Курячий бульйон для душi. 101 найкраща iсторiя
Марк Виктор Хансен

Эми Ньюмарк

Джек Кэнфилд


Курячий бульйон для душi
Кожному знайоме вiдчуття, коли душу нiби проймае холодний вiтер. Стае сумно й самотньо. Здаеться, що життя проходить стороною, залишаючи вас в сiрих буднях. Якраз у такi хвилини неминуче треба зробити ковток чогось теплого й ароматного. Ідеальний варiант – добiрка смачних мотивацiйних iсторiй, що надихають, лiкують, дають силу рухатися вперед i заряджають позитивом. Ви вiдчуете себе спроможними подолати всi випробування та неприемностi. Так само, як героi 101 найкращоi iсторii: чарiвна красуня, здатна закохатися в горбаня лише пiсля кiлькох його слiв, хлопчик з простоi родини, нацiлений заради миру на планетi листуватися зi свiтовими лiдерами, тринадцятирiчна дiвчинка, готова задля маминоi мрii продати понад 45 тисяч коробок печива, та iншi звичайнi люди, що здiйснюють незвичайнi вчинки.





Джек Кэнфилд, Марк Виктор Хансен, Эми Ньюмарк

Курячий бульйон для душi. 101 найкраща iсторiя



Jack Canfield, Mark Victor Hansen, Amy Newmark

Chicken Soup for the Soul



© Chicken Soup For The Soul Publishing LLC, 2013

© Depositphotos / PhanuwatNandee, amenic181, bgphoto, обкладинка, 2018

© Hemiro Ltd, видання украiнською мовою, 2018

© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», переклад та художне оформлення, 2018




Передмова


Сьогоднi ми всi стали оповiдачами. Будь-кому з нас вiльно вийти на сцену, i чимало людей користуеться цим правом, бо завдяки соцiальним мережам кожен може висловити свою думку. Ми звикли блискавично дiлитися новинами в «Твiттерi», «Фейсбуку», «Пiнтерестi» чи власному блозi. Ми не просто знаемо, що в нашоi подруги от-от з’явиться дитина, а маемо змогу переглядати вiдеозапис пологiв i фото новонародженого, яке батьки затвiтили майже миттю. Ми знаемо, що нашi друзi, родичi й знаменитостi iли за вечерею, коли знайшли нову роботу чи поiхали на лiкування… І чекаемо, що вони дiлитимуться з нами всiм.

Усе, що ранiше було особистим, тепер виставлено на загальний огляд – iнколи навмисно, iнколи нi. Ми бачимо це на реалiтi-шоу, читаемо в безладних дописах чиiхось блогiв чи вловлюемо з лаконiчних ста сорока знакiв у «Твiттерi». Ідеться не тiльки про те, як ми обмiнюемося новинами чи чутками, а й про те, як спiлкуемося мiж собою i намагаемося пiзнати свiт. Та, попри всю зв’язанiсть сьогодення, у ньому дуже легко розгубитися.

За допомогою iсторiй завжди можна дати пораду чи подiлитися мудрiстю, але оповiдь мае бути органiзованою, продуманою… i змiстовною. Саме тодi з’являеться «Курячий бульйон для душi» як гiдний, вiдданий i мудрий друг, що дiлиться з вами iсторiями, здатними навести лад у вашому життi.

Коли двадцять рокiв тому «Курячий бульйон для душi» вперше вийшов друком, сфера самовдосконалення лише набирала популярностi. Бiльшiсть авторiв i промовцiв розповiдали своi iсторii вiд третьоi особи, дiлилися досвiдом iнших, використовували метафори й алегорii, щоб пояснити, як iхнi методи допоможуть вам зрозумiти, чим саме полiпшити свое життя. Особисте? Про таке говорили за зачиненими дверима в кабiнетi психотерапевта. Так, тодi вже iснували групи пiдтримки на всякий смак: для людей, якi хочуть скинути вагу, для залежних i для тих, хто пережив втрату близькоi людини. Утiм, розповiдати про себе на особистiй сторiнцi, вiдкритiй для кожного i доступнiй далеко за стiнами лiкарського кабiнету, – такого не робив майже нiхто.

«Курячий бульйон для душi» все змiнив. Ця книжка дала нам змогу стати вiдвертiшими i сприйняти себе крiзь iсторii та уроки, розказанi вiд першоi особи. Вона змiнила сприйняття лiтератури для саморозвитку й значно випередила свiй час. Сьогоднi завдяки iй люди, особливо авторитети, до яких ми звертаемося, щоб надихнутися, зцiлитися або краще зрозумiти себе, готовi виявляти слабкiсть на очах у широкого загалу. Цей досвiд допомагае iм рости, i вони ладнi дiлитися своiми iсторiями, щоб полiпшити життя тих, хто до них прислухаеться. І ми таки стали вiдвертiшими, а це змiнюе нас на краще.

Я точно змiнилася завдяки iй, адже буквально виросла на «Курячому бульйонi для душi». Уперше я прочитала цю книжку, коли мала двадцять шiсть рокiв i була асистенткою з комунiкацiй та помiчницею продюсера телепрограми 20/20 на каналi Ей-бi-сi, працюючи з Барбарою Волтерс. Менi подобалася моя робота, але я не була певна, ким хочу стати, коли виросту. Я думала про кар’еру публiцистки i власну справу, саме тому опинилася на роздорiжжi. Я шукала допомоги та пiдтримки, щоб зрозумiти своi почуття, i прагнула розiбратися в собi самостiйно, тож почала читати i знайшла вiдповiдi в «Курячому бульйонi для душi».

Я пам’ятаю всi iсторii з першоi книжки цiеi серii, бо щонайменше раз у життi спиралася й покликалася на кожну з них. Читаючи iсторiю Тонi Роббiнса про День подяки, я поклала собi попрацювати коли-небудь з цiею великою людиною. Менi вдалося, адже я досi спiвпрацюю з ним та iншими неймовiрними мислителями XXI столiття, що захоплюють i наснажують мене практично кожного дня.

Як i в бiльшостi людей, у мене е постiйне бажання полiпшувати свое життя, i я хочу – нi, маю доконечну потребу – чути цi iсторii, а тодi зазирати всередину себе й питати: «Чи стану я кращою, зрозумiвши це?» Саме так «Курячий бульйон для душi» надихнув мене змiнювати свiт, приносити в нього бiльше радостi, щастя i розповiдати власнi iсторii про все – вiд перешкод у бiзнесi та проблем з дитиною до неймовiрно прекрасного життя у ЗМІ й книговиданнi. Я роблю це для себе i водночас – щоб допомогти iншим.

Коли Емi Ньюмарк, видавчиня, спiвавторка й головна редакторка цiеi версii «Курячого бульйону для душi», запропонувала менi допомогти iй перевидати перший «Курячий бульйон для душi» на честь двадцятирiччя книжки, я була в захватi. Менi випала нагода подiлитися досвiдом, трохи пособивши iншiй двадцятишестилiтнiй жiнцi, що тiльки-но починае кар’еру, знайти власний шлях у життi.

Маю за честь писати цю передмову до двадцятирiччя «Курячого бульйону для душi» i особисто вибрати двадцять нових iсторiй, якi ви побачите в цьому виданнi, – двадцять iсторiй, доданих до моiх улюблених оповiдей з оригiнального бестселера. Ви знайдете тут новi iсторii моiх клiентiв та друзiв, перших з найкращих у сферi саморозвитку, i я переконана, що розповiдi цих мислителiв XXI столiття надихнуть вас, а «Курячий бульйон для душi» залишиться такою ж доречною, корисною та неймовiрно чарiвною книжкою впродовж наступних двадцяти рокiв.

Я радо познайомлю вас iз цими людьми та iхнiми iсторiями, бо щиро люблю iх усiх. Деякi з iмен вам вiдомi й не потребують зайвих рекомендацiй, адже цi люди допомагають iншим полiпшувати життя протягом довгих рокiв. Серед них Дiпак Чопра, Тонi Роббiнс, доктор Оз (чиi iсторii також можна знайти в оригiнальному виданнi) i дон Мiгель Руiс, що написав мiжнародний бестселер «Чотири згоди».

Тут зазвучать голоси й нових оповiдачiв, якi, гадаю, стануть вам за добрих друзiв упродовж найближчих рокiв: видавця журналу «САКСЕСС» Даррена Гардi, що створив багатомiльйонний бiзнес i допомагав iншим зробити те саме; видавця i спiвзасновника блогу «Позитивного позитиву» Ерiка Гендлера, який щодня надихае людей жити повнiшим життям; Габрiелли Бернштейн, чия унiкальна iсторiя подолання залежностi допомогла iй здобути кар’еру авторки книжок-бестселерiв i захисницi жiночих прав; борчинi за здоровий спосiб життя Крiс Карр, вiдомоi своею неперевершеною серiею книжок «Божевiльний сексуальний рак»; Мастiна Кiппа, чиi електроннi листи, твiти й сайт «Щоденна любов» – справжне джерело натхнення для нового поколiння; i неймовiрноi Лорi Дешене, що стоiть за простою мудрiстю «Крихiтного Будди».

Також серед наших авторiв Преподобний Майкл Беквiт, який заснував Мiжнародний духовний центр милосердноi любовi в Калiфорнii – церкву нового мислення; поет i знаменитий автор чотирьох книжок Ем-Кей Асанте, якого Сi-ен-ен називае «майстром оповiдi»; Нiк Ортнер, письменник i виконавчий директор «Проривного рiшення», присвяченого життю без стресу; Роберт Голден, чиiй роботi з позитивним мисленням, духовнiстю й щастям присвячено кiлька книжок i два документальнi фiльми Бi-бi-сi; Торi Джонсон, яка допомагае мiльйонам своiми книжками та регулярними вiдвiдинами програми «Доброго ранку, Америко» на каналi Ей-бi-сi. Утiм, звiсно, нове видання не було б повним без iсторiй вiд творцiв серii Джека Кенфiлда та Марка Вiктора Гансена, а також ii видавчинi й творчоi лiдерки Емi Ньюмарк.

Кожен з цих мислителiв знае, що означае вiдкритися, показати свою слабкiсть i подiлитися особистою iсторiею, яка дiйсно може зарадити читачам. Вони приедналися до iнших авторiв «Курячого бульйону для душi» – книжки, яку захочеться носити у своiх сумках i портфелях, тримати на нiчних столиках, на пристроях «Айпад», «Нук» чи «Кiндл», щоб читати ii так само, як i перше видання.

Цiкаво те, що назву «Курячий бульйон для душi» чудово розумiють у всьому свiтi, бо в десятках краiн, де продали мiльйони примiрникiв книжки, ii зазвичай перекладають дослiвно. Поняття курячого бульйону як цiлющоi сили i для душi, i для тiла видаеться унiверсальним. Курячий бульйон – не просто страва; це те, що мама готуе для вас, коли ви захворiли, те, що ви iсте, коли зазнаете стресу. Таку поживу лiкарi рекомендують i для душi, i для тiла. Ідеться зовсiм не про курчат чи бульйон, а про комфорт, пiклування й розумiння, що ваша доля когось хвилюе.

Саме в цьому полягае суть «Курячого бульйону для душi» – у життедайнiй енергii оповiдей, створених, щоб розвивати й виховувати нас, давати нам силу самотужки творити новi iсторii. Це засiб, який навчае чаруватися життям, максимально реалiзовувати себе й дiлитися своiми знахiдками з небайдужими вам людьми – навiть коли ви з ними поки що не знайомi.



    Гайдi Крупп




Вступ


Нам вiдомо все, що треба знати для того, щоб покласти край надмiрним емоцiйним стражданням, з якими живе чимало людей. Висока самооцiнка й особиста ефективнiсть доступнi кожному, хто готовий присвятити час пошуковi iх.


На письмi важко передати дух живоi презентацii. Історii, якi ми розповiдаемо щодня, доводиться переписувати по п’ять разiв, щоб вони стали такими ж ефектними на паперi, як у розмовi. Коли ви читатимете iх, забудьте все, що вивчили на уроках скорочитання. Не поспiшайте. Прислухайтеся до слiв, якi зринають у вашому серцi й думках. Розсмакуйте кожну iсторiю. Нехай вона зачепить вас. Запитайте себе: «Що вона пробуджуе в менi? Що я можу взяти з неi? На якi почуття чи дii вона спонукае мое ество?» Нехай мiж вами i кожною оповiддю виникне особистий зв’язок.

Якiсь iсторii припадуть вам до душi бiльше за iншi. Якiсь здаватимуться глибшими. Можливо, доведуть до слiз або змусять усмiхнутися. Огорнуть теплом чи вдарять вас просто межи очi. Слушних реакцiй немае. Є лише ваша реакцiя. Не опирайтеся iй.

Не кваптеся подужати цю книжку. Дайте собi час. Утiштеся. Розсмакуйте. Вiдчуйте ii всiм своiм еством. Ця збiрка – тисячi годин добору «перших з найкращих» за сорок рокiв нашоi спiльноi працi.

Ми додали двадцять нових iсторiй на честь двадцятирiччя з дати появи першого «Курячого бульйону для душi». Ви знайдете iх на початку кожного роздiлу, а в змiстi вони позначенi грубим шрифтом. Цi iсторii написали найкращi мислителi сьогодення, i нам приемно долучити iхнi мудрi думки до оповiдей оригiнальноi збiрки. Ми впевненi, що нове видання «Курячого бульйону для душi» буде таким же актуальним упродовж наступних двадцяти рокiв, як це було протягом двадцяти попереднiх.

І наостанок: читати цю книжку – то наче прийти на обiд, який складаеться з самих десертiв. Смак може виявитися надто густим. На такому обiдi немае городини, салату чи хлiба. Це квiнтесенцiя сутностi без зайвих прикрас.

Якщо, читаючи котрусь iсторiю, ви захочете подiлитися нею з iншими, так i чинiть. Якщо iсторiя нагадала вам про когось, то зателефонуйте цiй людинi, щоб розповiсти прочитане. Взаемодiйте з цими iсторiями й дозвольте iм скеровувати вас. Вони створенi для того, щоб надихати й мотивувати.

Готуючи цi оповiдi, ми зверталися до iхнiх авторiв i просили записати чи переказати iх своiми словами. Чимало iсторiй зазвучить саме iхнiми, а не нашими голосами. Ми приписуемо авторство кожноi оповiдi ii справжньому авторовi.

