Долаючи тишу. Жiночi iсторii вiйни
Марта Гавришко


У перiод Другоi свiтовоi чимало жiнок приедналися до лав нацiоналiстичного пiдпiлля та Украiнськоi повстан- ськоi армii як зв’язковi, розвiдницi, санiтарки, воячки… Плiч-о-плiч з чоловiками вони пройшли горнило кривавих подiй, спростувавши всi стереотипи про «слабку стать». Їхнi голоси тривалий час не було чутно. Їхнiй досвiд залишався невидимим.

Ця книжка – збiрка iсторiй-сповiдей жiнок, якi не просто бачили вiйну та брали активну участь у тогочасних подiях, а прожили ii. Вони були не лише очевидицями, жертвами, але й виконавицями насильства. Вся правда про жахи вiйни, без прикрас та мiфологiзацii. Вiдвертi розповiдi про те, що означало бути жiнкою пiд час вiйни. Унiкальнi спогади селянок i мiщанок, жiнок з рiзною освiтою та соцiальним становищем, жiнок, якi обiймали керiвнi посади в ОУН i були рядовими пiдпiльницями. Живi емоцii в iсторiях, якi роками залишалися непочутими. Справжнi долi дiвчат, яких колись змiнила вiйна…





Марта Гавришко

Долаючи тишу. Жiночi iсторii вiйни



Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля»

2018

ISBN 978-617-12-5259-2 (fb2)

Жодну з частин цього видання не можна копiювати або вiдтворювати в будь-якiй формi без письмового дозволу видавництва

Електронна версiя зроблена за виданням:



УДК 32.019.5

Г12



Дизайн обкладинки



ISBN 978-617-12-4956-1

© Richard jaimes, фото, 2018

© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», видання украiнською мовою, 2018

© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», художне оформлення, 2018




Жiнки й чоловiки нацiоналiстичного пiдпiлля: гендер, вiйна, пам’ять



Забутi героiнi чи помiчницi героiв?

Вiйну називають чоловiчою справою. Поняття «хоробростi», «вiдваги» i «подвигу» пiд час збройних конфлiктiв приписують чоловiкам, якi захищають свою нацiю, свою територiю i своiх жiнок. У культурних репрезентацiях вiйни (фiльмах, книгах, фольклорi, виставках) головними героями е чоловiки. Жiнкам вiдводять ролi символiв нацii, якi бiологiчно й культурно ii вiдтворюють. Жiнок часто зображають iз дiтьми або символiчно зрiвнюють iз ними, пiдкреслюючи iхню вразливiсть i «недiездатнiсть» пiд час вiйни. Такi образи вiдтворюють у суспiльствi традицiйнi уявлення про чоловiкiв як героiв (активних) i жiнок як жертв вiйни (пасивних). Вони е частиною мiлiтарноi пропаганди, бо покликанi надихати «справжнiх» героiв-чоловiкiв на захист батькiвщини i своеi родини. Уже пiсля вiйни цi гегемоннi образи переходять у колективну пам’ять, затiнюючи реальний досвiд багатьох жiнок i чоловiкiв, який не вкладаеться у «прокрустове ложе» гендерних стереотипiв.

Історiю збройного пiдпiлля Органiзацii украiнських нацiоналiстiв (ОУН) i Украiнськоi повстанськоi армii (УПА) теж «знають» передусiм завдяки популярним чоловiчим iменам, таким як Бандера i Шухевич. Мiкроiсторii командирiв, провiдникiв, рядових воякiв i пiдпiльникiв, iхнiх переможних битв i гiрких поразок, героiчних учинкiв i ганебних зрад, самопожертви в iм’я нацiональноi iдеi е домiнантними в культурнiй пам’ятi про ОУН та УПА. На тематичних виставках, присвячених загальнiй iсторii пiдпiлля i повстанського руху, переважають зображення чоловiкiв на конях та пiшо, в унiформах i в цивiльному, зi зброею i без. Публiчний простiр заповнили пам’ятники, меморiальнi дошки i знаки на честь визначних чоловiкiв-героiв. Їхнiй чин ушановують у назвах вулиць, площ i проспектiв. Їхнi iмена iнструменталiзують в iсторичних дискусiях i вiйнах пам’ятей. А де ж жiнки? Хiба можливою була тривала дiяльнiсть пiдпiлля без тисяч жiнок? Чому ж iхнi репрезентацii нагадують «кольоровий додаток» до чоловiчоi iсторii боротьби? Якою е пам’ять про тих жiнок, якi мали досвiд, вiдмiнний вiд досвiду «канонiзованих» Ольги Басараб, Олени Телiги i Катерини Зарицькоi? Чи вiдомi iмена й долi зв’язкових, розвiдниць, радисток, друкарок, санiтарок, пропагандисток, життя яких перевернула вiйна, забравши iхню молодiсть, здоров’я або й життя? Чому в героiчному метанаративi iм вiдводять другоряднi ролi?

Одним iз можливих пояснень цього е недооцiнювання ролi допомiжних ланок в армii пiд час вiйни. Бiльшiсть жiнок була залучена саме до таких структур. На шляху до iхньоi вiйськовоi кар’ери в УПА стояли численнi неформальнi та iнституцiйнi обмеження. Частина командирiв уважала жiнок у вiйську неприродним явищем, бачила в них загрозу для чоловiчого братерства, бойового духу, маневреностi вiддiлiв. Повстанськi журнали друкували гумористичнi замальовки, що висмiювали прагнення жiнок воювати у штанах зi зброею. Із наближенням фронту до Захiдноi Украiни навеснi 1944 року з’явилася низка офiцiйних наказiв та iнструкцiй, якi обмежували кiлькiсть жiнок у повстанських загонах. Жiнок потребували в селах, а не в лiсах. Вiд них очiкували тих ролей, до яких вони були призвичаенi з дитинства: матерiв, дружин, доньок, котрi чекають, надихають, годують, допомагають продуктами, чистим одягом, речами, сховком, iнформацiею.

Жiнок уважали джерелом спiвчуття i турботи, усього того, що традицiйно асоцiюють iз фемiннiстю. Не дивно, що однiею зi сфер, де жiнки виглядали цiлком природно i були вельми затребуванi, була медична. Жiнки органiзовували роботу Украiнського червоного хреста (УЧХ). Проводили медичнi вишколи, заготовляли медикаменти, лiкували поранених i хворих воякiв, допомагали мiсцевому населенню. Нерiдко жiнки з базовою медичною освiтою, здобутою на пiдпiльних курсах, заступали лiкарiв, яких бракувало. Проводили складнi хiрургiчнi процедури за допомогою пiдручних засобiв. Вони доглядали за вояками, хворими на тиф, наражаючи себе на небезпеку.

Завдяки своему «мирному», цивiльному вигляду жiнки викликали значно менше пiдозри, тож часто виконували доручення, непосильнi для чоловiкiв iз мiркувань безпеки. Вони були головними розвiдницями i зв’язковими пiд час вiйськово-чекiстських операцiй, коли чоловiкам з’являтися в селах було ризиковано. Нерiдко iм доручали перевезти зброю, патрони чи iнший цiнний вантаж через територiю, контрольовану супротивником. Вони йшли на перемовини з ворогом тодi, коли чоловiкiв-переговiрникiв могли вбити. Застосовуючи свiй «еротичний капiтал», вони вивiдували iнформацiю у «ворожих» чоловiкiв про дислокацiю, кiлькiсть iхнiх вiйськ i плани. Вони переховували воякiв у своiх домiвках i годували iх, усвiдомлюючи, що покаранням може бути заслання у Сибiр.

Водночас популярна дихотомiя «чоловiки-вiйна – жiнки-мир» звужуе нашi уявлення про ролi жiнок у нацiоналiстичному пiдпiллi. Жiнки були не лише очевидицями, жертвами нацистського i радянського терору, репресiй комунiстичноi Польщi, але й акторками полiтичного насильства, здiйснюваного ОУН. Вони не лише пiдтримували насильство, але часто ставали його виконавицями i спiвучасницями. Їх тренували бути безжальними до ворогiв i не вагаючись знищувати iх, особливо в загрозливих ситуацiях (пiд час облав, затримань, боiв). Жiнки збирали iнформацiю про «ворогiв» i передавали ii до Служби безпеки ОУН. Вони брали участь у допитах «ворогiв» (якi нерiдко проводили з використанням тортур) i записували iхнi свiдчення. Жiнки вказували на будинки, де живуть ворожi чоловiки й жiнки зi своiми родинами. Вони брали участь у етнiчних чистках. Жiнки готували i виконували атентати1 на офiцерiв радянських спецслужб, голiв сiльрад, колгоспiв, партiйних i комсомольських осередкiв, радянських активiстiв i активiсток та iнших осiб, яких нацiоналiсти оголосили зрадниками.

Отже, бачимо, що жiнки в нацiоналiстичному пiдпiллi виконували найрiзноманiтнiшi ролi. Ролi, якi часто були вiдмiнними вiд чоловiчих через рiзнi обставини (стереотипи, суспiльнi очiкування, досвiд, навики, доступ до ресурсiв, iнституцiйнi обмеження, символiчне значення жiночого i чоловiчого тiл для iхнiх сiмей, спiльнот i опонентiв). Однак анi з погляду стратегii i тактики пiдпiлля, анi з позицiй iхнiх головних противникiв жiночi ролi не були другорядними.


Жiночi голоси

Одним iз ефективних способiв подолати невидимiсть жiнок в iсторii загалом та нацiоналiстичному пiдпiллi зокрема е звернення до iхньоi живоi пам’ятi. Упродовж 2016–2018 рокiв завдяки пiдтримцi Канадського iнституту украiнських студiй (Меморiальний фонд iменi Петра Чорного i Вiчний фонд iменi родини Юхименко) менi вдалося записати 63 бiографiчнi напiвструктурованi iнтерв’ю з колишнiми учасницями (58 осiб), учасниками (3 особи) пiдпiлля ОУН i очевидцями подiй (2 особи). Така статева диспропорцiя зумовлена тим, що основною метою мого дослiдницького проекту був запис жiночих наративiв. Чоловiчi iсторii – це радше принагiднi голоси, якi доповнюють жiночi. Загальна тривалiсть iнтерв’ю становить приблизно 228 годин, тобто в середньому кожне iнтерв’ю тривало не менше 3,5 годин. Однак iз деякими жiнками я розмовляла понад тринадцять годин упродовж двох, або й трьох днiв, з iншими – близько години. Такий широкий часовий дiапазон зумовлений рiзними причинами, головною з яких була готовнiсть жiнок до спiлкування. Значну роль у цьому контекстi зiграв i вiковий чинник. Наймолодшiй оповiдачцi на час запису iнтерв’ю виповнилося 79 рокiв, найстаршiй – 96. Але бiльшостi було понад 90 рокiв. Тож не всi могли пiдтримувати тривалу i часто виснажливу бесiду, яка спонукала до активного пригадування/забування.

Героiнями пропонованоi книжки стали лише 27 жiнок. На час запису iнтерв’ю вони проживали у Волинськiй (2), Івано-Франкiвськiй (8), Львiвськiй (12), Тернопiльськiй (5) областях. Це регiони, де активно дiяло нацiоналiстичне пiдпiлля та УПА i де пам’ять про них ушановують уже кiлька десятилiть. Зустрiчi iз жiнками вiдбувалися в iхнiх приватних помешканнях. Вибiр такоi локацii зумовлений не лише частковою втратою мобiльностi жiнок через iхнi фiзичнi особливостi, але й iхнiм бажанням бесiдувати у зручнiй, комфортнiй, безпечнiй для них атмосферi, яка сприяла би дiалогу i проговоренню рiзних, iнодi травматичних тем.

Моi оповiдачки мають рiзну освiту, конфесiйну належнiсть, соцiальне становище, сiмейний статус, полiтичнi погляди. Проживають у мiстах i селах, самотньо або з дiтьми, родич(к)ами чи опiкун(к)ами. Бiльшiсть iз них е вдовами. Вони потрапили в пiдпiлля в рiзний час i через рiзнi обставини. Когось поманило бажання пригод i цiкавiсть. Іншi шукали захисту. Хтось iшов услiд за сестрою, братом чи батьком або ж коханим. Когось покликали в пiдпiлля друзi. Деякi жiнки називають iдеологiчний i полiтичний чинник визначальним у своему рiшеннi стати членами ОУН. Усi жiнки розпочали спiвпрацю з пiдпiллям у молодому вiцi, деякi зовсiм юними (15–16 рокiв). Усi були неодруженими й не мали дiтей на час пiдпiльноi роботи. Неоднаковими були iхнi функцii. Тут ви знайдете iсторii референток (очiльниць) УЧХ i жiночоi сiтки рiзних рiвнiв, станичних2 i рядових пiдпiльниць, якi мали чiтко визначенi завдання (наприклад, зв’язок чи санiтарна справа), а частiше виконували найрiзноманiтнiшi доручення. Деякi жiнки жили легально, iншi – напiвлегально iз фiктивними документами. Окремi частину свого життя провели в глибокому пiдпiллi, конспiруючись, постiйно змiнюючи псевдо i локацii. Героiнi книги рiзною мiрою потерпiли вiд репресiй радянськоi влади. Одна оповiдачка – Ганна Іваницька – перебувала на примусовому психiатричному лiкуваннi у Львовi та Казанi. Бiльшiсть жiнок була засуджена до рiзних термiнiв виправно-трудових таборiв (ВТТ) iз конфiскацiею майна або без неi. Частина iхнiх родичiв загинула в пiдпiллi або була вислана на спецпоселення у вiддаленi райони СРСР. Небагатьом iз опитаних жiнок удалося уникнути ГУЛАГу.

Героiнi книги мають рiзний досвiд, але спiльну травму мовчання про пережите, що переслiдувала iх бiльшу частину життя. Згадувати, розповiдати минуле було небезпечно для них самих та iхнiх близьких. Мовчання стало стратегiею захисту iхнiх дiтей. Проте воно не рятувало вiд стигми «бандерiвок» i «зрадниць батькiвщини», прояви якоi вони вiдчували до розпаду Радянського Союзу. На початку 90-х рокiв ХХ ст. усi моi засудженi спiврозмовницi отримали довiдки про реабiлiтацiю, що означало й повернення права на пам’ять. Однак на змiну радянськiй колективнiй пам’ятi, яка таврувала учасниць нацiоналiстичного пiдпiлля як бандиток, прийшла протилежна, героiчна модель, яка кардинально по-iншому i через iншi причини продовжуе маргiналiзувати розмаiтий жiночий досвiд, особливо той, що не вкладаеться в чорно-бiлi схеми.

Бiльшiсть iмен 27 жiнок не вiдома загаловi. Читачi й читачки не побачать серед них знаних жiночих постатей ОУН, чий досвiд уже став предметом медiйного, полiтичного, громадського дискурсу, чиi iмена звучать у контекстi полiтичних акцiй, приурочених до визначних дат украiнськоi iсторii, особливо пов’язаних iз боротьбою за украiнську державнiсть. Моiм задумом було надати голос передусiм «звичайним» жiнкам, чий досвiд е менш знаним i проговореним. Нерiдко iхнi iмена й долi е маловiдомими навiть мiсцевим громадам чи органiзацiям колишнiх полiтв’язнiв, до яких вони належать. Лише двое з 27 героiнь книги (Дарiя Малярчин (Шпиталь) i Олександра Ковалюк (Слободян)) надрукували власнi спогади за кошти меценатiв. Через малий тираж iх важко знайти у книгарнях i бiблiотеках. Уривки спогадiв деяких жiнок опублiкованi у краезнавчих, документальних збiрниках або в наукових статтях чи монографiях. Лише частина героiнь книжки удостоена замiток у регiональнiй пресi; про когось iз них зняли короткi сюжети для телепрограм на iсторичну тематику. Історii деяких жiнок опублiкованi мною в журналi «Краiна».

