiдчув ii запах. Це був аромат не дорогих iмпортних парфумiв – дiвчина пахла свiжiстю рiчки, ромашкою, м’ятою, квiтами, нiби ввiбрала в себе найприемнiшi запахи природи.

– Де менi вiдпочивати, я знаю сам, – твердо, не терплячи заперечень, сказав Стась. – А де пасти оцих смердючих корiв, я тобi покажу.

– Ти диви який! – Софiйка миттево спалахнула. Вiд ii непiдробноi краси, зарожевiлих рум’янцем щiк у Стася в грудях шалено закалатало серце. – Де смердить, там i пахне! Можливо, з молока цих корiв матуся своему улюбленому синочковi щоранку масельце на бiлий хлiбець намазуе!

– Менi не подобаеться сморiд, що йде вiд корiв, – невдоволено процiдив крiзь зуби хлопець. – Зрозумiло тобi? Тож вiджени iх вiд мене подалi, – уже не сказав, наказав вiн.

– Якщо не подобаеться, – тихо, але владно вiдповiла дiвчина, – то збирай своi манатки та чеши до свого «пахучого» мiста. Там заводи краще пахнуть.

Дiвчина гордо скинула голову й повернула коня вбiк. Їi волосся знову хвилями заколихалося, грайливим водоспадом розсипалося по спинi.

– А це ми ще побачимо, хто куди почеше, – просичав Стась та зi злiстю кинув дiвчинi навздогiн: – Смердюча селянка!

Дiвчина здригнулася, нiби ii боляче вдарили хлистом по спинi, зупинила коня, повернула голову. Їi великi очi потемнiли вiд гнiву, стрiляли iскрами. Вона щось хотiла сказати, але стрималася, зневажливо посмiхнулася, вдарила босими п’ятками коня в боки та зникла в туманi так швидко, як i з’явилася.

Такоi зневаги до себе Стась нiколи не вiдчував! Тим паче вiд кого? Вiд якоiсь селянки! Хлопець звик принижувати iнших дiвчат, якi йому перечили, зараз вважав, що образив дiвчину, обiзвавши смердючою селянкою, але вона так зневажливо подивилися, що почувався приниженим. Хто вона така? Виросла серед купи гною, то й не мае права з ним так поводитися! Нiчого, вiн ще покаже iй, хто в домi хазяiн! Нехай начуваеться, руда вiдьма! Стась у гнiвi не помiтив, що його друзi вже прокинулися та здалеку споглядали за ними. Чи чули вони його розмову? «Навряд чи», – заспокоiв вiн сам себе.

– Що, Стасю, – звернувся до нього Денис, цмулячи пиво з пляшки. – Уподобав дiвку?

– Не твое дiло, – невдоволено буркнув Стась.

Весь день вiн ходив сам не свiй. Усерединi щось закипало вiд гнiву, потiм перед очима виникав образ прекрасноi вершницi на конi, що виринув iз хмар сивого туману та змушував то завмирати серце, то шалено вибивати в грудях там-тами.

– Даю вам часу до ранку, – сказав вiн хлопцям увечерi. – Я хочу знати про цю пастушку все.

– Ого-го-го! – протягнув хтось iз хлопцiв. – Чи ти, бува, не втюрився в сiльську красуню?

– Замовкни! – скрикнув Стась i жбурнув у нього порожню пляшку з-пiд пива. – Тобi сказано, що робити, то роби мовчки! Лiтай бджiлкою, i все! Ясно?! Козел…

– Ну, i як же ми за нiч про все дiзнаемося? – запитав Денис. – Серед нас розвiдники, кагебiсти, iнтернацiоналiсти е? А може, серед нас е пластуни?

– Наразi в мене е грошi, за якi ви так любите гульнути! Знайдiть мiсцевих, дайте iм драпу, горiлки, грошей, пива – усе, що вони полюбляють. Тi розкажуть усе, що хочеш, що знають, i навiть те, що не знали до сьогоднi. Зовсiм нiчого не тямите, телепнi! Бовдури! Докурилися – далi нiкуди, – розгнiвано кинув iм Стась. Вiн iще сам не знав, навiщо йому потрiбно знати про ту дiвку все-все, не мав чiткого плану дiй, бо рудоволоса внесла в його життя щось тривожне, неспокiйне й незнайоме.




Роздiл 8


«Незабаром, незабаром, зовсiм скоро приiде Сашко», – весь час крутилося в головi Софiйки. Вiд однiеi думки про зустрiч iз коханим за кiлька днiв ii серце шалено калатало в грудях, i вона боялася, що в наступнiй гарячiй хвилi щастя просто захлинеться. Усi тривоги розвiялися, як вранiшнiй туман при перших променях сонця. Сашко не забув ii, не зрадив, вiн, як i ранiше, телефонував та казав, що дуже кохае та чекае на зустрiч. Залишилося двi доби. Або два днi та двi ночi. Або сорок вiсiм годин. Або… Нi, не треба рахувати години, тим паче хвилини до зустрiчi, бо вийде велике, як сам Усесвiт, число. Нехай буде двi доби. Одна… Двi… І все! Вона знову вiдчуе на своiх устах його палкий, гарячий поцiлунок, потоне в шалених гарячих обiймах… А зараз… Зараз треба лягати спати. Дiдусь, напевне, уже спить, бо за свое життя звик рано лягати, а ще ранiше вставати. Якщо пiти зараз вiдпочивати, то можна буде помрiяти про таемну зустрiч уночi бiля рiчки, про зорi, що купаються в рiчцi. При згадцi про рiчку Соня тяжко зiтхнула. Крутi хлопцi, що приiхали на дорогих iномарках, уже добу галасують на березi, як навiженi. І принесло ж iх саме зараз, та ще й на iхне iз Сашком улюблене мiсце!

