Матусин оберiг
Светлана Талан


Олеся рано стала сиротою. Листи – ось i все, що лишилося iй вiд мами. Дiвчинка живе лише цими листами. Тiльки вони i подруга Карина допомагають Олесi пережити труднощi: пияцтво батька, жорстокiсть мачухи, ненависть зведеного брата. Одного разу Олеся приiздить iз Кариною до Северодонецька i там зустрiчае Ігоря. Два серця еднаються в танцi кохання. Але настае буремний 2014 рiк, Ігор йде добровольцем в АТО… Чи зустрiнуться закоханi знову? Доля наготувала iм випробування часом та вiдстанню. Та справжне кохання здатне подолати все….





Свiтлана Талан

Матусин оберiг



Збiг прiзвищ та iмен прошу вважати випадковим



***

		А й правда, крилатим грунту не треба.
		Землi немае, то буде небо.

		Немае поля, то буде воля.
		Немае пари, то будуть хмари.

		В цьому, напевно, правда пташина…
		А як же людина? А що ж людина?

		Живе на землi. Сама не лiтае.
		А крила мае. А крила мае!

		Вони, тi крила, не з пуху-пiр’я,
		А з правди, чесноти i довiр’я.

		У кого – з вiрностi у коханнi.
		У кого – з вiчного поривання.

		У кого – з щиростi до роботи.
		У кого – з щедростi на турботи.

		У кого – з пiснi, або з надii,
		Або з поезii, або з мрii.

		Людина нiбито не лiтае…
		А крила мае. А крила мае!

    Лiна Костенко



Частина перша





Роздiл 1


Олеся поцiлувала маму в щiчку. Дiвчинцi здалося, що в неньки, яка лежала в лiжку, покотилася сльоза та завмерла в неглибокiй зморшцi пiд оком. Олеся провела пальчиком по обличчю жiнки, i вiн справдi став мокрим.

– Матусю, ти плачеш? – дiвчинка подивилася на маму синiми озерцями очей.

– Нi, донечко, нi! – сказала iй жiнка. – Тобi, мое сонечко, здалося.

На безкровному, восково-жовтому обличчi хвороi майнула ледь помiтна усмiшка. Чоловiк, який стояв поруч, потай вiд дiвчинки витер зволоженi очi й поклав долоню на плече Олесi.

– У тебе слiзка, – промовило дiвча, розглядаючи свiй вологий пальчик.

– То, напевно, порошинка в око потрапила, – жiнка знов усмiхнулася донечцi.

– У тебе справдi нiчого не болить? – синi оченята дивилися пильно.

– Справдi нiчого не болить, – запевнила мати.

Жiнка простягнула худеньку руку до Олесi, i тремтячi тонкi пальцi ледь торкнулися кругленькоi дитячоi щiчки. Дiвчинка вiдчувала, що ненька хоче щось iще сказати iй, i запитально дивилася на неi. Мама усмiхалася, але якось незвично, сумно.

– Мамусю, присягнися, що в тебе все добре, – попросила Олеся й долонькою притиснула до щiчки мамину прохолодну руку.

– Лесечко, справдi, усе добре, – лагiдно й тихо промовила жiнка. – Іди, доню, спати, уже час.

– На добранiч, матусю, – сказало дiвча й поцiлувало неньку в щоку.

Олесi страшенно не хотiлося йти у свою кiмнату, але вона знала, що мама хвора i iй потрiбно вiдпочивати. Дiвчинка зiтхнула й усмiхнулась до матерi.

– Доброi ночi, – побажала iй жiнка й подивилась услiд довгим сумним поглядом.

– На добранiч, – сказала Олеся й послала матерi повiтряний цiлунок, дмухнувши на долоньку.

Дiвчинка неохоче пiшла до своеi кiмнати. Вона ввiмкнула свiтло, вдяглась у пiжаму, забрала ляльку Марiйку з тумбочки. Їi улюблениця була все ще в лiтньому сарафанчику, бо тепла сукня, яку Олеся з мамою почали шити для неi, так i не була закiнчена.

– Будеш спати зi мною й не змерзнеш, – сказала ляльцi Олеся та поклала ii на свое лiжко.

Дiвчинка вимкнула свiтло, i в тихiй кiмнатi гучно протупотiли дитячi нiжки вiд дверей до лiжка. Олеся обняла Марiйку, натягнула ковдру аж до очей. Ранiше мама ii вкладала щовечора спати. Перед сном читала книжку або просто сiдала на краечок лiжка, i вони довго розмовляли стишеними голосами. Потiм ненька дбайливо вкривала свою доню ковдрою, цiлувала й бажала спокiйноi ночi. Узимку мама захворiла й незабаром уже не ходила на роботу. Спочатку Олеся навiть радiла з того, що жiнка чекала вдома ii повернення зi школи, на кухнi пахло чимось смачненьким i не доводилося самiй розiгрiвати обiд у мiкрохвильовiй печi. Аж до вечора мама була поруч iз нею, i дiвчинка тiшилася з того. Вони разом готували вечерю, i ненька детально розповiдала й показувала Олесi, як готувати ту чи ту страву. Дiвчинцi це подобалося, i вона вiдчувала себе майже господинею на кухнi. Вони жартували, куховарячи, i так було iм весело! Якось мама сказала:

– Олесю, чоловiки без нас померли б iз голоду! Їм легше пiти до крамницi, купити замороженi пельменi та зварити, нiж самим щось приготувати вдома, тож, якщо я буду в лiкарнi, тобi доведеться самiй готувати iжу для тата. Тепер ти розумiеш, чому я тебе навчаю хазяйнувати?

Мама пiдморгнула Олесi, i вони довго смiялися. Згодом мама навчила Олесю користуватися пилососом i пральною машинкою, показала, як акуратно заправляти пiсля себе лiжко, навчила заплiтати косички. Дiвчинцi така мамина школа настiльки подобалась, що вона майже перестала бiгати гуляти на вулицi з подружкою Нiною. Лише коли мама почувалася зле, вона силомiць змушувала Олесю пiти до подруги.

Останнi кiлька днiв ненька не вставала з лiжка. Олеся все допитувалася, що в неi болить, але мама постiйно вiджартовувалась.

– Просто заслабла, – завжди вiдказувала вона, коли дiвчинка надокучала iй питаннями.

Але Олесю важко обманути – вона чула, як зiтхали сусiдки, коли стиха гомонiли про те, що «страшна хвороба в Яни» i «треба ж такому горю статися, а дитина ще зовсiм мала!» І тато ходив похмурий та невеселий, а коли мама злягла, то взагалi став мовчазний i сумний.

Олеся повернулася на бiк i задивилась у вiкно. Там, на вулицi, скаженiв вiтер, розгойдував стару яблуню, вона скрипiла, i той скрип був схожий на людський тужний плач. Яблунева гiлка раз по раз стукала у вiкно, немов просила прихистку в хатньому теплi, та вiтер не чув ii плачу – вiн вив пововчи й безжально розхитував беззахисну яблуньку. Олеся натягла ковдру на вуха, щоб не було чути того виття за вiкном, i заплющила очi. Їй стало сумно, незатишно. Хотiлося побiгти в кiмнату до мами, як колись, залiзти до неi в лiжко, почути лагiдний голос i спокiйно заснути в ii теплих обiймах, але не можна: мама хвора, i iй потрiбен спокiй. Дiвчинцi хотiлося плакати, але вона згадала, як повчала ненька:

– Не треба плакати, бо ти засмучуеш мене, i я буду плакати разом iз тобою.

Олеся не хотiла, щоб мама плакала, iй найбiльше подобалося чути ii смiх. Дiвчинка усмiхнулася, згадавши веселу маму, обняла мiцно Марiйку й незабаром заснула.

Уранцi Олеся прокинулася вiд людських голосiв, якi долинали iз сусiдньоi кiмнати. Вона, не знiмаючи пiжами, пiшла подивитися, хто там розмовляе. Дiвчинка прочинила дверi й зупинилася на порозi: кiмната була повна чужих людей. Одна iз жiночок, помiтивши Олесю, швидко пiшла iй назустрiч, узяла за руку й майже силомiць завела назад у кiмнату.

– Дитинко, тобi туди не можна, – схлипнувши, промовила вона. – Зараз твого батька покличу.

Олеся вiдчула, що трапилось якесь лихо. Вона висмикнула свою ручку i скрикнула:

– Пустiть! Я хочу до мами!

Жiнка не встигла й рота розкрити, як Олеся забiгла до материноi кiмнати й крiзь натовп жiнок прослизнула до лiжка. Вiд побаченого вона заклякла на мiсцi. На заправленому лiжку лежала ii мама, гарно вбрана, чомусь у хустцi, зi складеними на грудях руками.

– Мамо, – тремтячим стишеним голосом покликала Олеся.

Мама була не схожа на ii колишню веселу, смiшливу i красиву маму. Перед Олесею лежала нiби iнша жiнка iз завмерлим восковим обличчям i заплющеними очима.

– Нема у тебе мами, дитинко, – зiтхнула якась бабця. – Померла твоя мама.

– Нi! – закричала Олеся. – Ви брешете! Це неправда!

Дiвчинка стиснула кулачки й почала гамселити ними ненависну чужу злу бабцю. Вона плакала, била й била кулаками стареньку, потiм – жiнку в чорнiй хустцi, увесь час кричачи, що вони iй брешуть. Прийшов батько, пiдхопив доньку на руки, понiс до ii кiмнати. Олеся кричала, пручалася, била батька по обличчю, по головi й голосно плакала. Чоловiк схопив ii в обiйми та притиснув до себе.

– Тихо, сонечко, тихо, – промовляв вiн стишеним голосом, – не треба так, уже нiчого не змiниш.

– Ви всi брехуни! – промовила спересердя дiвчинка i схлипнула. – Мама не могла померти! Вона не могла мене покинути! Не могла! Вона мене любить, а ви всi – злi!

– Так, Олесю, мама тебе любить, але вона була хвора, дуже хвора, – тихо промовив батько, послабивши обiйми, коли донька перестала пручатися. – І вона не померла, а…

– А що? – Олеся подивилася батьковi прямо в очi.

Вiн не витримав того погляду, утупив очi в землю, тяжко зiтхнув.

– Тепер мама буде на небi, – сказав ледь чутно.

– Чому не зi мною?

– Вона завжди буде з тобою, у твоiх думках, у твоему серцi.

– Я хочу до мами, – знову повторила дiвчинка.

– Зараз ти вдягнешся i побудеш у сусiдки. Добре?

– Чому?

– Бо в тата багато справ, – пояснив вiн, перевдягаючи дiвчинку, – я впораюсь i заберу тебе. Домовилися?

– Можна я вiзьму Марiйку?

Батько кивнув на знак згоди. Вiн хотiв узяти Олесю на руки, але дiвчинка заперечила:

– Я вже доросла.

Чоловiк узяв за руку доньку, провiв повз натовп жiнок, що були бiля ii мами. Олеся вже не плакала. Вона мовчки пройшла кiмнатою, вийшла надвiр, слухняно подибала за батьком до сусiдчиноi хати, переступила порiг, витерла ноги, привiталася.

– Ти, Олесю, побудеш тут, – сказав батько, знявши з доньки курточку, – а потiм я прийду по тебе.

– Я ще побачу маму? – спитала Олеся.

– Так, – кивнув головою батько й швидко пiшов iз хати. Як тiльки не намагалася сусiдка тiтка Лiда розговорити дiвчинку – усе марно. Сiла на стiлець бiля вiкна, обняла свою ляльку й дивилась у вiкно. А там лив дощ, i геть нiчого не видно було. Тiтка намагалася погодувати Олесю – та нiби не чула ii, так i просидiла до вечора. Коли за вiкном споночiло, жiнка роздягла Олесю, поклала спати у своiй хатi. Дитина не противилась, не зронила жодного слова – слухняно лягла на велике тiтчине лiжко, обняла ляльку й заплющила очi.

Погода змилостивилася, i на похоронах не бешкетував вiтер, навiть дощ стих. Олеся мов заклякла на кладовищi бiля материноi труни. Мама iй здавалася чужою жiнкою, яка вбралась у мамин одяг i прикинулася нею. Коли почалося прощання, жiнки заплакали, запричитали, завили, по Олесиних щоках покотилися великi горошини слiз. Дiвчинка плакала по-дорослому, душею, не зводячи очей iз завмерлого, незвичного обличчя матерi. Олеся сама пiдiйшла ближче до труни, поцiлувала в щоку матiр. Вона була холодна i якась чужа.

– Матусечко, прощавай, – стиха промовила дiвчинка, i навколо неi ще голоснiше затужили й запричитали жiнки.

Дiвчинка заглянула в могилу – вона була глибокою та страшною. Колись iй наснився сон, де була майже така ж глибока яма, страшна i холодна, а тепер у таку мають покласти ii маму.

– Їй там не буде холодно? – спитала Олеся в батька, який мiцно тримав ii за руку.

Труну опустили на саме дно ямки, й Олеся туди з острахом зазирнула. Батько промовчав, i дiвчинка сказала:

– Моя бiдна мама! Їй там буде холодно i самотньо.

– Нi, Олесю, мама тепло вдягнена, – вiдповiв батько, витерши шапкою очi.

– Ходiмо додому, – сказала Олесi тiтка Лiда i взяла дiвчинку за руку.

– А тато? – запитала дитина.

– Вiн зараз прийде.

Увечерi Олеся знову сидiла бiля вiкна з лялькою в руках. Вона мовчки дивилась у непроглядну темiнь, нiби намагаючись розгледiти постать найрiднiшоi людини. Батько сiв поруч, обняв дитину за плечi.

– Олесю, сонечко, у тебе е я, i ми маемо разом навчитися жити…

– Без мами? – тихо i сумно промовила дiвчинка.

– Так, – зiтхнув батько.

Чоловiк помовчав, намагаючись знайти доречнi слова, але вони десь застрягли, грудкою здавили горло. Вiн тяжко пiдвiвся, вийшов iз кiмнати i за мить повернувся назад.

– Олесю, у тебе незабаром день народження, – сказав чоловiк.

– Я знаю. Першого травня, але не хочу дня народження без мами, – промовила дiвчинка, не вiдриваючи погляду вiд вiкна.

– Мама тобi дещо залишила.

– Менi?! – дiвчинка повернула голову. – Що саме?

– Ось це!

Чоловiк сiв поруч, тримаючи в руках товсту паперову теку. Вiн розв’язав ii й дiстав товстезний зошит, також на зав’язках.

– Що це? – здивовано запитала Олеся.

– Бачиш, тут написано «Олесi, моiй донечцi»? – вказав вiн на запис на зошитi. – Щороку у свiй день народження ти будеш вiдкривати один лист i читати, що там мама тобi написала, – пояснив батько. – Бачиш, перший аркуш заклеений, i ти не можеш його розкрити ранiше свого дня народження.

– Чому?

– Бо тут мама написала «Вiдкрити Олесi у день ii восьмилiття». Незабаром тобi виповниться вiсiм рокiв, й у свiй день народження ти матимеш право розклеiти папiр i прочитати. Коли тобi буде дев’ять рочкiв, ти прочитаеш наступний запис, i так будеш робити щороку.

– А зараз не можна вiдкрити?

– Нi, не можна, – вiдповiв батько.

– Але чому? До дня народження чекати так довго!

– Не зовсiм. Мiсяць мине непомiтно, i ти матимеш гарний подарунок на свiй день народження, – сказав батько, передаючи теку доньцi. – Нехай буде в тебе, чи менi сховати?

– Це мое! – чiтко промовила дiвчинка. Вона пiдiйшла до лiжка й поклала теку пiд подушку. Марно батько вмовляв дiвчинку покласти теку в тумбочку – Олеся не хотiла й на мить розлучатися з нею. Дiвчинка вдягла ляльку в теплу сукню з одним рукавом, передяглася сама, лягла в лiжко й попросила батька вимкнути свiтло. Олеся довго не спала, згадуючи минулий свiй день народження. Тодi була поруч мама, ще не хвора, весела i щаслива. Вона спекла тортик, i за столом Олеся задула сiм свiчок, загадавши бажання.

«І чому я загадала гарно вчитися, а не щоб жила мама?» – думала дiвчинка.

Їй стало так тужно, так сумно без мами, що вона гiрко й невтiшно розплакалася. Щоб не чув батько, Олеся плакала, укрившись ковдрою з головою. І лише коли засунула ручку пiд подушку й торкнулася маминоi теки, трохи заспокоiлась i стихла.




