Дожити до весни Надiя Гуменюк Життя як детектив. Життя як драма. Життя як воскресiння. Три захопливi iсторii – про кохання i зраду, любов i ненависть, надiю i випробування – туго вплетенi в суспiльнi реалii Украiни. Анна. Єва. Анабель. Що iх поеднуе? А може, це сюжет однiеi жiночоi долi, дуже непростоi, непередбачуваноi, сповненоi таемниць, iз карколомними поворотами? Бо ж тричi мала розпрощатися з життям онука полiського скрипаля Луки Баскаля, остання гiлочка родинного дерева, корiння якого – полiська красуня та наполеонiвський офiцер. Лейтмотивом усього роману е сповiдь червоноi скрипки, що мандрувала з Парижа на Волинь i стала своерiдним свiдком як iсторичних подiй упродовж двох столiть, так i особистих людських злетiв та падiнь. Надiя Гуменюк Дожити до весни I Анна Життя як детектив 1 Десь обiзвалася скрипка. Звук рiзкий i надривний, нiби хтось не смичком по струнах провiв, а щосили шарпнув iх невмiлими пальцями – грубо та безжально. «Лука заплакав би. Або ж убив би того, хто отак iз його скрипкою…», – подумала Анна. Утiм, щоб Лука когось убив… Ото вигадала! Таке навiть уявити важко. От зчинити тарапату[1 - Тарапата (дiал.) – голосна сварка. (Тут i далi прим. авт.)], пригрозити скрипчиному кривдниковi всiма небесними карами – iнша рiч, це б вiн запросто. Особливо, якби йшлося про його «червону панну». Анна раптом наче побачила перед собою: Лука вклякае перед «панною» на лiве колiно, прикладае праву руку до серця, енергiйно стрiпуе вже сивим, але ще густим, як у парубка, чубом. – Ваша величносте, дозвольте запросити вас до музики!.. Хвильку-другу мовчить, немов очiкуе на вiдповiдь, а тодi обережно дiстае скрипку з футляра, пробiгае пальцями по грифу, нiжно обiймае за «стан», проводить долонею по всiх ii витончених вигинах, по ефах i струнах. І тiльки пiсля того береться за смичок. Колись Анна сприймала всю цю прелюдiю до гри за жарт, намагання Луки трохи розвеселити ii, малу й набурмосену. Потiм звикла до дивакуватоi церемонii. А от для Луки вона, здаеться, так i не стала звичкою. Щоразу вiн наче вперше зiзнаеться у палкому коханнi, пропонуе руку та серце i трепетно запрошуе свою «панну» до музики, як наречену до весiльного танцю. Щоправда, вiдбуваеться це лише на великi свята, бо для буднiв у хатi е ще двi скрипки. Звук повторився. Справдi, нiбито голос «червоноi панни». Але цього не може бути. Нiяк не може! Вона майже за сто кiлометрiв звiдси, вiд мiста, на самотньому полiському хуторi. Примостилася собi зараз на високiй, вишитiй малиновими ружами подушцi, мов королева на тронi, й чекае, коли знову схилить перед нею свою сиву голову та шляхетно простягне руку вiрнопiдданий, ii хранитель та оборонитель. Анна також любить «панну». Але найбiльше любить Луку. Бiльше за всiх на свiтi! Вiн нiколи не називае ii внучкою – лише Анною або ж, але це вже зрiдка, коли розмова вельми серйозна, Анною Ярославною. Вона нiколи не кликала його дiдусем – тiльки Лукою. Це додае до iхньоi кровноi спорiдненостi ще й якогось особливого вiдчуття близькоi дружби та душевного суголосся. Утрете скрипка озвалася так болiсно i розпачливо, нiби волала про допомогу. Таки «червона панна»! Кожна скрипка мае свою душу – оту маленьку штучку, яку припасовують у серединi корпуса, щоб давала вiбрацiю. Мабуть, майстер «червоноi панни» знав якийсь потаемний спосiб, особливий секрет ii виготовлення, бо такоi вiбрацii немае бiльше в жодноi скрипки. Та й неповторний тембр ii голосу Анна нiколи не сплутае з жодним iншим. Але ж це справдi неможливо! Щоб улюблена скрипка Луки – тут, у мiстi, посеред ночi, та ще й у чужих руках?! Не вiрила, не могла повiрити. Тiльки тривога чомусь стискала i стискала серце – аж до млостi. Розплющила очi, хутко скочила на ноги i застигла на мiсцi: темрява така – хоч в око стрель. Куди ж подiлося вiкно, у яке завжди кидав жменьку примарного жовтого свiтла самотнiй лiхтар, прилаштований на протилежному боцi гуртожитського подвiр’я? Провела рукою праворуч, над подушкою, – вимикача також немае, а замiсть килимка, якого сама колись змайструвала з рiзнокольорових клаптикiв тканини i прихопила з дому, – лише гола стiна, шорстка, навiть не поштукатурена, з випнутими прямокутниками цеглин i тоненькими рiвчачками мiж ними. Бр-р-р… А холодно ж як! Вимкнули опалення? Нi, його, мабуть, нiколи тут i не було. Бо звiдки б узялася ця неймовiрна задавнена затхлiсть, наче стiни покритi грибковою плiснявою. Отже, вона не в гуртожитку. А де ж? Пробiглася подумки слiдами минулого дня – хвилина за хвилиною, година за годиною. Звичайнiсiнька субота, уже груднева, але ще по-осiнньому мокра та плаксива. Кiлька хвилин борюкання зi сном пiд пронизливе верещання круглого будильника з блискучим нiкелевим капелюшком. Пiдйом, коротка руханка за компанiю з Наталкою та Ритою (всього кiлька вправ i присiдань). Снiданок – яечня з двох яець, коржик i чорний чай iз гiлочкою вересу. Хвилин п’ятнадцять ходи вiд гуртожитку до навчального корпусу. Заняття. Пiсля занять – обiд у iдальнi, а тодi репетицiя в актовiй залi, така довжелезна, що iй, здавалося, кiнця-краю не буде. Анна любить музику, дуже любить. Але ця щоденна муштра впродовж двох тижнiв уже добряче дiстала. Ну скiльки можна?! Ать-два-три… Ать-два-три… Ать-два-три… Та ii вже хоч посеред ночi розбуди – iз заплющеними очима всi мелодii зiграе. Хiба ж вона винна, що дехто й досi в ноти не потрапляе? Але вiд Солохи дiстаеться геть усiм. Авжеж, колективна вiдповiдальнiсть, один за всiх i всi за одного. Бо час «Ч», тобто концерт, уже на носi, до нього менш як мiсяць, а в них усе не так, усе бiс його знае як, iй, заслуженiй-презаслуженiй Соломii Соломко на прiзвисько Солоха (дехто каже ще й Соло в квадратi), дiсталися якiсь тупi невдахи, яким ведмiдь ще пiд час народження вуха повiдтоптував, iз такими вушиськами нiчого було сюди пхатися, а вони припхалися, i от вона змушена робити з них музикантiв, виводити iх у люди, а вони ж як соннi мухи – не тi ноти беруть, не в тому темпi грають, тему не вiдчувають. Хiба це полонез Огiнського? Це ж похоронний марш якийсь! Ану повторити всоте! А це хiба танець маленьких лебедiв? Це ж якiсь охлялi мокрi кури, що ось-ось своi незграбнi лапи посеред сцени простягнуть! Енергiйнiше! Алегро! Алегро! Та алегро, а не анданте! Ви ж оркестр, а не отара овець! Солоха, вся у стилi «вамп» – вiд високоi, кольору воронячого крила «бабетти» на головi до лакованих черевикiв i чорних мереживних панчiх, – прозвана колись так, вочевидь, за вмiння манiпулювати своiми численними залицяльниками, як гоголiвська вiдьма передрiздвяними гостями, стоiть на сценi, наче фельдмаршал на вiйськовому плацу. Рядовiй Баскаль краще й не пробувати звертатися до неi зi своiм проханням. Ну, припустiмо, почне Анна пояснювати, що вона щосуботи iде додому i сьогоднi на неi там також чекають, дуже-дуже чекають. І що? Навiть якщо нетерпляча Солоха вислухае до кiнця (що малоймовiрно), то вiдповiдь можна вiдгадати вiдразу: «Ностальгiя за архаiчним хутором i туга за старим дiдом – просто сентиментальна патока. Ти приiхала сюди не просто навчатися. Час, час, дiвчинко моя, звикати до важкоi працi. Запам’ятай – музи не люблять ледачих!» Отож Наталка та Рита, сусiдки по кiмнатi, зразу ж пiсля занять стрiмголов помчали на автостанцiю, а вона до самого вечора була на репетицii. Повернулася, коли вже сутенiло. Ноги пiдгиналися, руки як перебитi, в горлi пересохло. Дiстала з тумбочки слоiк з узваром – чай вона п’е тiльки вранцi, а кава iй взагалi не смакуе. Випила той грушево-яблучний напiй без передиху i враз провалилася в сон. Падаючи на лiжко, ще встигла подумати: якийсь дивний присмак в узвару, нiби вiн скис трохи, варто було його на кухню до холодильника занести, а не в кiмнатi тримати, i треба було б роздягтися. Але вона так стомилася, що не лишилося сил навiть гудзики на кофтинi розстiбнути. *** Анна й зараз почувалася недобре. Але сон неначе сорока вкрала. Натомiсть страх, липкий i бридкий, обступив ii з усiх бокiв, хапав за обличчя, за руки, прокрадався пiд шкiру й метушився там туди-сюди кусючею мурашнею. Вiд того хапання та бiгання почало нудити. Лежала i сторожко прислухалася до темряви. Щось зашарудiло. Може, миша? Мишей вона панiчно боялася. Сiла, пiдiбгала ноги i притиснулася до нерiвноi поверхнi стiни, готова вiдбиватися вiд мишачого нашестя. За шарудiнням почулося металеве шкрябання у дверях – хтось довго не мiг втрапити ключем у замкову щiлину. Нарештi-таки втрапив. Пронизливо заскреготiли завiси, мабуть, давно не змащуванi. Зарипiли i повiльно вiдчинилися дверi. На пiдлогу впала смуга тьмяного, анемiчного, якогось аж потойбiчного свiтла. Не зразу вгледiла того, хто зайшов, бо вiн нiс поперед себе гасову лампу. Вже зблизька побачила: це не звичайна лампа, а лiхтар-«кажан», iз тонкою металевою сiткою навколо скла та чорним абажурчиком над ним – на хуторi також е схожий (Лука запалюе його зазвичай темноi пори, вдосвiта або пiзно ввечерi, коли треба навiдатися до хлiва чи дровiтнi). Тiльки коли лiхтар опинився поруч, на збитому з грубих дощок столику, з темряви випливло чоловiче обличчя – кругле, схоже на пласку бiлу маску з темними очницями. «Наче зомбi з могили вилiз чи привид з того свiту явився», – подумала Анна i злякано зойкнула, вiдвернулася, натягла аж до пiдборiддя ковдру й заплющила очi. Серце пришвидшено застукотiло i стрiмко покотилося з грудей до п’ят. Вiн пiдсунув табуретку, всiвся навпроти. Вiдчула несвiже дихання i задавнений, мiцний запах поту. Здогадалася: чоловiк розглядае ii, мовчки, сантиметр за сантиметром, обмацуе поглядом ковдру, що окреслила обриси тiла. Зрештою, так i не промовивши й слова, вхопив короткими пальцями за пiдборiддя i повернув ii обличчям до свiтла. – Розплющ очi! Розплющ, кажу! Щось, певно, недобачив, бо взяв зi столу «кажана», пiднiс аж до самiсiньких зiниць. – Не заплющуй! І не клiпай! Розклiпалася тут… Намагалася не клiпати. З очей потекли сльози. Хотiла витерти, але чоловiк ударив ii по руцi. – Но-но! Ти диви, яка вiзiгорна![2 - Вiзiгорна (дiал.) – делiкатна, витончена.] Я тобi ще нiц не зробив, а ти вже нюнi розпустила. Плакса-вакса… Вакса-плакса… На ось, ковтни i не плач, – простягнув на двох пальцях з довгими поламаними нiгтями, обведеними чорними пiдкiвками бруду, маленьку круглу пiгулку. – Навiщо вона менi? – Щоб голова не болiла. – Хiба я казала, що в мене голова болить? – А хто тебе питае? Ковтай i не жванди![3 - Жвандiти (дiал.) – бурчати.] Отак! А теперика можеш спати. Коли вже човгав до дверей, глянула йому вслiд. Якийсь недоладний, непропорцiйний, нiби складений п’яним горе-майстром iз окремих дерев’яних деталей, припасованих абияк. На зсутулених плечах волохатиться сiра безрукавка, чи то з вовчоi, чи iз собачоi шкури, вiд короткого тулуба, просто з-пiд тiеi «волохатки», довгими тонкими патиками вiддiляються худющi руки та ноги, обтягнутi дешевим синiм трико; розкуйовджена рудувата голова буквально втиснута у плечi, нiби мiж нею i тулубом зовсiм немае шиi. «Як павук. Авжеж, злий потворний павук», – подумала Анна. Вiн наче почув ii думку, зупинився бiля дверей, повернувся впiвоберта, насупив брови, приклав пальця до губ, а тодi сердито посварився ним. – Ну-ну! Цс-с-с… Сиди тихо! Бо… Провiв короткопалою долонею там, де, мабуть, все-таки була схована його шия, – як ножем рiзонув. І несподiвано посмiхнувся. Вiд тiеi посмiшки на його пласкому блiдому обличчi в Анни аж морозом поза шкiрою сипонуло. А тодi враз вiдчула, як тiло зм’якло, стало невагомим i почало розбухати, розширюватися, лускати, зникати, розчинятися у повiтрi, легкою хмариною пiдiйматися догори, пiд чорну стелю. Десь, немов за стiною в’язкого туману, пронизливо рипнули i зачинилися дверi. Приглушено клацнув замок. Стихло човгання. Знову сумно озвалася, печально зiтхнула й голосно схлипнула скрипка. Лука колись сказав, що «червона панна» просто так нiколи не плаче, цьому обов’язково мае бути якась причина. Що ж вона хоче iй сказати, ця стара ворожiйка? Чи про що попереджае? 2 Людина може прожити й без скрипки. Скрипцi без людини не можна нiяк. Їi злети i падiння, популярнiсть i слава, любов i захват – все-все-все залежить вiд того, в чиiх руках iй судилось опинитися. Я зробила неможливе – сама вибрала для себе скрипаля, а разом iз ним – i свою долю. Мене обожнювали й ненавидiли, продавали й дарували, викрадали й повертали, намагалися втопити й спалити, змушували мовчати й страждати. Менi довелося багато мандрувати, рятуватися вiд куль самiй, рятувати життя iншим, пiдiймати iхнiй дух, побувати у найнесподiванiших мiсцях планети впродовж багатьох рокiв… Але не будемо про роки – я ж таки жiнка, та й не просто жiнка, а панна, «червона панна». Так мене назвали у Старолiсах. Воiстину, незвiданi шляхи Господнi! Чи мiг подумати знаменитий Нiколя Люпо, що його скрипкове диво, знане у найпрестижнiших салонах французькоi столицi, опиниться у цьому маленькому волинському селi, оточеному зусiбiч iще первозданними лiсами та непрохiдними болотами? Чи могла хоч би припустити я такий поворот долi, коли благала ii не розлучати мене з моiм Данiелем i послати разом iз ним на ту кляту вiйну? Отож сталося це пiд час франко-росiйськоi вiйни i не без впливу наполеонiвського дивiзiйного генерала Жана Ренье. Втiм, до особи досвiдченого полководця, командира 7-го саксонського корпусу французькоi армii я не мала жодного стосунку. Та й самому графовi Жану-Луi-Ебенезеру Ренье було не до мене. Вiдтодi, як я востанне бачила його у Парижi, вiн страшенно змiнився: постарiв (i це в сорок один рiк!), розповнiв, спохмурнiв, забув i про музику, i про муз, до яких був таким прихильним у юностi. Вiйськовi походи та кровопролитнi боi, що забрали майже два десятилiття його неспокiйного життя, перетворили колись витонченого естета й вiльнодумця, мрiйливого романтика й улюбленця прекрасних дам на понурого солдафона з неймовiрною вiйськовою iнтуiцiею та блискучою логiкою. Пiд час наполеонiвського походу 1812 року Жану Ренье випала не вельми приваблива роль. Тодi, як основнi вiйськовi сили було кинуто на найбiльшу та найкривавiшу за всю франко-росiйську вiйну битву десь поблизу Бородiно, йому доручили за будь-яку цiну втримати на Волинi наступальнi дii росiйськоi 3-i Обсервацiйноi армii пiд орудою генерала Тормосова. Це протистояння двох генералiв було не так запеклим i героiчним, як виснажливим i марудним. Таких заливних дощiв, як цього хмурного вересня, я ще не знала. І Волинь, кажуть, давно не пам’ятала такоi мокви. Майже вся територiя вiд Стиру до Бугу опинилася пiд водою. «Мала вiйна» на теренах загадкового краю, позначена кiлькома важкими, але не вирiшальними битвами, постiйнi маневрування мiж лiсами й озерами, що вийшли з берегiв, прокладання проходiв мiж болотами та багатотижневе «болотне сидiння» в оповитих осiннiми туманами мiстечках i селах доводили графа Ренье до чорноi меланхолii. Вiн згадував переможнi боi в Голландii