Учень убивцi
Робин Хобб


Свiт Елдерлiнгiв. Сага про Тих, хто бачить #1
У могутньому краi Шiсть герцогств живе Фiтц – позашлюбний син принцанаступника. Хтось гаряче жадае його смертi, аби хлопчик у жодному разi не отримав право правлiння та володiння троном. Вiд смертi його рятуе дiдусь-монарх. Тепер Фiтц у безпецi, вiн мешкае в королiвському палацi. Та несподiвано в кiмнатi хлопця з’являеться таемничий старий на ймення Чейд. Ця зустрiч назавжди змiнюе життя Фiтца. Вiн стае на шлях асасина – холоднокровного шпигуна-вбивцi. Тим часом Шiсть герцогств страждають вiд набiгiв пiратiв-острiв’ян. Тi, хто опиняеться в iхньому полонi, назавжди втрачають людянiсть та iнтерес до життя… Щоб захистити свiй край, Фiтц i Чейд вирушають у небезпечну фантастичну подорож.

Обережно! Ненормативна лексика!





Робiн Гобб

Учень убивцi



Присвячуеться принцам убивцiв Гайлзу, Рафаелю та Фреддi










Роздiл 1

Історiя з давнiх-давен




Історiю Шiстьох герцогств не можна писати без iсторii Провiсникiв ii панiвноi династii. Початок ii сягае часiв, якi настали задовго до заснування Першого герцогства. І якщо ми вже згадали за нього, то варт обов’язково розповiсти про острiв’ян-пiратiв, якi грабували населення на берегах з бiльш помiрним i м’якшим клiматом, анiж на зледенiлих берегах Зовнiшнiх островiв. Але нам невiдомi iмена цих пращурiв.

Про першого короля також не збереглося майже нiчого, окрiм iменi та ексцентричних легенд. Ім’я його було досить просте – Тейкер Завойовник. Напевне, через це iм’я в його династii з’явилася традицiя називати доньок та синiв словами, якi вiдображали iхне життя й iснування. Згiдно з народними вiруваннями, iмена новонароджених прив’язанi магiчним чином, тому королiвським нащадкам не можна було змiнити характеристичнi риси, якi передавали iхнi iмена. Вони заповiдали iм пройти крiзь вогонь, солону воду та могутнi вiтри. Так нам розповiдають нинi. Можливо, колись i був такий обряд, хоч це звучить як казка. Але iсторiя свiдчить, що не завжди треба прив’язувати дитину до якоiсь одноi риси…


Мое перо починае тремтiти, а затим випадае з рук, хоч я й мiцно його тримаю, i залишае хвилясту чорнильну ляпку на паперi Федврена. Я зiпсував ще один аркуш доброго матерiалу i, здаеться, марно. Цiкаво, чи вдасться менi написати цю iсторiю. Либонь, кожну ii сторiнку буде просякнуто гiркотою, хоча я гадав, що вона вже давно минула. Я вважав, що вилiкував своi душевнi рани, але тiльки-но беру в руки перо й папiр, мiй дитячий бiль починае виливатись у виглядi чорнила кольору морськоi хвилi. Потiм менi починае здаватися, що кожна акуратно виведена лiтера роздряпуе моi давнi багрянi шрами.

Федврен i Пейшенс[1 - Терпляча (англ.). – Тут i далi примiтки перекладача.] завжди охоче обговорювали можливiсть написання iсторii Шiстьох герцогств, тому я переконав себе, що варто спробувати, бо це допоможе вiдвернути увагу вiд свого болю i вбити час. Але я збагнув, що кожна iсторична подiя пробуджуе в менi власнi почуття самотностi та втрати. Боюся, що доведеться повнiстю вiдкласти цю роботу або ж я усвiдомлю, що цi подii зробили мене таким. Починаю працювати знову й знову, але виявляеться, що я пишу про своi власнi починання, а не про джерела iсторii цього краю. Я навiть не знаю, кому намагаюся пояснити своi почуття. Мое життя було сплетiнням таемниць, якi зараз розкривати ще небезпечнiше. Викласти своi думки на гарному паперi, щоби потiм вiн згорiв i став попелом? Можливо.

Я пам’ятаю себе з шести рокiв. До цього мое минуле – прiрва, через яку не можу перескочити, як би не напружував своеi пам’ятi. Отже, до того дня в Мунсеi була порожнеча. Але тодi все раптово почалося, ще й так яскраво i виразно, що я був спантеличений. Інодi тi спогади здаються такими цiлiсними, що я починаю сумнiватися: невже це вiдбувалося зi мною? Можливо, то лише оповiдки сотень кухарок i кухарчат та ватаг конюхiв, якi пояснювали одне одному причину моеi присутностi. Можливо, я чув цю розповiдь так часто й зi стiлькох джерел, що тепер менi вона здаеться власним спогадом. Хiба це все результат того, як шестирiчна дитина щиро сприймае навколишню дiйснiсть? Або ж такi цiлiснi спогади е результатом яскравоi дii Скiллу та зiлля, яке я вживав, щоби перебороти свою залежнiсть вiд Скiллу, адже те зiлля спричиняе власнi бiль та жагу. Найiмовiрнiше, все трапилося через останне. Скорiш за все, так i е, хоч я й сподiваюся, що нi.

Фактично цей спогад мае фiзичний вплив; прохолодно-сiрий присмерк, дощ, який лив так нещадно, що я був як мокра курка, заледенiла брукiвка на вулицях химерного мiста, навiть жорсткий затиск велетенськоi загрубiлоi руки, яка тримала мою маленьку ручку. Інодi я з подивом згадую про ту грубу кiнцiвку, мiцну i впевнену. Вона не давала менi оступитися на слизькiй вулицi, але й не давала уникнути своеi долi. Та рука була такою ж безжалiсною, як i крижаний сiрий дощ, що виблискував на вкритiй гравiем дорiжцi. Вона вела до величезних дерев’яних дверей масивноi будiвлi, яка височiла в мiстi як фортеця.

Дверi були досить високими не лише для шестирiчного хлопчика, але й для людей велетенського зросту. Навiть мускулистий старигань, який нависав надi мною, на тлi цих дверей мав вигляд коротуна. Менi вони здавалися дивними, хоча я не можу навiть згадати, якi дверi чи помешкання були для мене знайомими. Але точно не цi вигравiюванi дверi з чорними залiзними завiсами, прикрашенi головою оленя та дверним молотком iз блискучоi латунi. Я згадую сльоту, якою просяк мiй одяг, а моi ноги промокли та змерзли. Але я не можу пригадати, чи я йшов останнiми слiдами зими, чи мене вели. Нi, все почалося тут, перед цими дверима цiеi фортецi, коли той високий чоловiк тримав мене за руку.

Нагадувало початок лялькового шоу: завiсу вiдкрито, i ось ми стоiмо перед тими величезними дверима. Старигань узяв латунний молоток i тричi постукав по пластинi, яка лунко загримiла пiд його ударами. Потiм ми почули голос з-за «сцени»: не з-за дверей, але позаду, на тiй дорозi, яку щойно пройшли.

– Тату, будь ласка! – благала якась жiнка. Я озирнувся, але знову почав iти снiг, запорошуючи очi та прилипаючи до комiра, неначе мереживо. Не пам’ятаю, чи я когось побачив. Певна рiч, я не намагався вирватися з рук стариганя й не кричав «мамо». Натомiсть стояв, як глядач. Усерединi будинку я почув гупання чобiт i звук засува.

Жiнка закричала востанне. І досi чiтко чую ii розпачливий голос. Тепер я розумiю, що вiн належав достатньо молодiй жiнцi.

– Тату, будь ласка, благаю!

Рука, яка тримала мене, затремтiла, але я не знаю вiд чого – вiд страху чи iнших почуттiв. Старигань нахилився зi швидкiстю чорноi ворони, яка хапае хлiб iз землi, й пiдняв кавалок брудного льоду. Вiн мовчки жбурнув його, вклавши в кидок усю свою силу i лють. Я зiщулився, залишаючись на мiсцi. Не пригадую, чи були якiсь зойки або звук удару об чиесь тiло; пам’ятаю, як дверi вiдчинились i старому довелося швидко вiдступити назад, тягнучи мене за собою.

Потiм було таке: чоловiк у проймi дверей не був слугою, як я мiг би собi уявити, почувши цю розповiдь. Пам’ять пiдказуе менi, що то не ввiчливий слуга, а воiн, який уже почав старiти, i з животом, у якому було бiльше жиру, анiж м’язiв. Вiн змiряв нас пiдозрiливим поглядом знизу вгору, притаманним воiнам, а потiм застиг на мiсцi, чекаючи, доки ми розповiмо, чому прийшли.

Гадаю, це злегка вивело стариганя з рiвноваги. Вiн не злякався, а скорше розсердився, бо раптом вiдпустив мою руку, схопив мене за комiр i жбурнув уперед, як щеня, котре показують новому потенцiйному господарю.

– Я привiв тобi хлопця, – скрипучим голосом промовив вiн.

Але вартовий i далi витрiщався на стариганя без осуду i навiть без iнтересу. Тому той уточнив:

– Я годував його шiсть рокiв, а вiд його батька не було жодноi звiстки! Вiн нi разу не приiхав i навiть не дав нi копiйки, хоча моя донька пояснила, що нагуляла цього байстрюка i його батько знае про це. Я бiльше не годуватиму його i не гнутиму горба, щоб його вдягати. Хай цим займаеться той, хто його зробив. А в мене своiх проблем по вуха. Моя жiнка старiе, а я ще мушу годувати й утримувати його матiр. Бо жоден чоловiк ii не захоче, поки це щеня крутиться в неi пiд ногами. Тому вiзьми його i передай батьковi.

Старий так рiзко вiдпустив мене, що я перечепився через кам’яний порiг пiд ногами у воiна. Я влаштувався навсидячки. Наскiльки пам’ятаю, не дуже забився й пiдвiв голову, щоб подивитись на подальший розвиток подiй мiж двома чоловiками.

Воiн поглянув на мене, злегка стиснувши губи. Вiн дивився без осуду, просто оцiнюючи мене.

– Чий вiн? – запитав воiн. У його голосi не було цiкавостi; вiн просто уточнював деталi, щоб доповiсти нагору.

– Чiвелрi, – вiдповiв старигань i одразу ж обернувся й поважною ходою вийшов на брукiвку. – Принца Чiвелрi, – додав вiн, указуючи мiй титул. Старигань навiть не обернувся. – Його батько – король-в-очiкуваннi. Тож хай сам його виховуе i радiе, що принаймнi став батьком.

Воiн провiв старого поглядом, потiм мовчки нахилився й вiдтягнув мене за комiр, щоб зачинити дверi. На коротку мить воiн вiдпустив мене, щоб зрушити засув, а затим подивився на мене без жодного подиву. В його очах читалося лише стоiчне сприйняття солдатом дивних моментiв його служби.

– Хлопче, вставай i йди туди, – промовив вiн. Я рушив за ним тьмяним коридором повз просто урядженi кiмнати. Вiкна досi були зачиненi, щоб не впускати зимового холоду. Нарештi я дiйшов до ще одних зачинених дверей. Цi були зробленi з червоного рiзьбленого дерева. Там вартовий зупинився i швидко поправив одяг. Я чiтко пам’ятаю, як вiн став на одне колiно, щоб осмикнути мою сорочку i пригладити волосся кiлькома рiзкими рухами. Але досi не знаю, чи це було проявом чуйностi, оскiльки я сподобався воiну, або вiн просто турбувався про те, щоб доправити мене у вiдповiдному станi. Вартовий пiднявся i постукав у подвiйнi дверi. Не дочекавшись вiдповiдi (або я просто ii не почув), вiн вiдчинив iх i заштовхнув мене в кiмнату поперед себе.

Порiвняно з коридором тут було тепло, а сама кiмната уряджена лiпше, нiж iншi порожнi помешкання. Пригадую, там було трiшки меблiв, килими i штори. На полицях у безладi лежали якiсь скрижалi та манускрипти. Таке бувае лише в затишних, обжитих кiмнатах. У масивному камiнi палав вогонь, наповнюючи помешкання теплом i приемним хвойним запахом. Пiд кутом до камiна стояв величезний стiл. За ним сидiв кремезний чолов’яга. Вiн схилився над купою паперiв, насупивши брови. Чоловiк не одразу поглянув угору, тому я кiлька хвилин дивився на його скуйовджене темне волосся.

Коли вiн звiв голову, то швидким поглядом своiх темних очей охопив i мене, i вояка.

– Ну, Ясоне, що це? – запитав чоловiк. Попри свiй юний вiк, я вiдчув у його голосi покiрнiсть, хоча його так грубо вiдiрвали вiд роботи.

Вартовий злегка пiдштовхнув мене, i я опинився на кiлька крокiв ближче.

– Принце Верiтi… сiр, його привiв старий селянин. Сказав, що це байстря принца Чiвелрi.

Кудлатий чоловiк декiлька хвилин спантеличено розглядав мене. Потiм його обличчя осяяло щось на кшталт здивованоi усмiшки. Чоловiк пiднявся i, взявши руки в боки, подивився на мене згори вниз. Мене не налякав його в’iдливий погляд; здавалося, йому щось дуже сподобалося в моiй зовнiшностi. Я з цiкавiстю подивився на нього. У чоловiка була коротка чорна борода, така ж густа i скуйовджена, як i його чуприна, обвiтренi щоки та кущуватi брови над темними очима. Груди випнутi, а сорочка мало не трiщала на могутнiх плечах. Квадратнi кулаки свiдчили про те, що чоловiк звик до фiзичноi працi, хоч на його правiй руцi були ляпки вiд чорнила. Доки вiн дивився на мене, його усмiшка розпливалася на обличчi. Затим чоловiк пирхнув:

– Чорт забирай, – нарештi сказав вiн. – У хлопця очi Чiва, еге ж? Присягаюся плодючою Едою, нiхто не очiкував такого вiд мого прославленого i благочестивого брата!

Воiн не зреагував жодним чином, хоча нiхто вiд нього цього й не сподiвався. Вiн незворушно стояв, чекаючи подальших розпоряджень. Солдат е солдат.

Чоловiк i далi дивився на мене з цiкавiстю.

– Скiльки йому рокiв? – запитав у вояка.

– Селянин сказав, що йому шiсть, – вояк пiдняв руку, щоб почухати щоку, але згадав, що доповiдае, i опустив руку.

– Сiр, – додав вiн.

Чоловiк, здаеться, не помiтив порушення дисциплiни. Вiн дивився на мене своiми темними очима, i його усмiшка розпливалася все бiльше й бiльше.

– Значить, це сталося близько семи рокiв тому. Їi животу потрiбен був час, щоб вирости. Чорт забирай, так. Це був перший рiк, коли ч’юрди намагалися перекрити прохiд. Чiвелрi заганяв iх до нас упродовж трьох-чотирьох мiсяцiв. Скидаеться на те, що не лише iх. Але хто б мiг подумати?

Вiн помовчав, а потiм рiзко запитав:

– Хто його мати?

Вартовий збентежено поворухнувся й вiдповiв:

– Не знаю, сiр. На порозi стояв лише старий селянин. Єдине, що вiн сказав, що це байстрюк принца Чiвелрi й вiн не збираеться нi годувати, нi одягати цього спиногриза. Просив передати, що хай тепер за ним батько доглядае.

Чоловiк знизав плечима, наче йшлося про якусь дрiбницю.

– Хлопець на вигляд доглянутий. Б’юсь об заклад, що за тиждень-два вона ридатиме на кухонному порозi за своiм щеням. Тодi й дiзнаемось, а може, й ранiше. Хлопче, як тебе звуть?

Його жилет був застебнутий фiгурною пряжкою, схожою на голову оленя. Зроблена з латунi, вона виблискувала жовтим, а коли на неi падало полум’я – червоним.

– Хлопець, – вiдповiв я. Не знаю, можливо, я просто повторював те, як мене назвали чоловiк та вартовий, чи то дiйсно в мене не було iменi. На мить на обличчi чоловiка проступив подив. Навiть жаль. Але це почуття швидко зникло, i тепер чоловiк просто виглядав розгубленим чи злегка роздратованим. Вiн знову подивився на карту, яка чекала його на столi.

– Ну, – сказав чоловiк, порушивши тишу. – Щось треба з ним робити, принаймнi доки Чiв не повернеться. Ясоне, нагодуй хлопця i облаштуй йому мiсце для сну, хоча б на сьогоднi, а я поки подумаю, що з ним робити завтра. Не можна, щоб королiвськi бастарди тинялися в селi.

– Сiр, – вiдповiв Ясон. У його голосi не було нi згоди, нi незгоди. Вiн просто виконував наказ. Ясон поклав менi важку руку на плече й повiв назад до дверей. Я трохи неохоче покинув цю яскраву, затишну i теплу кiмнату. Моi змерзлi ноги почали нiмiти. Я хотiв зоставатися тут якнайдовше, щоб добре зiгрiтися. Але вартовий мiцно тримав мене, i за якусь мить я знову опинився в холодному й похмурому коридорi. Пiсля теплоi та свiтлоi кiмнати вiн здавався ще темнiшим. Я намагався встигати за вартовим, поки вiн iшов звивистими коридорами. Можливо, я рюмсав або йому набридло те, що я вiдстаю, бо вiн раптом обернувся, пiдняв мене, як пiр’iнку, i посадив собi на плече.

– Дрiбне зашмаркане щеня, – незлостиво буркнув вартовий i далi понiс тими лабiринтами. Нарештi ми дiсталися до маленькоi кухнi, осяяноi жовтим свiтлом. Там на ослонах сидiли iншi солдати. Вони iли й пили за великим подряпаним столом навпроти камiна, удвiчi бiльшим за той, що я бачив у попередньому примiщеннi. На кухнi пахло iжею, пивом, чоловiчим потом, вологим шерстяним одягом, а також димом i жиром, який скапував у полум’я. Уздовж стiни стояли голови кабанiв та дiжечки, а зi сволокiв звисали темнi шматки м’яса. На столi безладно громадилась iжа та посуд. Вартовий зняв шматок м’яса на рожнi й кинув на кам’яну плиту. Мiй шлунок одразу дав про себе знати, коли я почув сильний аромат. Ясон рiзко посадив мене у найближчий до вогню куток i поторсав лiкоть чоловiка, обличчя якого було приховане за кухлем.

– Гей, Баррiче, – безцеремонно промовив Ясон. – Тепер це щеня для тебе.

Вiн вiдвернувся вiд мене. Я зацiкавлено спостерiгав, як той вiдламав шмат завбiльшки зi свiй кулак вiд темноi хлiбини. Потiм вартовий дiстав нiж з-за пояса, щоб вiдкраяти кавалок вiд кружала сиру. Вiн тицьнув менi iжу, а затим, пiдiйшовши до камiна, почав вiдбатовувати солiдний кусень м’яса – порцiю для дорослого. Я, не гаючи часу, запихався хлiбом та сиром. Баррiч (чоловiк, що сидiв бiля мене) поставив кухоль i зиркнув на Ясона:

– Що це? – спитав вiн, точнiсiнько як той чоловiк у теплiй кiмнатi. Його волосся та борода теж були скуйовдженi, але вiн мав вузьке квадратне обличчя. Було видно, що вiн багато часу проводить просто неба. Його очi були радше карими, анiж чорними. Баррiч мав довгi й умiлi пальцi, й вiд нього вiдгонило кiньми, собаками, кров’ю та шкiрою.

– Баррiче, будеш за ним наглядати. Так наказав принц Верiтi.

– Чому?

– Ти ж служиш Чiвелрi, еге ж? Ходиш за його конем, собацюрами та соколами?

– Ну?

– Тому тобi треба дивитися й за цим малим байстрюком, принаймнi доки не повернеться Чiвелрi й не придумае, що з ним робити.

Вiн простягнув менi шматок м’яса, який стiкав жиром. Я неохоче вiдвiв погляд вiд хлiба з сиром, на якi налягав, але м’яса теж хотiлося. У вiдповiдь на мою дилему вартовий знизав плечима i проявив практичнiсть у дусi типового солдата, недбало жбурнувши м’ясо на стiл збоку вiд мене. Я запхнув до рота весь хлiб, який туди вмiстився, й пiдсунувся до м’яса.

– Байстрюк Чiвелрi?

Ясон знизав плечима, наминаючи хлiб iз сиром та м’ясом.

– Так сказав старий селянин, який покинув його тут.

Вiн поклав м’ясо та сир на кусень хлiба, вiдкусив чималий кавалок, а потiм промовив з набитим ротом:

– Вiн сказав, що Чiвелрi повинен радiти своему нащадку, тому буде його сам годувати й пiклуватися про нього.

На кухнi настала раптова тиша. Чоловiки перестали iсти, облишили хлiб, кухлi й тацi та обернулися до Баррiча. Той обережно вiдставив кухоль вiд краю столу. Вiн говорив тихим i впевненим голосом, чiтко вимовляючи кожне слово.

– Якщо мiй пан не мае спадкоемця, то на те воля Еди, а не його чоловiчого ества. Ледi Пейшенс завжди була дуже вразливою i…

– Наставляй кишеню! – швидко вiдповiв Ясон. – Он сидить доказ того, що з чоловiчим духом твого пана все добре. Тож годi базiкати!

Вiн похапцем витер губи рукавом.

– Вiн справдi схожий на принца Чiвелрi. Навiть його брат це сказав недавно. Якщо ледi Пейшенс не може доносити дитини, то це не провина принца-наступника…

Баррiч раптово встав. Ясон похапцем вiдступив на кiлька крокiв назад, але зрозумiв, що очi Баррiча нацiленi на мене, а не на нього. Той схопив мене за плечi й повернув до вогню. Потiм мiцно взяв за пiдборiддя й пiдняв мою голову. Я упустив i хлiб, i сир. Але Баррiч не звернув на це жодноi уваги; вiн повернув мое обличчя до вогню i вивчав, як карту. Мiй погляд перетнувся з його. Вiн був такий дикий, наче впiзнав у менi свого кривдника. Я хотiв вiдвернутися, але затиск Баррiча не давав цього зробити. Тому я спробував вiдповiсти йому поглядом, у який вклав стiльки непокiрностi, скiльки мiг, i помiтив, що його невдоволення раптово змiнилося. Тепер на обличчi Баррiча можна було прочитати щось на кшталт невпевненого подиву. Нарештi вiн на мить заплющив очi, наче вiд болю.

– Ледi дуже болiсно сприйматиме це, – м’яко сказав Баррiч. Вiн вiдпустив мою щелепу й незграбно нахилився за хлiбом та сиром, якi я впустив. Баррiч обтрусив iжу й подав менi. Я витрiщився на грубу пов’язку на його правiй литцi та над колiном. Вона заважала йому зiгнути ногу. Баррiч знову сiв i наповнив свiй кухоль iз глечика. Вiн випив, дивлячись на мене поверх своеi посудини.

– Хто ж нагуляв його вiд Чiвелрi? – необережно запитав чоловiк на iншому кiнцi столу.

Баррiч кинув рiзкий погляд на того чоловiка, опустивши кухоль. Вiн помовчав кiлька секунд, i в примiщенi знову зависла тиша.

– Я вже сказав, що це справа принца Чiвелрi, ким була його мати, а не тема для кухонних баляндрасiв, – тихо промовив Баррiч.

– Хай буде так, – раптово погодився вартовий, а Ясон кивнув на знак згоди, як птах, що залицяеться до своеi самицi. Незважаючи на мiй юний вiк, менi було цiкаво, що ж то за чоловiк з перев’язаною ногою, який мiг присадити цiлу компанiю брутальних солдатiв лише самим поглядом чи словом.

– У хлопця немае iменi, – Ясон першим порушив тишу. – Вiн просто вiдгукуеться на хлопця.

Здаеться, це приголомшило всiх, навiть Баррiча. Знову настала тиша. Я доiв хлiб iз сиром та м’ясом, запивши iх кiлькома ковтками з кухля Баррiча. Всi поступово розходилися по двое-трое. Баррiч сидiв на мiсцi, пив i дивився на мене.

