Дзеркальце, мое дзеркальце
Кара Делевiнь

Ровен Колман


Редлi, Лео, Наомi та Роуз – пiдлiтки-аутсайдери. І кожному здаеться, що його життя – справжнiсiньке пекло. Редлi живе з матiр’ю-алкоголiчкою. Лео з тривогою чекае на повернення брата з в’язницi. Роуз шукае забуття у випивцi та хлопцях. Наомi вдягнена як персонаж анiме, гадаючи, що в цьому ii свобода. Забути про проблеми вони можуть тiльки тодi, коли збираються разом i грають у гуртi «Дзеркальце, мое дзеркальце». Та одного дня Наомi зникае. Коли ii знаходять, то дiагностують кому. Трое друзiв наляканi. Хто зробив це: чужий чи, може, хтось зi своiх? Хтось, хто загрався в небезпечнi iгри. Для того щоб знайти кривдника, пiдлiтки мають зустрiтися iз власним страхами й зрозумiти, ким вони е насправдi.

Обережно! Ненормативна лексика!





Кара Делевiнь

Ровен Колман

Дзеркальце, мое дзеркальце



© Cara and Co Limited, 2017

© Shutterstock, iлюстрацii

© Hemiro Ltd, видання украiнською мовою, 2018

© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», переклад i художне оформлення, 2018



Обережно! Ненормативна лексика!


* * *


Моiй родинi та друзям, якi допомогли менi пережити пiдлiтковий перiод


І всiм, хто вiдчувае, що заблукав. Сподiваюся, ця книжка надихне вас iти за своiми мрiями та нiколи не втрачати надii. Неможливого не iснуе







Вступ


Зростання та перехiд iз дитинства в дорослiсть – один iз найцiкавiших вiдтинкiв життя: хаос, шаленство, гормони, постiйнi змiни та кидання в крайнощi. Це визначальний i драматичний промiжок часу, сповнений сильних емоцiй, який перетворюе нас на тих дорослих, якими нам призначено стати.

Бiльшiсть людей вважають юнiсть найкращим перiодом життя. І справдi – це безтурботний час, щедрий на пригоди й веселощi. Та водночас вiн може бути й неймовiрно напруженим та складним, особливо для тих, хто не вписуеться в рамки суспiльства.

Тепер, коли соцiальнi мережi вiдiграють таку важливу роль у повсякденному життi й дедалi суворiше вимагають вiд людей видаватися iдеальними, бути пiдлiтком стало важче, нiж будь-коли. У сучасному свiтi люди швидко роблять висновки про iнших, не докладаючи зусиль для того, щоб справдi зрозумiти iх чи зважити на те, що може вiдбуватися в iхнiх життях.

Коли я почала писати «Дзеркальце, мое дзеркальце», менi хотiлося розповiсти людям щиру iсторiю про божевiльнi американськi гiрки пiдлiткового вiку й створити персонажiв, спорiдненiсть iз якими мiг би вiдчути кожен. Менi хотiлося написати книгу про силу дружби, про те, як людина стае сильнiшою, коли оточуе себе людьми, яких любить i яким довiряе.

Та понад усе менi хотiлося сказати читачам, що це нормально – не знати, хто ви е. Нормально бути iнакшим й унiкальним, тому що ви вже iдеальнi. Допоки ви намагаетеся зрозумiти, що робить вас щасливими та йдете за покликом серця, – все гаразд. Хай там що, будьте собою. Визнайте своi сильнi сторони й усвiдомте, що всерединi вас е сила, здатна змiнити свiт.



З любов’ю, Кара




Подяки


До створення «Дзеркальця, мого дзеркальця» долучилося багато людей, i я висловлюю глибоку та щиру вдячнiсть чарiвнiй Ровен Коулман, яка перетворила написання цiеi книги на неймовiрний досвiд. Я дякую Аннi Валентайн, Сем Ідес, Марлi Прайс, Лiнсi Сазерленд, Ілейн Іган, Лорен Вузi, Лулу Кларк, Люсi Стерiкер та Клер Кiп з «Орiона». Дякую Лiзi Шаркi, Джонатану Бернему, Мерi Голь, Елiзi Шивмер, Аннi Монтаг, Дугу Джоусу та Амандi Пелетье з «Гарпер Колiнз США». Дякую своiй командi в агенцii талантiв «Вiльям-Морiс» – це Шерон Джексон, Джо Іззi, Матильда Форбс Вотсон, Мер Бергер та Лора Боннер. Дякую своiй любiй подрузi Сторм Атил за прекрасний дизайн обкладинки.




Дзеркальце, мое дзеркальце





Два мiсяцi тому…


Коли ми поверталися додому, сплiвши руки, ледве пiдiймаючи ноги, з-за обрiю сходило сонце i в повiтрi вiдчувалася лiтня спека. Голова Роуз лежала на моему плечi, рука обiймала мене за талiю. Я виразно пам’ятаю цi вiдчуття: нашi стегна б’ються, бо ми йдемо не в ногу, ii шкiра, тепла та м’яка, дотикаеться до моеi.

Майже п’ята. У перших променях свiтла, яскравого й золотого, брудна вулиця виблискуе як новенька. Дорогою додому пiсля гучних вечiрок ми бачили багато таких сходiв i розтягували кожну спiльну мить, поки нашi очi нарештi не заплющувалися. Молодiсть нарештi – i так тривало аж до цiеi ночi – почала видаватися нам золотою, нiби ми влилися в життя, а воно – у нас, нiби кожна хвилина наповнювалася чимось новим, чимось, що здавалося вагомим.

Але тiеi ночi все було iнакше.

Очi менi пекло, в ротi пересохло, серце калатало. Нам не хотiлося йти додому, але що нам було робити? Бiльше йти не було куди.

– Слухай, ну чому тепер, ну? – спитала Роуз. – Серйозно, все ж було гаразд. У неi все було добре, вона була щаслива? Ну що сталося цього разу?

– Це ж не вперше, правда? – сказав Лео. – Тому копам i начхати. Вона й ранiше так робила. Взяти грошi, напхати наплiчник хавчиком iз холодильника, прихопити гiтару, зникнути на пару тижнiв – це ii фiрмовий стиль.

– Та вiдколи е «Дзеркальце, мое дзеркальце», з нею такого не бувало. Вiдколи е ми. Досi вона займалася цiею фiгнею, рiзала себе й тiкала. Але з групою цього не було. З нею… з нами всiма все було добре. Навiть дуже добре.

Вона подивилася на мене, шукаючи пiдтримки, i я мушу погодитися, за останнiй рiк для нас усiх усе змiнилося. До групи ми були геть розгубленi, а потiм усе якось раптом склалося. Разом ми були сильнi, крутi, качали своiм рокешником i були «ось вам усiм» якi офiгеннi. Нам усiм здавалося, що Наомi теж знайшла свое мiсце, що iй бiльше не потрiбно тiкати. Здавалося, до минулоi ночi.



Того разу ми не спали всю нiч, ходили по мiсту. Тепер уже без неi ми зайшли в кожнiсiньке мiсце, де бували з нею.

Заходили в мiсця, про якi ми розповiдали батькам, i в тi, про якi мовчали.

Заходили до клубiв, для яких ми були замалi, спекотних i смердючих вiд поту й гормонiв, торуючи собi шлях помiж рухливих скупчень танцiвникiв, сподiваючись побачити ii.

У темрявi ми прокрадалися в провулки з тильного боку пабiв, де можна було купити, поговоривши упiвголоса iз нервовими дiтьми з тiнями на повiках, мiшечок драпу. Тiеi ночi ми вiдмовилися.

Ми заходили в дверi без вивiсок, за якi не потрапиш, якщо нiкого там не знаеш. У темнi пiдвальнi кiмнати, де люди палили стiльки, що повiтря ставало непрозорим, а вiд гучноi музики дзвенiло у вухах, пульсувало в грудях, а пiдлога пiд ногами пiдстрибувала в такт.

Ми побували в усiх тих мiсцях, а також в усiх iнших. У скверi, де ми любили вештатися. На березi рiчки, чужому, оточеному вiкнами висоток для мiльйонерiв. На Воксгольському мостi, на нашому мостi, на мостi, по якому ми, перекрикуючи шурхiт машин, ходили так часто, що вiн став нiби нашим другом, нiби свiдком.

І нарештi, ми навiть зайшли в той пункт прийому ставок, з розбитими дверима й матрацом у кутку, куди деякi дiти приходили, коли хотiли побути самi. Деякi дiти, але не я, бо самотнiсть належить до речей, якi я дiйсно ненавиджу.

Нiч минала година за годиною, i ми нi на мить не сумнiвалися, що знайдемо ii, що це ii черговий вибрик, iз тих, що вона викидае, коли iй боляче й хочеться, щоб ii помiтили. Ми були впевненi, що знайдемо нашу близьку подругу й учасницю нашого музичного гурту, Наомi, у мiсцi, про яке знаемо тiльки ми. Вона чекатиме, коли ми знайдемо ii.

Адже не можна сьогоднi iснувати, а на завтра просто випаруватися. Це якась нiсенiтниця. Нiхто не розчиняеться в повiтрi аж так безслiдно.

Ось що ми повторювали собi в ту нiч, коли шукали ii, i наступноi ночi, i щоночi потому, аж поки батьки не сказали нам, що слiд спинитися: вона повернеться, коли буде готова. А потiм полiцiя теж припинила шукати, бо вона тiкала багато разiв до того.

Але ми вiдчували iнакше. Це зникнення видавалося не таким, як попереднi, тому що вона була iншою – але вони, зi своiми знудженими обличчями й несписаними записниками, не слухали нас. Ну що вони взагалi могли про це знати? Тож ми шукали й шукали Наомi ще довго пiсля того, як усi припинили пошуки.

Але ii нiде не було. Все, що ми знаходили, – порожнечу, там, де колись була вона.




1


Сьогоднi: життя тривае, так кажуть усi. Треба вставати щоранку, iти до школи, повертатися додому, думати про рiзне лайно на кшталт iспитiв, що незабаром почнуться. А ще вони кажуть «сподiватися, молитися й вiрити» i купу iншоi маячнi. Життя тривае, але це брехня, бо тiеi ночi, коли Наомi зникла, вона натисла на велику довбану кнопку паузи. Годинник вiдлiчуе днi, i тижнi, i пори року, й усе це лайно, але бiльше нiчого не вiдбуваеться. Ну серйозно. Нiби всi ми затамували подих на вiсiм тижнiв.

Я скажу вам, чого вони бiльше не кажуть нам: вони не кажуть, що вона повернеться, коли буде готова. Їi старша сестра, Ашира – вона ходить у школi з опущеною головою, закрившись вiд усiх, так нiби не хоче, щоб до неi наближалися. А ii мама й тато блукають супермаркетом: дивляться на полицi, але нiчого не бачать. Зникла Ней, а загубленими здаються вони.

І так, коли вона тiкала, змушуючи всiх шукати ii, вона робила це тому, що вважала зникнення справжньою драмою. Але вона нiколи не тiкала надовго, нiколи не тiкала отак. Вона нiколи не ставила за мету змусити своiх батькiв страждати вiд хвилювання чи змусити Аш мати такий вигляд, нiби вона затамувала подих, застигла в передчуттi поганих новин. Ней складна, але вона любить свою родину, а вони люблять ii, i це маяк, який притягував усiх нас, на який ми злiталися, як спраглi любовi метелики – на вогонь. В iхнiй родинi всiм було справдi не начхати одне на одного.

Розумiете? Наомi не вчинила б так iз ними чи з нами. Але нiхто не хоче цього чути – анi полiцiя, анi ii мама, – бо вважати Наомi жорстоким стервом простiше, нiж вважати ii просто зниклою.

І тому менi часом хочеться, щоб знайшли ii тiло.

Ось така я паскуда. Часом менi хочеться, щоб ii знайшли мертвою, просто щоб уже нарештi дiзнатися.

Але вони не знаходять. Вони нiчого не знайшли. Життя тривае.

А це означае, що сьогоднi ми влаштовуемо прослуховування, щоб знайти нового басиста на мiсце Наомi.

На мить нам здалося, що ми без неi не впораемося. Решта музикантiв «Дзеркальця, мого дзеркальця» – я, Лео та Роуз – зустрiлися на репетицii i обговорювали, чи варто розпустити групу, i ми навiть вирiшили, що це буде правильно. А потiм ми втрьох так i стояли там: нiхто не йшов, нiхто не збирав речi, i навiть не промовляючи цього вголос, ми знали, що не можемо з цим розпрощатися. Покинути групу означало покинути найкраще, що в нас було, це означало вiдпустити ii, назавжди.

Наомi заснувала групу чи принаймнi вона перетворила ii з хирлявого аматорського проекту на щось справжне, на те, що щось важило. Завдяки Ней ми знайшли те, що нам вдавалося, бо у своiй справi вона була неперевершена. Тобто, вона була класною басисткою, видатною. Ви були б враженi, якби почули, як вона задае ритм. Але крiм цього Наомi вмiла писати пiснi – правда, дiйсно хорошi пiснi. Менi це вдаеться непогано, а разом ми просто неперевершенi, але в Ней е таке вмiння, таке особливе вмiння перетворювати щось свинцево-сiре на дещо мерехтливо-особливе. До «Дзеркальця, мого дзеркальця» вона не знала, що в неi е така суперсила, але тепер знае, бо ми сказали iй. І що частiше ми це повторювали, то краще iй це вдавалося. А коли в тебе е така суперсила, у тебе немае причин тiкати.

Того дня ми вже були готовi розпустити групу, коли до репетицiйноi зали зайшов мiстер Смiт. Були лiтнi канiкули, у школi крiм нас нiкого не лишилося – нас пускали туди завдяки йому, вiн брав для нас дозволи i провiв лiто, сидячи там i читаючи газету, поки ми сперечалися й грали. Але того разу вiн зайшов i сiв, чекаючи, поки ми замовкнемо й звернемо на нього увагу. Мiстер Смiт iз тих людей, що заповнюють собою простiр, i не тiльки через те, що вiн високий i мае таку статуру, нiби качаеться й таке iнше, а й завдяки тому, який вiн усерединi. Вiн любить життя, вiн любить нас, дiтей, яких навчае, – а це рiдкiсть. Вiн робить так, що ти хочеш виконувати завдання, хочеш учитися, i все це завдяки особливiй енергii, яку нечасто побачиш у дорослих, завдяки тому, що йому дiйсно не байдуже.

А втiм, того дня вiн мав такий вигляд, нiби хтось витягнув iз нього життя, нiби вся енергiя й позитивний настрiй, який вiн зазвичай приносить iз собою, вивiтрилися. І бачити його таким було страшно, бо вiн був одним iз тих, хто завжди сильний. Це подiяло на мене дивним чином – мое ставлення до нього змiнилося на ще краще. Було важливо знати, як сильно бентежить його зникнення Ней, щиро бентежить. Здавалося, що окрiм родини й нас це хвилювало лише його й невелику купку людей.

Не знаю, що вiдчули iншi, але, коли вiн зайшов до нас того дня, менi схотiлося пiдтримати його настiльки ж, наскiльки – я точно знаю – йому хочеться пiдтримати нас.

– Народ, ви що, усерйоз думаете покинути групу? – запитав вiн.

Ми перезирнулися й на мить вiдчули себе тими, ким були до того, як стали друзями: самотнiми, нiяковими – i думка про повернення в той стан нажахала нас.

– Без неi це не те, – кажу я.

– Я розумiю, – каже вiн, куйовдячи волосся, вiд чого воно настовбурчуеться бiлявими пасмами. – Але повiрте, якщо ви зараз це покинете, то потiм пошкодуете. Ви вчотирьох… ви втрьох… я так пишаюся вами й тим, що ви робите разом. Я не хочу, щоб ви втратили це, заради вас самих i заради Ней. Тепер ви мало чим можете допомогти Наомi, але дещо ви можете зробити, щоб люди пам’ятали ii iм’я, поки вона не знайдеться. Можете зробити так, щоб ii не припиняли шукати. У мене е iдея – ми влаштуемо концерт, тут, у школi. Зберемо грошi, щоб допомогти ii родинi продовжувати пошуки, дамо цiй iсторii розголос. Змусимо весь свiт поглянути на нас i побачити, як ми хвилюемося. Ось, що я хочу зробити, народ. Але без вас я не впораюся. Допоможете?

Ну i так, звiсно, ми сказали, що ми в дiлi. Це едине, що ми могли зробити.



Ми рухалися вперед, утрьох, усе лiто, але концерт уже от-от, а ми лише збагнули, що треба зробити. Нам треба знайти нового басиста. Трясця.