Софiйка зачинила хлiв, де корова все ще щось хрумала, пiшла зачинити на нiч хвiртку. Вечiр уже розсипав яскравi зiрочки по темному полотну нiчного неба, i настала тиша. Лише вiд рiчки iнодi доносилися дикi п’янi викрики непроханих вiдпочивальникiв iз мiста. Дiвчина накинула старий заржавiлий металевий гачок на гаплик та здригнулася вiд несподiванки. Прямiсiнько перед собою вона побачила голову хлопця, якого напередоднi зустрiла на лузi.

– Хай тобi грець! – скинула невдоволено Софiйка. – Злякав.

– Привiт, Соню, – блиснув у темрявi бiлоснiжними зубами Стась та розплився в задоволенiй усмiшцi.

– Не привiт, а прощавай, – вiдповiла дiвчина, вдивляючись в обличчя хлопця.

– У селi вас не вчать культури поведiнки? А, пардон, я вже це запитував. Нечемно так розмовляти з гостем, – зауважив Стась.

– Я тебе не запрошувала. Непроханий гiсть гiрший вiд татарина.

– А я прийшов. Зауваж: сам прийшов до тебе, – Стась iз притиском промовив «сам».

– Ой ля-ля! До нас завiтало велике мiське цабе!

– Я думав…

– Індик теж думав, та й в борщ попав!

– Хм, – усмiхнувся Стась. – Ти дотепна, але така кумедна та старомодна. Оцi твоi приказки… Вони такi смiшнi!

– Знаеш що? Іди туди, звiдки прийшов. А менi час вiдпочивати, – невдоволено промовила дiвчина.

– Така молода та вродлива, а буде спати сама?

– Нехай це тебе не обходить.

– Ходiмо тодi до нас, повеселiмося, вип’емо по п’ять крапель, погуляемо. Я запрошую.

– О нi! Це вже без мене! Нiкуди я з тобою не пiду! – категорично заявила Софiйка.

– Не пошкодуеш? – запитав хлопець, примруживши очi.

– Сiм лiт мак не родив i голоду не робив. Бувай!

Соня махнула рукою та пiшла до хати.

– Зачекай! – у голосi Стася був наказ.

– Що тобi потрiбно вiд мене?! – Софiйка швидко пiдiйшла до хвiртки. Обличчя Стася було зовсiм поруч. – Чому ти причепився до мене, як реп’ях?

– Скажу вiдверто: ти менi подобаешся. Я хочу, щоб ти була моею.

– У мене е хлопець. Це тобi зрозумiло? То пошукай собi iншу!

– Його зараз немае тут. Агов! Де ти, Сашко? Чому мовчиш? – Стась награно покрутив навсiбiч головою.

– Звiдки ти знаеш його iм’я? – стривожено запитала дiвчина.

– Я все про тебе знаю.

– Ну то й на краще. Забирайся звiдси геть та забудь сюди дорогу раз i назавжди.

– Не пiду. Без тебе не пiду, – уперто мовив Стась. – Хоч рiж, я нiкуди без тебе не пiду.

– Доведеться, – вiдказала Соня й пiшла до хати, гучно грюкнувши дверима.

– А це ще ми побачимо, – процiдив крiзь зуби Стась i з люттю вдарив ногою стареньку хвiртку. Трухлява дошка трiснула та заколихалася, нiби гойдалка, на одному цвяху.

Коли Стась повернувся до друзiв сам, тi почали з нього глузувати.

– Ну що? Вiдшила тебе селянка?

– Це ще та штучка!

– Дохлий номер!

Стась сiв бiля багаття, нервово запалив цигарку.

– Усе одно вона буде моею, – сказав вiн, спостерiгаючи, як язики полум’я жадiбно поглинають сухе полiно. – Не було ще жодноi дiвки, щоб менi вiдмовила. Ця селянка ще не знае, що в мене трiщить вiд «зеленi» гаманець.

– Гадаеш, вона бачила в очi хоча б один долар? – обережно, щоб не доводити Стася до сказу, запитав Льошка.

– Побачить – сама пiд мене ляже.

– А менi здалося, що ця Соня – мiцний горiшок, – продовжив Льошка.

– Розкушу, – упевнено сказав Стась.

– А зуби не зламаеш? – зауважив хтось iз компанii.

– У жодному разi! – Стась задоволено випустив хмаринку диму, уявляючи дiвчину зовсiм близько бiля себе.

– Навiщо вона тобi? – вставив Льошка. – У тебе е Ірка. Окрiм неi, ти завжди можеш «зняти» яку завгодно дiвку.

– Ірка? – вiдмахнувся Стась. – Нiкуди вона не дiнеться вiд мене. А я хочу мати цю руду. І не просто мати, а змусити ii саму прийти до мене.

– Не вийде, – сказав Льошка. – Облиш ii. Забудь.

– Не можу. Гра вже почалася. Мишоловка заряджена. Залишилося дочекатися дурнувату мишку.

– Тобi ж сказали, що ця Соня зовсiм не дурнувата. До того ж по вуха закохана у свого капiтана, чи хто там вiн.

В очах Стася блиснули iскри – чи то був вiдсвiт багаття, чи то гнiв. Вiн до болю стиснув зуби.

– Це ще нiчого не значить. Усе одно вона буде моею, – твердо сказав вiн.

– Б’юсь об заклад, що нi. – Денис сiв поруч зi Стасем.