– Ну, – промовив вiн, – знаючи твого батька, вiн вчинить чесно i так, як йому належить. Але лише Едi вiдомо, як вiн вирiшить, що належить зробити. Напевне, те, вiд чого йому буде найбiльше боляче.

Вiн ще хвильку подивився на мене, нiчого не кажучи.

– Наiвся? – врештi запитав вiн.

Я кивнув. Вiн рiзко встав i вiдштовхнув мене вiд столу.

– Тодi ходiмо, Фiтце, – сказав вiн, вийшов iз кухнi й пiшов iншим коридором. Через свою ногу, яка не згиналася (та й пиво далося взнаки), вiн не мiг швидко рухатися, тому я з легкiстю встигав за ним. Нарештi ми прийшли до масивних дверей. Там стояв вартовий, який кивнув, пронизливо подивившись на мене.

За вiкном лютував холодний вiтер. Весь лiд та снiг, якi вдень пiдтанули, знову замерзли з настанням ночi. Ожеледиця трiщала пiд моiми ногами, а вiтер задував у всi шпарини мого вбрання. Моi ноги зiгрiлися на кухнi, але панчохи не встигли пiдсохнути, тому менi було зимно. Пам’ятаю темряву i раптову втому. Почувався страшенно сонним i зневiреним, рухаючись холодним темним подвiр’ям за тим чоловiком iз перев’язаною ногою. Нас оточували високi стiни, нагорi яких час вiд часу ходили вартовi. Але я бачив лише iхнi чорнi силуети, якi iнодi затуляли зiрки. Я замерз, як собака, а моi ноги роз’iжджалися на зледенiлiй стежцi. Але в Баррiчi було щось таке, що не дозволяло менi рюмсати чи просити зглянутися надi мною. Я покiрно плентався за ним. Ми дiйшли до якоiсь будiвлi, i вiн натужно вiдчинив важкi дверi.

Я вiдчув тепло i запахи тварин. Усерединi розливалося жовте свiтло. Заспаний конюх пiднявся зi свого солом’яного гнiзда, клiпаючи, як скуйовджене пташеня. Баррiч щось йому сказав, i той знову лiг, згорнувшись клубком i заплющивши очi. Ми пройшли повз нього, i Баррiч зачинив дверi. Вiн узяв тьмяний лiхтар i повiв мене далi.

Я потрапив в iнший свiт, нiчний свiт, де тварини ворушились i дихали у стiйлах, собаки пiднiмали голови зi своiх схрещених переднiх лап, дивлячись на мене яскраво-зеленими чи жовтуватими очима, якi виблискували вiд лiхтаря. Конi форкали, коли ми проходили повз них.

– Соколи он там, у дальньому кутку, – промовив Баррiч, поки ми проходили стiйло за стiйлом. Наскiльки я зрозумiв, вiн подумав, що я мушу це знати.

– Ось, – нарештi сказав вiн. – Це годиться, принаймнi зараз. Хай менi грець, якщо я знаю, що ще з тобою робити. Я прийняв би це за добрий знак вiд богiв для свого пана. Але ж ледi Пейшенс… Нюхаче, посунься, щоб хлопець мiг лягти на соломi. Пригортайся до Лисицi. Вона захищатиме тебе i надере зад будь-кому, хто захоче тебе потурбувати.

Я побачив простору буду з трьома собаками. Вони прокинулись i звелися на переднi лапи. Почувши голос Баррiча, пси затарабанили своiми тугими хвостами по соломi. Я невпевнено посовгався мiж ними й нарештi лiг бiля староi сучки з бiлуватою мордою та надiрваним вухом. Старший пес насторожено дивився на мене, але натомiсть щенюк – Нюхач – радо зустрiв мене, лизнувши вухо, понюхавши нiс i потершись об мене лапами. Я обiйняв його, щоб заспокоiти, а потiм згорнувся посеред них, як i радив Баррiч. Вiн кинув менi грубе покривало, яке сильно тхнуло кiньми. Здоровенна сiра тварина в сусiдньому стiйлi раптово зафоркала й почала бити копитом об перегородку, а потiм визирнула, аби дiзнатися, що ж там сталося посеред ночi. Баррiч у темрявi заспокоiв коня одним лиш доторком.

– На цiй заставi досить небезпечно. Оленячий замок – гостиннiше мiсце. Але сьогоднi ти тут будеш у теплi й безпецi. – Вiн постояв ще, дивлячись на нас. – Конi, собаки та соколи, Чiвеле. Багато рокiв я добре доглядав за ними. Але цей ваш нащадок… що робити з ним – не знаю.

Я розумiв, що Баррiч звертаеться не до мене. Я дивився з-пiд покривала, як вiн знiмае лiхтар з гака й кудись iде, мимрячи собi пiд нiс. Я добре пам’ятаю ту першу нiч, тепло вiд собак, колючу солому i навiть сон, який нарештi огорнув мене, коли щенюк притулився до мене. Я занурився в його свiдомiсть, i менi також снилися нечiткi сни про нескiнченну погоню за диким звiром, якого я жодного разу не бачив, але чий гарячий запах вiв мене крiзь колючi чагарники та камiння.

Пiсля цього песячого сну моi спогади вже не такi яскравi; вони розпливаються, як кольори та гострi контури у наркотичному видiннi. Певна рiч, подii пiсля першоi ночi вже були не такими чiткими.

Я згадую сирi днi кiнця зими, коли вивчав шлях вiд стайнi до кухнi. Менi дозволялося ходити, де захочу. Інодi я бачив там кухаря, який чiпляв м’ясо на гаки над плитою, мiсив тiсто на хлiб i вiдкривав дiжки з напоями. Але найчастiше там нiкого не було i я iв усе, що лишалося на столi, щедро дiлившись зi щенюком, який швидко заприятелював зi мною. Чоловiки приходили i йшли, дивлячись на мене з вiдвертою цiкавiстю. Але скоро призвичаiвся до цього. Вони були схожi мiж собою у своiх грубих шерстяних плащах та панчохах, мали мiцну будову i спритно рухались. У кожного з них на грудях був нашитий олень у стрибку. Деякi почувалися нiяково у моiй присутностi, але я вже звик до iхнього бурмотiння, яке починалося щоразу, коли я йшов iз кухнi.

Я постiйно бачив Баррiча. Вiн пiклувався про мене точнiсiнько як про тварин Чiвелрi: мене годували, поiли, купали i школили (точнiше, вишкiл полягав у тому, аби бiгати за ним, доки вiн виконував iншi обов’язки). Втiм, цi спогади досить туманнi, а такi подробицi, як купання й перевдягання, могли потьмянiти в моiй свiдомостi шестирiчноi дитини, оскiльки це було повсякденною справою. Але я добре пам’ятаю Нюхача – рудого короткошерстого пса. Я пам’ятаю, що коли ми спали пiд одним покривалом, то його шерсть колола мене. В нього були очi зеленувато-мiдного кольору, коричневий нiс, а паща та язик – рожевi з чорними цятками. У вiльний вiд обiдiв на кухнi час ми борюкалися в саду або на соломi в будi. Так минало мое життя на заставi. Я не пригадую, щоби погода змiнювалася. Все, що пам’ятаю з того часу, це сиру та вiтряну погоду, а також снiг та лiд, якi поступово танули, але вночi знову замерзали.

Ще один спогад iз тих часiв, хоч i досить нечiткий, скорiше у теплих тьмяних тонах, як розкiшний старий килим у напiвтемнiй кiмнатi. Я пам’ятаю, як мене розбудив щенюк, а також жовтувате свiтло лiхтаря. Надi мною схилилося двое, але позаду стояв Баррiч, тому я не злякався.

– Ти його розбудив, – сказав один з них. То був принц Верiтi, чоловiк iз теплоi кiмнати, куди я потрапив першого ж вечора.

– І що? Тiльки-но ми пiдемо, вiн знову засне. Хай мене жаба копне, в нього батьковi очi. Присягаюся, я впiзнав його, як тiльки побачив, i цього нiхто не заперечуватиме. Якась крячка i то розумнiша, нiж ви з Баррiчем. Не можна тримати дитину серед тварин, навiть якщо вона й бастард. Хiба для нього не було iншого мiсця?

У незнайомця щелепи й очi були, як у Верiтi, але на цьому iхня подiбнiсть закiнчувалася. Цей чоловiк-шатен був набагато молодший, безбородий, а його напахчене, пригладжене волосся – бiльш доглянуте. Його щоки та лоб почервонiли вiд нiчного морозу, але шкiра не так обвiтрилась, як у Верiтi. Останнiй одягався, як i його люди: зручний шерстяний одяг з цупкоi тканини в темних тонах. Вирiзнявся лише його блискучий герб, вишитий золотими та срiбними нитками, що вiн його носив на грудях. Молодший же чоловiк був одягнутий у багрянi тканини з первоцвiтами, а в його плащi вмiстилося б двое таких. Пiд плащем – камзол кольору жирних вершкiв, прикрашених тасьмою. Шарф застiбався пряжкою у виглядi оленя в стрибку, вишитого золотими нитками, едине око якого було зроблено iз сяючого зеленого смарагда. Чоловiк говорив красномовними зворотами, тодi як Верiтi обходився простими фразами.

– Регале, я навiть не думав про це. Що я знаю про дiтей? Я передав його Баррiчу. Вiн людина Чiвелрi, i, оскiльки вiн дбав про…

– Сiр, я аж нiяк не хотiв виявляти неповагу до королiвськоi сiм’i, – щиро промовив збентежений Баррiч. – Я служу Чiвелрi й пiдiбрав для хлопця найкраще. Я мiг облаштувати йому лiжко у кордегардii[2 - Примiщення для королiвськоi варти.], але, гадаю, вiн ще малий для перебування в такому товариствi, де то приходять, то йдуть, постiйно б’ються, пиячать i галасують.

Судячи з його тону, вiн сам неприязно ставився до того товариства.

– Тут йому спокiйнiше, та й цуценя до нього прив’язалося. А Лисиця його стереже й кусатиме кожного, хто захоче скривдити малого. Заради богiв, я нiчого не тямлю у доглядi за дiтьми, i менi здалося…

– Все добре, Баррiче, – тихо сказав Верiтi, перебивши його. – Треба було менi самому все обдумати. Я доручив це тобi, тож нiчого страшного. Присягаюся Едою, вiн тут в лiпшому становищi, анiж бiльшiсть дiтей у цьому селi. Тому наразi все добре.

– Коли вiн потрапить до Оленячого замку, все змiниться, – незадоволено промовив Регал.

– То його батько хоче, щоб вiн повернувся з нами до замку? – запитав Верiтi.

– Батько – так. Мати проти.

– Ай. – Судячи з голосу Верiтi, вiн не хотiв надалi це обговорювати. Але Регал насупився та продовжив:

– Моiй матерi королевi взагалi це не подобаеться. Вона довго вмовляла короля, але марно. Мати i я за те, щоб його… усунути. Це едине розумне рiшення. Нам не потрiбно бiльше плутанини за цiею лiнiею спадкування.

– Не бачу бiльше жодноi плутанини, Регале, – рiшуче мовив Верiтi. – Чiвелрi, я, ти, потiм наш кузен Август. Цей бастард стане п’ятим.

– Я й так знаю, що ти був передi мною. Не треба постiйно цим бундючитися, – прохолодно сказав Регал i зиркнув на мене. – Все ж я гадаю, що його варто позбутись. А раптом Пейшенс так нiколи й не народить Чiвелрi законного наступника? Якщо вiн обере… цього хлопця? Це призведе до розколу серед знатi. Нащо нам цi проблеми? Мати теж так вважае. Але наш батько король – розсудлива людина. Як його називають простолюдини, «Шрюд Проникливий». Йому до снаги вирiшити будь-яку проблему. «Регале, – сказав вiн у своiй звичнiй манерi, – не роби того, чого потiм не зможеш змiнити, доки не зрозумiеш цього», – i зареготав. – Регал теж невесело засмiявся. – Мене вже дiстав його гумор.

– Ех, – знову сказав Верiтi. Я завмер, намагаючись зрозумiти, чи то вiн спробував розтлумачити слова короля, чи то вагався з вiдповiддю на скаргу брата.

– Звiсно ж, ти знаеш справжню причину, – продовжив Регал.

– Що ж це за причина?

– Попри все, Чiвелрi залишаеться його фаворитом, – з огидою промовив Регал. – Попри його безглузде весiлля, примхливу дружину та всю цю катавасiю. А тепер вiн гадае, що це змiнить думку людей про нього на краще, доведе, що Чiвелрi – справжнiй чоловiк i може зачати дитину. Або що вiн теж людина i теж може помилятися. – Судячи з тону Регала, вiн не вiрив у те, що говорив.

– Тобто люди бiльше його полюблять i це змiцнить його майбутне панування? Те, що в нього е дитина вiд якоiсь простоi жiнки? – перепитав Верiтi, спантеличений його ходом думок.

Регал похмуро вiдповiв:

– Так вважае король. Мабуть, йому начхати на безчестя. Але, гадаю, Чiвелрi не бажае таким чином використовувати свого бастарда, особливо стосовно його любоi Пейшенс. Хай там як, король наказав привести бастарда до Оленячого замку пiсля вашого повернення. – Регал подивився на мене.

Верiтi на мить занепокоiвся, та все ж таки кивнув. Баррiч спохмурнiв, i тiнь на його обличчi не мiг розсiяти навiть жовтий лiхтар.

– Хiба слово мого пана нiчого не означае? – наважився заперечити Баррiч. – Як на мене, якщо вiн хоче владнати питання спадщини iз сiм’ею матерi хлопця i прибрати його, то заради почуттiв ледi Пейшенс йому слiд дозволити вирiшувати це самому…

Принц Регал перебив його, зневажливо пирхнувши:

– Це потрiбно було вирiшувати перед тим, як борюкатися з бабою. Ледi Пейшенс не перша жiнка, якiй доведеться зустрiтися з бастардом свого чоловiка. Завдяки безголовостi Верiтi тут всi про нього знають, тож навiщо його приховувати? Оскiльки йдеться про бастарда королiвськоi кровi, то нiхто з нас не може дозволити собi таку розкiш, Баррiче. Залишати його тут – те ж саме, що приставити нiж до горла короля. Це зрозумiло навiть псаревi; якщо ж ти не можеш цього затямити, то твiй пан точно це розумiе.

В голосi Регала звучала криця. Я побачив, як Баррiч здригнувся. Здаеться, вiн ще нiкого так не боявся. Я теж перелякався, натягнув покривало на голову й зарився в сiно. Поряд зi мною глухо загарчала Лисиця. Гадаю, Регал вiдступив, але не впевнений. Чоловiки скоро пiшли, i я не пам’ятаю, чи вони ще говорили про це.

Час минав. Здаеться, через два-три тижнi ми залишили те холодне село й поiхали у подорож до теплих краiв, яка здавалася менi вiчнiстю. Баррiч прив’язав мене ззаду свого пояса, а я намагався охопити круп коня своiми короткими нiжками. Гадаю, що в певний момент Чiвелрi приiздив, щоби подивитись на свого бастарда, i, мабуть, був пiдданий загальному осуду. Але я не пригадую зустрiчi з батьком. Єдине, що про нього пам’ятаю, – портрет на стiнi в Оленячому замку. Через кiлька рокiв менi дали зрозумiти, що мiй батько був хорошим дипломатом. Це дозволило йому укласти угоду про мир, який тривав за моеi юностi, а також заслужити повагу i навiть любов ч’юрдiв.

Якщо чесно, я був його единою поразкою в тому роцi, але досить грандiозною. Чiвелрi ранiше за нас приiхав до Оленячого замку, де зрiкся престолу. До того часу, як ми прибули на мiсце, вiн з ледi Пейшенс залишив двiр i разом з нею поiхав правити Вербовим лiсом. Я бував там i можу сказати, що краевид немае нiчого спiльного з назвою. Це тепла долина, посеред якоi тиха рiчечка в’еться серед рiвнин, якi сховалися помiж пологими круглими пагорбами. Чудове мiсце, щоб вирощувати виноград, пшеницю та повненьких дiток. Це тихе мiсце далеко вiд кордонiв та придворноi полiтики, яка до цього була основою життя Чiвелрi. Це було iдилiчне ввiчливе вигнання для колишнього короля, таке собi м’яке вбивство воiна та затухання талановитого дипломата, яких iще варто пошукати.

Так я, покинутий бастард людини, якоi жодного разу не бачив, опинився в Оленячому замку. Принц Верiтi став королем-в-очiкуваннi, а принц Регал на один крок наблизився до престолу. Менi було достатньо народитися i бути знайденим, щоб залишити слiд в iсторii всiеi краiни. Я рiс при дворi без батька й матерi, де всi сприймали мене за призвiдцю всiх лих, яким я i став.




Роздiл 2

Новачок




Про Тейкера ходить багато легенд. Вiн був першим острiв’янином, який проголосив Оленячий замок Першим герцогством i заснував королiвську династiю. Згiдно з однiею з таких легенд, його набiг був першим i останнiм з тих холодних островiв iз суворим клiматом. Кажуть, що, побачивши дерев’янi укрiплення Оленячого замку, вiн сказав: «Якщо там можна погрiтися i е що поiсти, я нiкуди звiдси не поiду». Так i сталося.


Але, згiдно з сiмейними чутками, вiн був поганим моряком, якого нудило вiд хитавицi та засоленоi риби, яку обожнювали iншi острiв’яни. Вiн з командою багато днiв ходив морями, i якби йому не вдалося взяти Оленячого замку, товаришi втопили б його. Втiм, на старому гобеленi у Великiй залi Тейкера зображено у виглядi мускулистого здоровила, який хижо посмiхаеться на носi свого корабля, а веслярi тримають курс на старовинний Оленячий замок, що зведений з колод та абияк обробленого каменю.

Спочатку замок слугував захисною заставою на судноплавнiй рiчцi у гирлi затоки з чудовою якiрною стоянкою. Якийсь дрiбний вождь, iм’я якого загубилося в сивiй давнинi, побачив гарну можливiсть у контролюваннi торгiвлi на рiчцi й побудував першу фортецю. Фактично вона слугувала для захисту рiчки та затоки вiд набiгiв острiв’ян, якi кожного лiта грабували прибережнi мiста. Але вiн не врахував, що пiрати можуть потрапити на територiю фортецi через зраду. Башти й стiни стали iхньою опорою. Вони перемiстилися вгору по рiчцi, де встановили свое панування, перебудувавши дерев’яний форт у башти та стiни з обробленого каменю. Так Оленячий замок став серцем Першого герцогства i столицею королiвства Шiстьох герцогств.

Правлячий дiм Шiстьох герцогств – Провiсники – походить вiд тих острiв’ян. Декiлька iхнiх поколiнь не втрачали зв’язку з острiв’янами. Вони сваталися до дiвчат iз сусiднiх поселень i поверталися додому з повненькими темноволосими нареченими, якi належали до iхнього ж народу. Тому кров острiв’ян текла в членах королiвськоi династii та аристократiв. Вiд них народжувалися дiти мiцноi статури з чорним волоссям i темними очима. Разом iз цими рисами вони дiставали здатнiсть до володiння Скiллом, а також усi ризики та слабкостi, пов’язанi з цим. Я теж успадкував iх.

Але моi першi враження вiд Оленячого замку не прив’язували мене до iсторii чи якоiсь спадщини. Я сприймав його лише як кiнець подорожi посеред галасу та метушнi, возiв, псiв, будинкiв та кривих вулиць, якi вели до масивноi кам’яноi фортецi на скелях, що височiла над мiстом. Кiнь Баррiча втомився i непевно пересувався слизькою брукiвкою. Я похмуро тримався за пояс Баррiча i був такий втомлений i розбитий, що навiть не скаржився. Одного разу я пiдняв голову, щоби подивитися на високi сiрi башти й стiни замку над нами. Навiть у незвичному теплi морського бризу вiн здавався холодним та вiдчуженим. Я притулився лобом до спини Баррiча. Мене почало нудити вiд солонуватого йодистого запаху безкрайнього моря. Ось як я прибув до Оленячого замку.

Баррiч жив над стайнею поблизу клiток iз соколами. Вiн поселив мене там разом iз собаками та соколом Чiвелрi. Спочатку вiн подбав про птаха, оскiльки той дуже забруднився пiд час подорожi. Собаки були радi потрапити додому, i iх переповнювала нестримна енергiя. Оскiльки я був утомлений, то мене це дуже дратувало. Нюхач стрибав на мене кiлька разiв, доки я, фактично хворий i не в настроi гратися, не дав зрозумiти цьому дурному щенюку, що менi не до нього. Вiн вiдреагував як звичайне цуценя, почавши розшукувати своiх колишнiх товаришiв. Граючись, Нюхач одразу ж затiяв бiйку з одним з них, яка припинилася пiсля того, як Баррiч тупнув на нього. Баррiч був людиною Чiвелрi, але в Оленячому замку одночасно виконував обов’язки псаря, сокольничого та конюха.

Пiсля того як Баррiч потурбувався про своiх власних тварин, вiн пiшов оглядати, що було зроблено i не зроблено за час його вiдсутностi. Конюхи, вершники та сокольничi з’являлися зненацька, як у казцi, щоб вiдбиватися вiд його зауважень. Я бiгав за ним пiдтюпцем так довго, як тiльки мiг. Коли ж нарештi здався i втомлено всiвся на купу соломи, то Баррiч помiтив мене. Вiн спочатку подивився роздратовано, але потiм незадоволення змiнилося великою втомою.

– Кобе, вiдведи малого бастарда на кухню i подбай про те, щоб його нагодували, а потiм вiдведи до моеi кiмнати.

Коб виявився невисоким темноволосим хлопчиком; вiн допомагав псарям. Йому було близько десяти рокiв. За мить до цього Коб купався у похвалi Баррiча за те, що тримав собаку, який народився за вiдсутностi Баррiча, у бездоганному станi. Тепер його усмiшка зникла, i вiн невпевнено подивився на мене. Ми перекинулися поглядами, поки Баррiч проходив повз стiйла разом iз нервовими слугами. Потiм хлопець знизав плечима i злегка нахилився, щоб роздивитись мене.

– Фiтце, ти голодний? Хочеш щось перекусити? – приязно запитав Коб тоном, яким зазвичай звертався до собачат, коли хотiв iх приголубити на очах у Баррiча. Я кивнув, заспокоiвшись, що вiн не очiкуе вiд мене нiчого бiльшого, анiж вiд цуценяти, й пiшов за ним.

Коб часто озирався, щоб подивитися, чи я рухаюся. Тiльки-но ми залишили стайнi, Нюхач одразу почав стрибати на мене. Коб помiтив щиру любов тварини до мене, i я вирiс в його очах. Вiн спiлкувався з нами, пiдбадьорюючи короткими фразами: «iжа скоро буде», «ходiмо», «тiльки не нюхай того кота», «там нашi друзi».

У стайнi була метушня: люди Верiтi ставили там своiх коней та поралися зi збруею, а Баррiч сварив конюхiв, бо вони, на його думку, все зробили не так, як варто було б. Люди сновигали повз нас, зайнятi рiзними справами: якийсь хлопець iз величезним шматком грудинки на плечi, смiхотливий гурт дiвчат з важкими оберемками очерету й вересу, похмурий старигань iз корзиною риби, яка iнодi пiдскакувала, трое молодих жiнок у пiстрявому вбраннi та з бубонцями, чиi голоси розливалися, як i iхнi дзвiночки.