Наомi була… i е… найкращою басисткою, з якою менi доводилося грати, що дивно, бо вона ж дiвчина, а дiвчатам це рiдко вдаеться. Це не сексистське твердження, це просто факт. Для того, щоб грати на басах, потрiбно повнiстю змиритися з тим, що будеш невидимим, а дiвчатам – ну, нормальним дiвчатам – подобаеться, коли на них дивляться.

Але треба якось пережити сьогоднiшнiй день. Зберися, ганчiрко! Витягаючи себе з лiжка, я дивлюся на гору пожмаканого одягу на пiдлозi.

Це прокатило б для Лео: чувак просто вилазить iз лiжка й уже мае вигляд як треба.

Вiн бере до рук гiтару так, наче вiн сам Господь Бог, i дiвчата моляться на нього, як на Всемогутнього. Менi здаеться, що це несправедливо, ну правда, що в шiстнадцять рокiв усе вже при ньому, наче вiн так i народився: з прекрасною статурою, глибоким голосом, високий i м’язистий.

А от я, я ще на стадii гидкого каченяти. Я живу в гидкого каченяти, я i е гидке каченя. Якби для цiеi стадii вигадали смайлик, вiн мав би точно такий самий вигляд, як я. Я майже не сумнiваюся, що лишатимусь у цiй стадii, коли менi буде сорок п’ять i я буду майже при смертi.

Я хочу мати крутий вигляд, але крутий, як у Лео. Проста бiла футболка, джинси, ху’дi й бездоганно бiлi високi кросiвки – не та крутизна, якоi я можу досягти. Я взагалi нiякоi крутизни досягти не можу, окрiм тiеi, що дае менi дружба з Лео.

Роуз теж знаеться на тому, як мати добрий вигляд, але вона справжня красуня, а красуням нiколи не доводиться докладати зусиль. Темно-каштанове волосся, пофарбоване в бiлий, але не до коренiв, не така худорлява, як деякi дiвчата: цицьки й стегна Роуз мiцно тримають хлопцiв Темзькоi загальноосвiтньоi школи в ii сiтях.

Але це ще не все: вона носить на собi бiсову тонну косметики, попри те що без неi вона симпатичнiша – а може, в цьому й прикол. Вона начiсуе волосся й навмисне дiрявить колготки. Роуз знае, який ефект мае ii зовнiшнiсть i дозволяе цьому бути, заряджаючи повiтря статичною електрикою й детонуючи мiльйони маленьких вибухiв навколо себе, куди б не йшла.

Іншi дiвчата зi шкiри пнуться – так хочуть бути схожими на неi, але таких, як вона, бiльше немае, тому що, клянуся, Роуз едина дiвчина, якiй на все покласти.

А коли вона спiвае… стiни тремтять. Очi засвiчуються зеленим. У хлопцiв встае.

У неперевершенiй четвiрцi нашоi строкатоi родини ми з Наомi були… ми з Наомi схожi найбiльше. Якщо Лео та Роуз усi такi «чхати на всiх, ми королi шкiльного балу», то ми з Ней завжди були Сюзеренами Схибнутих.

І коли я думаю про Ней в ii окулярах у товстiй оправi, якi затуляють ii серцеподiбне обличчя й ховають нiжнi карi очi, я пишаюся нею. Те, як вона носить сорочки, застiбаючи iх на всi гудзики, i спiдницi в складку, не такоi довжини, як в усiх. Їi зручнi туфлi, начищенi й зашнурованi. Пiд шаром навмисних невiдповiдностей та дивних рiшень, вона була наскрiзь – безкомпромiсно, як «полонених не беру» i «не сприймаю лайна» – справжньою.

Часом ми з Наомi ходили в обiд до бiблiотеки, де просто сидiли собi й читали. Тихо й нерухомо. Там було так спокiйно. Вона ловила мiй погляд, визираючи з-над книги й скидала брову, коли якийсь зубрило з дев’ятого класу проходив повз, i ми всмiхалися одне одному, двое скептичних суперзануд, що iм якимсь дивом пощастило опинитись у виграшному становищi.

А коли вона грала… як то було добре, вона грала краще за найкращого басиста на свiтi. Ми з нею – бас i барабани – неймовiрно тонко вирiзьблюючи ритм для решти, були серцебиттям групи.

Я не можу заморочитися своiм сценiчним образом, тож пофiг: картата сорочка, джинси, бiла футболка пiд спiд – моя стандартна унiформа. Стиль дроворуба, як каже Роуз. Принаймнi тепер, коли, зголивши майже все волосся, менi не треба думати ще й про нього.

Морквяне бадилля.

Гарфiлд.

Руда потвора.

Всi цi прiзвиська менi дали лише за руде волосся, нi, не просто руде, а кучеряве ще й до того ж. Господи, все мое життя моя голова видавалася такою, нiби призначена для биття. Роуз казала, це можна виправити. Їй кортить намастити менi на волосся якоiсь речовини й вирiвняти його. А я кажу: «Ем, нi». Приблизно раз на три днi вона пропонуе менi пофарбуватися в чорний, але я знову вiдмовляюся. У мене руде волосся, змирiться вже.

До того ж, якби волосся в мене було чорним, мене б уже не можна було кликати «Редлi», а мое прiзвисько – найкрутiше, що в мене е.

Але напередоднi зникнення Ней мене дуже коротко пiдстригли. Нiкому нiчого не сказавши, йду собi до барбершопу й прошу поголити менi скронi й потилицю та лишити довгого чубчика, який падав би менi на очi й пiдстрибував, i метлявся б як навiжений, коли я сиджу за барабанами. Побачивши мене, мама кричала мало не годину. Я не жартую, вона сказала, що я маю такий вигляд, наче щойно з в’язницi суворого режиму.

Коли тато повернувся з однiеi зi своiх нiчних нарад, вона кричала на нього за те, що вiн не кричить на мене. То було гiрше, нiж коли менi пробили чотири дiрки у вусi, тож тепер я не завдаю собi клопоту розповiдати iм про те, що я роблю, щоб почуватися собою. Зайвий гвалт менi не потрiбен.

Задовго до цього менi стало зрозумiло, що моi батьки менi не допоможуть, не врятують мене, не полагодять. Вони обое так зациклилися на саморуйнуваннi, що ми з моею молодшою сестрою Грейсi всього лише випадковi жертви. Хочете вiрте, хочете нi, але варто було менi це збагнути, як життя одразу стало простiшим.

Звiсно, нелегко iгнорувати те, що мати ненавидить мене, а тато – моральний виродок. Але менi непогано вдаеться.









2


У кiмнатi царюе Роуз, спопеляючи тих, хто вирiшив, що на бас-гiтарi можна навчитися грати за тиждень, единим поглядом.

– Господи, Тобi, ти так спаскудив тi баси, що все життя менi будеш огидний, – каже Роуз своiй останнiй жертвi. – Невже ти й дiвчину так пестиш?

– Пробач, друже, – знизуе плечима Лео. – Але, може, тобi краще… триматися вiд iнструмента подалi?

Коли Тобi виходить, його рожевi щоки палають. Я визираю в коридор i витрiщаюся на чергу. А черга там е. Колись менi лишалося тiльки тулитися в куточку недоладним непотребом, якого нiхто не помiчав, а тепер люди стоять у черзi, щоб стати частиною моеi групи. Вiдчуття водночас приемнi й не дуже. Це Ней допомогла нам зiбрати групу, з нас усiх вона пише найкращi пiснi, вона душа всього цього. Саме завдяки ii мелодiям, завдяки ii словам люди зупинялися й слухали. А тепер цi люди стоять у черзi, щоб ii замiнити. Менi потрiбна ця група, вона менi необхiдна. Думаю, саме вона робить iз мене таку офiгенну паскуду.

Кандидати вiдпадають один за одним, i я спостерiгаю, як вони йдуть, почуваючись безпечно за своею установкою, аж поки не лишаеться лише два претенденти.

Та дiвчина, Емiлi, симпатична й прикольна. Не така сексуальна, щоб здатися без бою, але досить сексуальна, щоб цiлий день спостерiгати й писати вiршi про ii волосся й iншу дурню.

Тiеi ж митi, коли Емiлi прочиняе дверi, я розумiю, що Роуз нiзащо на це не погодиться. Їй навiть не треба нiчого казати, в ii очах просто миготять блискавки. У нашiй групi сексуальна красуня вона, i на двох тут мiсця не вистачить.

А шкода, бо, коли Емiлi починае грати, я одразу ж вiдчуваю, що Емiлi крута, чую, як вона вливаеться в мiй ритм, потрапляючи якраз мiж ударами паличок. Це круте вiдчуття, справдi круте, воно зближуе. Я ловлю себе на тому, що дивлюся iй у вiчi й посмiхаюся, бо, тiльки граючи на барабанах, я можу показати дiвчинi, що вона менi подобаеться, й не захотiти померти. Вона посмiхаеться у вiдповiдь, i не встигаю я й оком змигнути, як одна з паличок висковзае з рук i падае на пiдлогу.

– Вибач, люба, – каже Роуз, навiть не дивлячись на Емiлi. – Не дуже виходить, угу. Але гарна спроба.

Емiлi нiчого не каже, просто суперкруто знизуе плечима й посмiхаеться менi ще раз, перш нiж пiти.

– Менi вона сподобалася, – кажу я. – Можна менi ii взяти?

Роуз сильно штурхае мене в бiцепс, i бiль вiддае у плече. Ця дiвчина може вдарити як слiд.

– Господи, Роуз, склади зброю!

– Це ще не зброя, це якiсь водянi пiстолети.

Вона хитае головою.

– Трясця тобi, Редлi, не вистрибуй зi штанiв. Прослуховування не для того, щоб за кожною шльондрою упадати.

– Емiлi не шльондра, – каже Лео. – Менi вона сподобалася.

– Та ви просто вилупки стурбованi. Як цицьки побачите, так вас одразу можна голими руками брати.

Ми з Лео обмiнююмося поглядами, стримуючи усмiшку.

– А хiба ти не так прославилася в школi? – бурмоче Лео собi пiд нiс, i Роуз вiдпускае йому запотиличника.

Наступним заходить Лекредж, восьмикласник, що забрiв сюди навмання. Вiн нагадуе мене у тринадцять рокiв – геть не розумiе, як виживати в джунглях нашоi школи. Його бас-гiтара чи не бiльша за нього, але принаймнi вiн добре грае на базовому рiвнi. Не так добре, як Емiлi, i близько не так, як Наомi, але покатить. Здаеться, що йому доведеться впоратися, бо нiкого бiльше не лишилося.

– Отже, Лекредже, я покажу тобi басову партiю «Заморочки», добре? А потiм…

– Народ, можете на хвилиночку перерватися? – раптом виявляеться, що посеред кiмнати стоiть мiстер Смiт, i вигляд у нього такий, нiби роздряд електричного струму змусив його виструнчитися й не дае зiйти з мiсця. Такого виразу обличчя, як зараз, у нього ще нiколи не було – вiн нiби дiзнався про наближення апокалiпсису. Мене це лякае. Всерединi все стискаеться й тремтить. Щось погане, вiн скаже щось погане.

Усi мовчать. Усi мусять мовчати. Вiдчуття таке, нiби повiтря навколо нас загусло, а час завмер, злипнувшись у моiх легенях. Я не можу дихати. Ми всi знаемо, що вiн зараз скаже.

– Їi знайшли? – зсередини мене вириваеться шепiт, i звучить вiн так, нiби я на вiдстанi свiтових рокiв звiдси.

Вiн кивае, не в змозi дивитися нам у вiчi.

– Вона?.. – це вже голос Лео, який пильно дивиться на Смiта, чекаючи, коли меч упаде.

– Вона… – на мить здаеться, що мiстеру Смiту перехопило подих, вiн кивае.

Нарештi вiн дивиться на нас очима, повними слiз, – рот його скривився, i до мене не одразу доходить, що вiн… посмiхаеться.

– Вона жива, – каже вiн.




3


Грунт вислизае у мене з-пiд нiг. На мить перед моiми очима виринае ii обличчя, таким, яким воно було, коли ми бачилися востанне, як вона посмiхалася, як свiтилися зсередини ii очi – i все, чого менi хочеться, – просто бути з нею.

– Так а де вона? – вистрелюе Роуз. – Нам треба до неi, зараз, зараз же. Де вона? Вона вдома? Тут? Вона тут?

– У Сент-Томасi, – каже мiстер Смiт.

– Чорт, – хитае головою Роуз.

– У лiкарнi? Що з нею сталося? – це вже я.

– Хтось ii скривдив? – Лео стискае зуби. – Хто ii в бiса скривдив?

– Послухайте… – Мiстер Смiт виставляе руки вперед, нiби намагаючись заспокоiти розбурханий клас дiтей. – Я знаю, що прийняти це нелегко, i тому хотiв, щоб ви почули це саме вiд мене. Я поговорив iз вашими батьками, i вони дозволили менi вiдвезти вас до лiкарнi, щоб ми дiзналися бiльше. Але я мушу дещо вам сказати…

– Де вона була? – питае Роуз, не даючи йому закiнчити речення. – Вона ж, напевне, сказала, де була?

– А вона пояснила чому? – голос Лео тихий, сповнений лютi. – Вона пояснила, чому втекла?

– Що з нею сталося? – знову я. – Вона сказала, що сталося?

Коли мiстер Смiт сiдае на край сцени, втупившись у пiдлогу, плечi його зiщулюються. Я бачу, як вiн думае, що сказати далi, ретельно добираючи слова, i сам ще тiльки намагаеться розiбратися в усьому. Вiн хоче нас захистити. Це погано.

– Дещо… дещо сталося за останнi кiлька годин. Якiсь чоловiки на рiцi знайшли ii заплутаною в мотузки, якими чалять екскурсiйнi човни неподалiк вiд Вестмiнстерського мосту. У водi. Вона була непритомна, ледве-ледве, але дихала. Мотузка втримала ii голову над водою… але в неi тяжкi ушкодження. Травма голови, i… нiхто ще не знае, наскiльки все серйозно.

– Тобто? – Роуз робить два кроки в його бiк, так швидко, що менi здаеться, нiби вона зараз на нього нападе. Вiн повiльно пiдводить на неi очi, витримуе ii погляд.

– Це означае, що вона може й не вижити.

Вiд радостi до розпачу за один вдих. Я знову бачу ii обличчя й не розумiю – як можна знайти когось i тiеi ж митi загубити.



У той рiк, коли менi виповнилося десять, мене стiльки разiв возили до лiкарнi, що соцiальнi служби прийшли до нас iз перевiркою. Перший раз – перелом руки, яким закiнчилися розваги iз сусiдським песиком. Песик стрибнув на мене – i от я вже на пiдлозi, а руку зламано об кам’яний бортик клумби. Хрускiт, iз яким зламалася кiстка, викликав у мене напад блювоти. Наступною була щиколотка – ми грали у футбол, i Кевiн Монк зарядив у неi двома ногами. Болiло як зараза. І нарештi – синцi на ребрах – наслiдок падiння з дерева пiд час змагань за те, хто залiзе на нього якнайвище та якнайшвидше. Перемога була за мною.

Дивно, але менi подобалося iздити до вiддiлення екстреноi допомоги. Подобалися довгi чекання, бо поруч сидiли тато або мама, i скiльки б годин не минало до огляду, весь той час вони належали тiльки менi. Хай навiть тато завжди забував щось важливе, а мамi, яка вже була вагiтна Грейсi, було незручно й важко – поки ми були в лiкарнi, вони були моi. Вони справдi слухали мене, ми говорили, смiялися, вони дозволяли менi грати на своiх айфонах. Пiсля падiння з дерева мене залишили на нiч, бо хвилювалися за мою голову. Мама орендувала для нас телевiзор i всю нiч сидiла поряд, тримаючи мене за руку, поклавши великий пакунок кукудзяних чипсiв на вагiтний живiт.

Коли прийшла соцiальна працiвниця, вона говорила з нами на кухнi, де мама сидiла на краечку стiльця й кусала нiгтi. Менi було незрозумiло, чому мама видавалося такою схвильованою, i вираз ii обличчя менi не подобався. Хотiлося, щоб вiн змiнився. Працiвниця розпитала мене про всi три нещасних випадки, в усiх деталях: собака, футбол, дерево. Потiм вона змусила мене розповiсти iй про них ще раз, а потiм ще раз, уже без мами, вiдтак нарештi зiбралася й пiшла.

– То он як ти можеш? – сказала мама, коли повернулася на кухню, поклавши менi руку на потилицю й пробiгаючи пальцями по волоссю. – Зiрвиголова.