– Що?! – витрiщився на нього Стась. – Ти думаеш, що ця дiвка не продажна?! Та вона за тиждень буде повзати бiля моiх нiг!

– Ну ти й загнув! – посмiхнувся Денис.

– Так ось… – Стась гарячково пiдхопився з мiсця. – При всiх заявляю, що за мiсяць вона буде моею!

– Вiдповiдаеш за своi слова? – з недовiрою запитав Денис.

– Можу навiть побитися об заклад!

– На що спiр? – Денис простягнув руку.

– Якщо буде моя правда, то я виставляю вам усiм десять ящикiв горiлки. Якщо програю, ви менi. Іде?

– Хлопцi, – обiзвався Льошка. – Не забули, що першого вересня нам треба повертатися на навчання?

– Добре, – погодився Стась. – Беру менший термiн. Менi досить i трьох тижнiв, що залишилися до вересня. Згода чи нi? – Стась уже тримав руку Дениса.

– Можна внести корективи? – Льошка пiдiйшов до хлопцiв. – Краще горiлки п’ять ящикiв i кожному з нас по гарнiй дiвцi на нiч.

– О-о-о! – схвально скрикнула юрба.

– Перебивай! – погодився Стась.

Льошка рубом долонi роз’еднав руки Дена та Стася.

…Хлопцi поснули, а Стась iще довго сидiв бiля багаття, обмiрковуючи плани на майбутне. Вiн iще не знав, як йому дiяти, щоб спокусити цю руду селянку, але був упевнений, що на це йому знадобиться зовсiм мало часу, набагато менше, нiж думають його друзi.




Роздiл 9


Олександра Волошина викликав до себе сам генерал Друзь. Це сталося в той час, коли капiтан СБУ Олександр Васильович нiс на пiдпис у штаб заяву на вiдпустку. Олександр вiдкрив чорну шкiряну теку, поклав туди аркуш паперу з непiдписаною заявою.

Генерал Максим Іванович ставився до Олександра, як до свого рiдного сина. Подейкували, що в Друзя був син, який загинув вiд передозування наркотикiв. І хоча Максим Іванович брав iз собою Олександра на вiдпочинок до свого замiського будинку, нiколи про це розмови не вiв. Напевно, то були болючi спогади навiть для генерала, який зазнав на своему життевому шляху немало випробувань долi, i чоловiк тримав згадку про втраченого сина на великому замку в глибинi душi. Сашко не знав батькiвськоi ласки, тому всiею душею тягнувся до цiеi похмуроi, мовчазноi, вимогливоi, але завжди справедливоi людини. Інодi генерал викликав Волошина до свого кабiнету, щоб просто поговорити, дiзнатися, як його справи, тому сьогоднiшнiй виклик у Сашка не збурив анi душевноi тривоги, анi хвилювання.

– Дозвольте? – Сашко зайшов до просторого кабiнету, уздовж якого тягнувся дерев’яний стiл iз натурального дуба без жодноi пилинки.

У кiнцi стола сидiв кремезний сивоволосий чоловiк. Вiн пiдвiвся, не поспiшаючи пiшов назустрiч Олександровi.

– Капiтан… – почав Олександр по уставу.

– Облиш, Саню, – махнув рукою генерал, i на його обличчi промайнула ледь помiтна тепла батькiвська усмiшка.

Вiн потиснув руку капiтановi, кивнув на стiлець.

– Сiдай, синку, – мовив генерал та пильно подивився у вiчi Сашковi. – Розповiдай, як у тебе справи. Усе добре?

– Усе нормально. Збираюся у вiдпустку.

– Коли?

– Обiцяли вiдпустити вже завтра.

– Завтра, кажеш?

Лише зараз Сашко помiтив, що генерал чимось занепокоений i стривожений, навiть знервований. Вiн постукував мiцними пальцями по гладкiй, натертiй до блиску поверхнi стола та супив густi брови. Олександр знав, що Максим Іванович завжди робив так, коли або приймав якесь важливе рiшення, або був чимось незадоволений.

– Так. Планую завтра ж одразу заiхати до матерi в село та поiхати на цiлий мiсяць до Сонi. Ми плануемо одружитися.

– Одружитися? – генерал задоволено усмiхнувся у вуса. – Це добре, синку.

Максим Іванович знову затарабанив пальцями, зробив паузу.

– Доведеться вiдкласти весiлля на мiсяць, та й вiдпустку теж, – зiтхнув генерал.

– Щось трапилося? – з тривогою в душi запитав Олександр.

– Ти поiдеш з особливим завданням до Грузii, – сказав генерал. Було помiтно, що сказати цi слова йому було непросто. – Лише на один мiсяць. Неспокiйно там, – додав вiн.

– Так, неспокiйно, – задумливо промовив Олександр й одразу, нiби схаменувшись, запитав: – Коли я маю вiд’iздити?

– Зараз отримаеш iнструктаж, двi години на збори i в дорогу.

– Так швидко?! – мимоволi вирвалося в Сашка.

– Потрiбно, синку. – Генерал по-дружньому поплескав хлопця по плечу. – Так потрiбно. Повернешся за мiсяць – одразу ж на весiлля. Запросиш мене?

– Обов’язково!

В Олександра був час, щоб зателефонувати Софiйцi та сповiстити, що вiдпустка вiдкладена на мiсяць, але вiн не став гарячкувати й одразу хапатися за мобiльника. Якщо сказати зараз, то Соня почне хвилюватися та впаде в розпач, як це було пiд час останнього його вiд’iзду. Краще буде, якщо вiн зателефонуе iй уже з Грузii, з мiсця призначення. Тодi можна буде дати iй новий номер i спокiйно, не кваплячись, поговорити.