Сподiваемося, що ви тiшитиметеся читанням цiеi книжки так само, як ми тiшилися, пишучи ii.




Як усе почалося


Ваш рукопис, який щойно повернувся вiд ще одного редактора, – це цiнний пакунок. Не вважайте це вiдмовою. Уявiть, що ви надiслали рукопис «редакторовi, здатному оцiнити мою роботу», який вам повернули з позначкою «ви помилилися адресою». Не припиняйте пошукiв свого адресата.

    Барбара Кiнгсолвер

Усе свое життя я був учителем: спершу викладав у школi, а пiзнiше впродовж сорока рокiв працював промовцем i тренером на нивi людського розвитку. Часто я по пiвмiсяця проводжу в дорозi, лiтаючи з мiста до мiста, органiзовую одноденнi семiнари й тижневi тренiнги.

Я давно виявив: слухачi краще запам’ятовують концепцii та принципи, якщо проiлюструвати iх зворушливою iсторiею. Тож я завжди збирав i використовував чимало iсторiй, щоб пояснити своi iдеi на семiнарах: про значення любовi у життi людини, про вiру в себе та своi мрii, про довiру своiй iнтуiцii i серцю, про обрання високих цiлей, про подолання перешкод i про те, що нiколи не слiд опускати рук.

1991 року трапилася дивна рiч. Одного дня, нi сiло нi впало, хтось запитав мене: «А iсторiю про дiвчинку-скаута, що продала за рiк 3526 коробок печива, можна знайти в якiйсь книжцi? Моя дочка мусить ii прочитати». Другого дня я почув ще одне запитання: «А iсторiю про хлопчика й цуценя надруковано в якiйсь книжцi? Я хочу прочитати ii синовi». Упродовж наступного мiсяця так повторювалося день у день. «Я мушу прочитати iсторiю про хлопчика з ампутованою ногою, що зумiв стати зiркою тенiсу, своiм пiдлеглим. Хочу показати iм, що не слiд шукати виправдань, коли хочеш досягти успiху». «Чи зможу я знайти iсторiю про хлопчика, що обгорiв у ДТП, у якiйсь книжцi? Хочу надiслати ii своему синовi у коледж». Щодня я чув одне: «Цю iсторiю можна прочитати в котрiйсь книжцi?»

Одного вечора я летiв додому з Бостона до Лос-Анджелеса, де я тодi жив, i раптом мене осяяла блискуча думка. Наче сам Господь стукав мене по головi й казав: «Отямся! Ти повинен зiбрати всi цi iсторii в одну книжку!» До кiнця польоту я складав список оповiдей, що iх я використовував у своiх промовах i семiнарах. Коли ми приземлилися в Лос-Анджелесi, у моему списку було сiмдесят iсторiй.

Того вечора я пообiцяв собi кожного тижня записувати по двi iсторii зi списку. Щовечора, вiд десятоi години до пiвночi, я працював над цими оповiдями, записуючи й переписуючи iх, аж поки цiлком удовольнявся. За рiк я закiнчив сiмдесят iсторiй зi списку, складеного в лiтаку, i додав ще кiлька тих, якi почув за цей час.

Приблизно тодi ж я вмовився поснiдати зi своiм другом Марком Вiктором Гансеном. Ще на початку розмови Марк запитав, чи не працюю я тепер над якимось цiкавим проектом. Я розповiв йому про книжку, i вiн тут-таки випалив:

– Я хочу працювати над нею разом з тобою.

– Марку, – вiдповiв я, – я майже ii завершив. Навiщо менi це?

– Усе дуже просто, – почав пояснювати вiн. – Насамперед, гадаю, тобi треба видати сто одну iсторiю, а не сiмдесят п’ять. Коли я був студентським послом в Індii, то дiзнався, що число 101 означае «завершення». По-друге, частину своiх найкращих iсторiй ти почув вiд мене. І, по-трете, я знаюся на маркетингу та рекламi, тож думаю, що з нас вийде чудова команда.

Я сказав Марковi: якщо вiн напише ще двадцять шiсть iсторiй i вони будуть справдi неперевершенi, то я погоджуся на спiвпрацю. Я любив свого друга й знав, що вiн дiйсно вмiе рекламувати та продавати. Марк не зламав свого слова й менш нiж за мiсяць написав решту iсторiй, яких нам не вистачало до числа 101. Залишилося тiльки продати книжку видавцевi.

За тиждень Марк i я зустрiлися з лiтературним агентом Джеффом Германном на вечiрцi в Палм-Спрiнгсi, що в Калiфорнii. Ми розповiли Джеффовi про цю книжку, i йому дуже сподобалася наша iдея, тож вiн поцiкавився, як ми збираемося ii назвати. Смiх та й годi – ми так поспiшали завершити збiрку, що геть забули вигадати для неi назву. Ми поговорили про це на вечiрцi, але не змогли дiбрати нiчого посутнього. А що i Марк, i я полюбляемо медитувати, то ми погодилися кожного ранку проводити принаймнi по пiвгодини за медитацiею, присвяченою пошуковi назви для книжки.

Першi два днi минули дарма. Жоден з нас не мав цiкавих iдей. Третього дня пiд час медитацii я зненацька побачив образ великоi зеленоi дошки, схожоi на тi, що висять у шкiльних класах.

Тодi з’явилася рука (менi уявлялося, що Божа) i вивела на дошцi два слова: «Курячий бульйон». Я звернувся до руки:

– Що спiльного мае курячий бульйон iз цiею книжкою?

– Коли ти хворiв у дитинствi, бабуся приносила тобi курячий бульйон, – вiдповiла рука.

– Але ж ця книжка не про хворих.

– Люди занепали духом. Вони живуть у покорi, страху й безнадii. Ця книжка допоможе iм зiпнутися на ноги.

Я замислився. «Курячий бульйон для духу, – подумав я. – Чи навiть краще, курячий бульйон для душi». Раптом по моiй шкiрi забiгали мурашки. «Курячий бульйон для душi: iсторii, якi зцiлять ваш дух!» Така назва менi подобалася. Мурашки забiгали iнтенсивнiше. Я був у захватi, тож негайно розплющив очi й поспiшив розповiсти про це дружинi. Тодi я зателефонував Марковi, у якого також вiд назви забiгали мурашки. Вiн сказав менi, що кiлька його друзiв називае цей стан «божими мурашками» i вважае, що вони свiдчать про божественне натхнення. Я не мiг з ними не погодитися.

Коли ми зателефонували нашому агентовi, вiн теж не уник мурашок. Прихопивши книжку з новою назвою, ми вирушили до Нью-Йорка, щоб за кiлька холоднючих i вiтряних лютневих днiв зустрiтися з деякими видавцями й спробувати продати свою роботу.

На жаль, нiхто, крiм нас, на цих зустрiчах мурашок на шкiрi не вiдчув. На кожнiй зустрiчi нам говорили, що збiрки коротких iсторiй погано продаються, що цi iсторii занадто солодкавi, занадто добродушнi й позитивнi, а наша назва, яка на той час перетворилася на «Курячий бульйон для душi: 101 iсторiя, щоб вiдкрити вашi серця i зцiлити дух», просто безглузда.

Вiдверто розчарованi, ми повернулися до нашого готелю й зiбралися на лiтак до Пiвденноi Каролiни. Одначе перед вiдльотом зазирнули в Собор святого Патрика на П’ятiй авеню i, хоч жоден з нас не був католиком, запалили свiчку, попросивши Господа допомогти нам знайти видавця.

Минуло кiлька тижнiв, i зателефонував наш агент, який розповiв, що пiсля поiздки до Нью-Йорка вiд спiвпрацi з нами вiдмовилося ще кiлька видавцiв. Вiн повiдомив, що поверне нам книжку, бо, на його думку, продати ii не вдасться.

Ми запитали, чим би заохотити видавцiв до нашоi книжки, i вiн вiдповiв: «Треба довести, що вони зможуть продати 20000 примiрникiв. Лише це переконае iх вкласти грошi в редагування, виробництво, друк, розповсюдження та рекламу. Коли вони знатимуть напевно, що продадуть 20000 примiрникiв, то неодмiнно ii видадуть».

Пiсля цiеi розмови у нас iз Марком виникла iдея. Ми часто виступаемо перед великою аудиторiею, часом навiть перед тисячею слухачiв, тож вирiшили видрукувати анкети попереднього замовлення й попросити людей у письмовiй формi пiдтвердити свое бажання придбати один чи бiльше примiрникiв книжки, коли вона врештi вийде друком.

Упродовж кiлькох наступних мiсяцiв ми розкладали нашi формуляри, якi назвали «анкетами готовостi придбати книжку», на всi стiльцi в кожнiй залi, де виступали. А наприкiнцi нашоi промови чи семiнару просили людей заповнити анкету, вказавши своi iмена й зазначивши, скiльки саме примiрникiв книжки вони хотiли б купити. На презентацiях ми розповiдали багато iсторiй, тож люди розумiли, що ми пропонуемо iм якiсний матерiал, i майже одностайно погоджувалися заповнити анкету. Реймонд Арон, наставник i тренер успiху з Канади, пообiцяв придбати 1700 примiрникiв (для кожного зi своiх учнiв), коли книжку опублiкують. (І ми були приемно враженi, коли вiн таки виконав свою обiцянку.) Незабаром ми зiбрали кiлька ящикiв зданих анкет – iшлося навiть про бiльш нiж 20000 книжок! На той час ми дiстали майже сто вiдмов вiд усiх, здавалося б, великих видавцiв Америки.

Але ми були справдi одержимi нашим проектом, бо чули багато похвал вiд учасникiв наших семiнарiв, яких цi iсторii надихали, зцiлювали, мотивували й пiдштовхували до змiн. Тож нам хотiлося подiлитися ними з ширшою аудиторiею. Попри всi вiдмови, ми не мали намiру зупинятися.

Одного дня приятель запропонував нам завiтати на з’iзд Американськоi асоцiацii книговидавцiв в Анагаймi (штат Калiфорнiя), який вiдбувався неподалiк нашого дому, i зробити те, що вiн назвав «обходом кiмнати». На з’iздi будуть присутнi понад 4000 видавцiв, тож ми змогли б просто пiдiйти до кожного стенда у виставковiй зонi й запитати, чи хотiли б вони видати нашу книжку. Ми вирушили у виставковий центр Анагайма з двома наплiчниками, наповненими примiрниками наших тридцяти найкращих iсторiй, щоб знайти собi видавця.

Упродовж двох дуже довгих днiв ми обходили видавцiв. Кiнець кiнцем, ноги нам потомилися, ступнi болiли, а голови гули вiд повторювання тих самих слiв, нацiлених на продаж нашого проекту. «Ми знаемо, що ця книжка продаватиметься, бо отримали письмовi пiдтвердження вiд наших слухачiв, якi погодилися придбати понад 20000 примiрникiв», – пояснювали ми, показуючи заповненi анкети. Однак чомусь це не спрацювало, хоч я сумнiваюся, що видавцям коли-небудь доводилося бачити людей, якi справдi взяли з iнших обiцянку придбати невидану книжку. Можливо, вони не повiрили, що ми дiйсно зiбрали 20000 пiдтверджень.

Утiм, другого дня Пiтер Вегсо i Герi Сейдлер, керiвники невеличкого видавництва Ейч-сi-ай з Флориди, погодилися взяти нашi рукописи й прочитати iх удома. Ми радiли до нестями, коли за кiлька тижнiв у моему домi пролунав дзвiнок. Це були Пiтер i Герi. Вони поспiшили повiдомити нас, що книжка iм дуже сподобалася! «Вона змусила нас плакати й смiятися. Вона чудова, тож ми хочемо ii видати». Також вони додали, що, читаючи, вiдчули, як по шкiрi iм бiгали мурашки!

Ми запитали, скiльки примiрникiв книжки вони планують продати. Хлопцi вiдповiли:

– Якщо пощастить, то близько 25000.

– Ми думаемо iнакше. Хочемо продати 150000 примiрникiв до Рiздва й мiльйон з половиною за наступнi пiвтора року.

На тому кiнцi лiнii почувся смiх. Пiтеровi й Герi здалося, нiби ми справжнi безумцi.

Книжку опублiкували наприкiнцi червня 1993 року. Усi, хто обiцяв придбати примiрник, так i вчинили, але потiм продаж спинився. Ми з Марком навiдалися до нашого мудрого приятеля Рона Сколастiко й попросили поради. Вiн сказав: «Коли ви щодня п’ять разiв сильно вдарятимете сокирою по стовбуру, то невдовзi зможете зрубати навiть найбiльше дерево в лiсi».

Пiсля цiеi розмови Марк i я вигадали так зване «правило п’яти». Ми вмовилися, що кожного дня робитимемо п’ять активних крокiв для реклами й продажу нашоi книжки. Часом ми надсилали п’ять примiрникiв критикам у газети. Інколи телефонували п’ятьом компанiям мережевого маркетингу й запитували, чи не хотiли б вони придбати кiлька примiрникiв для мотивацii своiх агентiв. А якось надiслали цiлу коробку книжок членам журi у справi О-Джея Сiмпсона. І за тиждень отримали приемного листа вiд суддi Іто, яка дякувала нам за дарунок. Зрештою, ця iсторiя потрапила в новини i про нас почали говорити.

Якось на касi в супермаркетi я помiтив невеличку червону книжку пiд назвою «Адресна книжка знаменитостей». У нiй можна було знайти адреси й номери телефонiв зiрок кiно й телебачення. Я придбав ii i впродовж тижня щодня надсилав п’ять безплатних примiрникiв голлiвудським знаменитостям, сподiваючись, що комусь iз них сподобаеться книжка i вони порекомендують ii своiм друзям та шанувальникам.

Одна з цих книжок потрапила до рук продюсерки телевiзiйного шоу «Дотик янгола». Книжка так зворушила жiнку, що та попросила прочитати ii всiх сценаристiв, акторiв i навiть членiв знiмальноi групи. Про це написали в «Голлiвуд рiпортер», а згодом заговорили в усiй краiнi, тож ми здобули ще бiльшу популярнiсть.