Основним завданням цiеi книги було показати розмаiтий жiночий досвiд вiйни крiзь призму жiночих голосiв. У центрi книжки – розповiдi жiнок про них самих i про багатьох iнших жiнок, iз якими iм доводилося жити, працювати, суперничати, боротися i виживати. Це iсторii iхнiх мам, бабусь, сестер, тiток, сусiдок, приятельок, пiдлеглих i начальниць, подруг iз часiв неволi, тюремних наглядачок та iнших жiнок iз ворожого табору. Це розповiдi про близьких жiнок, випадкових знайомих чи знаних iз оповiдей iнших. Цi iсторii дають змогу «почути» не лише iхнiх авторок, але й тих, якi не мають власного голосу, бо не пережили вiйни, бо замордованi в нацистських концтаборах чи в ГУЛАГу, бо загинули у криiвках, бо зникли безвiсти, бо не залишили власних спогадiв, або ж iх уважали зрадницями, гiдними лише забуття.

Важливе мiсце у розповiдях жiнок вiдведене також чоловiкам – коханим i нелюбам, рятiвникам i кривдникам, зверхникам i пiдлеглим, загиблим у боях i тим, хто вижив, оплакуваним i згаданим з презирством. Чоловiчi образи, якi зринають у пам’ятi жiнок, часом дуже рiзняться вiд стереотипних уявлень про незламних героiв. У жiночих iсторiях е чоловiки, якi плачуть, тiкають з поля бою або залишають напризволяще жiнок i дiтей пiд час облав. Не бракуе в iсторiях немiчних i кволих чоловiкiв, життя яких повнiстю залежало вiд опiки санiтарок чи господинь, якi iх переховували. Тут е i чоловiки, якi заради порятунку одягали жiночий одяг, що за звичних обставин здавалося iм принизливим. Тож ця книга показуе i те, як вiйна змiнювала гендернi ролi, взаемини мiж статями й уявлення про «жiноче» i «чоловiче».


Конструювання iсторiй

Видання складаеться з iсторiй 27 жiнок. Вступом до кожноi з них е невелика бiограма довiдкового характеру, яка дае змогу скласти загальне уявлення про нараторку. Написана на основi iнформацii, наданоi оповiдачками, почерпнутоi з iхнiх архiвно-кримiнальних справ та iнших документiв, а також вторинних джерел (книжок, статей). «Тiло» (основна частина) iсторiй мае форму мозаiки i складаеться зi жмуткiв спогадiв жiнок, написаних вiд першоi особи. Вони проiлюстрованi свiтлинами з домашнiх архiвiв нараторок i iхнiми портретними фото, бiльшiсть iз яких зроблена пiд час запису iнтерв’ю.

Кожна iсторiя в цiй книжцi е кiнцевим продуктом спiльноi роботи двох суб’ектiв – iнтерв’юерки й оповiдачки. Інтерв’ю розпочиналося з вiльноi розповiдi жiнок про iхнiй життевий шлях. Далi iм було запропоновано вiдповiсти на уточнювальнi запитання, а також – на низку запитань iз заготовленого питальника, подiленого на рiзнi тематичнi блоки. Утiм такий алгоритм роботи не був iмперативним. Окремi жiнки вiдмовлялися вiд наративноi частини, бажаючи одразу перейти до робочого формату «питання-вiдповiдь». Також жiнки зберiгали за собою виняткове право вiдмовитися обговорювати певнi проблеми, або ж iнiцiювали розмови на теми, не означенi в питальнику. Це давало iм широкий простiр для самовираження. Подекуди розповiдi жiнок виходили за межi об’екту дослiдження. Нерiдко до них вкрадалися думки про сучасну полiтичну ситуацiю, окремих полiтичних гравцiв, вiйну на Донбасi, думки про щоденне життя, друзiв i близьких. Цi роздуми мали характер iнтимних переживань, не призначених для оприлюднення, тому не стали частиною iсторiй у цiй книжцi.

Оповiдачки знали, що iхнi iсторii зберiгатимуться у формi аудiозапису i будуть використанi в наукових та просвiтницьких цiлях. Тож дехто iз жiнок вiдчував деяке емоцiйне напруження, боячись сказати «зайве», «неправильне», «непотрiбне». Це виливалося у прохання вимкнути диктофон, стерти окремi шматки розмови, не оприлюднювати певнi ii уривки чи якусь iнформацiю в них. Пiд час запису iнтерв’ю доводилося робити паузи (особливо, коли йшлося про «чутливi» теми), повертатися до рiзних аспектiв розмови, щоб з’ясувати окремi деталi i реконструювати подii, описуванi нараторками, або переконатися в тому, що сказане ними е зрозумiлим i правильно iнтерпретованим. Викликом також було стимулювати жiнок до розповiдi про них самих. Було очевидним, що частина жiнок не призвичаена до артикуляцii свого досвiду крiзь призму особистих переживань, уважаючи його менш значущим порiвняно з «великими» полiтичними подiями чи дiяльнiстю вiдомих чоловiкiв – провiдникiв i командирiв, яких вони знали в пiдпiллi. Ми разом намагалися вiдiйти вiд полiтичноi iсторii, наповнивши розповiдi «простими» людьми, чоловiками i жiнками, якi жили в непростi часи.

Результатом моеi спiвпрацi з оповiдачками стали тексти. Головний змiст цих текстiв сформовано за двома найважливiшими принципами: важливiстю для самих нараторок iнформацii, яку вони хочуть «сказати», i фокусом на военному повсякденнi жiнок i чоловiкiв та iхнiх стосункiв в умовах екстремального насильства. Уривки спогадiв викладенi у хронологiчнiй послiдовностi, хоч окремi з них неможливо точно датувати. Далi iз цими текстами знайомилися оповiдачки. Дехто з них уносив своi корективи щодо форми та змiсту написаного. Нерiдко жiнки шкодували про сказане i просили видалити iнформацiю, яка, на iхню думку, може зашкодити iхнiй репутацii, iнтересам близьких, знайомих людей чи похитнути усталенi погляди на ту чи iншу iсторичну подiю.

З одного боку, такий алгоритм конструювання текстiв дае змогу оповiдачкам формувати кiнцевий продукт, вiдповiдний iхнiм iнтересам (що загалом узгоджуеться з етичними засадами дослiдження). З iншого боку, вiн iстотно проблематизуе значення цих спогадiв як усного iсторичного джерела, але не спростовуе iхню цiннiсть як мемуарноi лiтератури. Отже, викладенi в цiй книжцi iсторii жiнок зiбранi за методикою усноi iсторii, але не е усними iсторiями в академiчному розумiннi. Коротко кажучи, пропонованi читач(к)ам тексти не е дослiвною транскрипцiею анi цiлоi усноi розмови (iз запитаннями i вiдповiдями), анi окремих ii частин. Це радше уривки спогадiв жiнок, написаних на основi iхнiх усних iсторiй i узгоджених iз ними. Мова текстiв адаптована для широкоi аудиторii.

Необхiднiсть такоi редакцii зумовлена рiзною наративною компетентнiстю оповiдачок та iхнiм освiтнiм i культурним рiвнем. Дiалектизми поясненi в коротких примiтках у тiлi тексту. Такий формат викладу спогадiв обрано пiсля консультацii з iнформантками i з метою зробити iхнiй досвiд видимим i почутим не лише професiйними iсториками, але й пересiчними читачами, якi мають загальнi, фрагментарнi уявлення i знання про украiнське нацiоналiстичне пiдпiлля.


Героiчний наратив i лiнii мовчання

Пропонованi читач(к)ам iсторii презентують спогади особливоi групи жiнок, багато з яких були заприсяглими членками ОУН i досi подiляють засади нацiоналiстичноi iдеологii. Пiсля розпаду Радянського Союзу вони приедналися до ветеранських об’еднань колишнiх учасникiв i учасниць пiдпiлля ОУН та УПА. Цi органiзацii ставили за мету вiдновити «правду» про iхню боротьбу за незалежнiсть Украiни i домогтися належного пошанування iхнього чину на загальнодержавному, а не лише регiональному рiвнi. Цього було досягнуто навеснi 2015 року через ухвалення вiдповiдного «меморiального закону», який лiг в основу новоi нацiональноi формули пам’ятi про ОУН i УПА. Ця формула покликана примирити рiзнi пам’ятi, якi мирно i не дуже мирно спiвiснували в незалежнiй Украiнi. В ii основi – героiчний мiф про безкомпромiсних i жертовних борцiв за свободу украiнського народу. У цьому мiфi е конкретнi героi i лиходii, а все, що може розмити вiдмiннiсть мiж ними, заретушовано, iгноровано i замовчано. Героi не можуть бути катами, вони лише жертви, усi iхнi дiяння – способи самозахисту. Колективна невинуватiсть героiв виправдовуе вiктимiзацiю ними «Інших» i «Чужих».

За задумом державних агентiв пам’ятi, цей мiф покликаний не лише вiдновити «iсторичну справедливiсть», але й мобiлiзувати украiнське суспiльство на боротьбу iз сучасною росiйською агресiею, пропонуючи зразки подвигiв i самопосвяти. Однак, як свiдчить практика запису усних свiдчень, цей мiф дещо звужуе межi можливостей для вiдвертоi розповiдi про подii, якi не вписуються в героiчний канон. Одна з моiх iнформанток, розповiдаючи про напад бандерiвцiв на польське населення в ii рiдному селi, уточнювала: «Чи можна про це говорити?» Інша оповiдачка, яка обiймала керiвнi посади в пiдпiллi, висловила iдею про потребу створення спецiального державного органу, який не допускатиме поширення негативноi iнформацii про УПА. Ще одна жiнка пiд час розмови риторично запитала: «Чому всi мають героiв, а нашi всi поганi?» Далi вона наголосила, що зумисне не розповiдатиме того, що може кинути тiнь на пiдпiлля.

Наскрiзне бажання бiльшостi моiх оповiдачок дотримуватися героiчного канону оповiдi було вагомою перешкодою для розмов на незручнi, дражливi теми, як-от: спiвпраця украiнських нацiоналiстiв iз нацистською Нiмеччиною, участь окремих членiв ОУН у нацистських злочинах проти людяностi, Голокостi, органiзацiя етнiчних чисток проти полякiв. Значним викликом для героiчного наративу була тема насильницьких практик ОУН та УПА щодо цивiльного украiнського населення. Зокрема, це – i стриження дiвчат за любовну переписку iз червоноармiйцями чи вагiтнiсть вiд «москаля», i биття палицями (буками) «за язик» чи участь у виборах, i лiквiдацiя окремих «ворогiв» або ж застосування колективноi вiдповiдальностi до iхнiх дружин/чоловiкiв, дiтей i найближчих родичiв. Жiнки намагалися уникати розмови на цi теми або ж пояснювали екзекуцii «складними умовами вiйни», помилками, надуживанням владою i наявнiстю провокаторiв у середовищi пiдпiлля, якi iнспiрували невиправданий терор. Провокаторами жiнки називали радянських агентiв, масово iнфiльтрованих у пiдпiлля пiсля встановлення радянськоi влади в Захiднiй Украiнi 1944 року. Помiтно, що чимало «спогадiв» про дiяльнiсть радянськоi агентури оповiдачки «запозичили» з документальних збiрок, мемуарiв iнших людей чи книжок. З одного боку, цi спогади стали унiверсальним iнструментом виправдання вбивств мiсцевих мешканцiв та iхнiх сiмей за пiдозрою у спiвпрацi зi владою або лояльному ставленнi до неi («такi були часи», «не знати було, кому вiрити», «ми тюрем не мали», «що було робити, як вона видала криiвку i там хлопцi погинули»). З iншого боку, апелювання до радянськоi агентури, дало змогу деяким оповiдачкам узагалi заперечувати причетнiсть «справжнiх» членiв ОУН до терору населення («то не нашi хлопцi», «то перебранi», якi «робили пiд маскою бандерiвцiв»). Одна з iнформанток, яка проживае на Івано-Франкiвщинi, запевняла, що «пiд Москвою були спецiальнi школи, де агентiв навчали украiнськоi мови i звичаiв, а украiнськi дiвчата вишивали iм сорочки». Таку iсторiю я почула вiд iншоi жiнки з Тернопiльщини. Тiльки спецшколи в ii уявленнi перебували «пiд Харковом». Додамо, що дехто з респонденток, сестри, батьки, брати яких, iмовiрно, стали жертвами терору з боку Служби безпеки ОУН, також пов’язуе iхнi смертi iз провокацiями радянських агентiв. Для них – це адаптацiйна стратегiя, яка дае змогу жити з болiсним минулим.

Шпигуноманiя була вагомим чинником пiдпiльного повсякдення («усюди була зрада»). Вона не обмежувалася тотальною недовiрою одне до одного чи взаемними звинуваченнями у спiвпрацi зi владою. Їi наслiдком були перiодичнi чистки всерединi пiдпiлля або фiзична лiквiдацiя тих, хто вийшов iз повинною. Їх уважали нестiйкими i слабкими, зрадниками нацiональноi iдеi та органiзацii. Стигматизацiя тих, хто добровiльно здався владi й уникнув ГУЛАГу, донинi iснуе в середовищi полiтв’язнiв. Одна з моiх спiврозмовниць на псевдо «Зелена» стала активною дiячкою ОУН ще в мiжвоенний перiод. У час найскладнiших боiв органiзовувала медичну допомогу повстанцям у Карпатах. Однак через пiдозру у «зрадi» ii вiдсторонили вiд керiвноi посади. Наступнi п’ять рокiв вона переховувалася вiд одних пiдпiльникiв, якi хотiли ii смертi, i спiвпрацювала з iншими, яким довiряла. Крiм того, над нею постiйно висiла загроза арешту. Зрештою, пiсля втрати всiх зв’язкiв вона розпочала нове життя пiд вигаданим iм’ям. Вийшла замiж. Народила сина. Проте минуле наздогнало. Їi матiр i сестру арештували. Для iхнього порятунку вона вийшла з повинною. Це рiшення було одним iз найважчих i найдраматичнiших у ii життi. Його наслiдки вiдчувае досi. Жiнка зiзналася, що час вiд часу деякi з полiтрепресованих в’iдливо запитують ii: «Який твiй лагерний номер?»

І навiть тi жiнки, якi каралися у сталiнських таборах, але мають досвiд вербування радянськими спецслужбами у перiод своеi пiдпiльноi роботи, бажають залишити це в таемницi. Як засвiдчують радянськi документи, одна з моiх iнформанток двiчi в рiзний час давала пiдписку про спiвпрацю з НКВС. Чекiсти не були вдоволенi ii роботою. Вона не давала iм жодноi iнформацii, яка б мала оперативну цiннiсть. Отож, ii заарештували i засудили. Утiм усi моi спроби розпочати з нею розмову на цю тему зазнавали невдачi. Мовчання в такому разi примiтне ще тим, що ця оповiдачка подiлилася iсторiею про свiй досвiд сексуального насильства пiд час радянського слiдства. Для неi особисто ця тема е менш табуйованою, анiж питання полiтичних контактiв iз ворогом.