«Так буде краще», – сказав вiн собi, збираючись на iнструктаж. Складаючи папери до сейфа, Сашко подумав, що восьмого серпня вiн повинен прибути на мiсце призначення. Цього дня вiн мав зустрiтися iз Сонею. А ще в цей день вiдбудеться вiдкриття лiтньоi Олiмпiади в Пекiнi.

«Три в одному», – усмiхнувся вiн сумно сам до себе, неквапливо повертаючи ключа в сейфi.




Роздiл 10


Цiеi ночi Соня спала погано. Завжди тиха вулиця здригалася вiд гуркоту авто вiдпочивальникiв, якi вузькими сiльськими вулицями носилися на шаленiй швидкостi. Собаки у дворах шалено гавкали, а автiвки, проiжджаючи повз iхне подвiр’я, кричали рiзними голосами клаксонiв. Наляканi люди повимикали в хатах свiтло та принишкли.

Софiйка не чула, як дiд Андрiй уранцi виганяв корову з хлiва на пасовисько, як погодував курей та подибав за хлiбом до крамнички. Вона погано спала, тривожно вслухаючись у нiчний галас на вулицi. Дiвчина прокинулася пiзнiше, нiж завжди, вийшла надвiр, на повнi груди вдихнула свiжiсть ранку. Вона вмилася холодною водою та одразу ж вiдчула бадьорiсть. Соня зiрвала червонобоке яблуко, яке висiло майже над самим столом. Було таке пахуче й таке прозоре, що, якщо глянути на нього проти сонця, можна було побачити чорненькi зернятка. Софiйка струснула яблуко, i зернятка тихенько задзвенiли. Дiвчина iз задоволенням вiдкусила соковите яблуко. Здавалося, воно ввiбрало в себе всi пахощi лiта, пахло медом iз рiзнотрав’я. Коли приiде Сашко, вона збере найкращi, найстиглiшi та найсоковитiшi яблука й поставить у вазi на цей стiл. При згадцi про коханого на душi в Сонi потеплiшало,i за мить спогади про неприемну нiч розвiялися. Дiвчина закрутила волосся у вузлик та кинулася готувати снiданок.

Дiд повернувся додому похмурий. Мовчки поклав буханець хлiба на стiл, тяжко сiв пiд яблунею, чекаючи снiданку.

– Соню, це правда, що такий галас вiдпочивальники вчинили сьогоднi вночi… Ну, що ти в цьому винна? – запитав дiд за снiданком.

– Я? – Соня зачервонiлася. – Я… Я не знаю, що вони вiд мене хочуть.

– Не бреши менi, дочко.

– У чому я повинна зiзнаватися?

– Усе село гуде, що ти звабила iхнього старшого. – Дiд вiдвiв очi в бiк.

– Я?! – Соня аж скипiла. – Та я… Я… – Дiвчина задихалася вiд такоi несправедливостi. – Я ненавиджу таких, як вiн! – вирвалося в неi.

– Нема, доню, диму без вогню. – Дiд зiтхнув i пильно подивився на онуку.

– У мене е Сашко, i, крiм нього, для мене нiкого не iснуе в цiлому свiтi! Вiн мое життя, i ти це знаеш! – iз запалом мовила дiвчина та почервонiла ще бiльше.

– Кажуть, що в тебе було побачення з кимось iз тих дурнiв.

– Побачення?! Цей телепень приперся, коли я зачиняла хвiртку. Я його вiдшила, i все! Хiба це побачення? – схвильовано говорила розгнiвана дiвчина.

– Виходить, вiн усе-таки уподобав тебе.

– То його справи. І мене це не обходить.

Дiд перестав жувати, замислився.

– Соню, а Мажор – це його iм’я, прiзвище чи прiзвисько? – запитав дiд, заглядаючи Сонi в очi.

Софiйка не витримала та розсмiялася.

– Дiду, мажор – це той, хто народився iз золотою ложкою в ротi!

– Ага, – серйозно мовив дiд. – Виходить, що мажор – це синок багача?

– Можливо, якогось депутата чи бiзнесмена. Напевне не знаю.

– Тих, хто накрався з державноi кишенi?

– Авжеж, – усмiхнулася Соня. – Та яке нам дiло до них, чи не так? Дiду, мир?

– Мир, – погодився дiд. – Ти, доню, тримайся вiд таких подалi. Вiд них можна лиха чекати будь-коли. Розбещенi та паскуднi, звикли, що все iм дозволено, бо хазяi життя.

– А що вони менi? Завтра приiздить Сашко, i все владнаеться. Побачать, що в мене е хлопець, то й вiдчепляться.

– Дай-то Боже. – Дiдусь наклав хреста на груди й продовжив iсти.

– А то чого це, дiдусю, iшов за хлiбом, а виголився, вдягнувся, як на свято? Чи не до баби Параски сватався? – пожартувала трохи заспокоена дiвчина.

– Ах ти, дзиго! І це помiтила! – Дiд посварився пальцем. – Сам не знаю, що зi мною сталося. То було в чiм ходжу по двору, у тiм i по селу пiшов. А тепер чомусь стидатися став. Виходжу з двору й перевiряю, чи всi гудзики на сорочцi, чи чистий комiрець. Так ось що я подумав: чи то душа моя вiдчула, що я все ближче й ближче до зустрiчi з Богом? Га?

– Дiду! – Соня замахала двома руками. – Не лякай мене та не засмучуй! Я не хочу бiльше про це й чути! Годi!

– Все, все, все! – заспокоiв ii дiд. – Не буду бiльше! Краще вже кажи, що до баби Параски залицяюся!