Вона приготувала менi гарячий шоколад iз зефiрками, i я пам’ятаю, що для мене лишалося загадкою те, за який подвиг мене так винагороджено.



Востанне ми були тут, коли народилася Грейсi. Тато вiв мене лабiринтом коридорiв до завiшаноi фiранками кiмнати, де на краю пересувного лiкарняного лiжка сидiла мама, тримаючи на руках мою малинову сестру, яка розривалася вiд крику. Коли менi дуже погано, я згадую той день: ми вчотирьох навколо лiжка, разом. Родина, запах волоссячка Грейсi, посмiшка на татовому обличчi. Мама, така втомлена й водночас така щаслива. Я завжди думаю саме про той день, бо тодi ми востанне почувалися родиною.

Так, для мене то було востанне.

Коли ми йдемо лiкарнею за мiстером Смiтом, усе пропливае повз нас, нiби запис на старiй вiдеокасетi: блискучi дверi, довгi коридори. Вiд якогось ядучого запаху менi дере в горлi. У лiфтi тиша, виск наших гумових пiдошов, блимання ламп над головами.

І ось ми опиняемося перед палатою i знаемо, що наша найближча подруга – там. І, можливо, вона помирае.

Перед палатою я бачу батькiв Ней, вони стоять, обiйнявшись, заховавши обличчя на шиi одне одного. Я бачу, що мама Ней стискае сорочку чоловiка в кулаках, так нiби боiться, що впаде, якщо вiдпустить.

– Мiсiс Демiр? – Роуз робить крок уперед, лишаючи мiстера Смiта бiля лiфта. Зазвичай ми називаемо iх просто Макс i Джекi, але в цю мить це видаеться недоречним.

Побачивши Роуз, мама Ней простягае до неi руки й загрiбае ii в обiйми. Ми з Лео пiдходимо i обхоплюемо руками людей, якi пускали нас у свiй дiм у будь-яку годину дня та ночi й нiколи не змушували почуватися зайвими чи невчасними.

На мить я гублюся в темних гарячих обiймах, мiцно заплющуючи очi, щоб не розплакатися, вирiшивши нi в якому разi не показувати нiкому, як менi страшно. Момент еднання минае, i ми вiдпускаемо руки, i я знову клiпаю в холодних променях ламп денного свiтла.

– Як вона? – Мiстер Смiт стояв за кiлька крокiв вiд нас п’ятьох, спостерiгаючи.

Джекi хитае головою, а Макс повертаеться до вiкна й дивиться крiзь шпарину в жалюзi на людину, що абсолютно нерухомо лежить на лiжку. Менi звично бачити, як Макс смiеться, як блищать його очi й труситься живiт – вiн завжди мав напоготовi черговий жахливий жарт. Бачити його таким – глибокi тiнi на обличчi, схудлому й слабкому, – боляче.

Я вiдчуваю, що мушу пiдiйти й стати поряд iз ним, та не можу. Менi страшно туди зазирати.

Черепно-мозкова травма, це як? Наомi матиме iнший вигляд? Там буде кров? Коли ми з Ней лишалися вдвох, то зазвичай обирали на «Нетфлiксi» найстрашнiший фiльм жахiв – кривавi розчленування, мстивi демони, що бiльше нутрощiв, то краще. Але це реальнiсть. Ось де жахiття. І це лякае мене до всирачки.

Я не зводжу очей з Джекi, з ii бананового висвiтленого волосся з темними коренями, з ii довгих тонких рук i худорлявих нiг у вузьких джинсах – вона вдягнена, як молодший вiд неi рокiв на двадцять пiдлiток – це завжди доводило Ней до сказу. Мама каже, що Джекi – нiкчема, та, зрештою, про мене вона каже так само.

– Вона говорила з вами? – Роуз тримае Джекi за руку. – Вона прокидалася?

– Макс, – шепоче Джекi своему чоловiковi, який хитае головою, простягаючи руку до лiкарки, що проходить повз нас.

– Лiкарко?

Жiнка в бiлому халатi зупиняеться й насуплюеться, побачивши нас.

– Це друзi моеi доньки, але ми майже як родина. Пояснiть iм, будь ласка, що сталося. Я сам iще не певен, що розумiю.

Лiкарка мiцно стискае губи, видаючи цим рухом нетерплячiсть, але сплiтае руки й починае говорити.

– Наомi знайшов екiпаж тягового судна на Темзi, вона зачепилася за якiсь мотузки човнiв…

– За кiлька хвилин вiд дому. – Роуз дивиться на Лео. – Вона була майже вдома. Вона впала?

– Не зрозумiло, як вона опинилася у водi, ясно лиш те, що мотузки, в яких вона заплуталася, ймовiрно, не дали iй потонути, бо вона була непритомна вiд черепно-мозковоi травми. Тi мотузки й переохолодження, яке вона отримала, провiвши нiч у водi, – допомогли iй вижити. Тож ми зiгрiваемо ii, дуже повiльно, i тримаемо в медичнiй комi, слiдкуючи за тим, щоб не спричинити в мозку набрякiв i крововиливiв. Завтра в нас буде бiльше iнформацii.

Менi здаеться, що я от-от усвiдомлю те, що це дiйсно вiдбуваеться, але цей момент не настае, i все видаеться сном.

– Тобто все погано, але вона одужае, так? Вона ж одужае? – питае Лео, розлючено вiдтинаючи кожне слово.

Лiкарка вагаеться, напевне боiться вiдповiсти чесно й засмутити цього хлопця пiд два метри зростом i вiдповiдноi статури. Лео часом лякае людей.

– Ми не знаемо… – повiльно вiдповiдае вона. – Те, що вона протрималася стiльки в холоднiй водi й травма голови не вбила ii одразу, – диво. Вона сильна, напевне сильна, iнакше б вона не була тут. Вона отримуе найкращий догляд.

– Можна нам до неi? – питае Роуз. – Будь ласка, я хочу ii побачити.

Лiкарка дивиться на Макса, який кивае, дозволяючи. Вона оглядае нашi обличчя, i я сподiваюся, що вона скаже «нi». Але вона не каже.

– Гаразд, даю по три хвилини кожному. Не бiльше.

– З нею ж потрiбно говорити? – питае Роуз, коли Макс вiдчиняе для неi дверi. – Це ж може ii розбудити? По телевiзору казали, що люди в комi чують, коли з ними говорять.

– Ну, це медикаментозна кома.

– Що? – насуплюеться Роуз.

– Ми пригнiтили ii нервову систему та зробили iнтубацiю, щоб вона могла вiдновитися пiсля того, що пережила. Вiд розмов вона не прокинеться, але цiлком iмовiрно, вона вас чуе, тож… чому нi?

Лiкарка коротко всмiхаеться. Розправивши плечi, Роуз заходить до палати, обережно зачиняючи за собою дверi.

– Нам треба зробити кiлька дзвiнкiв, дiти, ви тут упораетесь? – м’яко питае Джекi. Їi туш затекла в зморшки пiд очима, лишила на щоках чорнi смуги. Я киваю.

– А ви? – питаю я.

– Чесно, Редлi, – ii очi наповнюються сльозами, коли вона намагаеться вичавити посмiшку заради мене, – я не знаю.

Поки ми чекаемо перед дверима, мiстер Смiт нарештi сходить iз того мiсця бiля лiфту, яке вiн собi обрав, i перетинае коридор, стаючи перед вiкном палати. Вечiрне сонце, проникаючи крiзь жалюзi, лишае на його обличчi смуги тiней. Я досi не можу змусити себе поглянути на Ней, тож натомiсть дивлюся на нього. Його обличчя таке рiдне, притулок для мого погляду.

– Вона погано виглядае? – питаю я.

– Редлi, ти ж знаеш, я нiколи не брешу учням, так? – каже вiн.

Я киваю.

– Вона виглядае погано. – Вiн кивае на Наомi. – Здаеться, Роуз потрiбна твоя допомога.

Коли я нарештi змушую тебе подивитися крiзь скло, то бачу Роуз, яка стоiть, витрiщаючись на фiгуру на лiжку, притуливши стиснутi кулаки до щiк, широко розплющивши очi; тiло ii дуже тремтить. Не знаю, як це сталося, та от я вже в кiмнатi, хапаю ii за зап’ясток, тягну до дверей.

– Нi, нi, нi, – вiдбиваеться вона, висмикуючи руку. – Нi. Ми не можемо лишити ii тут саму. Я не лишу ii саму. Подивися на неi, Редлi, ii не можна лишати саму.

– Ходiмо, Роуз, – кажу я. – Нашi iстерики iй не допоможуть.

– Подивися на неi! – вимагае Роуз.

Я дивлюся. Бачу, що ii обличчя розпухле, пурпурове та сiре. І тепер я вже не можу не дивитися, бо це обличчя так вiдрiзняеться вiд обличчя людини, яку я дуже добре знаю. Важко повiрити, що це вона. На головi в неi пов’язка, i вiд темного довгого волосся не лишилося й слiду. Ще одна пов’язка перекреслюе по дiагоналi ii обличчя, крiзь тканину проступае червоне. Усi видимi дiлянки шкiри вкрито чорними або кольоровими синцями, одне розпухле око заплющене, друге – сховане пiд пов’язкою, здаеться, ii темнi блискучi очi згасли назавжди. Я бачу апарати, широку незручну трубку, що виходить з ii рота, перетворюючи нiжну посмiшку, яку я пам’ятаю, на застиглий крик.

З ii тiла виходить стiльки дротiв, нiби вона наполовину машина, i тут до мене доходить. Доходить, чому Роуз хочеться стояти там i кричати до нестями. Це жахливо.

– Давай, – кажу я, витягаючи ii з палати. – Будемо разом розгрiбати це лайно. Треба бути сильними.

Я вицуплюю ii з палати, зачиняю за нами дверi й мiцно ii обiймаю.

– Як вона? – питае Лео. Все зрозумiло й без слiв.

– Коли я дiзнаюся, хто це зробив… – Лео стуляе притиснутi до тiла кулаки.

– А що, як вона сама це з собою зробила? – Ашира, сестра Ней, з’явилася, здаеться, нiзвiдки.

– Аш! – Роуз вiдпускае мене i обiймае Аширу, старшу зведену сестру Ней, яка кiлька секунд стоiть геть незворушно, дозволяючи Роуз хлипати у свiй свiтшот. Я дивлюся на Аш: вона така спокiйна, така стримана. Зовнi принаймнi.

– Ти ж не думаеш… Тобто, вона б не завдала собi шкоди, – кажу я. – Ней була щаслива, справдi щаслива. Наелектризована вiд щастя. Вона була не така, як ранiше, коли тiкала вiд усiх тих загонiв. Усе змiнилося, коли ми зiбрали групу, коли в неi з’явилися ми. З неi бiльше нiхто не глузував. Щось тут не збiгаеться.

– Так. – Аш повертаеться в iнший бiк вiд Роуз, i мене раптом ошелешуе те, наскiльки вони з Ней схожi – бiльше, нiж менi здавалося ранiше, – однаковi довгi рiвнi носи й вилицi, смоляне чорне волосся з рубiновим вилиском, глянцеве, наче дзеркало. На вiдмiну вiд Ней, Аш не користуеться косметикою, не випрямляе волосся, лишаючи його таким, як е. Тодi як Наомi добирала собi щоразу дивнiше вбрання, Аш завжди була вдягнена майже однаково: берцi, футболка, бейсболка – незалежно вiд погоди. Менi завжди це в нiй подобалося – те, що iй начхати на свiт поза межами ii голови.

Але тепер ii сестра в реанiмацii, тож ii виштовхнуло в реальнiсть разом iз нами. Здаеться, iй вiд цього боляче.

– Так, мабуть, не збiгаеться. Нiчого не збiгаеться. Треба знайти тата й Джекi, не знаете, де вони?

– Пiшли комусь зателефонувати, – кажу я, роблячи крок до неi. – Аш, ти як?

Вона вiдступае на крок назад.

– Я… – Аш знизуе плечима. – Побачимося.



– Це просто якийсь триндець, – тихо каже Лео. – Те, що з нею сталося, – це триндець. Цього не мало статися. Якби це була просто одна з чергових витiвок Ней, це нiколи б не закiнчилося отак. Щось сталося, закладаюся. Вона б не намагалася себе прикiнчити.

– А що взагалi кажуть? – Я дивлюся на мiстера Смiта, щоб усе прояснити, щоб вiдокремити зерна вiд полови. Але вiн здаеться так само розгубленим, як i ми.

– Я не знаю. – Вiн знизуе плечима. – Якби ж я знав. Я не говорив iз полiцiею, лише з батьками Ней, але, думаю, не можна виключати ймовiрностi, що вона намагалася…

– Нi. – Я хитаю головою. Це маячня.

– Ней боялася води, – каже Роуз. – Щоразу, коли в нас був урок плавання, вона казала, що в неi мiсячнi, щоб не займатися. Якби все було настiльки погано, ми б знали. Ми б урятували ii.

– У мене була надiя, що, коли ii знайдуть, стане легше, – кажу я. – Але я не знаю, що робити.

Мiстер Смiт кладе менi руку на плече й нахиляеться до мене.

– Я не знаю, що робити, – повторюю я, зустрiчаючись iз ним поглядом i не вiдводячи очей. Я хочу, щоб вiн сказав менi, що все буде гаразд. Якщо вiн так скаже, я повiрю.

– Слухайте, я розумiю, що вам усiм складно, дiйсно важко. Мабуть, час додому. Думаю, треба дати родинi Наомi трохи простору й часу, щоб усвiдомити, що сталося, а про вас нехай подбають вашi батьки.

– Я пiду пiшки, – одразу ж вiдказуе Лео.

– Я теж.

Дивлюся на Роуз, яка, схиливши голову, повертаеться до мiстера Смiта.

– Сер, а з вами все буде гаразд?

– Зi мною? Ну звiсно ж.

Його змучена посмiшка пiдбадьорюе.

– Ви ж чули, лiкарка сказала, що вона борець i все буде добре, от побачите.

Ми йдемо, а вiн лишаеться там. Дивиться крiзь жалюзi у вiкно ii палати.

Рiч у тiм, що мiстер Смiт не просто хороший учитель – вiн единий дорослий у моему життi, який нiколи мене не пiдводив. І багато дiтей Темзькоi школи ставляться до нього так само. Вiн нiколи нам не бреше, нiколи не верзе маячнi, вiн ставиться до нас як до людей, а не як до худоби. Вiн iз тих учителiв, з якими можна поговорити про будь-що, i вiн вислухае i намагатиметься допомогти. Вiн допомiг менi, коли вдома все пiшло шкереберть. Вiн допомiг менi зрозумiти, що нормально бути тим, ким я е, що я – це я, а моi батьки – це моi батьки. Вiн хороша людина, добра.

– Їi батьки ще не повернулися, – кажу я. – Ми не можемо пiти, поки iх нема.

– Ідiть, – каже вiн. – Я побуду тут, поки вони не прийдуть.

Роуз кивае i дае менi руку. Другою рукою вона бере пiд лiкоть Лео й веде нас до лiфта.

– Усе це якась хрiнь, – каже Роуз, коли дверi лiфта засуваються. – Тож нам теж треба нахрiнячитися.




Рiк тому…


– Увага! – Мiстеру Смiту доводиться кричати, щоб його було чутно в класi. Це наш перший день у школi пiсля шкiльних канiкул, i бiльшостi дiтей е чим подiлитися.

Хто з ким зустрiчався, хто з ким як вчинив, хто ким займався.

Публiка зiбралася в кутку довкола Роуз, що сидiла на столi, – ми тодi ще не спiлкувалися, i вона була для мене мiфiчною приголомшливою iстотою, на яку можна було дивитися лише з вiдстанi. Принаймнi пiвкласу дивилися на неi, а не на Смiта, прикутi до мiсця ii iсторiями, доповненими виразною жестикуляцiею.

Не дивилися на неi тiльки я – iстота, що, схрестивши руки, розвалилася на стiльцi в дальньому кутку класу; Наомi Демiр, одягнена, як персонаж анiме, при повному макiяжi та зi штучними вiями, котра нервово постукувала ручкою по партi, та Лео, що втупився в телефон.

– СЛУХАЙТЕ! – загорлав Смiт, i в кiмнатi стало трохи тихiше. – Я не хочу карати вас усiх i залишати пiсля урокiв, але я саме так i зроблю, якщо ви зараз же не розсядетеся по мiсцях. Ясно?

Стогони, зiтхання, закочування очей. Роуз просто розсмiялася та лишилася сидiти на партi, схрестивши ноги й телiпаючи ними так, щоб черевики билися об металеву нiжку столу – бам, бам, бам.