У результатi ми змогли продати 135000 примiрникiв до Рiздва i 1,3 мiльйона за наступнi пiвтора року. Кiнець кiнцем, видавництво збуло десять мiльйонiв примiрникiв книжки, вiд якоi вiдмовилося 144 видавцi. Наш видавець уже не смiявся. Вiн просив писати далi. На його подив, ми були готовi. Коли книжку от-от мали надрукувати, вiн сказав, що через особливий формат примiрникiв наприкiнцi залишиться кiлька пустих сторiнок, i запитав, чи не хотiли б ми щось на них надрукувати. Ми надiслали йому такий абзац:

«Розкрийте свое серце свiтовi. Коли маете iсторiю, поезiю чи статтю (яку написали ви чи ще хтось) i вам здаеться, що ii мiсце в iншому томi “Курячого бульйону для душi”, надiшлiть ii, будь ласка, нам».

Ми навiть не уявляли, чим це обернеться. На нашу пошту надходило по кiлька сотень iсторiй за день. Здавалося, кожному е що сказати. Не всi оповiдi, звiсно ж, годилися для книжки, але серед отриманого ми знайшли досить цiкавих iсторii, щоб створити першi шiсть книжок серii.

Якось Марсi Шимофф запропонувала, щоб ми видали збiрку iсторiй лише для жiнок. Так з’явився «Курячий бульйон для жiночоi душi». Потiм моя сестра Кiмберлi Кiрбергер запропонувала створити книжку для пiдлiткiв, i так зародилася iдея серii «Курячий бульйон для пiдлiтковоi душi». Доктор Мартi Бекер, ветеринар, висловив iдею зiбрати книжку iсторiй для тваринолюбiв i у спiвавторствi з Керол Клайн створив ще одну серiю. А все iнше, як то кажуть, – iсторiя.

Минуло кiлька рокiв пiсля першого видання «Курячого бульйону для душi», i ми дiзналися вiд нашого першого видавця Пiтера Вегсо, що вiн теж був у Нью-Йорку в лютому 1992 року. Тодi вiн переживав фiнансовi труднощi, з якими зiткнулася його компанiя, i також пiшов у Собор святого Патрика, де запалив свiчку й молив Бога, щоб той послав йому автора чи книжку, якi зможуть врятувати його видавництво. Коли вiн розповiв нам цю iсторiю, ми знову вiдчули на шкiрi мурашок.



    Джек Кенфiлд




Роздiл 1. Про любов



Настане день, коли, пiдкоривши космос, вiтри, морськi припливи й гравiтацiю, ми вирiшимо освоiти божественну енергiю любовi. І тодi вдруге в iсторii ми винайдемо вогонь.

    Тейяр де Шарден






Моя спорiднена душа


Кохання мае бути не лише полум’ям, а й свiтлом.

    Генрi Девiд Торо

Я живу в щасливому й сповненому втiх шлюбi. Не кожен може сказати таке про себе. У нас iз дружиною Кристал – стосунки, якi я називаю «взаеминами двох половинок». Про такi вiдносини мало коли говорять, бо вони iдеальнi, трапляються нечасто i ними не хизуються. Бiльшостi людей вони здаються нереальними – вигадкою, про яку пишуть у любовних романах.

Половинки беззастережно й правильно вiддзеркалюють почуття одна одноi, перебуваючи в цiлковитiй тонкiй неперервнiй гармонii. Вони разом проживають i виражають неймовiрну, божественну долю. Кожна з половинок жадае робити для свого партнера так багато, як для себе. Половинки думають майже однаково, але одна з них завжди виявляе силу, коли партнер слабкий, i залишаеться слабкою, коли потребуе сили партнера.

У взаеминах половинок особистi якостi кожноi з них доповнюють коло любовi. Це не стосунки суперництва й приниження, коли один намагаеться довести свою правоту другому, а, скорiше, вiдносини, сповненi доброти, спiвчуття, незаперечноi любовi та нiжностi. Наче вогнi свiчок, що зливаються в одне цiле, двi половинки об’еднують свое полум’я, i воно стае не просто вдвiчi яскравiшим, а нескiнченно яскравим.

Ми з Кристал вiдчуваемо велику насолоду, поринаючи в нашi стосунки з головою. Ми розумiемо, що це нарiжний камiнь, завдяки якому нашi життя розвиваються так невимушено; цi взаемини важливiшi за бiзнес, друзiв, родичiв, церкву та iншi зовнiшнi чинники.

Мене, спiвзасновника легендарноi серii книжок «Курячий бульйон для душi», надзвичайно зайнятого професiйного промовця й зiрку телеекрану, найчастiше питають: «Як ви знайшли iдеальну половинку? Здаеться, мiж вами двома – iдеальне кохання, неймовiрна радiсть, незбагненна дружба i взаемна гармонiя. Як ви можете пiдтримувати це все, перебуваючи поруч 24 години на добу, 7 днiв на тиждень, 365 днiв на рiк?»

Я чую це запитання так часто, що вирiшив дати на нього вiдверту й повну вiдповiдь. Сподiваюся, це допоможе вам розширити межi кохання, мислення, iснування i стати своему партнеровi справжньою половинкою. Якщо ви хочете бути спорiдненою душею або шукаете ii, то ця розповiдь, маю надiю, вiдродить вашу вiру в те, що все можливо. Найперше я раджу вам зробитися саме тим, кого шукаете.

У наших iдеальних стосунках ми розумiемо, що разом творимо свое сьогоднi й завтра – наше спiльне майбутне. Для цього ми знаходимо час, вiльний вiд емоцiйного тягаря минулого. Життевих та емоцiйних струсiв годi уникнути, тому щоранку ми присвячуемо годину спiльним молитвам та медитацii. Ми мрiемо про те, як проведемо решту своiх днiв плiч-о-плiч i як вiзьмемо вiд нашого кохання та спiвжиття найбiльше.

Як же менi вдалося цього досягти? Я бачив, що моi батьки не завжди доходили згоди, але, хай там що, вони любили одне одного й пiклувалися про своiх дiтей. Вони ставили сiм’ю i своi стосунки над усi чвари та негаразди, якi траплялися на iхньому шляху. Тож я вважав, що в усiх шлюбах пануе саме такий лад. Моi батьки дiяли як партнери i старанно, турботливо згладжували своi вiдмiнностi.

Мiй перший шлюб розвивався iнакше. Моя колишня дружина багато рокiв була важливою частиною мого життя, одначе згодом нашi стосунки стали агресивними, складними й суперечливими. Упродовж двадцяти семи рокiв я вiддавав усе, що мiг, але врештi дiйшов висновку: цей шлюб слiд розiрвати. Я розумiв, що вже втратив частинку себе i що, коли й далi лишатимусь одруженим, мое «я» просто зникне. Тому я подав на розлучення.

Розлучившись, я вiдчував страх i самотнiсть, хоч мав купу друзiв та шанувальникiв, якi завжди оточували мене. Проте я усвiдомив, що все життя прагнув одружитися зi своею спорiдненою душею i саме тому так довго тримався за свiй розхитаний шлюб. Чомусь я гадав, що зможу все виправити.

Коли я обмiрковував, як почати все з нуля, i водночас переборював легку депресiю через ту непоправну, на мiй тодiшнiй погляд, втрату, то спинився на думцi, що Господь давно судив менi спорiднену душу, яка чекае десь на мене, тож ми неодмiнно зустрiнемось. Я почав марити своiм iдеалом, дарма що вiн iснував лише в таемних закутках моеi уяви.

Упродовж рокiв у багатьох своiх книжках та iнших роботах я вчив принципiв матерiалiзацii: зрозумiйте, чого ви справдi хочете… детально й точно опишiть своi бажання… уявiть iх, щоб утiлити в життя тощо.

Тому саме це я й зробив! Сiв i записав двiстi шiстдесят сiм рис, якi б хотiв бачити у своiй майбутнiй половинцi. Я подiлився ними лише з двома найближчими друзями, бо цей перелiк здався менi нездiйсненним, а тодi сховав його якнайдалi.

Невдовзi, виступаючи зi сцени на конференцii молодих авторiв у Лос-Анджелесi, я помiтив серед глядачiв чарiвну жiнку. Мене так вабив ii образ. Перше враження про неi було яскравим, незабутнiм та неповторним. Це добра новина. Погана – вона сидiла поряд з якимось чоловiком. Пiзнiше, пiсля обiдньоi перерви, вона знову з’явилася передi мною в усiй своiй красi, проте цього разу сама. Моя душа трiумфувала. Я запитав когось про неi i дiзнався, що вона також розлучена й самотня, а звуть ii Кристал.

Пiд час вечiрнього почесного прийому мене оточили слухачi лекцii, засипаючи питаннями. Я побачив Кристал з протилежного боку кiмнати. Менi дуже пощастило, бо ще одна вiдвiдувачка, жваво жестикулюючи, ненароком перекинула повний келих червоного вина на бiлi штани Кристал.

Я швидко вирвався з оточення шанувальникiв i помчав до неi, негайно запропонувавши врятувати ii щойно заляпанi штани за допомогою содовоi з готельноi кухнi неподалiк. На щастя, я добре орiентувався в будiвлi, бо виступав тут десятки разiв. Нарештi менi вдалося опинитися з нею наодинцi.

Упоравшись iз заплямованими штанами, я спитав, чи вона вже повечеряла. Виявилося, що нi. Я доброзичливо запропонував iй скласти менi компанiю, додавши, що нам слiд зробити це поза готелем, бо сотнi вiдвiдувачiв конференцii не дадуть нам спокiйно поспiлкуватися. Кристал погодилася, тож ми вирушили в надзвичайний голлiвудський ресторан.

Коли ми приiхали, там стояла довга черга. Ми пiдiйшли до самiсiнького ii початку. Метрдотель не звернув на мене уваги й пробурмотiв:

– Хто вона?

– А ви не знаете? – вiдповiв я.

– Я не певен.

– Це королева Данii, – жартома мовив я.

– Справдi?

Я звiв брови.

– Гаразд, а ви хто?

Моя вiдповiдь мала визначити, чи дiстанемо ми столик. Тому, маючи намiр залишити цiнний спогад, я вiдказав:

– А хто подорожуе з королевою?

Метрдотель на хвильку замислився, а тодi пробелькотiв:

– Король… ви ж не…

Я усмiхнувся, кивнув, i нам дали найкращий столик у ресторанi.

Умостившись, ми весело хихотiли над тим, що сталося хвилину тому! Ми згубили лiк годинам, розповiдаючи одне одному своi життевi iсторii. Нашi серця й душi перегукувалися так, як нiколи ранiше. Це був абсолютно новий досвiд для нас обох. Ми тремтiли просто вiд присутностi одне одного, це було справжне блаженство. Через три роки пiд величними скелями Седони, що в Аризонi, ми з Кристал радiсно побралися.

Минуло шiсть мiсяцiв з митi мого щасливого одруження, коли я чистив свiй робочий стiл на комп’ютерi й натрапив на документ пiд назвою «Ідеальна половинка». Мое серце аж затрiпалося, бо я страшенно хотiв дiзнатися, чи Кристал може пишатися рисами, чеснотами та якостями, що iх я колись хотiв бачити у своiй коханiй.

Перечитавши список, я був просто вражений. Я усвiдомив, що Бог здiйснив мою мрiю i подарував менi iдеальну партнерку. Кристал мала всi риси, яких я прагнув, i навiть бiльше. Я вiрю, що Господь почув моi молитви й утiлив усi моi сподiвання.

Наведу сто дванадцять рис iдеальноi половинки, якi я колись записав. Я дiлюся ними, щоб надихнути вас на пошуки вашоi спорiдненоi душi. Якщо ви вже одруженi, то раджу вам записати всi можливi характеристики iдеальних стосункiв i поглянути, чи близькi ви до них у реальному життi. Можливо, коли ви запишете своi уявлення про спорiдненiсть душ разом з партнером, то пiзнiше зможете вiдверто подiлитися ними, порiвняти iх i ще бiльше полюбити одне одного. Часто люди нещасливi у шлюбi, бо не вмiють чiтко пояснити своiх найголовнiших потреб i переконань.

Я рекомендую вам скласти власний вичерпний перелiк. Використовуйте мiй лише для натхнення й прикладу. Пам’ятайте: ви притягаете те, що хочете. А найважливiше – самому вiдповiдати власним сподiванням перед iншими й навiть перевершувати iх. Коли я складав свiй список, моi тямовитi друзi пiдказали, що менi слiд самому набути рис, яких шукаю в iнших, тож я постановив працювати над собою, щоб цього досягти.

Коли йдеться про вашi бажання й потреби, слiд завжди питати себе: «Якою людиною я маю бути, щоб привабити цього чоловiка/цю жiнку? Чи властивi менi цi риси й чи зможу я iх набути?»