– Про вовка помовка, – Соня кивнула головою в бiк вулицi. – А ось, дiду, твоя приятелька йде.

Скрипнула хвiртка, i стара зайшла до двору, тягнучи за собою за мотузок свою козу Дашку. Баба Параска була чимось дуже збентежена та схвильована. Соня нiколи не бачила ii в такому станi: очi в староi були червонi, губи дрiбно тремтiли, обличчя блiде. Дiвчина кинулася до неi:

– Що скоiлося?! Щось лихе?

Бабця схлипнула та витерла очi кiнчиком картатоi хустки.

– Ой, не питай, серденько, не питай, – закивала головою Параска, а на глибокi зморшки щiк скотилася сльоза. – Лихо, та й годi!

– Та розкажiть нарештi, що сталося! – не витримала Софiйка.

– Горе! Ой, горе менi, горе! – заголосила стара.

– Киньте цей мотузок! Нiкуди коза ваша не дiнеться. – Соня взяла стару пiд руку. – Ідiть за стiл та заспокойтеся.

– Моя… моя Дашка… Ой, лишенько, та й годi, – хитала головою в розпачi бабця.

– Годi ревти, – втрутився дiд. – Сльозами горю не зарадиш. Іди сюди, побалакаемо.

Баба Параска, не вiдпускаючи з рук мотузка, подибала до столу, присiла на лавку, тяжко зiтхнула.

– Що роблять цi мажори! Що вони творять! Жах! – Бабця зiтхнула та, трохи заспокоiвшись, почала розповiдати. – Злигався з цими вiдпочивальниками той дурнуватий Грицько. Корiв сьогоднi пасти не пiшов, то погнала iх на пасовисько його мати. Їй уже вiсiм десяткiв стукнуло, а довелося брати палицю в руки та йти на роботу, бо той дурень цiлу нiч пиячив бiля рiчки. Та чому б йому не пити, коли задарма пригощають?! З нього смiються, як iз пришелепуватого, а вiн гигоче, та й годi!

– А вам до Грицька яке дiло? Чи його глотки жаль? – запитала Софiйка та знiтилася, бо на неi з-пiд лоба суворо зиркнув дiд (чого, мовляв, перебиваеш людину?).

– Це я до того, щоб ви, люди добрi, зрозумiли, що там коiлося, – продовжила бабця. – Тi мажори напоiли його ще з вечора, змусили за пляшку горiлки роздягтися догола й бiгати берегом там, де жiнки обмивалися в рiчцi.

– Тьху, – сплюнув дiд. – Гидота яка! Сором, та й годi!

Соня посмiхнулася:

– Що тут дивного? Грицько великим розумом нiколи не вирiзнявся.

– Це ще нiчого. А вранцi припнула я на луках козу. Знайшла мiсце, де трави побiльше, i полишила свою Дашку. Чи ж перший раз я це робила? Усе життя тримала кiз, припинала iх на лузi та не мала нiякого клопоту. Коли прибiгае до мене Маруська Шершнева та й кричить, щоб бiгла до рiчки, бо мою козу мажори замордують. Я так летiла, що ледь дух не спустила. Якi в мене ноги в такому вiцi? Вiдбiгала свое, але все-таки нагодилася вчасно. Головному з них заманулося спробувати козячого молока, то й послав Грицька доiти Дашку. А звiдки в неi те молоко? – баба Параска знову схлипнула. – Вiн, звiрюка, замучив козу до такого, що в неi кров iз дiйок пiшла! Тодi мажори змусили Грицька тi краплi молока з кров’ю випити, а самi реготали та на кiно знiмали.

– Та чи вони зовсiм з глузду з’iхали? – обурився дiд Андрiй так, що аж змiнився в обличчi. – Хiба ж можна так над невинною твариною знущатися?!

– Це ще не все. Ви послухайте, що iм iще забажалося. – Стара попестила рукою шию Дашки, що стояла смирно, опустивши голову. – Тому головному мажору забажалося покататися на козi. Вiн наказав своiм друзям знiмати його на кiно, а Грицьку – тягнути мотузка з Дашкою. Сам, покидьок такий, сiв на козу, а та одразу i впала на ноги. Бiдненька моя, чи втримала б вона на собi того слона? – похитала головою стара. – Я вже думала, що й хребта iй зламав, та, дякувати Боговi, лише шкутильгае. Напевне, ногу пiдвернула.

– Ти диви, що вони творять! Думають, що грошей багато, то все iм дозволено? – дiд аж скипiв. – І на них управа знайдеться! Іди до мiлiцii, пиши заяву. Не треба цiеi поганi боятися!

– І пiду! Пiду й напишу! Усе про них розкажу! – пiдбадьорилася стара. – Ось лише вiдведу Дашку додому та пiду до дiльничного. Доки вони будуть тут бешкетувати? Настав час покласти цьому край.

Софiйка полегшено зiтхнула – з’явилася надiя, що дiльничний iнспектор приструнчить розбишак i тi нарештi вгамуються й дадуть селу спокiй.