Роздiл 2


Кiлька днiв поспiль Олеся не ходила до школи, i батько не наполягав. Вiн гадав, що дiвчинцi треба дати трохи часу, щоб вона оговталася вiд горя, яке звалилося на неi, намагався частiше спiлкуватися з донькою, але вона майже не йшла на контакт. Олеся весь час тримала при собi ляльку i жодного разу не згадала анi про подружку Нiну, яка час вiд часу до них заходила, анi про свiй клас. Здавалося, що горе скам’янiло, затвердiло десь у глибинi ii душi, i лише великi виразнi синi очi дивилися на свiт з нiмим питанням: «Чому так сталося? І де моя мама?» Дiвчинка часто залазила на стiльчик бiля вiкна й дивилася надвiр. Так вона могла сидiти годинами, нiби чекаючи на повернення матерi.

– Чому ти там сидиш? Що видивляешся, Олесю? – спитав якось батько.

Вiн обережно торкнувся плеча дитини i вiдчув, як воно злегка здригнулося.

– Не знаю, – стенула вона плечима.

– Так не можна. Ти б сходила погуляла, Нiна заходить до тебе щодня.

– Не хочу, – вiдповiла коротко, не вiдриваючи погляду вiд вiкна.

– Там нiкого нема, – сказав батько, зазирнувши через плече.

– Я знаю.

– І мами ти там не побачиш, – обережно промовив батько.

– Так. Мама померла.

– Добре, що ти це розумiеш, – зiтхнув чоловiк. – То, може, не треба дивитись у вiкно, де… де нiкого немае?

Олеся рiзко повернулася, скочила зi стiльчика, подивилася батьковi у вiчi. Вiд того погляду в нього пробiгли по тiлу сироти.

– Чому?! – скрикнула дiвчинка. – Чому вона померла?! Чому мене покинула? Я ii так любила!

Очi Олесi наповнилися слiзьми, i великi горошини покотилися по щоках. Чоловiк обняв дiвчинку, вона притислася всiм своiм тiльцем до нього.

– Мама тебе не покидала, – сказав вiн якомога спокiйнiше. – Вона була тяжко хвора, i нiчого не можна було вдiяти.

– Чому ii не врятували лiкарi? – спитала Олеся глухо.

– Є хвороби невилiковнi, але мама… вона тебе дуже любила й не хотiла покидати, однак… Так сталося, доню. Менi також ii бракуе, але ми разом повиннi пережити горе й навчитися жити…

– Без неi? Я не хочу! Я хочу до мами.

Остання фраза прозвучала так щиро, по-дитячому, що чоловiк на мить завагався, не знаючи, якi слова пiдiбрати, щоб утiшити дитину, бо в самого на душi була неймовiрна туга.

– Я також хотiв би бути поруч iз нею, – сказав вiн згодом, – але ти вже доросла дiвчинка й розумiеш, що цього не буде нiколи. Нам обом важко, але ми не повиннi впадати у вiдчай – мамi це б не сподобалось.

Схоже, що останнi слова дiйшли до свiдомостi Олесi. Вона вiдсторонилася вiд батька, знову на нього глянули оченята-озерця.

– Ти так гадаеш? – запитала дiвчинка, i чоловiковi здалося, що доньчин погляд зазирае в його душу, тому вiн повинен справдити ii сподiвання.

– Я впевнений у цьому, – вiдповiв вiн. – Ми повиннi жити так, щоб мама була задоволена, так, нiби вона й зараз поруч iз нами. Їй не сподобалось би, що ти не ходиш у школу, – вiн обережно нагадав про закинуте навчання.

– Я пiду до школи, – заявила дiвчинка.

– Ось i добре!

Чоловiк хотiв погладити дитячу голiвку, але Олеся швидко пiшла до свого столика, дiстала портфель, заходилася складати книжки. Батько потупцювався на мiсцi, але донька вже не звертала на нього уваги – вона була зайнята своiми справами. Полегшено зiтхнувши, чоловiк тихо вийшов iз кiмнати. Вiн ще довго сидiв на ганку й палив цигарки, аж поки не завiтала сусiдка Лiдiя.

– Тихоне Павловичу, я тут картоплю з качкою стушкувала, тож подумала, що треба й вас пригостити, – сказала Лiдiя Василiвна, i лише тепер чоловiк помiтив у ii руках каструльку, замотану рушником.

– Та навiщо ви? – знiяковiв Тихон Павлович. – Я й сам можу готувати.

– Як там Олеся? – спитала жiнка, поставивши ношу на ганок.

– Не дуже, – зiтхнув чоловiк. – Здаеться, розумом вона сприйняла смерть матерi, а ось душею – нi.

– Меншi дiти, коли ще не усвiдомлюють, що таке смерть, легше переживають, а Олеся… Вона доросла не за роками, хоча й невеличка росточком, – сказала жiнка й поквапилася пiти.

Здавалося, батько з Олесею порозумiвся i трохи заспокоiвся. Чоловiк накрив на стiл, покликав Олесю вечеряти.

«Може, хоча б сусiдчиноi страви трохи поiсть, – думав вiн, – бо вже худнути почала, так iсть погано».

Олеся слухняно прийшла, сiла за стiл, зупинила на мить погляд на материному стiльцi, подивилася на батька: навiщо, мовляв, кликав?

– Бери ложку, будемо вечеряти, – сказав вiн.

Дiвчинка почала iсти, але було помiтно, що ii думки десь далеко i вона iсть автоматично. Чоловiк знову розхвилювався.

– Смачно? Менi подобаеться! – награно весело сказав чоловiк. – Це тiтка Лiда приготувала.

– Не мама, – нiби виринувши iз задуми, промовила Олеся. Вона поклала ложку й дивилася на батька. Чоловiковi було важко витримати той погляд, i вiн почав ще швидше працювати ложкою, зосередивши погляд на мисцi. – Моя мама померла, – стиха промовила дiвчинка, – значить, i ти помреш? Я залишусь сама?

Батько поперхнувся стравою й закашлявся.

– Доню, ну що ти таке кажеш?! – дорiкнув вiн.

– Ти, як i мама, мене покинеш?! – уже кричала дiвчинка. – Ви всi мене покинете, i що я сама буду робити?!

Олеся скинула рукою миску зi стола, та жалiбно брякнулася на пiдлогу, а дiвчинка розплакалась i побiгла до своеi кiмнати. Батько пiдiйшов до Олесi, яка ридала на лiжку, ткнувшись обличчям у подушку.

Вiн узяв дитину на руки, пригорнув до себе. Усi слова втiхи застрягли десь у грудях, i чоловiк лише погладжував доньчину спину, яка здригалася вiд ридань. Вiн дав змогу виплакатися, аж поки дiвчинка не заспокоiлася й тихо промовила:

– Можна я завтра не пiду до школи?

– Лише завтра, – погодився батько. – Давай я тобi застелю лiжечко, а ти пiди вмийся. Домовились?

Дiвчинка мовчки пiшла до ванноi кiмнати. Коли повернулася, то побачила, що мамина тека лежить на тумбочцi.

– Навiщо ти ii чiпав? – одразу кинулася до папки.

– Вона тобi заважае спати, – пояснив батько. – Я лише переклав на нiч, щоб тобi було зручнiше.

Олеся поклала теку пiд подушку.

– Це мое, – сказала вона й заплющила очi.

Тихон Павлович дотримався слова й дав Олесi змогу ще один день побути вдома. Наступного ранку дiвчинка сама вдяглася, розчесала волосся й довго намагалася перед дзеркалом заплести косички. Кiлька разiв вона iх розплiтала, потiм починала знову, пригадуючи, як ii навчала мати.

– Тобi допомогти? – спитав ii батько.

– Я сама! – знову коротке й уперте.

Тихон Павлович вiдвiв доньку до класу, а сам зачекав на вчительку в коридорi.

– Ви вже знаете? – спитав привiтавшись.

– Так, звичайно, – вiдповiла вона. – Не хвилюйтесь, я намагатимусь бути уважною до Олесi. До того ж, у школi е психолог, тож, якщо ви не будете проти, я вiдведу дiвчинку до нього.

– Будь ласка, я лише «за», – сказав чоловiк. – Олеся стала зовсiм iншою, i я iнодi не знаю, як менi з нею поводитися, що сказати.

Учителька запевнила, що зробить усе можливе, щоб допомогти дитинi вийти з такого тяжкого депресивного стану.

Олеся сiла за першу парту поруч iз Нiною. Це було ii постiйне мiсце, вiдколи вона прийшла восени до школи. Тодi ii привела сюди мама, радiсна, усмiхнена, i вiд того Олесi було спокiйно на душi. Зараз учителька щось розповiдала, Нiна намагалася щось нашептати подружцi на вухо, а Олеся не чула нi одну, нi iншу. Їi думки були там, першого вересня, коли вони з мамою йшли до школи, i в Олесi був за плечима новенький портфелик, який вони разом купили на ринку…

Пройшли чотири уроки, а сторiнки в Олесиних зошитах залишилися чистими – вона так нiчого й не писала. Пiсля закiнчення занять на неi чекала Нiна, але вчителька вiдвела Олесю до шкiльного психолога. Дiвчинка мовчки зайшла до кабiнету, сiла на стiльчик за стiл.

– Що вам вiд мене треба? – спитала вона геть не по-дитячому.

– Я хочу з тобою поговорити.

– Про що?

– Про те, що тебе турбуе.

Дiвчинка вiдвернулася, i ii погляд застиг на вiкнi. Психолог зрозумiв, що з нею буде нелегко.

– Добре, якщо не хочеш розмовляти… – почав вiн.

– Ви самi знаете, що моя мама померла! – вiдрiзала Олеся, перебивши чоловiка.

– Можеш просто помалювати, – лагiдно промовив вiн, пiдсуваючи дiвчинцi аркуш ватману й олiвцi.

Олеся рiзко повернулася, узяла олiвцi й швидко почала щось малювати.

– Ось! Це все! – сказала вона, подавши аркуш чоловiковi.

Дiвчинка намалювала могилу з великим хрестом над нею.

– Це – могила мами. Вона там! – сказала Олеся доволi рiзко. – Я пiду й бiльше до вас не прийду, ви не можете мене сюди тягнути силомiць, не маете права!

І таки пiшла! Наступнi днi вчителька намагалася вмовити Олесю пiти до психолога, навiть вiдводила до його кабiнету, але дiвчинка звiдти тiкала додому. Вона не виконувала домашнi завдання, не вiдповiдала на уроках, i вчителька не знала, що з нею робити. Вона не впiзнавала в дитинi завжди веселу й комунiкабельну колишню Олесю, яка за лiченi днi так змiнилася. Учителька пропонувала батьковi звернутися по допомогу до психiатра, але вiн був проти.

– Дайте нам ще трохи часу, – попросив Тихон Павлович. – Я спробую ще раз серйозно поговорити з донькою.

Учителька почала щось розповiдати про зрив навчального процесу й про те, що Олеся так добре вчилася, а тепер пасе заднiх, але чоловiк перепросив ii та швидко пiшов надвiр, де на нього чекала Олеся.

– Чому ти не пiшла додому разом iз Нiною? – запитав вiн доньку.

– Не захотiла.

– Менi потрiбно з тобою поговорити по-дорослому, – сказав вiн.

– Добре, – погодилася дiвчинка.

Тихону Павловичу здалося, що донька навiть не чула, що вiн iй запропонував, а просто погодилася, бо iй збайдужiло все навколо, i вона часто кивала на знак згоди, аби лише дали iй спокiй.

– Олесю, чому ти так поводишся? – почав батько розмову одразу, як прийшли додому. – Ти не хочеш учитися? У тебе поганi оцiнки, ти не ходиш гуляти з подружкою i почала грубiянити вчительцi. Ти вважаеш, що чиниш правильно?

– Скiльки днiв лишилося до мого дня народження? – запитала Олеся.

«Схоже, що вона мене знову не чула», – подумав чоловiк i вiдповiв:

– Тиждень.

– Це цiлих сiм днiв, – чи то спитала, чи констатувала дiвчинка.

– Так, сiм днiв. А що?

– Я чекаю, коли можна буде почитати лист вiд мами.

– Прочитай зараз, якщо так кортить.

– Не можна! Мамi це б не сподобалось.

– Їй багато чого б не сподобалось! – не стримався Тихон Павлович. – Вона була б засмучена, якби побачила твоi зошити або те, як ти мовчиш, коли тебе викликають до дошки!

– Сiм днiв, – задумливо промовила дiвчинка. – Тату, рiдненький, прошу тебе! Дозволь менi цi сiм днiв побути вдома! Благаю тебе! – Олеся кинулася до батька, схопила його за руки, зазирала в очi.

– А тодi що змiниться? Ти будеш поводитися чемно? Учитимеш уроки?

– Я зроблю все, що ти накажеш, – благала дитина, – лише не посилай мене до школи сiм днiв!

– Гаразд, – чомусь погодився батько.

Олеся подякувала й поквапилась у свою кiмнату. Тiеi ночi Тихон Павлович довго не мiг заснути. Вiн прихопив iз собою пачку цигарок i вийшов надвiр. Над ним було розлоге чорне покривало з мiрiадами свiтних зiрочок, на душi – згусток суму, який не мiг розтопити навiть невблаганний наступ теплоi весни.

Вiн думав про дружину, яку безмежно кохав, поруч iз якою був щасливий десять рокiв. Також не йшла з думки донька – маленька копiя його коханоi жiнки, дружини, вiрноi подруги. Вона дивилася на нього очима Яни…




Роздiл 3


Цьогорiч Олеся чекала першого травня, як нiколи ранiше. Їi мучила нетерплячка – дуже вже хотiлося прочитати мамин лист. Бажання було настiльки великим, що дiвчинка вже не чекала на святкування та подарунки, на другий план вiдiйшли навiть спогади про тi щасливi днi народження, коли вони були всi разом за святковим столом, коли вона радiла подарункам i з задоволенням дмухала на торт зi свiчками.

Того дня Олеся прокинулася рано. Не взуваючи кiмнатнi капцi, босонiж прошльопала до тумбочки i вийняла з шухляди ножицi. Дiвчинка зручно всiлася на лiжку, розв’язала теку. «Вiдкрити 1 травня 2002 року», – прочитала Олеся на першiй сторiнцi. Мiсце вiдрiзу було позначено пунктиром, i намальованi ножицi вказували, де потрiбно рiзати. Олеся обережно вiдрiзала край аркуша й побачила великий конверт. Звiдти дiвчинка дiстала кiлька пронумерованих аркушiв i почала читати:



«Моя люба донечко! Найкраща у свiтi, найгарнiша, вiтаю тебе з днем народження! Вiсiм рокiв тому ти з’явилася на цей свiт. Звичайно, ти не пам’ятаеш той сонячний день, але я добре пам’ятаю, як ти сповiстила про свiй прихiд голосним криком. Ось такою крихiткою ти була вiсiм рокiв тому».


Далi була приклеена маленька свiтлина, на якiй – новонароджена Олеся в пелюшках. У дiвчинки очi заслалися слiзьми, i вона ладна була розплакатися, але те, що прочитала далi, змусило ii оговтатись.



«Лесечко, дитинко, ось тiльки не треба плакати! – писала далi мати. – Я буду з тобою говорити, а ти рюмсати? Так не годиться! Я хочу бачити тебе усмiхненою, такою, як ти була ранiше. Домовились? Я любила тебе всiею душею i, коли померло мое хворе тiло, я, як i ранiше, продовжую тебе любити душею, бо душа не вмирае. Рiзниця лише в тому, що я не можу тебе торкнутись i обiйняти, але твiй настрiй, твою любов я вiдчуваю так, як i колись. Моя душа далеко вiд тебе, десь там, угорi, але це не заважае менi любити свою донечку й бачити, як вона живе. Твоя душа також продовжуе мене любити, а пам’ять береже найкращi спогади про життя, коли ми були разом. Тож, Олесю, не засмучуй мене й не плач. А коли буде погано на душi, то зведи вгору оченятка, подивись на небо i згадай моi слова: менi спокiйно, коли ти не плачеш й усмiхаешся. Домовились?»


– Так! – кивнула головою Олеся й поспiхом витерла долонькою очi.