та Неаполiтанському королiвствi, перехiд Рейну, походи на Сирiю, Мальту, Сицилiю, Іспанiю, Угорщину… Тут же, на цiй мокрiй, таемничiй, геть не зрозумiлiй для нього Волинi, вiн особливим нюхом чув примарнiсть надii на перемогу. Й iнтуiцiя вкотре не пiдвела його. Уже неподалiк Любомля саксонцям на чолi з Жаном Ренье та австрiйському корпусу, яким командував фельдмаршал Карл Шварценберг, вдалося таки зайняти вигiдну позицiю. Їх вiддiляв вiд росiйського вiйська мелiоративний канал завглибшки п’ять метрiв, через який добре проглядалося розташування ворога. Здавалося, доля нарештi всмiхнулася французьким воякам. Та якогось дощового дня обидва командири несподiвано пiдняли своi корпуси iз насиджених мiсць i наказали поспiхом вiдступати за Буг. Пришвидшило цей авральний вiдступ таемне донесення про те, що росiйська армiя перекинула на Волинь десятки тисяч своiх солдатiв. Таку навалу Ренье та Шварценберг не стримали б. А коли б усе-таки спробували зупинити i залишили навiки у волинських болотах свое рiзношерсте вiйсько, iсторiя б iм цього не простила. Отож, прибула я до Старолiсiв не з Жаном Ренье, а з його небожем, наполеонiвським поручником Данiелем Паскалем. Нещодавно, всього за рiк до цих подiй, Данiель був успiшним студентом, на якого чекала блискуча кар’ера у Парижi. Його батько, вiдомий лiкар Жозеф Паскаль, вирiшив дати своему одинаковi медичну освiту, а опiсля передати в його надiйнi руки родинну клiнiку. Когось би це заохотило, пiдштовхнуло до науки, розбурхало лiкарськi амбiцii. Данiеля ж така перспектива не тiльки не тiшила, а й неабияк лякала. Вiн терпiти не мiг хвороб i навiть розмов про них, не мав бажання займатися ескулапською практикою i ладен був десятою дорогою обминати пропахле карболкою, лiками та всiлякими недугами батькове медичне дiтище. Натомiсть iз задоволенням брав уроки гри на скрипцi та пiанiно i був своiм хлопцем серед музикантiв Парижа. Та й характером, емоцiйною вдачею вдався не у батька, а в маминого кузена Жана Ренье – свого кумира, якого обожнював ще з дитячих лiт. Ще б пак! Дивiзiйний генерал, вiйськовий мiнiстр Неаполiтанського королiвства, наближений до самого iмператора Наполеона Бонапарта, герой, який штурмом брав десятки мiст, не раз був i контужений, i поранений, але знову й знову ставав до бою! Який хлопець не пишався б таким дядьком?! Яке юне французьке серце не прагнуло битися в ритмi такоi бойовоi слави?! Рiднили дядька та небожа не лише кров i подiбнiсть характерiв. Був у iхнiх долях однаковий поворот, на який у юностi наважуеться не кожен. Ренье-старший хотiв бачити свого сина архiтектором, але Жан покинув навчання на архiтектурному вiддiленнi i, пiдхоплений духом революцii, записався до вiйська Наполеона, взявся разом iз бонапартистами революцiонiзувати й удосконалювати свiт. Паскаль-старший готував сина до лiкарськоi слави, а Данiель, потай вiд батькiв, облишив заняття на медичному й подався здобувати славу вiйськову, звiсно ж, пiд командуванням свого улюбленого дядька Жана Ренье. Я була тодi ще зовсiм юною, але вже особливою скрипкою. Нiколя Люпо дав менi дуже тонку душу з неповторними вiбрацiями, а мое ялинове тiло покрив червоним лаком. О, той червоний колiр! Такого ще в жодноi скрипки не було. Парижем поповзли чутки, що майстер домiшав до лаку кров своеi передчасно померлоi коханоi, яка надзвичайно сильно любила його. Якраз вiд великоi туги за нею вiн i створив мене. Не знаю, чи правдивими були чутки про кров, але невтамовну спрагу кохання, яка жила в тiй жiнцi, Нiколя справдi передав менi. Я з’явилася на свiт для того, щоби пробуджувати любов i любити. Цього ще нiхто не знав. Мiстичний страх передi мною, моею дивовижною аурою зупиняв скрипалiв, якi приходили до Нiколя по iнструмент. Вони вибирали iншi скрипки, хай i з гiршим звучанням, зате звичайнi й звичного кольору. Та вiн i сам не поспiшав вiддавати мене. Інодi посеред бiлого дня зачинявся у своiй майстернi, обiймав мене, тулив до себе й гiрко-гiрко плакав. Я вiдчувала, як невимовна печаль i туга за коханою стискае його груди, як почуття до неi гарячою магмою нуртуе в серцi, готове розiрвати його. Що я могла вчинити? Як допомогти? Вбирала у себе любов, що переповнювала мого маестро, поступово звiльняючи його вiд неi, щоб вiн не так тяжко страждав, а сама натомiсть усе дужче запалювалася жагою кохання. Якось до майстернi зайшов Данiель. Щойно я побачила його, почула голос, як зi мною сталося щось неймовiрне – почуття, що ними повнилася, пробiгли струнами, як електричний розряд. Вiн торкнувся пальцями до мене – i бiльше навiть не глянув на iншi iнструменти. Нiколя ж раптом передумав продавати свое диво. Вiдмовився навiдрiз. Данiель i вмовляв, i наполягав, але майстер не поступався. Так тривало кiлька тижнiв. Данiель навiть робив спроби викрасти мене, став просто одержимий мною. Не знаю, що змiнило думку Нiколя. Найiмовiрнiше, на нього вплинула жiнка, з якою вiн побрався та яка страшенно ревнувала його i до попередньоi коханоi, i до дивноi скрипки, яку пов’язували з нею. Одного дня вiн, тяжко зiтхнувши, поцiлував мене i вiддав моему обранцевi. – Червоний колiр – це твiй колiр, Данiелю, а саме твое iм’я означае – «Бог моеi долi». Дивися ж, щоб доля моеi красунi була щасливою! – наказав, передаючи мене в руки молодого скрипаля. Нiколя Люпо вже тодi порiвнювали з маестро Антонiо Страдiварi. Але вiн не наслiдував його, прагнув творити своi шедеври, якi б перевершили роботи знаменитого iталiйця. Мене вiн вважав справжнiм дивом. Тож, розлучаючись, не мiг стримати слiз. Справдi, нiби вiд серця вiдривав. А менi хотiлося спiвати вiд радостi, тiльки-но Данiелевi руки торкнулися до мене. Вiн був таким вродливим i талановитим, таким пристрасним i веселим, так любив музику i життя, що все це затопило мене неймовiрним щастям. Та недовгим було мое безтурботне розкошування. Не встигла намилуватися його палкими очима та густими чорними кучерями, натiшитися нашою з ним грою i захватом тих, хто ii слухав, як почула, що Данi зiбрався на вiйну. Ладна була струни на собi порвати вiд розпачу. «Зупинися, Данi! Навiщо тобi та вiйна? Навiщо?!» Але зупинити його було неможливо. Тодi я вирiшила, що мушу бути з ним, навiть там, де менi бути не хотiлося. Яку б мелодiю вiн не починав, я додавала в неi, нiби мiцний хмiль у солодке вино, одне й те саме: «Вiзьми мене з собою, Данi! Вiзьми! Вiзьми!!!» І вiн таки почув. Блискуча кар’ера дядька Данiелю не свiтила. Жан Ренье розпочав ii простим канонiром i вже у двадцять чотири роки, пiсля пiдкорення Голландii, де виявив блискучi вiйськовi здiбностi, став бригадним генералом. У Данiеля ж особливого хисту до ведення боiв i фанатичного бажання стрiляти не знайшлося, а його романтичний дух, захоплення бонапартизмом i прагнення змiнити весь свiт незабаром вивiтрилися. Вiн щодалi бiльше розчаровувався. У Бонапартовi, який повiв за собою тисячi людей пiд гаслами свободи та демократii, а потiм сам почав перетворюватися на маленького тирана, на символ агресii i несвободи. У дядьковi, якого нiщо, крiм вiйни, не цiкавило. У вiйнi, яка виявилася найбiльшим безглуздям, на яке тiльки здатне людство, бо не може вона зробити когось щасливим i вiльним – нi окрему людину, нi цiлi народи. Данi, надзвичайно вразливий i чутливий, тяжко страждав, коли бачив кров i смерть, подовгу оплакував убитих бойових побратимiв. Вiн хотiв, щоб у свiтi панувала гармонiя, щоб головними були краса та музика. А як цього хотiла я! Понад усе! Якось Данi приклав дуло мушкетона до скронi й заплющив очi. Ще б мить – i… Вiд страху за нього у мене раптом лопнула струна. Звук був таким лунким, наче пострiл. Данi кинув свого мушкетона, стривожено пiдбiг до мене. Потiм вiн довго дивувався, як це без усякоi на те причини, просто так, нi сiло нi впало могла лопнути струна? Навiть не здогадувався, що це я в такий спосiб урятувала йому життя. Що б вiн робив без мене? Я стала його талiсманом та оберегом, його единою розрадницею пiд час «болотного сидiння» на Волинi. Варто було Данiелевi торкнутися до мене, як мiй голос вiдвертав його вiд похмурих думок, нагадував про те, що вiйна все одно колись мае закiнчитися, а пiсля неi настане довге та чудове життя, заради якого треба все витерпiти, вистояти, не озвiрiти, зберегти в душi здатнiсть любити. Задумлива природа Волинi, ii просто-таки неймовiрна i якась дикувата, магiчна краса, щоденне шелестiння дощiв i завивання вiтру, музикування мiж боями остаточно зрiднили нас iз Данiелем. Ми не могли i дня обiйтися одне без одного. 3 Вочевидь, уже ранок, бо свiтло у прямокутнику одвiрка не примарно-тьмяне, як минулого разу, а кольору топленого молока, ледь-ледь пiдрум’янене першими променями. Втiм, сяйнуло воно перед Анною всього на кiлька секунд: створiння у тiй самiй сiрiй волохатiй кацавейцi хутко, як вуж, прослизнуло крiзь дверi й зачинило iх на ключ iз середини. Чи то не хотiло, щоб його полонянка дiзналася, яка зараз пора доби надворi, чи боялося, щоб вона раптом не надумала кинутися навтiкача з цiеi смердючоi пастки. Цього разу чоловiк поставив на стiл старого плетеного з темноi лози круглого кошика – зазвичай у такi збирають картоплю пiд час копання. Дiстав iз нього чавунного казанка з вареною бульбою, два квашенi огiрки, пiвлiтровий слоiк з кислим молоком. – Їж! Анна не ворухнулася. Їi знудило вiд самого вигляду закiптюженого казана, зашмуляноi, хтозна-скiльки разiв уже використаноi целофановоi торбини, з якоi на стiл витiкав каламутний огiрковий розсiл. «Павук» незадоволено гмикнув i здивовано заклiпав очима. – І чого ото приндитись, шудрата?![4 - Шудрата (дiал.) – розкошлана.] Лучче шудри своi причеши. А то… «Розпустила Дуня коси, а за нею всi матроси…» А ти не Дунькою звешся? Нi? А як? – Химкою. – Не бреши. Так ниньки дiвчат не називають. Вiн пiдсунувся до Анни, короткими пальцями вiдкинув пасмо волосся з ii обличчя, провiв ними по головi, як гребiнцем. – О, вже не шудрата. Стягнув з Анни ковдру з бiлими латками випнутоi з-пiд протертоi тканини вати, хазяйновито розстелив ii на дерев’яному лежаку, розгладив обома руками. Та враз передумав – рiзко зiрвав ковдру з постелi й накинув Аннi на плечi. Взявся загортати ii, як маленьку дитину. Анна злякано вiдсахнулася, випручалася. Боялася, що вiн зараз накинеться на неi. «Павук» розiзлився, грубо вiдштовхнув ii до стiни i пiдсунувся до стола. З цього одного штурхана вона зрозумiла, яка страшна сила прихована в чiпких i тонких, як павучi лапи, руках. Вiд такого не втечеш. Та ще й коли дверi на ключ замкненi, а ключ у його кишенi. – Їж, кажу! Бо наб’ю! Не петрiвка повторяти разiв кiлька. Сказав раз – i iж. Не нервiруй мене! – Вiн замахнувся, нiби збирався вдарити, але в останню мить опустив руку. – Їж, бо охлянеш та й клячею станеш. А нащо менi кляча? Кляча, кажу, менi нащо? Щоб на ii сухих ребрах грати? Не хочу здихлi. І пампухи тоже не хочу. Пампуха-ропуха… Ропуха-верескуха… Жiнка повинна бути як вишня в соку, а ще – слухняна та здорова. Здорова, як корова! – Вiн голосно гигикнув, прикривши рота долонею. – А ти слухняна? Анна пересилила огиду, мовчки дiстала iз закiптюженого казанка картоплину. Бульба виявилася недовареною i недосоленою. Не могла ii проковтнути, хоч вiд учорашнього обiду навiть рiсочки в ротi не мала. Потяглася до слоiка – краще вже кисляку випити. Плескате обличчя навпроти розтяглося в задоволенiй посмiшцi. – Правильно. Нема чого гемби[5 - Гемби (полонiзм) – губи.] надувати i брикатися, як тая кобилка норовиста. Ти знаеш, хто ти? Ти мiй подарок на менини. Значить, мусиш мене слухатися. І iсти добре повинна. Весiлле буде пiсля Рiздва. Зараз не мона. Знаеш чого? Бо пилипiвський пiст. Хто ж у пiст жениться? Хiба антихристи. Їж-iж, наiдайся. У мене бульба, як лагодзiнки[6 - Лагодзiнки (дiал.) – смаколики.]. До Рiздва поправишся. Друга картоплина випала з Анниноi руки. Ледве оговталася вiд почутого. А вiн уже знов «кажана» до очей пiдносить. – Гм… І справдi синi… Як волошки… Я люблю волошки… Такоi молодухи бiльш нi в кого немае. А Явдоха казала, що за мене нiхтоне пiде. От дурне бабисько! Таке дурне, як сало без хлiба! – І хто ж вам… такий подарунок зробив? – запитала нiби мiж iншим, намагаючись стримати тремтiння. – Не викай менi! Хiба молодий i молода викають мiж собою? – Вiн пiдскочив на табуретцi, як ужалений. Але на запитання не вiдповiв. – І бульбу не розкидай! Смiтиш тут харчами… В мене тоi бульби повний льох. Але ж я старався, варив, а вона – пiд ноги… Грiх! Скоро станеш мею жiнкою, то я з тобою не так побалакаю! Я тебе навчу, як треба iдло шанувати. Посмiшка перейшла в гримасу, брови засмикалися, очi пiд бровами заметушилися, затрiпотiли, як два срiблястi мальки, викинутi з озера на суходiл. І чого вiн так розлютився? На! – тицьнув таку саму, як i вчора, пiгулку до Анниних вуст. – Ковтай! Ковтнула? Ковтнула, питаю? Анна мовчки кивнула головою. Їi тiпало як у пропасницi, не знати, вiд чого бiльше: вiд страху чи вiд холоду, що пробирався аж до кiсток крiзь стареньку ватяну ковдру. «Павук» поставив казанка та слоiка до кошика, зробив крок до дверей, але зразу ж повернувся – виставив банку назад на стiл. – Мо’, пити схочеш… Ще трохи пововтузився, посмикав тонкими руками та ногами, як павук у павутиннi. Дiстав iз кишенi бiлого сухаря, поклав бiля слоiка з кисляком i почовгав до дверей. Знову озирнувся. – Там у кутку вiдро… Клiтка зачинилася. Та за кiлька хвилин у дверях знову зашкрябав ключ. «Павук» принiс жiночого кожуха, накинув його поверх ковдри. Потупцяв на мiсцi i, не мовивши й слова, вийшов. 