Роздiл 11


Софiйка за день усi очi видивила на дорогу, виглядаючи Сашка. Наближався вечiр, а його все ще не було. Дiвчина набирала його номер телефону без упину, але нудний голос повторював, що зв’язку з абонентом нема. Дiвчина стривожилася не на жарт та почала розмiрковувати, що ж могло статися. Спочатку вона подумала, що Сашко хоче з’явитися зненацька саме тодi, коли вона не чекае, зробивши маленький сюрприз. Але коли до саду почали нишком прокрадатися вечiрнi сутiнки, душу оповила справжня тривога. Щось зсередини пiдказало розгубленiй дiвчинi, що Сашко сьогоднi не приiде. Вiн завжди дотримувався даного слова. Вiн обiцяв iй сьогоднi зустрiч, але не приiхав. Чому? Що скоiлося? Хто або що стали на завадi такiй довгоочiкуванiй зустрiчi? Думки про те, що коханий ii покинув, дiвчина вiдкинула одразу. Такого взагалi не могло бути. Не лише бути, а й приснитися в страшному снi. Вiн кохав ii палко, нiжно, як i вона його, – Софiйка стовiдсотково була в цьому впевнена. Виходить, щось сталося. Вiдбулася якась подiя, що завадила Сашковi приiхати на зустрiч. Але чому ж вiн не зателефонував? Не попередив ii? Вона зрозумiла б та чекала б стiльки, скiльки було б потрiбно. Рiзнi думки буйно вирували в ii гарячiй уявi, змушуючи серце в грудях шалено колотитися. Був не страх вiд того, що ii покинули, – лише збентеження вiд несподiванки. Їi уява час вiд часу малювала жахливi картинки, але Соня вiдганяла iх, як надокучливих мух, щоб за кiлька хвилин знову поринути в здогадки.

Дiвчина видоiла корову й ненароком зачепила ногою вiдро з молоком. Воно жалiсливо дзенькнуло, i на землю вилилася бiла рiдина. З розпачу Софiйка невтiшно розплакалася.

– Не переймайся, доню, – почула вона поруч заспокiйливий голос дiда. – Грець iз ним, iз тим молоком! Чи ми голоднi сидимо? Чи нема чого поiсти? Є кусень хлiба на столi, дякувати Боговi.

Софiйка пiдняла на дiда очi, повнi слiз.

– Сьогоднi мав приiхати Сашко, – ледь вичавила iз себе дiвчина, бо горло стисли спазми. Вони заважали не лише говорити, а й дихати та думати.

– Вiн на службi, доню, сама розумiеш.

– Так. Але вiн не попередив мене, не зателефонував. Це так несхоже на нього.

– Напевне, сьогоднi не мав такоi змоги, – заспокоiв дiд. – Або приiде завтра вранцi. Ось побачиш! Так, напевно, приiде завтра!

Соня кивнула головою, спробувала усмiхнутися.

– А зараз iди спати, бо наревешся – нiс буде великий та червоний. Хто тебе таку довгоносу любитиме?

Ось так завжди! Коли сумно, дiдусь умiе i знайти слово втiхи, i пожартувати. Софiйка постелила дiдовi постiль i пiшла зачиняти хлiв та хвiртку. Вийшовши на ганок, здригнулася вiд несподiванки. За столом пiд яблунею сидiв на лавцi Стась. Вiн нахабнувато посмiхнувся та, узявши з вази червонобоке яблуко, з хрумом вiдкусив його, почав жувати. У Сонi перехопило подих вiд гнiву: як вiн посмiв простягти своi лапи до яблук, якi вона приготувала для Сашка?!

– Ти! Ти! Ти! – випалила Соня, задихаючись. – Як ти посмiв?!

Вона вихопила з рук Стася яблуко так швидко, що той не встиг й оком клiпнути.

– Нечемно, селяночко, – нахабно сказав вiн та посмiхнувся.

– Ти, нахабо, геть звiдси! – Софiйка пожбурила в кущi надкушене яблуко, як якусь потвору, та тицьнула пальцем у бiк хвiртки. – Негайно йди з мого двору!

– Тобi шкода червивого яблука для гостя?

– Цi яблука не для тебе!

– А для кого ж? Для твого старого? Так у нього ж зубiв немае.

– Для мого хлопця. Зрозумiв?

– І де ж вiн? Чому зараз не iсть яблука, якi ти для нього пiдготувала?

– Бо завтра приiде й буде iсти, скiльки заманеться. І взагалi нехай тебе це не обходить!

– Бiльше нема чим нагодувати свого милого?

– А тобi що до того. Я сказала чiтко та зрозумiло: iди з мого двору. І не лише з двору. Іди геть iз мого життя раз i назавжди, – ледве стримуючи себе, спокiйно, але чiтко карбуючи кожне слово, сказала дiвчина.

– Пiду лише з тобою.

– Що ти за людина?! Я тобi кажу, що в мене е хлопець i ми кохаемо одне одного. Що тобi ще сказати? Як тобi втовкмачити, щоб ти це зрозумiв?

– Один вечiр.

– Що один вечiр? – Софiйка не зрозумiла.

– Проведемо один вечiр разом, i ти побачиш сама, що я вмiю бути нiжним та ласкавим. Можливо, пiсля цiеi ночi ти не захочеш i чути про свого Сашка.

– Ти здурiв, – Соня посмiхнулася. – Я кохаю його. І це на все життя.

– Добре. Одна шалена нiч кохання зi мною, а завтра приiде твiй Сашко, i ти проведеш iз ним решту свого життя. Уяви перед собою терези. Що таке одна нiч i все довжелезне життя?

– Навiжений! Божевiльний!

– Так. Нехай буде так, – погодився Стась. – Я дозволяю тобi обзивати мене, як завгодно. Зваж, лише тобi перший раз у своему життi я спокiйно даю змогу мене крити всiма поганими словами. Я згоден на все заради однiеi ночi кохання з тобою. Уявляеш, ти будеш жити зi своiм хлопцем, а ночами згадувати наше коротке, але таке палке кохання? Ця маленька таемниця буде тебе збуджувати, коли коханий чоловiк приiсться, як щоденний борщ, та обридне серед буденностi життя. Навiть усе гарне рано чи пiзно стае остогидлим.