Героiчний наратив став пасткою для iндивiдуальноi пам’ятi жiнок щодо рiзних вимiрiв iхнього пiдпiльного повсякдення. Один iз них стосуеться тiлесностi й сексуальностi. Сексуальнi домагання у вiйську були i е однiею з вагомих проблем багатьох армiй свiту. Нацiоналiстичне пiдпiлля i партизанка в цьому контекстi не е винятком. Превентивнi заходи керiвництва ОУН i командування УПА (виховнi гутiрки, попередження, сепаратне проживання хлопцiв i дiвчат або ж усунення останнiх iз вiддiлiв) не завжди давали бажаний ефект. Жiнки були жертвами рiзних форм гендерно-базованого насильства (вiд непристойних жартiв i неприемних доторкiв до згвалтувань). Деякi чоловiки в пiдпiллi очiкували вiд пiдлеглих жiнок сексуальних послуг або ж спецiально пiдбирали машинiсток iз розрахунком на те, що вони стануть iхнiми коханками. У ситуацii асиметрii влади частина жiнок не могла протистояти такому тиску. Проте були смiливицi, як-от Олена Андрущак («Орися»), яка вiдхилила iнтимну пропозицiю свого зверхника, пiсля чого вiн забрав у неi зброю й наказав покинути криiвку. Рiк вона переховувалася самотужки, без зв’язкiв iз пiдпiллям, i цей перiод, за ii словами, був гiршим за час перебування в ГУЛАГу.

Однак не всi моi спiврозмовницi готовi були до таких одкровень. Частина з них усiляко намагалася оминути тему сексуального насильства з боку «своiх» як щодо учасниць пiдпiлля, так i щодо «цивiльних» жiнок. Іншi казали, що нiколи не чули про такi випадки. Декотрi наголошували на жорсткiй дисциплiнi в УПА й вiдповiдальностi командирiв, а подiбну iнформацiю називали провокацiею тих, хто хоче дискредитувати бандерiвський рух загалом. Окремi жiнки на запитання «Чи мали Ви досвiд неприемних залицянь вiд когось iз хлопцiв?» вiдповiдали категоричним «Нi». Однак згодом у iхнiх розповiдях виринала низка фактiв сексуальних домагань як щодо них самих, так i щодо iнших жiнок пiдпiлля. Причому цi iсторii з’являлися в абсолютно несподiваних контекстах. Наприклад, розповiдаючи про свiй побут серед воякiв, колишня медсестра УПА сказала, що надавала перевагу вiйськовiй формi i короткiй стрижцi. Коли я запитала чому, адже абсолютна бiльшiсть сiльських дiвчат носила довгi коси, вона вiдповiла, що боялася бути згвалтованою. Маскулiнний вигляд, на ii думку, мiг вiднадити чоловiкiв, спраглих жiночого товариства. Інша оповiдачка розповiла, як уночi в ii кiмнату зайшов повстанець, одягнутий лише в бiлизну. Прилiг бiля неi, торкався ii i намагався поцiлувати. Вона закричала й погрожувала скаргою його зверхниковi. Жiнка вiдмовилася публiкувати цю iнформацiю, назвавши ii «iнтимною пригодою», не вартою уваги, хоча намiри хлопця i форма iх вираження свiдчать про серйозну загрозу для iнтимноi недоторканостi жiнки тiеi митi. І цю загрозу, найiмовiрнiше, вона чiтко вiдчувала, що й засвiдчили емоцii, якi супроводжували ii розповiдь.

Мовчання жiнок у таких випадках можна пояснити рiзними причинами: соромом, почуттям провини, способом уникнути неприемних спогадiв чи звинувачення у провокуваннi гвалтiвника. Є iншi мотиви. Високий рiвень самоцензури жiнок у цих питаннях зумовлений бажанням не говорити погано про «своiх». Це правило вони вивчили ще за часiв пiдпiлля, де критику, особливо керiвництва, могли розцiнити як зраду й агентурну дiяльнiсть з усiма вiдповiдними наслiдками, зокрема й летальними для критикiв. Отже, набута лояльнiсть жiнок до групових цiнностей, невiд’емною частиною якоi е (не)формальна заборона на поширення негативноi iнформацii про групу, донинi перемагае iхне бажання говорити про власну травму. До того ж жiнки, якi е громадськими активiстками, стають «голосом» i репрезентантками iхнiх груп на мiтингах, демонстрацiях, урочистостях iз нагоди державних свят. Вони пишаються своею мiсiею донести колективну правду, яка не може бути плюралiстичною, а тим паче контроверсiйною.

Попри наявнiсть багатьох лiнiй мовчання в жiночих наративах вони е унiкальними свiдченнями про життя i смерть, радiсть i вiдчай, утрати i здобутки, що iх пережили жiнки й чоловiки пiд час Другоi свiтовоi вiйни та десятилiття пiсля неi. Репрезентованi iсторii можуть шокувати, дивувати, спричиняти почуття незгоди в читачiв i читачок, дисонувати з iхнiми iсторичними знаннями або уявленнями про iсторичну правду i(або) справедливiсть. Однак залишити байдужими нiяк не можуть.

Марта Гавришко

1

Замах на вбивство або вбивство.



2

Тi, що очолювали станицю – найменшу адмiнiстративно-територiальну ланку у структурi ОУН. Зазвичай охоплювала село або його частину.




Ганна Бiгун (дiвоче прiзвище – Духович): «Вибрала криiвку, бо залюбилася у Василя. А вiн мав жiнку i двох дiтей. Був нещасливий. Повiсився»


Народилася 1 жовтня 1925 року в селi Крилосi (нинi – Галицький район Івано-Франкiвськоi областi). Мати Анастасiя Мельничук була громадською дiячкою, батько Пилип Духович – сiчовим стрiльцем. Подружжя мало ще трьох дочок: Олену, Славу i Матрону. Закiнчила вчительську семiнарiю у Станiславовi3. Працювала вчителькою молодших класiв. Членка Органiзацii украiнських нацiоналiстiв. Вишкiл проходила в селi Блюдники Галицького району. Згодом пройшла вишколи радисток i телеграфiсток у Карпатах. Була в сотнi УПА «Благого». Мала псевдо «Уляна» i «Наталка». Другого квiтня 1946 року арештували. За п’ять мiсяцiв вiйськовий трибунал вiйськ Мiнiстерства внутрiшнiх справ Станiславськоi областi засудив до 10 рокiв позбавлення волi i до п’яти рокiв обмеження громадянських прав4 iз конфiскацiею майна. Матiр i наймолодшу сестру вислали на спецпоселення до Караганди в Казахстанi. Покарання вiдбувала у Воркутi. Там познайомилася з майбутнiм чоловiком – полiтв’язнем Іваном Бiгуном. Пiсля звiльнення подалася з ним до Караганди. У 1961 роцi пiсля смертi чоловiка переiхала до мiста Першотравенська на Днiпропетровщинi. 20 рокiв працювала на шахтi. У 90-х роках ХХ ст. оселилася в Бурштинi на Івано-Франкiвщинi. Мае трьох синiв – Тараса, Ігоря та Михайла, чотирьох онукiв i п’ятьох правнукiв.






Ганна Духович (лiворуч) з подругою. Воркута. 1950-тi рр.

Пiсля проголошення вiдновлення украiнськоi державностi у Львовi влiтку 1941 року в нашому селi зiбрали всю молодь i вiдправили у вишкiльний табiр у сусiднi Блюдники. Було двi чоти: хлопцiв i дiвчат. Два мiсяцi тренувалися фiзично, вивчали вiйськову справу, iсторiю та культуру. Зброi не мали. Замiсть неi повидавали метровi палицi. Спали у триповерховому панському домi чи в сiльських хатах. Вечорами палили ватру, читали вiршi i спiвали. Дiвчатам наказали пошити спiднички з бiлого лляного полотна i бiлi вишитi сорочки. Як гуси ходили. Коли заняття в таборi скiнчилися, наказали розходитися й чекати виклику.

У березнi 1944 року прийшли до мене додому два кур’ери. Сказали: «Збирайся, на тебе чекають». Забрали на одномiсячнi курси в село Милування. Їхали пiдводою, дорогою пiдiбрали ще кiлькох дiвчат. Одна вiдпросилася, бо була единою донькою в батькiв. На курсах нас було близько двох десяткiв. Лише Оксана була замiжня. «Доктор» учив прокладати телефоннi лiнii на полi бою, «Кирило» читав лекцii про роботу апаратури. Лейтенант Червоноi армii на псевдо «Данило» розповiдав про способи зв’язку у вiйську, а «Гаврило» читав лекцii з електротехнiки. Поселили нас у селянських хатах, в однiй облаштували iдальню. Прокидалися рано. Пiсля зарядки, пробiжки i снiданку починалися заняття. Тривали до вечора. Робили перерви на обiд i вечерю. Перед кожним прийомом iжi молилися. Коли курси скiнчилися, нас вивели безпечними мiсцями пiд охороною.

На курсах телефонiсток зi мною була однокласниця Теодозiя. Потiм вона працювала в жiночiй сiтцi ОУН у селi Крилосi. Була дуже суворою керiвницею. Даючи завдання – пильнувала, щоб його добре виконали. Як щось iй не подобалося, то могла суворо покарати дiвчат. Трохи жаль на неi мали.

Пiдпiльниця Анна не боялася арешту, бо ii батько служив у Червонiй армii. Могла вiльно ходити селом. Однак вибрала криiвку, бо закохалася у Василя. А вiн мав жiнку i двох дiтей. Його дружину Ірину вивезли в Сибiр, а Василевi вдалося якийсь час переховуватися. Та врештi i його арештували. Уже пiсля таборiв вiн приiжджав до Анни в Крилос. Був нещасливий. Повiсився.

У Крилосi був великий, багатий монастир. Сестри-служебницi опiкувалися дiтьми. Не лише сиротами, а й тими, хто мав батькiв, бо був голод. Органiзовували захоронки5. Зранку дiтей до них приводили, а ввечерi забирали по домiвках. Я помагала там деякий час. Звiдти забрали на ще однi пiдпiльнi курси.

У травнi 1944 року викликав «Кирило». Сказав, щоб iшла на 6-мiсячнi курси телеграфiстiв. Пiсля них мала вiдбути в розпорядження обласного проводу ОУН. Якийсь час навчання проходило в селi Завадка на Калущинi. Поселили у крайнiй хатi. Окрiм мене, були дiвчата: «Орися», «Калина», «Василина», «Вiра». Мали i двох хлопцiв – «Іскру» й «Орла». Вони тiльки-но приiхали з Нiмеччини, де працювали.

Нашi курси перемiстилися до села Липа на Болехiвщинi. Керував школою «Кирило». Учили рiзнi системи зашифровування i способи визначення ключiв, якi складалися з дев’яти цифр. Спочатку не мали апаратури, тож сидiли над теорiею. Потiм видали шiсть переносних радiостанцiй, переважно угорських. Зберiгали iх у чемоданах. Учили також збирати i розбирати карабiни, стрiляти, кидати гранати. Особистоi зброi не мали.

Серед викладачiв на вишколi радiотелефонiстiв були схiдняки «Микола» i «Вiра». Вони були в групi радянських диверсантiв, яких висадили в селi Блюдники. Повстанцi групу розстрiляли, а iх узяли в полон iз радiостанцiею «Север». «Микола» i «Вiра» погодилися працювати в УПА. Жiнка була хитрою i пiдступною. Могла з дiвчатами не розмовляти, хоча спала з нами в однiй стодолi. Проте на уроках усе добре пояснювала. «Микола» був приемнiший. Уранцi завжди ходив iз хлопцями вмиватися до потiчка. Пiзнiше нашi iх обох убили. Про «Вiру» казали, що передавала розвiдданi ворогу.

Жили в господарствi в одного заможного чоловiка. Дiвчата спали у великiй стодолi, хлопцi – у коморi. Мали сiннi матраци i коци6. Їли в будинку. Туди щодня приходили селянки й готували нам. Заняття вiдбувалися в iншiй стодолi, де була апаратура. Їi суворо охороняли. До неi треба було йти через кладку над ровом. Пiсля урокiв дозволяли погуляти лiсом. Щонедiлi ходили до церкви.

Недалеко вiд нас була розташована старшинська школа УПА «Оленi». Було там кiлька сотень хлопцiв. До нас вони майже не приходили, а ми iздили до них на свята вузькоколiйкою. Хлопчину-сироту рокiв 13 кликали «Снiгурчик». Його всi любили. Був такий слухняний. Ним опiкувався «Поль». Був iнструктор «Змiюка» – ходив iз двома здоровими псами. Сотник «Боровий» слабував на ноги. Лiкар «Максимович» був евреем. Було багато радянських офiцерiв. Потiм багатьох iз них пострiляли, наприклад, «Днiпрового» i «Березу».

Молодий i гарний сотенний «Ромко» був ловеласом. Поводився, як мiський хлопець: вiдкрито приставав, мiг сказати щось соромiцьке й неприемне. Зв’язкова «Галина» вiд нього ховалася, бо дуже до неi залицявся. Подруга «Лариса» iй радила: «Дай йому в зуби, та й по всьому!»

Коли лiнiя фронту стала наближатися, нас евакуювали. Закрiпили до нашоi групи угорського вiйськового на псевдо «Ерместер». Перейшли радянсько-угорський кордон. Приiхали в село Воловець. Зупинилися в готелi. Їли в ресторанi. Упродовж тижня вчилися на зумерi приймати й передавати iнформацiю.






Ганна Бiгун. Усi портретнi фото героiнь книги зробленi Мартою Гавришко, якщо не зазначено iнше

Опiкувався нами «Голубенко». Ходив в унiформi угорського капiтана. З нами говорив украiнською, добре знав угорську. Якось через стрiлянину не могли iхати далi – усi були у вiдкритих вантажних машинах. Вiн пiшов на переговори. Вогонь припинили. Ми поiхали далi. Зупинилися в селi Свалявi. Ми з дiвчатами жартували, коли пiдiйшли двое красивих хлопцiв у широких бiлих штанях, вишитих сорочках i капелюхах. Попросили заспiвати iм. Тут з’явилася полiцiя. Викликали «Голубенка». Вiн пояснив, що нас нiбито везуть на роботу в Нiмеччину. Потiм влетiло вiд нього. Охоронцiв наказав змiнити. Поiхали далi.

У Свалявi в казармi пробули 15 днiв. Охороняли нас два угорськi жандарми. Супроводжували в iдальню i назад. У порожнiх кiмнатах розмiстили двi рацii. Курсантки проводили мiж ними радiопередачi. Згодом «Соню» i «Ларису» повезли машиною кудись на завдання. Нам не сказали.