4 У пiвмiльйонному вiйську, яке Наполеон повiв на Росiю, були не тiльки французи та стотисячна армiя полякiв, а й iталiйцi, австрiйцi, баварцi, саксонцi… Іноземцi воювали з примусу, тож iх найменше цiкавили харизма та далекосяжнi плани Наполеона. Вони не вельми рвалися до бою i не гребували мародерством на чужiй землi. Та ще бiльше грабувало мiсцевих селян росiйське вiйсько – забирало у посполитих своеi ж Росiйськоi iмперii харчi, фураж, вози, коней, волiв та й самих iх забривало у солдати, перетворюючи на гарматне м’ясо. Чимало волинян, для яких ця вiйна була чужою та якi не хотiли коритися жоднiй силi та жодному iмператоровi – нi французькому, нi росiйському – пiшли до лiсу, за спасеннi полiськi болота. Лише вони знали потаемнi стежки через драговину, до якоi зайди навiть пiдступити боялись. У лiсах селяни створювали загони, якi влаштовували на лiсових дорогах засiдки. І хоч росiйський генерал Тормосов писав у звiтах iмператоровi Олександру Першому про величезний патрiотизм волинських партизанiв, якi грудьми стали на захист Росiйськоi iмперii та iмператорського престолу, саме його солдатам найчастiше дiставалося вiд мiсцевих. Бо що принесе той француз Наполеон Бонапарт, вони не знали, а от вiд росiйського царя-батюшки вже натерпiлися вдосталь i не поспiшали вiддавати нажите тяжкою працею його офiцерам. Напади закiнчувалися по-рiзному: здебiльшого перемагали селяни, якi несподiвано з’являлися на лiсових дорогах i знову привидами зникали в хащах, але бувало, що й вiйськовики брали у полон своiх нападникiв. Вiд одного з таких лiсовикiв Данiель почув iсторiю про загадкове озеро, з якого вже кiлька столiть чути мелодiю дзвонiв. Нiбито колись, у давнину, й до цих неприступних нетрищ дiсталася монголотатарська орда. Набiги ординцi вчиняли за однаковим сценарiем: у черговому поселеннi спочатку скидали дзвони iз дзвiниць, грабували церкви, а тодi бралися до людей – забирали молодь у ясир, викрадали дiтей. Та в цьому селi («оно воно тамечки, за лiсом») сталося диво: щойно ординцi полiзли на дзвiницю, аби поскидати з неi дзвони, як земля почала осiдати, провалюватися, забираючи iз собою i церкву, i ворогiв. За кiлька хвилин у провалля заструменiла вода з пiдземних джерел. Так з’явилося озеро з чистою, як сльоза, i цiлющою водою. Отi дзвони затопленоi церкви й досi озиваються iз самого дна озера. Селянин божився, що колись у лiсi, як заготовляв деревину, сокирою ногу поранив, а цiлюща вода з озера так затягнула рану, що й слiду вiд неi не зосталося. (Вiн закасував полотняну холошву та виставляв напоказ свою худющу ногу, на якiй i справдi навiть рубця не виднiлося. Та хтозна, чи той рубець узагалi колись був на його жилавiй нозi?) А ще в селi люди полюбляють сидiти на березi та слухати, як вода грае, а грае вона так, що аж за душу бере – нiби на днi дзвонар сидить i за бомкала дзвонiв смикае. Казав, як не вiрять пани французькi офiцери, то хай поiдуть i подивляться та послухають – такого дива дивного бiльш нiде у свiтi немае. Данiель, вирушаючи на вiйну, трохи пiдучив росiйську. Та мiсцевi мешканцi розмовляли не росiйською, а зовсiм не схожою на неi мовою. Тож французам пiд час спiлкування з ними доводилося покладатися на тлумача. Чи справдi саме так розповiдав той лiсовий чоловiк, чи тлумач неточно переклав – важко сказати. Бо легенда така на Полiссi е, i дзвони, подейкують, iз-пiд води справдi чути, але не щодня, а тiльки на певнi свята. Данiель, природжений музикант, так спалахнув бажанням послухати ту дивовижну мелодiю озерних дзвонiв – не спинити. Кортiло, мабуть, i трохи помандрувати й розважитися. А може, сама доля втрутилася та пiдштовхнула молодого офiцера в дорогу, що мала змiнити все його життя. Увесь день Данiель пiдмовляв трьох молодих рудоголових саксонцiв вирушити до загадкового полiського села. Тi спочатку вiдмовлялися: iх абсолютно не цiкавили якiсь там дзвони, що озиваються крiзь воду, та й сама цiлюща вода iм нi до чого – на iхнiх загартованих вiйною тiлах не те що ран, жодноi подряпини немае. От якби чимось поживитися чи хоча б харчiв прихопити, тодi iнша рiч. Я хвилювалася не менше за Данiеля. Думала, що цього разу вiн не вiзьме мене iз собою, а вiдпустити його самого було страшно. Та як би вiн мене залишив! Це сталося останньоi недiлi вересня, пополуднi. Данiель i тi трое хлопцiв, з якими вiн домовлявся напередоднi, осiдлали баских першеронiв i потай покинули вiйськовi позицii неподалiк Любомля. На пiщанiй лiсовiй дорозi, що в’юнилася мiж височенними столiтнiми соснами, пришпорили коней. Тi, розриваючи могутнiми грудьми густий туман, летiли над землею так, нiби iх також кликав до себе загадковий озерний дзвiн. Коли Данiель приiхав до села, назву якого навiть вимовити не мiг, я була ще просто скрипкою. Тулилася до Данiелевого плеча, крiзь шкiру речового мiшка чула, як б’еться його серце. Поява чотирьох французьких воякiв неабияк наполохала молодь, яка зiбралася у дерев’янiй, пофарбованiй на сине сiльськiй хатi пiд новою солом’яною стрiхою. Зазвичай молоде поколiння сходилося на вечорницi (iх тут називають прадьонками) ближче до зими, коли завершуються осiнньо-польовi роботи й дiвчата беруться прясти та вишивати, а хлопцi щось майструвати. Цьогорiчнi ж затяжнi дощi часто заганяли людей до обiйсть, затримували роботу на полi та наганяли нудьгу. А молодим хотiлось повеселитися. Втiм, тепер веселитися зiйшлися переважно дiвчата. Хлопцi – хто на вiйнi, хто в лiсi. Пiсня обiрвалася на пiвсловi: дiвчата злякано посхоплювалися на ноги, готовi чкурнути за дверi, а кiлька парубкiв стали ховати iх, затуляти своiми плечима вiд чужинцiв. Але Данiель i саксонцi зупинилися на порозi, поговорили трохи помiж себе й привiтно замахали руками, показуючи, що прийшли з добрими намiрами. – Гулять-гулять… Петь! Мы слюшать, – ламаною росiйською звелiв Данi, весело стрiляючи чорними очима по дiвочих голiвках. Дiвчата пiдкорилися тому наказовi, проте повсiдалися подалi вiд порога – хто за столом, пiд покутем, хто на дерев’яному лiжку за пiччю. На довгiй, вiд стола аж до мисника, лавцi пiд стiною лишилися мiсця для несподiваних прибульцiв. Кiлька хвилин стояла тиша: мiсцевi вечорничники та непроханi гостi роздивлялися однi одних. Сiльських цiкавили французькi мундири та мушкетони за плечима, саксонцi продовжували пасти очима дiвчат, а Данi прикипiв раптом поглядом до дивного струнного iнструмента, схожого на скрипку. То, власне, й була скрипка, полiська «видовбанка», зроблена сiльським самоуком iз сухого стовбура грушi. Інструмент не мав нижнього та верхнього дек, обичайок, резонаторiв та iнших елементiв, властивих класичнiй скрипцi. У шматку дерева було просто видовбано виямку потрiбноi глибини та ширини, над заглибиною натягнуто струни. Самоукiв у селi не бракувало. Чи не кожен парубiйко, який пiдрiс до пастушого рангу, вмiв змайструвати з деревини сопiлку чи трубу, «вабика» для приваблювання звiрiв i птахiв чи очеретяного пищика. Але щоб виготовити «видовбанку», потрiбнi були i майстровитi руки, i неабияке терпiння, i чимало часу, якого в селiзавше бракувало. Та й навчитися грати на такому iнструментi не кожному вдавалося. Тож зустрiчалася скрипка-«видовбанка» на полiських теренах нечасто й завжди привертала до себе увагу на сiльських святах. Про все це я дiзналася пiзнiше, коли оселилася у Старолiсах i наслухалася мiсцевих розмов. А тодi так само, як i Данiель, здивовано розглядала iнструмент. Юний скрипаль, ще пiдлiток, угледiвши Данiелеву зацiкавленiсть, пiдняв свою «видовбанку» з колiн, притиснув до грудей i гонорово торкнувся струн. Хотiв здивувати дженджуристих воякiв – а бачте, мовляв, як у нас умiють! Дивiться та вчiться! Звук пролунав трохи глухувато, нiби пташка спросоння скрикнула, потiм вирiвнявся, зазвучав вище й дзвiнкiше. Хлопець весело притупнув ногою. Ой мала я чоловiка, чоловiка мала, Посадила на пеньочку та й ворона вкрала… Данiель прислухався, кивнув головою, наче пiдтакнув мелодii, усмiхнувся. Тодi хутко притиснув мене до грудей. Я аж затремтiла вiд збудження, коли вiн нiжно провiв рукою по моiх грацiйних вигинах, нiби погладив кохану дiвчину. А тодi торкнувся смичком струн – i моя душа завiбрувала, заспiвала. Такоi реакцii слухачiв ми ще нiколи не зустрiчали. Вони дивилися з таким захватом, неначе на з’яву небесну. Данiель аж розцвiв вiд такоi уваги, видобував з мене мелодiю за мелодiею i весело стрiпував чорним чубом. Бiдний хлопчик! Вiн не здогадувався, що вразила цих молодих селян не його вiртуозна гра i не мелодii класикiв свiтового музичного мистецтва, про яких тi й гадки не мали. Їх приголомшила я! Мое прекрасне ялинове тiло, що аж пашiло червоним лаком, витонченi лiнii «стану», елегантнi ефи, моя душа з унiкальними вiбрацiями, що вихоплювалися з корпуса та робили звучання неповторним. Вони такого ще зроду не бачили й не чули. Що Париж, що Старолiси – люди в основi своiй скрiзь однаковi, всi з одного тiста злiпленi: хочуть любовi та ласки, когось ненавидять, чогось бояться. Мiй червоний колiр i тут породив купу чуток, ба навiть посiяв мiстичний острах. Полiське село, вiдгороджене лiсами та болотами вiд збуреного вiйнами й технiчними новацiями свiту, ще й досi поклонялося духам природи i вiрило в надприроднi сили. Реальнiсть у ньому тiсно переплiталася з легендами та мiфами, а християнська вiра мирно спiвiснувала з язичницькими вiруваннями у вовкулакiв i перевертнiв, домовикiв i русалок та в усiляку iншу лiсову силу й болотяну нечисть. Наступного ранку воно вже гуло розтривоженим вуликом. Казали: французький поручник хвалився, що навiть у бою не розлучаеться зi своею скрипкою, бо вона зачарована, ii не беруть нi кулi, нi шаблi. Дивувалися: як то так, щоб кулi скрипку не брали? Із вуст у вуста передавали iсторiю про те, що скрипка нiбито просочена дiвочою кров’ю: дiвчина до нестями кохала молодого француза, тож навiть пiсля своеi смертi залишаеться поруч iз ним, оберiгае його. Про те, що я чарiвна, Данiель i справдi сказав жартома. Його жарт упав на сприятливий грунт. Та нiкого й не цiкавило – правда це чи вигадка. Новина зi швидкiстю осiннього вiтру гуляла селом i зупинити чи спростувати ii нiхто вже не мiг. На однiй вулицi говорили, що красуня дуже сумувала за хлопцем, коли вiн пiшов на вiйну та не подавав звiстки про себе, а як сум душу висушив, померла вiд туги. На другiй, навпаки, – що юна красуня зрадила коханого, який ii шалено любив, i той не простив iй цього… Та все село сходилося на одному: щось у цiй дивнiй скрипцi е особливе, щось таке, чого не може мати звичайний шматок ялинового дерева зi струнами, – якась неземна магiчна сила, якесь ворожiйство, що надае «червонiй паннi» неймовiрноi влади над людьми. Моя нiбито чаклунська сила чомусь одразу впала на Устинку Михайлюкову. На прадьонках було так багато ще не засватаних дiвчат, але саме мiж нею та Данiелем пробiгла iскра, вiд якоi вони обое враз спалахнули. Тi два спалахи потягнулися один до одного й стали единим полум’ям, яке вже нiкому несила було загасити чи роздiлити. А в хатi Михайлюкiв ще на Спаса сватам рушники пов’язали i вже до Устинчиного весiлля готувалися. Хiба ж би порушила слово сiльська красуня, розумниця та слухняниця мамина й татова, хiба ж би забула про свого нареченого й отак безсоромно витрiщалася всенький вечiр на смаглявого i чорноокого, високого i цибатого, як бусел, чужинського поручника, якби не скрипчине чаклунство-ворожiйство? Та нiколи! Данiель цих розмов уже не чув. Уранцi, коли вони перекочовували вiд хати до хати, з вулицi на вулицю, мов клубки осiннього туману, вiн i саксонцi сидiли за дубовими дверима сiльськоi олiйницi – зi зв’язаними руками та кляпами в ротах. Хтось дав знати Федоровi, Устинчиному нареченому, про непроханих гостей, iхню дивну поведiнку та залицяння до сiльських дiвчат. Федiр з кiлькома односельцями полював на французьких воякiв i здавав iх росiйським ратникам. Вiн вiрив, що перемога Росii над армiею Наполеона принесе вiдмiну крiпацтва та автономiю вiд iмперii, а йому особисто ще й чималий шмат землi за особливi заслуги. Цього ж разу Федiр вагався: чи не краще на мiсцi розправитися з французом, на якого, кажуть, увесь вечiр дивилася його наречена Устинка? Це були не звичайнi хлопськi ревнощi. Устинка кiлька рокiв прислужувала у маетку Косiнських. Молода панночка ставилася до неi не зовсiм по-панськи – вона вподобала кмiтливу та вродливу сiльську дiвчину i навiть дiлилася з нею своiми дiвоцькими секретами. Потiм Терезу вiдправили до Житомира у приватний пансiон баронеси Сабiни де Контi, де, крiм росiйськоi та польськоi, вивчали французьку мову. Влiтку, на вакацiях, Тереза взялася навчати французькоi й Устинку. Вона не приховувала своеi симпатii до Францii, зокрема й до Наполеона, який обiцяв створити Велике герцогство Варшавське. Устинка також перейнялася настроями Терези. Федiр це знав, тож його ревнощi до французького поручника, який на прадьонках вигравав на своiй червонiй скрипцi та не зводив очей з його дiвчини, мали особливий пiдтекст. Три ночi ми з Данiелем i його попутниками провели в холоднiй олiйницi. Четвертоi хтось тихо вiдчинив дверi. То була Устинка. 5 «Павук» приплiтався щоразу з тим самим круглим кошиком. Мовчки викладав на стiл якiсь харчi, зазвичай бульбу – в мундирах, недоварену та недосолену, черствий шматок хлiба, квашенi огiрки, iнодi кусничок жовтого сала, яке, вочевидь, вже не менш як рiк тому було свiжиною, варене яйце. Всiдався навпроти i дивився, як вона iсть, ковтаючи разом iз його «делiкатесами» сльози. Мабуть, вiдчував якесь особливе задоволення вiд того споглядання. Пiсля вечерi клав iй на долоню круглу пiгулку й чекав, поки дiвчина вiзьме ii до рота. Анна навчилася ховати пiгулку за щокою i потiм випльовувати. Ще пiсля першого разу, коли це крихiтне колiщатко «вимкнуло» ii, вона зрозумiла небезпеку, затаену в ньому. Хтось дуже стараеться звести ii чи то з розуму, чи зi свiту. За тижнiв два меню трохи урiзноманiтнилося. Якось «павук» мовчки дiстав iз кишенi смаколика – зеленого м’ятного пiвника на патичку. Обтрусив його вiд крихт i простягнув Аннi з таким виглядом, наче ключа вiд неволi вручав. Наступного разу дав мерзле обледенiле яблуко – воно, ймовiрно, не впало восени разом з iншими, примерзло до гiлки, й вiн щойно збив його звiдти. Колись Анна також шукала такi солодкi лагодзiнки в саду на хуторi. Кiлька впертих яблук зазвичай залишалися на вершечках яблунь до самих морозiв i iх доводилося збивати довгою тичкою. Наступного (ранку? дня? вечора?) «павук» висипав просто на ковдру жменю лiщинових горiхiв. А якось таемниче пiдсунув пiд подушку кольорову металеву коробочку з такими самими кольоровими монпансье. Робив це так, нiби вiднайдений десь золотий скарб принiс. Інодi розчiсував iй волосся своiми незграбними пальцями. Анну лихоманило вiд кожного його доторку. Попросила принести гребiнець, аби позбутися того розчiсування, але вiн немовби й не чув. Напевно, отримував якесь особливе задоволення ще й вiд того, що гладив ii по головi. Якось вхопив за груди. Нiбито поправляв комiрця на блузцi й раптом опустив руки нижче. Анна знетямилася. Щосили затиснула в кулаках його чiпкi пальцi, аж котрийсь iз них, здаеться, хруснув, зi злiстю вiдiрвала вiд себе. Вже готова була отримати удар, аж очi заплющила. Не вдарив. За час вiдвiдин кiлька разiв пiдливав гасу до лiхтаря-«кажана» та заправляв у нього гнiт, що згоряв дотла. Через два-три рази приносив воду в глинянiй мисцi. Потiм зливав ii у вiдро i виносив. Повiтря в кiмнатi стало аж iдким – «кажан» видiляв чадний газ, скло на ньому закiптюжилося, зовсiм почорнiло й ледь пропускало свiтло. Анна задмухувала червоний язичок полум’я i сидiла в темрявi, тримаючи напоготовi коробку з сiрниками. Давно втратила лiк дням. Усi вони витягнулися в одну довгу нiч, пiдсвiчену «кажаном». Коли побачила на столi принесену мисочку з вареною пшеницею, посипаною цукром i нетовченим маком, яку «павук» назвав кутею, зрозумiла, що вже Святвечiр. Отже, вона мiсяць просидiла в цiй тiснiй смердючiй норi. Цiлий мiсяць, що здався iй вiчнiстю! Чого ж це недоумкувате чудовисько хоче вiд неi? Що вiн задумав? Як поведеться пiсля Рiздва? Малоймовiрно, щоб раптом вiдчинив дверi та випустив ii звiдси на всi чотири боки. Не вiриться i в обiцяне весiлля. Та й хто може