Далi в листi Олеся прочитала про те, що вона мае дбати про тата й iнколи готувати йому страви, яких навчилася. Мама питала, чи пам’ятае Олеся, як приготувати омлет чи посмажити на пательнi картоплю. Звичайно, Олеся не забула й одразу подумала, що й справдi потрiбно попiклуватися про тата й чимось його порадувати.

– Сьогоднi ж на снiданок зроблю для тата омлет! – промовила вона вголос.

Мама нiби й справдi бачила, що вiдбуваеться з Олесею.



«Невже моя дiвчинка почала гiрше навчатися? – питала вона. – Ми ж домовлялися, що ти будеш старанно виконувати домашнi завдання, слухати вчительку на уроках, щоб потiм стати тим, ким тобi захочеться. Лесечко, постарайся, будь ласка, справдити моi сподiвання, – просила мама. – Я знаю, що ти в мене не лише красуня, а ще й розумниця!»


– Я буду гарно вчитися! – пообiцяла дiвчинка.

Вона читала далi, аж до закiнчення:



«Щороку на свiй день народження ти будеш вiдкривати наступний мiй лист до тебе, але впродовж року ти можеш перечитувати цей лист, коли захочеш. Пам’ятай, що я люблю тебе, мое сонечко! А зараз тобi вiд мене поцiлуночок!»


На останньому аркушi листа – вiдбиток губ матерi. Олеся вперше за останнi днi усмiхнулась, уявивши, як мама нафарбованими помадою губами торкаеться папiрця. Дiвчинка торкнулася губами вiдбитка:

– Дякую, матусю! Я люблю тебе!

Тихон Павлович почув, що донька прокинулася ранiше за нього, i розхвилювався. Вiн швидко пiдвiвся з лiжка, одягнувся й хотiв зайти до Олесиноi кiмнати, але дiвчинка вже була у ваннiй. Чоловiк чув, як вона чистила зуби, умивалася, закрила кран з водою та швидко пiшла на кухню.

– Доброго ранку, Олесю, – сказав батько, здивовано спостерiгаючи за тим, як Олеся дiстала яйця з холодильника й узялася готувати омлет. – Може, доню, я сам?

– Нi, я сама! – сказала вона, подивившись на батька. У неi був зовсiм iнший вираз обличчя: здавалося, повернулися давно забутi усмiшка, рум’янець на щiчках та жвавий погляд виразних очей. Олеся вправно поставила пательню на плиту i згадала про фартушок. Вiн висiв уже не перший день на кухнi, на тому мiсцi, де його залишила колись мама. Дiвчинка зняла його, i на мить смуток промайнув на ii щойно повеселiлому личку. Вона зiтхнула й зав’язала фартух.



«Доню, ти маеш допомагати татовi по господарству, бо тепер лишилася единою його помiчницею, – дiвчинка дослiвно згадала слова матерi. – Не змушуй тата нагадувати тобi щоранку про те, що маеш чистити зуби, умиватися, застилати свое лiжко, прибирати в кiмнатi й iнодi готувати снiданки собi й татовi».


Усе, чому навчила ii мама, вона пам’ятае, а якщо забуде, то знову прочитае ii листа. Олеся пiдсмажила омлет, розклала його на двi тарiлки. Вiн трохи порвався на шматки, але не бiда – наступного разу вийде краще. Олеся запросила батька снiдати.

– Доню, що тобi подарувати на день народження? – поцiкавився за снiданком батько.

– Мiкрохвильову пiч, – Олеся здивувала вiдповiддю.

– Пiч?

– Так. Стара вже не працюе, а я буду в пiчцi розiгрiвати iжу, i це зекономить менi час, – по-дорослому сказала дiвчинка.

– Може, якусь сукню чи кофтинку?

– Нi, не треба! – чiтко вiдповiла Олеся. Вона налила томатний сiк у двi склянки, одну з них поставила перед батьком. – Мушу про тебе пiклуватися. Пий, вiн корисний.

Чоловiк був так здивований разючими змiнами в поведiнцi доньки, що поперхнувся напоем. Олеся була чи то занадто весела, чи то чимось збуджена, i вiн розгубився, не знаючи, як оцiнювати такi змiни. Дiвчинка поквапилась у свою кiмнату, сказавши батьковi, що його черга мити посуд, бо вона звечора не встигла зiбрати портфель до школи. За мить Олеся була вже вбрана.

– Тату, ти не забудеш купити мiкрохвильову пiч? – запитала вона.

– Нi, обов’язково сьогоднi куплю! – пообiцяв вiн.

– У мене буде ще одне прохання.

– Я слухаю.

– Тату, ти зможеш поставити замок на мою тумбочку, щоб я могла ii замикати ключиком?

– Можу. Але навiщо? То твоя тумбочка, i я туди не заглядаю.

– Там будуть лежати листи вiд мами, – пояснила дiвчинка. – Їх нiхто не мае права читати. То моi листи.

Батько пообiцяв поставити замок, й Олеся сама пiшла до школи.

– Доброго дня! – привiталася вона з учителькою й навiть iй усмiхнулася.

Олеся сiла за першу парту, приготувалася до уроку й пiдiйшла до вчительки.

– Ви зможете менi давати додатковi завдання? – спитала ii. – Менi потрiбно наздогнати згаяне.

Учителька здивувалася таким разючим змiнам у поведiнцi дiвчинки й радо погодилася iй допомогти. Тепер Олесi потрiбно було дочекатися Нiну.



«У кожноi дiвчинки твого вiку е подружка, – писала iй мама, – i ти не виняток. Дiвчатка спiлкуються одна з одною, часто довiряють своi дiвчачi маленькi таемницi. Нiхто не хоче вiдчувати, що таке самотнiсть, тому дружба – порятунок вiд почуття одинокостi».


Коли Нiна зайшла в клас, Олеся пiдiйшла до неi й спитала, чи можуть вони пiти додому зi школи разом. Нiна зрадiла тому, що Олеся знову з нею розмовляе, i прошепотiла, щоб не почула вчителька:

– Я тобi таке пiсля школи розкажу!

Нiна таемниче усмiхнулася, заiнтригувавши Олесю. Пiсля занять подруга зачекала, поки Олеся вiзьме додатковi завдання додому, i дiвчатка пiшли разом. Вони давно дружили, хоча були зовсiм рiзнi. Олеся здавалася молодшою на кiлька рокiв, бо Нiна була вищою чи не на пiвголови, але мала поганий зiр, тому сидiли вони за першою партою. Нiна любила керувати й часто поводилася з подругою так, нiби вона не однокласниця, а старша подруга. Олеся не ображалася, коли Нiна починала командувати, а ii прохання часто були схожi на наказ. Тиха й скромна Олеся поруч iз подругою вiдчувала себе бiльш упевненою й не боялася навiть хлопчакiв, якi могли ii обiзвати чи навiть дати стусана – вона знала, що Нiна може за подругу навiть полiзти в бiйку, знаючи, що сама дiстане на горiхи.

Дiвчатка йшли поруч, як ранiше, розмахуючи портфелями, а згори на них синню дивилося травневе небо. Уперше Олесi не було так тужно й самотньо, i дiвчинка розумiла, як iй допомагае мамин лист.

– Що ти робитимеш удома? – спитала вона Нiну.

– Саме це я хотiла тобi розказати! – сказала Нiна й озирнулася. Навколо нiкого не було, але вона все одно стишила голос. – Пiду гуляти з Анжелкою з п’ятого А.

– Так вона ж старша вiд тебе! – Олеся здивовано поглянула на Нiну. – Ти з нею вже дружиш?

В Олесиному голосi прозвучали нотки розчарування й навiть образи, але подруга того не помiтила.

– Так це ж класно! Уяви, вони мене прийняли до своеi компанii!

– Хто це «вони»?

– Анжелка й хлопцi з шостого класу збираються на пустирi бiля староi школи, – майже пошепки сказала Нiна. – Я також iз ними там тусуюсь.

– І вони кажуть на тебе Мала? – з iронiею сказала Олеся.

– Та яка рiзниця? Головне, що я там уже як своя! – iз захопленням розказувала дiвчинка. – Хлопцi приносили пиво, й Анжелка також пила з ними.

– А ти?

– А що я? Так, зробила ковток, щоб не прогнали, – i все. Гидке! А ще вони там курять! Але дивись, щоб нiкому!

– Ти ж мене знаеш! – ображено сказала Олеся й додала: – А я гадала, що ми побудемо разом.

– Ще встигнемо, а сьогоднi не можу!

Олеся повернула у свiй провулок. Батько був на роботi, тож дiвчинка передяглася й одразу взялася за домашнi завдання. Як виявилося, вона й справдi багато чого пропустила. Робити уроки самiй було незвично, але дiвчинка знала, що потрiбно звикати до нового життя – так хоче ii мама, й Олеся змусила себе зосередитися на завданнях. Коли все закiнчила, узяла маленький ключик, просунула в нього товсту шовкову нитку й повiсила на шию. Тепер ii тумбочку, де лежить мамина тека, нiхто не зможе вiдчинити. Олеся хотiла пообiдати, але передумала. Вона вiдiмкнула замок i дiстала мамин лист.



«Доню, посади моi улюбленi квiти мальви, – просила мама. – Ти знаеш, де вони ростуть: у садку лiворуч, понад довгим парканом. Цi квiти самi можуть насiватися, але трапляеться так, що вимерзають узимку, тому я зiбрала для тебе насiння».


Олеся усмiхнулася, розглядаючи малюнок червоноi мальви, який зробила для неi мама. Дiвчинка знайшла у шафцi насiння квiтiв, пiшла в садок. Вона спушила землю й висiяла насiння. Олеся добре пам’ятала, як вони щовесни з мамою разом сiяли квiти, а потiм дiвчинка мiрялася зростом з високими мальвами, якi швидко росли й завжди обганяли ii. Мама зривала квiтку й прикрашала доньчинi коси, а потiм вони разом робили з квiточок лялечки в рiзнобарвних сукнях. Знову сум огорнув дiвчинку, i iй хотiлося розплакатися, але вона згадала маминi слова, звела очi вгору, туди, де так далеко вiд неi була матуся. Над дiвчинкою синiло високе прозоре небо. Олеся усмiхнулася кутиками вуст чи то небу, чи мамi, але усмiшка вийшла якась сумна-пресумна.




Роздiл 4


До кiнця навчального року Олесi вдалося надолужити згаяне в навчаннi, i дiвчинка думала про те, що мама порадiла б разом iз нею. Почалися лiтнi канiкули, й Олеся мала бiльше вiльного часу, щоб гуляти з Нiною, але подружка все частiше бiгала до старшоi компанii. Олесi було неприемно вiд того, i, можливо, вона образилася б на Нiну, але мама iй написала:



«Може трапитися так, що одна з твоiх подружок почне дружити зi старшою дiвчинкою. Ти повинна ii зрозумiти, бо в такому вiцi дiвчатка можуть захоплюватись якоюсь старшокласницею – i це природно. Твоя подружка захоче наслiдувати старшу дiвчинку, може, навiть спробуе стати в чомусь схожою на неi, якщо навiть поведiнка ii не заслуговуе похвали. Ти можеш або зблизитися з iншою подружкою, або зачекати, поки захоплення старшокласницею мине, або просто продовжувати спiлкуватися зi своею подружкою, як i ранiше, i не перейматися тим, що вона бiльше часу проводить не з тобою. Домовились? Не перейматися!»


Олеся терпляче чекала, поки Нiна натусуеться зi старшими й прийде до неi.

У червнi Тихон Павлович узяв вiдпустку, i дiвчинка радiла з того, що зможе бiльше часу бути з ним, а не на самотi, але в перший же вечiр батько зайшов до хати, i донька вiдчула, як вiд нього тхне перегаром. Ранiше вiн мiг випити, але то траплялося дуже рiдко й то на свята. Вона питально подивилася на батька, той не витримав погляду, сiв на стiлець, почав роззуватися.

– Не дивись так на мене, Лесько, – язик у батька заплiтався. – Мене нiхто, нiх… нiхто й нiколи не мае права засуджувати… Якось так.

Олеся мовчки пiшла до своеi кiмнати. На столi в кухнi холонула смажена картопля, але дiвчинка до неi не доторкнулася того вечора. Не став вечеряти й батько. Олеся чула, як вiн гучно гепнувся на лiжко i вмить голосно захропiв. Вона заглянула в кiмнату – батько спав в одному черевику. Олеся зняла його й поставила бiля дверей.

Уранцi батько попросив Олесю сходити в магазин i купити кефiру. У черзi дiвчинка чула, як плiткували жiнки про ii батька.

– Кажуть, що Тихон почав потихеньку випивати, – стишеним голосом сказала одна жiночка. – Та воно й зрозумiло: таке горе звалилося, а тут ще й дитина мала лишилася.

– Так про неi i дбав би, бо сирота ж! – заперечила iй iнша. – Казали люди, що на роботi випивае.

– Так тож щоб донька не знала й не бачила!

– А якщо попруть iз роботи? Де зароблятиме? Дитину потрiбно чимось годувати й одягти.

– Шкода, якщо зiп’еться Тихон! – зiтхнула жiнка. – Гарний чоловiк!

– Якщо гарний, то довго сам не буде. Знайдеться на вдiвця якась жiнка.

– І то так! Не вiк же йому вдiвцем бути!

Жiнки перевели мову на iнше, а Олеся купила кефiр i майже побiгла додому. Батько на кухнi iв холодний борщ. Вiн поглянув на розчервонiлу доньку i спитав, чи все в неi гаразд.

– Тату, ти п’еш горiлку? – одразу спитала вона, гепнувши пакетом кефiру об стiл.

– Я? – чоловiк поклав ложку на стiл, витер рушником губи. – Ти про вчорашне? Та нi, Олесю, то я з хлопцями трохи вiдмiтив вiдпустку.

– Ти не будеш бiльше пиячити?

– Нi, – винувато всмiхнувся вiн, – не буду.

Почута в магазинi розмова не давала спокою дiвчинцi. Вона не хотiла, щоб ii батько став таким, як iншi п’яницi. Олеся боялася iх i сторонилася чоловiкiв, якi завжди голосно матюкалися i вiд яких смердiло. Дiвчинка навiть уявити боялася, що таким може бути ii любий батько. Звичайно, Олеся не хотiла, щоб у iхньому домi господарювала чужа жiнка. Навiть одна думка про мачуху ii лякала. Вона вирiшила, що потрiбно ще бiльше проявляти турботу про тата, i тодi вiн не буде пиячити. Того ж дня дiвчинка взялася прибирати в хатi. Вона мела, шкребла, пилососила, до блиску натерла вiконне скло, зiбрала татiв одяг i вкинула у пральну машинку. Поки одяг прався, Олеся заходилася готувати вечерю, i коли батько прийшов з городу, у неi все блищало, а на плитi стояла каструля зi свiжим супом, приправленим кропом i зеленою цибулею.

– Ти все це сама зробила? – батько здивовано оглянув кiмнати.

– Так! Сама! – Олеся задоволено всмiхнулася.

– Яка ж ти молодчинка! – похвалив вiн доньку.

Того вечора Олеся, ще раз перечитавши мамин лист, заснула задоволеною. Їi страхи й сумнiви розвiялися. Їй наснилася мама, уперше пiсля смертi. Вона надула багато рiзнокольорових повiтряних кульок i дала iх Олесi. Дiвчинка тримала кульки за довгi нитки i побiгла з ними по росянiй зеленiй травi. Ось уже вона ледь торкаеться ногами травички, кульки набирають швидкiсть, пiднiмаються вгору, й Олеся вже зовсiм вiдриваеться вiд землi. Вона летить угору, а внизу – зеленi дерева, квiтучi луки i ii мама. Постать мами зменшуеться, вiддаляеться, й Олесi стае лячно, коли вона перестае бачити маму.

– Матусю! – у вiдчаi скрикуе вона i прокидаеться.

За вiкном уже ранок, грайливi першi промiнчики падають на пiдлогу. Олеся опиняеться в реальностi, яка набагато жорстокiша, нiж сон, але знову кутаеться в ковдру й заплющуе очi. Вона хоче продовження сну, схожого на прекрасну казку, де всi барви набагато яскравiшi, нiж у життi, де е ii люба мама. Сон уже не йде, i дiвчинка ще трохи нiжиться в лiжку, прислухаючись до звукiв у кiмнатi. Зачинилися вхiднi дверi – напевно, тато пiшов на город, поки не спекотно. Олеся неохоче дибае на кухню. На столi – порожня немита миска. Батько вже поснiдав i кудись пiшов. Дiвчинка набрала у вiдро води й пiшла полити мальви, що вже зiйшли й виструнчилися попiд парканом. Вона полила iх i поглянула на город – батька там не було.