Але мiстер Смiт виявився розумнiшим. Вiн не намагався приборкати ii так, як це зробили б iншi вчителi. Вiн просто проiгнорував ii, i це так ударило по нiй, що решта класу таки вгамувалися й сiли по мiсцях. Я пам’ятаю, що менi це сподобалося. Пам’ятаю, що менi спало на думку: от бачите, якщо досить довго iгнорувати того, хто тобi подобаеться, та людина зрештою закохаеться в тебе.

Яке невдале я тодi було.

Смiт сказав, що розбивае нас на гурти та дае завдання написати й зiграти три пiснi разом. Вiн почав оголошувати склад груп, а менi лишалося тiльки сидiти на гальорцi, наповнюючись екзистенцiйною люттю. Розумiете, тодi зi мною нiхто не говорив, i такий стан речей менi подобався.

Нiхто не заганяв мене. Рiк тому про мене не казали «мале, руде i в групi барабанить», радше, до мене ставилися як до низенького й худорлявого – аж надто худорлявого – створiння, та й то, якщо мое iснування взагалi помiчали. Мене це не дуже хвилювало – менi хотiлося сховатися в своему тiлi, стати невидимкою, наскiльки можливо. Так було безпечнiше. Не було для мене нiчого гiршого, нiж робити щось разом. Менi було вiдомо, що в списку людей, з якими iншим хочеться взаемодiяти, я посiдаю останне мiсце. То було жахiття – решту класу поступово розбивали на групи по трое-четверо й вiдправляли знайти мiсце, де можна обговорити, яку музику вони писатимуть, i почати зiгруватися.

– Редлi, Наомi, Лео та… Роуз, – i я пам’ятаю, як на довгу мить заплющую очi, бажаючи, щоб усе це було сном, довгим химерним сном, який закiнчився б тим, що от-от, за кiлька секунд, я розстебну сорочку Роуз, i який завершився б, як завжди, перш нiж сталося б щось приемне.

– Ем, дiдько, нi! – Лео майже кричав. Вiд його гучного голосу моi очi рiзко розплющилися.

– У чому проблема, Лео? – Мiстер Смiт питав без лютi, без сарказму.

Лео стояв бiля вiкна з телефоном у руцi.

– Я нiчого не робитиму з цими невдахами. До бiса, це лайно.

– Чому лайно? – запитав мiстер Смiт.

– Я навiть не хочу бути тут. – Лео пройшов мiж партами й наблизився до Смiта. Вони з ним однакового зросту, iхнi обличчя на одному рiвнi, тож Лео дивиться йому просто у вiчi. Якби почалася бiйка, то не знаю, хто перемiг би.

– Менi насрати на школу.

– Ну то йди, – сказав мiстер Смiт, випростуючись. – Йди собi. Прогулюй. До твоеi мами знову прийде полiцiя, i цього разу тебе вiдрахують уже назавжди. Спершу вони спробують вiдправити тебе до виховноi колонii, даючи тобi останнiй шанс виправитися, але те лайно ти теж прогуляеш, i не встигнеш змигнути оком, як приеднаешся до брата. Так i вчини. Прекраснi життевi перспективи!

Весь клас нарештi замовк i, не зводячи очей, спостерiгав за люттю, яка струменiла в Лео потоком, таким бурхливим, що вiн майже викрешував iскри довкола нього й готовий був щомитi прорвати загату. Ми бачили цю лють у дii, бачили, як його забирали копи, пiсля того як вiн вiдправив учителя в нокдаун. Але Смiт стояв на мiсцi, не вiдступаючи нi на крок.

– Ти думаеш, що я ненавиджу тебе, але це не так. Я чув, як ти граеш, Лео, i ти граеш краще за всiх, кого я вчив. У тебе це вiд природи, у тебе талант. Не треба нехтувати цим, бо ти вартий бiльшого, нiж тобi здаеться. Ти заслуговуеш на краще ставлення.

– Залишiть своi думки при собi, – проричав Лео. – Я сам знаю, хто я.

– Добре, – кивнув мiстер Смiт. – То ти йдеш?

Лео на мить завмер, а потiм прокрокував до дверей i рвучко iх прочинив. Озирнувшись, вiн глянув на мене, Роуз, Ней.

– Ви йдете, чи як? – запитав вiн.

Чесно? Менi було надто страшно, щоб вiдмовитись. Ми йшли за ним по коридору до однiеi з кiмнат для репетицiй, i Наомi, яка за три роки в школi жодним словом зi мною не обмовилася, нахилилася до мене й сказала:

– Господи, якщо вiн розпочне стрiлянину в школi, нам першим дiстанеться.

Так менi стало ясно, що вона менi подобаеться. Пiд час першого джему ми грали «AC/DC».

– Що будемо робити? – запитав Лео, дивлячись на нас. – Що ми всi знаемо?

Вiн подивився просто на мене, i менi стало збiса сцикотно.

– Що ти знаеш?

Це прозвучало так, нiби вiн думав, що я взагалi нiчого не знаю.

І в першу секунду так воно й було.

– Може, щось iз «AC/DC»? – спало менi на думку, бо хто ж його знав, якi пiснi всi знають i вмiють грати. – «Ти не давала менi спокою всю нiч»?

Вiн насуплено глянув на Ней, яка нiчого не вiдповiла, але зiграла риф на басу на знак згоди. Роуз знизала плечима:

– Це не дуже мое, але я спробую.

– Гаразд, як вам таке? – Лео вступив рифом, гучним i грубим, таким, знаете, «а пiшли ви всi», i менi це сподобалося.

– Непогано, – сказала Роуз i кивнула, i було помiтно, як вона старанно намагалася не видати, що вражена. Дивлюся на Ней, радiючи, що вона така неговiрка, i вiдбиваючи ритм, а вона додае бас, киваючи й вiдраховуючи долi до вступу.

– Три, чотири…

І так, той перший раз був прекрасний. Як перше катання на американських гiрках чи як перший поцiлунок. То була прекрасна бездоганнiсть, вiд якоi всерединi все переверталося; то було саме так, як менi уявлялося, пiд час барабанних репетицiй пiд музику вдома. Ми з Ней нiколи доти не говорили, але от я тут, iз нею, тримаю ритм для гiтари Лео, аж поки музика не починае лунати саме так, як у пiснi, яку ми всi знаемо, хай ми навiть не знали, що знаемо ii.

Опустивши голову так, щоб волосся закривало iй обличчя, Роуз приедналася до нашого ансамблю, i ми всi дивилися на неi, з перших нот зачарованi звуком ii голосу, глибоким i хрипким, шорстким, нiби вона палила по двадцять цигарок на день, що, ймовiрно, так i було. Той голос захопив мене, влучив у самiсiньке серце. Важко було повiрити, що можна полюбити ii ще сильнiше, але виявилося, що можна.

Вона не знала слiв, тож почала вигадувати iх у процесi, спiваючи та смiючись водночас. Пiднявши голову, вона витягла мiкрофон зi стiйки та всмiхнулася Наомi.

– Вона – дiвча з анiме та часом носить хвiст, якщо ти не герой, то в душу iй не лiзь.

Ней усмiхнулася iй, i вона повернулася до Лео.

– Вiн був крутий, високий, добре знав, що вмiв, вiн мiг рок-зiркою стати, якби трави не курив.

О Господи, менi й хотiлося, щоб вона вигадала рядки про мене, й не хотiлося водночас. Коли вона поглянула на мене, менi довелося докласти неабияких зусиль, щоб не припинити грати.

– Поаплодуемо Редлi, що трохи не при собi, блукае, наче зомбi у шкiльнiй юрбi.

Ну гаразд, хай вона не вжила до мене таких епiтетiв, як «крутько», та принаймнi не згадала про мiй зрiст i колiр волосся, тож наскiльки я можу судити, то взагалi було майже любовне послання.

На чолi з Лео ми всмалили як слiд – вiн вилив усю свою лють у струни, розiтнувши повiтря на смуги ритму, i менi не лишалося нiчого, крiм як навалитися на барабани, продираючись до самого серця пiснi, пiдхоплюючи та тягнучи за собою Ней. Роуз горлала у верхньому регiстрi, так потужно, так несамовито, так добре, що, коли пiсня закiнчилася, не обмiнюючись жодним словом, ми почали спочатку. Цього разу все вийшло навiть краще, i коли ми закiнчили, спiтнiлi та виснаженi, то, пiднявши очi, побачили, що дверi кiмнати вiдчиненi й на нас дивиться з двадцять учнiв. Вони пiдбадьорливо кричали й плескали нам.

– Звалiть! – сказав iм Лео, а потiм повернувся до мене й посмiхнувся. – Слухай, а це буде офiгезно.

Вперше в життi до мене поставилися як до людини.




4


Раннiй вечiр стискав мiсто у своiх обiймах, а ми, лишивши лiкарню далеко позаду, йшли до парку, до того самого парку, де ми гралися, коли були маленькими, хоча, звiсно ж, окремо одне вiд одного. Дiти дорогою зi школи зайшли до парку й вийшли, i тепер тут було порожньо. Ми сидiли пiд гiркою й не розмовляли. Наша тиша – приемна. Добре, що ми можемо прийти сюди й нiчого не говорити, просто знаючи, що хочемо побути разом. Ось, що подарував нам минулий рiк, – вiн подарував нам сенс, якого в нас досi не було. Ми i е сенс одне для одного.

Поодинцi ми рухалися хаотично, буксували й губилися, чекаючи, коли цей перiод нашого життя мине, коли ми зможемо жити по-справжньому й почуватися вiльними.

Із «Дзеркальцем, моiм дзеркальцем» з’явилися «МИ», об’еднанi й сильнi. Чи принаймнi нам так здавалося. Та, напевне, у нас була якась слабка ланка, щось таке, що дозволило Наомi вiддалитися вiд нас, майже вiд’еднатися, а ми навiть не помiтили, як щось у нiй зламалося. Про що ми не можемо говорити, про що ми нiколи не говоримо, так це про те, що могло довести ii до такого стану.

Вона наша найкраща подруга, i нiхто з нас не знае, чому вона взагалi втекла й чому вона могла… я не знаходжу жодноi причини, яка змусила б ii зiстрибнути з мосту в чорну воду, якоi вона боялася.

Ми сидимо й не говоримо, вiдкладаючи повернення додому. У кожного з нас е причини. Моя, мабуть, зараз п’е третiй келих горiлки з колою, а батько, напевне, по саме нiкуди заганяе черговiй коханцi.

Лео першим порушуе тишу.

– Трясця, давайте щось зробимо, – каже вiн.

– Ми вже щось робимо. – Роуз, вiдкривши свою шию, вiдхиляеться на пофарбований метал гiрки, на якому видряпано iмена та лайливi слова. – Марнуемо молодiсть у парку. Як нормальнi пiдлiтки.

– Я не про це, – сказав Лео. – Щось приемне? Пiгулки, клуб. Треба нахрiнячитися, як пропонувала Роуз.

– Звiдки печиво в безхатька, – позiхнула Роуз. – У тебе колеса при собi? Можемо тут накидатися.

– У понедiлок?

Ой, менi здавалося, що цi слова пролунали тiльки в моiй головi. Ну добре, принаймнi iй стало смiшно.

– Господи, Редлi, яке сране занудство, – каже вона, посмiхаючись ширше iз кожним словом. – А чим би хотiла зайнятися Наомi? Вона там, чорт забирай, лежить i бореться за свое життя, а ми сидимо тут, наче якiсь… лузери. Що б вона порадила нам зробити?

– Ней захотiла б подивитися кiно чи пiти до книжкового клубу, чи ще якоiсь фiгнi, – каже Лео, наморщивши носа. – Чи якесь анiме iз жахiттями, вона обожнюе це лайно.

– Давайте подивимось, – я хапаюся за шанс перемкнути iх вiд ковтання наркотикiв iз подальшим похмiллям на iншi заняття й затягти до себе на перегляд «Блек Батлер». І це не тому, що я нiколи не наближаюся до колес i алкоголю, а тому, що знаю, що цi речi роблять iз людьми. Я не хочу, щоб таке сталося зi мною.

До того ж «Блек Батлер» – один iз наших iз Наомi улюблених серiалiв, напханих вiкторiанською готикою, японською гнiтючiстю й перевдяганнями чоловiкiв у жiнок i навпаки. Ми потайки задумали перевдягтися в персонажiв цього серiалу на наступний Комiк-кон i нiчого не казали Лео та Роуз не тому, що вони почали б ставитися до нас гiрше, а тому, що вони постiйно глузували б iз цього. Ми вже продумали, як вберемося, менi навiть пощастило купити перуку в Кемденi, а потiм… а потiм свiт змiнився.



Мое лiжко. Моя кiмната. Я фарбую ii в чорне того лiта, коли зникла Ней.

Коли мама це побачила, вона закотила очi та сказала:

– Я здаюся.

І моя вiдповiдь була:

– Ти вже давно здалася.

Менi подобаеться, що кiмната чорна, тут я почуваюся безпечно та захищено. Але найкраще те, що половину простору займае барабанна установка – едина рiч, яку я насправдi цiную. У мене пiшло два роки на те, щоб накопичити на неi грошей, а мама погодилася лише тому, оскiльки вважала, що на той момент, коли в мене набереться грошей, я хотiтиму чогось iншого. Але цього не сталося. Вигулювання собак, мийка машин, розкладання товару на полицях – коли грошей уже вистачало, вони не могли сказати «нi», тож тепер вона стоiть отам у кутку, i менi це неймовiрно подобаеться. Вона готова i лише чекае митi, коли зможе видати шум i розбудити всiх сусiдiв. Чи принаймнi, коли знiму заглушки.

Просто зараз Лео та Роуз сидять на моему лiжку. Лео – сонний, напiвзаплющивши очi, вiн вiдсторонився вiд того, що вiдбуваеться на екранi. Роуз закинула руку менi на шию та поклала щоку на плече, дихаючи менi в шию. Вона пахне лимоном i димом, що дивно, тому що, попри моi припущення пiд час нашоi першоi репетицii, виявилося, що Роуз не палить. Виявилося, що вона надто турботливо ставиться до свого голосу. Коли ми домовлялися йти до мене, менi зовсiм вилетiло з голови, що протягом останнього мiсяця мама на шаленiй швидкостi прямувала в бiк божевiлля. Я не можу звинуватити ii в тому, що iй болить, адже тато бiльше навiть не намагаеться приховати вiд неi своi витiвки. Але я можу звинувачувати ii в тому, що вона звинувачуе мене. Зараз я намагаюся бачитися з нею якомога менше, настiльки мало, що той факт, що вона також живе в цьому будинку, майже витiснився з моеi голови. Побачивши Лео та Роуз, вона вдягла оту свою фальшиву маску, на якiй намальовано посмiшку клоуна-психопата, i почала пропонувати напоi та iжу й питати, чи не розiгрiти пiцу або чи не приготувати поп-корну. Знiмiть це негайно. Волосся, скручене в дульку, фартушок, наче вона ведуча кулiнарноi передачi, тiльки от вона надто сильно хитаеться з боку в бiк i забагато махае рукою й смiеться надто гучно, поки Грейсi сидить i iсть курячi нагетси й дивиться по колу «Скубi Ду». Я знаю, що, тiльки-но ми вийдемо з кiмнати, вона всядеться в крiсло та вихилить iще одну склянку. Велма викрие ще одного негiдника, а Грейсi продовжить жувати.

Рука Роуз – коротко обкусанi нiгтi, пухкi пальцi в срiбних каблучках – просковзуе в мою. Почуваюся тепло та сонно, лежачи пiд захистом двох найкращих друзiв з обох бокiв, за вигином губ Лео помiчаючи його невдоволення тим, що ми з Роуз тримаемося за руки.

У дверi стукають. На порозi з’являеться тато чи принаймнi його голова. Зазвичай вiн заходить до моеi кiмнати тiльки тодi, коли йому щось потрiбно.

– Дiти, у вас тут все гаразд? – питае вiн. – Я чув про Наомi. Як вона?

– Лiкарi поки що не знають, – вiдповiдаю я. – Кажуть, типу, це взагалi диво, що вона вижила.

– Звiсно… – Тато маячить у дверному отворi. – І що, на iхню думку, з нею сталося?

– Я не хочу зараз про це говорити, – вiдповiдаю я. – Напевне, це покажуть у новинах.

– Ясно… ну, не робiть того, чого я не робив би!

Господи, тату, замовкни.

– Цi двое зi мною не впораються, мiстере Сондерз. – Роуз посмiхаеться моему татовi, вiн червонiе, а я вiдчуваю, що Роуз уже не тримае мене за руку. – Менi потрiбен справжнiй чоловiк.