Я почув запах кухнi. Але в мiру того, як ми наближалися, людей ставало все бiльше. Нарештi ми пiдiйшли до дверей, де була суцiльна штовханина. Коб зупинився. Ми теж стали позаду нього, вловлюючи приемнi запахи. Вiн подивився на натовп бiля дверей i спохмурнiв:

– Кухня забита. Всi готуються до вiтального бенкету на честь Верiтi та Регала. Всi аристократи зiбралися в Оленячому замку; звiстка про те, що Чiвелрi зрiкся престолу, швидко розлетiлася. Всi герцоги приiхали сюди або прислали своiх людей, щоби порадитися з цього приводу. Чув, що навiть ч’юрди когось прислали, аби впевнитися, що угод Чiвелрi будуть дотримуватися, зважаючи на те, що Чiвелрi вже не… – Коб замовк, раптово збентежившись. Я досi не знаю чому: через те, що вiн говорив про зречення мого батька вiд престолу, або ж через те, що звертався до цуценяти та шестирiчноi дитини, як до дорослих. Вiн озирнувся, оцiнюючи ситуацiю.

– Почекай тут, – нарештi промовив вiн. – Я заскочу i щось вам винесу. Менш iмовiрно, що на мене наступлять… чи спiймають. Будьте тут, – нiби на пiдтвердження свого наказу вiн зробив рiшучий жест.

Я позадкував до стiни й присiв там, аби бути подалi вiд натовпу. Нюхач слухняно лiг бiля мене. Я захоплено дивився, як Коб пiдходить до дверей i спритно протискуеться крiзь тiсну юрбу на кухню.

Коли Коб зник iз поля зору, я звернув увагу на загальну публiку. Переважно тут були слуги та кухарi. Трохи рiдше серед них траплялися менестрелi, купцi й посильнi. Я мляво спостерiгав за ними, але вже надто багато встиг побачити за сьогоднi, щоб чимось зацiкавитись. Окрiм iжi, я хотiв заховатися вiд цiеi метушнi в якомусь тихому мiсцi. Я сидiв на землi, спершись об стiну замку, гарячу вiд сонця, й поклавши голову на колiна. Нюхач притулився до мене.

Мене розбудив стукiт жорсткого хвоста Нюхача об землю. Я пiдняв голову й побачив перед собою пару коричневих чобiт. Їхнiм господарем був чоловiк з кошлатою бородою та копицею перцево-сiрого волосся; у штанах iз грубоi шкiри та простiй шерстянiй сорочцi. Чоловiк дивився на мене, тримаючи на плечi невеличку дiжечку.

– Гей, це ти Фiтц?

Я почув слово, яким мене часто називали, хоч i не розумiв його до кiнця, i повiльно кивнув. Чоловiк помiтно зацiкавився.

– Гей, – голосно промовив вiн, звертаючись уже не до мене, а до народу, який проходив повз. – Ось Фiтц, синочок Чiвелрi. Сидить як вкопаний. Справдi схожий, еге ж? Хлопче, хто твоя мати?

До iхньоi честi, бiльшiсть просто проходила повз, реагуючи на слова чоловiка лиш допитливим поглядом, мовляв, що це за шестирiчний хлопчик сидить бiля стiни? Але питання чоловiка з дiжечкою було справдi цiкавим, оскiльки до нього обернулося кiлька голiв, а робiтники, якi щойно вийшли з кухнi, пiдiйшли ближче, аби почути вiдповiдь. Але в мене ii не було. Я не знав, як звати мою матiр, i спогади про неi поступово згасали. Тому не вiдповiдав, тiльки дивився на них.

– Гей, хлопче, як тебе тодi звати? – Вiн озирнувся й подiлився з натовпом своiми здогадками. – Я чув, що в нього взагалi немае iменi: анi величного королiвського з титулом, анi навiть прiзвиська, щоб сваритися на нього. Чи не так, хлопче? В тебе е iм’я?

Група спостерiгачiв росла. У декого з них в очах читалося спiвчуття, але нiхто не втручався. Деякi моi почуття перейшли до Нюхача. Вiн упав на бiк i прийняв благальну позу, показуючи пузо i махаючи хвостом. Це було споконвiчним сигналом у псiв, що означав: «Я просто цуценя i не можу захищатися. Будь ласка, згляньтеся».

Якби замiсть людей були собаки, вони просто б понюхали нас i пiшли геть. Але у людей немае такоi вродженоi шляхетностi. Коли я не вiдповiв, чоловiк пiдiйшов ближче i повторив:

– Хлопче, у тебе е iм’я?

Я повiльно пiднявся. Стiна, яка хвилину тому була теплою, тепер стала холодною перешкодою до вiдступу. Нюхач качався в пилюцi й жалiбно скавчав.

– Нi, – спокiйно сказав я.

Чоловiк нахилився, нiби недочуваючи.

– НІ! – закричав я й вiдштовхнув його, крадучись уздовж стiни. Я побачив, як вiн вiдступив назад i впустив дiжку. Вона впала на брукiвку й розбилась. Нiхто не зрозумiв, що вiдбулося, не кажучи вже про мене. Бiльшiсть людей засмiялася, коли дорослий чоловiк злякався дитини. В ту мить усi побачили мою силу духу й характер, оскiльки до ночi все мiсто знало про те, як бастард дав вiдсiч своему кривднику. Нюхач почав дряпатися об моi ноги i втiк разом зi мною. Я встиг зиркнути на спантеличене обличчя Коба, який саме виносив iз кухнi пироги й побачив, як ми втiкали. Якби на його мiсцi був Баррiч, можливо, я б зупинився, довiривши йому свою безпеку. Але то був не Баррiч, тому я не зупинився. Нюхач бiг попереду.

Ми втiкали, розштовхуючи слуг, – просто маленький хлопчик з песиком. Нюхач привiв мене до мiсця, яке вiн вважав найбезпечнiшим у свiтi. Оддалiк вiд кухнi та замку Лисиця вирила нору в кутку старого флiгеля, де зберiгалися мiшки з горохом та квасолею. Тут i народився Нюхач, далеко вiд пильного ока Баррiча. Тут Лисицi вдалося переховувати своiх цуценят майже три днi, де Баррiч i знайшов iх. Його запах був першим людським запахом, який пам’ятав Нюхач. Було важко пролiзти пiд будiвлею, але коли ми опинилися всерединi, виявилося, що в норi тепло, сухо й напiвтемно. Нюхач пригорнувся до мене, i я обiйняв його. У цьому прихистку нашi серця нарештi перестали гучно гупати, i поступово цей спокiй перейшов у глибокий сон без сновидiнь, притаманний теплим весняним вечорам та цуценятам.

За кiлька годин я прокинувся. Мене всього тiпало вiд холоду. Настала цiлковита темрява, а слабке тепло весняного дня зникло. Нюхач прокинувся разом зi мною. Ми почухалися i вилiзли з нори.

Над Оленячим замком яскраво сяяли далекi зорi. Запах затоки був сильнiший, i здавалося, що щоденнi запахи людей та коней тимчасово зникли, поступившись океанським ароматам. Ми пройшлися порожнiми дорiжками повз тренувальнi майданчики, комори й винокурнi. Навколо було тихо. Ми пiдiйшли до замку. Я побачив, що смолоскипи досi горять, i почув кiлька голосiв. Але все це звучало якось мляво: останнi вiдголоски бенкету перед свiтанком. Та все ж ми оминули замок десятою дорогою: нам на сьогоднi було досить людей.

Я знову подався до стайнi вслiд за Нюхачем. Доки ми йшли до масивних дверей, я мiркував над тим, як увiйти. Але в мiру того, як ми наближалися, Нюхач почав iнтенсивно махати хвостом, i навiть я своiм слабким нюхом вловив запах Баррiча у темрявi. Вiн пiднявся з дерев’яного ящика, на якому сидiв бiля дверей.

– Ось ви де, – з полегшенням промовив вiн. – Ходiмо за мною.

Вiн вiдчинив масивнi дверi й завiв нас досередини.

Ми пiшли за ним у темряву мiж рядами стiйл повз конюхiв та грумiв, яких залишили ночувати у стайнi. Ми проминули наших коней та собак, а також помiчникiв конюхiв, якi спали тут же. Перед нами з’явилася масивна дощата драбина, яка вела до стiни, що роздiляла стайню та клiтки для соколiв. Ми полiзли за Баррiчем. Щаблi-приступки драбини порипували пiд ногами. Баррiч вiдчинив iншi дверi, й мене заслiпило тьмяне жовте свiтло свiчки, яка мерехтiла на столi. Ми опинилися у кiмнатцi з похилою стелею. Тут пахло Баррiчем, шкiрою, олiею, мазями i травами, якi вiн застосовував у роботi. Баррiч мiцно зачинив дверi за нами й пiшов по ще одну свiчку. Вiд нього я почув солодкавий аромат вина.

Кiмнатою розлилося свiтло, i Баррiч присiв на дерев’яний стiлець бiля столу. Вiн мав iнший вигляд, бо був одягнутий у коричнево-жовте вбрання з дорогоi тонкоi матерii. З його камзола звисав масивний срiбний ланцюжок. Вiн простягнув руку. Нюхач одразу ж пiдiйшов до нього. Баррiч почухав його звислi вуха й енергiйно поплескав по ребрах, скривившись через пилюку, яка здiйнялась iз собачоi шерстi.

– Ви гарна парочка, – сказав Баррiч, звертаючись скорiше до цуценяти, анiж до мене. – Ви б бачили себе: бруднi, як волоцюги. Заради вас я сьогоднi збрехав своему королю. Таке трапилося зi мною вперше в життi. Здаеться, через те, що Чiвелрi впав у немилiсть, я теж постраждаю. Я сказав, що тебе скупали i ти вже бачиш десятий сон, бо втомився в дорозi. Йому не сподобалося те, що вiн не одразу тебе побачив. Але, на щастя для нас, у нього е важливiшi речi. Зречення Чiвелрi престолу викликало невдоволення багатьох лордiв. Дехто хоче нажитися на цьому, а iншi нарiкають, що захоплювалися королем, а вiн iх обдурив. Шрюд намагаеться всiх заспокоiти й наголошуе на тому, що цього разу саме Верiтi вiв перемовини з ч’юрдами. Тих, хто повiрить у це, потрiбно пильнувати як зiницю ока. Але вони знову взялися за Верiтi; iм цiкаво, чи вiн буде iхнiм новим королем i як вiн правитиме. Чiвелрi плюнув на все й поiхав до Вербового лiсу; це спричинило такий переполох у герцогствах, наче розворушили осине гнiздо.

Баррiч вiдвiв погляд вiд енергiйного писка Нюхача.

– Ну, Фiтце, гадаю, сьогоднi ти сповна все вiдчув. Втiк, налякавши бiдолашного Коба до смертi. В тебе нiчого не болить? Тебе хтось бив? Я б мiг i передбачити, що тебе будуть у чомусь звинувачувати. Ну ж бо, йди сюди.

Я завагався. Баррiч пiдiйшов до купи ковдр бiля вогнища i поплескав по них, наче запрошуючи мене:

– Ось готова постiль для тебе. На столi для вас хлiб i м’ясо. Його слова змусили мене згадати про накриту тарiлку. Нюхач також почув запах м’яса, яке раптом заповнило всi моi органи нюху. Баррiч засмiявся з того, як ми кинулися до столу, i мовчки схвалив те, що я спершу пригостив Нюхача, а вже потiм сам почав iсти. Ми наiлися досхочу, оскiльки Баррiч чудово врахував, як можуть зголоднiти цуценя та хлопчик пiсля всiх неприемностей за день. Незважаючи на те, що ми добре поспали до цього, ковдри бiля вогню здавалися нам дуже привабливими. Наiвшись, ми вклалися бiля вогнища, що грiло нашi спини, й заснули.

Коли ми прокинулися наступного дня, сонце вже пiдбилося високо. Баррiч кудись пiшов. Перед тим як спуститися з помешкання конюха, ми з Нюхачем з’iли останню шкуринку вчорашнього хлiба та догризли кiстки. Нас нiхто не зупинив i навiть взагалi не помiтив.

Надворi почався ще один день безладу i бенкетування. Здаеться, у дворi стало ще бiльше людей. Вони здiймали куряву, i iхнi голоси змiшувалися з вiтром та далеким шепотом хвиль. Нюхач ловив кожен запах, кожну подiю i кожен звук. Вiд подвiйного сприйняття менi паморочилося в головi. З уривкiв розмов я збагнув, що наш приiзд збiгся з якимось загальним весняним святом. Зречення Чiвелрi вiд престолу досi було головною темою для обговорень, але це не заважало лялькарям та жонглерам влаштовувати своi виступи-витiвки на кожному розi. Уже в якiйсь ляльковiй виставi зречення Чiвелрi престолу показали у виглядi непристойноi комедii. Я непомiченим стояв у натовпi й не мiг зрозумiти, що смiшного дорослi почули в дiалозi про оранку сусiдського поля.

Скоро натовп i галас набридли нам. Я дав Нюхачу зрозумiти, що хочу забратися геть. Ми залишили внутрiшнiй двiр через дебелi ворота, поминули варту, яка загравала з мандрiвними артистками. Нiхто не помiтив якогось там хлопчика з песиком, якi залишили замок услiд за сiм’ею торговцiв рибою. Позаяк лiпшого способу вiдвернути увагу не знайшлося, ми пiшли за тою сiм’ею в бiк мiста Баккiп. Оскiльки Нюхач чув новi запахи, йому доводилося iх вивчати i дзюрити на кожному розi. Скоро вулицями мiста бродили тiльки ми.

Тодi Баккiп був вiтряним i сирим мiстом з крутими й кривими брукованими вулицями. Брукiвка була розбита вагою возiв. Вiтер доносив запах водоростей i риб’ячих нутрощiв, викинутих на берег. Мiй материковий нюх нiяк не мiг до них звикнути. Крики чайок та iнших морських птахiв зливалися в химерну мелодiю разом з ритмiчним шепотом хвиль. Мiсто чiплялося до крутих чорних скель, як i молюски та рачки до стiн та причалiв у затоцi. Тут стояли кам’яницi та дерев’янi будинки; останнi мали складнiшу будову; iх було розташовано вище, i вони врiзались у скелясту поверхню.

Баккiп був вiдносно тихим порiвняно зi святковим настроем та натовпом у замку. Нiхто з нас не знав, що приморське мiсто – не найкраще мiсце для прогулянок шестирiчноi дитини та щенюка. Ми з Нюхачем залюбки дослiджували мiсцевiсть, оглядаючи все на Бейкер-стрит, бiля напiвпорожнього ринку, а також складiв та повiток для човнiв, якi тiснилися в нижнiй точцi мiста. Тут було зовсiм близько до води, i ми ходили дерев’яними пiрсами, як i пiском та камiнням. Тут справи йшли звичним трибом i мало хто зважав на святкову атмосферу в замку. Кораблi доводилося завантажувати й розвантажувати пiд час вiдпливу та припливу. Тi, хто заробляють собi на життя рибальством, мусять жити не за людськими законами, а брати до уваги морських iстот.

Ми скоро познайомилися з дiтьми, якi виконували рiзнi доручення батькiв. Але були й такi, що тинялися вiд нiчого робити. Я запросто заприятелював з ними без жодних кнiксенiв чи iнших розшаркувань, як у дорослих. Бiльшiсть з них були старшi за мене, але було й декiлька однолiткiв, навiть молодших. Нiкому з них не здавалося дивним, що я ходжу сам. Менi показали всi цiкавинки в мiстi, зокрема й розпухлу тушу корови, яку принесло пiд час попереднього припливу. Ми побачили нове рибальське суденце, що тiльки будувалося в доцi, мiсцями вкрите запахущими стружками й тирсою. А ще вiдгонило дьогтем. Хтось залишив без нагляду коптильню, тому в нашоi ватаги з’явилася хороша нагода поласувати рибою. Я навiть не помiтив, що цi дiти були вдягнутi у бiльше дрантя, анiж тi, хто проходив повз у справах. Якби менi сказали, що я провiв день з кодлом жебрацьких дiтлахiв, яким вхiд до замку було заборонено, бо вони полюбляли щось поцупити, я був би вражений. Саме тодi я усвiдомив, що у мене був жвавий та приемний день, за який я побачив чимало цiкавих мiсць i багато зробив.

У гуртi було двое хлопчакiв, мiцнiших за iнших i бiльш буйних. Вони були не проти дати новенькому прочухана, якби не Нюхач: вiн анi на крок не вiдходив вiд мене i показував зуби при кожному агресивному русi. Але оскiльки я не намагався посягнути на iхню владу, менi дозволили бiгати за ними. Без сумнiву, менi сподобалися всi iхнi таемницi i я мiг би заприсягтися, що вже знав бiднi квартали мiста краще, анiж тi, хто там вирiс.

Нiхто не питав, як мене звати; всi кликали мене Новачком. В iнших були простi iмена, такi як Дiк чи Керрi, або прiзвиська на кшталт Спритник чи Розквашений Нiс. Остання – це дiвчинка, що за кращих обставин була б досить гарненькою. На кiлька рокiв старша за мене, вона вирiзнялася прямолiнiйнiстю та кмiтливiстю. Дiвчинка почала сперечатися з якимось дванадцятирiчним хлопцем, не злякавшись навiть його кулакiв. Скоро з нього всi смiялися через дотепи, якими вона його зас и?пала. Розквашений Нiс спокiйно прийняла свою перемогу, а я був вражений ii холоднокровнiстю. Але синцi на ii обличчi та руках, якi оддавали фiолетовим, синiм i жовтим, а також кiрка засохлоi кровi над вухом не вiдповiдали ii прiзвиську. Попри це, Розквашений Нiс була досить жвавою дiвчинкою. Їi голос дзвенiв голоснiше, анiж чайки, що ширяли над нами. Пiзнього вечора я з Керрi та Розквашеним Носом опинилися на кам’янистому пляжi пiд приспособами для лагодження сiток. Дiвчинка вчила мене вибирати камiння для вiддирання молюскiв, що мiцно прилипали до своiх мушель. Вона зi знанням справи вiдсувала iх убiк паличкою. Потiм показувала, як нiгтем можна виколупати мешканцiв мушель, аж раптом iнша дiвчинка перервала наше заняття, гукнувши нас.

Вона вiдрiзнялася вiд нашого товариства тим, що була одягнута в акуратний блакитний плащ та шкiрянi чоботи. Вона не приедналася до нашого полювання, але просто пiдiйшла ближче, щоб ми ii почули:

– Моллi, Моллi, вiн шукае тебе по всьому мiсту. Прокинувся тверезий годину тому i одразу ж почав сварити тебе, коли побачив, що тебе немае, а вогонь згас.

На обличчi Розквашеного Носа водночас пробiгла тiнь страху та непокори.

– Втiкай, Кiтнi. Дуже тобi дякую. Коли пiсля вiдпливу з’являться схованки водоростевих крабiв, я вiддячу тобi.

Кiтнi швидко кивнула на знак згоди, одразу ж обернулася й побiгла назад.

– В тебе якiсь прикрощi? – запитав я Розквашеного Носа, оскiльки вона перестала вибирати камiння для молюскiв.

– Прикрощi? – Дiвчинка зневажливо пирхнула. – Буде видно. Якщо мiй батько зможе протриматися настiльки тверезим, щоб знайти мене, – можливо. Вiн точно так нап’еться до вечора, що не зможе в мене навiть нiчим поцiлити. Точно! – впевнено повторила вона, коли Керрi хотiв заперечити це. Затим дiвчинка знову повернулася до попереднього заняття.

Ми схилилися над багатоногою сiрою iстотою, яку знайшли в калюжi, що залишилась вiд вiдпливу. Аж раптом почувся хрускiт мушель пiд важким чоботом. Ми пiдняли голови. Керрi з криком побiг iз пляжу, навiть не обертаючись. Я i Нюхач вiдскочили назад. Пес кинувся до моiх нiг, хоробро виставивши зуби й полохливо пiдiбгавши хвоста. Моллi Розквашений Нiс вiдреагувала не так швидко або ж змирилася зi своею долею. Незграбний худий чоловiк iз червоним носом ударив ii у скроню. Худющий, як палець, його кулаки нагадували вузлики, але вiд його удару Моллi впала. Мушлi врiзалися в ii обвiтренi колiна. Коли вона вiдповзала, щоб ухилитися вiд незграбного копняка, я здригнувся, побачивши, як солоний пiсок набився у ii новi порiзи.

– Брехливе смердюче щеня! Я наказував тобi дивитися за вогнем! А ти тиняешся тут пляжем! Зовсiм вiд хати вiдбилася! Там у замку потрiбно буде бiльше свiчок уночi. А що я iм продам?

– Тi три дюжини, якi я зробила зранку. Це все, що ти залишив менi для гнотiв, старий пияче! – Моллi встала, смiливо дивлячись йому в лице, хоча в ii очах бринiли сльози. – Що менi треба було робити? Спалити всi дрова? А поки ти даси менi гноти, у нас не буде чим розiгрiти чайник.

Чоловiк злегка похилився вiд пориву вiтру. Ми почули його запах. Нюхач вельми мудро дав менi зрозумiти, що то пиво та пiт. На мить у чоловiка з’явилося на обличчi спiвчуття, але потiм головний бiль та хворий шлунок озлобили його. Вiн раптом нахилився й пiдняв геть вибiлену ломаку, прибиту хвилею.

– Ти не будеш так зi мною говорити, босячко! Тут iз жебраками займаешся Ель знае чим! Я певен, ти знову крала копчену рибу на мiй встид! Спробуй-но втекти! Дiстанеш iще бiльше, як я тебе зловлю.

Напевне, дiвчинка повiрила йому, оскiльки лише пригнулася, коли чоловiк замахнувся на неi. Вона закрила голову своiми худенькими ручками, але, водномить передумавши, опустила iх на обличчя. Я задеревiв вiд жаху, а Нюхач почав скавчати й обдзюрився бiля моiх нiг. Мiй жах передався йому. Чоловiк замахнувся ломакою. Мое серце шалено калатало в грудях. Я штовхнув чоловiка. Десь усерединi в мене раптово взялася сила.

Вiн упав, як i той чоловiк iз дiжкою напередоднi. Але батько Моллi схопився за груди, а ломака перекрутилася в повiтрi, не спричинивши нiкому шкоди. Вiн упав на пiсок ницьма, його тiлом пройшов дрож, а потiм вiн бiльше не рухався.

Через мить Моллi розплющила очi, досi мружачись в очiкуваннi. Вона бачила, як ii батько впав на кам’янистий пляж, i здивування стерло всi iншi почуття з ii обличчя. Вона кинулася до нього, плачучи:

– Тату, тату, з тобою все добре? Будь ласка, не вмирай. Вибач! Я погана дитина! Не вмирай! Я буду добре поводитися, обiцяю!

Незважаючи на своi закривавленi колiна, вона нахилилася над батьком, повернувши його горiлиць, щоб вiн не задихнувся в пiску. Моллi спробувала пiдняти його, але марно.

– Вiн хотiв убити тебе, – сказав я, намагаючись зрозумiти ситуацiю.

– Нi. Вiн iнодi може мене трохи побити, коли я погано поводжуся, але вiн би нiколи не вбив мене. Коли вiн тверезий i не хворiе, то плаче через це, благаючи мене добре поводитися i не сердити його. Новачку, менi здаеться, вiн помер…

Менi теж так здавалося, але за мить чоловiк застогнав i злегка розплющив очi. Напевне, все минулося. Вiн, досi ошелешений, слухав самозвинувачення Моллi, прийняв ii похапливу допомогу. Я теж приеднався, але неохоче. Вiн сперся на нас, i ми невпевненою ходою повели його кам’янистим пляжем. Нюхач подався за нами, то гавкаючи, то бiгаючи навколо.

Ми зустрiли всього кiлькох людей, але на нас нiхто не звертав уваги. Я здогадався, що ця картина, коли Моллi вела свого батька додому, вже нiкого не дивувала. Я допомiг iй довести старого аж до дверей маленькоi свiчноi крамнички. Моллi всю дорогу вибачалася, схлипуючи. Я залишив iх там, а сам iз Нюхачем пiшов звивистими вуличками та горбистою дорогою, що вела до замку. Я постiйно дивувався тому, як живуть простi люди.