День для Олесi тягнувся довго. Нiна до неi не забiгала, а батько повернувся пiзно ввечерi. Вiн довго не мiг вiдчинити дверi, потiм хотiв сiсти на стiлець, щоб роззутися, але впав на пiдлогу i виматюкався. Дiвчинка дивилася на нього з нiмим докором: батько знову був п’яний як чiп.

– Не дивись на мене очима Яни, – розiбрала вона з його нечiткоi мови.

Сльози бризнули з дитячих очей, i дiвчинка побiгла у свою кiмнату. Олеся довго й невтiшно плакала, укрившись ковдрою з головою, а потiм не могла заснути – боялася п’яного батька. Вона чула, як вiн пiшов на кухню, натикаючись на меблi, щось бубонiв собi пiд нiс, потiм було чути, як упала на пiдлогу каструля, i батько довго матюкався. Уже й небо засвiтилося зорями, а дiвчинка не спала. Лише за пiвнiч вона забулась у тривожному снi…

Олеся мала намiр прокинутися рано, щоб застати вдома тата й нагадати йому про обiцянку не пиячити, але коли розплющила очi, уже високо пiднялося сонце i батька вдома не було. Дiвчинка зайшла на кухню. На пiдлозi у великiй плямi супу лежала каструля, яку впустив батько. Вона все прибрала, посмажила яечню, без апетиту поiла й пiшла до Нiни.

До будинку подружки Олеся не заходила – покликала ii з вулицi. Нiна вибiгла босонiж, заспана й нечесана.

– Ти чому так рано? – протерши очi, запитала вона. – Не спиться?

– Поспиш тут! – сказала Олеся. – Татко знову напився.

– Ну то й що? Моi щодня п’ють, i я вже звикла. Тебе батько сп’яну не бив?

– Що?! – Олеся здивовано поглянула на Нiну. – Бив?

– П’янi завжди б’ються, – спокiйно пояснила Нiна. – Менi дiстаеться, якщо потраплю пiд гарячу руку й не встигну з дому вибiгти. Особливо батько звiрiе. Знаеш, якi в мене бувають синцi?

– Я бачила, але ж ти казала, що впала з гойдалки й забилася.

– А що я мала казати? Що моi батьки, алкашi, дубасять мене? – посмiхнулася Нiна. – Соромно таке розповiдати. Якщо твiй тебе не гамселить, то вже добре.

– Грошi проп’е. За що житимемо?

– А ти не знаеш, де iх узяти? – Нiна хитрувато примружила очi.

– Нi.

– Дурненька! Коли нажереться до всирачки й засне, то понишпори в кишенях, витруси все, що там лишилося.

– А… Якщо дiзнаеться, що я вкрала? – розгублено промовила Олеся.

– Дiзнаеться? – засмiялася Нiна. – Та наступного дня п’яницi вже нiчого не пам’ятатимуть!

– Навiть не знаю, – стенула плечима Олеся. – Я нiколи нiчого не крала.

– Та хiба то крадiжка? Ти вiзьмеш грошi, щоб було чим його годувати, коли вийде iз запою. Тодi ще дякувати тобi буде! Ось побачиш!

Олеся задумалася. Можна було погодитися з Нiною, бо якщо батько й надалi пиячитиме, то дiйсно проп’е всi грошi, але як узяти чуже? Стати крадiйкою?

– Чого так скисла? – Нiна штовхнула подругу пiд бiк. – Ходiмо десь погуляемо! Ось тiльки шльопки вдягну!

Того вечора батько знову напився. Вiн плакав, пригортаючи до себе доньку:

– Лесько, як менi тепер жити? Чому так сталося? Сироти ми з тобою, сироти! Пробач свого непутящого батька. Я – свиня! А ти… Ти в мене розумниця. Ось тiльки погано, що ти на Яну схожа. Викапана мати!

– Не чiпай маму! – Олеся спалахнула й вiдштовхнула батька.

– Іди геть! – скрикнув чоловiк.

Олеся злякано здригнулась i пiшла в кiмнату. Коли батько заснув на пiдлозi, не дiставшись до лiжка, вона, переборюючи страх, пiдiйшла до нього, просунула руку в кишеню. Там лежали кiлька зiжмаканих купюр. Тремтячими руками дiвчинка забрала бiльшi, залишивши дрiб’язок. Грошi пекли вогнем, i Олеся швидко заховала iх у тумбочку, замкнула ii й лягла в лiжко. Дiвчинка довго не могла заснути. Їй здавалося, що батько прокинеться, помiтить пропажу i прийде ii бити. Цього не сталося – батько нiчого не помiтив.




Роздiл 5


Червень тягнувся для Олесi надто довго. Щоранку ii тато обiцяв не пити, потiм швидко забував про свою клятву. Дiвчинка все менше часу проводила з подружкою i ставала все сумнiшою. Інодi до неi навiдувалася сусiдка. Тiтка Лiда пригощала Олесю чимось смачненьким, гладила по голiвцi, непомiтно змахувала сльози з очей i йшла додому. Олесi не подобалось те, що тiтка ii жалiе, але вона намагалася бути чемною, дякувала жiнцi й терпляче чекала, поки та, пожалiвши «бiдну сирiтку», iшла геть.

Олеся часто перечитувала мамин лист, папiрцi якого швидко почали стиратися на згинi, тому дiвчинка iх обережно складала в конверт. Аркушi не раз були зрошенi слiзьми, i деякi букви розпливлися, але Олеся вивчила напам’ять кожне слово, яке iй написала мама. Вона доглядала за мальвами, що швидко росли, тяглися вгору до сонця. Дiвчинка виходила в садок, милувалася рослинами, виривала бур’янцi, а потiм виносила низенький ослiнчик, сiдала в тiнi дерев i довго-довго дивилася на небо. Десь там, далеко-далеко, ii мама. Вона бачить свою донечку згори. Олеся добре пам’ятала, що ненька просила ii не плакати, а всмiхатися – i дiвчинка усмiхалася. Їй подобалося спостерiгати за хмарками. Інодi вони були схожi на кудлатих баранчикiв, якi напаслись на луках i тепер граються в «доганялки». Потiм баранчики перетворювались на бiлих гiгантських пташок, якi, розправивши великi крила, повiльно пливуть небом. Олеся могла дивитися на небо годинами, i ii фантазiя не мала меж. Дiвчина уявляла, що мама також бачить хмарки-картинки, рiзниця лише в тому, що спостерiгае за ними згори…

Коли у батька скiнчилася вiдпустка i вiн вийшов на роботу, Олеся трохи повеселiшала. У неi з’явилася надiя, що тепер вiн не пиячитиме. І справдi, ii тато приходив додому стомлений, вечеряв, потiм виходив надвiр i мовчки сидiв на ганку, подовгу смалячи цигарки. Вихiдними вiн знову йшов до своiх почаркiвцiв i напивався. І знов Олесю рятував мамин лист. Дiвчинка вкотре його перечитувала, хоча й знала кожне слово. Те читання було як розмова з матiр’ю: воно надавало iй сил i наснаги для того, щоб дитина йшла вперед, не знаючи, що життя приготувало iй чергове випробування…




Роздiл 6


Вона вперше з’явилася в iхньому домi напередоднi новорiчних свят.

– Раiса Іванiвна, – вiдрекомендувалась Олесi жiнка, що прийшла разом iз батьком.

Дiвчинка оглянула ii з нiг до голови. Велика, товста, вона поруч iз довготелесим та худим батьком мала занадто огрядний вигляд.

«Схожа на нашу шафу з одягом або на велику гору», – подумала Олеся.

Раiса Іванiвна заходилася господарювати на кухнi. Вона понюхала в каструлi картоплю, яку вiдварила Олеся, i невдоволено поморщила носа.

– Треба щось свiженьке приготувати! – бадьоро промовила жiнка й викинула картоплю в помийне вiдро.

– Я ii щойно зварила, – несмiливо зауважила дiвчинка.

Раiса Іванiвна невдоволено глипнула на дитину й одразу змiнила вираз обличчя.

– Дитинко, тьотя Рая знае, що каже, – промовила улесливо.

Олесi не подобався ii вдавано лагiдний, навiть солодкий голос. Дитячим серцем вона вiдчула нещирiсть. Те кругле червоне обличчя з м’ясистим, схожим на картоплину носом могло змiнюватися в одну мить. Господарюючи на кухнi, жiнка розмовляла з дiвчинкою. Коли щось тiтцi не подобалось, ii обличчя червонiло вiд невдоволення, але вона могла посмiхнутися до Олесi. Дiвчинка спостерiгала, як тiтка вдягла мамин фартух, а батько допомагав iй i аж сяяв вiд задоволення.

– Я пiду до себе, – промовила Олеся, не в змозi дивитися, як чужа тiтка витирае своi товстi пальцi маминим фартухом.

– Лесечко, ми зараз будемо разом вечеряти, – весело повiдомив батько.

– Я не голодна, – вiдказала Олеся й пiшла.

З того дня Раiса Іванiвна почала частенько до них навiдуватися. Олесю тiшило лише те, що батько вже не пиячив iз друзями й на вихiдних бував удома. Раiса Іванiвна все бiльше вiдчувала себе повноправною господинею в iхнiй оселi, i дiвчинка була змушена змиритися. Одного разу тiтка взялася прибирати в ii кiмнатi.

– Не треба, я сама! – сказала iй дiвчинка й хотiла забрати з рук жiнки пилосос.

– Вiдiйди! – тiтка грубо ii вiдштовхнула.

– Це моя кiмната! Мама мене навчила прибирати, – уперто повторила Олеся, не вiдпускаючи руку.

– Іди геть! – знову вiдштовхнула ii жiнка так, що Олеся поточилась i ледь не впала. – І що це за мода замикати тумбочку?! Де це бачено, щоб у селi тримали речi пiд замком?! Що там у тебе? Золото мати залишила?

– Не ваше дiло! – спалахнула Олеся.

Раiса Іванiвна штовхнула ногою пилосос так, що вiн поiхав по кiмнатi й уперся в стiну. Жiнка присiла навпочiпки бiля дiвчинки, узяла ii руками за плечi.

– Де ключик вiд тумбочки, Олесю? – солодко проспiвала, нiби щойно не ладна була зiрвати свiй гнiв на дитинi. – Я знаю, що вiн у тебе, а менi конче потрiбно поприбирати, витерти пилюку, у твоiй тумбочцi також…

Жiнка ще щось говорила, але Олеся ii вже не чула. Уся ii увага була спрямована на обличчя Раiси Іванiвни. Зблизька дiвчинка побачила в Раiси Іванiвни вуса. Справжнi, як у дядькiв, тiльки свiтлiшi! Вiд дихання волосинки над губою ворушилися, як живi, i дитина не могла вiдiрвати вiд них здивованого погляду. «Вусата Гора», – подумала Олеся й усмiхнулася кутиками вуст.

– Ти надi мною насмiхаешся?! – гримнула Раiса Іванiвна й боляче трусонула Олесю за плечi. – Де ключ, я тебе питаю?!

– Пустiть мене! – злякано промовила дiвчинка, коли цупкi товстi пальцi жiнки боляче вп’ялись у ii передплiччя.

– Негiдниця! – жiнка попустила руки, але пообiцяла: – Я все одно заберу в тебе той клятий ключ! Ось нехай лише батько повернеться додому! Геть розпустили дитину. – Пилосос знову загудiв i витягнув довгий хобот. Олеся наостанок встигла почути: – Пороти треба ii, а не по голiвцi гладити та жалiти!

Дiвчинка, як ошпарена, вискочила з кiмнати, вибiгла на кухню й лише тодi торкнулася рукою ключика на мотузцi, пересвiдчившись, що Вусата Гора його не вiдiбрала. Доведена до вiдчаю, Олеся побiгла до Нiни.

– Я ii ненавиджу! – з порога випалила вона подружцi.

– Кого?!

– Вусату Гору! – вiдповiла Олеся й розказала Нiнi про вуса жiнки.

Подруга довго смiялася.

– Нiчого нема смiшного, – провадила Олеся, трохи заспокоiвшись. – Знаеш, як я злякалась? Нi, не вусiв, а того, як вона в мене вчепилася пальцями. Вона злюка!

– А де ти бачила добру мачуху? Мачухи всi злi, – дiловито пояснила Нiна.

– Хiба вона менi вже… мачуха? – Олеся здивовано округлила очi й подивилась на подругу.

– Вусата Гора вже спала з твоiм батьком?

– Як… спала? – Олеся заклiпала очима.

– Ну так, як сплять чоловiк iз жiнкою. Не знаеш чи що?

– Чому не знаю? Знаю, – дiвчинка почервонiла, хоча й до кiнця не второпала, що мае на увазi Нiна. – Напевно, спала.

– Значить, Лесько, у тебе вже е мачуха! – пiдбила пiдсумки Нiна й порадила: – Але ти не переймайся! Буде ображати – не мовчи, пожалiйся батьковi. Це в мене рiднi батько й мати, пожалiешся одному – вiд другого отримаеш мемелiв.

Олеся не стала ябедничати й нiчого батьковi не розповiла, але страх вiд того, що Вусата Гора може вiдiбрати ключик, з того дня поселився в нiй. Дiвчинка намагалася оминати жiнку й не потрапляти iй на очi, щоб менше спiлкуватися. Вiдтодi мамин лист вона перечитувала лише ввечерi у своiй кiмнатi перед сном або тодi, коли Раiса Іванiвна до них не приходила.




Роздiл 7


Незадовго до Рiздва Раiса Іванiвна почала ретельно прибирати в усiх кiмнатах. Вона прала фiранки, постiльну бiлизну, витирала пил, чистила снiгом килимки. Приходила ледь не щодня, приносила пакети з харчами й розпаковувала iх у холодильник.

– На свято познайомишся зi своiм братом, – якось заявила Вусата Гора. – Сподiваюся, що ви потоваришуете.

– У мене немае брата, – заперечила Олеся.

– Тепер буде! – сказав iй батько.

Олеся взагалi не любила хлопчакiв. У школi вона спiлкувалась iз багатьма дiвчатками зi свого класу та з паралельного i майже нiколи – з хлопчиками. Хiба що iнодi з Іванком. Вiн гарно вчився, був акуратним, iнодi допомагав Олесi в навчаннi, особливо з математики, яку дiвчинка не дуже любила. Іншi хлопчаки вважали його занудою й не завжди приймали у своi компанii, але то iз заздрощiв. Іванко займався бальними танцями, i, напевно, хлопчики заздрили його успiхам та красивим партнеркам, з якими той танцював. Олеся iнодi уявляла себе на мiсцi танцiвниць, у красивому блискучому вбраннi та лакових черевичках на невисоких пiдборах. Іншi хлопчики для Олесi були забiяками та бешкетниками, якi тiльки й можуть, що посмiятися над нею або й штурнути в плече. Звiсно, бойова Нiна завжди за неi заступалася, але вiд того хлопчики не ставали кращими в ii очах. Олеся спробувала уявити, який буде в неi брат, але, окрiм розбишакуватого, розхристаного хлопчика з брудом пiд нiгтями й неохайним виглядом, нiчого в голову не йшло, тому вона з хвилюванням чекала свята.

На Святий вечiр Олеся з батьком розклали в кухнi великий стiл, застелили його бiлою скатертиною. Гостi не забарилися. Раiса Іванiвна поважно внесла свое велике тiло у дверi, й аж тодi Олеся побачила за нею хлопця. Вiн був старший за дiвчинку, опецькуватий, iз веснянками на носi.

– Доброго вечора! – привiтався вiн, знявши шапку.

Мав русяве волосся з рудим вiдтiнком. «Майже рудий!» – подумала Олеся. Чомусь саме рудi хлопчаки здавалися iй найбiльш нахабними та забiякуватими. За столом Костя сидiв бiля Олесi, i вона крадькома його розглядала. Вiн iз таким апетитом наминав качку, смажену з яблуками, нiби його рiк не годували. Пальцi були жирнi, i по бородi стiкала цiвка жиру. Олесi стало гидко, i вона вiдвернулася.

– Чому сидиш як засватана? – звернувся Костя до Олесi. – Їж, сестричко!