– Ну гаразд, додивляйтеся мультик i спати, добре?

Вiн робить крок у кiмнату. Дивиться на ноги Роуз.

– Ми збиралися ще один подивитися, – кажу я, наближаючись до дверей, потроху вiдтiсняючи його в коридор.

– Я йду, тож побачимося вранцi.

– Ідеш? – Я витрiщаюся на нього. – Ти ж тiльки прийшов, i вже по десятiй.

– Ти менi що, мама? – Вiн смiеться до Роуз, дивлячись менi через плече. – Ти ж знаеш, що це за робота, вона наполовину складаеться зi спiлкування. В мене немае вибору.

– Виявляеться, бути членом ради так захоплююче, який сюрприз! – кажу я.

– Це робота, – повторюе вiн, поки ми дивимося одне на одного, обое прекрасно знаючи, що вiн бреше. Я вiдчуваю, що мене мае хвилювати тато з усiма його коханками й мама з ii алкоголiзмом i те, що моя родина, колись така нормальна й шанована, вигнивае зсередини, при тому намагаючись тримати обличчя. Але менi байдуже, менi насрати на них усiх, окрiм Грейсi.

За кiлька хвилин Роуз кладе менi голову на плече.

За хвилину пiсля цього вона хропе, i ми з Лео вибухаемо реготом.

– Стулiть грьобанi пельки, – бурмоче вона i знову засинае.














5


Серце калатае, у горлi кислота, краплi поту виступили мiж лопатками. Третя ранку.

Сiдаю, на шкiрi виступають мурашки, i я знаю, що менi наснилося жахiття, хоча й не пам’ятаю його. У ротi смак, наче пiсля брудноi рiчковоi води. Витягаю себе з лiжка й, шкандибаючи, одягаюся в боксери й футболку. Вiдчиняю дверi та дослухаюся до звукiв. У цей час мама часто не спить чи принаймнi не в лiжку. Я знаходжу ii у вiдключцi за кухонним столом чи долiлиць на канапi з калюжкою слини пiд вiдкритим ротом. Вона – остання людина, яку я зараз хочу бачити, – буха й розлючена, у пошуках жертви, на якiй можна буде зiрвати цю лють.

Тихо, а менi потрiбно попити, тож я ризикую.

На кухнi тато. Вiд нього вiдгонить димом, i запах спиртного вiдчуваеться теж. Вiн п’е не так, як мама. Мама п’е як дихае, вона виживае на горiлцi, ii, колись м’яке, тiло стало тонким i сухорлявим, на червоному обличчi залягли глибокi тiнi. У тата все не так погано, але вiн теж любить випити, зняти напругу, як вiн це називае. Де вiн був до третьоi ранку, де можна пити й курити?

– Усе гаразд, малеча? – каже вiн iз таким виглядом, нiби його застукали.

– Менi треба попити. – Моi голi ноги безшумно ступають по лiнолеуму, я пiдходжу до крана й дозволяю водi стекти по пальцях, доки вона не стае дiйсно холодною.

Я чую, як вiн соваеться в мене за спиною. Вiн кашляе та хрипить – палiння йому не на користь.

– То вони думають, що Наомi хотiла покiнчити iз собою?

– Вони нiчого не знають. – Я тру очi. – Тату, ти хочеш говорити про це о третiй ночi, ти дiйсно хочеш зараз про це говорити?

– Я знаю, що не засну. Я мiг би вранцi зателефонувати Максу та Джекi. Ми перетиналися, коли я допомагав Ней подаватися на приз Герцога Единбурзького. Я вiдчуваю, що мушу щось сказати, спитати, чи не потрiбна допомога.

– Ну як ти можеш допомогти? Ти ж працюеш у мiсцевiй радi, а не на прем’ер-мiнiстра.

– Ну, просто добре давати людям знати, що тобi не байдуже, – каже вiн.

– У такому випадку, можливо, ти даш знати мамi, що тобi не байдуже? – кажу я йому. – Можливо, вона б трохи скинула оберти з горiлкою.

– Не говори так зi мною, – застерiгае батько, але не всерйоз. Вiн знае, що я маю рацiю. Вiн справдi на вигляд якийсь нiкчемний.

Я не знаю, якоi реакцii вiн очiкуе вiд мене, та вiд мого iгнору його плечi зсутулюються, коли вiн вiдкидаеться на спинку стiльця. Колись менi хотiлося бути ним, колись менi здавалося, що вiн – найсильнiший, найкрутiший татко на свiтi. Зараз вiд нього в мене всерединi все зiщулюеться. За кiлька кiлометрiв звiдси моя подруга лежить у комi з дiрками в мозку, навколо стоiть сморiд блювоти – певне, маму вирвало в коридорi, а тато, ну… напевне його остання коханка любить час вiд часу викурити сигаретку. Що ж до мене, то я просто хочу повернутися до своеi кiмнати. Я просто хочу сховатися й проспати ще пару годин.

Але я не можу. Тому що е не тiльки я. Є ж iще Грейсi. Тож я вдихаю та намагаюся пригадати тi часи, коли мама здавалася менi найдобрiшою людиною на свiтi, а тато – найсмiливiшим, тому я пробую знову.

– Тато… Мама п’е. Стае дедалi гiрше.

Вiн трохи повертаеться на стiльцi, уникаючи мого погляду.

– Тебе майже не бувае вдома, ти цього не бачиш, тобi не доводиться з цим стикатися.

– А хто, на твою думку, тут прибиратиме? – вiдрiзае вiн так, нiби я мушу сповнитися вдячностi.

– І що далi? – менi боляче вiд того, що доводиться добирати слова, щоб сказати йому це, тобто фiзично боляче, нiби груди зсередини вкритi синцями, чорними та синiми. – Ти не думаеш, що це серйозно, як тодi…

Був один перiод, одразу пiсля народження Грейсi, коли мама багато пила. То був перший епiзод на моiй пам’ятi, хоча, думаю, вони траплялися й до того. Тодi тато був тут, майже постiйно. Вiн намагався впоратися з Грейсi, намагався зробити так, щоб мамi стало краще, постiйно пiдкреслював мою смiливiсть i силу. Вiн був дуже вдячний за мое спокiйне ставлення до ситуацii, за те, що я пристосовуюся до неi та живу далi. Якраз тодi почалися моi стосунки iз зайвою вагою. Не те щоб менi постiйно хотiлося iсти, натомiсть було необхiдно якось заповнити порожнечу, створену мамою в моему життi. Саме тодi пiд моiм лiжком почали з’являтися запаси провiзii, i поки тато займався мамою чи Грейсi, менi лишалося тiльки тамувати бiль iжею. Напхавшись нею пiд зав’язку, тiльки й можна було, що швидко заснути. У десять рокiв то був найкращий iз вiдомих менi захисних механiзмiв. Пiзнiше, у тринадцять рокiв, вiн змiнився на свою протилежнiсть. Вiдмова вiд iжi дозволяла менi контролювати свое життя. Але в десять рокiв мене постiйно мучив голод, менi хотiлося наповнити себе, але не вдавалося.

– Вона постiйно нервуеться, ти ж знаеш, яка вона, – каже тато. З таким успiхом можна було б нiчого не казати.

– Якби ти частiше бував удома, проводив час iз нею, – не здаюсь я, – можливо, вона не була б така пригнiчена. Можливо, вона не почувалася б такою самотньою.

Вiн нiяково сiпаеться, повертаючись до мене боком, i, не в змозi цьому запобiгти, я бачу його тим, ким вiн е тепер. Вiн не гiгант, не бог, не людина, яка бiльшу частину мого життя здавалася менi найбiльшою, найрозумнiшою, найсильнiшою з усiх, кого я знаю, – вiн просто розбещена дитина, якiй набридли ii iграшки i яка хоче нових. І в цю мить я ненавиджу його.

– Ну тодi просто переiжджай сюди зi своею новою шльондрою, чого ж.

Я беру склянку й виходжу з кухнi, обережно обходячи вологi плями на кахлях.

– Повернися, зараз же, – сичить на мене тато, i цього разу вiн, здаеться, справдi розлютився, але я не озираюся. Вiдтепер менi начхати, що вiн думае про мене. Я не пам’ятаю, коли востанне вiн зробив бодай щось варте уваги.

Повернувшись до кiмнати, я тихо зачиняю за собою дверi й дивлюся у вiкно, чекаючи сходу сонця. Є щось заспокiйливе в цих ранкових годинах. Скрiзь темно, скрiзь тихо. Ряди будинкiв iз темними вiкнами наштовхують мене на думки про всi тi сни, якими повняться останнi години темряви. Рiзнi люди в рiзних будинках, i все це вiдбуваеться не з ними. Не знаю чому, але з якихось причин менi краще вiд цього усвiдомлення, так нiби, якщо боляче тiльки менi, то все не настiльки погано.

Часом у моiй головi повно чорного туману. Вiн заважае менi бачити хороше, вiдчувати хороше. Все болить, всерединi й зовнi. Але тут тiльки я й тiльки зараз. Можливо, одного дня це буде хтось iнший. Хтось, кого я не знаю, хтось, до кого менi байдуже, хтось iще визиратиме з вiкна й чекатиме сходу сонця, поки небо повнитиметься моiми снами.

Я мушу поспати. Якщо я не посплю, голова завтра розколюватиметься, а перед очами миготiтимуть iскри та кольори. Доведеться поспати.

Я лягаю, заплющую очi та думаю про хороше. Про те, як Грейсi вдае, що грае на гiтарi, коли я репетирую. Про те, як Роуз регоче так сильно, що, коли вона притуляеться до мене, я вiдчуваю вiбрацii ii тiла. Про те, як Лео, граючи на гiтарi, стоiть, наче гладiатор. Про те, як Наомi скидала брову, кажучи якусь дурницю так, наче то було щось збiса серйозне, а ми надривали животи вiд смiху. Менi хочеться згадувати ii такою, а не з пробитою головою.



За кiлька годин я прокидаюся, задихаючись, i цього разу я пам’ятаю сон. Темна, густа, крижана вода заповнюе менi нiс i рот, заливае легенi, i щось, щось холодне й жорстоке, затягае мене вниз, глибоко пiд воду, аж поки не зникае остання надiя хоч колись виринути на поверхню.









6


Марно намагатися заснути знову, тож я полишаю спроби та втикаю в монiтор свого хромбука, аж поки не настае час вставати.

847 переглядiв на нашiй сторiнцi в «Тумблерi» за останнiй мiсяць. Це збiса багато. Можливо, десь 400 з них накрутила Роуз, читаючи коментарi до свого вiдео, але навiть так. Для квартету шiстнадцятилiтнiх це непогано. 1385 пiдписникiв у «Твiттерi», i я очiкую, коли у вiдповiдь на мою заявку нам дадуть «блакитну пташку». «Блакитна пташка» означатиме, що ми справжнi.

Останне вiдео групи, яке ми виклали на своему каналi в «Ютубi», було з парку, i воно було прекрасне. То було вiдео на наш трек «Карусель». Ми з Ней написали пiсню про двох пiдлiткiв, якi подобаються одне одному, але нiколи не зможуть бути разом. Тож так, у парку. Ми прихопили мою колонку для телефона й кривлялися пiд музику, граючи та спiваючи. Ми здавалися якимись бовдурами, у парку була купа дiтей, якi витрiщалися на нас, i половина з них, певно, вважала нас кретинами. Але в мене не лишалося сумнiвiв, що все це зрештою обернеться на краще. Найважче було Лео. Вiн ненавидить усю цю фiгню, вiн не хоче нiчого – тiльки грати, але Роуз поговорила з ним, трохи напоiла, трохи пiдгодувала пiгулками, поки вiн не перестав пнутися зi шкiри, щоб вiдповiдати образу крутого чувака i не залiз на гiрку, де грав на гiтарi, вiдриваючись на повну. Роуз лежала на дош-цi-гойдалцi, ворушачи губами пiд слова, як Мадонна у вiсiмдесятих, сексуально до нестями. А Наомi коло за колом повiльно оберталася на каруселi, жодного разу не посмiхнувшись. Бiльшу частину вiдео було знято мною на телефон Ней iз чохлом «Легенда Зельди: героi потрiйноi сили». У мое завдання входило фiльмувати кожного учасника групи протягом усього треку, щоби потiм змонтувати клiп, аж поки не настала моя черга – барабанити на лавi. Знiмати почала Роуз. На менi були темнi окуляри, шкiрянi рукавички без пальцiв. Вiдео набрало 924 перегляди. Мене це тiшило. 2300 лайкiв на «Фейсбуку». 760 пiдписникiв в «Інстаграмi». І найближчими днями я додам нас на «Спотiфай».

Тому що, розумiете, менi подобаеться, який образ я маю в цьому свiтi, мiй образ у соцiальних мережах. Там я видаюся людиною, яка знае, що робить, знае, чого хоче, знае, куди рухаеться. Там я влучаю в цiль. Там я завжди виглядаю добре й розслаблено, а коли менi до рук потрапляють палички, все в менi працюе так, як треба, кожен м’яз, кожен рефлекс, кожен удар серця, кожна клiтина мозку. Мое вiдображення, що живе за блискучим екраном, отримуе лайки, сердечки та приватнi повiдомлення. Дiвчата посмiхаються менi кутиком рота, вiдзначаючи, що хоча досi iм так i не здавалося, та взагалi-то я можу сподобатися iм, бо, попри свiй маленький зрiст i худорляву статуру, я граю на тих барабанах. І це дуже сексуально.

Та минуло багато часу, перш нiж менi вдалося сприйняти себе так. Сприйняти себе так у реальностi, без фiльтрiв.

Злитися з тим образом, в який менi, створiнню з плотi й кровi, кiсток, нервiв i синапсiв, нiколи не вдавалося вжитися. Дитиною, обросле складками жиру, мое тiло сприймалося мною як в’язниця, з якоi неможливо втекти, адже в нiй б’еться мое серце, дебела, остогидла в’язниця, ненависна та водночас необхiдна.

А потiм щось змусило мене припинити iсти.

Одного дня з дзеркал у шкiльнiй роздягальнi на мене поглянуло мое вiдображення. Викривившись пiд дивним кутом, воно стало невпiзнаваним, там була незнайома людина. Людина, яку я ненавиджу i зневажаю, людина, до якоi вiдчуваю жалiсть.

Протягом наступного року всi моi зусилля були спрямованi на те, щоб стати невидимкою, на те, щоб витесати з цiеi людини майже нiщо, на те, щоб хай не блювати, але майже не iсти. Обжерливiсть була для малечi, для малоi дитини, яка нiчого не контролюе. Вiдмова вiд iжi була для новоi людини, для тiеi, яка тримала геть усе пiд контролем, i в мене не було жодних сумнiвiв, що вони помiтять, i вони таки помiтили. Але сказали тiльки, що тепер я маю набагато кращий вигляд. Навiть коли моi стегна стирчали так, що, здавалося, от-от прорiжуть шкiру, навiть коли менi було холодно в пекельно спекотний день. Через них мое тiло роздулося, як повiтряна куля, через них воно перетворилося на скелет, але нiчого так i не змiнилося. Окрiм мене.

Група: Лео, Ней та Роуз – вони врятували мене, тому що бачили в менi не те, що з мене вийшло, а те, що могло б вийти. І коли вони побачили цю версiю мене, вона проявилася i для мене. Менi стало зрозумiло, що якщо я не проживатиму це життя для себе, то дуже швидко опинюся в мiсцi, звiдки немае вороття. Менi не хотiлося стати черговим членом нашоi родини, який злажае, пробачте, але нi.

Але поступово, поступово, за цей рiк грання на барабанах i зависання з людьми, якi, як виявилося, моi друзi, контроль за тим, що я iм, почав слабшати. Мене це жахало. Було страшно, але також i прикольно, бо в мене були друзi, i музика, i танцi, i смiх, i гуляння всю нiч без перерви, вiдвiдування клубу за клубом, бару за баром i виття на мiсяць.

Не надто схоже на здоровий спосiб життя, але для мене вiн саме таким i був. Що бiльше було репетицiй, то бiльше в менi було здоров’я та сили. Думки про iжу перестали менi дошкуляти, i в мою звичку увiйшло iсти тодi, коли хочеться, i здавалося, що саме стiльки менi й треба. Що бiльше мое iстинне «я» заповнювало мене зсередини, то бiльше це збiгалося з тим, що було зовнi.

То не був здоровий спосiб життя, то був щасливий спосiб життя, а також усвiдомлення того факту, що, попри те як менi хочеться турботи мами й тата, я вже не потребую ii. Я можу подбати про себе самостiйно. Я дбаю про себе та Грейсi. Менi вдаеться це краще, нiж будь-коли вдавалося iм.