Я познайомився з мiстом та вуличними дiтьми, i мене кожного дня тягнуло до них як магнiтом. Баррiч весь день був зайнятий, а ввечерi пив i гуляв на фестивалi Весни. Вiн мало зважав на те, що я вiдлучався, оскiльки кожного вечора я спав на своему солом’яному лiжку перед своiм камiном. Насправдi, гадаю, Баррiч узагалi не знав, що зi мною робити, окрiм того, щоб годувати мене, аби я рiс здоровий, а також турбуватися про безпеку мого сну. Це були для нього важкi часи: вiн був людиною Чiвелрi. Пiсля його зречення що чекало на Баррiча? Гадаю, вiн постiйно про це думав. Також у Баррiча були проблеми з ногою. Хоч вiн i знав про припарки та перев’язки, якi чи не щодня робив своiм тваринам, себе вiн вилiкувати не мiг. Я кiлька разiв бачив рану Баррiча, коли той ii розмотував, i аж здригався вiд побаченого. Вона не хотiла загоюватися, а досi пухла i гноiлася. Спочатку Баррiч лаявся як швець i щовечора похмуро стискав зуби, коли чистив i знову замотував рану. Але з кожним днем вiн ставився до неi з бiльшим вiдчаем, порiвняно з iншими речами. Врештi-решт вiн вирiшив цю проблему, але його ногу перетинав грубий шрам, який заважав йому ходити. Тож не дивно, що вiн так мало придiляв уваги молодому бастарду, про якого мусив дбати.

Тому я рiс здебiльшого сам собою, так, як вдаеться лише малим дiтям. До того як закiнчився фестиваль Весни, варта бiля ворiт замку вже звикла до моiх щоденних походiв. Напевне, мене приймали за хлопчика на побiгеньках, яких у замку було безлiч (щоправда, вони були трохи старшi за мене). Я рано навчився красти iжу з кухнi для себе i для Нюхача, достатньо для того, щоб добре поснiдати. Одним з моiх основних занять було збирати iншу iжу – обгорiлi шкуринки в пекарнi, молюскiв та водоростi на пляжi, копчену рибу, залишену без нагляду. Найчастiше мене супроводжувала Моллi Розквашений Нiс. Пiсля того батько рiдко бив ii; здебiльшого вiн був занадто п’яний, щоб знайти ii або втiлити своi погрози в життя. Я мало згадував про той день i радiв, що Моллi не усвiдомила моеi причетностi до того випадку.

Я проводив увесь свiй час у мiстi, а в замок приходив, щоби переночувати. Було лiто – чудова пора у портовому мiстi. По всьому Баккiпу вирувало життя: iз внутрiшнiх герцогств Оленячою рiкою приходили товари. Їх привозили на пласких баржах, якими керували пiтнi веслярi. Вони зi знанням справи розповiдали про мiлину, банки, рiзнi краевиди та рiчковi припливи й вiдпливи. Їхнiй вантаж осiдав у мiських лавках та на складах, а потiм баржi вiдправлялись у док або до стоянок морських кораблiв, де працювали лайливi матроси. Вони збиткувалися й глузували з веслярiв та iхнiх материкових звичаiв. Вони розповiдали про припливи, шторми та ночi, коли не було навiть зiрок, щоб орiентуватися. Також у доках Баккiпа швартувалися рибалки. Вони були найдоброзичливiшими, принаймнi коли мали гарний улов.

Керрi розповiдав менi про доки й таверни i про те, як спритний хлопчак може заробити три або навiть п’ять пенсiв на день за передачу повiдомлень, бiгаючи крутими вулицями мiста. Ми вважали себе кмiтливими та смiливими i навiть обходили старших хлопчикiв, якi за одне доручення просили два пенси або навiть бiльше. Здаеться, я нiколи не був таким хоробрим, як тодi. Я заплющую очi й пригадую запах тих днiв: клоччя, смола та свiжа стружка в сухих доках, де корабельники вправлялися стругами та киянками; солодкий аромат дуже свiжоi риби та отруйний сморiд улову, який перележав у спеку; тюки з шерстю на сонцi також додавали певну нотку до аромату дубових дiжок зi зрiлим брендi з Сендс-еджу; аромат тюкiв iз сiном, складених на форпiку[3 - Крайнiй носовий вiдсiк судна. Зазвичай слугуе для розмiщення вантажiв та водяного баласту.], вiд якого крутило в носi, змiшувався з ароматом твердих динь. Цi всi запахи переплiталися з вiтром iз затоки, приправленим сiллю та йодом. Нюхач звертав мою увагу на всi запахи, оскiльки його нюх був гострiшим за мiй.

Нам з Керрi зазвичай давали доручення, наприклад, знайти штурмана, який пiшов попрощатися з дружиною, або передати набiр спецiй покупцю в лавцi. Начальник порту мiг послати нас, щоб ми повiдомили командi, що якийсь дурень неправильно пришвартувався i приплив скоро вiднесе корабель. Але найбiльше менi подобалися доручення, якi приводили нас до таверн. Там оповiдачi та плiткарi розповiдали своi байки. Оповiдачi переказували звичнi iсторii: про подорожi, пiд час яких робилися вiдкриття, команди, якi переживали жахливi шторми, та про дурних капiтанiв, котрi топили кораблi разом з усiею командою. Я запам’ятав багато таких iсторiй, але найбiльше менi подобались розповiдi морякiв, а не професiйних оповiдачiв. То були не iсторii бiля камiна, а попередження та новини, що передавали мiж командами за пляшкою брендi або буханцем жовтого медвяного хлiба.

Моряки розмовляли про улов, сiтi, якi були такi повнi, що ледь не топили човни, або про казкових риб чи тварин, яких можна було побачити хiба при свiтлi повного мiсяця. Вони розповiдали iсторii про поселення, на якi нападали острiв’яни, як на березi, так i на прикордонних островах нашого герцогства, про пiратiв, морськi битви, кораблi, що iх захопили через зраду. Але найзахопливiшими були розповiдi про червонi кораблi, на яких острiв’яни грабували не лише судна та мiста, але й одне одного. Дехто насмiхався з кораблiв iз червоним кiлем i з тих, хто розповiдав про пiратiв-острiв’ян, якi нападали одне на одного.

Але ми з Керрi та Нюхачем сидiли пiд столом, спершись об нiжки стiльця, споживаючи солодкi булочки, i, широко розкривши очi, слухали розповiдi про кораблi з червоними кiлями, де на реях висiли дюжини тiл… не мертвi, а зв’язанi. Вони смикались i зойкали, коли чайки прилiтали iх клювати. Ми слухали страшнi iсторii, доки не починали тремтiти вiд жаху. Потiм бiгли в доки, щоб заробити ще пеннi.

Одного разу ми з Керрi та Моллi побудували плiт з плавнику, прибитого припливом, i плавали пiд доками. Ми прив’язали його там, а пiд час припливу вiн вiдiрвав уламок причалу i пошкодив двi шлюпки. Кiлька днiв ми жахалися вiд думки, що нас викриють. Одного разу шинкар нам’яв Керрi вуха i звинуватив нас у крадiжцi. Щоби помститися, ми пiд столом пiдвiсили оселедця. Вiн там засмердiвся, приваблюючи мух кiлька днiв, поки шинкар не знайшов його.

Пiд час своiх гульок я навчився багато чого: купувати, лагодити сiтки, будувати човни та бити байдики. Я навчився розбиратися в людях i метикувати, хто заплатить обiцяне пеннi, а хто просто посмiеться, коли ти прийдеш за платнею. Я знав, у якого пекаря найкраще щось випрошувати, а де легше щось поцупити. Нюхач постiйно був зi мною. Вiн так прив’язався до мене, що я вже не уявляв життя без нього. Я використовував його нюх, очi та щелепи так просто, як i своi власнi, i навiть не дивувався цьому.

Так минула найкраща частина лiта. Але одного разу, коли сонце сяяло у блакитнiшому за море небi, мое щастя скiнчилося. Ми з Моллi та Керрi поцупили добрячу низку лiверних сосисок з коптильнi i втiкали вулицею вiд iхнього законного власника. Як завше, Нюхач був з нами. Іншi дiти вже давно сприймали нас як едине цiле, й нiхто вже не дивувався, що ми мислили однаково. Нас називали «Нюхач та Новачок» i вважали, що ми показуемо хитрий трюк, коли я кидав Нюхачу його частину здобичi, а вiн завжди спритно ii ловив. Але насправдi нас було четверо i ми бiгли людною вулицею, вiдкушуючи сосиски на ходу i спритно передаючи iх одне одному. Ковбасник волав, марно намагаючись наздогнати нас.

Раптом з м’ясарнi вийшов Баррiч.

Я пробiг перед ним, i ми одразу впiзнали його, перелякавшись одночасно з ним. Його похмуре обличчя не залишило жодних сумнiвiв: вiн здогадався про мiй вчинок. «Треба втiкати», – промайнула думка, i я ухилився вiд його простягнутих рук, але одразу ж зi здивуванням помiтив, що якимось чином врiзався в нього.

Я не особливо люблю згадувати, що було потiм. Мене добряче вiдлупцювали; бив не лише Баррiч, а й розлючений власник сосисок. Всi моi спiвучасники, окрiм Нюхача, зникли у вуличних закапелках. Нюхач на животi пiдповз до Баррiча i теж дiстав свое. Я у вiдчаi спостерiгав, як Баррiч витягнув кiлька монет з гаманця, щоб заплатити за сосиски. Вiн тримав мене за шкiрку, тому я замалим не метляв ногами в повiтрi. Коли ковбасник пiшов, а невеличкий натовп, який зiбрався подивитися на мою поразку, розсiявся, Баррiч нарештi вiдпустив мене. Я був здивований його презирливим поглядом. Вiн дав менi ще одного потиличника й наказав:

– Додому. Хутко!

Ми з Нюхачем побiгли в замок, ще швидше, анiж зазвичай, зайняли свое ложе бiля камiна й чекали, тремтячи вiд жаху. Ми чекали, чекали з обiду аж до сутiнок. Ми обидва зголоднiли, але волiли не йти звiдси. На обличчi Баррiча я прочитав ще бiльшу погрозу, анiж у гнiвi батька Моллi.

Баррiч прийшов пiзно вночi. Ми почули його кроки на драбинi. Менi не потрiбен був навiть гострiший нюх пса, аби зрозумiти, що Баррiч п’яний. Ми зiщулилися, коли той зайшов до тьмяноi кiмнати. Баррiч важко дихав i витратив бiльше часу, анiж звичайно, щоб запалити декiлька свiчок, окрiм тоi, що запалив я. Пiсля цього вiн гепнувся на ослiн i подивився на нас. Нюхач почав скавчати й перекинувся на спину, як це завше роблять цуценята. Я дуже хотiв зробити так само, але тiльки злякано подивився на Баррiча. Через мить вiн промовив:

– Фiтце, що ж iз вас вийде з псом? Бiгати з жебраками та злодюгами й запихатися, як тварини… Це при тому, що у твоiх жилах тече кров королiв!

Я мовчав.

– Ми обидва виннi. Йди сюди, хлопче, ну ж бо.

Я вiдважився зробити кiлька крокiв до Баррiча, але наближатися боявся. Той спохмурнiв, помiтивши мiй страх.

– Тебе поранили?

Я похитав головою.

– Тодi йди сюди.

Я завагався. Нюхач теж невпевнено скавулiв.

Баррiч здивовано подивився на нього. Я мiг прочитати його думки крiзь п’яний погляд. Баррiч перевiв очi вiд мене до щенюка, i на його обличчi проступила огида. Вiн повiльно пiднявся й вiдiйшов вiд столу та собачати, яке повзало за його скалiченою ногою. В кiмнатi стояла невелика полиця, на якiй лежали запилюженi iнструменти й iншi речi. Баррiч повiльно простягнув руку i взяв якийсь предмет, зроблений з дерева та шкiри. Предмет аж задуб вiд довгого лежання. Баррiч махнув ним, i той з виляском вдарив по нозi.

– Знаеш, що це, хлопче? – м’яко запитав вiн.

Я похитав головою.

– Це собачий хлист.

Я тупо подивився на нього. Ми з Нюхачем ще не стикалися з цим i не знали, як реагувати. Напевне, Баррiч помiтив мое збентеження. Вiн приязно всмiхнувся i продовжував говорити до мене доброзичливим тоном. Але я вiдчув якiсь прихованi нотки в його голосi.

– Це iнструмент, Фiтце. Виховний засiб. Коли в тебе е цуценя, яке тебе не слухаеться – наприклад, ти йому кажеш: «До мене», а воно не йде, – то два-три удари – i воно вже пiдкоряеться. Отже, ця штука допомагае цуценятку вчитися.

Баррiч говорив звичним тоном, рухаючи хлистом, який «танцював» на пiдлозi. Ми з Нюхачем не могли вiдiрвати погляду вiд «виховного засобу», а коли Баррiч зненацька замахнувся ним у бiк пса, той перелякано дзявкнув, вiдскочив вiд нього й заховався за мене.

Баррiч повiльно присiв на ослiн бiля камiна, закривши очi рукою.

– Едо, – видихнув вiн, чи то лаючись, чи то молячись. – Я здогадувався, чому ви втiкали, але, хай будуть проклятi очi Еля, я хотiв помилитися! Я в життi не вдарю цуценя тою клятою штукенцiею! Тому в Нюхача немае причин боятися ii, хiба що вiн прочитав твоi думки.

Усвiдомивши, що небезпека минула, я опустився на пiдлогу й сiв бiля Нюхача, який вилiз менi на руки й нетерпляче обнюхував мое обличчя. Я заспокоював його, вирiшивши, що варто почекати, що буде далi. Ми з цуценям сидiли i спостерiгали за нерухомим Баррiчем. Коли вiн нарештi пiдняв голову, я був ошелешений: Баррiч виглядав так, наче щойно плакав. «Як мама», – подумав я, хоча дивно: я не пригадую ii заплаканого образу.

– Фiтце, хлопче, пiдiйди, – м’яко сказав вiн таким голосом, що я не мiг не послухати. Нюхач поповз за мною.

– Нi, – сказав вiн щенюковi й носаком чобота вказав йому на його мiсце, а мене посадив бiля себе.

– Фiтце, – почав Баррiч, але замовк. Затим, глибоко вдихнувши, продовжив: – Фiтце, так не можна робити. Це дуже, дуже погано – займатися тим, що ви робили зi щенюком. Це неприродно i гiрше за крадiжки чи брехню. Це забирае в людини ii ество. Розумiеш?

Я тупо подивився на Баррiча. Вiн зiтхнув:

– Хлопче, в тобi тече королiвська кров. Бастард чи нi, але ти рiдний син Чiвелрi, нащадок його давньоi династii. А те, що ти робиш, – неправильно. Це не е гiдним, розумiеш?

Я мовчки похитав головою.

– Бачиш, ти вже не говориш. Але скажи менi, хто тебе навчив цьому?

– Чому саме?

Мiй голос був хрипким i грубим.

Баррiч широко розплющив очi. Я побачив, як йому важко тримати себе в руках.

– Ти знаеш, про що я. Хто навчив тебе бути з собакою, думати i бачити, як вiн, розповiдати один одному рiзнi речi?

На хвильку я задумався над цим. Так, це правда.

– Нiхто, – нарештi вiдповiв я. – Так вийшло, бо ми багато часу провели разом, – додав, гадаючи, що це слугуватиме поясненням. Баррiч похмуро подивився на мене.

– Ти говориш не як дитина, – раптом зауважив вiн. – Але я чув, що так було у всiх, хто володiв стародавнiм Вiтом. Вiд самого народження вони були не зовсiм дiтьми. Вони завжди знали надто багато, а з роками дiзнавалися ще бiльше. Тому в давнi часи полювати на них та вбивати не вважалося злочином. Розумiеш, про що я тобi кажу, Фiтце?

Я заперечно похитав головою. Баррiч насупився через мое мовчання, тому я вичавив iз себе:

– Я намагаюся зрозумiти. Що таке стародавнiй Вiт?

Баррiч недовiрливо подивився на мене. Потiм недовiра змiнилася на пiдозру.

– Хлопче! – погрозливо промовив вiн, але я лише безневинно подивився у вiдповiдь. За мить Баррiч повiрив у мою необiзнанiсть. – Вiт… – повiльно почав вiн i спохмурнiв. Баррiч подивився на своi руки, наче згадуючи якийсь стародавнiй грiх. – Це сила кровi тварин. Схоже на Скiлл, який передаеться по королiвськiй династii. Спочатку це як чудо, що дозволяе розумiти мову тварин. Але потiм ця сила оволодiвае тобою й обертае тебе на тварину, як i всiх iнших. Скоро все людське в тобi вмирае, а ти бiгаеш з ними, говориш iхньою мовою та пiзнаеш смак кровi, зграя тварин стае для тебе рiдною. Жодна людина не скаже, що ти колись мав людську подобу. – Баррiч говорив усе тихiше й тихiше i вже не дивився на мене, а обернувся до камiна i спостерiгав за кволим полум’ям. – Як кажуть, коли людина приймае подобу звiра, то вбивае не через голод, як то робить та ж тварина, а вбивае з людською жадобою. Вбивае заради того, щоб убивати… Невже ти цього хочеш, Фiтце? Втопити свою королiвську кров у кровi дикого полювання? Бути звiром серед звiрiв лише заради знання, якi це тобi дае? А найгiрше вiдбуватиметься до цього: що, як раптом запах свiжоi кровi зведе тебе з розуму, а вигляд здобичi опануе всiма твоiми думками?

Голос Баррiча ставав м’якшим, i я вiдчув у ньому гiркоту, коли той запитав:

– Уяви, що ти прокидаешся i тебе лихоманить та кидае в пiт, оскiльки почався шлюбний сезон, а твiй товариш почув це. Саме цi знання ти хочеш показувати своiй дамi в лiжку?

Я зiщулився.

– Не знаю, – тихо промовив я.

Баррiч гнiвно обернувся до мене.

– Ти не знаеш? – гаркнув вiн. – Я кажу тобi, до чого це може призвести, а ти не знаеш?

В мене пересохло в ротi. Нюхач згорнувся бiля моiх нiг.

– Але я дiйсно не знаю, – заперечив я. – Як я можу знати, поки цього не зробив? Як я можу про це говорити?

– Але я можу! – заволав Баррiч. Я вiдчув його лють i те, що вiн сьогоднi добряче надудлився. – Щенюка треба позбутися, а ти зостанешся тут пiд моею опiкою. Тут я зможу за тобою наглядати. Якщо Чiвелрi не забере мене до себе, то це найменше, що я можу для нього зробити. Я подбаю про те, щоб його син вирiс людиною, а не вовком. Я зроблю це, навiть якщо ми обидва помремо!

Вiн потягнувся на лавцi, щоб схопити Нюхача за шкiрку, принаймнi спробував. Та ми з псом кинулися геть. Ми побiгли до дверей, але я не встиг упоратися iз засувом: Баррiч уже був бiля нас. Вiн вiдкинув Нюхача своiм чоботом, а мене вiдштовхнув плечем.

– До мене, цуценя, – наказав вiн. Але Нюхач пiдбiг до мене. Баррiч перестав хекати i зиркати на дверi. Я усвiдомив його лютi думки i його бажання прибити нас, аби покiнчити з цим усiм. Баррiч контролював своi почуття, але того швидкого погляду достатньо було, щоб налякати мене. Коли вiн раптом стрибнув на мене, я штовхнув його так сильно, як дозволяв менi мiй страх.

Баррiч упав так швидко, як пiдбитий птах. Кiлька секунд вiн сидiв на пiдлозi. Я нахилився i пригорнув Нюхача до себе. Баррiч повiльно похитав головою, наче струшуючи краплi дощу з волосся. Вiн став над нами.

– Це в його кровi, – почув я, як вiн пробурмотiв. – Це через його матiр. Не дивно. Але хлопця треба вчити.

Потiм Баррiч подивився менi прямiсiнько в очi й попередив: – Фiтце, нiколи так не роби зi мною. Нiколи. Тепер дай сюди того щенюка.

Баррiч знову потягнувся за нами. Оскiльки я вiдчував його прихований гнiв, то вже не мiг стримуватися i знову штовхнув його. Але цього разу мiй захист натрапив на стiну, яка вiдбила удар. Я перечепився й опустився на пiдлогу, мало не знепритомнiвши; голова крутилася. Баррiч схилився надi мною.

– Я попереджував, – тихо сказав вiн. Його голос нагадував ричання вовка. Востанне я вiдчув, як Баррiч схопив Нюхача за шкiрку. Йому нарештi вдалося пiдняти цуценя, i вiн обережно понiс його до дверей. Баррiч швидко вiдкрив засув, який спинив мене, i я почув тупiт його чобiт по драбинi.

За мить я оч?тився, зiрвався й кинувся до дверей. Але Баррiч умiло мене зачинив, тому я марно торсав засув. В мiру того як вiн вiдносив Нюхача, я вiдчував його все менше й менше. Натомiсть з’являлося почуття вiдчаю й самотностi. Я почав плакати. Плач перейшов у виття. Я шкрябався у дверi, намагаючись вiдновити зв’язок з Нюхачем. Коли його собачi почуття покинули мене, я почав волати й ридати так голосно, як тiльки може шестирiчна дитина, марно грюкаючи у грубi дерев’янi дошки.

Здавалося, пройшла цiла вiчнiсть, поки Баррiч повернувся. Я почув його кроки i пiдняв голову, лежачи бiля порога i втомлено вiдсапуючись. Я хотiв прошмигнути повз нього, але Баррiч спритно зловив мене за комiр. Вiн затягнув мене в кiмнату, грюкнув дверима i взяв iх на засув. Я мовчки кинувся на дверi. У горлi щось стиснуло. Баррiч втомлено присiв.

– Навiть не думай, хлопче, – попередив Баррiч, наче прочитавши моi божевiльнi думки, якi я хотiв втiлити наступного разу, коли вiн мене випустить. – Його бiльше немае. Цуценяти немае. Дуже шкода: вiн був гарноi породи. У нього була така ж давня династiя, як i в тебе. Але краще пожертвувати псом, анiж людиною.

Я не поворухнувся. Баррiч додав майже лагiдним голосом:

– Не будемо за ним тужити. Так легше.

Але я не перестав тужити, i по голосу Баррiча зрозумiв, що вiн цього й не очiкував. Баррiч зiтхнув i повiльно почав лаштуватися на сон. Вiн бiльше нiчого менi не говорив, просто погасив лампу i влiгся на лiжко. Але не спав. Рано-вранцi вiн прокинувся, пiдняв мене з пiдлоги й поклав на лiжко, ще тепле вiд його тiла. Потiм вiн знову пiшов, i кiлька годин його не було.

Я сумував кiлька днiв i мучився вiд лихоманки. Гадаю, Баррiч зрозумiв, що в мене якесь дитяче нездужання, тому залишив мене у спокоi. Мене почали випускати надвiр тiльки через кiлька днiв, i то лише в супроводi.

Пiсля того Баррiч завзято пантрував, щоб я не зв’язувався з жодною твариною. Я впевнений, вiн думав, що йому вдалося. Певною мiрою це правда, оскiльки я не прив’язувався до жодного собаки чи коня. Я знаю, що вiн бажав менi добра. Але я почувався скутим, а не захищеним. Вiн був наглядачем, який ревно забезпечував мою усамiтненiсть. Я почувався геть одиноким, i це вiдчуття пустило глибоке корiння.




Роздiл 3

Угода




Мабуть, походження Скiллу назавжди залишиться таемницею. Без сумнiву, потяг до Скiллу був особливо сильним серед членiв правлячоi династii, хоч i не обмежуеться королiвською сiм’ею. Недарма кажуть у народi: «Скiлл проросте тодi, коли кров морiв змiшаеться з кров’ю рiвнин». Цiкаво, що в острiв’ян i нащадкiв корiнного населення Шiстьох герцогств немае схильностi до Скiллу.