Побажання Марка щодо майбутньоi половинки:

1. Вiльна духом

2. Добре цiлуеться/любить обiйматися

3. Подiляе моi цiнностi

4. Сильна особистiсть

5. Товариська

6. Елегантна

7. Розумна

8. Консервативна

9. Чудова коханка

10. Любить пригоди

11. Живе в Пiвденнiй Калiфорнii або готова переiхати сюди (якщо ми не вмовимося про iнше мiсце)

12. Любить i готова подорожувати

13. Безмежно мене кохае i виявляе це

14. Самовдосконалюеться фiзично й духовно

15. Їй подобаеться мiй бiзнес

16. Вродлива й доглянута

17. Ми стаемо одне для одного головним прiоритетом

18. Пiднесено й захоплено сприймае життя

19. Додержуеться здорового способу життя

20. Працюе над саморозвитком i прагне особистого зростання

21. Щаслива

22. Струнка, неймовiрно гарна фiгура

23. Мае чудовий характер

24. Неперевершена розмовниця

25. Мудра

26. Дотепна

27. Дивовижна

28. Надiлена багатою уявою

29. Великодушна

30. Займалася благодiйнiстю навiть до зустрiчi зi мною

31. Цiкава

32. Усмiхнена

33. Чепурна, охайна, приемно пахне

34. Надихае на безмежне кохання

35. Товариська

36. Знаеться на фiнансах

37. Витрачае менше, нiж заробляе

38. Мае власнi джерела прибутку

39. Добре себе розумiе

40. Гнучка

41. Мае соцiальнi навички й манери

42. Любить розважати й розважатися

43. Грайлива й авантюрна

44. Любить танцювати

45. Багато думае

46. Хоче залишати неймовiрнi спогади

47. З нею можна говорити безперестанку роками

48. Живе iдеями

49. Хоче змiнити свiт на краще

50. Пристрасно прагне своеi мети

51. Вишукана

52. Наш душевний зв’язок раз по раз мiцнiшае

53. Ми – спорiдненi душi

54. Любить спорт, щодня розтягаеться, розвивае свою силу, гнучкiсть та рiвновагу, пiдтримуе фiзичну форму, займаеться аеробiкою

55. Хоче побачити свiт

56. Дбае про духовнiсть

57. Займаеться духовними практиками

58. Медитуе

59. Креативна

60. Не курить

61. Не п’е

62. Не вживае наркотикiв

63. Милосердна

64. Прекрасно вихована

65. За органiчну iжу i здорове харчування

66. Моi друзi захоплюються ii особистими рисами й радо проводять з нею час

67. Любить мою сiм’ю, дiтей та онукiв, нашi дiти ладнають мiж собою (якщо вони в неi е)

68. Знаеться на культурi, полiтицi, фiнансах, соцiальнiй, емоцiйнiй та духовнiй сферах

69. Я вiдчуваю ii кохання до мене

70. Мае власну справу, вироби чи послуги, якi активно розвивае

71. Моi працiвники люблять, поважають i цiнують ii, радi ii компанii й захоплюються нею

72. Шануе мою кар’еру

73. Допомагае менi пiзнати й поглибити мое кохання

74. У нас схожi смаки майже в усьому

75. Енергiйна i сповнена ентузiазму

76. Цiлiсна

77. Свiжа, весняна

78. Вiчно молода серцем

79. Охайна, чепурна

80. Оригiнально мислить

81. Любить у менi все

82. Дисциплiнована

83. Неревнива

84. Моногамна

85. Чарiвна

86. Оптимiстична

87. Безмежно весела

88. Духовна

89. З блиском в очах

90. Завжди готова вчитися

91. Любить допомагати iншим

92. Мае позитивне свiтобачення

93. Комунiкабельна

94. Незвичайна

95. Пишаеться своiми стосунками зi мною, i це взаемно

96. Добре чуття стилю, особисте й професiйне, для обладнання домiвки тощо

97. Прекрасно вдягаеться

98. На неi приемно дивитися

99. Живе легко, пристойно i з духовною гiднiстю

100. Любляча

101. Ми сповна вiддаемося одне одному

102. Працюе над власним добробутом

103. Ми спiльно погодили межi поведiнки

104. Стае моею найкращою i найближчою подругою

105. Вiддана

106. Варта довiри

107. Незрадлива

108. Прямолiнiйна

109. Чесна

110. Спiвчутлива

111. Пристрасна

112. Розважлива

*Грубим шрифтом видiлено обов’язковi риси

Тепер бачите, як ясно я описав Кристал ще до зустрiчi з нею. Глибоко всерединi я знав, що вона iснуе, бо розумiв, що iнакше б не мав такого чiткого й цiлiсного уявлення про неi. Я знав, що вона десь поруч, i з кожним вiддихом наближався до неi.



    Марк Вiктор Гансен




Дух любовi


Всесвiт усерединi вас. Шукайте його в собi.

    Румi

Те, що на Заходi називають любов’ю, – здебiльшого почуття, а не сила. Це почуття може бути чудовим, навiть екстатичним, але е багато речей, притаманних любовi й нехарактерних для почуттiв.

Якщо сполучити любов i дух, iхнiй силi пiдвладне все. Любов, сила й дух стають одним цiлим.

Людство не знае духовного вчителя (згадаймо Будду, Кришну, Христа чи Магомета), який не був би посланцем любовi; сила iхнього послання завжди неймовiрна: воно змiнюе свiт. Можливо, велич таких учителiв i змушуе всiх нас зберiгати мовчання. Ми не приймаемо сили, яку даруе нам любов, i тому вiдвертаемося вiд нашого божественного ества.



Любов – це дух. Дух ? це Я.


«Я» i дух – це те саме. Питання «що е дух?» – це просто ще один спосiб запитати «хто я?» Дух не всерединi вас, адже ви – це i е дух. Чому ви його не усвiдомлюете? Насправдi ви його усвiдомлюете, одначе не до кiнця – як людина, що бачить склянку води, але не океан. Вашi очi бачать, бо ваш дух усьому свiдок. Ви думаете, бо ваш дух знае все.

Ви кохаете iншу людину, бо ваш дух – це безмежне кохання.

Вiдродити духовнi вимiри любовi означае вiдмовитися вiд уявлення про обмеженiсть «я» з його обмеженою здатнiстю любити й повернутися до «я» з безмiрною здатнiстю любити. Ваше справжне «я» складаеться з чистоi усвiдомленостi, чистоi творчостi, чистого духу. Його бачення любовi вiльне вiд спогадiв чи образiв минулого. За кожною iлюзiею приховано джерело любовi, поле чистого потенцiалу.

Ви i е той потенцiал.



Що е Шлях?


Ваш духовний потенцiал – найцiннiше, що ви можете вкласти в будь-якi стосунки. Саме це ви повиннi запропонувати, коли починаете проживати свою iсторiю кохання на найглибшому рiвнi. Щоб дати життя дереву, потрiбне насiння, а ваш духовний потенцiал – то i е насiння, з якого росте ваша любов. Немае нiчого цiннiшого. Побачивши себе очима любовi, ви починаете так само дивитися на iнших. Ви зможете говорити про своiх коханих словами поета Румi:

		«Ти таемниця Божоi таемницi.
		Ти вiддзеркалення божественноi краси».

Шлях до любовi – ваш свiдомий вибiр, якого ви тримаетесь, i кожного, хто коли-небудь закохувався, чекав на цьому шляху перший крок. В iсторii людства розкриття духовного потенцiалу – головне завдання всiх великих провидцiв, святих, пророкiв, учителiв та мудрецiв. Їхнiй детально окреслений пошук свого «я» далекий вiд нашого уявлення про кохання як про безладний емоцiйний роман.

В Індii духовний шлях називають садганою, i хоч мало хто покидае нормальне життя, щоб блукати свiтом у пошуках просвiтлення (стае монахом або садгу), кожна людина з часiв ведичноi Індii до сьогоднi вважае свое життя садганою – шляхом до свого «я». Так, це «я» здаеться вiдокремленим вiд нас, але насправдi воно переплiтаеться з кожною нашою думкою, почуттям чи вчинком. Те, що ви недобре знаете свое «я», – коли замислитися, – просто вражае. Ведичнi мудрецi казали, що шукати свое «я» – те саме, що рибi без води шукати воду. Садгана iснуватиме, поки ви не знайдете свого «я».

Мета шляху – перетворити вашу усвiдомленiсть з окремiшностi на еднiсть. У едностi ми сприймаемо саму любов, випромiнюемо саму любов i стаемо самою любов’ю.

Поки вiдбуваеться внутрiшне перетворення, кожен шлях повинен мати якусь зовнiшню форму вияву. В Індii характер шляху, який веде до мети, визначае людська натура. Деякi люди – природженi iнтелектуали, тому iм пiдходить шлях знань, або г’яна. Благочестивцi ступають на шлях богослужiння, або бгактi. На тих, кому властива зовнiшня мотивацiя, чекае шлях дii, або карма.

Цi три шляхи не взаемовиключнi; в iдеалi людина у звичний перебiг життя мала б додати навчання, богослужiння та роботу. У такому разi всi три пiдходи об’едналися б в один шлях. Проте досягти своеi мети цiлком вдалося б i за допомогою лише одного пiдходу. Можна провести свое життя за читанням священних книг, у роздумах i наукових дискусiях – пiти шляхом г’яни. Або, присвятивши час медитацii, поспiв’ю чи ритуалам у храмах, обрати шлях бгактi. Або, зайнявшись соцiальною роботою, очистившись розумово та фiзично i щодня виконуючи волю Божу, ступити на шлях карми. Але навiть у найтрадицiйнiших частинах Індii про цi шляхи забули, перейнявши сучасний стиль життя, в якому навчання й робота не мають майже нiчого спiльного з духовними починаннями.

Що це означае для людини з Заходу, яка нiколи не стикалася з садганою? Я вважаю, що йти духовним шляхом – це природне й могутне прагнення, якому пiдпорядковуеться життя людини незалежно вiд ii культури. Шлях – просто спосiб вiдкритися духовi, Богу, любовi. Ми всi плекаемо такi цiлi, одначе наша культура не дала нам певного, конкретного способу iх досягти. До того ж нiколи ще шукачi не стикалися з такою неорганiзованою й хаотичною системою духовностi.

Нам залишилися самi стосунки. Прагнення кохати й бути коханим надто сильне, його годi знищити, тож, на щастя, iснуе духовний шлях, в основi якого лежить це безмежне бажання. Вислiв «шлях до любовi» – не просто метафора; у рiзних подобах вiн з’являвся знов i знов протягом усiеi духовноi iсторii. Найдавнiший його варiант – бгактi, або релiгiйна традицiя часiв ведичноi Індii, вiдповiдно до якоi всi форми любовi служать пошукам Бога. Суфii в iсламi мають свою релiгiйну практику. Румi, якого я так часто цитую, був не тiльки поетом, а й великим учителем на цьому шляху. Для нього Бог – найпрекраснiший i найбажанiший коханець, чий дотик вiн вiдчував на своiй шкiрi:

		«Коли холодно i дощi,
		Ти навiть прекраснiший.

		А снiг наближае мене
		Просто до Твоiх губ.

		Велика таемниця, яка ще не народилася,
		Ти – це свiжiсть, i я тепер з Тобою».

Христос своiм величним ученням запропонував iнший варiант шляху: «Люби свого ближнього, як самого себе». Ісус завжди говорив про Господа як про люблячого батька. Тобто християнський рiзновид шляху – це також стосунки, але не так мiж коханцями, як мiж батьком i дитиною або мiж пастирем та його паствою (утiм, не слiд забувати про образ Ісуса-нареченого, за наречену якому – душа вiрянина).

Тож проблема не в браку традицii. Можна сказати, що в бiльшостi релiгiй завжди було вчення про любов, але воно зблякло, обернулося з практичноi реальностi на iдеал. Одначе серед усього безладдя та руiн традицiйних учень досi живе iскра любовi, яка зводить двох людей, i це також може стати початком шляху.

Подiбно до маленькоi iскри вогню, здатноi запалити лiс, iскра кохання – усе, що треба для того, щоб вiдчути любов у ii повнiй силi та красi, у всiх ii проявах: i земних, i божественних. Любов – це дух, а всi прояви любовi (хоч якими б незначними вони здавалися) – запрошення пiти в космiчний танець. За кожною iсторiею кохання стоiть прихильнiсть богiв i богинь.

В iншу епоху найбiльш швидкоплиннi захоплення мали духовне значення; близькiсть закоханих до Бога сприймали дуже серйозно. Утiм, з приходом Фройда психологи стали запевняти нас, що закоханiсть iлюзорна, що вiдчуття екстазу, який становить частину закоханостi, також несправжне. Ми мусимо погодитися з тимчасовим характером любовних стосункiв i вiдкинути «проекцiю фантазii», нiби нам до снаги зробитися такими ж безсмертними та невразливими, якими почуваються пристраснi коханцi. Нам, здаеться, треба скептично сприймати захоплено проголошенi слова Волта Вiтмена:

«Я друг i супутник людей, якi такi ж безсмертнi й незбагненнi, як я. (Вони не знають, наскiльки безсмертнi, але я знаю.)»



    Дiпак Чопра




Любов – едина творча сила


Несiть любов усюди, куди б не йшли, – насамперед у власний дiм. Даруйте любов своiм дiтям, жiнцi чи чоловiковi, сусiду навпроти… Нехай жодна людина не йде вiд вас, не ставши кращою i щасливiшою. Будьте живим утiленням Божоi доброти – доброти у виразi обличчя, доброти в очах, доброти в усмiшцi, доброти в теплому вiтаннi.

    Мати Тереза

Якось професор коледжу попросив студентiв зi свого курсу соцiологii пiти в нетрi Балтимора, щоб зiбрати iнформацiю про життя двохсот хлопчикiв i дати оцiнку iхньому майбутньому. У кожному випадку студенти писали: «Вiн не мае жодного шансу». Через двадцять п’ять рокiв iнший професор соцiологii натрапив на це дослiдження. Вiн попросив студентiв продовжити проект i дiзнатися, що сталося з цими хлопчиками. Студенти виявили, що, за винятком 20 осiб, якi виiхали або померли, 176 зi 180 молодих людей досягли непересiчного успiху в адвокатурi, лiкарськiй справi та бiзнесi.

Професора це вразило, i вiн вирiшив дослiдити той феномен. На щастя, цi чоловiки мешкали неподалiк, тож вiн мав змогу запитати кожного: «Чим би ви пояснили свiй успiх?» Усi вони зворушено вiдповiдали: «Це завдяки вчительцi».

Учителька досi була жива. Вiн знайшов i запитав стареньку, але жваву жiночку про ii магiчну формулу, яка допомогла хлопцям вибратися з нетрiв i досягти успiху.

Очi вчительки спалахнули, а на губах заграла м’яка усмiшка.

– Усе дуже просто, – вiдповiла вона. – Я любила цих хлопчикiв.



    Ерiк Баттерворт




Єдине, що я пам’ятаю


		У стiйкостi любовi втiха е,
		Стерпiти бiль дае нам змогу,
		Адже iнакше вiн захопить розум
		І серце розiб’е.

    Вiльям Волдсворт

Коли мiй батько говорив до мене, то завжди починав розмову зi слiв: «Я вже казав сьогоднi, як тебе обожнюю?» Цей вияв любовi був взаемним, i згодом, коли батькове життя поволi почало згасати, ми зблизилися навiть бiльше – якщо це взагалi можливо.

У вiсiмдесят два роки батько був готовий померти, а я була готова вiдпустити його, щоб страждання, яких вiн зазнавав, урештi скiнчилися. Ми смiялись, плакали, трималися за руки i говорили одне одному про свою любов, погоджуючись, що час настав. Я сказала: «Тату, пiсля твоеi смертi я хочу отримати вiд тебе знак, що з тобою все гаразд».

Вiн засмiявся з абсурдностi мого прохання: тато нiколи не вiрив у реiнкарнацiю. Я також не була певна, що вiрю в неi, проте досвiд переконав мене, що я можу дiстати якийсь сигнал «з потойбiччя».

Зв’язок мiж батьком i мною був такий глибокий, що менi заболiло в грудях, коли вiн помер вiд серцевого нападу. Пiзнiше я журилася, що персонал лiкарнi зi своею стерильнiстю не дозволив менi тримати батька за руку, коли той вiдходив.

