Подорож собаки
Bruce Cameron


Дружко – звичайний пес iз надзвичайно великим i добрим серцем. Свое життя вiн присвятив господаревi Ітану, ставши для нього найвiдданiшим другом, якого не знайти серед людей. Це був сенс життя для Дружка – зробити Ітана щасливим. А тепер, коли господаря не стало, пес готовий вiрно служити милiй Клерiтi, онуцi Ітана. Пiклуватися про неi, захищати, веселити та пiдтримувати – ось його призначення. Але мати дiвчинки розлучае друзiв… І в найскладнiший перiод життя Клерiтi залишаеться самотньою. Та немае таких перешкод, якi б не змогла подолати справжня дружба й собача вiрнiсть!





Брюс Кемерон

Подорож собаки





Роздiл 1


Грiючись на сонцi на дерев’янiй пристанi, яка виступала над ставком, я знав, що мене звати Дружко i я хороший собака.

Хутро на лапах маю чорне, як i решту тiла, але нижче з часом обарвилося бiлим. Я прожив довге й повне життя з хлопчиком на iм’я Ітан, багато днiв розслаблено провiвши на цiй пристанi, тут, на Фермi, насолоджуючись плаванням чи гавканням на качок.

Це було друге лiто без Ітана. Коли вiн помер, я вiдчув усерединi бiль, набагато гострiший за все, що будь-коли пережив. Тепер цей бiль послабшав i бiльше нагадував ниття в животi, але й досi вiдчувався постiйно. Лише сон погамовував його: доки я спав, Ітан бiг крiзь сни поряд зi мною.

Я був старим собакою i знав, що вже скоро прийде набагато глибший сон, як уже бувало ранiше. Вiн приходив по мене, коли я звався Тобi в моему безглуздому першому життi, де не мав справжньоi мети, окрiм як бавитися з iншими собаками. Потiм прийшов, коли я вiдгукувався на iм’я Бейлi та вперше зустрiв свого хлопчика, повнiстю присвятивши себе любовi до нього. Вiн прийшов по мене, коли мене називали Еллi й моiм обов’язком було працювати, знаходити людей i рятувати iх. Тож наступного разу, коли глибокий сон прийде по мене наприкiнцi цього життя як Дружка, я був упевнений, що не житиму знову, бо виконав свое призначення й бiльше не маю пiдстав бути собакою. Тож станеться це цього лiта чи наступного – неважливо. Ітан… Любити Ітана було моею кiнцевою метою, i я зробив для цього все, що мiг. Я був хорошим собакою.

Але…

Але, сидячи там, я спостерiгав, як одне з багатьох дитинчат Ітановоi родини непевним кроком дибае до краю пристанi. Це була дiвчинка, i вона ще не так багато ходила за свое життя, тому, одягнута в бiлi пишнi штанцi й тоненьку сорочку, хилиталася на кожному кроцi. Я уявив, як стрибаю у воду й витягаю ii на поверхню за ту сорочку, i тихо заскавчав.

Матiр дитини звали Глорiя. Вона теж була на пристанi – нерухомо лежала на розкладному стiльцi зi шматочками овочiв на кожному оцi. Жiнка тримала повiдець, прив’язаний до пояса дiвчинки, але той вислизнув iз руки й тепер волочився слiдом за малою, котра прямувала до краю пристанi над ставком.

Коли я був цуценям, то ослаблення повiдця завжди посилювало в менi бажання все розвiдати, i реакцiя цiеi дiвчинки була такою ж.

То був другий приiзд Глорii на Ферму. Уперше це сталося взимку. Ще був живий Ітан, i Глорiя простягнула йому дитину, назвавши його Дiдусем. Коли ця жiнка поiхала, Ітан i його подруга Ганна багато разiв за багато ночей промовляли ii iм’я iз сумом у голосi.

Також вони називали iм’я Клерiтi. Дитину звали Клерiтi, хоча Глорiя часто називала ii Клерiтi Джун.

Я був упевнений: Ітан хотiв би, щоб я наглянув за Клерiтi, котра, здавалося, завжди потрапляла в халепу. Кiлька днiв я безславно сидiв поряд, коли маля заповзло пiд годiвницю для птахiв i напхало собi до рота повнi жменi впалого зерна. Одним iз головних моiх обов’язкiв було ганяти бiлок, коли вони так робили, але я не розумiв, як дiяти, упiймавши на цьому Клерiтi, хоча знав, що для дитини iсти пташиний корм – явно проти правил. І мав рацiю: коли нарештi я гавкнув кiлька разiв, Глорiя сiла на мiсцi, де щойно лежала обличчям униз на рушнику, i була дуже сердита.

Зараз я кинув погляд на Глорiю. Менi гавкнути? Дiти часто стрибали в ставок, та нiколи – у такому юному вiцi, як ця дiвчинка, хоча йшла вона так, що невiдворотно мала опинитись у водi. Малюкiв пускали у воду, лише коли iх тримали дорослi. Я озирнувся на будинок. Ганна була надворi й навколiшки гралася з квiтами бiля пiд’iзноi дорiжки, надто далеко, аби щось вдiяти, якщо Клерiтi впаде в ставок. Я був цiлком упевнений: Ганна б теж хотiла, щоб я наглянув за Клерiтi. Це було моею новою метою.

Клерiтi наближалася до краю. Я знову заскавчав, уже голоснiше.

– Цить, – промовила Глорiя, не розплющуючи очей.

Я не розумiв цього слова, але рiзкий тон сумнiвiв не лишав.

Клерiтi навiть не озирнулася. Дiставшись до краю пристанi, вона на мить захиталася, а тодi полетiла з нього просто вниз.

Врiзаючись кiгтями в дошки, я кинувся з краю пристанi в теплу воду. Клерiтi раз у раз виринала на поверхню, вiдчайдушно працюючи своiми маленькими кiнцiвками, але здебiльшого ii голова була пiд водою. За лiченi секунди я дiстався до неi, м’яко схопив зубами за сорочку. Витягнув ii голову з-пiд води й повернув до берега.

Глорiя заверещала:

– О Боже! Клерiтi!

Вона оббiгла довкола й увiйшла у воду тiеi ж митi, коли моi лапи намацали мулисте дно ставка.

– Поганий собака! – закричала вона, вихопивши в мене Клерiтi. – Ти поганий, поганий собака!

Я присоромлено похнюпив голову.

– Глорiе! Що сталося? – гукнула Ганна, пiдбiгаючи до нас.

– Ваш собака зiштовхнув дитину у воду. Клерiтi могла втопитися! Довелося стрибати рятувати ii, i тепер я вся мокра!

У голосi кожноi дуже явно чулася тривога.

– Дружку? – сказала Ганна.

Я не наважувався глянути на неi. Трохи помахав хвостом, плескаючи ним по поверхнi води. Я не знав, що зробив не так, але точно всiх засмутив.

Так, усiх, окрiм Клерiтi. Я ризикнув глянути на неi, бо вiдчував, як вона напружилася в материних руках, тягнучи своi маленькi рученята до мене.

– Длузку, – пробелькотiла Клерiтi.

Вода рiкою стiкала по ii ногах зi штанцiв. Я знов опустив очi.

Глорiя трохи видихнула.

– Ганно, ви не могли б узяти дитину? Їi пiдгузки наскрiзь мокрi, а я хочу лягти на живiт, щоб бути однакового кольору з обох бокiв.

– Звiсно, – сказала Ганна. – Ходiмо, Дружку.

Вдячний, що з цим покiнчено, я вистрибнув iз води, махаючи хвостом.

– Не трусися! – сказала Глорiя, задкуючи вiд мене по пристанi.

Я чув попередження в ii голосi, хоча й не знав напевне, що вона намагаеться менi сказати, тому струснувся з голови до нiг, щоб висушити хутро.

– Фу, нi! – заверещала Глорiя.

Вона суворо вiдчитала мене, тицяючи пальцем i вивергаючи низку не зрозумiлих менi слiв, щоправда, кiлька разiв усе ж назвавши «поганим собакою». Я похнюпив голову й моргав.

– Дружку, ходiмо, – сказала Ганна м’яким тоном.

Я покiрно послiдував за нею до будинку.

– Длузку, – твердила Клерiтi. – Длузку.

Коли ми досягли парадного ганку, я зупинився через дивний присмак у ротi. Я вже вiдчував його ранiше – вiн нагадав менi той раз, коли я витягнув зi смiття тонку металеву пательню, позначену солодкими ароматами, i, вилизавши дочиста, для проби трохи пожував ii. Метал виявився таким гидким на смак, що я виплюнув його. Однак цей теперiшнiй присмак я виплюнути не мiг – вiн мiцно сидiв у мене на язику, вiддаючи в нiс.

– Дружку? – Ганна стояла на парадному ганку, дивлячись на мене. – Що сталося?

Я махнув хвостом i застрибнув на ганок, показуючи дорогу в будинок, доки вона вiдчинила дверi.

Завжди весело було проходити крiзь цi дверi, хоч усередину, хоч назовнi, бо це означало, що ми робимо щось нове.

Згодом я стояв насторожi, доки Ганна й Клерiтi грали в нову гру. Ганна вiдносила Клерiтi на вершину сходiв, а тодi спостерiгала, як мала розвертаеться й задом наперед сповзае зi сходiв. Зазвичай жiнка казала: «Гарна дiвчинка», – а я махав хвостом. Коли Клерiтi досягала нижньоi сходинки, я лизав ii в обличчя, вона хихотiла, а тодi пiдiймала рученята до Ганни.

– Ма, – благала вона. – Ма Бабуня. Ма.

Коли вона промовляла це, Ганна пiдiймала й цiлувала ii, а тодi вiдносила на вершину сходiв, щоб зробити все спочатку.

Удовольнившись тим, що вони в безпецi, я пiшов на свое улюблене мiсце у вiтальнi, покружляв i, зiтхаючи, влiгся. За кiлька хвилин до мене пiдiйшла Клерiтi, тягнучи за собою ковдру. У неi в ротi було щось, що вона жувала, та нiколи не ковтала.

– Длузку, – сказала дiвчинка.

Вона опустилася на всi чотири й так проповзла останнi кiлька футiв до мене, а тодi згорнулась у мене пiд боком калачиком, натягнувши на себе ковдру крихiтними рученятами. Я понюхав ii голову – нiхто в цiлому свiтi не пахнув так, як Клерiтi. Їi запах сповнив мене теплого почуття, вiд якого хилило в сон.

Ми ще спали, коли я почув, як вiдчиняються дверi з дротяною сiткою й до кiмнати входить Глорiя.

– О Клерiтi! – сказала вона.

Я сонно розплющив очi, а Глорiя нахилилася й ривком пiдняла дiвчинку звiдти, де вона спала. Мiсце, де Клерiтi щойно тулилася до мене, здавалося дивно холодним i порожнiм без неi.

З кухнi увiйшла Ганна.

– Я печу коржики, – сказала вона.

Я пiдвiвся на лапи, адже це слово знав. Махаючи хвостом, пiдiйшов обнюхати Ганнинi руки, що пахли чимось солодким.

– Дитина спала впритул до собаки, – сказала Глорiя.

Слово «собака», як завжди, прозвучало так, наче я розiзлив ii. Я гадав, чи це означае, що коржикiв не буде.

– Саме так, – сказала Ганна. – Клерiтi пригорнулася просто до нього.

– Я лише хотiла б, аби моя дитина не спала поряд iз собакою. Якщо Дружко перевернеться, вiн може розчавити Клерiтi.

Я стежив за Ганною, сподiваючись якоi пiдказки – чому зараз згадали мое iм’я. Жiнка приклала руку до рота.

– Я… гаразд, звiсно. Я подбаю, щоб цього не сталося знову.

Клерiтi ще спала, прихилившись своею маленькою голiвкою до плеча Глорii. Та передала дитину Ганнi й iз зiтханням сiла за кухонний стiл.

– Є охолоджений чай? – спитала вона.

– Зараз зроблю тобi.

Тримаючи дитину, Ганна пiдiйшла до кухонноi поверхнi. Вона виклала речi на стiл, проте я не бачив нiяких коржикiв, хоч явно вiдчував у повiтрi iхнiй запах, солодкий i теплий. Я покiрно сидiв i чекав.

– Я просто гадаю, було б краще, щоб на час нашого з Клерiтi приiзду в гостi собака лишався у дворi, – сказала Глорiя.

Вона вiдсьорбнула напiй, а Ганна тим часом пiдсiла до неi за стiл. Клерiтi заворушилася, i Ганна погладила ii.

– О, цього я зробити не можу.

Я зi стогоном улiгся, гадаючи, чому люди завжди так роблять: говорять про коржики, але жодного не дають собацi, який на них заслуговуе.

– Дружко – частина родини, – сказала Ганна.

Я сонно пiдняв голову, подивившись на господиню, але коржикiв усе одно не було.

– Я коли-небудь розповiдала тобi, як вiн звiв нас з Ітаном разом?

На словi «Ітан» я завмер. Це iм’я все рiдше й рiдше лунало в цьому будинку, проте я не мiг чути, як його вимовляють, i не згадувати при цьому його запах чи дотик руки до мого хутра.

– Собака звiв вас разом? – перепитала Глорiя.

– Ми з Ітаном були знайомi з дитинства. У старших класах закоханi, але пiсля пожежi – ти ж знаеш про пожежу, яка скалiчила йому ногу?

– Може, ваш син згадував, не знаю. Здебiльшого Генрi говорив лише про себе. Ви ж знаете, якi вони, чоловiки.

– Гаразд, пiсля пожежi Ітан… щось темне володiло ним iзсередини, а я була недостатньо доросла, тобто недостатньо зрiла, щоб допомогти йому впоратися з цим.

Я вiдчув щось схоже на смуток у Ганниному голосi та зрозумiв, що потрiбен iй. Будучи досi пiд столом, я пiдiйшов i поклав голову iй на колiна. Вона м’яко погладила мое хутро. Босi нiжки Клерiтi звисали просто надi мною.

– Ітан тодi теж мав собаку, чудового золотистого ретривера на iм’я Бейлi. То був його пес-чудак.

Я замахав хвостом, почувши iм’я Бейлi та слово «чудак». Щоразу, як Ітан називав мене чудаком, вiн робив це з любов’ю, обiймав мене, а я цiлував його в обличчя. Цiеi митi я тужив за Ітаном так сильно, як не тужив давно, i вiдчував, що Ганна теж сумуе за ним. Я поцiлував руку, що гладила мене, i Ганна опустила очi й усмiхнулася до моеi голови на своiх колiнах.

– Ти теж хороший собака, Дружку, – сказала жiнка.

Я трохи енергiйнiше замахав хвостом, почувши, як мене назвали хорошим собакою. Цiлком iмовiрно було, що зрештою вся ця розмова скiнчиться коржиками.

– Хай там як, ми пiшли рiзними шляхами. Я зустрiла Метью, ми одружилися, i в мене народилися Речел, i Сiндi, i, звiсно, Генрi.

Глорiя тихо хмикнула, але я на неi не дивився. Ганна продовжувала гладити мене по головi, i я не хотiв, щоб вона зупинялася.

– Коли помер Метью, я зрозумiла, що сумую за дiтьми, i переiхала назад до мiста. І одного дня, коли Дружку був, мабуть, рiк, вiн гуляв у собачому парку i йшов за Речел до дому. У нього на нашийнику був жетон, i коли я глянула на нього… що ж, була неабияк здивована, побачивши там iм’я Ітана. А як здивувався Ітан, коли я зателефонувала йому! Я думала про те, щоб заiхати побачитися з ним, та, мабуть, нiколи б на це не зважилася. Дурiсть, але мiж нами все недобре скiнчилося, i, хоч це було давно, я вiдчувала… не знаю, соромилася, мабуть.

– Знайшли кому розповiдати про тяжкi розриви. У мене iх безлiч було, це точно, – фиркнула Глорiя.

– Так, не сумнiваюся, – промовила Ганна. Вона подивилася вниз на своi колiна й усмiхнулася менi. – Коли по всiх тих роках я побачила Ітана, це було так, наче ми нiколи не розлучалися. Нам було призначено бути разом. Дiтям я, звiсно, не стала б цього казати, але Ітан завжди був моiм единим, моею спорiдненою душею. І все ж, якби не Дружко, ми могли б нiколи бiльше не зустрiтися.

Менi подобалося чути, як мое та Ітанове iмена промовляють уголос, i я вiдчував Ганнинi любов i смуток, коли вона всмiхалася менi.

– Ой, поглянь, котра година, – раптом сказала Ганна.