У зруйнованому вiйною Хустi поселили нас у покинутий будинок – iз величезною ванною. Ми, сiльськi дiвчата, такоi нiколи не бачили, тому баннi днi влаштовували часто. Практику проходили в полi за мiстом. Возили туди машиною. Нас розбили на групи. Кожна складалася з радистки i хлопця-помiчника, який носив i розкладав антену й живлення. Вибирали не грубих, щоб легко залiзали на дерево, коли треба. Апарат я носила сама на спецiальних ременях. Не мала права комусь передавати. У вiльний час влаштовували екскурсii мiстом. Розказували про проголошену 1939 року Карпатську Украiну. Показували магазин, де люди купляли тканину на украiнськi прапори.

Коли пробивалися в Карпати до повстанцiв, падав сильний дощ. За нiч дiсталися до сотнi «Благого». Командир був незадоволений, що прислали дiвчат. Кричав до одного: «Я тебе просив дати радиста-чоловiка. Ти казав: нема. А тепер присилаеш дiвчат, щоб я iх хоронив?» Із сотнею довго рейдували. Першi кiлька днiв iз iжi мали тiльки цукор. Пересипали ним назбиранi в лiсi чорницi. Потiм добралися до Чорного лiсу. Мiсцевi приносили домашню iжу. До iхнiх хат ходили митися й перепочивати.

Поблизу села Липа наша сотня натрапила на червоноармiйцiв. Почався бiй. Падали пораненi i вбитi. Нам наказали ховатися. Тiкали пiд охороною. Радистками дуже дорожили, бо багато грошей i часу витратили на наше навчання. Коли тiкали, згубили передавач i живлення для радiостанцii.

Треба було перейти рiчку Свiчу, а я плавати не вмiла. Посадили верхи на коня. Упала у воду. Ледь вибралася на берег.

У селi Глибiвка7 в жовтнi 1944 року повiдомили, що дiвчата мають iти додому, а хлопцi – у боiвки. Переходила лiси, рiчки на дубових колодах перепливала. Мама руки заломила: «Боже, дитино, як ти дiйшла?»

Улаштувалася на роботу в школу свого села. Учителювала в молодших класах. Була активiсткою, у виборнiй комiсii сидiла, але контактiв iз пiдпiллям не поривала. То переводила пiдпiльникiв через село, то передавала записки. На прохання «Кирила» позичила у священика книгу з електрики й передала йому кур’ером. Усе чекала, що викличуть назад.

Уночi повiсили в Крилосi дiвчину Стефу. Прикрiпили табличку «За зраду!». Зранку в недiлю люди йшли до церкви й дивилися на неi. Усiх страчених сексотiв8 i агентiв хоронили на так званому холерному цвинтарi. Там покоiлися померлi вiд холери.

Мене довго знайти не могли, бо мала поширене прiзвище. Одного вечора прийшов син директора: «Пилипiвно, тiкайте, бо по вас приiхали». Утекла до своеi бабцi. Утiм вийшло, як у приказцi: з-пiд ринви, та на дощ. Рано вiйськовi з’явились у нашiй хатi. Наймолодша сестра непомiтно вислизнула, через рiчку перейшла, аби попередити, щоб я тiкала. Та не було куди. Коли солдати по мене прийшли, вуйко сказав: «То моя сестра Мельничук Анна». Вийшли у двiр. А там стоiть односельчанка Марта. Сказала, що мое справжне прiзвище Духович. Солдати вернулися: «Давай, сестричко, збирайся». Навiть узутися не дали. Дорога була шутрована9. Солдати з мене смiялися: «Що, коле?» Коли привели додому, влаштували там обшук. Знайшли пiсенник i листи до пiдпiльниць. Один солдат пошепки порадив: «Одягайся тепло, бери чоботи».

3

Зараз Івано-Франкiвськ. (Тут i далi прим. авт., якщо не зазначено iнше).



4

Не можна голосувати, обiймати посади в органах влади.



5

Дитячi садки.



6

Вовнянi ковдри.



7

Богородчанський район на Івано-Франкiвщинi.



8

Вiд рос. «секретный сотрудник» – таемнi спiвробiтники радянських спецслужб.



9

Покрита щебенем.




Соломiя Венгер (дiвоче прiзвище – Пасiчник): «Вивели мене на подвiр’я i почали бити прикладами. Коли впала на снiг – копали, де попало»


Народилася 1 березня 1927 року в селi Богаткiвцi Теребовлянського району на Тернопiльщинi в селянськiй родинi Анни Федик та Ониська Пасiчника. У Соломii були ще сестри Марiя, Євгенiя i три брати – Михайло, Василь, Мирон. Закiнчила сiм класiв школи в рiдному селi. Із 1944 року була членкою Юнацтва ОУН10. Мала псевдо «Лiщина». Жила легально i спiвпрацювала з пiдпiллям: була розвiдницею i зв’язковою. Двiчi ii затримувала радянська влада. Уникнула арешту й ув’язнення. Брат Михайло на псевдо «Дуб» загинув у пiдпiллi 1947 року. Мiсце поховання досi не вiдоме. Братiв Василя, Мирона i сестру Марiю вислали в Читинську область, РРСФР (селище Руднiк Кадала). Там прожили 12 рокiв. У червнi 1947 року вийшла замiж за ветерана Онуфрiя Венгера. Народила двох дiтей – Богдана i Ганну. Працювала в колгоспi, на торфопiдприемствi в Купчинцях, на молокозаводi в Тернополi. Чоловiк помер 1977 року. Передчасно 2005 року пiшла iз життя донька Ганна, яка хворiла на цукровий дiабет. Зараз Соломiя проживае в мiстi Тернополi.

За совiтiв порядки змiнилися. Приiхали вчительки-схiднячки. Говорили украiнською. Люди стали бiднi. Не було у що взутися. У наш сiльський магазин завозили тiльки горiлку, калошi й цукерки. Почали вивозити в Сибiр мазурiв11, а з наших – солтиса12 Чикиту, його жiнку й сина. Арештували Юрiя Пронишина, братiв Івана i Михайла Гуменюкiв, Дем’яна Венгера. Хоч iх невдовзi випустили, але iхнi сiм’i вислали в Сибiр.






Соломiя Венгер зi своiми дiтьми Богданом та Ганною. Богаткiвцi, Тернопiльщина. Поч. 1950-х рр.

Бiльшовики як тiкали, то пограбували читальню i кооператив. Склеп13 розбили, усе забрали. Розстрiляли двох чоловiкiв, якi йшли з поля додому: Мирона Пасiчника i Василя Гуменюка. Ми чекали нiмцiв. Нiхто не знав, якi вони, але тiшилися, бо думали, що буде iнакше. На читальню почепили синьо-жовтий прапор. Нiмецькi солдати були високi, тонкi, у бiлих сорочках iз позакочуваними рукавами. Люди iм виносили молока. Хто знав нiмецьку, говорив iз ними.

Я ходила до читальнi. Часто збиралися там пiсля Служби Божоi. Нам розказували iсторiю Украiни Грушевського. Учили дiвчат робити рiзнi вправи – рушниками i серпами. Усi мусили мати украiнськi строi, малиновi хустинки. Спiвали пiсню: «Ти, юначе, живи сам собою / В кожний мент будь готовий до бою / Твiй рiдний край в неволi, у кайданах / Росить кров у незгоених ранах…» Я входила до «Сiчi». Ходила в мазепинцi. Нас вишколювали в лiсi. Заняття проводив Тарас Гуменюк. Потiм нiмцi то все позакривали.

У селi був дуже гарний хор, на чотири голоси. На Великдень люди ставили кошики навколо церкви. Священик ходив у гарному вишитому фелонi. Грав духовий оркестр. Хористи у вишитих сорочках. Як заспiвають «Христос воскрес!» – душа радiе. Яка то була веселiсть! На Йордан теж грали i спiвали. Весь народ збирався бiля рiки Стрипи. Пускали голубiв.

Гамер був великий майстер, столяр, робив гарнi меблi. Як нiмцi почали всiх бити, то вiн урятувався, а його жiнку й дiтей побили в Козовi. Дерко, калiка на ноги, i Рейза, кравчиня, мали магазин тканин, то iх, певне, теж побили. Епка ходила до школи з моею сестрою. Їi не стало.

Хто не здав контингенту14, того сильно били i не давали пеклювати15. Особливо дiставалося бiдним. Ми мали велику господарку, сiм гектарiв поля. Мiй тато завжди все вчасно здавав. Та одного разу прийшли повторно. Забрали всю пшеницю, гречку, овес, ячмiнь, якi ми лишили на насiння, фураж. Усе повантажили на фiру й повезли. Говорили, що то своi таке роблять. Потiм люди розказували, хто в селi тую нашу гречку змолов i крупи iв. А ми не мали. Добре, що стрий, татiв рiдний брат Іван, мав 40 моргiв16 поля. Нам помагав.

Мою 17-рiчну сестру Євгенiю вивезли до Нiмеччини, хоча не мали, бо ми були великi господарi. Здавали великi податки. З ii листiв ми дiзналися, що попала до бауера17. Косила косаркою, рубала дрова, робила все в господарствi i так зносила одяг, але господар нового не давав, хоча мусив. Тодi моя мама поскаржилася в Арбайтзамт18, i ii перевели в iнше господарство, ближче до територii Польщi. Там жила жiнка iз двома хлопчиками. Їi чоловiк був на фронтi. Через камiння в жовчному вона померла. Дiти були ще малi, дошкiльного вiку. Тому батько дiтей просив мою сестру пильнувати тiльки iх, господаркою не займатися. Коли руськi наступали, вiн приiхав, нагрузив фiру продуктами, забрав ii, дiтей i поiхав углиб Нiмеччини. Так вона опинилася в таборi для перемiщених осiб. Познайомилася з Ярославом, майбутнiм чоловiком, iз-пiд Стрия, колишнiм дивiзiйником19. Із ним виiхала до Америки. Народили трое дiтей. Там вони й доживали вiку.

Пiдпiльники заготовляли спирт. Раз зимою 1943 року поiхали в Пiдгайцi трьома фiрами, узяли спирт i повезли в село Ішкiв. Однак за тим пiдглянув поляк Рогальський. Мав образу на наших хлопцiв, бо вони хотiли забити його батька. Тому й замельдував20 у полiцiю. Приiхали нiмцi машиною з вiвчарками. Обступили село. Мали список iз шести осiб. Забрали Володимира Бойка, Йосипа Островського, Івана Гуменюка, Ілька Процишина, Дмитра Линду, Костю Кравця. Рано одна з дружин узяла конi, запрягла в сани. Зiбрала решту жiнок i повезла до iхнiх арештованих чоловiкiв. Коли приiхали до Бережан, iм сказали, що вдосвiта всiх забрали в Рогатин, на розстрiл. То та жiнка так гнала кiньми, що «запалила»21 iх: одна конячка впала на дорозi. Нарештi доiхали до мiста. Чоловiкiв якраз вишикували на цвинтарi. Позганяли людей дивитися. До тих шiстьох приеднали якогось 14-рiчного хлопця. Вiн дуже боявся й обiйняв одного з арештованих, старого Процишина. Так вони разом i впали вiд куль. Тодi мали стрiляти ще матiр iз донькою з Ішкова, у яких повстанцi ховали спирт. Але iм фольксдойчер22 порадив тiкати помiж люди, бо в натовп стрiляти не будуть. Так вони i зробили.

Кiлька мiсяцiв фронт стояв над рiкою Стрипою. Радянськi солдати пiд’iхали до села босi й обдертi. Один офiцер iхав на конi взутий у жiночi чоботи на високих обцасах23, а замiсть сiдла мав подушку. Коли кiнь бiг пiдтюпцем, за ним курилося пiр’я. Нас евакуювали у Скалатський район. Ми забрали iз собою худобу. Наше село майже повнiстю було зруйноване. Уцiлiли лиш деякi хати, накритi бляхою. Наша хата зi стодолою згорiли. Не було iз чого будувати нову. Не було де тримати худоби. Осiли на хуторi Сiножата, за сiм кiлометрiв вiд села, у мого двоюрiдного брата Івана. Його жiнку Юлiю забила мiна, коли вона iхала з односельчанкою Максимихою та ii 10-рiчною внучкою на фiрi. В Івана на руках лишилися двое малих дiтей. У його родинi ми жили два роки. До нас на хутiр приходили «Жар», «Стрийко», «Максим». Посилали мене в розвiдку.

У вереснi 1944 року нашi хлопцi розбили у Струсовi тюрму. Був великий бiй. Привезли менi на фiрi раненого в плече повстанця. Провiдник «Боян» каже: «Берiть пляшку води, сiдайте на бричку i везiть його, самi знаете де». Повезла до медсестри Ганни Крупницькоi. Вона ж вiдправила iх до пiдпiльноi шпитальки. Через кiлька мiсяцiв ми довiдалися, що ii хтось видав, i там загинули не тiльки той ранений, але й охоронець i санiтарка Ганна Чиж. Перед смертю, казали, вона розплела косу, бо була ще дiвчина. Богаткiвськi люди викопали велику могилу для них на цвинтарi. Батьки Ганни боялися йти на похорон, щоб iх не вивезли до Сибiру. Потiм за них уступився iхнiй син, червоноармiець. А того зрадника, який видав криiвку, нашi зловили i замордували.

На Стрiтення 1945 року прийшов брат Михайло додому з Карпат. Аж тут на наше подвiр’я заiжджають сани бiльшовикiв. Брат iз хати вибiг, кинув шинель за стодолою i почав утiкати. А вони йому стрiляють попiд ноги. Дивлюся, упав Михайло. Думала забитий. Прибiгаю до хати, розказую. Мама надягае на себе хустку, бере тата – i бiжать до сусiдiв. А сестра й собi тiкати. Одна я лишилася в хатi. Заходять бiльшовики, показують шинель i питають: «Хто тiкав iз хати? Твiй ухажор?» Казала: «Не знаю». Вивели мене на подвiр’я i почали бити прикладами. Коли впала на снiг – ко`пали, де попало. Наказали запалити хату. Я почала просити, щоб того не робили, бо хата не наша, господар на фронтi. Заспокоiлися. Але стрибки24 почали виносити все, що бачили: подушки, перини, покривала, ложки, годинник, вишитi блузки, сорочки, навiть шнур забрали, яким снопи прирублювали. Запрягли нашi конi до воза i то все повезли. Із собою ще забрали нашi двi корови i свиню. Мене тим часом повели до школи в сусiднiй хутiр Весолiвка. Там допитували. Почали мене бити головою до стiни i копати. Тодi наказали взутися i зняти куртку. Розвернули обличчям до стiни. Капiтан крикнув: «Розстрiляти сволоч бандерiвську!» Старший лейтенант витягнув пiстолет i вистрiлив двiчi; вiд сильного звуку я оглухла, не могла зрозумiти, куди вiн стрiляе – з’ясувалося, що у стелю. Пiсля того наказали вдягнутися i завтра прийти в Микулинецьке НКДБ25, тодi вiддадуть наше майно. Повернулася я побита додому, а там брат iз боiвкою «Бояна», батьки, сусiди. Михайло сказав, щоб нiкуди не ходила, бо заставлять пiдписати згоду на спiвпрацю. Сидiла дома, не пiшла.