Господи, я так зациклююсь на собi, вже остогидло.

Зайву вагу переможено, хворобливу худорлявiсть – теж. Зараз мое тiло вгодоване, як собака м’ясника. Ну ж бо, Редлi, вiдпусти це, зараз е важливiшi проблеми.

Я просто хочу побачити Ней.



Лео чекае на мене на розi. Лео та його приятелi, з якими вiн спiлкувався до групи i час вiд часу зависае i тепер, що добре, тому що я нормально почуваюся з ними, а вони – зi мною. Лише поряд iз дiвчатами я виiдаю собi мозок чайною ложечкою. Я нормально йду? Хоча б щось iз того, що я кажу, не лайно? Зi мною весело? Я невдаха? Всi тi думки проносяться на максимальнiй швидкостi, ганяючи по колу в моiй головi. Коли я поряд iз дiвчатами, якi менi подобаються, менi доводиться навiть нагадувати собi, як ходити. Я кажу собi: «Це твоi ноги, дурбецело, вони ступають одна перед одною».

А потiм менi спало на думку: «Чорт, я пам’ятаю, як Лео й тi чуваки лякали мене до смертi, особливо коли брат Лео, Аарон, ще ходив до школи». Менi завжди було цiкаво, чи носять вони в наплiчниках зброю i як iм вдаеться так жувати жуйку, що одразу складаеться враження, нiби вони завжди перемагають у бiйках i вже вбили кiлька нiкчем, а iхнi трупи скинули в рiчку. На додачу, майже в день свого дев’ятнадцятилiття, Аарон потрапив до в’язницi за те, що порiзав якогось типа у фаст-фудi, завдавши йому тяжких тiлесних ушкоджень.

Та Лео – не Аарон. І тепер, йдучи з ними до школи, знаете, що я вiдчуваю? Я вiдчуваю, що вони майже такi самi, як я. Тiльки вищi. Але, чорт забирай, майже будь-хто вищий за мене.

– Привiт, – каже Лео, коли я пiдходжу.

– Привiт, – киваю я, i ми всi по черзi киваемо одне одному, поки я вливаюся в iхнiй гурт i йду – як менi подобаеться це уявляти, – наче худорлявий i невисокий Девiд Боуi з купою охоронцiв. Сонце грiе менi спину та шию, i навiть дим iз машин сьогоднi пахне приемнiше – безугавний звук транспорту, вищання гальм, ревiння двигунiв, лайка велосипедистiв, радiо, увiмкнене на повну гучнiсть, – мiй улюблений мiський фоновий гомiн.

– Три найкращi гiтаристи? – питае в мене Лео.

– Ну, ясна рiч, Гендрiкс, потiм Мей i Слеш.

– От лайно. – Лео, дивлячись на мене, хитае головою. – Гендрiкс нехай. Але, трясця, Мей? Трясця, Слеш?

– Так, трясця, Мей i Слеш, трясця Брайан Мей, трясця, найкращий гiтарист усiх часiв.

– Ти несповна розуму, бро. Ти ще скажи, що Фiл Коллiнз – найкращий барабанщик…

– Ну… Де ти був учора? – питаю я його.

– Та у тебе ж, дебiлоiд.

– Та нi, потiм, онлайн. Ми з Роуз трохи початилися.

– А. Менi треба було з мамою поговорити.

– Дiдько.

– Ага.

Лео замовкае. Вiн з тих людей, у кого всi думки вiдбиваються на обличчi, i думки його невеселi.

– Якраз тодi, коли здаеться, що гiрше вже не буде…

– Що?

– Аарон виходить.

Бiльше вiн нiчого не каже, але бiльше й не треба.

– Дiдько.

Ми йдемо мовчки, даючи можливiсть шуму мiста заповнити тишу. До того, як Аарон потрапив до в’язницi, Лео проводив iз ним багато часу, рiвнявся на нього, iшов за ним, куди б той не кликав, i часом це заводило його в жахливi мiсця. Аарону було начхати на те, що вiн зiпсував, i саме це робило його таким страшним. Думаю, колись, дуже давно, вiн був звичайним хлопчиком, але в досить юному вiцi вiн почав водитися зi старшими дiтьми цього району, i вони зробили з нього негiдника, вiд чого йому знесло гальма. Деякi люди потрапляють у такi компанii, i це iх не надто змiнюе, а в декого, як-от у Аарона, щось перемикаеться в головi.

Вони так глибоко занурюються в це, що вже не здатнi побачити свiт таким, яким вiн був до того. Вони зламанi. Вiн почав падати на дно й певний час тягнув за собою Лео.

Та версiя Лео – той Лео, з яким ми почали грати рiк тому, був злий i похмурий. Люди бояться його – так менi принаймнi здавалося. Вiн постiйно йшов по краю прiрви: банди, до яких мав стосунок Аарон, наркотики, якими вiн торгував, невеличкi послуги, якi вiн час вiд часу виконував за готiвку. Те, що знав Лео, могло всмоктати тебе так швидко й так глибоко, що ти не помiчав, що тонеш, аж поки не ставало запiзно. Те, що Аарон зник iз його життя, було найкращим, що сталося з Лео. Уперше в життi вiн отримав можливiсть розiбратися, ким вiн був без навiювань старшого брата. Якби Аарон був поряд, Лео нiколи б не залишився в «Дзеркальцi, моему дзеркальцi» i не грав би на повiтрянiй гiтарi, стоячи на дитячiй гiрцi в парку. Аж нiяк.

Аарон виходить, i це означае, що вiн знову буде за головного. Чи принаймнi намагатиметься.

– То… що сказала твоя мама?

Менi на думку спала едина фраза, i та якась дурна.

– Вона сказала, що не хоче, щоб вiн жив iз нами, але вiн ii син. Сказала, щоб я не мав iз ним жодних справ, щоб не дозволяв йому впливати на мое навчання, як це було колись. Сказала, щоб я не дав затягти себе в халепу, нiби вiн весь такий поганий, а я просто янгол.

– То ти нормально до цього поставився? – Я намагаюся не дивитися на нього.

– Так, вiн мiй брат, тож усе гаразд, – каже Лео, але частка секунди, на яку вiн замислюеться над вiдповiддю, змушуе мене сумнiватися.

– Агов! – на всiх парах до нас пiдлiтае Роуз у сонцезахисних окулярах i зi скуйовдженим волоссям.

– Бодун пiсля татового вiскi? – питаю я.

– Я не винна, що в мене дорослi смаки, – усмiхаеться вона. – Менi було потрiбно. Розумiеш, я досi не можу повiрити. Коли Ней зникла, я ще могла вмовляти себе, що з нею все гаразд. Але тепер… повний триндець.

– Я всю нiч думав про Ней, – каже Лео. – Не могла вона сама таке з собою зробити, щось тут не те, правда ж? Пам’ятаете кiнець останньоi чвертi? Вона змiнилася, припинила фарбуватися i вдягатися як анiмешниця, i все таке iнше. Вона начебто… свiтилася. За день до того, як зникнути, вона ще свiтилася, так? Менi ж не здаеться, правда?

– Нi, так i було, – погоджуюсь я. – Наприкiнцi минулого року вона була постiйно на пiдривi, весь час писала дуже хорошi пiснi, бiльше, нiж ми встигали записувати. Не було нiчого, нiчого, взагалi нiчого такого, щоб вона захотiла… ну, ви розумiете.

– Тож, – каже Роуз, – виходить, що, коли вона зникла, з нею сталося щось збiса погане. Тiльки таке пояснення пiдходить, так? Щось настiльки страшне, з чим вона не могла жити.

Ми всi зупинилися, навiть не помiтивши цього, намагаючись уявити, що це могло бути.

– Привiт! – голос такий схожий на Наомi, що ми всi пiдстрибуемо. Це – Ашира. Друзi Лео йдуть далi.

Ми перезираемося: вона чула, про що ми говорили?

– Привiт, Аш. – Роуз нiяково посмiхаеться. Стиснула губи й не знае, що сказати.

– Слухайте, це трохи дивно, та Джекi подумала, що ви, народ, захочете прийти до нас сьогоднi пiсля лiкарнi. Повечеряти, може. У лiкарнi вона нiяк не може допомогти, тож намагаеться вiдволiкатися.

Якимсь дивом Аш нашкрiбае сил на тiнь посмiшки наприкiнцi речення. Здаеться, вона коштуе iй чималих зусиль.

– Думаю, це невдала iдея, але в цьому вся Джекi, iй здаеться, що смачною iжею можна владнати будь-що. І думаю, у вашiй присутностi iй буде краще. Ну нiби здаеться, що все знову буде гаразд, розумiете?

– Звiсно, – кажу я трохи непевне, спершу глянувши на Лео, а потiм – на Роуз, якi кивнули на знак згоди.

– Я знаю, що буде нiяково… i взагалi до бiса жахливо, – зiтхае вона, опустивши очi, i пiдборiддя в неi тремтить. – Джекi каже, що в будинку надто тихо. А в мене немае друзiв, яких можна запросити на обiд. Чи взагалi друзiв. Нiхто не знае, що менi сказати.

– Чорт, пробач, Аш. – Роуз простягае до неi руку, але вiднiмае ii, так i не доторкнувшись. Аш завжди справляе враження людини, яка не хоче, щоб ii торкалися.

– Це не твоя провина. – Ашира знизуе плечима, пiдводячи очi й зустрiчаючись зi мною поглядом, i менi здаеться, що вона хоче сказати щось iще, але тiльки менi. – Я й до того не дуже вмiла спiлкуватися з людьми.

– Ми були повелися як свинi, – хитае головою Лео. – Ми мусили пiдтримати тебе. Не знаю навiть, ми трохи розгубилися.

– Ну, концерт, який ви влаштовуете… в сенсi, це добре. Маете на що перемкнути увагу. – Аш вичавлюе посмiшку. – А я намагаюся впоратися з цим по-своему. Тож Джекi буде рада побачити вас i нагодувати донесхочу. Якщо витримаете.

– Звiсно, – кажу я. – Я сумую за стравами Джекi.

– Ти як? – Роуз нарештi перетинае невидиму лiнiю навколо Аш i бере ii за руку так, як вмiе тiльки вона, – ламаючи кордони й не лякаючись того, що чекае там на неi.

– Все гаразд. – Аш обережно забирае руку. – Тато вчора всю нiч просидiв бiля неi, повернувся вранцi, стан у неi стабiльний, тож… Побачимося вже в лiкарнi, мабуть.

Ми втрьох спостерiгаемо за тим, як Аш iде геть, схиливши голову набiк, i волосся розвiваеться за нею зi швидкiстю, з якою ii жене вперед потреба знайти мiсце, де можна поплакати на самотi.

– Менi нiколи не спадало на думку сходити до них, – каже Роуз, коли продзвенiв шкiльний дзвоник i ми зрозумiли, що на подвiр’i лишилися тiльки ми. – Чи спитати, як справи в Аш.

– Нiкому з нас це не спадало на думку. – Лео кладе руку iй на плече, вона повертаеться до нього, на кiлька секунд притуляючись чолом до його пiдборiддя. Вiн цiлуе ii в макiвку й вiдпускае так, нiби нiчого й не сталося, i в якомусь розумiннi так воно i е, проте менi, щоб дотягнутися до голови Роуз, треба пiдрости сантиметрiв на тридцять, i коли я бачу, як вона нахиляеться до нього, серце вириваеться менi з грудей.

– Агов там! Два слова. – Мiстер Смiт пiдбiгае до нас по бетонному подвiр’ю. – Пiдете потiм до лiкарнi?

– Ага, – каже Роуз, – звiсно, а ви?

– Напевне, нi. Але тримай мене в курсi, Роуз, гаразд?

– Звiсно, – Роуз усмiхаеться.

– Рiч у тiм, що я забув, що до того, як усе сталося, мiсцеве радiо хотiло прийти i записати вашу репетицiю для реклами концерту. А тепер менi треба поговорити iз батьками Наомi, можливо, варто це вiдкласти.

– Нi. – Роуз кладе йому долоню на руку, нiби заспокоюючи. – Нi, ми щойно говорили з Аш, i вона сказала, що вони «за». Не треба вiдкладати.

– То ви дасте iнтерв’ю? – питае вiн.

– Напевне, – кажу я.

Лео кивае.

– Гаразд, добре, iдiть до класу. Якщо запiзнитесь, валiть усе на мене, ага?

– Так, сер, – усмiхаеться Роуз, схиливши голову набiк. – А ви звалiть усе на мене, якщо спiзнетесь, ага?

– І Роуз, не забудь пiдiйти до мене пiзнiше, поговорити щодо хору, – кричить вiн, прямуючи через двiр. Іскри флiрту Роуз вiдстрибують вiд нього, як горошини вiд стiни, та Роуз i досi посмiхаеться.

– Нащо ти це робиш? – питае Лео, коли ми заходимо всередину. – І хор?

– Їм потрiбна крута солiстка, очевидно, для якогось конкурсу. – Роуз мелодiйно смiеться, пiдходячи близько до Лео та опускаючи вii. – І взагалi, я не можу стримати своiх природних чарiв, чоловiки просто не здатнi встояти передi мною.

– А може, це ти не можеш перед ними встояти? – вiдрiзае Лео, ступаючи вiд Роуз, i ii тiло, позбавлене опори, зависае в повiтрi. Вiн крокуе на перекличку.

– Що це з ним сталося? – Роуз дивиться на мене, коли ми зупиняемося в коридорi.

Гамiр i балаканина дiтей, якi заходять до класiв, переходить у хряскiт дверей удалинi й потiм у тишу – певний знак того, що ми офiцiйно запiзнилися.

«Це ти з ним сталася», – думаю я, але не промовляю вголос.

– Аарон повертаеться.

– Дiдько, – насуплюеться Роуз, скидаючи сумку з плеча з гуркотом, який вiдлунюеться вiд стiн. – Аарон мудак, а Лео готовий йому зад лизати.

– Я знаю, – пробiгаю долонями по виголенiй потилицi. – Я хвилююся за нього, але що ми можемо сказати? Що нам робити? Вiн молиться на цього Аарона.

– Все буде гаразд. – Роуз пiдбирае сумку з пiдлоги. – Бiльше ми нiкого не втратимо. Не на моiй змiнi.

Я посмiхаюся iй, у своiй уявi маючи вигляд одного iз тих мультяшних персонажiв, у яких iз очей бризкають сердечки.

– Що? – каже Роуз, схиляючи голову, коли ми йдемо до класу. – Що?

– Нiчого.

Менi подобаеться те, як вона проживае кожен момент, до кiнчикiв пальцiв, як вона все перевiряе, як буквально всьому кидае виклик, щоп’ять хвилин завойовуючи трофеi.

– Ну гаразд, як хочеш, я не можу стирчати тут i чекати, поки ти збереш себе докупи. Пiзнiше, невдахо! – Вона простягае менi пальчик, iдучи геть коридором, i, майже дiйшовши до кiнця, горлае на все горло:

– Я люблю тебе, Редлi!

– Я знаю, – кажу я. Заходячи нарештi до класу, я посмiхаюся вiд вуха до вуха.









7


Нахуй.

Менi здавалося, що, коли вона повернеться, я щось вiдчую. Радiсть, сум, принаймнi щось. Натомiсть ми втрьох просто сидимо бiля ii лiжка, нiчого не кажемо i вiдчуттiв у нас… власне, жодних. Ми сидимо у вакуумi.

– Ви тут. – Джекi посмiхнулася, побачивши нас, тож у нас е принаймнi вiдчуття, що завдяки нам вона почуваеться краще. – Їй потрiбно, щоби поряд були ровесники, а не тiльки ii насуплена стара мама, яка навiвае на неi тугу. – Вона говорить так, нiби Ней сидить на лiжку, закочуе очi й коментуе все з властивим iй сарказмом. – Усе добре, Ней, люба, до тебе прийшли друзi, чуеш?

Вона притискае мою долоню до щоки, i я посмiхаюся iй.

– Побудьте з нею, а я пiду додому та приготую вам вечерю. Я буду рада, хоч якесь заняття. Поки ми вечерятимемо, Макс побуде тут, а потiм ми знову помiняемося. Я бiльше не хочу, щоб вона була сама, розумiете. Вона була сама в тiй водi, i от… – Їi голос от-от зiрветься.

– Усе гаразд, мiсiс Демiр, – каже Лео, серйозно i поважно, кладучи руку iй на плече, захищаючи ii своiм великим i широким тiлом. – Ми тепер поряд, ось бачите? Ідiть, готуйте, ви готуете найкраще у свiтi, тiльки моiй мамi не кажiть, що я так вважаю.