знати, яке божевiльне весiлля вже витанцьовуе в його неадекватнiй головi. Вiдсунула вiд себе кутю. – Спочатку годиться зiрку на небi побачити, а тодi вже кутю iсти, – сказала i вiдвернулася. – А я вже бачив. Виглянув у вiкно, а вона така… Ну, така, як ото квята[7 - Квяти (дiал.) – квiти.] червона розцвiла. Бо надворi ясниця[8 - Ясниця (дiал.) – ясна погода.], снiг не падае i хмар немае. – Це ти бачив. А я? – Ото дурна! Як же ти побачиш? Я ж не можу ii зняти з неба i сюди принести. – Зате можеш вивести мене звiдси. – Не мона! – Хоч на одну хвилинку! – Не мона! Анна затулила обличчя долонями. Вiн затупотiв своiми непропорцiйно довгими худющими ногами, засопiв, заклiпав очима. – А ти мене вже полюбила? Скажи, полюбила? Бо ж завтра Рiздво, скоро менi женитися. А я по любовi хочу, по-справжньому. Щоб як чоловiк i жiнка… – Нi! – крикнула. Якби отим коротким «нi», у яке вклала всю свою ненависть, можна було проштрикнути йому груди, вдарити в самiсiньке серце… Але вiн i так аж сахнувся, вже не пополотнiв, а позеленiв. Що ж, хай лютуе, хай б’е. Та «павук» раптом сiв на табуретку i захлипав – спочатку жалiсливо, по-дитячому, а потiм голоснiше, голоснiше, аж поки плач не перейшов у виття. – Як же тебе любити, коли ти не слухаешся мене… – сказала стишено, налякана тим виттям. – Я буду слухатися! Буду! Буду! – Вiн ще раз схлипнув i якось враз, за секунду заспокоiвся, вишкiрив зуби у посмiшцi. – То вiдчини дверi, випусти мене звiдси. Давай удвох вийдемо. Ненадовго – тiльки глянемо на небо i зразу ж повернемося назад. Хiба ти не знаеш, що на першу зiрку на Святвечiр загадують бажання? От ми i загадаемо. І тодi все буде так, як ти захочеш. Ловила його на хитрiсть, як рибалка тупу рибину на гачок. Рибина гачок заковтнула, але пiдпливати не хотiла, вагалася, пручалася. Ну от, все-таки пiшов до дверей. Дiстав iз кишенi ключа, вже нiбито й простягнув його до замка, але раптом хутко заховав назад. – Нi-нi! Не пiдходь! Тобi не мона! Не мона виходити! Казьо розсердиться. Не мона Казя сердити, бо бити буде. От як станеш мею жiнкою, весiлля справимо, тодi вийдеш… В пiст женитися не мона, грiх. Але завтра не буде посту. Казьо менi ще подарок привезе. Мо’, вiн уже приiхав? Ти не чула? Пiду-но подивлюся. Побачу i попрошу. Ти знаеш, як просити? Треба стати на колiна й отако руки скласти. Я вмiю просити. – Який ще Казьо? Хто це такий? До чого тут вiн? Хiба ти мене цiлий мiсяць для нього тримаеш? А як же наше весiлля? – Наше весiлля… Наше весiлля скоро… Пiсля Рiздва… Ти моя молода! Не Казьова… Не! Не Казьова! Не! Моя! Казьо… Вiн такий… Зараз… Я стану на колiна i попрошу… Вийдеш, побачиш зiрку, а тодi… Тодi ми з’iмо кутю i ти мене полюбиш… До самоi смертi. Так, як я тебе полюбив. Крепко-крепко. Я тобi лагодзiнки буду приносити, шальоху[9 - Шальоха (дiал.) – святкова квiтчаста хустка.] куплю i пальто нове, бо твое вже старе й тоненьке… Хiба мона в такому тоненькому зимою ходити? А Явдоха казала, що мене нiхто не полюбить. Дурна баба! Бабисько дурне! Як сало без хлiба… Вiн гримнув дверима, клацнув замком i зник. Кутя так i зосталася незачепленою. 6 У четвер, на свiтанку, на пiщанiй лiсовiй дорозi, що вела вiд Старолiсiв до позицiй корпусу генерала Ренье, з’явилися п’ятеро: чотири вершники у вiйськових мундирах, на бойових конях першеронськоi породи, в яких витривалiсть французьких важковикiв поедналася з гарячою кров’ю арабських скакунiв, i вершниця – у сiрiй, вишитiй на грудях i рукавах свитцi, запнута квiтчастою шальохою з червоними китичками-френдзелями, на невеликому гнiдому жеребчиковi. Вони тихо вислизнули iз Старолiсiв, коли там ще жодне вiкно не блимнуло й жоднi дверi не рипнули. Минули кiлька поселень, що визирали з ранковоi iмли – то лiворуч, то праворуч вiд лiсовоi дороги – тiльки блискучими банями церков. У ямочки на дiвочих щоках навiть найнеприступнiшi фортецi провалюються. Колись цей вислiв ми з Данiелем почули у паризькому салонi мадам Роше. Менi вiн дуже сподобався, а Данiеля розсмiшив. Данi, до рук якого ладне було впасти не одне дiвоче серце, свое вважав воiстину неприступним. Тодi вiн виношував таемну думку про вiдмову вiд навчання в медичному унiверситетi, втечу на вiйну, марив бойовими подвигами, славою i не обiцяв юним парижанкам нiчого бiльшого за легковажний флiрт. Що я могла сказати самовпевненому хлопчиськовi? Що ще жоден iз таких як вiн не оминув пастки, назва якiй – кохання? Захоплений собою Данi тодi все одно не почув би мене. І ось ця неприступна фортеця провалилася в ямочки, що так спокусливо тремтять на щоках юноi чужоземки. Пiрнула в них разом з усiма своiми вежами, бiйницями та високими мурами. Я слухала його шепiт i дивувалася. Що це з моiм Данi? Невже й справдi вiн нiколи не бачив таких синiх очей? Хiба справдi нiколи не чув такого оксамитового смiху та не цiлував таких солодких вуст? Спочатку ще вагалася: може, це черговий флiрт, неймовiрно, щоби поручник Паскаль так раптово й несподiвано втрапив у власну пастку. І де? За тисячi кiлометрiв вiд Парижа. Ще сподiвалася на це. Та марними були моi сподiвання. Нiхто ж так не вiдчував його серце, як я. А воно вже говорило, що мiй маестро не зможе далi жити без цiеi свiтлокосоi полiсянки, що без неi йому свiт немилий. Уночi, коли дiвчина вiдчинила дверi викраденим у Федора ключем, вони змовилися втiкати. Вирiшили просити Жана Ренье, щоб той вiдпустив Данiеля з вiйська й допомiг дiстатися Францii. Дядько Жан, звiсно, грубий солдафон, звиклий усе робити тiльки за вiйськовим статутом, але ж таки рiдна кров. Мабуть, i вiн колись кохав. То невже не допоможе? Ще на порозi сiльськоi хати, у якiй проходили прадьонки, Данiель вихопив поглядом Устинку з дiвочого гурту. Вiн говорив саксонцям про дивну зiроньку, що, здаеться, падае йому просто в серце, дивлячись при цьому тiльки на неi. Вона ж i бровою не повела, що зрозумiла, про що вiн. Його слова потiшили ii, та й по всьому. Бо якiй же дiвчинi не подобаеться, коли ii зiронькою називають? Але я знаю – закохалася Устинка в Данiеля щойно почула мiй голос. Я спiвала про кохання, а ii серце вторило менi. Тепер вона ладна iхати хоч на край свiту – за ним, моiм Данi… Працьовитий жеребчик не звик до вершника. Дiвчина також нiколи не iздила верхи. Вишита полiською гладдю подушечка, припасована замiсть сiдла, сповзала, Устинка перехилялася разом з нею i ризикувала впасти. Данiель пiдхопив ii на руки, посадив поперед себе, мiцно пригорнув. Тепер ми обидвi тулилися до нього – вона до грудей, а я до плеча. Боже, як я ревнувала! Як болiсно та шалено ревнувала! Аж плакати хотiлося. Вже подумала, як би то зробити так, щоб ота причепа у квiтчастiй хустцi пересiла назад на свого коника, на круглих боках якого телiпалися два ii клунки з пожитками. Та цiеi митi хтось схопив за вуздечку Данiелевого вороного першерона. – Стiй! Я впiзнала той парубочий голос – один iз тих, що звучали пiд час нападу й арешту французьких воякiв пiсля прадьонок. А парубок уже цiлився своiм карабiном Данiелевi в чоло. Данi миттю нагнувся до сiдла, щоб дiстати з присiдельноi кобури пiстолет. Але багнет уп’явся йому в груди, а над головою з обох бокiв зблиснули мисливськi ножi – на допомогу нападниковi пiдскочили його побратими. – І не рипайся! – зi злiстю наказав той самий голос. – Федьку, не смiй! – закричала Устинка. – Не чiпай його! Це я сама так захотiла! І дверi в олiйницi вiдчинила, i хлопцiв випустила, i з власноi волi поiхала з поручником. Я люблю його, Федю! Ще з десяток одчайдухiв, озброених палицями, ножами та сокирами, оточили вершникiв. Саксонцi навели на них мушкетони, проте Данiель наказав не стрiляти. Зрозумiло, чому. Боявся, що коли його товаришi вб’ють Устинчиних землякiв, вона не простить йому цього. Та й як би вiн пiсля того дивився iй у вiчi? – Ах ти ж, любовальниця[10 - Любовальниця (дiал.) – жiнка, яка часто закохуеться.] французька!.. Коли ж ти вспiла так його полюбити, що ладна покинути рiдну хату i за ним свiт за очi iхати? А чим же я тобi не до шмиги? Хiба ж я хазяiн лiдавий[11 - Лiдавий (дiал.) – поганий.] чи на тiлi якийсь гандж маю? Чи не вгоджав тобi, як справдешнiй царицiiмператрицi? Пересiдай на Орлика й хутко додому, там i поговоримо! – звелiв Федiр. Устинка нiби й не чула, тiльки мiцнiше притиснулася до Данiеля. – Вiдчепися вiд нього, стидомирнице![12 - Стидомирниця (дiал.) – безсоромниця.] – Федiр з такою силою смикнув за свитку, що Устинка ледве втрималася на коневi. – Нiзащо! – Злазь, кажу! І то хутко! – Не хуткай! Ти менi не чоловiк, щоб командувати мною. І нiколи ним не будеш. А розлучите нас – втоплюся. – Краще втопися, нiж хвойдою маеш стати… – Но-но! Думай, що кажеш. Вона моя сестра. І не для того ми ii повертаемо, щоб вона топилася, – сердито перебив хтось Федора. – А якби тебе отак, Макаре… Якби твоя Галя… – Федiр люто полоснув ножем по шкiрянiй торбi за плечима Данiеля i вiдскочив до дерева. Я вiдчула чужi руки, грубi, зi шкарубкими пальцями й твердими, як залiзо, нiгтями. І тiеi самоi митi злетiла вгору. Федiр розмахував мною так, наче збирався кинути якомога далi та розбити об стовбур дерева. – Бачите цю червону ворожiйку, цю вiдьму французьку? То дивiться востанне. Бо зараз ii вже не буде… – Ой, Федiрочку! Ой, голубчику! Не розбивай! Вона ж нiчого не винна! Вiддай ii, прошу тебе! – заблагала Устинка й голосно заплакала. – Добре, не розiб’ю, – начебто погодився Федiр, спантеличений ii сльозами. А тодi зареготав: – Ну то хай втопиться замiсть тебе. Клянуся, що ниньки вона пiде на дно озера, як сокира! Федiр розвернувся i галопом помчав до села. Сторопiлий вiд такого повороту, Данi пришпорив свого першерона й кинувся навздогiн моему викрадачевi. За ним та Устинкою рушила вся сiльська ватага. Саксонцi, залишенi напризволяще, погнали коней в iнший бiк – до своiх позицiй. Вони не знали, що сьомий корпус генерала Ренье ще два днi тому перейшов Буг i зараз перебувае на територii Польщi. Росiйськi ратники, на яких саксонцi наштовхнулися неподалiк Любомля, де був розмiщений штаб генерала Тормосова, взяли iх у полон без жодного спротиву, бо втричi переважали за чисельнiстю. А в цей час у Старолiсах розгорталася iнша драма. Наша з Данiелем. Федiр об’iхав пологий берег озера, видерся на залiснений пагорб на протилежному боцi, пiдняв мене над головою i зловтiшно глянув на свого суперника, який порiвнявся з ним. Вiд того, що Устинка так i сидiла поруч iз Данiелем, обiйнявши його руками, зраджений наречений ошалiв. Вiн закрутив пасок карабiна на моему грифовi, мов мотузку на нiжнiй дiвочiй шиi, розмахнувся i щосили пожбурив. Холодна вода обпекла мое тiло, а карабiн потягнув на дно. Данiель, не вагаючись, стрибнув за мною. Зазвичай це озеро й так глибоке, а заливнi осiннi дощi так наповнили його, що воно аж iз берегiв вийшло, як пiсля весняного паводка. Щоб дiстати мене, Данiелевi довелося пiрнати кiлька разiв. Отодi я й почула мелодiю дзвонiв. Направду почула. Вона долинала з глибини, наче з iншого свiту. Звучала зовсiм тихо, але змушувала вiбрувати i дзвенiти всю воду. Та дивовижна вiбрацiя висмикнула мене з пiщаного дна озера, пiдняла на поверхню i пiдштовхнула до Данiеля. 7 Анна зрозумiла: вiн уже не прийде. Може, щось сталося. А може, це i е рiздвяний план таемничого Казя – покинути ii тут помирати. Скiльки вона ще протримаеться? Вочевидь, недовго. «Кажан» ось-ось погасне – нижнiй кiнець короткого гнота ще ледь-ледь дiстае до каламутного гасу на днi, а верхнiй уже не горить, а чадить, залишаючи на склi лампи новi чорнi смуги сажi. Дихати нiчим. На столi тiльки мисочка iз сяк-так звареною пшеницею та склянка узвару. Про дванадцять страв пан господар, мабуть, забув, а може, й не забув – просто й не думав iх сюди приносити. Схопила табуретку i з вiдчаем швиргонула ii у дверi. Здалося, що вiд удару задрижали стiни. Але на гуркiт нiхто не прибiг. Отже, справдi нiкого поблизу немае, iнакше б ii тюремник був уже тут. От i добре. Дуже добре! Бо вона не збираеться помирати в цiй темнiй норi. Не можна помирати у сiмнадцять рокiв та ще й у Святвечiр! Пiдняла табуретку, вiдступила до стола i знову щосили кинула. Тодi взялася методично бити нею у дверi. Гамселила доти, доки стiлець не розтрощився i його грубi нiжки з необтесаних дерев’як розлетiлися навсiбiч. Не бiда, нiжки, навiть кожна зокрема, – також зброя. Схопила одну з них i пiшла на таран. Кидалася на дверi знову й знову, знову й знову. Мусить же в цiеi клятоi дерев’яноi затулки бути слабке мiсце! Мае ж вона колись пiддатися! Дверi так i не змогла вибити: нещодавно вмонтований замок усiма трьома цилiндричними штирями тримався у металевих пазлах, скрипучi завiси також були на диво мiцними. Зате вдалося пробити дiру посерединi дверей – одна з дощок, з яких тi було склепано, трiснула. Анна цiлила тепер методично тiльки в це мiсце – у ту трухляву трiщину, аж поки нiжка не загрузла у старiй деревинi. Шарпнула щосили, витягла свою неоковирну зброю, намацала рукою круглу пробоiну i взялася розбивати, розширювати ii. Робила це вже навпомацки, бо лампа востанне блимнула i згасла. За дверима виявився пiдвал, звичайнiсiнький сiльський погрiб. Над головою – квадрат тьмяного свiтла, що просочувалося через незачинену ляду. Навпроти комiрчини, у якiй вона просидiла цей страшний мiсяць, – схiдцi. Поливаючи iх кров’ю, що цебенiла з обдертих рук, i потом, який струмками збiгав з обличчя, пiднялася нагору й опинилася у тiсних, захаращених всякою всячиною сiнях. Не сiни, а смiтник, склад непотребу, стягнутого сюди звiдусiль неохайним «павуком». То от чого вiн посеред зими спускався до неi в домашньому одязi – погрiб змуровано пiд хатою. Дуже зручно: вийшов з кiмнати в сiни, спустився схiдцями до пiдземноi комори й бери, що треба, зi своiх запасiв. Запасiв, щоправда, небагато. Та вони й не цiкавили Анну. В головi пульсувала тiльки одна думка: щоб хтось зненацька не з’явився, не перейняв i не заштовхнув ii назад туди, звiдки вона щойно з такими зусиллями вибралася. Сiнешнi дверi прочиненi. Пронизливий вiтер погойдуе iх на завiсах, через щiлину посипае брудну пiдлогу снiгом. Отже, поки вона вибиралася, рiздвяну ясницю змiнила хурделиця. Треба зайти до хати, зiгрiтися, бо змерзла так, що аж зуби цокотять. А якщо там, за хатнiми дверима, раптом… Нi, якби вiн був, то вже давно вийшов би. Та навiть якщо е, то хай спробуе! Хай лише спробуе! Хотiла замахнутися нiжкою, яку так i тримала, вилiзши з погреба, але не змогла пiдняти рук – вони болiли так, нiби це по них щосили гамселив хтось вiд самого вечора дерев’яною палицею. У кiмнатi не набагато теплiше, нiж у сiнях. Вiкна намерзли, неначе замурованi бiлими крижинами. Бiля вiдчиненоi грубки – вiдро з чорною золою, а в самiй грубцi, мов у роззявленiй пащецi звiра, – дрова, складенi пiрамiдою, пiд яку навiть пiдсунуто кiлька тонких трiсок для пiдпалу, але так i не розпаленi. Нi дiдуха, якого в селi зазвичай ставлять на покутi, нi святоi вечерi на столi. На