Щодень я молилася, просячи звiстки вiд нього, але нiчого не вiдбувалося. Щоночi, перш нiж лягти в лiжко, я благала батька вiдвiдати мене у снi. Однак минули чотири довгi мiсяцi, а я й досi не зажила нiчого, крiм горя вiд своеi втрати. Мати померла п’ять рокiв тому вiд хвороби Альцгеймера, i я, дарма що виростила власних дочок, вiдчула себе покинутим дитям.

Одного дня, коли я лежала на масажному столi в темнiй тихiй кiмнатi, чекаючи на свiй сеанс, мене накрила хвиля туги за батьком. Я почала питати себе, чи не була занадто вимогливою, просячи його дати менi якийсь знак. І помiтила, що мiй мозок тiеi митi став напрочуд сприйнятливим. Мене охопила незвична яснiсть, i я могла легко додавати довгi стовпчики чисел просто в головi. Я перевiрила, чи при тямi й не сплю, i зрозумiла, що мiй стан не мае нiчого спiльного з маренням. Кожна моя думка здавалася краплею води, що розбивалась об поверхню тихого ставка, i я чарувалася спокоем кожноi швидкоплинноi митi. А потiм менi сяйнуло: «Я ж намагалася контролювати сигнали з потойбiччя. Треба негайно припинити це».

Раптом передi мною постало обличчя матерi – таке, яким воно було, перш нiж хвороба Альцгеймера вiдiбрала в неi розум, людськi риси й двадцять кiлограмiв ваги. Їi прекрасне обличчя увiнчували пишнi срiблястi кучерi. Вона була напрочуд реальна та близька, i менi здавалося: досить простягти руку – i я зможу ii торкнутися. Вона мала такий самий вигляд, як i десяток рокiв тому, коли ii тiло ще не встигло заслабнути. Я навiть вiдчула аромат парфумiв «Джой» – ii улюблених. Вона нiчого не казала, нiби чекаючи на щось. Я не могла зрозумiти, чому з’явилася мати, коли я думала про батька, i почувалася винною, що не просила ii також явитися менi.

– Мамо, – озвалась я, – менi так шкода, що тобi довелося страждати на цю жахливу хворобу.

Вона ледь-ледь схилила голову набiк, немов показуючи, що чуе моi слова про ii муки. А тодi обдарувала мене своею прекрасною усмiшкою i дуже чiтко мовила:

– Я пам’ятаю лише любов.

Пiсля цих слiв мати зникла.

У кабiнетi рiзко стало холодно, тож я затремтiла, зрозумiвши всiм своiм еством, що любов, яку ми даемо й беремо, – це едине, що мае значення, i едине, що залишиться в пам’ятi. Страждання зникають, а любов зостаеться.

Їi слова були найважливiшими з усiх, якi менi коли-небудь доводилося чути, i ця мить назавжди закарбувалася в моему серцi.

Я досi не бачила й не чула свого батька, але не сумнiваюся, що одного дня, коли я чекатиму цього найменше, вiн з’явиться i скаже: «Я вже казав сьогоднi, як тебе люблю?»



    Боббi Пробштейн




Пiсня серця


Для батька, що старiе лiтами, немае нiкого рiднiшого за дочку.

    Еврiпiд

Колись давно жив собi прекрасний чоловiк, який одружився з жiнкою своеi мрii. Вiд iхнього кохання на свiт з’явилася маленька дiвчинка. Вона росла розумна й весела, i прекрасний чоловiк дуже ii любив.

Коли дiвчинка була ще малям, вiн брав ii на руки i танцював з нею по кiмнатi, наспiвуючи: «Я люблю тебе, маленька».

А як дiвчинка постаршала, прекрасний чоловiк обiймав ii i знову повторював: «Я люблю тебе, маленька». Одначе вона копилила губки й вiдповiдала: «Я вже зовсiм не маленька». Тодi чоловiк смiявся й казав: «Але для мене ти назавжди залишишся маленькою».

Маленька дiвчинка, яка вже не була маленькою, покинула свiй дiм i подалася у свiт. Що бiльше вона вивчала себе, то бiльше пiзнавала свого батька. Зрозумiвши, що вiн був справдi прекрасним, вона врештi визнала його сильнi риси, серед яких – здатнiсть висловлювати свою любов рiдним. Хоч би де та дiвчинка була, батько телефонував iй i казав: «Я люблю тебе, маленька».

Одного дня маленька дiвчинка, яка вже не була маленькою, пiдняла слухавку й дiзналася, що прекрасний чоловiк смертельно захворiв. Як iй пояснили, вiн пережив iнсульт i йому вiдiбрало мову. Батько не мiг бiльше говорити, i нiхто не знав, чи розумiе вiн те, що говорять йому. Не мiг бiльше всмiхатися, смiятись, ходити, обiйматися, танцювати й казати маленькiй дiвчинцi, яка вже не була маленькою, що любить ii.

Дiвчинка приiхала вiдвiдати прекрасного чоловiка. Коли вона ступила до кiмнати й побачила його, то вiн здавався малим i зовсiм безсилим. Батько поглянув на неi i спробував заговорити, але в нього не вийшло.

Маленька дiвчинка зробила едине, що могла, – вибралася на лiжко прекрасного чоловiка. В обох з очей покотилися сльози, i вона обвила руками його кволi плечi.

Опустивши голову на батьковi груди, вона думала про рiзне: пригадувала, як добре iм було разом, як завжди вiдчувала захист i турботу цього прекрасного чоловiка. Їi охопив смуток: вона бiльше нiколи не почуе заповiтних слiв, що завжди були iй за розраду.

І тодi глибоко-глибоко всерединi вона почула стукiт батькового серця. Серця, в якому й досi жили i музика, i слова. Попри немiчне тiло, серце билося без упину. І поки дiвчинка отак лежала, сталося чудо. Вона нарештi почула те, що хотiла.

Слова, що iх бiльше не могли вимовити губи, вистукувало батькове серце…

Я люблю тебе я люблю тебе я люблю тебе маленька маленька маленька.

Їй вiдразу полегшало.



    Петтi Гансен




Справжне кохання


Краса без доброчесностi – гачок без живця.

    Нiнон де Ланкло

Мозес Мендельсон, прадiд вiдомого нiмецького композитора, був далеко не красень. Невисокий на зрiст, iз недоладним горбом на спинi.

Якось вiн завiтав до одного гамбурзького купця, що мав чарiвну дочку на iм’я Фрумтье. Мозес безнадiйно в неi закохався, але дiвчину вiдштовхувала його потворна зовнiшнiсть.

Коли настав час прощатися, Мозес набрався смiливостi й пiднявся сходами до ii кiмнати, щоб використати останню нагоду поговорити з нею. Дiвчина була божественно вродлива, одначе Мозеса засмучувало те, що вона вiдмовлялася навiть поглянути на нього. Пiсля кiлькох невдалих спроб розпочати розмову Мозес соромливо запитав:

– Ви вiрите в те, що шлюби укладаються на небесах?

– Так, – вiдповiла вона, втупившись очима в пiдлогу. – А ви?

– Звiсно, – вiдказав Мозес. – Розумiете, коли народжуеться хлопчик, Господь на небесах називае iм’я дiвчинки, що коли-небудь стане хлопчиковi дружиною. Народившись, я теж дiзнався, хто стане моею майбутньою супутницею. Проте Господь додав: «Але твоя дружина буде горбата». Тодi я скрикнув: «Боже, горбата жiнка – це ж трагедiя. Благаю, Господи, вiддай горб менi, а вона нехай стане красунею».

Вiдтак Фрумтье зазирнула йому в очi, i в глибинi ii душi майнув давнiй спогад. Вона пiдiйшла до Мендельсона, простягла свою руку i невдовзi стала його вiрною дружиною.



    Баррi i Джойс Вiсселли




Суддя-обiймальник


Не чiпай мене! Обiймай мене!

    Налiпка на бамперi автiвки

Лi Шапiро – суддя на пенсii. А ще вiн один з найвiдомiших людей, яких переповнюе щира любов. На котромусь етапi своеi кар’ери Лi зрозумiв, що любов – це найбiльша у свiтi сила, тому почав обiймати всiх навколо. Колеги прозвали його «суддею-обiймальником» (певно, за аналогiею до суддi-вiшальника). На бамперi його автiвки – налiпка зi словами «Не чiпай мене! Обiймай мене!»

Близько шести рокiв тому Лi створив те, що назвав набором для обiймiв. Зовнi красувався напис: «Обмiнюю серце на обiйми». Всерединi лежало тридцять червоних вишитих сердець з липкою стрiчкою на зворотi. Лi завжди носить iз собою цей набiр. Вiн пiдходить до людей i пропонуе iм маленьке червоне серце в обмiн на обiйми.

Ця звичка уславила Лi, тож його часто запрошують на конференцii та з’iзди, де вiн дiлиться своiм баченням беззастережноi любовi. На однiй з конференцiй у Сан-Франциско представник мiсцевого телеканалу кинув йому виклик, сказавши: «Нескладно роздавати обiйми на конференцiях, коли люди добровiльно прийшли сюди. Але це нiзащо не спрацюе в реальному свiтi».

Лi запропонували пообiймати людей на вулицях Сан-Франциско. У супроводi операторiв мiсцевоi служби теленовин Лi вийшов на мiськi вулицi. Спершу вiн пiдступив до жiнки, яка проходила повз нього.

– Вiтаю, я Лi Шапiро, суддя-обiймальник. Роздаю цi сердечка в обмiн на обiйми.

– Гаразд, – вiдповiла вона.

– Надто просто, – заперечив телекоментатор.

Лi роззирнувся навкруги й побачив на платнiй стоянцi контролерку, яку сварив власник «БМВ», дiставши вiд тоi квитанцiю на оплату. Лi попрямував до неi, i операторська група поспiшила за ним.

– Гадаю, вам саме потрiбнi обiйми. Я суддя-обiймальник i можу подiлитися ними з вами.

Жiнка погодилася.

Тодi телекоментатор вигадав для Лi останне випробування:

– О, пiд’iжджае автобус. Водii автобусiв у Сан-Франциско – найсуворiшi люди в усьому мiстi. Погляньмо, чи зможете ви обiйняти одного з них.

Чоловiк прийняв цей виклик.

Тiльки-но автобус пiд’iхав до зупинки, Лi сказав водiевi:

– Привiт, я Лi Шапiро, суддя-обiймальник. Гадаю, ваша робота чи не найнапруженiша у свiтi. А я сьогоднi роздаю обiйми, щоб хоч якось полегшити iншим тягар. Ви не проти, якщо я вас обiйму?

Водiй автобуса, що був справжнiм велетнем, устав з мiсця, ступив крок назустрiч i промовив:

– А чом би й нi?

Лi обiйняв його, вручив сердечко i, коли автобус рушив, помахав рукою на прощання. Операторськiй групi зацiпило язики. Кiнець кiнцем, телекоментатор сказав:

– Мушу визнати, я дуже вражений.

Одного дня Ненсi Джонсон, подруга Лi, з’явилася в нього на порозi. Ненсi – професiйна клоунеса, тож мала при собi свiй костюм, грим та iнше причандалля.

– Лi, прихопи кiлька наборiв для обiймiв. Навiдаймося до притулку для людей з фiзичними вадами.

Коли вони приiхали туди, то почали роздавати надувнi капелюхи, сердечка й обiйми. Лi вiдчував дискомфорт. Вiн зроду ще не обiймав смертельно хворих, паралiзованих чи розумово вiдсталих. Це було непросто. Але потроху йому ставало легше, а навколо них з Ненсi збиралися лiкарi, медсестри й санiтари, якi ходили за ними вiд палати до палати.

Минуло кiлька годин, i вони зайшли в останню палату. У нiй лежали тридцять чотири найтруднiшi пацiенти, яких Лi коли-небудь доводилося бачити в життi. Там панувала гнiтюча атмосфера, i в Лi краялося серце. Але вони з Ненсi були вiдданi своiй справi – ширити любов i змiнювати свiт на краще, тож узялися обходити палату в супроводi медпрацiвникiв, кожен з яких уже мав на комiрцi сердечко, а на головi – надувного капелюха.

Нарештi Лi добрався до останнього пацiента Леонарда. На ньому був великий бiлий нагрудник, куди стiкала слина. Лi побачив, як слина котилася з рота хворого, i сказав:

– Ходiмо, Ненсi, ми нiчим не зможемо зарадити цьому чоловiковi.








– Ну ж бо, Лi, – обурилася вона. – Вiн такий самий, як усi ми, чи не так?

Сказавши це, вона начепила Леонардовi на голову надувний капелюх. Лi вийняв маленьке червоне серце i приклеiв до нагрудника хворого. А тодi, глибоко вдихнувши, нахилився й обiйняв пацiента.

Раптом Леонард почав голосно вищати. Іншi пацiенти в палатi пiдтримали його стуком. Лi обернувся до медперсоналу, чекаючи на пояснення, але побачив, що лiкарi, медсестри й санiтари стоять, мало не плачучи.

– У чiм рiч? – запитав Лi головну медсестру.

Вiн нiколи не забуде ii вiдповiдi:

– Леонард усмiхнувся вперше за двадцять три роки.

Часом дуже просто змiнити життя iнших на краще.



    Джек Кенфiлд i Марк Вiктор Гансен




Це ж не може трапитися тут?


Щодня нам потрiбнi четверо обiймiв, щоб вижити, восьмеро – для пiдтримки духу i дванадцятеро – для розвитку.

    Вiрджинiя Сатiр

На своiх курсах i семiнарах ми завжди привчаемо людей обiйматися. Бiльшiсть вiдповiдае на це так: «У мене на роботi обiйми просто неприйнятнi». А ви в цьому впевненi?

Ось лист однiеi з учасниць наших семiнарiв:



Дорогий Джеку!

Сьогоднi вранцi я прокинулася в досить похмурому настроi. Моя подруга Розалiнд забiгла до мене i спитала, чи роздаю я нинi обiйми. Я пробуркотiла щось у вiдповiдь, але тодi почала мiркувати про обiйми та все iнше, про що ми говорили цього тижня. Я зазирнула в пам’ятку, яку ви дали нам на лекцii «Як утiлити iдеi з семiнару в життя», i буквально зiщулилася, коли дочитала до частини про обiйми, бо навiть не уявляла, що зможу обiйняти когось пiд час роботи.