Джекi кивае та цiлуе його в щоку, потiм уривчасто зiтхае та цiлуе Ней у клаптик смаглявоi шкiри на обличчi, який лишився неушкодженим.

– Побачимося, маленька, не стоми себе спiлкуванням, – шепоче вона.

– Здаеться, вона мае кращий вигляд, – каже Роуз, коли Джекi виходить. – Вам не здаеться, що вона мае кращий вигляд? Не такий… холодний.

Колiр ii шкiри покращився – то була правда; якщо зосередитися на закритому оцi й тому клаптиковi навколо, вона мала такий вигляд, нiби просто дуже глибоко заснула. Якщо не дивитися бiльше нiкуди.

– І що треба робити? Подiлитися з нею новинами? – запитав Лео, запхавши руки глибоко до кишень. – Нам треба з нею говорити, чи як? Це якось дивно.

Вiн пiдходить до дверей i притуляеться до них, так нiби насправдi хотiв би опинитися по iнший бiк.

– І що ми iй скажемо? – вiдрiзае Роуз. – Що Пармiндер i досi корова, а школа й досi грьобаний вiдстiй?

На мить нам стае чути тiльки шум машин i власне дихання.

– Музика, – кажу я, киваючи на телефон Роуз. – Вiдкрийте «Тунiфай». Вона викладала своi плейлiсти у вiдкритий доступ, давайте запустимо один iз них.

– Так, музика – це хороша iдея. – Роуз возиться зi своiм телефоном, вiдкриваючи додаток, через який ми всi слухаемо своi улюбленi пiснi. – Пошукаю ii плейлiсти… вона завжди iх так тупо називала, ви пам’ятаете хоч одну назву?

– «Жодних виправдань» групи «Сам 41», – кажу я. – Вона постiйно слухала ii перед лiтом. Їi перший плейлiст називався «Й НАХ М-дак».

Роуз шукае, i я чекаю, що зараз заграе музика, але натомiсть вона насуплюеться та витрiщаеться в телефон.

– Це дивно…

– Що?

– Вiдкрийте додатки в себе та пошукайте цей плейлiст. Вона пiдписана НейСей01.

Я роблю, як вона каже, i бачу: пiд цiею назвою випадае два плейлiсти. Один створено Ней, у липнi минулого року. Інший – у серпнi, тi самi пiснi в списку, але iнший користувач. Я показую телефон Лео. Вiн знизуе плечима та вiддае його менi.

– Хто в бiса такий цей Ч0рнийМ!сяць? – питае Роуз. – Дивiться, якщо шукати за прiзвиськом Ней, то виявиться, що Ч0рнийМ!сяць клонував усi ii списки пiсень. Усi до одного. І що це означае?

Ми витрiщаемося в телефони так, нiби це якось домопоже збагнути, що вiдбуваеться.

– Та нiчого це не означае. – Лео хитае головою. – Просто якийсь дебiл зi школи, який зробив це пiсля ii зникнення. Може, хотiв привернути до себе увагу, абощо. Мудакiв багато, не забувайте.

– Якщо я знайду того, хто це зробив, Богом клянуся… – проричала Роуз, звертаючись до телефону.

– Давай, просто увiмкни музику, – каже Лео, i невдовзi маленька тиха кiмната наповнюеться звуком розлючених гiтар, i це набагато краще за гудiння апаратiв чи нашу тишу.

З цiкавостi я продивляюся списки пiсень Ч0рногоМ!сяця. Серед них е не тiльки тi, якi вiн украв у Ней. І тут я розумiю. Тут е плейлiсти з наших пiсень, з тих, якi могли включити до своiх спискiв, може, одинадцять людей у всьому свiтi. Так, Лео мае рацiю – це, певно, хтось iз нашоi школи, очевидно, фанат групи. Клятий збоченець.

Вiдводячи очi вiд телефону, бачу, що Роуз i Лео приклеiлися до своiх. Роуз стоiть обличчям до вiкна, Лео сидить на одному зi стiльцiв для вiдвiдувачiв, недоладно розкинувши зiгнутi ноги.

Поклавши телефон до кишенi, змушую себе поглянути на Ней.

Ми звикли до того, що половина нашого спiлкування вiдбуваеться онлайн, звикли настiльки, що менi часом здаеться, нiби ми забули, що за цим аватаром по iнший бiк монiтора е жива людина.

На ii скронi – щетина, тож я розумiю, що ii довге, пряме, як кочерга, волосся частково зголили, з-пiд пов’язки виповзають синцi – вони пожовтiли та розпливлися. На ii обличчя боляче дивитися, i менi важко бачити дiвчину, з якою ми щодня проводили час, вдрузки розбитою. Хоча менi, звiсно, не так важко, як iй. Чи знае вона, в якому мiсцi перебувае, чим снить пiд цими опущеними повiками?

Зосередившись на одному оцi, яке менi видно, я намагаюся уявити, що могло статися за цей промiжок часу мiж нашою останньою зустрiччю – два мiсяцi тому, коли вона змила увесь свiй анiмешний макiяж i вдягла жовту сукню, що вiдтiняла голi смаглявi ноги, – i теперiшнiм моментом. Я все намагаюся й намагаюся, але не можу намацати нитки, яка поеднала б ту дiвчину, яка смiеться й босонiж танцюе в парку, й оцю, скривавлену й побиту.

Хтось обережно поклав ii руки так, щоб вони лежали на простирадлах по боках. На них теж синцi по всiй довжинi, хоч i не такi сильнi, як на обличчi та, як я розумiю, пiд черепом. Я роздивляюся iхнi обриси на руцi, вiд плеча до зап’ястка, i не помiчаю, як нахиляюся ближче. Хтось узагалi помiтив, що цi слiди нагадують вiдбитки пальцiв: округлих, стиснутих, схожих на кiгтi. Як нiби хтось мiцно схопив ii за зап’ясток до хрускоту кiсток.

Вiд думки про те, що хтось зробив iй боляче, у мене кров застигае в жилах. Я тремчу.

Глянувши на вiкно, бачу в коридорi лiкарку Бiлийхалат, яка iз серйозним зосередженим обличчям розмовляе з медсестрами. Вона не схожа на людину, яка могла пропустити щось важливе, правда ж?

Ну тобто, мали ж вони дивитися, чи як? Вони ж не пропустять чогось очевидного, i навряд чи iм сподобаеться, якщо я почну iх про це питати. Видаватиметься, нiби я вчу iх виконувати iхню роботу. Але з iншого боку, Ней була непритомна та змерзла, коли ii знайшли, i не отямлювалася вiдтодi. Вона не могла сказати iм, що в неi болить зап’ясток. Я iнстинктивно тягнуся до ii руки, але зупиняюся.

У тiм-то й рiч, що ми з Ней проводили разом багато часу.

Ось чому пiсля ii зникнення полiцiя попросила в нас телефони та комп’ютери й копирсалася в них у пошуках пiдказок. Якби менi бодай щось було вiдомо, вся б, трясця, iнформацiя вже була в них, але вони сказали, що краще самi пошукають, тож ми дозволили iм. Нам не було чого сказати про те, куди подiлася Ней, тому що ми нiчого не знали.

Полiцiя вважала, що я мушу знати про неi все, тому що так казали люди: ii родина, ii друзi. Навiть моя мама. Вони казали, що якщо хтось i знае, де Ней, так це я. Бо нам подобалися однi й тi самi речi, ми смiялися з одного i того самого. Ми розумiлися з пiвслова. Вони вважали, що мiж нами з Ней щось е. Адже ми написали бiльшiсть пiсень для «Дзеркальця, мого дзеркальця» разом, i бiльшiсть iз них були пiснями про кохання.

Але ми писали тi пiснi не про себе.

Ней нiколи не питала мене, кому присвяченi моi вiршi, i в мене теж не виникало до неi таких питань. Було очевидно, що ми кохаемо когось недосяжного. Нам обом подобалося те, що в нас не було потреби знати чужi таемницi. Менi було достатньо знати ii, iй – мене. І взагалi, вона була единою дiвчиною, цiлунок iз якою нiколи менi не уявлявся. Це просто не про нас.

Тепер, коли я сиджу тут i хочу взяти ii за руку, я вагаюся. Колись би мене нiщо не зупинило, жодне мiркування, чужа думка, просто тому що ми з Ней знали, хто ми. Тепер же я не знаю, хто ще тримав ii за руку, хто ii скривдив. Вона стала чужою, i саме тепер, коли вона повернулася, я сумую за нею найбiльше.

Дуже обережно, щоб раптом не зробити iй боляче, я пропускаю своi пальцi мiж пальцями Ней. Зиркаю на Лео та Роуз – вони й досi туплять у телефони, – тож я нiжно, дуже нiжно пiдношу ii руку до своiх губ i шепочу до ii шкiри: «Повертайся, Ней, добре? Повертайся, ти менi потрiбна».

Отодi я його й бачу. Спершу лиш миттеве видiння – мiсяць-молодик. Вiн лишався невидимим, та раптом раз – i вiн тут, свiжий i новий. Насичений i яскравий.

– Дiдько, – кажу я вголос, i Роуз та Лео дивляться на мене.

– Що? – Роуз пiдходить до мене.

– Татуювання, – кажу я iм. – Наомi зробила татуювання, коли зникла.




8


Отже, про тату. У мене iх три, i про це нiхто не знае. Навiть Роуз i Лео. Навiть Ней. Думаю, в один прекрасний момент це випливе, i на мене чекають крики та розчарування батькiв, але поки що iх нiхто не помiтив, i це один iз плюсiв того, що батькам на мене загалом начхати.

Менi ще замало рокiв, щоб робити татуювання законно, але моя перша татушка – саморобна, i ii було набито мною ж, за допомогою голки й чорнил. Вiдео з «Ютубу» показало менi, як це робити, i менi вдалося повторити це самостiйно – на пiдошвi, пiд вигином стопи. Болiло як казна-що й вийшло фiгово.

То мав бути знак безкiнечностi, але бiльше схоже на криву вiсiмку. Навiть не знаю, нащо менi засвербiло ii робити, ну окрiм того, що так можна було вбити час i менi подобався бiль. Того дня менi вже й так болiло, наче всерединi та зовнi все було один суцiльний синець, i менi хотiлося вiдчути щось окрiм тиску бетонноi плити на груди.

Друге тату менi зробили того ж дня, коли виголили пiвголови. Це сталося майже випадково, просто в мене в головi сидiв образ того, який вигляд менi хотiлося мати, i тодi як мое тiло змiнювалося згiдно з ним, мiй iмiдж – нi.

Якось уранцi менi подумалося: невже це правильно та справедливо? Мое тiло пройшло крiзь такi випробування, i всiм було байдуже. Та варто менi зробити пiрсинг чи змiнити зачiску, як розпочинаеться Третя свiтова вiйна. До дупи все це. Якщо я й можу дозволити собi контролювати щось у своему життi, то це – мiй зовнiшнiй вигляд.

Коли менi зголили волосся i з дзеркала на мене витрiщилося вiдображення, в головi промайнула думка… ну, привiт, ось i познайомилися. Менi не хотiлося повертатися додому. Натомiсть хотiлося ще трохи побути собою, вiдкласти розчарування, яке – в мене не було жодних сумнiвiв – вiдчують моi батьки через те, що я не гарненьке охайно пiдстрижене дитя з родини середнього класу, яким вони хотiли мене бачити. Хотiлося постояти бiля тату-салону та пороздивлятися ескiзи. У мене з собою були грошi за пiдробiток у супермаркетi по суботах. У головi звучало: що за маячня, ти виглядаеш на одинадцять рокiв, iм доведеться вигнати тебе звiдти.

Можливо, то було через нову зачiску. Але вони не попросили показати паспорт i не вигнали мене. Кремезний чолов’яга з бородою до пояса просто передавав менi каталог за каталогом i чекав, коли я виберу. І тут менi трапилася акула-молот, вкрита етнiчними символами, i я кажу чуваку:

– А що це означае?

– Це – символ сили, захисник, воiн, – вiдповiдае вiн. – Це для людини, яка зробить будь-що для тих, кого любить.

– Я хочу таку, – на цих словах моi щоки почервонiли, адже менi стало раптом зрозумiло, що е тiльки одне мiсце, де нiхто не помiтить цього татуювання. – На дупi.

Вiн довго дивився на мене, i майже не сумнiваюся, що розмiрковував про те, звiдки у малiй рудiй нiкчемi хоч крапля воiна, але зрештою знизав плечима та сказав:

– Буде боляче.

– Я витримаю.

– Як хочеш, шкiра твоя.

І вiн не збрехав. Було офiгенно, офiгенно боляче. Машина вiбрувала так, наче намагалася розтрощити менi кiстки, шкiра волала на всю горлянку, нерви зойкали та скрикували вiд кожного уколу, хвилини тягнулися, як години, а потiм бiль нiби став частиною мене, всотався в кожен мiй подих. Коли вiн нарештi закiнчив i вiдклав машинку, менi вдалося вiдшкребти себе вiд столу та пiдiйти до дзеркала. Пiд моiм поглядом кольори на акулi оживали, вона мiнилася блакитним i зеленим на шкiрi та м’язах, i всерединi розливалися тепло та спокiй, i менi ставало приемно бути собою. У цiй укритiй кольоровими чорнилами шкiрi менi було затишно й зручно. Тодi й стало зрозумiло, що то було правильне рiшення, тому що проявляти своi кольори – завжди правильно. Принаймнi мае бути.

Звiсно, болiло воно дуже довго, днi по тому, але менi було байдуже. Менi це подобалося. Менi подобався бiль i подобалася моя акула, навiть коли менi не було ii видно, тому що нiхто крiм мене не знав, що вона там, а це означало, що навiть найближчi люди насправдi мене не знають. То було круте вiдчуття.

Останню менi набили пiд пахвою, бiля серця. Коли Ней зникла, менi було так боляче, що було необхiдно якось витiснити той бiль. Бiль вiд попереднього татуювання вже минав, i менi бракувало того, як вiн вiдволiкав мене, тож довелося повернутися до чувака з бородою, i вiн добре надi мною попрацював. Там була хвиля, що розбиваеться об скелi, невгамовна вода, що змiнюе форму, перетiкае, набувае сили. Це я – та хвиля, думалося менi: в менi стiльки сили, навiть коли я розбиваюся.

Пам’ятаю, як менi хотiлося розповiсти про це Ней, тому що це здавалося менi вдалим рядком для пiснi, але ii не було поряд. Вона була там, де з нею трапилося це.

Це татуювання. Вiд нього я впадаю в панiку. Наомi б нiколи не зробила тату. Вона iх ненавидiла.

Ми разом дивилися «Тату-фiксерiв», i вона тiльки те й робила, що обурювалася тим, що якiсь дурнi казяться й набивають собi якусь дурню, i як жахливо це виглядатиме, коли вони постарiють i шкiра обвисне. Вона казала, що тату роблять марнославнi люди, якi не знають iнших способiв самовираження.

Дiвчина, з якою ми тусили за день до того, як вона, у своiй жовтiй сукнi й босонiж, кудись зникла, нiколи б не зробила татуювання. У найближчий мiльйон рокiв – нi.

– Дiдько. – Роуз стае на колiна поряд зi мною та вдивляеться в дивний темно-синiй вiзерунок.

– Лайно, – каже Лео, стоячи за нашими спинами.

На зап’ястку Ней витатуйовано пiвколо, досить маленьке, не бiльше за п’ятдесятипенсовик, заповнене тонко виведеними абстрактними малюнками, якi, здаеться, нiчого не означають. Кривi, прямi кути, цятки та рисочки, численнi шари деталей, якi заповнюють пiвмiсяць майже всуцiль та видаються позбавленими змiсту, аж поки не починаеш справдi на них дивитися, а коли починаеш – бачиш обличчя, тварин, глибину та тiнi. Клiпни – i все зникне.

– Це зробила людина з великим досвiдом – стiльки деталей на такому маленькому просторi. Лiнii охайнi, нiчого не розтеклося. Вона не могла набити це сама чи в якомусь притонi. Це робота професiонала. Треба повiдомити полiцii, – кажу я.

– І звiдки це ти раптом стiльки знаеш про татуювання? – питае Лео. – І до бiса копiв, нащо iм казати? Яка з того користь?

– Коли вона зникла, його не було, а тепер е. Воно з’явилося, поки ii не було. Що, як можна вiдслiдкувати, де його було зроблено? З’ясувати, з ким вона була, як заплатила за нього… – Я дивлюся на Роуз. – Треба ж сказати, правильно?

Вона кивае, а Лео хитае головою.

– Та що ти так дратуешся? – питае Роуз, i вiн опускае очi.