лавцi купа якогось накиданого горою лахмiття. Зате на лiжку акуратно розкладена ii вишнева осiнка[13 - Осiнка (дiал.) – осiнне пальто.], а поруч iз нею поставленi черевики та валiза, з якою Анна iздила додому. *** Присiла на хиткий стiлець, притулилася до надламаноi спинки. Втома налягла на плечi пудовими гирями, ноги наче ватянi, руки болiли, нестерпно пекли закривавленi пальцi. Вдома… Перед очима постала дерев’яна крита сiрим шифером хата кольору вохри з рудим цегляним димарем посерединi даху та вирiзьбленим iз латунноi пластини флюгером-пiвником над причiлком. Пiвник завше повертае голову в той бiк, з якого дме вiтер. На зиму мiж подвiйними рамами вiкон Лука зазвичай насипае крупнозернисту сiль – щоб скло не потiло та не вкривалося «узорами», Анна ж прикрашае солянi горбочки ватою i фантастичними витинанками, якi навчилася вирiзати з бiлого паперу та фольги. Якби Солоха знала, як iй того дня хотiлося додому! Якби лише знала… Але вона вирiшила зробити з Анни справжню артистку (нiби Анна могла стати несправжньою), тож змушувала ii працювати, працювати i працювати. Записала водночас до капели бандуристiв, до ансамблю троiстих музик i до симфонiчного оркестру. Першокурсникiв, та ще й у першому семестрi, зазвичай туди не беруть. Але для Анни Соломiя Адрiанiвна зробила виняток. Вона, бачте, добре знала ii дiдуся, вiдомого в областi скрипаля з полiськоi глибинки, а в шкiльнiй характеристицi прочитала, що всi десять рокiв дiвчина була учасницею художньоi самодiяльностi, грала на сопiлцi, на кларнетi, на скрипцi та навiть (подумати тiльки!) на банджо. Отой чотириструнний нащадок африканськоi лютнi, уподобаний американськими джазменами, чомусь найбiльше заiнтригував премудру Солоху. Навiть слово «банджо» вона вимовляла пошепки й на англiйський манiр. Важко було зрозумiти, що це мае означати – палкий захват заокеанським iнструментом чи, навпаки, суворий його осуд. Якось випадково Анна почула розмову Соломii з викладачкою вокалу. – Цiкаво, де Баскаль видибав це не рекомендоване банджо? Його ж у Союзi навiть зараз нiде не продають, а ранiш… Чому-чому? Нiби не знаеш… «Сегодня ты играешь джаз, а завтра – Родину продашь…» Когось би кудись би уже й викликали. А з цього впертющого Баскаля – як з гусака вода. – А мала його справдi вундеркiнд? Чи дiд просто вимуштрував улюблену внучку, як ведмежатко в цирку? – перепитала вокалiстка. – Нашi вундеркiнди повиннi грати на наших iнструментах. І тiльки нашу музику, – iронiчно вiдрiзала Соломiя. Що ховалося за ii iронiею, Анна так i не збагнула. Вирiшила найближчоi суботи обов’язково розпитати Луку – i про «не рекомендоване» банджо, i про джаз. 8 Про банджо Лука говорив охоче i, як завше, трохи з гумором. – Перед тим, як раба Божого Луку Баскаля, який оце сидить осьосьонечки просто перед тобою, мали призначити директором Старолiсiвського будинку культури, послали його, тобто мене, на тримiсячнi курси при Одеськiй консерваторii. Сказали, що треба пiдвищити квалiфiкацiю. Наче б я цiлим мiнiстерством культури керувати збирався чи урядовi концерти в столичному палацi органiзовувати! Але послали, то й поiхав – мене ж, бувало, хлiбом не годуй, дай кудись гайнути. Якщо по правдi, то що менi там було пiдвищувати? Поприiжджали на тi курси такi «аси», що й сiм нот назвати не могли та, крiм гармошки, нiчого не чули й до рук не брали. Я, вважай, професором серед них був. Тож просто шпацирував собi щоденно той волинський пан професор Лука Баскаль Одесою: морем милувався, на пам’ятники дивився, до антикварних крамничок позаглядав, синовi Яриковi книжку французьку купив. Бiля Привозу зустрiв матроса. Колоритний такий хлоп – високий, метрiв пiд два, стрункий, як кипарис, iде перевальцем, нiби штормовий вiтер його з боку на бiк перехиляе, очима на панянок одеських стрiляе, усмiшкою бiлозубою iх зваблюе, чорнi стрiчки на його безкозирцi розвiваються, чорнi кльошi тротуар пiдмiтають. Стрiчки та кльошi менi – як лисому гребiнець. Прикипiв очима до дивного музичного iнструмента у морячкових руках. Вiн зловив мiй погляд, зупинився, весело пiдморгнув. «Купи, браток, банджо, – каже. – Всего триста рублей прошу. Хорошее банджо! Железное! Всю жизнь будешь играть. Еще и внукам достанется». У кишенi в «братка» Луки всього триста десять карбованцiв – якраз на харчування та зворотнiй квиток на потяг. Одначе в кровi вже музичний азарт закипае: банджо хочу! Ех, думаю, з голоду не помру, запросто можу кiлька днiв нiчого не iсти, та й вiд Одеси-мами додому якось доберуся, не залишать же мене тут на все життя квалiфiкацiю пiдвищувати. Довелося потiм позичити у знайомих грошей на потяг. Зате такого банджо в нашiй областi нi в кого бiльш немае… А от коли Анна фразу Соломii Соломко про джаз нагадала, враз посмутнiв Лука, зiтхнув, вiдвернувся, немовби розмiрковував, чи варто про це з нею заводити мову. Зрештою глянув просто в очi, поплескав навiщось по плечу. – Як там твоя Соло у квадратi, чи то пак Соломiя Адрiанiвна, сказала? «Сегодня ты играешь джаз, а завтра – Родину продашь?» Ото дуринда несусвiтня! Скiльки такого напридумувано, що воно й купи не тримаеться… – Але ж ти знаеш, чому вона так говорила? – Говорила-балакала, потiм сiла й заплакала… Авжеж, знаю, не тiльки Соломiя така грамотна. Я, щоб ти знала, Анно Ярославно, в цьому питаннi куди грамотнiший за неi. Ну гаразд. Ти ж уже доросла. Чи майже доросла… Хто ж тобi розповiсть, якщо мене раптом не стане? От вiзьму та й помру, i кого тодi тобi розпитувати? – Не треба так! Тебе не може не стати! – розсердилася. – Може-може, – зiтхнув Лука. – Ще й як може! Як казав один мудрий чоловiк, поспiшайте любити людей, бо вони хутко вiдходять. – Я тебе й так сильно люблю. Але ти не смiеш вiд мене вiдiйти, нi хутко, нi нехутко. І взагалi, досить про це! – аж ногою тупнула Анна. – Гаразд, Анно Ярославно. Тодi поговорiмо про iнше. Лука знову спохмурнiв. Йому важко було розпочати цю розмову. Анна зрозумiла: важко говорити не так про джаз, як про Ярослава. Про Ярка, Ярика, Ярчика, единого сина Луки… Про Анниного тата… Старий скрипаль зробив кiлька спроб, заплутався у словах, махнув рукою, мовчки вийшов на подвiр’я, повернувся з великою мискою антонiвок, що стояла на ганку, а тодi розпочав знову – здалеку, iз себе. Перед Другою свiтовою вiйною Лука Баскаль навчався у Варшавi, у вищiй гiмназii. Був не тiльки вiдмiнником, а й активним читачем бiблiотеки iменi Івана Огiенка, навколо якоi гуртувалася украiнська iнтелiгенцiя, органiзовував рiзноманiтнi культурнi заходи украiнськоi громади, сам грав на тих заходах на скрипцi. Грав вiн так, що його здiбностi не могли не помiтити, i незабаром про молодого музику заговорили. Дирекцiя гiмназii рекомендувала Луку Баскаля як особливо обдарованого вихованця, самородка зi «схiдних кресiв» до Варшавськоi консерваторii. Вiн успiшно склав iспити, купив потрiбну лiтературу й уже бачив себе студентом найпрестижнiшого у Другiй Речi Посполитiй вищого музичного навчального закладу. Першого вересня 1939-го нiмецькi вiйська перетнули кордон Польщi, розпочалася вiйна. За тиждень гiтлерiвцi були вже пiд Варшавою. Поляки чинили шалений опiр, але пiсля двадцятиденноi запеклоi оборони столиця змушена була капiтулювати. Мiсто, зруйноване пiсля масового бомбардування нацистiв, перетворилося на справжне пекло. А тут – звiстка про те, що захiдноукраiнськi землi вийшли з-пiд влади Речi Посполитоi i приеднанi до Радянськоi Украiни. Лука не тямився вiд радостi – нарештi постала едина Украiна, про яку вiн так мрiяв! Його мiсце там, на рiднiй землi! Добирався додому майже три тижнi. Дорогою доводилося обминати нiмецькi пости, переховуватися в селах, один раз ледь не втрапив до довжелезноi колони евреiв, яку гiтлерiвцi гнали чи то до гетто, чи на мiсце страти. Переправився через Буг. Голодний, змучений, виснажений, але щасливий холодноi ночi наприкiнцi жовтня нарештi постукав у вiкно рiдноi хати. Батько тiльки-но побачив його, враз пополотнiв, схопився за серце. – Втiкай, сину! Бiжи, поки тебе ще нiхто не бачив! – Чому? – сторопiв Лука. – Усiх твоiх нова влада вже позабирала. Тих, кому ти книжки зi Львова привозив, у селi немае, арештованi. І книжки в бiблiотецi, на яку ти старався, виявляеться, якiсь неправильнi, шкiдливi. Нiчого вiд них не залишилося. – А куди людей позабирали? Лука нiяк не мiг зрозумiти, чому батько такий переляканий, про що це вiн таке говорить. – А хто нам каже, куди iх забирають? Однi в луцькiй тюрмi, другi в ковельськiй, третiх уже кудись далi повезли. Кажуть, товарняки на станцii набитi людьми. У хатi навiть свiтло не вмикали. Мама при свiчцi зладнала сидор – буханець хлiба, кусник сала, десяток яець i кiлька цибулин. Лука сховав до куфера[14 - Куфер (дiал.) – скриня.] скрипку, взяв торбину з харчами й вирушив назад тiею самою дорогою, якою дiстався додому, – за Буг. Опинився у Грубешовi. За пiвроку одружився з украiнкою iз села Сагринь i переселився до неi. Там i народився його Ярчик. У березнi 1944 року Армiя Крайова спалила це украiнське село та розстрiляла майже тисячу його жителiв. Тодi загинула й молода дружина Луки, його кохана Вiрунька. Лука, тяжко поранений, встиг урятувати й передати в надiйнi руки трирiчного сина, якого сусiди вивезли на Волинь. Сам вирушити в дорогу не мiг – несвоечасно оброблена рана запалилася, i вiн майже мiсяць перебував на межi мiж життям i смертю. Молодий органiзм перемiг. Однак уже пiзнiше, коли Лука потрапив до Червоноi армii, те поранення далося взнаки. Його доповнив мокрий плеврит. Тож списали молодого Баскаля, комiсували та спровадили до батькiв помирати. Ярчик… Єдина втiха Луки та Марiйки, його другоi дружини. Маленький пустун i вiртуоз, охочий до музики i сам такий чутливий, як скрипкова струна. Лука мало що не молився на свого одинака. До яких тiльки неймовiрних учинкiв не спонукав його малий! Пiсля вiйни майже в усiх школах вивчали нiмецьку мову, лише зрiдка траплялися класи з англiйською або французькою. А Лука дуже хотiв, щоб його син розмовляв французькою. Чи то озвалася в ньому кров його далекого паризького предка, чи просто вважав цю мову кращою, мелодiйнiшою за нiмецьку. Роздобув пляшку коньяку, купив двi коробки шоколадних цукерок – i в районний вiддiл освiти, до завiдувача, з яким колись разом на сценi виступали. Той спочатку вiдхрещувався: хiба ж то вiд нього залежить, яких випускникiв педагогiчного iнституту дадуть iхньому району? Але запит до вишу надiслав. Не знав, щоправда, що ще до того запиту побував Лука в iнститутi, розрекламував свое село, розповiв про природу, про озеро, про сiльських музик, яких уся область знае, про парубкiв, мiцних, як дубочки, та дiвчат, гарних, як ружi (хтозна, випускник чи випускниця спокуситься на його рекламу, тому старався обидвi юнi статi похвалити). І таки знайшлася «француженка», яка взяла направлення до Старолiсiв. Лука Баскаль готував сина до великоi сцени й до великого життя. Казав, хай йому самому так i не вдалося стати студентом Варшавськоi консерваторii, зате Ярик обов’язково закiнчить Киiвську й буде виступати в найбiльших залах не лише своеi столицi, а й усiеi Європи. Пiсля музичного училища Ярослав вступив до консерваторii. Чому студент, який вивчав класичну музику та вже працював у професiйному оркестрi, захопився джазом, Лука не мiг збагнути. Що там у тому джазi такого, що на нього запала молодь? І чому його забороняе влада? Ярик узагалi мало розповiдав про свое життя в Киевi. Лука звинувачував себе, думав, що це, може, його банджо дало поштовх до «чужоi» музики. Але провини банджо в тому не було. Лука зрозумiв це вже значно пiзнiше, коли джаз потроху легалiзували i вiн сам узявся дослiджувати той час, коли, скажiмо, саксофон прирiвнювали до холодноi зброi, особливо небезпечноi для державноi системи. Столична молодь захоплювалася джазом, бо в такий спосiб чинила спротив, тихий, iнтелiгентний, але спротив – офiцiозу й одноманiтностi, а заодно й iдеологii, бо «вiльна музика» породжувала вiльнi думки та настроi. За клубами, у яких таемно збиралися молодi прихильники джазового стилю, стежили, iх викривали, iхнiх учасникiв арештовували, кого перевиховували, а кого й репресовували. Ярослава Баскаля вiдрахували з консерваторii i вигнали з комсомолу. Це було страшним ударом для батька, – мабуть, навiть бiльшим, нiж для самого Ярослава. Вiн тодi так i не зрозумiв, за що ж так суворо обiйшлися з його сином. Хiба можна так карати за музику? Це подвiйне вигнання ставило хрест на синовiй кар’ерi в столицi. Пiвтора роки Ярик iз дружиною працював у Воркутi, в Палацi культури шахтарiв. Там, на чужинi, й залишилися обое навiки молодими. Батькам повiдомили, що Ярослав Баскаль загинув, а його дружина Софiя померла пiсля складних пологiв. – Не знаю, як усе було достеменно. Мене ж там не було. А казати можна що завгодно. Наш Ярик вирiс на озерi, з дитинства плавав, як рибка… Як вiн мiг потонути? Тебе, малюсiньку, ми з Марiею привезли додому. Тебе та скрипку, «червону панну». Ось така наша з тобою iсторiя джазу, Анно Ярославно. Якби скрипка вмiла говорити, то розказала б значно бiльше – вона ж усе бачила та чула, бо була там, з Яриком. Може, колись i розкаже… Того вечора Анна вперше побачила, як Лука плаче. Вони сидiли в темнiй хатi, мiцно обiйнявшись i не вмикаючи свiтла. За вiкном протяжно завивав осiннiй вiтер, десь на узлiссi озивалася сова. Їй здавалося, що вони вдвох iз Лукою опинилися в дерев’янiй капсулi часу, яка тiльки на мить зупинилася мiж лiсом i селом, мiж землею i небом, мiж минулим i прийдешнiм. Куди вона помчить далi? Куди понесе iх? Де зупиниться? Це було за тиждень до викрадення, пiд час ii останньоi поiздки на хутiр. *** Анна пiдвелася. Нiколи вiдпочивати – треба йти додому. Там чекае Лука. Страшно уявити, як вiн спереживався за цей мiсяць. Голосний зойк пролунав i стих. Скрипка? Чи самотня пташка, що не зорiентувалася i на льоту вдарилася об скло? Нi, це, мабуть, вiтер так завивае за намерзлими шибками вiкна. 