Отож я вирiшила зробити цей день «днем обiймiв» i почала обiймати клiентiв, якi пiдходили до мене. Менi подобалося те, як люди просто розквiтали на очах. Один студент стрибнув менi на стiл i почав танцювати. Дехто навiть повертався i просив обiйняти ще раз. Двое майстрiв, що стежили за роботою копiювальних машин i взагалi не говорили один з одним, були такi здивованi, неначе от-от прокинулися, i я ще довго чула iхнi голоси та смiх у коридорi.

Здаеться, у Вортонськiй школi бiзнесу я обiйняла кожну людину. Всi моi вранiшнi негаразди, зокрема фiзичний бiль, безслiдно зникли. Вибачте, що цей лист такий довгий, але я справдi в захватi. Найприемнiше, що якоiсь митi перед моiм столом стояло близько десяти людей, обiймаючи одне одного. Я не могла повiрити в те, що вiдбуваеться.

З любов’ю

    Памела Роджерс



P. S. Дорогою додому я обiйняла полiцiянта на Тридцять сьомiй вулицi. «Ого, – сказав вiн. – Полiцiантiв нiколи не обiймають. Ви впевненi, що не хочете в мене чимось кинути?»


Ще один учасник семiнару Чарлз Фараоне надiслав нам такий нарис про обiйми:



Обiйми – це…



Обiйми кориснi для здоров’я. Вони змiцнюють iмунну систему, лiкують депресiю, згладжують стрес i полiпшують сон. А також наснажують, омолоджують i не мають неприемних побiчних ефектiв. Обiйми – це воiстину чудодiйнi лiки.

Обiйми цiлком природнi. Вони органiчнi, мають натуральний солодкий смак, не мiстять штучних складникiв, не забруднюють повiтря, не становлять загрози для довкiлля. Це абсолютно нешкiдливий продукт.

Обiйми – iдеальний подарунок. На всi випадки життя. Вони виявляють вашу турботу, iх весело роздавати й дiставати, не треба загортати в подарунковий папiр i, звiсно, завжди можна повернути.

Обiйми практично бездоганнi. Не треба змiнювати батарейки, на них не впливае iнфляцiя, вони не мiстять жирiв, не потребують щомiсячних внескiв чи сплати податкiв, а ще iх годi вкрасти.

Обiйми – найбiльш недооцiнений ресурс iз магiчними властивостями. Коли ми розкриваемо своi серця й обiйми, то заохочуемо iнших чинити так само.

Подумайте про важливих людей у своему життi. Хiба ви не хочете iм щось сказати? Хiба не хочете iх обiйняти? Можливо, ви чекаете i сподiваетеся, що хтось iнший зробить перший крок? Будь ласка, не вагайтеся! Почнiть самi!




    Джек Кенфiлд




Те, хто ти, мае значення


Бiльшiсть iз нас, пливучи проти течii незгод, про якi нiчого не знае свiт, потребуе лише краплi похвали й пiдтримки, щоб досягти своеi мети.

    Джером Флейшман

Якось нью-йоркська вчителька вирiшила потiшити своiх випускникiв, розказавши iм про iхнi чесноти. Скориставшись методом Гiлiс Брiджес iз Дель-Мара, що в Калiфорнii, вона поодинцi викликала учнiв до дошки. Спершу наставниця розповiдала iм, чому кожен з них такий важливий для неi та однокласникiв, а тодi вручала блакитну стрiчку з написом золотими лiтерами: «Те, хто я, мае значення».

Пiсля нагородження вчителька запропонувала учням не спиняти цього шкiльного проекту, а подивитись, як визнання чеснот iнших вплине на спiльноту. Вона дала кожному з учнiв ще по три стрiчки й доручила продовжити цю церемонiю вдячностi поза школою. Згодом вони мали пiдбити пiдсумки, поглянути, хто кого вшанував, i доповiсти про це приблизно за тиждень у класi.

Один з учнiв пiшов до молодшого керiвника з компанii неподалiк i подякував за допомогу в плануваннi кар’ери. Хлопець вийняв блакитну стрiчку й почепив керiвниковi на сорочку. А тодi дiстав ще двi стрiчки й промовив:

– Учнi нашого класу беруть участь у проектi вдячностi, тому я хотiв би попросити вас знайти людину, яка заслуговуе на визнання, вручити iй блакитну стрiчку i дати ще одну, щоб вона подякувала третьому й таким чином продовжила цю церемонiю. Потiм розкажiть менi, будь ласка, про все, що станеться.

Того ж дня молодший керiвник зайшов до свого директора (треба сказати, досить дратiвливого), сiв навпроти i заявив, що щиро захоплюеться його творчим даром. Директора це дуже вразило. Молодший керiвник поцiкавився, чи той вiзьме в подарунок блакитну стрiчку, i попросив дозволу почепити ii на груди свого вiзавi.

– Звiсно, – погодився збентежений директор.

Молодший керiвник почепив стрiчку на пiджак директора бiля серця. І, давши йому останню стрiчку, запитав:

– Чи не могли б ви зробити менi послугу? Вiзьмiть цю стрiчку й передайте ii людинi, яку хочете вшанувати. Хлопчик, що дав менi ii, бере участь у шкiльному проектi, i ми хочемо продовжити церемонiю вдячностi, щоб побачити, як вона вплине на людей навколо.

Увечерi директор повернувся додому i пiдступив до свого чотирнадцятирiчного сина:

– Сьогоднi зi мною сталося щось неймовiрне. Я сидiв у кабiнетi, коли один з молодших керiвникiв зайшов i сказав, що захоплюеться моiми чеснотами, вручивши менi блакитну стрiчку за творчий дар. Тiльки уяви собi: вiн уважае, що я маю творчий дар! Вiн прикрiпив стрiчку з написом «Те, хто я, мае значення» на мiй пiджак просто бiля серця i дав менi ще одну, попросивши, щоб я вшанував нею якусь важливу для мене людину. Дорогою додому я думав, кого б хотiв ушанувати, i обрав тебе. Хочу подякувати тобi. У мене божевiльна робота, i коли я приходжу додому, то не придiляю тобi достатньоi уваги. Інколи я кричу на тебе через поганi оцiнки чи безлад у твоiй кiмнатi, але сьогоднi менi забажалося просто сiсти поруч i розповiсти тобi, як я тебе цiную. Крiм того, твоя мама i ти – найважливiшi люди в моему життi. Ти чудовий син, i я дуже люблю тебе!

Ошелешений хлопчик почав схлипувати й просто не мiг стримати слiз. Усе його тiло здригалося вiд ридання. Вiн поглянув на батька крiзь сльози i промовив:

– Тату, я збирався накласти завтра на себе руки, бо гадав, нiби ти мене не любиш. Але тепер я цього не зроблю.



    Гiлiс Брiджес




Крок


Нам здаеться, що нашi дii – лише крапля в океанi. Але океан став би меншим без цiеi краплi.

    Мати Тереза

Один наш приятель iшов якось на заходi сонця безлюдним мексиканським пляжем. Невдовзi вiн помiтив неподалiк ще одного чоловiка. А наблизившись, зауважив, що той повсякчас нахиляеться, пiднiмае щось i кидае у воду. Знов i знов шпурляе чимось в океан.

Коли наш приятель пiдступив ще ближче, то розгледiв, що чоловiк пiдбирае морських зiрок, яких прибило до берега, i одну за одною кидае назад у воду.

Це спантеличило нашого товариша. Вiн зупинився поруч iз чоловiком i сказав:

– Добрий вечiр, друже. А що це ти таке робиш?

– Повертаю морських зiрок в океан. Бачиш, тепер вiдплив, тому iх винесло на берег. Якщо iх не кинути у воду, то вони помруть вiд нестачi кисню.

– Розумiю, – вiдповiв наш приятель, – але на цьому пляжi, мабуть, тисячi таких зiрок. Тобi не вдасться врятувати кожну. Їх надто багато. І ти ж усвiдомлюеш, що таке вiдбуваеться на сотнях пляжiв уздовж усього узбережжя? Що нiчого не можеш змiнити?

Чоловiк усмiхнувся, пiдняв ще одну морську зiрку й закинув ii у воду зi словами:

– Щойно змiнив долю цiеi!



    Джек Кенфiлд i Марк Вiктор Гансен




Подарунок


		Яким прекрасним може стати день,
		Якщо його торкнулася сердечнiсть!

    Джордж Еллiстон

Цю зворушливу iсторiю про автобус, що стрибав дорогами Пiвдня, розповiв нам Беннетт Керф.

На одному сидiннi вмостився старенький сивочолий чоловiк з букетом свiжих квiтiв. Через прохiд сидiла дiвчинка, яка не могла вiдiрвати очей вiд букета сусiда. Коли настав час виходити, старий iмпульсивно поклав квiти на колiна дiвчинки.

– Бачу, що вони тобi сподобалися, – пояснив вiн. – Гадаю, моя дружина зрадiе, коли я розповiм, що вони дiсталися тобi.

Дiвчинка, взявши квiти, дивилася вслiд старому, який вийшов з автобуса й попрямував до ворiт маленького цвинтаря.



    Беннетт Керф




Стати таким братом


Інколи бути братом – це краще, нiж бути супергероем.

    Марк Браун

Брат подарував моему друговi Полу на Рiздво автомобiль. Напередоднi свята, коли Пол вийшов iз офiсу, навколо його новоi блискучоi машини замилувано ходив вуличний хлопчак.

– Пане, це ваша автiвка? – спитав вiн.

– Так, – кивнув Пол. – Мiй брат подарував менi ii на Рiздво.

Малий був приголомшений.

– Тобто брат дав ii просто так, i вона вам нiчого не коштувала? Ого, хотiв би я… – повiв був вiн i затнувся.

Звiсно, Пол здогадувався, чого хотiлося цьому малому. Мати такого брата. Але те, що сказав хлопчик далi, вразило Пола просто в серце.

– Хотiв би я, – провадив малий, – стати таким братом.

Пол зачудовано глянув на хлопчика, а тодi зненацька спитав:

– Бажаеш покататися?

– Так, це було б чудово.

Пiсля короткоi поiздки хлопчик обернувся до Пола i з блиском в очах попрохав:

– Пане, чи не могли б ви проiхати бiля мого дому?

Пол злегка всмiхнувся. Вiн думав, що зрозумiв бажання хлопчика. Мабуть, малий хоче, щоб сусiди побачили, як вiн приiде додому на великому автомобiлi. Але наш друг знову помилився.

– Зупинiться, будь ласка, бiля цих двох приступок, – попросив вiн.

Хлопчик побiг сходами до будинку. За кiлька хвилин Пол почув, що той повертаеться до нього, але дуже повiльно. Малий нiс на руках свого паралiзованого молодшого братика. Вiн присiв з ним на нижню приступку, притис до себе й показав на автiвку.

– Ось вона, Баддi, як я тобi й розповiдав. Цьому чоловiковi брат подарував ii на Рiздво, тож вона не коштувала йому нi цента. Одного дня я подарую тобi таку саму… i ти зможеш побачити всi чудеснi святковi вiтрини, якi я намагався тобi описати.

Пол пiдвiвся й посадив паралiзованого хлопчика на передне сидiння. Його старший брат, не тямлячи себе вiд щастя, сiв позаду, i вони втрьох вирушили в незабутню святкову подорож.

Того Рiздва Пол зрозумiв, що мав на увазi Ісус, коли казав: «Блаженнiше давати, нiж брати».



    Ден Кларк




Про вiдвагу


Брат – це друг, якого дала тобi природа.

    Жан-Батист Легуве

– То ти гадаеш, що я вiдважна? – запитала вона.

– Авжеж, звiсно.

– Може, й так. Але це завдяки вчителям, якi мене завжди надихали. Розповiм тобi про один випадок. Багато рокiв тому я була добровольцем у Стенфордському госпiталi, де познайомилася з дiвчинкою на iм’я Лайза, що страждала на рiдкiсну й тяжку хворобу. Єдиною надiею на одужання було переливання кровi ii п’ятирiчного братика, що якимось дивом пережив ту саму хворобу. Його органiзм виробив антитiла, потрiбнi дiвчинцi, щоб подолати недугу. Лiкар пояснив ситуацiю ii братиковi й запитав, чи готовий той дати свою кров сестрi. Хлопчик завагався лише на мить, а тодi, глибоко вдихнувши, сказав: «Звiсно, я все зроблю, щоб урятувати Лайзу». Пiд час переливання вiн лежав у лiжку поруч iз сестрою i всмiхався, спостерiгаючи, як на ii щоках з’являвся рум’янець. Але раптом його обличчя потьмянiло, а усмiшка згасла. Вiн поглянув на лiкаря й тремтливим голосом спитав: «Я помру просто зараз, так?» Хлопчик був маленьким i неправильно зрозумiв лiкаря. Вiн подумав, що доведеться вiддати сестрi всю свою кров. Отак я й навчилася вiдваги, – додала вона, – бо мала вчителiв, якi дiйсно надихають.



    Ден Мiллмен




Великий Ед


Мудрiсть – це нагорода, яку отримуеш, усе життя слухавши, коли насправдi хотiлося говорити.

    Даг Ларсон

Коли я приiхав до мiста провести семiнар з практичного менеджменту, невелика компанiя запросила мене на обiд, щоб коротко розповiсти про людей, перед якими я виступатиму наступного дня.

Явним лiдером цiеi групи був Великий Ед – огрядний чолов’яга з низьким, розкотистим голосом. Пiд час вечерi вiн повiдомив, що працюе менеджером iз залагодження конфлiктних ситуацiй у мiжнароднiй органiзацii. Його робота полягае в тому, щоб несподiвано приходити в рiзнi пiдроздiли та дочiрнi компанii i звiльняти виконавцiв, якi неналежно працюють.

– Джо, – сказав вiн, – я з нетерпiнням чекаю на завтрашнiй семiнар, бо нашим хлопцям треба вислухати такого твердого хлопця, як ти. Хочу, щоб вони зрозумiли, що мiй стиль керiвництва цiлком правильний.

Вiн вишкiрився й пiдморгнув менi. Я всмiхнувся у вiдповiдь, знаючи, що наступний день виявиться зовсiм не таким, як вiн сподiваеться.

Назавтра вiн незворушно висидiв весь семiнар i наприкiнцi пiшов, не сказавши менi й слова.