– Я не хочу слухати ахiнею, яку ти несеш. Іди звiдси.

– Виходь за мене замiж. Хочеш? Знаю, що хочеш.

– Ти зовсiм дурний, – дiвчина зневажливо посмiхнулася. – Самозакоханий Нарцис. Чуеш i бачиш тiльки себе, та й кохаеш ти лише свою персону.

– У мене пiд Киевом власний будинок. Будеш жити в таких розкошах, що тобi й не снилося. Я подарую тобi коштовностi такi, якi ти забажаеш…

– Своiми теревенями ти вiдбираеш у мене час сну.

– Хiба можна спати, коли ти така молода та гарна? Спати треба на пенсii, а зараз брати вiд життя все, що можна. Не поспiшай казати «нi», щоб потiм шкодувати все життя.

– Послухай, – Софiйка зiтхнула, бо вiдчула, що в неi уриваеться терпець. – Я живу в селi, де всi про всiх усе знають. Менi не потрiбнi розмови про те, що ти до мене ходиш. Я тебе не кликала, то йди туди, звiдки прийшов. І припинiмо цi пустi розмови.

– Нiхто нiчого не дiзнаеться, – зашепотiв Стась, i в нього вiд збудження заблищали очi. Вiн пiдхопився, пiдiйшов до Сонi так близько, що вiдчув ii п’янкий запах медових яблук. – Я пiду, а ти вийдеш пiзнiше. Ми зустрiнемося за селом… – Стась ледь стримував себе, щоб не вхопити в обiйми дiвчину, уткнутися обличчям у ii волосся, що пахло якимись квiтами, медом, стиглими яблуками та ще чимось таким, вiд чого йшла обертом голова. – Ти не пожалкуеш…

– Усе! Менi набридло! – обiрвала його Софiйка. – Я зараз покличу дiда!

Стась зробив крок назад. Не тому, що злякався погроз дiвчини. Вiн мав опанувати себе, вiдiрватися вiд ii чар молодостi та свiжостi.

– Гадаеш, менi немае з ким провести нiч?

– Менi байдуже. Я хочу лише одного – спокою.

– Я навiть знаю, з ким я буду сьогоднi кохатися, – сказав вiн. – Є в мене слушна думка. Насправдi менi такi дiвчата нiколи не подобалися. Вона товста й огидна, як твоя корова. Нi, твоя корова мае привабливiший вигляд, нiж вона. Але що вдiеш? Доведеться зламати ii цнотливiсть задля того, щоб тебе трохи позлити. Можливо, тодi ти станеш поступливiшою.

– Помрiй!

– Упевнений, що ту дiвку не доведеться довго, як тебе, вмовляти.

– Ну то й добре. Іди вже геть!

– А менi здавалося, що доля подружки Олесi тобi не байдужа, – нiби ненароком промовив Стась.

– Що?! – В обличчя Софiйки хлюпнула гаряча хвиля. – Не смiй ii чiпати! Чуеш?!

– А що робити? – Стась театрально знизав плечима.

– Якщо… Якщо… Якщо ти ii скривдиш, я тебе…

– Що зробиш?

– Уб’ю! – з гнiвом випалила Соня.

– Нi, не вб’еш. Брешеш усе. І те, що завтра приiздить твiй Сашко, ти теж брешеш. Вiн не приiхав сьогоднi, але мав би…

Соня вiдчула, як весь свiт почав кружляти довкола та земля захиталася пiд ногами.

– Ти?! Що… Ти що з ним зробив?! – тремтячим, впалим голосом запитала вона.

– Нiчого. Чому так зблiдла? Не вистачало, щоб я бруднив руки. Чи не бiгала ти до баби Параски домовлятися про ii квартиранта? Бачиш, я все знаю. Вiн тебе покинув, а тепер покидаю я, бо мене чекають захопливi пригоди з товстою селянкою Олесею. Напевне, буде дуже весело. Бувай! – Стась помахав рукою та швидко пiшов iз двору.

– Погань! – не тямлячи себе вiд гнiву, кинула йому навздогiн дiвчина, дивлячись, як у сутiнi розчинилася постать хлопця.

…Софiйцi не спалося. Душу поступово, але наполегливо заповнювала якась дивна невиразнiсть почуття та неозначенiсть смутку. Дивлячись у вiдчинене вiкно, вона спостерiгала, як помалу з-за верхiвок дерев у саду лiниво викочувався величезний червоний мiсяць. Вiн iз цiкавiстю заглянув у кiмнату, де в тривозi лежала на лiжку дiвчина. Їi золотаве волосся розсипалося хвилями по подушцi, у широко розплющених очах застигли смуток, тривога та надiя одночасно. А у дворi на столi стояла ваза з червоними, блискучими, нiби щойно натертими воском, соковитими яблуками…




Роздiл 12


Андрiй Андрiйович останнiм часом геть утратив спокiй. Вiн уже лаяв себе, що дав пораду Стасевi поiхати на вiдпочинок до села. Знаючи вдачу сина, його здатнiсть вляпуватися в якесь лайно, чоловiк нутром вiдчував, що ця поiздка Стася добром не закiнчиться. Тому вiн часто, по кiлька разiв на день, телефонував синовi, але той або не брав слухавку, або грубо вiдповiдав, щоб не заважав йому вiдпочивати.