Навеснi Михайло знову з’явився дома. Нiч була неспокiйна. Рано-вранцi, коли вже зорiло, дуже загавкали пси. Я спала бiля вiкна на бамбетлi26. Подивилася через вiкно – i кричу братовi: «Мiхал, москалi!» Вiн скочив iз лавки бiля печi, узяв шинель i побiг до стайнi. Там вилiз на горище i залiз у в’язанку соломи. У хатi забув гранату. То ми ii загорнули в коц i кинули на пiч. А його нiмецьку блюзу27 сховали в комин. Зайшли в хату чотири бiльшовики, почали мiняти мокрi устiлки в чоботах на сухi. Якийсь солдат обшукував пiч. Серце менi калатало, але вiн побачив книжку з анатомii i дуже зацiкавився нею. Інший запримiтив блюзу й питае, чия вона. «Моя», – кажу. «Звiдки взяла?» – випитуе. Кажу: «Ходила до Тернополя i вимiняла для брата на хлiб у нiмецького полоненого. А ховала тому, що ви весь вiйськовий одяг забираете». Вiн ретельно почав оглядати блюзу. У кишенях знайшов патрони, люстерко, хустинку i гребiнець. Каже до товариша: «Точно, бандита». Тим часом iншi солдати взяли малого брата Василя i полiзли на горище у стодолi. Змусили його вiдкидати снопи i дивитися за «бандитами». Коли залишився останнiй, братiв снiп, пролунала сигнальна ракета з боку сусiднього села Бенева. Солдати з нашоi хати вибiгли. Побiгли на свiтло ракети. Там знайшли трьох повстанцiв, якi йшли до хати Миколи Ілька. У нього якраз перебували iншi хлопцi, якi прийшли в село з моiм братом. 18-рiчного повстанця зарiзали ножем, iнших пострiляли. Познiмали з них одяг, чоботи i лишили голих у полi. Одного взяли в полон. Хату Ілька спалили, його жiнку i доньку сильно побили i забрали на допити.

Я переводила хлопцiв на дальшi села. Якось привели до мене сiмох повстанцiв iз мiшками на плечах. Несли лiтературу в Карпати. Мама гостила iх молоком. Провiдник сiв за стiл i побачив у нас «Украiнську загальну енциклопедiю». Просив iм вiддати. Пiшли ми в нiч. Привела iх до хати станичного, його не було вдома, донька Ганна не хотiла нас пускати, боялася. Тодi пiшли до iншоi хати, за село. Господинею там була полька, учителька, старша жiнка, майже не ходила. Нiчого iй не казала. Хлопцi залiзли на стрих28, мiшки поховали в солому. А над ранок у селi почалася облава.

П’ятого квiтня 1945 року облавники понапивалися, спалили хату старшим людям. Дим стелився, пси гавкали. Ходили по хатах стрибки i всiх iз дiтьми зганяли пiд церкву. Випитували про рiзних людей, казали, як не зiзнаються, то будуть десяткувати29. Шукали Василя Вiвчара. Вiн зi мною ходив до школи. Привели його маму з немовлям Славком на руках. Вона каже, що сина нема, поiхав до млина, як повернеться, то замельдуеться30. А двое енкаведистiв пiшли до неi додому, вивели надвiр ii чоловiка Івана i розстрiляли. Через два тижнi знайшли Василя. Дали йому 15 лiт тюрми. Пiшли до хати зв’язковоi Ольги. Про неi тато Демко Якимець сказав, що поiхала копати бараболi в сусiдне село. Тодi його, маленького, горбатого, повели пiд сiльраду i там забили прикладами, кинули в яму. Тодi ж забили вдома молодого хлопця, «темного» на очi, Івана Чикиту, думали, що то «бандера», який удае слiпого. Загалом убито п’ять людей. Арештували Клавдiю Бойко i чотирьох Ганн. Пiзнiше Ганнi Фарiон, Ганнi Грицишин, Ганнi Миколiв i Ганнi Крупницькiй дали по десять рокiв таборiв за зв’язки з пiдпiллям. Клавдiю пустили додому. Пiд час тоi облави всiх молодих дiвчат примусово записали в Комсомол. Дали iм червоний прапор i послали на другий день у сусiднiй Вишiвець.

Кинувся тиф. Лiкiв не було. Багато людей погинуло. Захворiли моi батьки. У мами то вже був другий тиф у життi. Спочатку хворiла пiд час Першоi свiтовоi вiйни. Брат Михайло привiв уночi лiкаря. Той сказав, що другого тифу мама не переживе. Так i сталося. Померла у вiцi 50 рокiв. А за тиждень «пiшов» тато, був на сiм рокiв старший за маму. Дома не було навiть iз чого зробити катафалк. Помагав татiв брат iз жiнкою. Ми в той час iз братами Василем i Мироном також хворiли на тиф, лежали в Микулинцях у лiкарнi. Прийшов до нас стрий i каже: «Уже ми тата поховали». Пiсля хвороби заново вчилася ходити, як мала дитина.

У сiчнi 1946 року пiсля Йордану мене арештували. Було це так. Дiвчата зi Струсова менi переказали: «Вважай, бо видають». Якраз у село приiхав гарнiзон. Став на дорозi. Я вирiшила пiти з хати. Узяла пiд пахву тканину i пiшла до сусiдки. Дорогою спиняе вiйськовий, показуе на мою i сусiдськi хати, питае, хто там живе. Розказую, без подробиць, не називаючи свого iменi. Пустив. Я пiшла собi до сусiдки, опiсля – до тiтки Євдокii, яка жила за два кiлометри вiд нас. Перебула в неi трохи. Вертаюся додому. Перепиняе мене односельчанин Василь: «Ти не знаеш, що в тебе сталося? Приiжджали по тебе. Забрали Марiю»31. Прийшла додому. Брати Мирон i Василь розказують, як iх побили, а сестру арештували. Як стемнiло – прийшов Михайло i порадив не ночувати вдома. Пiшла до стрия. А бiльшовики поiхали до сусiдки Софii Якимець i змусили ii показати, де живуть моi родичi. Заiхали до одних – мене там не було. Приiхали до стрия. У хату зайшли два лейтенанти. Присвiтили лiхтариком на мене. Спершу не впiзнали. Бо я пiсля тифу мала коротке волосся. За пару секунд розвернулися, узяли попiд руки i вивели з хати. Повезли до Заздрости32. Кинули до холодного льоху, де не було можливостi сiсти. Там привели на очну ставку одного пiдпiльника. Далi повезли до Струсова. Допити проводили зазвичай уночi. Питали, iз ким маю зв’язки, куди я ходила, хто мiй провiдник. Свiдчили проти мене двое осiб. Вiд суду врятувало хiба те, що мiй наречений служив у Червонiй армii, пройшов вiйну, був поранений, мав нагороди.






Соломiя Венгер

У нiч перед празником на святого Юра повстанцi постригли шiстьох дiвчат за те, що коли гарнiзон стояв у селi, то вони вистоювали iз солдатами, смiялися. Одразу «запалило» по людях, дiзналися в iншому селi. То дiвчата вже нiкуди не ходили, нi до церкви, нi на вечорницi, бо стидалися. Ганна мала бути за свiтилку на весiллi, але не йшла, лежала в садку бiля хати, казала, що ii дуже болить голова, плакала i повторювала, що не винна. Мариська, яку також постригли, була вагiтна вiд якогось москаля, але всiм брехала, що то дитина вiд брата пiдпiльника «Жари». Потiм вiддалася за старого чоловiка i виiхала з ним до Стрия. Коли ii немовля померло, утекла вiд старого. Вiн приiздив у село i випитував про неi. Вийшла замiж за молодого Гриця, нашого богаткiвського хлопця.

Одного дня в нашу хату прийшли бiльшовики зi зрадником «Бурлакою». Забрали мене до сiльськоi ради. Там уже було багато дiвчат iз довколишнiх сiл. Тримали нас усю нiч. Зранку повели мене на допит до сусiдньоi хати. Сидiв за столом молодий офiцер i почав розпитувати про рiзне. А «Бурлака» лежав на лiжку. Почув, що я вiдпираюся, нiби його не знаю i каже: «Зараз тобi кропнемо пару бiякiв33 – одразу все згадаеш». Слiдчий наказав менi роздягнутися. Так i зробила. «Бурлацi» сказав вийти. Тодi мене питае, чи я вагiтна. Пiдтверджую його здогад. Каже менi, що його жiнка теж вагiтна i радить: «Дайте собi спокiй iз тими бандерiвцями, бо посадимо вас у тюрму i там народите дитину, що з нею буде?» Вiдказую, що нiде не ходжу. Нiкого не знаю. На другий день повезли мене до сестри на хутiр, щоб я показала криiвку. Не знайшли нiчого. Бiльше мене не чiпали.

Улiтку 1947 року востанне бачила брата Михайла. Прийшов до нашоi iз чоловiком хати в Богаткiвцях. Був не сам, iз другом Богданом на псевдо «Яр». Казав, що сидiв iз ним у тростинi весь день, а нiхто iз села iсти не винiс. Пригостила iх дрiжджовими паляницями. Брат ще побув трохи. Погуцкав малого Богдана34 i пiшов. Через пару мiсяцiв ми отримали страшну звiстку – брат загинув. Стало сумно, усе стихло.

10

Молодiжна гiлка Органiзацii украiнських нацiоналiстiв.



11

Полякiв.



12

Голову сiльськоi ради.



13

Магазин.



14

Продуктовий податок.



15

Молотити зерно.



16

Застарiла одиниця вимiрювання площi земельних надiлiв.



17

Вiд нiм. Bauer – фермер, селянин.



18

Служба працi.



19

Учасник дивiзii Ваффен СС «Галичина».



20

Донiс.



21

Фiзичне виснаження коней, iнодi з летальними наслiдками. Подiбний вираз «загнанi конi».



22

Вiд нiм. Volksdeutsche – етнiчнi нiмцi, якi жили за межами Нiмеччини.



23

Пiдборах.



24

Члени винищувального батальйону.



25

Народний комiсарiат державноi безпеки УРСР.



26

Дерев’яний диван ручноi роботи.



27

Кiтель.



28

Горище.



29

Страчувати кожну десяту людину.



30

Доведе до вiдома вiдповiднi офiцiйнi органи.



31

Сестру.



32

Село.



33

Канчукiв.



34

Сина.




Марiя Вiслапуу (дiвоче прiзвище – Гриб): «Уночi прийшов i лiг бiля монахинi. Горiло свiтло, вiн ii гвалтував у всiх на очах»


Народилася 28 сiчня 1928 року в селi Жирiвка, тепер Пустомитiвського району на Львiвщинi в селянськiй родинi Марii Шавель i Степана Гриба. Марiя була третьою дитиною в сiм’i пiсля Любомири i Василя. Навчалася в торгiвельнiй школi i в педагогiчному училищi у Львовi. Пройшла вишкiл в Органiзацii украiнських нацiоналiстiв. Обрала псевдо «Роксолана». Працювала зв’язковою. 13 березня 1946 року ii арештували. За три мiсяцi вiйськовий трибунал вiйськ НКВС Львiвськоi областi засудив до п’яти рокiв позбавлення волi i на стiльки ж – обмеження громадянських прав iз конфiскацiею майна. Тодi ж засудили ii брата Василя до 10 рокiв виправно-трудових таборiв i 5 рокiв обмеження громадянських прав. Покарання Марiя вiдбувала в Антрацитi на Луганщинi, у Республiцi Комi та в Красноярському краi Росii. Там познайомилася з майбутнiм чоловiком – полiтичним в’язнем, учасником естонського антирадянського руху опору Олександром Вiслапуу. Вийшла замiж за нього 19 вересня 1954 року – за три мiсяцi пiсля звiльнення. Понад п’ять рокiв подружжя жило в Естонii. Працювали на свинофермi. Потiм повернулися в Украiну. Звели будинок у Сокiльниках Пустомитiвського району на Львiвщинi. Працювала вихователькою в дитячому садку, потiм – iз чоловiком на Львiвському автобусному заводi. Реабiлiтована 12 липня 1989 року. Із чоловiком прожила в шлюбi 58 рокiв. Вiн помер 20 квiтня 2012 року. Виховали синiв Велла i Степана. Другого червня 2017 року Степан помер вiд раку горла. Живе в Сокiльниках. Мае четверо внукiв i четверо правнукiв.






Марiя Вiслапуу (сидить крайня злiва) з родичами i своiми дiтьми. Поруч бiля неi мати Марiя i батько Степан, а у першому ряду сини: Степан (крайнiй злiва) i Велло (наступний). Фото зроблене у Жирiвцi на Львiвщинi. Серпень, 1958 р.

Як почалася вiйна35, тато пiшов у вiйсько. Служив у австрiйськiй армii, потiм – в Украiнськiй галицькiй. Писав мамi любовнi листи з вiршами. Коли перестав iх присилати, подумали, що загинув. Батьки наполягали, щоб мама довго не дiвувала, бо в хатi тiсно. Посватався до неi один хлопець. Уже пройшли оповiдi в церквi, наближався день весiлля. Аж тут хтось приiхав зi Львова i сказав, що бачили там Степана. Бабця сказала: «Ну, то вже буде по весiллю». Тато прийшов на вiнець, грали музики, i мама пiшла з ним у танець. Їi наречений ще дорiкав iй за це, вона ж вiдказала: «Я ще не твоя жiнка, ще можу танцювати». У недiлю на ранкову Службу Божу мiй тато прийшов до церкви i вкляк бiля мами. Вона мала на головi широку червону стрiчку iз зеленою квiткою замiсть фати. Їмость36 за тим усiм спостерiгала i дуже iй жаль було молодих, радила iм утiкати. Але так не годилося. Тож моя мама перепросила свого нареченого, сплатила йому якусь компенсацiю i вийшла замiж за мого тата. У нашому селi нiколи такого не було – нi до того, нi пiсля.

Двiчi приiжджав до нашого села Андрей Шептицький. Першого разу вiдвiдував монастир Сестер Василiанок, куди я ходила в захоронку. Тато винiс мене iз церкви на руках i так тримав, аби бачила митрополита. Хлопцi у вишитих сорочках виiжджали його зустрiчати на край села на гнiдих конях. Дiвчата виконували пiснi й вiршi. Удруге вiн приiхав у село неофiцiйно. Бачила його на подвiр’i монастиря. Стояв на милицях, розмовляв iз монахинями, пив каву й у руках тримав булочку. І цього разу отримала вiд нього благословення.

Пiшла селом чутка, що приiдуть козаки. Ми, дiтлахи, побiгли на цвинтар i нарвали жовтих квiток. Уже була осiнь, годi було знайти iншi. Стояли й чекали. Вийшли монахинi, спитали – кого зустрiчаемо. «Козаки мають приiхати», – вiдказали. Вони почали сваритися: «Та хiба ж ви не знаете, що то большевики, то ж комунiсти. Ану забирайтеся звiдси!» Ми залишилися. Але тi «козаки» прогнали через село, навiть не привiталися з нами.

Бiльшовики закрили монастир. Його господарку забрали. Заставили сестер Йосафату й Макарiю носити свiтський одяг. Узяли iх викладати у школi, бо вчительок бракувало. Я звикла iх бачити в чернечих рясах, тож без них вони виглядали зовсiм по-iншому, як звичайнi молодi, красивi дiвчата.