– Я iм, – стиха промовила дiвчинка й поклала собi на тарiлку курячу гомiлку.

Почути, як ii називають сестрою, було незвично, й Олеся не могла визначитися, чи iй це приемно, чи нi, тому почала спостерiгати за батьком i Вусатою Горою. Вони пили горiлку, чаркувалися, голосно i збуджено розмовляли. Нiхто нiкого не вiтав, не дарував подарунки, i складалося враження, що за столом зiбралися не з нагоди Рiздва, а просто щоб багато i смачно нажертися й напитися. Олесi стало сумно. Вона почувалася зовсiм чужою й нiкому не потрiбною за цим столом, де всi пили, голосно прицмокували, смакуючи стравами, брязкали чарками, ложками та виделками.

– Їжте, дiтки, не соромтеся! – час вiд часу припрошувала Раiса Іванiвна. – Усе свiженьке, сама готувала!

Олеся згадала минулорiчне Рiздво, коли вона ще не знала, що на них чекае попереду. Мама з татом не пили горiлки, натомiсть була купа подарункiв для кожного. Усi тодi радiли й веселились, а зараз тато вперше на Рiздво iй нiчого не подарував. Їсти Олесi перехотiлося, i вона тихенько вислизнула з-за столу. Здавалося, що ii зникнення нiхто з присутнiх не помiтив…

Олеся з нетерпiнням чекала свого дня народження. Їй не хотiлося нiяких подарункiв, привiтань, тортикiв i повiтряних кульок – лише б швидше прочитати послання вiд мами. Того дня вона прокинулася рано. День обiцяв бути сонячним i свiтлим. Раннi пташки вже спiвали дифiрамби новонародженому дню, i крiзь вiдчинене вiкно долинало iхне веселе рiзноголосся. За вiкном буяв цвiтом садок, розносячи навколо запахи свiжостi, солодощiв i самоi весни. Ясно й весняно було на душi в Олесi. Дiвчинка усмiхнулася травневому ранку, випурхнула з-пiд ковдри й ключиком вiдiмкнула дверцята тумбочки. Обережно, як найцiннiшу у свiтi рiч, вона дiстала мамину теку, прихопила ножицi та зручно вмостилася на лiжку.

«Нiби для маленькоi, – усмiхнулась Олеся, поглянувши на рiвну, вiдмiчену пiд лiнiйку, пунктирну лiнiю вiдрiзу. – Менi вже дев’ять рокiв!» – подумала вона, обережно чикаючи ножицями.



«Вiтаю, мое сонечко! Моя кохана, мила, люба, моя найкраща дiвчинко у свiтi!» – 


прочитала Олеся першi слова маминого листа. Як не стримувалася, але на очi навернулися сльози. Так лагiдно i з любов’ю нiхто ii не називае вже другий рiк поспiль. Вона вже ладна була розплакатися вiд чулостi, побачивши привiтання з днем народження, але прагнула прочитати все до кiнця, до останньоi крапки. Щоб сльози не застилали очi, дiвчинка втерла iх долонькою й читала далi. Мама писала про школу та стосунки з однолiтками:



«Інодi тобi може здаватися, що i школа не така, i вчителька, i твоi однокласники. Не переймайся, доню, таке трапляеться. Тобi, наприклад, одна людина не подобаеться, а iнша вважае ii хорошою. Сприймай людей такими, якими вони е, але вчися вiдрiзняти добро вiд зла. І головне: не накопичуй у душi образи, не засмiчуй ii брудом. Душа мае залишатися чистою…»


Олеся замислилася. Їй одразу не все було зрозумiло i важко второпати, як зберегти чистою душу, але вона вже знала, що мае час для того, аби все це збагнути i зрозумiти. Мама писала iй про стосунки з подружками:



«У тебе е добра подружка? Сподiваюсь, що так. З нею ти можеш подiлитися секретом та чимось потаемним? Якщо так, то це добре. Слова “моя найкраща подруга” – не просто звуки, дiвчатка твого вiку вже знають i вмiють цiнувати дружбу. Хоча iнодi бувае, що улюблена подруга товаришуе з iншими дiвчатками, i тодi стае боляче. Не потрiбно робити з цього трагедiю. Нехай вона поспiлкуеться з iншими, щоб зрозумiти, що саме ти е ii вiрною й найкращою подружкою. Погано, коли людина залишаеться зi своiми проблемами сам на сам», – 


прочитала Олеся й одразу згадала Нiну. Вона дiйсно часто гуляла з iншими дiвчатками, але це не заважало iм спiлкуватися й далi дружити. Мама радила, як будувати стосунки з однолiтками i ще багато цiкавого.



«Моя дiвчинко, менi здаеться, що настав час поговорити про хлопчикiв, – прочитала Олеся й зашарiлася. – Хто, як не мама, повинен почати з тобою таку розмову? У твоему вiцi у дiвчаток з’являеться зацiкавленiсть ними. І не заперечуй! Напевно, i тобi хтось iз них симпатичний?»


«Нiби про Іванка дiзналася, – майнула думка в дiвчинки. – Я ж нiкому про це не розповiдала!»



«Якщо ти намалювала сердечко, проткнуте стрiлою, з iменем якогось симпатичного хлопчика, то це нормально, – прочитала Олеся, i ii щоки спаленiли аж до вух. Так, вона якось намалювала таке сердечко, написала iм’я Іванка, але ж нiкому не показувала! – Це означае, що ти – нормальна дiвчинка, якiй починають подобатися хлопчики. Про закоханiсть i велике кохання тут казати ще рано, напевно, це прояв твоеi симпатii. Може трапитись так, що твiй об’ект уваги не помiчатиме тебе, тож будь готова до такого. А iнший хлопчик, навпаки, дiстае тебе придирками, смикае за коси, показуе язика й навiть насмiхаеться. Знай, доню, що хлопчаки не такi романтичнi, як дiвчатка, тому такою своею поведiнкою можуть показувати, що дiвчинка подобаеться. Складно? Так, життя – складна рiч, але я намагатимусь тобi допомогти розiбратися…»


У кiнцi листа – поцiлунок, вiдбиток мамин губ i такi слова:



«Лесечко, пам’ятай, я люблю тебе однаково: коли ти спиш чи коли в школi, коли вдома чи з друзями, люблю тебе, коли ти зразкова дiвчинка з янгольським характером i коли показуеш зубки. Мене може засмучувати твоя поведiнка, бо вона не завжди може вiдповiдати моiм очiкуванням, але я все одно люблю тебе безмежно! Не забувай про це i знай: я завжди поруч iз тобою. До новоi зустрiчi, сонечко, уже за рiк!»


– Дякую, матусю, – пошепки промовила Олеся й торкнулася губами вiдбитку на аркушi. – І я тебе люблю! Дуже-дуже!

На душi в Олесi була сумiш суму та радощiв. Мама ii не забула, вона любить ii i знае про життя так, нiби й зараз десь поруч. На мить Олесi здалося, що вона вiдчула запах улюблених маминих парфумiв. Дiвчинка навiть озирнулася, чи, бува, немае мами поруч, чи не вийшла вона на хвильку з кiмнати, написавши iй листа? Навколо нiкого, лише сонечко пiднялося над землею, заглянуло у квiтучий садок, потiм у кiмнату й пустило до неi своi грайливi промiнчики. Олеся понюхала папiр. Так i е! Аркушi пахли маминими парфумами! Дитина приклала лист до щоки й довго так сидiла, насолоджуючись знайомим запахом. Аркушi пахли конвалiею й весною. Дiвчинка поцiлувала кожен листочок, де мамина рука старанно вивела кожне слово. Увесь минулий рiк мамин лист був порадником i другом, ii надiею, рятiвним колом, самим життям. Зараз мама подарувала iй iще один рiк надii, й Олеся тiшилася з того, що тепер можна буде перечитувати кожне слово, аж поки не вивчить увесь лист напам’ять. Дiвчинка не знала, що бiда вже чекала на неi, причаiвшись десь у темному куточку оселi, там, куди не дiсталися свiтнi теплi промiнчики весняного сонечка.




Роздiл 8


Щойно закiнчився навчальний рiк i розпочалися лiтнi канiкули, до будинку пiд’iхав бiлий мiкроавтобус. З нього, важко дихаючи, вийшла Раiса Іванiвна, й одразу до неi пiдтюпцем побiг батько, почав вивантажувати клунки. Олеся спостерiгала, як речi Вусатоi Гори татко переносив до хати. Дiвчинка пiшла подивитися, куди саме iх носить чоловiк. Клунки лежали в маминiй кiмнатi, на ii лiжку. Олеся згадала, як тут востанне бачила маму живою, як ii тремтячi пальцi торкалися доньчиного обличчя. Ненька знала, що вже помирае, i того останнього вечора прощалася з Олесею. Дiвчинцi стало так сумно! Було боляче дивитися, як повеселiлий батько метушиться, заносячи речi, кладе iх на мамине лiжко. Доньцi хотiлося заснути, потiм прокинутися, зайти до мами в кiмнату й побачити ii живою, нехай i хворою, але щоб живою. Олеся вийшла з кiмнати, i батько ii зачепив великим клунком.

– Не заважай! – кинув чоловiк на ходу.

– Не буду, – сказала дiвчинка, але вiн не чув – помчав по iншi речi до машини.

Олеся сходила до Нiни, але, крiм п’яного батька, нiкого вдома не виявилося, i дiвчинка пiшла на кладовище. Вони жили на околицi селища, тож дорога була не дуже й далека. Олеся вийшла на прямий шлях до кладовища. Вона не любила сюди ходити. Дiвчинку лякали великi дерева, якi загрозливо шумiли гiллям, вона боялася, що з кущiв навколо кладовища вискочить лисиця або навiть вовк, також ii жахали високi хрести. Але цього разу бажання побути наодинцi з мамою було непереборним i сильнiшим за ii страхи.

Олеся здалеку побачила гранiтний пам’ятник iз маминим портретом, i страх як рукою зняло. Вона пришвидшила ходу i вже за хвилю була бiля могили матерi. Дитина поцiлувала портрет. Вiн був теплим вiд сонця. Дiвчинка сiла на лавку, яку змайстрував батько, задивилася на рiдне зображення. До неi усмiхалася щаслива мама.

– Привiт, матусю! – сказала Олеся. – Як тобi там? Ти там, iз Богом, а я тут, з татком i Вусатою Горою. Ти ще не знаеш, хто це? Напевно, знаеш – тобi згори все видно, але все одно я тобi зараз розповiм…

Донька розказувала, як у iхньому будинку вперше з’явилася Вусата Гора, як вона хотiла вiдiбрати в неi ключик, i зiзналася, що ненавидить ii.

– Я намагатимуся бути чемною, – пообiцяла Олеся, – але не знаю, чи зможу. Вона справжня злюка! Знаеш, мамо, тобi, напевно, буде боляче це чути, але й менi неприемно… Сьогоднi ця тiтка переiхала до тата. Вона оселиться у твоiй кiмнатi, буде вкриватися твоею ковдрою, спати на твоiй подушцi, i я маю все це бачити й терпiти… Знаеш, як менi важко? Ти знаеш, бо ти – на небi, звiдти все видно, але я це повинна пережити й добре навчатися. Мамо, я пам’ятаю кожне слово твого листа.

Олеся подивилася вгору. На глибокiй синi неба – лише одна маленька хмаринка, схожа на пiр’iнку. Десь там, де хмаринка, або навiть ще вище, ii люба матуся. Зараз вона дивиться на доньку й усе розумiе.

– Так шкода, що я не можу чути твiй голос, – промовила з жалем дiвчинка, – але можу прочитати твоi листи.

Вона поспостерiгала, як хмаринкапiр’iнка повiльно перетворилася на пiнний потiчок, i вголос почала читати напам’ять:



«Інколи життя бувае не таким, як нам уявлялося або хотiлося. Можливо, моя люба дiвчинко, i ти стикнешся ще в ранньому вiцi з його несправедливiстю, i перед тобою постане питання “Чому?”. Часом одразу не можна зрозумiти, чому з нами вiдбуваеться так чи iнакше, але вiдповiдь знайдеться, можливо, трохи пiзнiше. Менi здаеться, що потрiбно трохи iнакше ставити питання. Не “Чому?”, а “Для чого?”, бо в життi нiчого не вiдбуваеться просто так. Важко мене зрозумiти? Ось дивись, мое сонечко, такий простий приклад. У тебе раптово заболiв зуб. Ти ж не питатимеш “Чому?”, бо й так зрозумiло, що в ньому карiес. “Для чого?” Для того, щоб ти його вчасно полiкувала. Так i в життi. Усе трапляеться для чогось, люди лише не завжди розумiють, для чого. Головне – знайти в собi силу гiдно пережити всi життевi труднощi й залишитися людиною».


– Далi, мамо, ти пишеш, що менi важко буде здолати труднощi без пiдтримки старших, – сказала Олеся, подивившись на материн портрет. – Тепер у нас житиме Вусата Гора, i татко крутиться бiля неi, як бджiлка бiля квiтки, а про мене забувае.

Дiвчинка замовкла й знову подивилася вгору. Замiсть потiчка на синьому тлi неба вона побачила темну плямку – то завис жайворонок, славлячи новий день своею пiснею.

«Може, то не пташка, а мамина душа? – подумала Олеся. – Нi, мама залишаеться собою, лише вона не поруч».

– Менi буде нелегко, але я користуватимуся твоiми порадами, – промовила вголос дiвчинка. – Саме твоi листи менi допоможуть у важкi часи.

Донька попрощалась iз мамою, поцiлувала ii портрет i повiльно пiшла додому.

Удома був повний розгардiяш: одяг Раiси Іванiвни розкиданий, серед нього – речi Костi, маминi речi зiбранi у великий прозорий мiшок. Дiвчинка, проминувши батька та жiнку, яка з почервонiлим обличчям порпалась у маминiй шафi, пiшла у свою кiмнату, обняла ляльку Марiйку i лягла з нею на лiжко. Лялька до цього часу була одягнута в сукню без одного рукава, й Олеся подумала, що мамi не сподобалось би, що вона так i не дошила одежину. Дiвчинка вирiшила сходити до тiтки Лiди й попрохати ii викроiти рукав. Але не зараз, не сьогоднi.

Батько зайшов до Олесi лише пiд вечiр. Вiн сiв на краечок лiжка, погладив доньку по руцi.

– Лесю, ти вже доросла дiвчинка, – сказав вiн, – i розумiеш, що маму не повернеш…

– Я знаю, не дитина, – обiрвала його Олеся.

– Так, так! – закивав чоловiк головою. – Ти маленька доросла дiвчинка. Тобi рано довелося подорослiшати.

– Тату, що ти менi хочеш сказати? – Олеся подивилася на нього якось по-дорослому. – Те, що Раiса Іванiвна буде жити в маминiй кiмнатi? Це я вже побачила.

– Не зовсiм так, – зам’явся батько. – Раiса Іванiвна… Вона стане моею дружиною.

– Замiсть мами? – задрижав голос у дiвчинки.

– Я ж не можу завжди жити сам. У домi мае бути господиня, а в тебе – мама.

– Мама?!

Олеся аж пiдскочила на лiжку, нiби ii обдали окропом. Батько тяжко зiтхнув.

– Так, мама, – повторив вiн стиха.

– У мене е мама, двох не бувае. Вона менi мачуха, якщо…

– Що якщо?

– Якщо ти вже з нею спав, – Олеся повторила слова Нiни.

– Олесю! – з докором промовив батько й усмiхнувся. – Ми з Раiсою Іванiвною розпишемося, i вона стане менi законною дружиною.

– Розписуйтеся хоч сто разiв! А я тут до чого?

– Можеш не називати ii мамою, зви хоча б тiткою Раею, – сказав батько i, помовчавши, додав: – Поки що.

– Домовились.

– Завтра тiтка Рая забере Костика. Вiн старший за тебе на п’ять рокiв, але я думаю, що ви вживетеся.

– Костя буде жити з нами?

– Звичайно! Вiн буде спати в маминiй кiмнатi, а ми з Раiсою Іванiвною в нашiй спальнi, – пояснив батько.

– Зрозумiло! Ви поспите з нею й одружитеся, тодi вона стане менi мачухою, – сказала Олеся. – Я все зрозумiла.

Батько усмiхнувся, обняв доньку, але вона легенько вiд нього вiдсторонилася. Їй здалося, що вiн пахне так, як Вусата Гора, а вiд тоi завжди тхнуло борщем i кислою капустою.