Вона встала й передала Клерiтi Глорii. Маля ворухнулося, тицьнувши крихiтним кулачком у повiтря, i позiхнуло. Зi стукотом з гарячоi духовки з’явилися коржики, i хвилею розiйшовся смачний запах, але Ганна жодного менi не дала.

Для мене вiдчувати коржики в такiй звабливiй близькостi до власного носа й не отримати смачненького було величезною трагедiею цього дня.

– Я пiду десь на пiвтори години, – сказала Ганна Глорii.

Жiнка потяглася рукою туди, де зберiгала iграшки пiд назвою «ключi», i почувся металiчний дзенькiт, який у мене був пов’язаний з iздою в машинi. Я пильно стежив, розриваючись мiж бажаннями покататися й лишитися бiля коржикiв.

– Ти залишишся тут, Дружку, – сказала Ганна. – О, до речi, Глорiе, тримай дверi до льоху зачиненими. Клерiтi полюбляе лазити вниз усiма сходами, що знайде, а я мусила покласти там, унизу, щурячу отруту.

– Щури? Тут е щури? – рiзко спитала Глорiя.

Клерiтi вже повнiстю прокинулася й борсалася в материних руках.

– Так. Це ферма. Часом у нас трапляються щури. Усе гаразд, Глорiе. Просто тримай дверi зачиненими.

Я вiдчув легкий гнiв у Ганниному голосi й тривожно спостерiгав за нею, чекаючи пiдказок про те, що вiдбуваеться. Однак, як зазвичай у таких випадках, зауваженi мною сильнi емоцii так i не дiстали пояснення. Такi вже люди: почуття в них складнi – просто заважкi для розумiння собаки.

Коли вона пiшла, я почимчикував за Ганною до ii машини.

– Нi, ти залишишся тут, Дружку, – сказала вона.

Їi намiр був очевидним, особливо коли вона сiла в машину й зачинила передi мною дверцята, дзенькнувши ключами. Я помахав хвостом, сподiваючись, що вона передумае, та коли авто рушило по дорiжцi, зрозумiв, що катання сьогоднi не буде.

Я прослизнув назад у дiм крiзь собачi дверi. Клерiтi сидiла на своему спецiальному стiльцi – з тацею попереду. Над нею схилилася Глорiя, намагаючись запхати iжу малiй до рота, а дiвчинка переважно випльовувала ii. Я якось спробував iжу Клерiтi й потому анiтрохи ii не засуджував. Часто Клерiтi дозволяли власноруч класти маленькi шматочки iжi собi до рота, та коли доходило до справдi огидних харчiв, ii мати з Ганною досi мусили годувати ii з ложечки.

– Длузку! – забелькотiла Клерiтi, радiсно плескаючи долоньками по тацi.

Трохи iжi виплеснулося в обличчя Глорii, i вона рiзко, з хрипом розпрямилася. Обтерла рушником обличчя й гнiвно зиркнула на мене. Я опустив очi.

– Повiрити не можу, що вона просто дозволяе тобi вештатися, як у себе вдома, – процiдила вона.

Я нiколи не мав сподiвань, що Глорiя дасть менi коржика.

– Отже, доки я тут головна, цього не буде, – сказала вона.

Кiлька секунд мовчки роздивлялася мене, а тодi фиркнула.

– Гаразд. Ходи сюди! – наказала жiнка.

Я слухняно послiдував за нею до дверей льоху. Вона вiдчинила iх.

– Заходь. Ну ж бо!

Я зрозумiв, чого вона хоче, i увiйшов крiзь дверi. На маленькiй, укритiй килимом дiлянцi менi вистачило простору обернутися й глянути на неi.

– Сиди тут, – сказала вона, зачиняючи дверi.

Раптом сильно стемнiло. Сходи, що вели вниз, були дерев’янi й рипiли, коли я спускався. Я нечасто бував у льосi й вiдчув запахи нових i цiкавих речей унизу, якi кортiло дослiдити. Дослiдити i, можливо, з’iсти.




Роздiл 2


Хоча свiтло в льосi було дуже тьмяне, стiни й кутки ряснiли густими вогкими запахами. На дерев’яних полицях стояли заплiснявiлi пляшки, а картонна коробка, розм’якла по боках, була повна одягу, що зберiгав дивовижну сумiш запахiв багатьох дiтей, якi мешкали на Фермi за всi цi роки. Я глибоко вдихнув, пригадавши, як бiгав крiзь лiтню траву й пiрнав у товщу зимового снiгу.

Однак, попри чарiвнi запахи, тут не було нiчого, що хотiлося б з’iсти.

За деякий час я почув легко розпiзнаваний звук – пiд’iхала машина Ганни. Клацнувши, горiшнi дверi вiдчинилися.

– Дружку! До мене негайно! – гримнула на мене Глорiя.

Я поквапився до сходiв, але спiткнувся в темрявi, i бiль, гострий i глибокий, пронизав мою задню лiву лапу. Я зупинився, дивлячись знизу вгору на Глорiю, яка стояла в рамцi свiтла вiдчинених дверей. Хотiв почути вiд неi, що все гаразд, чим би не був той щойно вiдчутий бiль.

– Я сказала: до мене! – промовила вона гучнiше.

Я трохи заскиглив, ступивши на першу сходинку, але знав, що мушу робити так, як вона каже. Перенiс вагу з хвороi лапи, i це начебто допомогло.

– То ти йдеш? – Глорiя зробила два кроки вниз i потяглася до мене.

Я не надто прагнув вiдчути ii руку на своему хутрi й знав, що вона чомусь злиться на мене, тож спробував ухилитися.

– Агов? – гукнула Ганна, i ii голос луною рознiсся нагорi.

Я пришвидшив хiд, i лапi стало трохи легше. Глорiя обернулася, i ми разом увiйшли на кухню.

– Глорiе? – промовила Ганна. Вона опустила паперовi пакети, коли я пiдiйшов до неi, махаючи хвостом. – Де Клерiтi?

– Я нарештi вклала ii поспати.

– Що ти робила в льосi?

– Я… я шукала вино.

– Справдi? Там, унизу? – Ганна опустила руку, i я обнюхав ii, вiдчуваючи запах чогось солодкого. Я так радiв, що жiнка вдома.

– Ну, я гадала, це винний льох.

– А. Нi, думаю, у нас е трохи в шафцi пiд тостером.

Ганна подивилася на мене, i я махнув хвостом.

– Дружку? Ти кульгаеш?

Я сiв. Ганна вiдступила на кiлька крокiв i покликала мене. Я пiдiйшов до неi.

– Тобi не здаеться, що вiн кульгае? – спитала Ганна.

– Звiдки менi знати? – вiдгукнулася Глорiя. – Я тямлю в дiтях, а не в собаках.

– Дружку? Ти поранив лапу?

Я замахав хвостом, щиро задоволений ii увагою. Ганна нахилилася й поцiлувала мене мiж очей, а я лизнув ii у вiдповiдь. Вона пiдiйшла до кухонноi поверхнi.

– Ой, ти не захотiла коржикiв? – спитала.

– Менi не можна коржикiв, – зневажливо вiдгукнулася Глорiя.

Я ще нiколи не чув, щоб слово «коржики» промовляли з такою неприязню.

Ганна нiчого не вiдповiла, але я чув ii легке зiтхання, коли вона почала викладати речi, принесенi додому в пакетах. Інодi жiнка привозила кiсточку, але я за запахом чув, що сьогоднi Ганнi не вдалося ii знайти. І все ж я пильно стежив за нею на випадок, якщо помилився.

– І я не хочу, щоб Клерiтi iх iла, – за хвилину додала Глорiя. – Вона вже й без того гладка.

Ганна розсмiялася, а тодi замовкла.

– Ти це серйозно?

– Авжеж, серйозно.

За мить Ганна знов обернулася до пакетiв iз харчами.

– Гаразд, Глорiе, – тихо промовила вона.

Кiлька днiв по тому Глорiя сидiла на передньому подвiр’i на сонцi, пiдтягнувши колiна до грудей. Мiж пальцями нiг у неi були маленькi пуховi кульки, i вона торкалася пальцiв крихiтною паличкою, укритою хiмiкатом, вiд якого сльозилися очi. Кожен палець ставав темнiшим, коли вона з ним закiнчувала.

Запах був настiльки рiзкий, що перебивав дивний присмак у мене в ротi при тому, що той сильнiшав iз кожним днем.

Клерiтi щойно гралася з iграшкою, але зiп’ялася на ноги й почимчикувала геть. Я подивився на Глорiю, яка, звузивши очi, дивилася на своi пальцi, а з ii рота стирчав кiнчик язика.

– Клерiтi, не заблукай, – вiдсутнiм тоном промовила Глорiя.

За тi кiлька днiв, що Клерiтi провела на Фермi, вона перейшла вiд хиткоi ходи, з якоi постiйно падала рачки, до навички майже бiгом зриватися з мiсця. Вона цiлеспрямовано простувала до стайнi, а я йшов слiдом, гадаючи, що маю робити.

У стайнi був кiнь на iм’я Трой. Ітан за життя iнодi iздив верхи на Троi, що я не дуже схвалював, адже конi ненадiйнi, на вiдмiну вiд собак. Якось у юностi Ітан упав iз коня – нiхто нiколи не падав iз собаки. Ганна на Троi не iздила.

Ми увiйшли до стайнi – Клерiтi i я – i почули, як зафиркав при нашiй появi Трой. У повiтрi стояв запах сiна й жеребця. Клерiтi понесло просто до стiйла, де перебував Трой. Кiнь рiзко смикнув головою вгору-вниз i знову фиркнув. Клерiтi опинилася бiля грат i стиснула iх своiми крихiтними рученятами.

– Коник, – захоплено промовила вона. Їi маленькi колiна так i пiдстрибували вiд радощiв.

Я вiдчував, як зростае напруження Троя. Кiнь не надто мене жалував, i з досвiду попереднiх вiдвiдин я знав, що моя присутнiсть у стайнi його нервуе. Клерiтi просунула руку крiзь грати й спробувала погладити Троя, але той вiдсахнувся.

Я пiдiйшов до Клерiтi й торкнувся ii носа своiм, даючи iй знати, що як хоче когось погладити, то кращого за собаку немае. Їi широко розплющенi очi сяяли, рот був вiдкритий, i вона збуджено дихала, не зводячи очей iз Троя.

Ланцюг тримав ворота зачиненими, та коли Клерiтi притулилася до грат, нещiльно замкненi ворота прочинилися, i я вже знав, що буде далi, перш нiж вона встигла це зробити. З радiсним виском вона чкурнула вбiк, уздовж ворiт до отвору, а тодi протиснулася крiзь нього.

Просто до стайнi Троя.

Той уже походжав узад-уперед, мотаючи головою й фиркаючи. Його очi були широко розплющенi, i вiн усе дужче й дужче бив копитами об землю. Я носом вiдчував його хвилювання, воно проступало на поверхнi його шкiри, як пiт.

– Коник, – промовила Клерiтi.

Я просунув голову в отвiр i щосили налiг, намагаючись протиснутися крiзь нього. Зробивши це, знову вiдчув бiль у заднiй лапi, але не звернув уваги й зосередився на тому, щоб пролiзти в отвiр плечима, потiм стегнами. Важко дихаючи, я пробрався до стайнi, тимчасом як Клерiтi подибала вперед, пiднявши руки до Троя, який тупцяв i фиркав. Я бачив, що зараз вiн розтопче дитину.

Я боявся коня. Вiн був великий i дужий, i я знав, що, якщо вiн вдарить мене своiм копитом, стане боляче. Інстинкти пiдказували менi вiдступити, забиратися звiдси, але Клерiтi була в небезпецi, i я мусив щось зробити, зробити негайно.

Проковтнувши свiй страх, я загавкав на коня з усiеi лютi, на яку був здатний. Напружив губи, демонструючи iкла, i кинувся вперед, опинившись мiж Клерiтi й Троем. Трой хрипко заiржав, i його переднi копита стрiмко вiдiрвалися вiд землi. Я позадкував, не припиняючи гавкати, штовхаючи Клерiтi в куток своiми стегнами. Трой iще несамовитiше загарцював, його копита вибивали землю просто перед моiм носом, а я продовжував гарчати й клацати на нього зубами.

– Дружку? Дружку! – Я чув, як за стiнами стайнi вiдчайдушно гукае Ганна. Вiдчував, як позаду маленькi рученята Клерiтi занурюються в мое хутро, щоб я не збив ii з нiг. Кiнь мiг ударити, але я мав намiр i далi стояти мiж ним i дитиною. Повз мое вухо просвистiло копито, i я вчепився в нього зубами.

А тодi увiрвалася Ганна.

– Трою!

Вона вiдв’язала ланцюг, розчахнула ворота, i кiнь кинувся крiзь великi подвiйнi дверi на широке подвiр’я.

Зараз я вiдчував у Ганниному голосi страх i гнiв. Вона нахилилася й схопила Клерiтi на руки.

– О люба, ти в порядку, ти в порядку, – промовила вона.

Клерiтi заплескала в долоньки, усмiхаючись.

– Коник! – щасливо вигукнула вона.

Інша рука Ганни опустилася й торкнулася мене, i я з полегшенням зрозумiв, що нiякоi бiди не сталося.

– Так, великий коник, саме так, серденько! Але ти не маеш тут бути.

Коли ми знову вийшли надвiр, до нас наблизилася Глорiя, якось дивно ступаючи, наче в неi ноги болiли.

– Що сталося? – спитала вона.

– Клерiтi залiзла в стайню до Троя. Вона могла… це було жахливо.

– О, нi! Клерiтi, це було дуже погано! – Глорiя простягла руки й схопила Клерiтi, притиснувши дитину до грудей. – О, ти нiколи, нiколи бiльше не повинна так лякати маму, зрозумiло?

Ганна склала руки на грудях.

– Не дуже зрозумiло, як вона потрапила туди без твого вiдома.

– Мабуть, пiшла за собакою.

– Бачу.

Ганна досi гнiвалася на мене, i я трохи опустив голову, мимоволi вiдчувши провину.

– Вiзьмете ii? – спитала Глорiя, тримаючи Клерiтi у витягнутих руках.

Бiль у моему стегнi нiкуди пiсля того не зник – вiн був не настiльки сильний, щоб кульгати, але тупий i неминущий. З лапою, однак, нiчого не трапилося – нiчого, що треба було зализувати.

За обiдом я полюбляв сидiти пiд столом i пiдбирати все, що падало на пiдлогу. Коли довкола була купа дiтей, я зазвичай розраховував на кiлька шматочкiв, але на цей час тут була лише Клерiтi, i, як я вже казав, ii iжа була огидна на смак – хоч, звiсно, якщо падала, я з’iдав ii все одно. Кiлька вечорiв пiсля випадку з конем я лежав пiд столом, коли помiтив, що Ганна мае трохи знервований та схвильований вигляд. Я сiв i тицьнувся в неi носом, та коли вона погладила мене, це було якось вiдсторонено.

– Той лiкар менi не телефонував? Бiлл? – спитала Глорiя.

– Нi, я ж казала – я б тобi повiдомила.

– Не знаю, навiщо чоловiки так роблять. Питають номер телефону, а потiм не телефонують.

– Глорiе. Я… я мiркувала про дещо.

– Що?

– Ну. По-перше, я хочу, аби ти знала, що, хоча ви з Генрi бiльше не… бiльше не разом i нiколи не були одруженi, ти мати моеi онучки, i я завжди вважатиму тебе членом родини, i тут тобi завжди будуть радi.

– Дякую, – сказала Глорiя. – Я вiдчуваю так само.

– І менi шкода, що робота Генрi тримае його за океаном. Вiн розповiв менi, що досi шукае посаду тут, аби бiльше часу проводити з Клерiтi.

Почувши ii iм’я, я подивився на маленькi нiжки Клерiтi – едину ii частину, яку бачив з-пiд столу. Вона хвицала ними, як завжди, коли мусила iсти свiй бридкий обiд. Коли Глорiя годувала ii, Клерiтi совалася й крутилася на стiльцi.

– Водночас я знаю, що ти сподiваешся повернутися до своеi спiвочоi кар’ери, – продовжувала Ганна.

– Ну, так, у цьому народження дитини не надто допомогло. Я досi не позбулася набраноi тодi ваги.

– Ось чому я подумала: що, як Клерiтi залишиться тут?

Повисла довга тиша. Коли Глорiя заговорила знову, ii голос був дуже тихим:

– Що ви маете на увазi?