9 Той самий невисокий, але гостроверхий штахетник навколо подвiр’я, пофарбований на блакитне, той самий садок за штахетником i навiть продовгувата будiвля, в якiй пiд одним дахом розмiстилися хлiв, шопа з реманентом i клуня з сiном, – на тому самому мiсцi. А хати немае. Немае – i хоч плач. Анна втрете вийшла з двору й знову пiшла навколо нього, рухаючись, мов сомнамбула, за годинниковою стрiлкою. Снiгопад припинився, анемiчне мiсячне промiння заломлювалося на iскристiй поверхнi поля, створюючи ефект бiлоi ночi. Але рвучкий вiтер уже встиг замести попереднi ii слiди, й Анна знову, нiби вперше, брела навколо садиби, тримаючись за штахетний паркан i провалюючись у снiговi замети. Може, ii взяв блуд i потягнув не в той бiк, завiв до якогось iншого хутора? Але ж нi. Ось i латунний дзвоник, прилаштований до внутрiшнього боку хвiртки, що завжди дзеленькав, коли хтось ступав на подвiр’я. Ось i вирiзьблений Лукою лiсовий олень на воротах. Нi-нi, вона не могла помилитися. Тiльки-но вийшла iз сiнешнiх дверей «павуковоi» хати, як побачила здалеку пiдсвiчений знизу конусоподiбний купол церкви (мабуть, усерединi ще йшла вiдправа i з вiкон струменiло свiтло), увiнчаний високим хрестом, i ледь не затанцювала на радощах. То ж старолiсiвська церква! Вона стоiть на високому пагорбi, звiдки проглядаеться аж на три села. І саме так ii видно з Гайового. Отже, вона, Анна, опинилася в Гайовому. А дорогу вiд нього додому дiвчина знае як своi п’ять пальцiв. Церкву, едину на кiлька населених пунктiв, через те й не закрили, що вона дуже стара, трьохсотлiтня i занесена до списку пам’яток дерев’яноi архiтектури. Хтось iз мiсцевих впливових мужiв, ще не пройнятий наскрiзь войовничим атеiзмом i залюблений у старовину (а траплялися й такi, що на роботi виголошували промови про «опiум» для народу, а потай дiтей хрестили) постарався, щоб храм потрапив до того списку. В iнших культових примiщеннях, знявши заздалегiдь хрести та дзвони, розмiстили або колгоспнi склади для мiнеральних добрив, або зерносховища, або ж тракторнi майстернi. А в старолiсiвськiй церквi навiть у найзатятiший час гонiнь на релiгiю вiдправляли службу. Анна пiдняла комiрець тонкоi осiнки, насунула аж на очi в’язаного берета i вийшла з подвiр’я. «Треба поспiшати! – наказала собi. – Хутчiше, хутчiше звiдси!» Та йти хутко не вдавалося. Хуртовина збивала з нiг, а ноги в осiннiх чобiтках вона ледве витягала зi снiгу. Минула кiлька хат iз уже темними вiкнами, звернула з безлюдноi вулицi до замерзлого озера, перетнула його й пiшла далi, орiентуючись на церкву. З подвiр’я «павука» здавалося, що до неi рукою подати, насправдi ж мiж селами, навiть навпростець, не менше як чотири кiлометри. А вiдчуття таке, що подолала всi сорок. У Старолiсах зупинилася, витрусила снiг iз чобiткiв, похукала на задубiлi, з пришерхлою кров’ю долонi. Майнула думка зайти до церкви – може, всенощна ще тривае i вона вiдчинена. Але так хотiлося швидше опинитися вдома! Уявила, як зрадiе Лука, як кинеться ii обiймати, як говоритиме про рiздвяне диво, яке сотворив Всевишнiй, явивши йому безвiсти зниклу внучку. Дива не сталося. Тепер от ходила по колу на тому мiсцi, де стояла хата. Розгортала ногами снiг, нiби будинок разом iз дахом мiг заховатися пiд ним, як осiннiй гриб пiд опалим листям. Перечепилася через щось, аж полетiла сторчака. Опустилася на колiна, придивилася – обгорiла дошка з мереживними зубчиками. Такi були на вiконницi у свiтлицi. Узялася розгрiбати снiг руками. З обдертих пальцiв закапала кров, але вона не вiдчувала нi холоду, нi болю. Чорна зола вперемiш зi снiгом, рештки речей, якi вже не впiзнати, а мiж ними щось кругле та цiлком упiзнаване. Банджо! Не знищене, а тiльки обпечене залiзне банджо, деком догори, з обiрваними струнами, скрученими вогнем у спiралi. Хотiла дiстати його, обхопила задубiлими вiд холоду пальцями, проте так i не змогла вiдiрвати вiд мерзлоi землi. Сидiла i плакала. Думки плуталися – то збiгалися докупи, штовхалися, мерехтiли, мов кольоровi скельця в iграшковому калейдоскопi, то спурхували, розлiталися, як наполоханi метелики з квiтки. Треба б iх якось упiймати, взяти в долонi, щоб розглянути зблизька. Але iй це вже не до снаги. Боже, яка втома! Яка всесвiтня втома!.. «Добре тому, хто в своему дому… Добре тому, хто…» Навiщо Лука це повторюе? Адже дому вже немае. Немае iхнього дому. Хiба ж вiн не бачить? «Все, що збудоване, може бути зруйноване… Все, що можна знищити, можна i збудувати…» Авжеж, вони збудують нову хату. Головне, що Лука живий. Лука?! Живий?! Де ж вiн? Де Лука? Чому голос чути, а його самого не видно? А-а-а… Мабуть, вiн у селi. Хтось же мусив прийняти нещасного старого погорiльця. Нiчого страшного… Нiчого страшного… Завтра вона пiде в село, обiйде всi хати. Завтра… Чомуце завтра? Сьогоднi! Он уже Денниця на сходi зарум’янилася. А тiльки-но сонечко зiйде, вона й вирушить. Можна б i зараз пiти, та хто ж так рано людей будить… Треба трохи поспати. Як вона стомилася… Боже, як стомилася… Тiльки б дiйти до клунi. Тiльки б дiйти… Там таке запашне сiно, таке… Коли Лука привiз його з узлiсся i почав заносити до примiщення, з нього повискакували зеленi коники-стрибунцi, навiть одна ящiрка вибiгла, з переляку залишивши бiля дверей хвоста. Хвiст ще якийсь час звивався, й Анна подумала тодi, що то такий дивний маленький вужик. – Луко, розбуди мене рано-вранцi. Ти ж знаеш, який я сонько – можу й заспати. Тiльки не жалiй – обов’язково розбуди. Бо менi треба йти тебе шукати. Йти шукати… тебе… дiдусю… Кури, кури рябенькi, У вас голови маленькi. Скрикнiть ви сон Та й з усiх сторон На рабу божу Анну… Ще якийсь час чула, як завивае у дворi вiтер, нiби голосить над згарищем. Потiм вiн став тихим голосом скрипки. 10 Пiрнання в озерi не минулося без наслiдкiв. Данiеля вже за кiлька годин почало лихоманити, а вночi взялася така гарячка, що вiн не пам’ятав, де опинився. А опинився вiн у хатi Михайлюкiв. Макар картав себе за те, що зв’язався з навiженим Федьком, i намагався якось загладити провину перед сестрою, яку дуже любив. Тому поступився Данiелевi своiм дерев’яним лiжком, а сам перебрався до родичiв. Платон i Степанка, Устинчинi батько й мати, осудливо дивилися на доньку, хитали головами, скрушно зiтхали, сердито ворушили жовнами, але не перечили – хто знае, якого ще коника може викинути iхня слухняниця, яка раптом такою впертою неслухняницею стала. Устинка цiлу нiч не склепила очей, все припадала до хворого: то змiнювала компрес на головi, то воду подавала, то накривала свого Данилка. Не спала й Степанка, ловила кожен звук, кожен порух за стiною. На ранок не витримала, змусила доньку перепочити, сама сiла на ii мiсце. Сiла та враз як у криницю впала – провалилася в сон. Коли прокинулася, аж нестямилася. – Макарчику! Що тобi, синочку? Я чула, як вона полегшено зiтхнула, зрозумiвши, що то не ii син. Та за цю коротку хвильку, за цю мить божевiльного страху за власну дитину щось ворухнулося в жiночiй душi, щось зрушилося. – А якби Макарко отак, сам-один, як палець, на вiйнi, на чужинi… – прошепотiла тихо. Аж тепер узялася розглядати Данiеля, якого Устинка кликала Данилом. Дивилася по-доброму, по-материнськи. – Ну який iз тебе вояк, воропахо?![15 - Воропаха – те саме, що й горопаха.] Молодюсiнький ще, як Макарко наш. Лице, як у дiвчини, чорнi брови, кучерi, пальцi тонкi, такими тiко на скрипцi й грати… Гарний, хоч з лиця воду пий. Але, думаеш, у нашому селi гарних хлопiв нема? І Федько не гiрший за iнших. Хто його знае, що такого знайшла в тобi наша Устинка. Може, й справдi все через твою скрипку, через оту «червону панну», щоб ii… Прости, Господи! Хай буде Твоя воля! Я слухала те шепотiння i тихо плакала. Так тихо, що жодна моя струна не ворухнулася. Але й у менi щось змiнилося до цiеi чужоi сiльськоi жiнки. По правдi кажучи, спочатку я ii ой як не злюбила: вона навiть глянути на Данiеля не хотiла, тiльки блискала очима сердито, нiби заповзялася спопелити його. Та якщо тепер вона так… Хто любить мого Данi, того i я любити буду. За тиждень гарячка спала. Натомiсть узявся кашель. Його не вдавалося позбутися нi вересовими настоянками, нi чаем iз листям багна, нi калиною та малиною, нi гарячим молоком iз липовим медом, нi компресами з борсучим смальцем. Ядушливе бухикання чулося впродовж усiеi осенi. – Хоч би не сухоти, – зiтхала Степанка. – Не накаркай! – сердився Платон. Вони мовчали, ховали свiй страх вiд Устинки. Але дiвчина й сама знала: сухоти в iхньому краю не рiдкiсть, а врятуватися вiд них майже неможливо. Степанка молилася i тихо нашiптувала замовляння. «Ви, сухоти, сухотищi, чи ви подуманi, чи ви погаданi, чи ви помисленi, чи ви стрiчнi! Ви, сухоти сухущi, болющi, палющi, розiйдiться вiд парубка Данила. Як дим з димаря розлiтаеться i розкочуеться, то так i ви, сухотищi, розiйдiться, розкотiться за огнем, димом, за вiтром, за полум’ям, тихенько, легенько, маковим дробовим хмелем i дайте спочити парубковi Даниловi…» Данiель повiльно оклигував. Ще й на ноги не звiвся, а вже мене пригортав i ми з ним згадували його улюбленi мелодii. Тiльки-но випав перший снiг, вiн вийшов iз хати, взявся лiпити снiговика. На допомогу йому вибiгла Устинка. Вони грали у снiжки, падали в замети i смiялися, як дiти. Я так радiла за Данi, що навiть приревнувати його забула. Хай! Хай будуть разом. Аби вiн був здоровий i щасливий! Сусiди заглядали: хто через тин, а хто через ворота, перешiптувалися та переморгувалися. Чутки ходили селом колами, як чарка за столом. Неслава до ворiт, як смола, липнула. І щось iз цим усiм треба було робити. Вихiд iз ситуацii батьки бачили один – вiнчання. Не питали в Данiеля, якоi вiн вiри, до якоi церкви колись ходив – у селi один храм i один священик. Отець Михайло також зайвих питань не ставив. «Усевишнiй над нами всiма», – сказав. А я потiм пiдтвердила його слова музикою. Настала весна, а Данi продовжував покахикувати. Вiн задихався вiд диму, вiд вологого повiтря надворi, вiд болотяного запаху в лiсi. Все частiше згадував Францiю, виноградник пiд Парижем, сонце, що жовтим каченям купалося в Сенi. Прагнув додому ще й тому, що там була батькова лiкарня, а без неi, вiдчував, йому не видряпатися. Та тепер потрапити за кордон було важче, нiж пiд час вiйни – потрiбен спецiальний дозвiл на виiзд. Тiльки-но пiдсохли дороги, Данiель вирушив до Житомира – центру Волинськоi губернii. Власноруч хотiв вручити прохання губернаторовi. Зустрiтися вiч-на-вiч не вдалося. Чиновник нижчого рангу, до якого потрапив на прийом, сказав, що таке питання треба узгоджувати не в губернii, а в Киевi, iз самим генерал-губернатором. У Киевi пообiцяли, що перешлють його документи до Петербурга. Може, й переслали, але в столицi Росii не поспiшали давати вiдповiдь у якесь там глухе село на окраiнi iмперii та ще й французовi. Данi знову й знову писав, знову й знову iздив. Минув майже рiк, поки когось iз iмператорського оточення зацiкавила волинська iсторiя французького залишенця. Але тому «когосю» забажалося ще й пiдтвердження, що поручник Паскаль пiд час волинського «болотного сидiння» свiдомо порвав з армiею Наполеона та перейшов на бiк росiйського вiйська. Доки отримали таке «зiзнання», збiгло ще кiлька мiсяцiв. Коли ми прибули до Парижа, там уже все було по-iнакшому. Імператор Наполеон Перший зрiкся престолу. Жан Ренье повернувся з полону i, пiдкошений поразкою та хворобами, за кiлька тижнiв помер. Бурбони скидали з п’едесталу слави бонапартистiв i прибирали владу до своiх рук. Клiнiка Паскаля занепадала. Батьки так i не допиталися у хворого Ренье, де вiн загубив iхнього единого сина, й уже змирилися iз загибеллю Данiеля в Росiйськiй iмперii. Це вкоротило вiку матерi, а батько пiсля ii смертi зовсiм збайдужiв до всього й дедалi частiше прикладався до чарки вина з родинного погреба. З’яву Данiеля та ще й iз вагiтною дружиною-чужинкою вiн зустрiв без особливих радощiв – Жозеф розучився радiти, плутав реальнiсть iз вимислами, а сина вважав призвiдцем усiх своiх страждань i невдач. У перервi мiж винними провалами вiн таки обстежив Данiеля i лiки приписав. Вартувало б поiхати на води, де повiтря найбiльш сприятливе для лiкування, проте Данi опинився на межi бiдностi. Нiхто ще не знав, хто в них народиться – хлопчик чи дiвчинка. Нiхто, крiм мене. Я так чекала на Данiелевого первiстка, наче сама мала його народити. Як то вiн торкнеться своiми манюсiнькими пальчиками до мене? Як втiшиться, коли почуе мiй голос? А потiм Данi буде навчати його грати на моiх струнах i ми з малим подружимося. Я буду любити його! Дуже-дуже! Як самого Данi. Адже це його син, його плоть i кров. Ще встигла побачити його тiльце й почути його крик. Вiдзначила, що вiн такий самий червоний, як я. Здивувалася, що в такоi маленькоi людинки може бути такий сильний i вимогливий голос. Це була едина наша зустрiч. Бiльше ми з ним не зустрiчалися. Наступного дня до Данiеля прийшов трохи дивнуватий чоловiк. Мав довге руде волосся, довгий нiс i довгi тонкi пальцi. Сказав, що вiн вiд графинi де Бурмон, учитель музики ii сина. Оглядав мене, як лiкар хворого: промацував, постукував, зазирав крiзь ефи, смикав за струни. А потiм кудись понiс. Невже Данiель продав мене? Але чому? Чому?! Мiй Данi!.. Мiй дорогий Данi… Як менi стало самотньо й страшно без тебе… *** Свiт нiби перекрутився, беркицьнувся через голову та й повернувся до мене iншим боком. Здавалося, iз королiвства Любовi я несподiвано потрапила до царства Страждань. Все, що вiдбувалося у моему життi далi, не викликало бажання нi вiдкривати душу, нi взагалi озиватися. «Довгий» чоловiк принiс мене до простороi зали з художньою лiпниною на стелi та стiнах, iз лампами у позолочених канделябрах, iз розкiшними меблями, обтягнутими дорогим оксамитом, мода на який уже розповсюджувалася iз Францii на всю Європу. Пiд вiкном – старовинне бюрко (чи не зi спадщини котрогось iз Людовикiв?), на столi – велика египетська ваза з розкiшними лiлеями. А повiтря наелектризоване – аж потрiскуе, як перед грозою. Здаеться, ще мить – i його розпанахае блискавка, зi стелi гримне грiм i холодна потужна злива обрушиться на голову нещасного вчителя музики, а заодно й на мене. Опецькуватий хлопчина рокiв десяти тупав ногами у бiлих панчохах та бордових штанцях i не хотiв навiть дивитися на мене. Його мама, мадам Бурмон, яка вважала себе великою шанувальницею мистецтва, вибрала особливий i, на ii думку, дуже аристократичний спосiб покарання свого единого чада за непослух – гру на скрипцi. Що бiльшою була провина графського нащадка – то довше вiн мусив водити смичком. Не дивно, що двi моi попередницi вже упокоiлися на смiтнику iз переламаними деками та порваними струнами, а вчитель-скрипаль став для малого найбiльшим ворогом. Мене юний Бурмон, якого природа обдiлила музикальним слухом, поламати не смiв, принаймнi попервах – його попередили, що червона скрипка особлива i що за неi заплачено великi грошi, а грошi були единим, до чого вiн ставився з повагою. Проте й полюбити свою покару вередливий хлопчисько не мiг. Цiлий тиждень ми змушенi були терпiти одне одного. За тиждень до графського маетку прибився гурт ромiв. У двiр його, звiсно ж, не впустили, тож обслуга висипала за ворота, перед якими вже зiбралося кiлька десяткiв роззяв. Циганки в яскравих спiдницях весело танцювали пiд бубон i ворожили всiм охочим по руках. Одна з них узялася передбачити долю i юному нащадковi Бурмонiв. Напророкувала малому золотi гори та молочнi рiки, королiвський трон i необмежену свободу дiй, словом, усе те, що йому й хотiлося почути, а тодi стала вимагати плату за свою ворожбу. Вiн не вигадав нiчого кращого, як розплатитися скрипкою. Кiлька рокiв я мандрувала iз циганським табором. Побувала в Італii, Іспанii, Нiмеччинi. Але так i не полюбила скрипаля. Був вiн гарячим i пристрасним, вiдважним i ризиковим, але хитрим i зрадливим. За зраду й поквитався: його вбила кохана, а потiм i собi вкоротила вiку. Табiр повернувся до Францii i почав мандрувати портовими мiстами – у них скупчилося багато вiйськових, якi вирушали до Африки. У порту Ла-Рошель мене обмiняли на морського ножа. Так я опинилася в десантнiй експедицii, яка пливла пiдкоряти Алжир. Молодий офiцер, який вiддав за мене свого кортика, так i не встиг почути мiй голос. У горах Кабiлii вiн потрапив до рук берберських партизанiв, якi чинили шалений опiр французам. Його вони стратили, а мене просто викинули. Немилосердне африканське сонце розпiкало мое тiло на валунi, немов на гарячiй сковорiдцi. Але, на щастя, пролежала так недовго – алжирським партизанам на п’яти наступав iнший загiн французьких воякiв. Один iз молодих офiцерiв i врятував мене. Пiсля поранення Андре повернувся до Парижа. Якось до нього звернувся колишнiй однополчанин i сказав, що вiн лiкуеться у клiнiцi, лiкар якоi дуже просить показати йому скрипку, привезену з Алжиру. Вiн нiбито давно розшукуе якусь червону скрипку, що належала його синовi Данiелевi. Жозеф Паскаль упiзнав мене. Упiзнав i так розхвилювався, що аж заплакав. Вiн пообiцяв Андре чималi грошi за мене. Та я не вiдчувала великоi радостi вiд того викупу, взагалi не вiдчувала радостi. Батько Данiеля колись ненавидiв мене, тож я не знала, навiщо я йому i чого вiд нього можна сподiватися. 