– Ти повинна прийняти iх, – сказав батько й почухав лоба.

– Нехай собi живуть, аби до мене не чiплялися, – вiдповiла Олеся.

– Ось i порозумiлися, – невесело промовив чоловiк, – а зараз ходiмо вечеряти.




Роздiл 9


Першi днi Костя поводився спокiйно й тихо, тож Олеся зрадiла, що зведений брат iй не дошкуляе. Вона сходила до сусiдки, i тiтка Лiда викроiла iй рукав для ляльчиноi сукнi. Удома Олеся взялася його пришивати, коли до ii кiмнати зайшов Костя.

– Що ти робиш? – запитав вiн.

– Шию. Чи не бачиш?

– Ти й досi граешся ляльками? – гигикнув хлопець.

– А тобi яке дiло? Іди до хлопцiв i з ними гасай вулицями.

– Я ще нiкого тут не знаю, але встиг заприятелювати з твоею подругою, вона обiцяла познайомити з деким.

– Нiна? – Олеся глипнула на Костю. – Та познайомить! Там тебе навчать i пиво пити, i курити.

– А ти буцiмто не куштувала пиво! – посмiхнувся хлопець.

– Уяви собi, що нi! І не смалю цигарки, бо вони смердять!

– У мене е пачка цигарок. Хочеш спробувати? Можу навчити курити, – запропонував Костя.

– У тебе з головою все гаразд?

– Не бзди, Лесько! Твiй таточко не дiзнаеться!

– Та йди ти знаеш куди?! – сказала сердито Олеся.

– Сама пiшла туди! Коза драна! – розiзлився Костя й гепнув дверима.

– Козел! – крикнула йому навздогiн дiвчинка.

З того дня в них почалися непорозумiння. Олеся намагалася не чiпати Костю, але той за столом наступав iй боляче на ногу й дивився, чи пожалiеться вона батьковi. Дiвчинка мужньо терпiла, хоча iнодi вiд болю на очi наверталися сльози. Вiн мiг ущипнути ii непомiтно вiд батькiв або смикнути за косу. Коли вони залишалися вдома самi, Костя курив у садку i, якщо там була Олеся, пускав на неi дим i погрожував розказати батькам, що то вона курить i вiд неi тхне димом. Дiвчинка знала, що Нiна його водила до старших дiвчат i хлопцiв, i вiн там iнодi випивав, але мовчала, хоча хлопець щодня перетворював ii життя на пекло.

Усе частiше Олеся йшла з дому i гуляла десь iз Нiною. Інодi вони з Іванком ходили на шкiльний стадiон або десь подалi вiд дому, знаходили серед багатоповерхiвок гойдалку чи каруселi i там проводили разом час. Якось Олеся зiзналась Іванковi, що не може дочекатися, коли почнеться навчальний рiк.

– Ти хочеш у школу? – здивувався вiн.

– Так, хочу.

– Чому? Невже тобi не набридло сидiти за книжками? Учитися?

– Краще вже сидiти на заняттях, нiж бути вдома з так званим братиком, – зiзналась Олеся й розповiла дещо про знущання над нею.

З того дня вони з Іванком почали проводити разом ще бiльше часу. Одного разу iх випадково у дворi побачив Костя зi своiми новими друзями. Хлопцi пiдiйшли, штовхнули Іванка в плече й почали кепкувати з них обох.

– Малюк, а ти вже цiлував свою кралю? – хихикнув Костя.

– Що ii цiлувати, коли в неi ще й цицьки не виросли?! – сказав його друг, i обое зареготали.

Іванко кинувся до старшого хлопця, але той був набагато бiльший за нього, ударив кулаком в обличчя. Іванко не втримався на ногах, упав, з носа заюшила кров, але хлопець не хотiв так легко здаватися, пiдвiвся i знову кинувся на кривдника.

– Не треба! – Олеся вiдтягла його вбiк.

Вона схопила камiнь, замахнулася на Костю.

– А я до чого? – вiн зробив крок назад. – Дурна чи що?

– Дурна! І зараз голову тобi ним розiб’ю!

– Навiжена! – сплюнув Костя i покрутив пальцем бiля скронi. – Зовсiм того?

– Та ну iх! – махнув рукою Костин друзяка. – Ходiмо, нехай милуються голубки!

За вечерею Олеся все розповiла. Костя боляче смикнув ii пiд столом за руку, але дiвчинка терпiти далi знущання вже не могла.

– Костику, синку, це правда? – Раiса Іванiвна зi спiвчуттям подивилася на сина. – Ти ображав сестру?

– Ви ii побiльше слухайте! – сказав Костя. Хлопець набурмосився, й Олеся побачила, як у нього почервонiли кiнчики вух. – Вона ще й не таке вигадае. Не хоче, щоб я тут жив – ось i оббрiхуе мене!

– Це правда! Можете спитати в Іванка, – сказала Олеся.

– Лесю, ти правду кажеш? – запитав ii батько.

– Мама навчила мене завжди казати правду.

– Навiть не знаю, – стенула плечима жiнка. – На сина нiколи не було нарiкань. Я не вiрю, що вiн мiг тебе, Олесю, ображати.

– Лесю, може, ти того… Трохи вигадала? – невпевнено промовив батько.

– Я не брешу! – спалахнула Олеся, ображена тим, що iй не вiрить навiть тато. – Вiн i вдома мене не раз ображав!

– І ти мовчала? – скептично спитала жiнка.

– Бо не хотiла ябедничати!

– Вона бреше! – закричав Костя. – Я ii й пальцем не чiпав! Мамо, ти менi вiриш?!

– Вiрю, синку, вiрю, заспокойся, – лагiдно промовила Раiса Іванiвна. – А ти, Олесю, навiщо вигадуеш таке? Обмовляеш свого брата?

– Ви… Ви всi… – Олеся встала з-за столу. – Ви всi менi бридкi! – скрикнула вона крiзь сльози й побiгла у свою кiмнату.

Дiвчинка довго плакала, обнявши ляльку. Потiм, щоб заспокоiтися, дiстала маминi листи й почала iх перечитувати.

Костя помстився Олесi за кiлька днiв. Дiвчинка пiшла в садок подивитися, чи не потрiбно полити мальви, бо вже кiлька днiв нещадно палило сонце i стояла спека, коли побачила витоптанi квiти. Вона довго й невтiшно плакала над кожним зламаним стебельцем.

– Моi любi, – крiзь сльози промовляла Олеся, пiднiмаючи зламанi стебла, – ви ж мали незабаром зацвiсти!

Кiлька мальв уцiлiли, i дiвчинка спушила навколо них землю, потiм полила водою.

– Що менi робити, мамо? – питала вона, звiвши очi до неба. – Як iз ними жити?

Олеся вирiшила помститися Костi. Коли того не було вдома, узяла ножицi й порiзала його улюбленi джинсовi шорти. Зробивши таке, дiвчина злякалася своеi витiвки. Вона пiшла до Іванка й попросила побути з нею до пiзнього вечора.

«Коли я повернуся, усi вже полягають спати, – розмiрковувала Олеся. – До ранку всi заспокояться, охолонуть i вже не так будуть сердитися».

Вона помилилась. На неi чекали всi i, ледь пустивши за порiг, почали лаяти.

– Ви всi мене ненавидите! – скрикнула Олеся.

Дiвчинка затулила вуха долонями й побiгла до себе. За нею придибала Вусата Гора. Цупкими руками вона стягнула дитину з лiжка й потягла в куток.

– Тут стоятимеш! – наказала жiнка. – Наступного разу поставлю на колiна, – пригрозила, – ще й пшона насиплю на пiдлогу!

– Раечко, може, не треба? – несмiливо запитав батько, зайшовши до кiмнати.

– Нiчого з нею не станеться! Наступного разу спочатку подумае головою, а не сракою!

– То хоча б недовго стоятиме?

– Поки не попросить вибачення в Костика! – сказала Вусата Гора. – А ти чому приперся? Іди на кухню до хлопця! – гримнула на чоловiка.

Олеся не попросила вибачення i простояла в кутку аж до ранку.




Роздiл 10


Олесинi канiкули Костя перетворив на справжне жахiття. Дiвчинка майже нiколи не жалiлася на нього, бо вже добре усвiдомила, що Вусата Гора все одно вигородить свого Костика й усю провину звалить на неi. Донька не хотiла довiрятися навiть своему батьковi. Вона бачила, як той дуже швидко стае схожим на зацьковану тваринку. Варто було Раiсi Іванiвнi зиркнути на нього лихим i невдоволеним поглядом, вiн одразу замовкав, якось зiщулювався, згорблювався, нiби намагався зменшитися, стати менш помiтним, i в усьому погоджувався iз жiнкою. Нова дружина крутила ним, як хотiла i коли хотiла, й Олеся не впiзнавала свого батька. Колись веселий i добрий, ii тато змiнювався на очах, ставав схожим на безхребетну амебу. Доньцi здавалося, що вiн навiть боiться Вусату Гору не менше, нiж вона, а з iншого боку, iй було так шкода батька! Дiвчинка спостерiгала, як часто пiсля вечерi чоловiк iде в садок, сiдае на лавку, де вони колись любили вiдпочивати разом iз мамою, подовгу курить, не помiчаючи нiчого навколо себе, i стае сумним-сумним. Якось Олеся спробувала пiдiйти до нього, коли вiн звично палив цигарку й подумки був не тут, а десь далеко, напевно, у тому минулому, коли поруч iз ним була його Яна, яку вiн у прямому й переносному сенсi носив на руках, а вона дивилась на нього закоханими очима.

– Тату, – Олеся пiдiйшла й легенько торкнулася рукою його плеча.

Чоловiк здригнувся вiд несподiванки, немов прокинувшись вiд глибокого i щасливого сну, розгублено глипнув на доньку, кинув пiд ноги недопалок, розчавив його, як ненависну гадину.

– Чого тобi? – спитав вiн.

– Нiчого. Просто хотiла побути з тобою поруч, поговорити, – вiдповiла Олеся, примостившись на краечок лавки.

– Говори, – якось байдуже промовив батько.

– Навiть не знаю, з чого почати.

– Будеш знову жалiтися? Костик ображав? Вiн – хлопчик, трохи старший за тебе, можливо, грубiший, – сказав чоловiк. – А ти – нiженка, тому тобi здаеться, що Костик тебе ображае.

– Здаеться? – Олеся iронiчно посмiхнулася. – То ти також вважаеш, що я все вигадую й обмовляю його?

– Не так тих штурханцiв, як твоiх слiз i шмарклiв!

У доньки тьохнуло серце, i вiд таких слiв щось нiби застрягло в горлi. Батько iй не вiрить! Вiн нiколи з нею ранiше так не розмовляв! Що з ним сталося? Чому вiн так змiнився, коли в iхньому життi з’явилася Вусата Гора? Куди подiвся ii чуйний, уважний i люблячий тато? І в кого тепер шукати захисту?

– То що менi робити, тату? – стиха промовила дiвчинка.

– Іди спати, Олесю! Бо побачить тiтка Раiса тебе тут зi мною – отримаеш знову на горiхи!

– Менi чи обом дiстанеться? – спитала Олеся, пильно глянувши батьковi в очi.

Чоловiк пiдвiв iз землi важкий, сумний до болю погляд, подивився на доньку.

– Як ти схожа на свою матiр! – зiтхнув вiн.

– І на твою дружину, – сказала Олеся й пiшла до хати.

– Покiйну, – видихнув батько iй услiд.

…До нового навчального року залишалися лiченi тижнi. Серпень розкидав по садках запашнi яблука та грушi з ароматами лiта, квiтiв та меду, порозкладав по городах пузатi кавуни та гарбузи, позолотив, налив солодощами соковитi динi. І всi запахи лiта: квiтiв, динь, яблук та грушок – змiшав iз терпкiстю часникових стрiлок, зеленню кропу, петрушки та всього того, що виростили дбайливi руки людей.

Олеся вже радiла, що незабаром розпочнуться заняття, вона пiде до школи й принаймнi пiвдня не бачитиме Костика, який стиха постiйно намагався iй накапостити.

Зрiдка Костя й Олеся лишалися самi вдома, i тодi дiвчинка намагалася кудись пiти з хати. Коли ii батько був на роботi, а Вусата Гора пiшла в магазин купити хлiба, Олеся швидко зiбралася, щоб не залишатися наодинцi зi зведеним братом, але Костя вже чекав на неi. Вiн став на шляху дiвчинки у вузькому коридорi, загородивши собою вихiд.

– Стоп, малявка! – розставив вiн широко ноги та руки.

– Пропусти!

– А чарiвне слово? – Костя нахабно посмiхався.

– Будь ласка, вiдiйди, – попросила дiвчинка.

– Даси свiй золотий ключик – пропущу!

– Не дам!

– Ну й не треба! – пхикнув хлопець. – Дуже потрiбнi менi твоi цяцьки-брязкальця!

Костя пропустив Олесю, не забувши при цьому боляче смикнути ii за косу. Дiвчинка пiшла до Нiни, але ii мати сказала, що та ще зранку подалася з подругами на рiчку, тож Олеся мала намiр приеднатися до них. Вона пройшла вже пiвдороги, коли в душу закралася тривога. Костя лишився сам удома i чомусь саме сьогоднi проявив таку цiкавiсть до ключика вiд ii тумбочки. Дiвчинка зупинилась у роздумах.

«Невже Вусата Гора пiдмовила його виманити ключик? – роздумувала Олеся. І раптом ii як окропом обдало: – Тумбочка!»

Вона прожогом кинулася додому. Їй по спинi били коси, пiдстьобуючи, мов батоги. Дiвчинка спiткнулась, перечепившись за якусь гiлляку посеред дороги, упала, розбила колiно, пiдхопилась i знову побiгла, забувши про бiль. Одна коса розплелася, але Олеся не помiтила, та й це було для неi зараз неважливо: вона вiдчула, що може втратити найдорожче – единий зв’язок iз мамою.

Дiвчинка не помилилась. Захекана, спiтнiла, розпатлана, з розчервонiлим обличчям, перелякана та схвильована, вона фурiею влетiла до своеi кiмнати. Костя стояв навпочiпки бiля ii тумбочки й викруткою довбався в замку. Кiлька дерев’яних трiсок уже були на пiдлозi, й Олеся зрозумiла, що замок ось-ось буде зламано.

– Геть звiдти! – щосили закричала дiвчинка.

– Ти що, малявка, зовсiм страх втратила?! – зле кинув iй хлопець, продовжуючи розколупувати замок.

– Я сказала: вiдiйди звiдти!

– Зараз! – кепкував з неi Костя. – Ось тiльки побачу твоi скарби!

Олеся пiдбiгла до хлопця i спробувала його вiдтягти за руку, але вiн вiдштовхнув ii вiд себе так, що дiвчинка впала. Не тямлячи себе вiд гнiву, вона схопила стiльчик i з розмаху вдарила Костю, який сидiв навпочiпки спиною до неi. Вiн заволав вiд болю, й Олеся побачила на головi в хлопця кров.

– Сука! – просичав вiн, схопившись за голову. – Ти мене вбила!

Перелякана до смертi дiвчинка тремтiла, як осиковий листок на вiтрi. Розширеними вiд страху великими очима вона дивилась, як розростаеться кривава пляма на головi хлопця, як рудувате волосся стае червоним i кров просочуеться мiж пальцями.

– Я… Я його вбила… – прошепотiли ii губи саме тодi, коли до хати нагодилася Раiса Іванiвна.

Жiнка запричитала, заойкала й кинулася до сина.

– Це вона! Вона мене вдарила! – Костя тицяв у бiк зблiдлоi Олесi скривавленим пальцем. – Хотiла мене вбити!

– Ой, леле! Потрiбно викликати швидку! – заметушилася Вусата Гора. – Дитину ледь не вбили!

Олеся вибiгла надвiр, сховалась у садку, за розлогим старим кущем смородини. Перелякана дiвчинка вже не знала, чого бiльше боiться: помсти брата, гнiву мачухи чи того, що ii тепер посадять за грати. Їi всю лихоманило, пальчики дрiбно тремтiли, очi застилали сльози, й Олеся беззвучно, зовсiм не по-дитячому, плакала.