– Речел повернеться до мiста наступного тижня, а коли почнеться навчальний рiк, Сiндi буде вiльна щодня о четвертiй. З нами й усiма ii двоюрiдними братами й сестрами Клерiтi отримала б багато уваги, а ти мала б шанс займатися своiм спiвом. І, як я вже казала, ти можеш у будь-який час пожити в мене, мiсця в нас удосталь. Ти мала б скiльки завгодно свободи.

– То он воно про що йдеться, – сказала Глорiя.

– Перепрошую?

– А я гадала: запрошуете мене сюди, кажете, що я можу жити, скiльки хочу… Тепер знаю. Отже, Клерiтi житиме з вами? А потiм що?

– Не впевнена, що розумiю твоi натяки, Глорiе.

– А потiм Генрi подасть у суд на припинення виплати алiментiв, i я залишуся нi з чим.

– Що? Нi, це останне, про що…

– Я знаю: кожен у вашiй родинi вважае, що я намагаюся хитрiстю одружити на собi Генрi, але в мене безлiч знайомих чоловiкiв, у яких справи йдуть пречудово. Менi немае потреби нi з ким хитрувати.

– Нi, Глорiе, нiхто такого не казав.

Глорiя ривком пiдвелася.

– Я знала. Знала, що слiд чекати чогось такого. Усi були такi приязнi.

Я вiдчував, як вiд неi вiе злiстю, i переконався, що перебуваю на достатнiй вiдстанi вiд ii нiг. Раптом стiлець Клерiтi заходив ходором, i ii маленькi нiжки зникли в повiтрi.

– Я збираю речi. Ми iдемо.

– Глорiе!

Я чув, як занила Клерiтi, коли Глорiя затупотiла сходами нагору. Клерiтi рiдко плакала – останнiй випадок, що я мiг пригадати, стався, коли вона повзала в саду й зiрвала з куща зелений овоч, такий терпкий, що моi очi засльозилися сильнiше, нiж вiд пальцiв Глорii. Хоч я чiтко розумiв, що цього нiкому не слiд iсти, Клерiтi запхала знахiдку до рота й почала жувати. Коли це сталося, на ii обличчi проступив справжнiй подив, i вона заплакала, зовсiм як тепер – частково вiд потрясiння, частково вiд болю, частково вiд гнiву.

Ганна теж заплакала, коли Глорiя та Клерiтi поiхали. Я намагався втiшити ii, як мiг, поклавши голову iй на колiна. Упевнений, що це допомогло, хоча вона почувалася дуже сумною, коли засинала у своему лiжку.

Насправдi я не зрозумiв, що сталося, окрiм того, що Глорiя та Клерiтi поiхали, але гадав, що побачу iх обох знову. Люди завжди поверталися на Ферму.

Тiеi ночi я спав на лiжку Ганни, як почав робити невдовзi пiсля смертi Ітана. Якийсь час жiнка обiймала мене увi снi й iнодi в такi митi плакала теж. Я знав чому: вона тужила за Ітаном. Ми всi тужили за Ітаном.

Коли вранцi я зiстрибнув iз Ганниного лiжка, вiдчуття було, нiби щось у моему лiвому стегнi зламано, i я не втримався й дзявкнув вiд болю.

– Дружку, це ти? Що сталося? Що в тебе з лапою?

Я вiдчув ii страх i лизнув у долоню, перепрошуючи, що засмутив. Але я не змiг поставити лiву задню лапу на пiдлогу: було надто боляче.

– Ми негайно iдемо до ветеринара, Дружку. Ти одужаеш, – сказала Ганна.

Повiльно, обережно ми дiйшли до машини. Я плигав на трьох, з усiх сил удаючи, нiби не так уже й боляче, щоб не засмучувати Ганну ще бiльше. Хоч я був собакою переднього сидiння, вона посадила мене назад, i це добре – легше було заповзти туди, нiж намагатися застрибнути вперед, маючи лише три здоровi лапи.

Коли вона завела машину й ми зрушили з мiсця, я знову вiдчув той жахливий присмак у ротi, гидкий, як завжди.




Роздiл 3


Коли ми опинились у прохолоднiй кiмнатi й мене пiдняли на металеве лiжко, я стукав хвостом i тремтiв вiд задоволення. Я любив Ветеринара, яку звали Доктор Деб. Вона так нiжно торкалася мене руками. Здебiльшого ii пальцi пахли милом, але я завжди вiдчував котячi й собачi запахи на ii рукавах. Я дозволив iй обмацати мою хвору лапу, i це було зовсiм не боляче. Я встав, коли цього захотiла Доктор Деб, i терпляче лежав поряд iз Ганною в маленькiй кiмнатi, коли прийшла Ветеринар, сiла на табурет i пiдсунулася на ньому до Ганни.

– Недобрi новини, – сказала Доктор Деб.

– О, – вимовила Ганна.

Я вiдчув ii миттевий сум i спiвчутливо глянув на неi, хоча ранiше вона нiколи не бувала сумною в Доктора Деб, тож я не дуже розумiв, що вiдбуваеться.

– Ми можемо ампутувати задню лапу, але зазвичай великi собаки не здатнi добре обходитися без неi. І жодноi гарантii, що рак уже не поширився, – ми можемо лише зробити його життя менш комфортним на той невеликий час, що йому лишився. Була б моя воля, на цьому етапi я просто давала б йому знеболювальне. Йому вже одинадцять рокiв, адже так?

– Вiн iз притулку, тож ми не знаемо напевне. Але так, приблизно так, – сказала Ганна. – Це означае «старий»?

– Знаете, кажуть, у середньому лабрадори живуть дванадцять iз половиною рокiв, але з мого досвiду – значно довше. Я кажу не про те, що його життя добiгае кiнця. У старших собак пухлини ростуть повiльнiше. Ще один чинник, на який треба зважити, якщо ми думаемо про ампутацiю.

– Дружко завжди був таким активним собакою. Я просто уявити не можу, щоб вiдрiзати йому лапу, – сказала Ганна.

Я помахав хвостом, почувши свое iм’я.

– Ти такий хороший собака, Дружку, – прошепотiла Доктор Деб. Я заплющив очi й притулився до неi, коли вона чухала менi вуха. – Почнемо давати йому щось вiд болю просто зараз. Лабрадори не завжди дають знати, коли iм боляче. У них дивовижний больовий порiг.

Коли ми повернулися додому, мене пригостили особливою вечерею з м’яса й сиру, а тодi я схотiв спати й поплентався на свое звичне мiсце у вiтальнi, де провалився в глибоку дрiмоту.

Того лiта я почувався краще, просто пiдiбравши iз землi задню лапу й спираючись при ходьбi на iншi, – тож так i робив. Найкращими були днi, коли я йшов на ставок, де холодна й така приемна вода тримала мене на плаву. Повернулася Речел, – де б вона не була, – i всi ii дiти оселилися в нас, а ще приiздили дiти Сiндi – i всi вони балували мене своею увагою, наче цуценя. Я полюбляв лежати на землi, доки двi донечки Сiндi вплiтали стрiчки менi в хутро, i iхнi маленькi долоньки гладили мене пiд час роботи. Пiзнiше я з’iв тi стрiчки.

Ганна давала менi безлiч особливих смаколикiв, i я багато дрiмав. Знав, що старiшаю, бо часто моi м’язи твердiли, а зiр ставав дещо розмитим, але я був дуже щасливий. Я любив запах листя, коли воно падало на грунт i згорталося, i сухий аромат Ганниних квiтiв, якi ставали крихкими на своiх стеблах.

– Дружко знову ганяе кроликiв, – сказала одного разу Ганна, коли я спав.

Я прокинувся вiд звуку власного iменi, але, збитий iз пантелику, не одразу збагнув, де перебуваю. Менi наснився дуже яскравий сон про те, як Клерiтi падае з пристанi, але я не був поганим собакою – натомiсть там стояв Ітан по колiна у водi. «Хороший собака», – сказав вiн менi, i я збагнув: господар радий, що я наглядаю за Клерiтi. Коли вона повернеться на Ферму, я наглядатиму за нею знову. Цього хотiв вiд мене Ітан.

Запах Ітана потроху зник iз Ферми, але я досi вiдчував його присутнiсть у деяких мiсцях. Інодi я йшов i стояв у спальнi, i здавалося, наче вiн там, спить чи сидить у своему крiслi й дивиться на мене. Це вiдчуття втiшало. А iнодi я пригадував, як Клерiтi називала мене Длузком. Я знав, що, мабуть, Глорiя як мати добре дбае про свою дитину, але завжди вiдчував легку тривогу, думаючи про Клерiтi. Я сподiвався, що скоро вона повернеться на Ферму, щоб я мiг на власнi очi переконатися, що з нею все гаразд.

Настали холоди, i я все рiдше виходив надвiр. Роблячи своi справи, я обирав найближче дерево й присiдав, щоб упоратися швидше, бо бiльше не мiг задирати лапу, як годиться. Навiть коли дощило, Ганна виходила теж i стояла зi мною.

Снiг тiеi зими був саме задоволення. Вiн тримав мое тiло, зовсiм як вода, i був холоднiший i навiть приемнiший на дотик. Я ставав у нього, заплющував очi й почувався так зручно, що вiдчував, нiби можу заснути.

Гидкий присмак у ротi нiколи не полишав мене, хоч iнодi бував сильним, а моментами я навiть забував про нього. Так було i з хворою лапою, хоча кiлька разiв я ривком прокидався зi сну, коли вiд рiзкого болю вiдбирало подих.

Якось я прокинувся й побачив, як тане снiг за вiкном, але навiть не захотiв виходити туди гратися. Хоч зазвичай я любив, коли з мокроi брудноi землi пробивалася трава. Ганна спостерiгала за мною.

– Гаразд, Дружку. Гаразд, – сказала вона.

Того дня всi дiти прийшли до мене, гладили й говорили зi мною. Я лежав на пiдлозi й стогнав вiд задоволення через усю цю увагу й маленькi долоньки на шкiрi, що гладили й нiжили мене. Дехто з дiтей був сумний, а дехто явно нудьгував, але всi вони просто сидiли зi мною на пiдлозi, доки не настав час iм iти.

– Ти хороший собака, Дружку.

– Я так за собою сумуватиму, Дружку.

– Я люблю тебе, Дружку.

Я махав хвостом щоразу, як хтось називав мое iм’я.

Тiеi ночi я не спав у Ганниному лiжку. Було просто дуже приемно лежати на своему мiсцi на пiдлозi й згадувати, як усi тi дiти торкалися мене.

Наступного ранку я прокинувся, коли сонце тiльки починало освiчувати небо. Знадобилися всi сили, на якi я був спроможний, щоб устати й прошкутильгати до лiжка Ганни. Вона прокинулася, коли я пiдняв голову й поклав поряд iз нею на ковдру, важко дихаючи.

Я вiдчував тяжку рiзь у шлунку i в горлi, а в лапi пульсував тупий бiль.

Не знав, чи вона зрозумiе, але дивився iй у вiчi, намагаючись дати зрозумiти, чого хочу. Ця дивовижна жiнка, подруга Ітана, котра любила нас обох, – я знав, що вона мене не пiдведе.

– О Дружку. Ти кажеш менi, що вже час, – сумно промовила вона. – Гаразд, Дружку, гаразд.

Коли ми вийшли з будинку, я пошкандибав до дерева зробити свою справу. А потiм стояв i озирав Ферму у свiтанковому свiтлi, усю забарвлену помаранчевим i золотим. З карнизiв крапала вода – вода з холодним чистим запахом. Сира земля готова була розродитися квiтами й травою – я носом вiдчував нову парость просто пiд поверхнею духмяноi грязюки. Це був такий погожий день.

Я щасливо дiстався машини, та коли Ганна вiдчинила заднi дверцята, я не звернув на це уваги й почвалав убiк, доки не ткнувся носом у переднi. Вона легко розсмiялася, вiдчинила дверцята й пiдсадила мене, допомагаючи залiзти в авто.

Я був собакою переднього сидiння.

Я сидiв i споглядав цей день, який нiс iз собою обiцянку теплiших вiтрiв. Снiг iще ховався в найгустiших заростях дерев, але вже зiйшов у дворi, де ми з Ітаном разом гралися, качалися й боролися. Цiеi митi здалося, нiби я чую його, чую, як вiн каже, що я хороший собака. Мiй хвiст радiсно застукав вiд спогаду про його голос.

Ганна часто простягала руку й торкалася мене, доки ми iхали до Доктора Деб. Коли вона заговорила, смуток так i хлинув iз неi, i я лизнув ii руку, що гладила мене.

– О Дружку, – сказала вона.

Я помахав хвостом.

– Щоразу, як дивлюся на тебе, я згадую мого Ітана. Дружку. Хороший собака. Ти був його товаришем, його особливим другом. Його собакою. І ти привiв мене назад до нього, Дружку. Знаю, ти не розумiеш, та коли ти з’явився на моему порозi, то звiв нас з Ітаном знову разом. Це зробив ти. Це було… жоден собака не робив бiльшого для своiх людей, Дружку.

Я був щасливий чути, як Ганна знов i знов називае iм’я Ітана.

– Ти найкращий собака, Дружку. Дуже, дуже хороший собака. Хороший собака.

Я замахав хвостом, почувши, що я хороший собака.

Я так i сидiв, коли Ганна вiдчинила дверцята бiля дому Доктора Деб. Знав, що жодним чином не зможу зiстрибнути вниз iз моею лапою. Я тужливо глянув на неi.

– О, гаразд, Дружку. Зачекай-но тут.

Ганна зачинила дверцята й пiшла. За кiлька хвилин Доктор Деб i чоловiк, якого я нiколи ранiше не бачив, вийшли до машини. На руках чоловiка був запах кота, ще й м’ясний аромат. Вони з Доктором Деб вiднесли мене до будiвлi. Усiма силами я намагався не звертати уваги на бiль, який пронизував мене, доки вони це робили, але при цьому важко дихав. Мене опустили на металеве лiжко, i було надто боляче, щоб махати хвостом, тож я просто поклав голову вниз. Приемно торкатися прохолодного металу, розтягнувшись на ньому.

– Ти такий хороший собака, хороший собака, – прошепотiла менi Ганна.

Я знав, що тепер уже менi лишилося недовго. Я зосередив погляд на нiй – вона всмiхалася, але водночас плакала. Доктор Деб гладила мене, i я вiдчував, як ii пальцi намацують складку шкiри бiля моеi шиi.

Я впiймав себе на тому, що думаю про маленьку Клерiтi. Я сподiвався, що скоро вона знайде iншого собаку, який нагляне за нею. Кожному потрiбен собака, а Клерiтi вiн був просто необхiдний.

Мене звали Дружком. Ранiше – Еллi, до того – Бейлi, а перед тим – Тобi. Я був хорошим собакою, який любив свого хлопчика Ітана й дбав про його дiтей. Я любив його подругу Ганну. Я знав, що вже бiльше не повернуся, i це добре. Я зробив усе, що мае зробити на цьому свiтi собака.

Ганна ще й досi виливала на мене свою любов, коли я вiдчув крихiтний укол мiж пальцями Доктора Деб. Майже миттево бiль у нозi вiдступив. Почуття миру сповнило мене: його дивовижна, тепла, смачна хвиля тримала мое тiло на плаву, наче ставкова вода. Дотик Ганниних рук поступово полишив мене i, вiдпливаючи за течiею, я почувався по-справжньому щасливим.




Роздiл 4


Картини лише починали яснiшати перед моiми затуманеними очима, коли я все згадав. Одна мить – i я знову був новонародженим цуценям без напрямку чи мети, окрiм як знайти материнське молоко, а наступноi митi це був я – усе ще цуценя, але зi спогадами про те, як жив Дружком, i про всi попереднi рази, коли був цуценям у своiх життях.

У моеi матерi було кучеряве коротке й темне хутро. Такими ж темними були моi кiнцiвки – принаймнi наскiльки я бачив iх своiми щойно вiдкритими очима, – але мое м’яке хутро кучерявим зовсiм не було. Усi моi брати й сестри мали однаковий темний колiр, хоча коли ми натикалися одне на одного, я вiдчував, що лише один мае хутро, як у мене, – решта кучерявi, як наша мати.

Я знав, що скоро мiй зiр проясниться, але не думав, що це дуже допоможе менi збагнути, навiщо знову став цуценям. Я завжди був переконаний, що маю важливу мету й тому постiйно народжуюся заново. Тодi все, чого я навчався, слугувало для допомоги моему хлопчиковi Ітану, i я жив поряд iз ним i був провiдником в останнi роки його життя. І гадав, що це й було моею метою.