– Я не дратуюся, просто… менi було нелегко, коли вона втекла, чи ти забула? Я не хочу, щоб вони знову все обнишпорили, особливо тепер.

Вiн не бреше. Полiцiя автоматично вважае винними всiх, хто живе в тому ж районi, що й Лео. Там мешкають багато хороших людей, як-от Лео з мамою, але про них нiхто нiчого не знае, натомiсть усi чують про злочинцiв, наркодилерiв i банди. Дiзнавшись, що Наомi дружила з хлопцем, який жив там i чий брат сидiв у в’язницi за напад з обтяжувальними обставинами, вони добряче за нього взялися. На нього вони витратили найбiльше часу, i навiть попри те, що телефони й ноутбуки забирали в нас усiх, його речi вiддали останнiми. Вони розпитували його про все: про порно в його браузерi, про звинувачення за напад, який вчинив брат. Це погано вплинуло на нього, розiзлило його, й остання iскра вiри в них, яка в ньому лишалася, згасла.

Ми не можемо звинувачувати його за те, що вiн хоче триматися якнайдалi вiд людей в унiформi.

– Думаю, що полiцiю можна й не залучати, – кажу я, вагаючись.

– Ми мусимо, – втручаеться Роуз, знизуючи плечима перед Лео. – Це ж доказ, чи не так?

– Ви не розумiете, – вiдповiдае Лео. – Дитина втекла й зробила собi татушку, ну чи й не чи. Це нiчого не доводить, Роуз.

Роуз дивиться на мене – я знизую плечима. Вiн мае рацiю.

– Рiч у тiм, що це нам видаеться збiса дивним, а iм видасться iнакше. Їм на це начхати. Треба самим з’ясувати, звiдки воно взялося, бо вони цим не займатимуться.

– Ну, Джеку та Максу треба сказати, тому що вони знають Ней, вони знають, що вона б цього нiколи не зробила, – захищаеться Роуз. Вона ненавидить програвати.

Із цим ми всi погоджуемося.

– Менi треба подихати, – каже Лео, хитаючи головою. – Це мiсце… – І вiн виходить, опустивши голову та заховавши руки в кишенi.



– Як ми могли його не помiтити? – Джекi тримае доньку за зап’ясток, витрiщаючись на татуювання, Макс стоiть у неi за спиною, мiж його бровами глибокою прiрвою лежить зморшка. Аш стоiть бiля вiкна, пообiдне сонце надае ii волоссю рудого вiдтiнку, ii обличчя абсолютно незворушне. Я спостерiгаю за нею, намагаючись вгадати, що ж вiдбуваеться за тими темними очима.

– Адже видно, що воно свiже, шкiра пiд чорнилами й досi трохи виступае. Навiть почервонiння ще повнiстю не зiйшло. Як ви його пропустили? – Вона дивиться на лiкаря.

– Коли ii привезли, вживалося багато заходiв, щоб урятувати ii життя, – говорить лiкарка Бiлийхалат – на ii бейджику написано лише «лiкарка Патерсон». – Це не було життево важливо. Тим паче, ми й гадки не мали про те, чи були в неi татуювання до того. Воно згадуеться десь в iсторii хвороби…

Вона гортае папiрцi в тецi, а Джекi повертаеться до доньки.

– Я думала, ii не можна чiпати. – Джекi поглянула на мене. – Я думала, я можу зашкодити iй, якщо поворухну ii. Я навiть за руку ii не брала. Якби не ти, Редлi, ми б i не дiзналися.

Дивно казати такi речi, але я думаю, iй тепер усе видаеться дивним, особливо вiдтодi, як ii донька повернулася до неi, на вигляд, наче незнайома людина, та ще й з оцим дивним знаком.

– Максе, як думаеш, певно, варто сказати полiцii? Наомi ж ненавидiла татуювання, завжди казала про них «ганебне тавро». Наша дiвчинка такого не зробила б…

– Я не знаю. – Макс водить долонями по плечах Джекi. – Ней, яку ми начебто знали, нiколи б такого не зробила, але дiти постiйно роблять те, чого вiд них не очiкуеш, люба. Я зателефоную iм та скажу, добре?

– Це щось означае. – Джекi бурмоче собi пiд нiс, i я бачу, що вираз обличчя Аш ледве помiтно змiнюетсья. Аш вважае так само. Знаю, що вважае.

Макс мае рацiю. Моi батьки нiчого про мене не знають. Нiчого суттевого. Можливо, у Ней просто знесло дах i вона звалила. Можливо, вона напилася, накурилася i зробила тату, i можливо, вона ненавидiла себе настiльки, що кинутися з моста у воду видавалося iй хорошою iдеею, а може, вона просто впала.

Але хвилиночку.

– А що ви тодi скажете про цi синцi? – питаю я в лiкарки. – Оцi, навколо зап’ястка?

– Можливо, вона пошкодила руку у водi. – Лiкарка Патерсон зиркае на дверi, бажаючи бути десь в iншому мiсцi. – Знепритомнiла, забилася…

– Не тут… – Я беру Наомi за руку та обережно пiдiймаю ii. – Ось це схоже на вiдбитки пальцiв, нiби хтось дуже мiцно схопив ii за руку.

Мама Ней затуляе рота обома руками, стримуючи ридання.

– Здаеться, це не та пiдтримка, яка потрiбна мамi твоеi подруги, – каже лiкарка i обережно виймае руку Наомi з моеi. – Неможливо сказати, вiд чого саме цi синцi. Наомi вся в синцях.

Вона випростуеться, беручи ситуацiю пiд контроль.

– Наомi у важкому станi. Ми й досi не знаемо, до яких наслiдкiв призведуть ii ушкодження. На це знадобиться час, iй потрiбнi спокiй, тиша та вiдпочинок. Я пропоную вам усiм пiти додому. Приходьте завтра, можливо, на той час у нас буде бiльше iнформацii.

Я дивлюся на Аш, а вона – на мене. В ii очах зблискують мигавицi лютi, яку вона ховае вiд усiх. І я знаю, що вона вiдчувае. Цi люди – вони не знають Ней i готовi думати про неi найгiрше. Вони не знають тiеi милоi, веселоi, талановитоi дiвчини, яку знаемо ми. Вони взагалi ii не бачать.

– Я хочу лишитися з нею, – каже Джекi лiкарцi, притишивши голос. Погроза.

– Звiсно, ви можете лишитися, – каже лiкарка Патерсон. – Але вона не знае, що ви тут. Ми даемо iй дуже сильне заспокiйливе. А вам краще зробити перерву, вiдпочити. Повертайтеся з новими силами.

– З новими силами? – смiеться Роуз i хитае головою, дивлячись на мене.

– Ходiмо. – Макс обiймае Джекi за плечi. – Ідемо, дiти, ви ж iще не передумали вечеряти?

Лео чекае на вулицi.

– Ну що? – питае вiн. – Що вони сказали?

– Їм це не видалося важливим, – вiдповiдае Роуз. – Вони вважають, що вона просто складна божевiльна дитина, яка втекла, зробила татуювання та спробувала себе прикiнчити. Для них це занадто складно, щоб удаватися в деталi. Це не змiнюе iхнього ставлення до того, що сталося.

– Але вони помиляються, – кажу я, говорячи до себе. – Я знаю, що помиляються.




9


Знову прийшовши в гостi до Наомi, ми почувалися так, нiби повернулися додому, хоча без неi це повернення було неiдеальним. Факт лишався фактом – удома у Наомi нам було затишнiше, нiж у себе. Джекi та Макс завжди були радi нас бачити, завжди дозволяли тусити в них i, якщо потрiбно, лишатися на нiч. Дiм Ней був безпечним мiсцем, але навiть вiн не мiг захистити ii вiд цькування в школi, яке перетворювало ii життя на тортури. До нас, до того, як вона знайшла прихисток у групi, вона тiкала й тiкала. Джекi та Макс намагалися iй допомогти, школа намагалася допомогти, але тi, хто цькують, так швидко не здаються. Ней розповiдала менi, що часом i думати про школу не могла i iй потрiбно було на певний час зникнути, аби просто пiдзарядити батарейку, але врештi-решт вона завжди поверталася. На мое питання, чому вона не перейшла в iншу школу, вона вiдповiла, що тодi це означало би, що вони перемогли.

– Хоч яка я була налякана, але я не хотiла дозволити iм перемогти, – сказала вона. І посмiхнулася менi. – Ну ж бо, глянь на мене зараз, школа бiля моiх нiг.

Мама Ней готуе краще за наших мам, але якщо хочеш дожити до сiмнадцяти, мамi Лео цього казати не варто. Вони завжди готували втрьох: Джекi, Аш i Наомi – так вони проводили час. Не знаю, як це точно пояснити, але там було стiльки любовi, в iхнiй маленькiй кухнi. Повно пари, запахiв i любовi. Джекi розповiдала нам якiсь iсторii з життя, знову й знову, щоразу трохи iнакше, але нiколи не нудно. Макс був турком, i коли вони з Джекi познайомилися в автобусi до Сохо, де вiн працював у ателье чоловiчоi моди, вiн вдовував уже бiльше року, намагаючись упоратися з маленькою Аширою. Джекi була голосна та висока – вища за нього – струнка й бiлява, i нiколи не замовкала. Протягом усього робочого тижня вони разом сiдали на автобус. Щодня Джекi говорила так багато, що ii язик точно довiв би ii хоч до Лондона, хоч куди, а Макс слухав, усмiхався та смiявся. Щодня дорогою на роботу Макс завозив Аширу до ii тiтки. У п’ятницю Макс запросив Джекi на побачення. Через три мiсяцi вони одружилися.

– Чекати не було сенсу, розумiете, – повторювала Джекi знов i знов. – Тому що коли ти знаеш, ти знаеш.

Усi моi спроби пригадати, чи хоч раз моi батьки з такою ж любов’ю розповiдали менi про те, як вони познайомилися, закiнчилися нiчим. У мене вдома все було правильним i респектабельним, традицiйним, холодним i нiкчемним. Любов удома в Ней не закiнчувалася нiколи, як вода в кранi. У мене вдома, щоб ii побачити, треба було дуже добре придивитися, а щоб вiдчути ii, треба бути шестирiчним, ну, або можна просто уявити.

До того, як усе це сталося, менi подобалося спостерiгати за Ней та ii мамою, поки Роуз i Лео смiялися з чогось за столом. Подобалося помiчати, як вони обмiнюються поглядами пiд час розмови, як передають одна однiй тарiлки або щось iще. То було, як дивитися на розумiння й турботу, перетворюючись на дитину з кiно, яка стоiть, притиснувшись носом до вiтрини кондитерськоi, знемагаючи вiд очiкування. Трохи нiяково, що у своему вiцi я й досi часом вiдчуваю: все, що менi потрiбно, – це маминi обiйми. Та я нiкому про це не кажу.

У будь-якому разi, якiйсь частинi мене хотiлося знову повернутися на ту повну любовi кухню. Здавалося, що все буде добре, аж поки ми не дiсталися до сходiв, що вели до парадних дверей сучасного мунiципального будинку з терасою, на пiвдороги мiж моiм будинком i районом Лео. То був маленький охайний будиночок, пристойний, але далеко не такий гламурний i розкiшний, як будинок Роуз чи навiть мiй – облицьований цеглою, заплетений трояндами середньокласний будинок, з’еднаний спiльною стiною iз сусiдським. Саме там, бiля сходiв, навпроти вiкна спальнi Ней, де не горiло свiтло, мене й накрило.

Та скалiчена, побита дiвчина в лiкарнi, i моя подруга Наомi – одна й та сама людина. Менi бiльше нема куди тiкати вiд цього усвiдомлення.

Ми всi мовчки вибралися з машини.

Джекi з Максом iдуть попереду, обiйнявши одне одного. Вона поклала голову йому на плече i вiд розпачу майже вп’ялася руками в спину. Аш iде за ними маленькими повiльними кроками. Моя рука тягнеться до Роуз – на мить мене переповнюе бажання зачепитися за якiр когось, хто любить мене. Але вона не бачить моеi руки i просто йде собi, тож я, один за одним, згинаю пальцi порожньоi долонi.

– Я не знаю, чи зможу, – першим каже Лео притишеним голосом. – У мене мозок вибухае.

– Ми не можемо не пiти, – кажу я. – Вони запросили нас, вони хочуть нас бачити, ми iм потрiбнi.

– Я тебе розумiю, – каже Роуз м’яко й нiжно, звертаючись не до мене, а до Лео, – але Редлi правду каже – ми мусимо пiти. Заради Ней.

Я дивлюся, як Роуз кладе руку Лео на бiцепс, i бачу, як вiн нахиляеться до неi, зовсiм трiшки, нiби невидимий магнiт притягуе iх ближче одне до одного. Зовсiм трiшки, але достатньо для того, щоб менi скрутило живiт.



Аш сидить на нижнiй сходинцi, коли ми вiдчиняемо дверi. Всi емоцii нiби стекли ii обличчям, нiби вага болю потроху притискае ii до землi.

– Ти тримаешся? – питаю я ii, поки Роуз i Лео iдуть на запах турецьких спецiй до кухнi.

– Нi, – каже вона, не зводячи з мене погляду. – Я зла як чорт. А ти?

– Аналогiчно, – киваю я, зиркаючи на кухню. Я не хочу, щоб хтось iще почув, що я хочу сказати. – Менi починае здаватися, що з Ней трапилося щось погане, щось насправдi жахливе. Щось, чого вона не могла передбачити.

Аш встае, i мiж нами лишаеться лише кiлька мiлiметрiв, ii губи майже торкаються мого вуха.

– Я думаю, ти маеш рацiю, – шепоче вона, а потiм розвертаеться i прямуе на кухню.



– Ох, дiти, ну й день! – Коли ми заходимо до маленькоi квадратноi кухнi з сосновими ящичками на кожнiй стiнi та круглим столом посерединi, Джекi розкривае до нас обiйми. Їi очi наповнюються слiзьми, коли ми по черзi обiймаемо Джекi, огорнутi запахом ii улюбленого солодкого парфуму. Цiлуючи ii, я вiдчуваю солоний смак ii слiз на щоцi. Я теж обiймаю ii, якомога мiцнiше, обхопивши руками. Давно мене нiхто не обiймав. Тупо в такому зiзнаватися, але часом нам потрiбно, щоб нас обiйняли, а менi подобаеться, як вона бере мое обличчя в своi долонi та цiлуе мое чоло.

– О, я рада що ви тут. Сумую за тим, як ви приходили сюди, шурхотiли, гомонiли й просили Наомi зменшити гучнiсть!

Коли Джекi показуе нам, куди присiсти, i наливае колу в склянки й частуе одна за одною домашнiми стравами: шашлик на шампурах, маринована курка, тепла пiта, ароматний рис – вона посмiхаеться так, нiби ii посмiшка вимагае великих зусиль. Дивлячись на цю iжу, я раптом вiдчуваю скажений голод. І це не тiльки бажання смачно поiсти – ми зголоднiли за спогадами, пов’язаними iз хорошею iжею, i всi цi спогади хорошi. Поки ми iмо, Джекi постiйно ходить навколо столу, торкаючись наших плечей або щiк. Макс майже не говорить, але посмiхаеться, i переводить погляд з одного обличчя на iнше, i в очах у нього стоять сльози.

Аш сидить iз нами, нiчого не iсть, нiчого не каже. Вона опустила голову, i темна завiса волосся затуляе ii вiд наших очей. Моменту на ганку нiби й не було. Я хочу ще поговорити з нею про це, але навiть не уявляю як. Здаеться, що наближатися до неi не можна, а можна тiльки сидiти й чекати, коли вона сама тебе покличе.

Нарештi ми майже все доiли та перестали жувати й говорити. За столом западае тиша, i все, що лишилося невисловленим пiсля лiкарнi, нависае над нами темними тiнями.

Лео кашляе та вiдсувае стiлець, але, перш нiж вiн устигае встати, Джекi знову починае говорити:

– Макс сказав, що насправдi ми не знаемо Ней, i для мене це щось неймовiрне – ну як це, я не знаю про неi всього, але вона дiйсно була iнша в тi кiлька тижнiв до. Припинила фарбуватися та носити перуки. Вона почала виглядати… нормально. І вона видавалася такою щасливою, сповненою любовi. Але ви всi знали ii, певно, краще за мене. Що ви думаете про ii втечу? Вам здаеться, що вона так страждала, щоб… щоб…




Конец ознакомительного фрагмента.


  
Текст предоставлен ООО «ИТ»
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию:https://tellnovel.com/ru/kolman_kara/dzerkal-ce-mo-dzerkal-ce