Люди знали, що на Лонцького37 бiльшовики помордували людей. Деякi з нашого села iхали фiрами дивитися. Якось пiшла й моя сестра Любомира. Казала, тiла були страшно понiвеченi, у жiнок порiзанi груди. Запах страшний стояв. Люди обсипали хустинки попелом, поливали якоюсь рiдиною i прикладали до носа, щоб його не чути.

Нiмцi танками iхали через поле i знищили людям весь урожай. Коли почали накладати контингент, кожен щось старався сховати. Ми зарiзали ялiвку, бо знали, що можуть забрати. Як хто iхав до Львова щось продавати, то солдати часто перепиняли. Забирали яйця, борошно, сметану. Бiднякiв висилали на роботу до Нiмеччини. Заможних брали рiдше. То все вiйт пильнував.

У нашiй хатi кiлька днiв квартирували нiмецькi солдати. Спали в стодолi. Тато трохи знав нiмецьку, балакав iз ними. Вони цьому дуже тiшилися. Давали нам шоколадки. Для нас то була рiдкiсть. Шоколадом пригощав сiльських дiтей хiба священик на Йордан, коли хати кропив.

Якось у школу прийшов незнайомий чоловiк. Сказав: «Вiдпросися на пару днiв, поiдеш зi мною». Завiдувачка бурси панi Левицька навiть не спитала, куди я iду. Це здалося дивним, але таки вирушила з тим незнайомцем у дорогу. Уперше iхала потягом. Прибули в якесь село, розмiстили мене i ще кiлькох дiвчат по хатах. Проводили вишкiл, розповiдали iсторiю Украiни, засади конспiрацii, про органiзацiю38. Пiсля того я обрала собi псевдо «Роксолана».

Брат дав менi пакунок i сказав: «Будеш везти до Львова небезпечний багаж – портфель iз пiстолетами». Вiн як станичний те завдання мiг дати комусь iншому. Але тодi б йому дорiкали, що пожалiв свою сестру. Сказав пароль. Посадив мене на фiру з якимось чоловiком. Дорогою пiдсiла до нас монахиня. Пiд’iхали до мосту, бiля якого зараз Львiвська податкова iнспекцiя, а там – полiцiя. Коли почали перевiряти документи, серце так гупало, що нiчого, крiм того стуку, не чула. Попросила черницю сховати той портфель пiд габiт39. Нас вiдпустили. Посилку доставила куди треба.

Тiльки нiмцi покинули село – почали падати бомби. Люди не знали, де iм ховатися. Бiгали в панiцi. Недалеко вiд нашоi хати була криiвка у виглядi лiтери «Г». Люди ховалися там вiд полякiв, коли тi нападали на село. І цього разу туди побiгли. За п’ять метрiв вiд неi впала бомба, але не розiрвалася, в iншому разi ми б усi загинули, бо вхiд у криiвку був вiдкритий. Загинуло понад 10 людей. Серед них були батько iз сином i мама з 6-рiчним хлопчиком.

Як наступали червонi, то сестра Любомира обмазувала лице й одягала стару хустку. Вдавала хвору, щоб ii не зачiпали. Люди говорили, що солдати гвалтують дiвчат.

Брата Василя призивали на фронт. Спитали, ким працював до того часу. Розказав, що грав у сiльському духовому оркестрi. Того дня його в армiю не взяли, як i iнших 11 музикантiв з оркестру. На другий день брат поiхав до Львова i влаштувався на роботу на паровозо-вагонно-ремонтний завод, звiдти в армiю не забирали. Багато хлопцiв тодi виiжджали iз села в пошуках роботи, бо боялися. Частина з них служила в полiцii за нiмцiв.






Марiя Вiслапуу

Із троюрiдною сестрою Ганною прийшли до педагогiчного училища у Львовi. В учительськiй упiзнала Лiдiю Олександрову – схiднячку, яка чудово говорила украiнською i за нiмцiв була вихователькою в бурсi. Спитала нас: «Гриб i Паляниця, ви що тут робите?» Вiдповiли, що хочемо вчитися. «То пишiть заяви», – запропонувала. Олександрова допомогла вступити вiдразу на другий курс, хоч ми не мали жодних документiв про освiту.

Двое знайомих хлопцiв збирали грошi на потреби пiдпiлля. Пiшли до жiнки, яка мала магазин одягу на теперiшнiй вулицi Франка у Львовi. Вона сказала: «Приходьте завтра, о шостiй вечора, я приготую». Наступного дня на хлопцiв чекала засiдка. Пiд час перестрiлки одного поранили й арештували. Другий утiк, але за якийсь час i його затримали.

У Львовi жили iз братом у квартирi, що колись належала однiй польцi. Уночi почули стукiт у дверi. Зайшли трое мiлiцiонерiв. Сказали, брата заберуть звiрити його данi у списках виборцiв. Зi мною лишився один. Почав нишпорити по хатi. Знайшов мiй зошит, у якому був вiрш зi словами «За всi страждання, за муки брата, ми помстимося, буде вiдплата». Наказав i менi збиратися. Мене i троюрiдну сестру Ганну, яка жила по сусiдству, забрали на Дзержинського40. Там уже сидiв Василь. Допитували всiх порiзно. Наступного дня побачила брата: був сильно збитий, мав пiдпухле лице. Повезли нас у тюрму на Лонцького, де слiдство продовжили. Тим часом батьки шукали можливостi нас витягнути. Продали молодого лошака, найняли доброго адвоката. Вiн пiдкупив кого треба i мене iз сестрою витягнув. Коли вийшла з тюрми, на вулицi зустрiла маму. Вона розплакалася.

За три тижнi до нас iз сестрою на квартиру прийшов якийсь чоловiк. «Собирайтесь, девочки», – сказав. Попросила дозволу зайти до сусiдки i взяти теплий коц. Сусiдка, панi Стефа, дала свiй. Мама потiм його вiдкупила. Із тим чоловiком пiшки дiйшли до тюрми. Завiв мене в ту ж камеру, де сидiла минулого разу. На прощання вдарив по обличчю i сказав: «А говорила, что ничего не знаешь!»

Привезли до Боково-Антрацита на Луганщинi41. Працювали на покинутiй шахтi. На долонях вискакували величезнi пухирi, лопалися. Проте все одно мусила носилки в руки брати. Хлiба майже не бачили. Годували перловою кашею зi смердючою зiпсованою тюлькою. Вiд неi так хотiлося пити, що припадали, як та худоба, до струмочка з iржавою водою. Вiд того мали бiгунку – масово хворiли на дизентерiю. Щодня вмирало 10–15 осiб.

Усi ув’язненi мали голити пiд пахвами i нижче. Процедура була обов’язковою, бо множилися «мандавошки»42. За розпорядженням керiвництва, жiнок голили тiльки чоловiки, а чоловiкiв – жiнки. Робили так спецiально, щоб принизити. Так само лише чоловiки супроводжували жiнок у туалети. Вони були вiдкритi, i нiяк не можна було прикритися.

У Княжпогостi43 працювала на лiсопильнi. Змiна тривала 12 годин. Ми з напарницею вiдповiдали за колоди довжиною 5,5 метра. Синхронно мали iх пiднiмати i скидати. Працювали на 6-метровiй висотi. Було страшно, я боялася висоти. Їли двiчi на добу – коли йшли на роботу й поверталися. За чотири роки м’яса не бачили. Казали, що комусь давали тюленяче, але воно дуже смердiло.

«Марiя Гриб, збирайтеся!» – сказав солдат. Думала, поiду додому, а попала в 11-й пересильний лагпункт. Там були й полiтичнi в’язнi, й урки44. Одного навiть охорона боялася – рокiв 40, зi скляним оком i вибитими зубами. Сидiв уже 18 рокiв. Приходив у барак, вибирав дiвчину i лягав iз нею. Одну, що не захотiла вiддатися, порiзав ножем. Якось уночi прийшов i лiг бiля монахинi. Горiло свiтло, вiн ii гвалтував у всiх на очах. Охорона не зважала. Я була за кiлька лiжок вiд неi й молилася. Боялася, що колись вiн i до мене добереться. Попросила допомоги в битовика45 Івана – вiн дружив iз дiвчиною з моеi бригади. Пiдiйшов до того i сказав: «Эту девочку не трогать!»

Узимку 1951 року потрапила в Красноярський край на спецпоселення. Збирали живицю – смолу iз сосен. Жити стало легше. Познайомилася з Олександром з Естонii. Один його брат служив у Червонiй армii, другий разом iз ним був у пiдпiльному русi. Називали iх «лiсовими братами». Спiлкувалися росiйською, яку обое знали погано. Покохалися. Написала батькам про судженого. Тато читав того листа вголос. Мамi замiсть «естонець» почулося «японець», то вона почала ахати. Та потiм усе з’ясувалося – i батьки дали благословення.

Приiхали в мою рiдну Жирiвку – за рiк пiсля народження старшого сина Велла. У серпнi 1954 року охрестили його Володимиром у церквi Святого Михаiла, а в листопадi там же взяли шлюб. Через деякий час народився Степан. Поiхали в Естонiю. П’ять рокiв працювали на свинофермi. Дiти пiдростали, i треба було думати про школу. Найближча була за три кiлометри. Переконала чоловiка повернутися в Украiну.

35

1914 рiк – початок Першоi свiтовоi вiйни.



36

Дружина греко-католицького священика.



37

«Тюрма на Лонцького» – в’язниця у Львовi, яку використовували польська, радянська та нацистська влади. Нинi – нацiональний музей-меморiал.



38

ОУН.



39

Сутана.



40

Зараз вул. Вiтовського. Тодi там знаходилося Управлiння НКДБ у Львiвскiй областi.



41

Тепер Антрацит.



42

Лобковий педикульоз.



43

Село в Республiцi Комi, Росiя.



44

Жарг. «бандит, грабiжник». Так називали усiй кримiнальних в’язнiв.



45

Так називали осiб, засуджених не за полiтичними статтями.




Стефанiя Вуйцик (дiвоче прiзвище – Сусол): «Вимiняла плащ на пару картоплин. Зварила мамi. А вона доторкнулася, понюхала i вмерла»


Народилася 6 лютого 1926 року в селi Переволочна (тепер – Буський район на Львiвщинi) в родинi Василя Сусола й Теклi Сiрськоi. У сiм’i було ще п’ятеро дiтей: Григорiй, Михайло, Федiр, Марiя i Катерина. Згодом iз батьками переiхала в сусiдне село Красне. Наприкiнцi 1939 року радянська влада арештувала двох братiв Стефанii – Григорiя i Федора. Через два роки вiйська НКВС убили iх у Замарстинiвськiй тюрмi у Львовi. Брат Михайло перейшов у пiдпiлля Органiзацii украiнських нацiоналiстiв, мав псевдо «Сокира». Загинув пiд час облави 1945 року в селi Скнилiв пiд Львовом. Двадцять другого травня 1940 року родину розкуркулили й виселили в Тобольський район Омськоi областi РРСФР. Повернулися на Батькiвщину 1946 року. Працювала у Львовi на швейнiй фабрицi. У сiчнi 1950 року ii арештували. Інкримiнували зв’язок iз пiдпiллям Органiзацii украiнських нацiоналiстiв. Засудили до 10 рокiв виправно-трудових таборiв. Вiдбувала покарання в Мордовii. Пробула там шiсть рокiв, три мiсяцi i два днi. У квiтнi 1956 року повернулася до Львова. Першого вересня 1961 року постановою особливоi наради КДБ кримiнальну справу проти Стефанii закрили у зв’язку з «недоведенiстю в ii дiях складу злочину». Була замiжня за Казимиром Вуйциком. Вiн помер 28 вересня 1998 року. Виховали доньок Мирославу й Оксану. Живе у Львовi. Мае трьох онукiв.






Стефанiя Вуйцик (стоiть крайня злiва у першому ряду) з подругами-бранками. Мордовiя, 1950-тi рр.

Коли 1939 року прийшли совети, то в Красному збудували святкову браму, кидали iм квiти. А вже за пiвроку почалися арешти й вивози. Із села забрали кiлькох молодих чоловiкiв, серед них моiх братiв – Григорiя i Федора. Їх ув’язнили в Замарстинiвськiй тюрмi у Львовi. Ганна, дружина Григорiя, тодi була вагiтна. Пiсля народження дитини вона повезла чоловiковi передачу й пiдписала: «Вiд сина». Вiдповiдi не отримала. Потiм ми довiдалися, що обох братiв розстрiляли. Уже в незалежнiй Украiнi iх перепоховали на Личакiвському цвинтарi.

Вiд нас забрали все, iз чого ми жили: кiлька гектарiв поля i всю господарку: пару коней, три корови, вiсiм свиней, п’ятдесят курей, гуси. Тата вважали неблагонадiйним. За Польщi вiн очолював «Просвiту» в селi. На кiлька днiв його арештували. Потiм повернули, але прийшли нас вивозити. Без попередження, уночi. Сказали багато речей не брати. Спакували трохи борошна, сала i крупи. У хатi навiть печеного хлiба не було, щоб узяти в дорогу. Їхали до залiзничноi станцii власним возом. Нас проводжали два песики – Мушка й Кудлас.

Спершу везли потягами, далi – пароплавом рiчкою Іртиш. Було багато знайомих. Серед них Марiя Миськiв iз двома хлопчиками – шести мiсяцiв i трьох рокiв. Невдовзi пiсля приiзду на спецпоселення в Омськiй областi обое дiток померли.

Поселили у великих бараках. Їх збудували поляки, яких привезли ранiше. Блощицi були страшнi, не давали спати. Щоб захиститися вiд них улiтку, лягали на пiдлогу й обкладалися кропивою. Узимку ради не було.

Усiх молодих вiдправляли на важкi роботи. Сестру Катерину забрали працювати на лiсоповалi й сiнокосах. Видавали iй горохову баланду i трохи молока. За п’ять рокiв Катеринi не заплатили анi рубля. Щоб уберегти мене вiд тяжкоi роботи, тато при виробленнi посвiдки «вiдняв» менi три роки.

Багато людей повмирали через брак iжi. Овочi майже не росли. Ягiд теж не було. Городу ми не мали. Доiдали те, що взяли з дому. Голод не давав жити. Нiхто не одружувався i не народжував дiтей. Одного разу почули, як хтось грае на баянi. Бiля музики гуртувалася молодь. Батьки менi сказали: «Йди трохи поскачи». А я лишень думала, що б поiсти. Старша жiнка iз сусiднього села постiйно просила картоплi. Їi донька Слава пiшла до мiсцевих татар i вимiняла свiй плащ на пару картоплин. Зварила мамi. А та доторкнулася, понюхала i вмерла.

Згодом переселили в село Тараканове. Працювали в колгоспi. Стало трохи легше. Нам iз сестрою дозволяли пити молоко корови, яку ми пасли. Коли здох колгоспний кiнь, тато вiдрiзав того м’яса i принiс додому. Мати довго його готувала. Усiм смакувало.

Населення в Сибiру було бiдне. До нас ставилися добре, спiвчутливо. Часто навiдували. Одного вечора ми розпалили вогнище. Пекли на ньому картоплю. Одна жiнка запропонувала помолитися за всiх, хто воюе, аби повернулися додому живими i здоровими. Їi чоловiка й сина забрали на фронт. Хтось донiс. Отримала п’ять рокiв за «антирадянську й релiгiйну агiтацiю».