А тепер що? Я мав народжуватися знову й знову, без кiнця? Чи може собака мати бiльше однiеi мети? Як таке можливо?

Спали цуценята всi разом у великiй коробцi. Коли моi лапи змiцнiли, я дослiдив оточення – настiльки захопливе, наскiльки може бути коробка. Інодi я чув кроки на сходах, а тодi розмитий силует схилявся над коробкою, говорячи то чоловiчим, то жiночим голосом. З того, як наша мати махала хвостом, я усвiдомив, що це були люди, якi пiклувалися про неi й любили ii.

Незабаром я зрозумiв, що вони справдi були чоловiком i жiнкою – так я подумки й називав iх: Чоловiк i Жiнка.

Одного дня Чоловiк привiв iз собою друга, який усмiхався нам згори. У друга не було волосся на головi – лише навколо рота.

– Вони такi милi, – сказав лисий iз волохатим ротом. – Шiсть цуцикiв, чудовий виводок.

– Хочеш узяти одного? – вiдповiв Чоловiк.

Я завмер, вiдчувши, як руки, що здавалися величезними, опускаються й хапають мене. Я тримався нерухомо, трохи злякано, коли чоловiк iз волохатим ротом пiдняв мене й став роздивлятися.

– Ця на iнших не схожа. – Його подих сильно пахнув маслом i цукром, тож я злегка лизнув повiтря.

– Нi, у неi е брат, зовсiм такий самий. Ми до пуття не знаемо, що сталося. Белла з плiдником обое – чистокровнi пуделi. Гадаемо… ну, того дня, коли ми забули зачинити заднi дверi, Белла могла вибратися з дому. Може, iнший самець перелiз через паркан, – сказав Чоловiк.

– Постривай, а це взагалi можливо? Два рiзнi батьки?

Я гадки не мав, про що вони говорять, але якщо вiн тiльки збирався тримати мене й обдавати звабливими запахами, то я вже був ладний, щоб мене поставили вниз.

– Гадаю, що так. Ветеринар каже: таке вже траплялося – два рiзнi плiдники.

– Кумедно.

– Еге ж, ось тiльки нам не вдасться продати двох загадкових собак. Хочеш оцю? Тобi, як приятелю, безкоштовно.

– Нi, дякую. – Чоловiк розсмiявся й опустив мене назад. Мати вiдчула запах незнайомця й з турботою й добротою лизнула мене, щоб заспокоiти. Тим часом брати й сестри пiдповзли ближче на своiх хитких лапах, бо вже, мабуть, забули, хто я, i хотiли кинути менi виклик. Я не звернув на них уваги.

– Гей, як твiй син? – промовив чоловiк iз волохатим обличчям.

– Дякую, що спитав. Досi хворiе, страждае на той кашель. Певно, доведеться вiдвести його до лiкаря.

– Вiн уже був тут, унизу, бачив цуценят?

– Нi, вони ще трохи замалi. Нехай змужнiють, перш нiж вiн вiзьме iх до рук.

Двое чоловiкiв пiшли геть, розчинившись у туманнiй темрявi за межами мого поля зору.

З плином днiв я почав розрiзняти дитячий голос нагорi, хлоп’ячий, i перспектива почати заново з новим хлопчиком стривожила мене. Адже ж це не могло бути моею метою? Це чомусь здавалося неправильним – наче я буду поганим собакою, якщо матиму iншого хлопчика, окрiм Ітана.

Якось Чоловiк узяв нас усiх, посадив до меншоi коробки й вiднiс у нiй сходами нагору. Мати тривожно дихала, не вiдстаючи вiд нього нi на крок. Нас поставили на пiдлогу, а тодi Чоловiк м’яко перегорнув коробку, так що ми всi вивалилися з неi.

– Цуцики! – вигукнув хлопчик звiдкiлясь iззаду.

Я трохи розставив лапи, щоб утримати рiвновагу, i озирнувся навкруги. Це нагадувало вiтальню на Фермi, з канапою та стiльцями. Ми сидiли на м’якiй ковдрi, i, звичайно ж, бiльшiсть братiв i сестер одразу спробували з неi втекти, розповзаючись у всiх напрямках на гладеньку пiдлогу за ii межами. Я ж залишився на мiсцi. З досвiду знав, що матерi-собаки полюбляють м’якi мiсця бiльше за твердi, а завжди розумнiше триматися бiля матерi.

Чоловiк i Жiнка, смiючись, пiдiбрали цуценят-утiкачiв i поклали назад у центр ковдри – це мало б натякнути iм, що вони не повиннi розбiгатися, хоча бiльшiсть усе одно спробували втекти вдруге. Хлопчик, старший за Клерiтi, та все одно дуже маленький, кружляв навколо та збуджено пiдстрибував. Це нагадало менi, як пiдстрибували вгору-вниз маленькi нiжки Клерiтi, коли вона побачила того дурного коня в стайнi.

Я неохоче проймався любов’ю до iнших хлопчикiв, окрiм Ітана, але важко було разом з усiма не пiддатися радостi, побачивши цю маленьку людину, що тягнула до нас рученята.

Хлопчик потягнувся до мого брата з довшим i гладкiшим, нiж у мене, хутром. Я вiдчував, як засмутилися брати й сестри, коли хлопчик вихопив його.

– Обережно, синку, – сказав Чоловiк.

– Нiжнiше, не зроби йому боляче, – додала Жiнка.

Це – вирiшив я – були мати й батько малюка.

– Вiн мене цiлуе! – гигикнув хлопчик, коли мiй брат покiрно лизнув його в рот.

– Усе гаразд, Белло. Ти хороша собака, – сказав Чоловiк, погладжуючи мою матiр, яка ступала по ковдрi, неспокiйно позiхаючи.

Маленький хлопчик закашлявся.

– Усе гаразд? – спитала його мати.

Вiн кивнув, поклавши мого брата й одразу ж пiдхопивши одну з моiх сестер. Іншi двое братiв уже вiдповзли на край ковдри й зупинилися, невпевнено принюхуючись до пiдлоги.

– Терпiти не можу звук цього кашлю. Звучить так, наче йому погiршало, – сказав Чоловiк.

– Уранцi йому зовсiм не було погано, – вiдповiла Жiнка.

Маленький хлопчик дихав гучно, iз чханням i голосним хрипом. Його кашель ставав усе гiршим. Обое батькiв завмерли, не зводячи з нього очей.

– Джоннi? – промовила Жiнка. У ii голосi чувся страх.

Наша мати пiдiйшла до неi, стривожено махаючи хвостом. Чоловiк поставив цуценя, яке тримав, на пiдлогу та схопив хлопчика пiд руку.

– Джоннi? Дихати можеш?

Хлопчик нахилився, упершись руками в колiна. Його подих був напруженим, гучним i важким.

– Вiн синiе! – скрикнула Жiнка.

Ми з братами й сестрами здригнулися вiд неприхованого жаху в ii голосi.

– Телефонуй 911! – загорлав на неi Чоловiк. – Джоннi! Будь зi мною, синку! Дивися на мене!

Свiдомо чи нi, ми всi пiдповзли до матерi й опинилися бiля ii нiг, шукаючи заспокоення. Вона швидко опустила до нас свiй нiс, але важко дихала й була стривожена. Згодом пiдiйшла до Чоловiка й спробувала ткнутися в нього носом. Чоловiк не звернув на неi уваги.

– Джоннi! – болiсно скрикнув вiн.

Кiлька цуценят намагалися послiдувати за матiр’ю, i коли вона побачила це, то повернулася до нас i пiдштовхнула мордою назад, щоб не сходили з ковдри й не плуталися пiд ногами.

Чоловiк поклав дитину на канапу. Очi хлопчика моргали, а його подих досi лунав хрипко й болiсно. Увiйшла Жiнка, затискаючи рот руками. Вона плакала.

Я почув сирену, усе гучнiшу, а тодi до кiмнати увiйшли двое чоловiкiв i жiнка. Вони поклали щось хлопчику на обличчя й винесли його з кiмнати на лiжку. Чоловiк i Жiнка пiшли з ними, i ми лишилися самi.

Цуценят вiд природи тягне дослiджувати, тож моi брати й сестри миттево полишили ковдру й стали обнюхувати дальнi кути кiмнати. Наша мати ходила довкола й пiдвивала, постiйно здiймаючись на заднi лапи, щоб визирнути у вiкно. Двiйко цуценят слiдували за нею.

Я сидiв на ковдрi й намагався зрозумiти. Хоча то був не мiй хлопчик, я вiдчував сильне занепокоення через цю дитину. Це не означало, що я не любив Ітана, – я просто вiдчував страх.

Будучи цуценятами, ми наслiдили в усьому будинку. Я знав, що коли стану старшим, то краще володiтиму собою, але на цю пору не усвiдомлював, що маю присiсти, доки потреба не ставала геть критичною. Я сподiвався, що Чоловiк i Жiнка не гнiватимуться на мене.

Ми всi спали, коли Чоловiк повернувся додому сам. Вiн вiднiс нас у пiдвал, i я чув, як потiм рухався нагорi, а в повiтрi витав запах мила. Ми ссали матiр – тепер, коли Чоловiк був удома, вона остаточно заспокоiлася.

Наступного дня нас вiднесли до iншого пiдвалу в iншому домi. Жiнка, вiд якоi пахло кухнею, пранням i собаками, привiтала нас поцiлунками й звуками, схожими на туркотiння. Їi будинок зберiгав запахи багатьох-багатьох собак, хоч я бачив лише одного: неповороткого пса, котрий ходив низько над землею, ледь не пiдмiтаючи ii своiми великими обвислими вухами.

– Дякую за це. Я справдi вдячний вам, Дженнiфер, – сказав iй Чоловiк.

– Пiклуватися про собак – моя робота, – вiдповiла вона. – Лише вчора я вiддала в добрi руки боксера, тож знала, що в мене будуть новi. Так завжди бувае. Ваша дружина казала, що у вашого сина астма?

– Так. Вочевидь, у нього смертельна алергiя на собак, але ми нiколи цього не знали, адже Белла – пуделиха, а Джоннi, вочевидь, не мае алергii на пуделiв. Ми й гадки не мали. Почуваюся таким бовдуром. Алергiчна реакцiя спровокувала напад астми, а ми навiть не знали, що в нього астма! Я вже думав, ми його втратимо.

Белла, почувши свое iм’я, злегка махнула хвостом, однак була засмучена. Ми сидiли в пiдвалi в зручного розмiру коробцi, але Белла покинула ii, щойно Чоловiк вийшов, а тодi сiла пiд дверима, що вели до сходiв, i заплакала. Це засмутило цуценят, якi сидiли пригнiченi й не гралися. Я впевнений, що мав такий самий вигляд: розпач нашоi матерi був гострий i неослабний.

Того дня вона не годувала нас. Жiнка на iм’я Дженнiфер не помiтила цього, а от ми помiтили й дуже скоро всi скавчали. Мати була занадто стривожена й засмучена, щоб лягти бiля нас, навiть попри те, що ii соски набрякли й почали точитися звабливим ароматом, вiд якого в нас паморочилося в головi.

Я знав, чому вона така сумна. Собака мае бути зi своiми людьми.

Цiлу нiч мати ходила й тихо плакала. Ми всi поснули, але на ранок у нас животи крутило вiд голоду.

Прийшла Дженнiфер подивитися, чому ми скиглимо, i сказала Беллi, що все гаразд, але я чув тривогу в ii голосi. Вона покинула кiмнату, а ми й далi плакали за мамою, але та просто ходила, вила й не звертала на нас уваги. Потiм, пiсля нескiнченно довгого промiжку часу, Белла опинилася бiля дверей i припала мордою до шпарини пiд ними, щось жадiбно винюхуючи. Вона замахала хвостом, а тодi дверi вiдчинив Чоловiк. Схлипуючи, Белла почала стрибати на Чоловiка, а той вiдштовхував ii.

– Ти маеш сидiти внизу, Белло. Я хочу, щоб ти сидiла внизу.

– Вона не годувала цуценят. Надто засмучена, – сказала Дженнiфер.

– Гаразд, Белло, ходи сюди. Ходи.

Чоловiк пiдвiв Беллу до коробки й змусив лягти. Вiн притримував рукою ii голову, i вона лишалася на мiсцi, а ми нестямно рвонулися до неi, штовхаючись, смокчучи, борючись одне з одним.

– Я просто боюся, що на нiй лупа цуценят. Вона потрапить до мене – i в Джоннi станеться напад. У нього iнгалятор i все таке.

– Але якщо Белла не годуватиме, ii цуценята помруть, – вiдповiла Дженнiфер.

– Я маю вчинити так, як найкраще для Джоннi. Ми робимо вологе прибирання всього будинку, – сказав Чоловiк.

Мiй живiт ставав теплим i важким. Чудова рiч – годування.

– Ну, а якщо забрати Беллу й пуделят додому? Ви могли б викупати iх, позбутися будь-якого слiду двох iнших цуценят. Принаймнi врятуете чотирьох, i для Белли це теж буде найкраще.

Тривалий час Чоловiк i Дженнiфер мовчали. Повнiстю наситившись, я подибав геть, такий сонний, що хотiв лише влягтися на одного з iнших цуценят i задрiмати.

– То ви приспите iнших двох? Не хотiв би, щоб вони померли вiд голоду, – сказав Чоловiк.

– Вони не страждатимуть, – вiдповiла Дженнiфер.

Кiлькома хвилинами по тому мене здивувало, що Чоловiк i Дженнiфер нахилилися до нас, i кожен узяв по парi цуценят. Белла вистрибнула з коробки й послiдувала за ними. Мiй брат, единий з хутром, як у мене, трохи поскавчав, але ми обидва були дуже соннi. Ми пригорнулися один до одного, щоб не мерзнути, i я поклав голову йому на спину.

Я не знав, куди подiлася мати з нашими братами й сестрами, але вирiшив, що вони скоро повернуться.




Роздiл 5


Я прокинувся змерзлим i голодним. Ми з братом тулилися один до одного, намагаючись зiгрiтися, i коли я заворушився, вiн розплющив очi. Похитуючись, ми вибралися з коробки, справили потребу й кiлька разiв торкнулися один одного, сповiщаючи про те, що було цiлком очевидно. Наша мати, брати й сестри зникли.

Мiй брат почав скиглити.

Невдовзi жiнка на iм’я Дженнiфер увiйшла глянути на нас. Ми дивилися знизу вгору на неi, таку високу.

– Бiдолашнi маленькi цуцики, скучили за мамою, еге ж?

Звук ii голосу начебто заспокоiв мого брата. Вiн пiдвiвся на заднi лапи, упершись переднiми в стiнку коробки, i потягнувся, намагаючись дiстати до неi своею маленькою мордочкою. Вона з усмiшкою нахилилася.

– Усе гаразд, маленький. Усе буде добре, обiцяю тобi.

Коли вона пiшла, мiй брат знову почав скиглити. Я намагався залучити його позмагатися в боротьбi, але вiн був не на жарт засмучений. Я знав, що все гаразд, бо з нами жiнка, яка подбае про нас i скоро приведе нашу матiр назад, щоб ми могли поiсти, але брат був наляканий, голодний i явно не мiг думати нi про що iнше.

Невдовзi Дженнiфер повернулася.

– Гаразд, пора вами зайнятися. Хочеш пiти першим? Добре, – сказала вона, узяла мого брата й понесла його геть.

Я лишився сам у коробцi, лiг, намагаючись не думати про ниючий бiль у порожньому животi. Тепер, коли брата забрала Дженнiфер, не зважати на голод стало легше. Я гадав, чи не маю наглянути за братом, але вiдкинув цю думку. Собаки не пiклуються про собак – це люди про них пiклуються. Доки з нами Дженнiфер, усе буде гаразд.

Я заснув i не прокидався, доки не вiдчув, як Дженнiфер пiдiймае мене в повiтря. Вона дивилася менi в очi.

– Що ж, усе пройшло не так добре, як я очiкувала, – сказала вона. – Сподiваймося, що з тобою буде швидше.

Я помахав своiм куцим хвостом.

Ми з Дженнiфер пiднялися нагору. Жодних ознак мого брата не було, хоч я вiдчував його запах у повiтрi. Жiнка сiла на свою канапу й перевернула мене на спину, продовжуючи тримати у своiх руках.

– Добре, тепер добре, – сказала Дженнiфер. – Тихо й спокiйно.

Вона нахилилась, узяла щось, якусь дивноi форми рiч, i повiльно опустила ii на мою морду. Що вона робила? Я злегка здригнувся.

– Зараз ти маеш лежати спокiйно, цуцику. Усе пройде добре, якщо не битимешся, – сказала Дженнiфер.