11 Перед очима бiло-бiло. Але це не снiг. Бiлi бинти, бiла постiль, бiла стеля, бiлi стiни… Тiльки маленький круглий радiоприймач праворуч – чорний, нiби чорне збитошне котеня, що вискочило на тумбочку, згорнулося калачиком i тихесенько нявчить. Нявчання змiнюеться ледь-ледь чутною мелодiею. «Антонiо Вiвальдi, концерт №1, «Весна», – впiзнала Анна. Треба трохи пiдсилити звук. Еге, пiдсилиш тут. Лiва рука – як гиря стокiлограмова: не те що пiдняти, навiть ворухнути нею важко. Виявляеться, нещасну лiвицю не лише загiпсовано, а ще й мiцно прив’язано до тулуба. Долоню також забинтовано – так, що жодного пальця на нiй не видно. Жiнка на сусiдньому лiжку помiтила Аннин порух, пришкутильгала на милицях, крутнула колiщатко на приймачевi. – Я й сама хотiла послухати, але вирiшила, що ти спиш. Не стала заважати. Поки жiнка шкутильгала до радiоприймача, музика зникла, замiсть неi почувся веселий чоловiчий голос. Анна здригнулася i завмерла. Може, цей голос не з приймача? Може, Лука стоiть за дверима палати й говорить iз кимось? Зараз вiн зайде, зараз… Боженьку! Зроби так, аби вiн зайшов! Ну зроби! Нi, це все-таки радiо… «…Отож перед вами не просто волиняк, а французько-украiнський полiщук. Не вiрите? Бачу-бачу, думаете, що старий скрипаль жартуе. Я люблю пожартувати, але це – чистiсiнька правда! Навiть iм’я у мене украiнсько-французьке. По-украiнськи Лука – з наголосом на другому складi, по-французьки також Лука – тiльки з наголосом на першому складi. І прiзвище мое насправдi – Паскаль. Чули, мабуть, про великого математика Блеза Паскаля? Мусили чути, якщо унiверситет закiнчували. Але я не з тих Паскалiв, тобто не з того кореня, не з математичного. Мiй прапрапра… до математики мав такий самий стосунок, як ровер до космiчноi ракети. Був вiн наполеонiвським офiцером i, так би мовити, за сумiсництвом – скрипалем. Хоча правильнiше буде сказати навпаки: вiн вiртуозно грав на скрипцi i, за збiгом життевих обставин та за прикладом самого iмператора Наполеона Першого Бонапарта, воював. У 1812 роцi французьке вiйсько потовклося трохи й у нас на Волинi – вона тодi до складу Росiйськоi iмперii належала. Не знаю, чи збирався Наполеон Перший приеднувати волинське село Старолiси до Францii, проте достеменно вiдомо, що поручник Данiель Паскаль, родич генерала Ренье, самого себе до Старолiсiв приеднав. Як? А отак – узяв та й прив’язався до села дiвоцькою косою. Коса була гарна, як снопик стиглого жита, ще й волошковою биндою[16 - Бинда (дiал.) – стрiчка.] заплетена – пiд колiр очей. А Данiель ще той зух – молодий, гарячий, чорнобровий, чорновусий. Ну геть, як я! Оце подивiться пильненько на мене та й побачите того наполеонiвського французького поручника. Смiшно вам… Бачили б ви мене рокiв сорок тому! Словом, влетiв той поручник до нашого села на своему вороному та з ходу здобув перемогу. Раз стрельнув – i просто в яблучко. Тiльки стрiляв вiн не з пiстоля чи мушкетона, а очима, й пiдкорив не Старолiси, а його найвродливiшу дiвчину. І знаете, чим? Ось цiею самою червоною скрипкою, на якiй я щойно грав. Із першого звуку заворожив полiську красуню, а вона з першого погляду закохалася в нього. Думаете, про таке лише у книжках пишуть? Бо ви молода ще дуже, життя не знаете. А в ньому таке бувае, що жодна книжка не вигадае. Отож, привела молодого французького офiцера до нашого села сама панi доля. Здавалося б, хiба в Парижi гарних панянок чи, як вони кажуть, мадемуазелiв, не було? А поручник Паскаль свое кохання у маленькому волинському селi знайшов. От i не вiр пiсля цього, що всi шлюби на небесах укладаються. Сiльський священик, коли вiнчав Устинку Михайлюкову та Данiеля Паскаля, записав у церковнiй книзi нареченого Данилом Баскалем. Може, недочув чи не розiбрався у французькiй. А може, й навмисно так зробив… Про це iсторiя мовчить, а святий отець, царство йому небесне, уже не розповiсть. Баскаль, по-нашому, сiльському, – це вперта людина. А тих двое, моi прапрапра…, були справжнiсiнькими впертюхами. Інакше б мене оце перед вами не було…» Анна чула це iнтерв’ю ще рiк тому – по «брехунцевi», що завжди щось бурмотiв у них на кухнi. Незадовго до того оркестр народних iнструментiв iз Старолiсiв перемiг в обласному конкурсi, i журналiстка з радiо спецiально приiжджала на хутiр, щоб розповiсти про його художнього керiвника. Запитань було багато, розмова тривала довго, але не все з того, що записала кореспондентка, потрапило до ефiру. «…Народився я не в Старолiсах, а неподалiк мiстечка Сарни. Це теж Волинь, але тепер уже Рiвненська область. Там мiй батько працював на залiзницi. Пристанцiйне село було велике, пiвтори тисячi дворiв. Людей багато, а бiблiотеку «Просвiти» довiрили менi, чотирнадцятирiчному полiтковi[17 - Полiток (дiал.) – пiдлiток.]. Чому? О! Козир я мав – син залiзничника мiг безплатно iздити до Львова, а саме звiдти треба було возити книжки, журнали, газети. От i возив, i то дуже часто. Я ж i тепер не можу на мiсцi всидiти, що вже про тi роки говорити – справжнiй вердзiгiль[18 - Вердзiгiль (дiал.) – непосида, вертун.], на край свiту ладен був податися. За користування бiблiотекою читачi сплачували по одному злотому – на той час великi грошi, тож було за що лiтературу купувати. Мене ще малим за вуха не могли вiд книжки вiдтягти. А тут таке несподiване щастя випало: сам можеш лiтературу вибирати й купувати в крамницях, а тодi ще й читати на роботi хоч увесь день. Ну й примiточка маленька до козира: у серединi тридцятих рокiв поляки вже добряче закручували гайки в украiнськiй справi, забороняли нашi громадськi органiзацii. Доправляти книжки украiнськi теж було ризиковано. Старших активiстiв польська дефензива давно всiх на контроль взяла. А на мене, малого, нiхто не зважав. За рiк вступив до Варшавськоi гiмназii, а заразом записався до бiблiотеки iменi Івана Огiенка, навколо якоi гуртувалася украiнська iнтелiгенцiя… Виступав на концертах, сам органiзовував вечори. Спочатку трохи лячно було. Але не святi горщики лiплять, i менi все вдалося. Отримав рекомендацiю до Варшавськоi консерваторii, бо i на скрипцi добре грав, i на нотах знався. Та нiхто не знае, що на нього чекае. Першого вересня 1939-го року у Польщi почалася вiйна… Довелося виiхати з Варшави… Опинився на Холмщинi…» Анна всмiхнулася – пiд час монтажу iнтерв’ю цiлий шмат розповiдi вирвано та викинуто: про повернення з Варшави додому, де не довелося навiть однiеi ночi перебути, про втечу за Буг, спалення там, на територii нинiшньоi Польщi, украiнського села Сагринь, смерть дружини, порятунок маленького сина, поранення. Запис на стрiчцi ii пам’ятi набагато повнiший i детальнiший. А тут, у приймачевi, уже до Червоноi армii перескочили. «…А 1944 року доля моя зробила крутий вiраж i я опинився в Червонiй армii. Стоiмо якогось дня в довжелезнiй шерензi. Виходить командир. – Кто знает польский язык? Роблю крок уперед. І цей крок вирiшуе мою подальшу солдатську долю. Бiльшiсть тих хлопцiв з останнього призову, з якими я стояв на плацу, молодесеньких, необстрiляних, загинула невдовзi в саратовських степах. І не тiльки вiд нiмецьких куль, а й вiд голоду, холоду та хвороб у Червонiй армii. Я ж потрапив до Перемишля, на прикордонну заставу. А там, як на мiнному полi, – не знаеш, коли рвоне, звiдки вистрелять: то йдуть украiнськi вояки, то пiдходить Армiя Крайова, то власовцi, то нiмецькi угруповання з Карпат пробиваються… Отож зробив я крок уперед, i повели мене до самого начальника Львiвського округу генерала Тер-Григоряна. – Кажуть, що ти, рядовий Баскаль, добре польську мову знаеш. – Як же менi не знати? – вiдповiдаю. – Гiмназiю польську закiнчив, у Варшавi жив, книжки по-iхньому читав. – От i добре. У нас тут багато документiв польських, будеш перекладати. Отака лафа менi випала. А заодно взявся я вiйськовий ансамбль створювати. Зiбралося нас шестеро. Знайшли якогось доходяжного фронтового баяна, поламану гiтару та балалайку. Хiба ж iз того путню музику видобудеш? У штабi кажуть: чекайте, поки ще якийсь iнструмент припливе. Але довго чекати, поки в коня роги виростуть. Іду до капiтана Лисенка, прошу пiдвезти до Львова, на Пiдзамче, де розташований нiмецький табiр. Вiн аж очi витрiщив: – Ты че, Баскаль, тоже пленным хочеш быть? Или решил всех фрицов одним пальцем там, в лагере, расстрелять? – Там можна на хлiб музичнi iнструменти вимiняти, – пояснюю. – Неужели? – недовiрливо так поглянув на мене капiтан. – Ну ладно, поехали. Іду повз голодних нiмцiв. Вони з усiх бокiв простягають губнi гармошки, а в одного – скрипка в руках. Руки в нього такi… Словом, не солдатськi руки. Мабуть, музикантом той чоловiк до вiйни був. А може, й на вiйнi музикував. Нiмецькi штабiсти полюбляли розважитися та й у музицi дехто непогано тямив. Як побачив я цю скрипку, аж серце защемiло, а руки самi мимоволi до неi потягнулися. У мене вже була скрипка – оця сама, на якiй я вам щойно грав. Це наша родинна релiквiя, скрипка того самого поручника Паскаля, який одружився у Старолiсах. Менi, ще зовсiм малому, ii дiд Сянько, помираючи, передав у спадок. Сказав, що з мене добрий скрипаль буде. І як вiн угадав? А може, навпаки, напророкував долю тим своiм подарунком. Але француженку свою я залишив у батькiв, коли вирушав з рiдного дому за Буг. Пiд час вiйни дiм наш нiмецька бомба зруйнувала. Про це вже менi було вiдомо. А чи не згорiла разом iз ним скрипка, батько не написав. Отож, дивлюся на скрипку в руках нiмця i вiдвести очей не можу. Оцiнив вiн ii у шiсть буханцiв хлiба. Це дуже висока як на той час цiна. Та я навiть не торгувався – схопив скрипку й пiшов. Капiтан як угледiв, що саме я придбав, скривився, наче оцту замiсть трофейного спирту ковтнув, розiзлився, аж плямами червоними по обличчю пiшов. – Лопух! Дурак стоеросовый! Околдовал тебя этот фашист недобитый что ли? Зачем нам это полено? За шесть буханок хлеба можно было баян или аккордеон купить. Вот это действительно был бы инструмент для военного ансамбля. – Сам ти полiно, – говорю пошепки та скрипку до себе притискаю. У березнi сорок шостого захворiв я на мокрий плеврит. Ради на ту болячку не було – вiдправили додому помирати. Коли прощався з однополчанами, капiтан винiс скрипку. – Забирай ее на фиг, Баскаль. Все равно на этом полене больше никто не умеет играть. Отак у мене з’явилася друга скрипка. Минулого року в Киевi, коли ми з троiстими музиками на Всеукраiнському оглядi у палацi «Украiна» виступали, пiдiйшов один знаменитий музикант, оглянув ii з усiх бокiв та й дiстае грошi з портмоне. Продайте, каже, це iталiйська скрипка, ви за цi грошi собi десять iнших купите. «Навiщо менi десять iнших? – вiдповiдаю. – Менi вистачае тих, що маю. Вдома ще французька е. Але то особлива скрипка, я ii як зiницю ока бережу. Ви б ii, добродiю, побачили та почули… Ну й третя – наша, украiнська, з Карпат. На нiй онучка моя, Анна, вчиться грати». Розсердилася столична знаменитiсть, розприндилася i одне тiльки слово й вимовила: «Село…». Але як це було сказано! Я аж втiшився, що не пiддався на вмовляння i не продав свою iталiйку. Пiсля iталiйки у мене з’явилися кларнет, флейта, цимбали, з десяток сопiлок… Банджо купив в Одесi. А тодi, в березнi 1946-го, як комiсували мене, поiхав до Старолiсiв, на дiдизну свою. Там i свое друге кохання зустрiв. Мабуть, воно й урятувало мене вiд смертi, яку лiкарi пророкували. Марiйка моя вчителькою працювала, малих пуцьвiрiнкiв читати й писати навчала. Збудували ми хату на хуторi, де жив колись дiд Сянько. Його нiхто не зайняв, бо тодi якраз у розпалi була кампанiя проти хуторiв, будуватися дозволяли тiльки в селi. Але ж я чоловiк не «кампанiйський» – забаскаличився та й завiв собi обiйстя на дiдiвському мiсцi. Трохи пошпетило мене начальство районне за таке непiдкорення державнiй полiтицi. Але що з Баскаля вiзьмеш! Працював трохи керiвником ансамблю, а потiм i директором будинку культури. Недовго, щоправда…» Анна добре запам’ятала, як пiсля цього Лука розповiдав про прийом у партiю. Спочатку його туди агiтували та мало на налигачi не тягли, а в день прийому з кабiнету прогнали й порадили гострий язик прикусити, бо вилетить не тiльки з роботи, а й iз села. З роботи звiльнили наступного ж дня, але невдовзi повернули, бо не знайшли замiни. Та за кiлька мiсяцiв Лука на обласному звiтi посварився з «культурним» начальником. Той дуже добре знав статут i вимоги своеi партii, а в музицi тямив, як баран у зорях, але щоб показати свою культурнiсть i обiзнанiсть, присiкався до сiльських музик за «какое-то не такое» звучання флейти. Баскаль слухав-слухав те пиляння та й не витерпiв. «Де ж це ви, товаришу начальник, бачите флейту? – запитав насмiшкувато. – У нашому оркестрi ii нiколи й не було. А те, на що ви дивитеся, – кларнет». Обличчя начальника стало бурячковим. Вiн не сказав жодного слова. Але не встигли музиканти до села доiхати, як у районi вже з’явився наказ про звiльнення з роботи «хама зi Старолiсiв». Бiльше його на посадi директора сiльського будинку культури вже не поновлювали. О, Лука Баскаль – для начальства, як колючка в черевиковi. Нiколи воно не любило цього iжакуватого та задерикуватого скрипаля. Не одному «вищестоящому» вiн попсував нерви – за словом до кишенi не лiз i на чини та посади не зважав. Зате з усiляких оглядiв – i в областi, i в республiцi – найвищi нагороди привозив, слава про його колективи на всю Украiну гримiла. Тож доводилося начальству терпiти «професора музики з Полiсся», як написала про Луку одна газета. Якийсь пильний цензор на обласному радiо, вочевидь, вирiшив, що про музику скрипаля Луки Баскаля радiослухачам знати можна, а про характер музиканта – не треба. Тому пiсля слiв про банджо, за сценарiем, зазвучав меланхолiйний блюз. «Запам’ятаймо його таким… …Ми передавали останне iнтерв’ю з талановитим скрипалем Лукою Баскалем, який сорок днiв тому, в нiч на сьоме грудня, трагiчно загинув разом зi своею единою внучкою. Нагадаемо, у iхньому будинку сталася пожежа… Нещасний випадок…» Анна скочила на ноги, лiвою рукою схопила чорну скриньку приймача i щосили вдарила нею об стiну. – Ти брешеш! Брешеш! Брешеш!!! Я жива! І Лука живий! Живий! Живий! Живий!!! Боже! Ну зроби так, щоб вiн був живим! Зроби, Боже-е-е! Злякано заверещала сусiдка. Коридор наповнився тупотiнням нiг. Хтось, бiлий i стривожений, нагнувся над Анною, притиснув ii до лiжка, вдарив шорсткою п’ятiрнею по щоцi. В передплiччя боляче вп’ялася голка. …Тиша. Бiла-бiла, як снiг на чорному згарищi хати. А з неi, як перший пролiсок з-пiд снiгу, пробиваеться голос. Голос «червоноi панни». 