У 1946 роцi дозволили повернутися в Украiну, у Кiровоградську область. Додому можна було поiхати лише за запрошенням. Керiвництво колгоспу, де працювали, дало менi довiдку, що хворiю та потребую операцii, яку можу зробити в рiдному селi. З кiлькома односельчанами вирушила до Красного на вуглях46. У Проскуровi47 зупинила залiзнична мiлiцiя. Один iз мiлiцiонерiв наказав менi вмитися. Моiх супутникiв вiдправив на базар по харчi i почав до мене братися. Хотiв згвалтувати, а я – у крик. Урятувало, що хтось постукав у дверi. Чоловiкам iз моеi групи повiдомили, що вони поiдуть на шахти Донбасу. А мене як малолiтню таки вiдправлять у Красне. «Де вони, там i я», – сказала у вiдповiдь. Нас вигнали з кабiнету. Сiли на iнший вугляр i поiхали до рiдного дому.

Я була перша, хто повернувся iз Сибiру в село. Багатьом це здавалося неможливим. Однi дивувалися, iншi пiдозрювали, що приiхала не випадково. Одного разу перестрiли люди у формi НКВС. Розмовляли росiйською. Питали, хто така й чому не маю комсомольського квитка. Тодi запропонували iм доносити про справи й людей у селi. Сказала: «Краще повернуся назад, на висилку, нiж пристану на таке». Пiсля цього до мене зайшов «Малиновий», односельчанин, тодi – сотенний УПА. Сказав: «Стефцю, як ся маеш? Мусили тебе перевiрити. Ти добре сказала. А могло бути гiрше». Перевiрку допомагав проводити «схiдняк». Вiн пристав до наших хлопцiв i правдоподiбно виконував роль енкаведиста, за потреби.

Пiсля повернення до Красного поселилися з батьками на квартирi, бо наш будинок i стодоли зруйнували. Тато клопотав щодо забраного поля. Люди повертали нашу землю, навiть засiяну, щоб ми могли вижити. Вiддали корову й коня. Ми почали господарити i здавати державi контингент. Але то тривало недовго. За рiк нас знову прийшли вивозити. Батькiв не застали. Знайшли сестру. Вона тодi була одружена й вагiтна. Їi чоловiк Йосиф зголосився iхати з нею, хоча його гнали додому. Виселили i братову Ганну iз 6-рiчним сином. Я в той час лiкувала зуби у Львовi. На залiзничнiй станцii почула вiд людей: «Бiйся Бога, не iдь додому, твоi у вагонах». Улаштувалася працювати на швейну фабрику.

Узимку 1950 року до мене на квартиру прийшли вiйськовi. Сказали, аби збиралася, i повели в тюрму на Лонцького. У камерi була разом iз Парасковiею, матiр’ю останнього командира Украiнськоi повстанськоi армii Василя Кука. Знала ii ще зi свого дитинства як добру жiнку. Вона вже була старенька, хвора: не могла пiдняти нi руку, нi ногу. Били ii безбожно, виривали волосся. Брали на «провокацiю»: iмiтували, що ii викрадають повстанцi, везуть до лiсу й допитують. Насправдi то були чекiсти. Пiдсаджували iй у камеру сексотку. Одного разу пiсля допиту Парасковiю принесли на носилках. Спiвкамерниця поiла ii з ложечки, а помiж тим про все випитувала.

Арештували й мою спiвмешканку Стефу. Вона була сильно збита – усi ноги синi. Менi було ii жаль, то запропонувала своi панчохи. Слiдчий крикнув: «Дура, твою мать!» Натякав, що вона на мене «капае», а я iй останне вiддаю. Потiм ми з нею шiсть мiсяцiв провели в тюрмi Золочева. Стефа не отримувала передачi, то я дiлилася з нею. Нас вiдправили в рiзнi табори. Зустрiлися вже в незалежнiй Украiнi.

На очну ставку привели шкiльну подругу Ганну, яка була пов’язана з пiдпiллям. Та я помагала не бандерiвцям, а iй – як людинi. Знайшла iй квартиру у Львовi, влаштувала до себе на роботу на швейну фабрику. Вiддала свiй жакет. Слiдчий менi його показував – серйознiших доказiв вони не мали. Судило мене заочно «Особое совещанiе»48.

У Мордовii важила 45 кiлограмiв. Годували погано. Давали переважно вiвсяну та горохову кашi. М’ясо бачили хiба на Октябрську49. Працювали на лiсоповалi, торфорозробцi, вантажили й розвантажували вагони. Я захворiла. Мала складну операцiю. Два мiсяцi пiсля неi провела в таборi «для iнвалiдiв» разом зi старшими та хворими жiнками. Потiм вiдправили на виробництво курток для вiйськових. Рiк працювала на конвеерi. Змiна тривала 12 годин. Один тиждень ходила в денну змiну, другий – у нiчну. Стало краще, коли помер Сталiн. Дозволяли частiше писати родичам i отримувати посилки.

Познайомилася з росiянкою Ритою. До арешту вона навчалася в Москвi. Дружила iз закордонними студентами. Один iз них привiз iй сухi духи в подарунок iз Францii. Поселився в готелi. Запропонував пiднятися до нього в номер. Там Рита пробула 45 хвилин. Вахтери повiдомили в НКВС. Їi арештували. Пiд час слiдства просила провести судово-гiнекологiчну експертизу, яка б довела, що вона була незаймана. Їй вiдмовили. Засудили до восьми рокiв – за «iнтимний зв’язок» з iноземцями.






Стефанiя Вуйцик

Одна жiнка перед звiльненням вимагала вiд адмiнiстрацii повернути ii дитину. Інакше – вiдмовлялася залишити табiр. Дiвчинку забрали, коли iй було 11 мiсяцiв. Вiдтодi минуло п’ять рокiв. За деякий час ii привезли, але жiнка в нiй не пiзнала свою доньку. Твердила, сталася помилка. Волосся дитини було не таке, яке мати залишила собi на згадку, вiдрiзавши пасмо перед розлукою. Через суд розшукали справжню дочку – ii виховувала родина вiйськових з Одеси. Коли жiнка нарештi зустрiлася з нею, та запитала: «А почему ты не красишь губы красной помадой, как моя мама?» Дiвчинку виховували заможнi люди. Вони просили залишити iм дитину, а не прирiкати ii «на бiду». Але жiнка вiдвоювала свою кровинку.

Наприкiнцi змiни вiдстала вiд своеi бригади. Помилково зайшла в заборонену зону. Конвоiр розцiнив це як дезертирство. Вiддiлив мене вiд iнших i нацiлив автомат. Аж тут до нього пiдбiг собака – разом iз господарем перевiряв пости. Конвоiр наказав менi стати у стрiй. Інспекторовi вiдрапортував, що всi в’язнi на мiсцi. На другий день iнший конвоiр менi сказав: «Маеш доброго ангела-хоронителя, бо та наволоч тебе вбила б».

Повернулася до Львова 1956 року. Приписалася на квартирi в панi Люби. Проте за деякий час сказали виiжджати зi Львова. Вiдповiла: «Мене двiчi вивозили. Як хочете i третiй, то везiть, а сама iхати не буду». Рiк «висiла» в повiтрi iз пропискою, доки не вийшла замiж за Казимира.

Мене шукали кадебiсти – довiдалася про це вiд сестри. Навiдувалися до неi в Красне й випитували мою адресу. Повертаюся додому, а там – повiстка. Перед виходом iз дому попрощалася зi своею 2-рiчною донькою, бо не знала, чи повернуся. Приходжу в КДБ, а до мене звертаються «Стефанiя Василiвна». «Перед вами извиняются», – сказав чоловiк. Пояснив, що переглянули мою справу й визнають несправедливо засудженою. Виписали довiдку. Коли виходила на пенсiю, кожен проведений у таборi рiк зарахували за три.

Працювала в магазинi 23 роки. На роботi нiхто не знав про 12 рокiв моеi неволi. Нiкому нiчого не розповiдала, бо тодi i стiни мали вуха. Не казала й дiтям, треба було iх уберегти. 1992 року вперше показала донькам двi довiдки про реабiлiтацiю: ту, першу iз КДБ, i сучасну, видану украiнською владою.

46

Вагони з вугiллям.



47

Тепер мiсто Хмельницький.



48

ОСО – адмiнiстративний орган при НКВС, виносив вироки тим, хто «загрожував» радянському ладу.



49

Рiчницю Жовтневоi революцii 1917 року.




Катерина Гаврилiв (дiвоче прiзвище – Данилiв): «Почала критися i вiд бiльшовикiв, i вiд наших. З обласноi Служби безпеки був наказ мене вбити»


Народилася 11 серпня 1920 року в селi Труханiв (тепер – Сколiвський район, Львiвська область). Батько Олексiй Данилiв був столяром. Мати Ганна – домогосподаркою. Катерина мала четверо сестер: Анастасiю, Євдокiю, Парасковiю, Анну. Початкову школу закiнчила в рiдному селi. Потiм училася на курсах виховательок дитсадкiв у Стрию та в агрономiчнiй школi в Пiдмихайлiвцях на Івано-Франкiвщинi. Працювала у Сколе в Райпотребсоюзi (вiд рос. – Районный союз потребительских обществ), iнструкторкою iз птахiвництва i дрiбного тваринництва у Чортковi. Була членкою ОУН. Пройшла пiдпiльнi санiтарний i хiрургiчний вишколи. Мала псевдо «Зелена». Працювала машинiсткою у Стрийському окружному проводi ОУН. Проводила медичнi вишколи у Стрийському, Жидачiвському, Журавненському районах на Львiвщинi. Була медсестрою в сотнi «Вiкторiя». Деякий час була провiдницею жiночоi сiтки Сколiвського районного проводу ОУН i референткою Украiнського червоного хреста Мединицького районного проводу ОУН. Батько загинув 1944 року. Сестра Анастасiя загинула в пiдпiллi ОУН. 1950 року матiр Катерини три мiсяцi втримували в тюрмi. У 1949 роцi Катерина вийшла замiж за вчителя Михайла Гаврилiва. Легалiзувалася наступного року. Подружжя виховало синiв Любомира i Зеновiя та доньку Уляну. Тепер Катерина живе в Болеховi в будинку, який побудувала зi своiм чоловiком. Мае п’ятьох онукiв i дванадцять правнукiв.






Чоловiк Катерини Гаврилiв Михайло. 1940-тi рр.

Прийшов староста з кавалером iз села Розгiрче50 сватати мою сестру Настю. Їй було 15 рокiв, йому – 28. Сiли вечеряти, хлопець дуже пишно сьорбав юшку, без поспiху. Татовi таке не сподобалося. Сказав: «Хто не вмiе iсти – той не вмiе робити», – i не вiддав за нього сестру. Через рiк той хлопець повернувся. Мав хату, поле. Сестру нiхто не питав, вiддали замiж. Удень вона все робила в господарствi, а вночi тiкала вiд нього. Мала жаль на тата i маму. Потайки просила знайомих, якi працювали в Польщi, знайти iй роботу. Допомогли. Покинула чоловiка, нiкого не попередивши. Невдовзi я вирiшила iхати до неi у Варшаву. Мама спекла хлiба, зварила яець, дала сиру. Тато на прощання вчив: «Щоб ти голосно не говорила, на дорозi не оберталася i не гримала дверима».

Працювала в «Гуцульськiй штуцi» – украiнському магазинi поблизу площi Пiлсудського у Варшавi. Вишивала на продаж сорочки i рушники. Жила в польськiй родинi. Познайомилась iз панi на псевдо «Майстер». Вона часто запрошувала мене на обiд. Одного разу сказала, що я перейду жити до украiнськоi пари Олесницьких: вiн працював у американському посольствi, вона виховувала маленьку доньку. Щомiсячне утримання iхньоi квартири коштувало близько 110 злотих, як добрий кiнь. Мали прислугу, елегантну машину. То були справжнi пани. Я була в них на повному втриманнi. До них часто навiдувалися гостi – священики та iншi представники iнтелiгенцii.

Щонедiлi ходила на богослужiння до греко-католицькоi церкви на вулицi Медовiй у Варшавi. Одного разу, коли йшла на трамвай, яким iхала до церкви, зачепили мене двое хлопцiв. Запрошували до цукернi, у кiно. Старалася з ними не говорити. З’ясувалося, що то були хлопцi зi Студентськоi громади. Так перевiряли, чи я порядна дiвчина i чи не гулятиму ресторанами. Згодом я прийняла присягу i вступила в ОУН. Учили мене iсторii Украiни й географii.

Із приходом нiмцiв у Варшавi був створений курiнь молодi. Ми з Ольгою збирали в мiсцевих украiнцiв кошти на синьо-жовтий прапор для куреня. Потiм працювали в комiтетi суспiльноi опiки й Украiнського червоного хреста в Украiнському центральному комiтетi. Допомагали нашим хлопцями, якi працювали у веркшуцi51. Керував ними Богдан Вiльшинський.

На початку липня 1941 року ми добиралися до Львова. Скористатися потягом було неможливо, iздили тiльки вантажнi. Поiхали фiрою попри Сян до мiсця переправи. Через посилену охорону заночували в лiсi. Наступного дня дочекалися сутiнкiв. Переходили рiчку вбрiд. Провiдник попередив, щоб трималися одне за одного i не пiднiмали високо ноги, бо стрiмка течiя могла знести людину. Мою провiдницю «Майстра» хлопцi брали на руки, бо вона була маленька ростом, а вода подекуди сягала нам по шию. Вийшли на берег у мiстi Перемишлi. Там нас чекали автiвки. Проiхавши двадцять кiлометрiв, наша зламалася. Якраз проiжджала валка тягарових словацьких машин. Пiдiбрали нас i повезли до Львова.

«Гарбуз вiд Микити» – таким був пароль для входу в будинок на вулицi Руськiй, 20, у Львовi. Постукала у дверi, сказала пароль, i пан у елегантному одязi, який сидiв бiля бюрка, вiдповiв: «Кiш». Менi дали вечеряти i допомогли розмiститися. Потiм прийшли iншi члени нашоi рейдовоi групи. Вiдбулася велика нарада. Невдовзi пiсля того мене призначили машинiсткою у Стрийський окружний провiд ОУН. Проте згодом почалися сильнi арешти членiв ОУН. Я переiхала до Сколе, працювала в Райпотребсоюзi.

Сказали менi працювати продавцем у магазинi «Бата» у Сколе. Там продавали взуття. Примiщення магазину ремонтували евреi. Я мала наглядати за iхньою роботою. Побачила, як нiмцi часто приходили i били тих бiдних, голодних, обдертих евреiв. Неможливо було дивитися. Пiшла до провiдника Богдана i попросила звiльнити мене з тоi роботи. Потiм трохи вчилася i працювала в рiзних мiсцях.

Направили мене на курси медсестер у Спринi на Самбiрщинi. Було нас двадцять п’ять дiвчат. Викладали в нас трое чоловiкiв. Один iз них був лiкарем. Окрiм медичноi справи, учили нас управлятися з гранатами i стрiляти з пiстолета та рушницi-десятизарядки. Пiсля закiнчення вишколу дiвчат розподiлили по районах. Мене залишили при Дрогобицькому обласному проводi для того, щоб вишколювала медсестер у рiзних районах. На Журавненщинi ми жили з дiвчатами в лiсовiй колибi. Уночi дiвчата по черзi стояли на стiйцi. Зранку пiсля молитви вмивалися в потiчку. Удень училися. Недалеко був постiй кiлькох сотень.