Їi голос заспокоював, але я досi не знав, що вiдбуваеться. Але тодi вiдчув смачний запах теплого молока – з тiеi штуки, що вона тримала, точилася iжа. Кiнчик був м’який, i коли жiнка тицьнула ним менi в губи, я схопив його й почав ссати, за що був винагороджений теплим солодким молоком.

Певним чином це було як годуватися вiд матерi, ось тiльки тепер я лежав на спинi, а штука в моему ротi була дуже великою. Молоко теж було геть iншим на смак, солодшим i легшим, але я не скаржився. Я смоктав, i чудова тепла рiдина стирала бiль у животi.

Коли я наситився, то зробився сонним. Дженнiфер обiйняла мене й погладила по спинi, i я злегка вiдригнув. Потiм вона вiднесла мене через коридор на м’яке лiжко, де спали великий собака зi здоровенними вухами i, уткнувшись в нього мордочкою, мiй брат.

– Ось iще одне, Барнi, – прошепотiла Дженнiфер.

Великий собака застогнав, але замахав хвостом i не ворухнувся, коли я прилаштувався бiля нього. Хоч вiн був чоловiчоi статi, його черево виявилося теплим i зручним, як у матерi.

Брат писнув, вiтаючи мене, i одразу ж знову заснув.

Вiдтодi й завжди Дженнiфер годувала нас у себе на колiнах кiлька разiв на день. Я звик до цих годувань i того, як жiнка розмовляла, пригортаючи мене. Легко було полюбити таку, як Дженнiфер.

Брат нервувався, коли мене годували ранiше за нього. Певно, Дженнiфер вирiшила, що буде бiльш розважливо, якщо я iстиму другим, нiж увесь час слухати те скиглення.

Гадаю, я знав це завжди, але одного дня, коли присiв i понюхав свою сечу, до мене остаточно дiйшло, що ми не брати, а брат i сестра. Я був жiночоi статi! Незрозумiло, як таке можливо.

Недовгий час мене цiкавило, що сталося з нашою матiр’ю та iншими цуценятами, але здавалося, що я вже не можу iх пригадати. Тепер ми жили тут – мiй брат i я, – родина з двох цуценят i лiнивого собаки на iм’я Барнi. Це теж було незрозумiло.

Мабуть, бувають часи, коли едина справа собаки – це чекати й дивитися, що буде далi, якi рiшення приймуть люди, чи змiнять усе, чи зроблять iще бiльш звичайним. Тодi всi зусилля ми з братом витрачали на те, щоб смикати Барнi за м’якi обвислi вуха.

Дженнiфер звала мого брата Роккi, а мене – Моллi. Мiрою того, як ми зростали, Барнi все менше хотiв возитися з нами, стаючи нетерплячим до того, як ми жували рiзнi частини його тiла. Однак усе було добре, позаяк iз нами в будинку оселилася велика сiра собака на iм’я Софi. Та полюбляла бiгати заднiм подвiр’ям, де лише починала пробиватися трава пiд теплим весняним сонцем. Вона була дуже прудка, i ми з Роккi навiть не сподiвалися наздогнати ii, але Софi хотiла, щоб ми за нею ганялися, а коли ми здавалися, кидалася до нас i схилялася, намагаючись знову залучити до гри. А ще був огрядний собака на iм’я Мiстер Черчилль, трохи подiбний до Барнi за розмiром, ось тiльки важчий i з дуже короткими вухами. Мiстер Черчилль сопiв i перевалювався на ходу – повна протилежнiсть Софi. Не впевнена, що вiн навiть умiв бiгати. А поiвши, дуже неприемно пахнув.

Будинок Дженнiфер з усiма собаками був, мабуть, найдивовижнiшим з усiх мiсць, якi можна собi уявити. Звiсно, iнодi я тужила за Фермою, але жити в Дженнiфер було наче мешкати цiлодобово в собачому парку.

За кiлька днiв прийшла якась жiнка вiдвiдати Софi i, йдучи, забрала ii iз собою.

– Це дивовижно – те, що ви робите. Гадаю, якби я спробувала створити притулок для собак, то, зрештою, прихистила б iх усiх, – сказала та жiнка.

У Софi почнеться нове життя з новою людиною – збагнула я й порадiла за неi, хоча Роккi здавався цiлковито спантеличеним через те, що вiдбувалося.

– Це називаеться «опiкунська помилка», – розсмiялася Дженнiфер. – Це так у мене опинився Барнi. Вiн був першим, кого я прихистила. Однак я збагнула, що якщо я себе не опаную, то вiзьму ще кiлькох собак – i все, i рештi вже не зможу допомогти.

Одного дня до будинку Дженнiфер прийшли якiсь люди погратися з нами – чоловiк iз жiнкою й двое дiвчат.

– Ми точно хочемо хлопчика, – заявив чоловiк.

Дiвчата були в тому чарiвному вiцi, коли не вмiли бiгати швидше за цуценя й завжди хихотiли. Вони брали нас на руки й цiлували, а тодi поставили на пiдлогу й почали гратися.

– Ще раз: ви казали, пудель i хто? – перепитав чоловiк.

– Цього нiхто не знае, – вiдповiла Дженнiфер. – Спанiель? Тер’ер?

Я знала, що вiдбуваеться: вони прийшли забрати Роккi або мене iз собою додому. Я гадала: навiщо нам покидати це мiсце – якщо хтось i мав пiти, то це мiстер Черчилль, який здебiльшого просто стояв, видаючи запахи, або, коли Роккi вдавалося роздражнити його, ганявся за нами й збивав iз нiг своiми грудьми. Але я також знала, що люди головнi – вони вирiшують долi собак, i менi доведеться пiти туди, куди мене вiдiшлють.

Наприкiнцi, однак, ми з Роккi лишилися. Я вiдчувала полегшення, що не втратила брата, i радiла, що не доведеться прощатися з iншими собаками, але не розумiла, чому люди приходять зi мною гратися, а потiм не хочуть брати мене iз собою.

Та одного дня я зрозумiла.

Ми з Роккi були на задньому подвiр’i разом iз новенькою коричневою собакою на iм’я Дейзi. Та була дуже сором’язливою з Дженнiфер – не йшла, коли ii кликали, i щоразу, як Дженнiфер нахилялася погладити ii, Дейзi виверталася з-пiд ii руки. Новенька була дуже худа й мала свiтло-карi очi. Однак вона гралася зi мною та Роккi i, хоча була значно бiльшою, дозволяла повалити ii, коли ми боролися.

Я почула, як гупнули дверцята машини, а потiм, за кiлька хвилин, сiтчастi дверi в заднiй частинi будинку вiдчинилися. Ми з Роккi почимчикували туди на розвiдку, коли у двiр увiйшла Дженнiфер, а з нею – хлопець i дiвчина. Дейзi тим часом забилася за столик для пiкнiка, де почувалась у безпецi.

– О Боже, вони такi гарнюнi! – розсмiялася дiвчина, яка була десь того ж вiку, що й Ітан, коли почав водити машину. Вона впала на колiна й широко розкинула руки. Ми з Роккi слухняно пiдбiгли до неi. Дiвчина схопила нас в оберемок, i саме тодi я зробила приголомшливе вiдкриття.

Це була Клерiтi.

Ошаленiла, я видерлася iй на колiна, цiлувала й вдихала запах ii шкiри. Я плигала й крутилася вiд радощiв. Клерiтi!

Нiколи ранiше менi не спадало на думку, що вона може прийти шукати мене, знатиме, що я народжуся знову, i знайде мене. Але люди водять машини й вирiшують, коли собакам iсти й де iм жити, i, вочевидь, це теж було в iхнiх силах: вони вмiли знаходити своiх собак, коли тi були iм потрiбнi.

Тому, мабуть, родина з дiвчатками й пiшла без нас. Вони шукали своiх собак, а ми з Роккi ними не були.

Я не могла вiдiрватися вiд Клерiтi. Я молотила своiм маленьким хвостом повiтря й лизала iй руки, викликаючи в неi смiх. Коли хлопець почав бiгати у дворi, Роккi побiг iз ним, але я залишилася з Клерiтi.

– Що скажеш, Тренте? – гукнула Клерiтi.

– Вiн класний, – вiдповiв хлопець.

– Здаеться, Моллi ви дуже приглянулися, – сказала Дженнiфер Клерiтi. – Я зараз повернуся.

Дженнiфер увiйшла до будинку.

– О, ти така гарненька, – сказала Клерiтi, пригладжуючи моi вуха назад. Я цiлувала ii пальцi. – Але мама не дозволить менi тримати собаку. Ми тут через Трента.

Тепер менi було все зрозумiло: моя мета була, як я й припускала, продовжувати наглядати за Клерiтi. Цього хотiв Ітан. Ось чому я знову була цуценям: я досi мала роботу.

І я наглядатиму. Я наглядатиму за Клерiтi й дбатиму про ii безпеку. Я буду хорошою собакою.

Пiдiйшов хлопець, несучи на руках Роккi.

– Бачиш його лапи? Вiн буде бiльшим за Моллi.

Клерiтi встала, i я торкнулася переднiми лапами ii нiг так високо, як дотягувалася, доки вона не взяла мене на руки. Роккi борсався, намагаючись вивiльнитися з рук хлопця, а я сидiла тихо, дивлячись в очi Клерiтi.

– Хочу його, – сказав хлопець. – Роккi, хочеш пiти до мене жити?

Вiн м’яко опустив мого брата, який стрибнув на гумову iграшку й затермосив ii.

– Це так чудово! – сказала Клерiтi. Вона поставила мене на землю, i я пiшла за нею по п’ятах туди, де Роккi жував свою iграшку. Коли вона спробувала погладити Роккi, я тицьнула голову iй пiд руку, i вона розсмiялася.

– Ти подобаешся Моллi, Сi Джей, – сказав хлопець.

Я метнула погляд на хлопця, бо вiн назвав мое iм’я, але потiм знову пригорнулася до Клерiтi.

– Знаю. Але Глорiя – вона з котушок злетить i оскаженiе вiд злостi. Я вже чую ii: «Вони лижуться. Вони неохайнi». Наче в нас удома все блищить.

– Але хiба ж не буде весело? У нас були б брат i сестра.

Я вiдчула тужливий сум Клерiтi, коли вона взяла мою мордочку в долонi.

– Так, було б весело, – тихо сказала вона. – Ох, Моллi, пробач менi, дiвчинко.

З будинку повернулася Дженнiфер.

– То як, треба заповнити якiсь папери? – спитав хлопець.

– Нi. Я не е членом жодноi органiзацii з порятунку тварин абощо. Просто мiсцева мешканка, яка пiдбирае бездомних собак i знаходить iм дiм, i всi про це знають. Роккi й Моллi тут, бо через них у маленького хлопчика погiршилась астма.

– Ви казали, що безкоштовно в добрi руки, та чи можу я хоч щось сплатити? – спитав хлопець.

– Я приймаю пожертви, якщо хочете.

Хлопець щось простягнув Дженнiфер, а тодi нахилився й узяв Роккi на руки.

– Гаразд, Роккi, – сказав вiн. – Готовий вирушати до нового дому?

– Дайте менi знати, якщо виникнуть питання, – сказала Дженнiфер.

Я вичiкувально дивилася на Клерiтi, але вона не взяла мене.

– О, подивiться лише на неi, – сказала Клерiтi. Вона опустилася на колiна й погладила мое хутро. – Вона наче знае, що я йду без неi.

– Ходiмо, Сi Джей.

Ми всi разом пiдiйшли до заднiх дверей. Дженнiфер вiдчинила iх, i хлопець вийшов, продовжуючи тримати Роккi на руках, а за ним Клерiтi, та коли я спробувала пiти за нею, Дженнiфер перегородила менi шлях ногою.

– Нi, Моллi, – сказала вона, зачиняючи дверi з дротяною сiткою, так що я зосталася покинута на задньому дворi.

Що?

Я сiла й не зводила очей iз Клерiтi, яка дивилася на мене крiзь дротяну сiтку. Я не розумiла.

Коли вони всi розвернулися, я дзявкнула, розчарована, що в мене такий тоненький голос. Я плакала, скавчала, ставала лапами на сiтку й дряпала ii, намагаючись кiгтями прокласти собi шлях. Невже Клерiтi залишае мене? Нi, не може бути! Я маю пiти з нею!

Клерiтi й хлопець iз Роккi вийшли через параднi дверi будинку, зачинивши iх за собою.

– Усе гаразд, Моллi, – сказала Дженнiфер i пiшла на кухню.

Клерiтi пiшла. Роккi пiшов.

Я гавкала й гавкала своiм тонким безсилим цуценячим голосом, почуваючись нещасною й самотньою.




Роздiл 6


Дейзi, велика сором’язлива собака, вийшла зi своеi схованки за столиком для пiкнiка й стояла, обнюхуючи мене, доки я гавкала. Вона вiдчувала мiй смуток, але, вочевидь, не розумiла його.

Увiйти в дiм не вдалося. Я пiдiйшла до стiни дому, але дерев’янi ворота були мiцно зачиненi, а ручка – далеко за межами досяжностi моiх маленьких зубiв. Я гавкала знов i знов. Цей двiр, де так чудово було бавитися, тепер здавався менi в’язницею. Я пiдбiгла до Барнi, i ми торкнулися носами, але повiльний змах його хвоста нiчим менi не допомiг. Я була в розпачi. Що вiдбувалося? Як таке можливо?

– Моллi?

Я обернулася. Передi мною була Клерiтi. Вона впала на колiна, i я пiдбiгла до неi й кинулася в обiйми, лижучи ii обличчя, радiючи, що неправильно зрозумiла – на мить подумала, що вона збираеться покинути мене!

Позаду неi стояли Дженнiфер i Трент.

– Вона мене обрала, що ж я можу вдiяти? Моллi обрала мене, – повторювала Клерiтi.

Я щаслива бути Моллi, щаслива бути з Клерiтi i йти з нею до машини. Трент пiдiгнав авто, i вона сiла на задне сидiння зi мною та Роккi. Брат привiтав мене, наче ми кiлька днiв поспiль не бачилися, i ми почали вовтузитися з Клерiтi на задньому сидiннi.

– То що ж скаже твоя мати? – спитав Трент.

Роккi схопив зубами довге пасмо волосся Клерiтi й, розставивши лапи, тягнув на себе з гарчанням, наче гадав, що те вiдiрветься. Клерiтi залилася смiхом. Я стрибнула на Роккi, щоб змусити його припинити.

– Сi Джей? Серйозно.

Ми з Роккi, борсаючись, повзали по Клерiтi. Вона намагалася сiсти рiвно.

– Господи, не знаю.

– Вона дозволить тобi залишити ii?

– Ну, а що менi було робити? Ти ж бачив, що сталося. Наче нам iз Моллi призначено бути разом. Це доля. Карма.

– Навряд чи ти зможеш переховувати собаку в домi, – сказав Трент.

Клерiтi глянула вниз. Вона здалася засмученою, тож я поклала лапи iй на груди й спробувала лизнути в обличчя. З досвiду знала, що поцiлунок собаки здатен пiдбадьорити майже кожного.

– Сi Джей? Ти серйозно вважаеш, що можеш ховати собаку в домi? – спитав Трент.

– Я могла б сховати в домi зграю вовкiв, якби хотiла. Вона нiколи нiкуди не дивиться, окрiм як у дзеркало.

– Гаразд, авжеж. Тож наступнi десять рокiв ти збираешся переховувати собаку, i якимось чином твоя мати цього не з’ясуе.

– Знаеш що, Тренте? Часом ми робимо щось непрактичне, але все одно робимо, бо це правильно.

– Авжеж, це мае сенс.

– Нащо ти так? Завжди тобi треба посперечатися.

На мить обое замовкли.

– Вибач, – нарештi сказав Трент. – Я просто турбуюся про тебе.

– Усе вийде, обiцяю.

– Гаразд.

– Але, гм, проiдь, будь ласка, повз наш двiр, добре? Не заiжджай туди.

Машина зупинилася. Клерiтi взяла Роккi й пересадила його вперед. Ми з братом перезирнулися. Роккi помахав хвостом, вiдвiвши вуха назад. Я вiдчувала, що це прощання, що тепер ми будемо нарiзно. Це було нормально: нашi долi завжди вирiшують люди, а Клерiтi вирiшила, що я iй потрiбна, i це справдi було так. Пiти з нею – це те, чого хотiв би Ітан. Недобре тiльки, що Роккi був собакою на передньому сидiннi, а я – нi. Щоправда, Клерiтi вiдчинила дверi, i ми разом вийшли, тож далi iхати автiвкою все одно не довелося.