Цю нiч до Андрiя Андрiйовича знову не йшов сон. Вiн прийняв перед сном пiгулку снодiйного, але даремно. У головi знову й знову мимоволi прокручувалося все його життя, починаючи вiд дня весiлля. Вiн одружився з Мариною, яку палко кохав, одразу пiсля закiнчення навчання в iнститутi. Тодi вона була миловидною брюнеткою з темними очима та тоненькою, осиною талiею. Спочатку все в них було добре. Вiн працював удень i вночi, цiлком вiддаючись роботi, не шкодуючи анi здоров’я, анi часу. Андрiй Андрiйович швидко просувався службовою драбиною вгору. Вiн рухався, не помiчаючи, як Марина в той час iз такою самою швидкiстю вiд нього вiддалялася. Чи був зовсiм слiпий, чи заклопотаний справами – тепер не розберешся, та й чи потрiбно? Схаменувся тодi, коли пролетiло п’ятнадцять рокiв подружнього життя. У нього були своi жiнки на одну нiч, у неi – коханець. Коли зрозумiв, що йдуть вони по життю поруч, але паралельними дорогами, що не сходяться разом, схопився за голову, але було пiзно. Їхнiй шлюб перетворився на щоденнi тортури, а Марина – на товсту та грубу жiнку. До того часу його дружина жодного разу не вагiтнiла. Андрiй Андрiйович зрозумiв, що вони живуть окремими життями, бо немае тiеi ниточки, яка б iх поеднувала, – дитини. Вiн сам наполiг на обстеженнi в лiкарнi iх обох. Зробити це було доволi важко, бо дружина звикла жити для себе й не хотiла щось у цьому змiнювати. Вирок лiкарiв був невтiшним – Марина не могла мати дiтей. Ще кiлька рокiв йому знадобилося, щоб умовити дружину усиновити дитину. Врештi-решт вона погодилася. Чи то був благородний жест, чи на знак подяки за багато рокiв безтурботного життя, яке вiн iй забезпечив, чи прокинулися в неi приспанi материнськi почуття – вiн не знав. Але був безмежно щасливий, коли зателефонував за його проханням знайомий лiкар iз пологового будинку та сказав, що одна жiнка вiдмовилася вiд немовляти, тож можна приiхати подивитися на дитину.

Андрiй Андрiйович добре, на все життя, запам’ятав той доленосний день, коли вперше побачив маленького Стася. Дитина була й справдi гарнесенька: пухкенька, жвавенька, з ямочками на рожевих щiчках. Марина одразу ж погодилася забрати хлопчика, i незабаром iхнiй дiм наповнився новими турботами. Поява дитини в сiм’i на деякий час iх знову зблизила. Андрiю Андрiйовичу з дружиною та немовлям довелося переiхати до iншого мiста, покинувши тепле мiсце на роботi, але вiн не шкодував. Щодня тодi поспiшав додому, щоб швидше побачити сина. На другий план вiдiйшли i коханки, i друзi, навiть деякою мiрою робота. Вiн давав Стасевi все, що той хотiв, не помiчаючи, що дитина росте розпещеною, непокiрною та невдячною. Як часто бувае, вiн був заслiплений батькiвською любов’ю. Знову наступив на тi самi граблi: не помiтив, як дружина поступово вже вдруге вiддалилася вiд нього. Спочатку в дитячу кiмнату на нiч, потiм в iншу кiмнату, у свое, окреме лiжко. Навiть не в лiжко, а у свое, невiдоме йому життя.

Коли Стась пiдрiс та почав влипати в рiзнi халепи, до щоденних чвар та непорозумiнь у його бiк посипалися докори. Марина звинувачувала чоловiка в тому, що непотрiбно було брати немовля, треба було взяти в сiм’ю пiдлiтка, у якого б уже мав бути сформований характер. «Гени, – любила вона повторювати, – у хлопчика поганi гени вiд батькiв».

«Можливо, мала рацiю», – iнодi думав вiн. І це була одна думка, яка з’еднувала розхитану родину.

Андрiй Андрiйович пам’ятав, як у пологовому будинку в той такий свiтлий, сонячний та радiсний день вiн розмовляв iз лiкарем у фойе. Лiкар розповiв, що жiнка, яка народила Стася, походить iз села. Вона приховувала вагiтнiсть, бо не мала чоловiка та можливостi виховати дитину. Окрiм того, у неi вже була одна дитина, яка теж зростала без батька. Жiнка вирiшила вiдмовитися вiд хлопчика, щоб не осоромитися перед односельцями. У цей час породiлля вийшла з лiкарнi, i лiкар не втримався, показав-таки ii Андрiю Андрiйовичу. Вiн бачив жiнку лише якусь мить, але назавжди запам’ятав ii: гарна, струнка, з довгим золотавим, напрочуд блискучим та хвилястим волоссям. Тодi вiн був спокiйним, бо своiми очима побачив матiр хлопчика й упевнився, що та не iнвалiд, а напрочуд красива та здорова жiнка. Лише з роками, коли Стась зовсiм вiдбився вiд рук та його поведiнка стала неконтрольована, Андрiю Андрiйовичу спало на думку бiльше дiзнатися про цю жiнку. Вiн навiть сам не знав, навiщо це йому, але бажання знову побачити бiологiчну матiр Стася, дiзнатися все про неi було невгамовним. Чоловiк не став довiряти своi думки дружинi, бо мiж ними вже давно не було порозумiння. Дiзнатися, де живе ця жiнка, було для нього неважко. Однiеi днини Андрiй Андрiйович плюнув на всi невiдкладнi справи, бо вони були нескiнченнi, та нишком поiхав до села, де мешкала бiологiчна мати Стася – з його зв’язками та добрими стосунками з лiкарем не склало великих труднощiв дiзнатися адресу жiнки.




Конец ознакомительного фрагмента.


           
Текст предоставлен ООО «ИТ»
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию:https://tellnovel.com/ru/talan_sv-tlana/kupelya