Коли швидка поiхала вiд будинку, забравши Раiсу Іванiвну та Костю, Олеся трохи заспокоiлася. Сльози були виплаканi, але на душi легше не стало. Дiвчинка побачила на великому листку смородини маленьку комаху – сонечко. Посланець сонця, його дитинка, у червоному вбраннi з чорними крапинками весело снував по листочку. Сонечко перебралося на кiнець листочка i, мiцно тримаючись маленькими лапками, швидко бiгало по ньому, потiм зупинилося на мить, нiби роздумуючи, чи правильним шляхом рухаеться. Олеся всмiхнулася комасi, пiдставила долоньку й легенько струснула ii. Сонечко опинилося на долонi, завмерло, потiм почало хаотично снувати в рiзнi боки.

– Не бiйся, маленьке! – Олеся нахилила голову й пiднесла сонечко ближче до обличчя. – Я тебе не скривджу!

Вона пiднесла руку вгору й промовила:

		Сонечко, сонечко,
		Вiдчини вiконечко,
		Та скажи менi,
		Де маму знайти?

Комашка вибралася на кiнчик вказiвного пальця, стрiпнула крильцями. З-пiд червоно-краплистого вбрання визирнули меншi темнi, майже прозорi крильця.

– Любе сонечко, полети до моеi матусi, – попросила дiвчинка сумно i, примруживши очi, додала: – Передай iй, що я – погана донька й тепер буду сидiти в тюрмi.

Сонечко стрiпнуло крильцями, злетiло вгору, туди, де серед баранчикiв-хмаринок зависло жовтогаряче сонце, i за мить зникло з поля зору.

– Лесю! – дiвчинку покликав батько. – Ти де?

– Я тут! – озвалося дiвча i смiливо вийшло зi своеi схованки.

Олеся зрозумiла, що довго ховатися за кущем не зможе i що швидше сяде у в’язницю, то краще буде для всiх.

– Де ти була? – спитав батько. – І куди йдеш?

– Я пiшла збиратися, – вiдповiла донька, проходячи повз нього до хати.

– Куди? – чоловiк здивовано заклiпав очима.

– У тюрму.

Батько ледь помiтно усмiхнувся.

– Сiдай, – показав вiн на лавку, – поговоримо.

Олеся покiрно сiла, поклала долоньки на колiна. Їi погляд зупинився на пеленi синього лiтнього платтячка, яке вони колись купували разом iз мамою. «Незабаром буду носити смугасту пiжаму, – подумала Олеся й зiтхнула, – а з платтячком доведеться розпрощатися».

– Чому ти його вдарила? – запитав батько.

– Бо Костя хотiв зламати замок у моiй тумбочцi.

– Невже не можна було якось усе вирiшити мирно? Га?

– Я його попередила, але вiн не зрозумiв. Я захищала свое особисте майно, – упевнено й чiтко промовила дiвчинка. – Менi пом’якшать вирок за зiзнання? Врахують на судi те, що Костя хотiв викрасти моi речi?

– Лесю, що ти говориш? – здивовано промовив чоловiк. – І звiдки така… обiзнанiсть? Такi термiни? Ти ж зовсiм ще дитина! Маленька дiвчинка!

– «Якiй рано довелося стати дорослою», – повторила Олеся слова з маминого листа.

– Який вирок? Ти думаеш, що тебе… Ой, дурненька! – усмiхнувся батько й хотiв ii обiйняти, але донька вiдсунулася вiд нього подалi.

– Не чiпай мене, – серйозно сказала вона. – Хтось побачить i вирiшить, що ми з тобою змовилися.

Чоловiк не стримався, розсмiявся.

– Тобi смiшно, а менi не дуже. Тату, коли мене заберуть до в’язницi?

– Лесю, не мели дурниць. Нiхто тебе нiкуди не буде забирати.

– Якщо не заберуть, то мене вб’е або тiтка Райка, або Костя.

– Не бiйся, нiчого тобi не буде, – заспокоiв доньку батько. – Хiба що доведеться вибачитися за скоене.

Олеся промовчала, але вже твердо вирiшила, що краще сидiтиме за гратами, нiж вибачиться перед «братиком». Вона вважала, що мае рацiю, бо вчинок Костi гидкий, тож справедливiсть мае бути вiдновлена.

Вусата Гора повернулася додому надвечiр. Вона одразу покликала на кухню чоловiка й Олесю.

– Є розмова, – сказала, сiдаючи за стiл.

Олеся зрозумiла одразу, що розмова буде важкою й неприемною.

– Ти розбила дитинi голову, йому наклали десять швiв! – Вусата Гора тикнула товстим пальцем у бiк Олесi й свердлила ii ненависним поглядом. – Чому?!

– Вiн хотiв зламати замок, – ледь чутно промовила дiвчинка.

– Костик тебе бив?

– Штовхнув.

– А ти б вiдiйшла – i все! Якби ти менi пожалiлася, то я б сама його покарала.

– Вас не було вдома, – сказала на те Олеся. – До того ж, я його речi не чiпала, а вiн хотiв зламати замок, де моi особистi речi.

– Усе! Мiй терпець уриваеться! – скрикнула Раiса Іванiвна й так гепнула кулаком об стiл, що Олеся вiд несподiванки аж пiдскочила на мiсцi. – Потрiбно цьому покласти край, а то ви повбиваете одне одного!

– Олесю, я ж просив тебе не сваритися з братом, жити мирно, – промимрив собi пiд нiс чоловiк.

– Іди звiдси геть! – шумно видихнула Вусата Гора, i ii великi груди пiднялися вгору й опустилися. – Менi з батьком потрiбно серйозно поговорити.

– Звичайно, Раечко! – закивав чоловiк на знак згоди. Олеся вийшла. Вона нiколи не мала звички пiдслуховувати дорослi розмови, але за нею дверi самi прочинилися вiд протягу, залишивши вузьку щiлину. Дiвчинка зробила кiлька крокiв вiд кухнi, але цiкавiсть ii зупинила, i вона тихенько, навшпиньки, котячими безшумними кроками повернулася назад. «Так чинити не можна!» – казала вона сама собi й наказувала ногам iти звiдси, але вони вросли в пiдлогу, як корiння дерева в землю.

Вусата Гора довго говорила, яка Олеся нечемна, невихована, часом огризаеться й зовсiм вiдбилася вiд рук.

– Я б i надалi терпiла ii свавiлля, якби не цей випадок, – обурювалась жiнка. – У мене одна дитина, i я не хочу ii втратити. Розумiеш мене?

– Звичайно, Раечко, дитина – це святе, – улесливо пiдiгравав дружинi батько. – Але ж, Раю, зрозумiй, що Олеся в мене також едина дитина, – несмiливо нагадав вiн.

– Трошо, любий, зрозумiй мене правильно, – лелiйним голоском промовила Вусата Гора. – Чи я ворог Олесi? Чи не розумiю тебе? Якби я погано ставилася до дiвчинки, то одразу б написала заяву в мiлiцiю, i ii ув’язнили б «по малолетцi».

– Вона ще мала?, щоб… – почав був чоловiк, але Олеся вже не слухала.

Дiвчинка прочинила дверi, зайшла до кiмнати.

– Вибачте, але я випадково все чула, – сказала вона. – Що можна з собою взяти до в’язницi? Я пiду збиратися.

Груди Вусатоi Гори заколихалися, як хвилi на рiчцi вiд вiтру, вона голосно розреготалася.

– Зовсiм здурiла! – сказала тiтка крiзь смiх. – Іди краще до Костика й негайно попроси вибачення.

– Не пiду й не буду! – набурмосилося дiвча. – Краще вже в тюрму!

– Ось бачиш! – жiнка боляче ткнула пальцем у плече дiвчинки. – Уперта, як сто вiслюкiв!

– Якщо не вибачишся, то… – затинаючись, почав несмiливо батько.

– Здамо тебе в iнтернат! – закiнчила його думку Вусата Гора.

– Добре! – погодилася Олеся й пiшла.

За кiлька хвилин вона повернулася. Чоловiк i жiнка обернулися на ii тихi кроки. На порозi стояла Олеся, одягнена у в’язану шапочку та синю курточку. В однiй руцi вона тримала свiй портфелик, другою притискала до грудей теку.

– Що це за «явленiе народу»? – Раiса Іванiвна здивовано вирячила очi.

– Я вже зiбралася, тож можете везти мене до iнтернату, – спокiйно промовила дiвчинка.

– Ясно, – посмiхнулася жiнка. – А шапка та куртка влiтку навiщо?

– Теплий одяг коштуе недешево, тож в iнтернатi можуть не видати, а на порозi осiнь, – пояснила дитина.

– Вона й справдi в тебе якась… трохи не сповна розуму, – хмикнула Вусата Гора, й Олеся побачила, як ii вуса заворушились, нiби молода травичка вiд вiтру. – Іди до себе, роздягайся, – вiдмахнулася жiнка. – Нам iз батьком треба поговорити, а ти заважаеш!

Дiвчинка пiшла у свою кiмнату, склала речi та одяг i подалася до Нiни. Коли вона все розповiла подрузi, то не на жарт ii розсмiшила.

– І ти з мене регочеш, – Олеся ображено насупилася. – Чому?!

– Ти й справдi вирiшила, що тебе посадять у тюрму? – запитала Нiна.

– Я знаю Вусату Гору. Вона все одно мене кудись запроторить, аби лише я не була вдома, – сказала Олеся. – Як не в тюрму, то в iнтернат.

– Кому ти вiриш?! – махнула рукою Нiна. – Он моi щодня погрожують, що вiдправлять мене в iнтернат, а я й досi вдома. Просто лякають i все! Учора батько ходив на шабашку, грошенят пiдзаробив, тож цiлу нiч iз мамкою та друзяками квасили, але й я не дрiмала! Коли всi поснули, я розжилася грошенятами. Гайда в кафешку, морозивом пригощу!

– За краденi грошi? – Олеся поглянула на неi широко розплющеними очима. – Нi, я не можу.

– Чому?! – щиро здивувалася Нiна. – Ти ж iх не крала? Ходiмо вже! – i весело потягла подружку за руку.




Роздiл 11


За три днi пiсля того, як Олеся вдарила брата, вона застала його знову за тим самим заняттям: хлопець намагався зламати замок.

– Попереджаю: не пiдходь, сучко! – просичав Костя. Олеся й не пiдiйшла. Вона пiдбiгла до нього й з усiеi сили дала копняка. Хлопець не втримався на ногах i впав уперед на колiна, ударився лобом об кут тумбочки, скрикнув, i дiвчинка побачила, як на долiвку закапали червонi краплi.

«Менi кiнець!» – майнула думка. Олеся кинулася навтьоки. Вона бiгла за порятунком до тiтки Лiди, але Костя наздогнав ii ще у дворi й боляче заiхав кулаком в обличчя.

Того вечора Олеся пiдслухала, як батько з мачухою вирiшували, що iм далi робити з дiтьми. Вусата Гора була набагато переконливiшою за слабкодухого добряка батька. Ще до оголошення вердикту Олеся знала, що ii здадуть в iнтернат, а Костика залишать удома.

Коли про свое рiшення батьки повiдомили дiтям, Олеся не плакала, не iстерила, не благала – усе сприйняла як належне, лише стиха запитала:

– Чому я, а не Костик?

– Бо вiн на п’ять рокiв старший i буде допомагати вдома по господарству. А ти – меншенька, тобi потрiбно вчитися й бути пiд наглядом дорослих, – пояснила Вусата Гора. – Двiчi на мiсяць ми будемо тебе забирати додому на вихiднi, а Костика на цей час вiдправляти до бабусi.

– Розумне рiшення, – сказала на те дiвчинка. – Чи могла мачуха вчинити iнакше?

Олеся вийшла.

– Ось бачиш?! – почула вона крiзь нещiльно зачиненi дверi громовий жiночий голос. – Нема з нею зладу!

Кiнець серпня видався напрочуд гарним. Спека вже не докучала, але й осiннi дощi не прийшли. Олеся назбирала насiння мальв, висушила його, склала у власноруч зшиту торбинку з тканини та поклала на зберiгання в тумбочку. Вона не була впевнена, що Вусата Гора дотримаеться свого слова i ii будуть забирати додому, як обiцяють, а маминi улюбленi квiти все одно потрiбно буде висадити навеснi. Дiвчинка допомагала батькам збирати городину, але стала мовчазна й сумна. Лише один день перед вiд’iздом вона провела з подружкою.

– Я буду сумувати без тебе, – зiзналася Нiна. – Ми ж дружили з дитинства.

– У тебе е iншi подружки, – зауважила Олеся.

– А! То так, просто приятельки, а в тебе будуть новi.

– Я буду приiжджати, – сказала Олеся й усмiхнулася кутиком губ.

– І то так, – зiтхнула Нiна, – але все одно якось це неправильно. Я тепер думаю: нехай у мене батьки пиячать, аби лише були живi… Щоб не втрапити в iнтернат.

– Така моя доля, – по-дорослому промовила Олеся. А в день Олесиного вiд’iзду зранку вперiщив дощ. Вiн лив як з вiдра, нiби намагаючись зупинити батькiв, i дiвчинка в душi сподiвалася, що вони останньоi митi передумають i залишать ii вдома. Родина мовчки поснiдала, i лише Костя не приховував своеi радостi. Вiн навiть устиг непомiтно показати язика Олесi та смикнути за косу.

– Збираемось, – дала команду мачуха, – дощ уже надтих.

– Я вже готова, – вiдказала iй Олеся.

До зупинки було рукою подати, тож мачуха, батько й донька вже за десять хвилин сидiли в маршрутцi, яка везла дiвчинку в не вiдоме iй нове життя.

– Ось побачиш, Олесю, як наша Станиця Луганська знаходиться близько вiд Луганська, – говорив iй бадьорим голосом батько, намагаючись утiшити дочку. – Це зовсiм поруч!

Олеся не чула його. Навiщо слова втiхи, якщо вони зараз нiчого не вартi? Дiвчинка задумливо дивилась у вiкно. Десь там, зовсiм недалеко, кладовище й могила ii мами. Водянi потiчки рухалися по вiконному склу, змiнюючи напрямки. Вони то ширшали, то ставали вужчими й стiкали донизу. Дощ не вщухав, i все навколо було, як у густому туманi: скiльки не вдивляйся в далечiнь – нiчого не розгледиш. Олесi не видно було навiть дерев на кладовищi та заростiв кущiв, якi оточували його з усiх бокiв i так лякали ii. Але ще бiльше Олесю страхала невiдомiсть. Вона не знала, що ii чекае на новому мiсцi, але не сподiвалася на щось хороше – недаремно ж дiтей лякають вiдправкою в iнтернат. Дощ монотонно шумiв, i його звук зливався з шумом колiс, до них вплiтав свiй басовитий голос двигун маршрутки. У салонi панувала тиша. Похитування авто пiд шум дощу заколисувало людей, заспокоювало, i вони клювали носом. Лише Олесi було не до сну. Їi уява малювала найжахливiшi картини майбутнього життя, де зла вихователька, ще бiльша за Вусату Гору, за будь-яку провину зачинятиме ii в темнiй комiрчинi, у якiй живуть довгохвостi зубастi щури. Дiвчинцi було по-справжньому страшно. Жах сковував тiло настiльки, що здавалося, нiби вона сама вже перетворилась у кам’яну холодну статую, не здатну поворухнутися. Зараз уже навiть грiзна Вусата Гора та задерикуватий бешкетник Костя здавалися не такими загрозливими порiвняно з одним лише словом «iнтернат».

– Ти, Лесю, не подумай, що ми тебе спекалися, – крiзь ii сумнi думки прорвався голос батька. – Ми ж для тебе, для твого блага стараемося. Ти не можеш i не маеш права на нас ображатися. Ось побачиш – тобi там сподобаеться!

За ними сидiла Вусата Гора. Вона мовчала. Коли автобус колихався, потрапляючи у вибоiни на дорозi, Олесi здавалося, що його розхитуе своею вагою мачуха.




Роздiл 12


В iнтернатi Олесю провели в кiмнату, де вона мала жити. Дiвчатка ii вiку та трохи старшi з неприхованою цiкавiстю дивилися на новеньку, розглядаючи ii з нiг до голови.

– Я – Олеся, – вiдрекомендувалася дiвчинка.

– Там вiльне мiсце, – вказала iй жiнка, яка привела сюди. – Зараз ти познайомишся зi своею вихователькою.

Олеся сторожко пройшла в кiнець кiмнати, застелила постiльною бiлизною свое лiжко. До неi пiдiйшла жiнка, висока й худа, з довгим гострим носом. «Нагадуе якусь пташку, – подумала Олеся. – І зовсiм не схожа на Вусату Гору».