Гармонiю закладено в сутностi речей. Тож чи не е гармонiя видом спокою? Без сумнiву, так завжди менi здавалося. Всi подii, навiть карколомнi та химернi, розбавленi безкiнечним буденним життям. Воiни, якi на полi бою шукають поранених помiж мертвих, завжди зупиняються, щоби прокашлятися, висякатися i подивитися на гирилицю гусей. Я бачив фермерiв, якi продовжували орати землю i сiяти, незважаючи на те, що за декiлька миль iшов бiй.

Я впевнився в цьому. Повертаючись у минуле, просто дивуюся: мене розлучили з матiр’ю, потягнули в нове мiсто в чужому краю; батько покинув мене, вiддавши на догляд до чужого чоловiка; потiм мене позбавили мого чотириногого друга; але я, як i ранiше, прокидався вранцi й жив своiм дитячим життям. Для мене це означало прокидатися тодi, коли Баррiч будив мене, а я йшов за ним на кухню, де ми iли разом. Пiсля того я ставав тiнню Баррiча: вiн майже не спускав з мене ока. Я бiгав хвостиком за ним, спостерiгаючи за його працею, iнодi – потроху допомагаючи йому. Ми вечеряли разом, сидячи на лавцi, а Баррiч пильно пантрував за моiми манерами. Пiсля цього ми йшли у його помешкання, де я зазвичай проводив решту вечора, мовчки дивлячись на те, як Баррiч п’е або як горить вогонь. Баррiч пив i одночасно лагодив або виготовляв збрую, готував мазi чи якiсь кiнськi лiки. Вiн працював, а я навчався, спостерiгаючи за ним. Ми рiдко коли розмовляли. Дивно, але так пройшло два роки i частина третього.

Я, як i Моллi, викроював час для себе, коли Баррiча кликали для участi в полюваннi або допомогти якiйсь кобилi ожеребитися. Інодi я втiкав, коли Баррiч забагато закладав за комiр. Але це було небезпечно. Коли я був вiльний, то швидко шукав своiх друзiв у мiстi й бiгав з ними настiльки довго, наскiльки дозволяла моя хоробрiсть. Я щиро сумував за Нюхачем. Здавалося, Баррiч вiдiрвав вiд мене частину мого тiла. Але ми жодного разу про це не говорили.

Повертаючись у минуле, я припускаю, що йому було так самотньо, як i менi. Чiвелрi не взяв Баррiча з собою у вигнання, натомiсть залишив його з безiменним байстрюком, у якого, зокрема, виявилося те, що вiн вважав збоченням. Навiть пiсля того, як його нога загоiлась, з’ясувалося, що вiн бiльше не зможе нi iздити верхи, нi полювати чи навiть ходити, як ранiше; для такого чоловiка, як Баррiч, це було дуже важко. Вiн нiколи не скаржився (принаймнi я не чув). Але, згадуючи тi часи, навiть не уявляю, кому вiн мiг би скаржитися. Ми обидва стали заручниками самотностi. Щовечора, дивлячись один на одного, ми бачили винуватця.

Втiм, усе минае, особливо час. За кiлька мiсяцiв та рокiв я знайшов свое мiсце. Я приносив Баррiчу потрiбнi речi швидше, анiж вiн просив, прибирав пiсля того, як вiн лiкував тварин, мiняв воду соколам та шукав клiщiв у собак, якi поверталися з полювання. Люди звикали до мене i вже не витрiщалися, як ранiше. Дехто взагалi не помiчав. Поступово Баррiч послабив нагляд за мною. Я пересувався вiльнiше, але все ж дбав про те, щоб вiн не знав про моi виходи в мiсто.

У замку теж були дiти. Чимало з них моi однолiтки. Деякi навiть доводилися менi двоюрiдними та троюрiдними братами, але я нiколи тiсно з ними не спiлкувався. За молодшими доглядали матерi чи няньки, а у старших були своi заняття та обов’язки. Бiльшiсть з них добре ставилася до мене, але я не входив до iхнiх кiл. Хоч я мiг мiсяцями не бачитися з Дiком, Керрi чи Моллi, вони були моiми найближчими друзями. Пiд час своiх прогулянок замком i зимовими вечорами, коли ми всi збиралися у Великiй залi, щоб послухати менестрелiв, подивитися ляльковi вистави чи пограти в iгри, я швидко почав розумiти, де мене чекали, а де – нi.

Я намагався не потрапляти на очi королевi. Щоразу, коли вона бачила мене, то знаходила якiсь вади у моiй поведiнцi i сварила Баррiча через це. Регал теж являв небезпеку. Хоча вiн уже був дорослим, але постiйно вiдштовхував мене зi свого шляху або наступав на моi iграшки. Йому були властивi дрiб’язковiсть та мстивiсть, чого я нiколи не помiчав за Верiтi. Ми рiдко бачилися з Верiтi, але в мене не було неприемностей через цi зустрiчi. Але коли я потрапляв йому на очi, то зазвичай вiн мiг мене погладити або дати пеннi. Одного разу слуга принiс до помешкання Баррiча кiлька облуплених невеликих дерев’яних iграшок, солдатикiв, коникiв та возик. Слуга переказав, що Верiтi знайшов iх у кутку своеi шафи для одягу й подумав, що менi вони сподобаються. Здаеться, я цiнував iх бiльше за всi своi речi.

Коб у стайнi також був небезпечним для мене. Коли Баррiч перебував поряд, вiн ставився до мене добре i справедливо, але в iнший час мало звертав на мене уваги. Коб дав менi зрозумiти, що вiн не хоче, аби я крутився в нього пiд ногами, поки вiн працюе. Згодом я зрозумiв, що вiн заздрив, розумiючи, що Баррiч усю свою увагу зосередив на менi. Коб нiколи не виявляв до мене прямоi жорстокостi, не бив мене i не сварив просто так, але я вiдчував його нелюбов, тому уникав.

Усi вояки були досить терпимими до мене. Пiсля вуличних дiтей у Баккiпi вони, напевне, найближчi моi приятелi. Але як би добре чоловiки не ставилися до хлопчика дев’яти-десяти рокiв, усе ж мiж нами було мало спiльного. Я спостерiгав, як вони грають у костi, та слухав iхнi iсторii; але бували днi, коли я не мав вояцького товариства. Хоч Баррiч не забороняв менi вiдвiдувати кордегардiю, вiн не приховував свого незадоволення, що я проводжу там свое дозвiлля.

Отже, я одночасно був i не був членом спiльноти замку. Декого я уникав, за деким спостерiгав, а декого слухався. Але з жодною людиною тiсно не спiлкувався.

Колись одного ранку, коли ще трiшки соромився свого десятирiчного вiку, я грався пiд столами у Великiй залi, борюкаючись i дражнячи цуценят. Тодi було досить рано. Перед цим було якесь святкування, яке затягнулося на весь день та далеко за опiвнiч. Баррiч напився в дим. Майже всi – знать i слуги – ще спали, тому моi пошуки на кухнi нiчого не дали. Але на столах у Великiй залi траплялися цiннi знахiдки: шматки булок, тарiлки з м’ясом, миски з яблуками й кавалки сиру; коротше кажучи, все, що може поцупити хлопчина. Великi пси вже нанюхали найкращi кiстки та гризли iх у своiх кутках, а цуценята задовольнялися меншими порцiями. Я натрапив на досить великий кавалок м’ясного пирога й забрався з ним пiд стiл, де подiлився з одним зi своiх улюбленцiв. Пiсля втрати Нюхача я намагався не показувати Баррiчу, що занадто сильно прив’язуюся до якогось собачати. Досi не розумiючи, чому Баррiч був проти моеi дружби з собаками, я не сперечався з ним, щоб не ставити пiд удар iхнi життя. Отже, я дiлився пирогом з трьома щенюками й почув повiльнi кроки на встеленiй очеретом пiдлозi. Двое чоловiкiв щось тихо обговорювали.

Я подумав, що то кухоннi слуги, якi прийшли прибирати, а тому вилiз з-за столу, щоб ще чимось поживитися.

Але моiй несподiванiй появi здивувалися не слуги, а старий король – мiй дiдусь. Трохи позаду йшов Регал, тримаючи його пiд лiкоть. Затуманенi очi та пожмаканий камзол виказували його участь у вчорашньому святкуваннi. За ними плiвся новий блазень короля з банькатими очима на блiдому овальному обличчi. Вiн виглядав так дивно у своему пiстрявому чорно-бiлому одязi, що я вiдводив вiд нього погляд. Король Шрюд, навпаки, мав зразковий вигляд. Ясний погляд, борода й волосся акуратно причесанi, а одяг бездоганний. На мить вiн здивувався, а потiм зауважив:

– Бачиш, Регале, все, як я й казав. Можливiсть сама лiзе нам в руки, а хтось користаеться нею; часто це робить молода людина або людина, якою рухае енергiя та апетити молодостi. Члени королiвськоi сiм’i не можуть втрачати такого шансу чи вiддавати його в чужi руки.

Король пройшов мимо, продовжуючи розвивати свою думку, а Регал погрозливо подивився на мене налитими кров’ю очима. Вiн махнув рукою на знак того, що менi варто щезнути. Я кивнув, мовляв, зрозумiв, але спочатку кинувся до столу. Запхнув два яблука в жилет i вхопив майже цiлий пирiг з агрусом. Раптом король обернувся i вказав на мене. Блазень передражнив його. Я завмер на мiсцi.

– Подивись на нього, – сказав старий король. Регал зиркнув на мене, але я не поворухнувся. – Що ти з нього зробиш?

Регал розгублено вiдповiв:

– З нього? То бастард Чiвелрi. Постiйно лазить всюди i краде.

– Не будь блазнем, – усмiхнувся король Шрюд, хоч його погляд залишався суворим. Блазень i собi солодко всмiхнувся, бо гадав, що звертаються до нього. – В тебе що, вуха залитi воском? Ти не чуеш, що я кажу? Я питав тебе, не що з нього вийде, а що ти з нього зробиш. Ось вiн: молодий, сильний, подае великi надii. В ньому видно ту ж королiвську породу, що i в тобi. Просто вiн народився з того боку барикад. Отже, що ти з нього зробиш? Інструмент? Зброю? Приятеля чи ворога? Чи просто пустиш на самоплив, аби його пiдiбрав хтось iнший i використав проти тебе?

Регал, примруживши очi, подивився на мене, а потiм кудись у дальнiй куток зали. Та позаяк там нiкого не було, його погляд повернувся. Цуценя бiля моеi щиколотки запищало, нагадуючи менi, щоб я не забув подiлитися iжею. Я шикнув на нього.

– Бастарда? Вiн же ж просто дитина.

Старий король зiтхнув.

– Поки що. Цього ранку, в цей момент вiн дитина. Наступного разу вiн стане юнаком i, ще гiрше, чоловiком. Тодi вже буде пiзно щось iз нього робити. Але, Регале, зараз ти можеш лiпити з нього що завгодно. За десять рокiв це буде твiй найвiдданiший союзник. Замiсть незадоволеного бастарда, який може зазiхати на трон, вiн стане твоiм помiчником, пов’язаним iз сiм’ею як кров’ю, так i духом. Бастард, Регале, – унiкальна людина. Надiнь йому перстень на палець i вiдправ його кудись. Там вiн стане дипломатом, якого не зможе вигнати жоден заморський правитель. Його можна смiливо посилати навiть туди, куди не вiдправиш кровного принца. Уяви, як можна використовувати того, хто одночасно належить i не належить до королiвськоi династii: обмiн заручникiв, шлюбнi союзи, таемнi мiсii, полiтичнi вбивства.

Пiсля останнiх слiв короля Регал широко розкрив очi. Король замовк, i всi тривожно дихали, дивлячись один на одного. Потiм Регал промовив, наче подавившись сухою шкуринкою:

– Ти так говориш про це при хлопцевi, щоб використовувати його як iнструмент чи зброю. Гадаеш, вiн не згадае цих слiв, коли пiдросте?

Король Шрюд засмiявся. Його голос луною вiдбивався вiд кам’яних стiн Великоi зали:

– Згадае? Звiсно. Я навiть не сумнiваюся. Подивися в його очi, Регале. В них розум i, напевно, можливiсть оволодiння Скiллом. Треба бути великим дурнем, щоби брехати йому, i ще бiльшим дурнем, щоби почати його пiдготовку та навчання, нiчого не пояснивши. Таким чином хтось iнший може посiяти якесь зерно в його мiзках, чи не так, хлопче?

Вiн уважно дивився на мене, i я раптом усвiдомив, що теж вiдповiдаю йому таким же поглядом. Пiд час усiеi його розмови ми не вiдводили очей один вiд одного. В очах свого дiда я бачив чеснiсть, непорушну, як скеля. Вiн не заспокоював мене, але я зрозумiв, що завжди зможу на нього розраховувати. Я повiльно кивнув.

– Йди до мене.

Я повiльно пiдiйшов. Король опустився на одне колiно, щоби подивитися менi в очi. Блазень теж присiв, iз серйозним виразом переводячи погляд з обличчя на обличчя. Регал люто дивився на нас згори вниз. Тодi я ще не зрозумiв iронii старого короля, який став на колiна бiля свого позашлюбного внука. Тому я серйозно сприйняв те, як вiн узяв пирiг з моiх рук i кинув його цуценятам, що супроводжували мене. Вiн витяг булавку з шовкового комiра i з серйозним виразом обличчя прикрiпив ii до моеi простоi шерстяноi сорочки.

– Тепер ти мiй, – сказав вiн, i це клеймо стало ще важливiшим, анiж спiльна кров. – Тобi не треба доiдати за кимось. Я тебе добре забезпечуватиму. Якщо хтось захоче налаштувати тебе проти мене, запропонувавши бiльше, анiж я, прийди i розкажи менi про таку пропозицiю. Я погоджуся. Я не скупиндра i не ставитимуся до тебе погано. Тому це не зможе бути приводом мене зрадити. Ти вiриш менi, хлопче?

Я кивнув, як завжди, мовчки. Але його карi очi, що вперто дивилися на мене, вимагали бiльшого.

– Так, сiр.

– Гаразд. Я вiддам кiлька розпоряджень стосовно тебе. Дивися, аби iх виконали. Якщо тобi щось здасться дивним, поговори з Баррiчем або зi мною. Просто пiдiйди до моеi кiмнати, покажи ту булавку – i тебе пропустять.

Я подивився на червоний камiнчик, який блищав у срiбному гнiздечку.

– Так, сiр, – знову промовив я.

– Ех, – м’яко сказав король. Я вiдчув жаль у його голосi i здивувався. Король вiдвiв вiд мене погляд, i я раптом усвiдомив, що перебуваю у Великiй залi, а мене оточують цуценята. Регал знову недоброзичливо дивився на мене, а блазень активно кивав у своiй звичнiй бездумнiй манерi. Потiм король встав i вiдвернувся. У мене по шкiрi пробiгли мурахи, наче вiд холоду, коли знiмаеш накидку. Вперше я зустрiвся зi Скiллом у руках майстра.

– Ти не схвалюеш цього, Регале? – переконливо запитав король.

– Мiй король може робити, що забажае, – похмуро вiдповiв Регал.

Король Шрюд зiтхнув.

– Я питав не про це.

– Мати королева точно цього не схвалить. Ваша прихильнiсть до хлопця означатиме, що ви його визнали. У нього та в iнших з’являться деякi задумки.

– Тьху! – сплюнув король i весело засмiявся.

Регал одразу ж скипiв.

– Моя мати королева не погодиться, i iй це теж не сподобаеться. Моiй матерi…

– …вже кiлька рокiв не подобаеться те, що я роблю. Я вже майже не звертаю на це уваги, Регале. Вона постiйно здiймае галас, верещить i погрожуе повернутися до Ферроу, щоб там стати герцогинею, аби ти пiсля ii смертi одержав титул герцога. А коли вона дуже сердиться, то погрожуе, що в такому разi Тiлт та Ферроу пiднiмуть повстання, вiддiляться вiд нас, а вона буде там королевою.

– А я буду королем! – зухвало додав Регал.

Шрюд кивнув.

– Так, я передбачав, що вона пiдбивае тебе на таку гнилу зраду. Слухай, хлопче. Вона може скипiти i жбурляти посуд у слуг, але не бiльше, оскiльки розумiе, що краще правити спокiйним королiвством, анiж бунтiвним герцогством. У Ферроу немае причин повставати проти мене, якщо вони, звичайно, iх не вигадають. Їi амбiцii завжди перевищували ii можливостi.

Вiн помовчав i уважно подивився на Регала.

– Це найгiрша помилка королiвських династiй.

Я вiдчував, що Регал насилу стримуе свiй гнiв, утупившись у пiдлогу.

– Ходiмо, – наказав король. Регал, як слухняний пес, пiшов за ним, кинувши на мене побiжний убивчий погляд.

Я дивився вслiд старому королю, який залишив залу, й вiдчув якiсь вiдголоски втрати. «Дивний чоловiк, – подумав я. – Незважаючи на те, що я бастард, вiн мiг би оголосити мене своiм онуком i безперешкодно отримав би те, що йому треба». Блiдий блазень зупинився бiля дверей, озирнувся на мене на мить i зробив якийсь незрозумiлий жест своiми худими руками. Це могла бути образа, благословення чи просто блазенський помах руки. Потiм вiн посмiхнувся, показав язика й подався за королем.

Незважаючи на обiцянки короля, я напхав тiстечок у свiй камзол, i ми з цуценятами вм’яли iх у тихому кутку за стайнею. Зазвичай ми iли менше, тому мiй живiт ще довго бурчав. Собачата заснули, але я розривався мiж втомою та передчуттям. Я майже сподiвався, що це закiнчиться нiчим i король забуде про своi слова. Але сталося навпаки. Того ж дня пiзно ввечерi я нарештi пiднявся драбиною у кiмнату Баррiча. Весь день я намагався зрозумiти, що мали значити тi вранiшнi слова про мене. Але мiг цього й не робити: щойно я зайшов у кiмнату, Баррiч вiдклав збрую й уважно подивився на мене. Кiлька секунд вiн мовчки спостерiгав за мною, а я за ним. Щось змiнилося, i я злякався. Пiсля того як Баррiч позбувся Нюхача, менi здавалося, що мое життя повнiстю в руках у Баррiча i що бастарда можна так само легко збути, як i щенюка. Але це не заважало менi вiдчувати його рiдною людиною; щоб залежати вiд когось, не завжди потрiбна любов.

Єдиним постiйним почуттям було те, що я мiг покластися на Баррiча; зараз я вiдчував, що ця опора захиталася.

– Так, – врештi промовив Баррiч рiшучим тоном. – Так. Треба було потрапити йому на очi й привернути до себе увагу? Добре. Вiн вирiшив, що робити з тобою.

Баррiч зiтхнув i замовк, але зовсiм з iншим почуттям. На якусь хвилю менi здалося, що йому шкода мене. Але за мить Баррiч знову заговорив:

– Менi наказали вибрати тобi коня на завтра. Король запропонував, щоб то було лоша. Таким чином я зможу навчати вас удвох. Але я вмовив його розпочати тренування зi старшою та спокiйнiшою твариною: один учень за раз. Втiм, у мене своi причини дати тобi… менш вразливу тварину. Дивись, поводь себе добре. Якщо ти знову будеш займатися дурницями, я одразу це вирахую. Сподiваюся, ми зрозумiли одне одного.

Я швидко кивнув.

– Вiдповiдай, Фiтце. Для спiлкування з учителями тобi доведеться користатися своiм язиком.

– Так, сiр.

Це схоже на Баррiча: найважливiшим для нього було довiрити менi коня. Вирiшивши свою нагальну проблему, далi вiн говорив цiлком байдужим тоном.

– Отже, хлопче, вiднинi вставатимеш на свiтанку. Зранку я тебе вчитиму доглядати за кiньми та правильно поводитися з ними, а також полюванню з собаками, щоб вони тебе слухалися. Я навчу тебе людському поводженню з тваринами.

Баррiч зробив наголос на останнiй фразi й помовчав для впевненостi, що я зрозумiв його. Мое серце заскiмлило, але я кивнув i додав:

– Так, сiр.

– Пiсля обiду ти переходиш у iхне розпорядження вправлятися зi зброею i тому подiбне. Напевно, вони вчитимуть тебе Скiллу врештi-решт. Взимку ти будеш навчатися мов та жестiв усерединi. Без сумнiву, тебе будуть вчити читати, писати й рахувати. Також iсторii. Я не знаю, для чого тобi те все, але вчись добре, щоб король був задоволений. Його краще не розчаровувати, не те що сердити. Краще б ти взагалi не потрапляв йому на очi, але я не попередив тебе про це. Втiм, уже пiзно.

Баррiч раптом прокашлявся i вдихнув.

– А, ще дещо змiниться.

Вiн пiдняв шматок шкiри, з якою працював, i знову перегнув ii. Здавалося, вiн розмовляе зi своiми пальцями.

– З цього моменту в тебе буде власна кiмната в замку, там, де сплять всi аристократи. Ти б уже спав там, якби прийшов вчасно.

– Що? Я не зрозумiв. Кiмната?

– Ага, отже, ти можеш швидко вiдповiдати, коли при пам’ятi? Ти почув, що я сказав, хлопче: власна кiмната в замку.

Баррiч помовчав, а потiм приязно продовжив:

– Нарештi я знову зостануся сам. А, i завтра з тебе знiмуть мiрки, щоби пошити одяг та чоботи, хоча навiщо шити взуття на ногу, яка досi росте, я не…

– Я не хочу там кiмнати. – Хоча життя з Баррiчем стало нестерпним, невiдоме мене страхало бiльше. Я уявив собi велике холодне примiщення з кам’яними стiнами, де в кутках ховаються тiнi.

– Ну, тобi вона потрiбна, – безжалiсно промовив Баррiч. – Вже давно пора. Ти син Чiвелрi, хоч i позашлюбний. Тобi не личить жити у стiйлi, як безпритульному псу.

– Але мене це влаштовуе, – у вiдчаi вiдповiв я.

Баррiч пiдняв голову i суворо подивився на мене.

– Ти диви! Щось ти розбалакався сьогоднi, чи не так?

Я опустив очi.

– Ти живеш тут, хоча ти не безпритульний пес, – похмуро зауважив я.

– І не бастард принца, – стримано вiдповiв Баррiч. – Фiтце, ти житимеш у замку i годi.

Я зважився подивитися на нього. Вiн знову говорив до пальцiв.

– Краще я був би безпритульним псом, – насмiлився сказати я i додав, хоч мiй голос i тремтiв вiд страху: – Ти б не дозволив, щоб таке зробили з безпритульним псом, змiнивши все й одразу. Коли вони вiддали цуценя породи бладгаунд лорду Грiмсбi, ти вiдправив свою стару сорочку разом з ним, щоб йому була якась згадка про дiм, поки воно не звикне.

– Ну, – сказав Баррiч. – Я не… йди до мене, Фiтце. Ну ж бо, хлопче.

Я пiдiйшов до нього, як собача, в якого е лише один хазяiн. Вiн злегка поплескав мене по спинi та скуйовдив волосся, наче я й справдi був псом.

– Не бiйся. Тим паче, – промовив Баррiч, i його голос пом’якшав, – вони сказали, що тобi лише дадуть кiмнату в замку, але це не означае, що тобi доведеться спати там щоночi. Коли в тебе буде вiльний час, то приходь сюди. Гаразд, Фiтце? Тебе це влаштовуе?

– Гадаю, так, – пробурмотiв я.'



Упродовж наступних двох тижнiв на мене посипалися змiни. Баррiч розбудив мене на свiтанку, помив-причесав, пiдрiвняв чубчика, а решту волосся зав’язав у косу, як у старших чоловiкiв у замку. Вiн наказав менi надягнути найкращий одяг i незадоволено цмокнув, коли побачив, що вiн на мене замалий, а потiм неохоче констатував, що iншого немае.