За три роки я повернувся в те мiсто з новим семiнаром iз менеджменту, що його мав провести приблизно для тiеi ж аудиторii. Великий Ед також був там. Близько десятоi години вiн зненацька пiдвiвся й голосно промовив:

– Джо, можна менi дещо сказати цим людям?

– Звiсно, – усмiхнувшись, вiдповiв я, – такому велетневi, як ти, Еде, нiхто не завадить щось сказати.

– Усi ви мене знаете, – повiв Великий Ед, – i дехто з вас у курсi того, що трапилося зi мною. Утiм, я хочу подiлитися цiею iсторiею з усiма. Джо, гадаю, ти зможеш належно ii оцiнити. Коли ти заявив, нiби ми справдi станемо практичними менеджерами, як навчимося говорити найближчим людям, що любимо iх, я подумав: це звичайнiсiнькi сентиментальнi нiсенiтницi. Я не мiг зрозумiти, до чого тут практичнiсть? Ти казав, що практичнiсть наче шкiра, а твердiсть – гранiт, i що практичному мисленню властивi вiдвертiсть, стiйкiсть, дисциплiна та витривалiсть. Але я не збагнув, до чого тут узагалi любов. Увечерi я сидiв у вiтальнi навпроти дружини, а твоi слова нiяк не покидали моiх думок. Хiба потрiбна вiдвага, щоб сказати дружинi: «Я люблю тебе»? Хiба не кожен на це здатний? А ще ти наголосив на тому, що говорити треба вдень – не в спальнi. Вiдкашлявшись, я спробував був почати, але рiзко замовк. Дружина пiдвела очi й запитала, чи я хочу щось сказати. Однак я вiдрiк: «Нiчого, забудь». А тодi зненацька встав, наблизився до неi, нервово вiдхилив ii газету i промовив: «Елiс, я тебе кохаю». Вона приголомшено глянула на мене. На ii очах виступили сльози, i вона м’яко вiдповiла: «Еде, я також тебе кохаю, однак ти сказав менi це вперше за двадцять п’ять рокiв». Ми говорили про те, як любов, коли ii досить, може подолати всяку напругу, i раптом пiд впливом цього моменту я вирiшив зателефонувати своему старшому синовi до Нью-Йорка. Ми з ним нiколи особливо не ладнали. Коли вiн узяв слухавку, я випалив: «Сину, ти, мабуть, подумаеш, що я напiдпитку, та це не так. Менi просто захотiлося подзвонити й сказати, що я тебе люблю. На тому кiнцi запала тиша, а тодi я почув тихий голос: «Тату, гадаю, я знав про це, але менi приемно чути такi слова. Ти маеш знати, що я теж тебе люблю». Ми душевно побалакали, пiсля чого я зателефонував своему молодшому синовi до Сан-Франциско. У нас були трохи кращi стосунки. Я сказав йому те саме, i ми дуже гарно потеревенили – як нiколи ранiше. Уже лежачи в лiжку, я собi тихо мiркував, i все, що ти говорив того дня про основи справжнього менеджменту, набуло нового змiсту. Я усвiдомив, що зможу опанувати iх, коли дiйсно осягну практичний бiк любовi й використовуватиму його. Тож я взявся читати на цю тему книжки. Виявилося, що про це говорило багато великих людей, i я зрозумiв, яка вагома роль любовi у моему життi – i вдома, i на роботi. Як вiдомо декому з присутнiх, я кардинально змiнив свiй пiдхiд до роботи з людьми. Я почав бiльше слухати i справдi чути те, що менi говорять. Почав шукати в людях сильнi сторони й перестав зосереджуватися на iхнiх слабостях. Навчився вiдчувати насолоду, допомагаючи iншим повiрити в себе. І, мабуть, найголовнiше: я усвiдомив, що чудовий спосiб виявити перед людьми свою любов та повагу – це сподiватися, що вони використають своi сильнi сторони, щоб досягти тих цiлей, над якими ми працюемо разом. Джо, так я намагаюся щиро подякувати тобi. До речi, про практичне! Я став вiце-президентом компанii, якого всi називають природженим лiдером. Гаразд, друзi, а тепер уважно вислухайте цього хлопця!



    Джо Баттен




Любов i таксист


Годi прожити iдеальний день, не зробивши комусь послуги, за яку та людина нiколи не зможе вам вiддячити.

    Джон Вуден

Нещодавно я був у Нью-Йорку i разом з приятелем iхав у таксi. Коли ми виходили з автiвки, мiй товариш сказав водiевi:

– Дякую за поiздку. Ви чудово кермуете.

Таксист ошелешено поглянув на нього, а тодi промовив:

– Ти глузуеш з мене, чи що?

– Нi, любий друже, я не хотiв тебе образити. Просто захоплююся твоею здатнiстю не зважати на iнтенсивний рух на дорозi.

– Отакоi, – пробурмотiв водiй, вiд’iжджаючи.

– Що це було? – спитав я.

– Я намагаюся повернути до Нью-Йорка любов, – вiдказав мiй приятель. – Гадаю, лише так можна врятувати це мiсто.

– Як одна людина може врятувати Нью-Йорк?

– Не одна. Щойно я пiднiс цьому таксистовi настрiй на цiлий день. Уявiмо, що за сьогоднi вiн пiдбере двадцять пасажирiв i буде люб’язний з ними, бо я зробив йому комплiмент. Тi пасажири й собi краще поводитимуться зi своiми пiдлеглими, продавцями, офiцiантами чи навiть родичами. Зрештою, ця доброзичливiсть торкнеться принаймнi тисячi людей. Непогано, правда ж?

– Ну, все залежить вiд того, чи таксист вирiшить передати твою люб’язнiсть iншим.

– Не залежить, – вiдповiв приятель. – Я розумiю, моя система не iдеальна, та менi доведеться спiлкуватися сьогоднi щонайменше з десятьма людьми. І коли менi вдасться ощасливити бодай трьох з десяти, то я вплину на настрiй ще трьох тисяч.

– На словах звучить чудово, – визнав я, – але не певен, що на практицi все працюе саме так.

– Навiть якщо все iнакше, я нiчого не втрачаю. Щоб сказати цьому чоловiковi, що вiн добре виконав свою роботу, не треба багато часу. Я не дав йому нi бiльше, нi менше чайових. Може, вiн пустить моi слова повз вуха, то й що? Завтра буде новий таксист, якого я спробую потiшити.

– Ти трохи безумець.

– Це лише показуе, яким цинiчним ти став. Я сприймаю все як дослiдження. Знаеш, чого найбiльше бракуе нашим працiвникам пошти – крiм, безперечно, грошей? Нiхто нiколи не говорить iм, що вони добре виконують свою роботу.

– Але ж вони виконують ii погано.

– Вони не докладають зусиль, бо розумiють: усiм байдуже до того, як вони ii виконають. Чому б не сказати iм кiлька теплих слiв?

Ми проминали споруду, де йшли будiвельнi роботи, i побачили п’ятьох робiтникiв за обiдом. Приятель зупинився.

– Яка чудова будiвля, друзi! Мабуть, у вас така важка й небезпечна праця.

Робiтники пiдозрiливо дивилися на нього.

– Коли ви все закiнчите?

– У червнi, – буркнув один iз чоловiкiв.

– Ого, це вражае! Мабуть, ви дуже пишаетеся собою.

І ми рушили далi.

– Востанне я бачив когось схожого на тебе у п’есi «Чоловiк з Ламанчi».

– Коли вони вдумаються в моi слова, то почуватимуться краще. А iхня радiсть пiде на користь мiсту.

– Але самостiйно ти нiчого не досягнеш! – заперечив я. – Ти лише один.

– Найважливiше – не втрачати ентузiазму. Змусити мiстян знову стати добрими – непросте завдання, проте якщо я залучу до своеi справи iнших…

– Ти щойно пiдморгнув не надто вродливiй жiнцi.

– Знаю, – вiдповiв приятель. – І якщо вона вчителька, то в ii учнiв сьогоднi буде просто фантастичний день.



    Арт Бухвальд




Простий вчинок


Кожен може стати великим… бо служити може будь-хто. Щоб служити людям, не потрiбна вища освiта. Щоб служити людям, не треба вмiти узгоджувати пiдмет з присудком. Вам потрiбне лише серце, сповнене ласки, i душа, в якiй живе любов.

    Мартiн Лютер Кiнг-молодший

Якось Марк повертався додому зi школи, коли помiтив попереду хлопця, що спiткнувся й упустив на землю всi своi книжки, два светри, бейсбольний биток, рукавицю та невеличкий магнiтофон. Марк пiдiйшов i допомiг йому зiбрати розкиданi речi. А що iм було по дорозi, то вiн допомiг хлопцевi донести додому частину його пожиткiв. Марк дiзнався, що супутника звуть Бiлл, що той любить вiдеоiгри, бейсбол та iсторiю, що йому не надто добре даються iншi шкiльнi предмети i що вiн недавно порвав зi своею дiвчиною.

Коли вони наблизилися до будинку Бiлла, той запросив Марка випити кока-коли й подивитися телевiзор. Вони приемно провели день, смiючись i теревенячи, перш нiж Марк пiшов додому. Хлопцi й далi бачились у дворi, раз чи двiчi обiдали вдвох i разом закiнчили середню школу. Вони опинилися в однiй старшiй школi й зрiдка спiлкувалися. Урештi настав довгожданий випускний рiк, i за три тижнi до закiнчення навчання Бiлл запитав Марка, чи не могли б вони поговорити.

Бiлл завiв розмову про день, коли вони познайомилися кiлька рокiв тому.

– Ти не думав, чому того дня я нiс так багато речей додому? – поцiкавився Бiлл. – Я спорожнив свою шафку, бо не хотiв, щоб комусь довелося прибирати за мною. Взявши материнi снодiйнi пiгулки, я йшов додому накласти на себе руки. Але пiсля того, як ми з тобою провели трохи часу разом за розмовами та жартами, я усвiдомив, що втратив би тi чудеснi митi й безлiч подiбних до них, якби заподiяв собi смерть. Марку, того дня ти не просто допомiг менi пiдiбрати книжки. Ти врятував менi життя.



    Джон В. Шлаттер




Усмiшка


Усмiхайтесь одне одному, усмiхайтеся своiй дружинi, усмiхайтеся своему чоловiковi, усмiхайтеся своiм дiтям, усмiхайтеся першому-лiпшому – байдуже кому, i це допоможе вам пройнятися бiльшою любов’ю до людей навколо.

    Мати Тереза

Чимало американцiв читало «Маленького принца» – чудову книжку Антуана де Сент-Екзюперi. Ця дивна й неперевершена книжка – повiсть для дiтей, яка водночас надихае на роздуми багатьох дорослих. Але мало хто знае iншi твори Сент-Екзюперi, зокрема його романи та оповiдання.

Сент-Екзюперi був вiйськовим пiлотом, який боровся з нацистами й загинув у бою. До Другоi свiтовоi вiн брав участь у громадянськiй вiйнi в Іспанii, де протистояв фашистам. Спираючись на свiй досвiд тих рокiв, вiн написав захопливу iсторiю пiд назвою «Усмiшка». Невiдомо, чи це оповiдання грунтуеться на реальних подiях, чи е авторовою вигадкою. Я схильний думати, що це реальний випадок.

Сент-Екзюперi розказуе, що вороги пiймали й кинули його в тюремну камеру. Через презирство та жорстоке ставлення тюремникiв вiн був переконаний, що його стратять другого ж дня. З цього моменту я розповiм вам ту iсторiю, як ii пам’ятаю, своiми словами.

«Я був упевнений, що мене вб’ють. Я дуже хвилювався й не знаходив собi мiсця, тож почав нишпорити в кишенях, шукаючи цигарок, що iх ненароком могли не помiтити пiд час обшуку, i таки знайшов одну; але моi руки тряслися, тож я заледве пiднiс ii до губ. Та в мене не було сiрникiв, бо iх забрали.

Крiзь грати я поглянув на тюремника. Вiн на мене навiть не дивився. Зрештою, навiщо дивитися на дрiбничку, на труп. Я звернувся до нього: «У вас не буде чим прикурити?» Вiн зиркнув на мене, стенув плечима й пiдступив, щоб запалити менi цигарку.

Коли вiн пiдiйшов i витер сiрника, його погляд мимоволi зустрiвся з моiм. Тодi я всмiхнувся. Не знаю, навiщо це зробив. Можливо, це сталося через хвилювання чи тому, що важко стримати усмiшку, коли iнша людина так близько. Хай там як, але я всмiхнувся. Тiеi митi наче iскра проскочила мiж нашими серцями, мiж нашими душами. Я знаю, що вiн цього не хотiв, але усмiшка пробралася крiзь грати й викликала усмiшку у вiдповiдь. Вiн прикурив менi цигарку, одначе не вiдходив, дивлячись менi просто в очi й усмiхаючись.

Я також усмiхався, розгледiвши в ньому людину, а не лише тюремника. Вiн, здавалося, також побачив мене в новому свiтлi.

– У тебе е дiти? – спитав вiн.

– Авжеж, ось.

Я вийняв свiй гаманець i нервово видобув з нього фотографiю своеi сiм’i. Вiн теж показав менi своiх дiтей та почав розказувати про своi плани й надii щодо них. Моi очi наповнилися слiзьми. Я повiдав йому, що найбiльше боюся нiколи не побачити своеi сiм’i i того, як дорослiшатимуть моi дiти. На його очах також проступили сльози.

Раптом, нiчого не сказавши, вiн вiдiмкнув дверi моеi камери й мовчки вивiв мене – спершу з в’язницi, а тодi задвiрками з мiстечка. На околицi мiста вiн вiдпустив мене i, не зронивши й слова, повернувся назад.

Мое життя врятувала усмiшка».

Так, усмiшка – це невимушений, незапланований, природний зв’язок мiж людьми. Я згадую цю iсторiю у своiй роботi, бо хочу, щоб люди помiркували про тi всi нашарування, якi ми збираемо на собi для самооборони, для захисту своеi гiдностi, звань, наукових ступенiв i потреби показувати себе з певного боку, адже пiд ними ховаеться наше справжне «я». Я не боюся назвати його душею, бо дiйсно вiрю, що ми б не були ворогами, якби частинка вас i частинка мене могли пiзнати одна одну. Мiж нами не було б ненавистi, заздростi чи страху. З сумом мушу констатувати, що цi всi нашарування, якi ми так старанно збираемо впродовж життя, вiддаляють та iзолюють нас вiд iнших. В оповiданнi Сент-Екзюперi йдеться про ту чарiвну мить, коли двi душi пiзнають одна одну.