Вiд серця трохи вiдлягло, i було вже не так страшно.

– Я – твоя вихователька, – сказала жiнка, безцеремонно оглядаючи дiвчинку. – Мене звуть Алла Альбертiвна. Зрозумiла?

– Так! – кивнула головою дитина.

– Тобi, Олесю, доведеться вивчити правила нашого закладу й жити за ними.

Жiнка говорила нудним голосом на однiй нотi, нiби не промовляла, а проспiвувала. Вона пояснювала, а Олеся лише мовчки кивала головою на знак згоди, намагаючись усе запам’ятати. Алла Альбертiвна показала iй шафу з поличками, де треба складати одяг.

– Дякую, – видавила з себе Олеся.

– А це що в руках? – поцiкавилася вихователька.

– Тека… Моя, – тихим тремтячим голосом вiдповiла Олеся.

Алла Альбертiвна рiзким рухом вирвала з рук дiвчинки теку. Вона зробила це так швидко, що Олеся не встигла й рота розкрити.

– Книги, зошити, теки потрiбно зберiгати тут! – сказала вихователька, ставлячи папку на полицю. – І що ти там назбирала? Така важка!

Олеся з острахом дивилася, як ii найцiннiша в життi рiч стала на полицi iз зошитами та пiдручниками. Заперечувати виховательцi Олеся побоялась i зараз хаотично намагалася знайти вихiд. Маминi листи повиннi бути в неi! Але як це зробити? Де знайти схованку?

Коли Алла Альбертiвна пiшла, Олесю оточили дiвчатка, i вона почала з ними знайомитися.

– Тобi дев’ять рокiв?! – здивовано перепитала височенька дiвчинка. – Така мала! Я гадала, що ти першокласниця!

– У мене й мама була невисокою, – пояснила Олеся.

– І де вона зараз? Забухала? – поцiкавилась Тетяна.

– Нi, вона померла.

– Бувае, – сказала Тетяна. – А тобi родичi кишеньковi грошi дали?

– Нi.

– Погано! Наступного разу попроси в них хоча б трiшки, – наказала дiвчина. – Тiльки не здумай патякати, що для мене!

– Добре.

– Будеш з Тетяною дружити – проблем не буде. Затямила, мала?

Олеся кивнула. Цю розмову чула ii сусiдка по лiжку Карина. Дiвчинка була такого ж низенького зросту, як i новенька. Вона привiтно всмiхнулась Олесi, i та вiдповiла тим же. Олеся вiдразу вiдчула прихильнiсть сусiдки i зрозумiла, що вони зможуть подружитися. Карина – смаглява, з рум’янцем на круглих щiчках, схожа була б на циганку, якби не кирпатий носик i коротко стрижене пряме лискуче волосся. Вихователька зайшла й покликала дiтей на обiд, але Олеся заявила, що не голодна.

– Ти не в себе вдома, де можна робити що завгодно й коли завгодно, – монотонно й нудно промовила Алла Альбертiвна. – У нас единi правила, i порядок був, е й буде. І ми не дозволимо робити кожному з вас те, що йому хочеться. Я зрозумiло пояснила?

Вихователька зудiла, як муха, й Олесi здалося, що вона не говорить, а читае з писаного, лише не видного тексту. Дiвчинка зробила висновок, що краще iй не перечити, i пiшла разом з iншими до iдальнi. Карина сидiла з Олесею за одним столом i пiдбадьорююче iй усмiхалась.

– Ти не хвилюйся, звикнеш, – стишеним голосом сказала вона Олесi. – Головне – не показувати, що ти боiшся, але й випендрюватися тут не можна. А Танцi й справдi потрiбно iнодi трохи грошей пiдкидати, бо згноiть.

– У мене iх нема, – зiзналася Олеся.

– Нiчого! Десь роздобудемо! – Карина таемниче усмiхнулась.

Олеся подумала, що новiй подрузi можна довiряти. Пiсля обiду вона сказала Каринi, що мае кудись переховати теку, але не знае, де знайти надiйне мiсце. Та пообiцяла подумати, й Олеся перепросила, що не може дати папку в руки навiть iй.

– Це едине, що в мене залишилося вiд мами пiсля ii смертi, – пояснила Олеся й розповiла про маминi листи.

Невдовзi тека була передана Людочцi – так мешканцi iнтернату називали Людмилу Анатолiiвну, ще одну виховательку, з гарними розкосими розумними, але сумними очима. Вона в присутностi Олесi поклала теку на полицю сейфу у своему кабiнетi й замкнула його.

– Олесю, ключ лише в мене, – сказала вихователька дiвчинцi, – тож сюди нiхто, окрiм мене, не мае доступу, а я нiколи чужого не вiзьму, тож можеш бути спокiйною.

– А я зможу ii брати, коли потрiбно? – запитала Олеся.

Дiвчина довiрилася виховательцi й розповiла про маминi листи. Олеся не знала чому, але саме в Людмилi Анатолiiвнi та Каринi побачила своiх перших друзiв на новому мiсцi. Карина iй одразу здалася милою й тихою дiвчинкою, якiй можна довiряти, а у виховательцi було щось материнське, миле, манливе, вiд неi линуло тепло i свiтло, яких не можна побачити – лише вiдчути душею.

Потяглися звичайнi, розмiренi буднi, коли днi – схожi один на одного близнюки, вечори – нуднi, i весь уклад життя, до якого мала призвичаiтися Олеся, нагадував iй вишкiл солдат, коли всi мають прокидатися й лягати спати разом, ходити гуртом до iдальнi та на заняття. Усе треба було робити, як усi, не залежно вiд настрою чи бажання. Олеся дуже сумувала за домом, навiть попри те, що там сталося. Їхне подвiр’я, будинок, садок, вулиця, кiмната – усе це в спогадах було пов’язане не з останнiми подiями, а з минулим, коли там жило справжне щастя. Олесi бракувало Нiни, i вона ладна була забути колишнi образи i ii дружбу зi старшими подружками. Дiвчинка часто згадувала Іванка, iз яким встигла потоваришувати останнiм часом. Олеся сумувала за батьком, тiльки не за теперiшнiм, зсутуленим, нiби з нього вийняли хребет, не за тим, хто завбачливо схиляе голову перед Раечкою та дурнувато до неi всмiхаеться, а за тим, колишнiм, щасливим, з доброю, вiдкритою усмiшкою та ясним поглядом.



«Минуле пам’ятати потрiбно, але жити ним сьогоднi не варто», – 


писала iй мама. Лише за кiлька тижнiв нового життя далеко вiд дому Олеся збагнула цi слова, i спогади трохи менше iй болiли, нiж ранiше. Минуле залишилося позаду, нiби прекрасна казка, що колись закiнчуеться, минае, як усе на свiтi. Проте Олеся усвiдомила й iнше:



«Не шкодуй, що щасливi часи лишились у минулому – вони ж усе-таки були! Не думай про лихе, i воно не прийде до тебе. Продовжуй мрiяти. Нехай твоi мрii будуть навiть божевiльними й нереальними, але вони мають здатнiсть здiйснюватися, хоча б частково». 


І Олеся мрiяла! Вечорами, ночами, коли всi спали. Часто вона пiдводилася з лiжка, пiдходила до вiкна, вилазила на пiдвiконня й подовгу дивилася на зорi. Дiвчинка мрiяла про майбутне, коли зможе покинути стiни iнтернату й розпочати власне, не залежне нi вiд кого життя. Олеся мрiяла, коли Людмила Анатолiiвна вечорами дозволяла iй узяти материнi листи й залишала дiвчинку в кабiнетi наодинцi зi своiми думками про майбутне. Щоразу дитина уявляла свое майбутне по-рiзному, але там нiколи не знаходилося хоча б маленького мiсця для Костi та мачухи.




Роздiл 13


Пiсля мiсяця проживання в iнтернатi до Олесi приiхав батько.

– Лесю, збирайся швиденько, поiдемо додому! – сказав вiн доньцi.

Олеся збиралася недовго, лише передяглася й попрощалася з новою подружкою.

– Каринко, не сумуй, я незабаром повернуся, – сказала вона iй i обняла.

– Може, уже не побачимось, – зiтхнуло дiвча. – Твоi батьки можуть передумати й залишити тебе вдома.

– Удома?! Та ти що! Такого нiколи не буде! – упевнено промовила Олеся. – Вусата Гора, напевно, радiе, що мене спекалася!

– Я чекатиму на тебе! – сказала Карина, i ii очi стали вологими. – І сумуватиму без тебе, – додала вона на прощання.

Олеся сидiла в маршрутцi поруч iз батьком i дивилась у вiкно. Вона думала про те, чи не буде вдома Костика, якого не хотiла бачити. Дiвчинка розумiла, що вiдправити ii в iнтернат було iнiцiативою мачухи, яка знайшла для цього привiд. А от батько… Чому вiн ii не захистив? Чому так швидко забув, яким був щасливим поруч iз мамою? І як можна було вiддати свою едину доньку в iнтернат?

– Лесю, удома на тебе чекають смачнi домашнi страви, – сказав iй батько. – Тiтка Рая потурбувалася, щоб тебе вiдгодувати за вихiднi. Узагалi, вона добра, а суворiсть у неi напускна. І все, що вона робить для тебе з Костиком – то все задля вашого блага. Ти мене розумiеш?

– Так, – кивнула головою дiвчинка.

Їй узагалi не хотiлося бачити мачуху, але так тягнуло до рiдноi домiвки! Задля повернення туди хоча б на кiлька днiв вона ладна була погоджуватися з кожним батьковим словом. Олеся неуважно слухала його й вiдповiдала «так» або «нi», аби лише не заважав iй роздивлятися навколишнi краевиди за вiкном мiкроавтобуса. Осiнь сипнула на землю всю палiтру кольорiв, i дерева, кущi, трава – усе було розфарбоване рiзними барвами. Поруч iз жовто-сонячним убранням дерев – жовтогаряче, як пекуче сонце, а ще й зеленаве, свiтлого та темного вiдтiнкiв, там – багрянець на деревах, iнколи – зовсiм червоне. І все так гармонiйно поеднане, що очей вiд тоi краси не вiдiрвати!

– Голодна, доню? – знову батько.

– Нi, нас добре годують.

– Усе одно не так, як удома! Ось Раечка щось як приготуе, то не хочеться iз-за столу вставати! Вона справжня майстриня на кухнi! Тобi подобаеться, як Раечка готуе?

– Мама краще готувала, – Олеся не втрималася i сказала, що думала.

Батько замовк i деякий час сидiв тихо, давши змогу Олесi спокiйно дивитись у вiкно. Хвилин за десять чоловiк обняв доньку за плечi й сказав:

– Ми з Раечкою хотiли розписатися, тобто одружитися, щоб усе було законно… Хотiли, щоб я всиновив Костика, а Раечка стала тобi справжньою матiр’ю…

– У мене е мама, – перебила його Олеся.

– Але ж вона померла.

– Вона е, хоча й мертва. У кожноi дитини одна мама.

– Так ось, – продовжив чоловiк, – хотiли ми так зробити, але подумали й вирiшили, що не варто. Якщо ми так зробимо, то Раечка не зможе отримувати кошти за Костика як мати-одиначка, та й тебе в iнтернат не вiзьмуть. А так ти зможеш там жити й навчатися, бо напiвсирота.

Олеся зрозумiла, що жити в iнтернатi iй тепер не один рiк. Десь у душi вона ще сподiвалася, що вiд’iзд iз рiдноi домiвки – то покарання з випробувальним термiном на рiк, тепер стало зрозумiло, що надовго. Дiвчинка зiтхнула. Вона себе вже майже налаштувала на життя в iнтернатi впродовж одного року, тепер доведеться змиритись i звикати.

– Тату, менi потрiбно трохи грошей, – сказала дiвчинка, згадавши Тетяну.

Олеся вирiшила, що тiтка Рая грошей не дасть, i потрiбно скористатися слушною нагодою, поки вони з батьком наодинцi.

– Навiщо? Вас там годують, одягають, дають пiдручники та зошити.

– Менi потрiбно на власнi потреби, – сказала Олеся, – зовсiм небагато.

– Лесю, розумiеш, грошi всi в Раечки, тож якщо треба, то попросиш у неi.

– Я ж багато не прошу, – зауважила дiвчинка. – Вона тобi дала на дорогу?

– Так-так! Дала! – спохопився чоловiк i полiз рукою до кишенi штанiв.

Вiн дiстав дрiб’язок i двi гривнi.

– Ось, це все, що лишилося. Бери, доню! – вiддав iй грошi.

Олеся знала, що цього занадто мало, щоб Тетянка залишила ii в спокоi, тож доведеться просити в мачухи. Вона так просто не дасть нi копiйки, тож потрiбно вигадати щось правдоподiбне.

Удома Вусата Гора зустрiла дiвчинку з розкритими обiймами. Улесливим голосом проспiвала про те, як Олеся подорослiшала та схудла, тож треба ii вiдгодувати. Дитинi неприемним було все, що робила жiнка: ii обiйми, солодкi слова – усе тхнуло нещирiстю. Олеся швидко поiла, подякувала й поквапилась у свою кiмнату. Серце наповнилося щемом, коли побачила рiднi стiни, свое лiжко, тумбочку, де ховала листи вiд мами. Дверцята виявилися напiввiдчиненими, i дiвчинка заглянула всередину. Там було порожньо, на тумбочцi сидiла улюблена лялька, вдягнена у сукню, пошиту ще мамою. Олеся взяла ляльку в руки, притиснула ii до грудей, i на душi стало спокiйнiше й теплiше. На вiкнi – тi самi квiти, на лiжку – ii ковдра. Усе так, як i було до вiд’iзду.

Олеся вiдчинила шафу – одяг на мiсцi. Вона прилягла на лiжко, не випускаючи з рук ляльку, i незчулася, як задрiмала. Їй наснилася мама. Вона схилилася над донечкою, погладила по голiвцi, лагiдно всмiхнулась i промовила: «Доню, сонечко мое, час прокидатися!» – «Зараз, мамо!» – крiзь сон промовила дiвчинка. Вона була в тому станi, коли вже розумiла реальнiсть, але сон ще не вiдпускав, i iй не хотiлося, щоб сновидiння скiнчилося, а разом iз ним зник образ мами, такоi милоi, доброi, найкращоi у свiтi!

– Мамо, не йди! – скрикнула дiвчинка, коли дорогий образ розтанув.

Олеся розплющила очi. Вона у своiй кiмнатi, де все, як колись, тiльки вона тут, а мама – у снах. Дiвчинцi хотiлося заснути знову, щоб побачити маму, i вона ще раз заплющила очi, але сон уже пропав. Олеся трохи полежала в лiжку, пiдвелася, посадила ляльку на тумбочку й надумала пiти до Нiни.

Подруга зустрiла ii радiсно, защебетала, як за нею сумуе. Дiвчатка погуляли вулицями, розповiдаючи одна однiй новини.

– Як там Іванко? – поцiкавилась Олеся.

– Як? Нормально. Сама спитай його, – усмiхнулася Нiна. – Закохалась чи що?

– Та ну тебе! – зашарiлась Олеся. – Нiно, менi потрiбно трохи грошей, – сказала дiвчинка й розповiла про Тетянку.

– Точно треба iй трохи дати, хай би вдавилася! – погодилась Нiна. – А то вона тебе чмирити постiйно буде.

– Отож! А мачуха не дасть, я це знаю. У неi снiгу взимку не випросиш.

– Потрiбно виручати подругу! – Нiна задумалась. – Чекай на мене завтра ввечерi, щось роздобуду.

– Де ти вiзьмеш?

– То вже моя проблема! – усмiхнулась Нiна.

– Я не знаю, коли зможу вiддати борг.

– Я ж не сказала, що дам у борг. Просто допоможу тобi, а колись ти мене виручиш.

– Гаразд.

Увечерi Олеся попросила грошей у мачухи.

– Навiщо тобi, квiточко? – лелiйним голоском запитала жiнка.

– Потрiбно на дрiбнички, – сказала Олеся. – То ампулка не пише, то зошита не вистачило, тож треба пiдкупити.




Конец ознакомительного фрагмента.


  
Текст предоставлен ООО «ИТ»
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию:https://tellnovel.com/ru/talan_sv-tlana/matusin-ober-g