12 Коли мовчиш, то й згадати про час мовчання нiчого. Без голосу скрипка втрачае пам’ять, впадае в летаргiчний сон. Спала я, вочевидь, довго, бо коли прокинулася, то найперше почула здивований вигук: «Дивiться, яка руда газета! Вона тут майже сорок рокiв разом зi скрипкою пролежала!» Мабуть, сорок – у вимiрi людського життя справдi дуже довго. Чи не дуже? Не знаю. Кажу ж, коли скрипка мовчить, то час обминае ii, обтiкае, як течiя безлюдний острiв. Та щойно мене дiстали з важкого дубового й просякнутого смердючим нафталiном сховища, вийняли з футляра, щойно сонячний промiнь упав на моi струни й проник через ефи досередини, аж до душi, я вiдразу згадала Данiеля. Нiби вiд часу нашого останнього побачення не було моiх важких мандрiв рiзними краiнами та з рiзними людьми, не було цього затяжного мовчання в дубовiй скринi. Нiби ми з ним тiльки-но вчора розлучилися й та розлука ще нестерпно болiла менi, пекла, як свiжа рана. День мого пробудження був надзвичайно ясним, наче за минулi роки небесне свiтило у стократ збiльшило свою активнiсть, а тепер збиралося охопити своiм гарячим теплом усю землю, розтопивши навiть Пiвденний i Пiвнiчний полюси. Та менi стало холодно – руки, якi взяли мене… Нi, це були не Данiелевi руки! Мене знову в щось загортали, кудись ховали, невiдь-куди везли. Чула, як хтось голосно поганяв коней, як пiдi мною поскрипували чотири колеса, – вочевидь, поштовоi карети. Коли ця карета зупинилася, мене перенесли до iншоi, потiм ще до iншоi. Дороги пахли по-рiзному (хоча скрiзь домiнував аромат весни) i погоничi говорили рiзними мовами. Та коли я почула цю… Душа моя враз защемiла, завiбрувала – це була дивовижна мова того самого села, в якому ми з Данiелем опинилися пiд час наполеонiвськоi вiйни i зустрiли Устинку. Отже, вiн тут! Переiхав сюди з Францii, але не забував про мене й нарештi покликав. Зараз дiзнаюся, що сталося в Парижi тодi, пiсля народження його хлопчика. Данiель пояснить, чому вiн покинув мене, навiщо вiддав (чи продав?) тому довгому чоловiковi. Зрештою, йому необов’язково пояснювати. Я ж не гнiваюся. Зовсiм! Нi крапельки! Тiльки б вiн був тут, мiй маестро, мiй любий Данi… Сивий чоловiк, спокiйний, худорлявий i жилавий, здивовано пiднiс мене аж до очей. Очi – свiтлi, неначе роки потроху випили з них густу синю барву й залишили тiльки сiрувату блакить. Не Данiель! Нi, не Данiель… Я до вечора лежала на великому столi, вiд якого ще струменiв ледь чутний аромат свiжоструганоi соснини. Аж пiсля заходу сонця хата наповнилася людьми – дорослими та малими. Малi намагалися бренькнути на моiх струнах, а старшi, втомлено присiвши, дивилися на чоловiка: iм було байдуже до мене, iх цiкавили тiльки бiлi аркушi в його руках – папери, доправленi разом зi мною. Я чула, як господаря запитували, чи вiн справдi Микола Баскаль, i змушували поставити пiдпис на пiдтвердження, що вiн отримав цiлими й неушкодженими скрипку та листи аж зi столицi Францii. – Читай-но, Тимоше, – Микола пiдсунув iх дуже схожому на нього, але чорноокому чоловiковi, мабуть, синовi. – Але тут не по-нашому написано! – Тимiш вiдсунув iх назад до батька. – Учив же тебе… – Такий, значить, iз тебе вчитель. – Такий, значить, iз тебе учень! – А нащо менi було сили тратити намарне? Ми ж не збиралися iхати до Францii. Хiба корови жирнiше молоко давали б чи кури бiльше яець несли б, якби я з ними по-французьки балакав? – Базiкало! – розсердився старший чоловiк. Вiн втомлено вiдмахнувся вiд синових слiв, як вiд набридливоi мухи, дiстав iз шухляди окуляри з тонкою бiлою гумкою замiсть завушникiв i поволеньки став розбирати написане. Спочатку читав французькою, а потiм озвучував украiнською. «Яка жахлива вимова!», – подумала я. Але що хотiти вiд людини, яка невiдомо чи й розмовляла колись французькою. «Шановний мсье Миколо! Передаемо вам те, що мав отримати ваш батько, Данiель Паскаль, пiсля смертi вашого дiда Жозефа Паскаля. На жаль, нашiй нотарiальнiй конторi довго не вдавалося розшукати його адресу. А коли ми ii нарештi знайшли, з’ясувалося, що його вже немае серед живих. Тож ви, як единий спадкоемець Данiеля Паскаля, вiднинi повноправний власник цiеi скрипки…» – Тьху! І ще раз тьху! – сплюнув Тимiш. – Оце така французька спадщина? Краще б грошенят пiдкинули единокровним нащадкам. А чого там написано «Паскаль»? Ми ж Баскалi. Старший нiчого не вiдповiв i другого листа читав уже мовчки, про себе. Вiн беззвучно ворушив губами, а я слухала. «Дорогий Данiелю! Прости менi мiй дурний вчинок. Жаль, що я нiколи так i не поговорив з тобою вiдверто. То бракувало часу, то вважав, що ти ще надто юний для серйозноi розмови, а потiм просто перестав тебе розумiти. Ми були батьком i сином, але так i не стали справжнiми друзями. Це моя провина, тiльки моя. Ти зробив нам з мамою дуже боляче. І тодi, коли покинув медичний унiверситет, а ще бiльше – коли втiк на ту кляту вiйну. Ми, Паскалi, нiколи нiкого не вбивали, тiльки рятували. “Така наша мiсiя на землi”, – думав я. Навiщо тобi здалася та вiйна – вiйна не за оборону Францii? Навiщо це потрiбно було тобi, моему единому синовi, моiй гордостi, моiй надii? Коли дядько Жан повернувся, а вiд тебе – жодноi звiстки, коли вiд горя померла твоя мама, я вже не знав, для чого жити. І ось через три роки ти являешся, просиш про допомогу – не для себе (хоч я зразу помiтив, що ти хворий), а для дружини, яка занедужала перед пологами. Я сказав, що не маю грошей i порадив продати твою червону скрипку. Менi цiкаво було, кого з них двох ти любиш бiльше. Ти вибрав свою маленьку чужинку, а потiм невтiшно плакав, як дитина, за скрипкою. Злiсть моя раптом вщухла, як лiтня гроза. Менi стало так жаль тебе! Але, намагаючись зберегти залишки колишнього гонору, я не поступився. Знайшов покупця для твоеi скрипки, який мiг би гiдно оцiнити червоний шедевр Нiколя Люпо, а отже, й допомогти тобi. Повiр, хоч Люпо вже став на один щабель зi Страдiварi, нiхто iнший не заплатив би тобi такi грошi, як графиня де Бурмон, яка тривалий час була моею пацiенткою. Але рiч не лише в грошах. Тодi я ще плекав примарну надiю, що без цiеi скрипки, яка нiби зачарувала, заворожила тебе й забрала у мене, ти повернешся до медицини, врятуеш нашу клiнiку та продовжиш мою справу. Ти ж iще був таким молодим! Як я картав себе за те, що вдiяв! Зiбрав усi грошi, якi мав, ладен був продати й клiнiку, аби тiльки вiдкупити твою улюбленицю. Але в графинi де Бурмон ii вже не було. Я бiг щоразу, як у мiстi з’являлися зi своiми шатрами мандрiвнi цигани, – сподiвався, що побачу саме той табiр, який видурив у малого Бурмона твою скрипку. Якось вiн таки навiдався i менi вдалося знайти ту саму циганку, але скрипки в неi вже не було. Та провидiння зглянулося на мене. Одного ранку воно послало до мене прибулого з вiйни в Алжирi сина мого давнього знайомого. Вiн допомiг менi знайти й викупити скрипку. Як же довго iй довелося мандрувати! Якi iсторii судилося пережити! Ти, Данiелю, дав менi гарний урок: у кожного свiй шлях, i не можна змушувати когось iти твоею дорогою – навiть власну дитину, рiдну кров. Бо нещасна та людина, яка займаеться не своею справою. Сподiваюся, у тебе все буде гаразд. Ти маеш кохану дружину, повертаю тобi i твою улюблену скрипку.     Жозеф Паскаль» *** У Миколи було п’ятеро внукiв. Але тiльки один з них потягнувся до мене – Олександр, Сянько, Сяньо, Сяньчик, кароокий чорнобривчик, який уперто бiгав за iншими дiтьми, припадаючи на праву нiжку. Вроджена кульгавiсть дала йому, единому з родини Баскалiв, шанс вижити в роки Першоi свiтовоi вiйни, бо через той гандж його не взяли на фронт. Ця вiйна, на вiдмiну вiд тiеi, через яку сто рокiв тому доля закинула мене на Волинь, не обминула Старолiси. В село заходили то солдати росiйськоi армii, то австрiйцi. Всi вимагали молока, яець i м’яса, реманенту й коней, i вiд усiх село потайними стежками знову втiкало до лiсу, за болота. Трьох Сянькових братiв забрали до царськоi армii, i жоден iз них не повернувся додому. Не повiдомили навiть, де iх поховано. Вочевидь, у братських могилах, в якi скидали сотнi трупiв. Сестру пiд час росiйського прориву, в якому генерал Брусилов використав тактику «випаленоi землi», вивезли на схiд, i вiдтодi слiд ii загубився. Сянько зостався на принишклому та пограбованому вiйною хуторi сам. Щонедiлi ми з ним ходили до села. Те миттю збiгалося на нашу появу. Час не змiнив мого голосу, зате переiнакшив мелодii. Замiсть шедеврiв знаменитих европейських класикiв Вiвальдi, Альбiонi, Генделя, якi так полюбляв Данiель, Сянько грав полiськi польки, вальси, веснянки, пiд якi витанцьовувало сiльське жiноцтво, хоча б на якийсь час забуваючи про своi втрати та вдовину долю. Чоловiкiв викосила вiйна, ця проклята свiтова бiйня: у Старолiсах iх залишилося, аби на пальцях однiеi руки полiчити. Тож на Сянька не те що молодицi, а й не одна дiвка поглядала з промовистим натяком. Я ж причарувала йому найкращу – Настуню. Вони народили двох дiтей, вивели iх у люди – син Леон став залiзничником, донька Христина вийшла замiж у своему селi Старолiси. А Сянько з Настею до самоi старостi прожили на хуторi. Помираючи, старий скрипаль передав мене своему внуковi Луцi. Хлопчик мав три роки, коли вперше взяв мене до рук – iще невмiлих, але таких знайомих, таких рiдних. Моя душа, що вгледiла його через елегантнi ефи, вмить забринiла, завiбрувала вiд щастя – передi мною стояла маленька копiя Данiеля: такi самi чорнi допитливi очi, смолянi кучерi, тонкi пальцi. Я так хотiла, щоб вiн полюбив мене! Бо я його вже любила. За рiк пiсля смертi Олександра Лука став моiм повноправним володарем. А ще за дев’ять я зрозумiла, що вiн мене також любить. По-справжньому любить. Коли у будинку Баскалiв з’явився той дженджуристий панок у чорному пальтi та високому капелюсi, менi чомусь стало дуже тривожно. Вiдчувала: незнайомець приiхав по мене. Так воно й було. Хтось у Варшавi розповiв тому панковi про червону скрипку самого Нiколя Люпо, яка дивом дивним опинилася у працiвника росiйськоi iмперськоi залiзницi Леона Баскаля. – А навiщо вона вам, простому залiзничниковi? Ви ж на нiй не граете, – сказав вкрадливо. – Та вона не моя. Батько ii нашому малому заповiв, – неохоче вiдповiв Леон. – То у вашому домi за господаря якийсь малий дiтвак? Воно й видно. Не вельми розкошуете… Непроханий гiсть тиснув на слабкi мiсця господаря i нагадував голодного тигра, що втягнув гострi пазурi у м’якi подушечки лап, але приготувався ось-ось iх випустити й зробити стрибок. – Господар тут я! – розсердився Леон Баскаль. – Сiм’я моя не розкошуе, проте й не голодуе. І син мiй тямущий – що до науки, що до музики. – Я заплачу вам стiльки, що ви зможете свого малого у Варшавi вивчити i кiлька нових скрипок йому купити. Та й зараз вам би грошi зайвими не були. Хiба не так? Леон Баскаль пообiцяв подумати. Може, й справдi варто було б… А Луцi купили б звичайну скрипку. Яка рiзниця, на якiй грати – аби скрипка. Лука затявся: – Не вiддам! А якщо так бракуе грошей, то пiду працювати й буду вам допомагати. – Ти диви, який чибуристий![19 - Чибуристий (дiал.) – задерикуватий.] Я тут сушу голову, як би його вивчити, у люди вивести, а вiн ладен поштурмаком зостатися, зате з дiдовою скрипкою! Ось як вiзьму попругу, то на дупу не сядеш, робiтничок-рятiвничок! – розгнiвався батько. На ранок Лука не встав iз постелi. І мене бiля себе поклав. Обiйняв, мiцно-мiцно притиснув до себе. Думали, прикидаеться, вдачу свою баскальську демонструе, а в нього гарячка. Нiкого до мене не пiдпускав, нiкому не дозволяв навiть торкнутися до мене. Панок приiхав за тиждень, поговорив-посварився, покрутився-повертiвся, помахав пачкою банкнот перед носом господарiв, а тодi сiв на потяг – i тiльки його й бачили. А Лука таки знайшов роботу – в бiблiотецi. Чотирнадцятирiчним уже сам iздив до Львова, купував украiнськi книжки та журнали, видавав людям. Заробiток не який, але вiн усе до копiйки батьковi вiддавав. Отакий баскальський характер. Що дорослiшим ставав Лука, то бiльше Данiеля нагадував. Такий самий непосидючий i непередбачуваний, запальний i сентиментальний, так само не вмiе прораховувати наперед ходи на шаховiй дошцi життя, через що частенько встряе в халепу, так само смiеться i так само грае. «Боже, як вiн грае!», – чула я не раз. Нiхто й не здогадувався, що це я, його «червона панна», вiдкривала перед ним свою душу так, як вiдкривала ii тiльки перед Данiелем. 13 Без гiпсу рука стала такою легкою, нiби на нiй не залишилося нi кiсток, нi м’язiв. Здаеться, дмухнув би хтось – i вона знялася б у повiтря, як пушинка кульбаби. Яку ж це вагу треба було аж мiсяць носити! Лiкар сказав, що променева кiстка зрослася нормально. Звiсно ж, для пiдтвердження треба зробити знiмок, але його досвiдчене око – точне, як рентген, вiн же за сорок рокiв на таких переломах собаку з’iв. Отож, iз кiсткою все буде гаразд: спецiальнi вправи, процедури, масажi, тренування – i мiсяцiв за пiвтора-два рука стане як новенька. З пальцями значно гiрше. Добре, що вiд ампутацii вдалося врятувати, а от чутливiсть… Конец ознакомительного фрагмента. notes 1 Тарапата (дiал.) – голосна сварка. (Тут i далi прим. авт.) 2 Вiзiгорна (дiал.) – делiкатна, витончена. 3 Жвандiти (дiал.) – бурчати. 4 Шудрата (дiал.) – розкошлана. 5 Гемби (полонiзм) – губи. 6 Лагодзiнки (дiал.) – смаколики. 7 Квяти (дiал.) – квiти. 8 Ясниця (дiал.) – ясна погода. 9 Шальоха (дiал.) – святкова квiтчаста хустка. 10 Любовальниця (дiал.) – жiнка, яка часто закохуеться. 11 Лiдавий (дiал.) – поганий. 12 Стидомирниця (дiал.) – безсоромниця. 13 Осiнка (дiал.) – осiнне пальто. 14 Куфер (дiал.) – скриня. 15 Воропаха – те саме, що й горопаха. 16 Бинда (дiал.) – стрiчка. 17 Полiток (дiал.) – пiдлiток. 18 Вердзiгiль (дiал.) – непосида, вертун. 19 Чибуристий (дiал.) – задерикуватий. Текст предоставлен ООО «ИТ» Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию:https://tellnovel.com/ru/gumenyuk_nad-ya/dozhiti-do-vesni