У моему життi теж траплялися такi моменти. Наприклад, коли я закохувався або дивився на немовлят. Чому ми всмiхаемося, коли бачимо маленьких дiтей? Може, тому, що перед нами людина без нiяких захисних нашарувань, чия усмiшка справдi щира й нелукава. І дитяча душа всерединi нас мрiйливо усмiхаеться у вiдповiдь.



    Ганок Маккартi




Емi Грем


Найголовнiше у хворобi – нiколи не занепадати духом.

    Володимир Ленiн

Цiлу нiч я летiв у лiтаку з Вашингтона, тож почувався дуже стомленим, коли приiхав до церкви Майл-Гай у Денверi, щоб провести три служби та семiнар з розвитку свiдомостi. Я зайшов досередини, i доктор Фред Фогт запитав мене:

– Ви чули про органiзацiю «Здiйсни бажання»[1 - Make-A-Wish Foundation – благодiйна органiзацiя, яка виконуе бажання тяжкохворих дiтей. (Тут i далi прим. перекл., якщо не зазначено iнше.)]?

– Так, – вiдповiв я.

– Емi Грем дiагностували невилiковну лейкемiю. Їй дали три днi. Їi передсмертне бажання – вiдвiдати вашу службу.

Я був шокований i вiдчував пiднесення, жах i сумнiв. Я не мiг у це повiрити. Гадав, що присмертнi дiти бажали б вiдвiдати Дiснейленд, зустрiтися з Сильвестром Сталлоне, Мiстером Тi чи Арнолдом Шварценеггером. Вони нiзащо б не схотiли провести своi останнi днi, слухаючи Марка Вiктора Гансена. Нащо дитинi, якiй залишилося жити кiлька днiв, слухати промовця-мотиватора? Та моi роздуми несподiвано перервали…

– Ось Емi, – сказав Фогт, уклавши ii тендiтну руку в мою.

Передi мною стояла сiмнадцятирiчна дiвчина з яскравим червоно-помаранчевим тюрбаном на головi, з якоi через хiмiотерапiю осипалося все волосся. Їi тендiтне тiло було згорбленим i кволим.

– У моему життi, – промовила вона, – було двi мети – закiнчити школу i послухати вашу проповiдь. Лiкарi не вiрили, що менi вдасться досягти бодай однiеi з них. Не думали, що менi вистачить сили. Мене послали додому, пiд батькiвський догляд… Це моi мама й тато.

Очi менi наповнилися слiзьми, я заледве стримувався, щоб не розплакатися. Їi слова порушили мою рiвновагу. Я був дуже розчулений, тому прокашлявся, усмiхнувся i сказав:

– Тут радi тобi й твоiм батькам. Дякую за те, що завiтали до нас.

Ми обiйнялися, втерли очi й розiйшлись.

Я вiдвiдував багато семiнарiв на тему зцiлення у США, Канадi, Малайзii, Новiй Зеландii та Австралii. Спостерiгав за роботою найкращих цiлителiв, навчався, дослiджував, слухав, зважував i пiддавав сумнiву все, що вони роблять.

Того недiльного дня я провiв семiнар, на який прийшла Емi з батьками. Зала була забита людьми – понад тисяча вiдвiдувачiв, охочих учитися, розвиватись i ставати людянiшими.

Я скромно запитав у слухачiв, чи хочуть вони дiзнатися про метод зцiлення, який служитиме iм упродовж усього життя. Зi сцени я бачив, що всi присутнi пiдняли вгору руки. Вiдповiли одностайною згодою.

Я розповiв слухачам, що слiд старанно потерти долонi одна об другу, тодi розвести iх на п’ять сантиметрiв i вiдчути цiлющу енергiю. Пiсля цього я подiлив присутнiх на пари, щоб вони вiдчули, як цiлюща енергiя переходить вiд них до партнера.

– Якщо ви потребуете зцiлення, то приймiть його просто зараз, – сказав я.

Учасники були умиротворенi, i це подарувало iм екстаз. Я пояснив, що кожен з нас мае цiлющу енергiю та цiлительський потенцiал. У п’яти вiдсоткiв людей ця енергiя фактично точиться з руки – саме тому за свою професiю вони обирають зцiлення.

– Цього ранку мене познайомили з Емi Грем, сiмнадцятирiчною дiвчиною, чиiм останнiм бажанням було прийти на наш семiнар. Я хочу покликати ii на сцену, щоб усi ми подiлилися з нею цiлющою життевою енергiею. Ану ж ми допоможемо iй? Вона не просила про це. Я не планував нiчого, але, гадаю, так буде правильно.

Слухачi скандували:

– Так! Так! Так! Так!

Тато Емi пiдвiв ii до сцени. Пiсля сеансiв хiмiотерапii, повсякчасного постiльного режиму та цiлковитоi вiдсутностi фiзичних навантажень вона видавалась ослабленою (лiкарi цiлих два тижнi до мого семiнару не дозволяли iй навiть ходити).

Я попросив людей розiгрiти своi долонi й подiлитися з Емi цiлющою енергiею, тодi всi зворушено встали, щоб поаплодувати iй.

За два тижнi вона зателефонувала й розповiла, що лiкарi виписали ii пiсля повноi ремiсii. А через два роки сповiстила, що вийшла замiж.

Цей випадок навчив мене цiнувати цiлющу силу, приховану всерединi кожного з нас. Вона завжди з нами й готова служити на благо. І нам не слiд забувати використовувати ii.



    Марк Вiктор Гансен




Історiя до Дня святого Валентина


Ми часто не цiнуемо того, за що маемо бути найбiльше вдячнi.

    Синтiя Озiк

Ларрi й Джо Енн були пересiчною парою. Вони жили в звичайнiсiнькому будинку на непримiтнiй вулицi. Як i багато iнших звичайних пар, вони тяжко працювали, щоб звести кiнцi з кiнцями й забезпечити своiх дiтей усiм потрiбним.

А ще вони були звичайними тим, що сварилися через дрiбницi й багато говорили про те, що не так у iхньому шлюбi й хто в цьому винен.

Та одного дня сталося щось незвичайне.

– Знаеш, Джо Енн, у мене е шафа з чарiвними шухлядами. Щоразу, коли я висуваю iх, там повно шкарпеток i бiлизни, – промовив Ларрi. – Я хочу подякувати тобi за те, що ти наповнювала iх усi цi роки.

Джо Енн глянула на чоловiка поверх своiх окулярiв.

– Чого тобi треба, Ларрi?

– Нiчого, я просто хотiв сказати, що справдi цiную тi чарiвнi шухляди.

Ларрi не вперше робив щось дивне, тож Джо Енн викинула цей випадок з пам’ятi, але за кiлька днiв iсторiя повторилася.

– Джо Енн, дякую тобi за те, що внесла так багато номерiв чекiв у наш гросбух. Ти все записала правильно в п’ятнадцяти випадках з шiстнадцяти. Це новий рекорд.

Не вiрячи своiм вухам, Джо Енн вiдiрвалася вiд штопання.

– Ларрi, ти завжди скаржився на те, що я записую номери чекiв з помилками. Що змiнилося?

– Нiчого. Просто хотiв, щоб ти знала: я дiйсно цiную твоi зусилля.

Джо Енн похитала головою й повернулася до своеi справи.

– Що в нього вселилося? – пробубонiла вона.

Утiм, Джо Енн, виписуючи iншим разом чек у магазинi, зазирнула в чекову книжку, щоб перевiрити, чи правильно записала номер.

– З якого дива менi не байдуже до цих дурних чекiв? – запитала вона себе.

Джо Енн намагалася забути про той випадок, але чудернацька поведiнка Ларрi не припинилася.

– Джо Енн, ця вечеря була просто прекрасна, – сказав вiн. – Я цiную твою турботу. За останнi п’ятнадцять рокiв ти, мабуть, приготувала менi й дiтям близько чотирнадцяти тисяч таких снiданкiв, обiдiв та вечер.

А згодом…

– Боже, Джо Енн, будинок мае бездоганний вигляд. Ти, певно, добряче попрацювала, щоб так його причепурити.

Чи навiть…

– Дякую, Джо Енн, за те, що ти поруч зi мною. Я дуже люблю проводити з тобою час.

Джо Енн почала непокоiтися.

– Куди подiлися сарказм i критика? – чудувалася вона.

Страх, що з чоловiком щось не так, пiдтвердила й шiстнадцятирiчна дочка Шеллi, яка скаржилася:

– Мамо, тато втратив голову. Вiн зауважив, що я маю гарний вигляд. Вiн сказав це, попри косметику й невипрасуваний одяг. Мамо, це не схоже на тата. Що з ним не так?

Хай там як, Ларрi не вiдступав. Щодня вiн незмiнно зосереджувався тiльки на позитивi.

За кiлька тижнiв Джо Енн поволi змирилася з незвичною поведiнкою партнера й iнколи навiть вiдповiдала на його коментарi скупим «дякую». Вона пишалася, що iй вдаеться реагувати на його новi звички спокiйно, аж раптом одного дня сталася зовсiм дивна рiч, яка остаточно ii ошелешила:

– Я хочу, щоб ти вiдпочила, – сказав Ларрi. – Я сам помию посуд. Дай пательнi спокiй i вийди з кухнi.

Пiсля дуже довгоi паузи дружина промовила:

– Дякую, Ларрi. Дуже дякую тобi!

Їi хода стала трiшки легшою, вона вiдчула себе впевненiшою i вряди-годи навiть наспiвувала якусь мелодiю. Здавалося, вона позбулася поганого настрою. «А менi подобаеться новий Ларрi», – подумалося iй.

На тому iсторiя могла б закiнчитися, але за якийсь час сталося ще одне диво. Цього разу озвалася Джо Енн.

– Ларрi, – сказала вона. – Я хочу подякувати тобi за те, що ти важко працював i забезпечував нас усi цi роки. Не знаю, чи я тобi казала, але я дуже цiную твоi старання.

Ларрi так i не подiлився причиною рiзкоi змiни своеi поведiнки, хоч Джо Енн розпитувала його не раз, тому це залишилося таемницею. Та я готова жити з нею.

Бо Джо Енн – це я.



    Джо Енн Ларсен, «Дезерет Ньюс»




Carpe Diem!


Чому б не ризикнути й не залiзти на край гiлки? Адже саме там найсмачнiшi плоди, правда?

    Френк Скаллi

Яскравим прикладом смiливостi е Джон Кiтiнг – неймовiрний учитель, якого зiграв Робiн Вiльямс у фiльмi «Спiлка мертвих поетiв». У цiй прекраснiй стрiчцi Кiтiнг працюе з групою скутих i духовно бiдних учнiв суворого виховання в першокласнiй школi-iнтернатi й надихае iх зробити власне життя незвичайним.

Кiтiнг показуе цим юнакам, що вони втратили своi мрii та амбiцii. Вони живуть на автопiлотi за програмами, складеними батьками, намагаючись виправдати iхнi сподiвання. Хлопцi планують стати лiкарями, адвокатами, банкiрами, бо цього хочуть батьки. Але цi стриманi учнi нiколи навiть не думали про те, чого прагнуть iхнi серця.

В однiй iз перших сцен фiльму пан Кiтiнг заводить своiх учнiв до шкiльного вестибюля, де висять фото колишнiх випускникiв.

– Погляньте на цi фотографii, хлопцi, – каже вчитель учням. – В очах цих юнакiв такий самий вогонь, що й у вас. Вони планували взяти свiт штурмом i досягти чогось прекрасного. Це було сiмдесят рокiв тому. Тепер вони спочивають з миром. Чи багато хто з них утiлив свою мрiю в життя? Чи зробили вони все, що планували?

Нахилившись до групи випускникiв, пан Кiтiнг голосно шепоче:

– Carpe diem! Лови мить!

Спершу дiти не знали, що й думати про цього дивного вчителя. Але згодом замислилися над вагою його слiв. Учнi почали цiнувати й шанувати пана Кiтiнга, який подарував iм нове бачення свiту – чи, може, повернув iх до старого.



Усi ми блукаемо з чимось на зразок святковоi листiвки, що ii хочемо подарувати iншому, – з якимось особистим виразом радостi, творчостi чи почуттiв, прихованим пiд сорочкою.


Один iз персонажiв фiльму Нокс Оверстрит по вуха закохуеться в прекрасну дiвчину. Та проблема в тому, що вона – пасiя вiдомого в школi спортсмена. Нокс зовсiм втратив голову через цю кралю, але йому бракуе впевненостi, щоб пiдiйти до неi. І тут вiн згадуе пораду пана Кiтiнга: «Лови мить!» Нокс усвiдомлюе, що не можна просто мрiяти: якщо хочеш завоювати ii, треба щось робити. Так вiн i чинить. Смiливо й поетично виявляе iй своi найпотаемнiшi почуття. Вона вiдшивае його, ii хлопець дае йому в носа, i нашому героевi доводиться не раз нiяковiти. Але Нокс не бажае вiдступатися вiд своеi мрii, тому дiе за велiнням серця. Зрештою, дiвчина бачить непiдробнiсть його почуттiв i вiдкривае йому свое серце. І Нокс, хоч i не популярний красунчик, завойовуе дiвчину щирiстю своiх намiрiв. Йому вдаеться зробити власне життя надзвичайним.

Менi також випадав шанс «зловити мить». Якось я закохався в милу дiвчину, що ii зустрiв у зоомагазинi. Вона була молодша за мене, жила зовсiм iнакше, i в нас майже не було спiльних тем для розмови. Але чомусь це все не мало значення. Менi була приемна ii компанiя, я вiдчував мiж нами якусь iскру. Менi здавалося, що iй також подобаеться проводити час зi мною.




Конец ознакомительного фрагмента.



notes


Примечания





1


Make-A-Wish Foundation – благодiйна органiзацiя, яка виконуе бажання тяжкохворих дiтей. (Тут i далi прим. перекл., якщо не зазначено iнше.)


  
Текст предоставлен ООО «ИТ»
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию:https://tellnovel.com/ru/kenf-ld_mark/kuryachiy-bul-yon-dlya-dush-101-naykrascha-stor-ya