Машина рушила.

– Гаразд, – сказала Клерiтi дещо стривожено. – Подивимось, як тихо ти вмiеш поводитися.

Вона опустила мене на землю, i ми пiдiйшли до будинку. Кiлька собак помiтили кущi попереду, але то були старi запахи – нiщо не вказувало на присутнiсть поблизу iнших собак. Клерiтi взяла мене на руки й швиденько занесла всередину, трохи вгору сходами, далi коридором i в спальню.

– Клерiтi? Це ти? – гукнула жiнка з будинку.

– Я вдома! – вiдгукнулася Клерiтi.

Вона застрибнула на лiжко разом зi мною й почала гратися. Потiм завмерла: з коридору почулися кроки.

– Моллi! Тш-ш-ш! – сказала дiвчина, натягнула покривало на ноги, пiднявши колiна, i заштовхала мене пiд цей навiс.

Я обнюхувала ii ноги, коли почула, як вiдчиняються дверi.

– Та-да! – проспiвала жiнка. Я впiзнала цей голос: то була Глорiя, мати Клерiтi.

– Ти купила шубу? – сердито промовила Клерiтi.

– Подобаеться? – вiдповiла Глорiя. – Це лисиця!

– Шубу? Як ти могла?

Я вирiшила, що це гра, за умовами якоi треба знаходити вихiд з-пiд покривал, i почала пробиратися до голови Клерiтi, але ii рука пiрнула пiд ковдру й штовхнула мене донизу.

– Ну, це ж не те, щоб я когось убила. Вона була вже мертва, коли я купувала шубу. І не хвилюйся: я впевнена, що цей звiр був, як ти кажеш, на вiльному вигулi.

– Маеш на увазi: доки його не впiймали. Господи, Глорiе. Ти ж знаеш, як я через це почуваюся.

– Якщо так сильно цим переймаешся, то не треба ii носити.

– Наче я б носила! Про що ти думала?

– Гаразд, менi шкода, але вона потрiбна менi в поiздцi: Аспен – едине мiсце, де ще можна носити хутро, не почуваючись винною. Ну, i, може, Францiя.

– Аспен? Коли ти iдеш до Аспена?

Рука Клерiтi притиснула мене до мiсця.

– У середу. Тож, гадаю, завтра нам треба пiти по крамницях, лише нам удвох.

– Завтра понедiлок. Менi треба до школи, – сказала Клерiтi.

– Ну, школа. Це звичайний день.

Ноги Клерiтi висунулися з-пiд ковдр, якi м’яко лежали поверх моеi голови.

– Хочу йогурт, – сказала Клерiтi.

Я визирнула з-пiд ковдр, але було надто пiзно – Клерiтi вже йшла.

– Ненавиджу, як ти носиш цi шорти, – казала Глорiя, коли Клерiтi зачиняла дверi, – у них твоi стегна такi огряднi.

Залишившись одна в лiжку, я швидко зметикувала, що пiдлога далеко, далеко поза досяжнiстю моiх маленьких лап. Пiдвиваючи вiд розчарування, я блукала по м’яких ковдрах, глибоко вдихаючи запах м’якоi подушки. На лiжку валялося кiлька iграшок, i я трохи пожувала iх.

Потiм дверi вiдчинилися. Повернулася Клерiтi. Я замахала хвостом, лизнула ii в обличчя, коли вона нахилилася до мене, i вiдчула в ii подиху солодкий молочний запах. Чи е щось бiльш радiсне, нiж лизати обличчя дiвчини, доки та не захихотить?

Коли Клерiтi виносила мене надвiр, то сховала глибоко пiд сорочку, щоб я не мерзла. Вона похвалила мене за те, що я «присiла» у дворi, i погодувала маленькими шматочками холодного солоного м’яса. Смак був такий сильний, що обпiк менi язика.

– Завтра принесу тобi трохи iжi для цуценят, Моллi, обiцяю-обiцяю-обiцяю. Хочеш iще шинки?

Тiеi ночi я спала в оберемку рук Клерiтi. Вона гладила мене долонею, шепочучи:

– Я люблю тебе, Моллi. Люблю тебе.

Поринувши в сон, я ще вiдчувала дотик ii руки. Деннi справи настiльки виснажили мене, що за нiч я не прокинулася жодного разу. Клерiтi встала, коли сонце тiльки-но сходило, одяглася й винесла мене зробити моi справи з дивною осторогою, говорячи ледь чутним шепотом. Мiй маленький мiхур ледь не луснув. Потiм вона вiднесла мене сходами вниз, у пiдвал.

– Це мiй особливий закуток пiд сходами, Моллi, – прошепотiла вона. – Я називаю його своiм клубом. Бачиш? Ось тобi подушка, а ось трохи води. Ти маеш сидiти тихо, гаразд? Я не пiду по крамницях iз Глорiею, але менi доведеться ненадовго вiдiйти. Та обiцяю, що повернуся, щойно вона пiде з будинку. А поки не гавкай. Сиди тихо, Моллi, сиди тихо.

Я обнюхала маленький закуток, такий низький, що Клерiтi довелося присiсти. Вона простягнула менi ще трохи холодноi солонини й погладила так, що я зрозумiла: вона збираеться залишити мене. Тож коли дiвчина раптом вiдсторонилася й пересунула коробки, щоб замурувати мене в закутку, я прудко чкурнула назовнi.

– Моллi! – прошипiла Клерiтi.

Я помахала хвостом, сподiваючись, що вона зрозумiла: я не хочу сидiти в тому маленькому закутку. Думала, що чiтко виразила своi почуття, коли ми були в будинку Дженнiфер: я хочу бути з Клерiтi. Вона пiдiбрала мене й повернула всередину, i цього разу менi не вистачило спритностi випередити коробки бiля виходу. Що вона робила?

– Будь хорошою, Моллi, – промовила Клерiтi з-поза коробок. – Пам’ятай: сиди тихо. Не гавкай.

Я подряпала коробки, але Клерiтi не повернулася, i зрештою я облишила спроби. Ненадовго задрiмала, а тодi знайшла пластмасову iграшку, щоб трохи пожувати. Але щойно довелося «присiсти» в кутку, як маленьке мiсце пiд сходами втратило для мене всю принаднiсть. Я дзявкнула, шкодуючи, що не можу сильнiше. Навiть у маленькому просторi, де голос луною повертався до мене, вiн звучав тоненько й жалюгiдно. Хай там як, а, розпочавши гавкiт, я вирiшила, що буде безглуздо його припиняти.

Я зробила паузу, задерши голову, коли почула, як хтось рухаеться нагорi. Але нiщо не вказувало на те, що Клерiтi чи Глорiя йдуть рятувати мене, тож я загавкала знову.

А тодi я безпомилково почула скрип дверей, якi вiдчинялися над сходами. Чиiсь кроки наближалися до мене, i, коли вони пролунали просто над головою, я загавкала так гучно, як тiльки могла. У пiдвалi хтось був.

Я гадала, що то Клерiтi, але потiм почула дещо незвичне: людське виття, щось середне мiж плачем i голосiнням. Це був жахливий звук, звук болю i, мабуть, страху. Що вiдбувалося? Я припинила гавкати, трiшки злякавшись. Мiцний квiтково-олiйно-мускусний запах заплив до мене з-поза коробок.

Я чула, як над головою вiдчиняються й зачиняються дверi. Почулися кроки, а тодi я вiдчула, як хтось стоiть на вершечку сходiв.

– Глорiе? Ти внизу? – це була Клерiтi.

Скорботне виття тривало й далi. Я мовчала: жодна людина за все мое життя не видавала таких звукiв.

Кроки задрiботiли сходами вниз.

– Глорiе? – гукнув голос Клерiтi.

Почувся гучний скрик: «А-а-а-а!» – i я впiзнала Глорiю.

Клерiтi заверещала теж:

– А-а-а-а!

Я заскавчала – що вiдбувалося?

– Клерiтi Джун, ти мене на смерть перелякала! – видихнула Глорiя.

– Чому ти не вiдповiдала? Що ти робила? – спитала Клерiтi.

– Спiвала! Я була в навушниках! А ти що робиш удома? Що в сумцi?

– Я дещо забула. Це, гм, це собача iжа. У нас у школi благодiйна роздача продуктiв.

– Ти справдi вважаеш, що це добрий жест – роздавати собачу iжу?

– Ма-мо. Це не для людей. Це для iхнiх собак.

– Тобто ти хочеш сказати, що вони себе прогодувати не можуть, але тримають собак? Куди котиться ця краiна?

– Збираеш речi у прання? Я допоможу тобi скласти, – сказала Клерiтi. – Вiднесiмо це нагору.

Вони пiшли нагору, знову залишивши мене саму.

Я була дуже, дуже голодна.




Роздiл 7


Клерiтi все ж повернулася, i я рада була бачити дiвчину, як i миску з iжею в ii руках.

– Нарештi пiшла. О Моллi, менi дуже, дуже шкода.

Я зарилася мордою в миску, хрумкаючи iжу, доки не пересохло в ротi, i випила стiльки води, скiльки могла втримати. Потiм Клерiтi винесла мене на задне подвiр’я, де сяяло сонце й дзвенiли жуки, а трава була свiжою й теплою. Я розтягнулася на травi, упиваючись щирою радiстю, i Клерiтi лягла поряд зi мною. Кiлька хвилин ми гралися в перетягування рушника, але цiлий ранок гавкоту виснажив мене, i коли вона взяла мене на руки й пригорнула до грудей, я одразу ж глибоко заснула.

Прокинулась я знову в маленькому закутку. Однак, щойно дзявкнувши, я почула стрiмкий тупiт нiг, а тодi Клерiтi вiдсунула коробки вбiк.

– Тш-ш-ш, Моллi! Треба сидiти тихо! – сказала Клерiтi.

Здаеться, я ii зрозумiла: коли я хочу бачити ii, треба гавкати – i вона прийде.

Дiвчина дозволила погратись у пiдвалi й згодувала менi ще трохи iжi. Коли менi знадобилося присiсти на цементнiй пiдлозi, вона прибрала й не засмутилася, що я не змогла дотерпiти, доки опинюся надворi. Вона обiймала мене, цiлувала всю морду й випромiнювала захоплення такоi сили, що я тремтiла вiд щастя.

Ми гралися й гралися, доки менi не захотiлося спати. Вона навiть розбудила мене ввечерi, щоб пововтузитись у прохолодних сутiнках заднього подвiр’я, коли всi жуки вже стихли. Як весело було надворi в такiй тишi!

Наступного ранку згори долинали гучнi звуки, а на додачу чувся голос Глорii:

– Можна зробити музику тихiше?

Я гавкала й дряпала коробки, що перекривали менi вихiд, намагаючись з’ясувати, що вiдбуваеться. Я знову сама? Нi, нагорi все ж хтось був: я чула кроки. Потiм колихнулося повiтря: дверi з вулицi до пiдвалу вiдчинилися. Коробки вiд’iхали вбiк, i я вистрибнула просто в руки Клерiтi. Мое серце плигало вiд радощiв. Час знову розважитися!

– Ти маеш сидiти дуже тихо, – сказала вона менi.

Дiвчина винесла мене на задне подвiр’я й за ворота, а тодi опустила на землю, i ми пiшли на прогулянку. Потiм каталися на машинi (на передньому сидiннi!), а тодi пiшли гратися до парку на весь день. Ми були здебiльшого самi, якщо не зважати на жiнку з маленьким чорним собакою на iм’я Ходи-Сюди-Майло. Чорний собака пiдбiг до мене, i я клiпнула очима й покiрно сiла на землю, розумiючи, що, як цуценя, маю показати Ходи-Сюди-Майлу, що не становлю загрози.

– Ходи сюди, Майло! – знов i знов гукала жiнка.

Чорний собака грубо штовхнув мене мордою, збивши з нiг, а тодi Клерiтi нахилилася й узяла мене на руки, тримаючи, як Дженнiфер, коли годувала дивним молоком.

Коли Ходи-Сюди-Майло пiшов, Клерiтi поставила мене на землю й почала бавитися, наближаючи свое обличчя до мого. Я була така щаслива, що дзявкала й крутилася на мiсцi.

– Завтра вона iде, – сказала менi Клерiтi. – Я лише маю сховати тебе ще на нiч, а потiм вона на тиждень поiде. Зможеш сьогоднi втриматися вiд гавкоту?

Я жувала паличку.

– Не знаю, що менi робити, Моллi. Вона нiколи не дозволить менi залишити тебе.

Клерiтi схопила мене й з усiеi сили обняла.

– Я так тебе люблю.

Я вiдчувала приязнь, яку виливала на мене Клерiтi, але цiеi митi була по-справжньому зосереджена на своiй паличцi, тож не спромоглася на бiльше, нiж махнути хвостом.

Коли ми повернулися додому, Клерiтi одразу ж вiдвела мене вниз i посадила в маленький закуток пiд сходами, заставивши коробками. Я була розчарована й виразила свое невдоволення залпом гавкоту, вiд чого вона миттево з’явилася.

– Треба, щоб ти не гавкала, гаразд, Моллi? Мати буде вдома з хвилини на хвилину.

Вона знову пересунула коробки. Правду кажучи, я втомилася, граючись цiлий день, тож лягла подрiмати. Однак прокинулася вiд стуку вхiдних дверей.

– Я вдома! – пролунав у будинку голос Глорii. – Зачекай, зараз побачиш, що я купила в «Нейманi».

Хоч я вже кiлька днiв чула запах i голос Глорii, але досi не мала можливостi привiтатися з нею. Я гадала, що, напевно, вона зрадiе, як Клерiтi, побачивши мене. Я дзявкнула кiлька разiв, потiм зачекала, але почула лише розмови. Я загавкала знову, а тодi отримала очiкуваний результат – дверi надi мною вiдчинились, i почулися кроки вниз. Клерiтi вiдсунула коробки.

– Будь ласка, Моллi, будь ласка. Благаю: тихо.

Клерiтi нагодувала мене, а потiм вiднесла пiд курткою вниз вулицею, i ми гуляли, гуляли. Коли ж повернулися, було темно й прохолодно. Клерiтi знову посадила мене до закутка.

– Гаразд. Лягай спати, добре, Моллi? Лягай спати.

Я намагалася вислизнути, доки вона загороджувала вхiд коробками, але була недостатньо спритною. Дiвчина вибiгла нагору рипучими сходами й зачинила дверi, а тодi стало тихо.

Я трохи поспала, але потiм прокинулася й згадала, що зовсiм сама. Я заскавчала, знаючи, що нагорi Клерiтi, певно, лежить зараз у лiжку, теж почуваючись самотньою. І вiд цього менi було сумно. Вона, мабуть, гадае, що менi подобаеться лежати на гарнiй подушцi пiд сходами, але насправдi я хотiла бути з нею. Я загавкала. Вiдповiдi не було, тож я гавкала ще й ще.

– Клерiтi! Що це за звук? – заверещала Глорiя.

Я почула бiг, а тодi дверi над сходами вiдчинилися.

– Гадаю, це було знизу! – вигукнула Клерiтi. Я помахала хвостом, коли вона спустилася сходами. – Повертайся в лiжко, Глорiе. Я з цим розберуся.

– Звучало, наче тварина! – вiдповiла Глорiя.

Я чула, як рухаеться Клерiтi по той бiк коробок, i взялася дряпати iх. Було чутно, як ходить по дому Глорiя, а тодi я зрозумiла, що вона стоiть на вершинi сходiв.

Я гавкнула.

– От знову! – прошипiла Глорiя. – Це собака, у будинку собака!

Клерiтi вiдсунула коробки, i я впала в ii обiйми, лижучи обличчя.

– Нi, це… О Боже, це лисиця! – скрикнула вона. – Не пiдходь!

– Лисиця? Що? Ти впевнена?

– Лисицi гавкають, Глорiе, – сказала Клерiтi.

– Як вона потрапила в дiм? Що тут робить лисиця?

– Мабуть, пiдвальнi дверi вiтром вiдчинило. Певно, прийшла на запах твоеi дурноi шуби.

Тепер Клерiтi всмiхалася менi. Ми грали в перетягування рушника, i дiвчина тягнула не надто сильно.

– Бути цього не може, – сказала Глорiя.

– У них дуже чутливий нюх! Я спробую вигнати ii з будинку й далi по вулицi, – сказала Клерiтi.

– Ти впевнена, що це лисиця? Лисиця, тобто звiр?

– Я знаю, якi на вигляд лисицi. Ця маленька.