У Львовi лiки забирала у Святоюрськiй церквi, або в лiкаря Панчишина, який мав свою аптеку. Зi мною завжди ходило двое охоронцiв iз украiнськоi полiцii. Зiбранi медикаменти розвозила в партизанськi шпитальки. Часто доводилося доставляти лiки у велику шпитальку бiля Мертвого озера в Поляницькому лiсi на Івано-Франкiвщинi. Вона була трохи заглиблена в землi, вибудована з брусiв, накрита корою смерiчки. Велика, десь на двадцять осiб. Мала хiрургiчне вiддiлення. Хiрургом там був «Юрко».

У Головецьку, поблизу гори Макiвка в Карпатах, було багато повстанцiв, хворих на тиф. Їх розмiстили в зимiвниках – розкиданих на полонинах хатах, у яких зимували отари. Коли прийшла й побачила, що там коiться, не знала, за що братися. Хворi мали високу гарячку, кричали. У декого облiзало волосся. Ми знiмали з них брудний одяг i кидали у снiг. Із села принесли чистий. Вошi випалювали залiзком52. Бракувало iжi. Пiшла iз хлопцями до станичноi в село. Набрали в людей картоплi в мундирах, вiвсяних коржiв, кукурудзяну кулешу, навантажили все на сани й повезли хлопцям.

У 1944 роцi бiльшовики всiх чоловiкiв нашого села Труханова зiгнали пiд сiльську раду, щоб вибрати голову. Нiхто не хотiв на ту посаду. Повезли iх у Сколе. Закрили в пивницi. Напхали людей так, що не було, де сiсти. Не випускали за потребою, тому люди справляли нужду, де стояли. Як вiдчиняли дверi – люди непритомнiли. Пiсля того, як iх випустили, кiлька десяткiв осiб померли. У тата дуже пекло серце, прикладав груди до землi. За мiсяцiв два помер.

Сестра Настя приiхала з Нiмеччини. Народила дитину. У 12 тижнiв син дуже захворiв. Дорогою до лiкарнi помер. Сестра почала тiсно спiвпрацювати з боiвкою «Чорноти». Наказали iй улаштуватися в Сколе в райвиконком. Розвiдданi мала передавати в пiдпiлля. За три мiсяцi пiсля початку роботи провокатори iз СБ53 убили ii як «зрадницю», хоча працювала вона за завданням ОУН. Про загибель сестри дiзналася вiд «Романа». Просив нiкому не казати, що я знаю. Усе тримали в таемницi.

Приходить до мене сотенний iз заплаканою мамою. Просить пiти до важкопораненого повстанця в селi Плав’е. Узяла медичну сумку з лiками й пiшла. Помила рану, змастила йодом, готую бинт. А мати просить витягнути кулю. Я промацала живiт навколо рани i вiдчула пальцями щось тверде пiд шкiрою. Значить, куля ввiйшла не глибоко. Скальпель, пiнцет i стерильна голка в мене були. Попросила хлопцiв тримати хворого за руки i ноги. Скальпель обпалила над полум’ям, протерла йодом i розрiзала рану. Натиснула руками на живiт i куля вискочила. На щастя, вона не зачепила внутрiшнi органи. Я наклала шви, обробила рану йодом i зробила перев’язку. Невдовзi дiзналася, що хлопець скоро одужав. Слава про мене дiйшла до обласного проводу. Провiдниця «Галичанка» направила мене на хiрургiчнi курси.

На рiздвянi свята пiшла на курси з лiкарями «Бурундою» i «Маркiяном». Сказали нам добратися в село Перекоси на Калущинi, але там почалася облава. Курси перебазували в село Дички. Там викладали двi лiкарки. Невдовзi нам повiдомили, що до села наближаються бiльшовики. Уночi ми з повстанцями перейшли в село Поручин. Продовжили навчання. Ненадовго. Почули стрiлянину. Жiнка, у якоi я квартирувала iз двома дiвчатами, слiзно просила нас покинути ii оселю, щоб ii з дiтьми не вивезли до Сибiру. Ми вийшли й розбiглися в рiзнi боки. Бiжу i вiдчуваю, як хтось хапае мене за руку. То був голова мiсцевоi сiльськоi ради. Думала, що видасть мене. А вiн привiв до своеi хати, сумку з лiками поклав у мiшок i запхав у гнiй на городi. Його жiнка дала менi в руки веретено й куделю, сказала прясти. Зайшли бiльшовики i не звернули на мене уваги. Уночi ми з повстанцями пiшли до лiсу i там переховувалися кiлька днiв. Вiд сиростi i холоду я захворiла. Повстанцi вiдвели мене в якесь село на Рогатинщинi.

Провiдниця «Галичанка» повiдомила, що 11 березня 1945 року в мене буде весiлля з Іваном Федiвим на псевдо «Роман». Провiдник дав дозвiл, попередили священика. Це було для мене несподiванкою. «Романа» я знала давно, вiн був гарний хлопець, учитель. Одного разу пiд час рейду нарвав менi пригорщу малини. Казав, що дуже мене кохае. Тодi я не сприймала цього всерйоз, не думала про замiжжя, бо вiйна. А зараз дивувалася, чому про дату шлюбу дiзналася не вiд нього. Пiд час зустрiчi «Роман» повiдомив, що пiсля весiлля нас переведуть у Миколаiвський район, де вiн працюватиме районним провiдником, а я очолюватиму УЧХ. Для мене пошили новий костюм. Пiшла до мами просити благословення. Проте за декiлька днiв дiзналася, що мiй наречений загинув у бою.

У березнi 1945 року було дуже холодно. Лежав снiг. Ми з провiдницею «Галичанкою» проривалися до села Угольня на Стрийщинi. Перед селом був ставок, а над ним колись – мiст. Повстанцi пiдiрвали той мiст, щоб бiльшовики не могли проiхати. Довелося роззутися i йти вбрiд. «Галичанку» перенесла на собi. Черевики лишилися на тому березi рiчки. Я попросила хлопця, який iшов з нами, перекинути менi взуття. Але один черевик не долетiв i плюхнувся у воду, течiя швидко його понесла геть. Одну ногу взула, iншу закутала хусткою. Прийшли до села, стукаемо у вiкно однiеi хати, а господар не пускае – каже, що в селi облавники. Ми завернули до лiсу, сiли пiд смереку. «Галичанка» витягла з-за пазухи скибку хлiба i пригостила мене. «Звiдки у Вас хлiб?» – здивувалася я. «Правду кажучи, я вкрала його зi столу господаря, який робив Вам черевики», – вiдповiла вона. На тому хлiбi жили пiд смерекою ще двi доби. На третю добу почули в лiсi легенький свист. Так могли свистiти лише повстанцi. «Галичанка» пiшла в розвiдку, прийшла з боiвкою. Кiньми доiхали в село Ярушевичi. Там лiкар «Крига» оглянув моi обмороженi ноги, дав лiки. Дiагностував запалення легень.

У серпнi 1945 року загинула надрайонна провiдниця УЧХ Стрийщини «Пiдгiрянка». Мене мали призначити на ii мiсце на спецiальнiй нарадi. Дорогою туди я заiхала в село Добряни забрати светри, шкарпетки, навушники, якi дiвчата готували для повстанцiв сотнi «Вiкторiя». Приiхали двое хлопцiв iз ровером54 i попросили поiхати з ними до важкопораненого повстанця. Мав дуже запущенi чотири рани. Треба було iх добре промити тампонами i пiдсушити. Лишилася його доглядати кiлька днiв. За той час ми пережили облаву, пiд час якоi хворий знепритомнiв. Пiсля всього зiбрала всi речi i з боiвкою пiшла до села Гiрне. Там зустрiли мене хлопцi зi Служби безпеки. Їхнiй провiдник «Туркмен» запитав, чи я була у П’ятничанах. Вiдповiла, що нi, бо доглядала хворого. А вiн каже, що «Орися» наговорила, що там я зустрiчалася з енкаведистами. Сказав iти в Жулин i нiкому про це не говорити. Там до мене прийшла «Орися». Їi замiсть мене призначили провiдницею. Забрала моi черевики: мабуть, для того, щоб я не втекла. Наступного дня хлопцi кличуть мене на вечерю. Господиня дае своi черевики. Приходжу на вечерю, бачу, сидять есбiсти55. Уже й ложка до рота не лiзе. Вийшли з-за столу надвiр. Пiдходить есбiст «Роман» i каже: «Ви арештованi». Повели через село до хати, де я квартирувала. Гiрко було йти в супроводi есбiстiв селом, де багато людей мене знають. Приставили до мене двох охоронцiв. Так я переночувала. Наступного дня прийшов «Роман», дав зошит, ручку i сказав писати про свою роботу, зв’язки, бункери, якi я знаю. Забрали моi записи i пiшли. Однiеi ночi прийшов обласний есбiст «Чорнота», якого я знала з Варшави. Сказав, що дiзнався про мiй арешт i гнав аж iз Самбiрщини, щоб мене не лiквiдували. Обiцяв у всьому розiбратися i забрати мене в СБ. Порадив iти на курси розвiдниць. Я попросилася вiдвiдати маму в Трухановi. Пустив. Сказав чекати його зв’язкову, але вона все не приходила. Тому я почала критися i вiд бiльшовикiв, i вiд наших. Ночувала в лiсi пiд смерекою або в колибi, де колись лежали тифознi повстанцi.

Пiшла молитися до Чудотворноi Матерi Божоi в Гошевi. У тому монастирi мала зв’язок iз монахом – двоюрiдним братом сотенного iз сотнi «Вiкторiя». Там висповiдалася i прийняла святе причастя. Дорогою з Гошева могли мене знищити. Із Дрогобицькоi обласноi Служби безпеки був наказ мене вбити. Утiм за мене заступився станичний села Бубнище «Кут». Сказав, що я доглядаю поранених хлопцiв iз мiсцевого куща. Невдовзi есбiст «Султан» порадив менi ховатися в його сестри Розалii в Болеховi. Там бiльшовики не заходили, бо ii чоловiк був на вiйнi, прийшов без руки.

У лютому – березнi 1947 року переховувалася у криiвцi iз чотирма хлопцями в Довжцi – окраiнi Болехова. Вона була у дровiтнi батькiв «Султана». «Черненко» залiз у бункер, а вiд нього розлiзлися вошi. Ми познiмали одяг i випалювали його на плитi. Навеснi ще й почала прибувати вода. Не встигали вичерпувати. Кидали додатковi дошки i так спали. Удень ми вилазили з бункера, бо там було важко дихати. Я допомагала господинi готувати iсти. Хлiб мiсили ввечерi, потайки, без свiтла, бо боялися, що сусiди нас побачать i донесуть. Одного дня вийшла з бункера випрати бiлизну. Господиня принесла менi миску, мило i воду. Побачила родичку господарiв. Та вона мене не помiтила. «Черненко» ж подумав, що я всипала56 криiвку. Сильно вдарив мене в лице так, що я впала. Мав давню злобу на мене, бо колись я вiдмовилася його лiкувати через те, що чiплявся. Сховалася бiля корови. А вiн каже хлопцям брати зброю i тiкати. Я боялася, бо за два тижнi до цих подiй «Черненко» вбив молодого хлопця, який просився до нас у бункер. Аж тут заходять болехiвськi есбiсти «Соколенко» i «Боз». Бачать, що я заплакана, розпитують, що сталося. Забрали «Черненка» iз собою. Прийшов на третiй день i погрожував, що так менi це не минеться. Заборонив показуватися в Бубнищi, хоч там були моi родичi. Казав, що то його територiя i вiн там провiдник.






Катерина Гаврилiв

Уночi додому приходять озброенi чоловiки. Називаються повстанцями з розбитоi сотнi. Кажуть менi пiти до станичного по харчi. Я сказала, що не помагатиму iм, бо не знаю, хто такi. Тодi один iз них каже мамi: «Ти забула, як давала нам iсти?» Головний помiж ними сказав, що знае, що я «Зелена». Почали мене бити, а потiм кинули до комiрчини. Самi вийшли надвiр чекати машину, курили. Я тим часом драбинкою вилiзла на подрю57, а звiдти втекла до лiсу. У потемках спiткнулася в потiчку i вся намочилася. Бiля села Бубнище побачила багаття. Його розпалили чоловiки, якi пасли коней. Сушила одяг i не вiрила, що врятувалася. Вiдтодi дорога до рiдноi хати для мене була закрита.

Тривалий час жила в чужих людей. Трохи в Коломиi доглядала хвору вчительку. Коли загинула районна провiдниця Калущини «Мотря», я пiшла до ii родини в Станiславi. Доглядала ii сина-напiвсироту Ярка. Його тата арештували. У Гошiвському монастирi зробили менi документи на iм’я Ганни Процiв. Пiд цим iменем брала шлюб iз Михайлом, радянським учителем. Офiцiйно ми не розписалися, бо для цього я мусила виробити паспорт. А це було небезпечно. Народила сина Любчика i записала на свое вигадане прiзвище.

Приiхали вивозити з нашого села людей у Сибiр. У списках були i моi рiднi. Сестра Парасковiя тодi захворiла на запалення легень. Їi вiдправили в лiкарню. Маму iз сестрою Анною повезли до Борислава. Тримали iх у пересильному таборi. Ми iз чоловiком як дiзналися – поiхали з передачею до Борислава. Там не прийняли, сказали, що iх кудись перевезли, але не казали куди. Тодi вперше в мене з’явилася думка легалiзуватися. Було важко думати, що через мене потерпають рiднi. Пiшла у стрийське МВД58, але черговий сказав, що нiчого не розумiе з того, що кажу. Пiднялася поверхом вище, у МДБ59. Сказала, що була в пiдпiллi, а тепер уже не маю жодних зв’язкiв. Прошу звiльнити мою маму i сестру. Черговий сказав приходити, коли буде начальство. Але додав: «Мушу записати Ваше прiзвище в журнал, бо як вийдете за дверi, то вас можуть арештувати. Тодi вже нiчим не допоможу». Усе зробив як треба i вiдпустив мене. Потiм той запис мене врятував. Повезла передачу хворiй сестрi. Поки домовлялася про ii переведення в лiкарню Журавна, вона померла. Про це дiзналася вiд чужих людей. Вирiшила хоч маму врятувати. Знову пiшла в МДБ до Стрия. Там сказали, що за iхнiми документами мами немае. Направили в Сколе. Приiхала, розповiла про себе. Сказали писати повинну про те, що мене «бандити» втягнули в банду й обiцяли менi самостiйну Украiну, якоi не буде». Обiцяли освiту й роботу. Я вiдмовилася. Тодi вивели надвiр i сказали сiдати в машину i iхати в Дрогобич. Кажу: «Ви не маете права, бо я легалiзувалася в Стрию, а до Вас прийшла просити про маму!» Подзвонили у Стрий, переконалися, що я приходила. Пустили. За три мiсяцi додому повернулися мама iз сестрою. Проте спокою ми всi ще довго не мали.




Конец ознакомительного фрагмента.


  
Текст предоставлен ООО «ИТ»
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию:https://tellnovel.com/ru/gavrishko_marta/dolayuchi-tishu-zh-noch-stor-v-yni