Потiм ми пiшли до стайнi, де вiн показав кобилу, яка тепер належала менi. Вона була сiрою в яблуках. Їi грива, хвiст, нiс та ноги мали чорнувате забарвлення, наче вона вимазалася в сажi. Власне, ii так i звали – Сажка. Це була спокiйна, доглянута тварина в чудовiй формi. Важко було уявити собi легший спосiб навчитися iздити верхи. Як хлопець, я сподiвався, що менi дадуть хоча б енергiйного мерина, а не Сажку. Я намагався приховати свое розчарування, але Баррiч вiдчув його.

– Гадаеш, вона нi на що не здатна? Таке враження, наче в тебе вже була сотня коней, Фiтце, що ти вернеш носа вiд такоi жвавоi та здоровоi кобили, як Сажка. Вона виношуе лоша вiд того клятого жеребця лорда Темперанса. Тому будь з нею обережним. До цього Сажкою займався Коб. Вiн хотiв пiдготувати ii для перегонiв. Але менi здалося, що тобi вона бiльше пiдiйде. Коб трiшки засмутився через це, але я пообiцяв вiддати йому лоша.

Баррiч припасував для мене старе сiдло, поклявшись, що до того, як з мене зроблять нову людину, я мушу показати себе справжнiм вершником перед королем, що б вiн там не говорив. Сажка плавно виступила вперед, пiдкоряючись моiм рукам та колiнам. Коб чудово ii вишколив: ii темперамент та настрiй нагадували менi тиху заводь. Якщо вона й думала про щось, то не про те, що ми робимо. А Баррiч надто пильно спостерiгав за мною, тому я не ризикував лiзти в ii думки. Тож я керував нею наослiп, спiлкуючись хiба своiми колiньми, повiддям та власною вагою. Це було важко у фiзичному планi, i перший урок виснажив мене ще до його закiнчення. Баррiч знав про це, але це не означало, що вiн звiльняв мене вiд обов’язкiв чистити й годувати Сажку, а також доглядати за сiдлом та хомутом. Доки я не розплутав усi ковтуни в ii гривi та не вiддраяв старе шкiряне сiдло до блиску, Баррiч не вiдпускав мене на кухню.

Але щойно я шмигнув на кухню через чорний хiд, важка рука Баррiча опустилася на мое плече.

– Бiльше туди не ходитимеш, – твердо сказав вiн. – Це пiдходить для воякiв, садiвникiв та iнших. Для аристократiв та спецiальних слуг е зала. Ти там теж будеш iсти.

Промовивши це, вiн заштовхнув мене у тьмяну кiмнату з довгим столом. В головi цього столу стояв ще один, але вище. Там були рiзнi наiдки. За ним сидiли люди, якi жадiбно iли. В тi днi, коли короля, королеви та принцiв не було за високим столом, нiхто не дотримувався формальностей. Баррiч пiдштовхнув мене до мiсця злiва ближче до вищого столу недалеко вiд середини, а сам сiв з того ж боку, але трохи далi вiд вищого. Нiхто на мене не витрiщався, тому я не нервував. До того ж я зголоднiв i швидко з’iв досить велику порцiю. Їжа, яку я цупив з кухнi, була свiжiшою та гарячiшою. Але це не турбуе хлопцiв, якi ростуть, тому пiсля голодного ранку я поiв добряче.

З повним шлунком я почав мрiяти про пiщану набережну, нагрiту пiсляобiднiм сонцем, на якiй повно кролячих нiр, де ми часто спали з цуценятами. Я почав вставати з-за столу, але за моею спиною одразу ж виник якийсь хлопець. Вiн сказав:

– Так, пане?

Я озирнувся, щоби побачити, до кого вiн говорить. Але увага iнших була прикута до свого харчу. Хлопець був вищим за мене i старшим на кiлька рокiв, тому я здивовано дивився на нього. Затим вiн поглянув у моi очi й повторив:

– Пане, ви закiнчили iсти?

Я мовчав, оскiльки був надто заскочений, аби вiдповiсти хоч щось.

– Тодi вам треба йти зi мною. Год уже чекае. Пiсля обiду вам треба вчитися поводження зi зброею при дворi. Якщо, звичайно, Баррiч закiнчив своi заняття з вами.

Раптом Баррiч з’явився бiля мене, здивувавши тим, що став на одне колiно. Вiн смикнув мене за камзол i долонею зачесав мое волосся назад.

– Закiнчу через кiлька хвилин. Не дивуйся, Фiтце. Ти гадав, що король не тримае свого слова? Витри рот i йди. Год суворiший учитель, анiж я. У збройнiй справi не люблять ледарiв. А зараз рушай разом з Брантом.

Я послухався Баррiча, але моя душа втекла у п’яти. Доки хлопець iз зали йшов за мною, я намагався уявити вчителя, суворiшого за Баррiча. Це мене лякало.

Коли ми вийшли iз зали, хлопець одразу ж облишив своi вишуканi манери.

– Як тебе звати? – запитав вiн, ведучи мене гравiйною дорiжкою до зброярнi та тренувального майданчика перед ним.

Я знизав плечима й подивився вбiк, вдаючи, що мене дуже зацiкавили чагарники бiля дорiжки.

Брант хмикнув.

– Ну, вони ж мусили тебе якось назвати. Як той старий кульга Баррiч кличе тебе?

Вiдкрита зневага до Баррiча так здивувала мене, що я видав:

– Фiтц.

– Фiтц? – пирснув вiн. – Так, це на нього схоже. Крива старина досить прямолiнiйна.

– Йому кабан поранив ногу, – пояснив я. Той хлопець говорив, наче кульгавий Баррiч був якимось посмiховиськом. Чомусь менi дошкуляв Брантiв глум.

– Я знаю! – зневажливо пирснув вiн. – Порвав аж до кiсток. То був дебелий старий кабанисько з величезними iклами. Вiн хотiв прибити Чiва, але Баррiч втрутився. Тож веприсько кинувся на нього й на собак. Це все, що я чув.

Ми пройшли крiзь отвiр у вкритiй плющем стiнi, i перед нами вiдкрилися тренувальнi майданчики.

– Чiв уже подумав, що свин мертвий, аж раптом той пiдскочив i напав на нього, вчепившись за списа. Я теж це чув.

Я йшов за хлопцем, слухаючи його. Аж раптом вiн обернувся. Вiд несподiванки я поточився i впав назад. Старший хлопчик засмiявся з мене.

– Гадаю, що того року Баррiчу повнiстю дiсталася доля Чiвелрi. Так кажуть люди: «Баррiч смерть Чiвелрi помiняв на свою кульгаву ногу. Потiм вiн прийняв бастарда Чiва i зробив з нього домашню тваринку». Я б хотiв знати, чого тебе так раптово почали вчити вiйськовоi справи i, наскiльки менi вiдомо, iздити верхи.

В його голосi було щось бiльше, анiж заздрiсть. Пiзнiше я дiзнався, що багато чоловiкiв завжди сприймають чуже щастя як образу для себе. Я вiдчув, як у хлопця починаеться неприязнь до мене, наче я без дозволу ввiйшов на територiю якогось пса. Але якщо я мiг подумки поговорити з собакою i дати iй зрозумiти своi намiри, то з Брантом так не вийде. Вiн не вiдчував до мене нiчого, окрiм ворожостi. Це нагадувало бурю. Я подумав, що вiн захоче мене вдарити, а також – чи готовий вiн до моеi вiдсiчi. Я вже хотiв бiгти, але раптом позаду Бранта з’явилася якась огрядна людина, одягнута в усе сiре. Вона мiцно схопила Бранта ззаду за шию.

– Я чула, як король наказав, щоб його тренували. Так, i iздити верхи. Менi цього достатньо i тим паче тобi, Бранте. Наскiльки я знаю, тобi наказали привести його сюди, а потiм доповiсти пану Туллуме. У нього для тебе е завдання. Хiба ти не чув?

– Так, мем. – Буйний настрiй Бранта одразу ж змiнився згiдливим кивком.

– Оскiльки ти «чуеш» тi всi плiтки в народi, хочу наголосити, що мудрi нiколи не розповiдають всього, що знають. А того, хто плiткуе, навряд чи можна назвати розумним. Втямив, Бранте?

– Гадаю, що так, мем.

– Гадаеш? Тодi скажу прямо: перестань винюхувати й збирати чутки, а лiпше займися справами. Будь вiдповiдальним i старанним, i, можливо, тодi люди почнуть говорити, що ти мiй «улюбленець», а я бачитиму, що в тебе немае часу на шепти-перешепти.

– Так, мем.

– Хлопче, – Брант уже побiг дорiжкою, а жiнка обернулася до мене, – ходiмо.

Стара не дивилася, чи я послухався. Вона просто дiловито пiшла тренувальним майданчиком, а я дрiботiв за нею. Втоптаний грунт майданчика давно затвердiв. У спину пекло сонце, тому я майже одразу спiтнiв. Але стара, здавалося, йшла швидкими кроками зовсiм без труднощiв.

Вона була одягнута в усе сiре: довгу темно-сiру накидку, сiрi панчохи та сiрий шкiряний фартух до колiн. «Напевне, якась садiвниця», – припустив я, дивуючись з ii сiрих м’яких чобiт.

– Мене послали тренуватися… з Годом, – хекаючи, насилу промовив я.

Вона кивнула. Ми зайшли в тiнь зброярнi, i нарештi моi зiницi розширилися пiсля сонця на тренувальному майданчику.

– Мене вчитимуть поводитися зi зброею, – сказав я на той випадок, якщо вона неправильно зрозумiла мою попередню фразу.

Вона знову кивнула й вiдчинила дверi якоiсь схожоi на сарай споруди. То була зовнiшня зброярня. Я знав, що тут зберiгають зброю для тренувань. А справжню зброю зберiгали безпосередньо в замку. У прохолодному примiщеннi була приемна напiвтемрява. Там пахло деревом, потом i свiжозрiзаним очеретом. Стара жiнка одразу пiдiйшла до полицi, на якiй лежали струганi жердини.

– Вiзьми одну, – сказала вона. Це були ii першi слова, адресованi менi вiдтодi, як вона покликала мене за собою.

– Може, краще почекаемо Года? – несмiливо запитав я.

– Я i е Год, – нетерпляче сказала вона. – Тепер, хлопче, обери собi дерев’яку. Хочу трiшки позайматися з тобою, доки iншi не прийшли, аби побачити, що ти е i що ти знаеш.

Дуже скоро Год побачила, що я майже нiчого не знаю, i вона з легкiстю перемагала мене. Вона швидко вибила в мене жердину i, перекручуючи, забрала ii з моiх рук, якi вже болiли вiд ii кiлькох ударiв та захисту за допомогою коричневоi кияки.

– Гм, – сказала Год без гнiву та спiвчуття. Так садiвник реагував на молоду картоплю, уражену хворобою. Я спробував прочитати ii думки, але вона нi про що не думала, як i моя кобила. У неi не було стриманостi щодо мене, як i в Баррiча. Напевне, тодi вперше я усвiдомив, що деякi люди та тварини не вiдчували, що я читаю iхнi думки. Можливо, я спробував би заглибитися бiльше, але ж так зрадiв, коли не вiдчув з ii боку жодноi ворожостi, що не хотiв ii викликати. Тому тихо й сумирно чекав конклюзii вчительки.

– Хлопче, як тебе звати? – раптом запитала вона.

– Фiтц.

Вона спохмурнiла, почувши мiй тихий голос. Я випростався i промовив голоснiше:

– Так мене кличе Баррiч.

Год злегка всмiхнулася.

– Це на нього схоже. Вiн називае суку сукою, а бастарда бастардом. Ну… гадаю, в нього на це своi причини. Раз ти для нього Фiтц, то й для мене теж ним будеш[4 - Гра слiв – в англiйськiй мовi префiкс «fitz» застосовували до позашлюбних дiтей.]. Я покажу тобi, чому жердина, яку ти вибрав, дуже довга i груба для тебе. А зараз вибери iншу.

Так ми й зробили. Год повiльно вчила мене вправ, якi здавалися ну дуже важкими. Але пiд кiнець тижня це вдавалося менi так само легко, як i розчiсувати гриву моеi кобили. Ми закiнчили саме тодi, коли до зброярнi ввiйшла група iнших учнiв. Їх було четверо, майже всi моi однолiтки, але досвiдченiшi. Через це я почувався нiяково, оскiльки тепер була непарна кiлькiсть учнiв, а нiхто не хотiв брати новачка як спаринг-партнера.

Якимось чином я пережив той день, хоча зараз його пам’ятаю, як у рятiвному туманi. Пригадую, як у мене все болiло, коли Год нарештi вiдпустила нас, i як усi побiгли дорiжкою до замку, а я понуро плiвся за ними, проклинаючи себе за те, що тодi трафив королю на очi. Дорога в замок крута i довга. В залi повно людей i досить шумно. Я занадто втомлений, щоб наiдатися. Я поiв лише рагу з хлiбом, встав з-за столу i, накульгуючи, пiшов до дверей, думаючи тiльки про теплу й тиху стайню. Брант знову заговорив до мене.

– Твоя кiмната готова, – сказав вiн.

Я у вiдчаi подивився на Баррiча, але той розмовляв з чоловiком поряд i взагалi не помiтив мого благального погляду. Я знову пiшов за Брантом, але цього разу якимись широкими сходами в ту частину замку, в якiй не був жодного разу.

Ми зупинилися на прольотi, й вiн узяв зi столу канделябр, щоб запалити свiчки.

– У цьому крилi живе королiвська сiм’я, – невимушено повiдомив Брант. – Спальня короля в кiнцi коридору, завбiльшки з конюшню.

Я кивнув, слiпо повiривши йому, хоч пiзнiше дiзнався, що хлопчик на побiгеньках, такий, як Брант, нiколи не заходив до королiвського крила. Туди посилали важливiших лакеiв. Вiн повiв мене на поверх вище i знову зупинився.

– Вiдвiдувачi живуть тут, – сказав вiн, показуючи канделябром, вiд чого полум’я коливалося. – Важливi гостi.

Затим ми пiднялися ще вище. Сходи повужчали. На наступному прогонi ми зупинилися знову. Я зi страхом дивився, що з кожним прольотом сходи стають вужчими та крутiшими. Але Брант повiв мене в iнший бiк. Ми пiшли у новiше крило, поминувши три кiмнати. Затим вiн вiдiмкнув дерев’янi дверi й налiг на них плечем. Вони вiдчинилися важко.

– Тут довго нiхто не жив, – радiсно помiтив Брант. – Але тепер вона твоя. Будь як вдома.

З цими словами вiн поставив канделябр на скриню, вийняв одну свiчку й пiшов. Брант потягнув важкi дверi, зачинив iх за собою, залишивши мене в напiвтемному, великому й незнайомому примiщеннi.

Я утримався вiд того, щоб вибiгти за ним чи вiдчинити дверi, натомiсть узяв канделябра й посвiтив на пiдсвiчники, що висiли на стiнах. У кутках падали тiнi вiд двох iнших канделябрiв. У камiнi ледь жеврiв вогонь. Я трохи поворушив жар, не стiльки, щоб зiгрiтися, а щоб у кiмнатi стало свiтлiше, й почав оглядатися.

Це була проста квадратна кiмната з одним вiкном. Стiни з того ж каменю, що й пiдлога, лише килим радував око. Я пiднiс до нього свiчку, але так i не змiг його роздивитися. Виочив лише якусь блискучу iстоту з крилами i якогось персонажа, схожого на короля, який про щось благав ту iстоту. Пiзнiше я дiзнався, що то Старiйшина допомагае королю Вайздому. Але в ту мить килим мене налякав, i я вiдвiв вiд нього свiчку.

Хтось марно намагався освiжити кiмнату. Пiдлогу вкривав розкиданий очерет i суха трава, а постiль мала пристойний вигляд. На нiй лежало двi ковдри з гарноi шерстi. Балдахiн над лiжком пiднятий; решта меблiв – скриня й лавка – вкритi пилом. Моему недосвiдченому погляду кiмната здавалася досить пишною, оскiльки я мало чого бачив у своему життi. Справжне лiжко з покривалами й подушкою, балдахiн, лавка, скриня для одягу: стiльки меблiв я в життi не бачив. Там також був камiн, тому я смiливо кинув туди ще одне полiно. Вiкно з дубовим пiдвiконням було зачинене вiд нiчного холоду, але, напевне, мало вихiд на море.

Скриня досить проста й оббита мiддю. Темного кольору, але всерединi свiтла й ароматна. У нiй я знайшов свiй скромний одяг, який менi принесли зi стайнi. До нього додали двi нiчнi сорочки, а в кутку скринi лежала згорнута шерстяна ковдра.

Я поклав нiчну сорочку на лiжко, а потiм сам вилiз туди. Спати було ще зарано, але в мене все болiло, та й робити було нiчого. Баррiч уже сидiв у стайнi, пив та ладнав збрую чи ще щось. У його камiнi горiв вогонь, у стайнях пiд його кiмнаткою приглушено вовтузилися конi. У Баррiча пахло шкiрою, олiею та самим Баррiчем, а не сирiстю, каменем та пилом. Я одягнув нiчну сорочку через голову, жбурнув одяг в ноги та закутався в ковдру: лiжко було холодним, i мое тiло взялося сиротами. Я почав повiльно вiдiгрiватися i розслаблятися. В мене був насичений та напружений день. Болiв кожен м’яз, i я почувався повнiстю розбитим. Я знав, що менi доведеться встати ще раз, щоб задути свiчки, але не вистачало сил та зусиль волi, аби зробити це й занурити кiмнату у ще бiльшу темряву. Отже, я задрiмав iз напiвзаплющеними очима, спостерiгаючи за тим, як у невеликому камiнi мерехкотить свiтло. Я бажав опинитися в якомусь iншому мiсцi, а не в цiй закинутiй кiмнатi чи в тiснiй комiрчинi Баррiча. Я хотiв спокою, який колись вiдчував, але не мiг пригадати. Поступово я поринав у небуття.




Роздiл 4

Навчання




Король Вiктор пiдкорив внутрiшнi землi, якi зрештою стали герцогством Ферроу. Розповiдають, що, приеднавши землi Сендс-еджу до своiх володiнь, вiн послав по одну жiнку. Вона б могла стати королевою Сендс-еджу, якби Вiктор не захопив ii землi. Жiнка прибула до Оленячого замку у великому страху. Вона боялася iхати, але ще бiльше боялася за свiй народ, який хотiв приховати ii вiд Вiктора. Коли жiнка прибула, то була одночасно вражена i в дечому засмучена, що стане не служницею Вiктора, а вчителькою його дiтей: таким чином вони зможуть навчитися звичаiв та мови ii народу. Коли вона запитала, чому для цього обрали саме ii, король вiдповiв: «Правитель може керувати народом лише тодi, коли знае, як управляти». Пiзнiше вона стала зразковою дружиною його старшого сина i королевою Грацiею.


Я прокинувся вiд того, що в обличчя свiтило сонце. Хтось побував у моiй кiмнатi й вiдчинив вiкно. На скринi стояли миска, глечик з водою та лежав рушник. Вони були досить доречними, але навiть вмивання не освiжило мене. Я досi був заспаний, до того ж менi було нiяково вiд того, що хтось заходить у мою кiмнату, безперешкодно блукае по нiй, навiть не будячи мене.

Як я й здогадувався, вiкно виходило на море. Але в мене не було часу насолоджуватися краевидом. Я подивився на сонце i зрозумiв, що проспав. Нашвидку вдягнувшись, побiг до стайнi, навiть не поснiдавши.

Але в Баррiча того ранку на мене не було часу.

– Бiжи назад до замку, – наказав вiн. – Мадам Гестi Прудка вже послала Бранта по тебе. Вона хоче зняти з тебе мiрку, щоби пошити одяг. Раджу знайти ii якнайшвидше: вона постiйно кудись летить i не оцiнить того, що ти порушиш ii ранковi справи.

Я подрiботiв назад до замку. В мене знову все почало болiти. Хоч менi й дуже не хотiлося шукати тоi мадам Гестi, щоб з мене знiмали мiрку, та водночас я був радий цьому: сьогоднi не доведеться гоцати на кобилi.

Знайшовши свiй шлях з кухнi, я нарештi надибав мадам Гестi в кiмнатi за кiлька дверей вiд моеi спальнi. Я несмiло потупцявся на мiсцi й зазирнув досередини. Кiмнатою розливалося свiтло, яке проникало крiзь три високi вiкна. Тут злегка вiдчувався солоний бриз. Бiля однiеi стiни стояли корзини з пряжею та кольоровою шерстю, а з протилежного боку на високiй полицi лежала ряснобарвна матерiя. Двi молодi жiнки розмовляли за ткацьким верстатом, а в дальшому кутку мiй однолiток хитався в одному темпi з колесом. Без сумнiву, особа з широкою спиною i була мадам Гестi.

Тi двi жiнки помiтили мене й замовкли. Мадам Гестi подивилися в мiй бiк. За мить я вже був у ii лаписьках. Вона навiть не запитала, як мене звати, i не пояснила, хто вона. Мене поставили на стiлець i почали крутити, мiряти i хмикати надi мною, незважаючи на мою гiднiсть i на те, що я принаймнi людина. Мадам Гестi зневажливо обговорювала мiй одяг з дiвчатами, спокiйно зазначивши, що я нагадую iй Чiвелрi в юностi, а розмiр i колiр мого одягу такi ж, якi були в нього в моему вiцi. Пiсля цього вона порадилася з ними, прикладаючи до мене рiзну матерiю.

– Он ту, – сказала одна з ткаль. – Ота синя занадто пiдкреслюе його темну шкiру. Вона б непогано пiдiйшла його батьковi. Як добре, що Пейшенс жодного разу не бачила хлопця. Вiн викапаний Чiвелрi. Це було б безчестям для неi.

Поки я стояв там обтулений тканиною, то вперше почув те, про що знав кожен житель Оленячого замку. Ткалi в подробицях обговорювали, як у замку дiзналися про мене. Пейшенс було вiдомо про мое iснування задовго до того, як довiдався батько, i ii це дуже розлютило. Пейшенс була безплiдною, i хоча Чiвелрi нiколи ii не ганив, усi розумiли, як важко було такому нащадку, як вiн, не мати дiтей, котрi успадкують його титул. Пейшенс сприймала мене як сильний докiр, а тепер ii здоров’я, i так пiдточене всiлякими негараздами, остаточно було пiдiрване. Тому Чiвелрi з увiчливостi й заради неi зрiкся престолу й повiз свою хвору дружину в теплий та спокiйний край, який був iхнiм родовим гнiздом. Подейкували, що вони там жили добре й у злагодi, але здоров’я Пейшенс поступово погiршувалося. Чiвелрi потихеньку ставав бiльш виваженим i освоював хазяйське дiло в долинi, багатiй на виноградники. Шкода, що Пейшенс також звинувачувала Баррiча в тому, що вiн погано впливае на Чiвелрi, i заявила, щоб ноги його бiльше бiля неi не було. Пiсля зречення Чiвелрi та поранення старий Баррiч став iншою людиною. Колись жодна представниця слабкоi статi в замку не могла просто так пройти повз нього: всi дорослi жiнки, якi вже могли носити спiдницi, заздрили тим, кому пощастило зловити його погляд. А тепер? Всi його тiльки й кличуть «старий Баррiч», хоч вiн ще в розквiтi сил. Несправедливо, коли слуга повинен вiдповiдати за вчинки свого пана. Але всi гадали, що це на краще. Врештi-решт, хiба Верiтi був гiршим королемв-очiкуваннi, анiж Чiвелрi? Останнiй поводився так благородно, що в його присутностi всi почувалися непутящими i дрiб’язковими. Чiвелрi жодного разу не вiдступався вiд своiх принципiв, i хоча вважав себе занадто благородним, щоб насмiхатися з iнших, усi вiдчували, що його зразкова поведiнка була мовчазним докором людям, якi не вмiли так добре контролювати себе. Аж раптом – бах – цей бастард. Хоч це й виявилося через кiлька рокiв, все ж доводило, що Чiвелрi – не той, за кого себе видавав. Тепер Верiтi був своею людиною i королем, який дiстав визнання народу. Вiн був чудовим вершником i воював нарiвнi зi своiми людьми. Навiть якщо вiн iнодi напивався чи вiв себе нескромно, то завжди визнавав це i поводився чесно. Люди розумiли таку людину i пiшли б за ним.