– Треба викликати полiцiю.

– Наче копи приiдуть заради лисицi. Я просто вижену ii надвiр. Стiй там на випадок, якщо вона спробуе втекти через сходи.

Було чути, як вдихнула Глорiя й захряснула дверi. Клерiтi взяла мене на руки й вибiгла крiзь заднi дверi в прохолодну нiч, не випускаючи, доки ми не звернули за рiг.

Я не розумiла гри, у яку ми грали, але пiсля тряски я «присiла» й була готова продовжувати шлях. Клерiтi ходила зi мною вулицею туди-сюди, а тодi з-за рогу виiхала машина й зупинилася. Вiкно опустилося, i я вiдчула запах Роккi! Я поставила лапи на металеву стiнку машини й спробувала зазирнути всередину. Запах Трента вiдчувався теж.

– Дякую, що робиш це, Тренте, – сказала Клерiтi.

– Усе гаразд, – вiдповiв хлопець.

Клерiтi пiдняла мене й подала крiзь вiкно. Я переповзла через груди Трента, лизнувши його на знак привiтання, а потiм обнюхала сидiння. Роккi в машинi не було, але вiн бував тут ранiше. Ми обое були собаками переднього сидiння.

Того вечора я поiхала додому з Трентом, але Клерiтi з нами не поiхала. Я була засмучена, коли ми вiд’iжджали, i скиглила, гадаючи, куди подiлася моя господиня. Та коли ми приiхали додому до Трента, там був Роккi! Ми безмежно зрадiли, побачивши одне одного, i боролись у вiтальнi, i на задньому подвiр’i, i в спальнi Трента. Хлопець мав молодшу сестру, яка гралася з нами, i сам iз нами бавився, i навiть iхнi батьки долучалися. У розпал усiеi цiеi розваги я заснула, раптом вiдчувши таку втому, що просто лягла на мiсцi, хоча Роккi продовжував жувати мiй писок.

Наступного ранку, щойно прокинувшись, ми з братом заново розпочали гру. Вiн був трохи бiльший за мене i явно дуже прив’язаний до Трента, адже iнодi переривав боротьбу й пiдбiгав до хлопця, щоб його погладили й похвалили. Через це я сумувала за Клерiтi. Але щоразу, як таке менi спадало на думку, Роккi плигав на спину, i ми все починали спочатку. Я втiшала себе, що вона по мене повернеться, i нарештi це сталося.

Пiзно ввечерi заднi ворота гримнули, i ми з Роккi рвонули з мiсця подивитися, хто це може бути. Це була Клерiтi. Ми вдвох почали стрибати на неi, i нарештi я загарчала на Роккi, що поводився так, нiби вiн для неi такий же важливий, як i я.

Клерiтi й Трент стояли на задньому подвiр’i й дивилися, як я бавлюся з братом. Я намагалася показати iй, що можу повалити Роккi, коли захочу, але вiн не хотiв пiддаватися.

– Ще не поiхала? – спитав Трент.

– Ще нi. Їi рейс лише о першiй. Я сказала, що менi рано вставати до школи.

– То ти йдеш до школи?

– Не сьогоднi.

– Сi Джей, ти не можеш i далi прогулювати школу.

– Я потрiбна Моллi.

Я завмерла, почувши власне iм’я, i Роккi застрибнув менi на спину.

– Моллi в тебе лише три днi. Як щодо решти часу?

– Я просто не вiдчуваю, що школа мае якийсь стосунок до мого життя.

– Ти учениця старших класiв, – мовив вiн. – Школа i е твое життя.

– Пiду в понедiлок, – сказала йому Клерiтi. – Просто хочу цього тижня провести час iз Моллi, доки Глорii не буде.

– А коли Глорiя повернеться, тодi який план?

– Не знаю, Тренте! Часом люди не планують геть усе – воно просто стаеться, зрозумiло?

Ми з Клерiтi поiхали кататися, i я сидiла на передньому сидiннi. Ми пiшли до парку, де все було вкрито травою, але там гуляв лише один собака, неприязний коричневий пес, якого цiкавило тiльки ходити зi своiм господарем по дорiжцi. Потiм ми пiшли додому i, дякувати Богу, мене не посадили знов у крихiтний закуток пiд сходами, а дозволили бiгати по всьому будинку. Я вiдчувала запах Глорii, але ii там не було.

Я спала в лiжку Клерiтi, але була така схвильована, що постiйно прокидалася й лизала ii обличчя. Вона вiдмахувалася вiд мого носа, але в цьому жестi не було злостi. Нарештi вона просто дала менi м’яко пожувати ii пальцi, коли я вiдчувала таку потребу. Так минула нiч.

Наступного дня йшов дощ, i ми гралися всерединi, виходячи лише для того, щоб я зробила своi справи на мокрiй травi.

– Моллi! До мене! – гукнула Сi Джей.

Я почимчикувала вглиб коридору. Запахи Глорii ставали все сильнiшими. Сi Джей усмiхнулася й кивнула менi, а я з цiкавiстю дивилася на неi. Вона поштовхом вiдчинила дверi, i нестерпнi запахи Глорii полилися назовнi.

– Бачиш собаку в дзеркалi? – спитала Сi Джей.

Я почула слово «собака» й вирiшила, що вона хоче, аби я увiйшла крiзь дверi. Я зробила це й миттево завмерла на мiсцi: там був собака! Схожий на Роккi. Я рвонулася вперед, потiм здивовано позадкувала, адже той агресивно стрибнув на мене. Це був не Роккi – власне, вiн узагалi не пахнув як собака. Я помахала хвостом – i вiн помахав. Я нахилила голову – i вiн нахилив одночасно.

Це було так дивно, що я загавкала. Здавалося, що вiн теж гавкае, але не видае нi звуку.

– Скажи «привiт», Моллi! Узяти собаку! – сказала Сi Джей.

Я погавкала ще трохи, а тодi наблизилася, принюхуючись. Собаки не було, лише щось схоже на собаку. Це було дуже дивно.

– Бачиш собаку, Моллi? Бачиш собаку?

Хай що вiдбувалося, це було не дуже цiкаво. Я вiдвернулася й понюхала пiд лiжком, де лежали запиленi черевики.

– Хороша собака, Моллi! – сказала Сi Джей.

Менi подобалося, коли мене хвалили, але добре було покинути кiмнату. Щось тривожне вiдчувалось у цiй собакоподiбнiй iстотi без запаху.

Наступний ранок був вогкий i запашний. Я обнюхала кiлькох черв’якiв, але iсти не стала, бо коли вже зробиш це кiлька разiв, то знаеш, що вони нiколи не смакують краще, нiж пахнуть.

Щойно ми повернулися додому, як хтось прийшов. Я пiдбiгла до парадних дверей i загавкала. Я бачила тiнь по той бiк дверного скла.

– Обережно, Моллi. Вiдiйди, – сказала Клерiтi й трохи прочинила дверi.

– Ви Клерiтi Магонi? – спитала жiнка по iнший бiк дверей.

Я ткнулася мордою в шпарину й спробувала протиснутися назовнi, але Клерiтi втримала мене в домi. Я помахала хвостом, аби людина знала, що гавкiт – то все несерйозно, я лише виконую свою роботу.

– Мене називають Сi Джей, – сказала Клерiтi.

– Сi Джей. Я офiцер Луеллiн. Шкiльний контролер. Чому ви сьогоднi не в школi?

– Я хвора. – Сi Джей вiдвернулася й кашлянула.

Жiнка на вулицi глянула на мене згори вниз, i я стараннiше замахала хвостом. Чому б нам усiм не пiти надвiр i не погратися?

– Де ваша мати?

– Пiшла в магазин. По лiки для мене, – сказала Сi Джей.

Довгу мить вони просто стояли. Я позiхнула.

– Ми залишили для неi кiлька повiдомлень, i вона не перетелефонувала, – сказала жiнка.

– Вона дуже зайнята. Продае нерухомiсть.

– Ну, гаразд. Я хочу, щоб ти передала iй ось це, добре? – Жiнка простягнула Клерiтi клаптик паперу. – Ти пропустила дуже багато урокiв, Сi Джей. Люди хвилюються через тебе.

– Певно, я довго хворiла.

– Передай це своiй матерi. Я чекатиму на ii дзвiнок. Перекажи iй, що вона може зателефонувати в будь-який час, залишити менi повiдомлення, якщо я не вiдповiм. Зрозумiло?

– Так.

– До побачення, Сi Джей.

Клерiтi зачинила дверi, з наляканим i сердитим виглядом пройшла на кухню, виклала якiсь речi на стiл.

– Моллi, нам потрiбне морозиво, – сказала вона.

І поклала менi в миску холодний смачний солодкий наiдок.

Клерiтi сидiла за столом i iла, iла. Я теж сидiла, пильно дивлячись на неi, але вона бiльше нiчим мене не пригощала. Доiвши, вона поклала якiсь папiрцi, на котрих вiдчувався той самий солодкий запах, у емнiсть пiд раковиною, i я не могла зрозумiти, чому не на пiдлогу, щоб я облизала. Такi вже люди – викидають найсмачнiше.

Невдовзi по тому Клерiтi увiйшла до ванноi й стала на маленьку пласку квадратну коробку, бiльшу за собачу миску, але не таку високу.

– Два i шiсть десятих фунти? Боже! Я така iдiотка! – засмучено прошипiла вона. Їi бiль передався менi, та, схоже, дiвчина не зрозумiла, що я намагаюся ii втiшити.

Вона видала грубий звук, а тодi нахилилася над чашею з водою, i ii знудило. Я ступала позаду неi, стривожена, бо вiдчувала ii бiль i розпач. Я носом чула солодкуватий запах харчiв, з’iдених ранiше, а потiм вона потягнула ручку – i запах iз шумом зник. Я з усiеi сили махала хвостом, намагаючись забратися iй на колiна й лизнути, i згодом це начебто дало якусь користь, хоча вона й досi була засмучена.

За кiлька днiв у нас встановився звичний порядок життя. Щоранку Клерiтi покидала мене саму в пiдвалi на кiлька годин поспiль, замурувавши в закутку пiд сходами. Вона приходила додому десь опiвднi, гралася зi мною, прибирала будь-який безлад i годувала мене, а по обiдi збiгала сходами вниз iз криком «Моллi!» i тодi залишалася вдома до наступного ранку. Вона, як я збагнула, ходила до школи, як колись мiй хлопчик Ітан. І це менi подобалося не бiльше.

Щоночi ми з Клерiтi гралися так: вона закривала мене в закутку за допомогою коробок, а сама лишалася по той бiк, звiдки я вiдчувала ii запах. Якщо я плакала чи гавкала, вона вiдсувала коробки i з притиском казала: «Нi!» Якщо я сидiла тихо, Клерiтi знову вiдсувала коробки й давала менi смачненького. Так ми гралися все довшi й довшi промiжки часу, протягом яких я мала сидiти тихо й щоразу дiставала смачненьке. Зрештою менi стало зрозумiло, що, коли я пiд сходами, дiвчина хоче, аби я поводилася тихо, доки вона не опиниться просто по той бiк коробок.

Менi не подобалося сидiти там самiй, я могла б вигадати безлiч iнших iгор, грати в якi було б значно веселiше.

Коли довелося просидiти там цiлу нiч, я була цiлком упевнена, що це помилка, особливо коли почула, як Клерiтi пiдiймаеться нагору. Однак щоразу, як я гавкала, Клерiтi спускалася й казала: «Нi!» А коли я нарештi здалася й лягла, вона розбудила мене й дала закуску. Я не розумiла цього всього до пуття.

Потiм одного дня Клерiтi сказала:

– Гаразд, вона iде. Зробiмо це, Моллi.

Вона вiдвела мене вниз i посадила пiд сходи. Я сидiла тихо. Потiм почула голоси та кроки й зрозумiла, що Глорiя повернулася додому.

Я сидiла тихо.

Клерiтi щедро пригостила мене й вивела на довгу прогулянку. Я вiдчувала запах кролика! Коли настала темрява, вона вiдвела мене до закутка, i я з важким зiтханням уляглася. Однак поводилася тихо й рано-вранцi отримала щедру закуску та прогулянку.

– Будь хорошою. Сиди тихо. Я люблю тебе, Моллi. Я люблю тебе, – казала Клерiтi.

Потiм вона пiшла. Я трохи подрiмала, а тодi почула, як нагорi ходить Глорiя. Чи знае вона, що мене треба годувати смачненьким, щоб я сидiла тихо?

Клерiтi нещiльно заставила вихiд коробками, i, тицьнувшись туди носом, я виявила, що можу вiдтiснити коробку настiльки, щоб просунути голову в отвiр. Я звивалася, штовхала й напружувалася – i опинилася на волi!

Хоч я стала достатньо великою, щоб пiднятися сходами, видертися нагору виявилося нелегко. Дверi були вiдчиненi, i тiеi ж митi, як я досягла найвищоi сходинки, продзвонив дзвiнок. Я чула, як Глорiя йде по пiдлозi, щоб вiдчинити параднi дверi.

Я покрокувала до вiтальнi, зупинившись обнюхати валiзу, якоi ранiше там не було.

– Так? – промовила Глорiя, стоячи у дверях.

Повiтря, що вiяло з вулицi, принесло звук дивовижних трав i дерев, а разом iз ним – сильний квiтковий запах вiд Глорii, такий мiцний, що загрожував придушити все iнше.

– Мiс Магонi? Я офiцер Луеллiн, шкiльний контролер, який займаеться випадком Сi Джей. Вона вiддала вам оповiстку?

Я пiдступила ближче, щоб привiтатися з Глорiею. Офiцер на порозi глянула на мене.

– Оповiстку. Клерiтi? Про що йдеться?

– Перепрошую. Менi треба з вами поговорити. Ваша донька була вiдсутня в школi забагато днiв за семестр.

Глорiя просто стояла на мiсцi, хоч я була зовсiм поруч. Я поставила лапу на ii ногу.

Вона глянула вниз на мене й заверещала.




Роздiл 8


Глорiя зiстрибнула з ганку, i я побiгла за нею, махаючи хвостом обом жiнкам.

– Це не лисиця! – заверещала Глорiя.

Інша жiнка присiла й погладила мене. У неi були теплi нiжнi руки, вiд яких пахло милом i якимись горiшками.

– Лисиця? Звiсно, нi, це ж цуценя.

– Що воно робить у моему будинку?

Жiнка встала.

– Не можу вiдповiсти вам, мем, це ж ваш будинок. Собака була тут, коли я бачилася з вашою донькою минулого тижня.

– Це неможливо!

– Що ж… подивiться, – сказала жiнка, – ось iще одна копiя оповiстки разом iз викликом до суду. – Вона передала Глорii якiсь папери. – Вам треба буде прийти до суду з вашою донькою. Зрозумiло? Оскiльки вона неповнолiтня, ви за законом зобов’язанi супроводжувати ii.

– А що iз собакою?

– Перепрошую?

При словi «собака» я сiла. Глорiя здавалася чимось засмученою, а ось мила ледi, гадала я, цiлком могла б пригостити мене. Я полюбляла будь-якi горiшки, навiть солонi, що обпiкали язика.

– Заберiть iз собою собаку, – сказала Глорiя.

– Я не можу зробити цього, мем.

– Хочете сказати, вас бiльше хвилюе школярка, що прогуляла кiлька урокiв, нiж жiнка в собачому полонi?

– Власне… так, саме так.

– Та це найтупiше з усього, що я чула. Що ви за офiцер полiцii?

– Я шкiльний контролер, мiс Магонi.

– Я подам офiцiйну скаргу комiсаровi полiцii.

– Ваше право. А наразi побачимося в судi.

Жiнка розвернулася й пiшла. Отже, нiяких пригощань.

– Ну, то що менi робити iз собакою?! – крикнула iй Глорiя.

– Викличте контроль за тваринами, мем, вони цим займаються.

– Гаразд, викличу, – сказала Глорiя.

Я спробувала було пiти за нею до будинку, але аж присiла вiд страху, коли вона крикнула на мене: «Нi!» Глорiя захряснула дверi, залишивши мене надворi.

Я вийшла на передне подвiр’я. Був черговий погожий день. Може, той кролик i досi чекае мене на вулицi. Я побрела вздовж тротуару, обнюхуючи кущi.

Переднi подвiр’я будинкiв на вулицi нагадали дiм, де жив Ітан, перш нiж переiхав на Ферму: достатньо великi, щоб у них гратися, i часто обгородженi кущами. Повiтря було повне солодкого запаху квiтiв, i зелень буяла й ряснiла скрiзь. Я вiдчувала запахи собак, котiв i людей, але жодних качок чи кiз. Випадкова машина проiхала повз мене, звихривши повiтря й додавши до буйства запахiв своi металево-мастильнi аромати.

Я почувалася поганою собакою, блукаючи на волi без повiдця, але ж Глорiя сама мене вiдпустила, тож, мабуть, усе гаразд.

Приблизно за годину обнюхувань i дослiджень я почула кроки й побачила чоловiка, що гукав:

– Сюди, цуцику!

Моiм першим прагненням було пiдiйти просто до нього, але я зупинилася, побачивши в його руцi палицю з петлею. Вiн наближався до мене, виставивши ii перед собою.

– Ну ж бо, хороша дiвчинка, – казав вiн менi.

Я шиею вiдчувала ту петлю, наче вже була в нiй, i вiдскочила назад.

– Ну ж бо, не тiкай, – тихо провадив вiн.

Я опустила голову й спробувала пробiгти повз нього, але вiн зробив випад – i за мить я вже звивалася на кiнцi палицi.

– Попалася! – вигукнув вiн.

Я злякалася. Це було неправильно. Я не хотiла йти з чоловiком, що тягнув мене за палицю до фургона. Петля на шиi стиснулася, притискаючи мою голову до шини, а тодi вiн пiдхопив мене, почувся ляскiт металу – i я опинилась у клiтцi позаду фургона.

– Гей!

Чоловiк обернувся на звук крокiв.

– Гей!

Це була Клерiтi.

– Що ви робите? Це моя собака!

Чоловiк виставив руки перед Клерiтi, котра стояла напроти нього, важко дихаючи. Я сперлася лапами на сiтку й замахала хвостом, радiючи ii появi.

– Зачекайте-но, зачекайте, – промовив чоловiк.

– Ви не можете забрати мою собаку! – сердито сказала Клерiтi.

Чоловiк схрестив руки на грудях.

– Я забираю собаку. Ми отримали скарги, i вона бiгае без нагляду.

Я дзявкнула, даючи iй знати, що я тут i чекаю, доки мене випустять.

– Скарги? Моллi – лише цуценя. Хто скаржиться на цуценя? – здивувалася Клерiтi. – Що воно робить, занадто сильно тiшить людей?

– Це вас не обходить. Якщо це ваша собака, можете забрати ii в притулку в будь-який час завтра по обiдi.

Чоловiк зiбрався йти.

– Але зачекайте! Зачекайте! Вона лише… – Сльози котилися по обличчю Клерiтi. Я заскиглила вiд бажання поцiлувати ii, щоб вiдiгнати смуток, а вона прикрила рота рукою. – Вона не зрозумiе, якщо ви заберете ii. Я взяла Моллi з притулку, ii вже одного разу покинули. Будь ласка, будь ласка. Не знаю, як вона опинилася на вулицi, але обiцяю: цього бiльше не станеться. Чесно-чесно. Будь ласка?

Плечi чоловiка здригнулися. Вiн глибоко вдихнув, а тодi повiльно видихнув.

– Ну… гаразд, послухайте… Добре, але вам треба буде зробити iй щеплення, вставити чип, а за кiлька мiсяцiв – стерилiзувати. Домовились? А потiм отримати дозвiл. Це закон.

– Зроблю. Обiцяю.

Гра у фургон скiнчилася. Чоловiк вiдчинив клiтку, i Клерiтi нахилилася, витягла мене й обiйняла, а я цiлувала ii обличчя, а тодi подивилася на чоловiка – чи не хоче, щоб його теж поцiлували.

– Гаразд, – сказав чоловiк.

– Дякую, дякую, – промовила Клерiтi.

Фургон поiхав. Клерiтi стояла й дивилася йому вслiд, не випускаючи мене з рук.

– Скарги, – буркнула вона.

Коли ми йшли додому, я вiдчувала, як гучно б’еться ii серце. Увiйшовши парадними дверима, вона зупинилася й опустила мене. На пiдлозi, просто пiд носом, лежав папiрець, i я обнюхала його, вiдчувши запах жiнки, котра нещодавно була в нас на порозi. Клерiтi пiдiбрала папiрець i подивилася на нього.

– Клерiтi? Це ти?

З-за рогу вийшла Глорiя й зупинилася, не зводячи з мене очей. Я замахала хвостом i рушила було до неi, щоб привiтатися, але Клерiтi нахилилася й пiдхопила мене на руки.

– Що? Що ти робиш? – обурено спитала Глорiя.

– Це Моллi. Вона… вона моя собака.

Руки Клерiтi тремтiли.

– Оце вже нi, – вiдрiзала Глорiя.

– Що саме «нi»? Не Моллi? Чи не собака? – не зрозумiла Клерiтi.

– Геть! – гаркнула Глорiя.

– Нi! – скрикнула Клерiтi у вiдповiдь.

– Тобi не можна тримати собак у моему будинку!

– Вона залишиться в мене!

– Не смiй зараз сперечатися зi мною! Знаеш, у якiй ти халепi? До мене приходила офiцер полiцii. Ти прогуляла стiльки урокiв, що тебе прийшли заарештувати.

Клерiтi поставила мене на пiдлогу.

– Нi! Не став цю тварюку на мiй килим.

Через увесь цей крик я вiдсахнулася вiд Глорii.

– Це собака. Вона нiчого не зробить, бо щойно попiсяла надворi.

– Собака? Упевнена, що не лисиця?

– А що, нова шуба знадобилася?

Я пiдiйшла до канапи, але пiд нею нiчого не було, окрiм запахiв пилу. Правду кажучи, бiльшiсть ароматiв у цьому домi походила вiд Глорii.

– Воно хоче задерти лапу на диван! Я зараз когось викличу! – заверещала Глорiя.

– Ти хоч потурбувалася це прочитати? – спитала Клерiтi, зашелестiвши папiрцем у руцi, i я пильно стежила, чи не збираеться вона кинути його. – Це виклик для тебе, ти ж знаеш. Ти теж повинна з’явитися в судi.

– От що: я скажу iм, що ти зовсiм некерована.

– А я розповiм чому.

– Що «чому»?

– Чому менi вдалося прогуляти стiльки урокiв. Ти постiйно у своiх поiздках i залишаеш мене без жодного дорослого в домi ще з дванадцяти рокiв. Саму!

– Повiрити не можу. Ти просила лишати тебе саму. Ти ненавидiла няню.

– Я ненавидiла ii, бо вона була п’яницею! Одного разу заснула в машинi на пiд’iзнiй дорiжцi.

– Ми не починатимемо про це заново. Хочеш заявити, що я недбало виконую якiсь материнськi обов’язки, то я просто зателефоную до соцслужб – i можеш жити в сиротинцi.

Я зробила кiлька кiл i вляглася на м’якому килимi. Однак iхнi крики тривожили мене й за кiлька хвилин знов пiдняли на ноги.

– Звiсно, так воно й робиться. Просто залишиш мене на ганку в коробочцi, а вони прийдуть у вiвторок i заберуть ii, вважаючи мене сиротою.

– Ти знаеш, про що я кажу.

– Так. Зателефонуеш соцслужбам i скажеш iм, що бiльше не хочеш бути матiр’ю. А тодi призначать судове слухання. І суддя захоче знати, де ти була весь останнiй тиждень, – тобто в Аспенi, i де ти була, коли iздила до Лас-Вегаса в моi тринадцять, i де ти була, коли на мiсяць злиняла до Нью-Йорка. І знаеш, що вiн скаже? Вiн скаже, що тобi мiсце за гратами. І всi навколо знатимуть. Вони побачать, як тебе посадять у патрульну машину в кайданках i в шубi, напнутiй на голову.

– Моя мати лишала мене саму, коли я була набагато молодша за тебе. Я нiколи не скаржилася.

– Та сама мати, що била тебе садовим приладдям? Яка зламала тобi руку у вiсiм рокiв? Іще б ти скаржилася.

– Я хочу сказати, що зi мною все було гаразд. І з тобою все було добре.

– Ну, а я хочу сказати, що твою матiр заарештували й тебе теж заарештують, Глорiе. Закони тепер набагато суворiшi. Не треба буквально вiдправляти свою дитину на лiкарняне лiжко, щоб потрапити до в’язницi.

Глорiя не зводила очей iз Клерiтi, яка важко дихала.

– Хiба що, – тихим голосом промовила Клерiтi, – ти дозволиш менi залишити Моллi.

– Не знаю, про що ти.

– Я скажу суддi, що збрехала тобi. Що запевняла тебе, нiбито ходжу до школи, а насправдi прогулювала. Скажу, що це була не твоя провина.

– Це й не була моя провина!

– Або можу розповiсти, як ти постiйно залишала мене заради своiх маленьких подорожей зi своiми бойфрендами. Це угода. Я залишаю Моллi й брешу суддi. Якщо спробуеш змусити мене позбутися ii – я все розповiм.

– Ти така ж жахлива, як твiй батько.

– Дiдько, Глорiе. Це вже навiть не образливо. Надто часто ти мене цим дiймала. То як хочеш, щоб я вчинила?

Глорiя вийшла з кiмнати. Клерiтi наблизилася до мене й погладила, а я згорнулася на килимi й заснула. Коли я прокинулася, Глорii в будинку вже не було. Клерiтi господарювала на кухнi, тож я пiдвелася, позiхнувши, i пiшла подивитися, що вона робить. У повiтрi стояв смачний запах.

– Хочеш тостiв, Моллi? – спитала мене Клерiтi.

Їi голос був сумний, та вона дала менi кiлька тостiв.

– Але тобi нiякого медового масла, – сказала вона. – Це iжа лише для людей.

Дiвчина встала з-за столу, вiдкрила контейнер – i невдовзi повiтря наповнилося принадним запахом нових тостiв. Вона впустила кришку, i я почала ганяти ii, дряпаючи кiгтями гладеньку пiдлогу.

– Хочеш кришку? Гаразд, бався з нею.

Я полизала iграшку, яка зберiгала дивовижний солодкий смак, але на нiй не було чого iсти, потiм пожувала ii. Клерiтi встала з-за столу й зробила ще тостiв, а потiм ще i ще, доки я щасливо жувала iграшку.

– Хлiб закiнчився, – сказала вона зрештою, кидаючи целофановий пакет у смiттевий кошик, а тодi зробила ще тостiв.

Вона штовхнула ногою iграшку, i та ковзнула по пiдлозi, а я стрибнула на неi зверху. Виявляеться, якщо покласти на неi переднi лапи, то можна ковзати, доки не врiжешся в стiну. Яка чудова гра!

– Бiльше немае. Ходiмо, Моллi, – мовила Клерiтi. Я почимчикувала за нею до спальнi. – Хочеш спати на цiй подушцi? Моллi?

Клерiтi погладила подушку, i я застрибнула на неi й затермосила ii в зубах.

Однак дiвчина не хотiла гратися. Вона лежала на спинi з розплющеними очима. Я поклала голову iй на груди, i Клерiтi погладила пальцями мое хутро. Але щось змiнилося – вона була сумна. Я пригорнулася до неi, сподiваючись, що зможу витягнути ii зi смутку, та коли вона застогнала, я зрозумiла, що зазнаю поразки, i спробувала лизнути ii в обличчя, вiдчуваючи запах масла з тостом i той солодкуватий присмак, що вкривав iграшку, але вона вiдвернулася.

– О Боже, – тихо промовила вона.

Клерiтi пiшла до ванноi, i я почула, як вона видае придушений звук, i внюхала запах солодких тостiв. Вона знову блювала. Змила воду кiлька разiв, перш нiж устати й подивитися на своi зуби в дзеркало. Потiм стала на маленьку коробку.

– Дев’яносто дев’ять i три, – простогнала вона. – Ненавиджу себе.

Я зрозумiла, що зневажаю ту коробку за ii вплив на Клерiтi.

– Ходiмо спати, Моллi.

Клерiтi не понесла мене в пiдвал, а дозволила спати на лiжку. Я так радiла, що покинула те мiсце й повернулася в ii постiль, що, звiсно ж, погано спала, але вона гладила мене, доки я не почала дрiмати. Засинаючи, я перевернулась i скрутилася калачиком у неi пiд боком. Їi любов сповнювала мене, а моя – ii. Я не просто оберiгала ii з вiдданостi – я любила Клерiтi повно й цiлковито, як тiльки може собака любити людину. Ітан був моiм хлопчиком, але Клерiтi була моею дiвчинкою.

Пiзнiше я прокинулася вiд розмови Глорii з якимось чоловiком на ганку. Той смiявся, а тодi завелася та поiхала машина й брязнули параднi дверi будинку. Клерiтi досi спала. Коридором почулися кроки – мiй досвiд сидiння пiд сходами пiдказав, що це Глорiя.

Дверi в коридор були вiдчиненi, i Глорiя зупинилася в них, дивлячись на мене поверх лiжка. Їi складнi запахи лилися в кiмнату. Я трохи помахала хвостом.

Бiльше вона нiчого не робила: лише дивилася на мене iз затемненого коридору.




Роздiл 9


Клерiтi мала купу друзiв, якi приходили гратися зi мною, i потроху я збагнула, що звати ii тепер Сi Джей. Люди можуть таке робити – давати всьому новi iмена, хоч я й досi лишалася Моллi. Глорiю звали «Глорiя», а ще «ма-мо». Лише Глорiя тепер називала Сi Джей Клерiтi.

Бувало й навпаки: часом iмена залишалися тi самi, а от люди змiнювалися. Так, Ветеринаром, чие друге iм’я було Доктор Деб, тепер був той, кого Сi Джей кликала «Доктор Мартi». Вiн був такий же милий, як i Доктор Деб, але мав волосся мiж носом i губою й сильнi руки, якими нiжно торкався мене.

Моiм улюбленцем серед усiх друзiв Сi Джей став Трент, хлопець, який пiклувався про мого брата. Трент був вищий за Сi Джей, мав темне волосся й завжди пахнув Роккi. Коли Трент приходив у гостi, вiн зазвичай приводив мого брата, i ми вдвох гасали на задньому дворi, борюкаючись мiж собою. Ми гралися, доки не падали вiд виснаження, розтягнувшись на галявинi. Часто я лежала, тяжко дихаючи, поверх Роккi й зi щироi приязнi тримала його лапу в зубах.

Брат був гладкiший i вищий за мене, але зазвичай дозволяв притиснути себе до землi, коли менi хотiлося. Здолавши його, я завжди помiчала, що його темно-коричнева морда збiгаеться за кольором iз моiми лапами – сам вiн, однак, був свiтло-коричневого вiдтiнку. Коли днi стали теплiшими, я виявила, що можу вимiрювати свiй зрiст, порiвнюючи з Роккi – до речi, мiй брат бiльше не був незграбним цуценям, як i я.

Роккi був цiлковито вiдданий Тренту. Посеред гри вiн раптом усе кидав i бiг до господаря, щоб його погладили. Я слiдувала за ним, i Сi Джей гладила мене.

– Гадаеш, вiн шнауцер-пудель? – питала Сi Джей Трента. – Шнудель?

– Не думаю. Може, доберман-пудель, – казав Трент.

– Дудель? От чудак.

Я помахала хвостом, почувши улюблене прiзвисько, i дружньо ткнулася носом у Сi Джей. Ітан називав мене Чудаком – це було особливе iм’я, що втiлювало всю ту любов, яку може мати хлопчик до собаки. Почувши це слово вiд неi, я згадала про зв’язок мiж моiм хлопчиком i Сi Джей, моею дiвчинкою.

– Або якийсь рiзновид спанiеля, – розмiрковував Трент.

– Моллi, ти можеш бути шнудель, спудель, дудель, але не пудель, – мовила Сi Джей, обiймаючи мене й цiлуючи в нiс. Я задоволено махала хвостом.

– Гей, поглянь-но. Роккi? Сидiти! Сидiти! – скомандував Трент. Роккi пильно глянув на Трента, сiв i завмер. – Хороший собака!

– Я не навчаю Моллi жодних трюкiв, – сказала Сi Джей. – У мене в життi й без того наказiв вистачае.

– Жартуеш? Собаки прагнуть роботи. Жити без неi не можуть. Так, Роккi? Хороший хлопчик, сидiти!

Що ж, я знала, що означае це слово. Цього разу, коли сiв Роккi, я теж сiла.

– Диви, Моллi навчилася, спостерiгаючи за Роккi! Ти така хороша собака, Моллi!




Конец ознакомительного фрагмента.


  
Текст предоставлен ООО «ИТ»
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию:https://tellnovel.com/ru/29796-kemeron_bryus/podorozh-sobaki