Я уважно слухав це все i мовчав, у той час як ткалi примiряли на мене матерiю, обговорювали ii та перебирали. Я тепер краще зрозумiв, чому дiти в замку не хотiли гратися зi мною. Якщо жiнки й переймалися тим, що я подумаю про iхню розмову, то не показували цього. Єдиним зауваженням мадам Гестi, адресованим саме менi, було те, що менi слiд ретельнiше мити шию. Затим мадам Гестi прогнала мене з кiмнати, як надокучливе курча. Нарештi я мiг податися на кухню по iжу.

Пiсля обiду я знову тренувався з Год, поки не усвiдомив, що моя жердина якимсь незбагненним робом поважчала. Потiм знову вечеря, сон, а зранку – навчання у Баррiча. Так минали моi днi, а у вiльний час я виконував завдання, пов’язанi з моiм навчанням: наприклад, тягання збруi для Баррiча, пiдмiтання зброярнi й наведення ладу у зброярнi Год. Одного разу ввечерi в себе на лiжку я знайшов аж три костюми, зокрема й панчохи. Два з них були досить простi, знайомого менi брунатного кольору; такi носили майже всi дiти мого вiку. Але третiй був з тонкоi блакитноi матерii. На грудях срiбними нитками вишито оленячу голову. У Баррiча та iнших воякiв була емблема у виглядi оленя в стрибку. Я бачив лише голову оленя у Регала та Рояла. Отже, я дивився на костюм i дивувався. Також мене бентежив червоний шов по дiагоналi.

– Це означае, що ти бастард, – байдуже сказав Баррiч, коли я запитав. – Твое королiвське походження визнали, але ти все одно залишаешся бастардом. От i все. Просто, аби всi одразу бачили, що ти королiвськоi кровi, але не по прямiй лiнii. Якщо не подобаеться, можеш помiняти. Гадаю, король не буде проти. Отримаеш власне iм’я та герб.

– Ім’я?

– Звiсно. Це досить просте прохання. У благородних домах бастарди рiдко трапляються, особливо королiвськi. Але бувае й таке.

Пiд приводом того, що менi треба вчитися вправлятися з сiдлом, ми пiшли до майстернi шукати стару збрую. У Баррiча була дивна пристрасть лагодити вже зужиту упряж i знаходити iй нове використання.

– Вигадай собi iм’я та герб i скажи королю…

– Яке iм’я?

– Будь-яке на твiй смак. О, здаеться, сiдло вже дихае на ладан; хтось покинув його пiд дощем, i воно заплiснявiло. Подивимося, чи можна з ним щось зробити.

– Воно буде несправжнiм.

– Що?

Баррiч простягнув менi купу смердючоi шкiри. Я взяв ii.

– Ім’я, яке я вигадаю. Я не вiдчуватиму його своiм.

– І що ж ти робитимеш?

Я глибоко вдихнув.

– Нехай король назве мене. Або ти. – Я набрався смiливостi. – Або мiй батько. Як вважаеш?

Баррiч спохмурнiв.

– У тебе якiсь дивнi думки. Подумай сам i вигадаеш пiдходяще iм’я.

– Фiтц, – уiдливо сказав я.

Баррiч стиснув щелепи.

– Давай краще просто полагодимо це сiдло, – тихо запропонував вiн.

Ми вiднесли його до верстака й почали чистити.

– Бастарди трапляються досить часто, – зауважив я. – А у мiстi батьки дають iм якесь iм’я.

– У мiстi – так, часто, – за мить погодився Баррiч. – Солдати й матроси постiйно волочаться з дiвками: так живе простий народ. Але не аристократи i люди, у яких е хоч краплина гiдностi. Що б ти подумав про мене, коли був молодший, якби я швендяв ночами чи приводив сюди жiнок? Як би ти зараз сприймав жiнок чи чоловiкiв? У тому, щоб закохуватися, немае нiчого поганого, Фiтце. Нiхто не засуджуватиме молодь за поцiлунок-другий. Але я бачив, що коiлося у Бiнгтаунi. Торговцi продають дiвчат-красунь чи юнакiв з гарним тiлом, як картоплю та курчат. У iхнiх дiтей е iмена, але бiльше немае нiчого. Навiть коли вони одружуються, то не кидають своiх звичок… Якщо я колись знайду собi жiнку, то дам iй знати, що менi бiльше нiкого не треба, крiм неi. І я хотiв би впевнитися, що всi дiти будуть вiд мене, – майже пристрасно промовив Баррiч.

Я з нещасним виглядом подивився на нього.

– А що сталося з твоiм батьком?

Баррiч раптово зiв’яв.

– Не знаю, хлопче, не знаю. Вiн був молодий. Йому було всього двадцять рокiв. Це трапилося далеко вiд дому, де вiн переживав важкi часи. Це не причини i не виправдання. Але бiльше нiхто нiчого не знае.

Так i було.

Мое життя проходило своiм звичним трибом. Вечори я проводив у стайнi в товариствi Баррiча, рiдше – у Великiй залi, коли туди прибували мандрiвнi менестрелi чи лялькарi. Дуже рiдко вечорами бiгав до мiста, але тодi недосипав. Пiсля обiду проводив весь час з учителями. Я усвiдомив, що це були лiтнi уроки, а взимку я навчатимуся писати i читати. Мною займалися бiльше, анiж упродовж усiеi моеi юностi. Втiм, незважаючи на свiй розклад, я почувався самотнiм.

Самотнiсть.

Щоночi вона приходила до мене, коли я марно намагався знайти маленьке й затишне мiсце на своему великому лiжку. Коли я спав над стайнею в кiмнатi Баррiча, нiч здавалася менi м’якiшою та оксамитовою завдяки теплу й сонному затишку вiд тварин, якi за день набiгалися, а тепер спали, рухаючись та гупаючи пiдi мною. Конi та собаки бачать сни. Це знае кожен, хто помiчав, як собаки здригаються, коли сплять. Їхнi сни нагадували менi солодкий аромат свiжоспеченого доброго хлiба. Але в чотирьох стiнах у мене з’явилися тi настирнi й болючi сни, якi притаманнi бiльшостi людей. У мене не було жодноi рiдноi душi, яка могла б притиснутися до мене, анi вiдчуття, що поряд перебувае мiй брат чи товариш. Натомiсть мене мордувало безсоння; я думав про своiх батькiв i про те, як вони могли так легко мене позбутися. Я чув рiзнi розмови, якi безцеремонно вели у моiй присутностi, i по-своему тлумачив тi жахливi слова. Я мiркував над тим, що буде, коли я виросту, а король Шрюд помре. Менi iнодi було цiкаво, чи Моллi Розквашений Нiс та Керрi сумували за мною, чи прийняли мое раптове зникнення так само легко, як i появу. Але здебiльшого я страждав вiд самотностi, оскiльки у великому замку не було нiкого, кого б я мiг би назвати своiм другом. Виняток становили тварини, але Баррiч заборонив з ними спiлкуватися близько.

Одного вечора я, втомлений, лягав спати. Я мучив себе страхами, аж доки поступово не заснув. А прокинувся вiд того, що менi свiтили в обличчя, але я вже знав: щось не так. Я спав недовго. На вiдмiну вiд бiлого сонячного промiння у вiкнi, свiтло було жовтого кольору i коливалося. Я неохоче потягнувся й розплющив очi.

Якийсь чоловiк стояв у ногах лiжка, тримаючи надi мною лiхтар. Це було рiдкiстю в Оленячому замку, але мою увагу привернуло не мерехтiння свiтла. Чоловiк сам собою досить дивний. Одягнутий у плащ кольору нефарбованоi овечоi шерстi. Видно було, що плаща прали, але дуже давно. Його неохайнi волосся й борода були того ж кольору i створювали таке ж враження. Незважаючи на колiр волосся незнайомця, я не мiг визначити його вiку. На обличчi шрами вiд висипiв. Але я ще не бачив, щоб людина була так побита вiспою. Його шрами були яскраво-червоного та рожевого кольору й скидалися на невеликi опiки. Навiть у свiтлi лiхтаря вони вiдливали свинцевим вiдтiнком. Чоловiк мав худi, жилавi руки та пергаментну бiлу шкiру. Вiн свердлив мене своiми зеленими очима, що вiдблискували у свiтлi лiхтаря. В життi не бачив такого пронизливого погляду. Вони нагадували очi кота на полюваннi: таке ж поеднання радощiв та жорстокостi. Я натягнув ковдру до пiдборiддя.

– Прокинувся, – сказав вiн. – Чудово. Вставай i йди за мною.

Вiн рiзко одвернувся вiд мого лiжка й пiшов до дверей у темний куток мiж камiном та стiною. Я не рухався. Вiн знову подивився на мене i пiдняв лампу.

– Хутчiше, – роздратовано сказав чоловiк i стукнув палицею, на яку спирався, стоячи перед лiжком.

Я вилiз iз лiжка, соваючи босими ногами по прохолоднiй пiдлозi. Я потягнувся за одягом та черевиками, але чоловiк не став чекати. Вiн знову подивився назад, щоб дiзнатися, що затримувало мене. Пiд його пронизливим поглядом я впустив одяг i затремтiв.

Я мовчки пiшов за ним у самiй нiчнiй сорочцi. Я не мiг зрозумiти, чому це роблю: просто менi наказали. Вiн вiв мене до дверей, бiля яких я жодного разу не бував. Там виявився вузький прогiн спiральних сходiв. Чоловiк свiтив на них лiхтарем, який тримав над головою. Вiн вiдкидав тiнь позад себе й надi мною, тому я йшов у цiлковитiй темрявi, намацуючи кожен крок. Схiдцi були холоднi як лiд, стертi, гладенькi й надзвичайно рiвнi. Вони тягнулися вгору так високо, що здавалося, нiби давно вийшли за межi своеi башти. Там дув холодний вiтер, проникаючи пiд нiчну сорочку. Вiд цього я тремтiв ще бiльше, анiж вiд холоду. Ми йшли вгору i вгору, аж доки чоловiк легким порухом руки не вiдчинив масивнi дверi, якi, незважаючи на свою вагу, не скрипiли. Ми опинились у якiйсь кiмнатi.

Вона була залита свiтлом кiлькох лiхтарiв, що звисали з невидимоi стелi на добротних ланцюгах. Кiмната велика, втричi бiльша за мою. Мою увагу привернув один з куткiв. Там стояло масивне дерев’яне прямокутне лiжко з матрацами й пуховими подушками. На пiдлозi лежали килими, переливаючись багряними та смарагдово-блакитними вiдтiнками, як насиченими, так i блiдими. Там був дерев’яний стiл кольору дикого меду. На ньому миска з фруктами. Такими стиглими, що я вiдчував iхнiй аромат. На столi безладно розкиданi пергаменти й манускрипти, наче вони не мали жодноi цiнностi. На трьох стiнах висiли гобелени, на яких було зображено сiльську мiсцевiсть iз лiсистими пагорбами вдалечинi. Я пiдiйшов до них.

– Сюди, – сказав мiй поводир i безцеремонно повiв мене в iнший бiк кiмнати.

Тут було все зовсiм iнакше. Бiльшу частину займав кам’яний стiл з численними плямами i нагаром. На ньому лежали рiзнi iнструменти та приладдя: терези, ступка, товкачик i ще багато рiзних речей, назви яких я не знав. Це все було вкрито солiдним шаром пилу, наче всi задумки полишили на пiвдорозi кiлька мiсяцiв чи рокiв тому. На полицi за столом громадилася купа всiляких паперiв. Деякi з них мали блакитну або золоту крайку. В кiмнатi вiдчувався рiзкий аромат, оскiльки на сусiднiй поличцi сушилися рiзнi трави. Я почув рипiння й побачив, як щось ворухнулось у найдальшому кутку. Але чоловiк не дав менi часу роздивитись. У камiнi, який мав би обiгрiвати цю частину кiмнати, панувала холодна темрява. Попiл у ньому виглядав сирим та злежаним. Я вiдволiкся вiд своiх спостережень i пiдняв очi, щоб роздивитися свого поводиря. Здаеться, тривога на моему обличчi вразила його. Вiн вiдвернувся вiд мене й повiльно оглянув кiмнату. Я вiдчув, що чоловiк здивований i роздратований.

– Ну й безлад. Навiть гiрше. Добре. Ненадовго, я гадаю. Можливо, трiшки затягнеться. Скоро все прийде в норму. Але перед цим варто познайомитися. Вважаю, що стояти тут у нiчнiй сороцi – досить прохолодно. Сюди, хлопче.

Ми пiшли в затишну частину кiмнати. Чоловiк присiв на розбитий дерев’яний стiлець, вкритий складеною в кiлька разiв рядниною. Я був радий занурити пальцi нiг у шерстяний килимок. В очiкуваннi став перед чоловiком, який свердлив мене своiми зеленими очима. Декiлька хвилин тривала тиша. Нарештi вiн заговорив.

– Найперше дозволь менi представити тебе самому собi. Твое походження написано на тобi. Шрюд вирiшив визнати це, оскiльки всi його заперечення не переконали нiкого.

Чоловiк на мить усмiхнувся, наче його щось розвеселило.

– На превеликий жаль, Гален не хоче вчити тебе Скiллу. Багато рокiв тому це було заборонено, оскiльки боялися, що Скiлл стане звичним iнструментом. Готовий побитися об заклад, що якби старий Гален вирiшив тебе навчати, то в тебе б усе добре вийшло. Але немае часу перейматися тим, чого вже не станеться.

Чоловiк мрiйливо зiтхнув i трохи помовчав. Раптом вiн продовжив:

– Баррiч навчив тебе працювати i слухатися. Цi двi речi Баррiч добре вмiе робити. Ти не надто швидкий, сильний чи кмiтливий. Не думай, що це не так. Але у тебе вистачае впертостi, щоб виснажити когось швидшого, сильнiшого чи кмiтливiшого. Це небезпечнiше для тебе, анiж для когось iншого. Втiм, це байдуже. Ти тепер людина короля. І тобi час навчитися розумiти, що це найважливiше, що е в тобi. Король годуе, одягае i навчае тебе. Єдине, чого вiн вимагае взамiн, – твоеi вiдданостi. Пiзнiше вiн вдаватиметься до твоiх послуг. Отже, на умовах, що ти е людиною короля, повнiстю вiдданою йому, я тебе вчити згоден. Інакше вчити мого мистецтва буде небезпечно.

Чоловiк замовк, i ми довго просто дивилися одне на одного. – Ти згоден? – запитав вiн. Це було не просто питання, а укладення угоди.

– Згоден, – сказав я. Оскiльки вiн продовжував чекати, я додав: – Даю слово.

– Добре, – сердечно промовив вiн. – Тепер поговоримо про iншi речi. Ти колись бачив мене до цього?

– Нi.

На мить я зрозумiв, як це дивно, оскiльки, хоч у замку часто бували вiдвiдувачi, цей чоловiк, без сумнiву, жив тут уже довший час. А майже всiх я знав, якщо не по iменi, то в обличчя.

– Ти знаеш, хто я, хлопче? І знаеш, чому ти тут?

Я заперечно хитав головою у вiдповiдь на кожне питання.

– Нiхто не знае. Тому дивись, щоб так i було. Затям собi: нiкому не говори, чим ми тут займаемось i чого ти тут навчишся. Зрозумiв?

Мiй кивок задовольнив його, оскiльки вiн розслаблено вiдкинувся на стiльцi. Кiстлявими руками вiн схопився за своi колiна крiзь шерстяну накидку.

– Добре. Добре. Можеш звати мене Чейд. А як тебе звати? Чоловiк замовкнув в очiкуваннi, але коли я не сказав йому свого iменi, вiн продовжив:

– Хлопче. Це не будуть нашi справжнi iмена, але на той час, поки ми разом, це пiдiйде. Отже, я Чейд i я ще один вчитель, якого Шрюд знайшов для тебе. Йому знадобився деякий час, щоб згадати про мою присутнiсть, i ще деякий, щоб набратися смiливостi й попросити мене про послугу. Ще довше я давав згоду. Але з цим уже покiнчено. Я тебе навчатиму…

Чейд пiднявся й пiдiйшов до камiна. Пiдняв голову, затим нахилився по коцюбку й помiшав нею попiл, щоб розпалити вогонь.

– Як не крути, це вбивство. Вбивство людей. Тонке мистецтво дипломатичного усунення: ослiплення, оглушення, ослаблення кiнцiвок, паралiч, виснажливий кашель, iмпотенцiя, ранне старiння, божевiлля або… втiм, це неважливо. Це моя професiя. Якщо ти погодишся, то стане й твоею. З самого початку, з цього моменту, я вчитиму тебе вбивати людей для твого короля. Але не тим видимим способом, якого навчае тебе Год, не на полi бою, де всi тебе бачать i пiдбадьорюють. Нi. Я навчатиму тебе того пiдступного, таемного i делiкатного способу вбивства. Тобi сподобаеться або нi. Я за це не вiдповiдаю. Але я подбаю, щоб ти добре робив свою роботу. І ще дещо, оскiльки це умова, узгоджена з королем Шрюдом: ти маеш знати, чого навчаешся, на вiдмiну вiд мене у твоему вiцi. Отже: я зроблю з тебе королiвського вбивцю. Тобi таке пiдходить?

Я знову невпевнено кивнув, не знаючи, що ще зробити.

Чейд примружився:

– Ти можеш говорити, чи не так? Ти ж лише бастард, чи ще й нiмий?

Я проковтнув слину:

– Нi, сiр. Я можу говорити.

– Ну то говори, а не просто кивай. Скажи, що ти про це думаеш. Про мене i про мою пропозицiю.

Хоч менi й дали слово, я стояв як вкопаний. Я дивився на його пошрамоване обличчя, пергаментнi руки й вiдчував, як клiпають його зеленi очi. Я поворушив язиком, але так i не спромiгся сказати нi слова. Вся його поведiнка спонукала мене говорити, але його постать була найстрашнiшим з того, що я коли-небудь уявляв.

– Хлопче, – сказав вiн м’яким голосом. Це змусило мене подивитись йому в очi. – Я можу навчити тебе, навiть якщо ти ненавидiтимеш мене чи зневажатимеш моi уроки. Я навчу тебе, навiть якщо тобi буде нудно чи ти лiнуватимешся. Я можу навчити тебе, навiть якщо ти повний дурень. Але я не зможу цього зробити, якщо ти будеш мене боятися. Принаймнi не так, як я хочу навчити. І ще я не зможу тебе навчити, якщо ти вирiшиш, що тобi це не треба. Але ти повинен менi сказати. Ти так добре навчився приховувати своi думки, що тепер фактично боiшся iх знайти. Але спробуй промовити iх вголос. Тебе нiхто не каратиме.

– Менi це не дуже подобаеться, – рiзко видав я. – Вбивати людей.

– О. – Чейд помовчав. – І я, коли до цього доходить. Менi й зараз це не подобаеться. – Вiн раптом глибоко зiтхнув. – Коли настане час, ти дiзнаешся. Найважче спочатку. Але знай, що це рiшення тобi доведеться приймати ще не скоро. А наразi тобi треба навчатися. – Чейд зробив паузу. – Пам’ятай, що вчитися завжди корисно. Навiть вчитися вбивати. Або навiть так: це просто рiч, якоi я тебе можу навчити. Це все. З цього часу, як думаеш, ти зможеш цього навчитися? Чи зможеш полюбити це?

Ну i питання для хлопчака. Навiть зараз всерединi щось наiжачилось i внюхалося в цю думку, але оскiльки я був усього-на-всього дитиною, то не мiг заперечити. Але мене з’iдала цiкавiсть.

– Я можу навчитися цього.

– Добре, – вiн усмiхнувся, але в нього був утомлений вигляд i вiн не був задоволений, наскiльки йому хотiлося. – Тодi добре. Достатньо добре. – Чейд оглянув кiмнату. – Ми можемо почати зараз же. А почнемо з прибирання. Он стоiть мiтла. Так, спершу помiняй свою нiчну сорочку на… он лежить стара пошарпана накидка. Поки що пiдiйде. Не треба, щоб пралi запитували, чому твоi нiчнi сорочки пахнуть камфорою та знеболювальним, еге ж? Тепер позамiтай пiдлогу, а я поки приберу деякi речi.

Так минуло кiлька годин. Я позамiтав i помив кам’яну пiдлогу. Чейд керував мною, доки я прибирав якiсь особистi речi з великого столу. Я перевернув трави на поличцi, щоб вони краще сушилися, погодував трьох ящiрок у клiтцi, нарiзавши для них якогось явно не свiжого м’яса. Ящiрки проковтнули м’ясиво, не пережовуючи. Я протер кiлька глечикiв та мисок i поскладав iх. Чейд працював разом зi мною. Йому подобалося мое товариство, i ми говорили, наче обидва були давнiми або, навпаки, новими друзями.

– Ти досi не вмiеш читати й писати? І арифметики не знаеш? Оце так чудасiя! Що ж старий собi думае? Я подбаю про те, щоб це виправили. У тебе лоб твого батька, хлопче, i ти так само морщиш його. Тобi колись це казали? А, ось ти де, Слiнку, суча тварино! Що ти ще натворив?

З-за килима вилiзла коричнева ласка. Чейд познайомив нас i дозволив менi погодувати Слiнка перепелиними яйцями з миски. Вiн засмiявся, коли тваринка почала бiгати за мною i просити ще. Чейд вiддав менi мiдний браслет, який я знайшов пiд столом, попереджаючи, що вiд нього мое зап’ястя може позеленiти, а також застерiг, що коли раптом запитають про нього, я мушу сказати, що знайшов його за стайнею.

Нарештi ми сiли перекусити медяниками i глiнтвейном, розташувавшись за низьким столом перед камiном на якихось килимках. Я дивився, як танцюе вогонь, кидаючи вiдблиски на пошрамоване обличчя Чейда, i думав, чому воно здалося менi таким страшним. Вiн помiтив, що я спостерiгаю за ним, i його губи скривилося в посмiшцi.

– Знайоме обличчя, еге ж? Мое.

Нi. Я дивився на химернi шрами, на його блiду шкiру i взагалi не розумiв, про що вiн говорить. Я здивовано подивився на нього, намагаючись збагнути.

– Не турбуйся про це, хлопче. Все залишае своi слiди, i рано чи пiзно ти з цим стикнешся. Але зараз… ну…

Чейд встав, потягуючись. Його штани задерлись, i я побачив худi блiдi литки.

– Зазвичай це пiзнiше. Або ранiше. Все залежить вiд того, яку частину дня ти любиш найбiльше. Тепер: ти ж пам’ятаеш, що це все – страшенна таемниця? Не лише ця кiмната, а й усе загалом: прокидатися вночi, вчитися, як убивають людей, i таке iнше.

– Пам’ятаю, – сказав я. Затим, усвiдомлюючи, що це може для нього щось означати, додав: – Даю слово.

Чейд захихикав, а потiм якось сумно кивнув. Я знову перевдягнувся в нiчну сорочку, i вiн показав менi дорогу вниз. Чейд потримав лiхтар бiля лiжка, поки я в нього залазив, а потiм поправив ковдру. Так нiхто не робив звiдтодi, як я залишив кiмнату Баррiча. Здаеться, я заснув ще до того, як Чейд пiшов.

Бранту доручили мене розбудити наступного ранку. Тому я прокинувся пiзно у хмiльному станi. Моя голова розколювалась. Але як тiльки Брант пiшов, я скочив з лiжка i прожогом побiг в iнший куток кiмнати. Я вiдчув лише холодну кам’яну стiну, i жодна трiщина в цементi чи каменi не нагадувала про потайнi дверi, хоча я був упевнений, що вони там. На мить я подумав, що Чейд менi просто наснився, але про нього нагадував простий мiдний браслет.

Я швидко вдягнувся й побiг на кухню розжитися шматком хлiба з сиром – iжею, яку досi полюбляв, коли приходив до стайнi. Баррiч гнiвався через те, що я запiзнився, i знайшов купу помилок у моiх заняттях з кiнноi iзди та роботи в стайнi. Я добре пам’ятаю, як вiн сварив мене:

– Не думай, що як у тебе е кiмната в замку i герб на камзолi, то ти можеш поводитися як лежебока-пройдисвiт, котрий прокидаеться зi свинями i встае хiба для того, аби почухати голову. У мене так не буде: бастард – не бастард, але ти син Чiвелрi, i я зроблю з тебе людину, якою вiн би мiг пишатися.

Я завмер зi щiтками для збруi:

– Ти зараз про Регала, чи не так?

Мое неочiкуване питання збентежило його.

– Що?

– Коли ти говориш про пройдисвiтiв, якi весь ранок валяються в лiжку й не роблять нiчого, окрiм того, що возяться зi своiми зачiсками й одягом, то маеш на увазi Регала.

Баррiч вiдкрив рота, а потiм знову закрив. Його обвiтренi щоки почервонiли ще бiльше.

– Ми з тобою не маемо права засуджувати принцiв, – нарештi пробурмотiв вiн. – Я мав на увазi загальне правило про те, що довге спання не личить чоловiку, а тим паче хлопчиковi.

– І тим паче принцу, – сказав я i замовк, щоб зрозумiти, звiдки в мене взялася ця думка.

– Тим паче принцу, – похмуро погодився Баррiч. Вiн у сусiдньому стiйлi займався запаленою ногою мерина. Тварина раптом смикнулася, i я почув, як Баррiч закректав, намагаючись утримати ii.

– Твiй батько нiколи не спав довше обiду, хоч i пив усю нiч. Я ще не бачив таких пиякiв, як вiн. Та водночас вiн був дуже дисциплiнованим. Нiколи не доводилося його будити. Вiн сам прокидався й вiд своiх пiдлеглих вимагав того ж. Не завжди його любили через це, але солдати поважали. Люди люблять, коли iхнiй вождь сам живе так, як вимагае вiд своiх пiдлеглих. Ще що я тобi скажу: вiн не витратив зайвоi монети на ганчiрки й не одягався як пава. В молодостi, ще до вiнчання з ледi Пейшенс, вiн одного разу побував на вечерi в одному з менших замкiв. Я сидiв недалеко вiд них, i це була велика честь для мене. Я почув дещо з його розмови з дiвчиною, яку батьки посадили бiля короля-в-очiкуваннi, сподiваючись, що з цього щось вийде. Вона запитала за своi смарагди. Чiвелрi зробив iй комплiмент. «Сiр, якщо ви так любите дiаманти, чому ж ви iх не носите?» – грайливо сказала вона. Чiвелрi вiдповiв досить серйозно, що його дiаманти такi ж яскравi, як i ii, навiть бiльшi. «А де ж ви iх тримаете? Я так хочу на них подивитись!» Чiвелрi вiдповiв, що покаже iх пiзнiше, коли стемнiе. Вона розшарiлася, очiкуючи на побачення. Пiзнiше Чiвелрi запросив ii на бiйницю, але взяв iз собою половину гостей. Чiвелрi показав iй на свiтло маякiв, якi яскраво сяяли в темрявi, i сказав, що то i е його найкращi та найдорожчi дiаманти i вiн витратив певну суму з податкiв ii батька, щоб вони так сяяли. Затим Чiвелрi показав гостям мигтючi вогнi дозорних башт у замку того лорда i сказав, що коли вони дивляться на вогнi свого герцога, то повиннi сприймати iх як дiаманти в його коронi. Це був досить хороший комплiмент у бiк герцога та герцогинi, й iншi аристократи теж намотали його на вус. Того лiта острiв’янам пощастило менше з набiгами. Ось як правив Чiвелрi: своiм прикладом i благородними словами. Так мае робити кожен принц.

– Я не справжнiй принци. Я бастард, – цi слова якимось дивним чином вирвалися у мене. Я так часто чув це слово i так рiдко його говорив.

Баррiч м’яко зiтхнув.

– Йди за голосом кровi, хлопче, i не звертай уваги на те, що думають iншi.

– Інодi я втомлююся вiд важких занять.

– І я.

Ми помовчали кiлька хвилин, поки я займався плечем Сажки. Баррiч, який досi сидiв бiля сiрого мерина, раптом промовив:

– Я не вимагаю вiд тебе бiльше, анiж вiд себе. Ти знаеш, що це правда.

– Так, знаю, – вiдповiв я, здивований, що вiн далi продовжуе.

– Я просто хочу зробити для тебе все, що зможу.

Це було щось нове. Через хвильку я запитав:

– Якщо ти зможеш зробити з мене людину, якою Чiвелрi пишався б, можливо, вiн повернеться?

Ритмiчний звук втирання мазi в ногу мерина сповiльнювався, а потiм раптом затих. Але вiн досi сидiв, скоцюбившись бiля коня, i тихо говорив через стiну стiйла.

– Нi. Я так не думаю. Не думаю, що е речi, якi змусять його повернутися. Навiть якщо так станеться, – тут Баррiч заговорив повiльнiше, – то це вже буде iнший Чiвелрi.

– Вiн поiхав через мене, чи не так?

Я згадав слова ткаль: «Якби не хлопець, вiн би досi був королем». Баррiч зробив довгу паузу:

– Не думаю, що хтось винен у тому, що ти народився… – Баррiч зiтхнув i неохоче заговорив: – Це не вiд дитини залежить, що вона стане бастардом. Чiвелрi сам винен у своему падiннi, хоч менi й важко це визнавати.

Я почув, що вiн знову почав втирати мазь у ногу мерина.

– І у твоему, – тихо сказав я в плече Сажки, сподiваючись, що вiн не почуе.

Але через кiлька секунд Баррiч пробурмотiв:

– Фiтце, я сам можу про себе подбати. Сам.

Вiн закiнчив i прийшов у стiйло до Сажки.

– Фiтце, ти сьогоднi розбалакався, як мiськi плiткарки. З чого б це?

Тепер була моя черга замовкнути i здивуватися. «Напевне, це все через Чейда», – подумав я. Все через те, що хтось попросив мене сказати, задля чого я навчаюся, i усвiдомити це. Це й розв’язало мiй язик, i я запитав про те, що обмiрковував роками. Але я не мiг цього точно висловити, тому знизав плечима й чесно вiдповiв:

– Просто я довго над цим думав.

Баррiч пробурмотiв, приймаючи мою вiдповiдь.

– Це вже краще, що ти ставиш питання, хоч я не завжди можу на них вiдповiсти. Це добре, що ти говориш як чоловiк. Тепер я не так боюсь залишати тебе з тваринами.

Вiн поглянув на мене пiсля моiх останнiх слiв, а потiм пошкутильгав геть. Я дивився йому вслiд i пригадав першу нiч, коли побачив його, i те, як вiн один, самим своiм поглядом, мiг присадити цiлу компанiю чоловiкiв. Вiн змiнився. Не лише через свою кульгавiсть вiн став iнакше поводитись, а люди по-iншому почали сприймати його. Баррiч залишався впевненим господарем у стайнi, й нiхто не зазiхав на його владу. Але вiн бiльше не був правою рукою короля-в-очiкуваннi. Баррiч бiльше не був людиною Чiвелрi, хiба що доглядав за мною. Не дивно, що вiн не мiг не дивитись на мене без образи, адже не був батьком бастарда, який призвiв його до падiння. Вперше за весь час спiлкування з Баррiчем, окрiм настороги, у мене з’явився жаль до нього.




Роздiл 5

Вiдданiсть




У деяких королiвствах та землях е традицiя, згiдно з якою хлопчики мають перевагу над дiвчатами в питаннях спадку. Але в Шiстьох герцогствах так нiколи не робили. Титули успадковували в порядку народження.

Той, хто успадковуе титул, повинен розглядати це як господарський обов’язок. Якщо лорд чи ледi такi дурнi, що вирубують дуже багато лiсу, занедбали виноградники чи худобу, люди в герцогствi могли повстати й вимагати Королiвськоi Справедливостi. Таке вже траплялося, i кожен аристократ усвiдомлюе це. Добробут людей належить самим людям, i вони мають право засуджувати герцога, якщо вiн погано господарюе.

Коли власник титулу одружуеться, то вiн мае про це пам’ятати. Його обранець чи обраниця також повиннi мати бажання господарювати. Тому якщо вiн чи вона володiють нижчим титулом, його варто передати молодшому братовi чи сестрi. Аристократ може бути власником лише одного титулу. Інодi це призводило до розбрату. Король Шрюд одружився з ледi Дезайр. Якби вона не прийняла його пропозицii, то стала б не королевою, а герцогинею Ферроу. Кажуть, що вона шкодувала про це й переконувала себе, що була б вона герцогинею, то мала би бiльше влади. Ледi Дезайр вийшла за Шрюда, добре знаючи, що була його другою королевою, а вiд першоi в нього е два спадкоемцi. Вона нiколи не приховувала свого невдоволення старшими принцами i часто наголошувала на тому, що оскiльки вона при народженнi займала вище становище, то ii син Регал повинен бути ближче до короля, а не його двое зведених братiв. Королева намагалася переконати iнших у цьому, обравши iм’я для сина. Але вона зазнала поразки, оскiльки бiльшiсть сприймала цю хитрiсть як прояв поганого смаку. Дехто навiть насмiхався з неi, називаючи «Внутрiшньою королевою», коли вона у станi алкогольного сп’янiння нахабно стверджувала, що мае достатньо полiтичного впливу для об’еднання Ферроу та Тiлту в нове королiвство, яке зможе повстати проти Шрюда за ii наказом. Але бiльшiсть сприймала ii заяви як наслiдок залежностi вiд спиртного i трав. Але до того, як залежнiсть королеви остаточно занапастила ii, вона ще бiльше посилила ворожнечу мiж Внутрiшнiми та Прибереженими герцогствами.


Я з нетерпiнням очiкував на нашi нiчнi заняття з Чейдом. Вони були нерегулярними, i я не мiг вловити якоiсь закономiрностi. Мiж нашими зустрiчами iнодi минало кiлька тижнiв, а iнодi вiн мiг смикати мене ночами весь тиждень, i тодi я з труднощами займався своiми денними справами. Це був досить напружений розклад для хлопчика, але я нiколи не скаржився на це i завжди приймав його запрошення. Здаеться, вiн нiколи не думав, що нашi нiчнi заняття досить-таки важкi для мене. Чейд сам вiв нiчний триб життя, тому для нього було цiлком природно навчати мене вночi. А його уроки якимось дивним чином були нiби створенi саме для темних годин доби.

Уроки були досить рiзноманiтними. Один вечiр ми могли провести, ретельно вивчаючи картинки у великому травнику Чейда, а завданням було зiбрати шiсть зразкiв трав, якi збiгалися з картинками. Вiн нiколи не пiдказував, де шукати цi трави: в кухонному дворi чи в темних лiсових хащах. Але я завжди знаходив трави й добре навчився орiентуватися.

Ми також грали в iгри. Наприклад, вiн мiг менi сказати, щоб я завтра пiшов до кухарки Сари й запитав, чи цьогорiчна грудинка була пiснiшою, нiж минулого року, а ввечерi я мав передати всю розмову в найдрiбнiших деталях i вiдповiсти на десяток питань: «Як вона стояла?», «Вона шульга?», «Вона добре чуе?», «Що вона готувала?» Моя сором’язливiсть i вiдлюдькуватiсть не могли слугувати виправданням провалу завдання, тому доводилося зустрiчатись i знайомитися з багатьма простими людьми. Хоча всi питання придумував Чейд, усiм подобалося те, що я цiкавлюся ними, i люди дiлилися зi мною своiм досвiдом. Навiть попри мое бажання за мною усталилась репутацiя «кмiтливого юнака» i «гарного хлопця». Через декiлька рокiв я усвiдомив, що цей урок був не просто тренуванням пам’ятi, а й допомiг менi налагоджувати контакти з простим людом та розумiти iхнiй хiд думок. Часто звичайна усмiшка, похвала конюху за добре доглянутого коня й неочiкуване з мого боку питання дозволяли менi здобути такi вiдомостi, якi не купиш за всi грошi королiвства.

Іншi iгри загартовували мiй дух i навчали спостережливостi. Одного разу Чейд показав менi моток пряжi й сказав, щоб я знайшов точнiсiнько такий моток у мадам Гестi, але так, щоб вона не дiзналася. Окрiм того, я мусив визначити, за допомогою яких трав його фарбували. Через три днi Чейд наказав менi поцупити ii найкращi ножицi, заховати iх за певною полицею з вином у пiдвалi на три години, а потiм повернути на мiсце так, щоб цього нiхто не помiтив. Я полюбляв такi вправи через свою природну хлопчачу любов до пустощiв, а тому рiдко зазнавав поразки. Коли я все ж не справлявся iз завданнями, то виплутувався самотужки. Чейд попередив, що не захищатиме мене вiд чийогось гнiву, i порадив вигадати правдоподiбну iсторiю, яка б пояснювала, чому я опинився там, де не треба, чи взяв чуже.

Я дуже добре навчився брехати. Не думаю, що це сталося випадково.

Це були ази мистецтва вбивати i навiть бiльше. Чейд навчив мене спритностi рук та мистецтву непомiтного пересування; як ударити людину, щоб вона знепритомнiла; куди вдарити, щоб людина померла, не встигнувши зойкнути; як зарiзати людину, щоб було мало кровi; я вчився добре i швидко, а похвала Чейда щодо мого гострого розуму заохочувала мене.

Скоро вiн почав використовувати мене для своiх доручень у замку. Чейд нiколи не говорив наперед, чи то просто було випробування моiх можливостей, чи справи, якi вiн хотiв зробити. Менi було байдуже: я самовiддано виконував завдання i всi вказiвки Чейда. Навеснi того року я наповнив кубки з вином певним зiллям, i делегацiя торговцiв з Бiнгтауна сп’янiла бiльше, анiж розраховувала. Пiзнiше того ж мiсяця я вкрав одну ляльку в мандрiвного лялькаря, тому того вечора замiсть довгоi iсторичноi драми йому довелося ставити «Танець однакових чашок» – веселу народну казочку. На фестивалi на честь закiнчення лiта я додав одну траву у вечiрнiй чай служницi. В результатi вона з трьома подругами дiстала розлад шлунка i не змогла прислужувати бiля столу того вечора. Восени я зав’язав петельку навколо ноги коня лорда, який гостював у нас. Через це кiнь почав накульгувати, а лорд пробув в Оленячому замку на два днi довше. Я нiколи не знав про причини, якi були в Чейда, щоб давати менi цi завдання. В тому вiцi я бiльше думав над тим, як зробити щось, а не чому. Це теж була одна рiч, якоi, гадаю, мене теж вчили навмисно: виконувати наказ, не обговорюючи його.

Одне завдання дуже порадувало мене. Навiть через деякий час я знав, що всi доручення Чейда були чимось бiльшим, анiж просто примхою. Вiн дав менi це завдання перед самим свiтанком.

– Лорд Джессап та його ледi приiхали на два тижнi. Ти знаеш iх в обличчя; у лорда великi вуса, а ледi постiйно займаеться своiм волоссям, навiть за столом. Ти знаеш, про кого я кажу?

Я спохмурнiв. Група аристократiв збиралася в Оленячому замку на нараду з приводу частих нападiв острiв’ян. Я дiзнався, що Прибережнi герцогства потребували бiльше бойових кораблiв, але Внутрiшнi герцогства не хотiли дiлитися податками, оскiльки вважали це суто проблемою жителiв узбережжя. Лорд Джессап та ледi Далiя мешкали у Внутрiшнiх герцогствах. Джессап та його вуса мали буйний темперамент i постiйно виходили з себе. Ледi Далiя, навпаки, взагалi не цiкавилася нарадою, тож бiльшу частину часу проводила, гуляючи Оленячим замком.

– Вона постiйно носить у волоссi квiти, якi випадають?

– Вона, – багатозначно вiдповiв Чейд. – Добре. Ти знаеш ii. Ось тобi завдання. В мене немае часу планувати його. Сьогоднi у будь-який момент вона вiдправить принцу Регалу якесь повiдомлення. Це може бути будь-що: записка, квiтка чи iнший предмет. Ти повинен забрати цей предмет з кiмнати Регала, доки вiн його не побачив. Зрозумiв?

Я кивнув i щойно вiдкрив рота, аби щось сказати, але Чейд притьма схопився i фактично виштовхав мене з кiмнати.

– Немае часу! Вже майже свiтанок, – заявив вiн.

Я вигадав таке: заховатися в кiмнатi Регала й чекати на повiдомлення. Судячи з того, як служниця заходила в кiмнату, я зрозумiв, що це було вже не першим ii завданням. Вона поклала невеликий сувiй та бутон пiд подушку Регалу й вислизнула з примiщення. За мить вони були в моему камзолi, а пiзнiше – пiд моею подушкою. Гадаю, найважчою частиною завдання було боротися з бажанням розгорнути сувiй. Пiзно вночi я вiднiс цi двi речi Чейдовi.

Кiлька днiв я чекав, що трапиться якийсь фурор, i сподiвався, що Регал буде дуже засмучений. Але, на мiй подив, нiчого не сталося. Регал поводився як звичайно, окрiм того, що став ще уiдливiшим i вiдчайдушно флiртував з усiма жiнками. Ледi Далiя раптом зацiкавилася нарадою, захищаючи запровадження вiйськового податку i цим бентежачи свого чоловiка. Королева висловила невдоволення через таку змiну позицii й не допустила ii до дегустацii у своему винному пiдвалi. Це було загадкою для мене, але коли я нарештi запитав це в Чейда, той насварив мене:

– Пам’ятай, ти людина короля. Тобi дають завдання, i ти маеш його виконати. Ти повинен бути задоволений уже тим, що вдало виконав його. Це все, що ти маеш знати. Шрюд сам плануе всi ходи та розвиток гри. Ми з тобою, мабуть, просто фiгури на дошцi. Але ми найкращi з них: вiн мене сам запевнив.

Але скоро Чейд побачив межу моеi покiрностi. Вiн запропонував менi обрiзати стрiлку в копитi[5 - Частина пальцевого м’якуша в коней, що виконуе роль ресори, пом’якшуючи поштовхи при спираннi на землю.], щоб покалiчити коня. Я нiколи так не робив i багатозначним голосом людини, яка виросла помiж цих благородних тварин, промовив, що е багато способiв зробити так, щоб кiнь кульгав, не завдаючи йому шкоди, i щоб Чейд поклався на мене в цьому. До цього дня я не знаю, як вiн поставився до моеi вiдмови. Вiн i не засуджував, i не схвалював моiх дiй. У цьому (та й у багатьох речах) вiн залишав свою думку при собi.

Щотри мiсяцi король Шрюд викликав мене до своiх покоiв. Зазвичай це вiдбувалося рано-вранцi. Я стояв перед ним, часто спостерiгаючи, як вiн приймае ванну чи коли йому укладають волосся в косичку, обвиту золотою тасьмою, яку мав право носити лише король, або як його слуги розкладають одяг. Усе вiдбувалося за одним i тим самим ритуалом. Вiн ретельно оглядав мене, дивуючись, як швидко я росту. Так оглядають коней перед тим, як iх купити. Вiн мiг поставити кiлька питань про моi успiхи у кiннiй iздi чи володiннi зброею i з серйозним виглядом слухав моi швидкi вiдповiдi. А потiм мiг запитати офiцiйним голосом:

– Ти вiдчуваеш, що я дотримуюсь угоди?

– Так, сiр, – завжди вiдповiдав я.

– Тодi ти теж ii дотримуйся, – щоразу говорив король, i на цьому моi вiдвiдини закiнчувалися. І всi слуги, якi супроводжували його чи вiдчиняли менi дверi, щоби впустити чи випустити, здаеться, нiколи не звертали уваги на мене чи на слова короля.

Наприкiнцi осенi, коли зима вже почала показувати свiй характер, я дiстав найважче завдання. Чейд викликав мене у свою кiмнату, щойно я задмухав свiчку. Ми iли цукерки й випили трiшки вина зi спецiями навпроти камiна Чейда. Вiн не скупився на похвалу з приводу моеi останньоi пригоди, коли менi потрiбно було в сушарцi вивернути всi сорочки навиворiт, не потрапивши нiкому на очi. Це було складне завдання, а найважчою частиною було не смiятися й не виказувати своеi схованки у фарбувальнiй дiжцi, коли двое молодших робiтникiв у пральнi прийняли мою витiвку за пiдступи водяних духiв i вiдмовилися того дня прати. Звiсно, Чейд уже знав про хiд подiй до того, як я доповiв йому. Вiн порадував мене, повiдомивши, що майстер Лю, який був головним у пральнi, наказав розвiсити звiробiй у всiх кутках у дворi, щоб духи не завадили завтра працювати.

– У тебе талант, хлопче, – засмiявся Чейд i скуйовдив мое волосся. – Менi iнодi здаеться, що немае такого завдання, якого б ти не змiг виконати.

Вiн сидiв у своему крiслi з прямою спинкою перед камiном. Я сидiв на пiдлозi, спершись об одну з нiжок крiсла. Вiн погладив мене. Так само Баррiч пестив молодих цуценят, якi чемно поводились, а потiм нахилився й тихо сказав:

– Але в мене для тебе е випробування.

– Яке? – нетерпляче запитав я.

– Це буде нелегко навiть для тих, хто все схоплюе на льоту, як от ти, – попередив Чейд.

– Випробуй мене! – рiшуче вiдповiв я.

– Можливо, через мiсяць чи два, коли ти трiшки пiдучишся. Сьогоднi я тебе навчу однiеi гри, яка тренуе зiр та пам’ять.

Вiн полiз у торбинку i вийняв жменю якихось предметiв. Вiн швидко показав менi iх i затис у долонi; то були кольоровi камiнцi.

– Тут е жовтi?

– Так. Чейде, що за випробування?

– Скiльки?

– Якщо мене не обманюе зiр, то два. Чейде, повiр, я зможу це зробити зараз.

– Тут е бiльше, анiж два жовтих?

– Напевно, якщо вони пiд низом, але я не думаю, що це так. Чейде, що за випробування?

Вiн розкрив свою кiстляву зморшкувату руку й порився у жменi камiнцiв довгим указiвним пальцем.

– Так, ти маеш рацiю. Лише два жовтих. Спробуемо ще раз?

– Чейде, я зможу це зробити.

– Ти так вважаеш? Подивись знову на камiнчики. Раз, два, три. Тепер знову вгадуй. Тут е червонi?

– Так. Чейде, що за завдання?

– Тут було бiльше червоних чи синiх? Принести менi якусь особисту рiч з нiчного столика короля.

– Що?

– Тут бiльше червоних, анiж синiх?

– Нi, я маю на увазi, що це за завдання?

– Неправильно! – реготнув Чейд i вiдкрив долоню.

– Дивись. Три синiх i три червоних. Однаково. Тобi треба швидше помiчати все, якщо ти хочеш пройти випробування.

– А ще тут сiм зелених камiнцiв. Я знав це, Чейде. Але… ти хочеш, щоб я щось викрав у короля? – Я досi не мiг повiрити своiм вухам.

– Не вкрасти, просто позичити, як ножицi мадам Гестi. Це просто безневинний жарт. Хiба нi?

– Окрiм того, що мене вiдлупцюють, якщо зловлять. Або навiть гiрше.

– Ти боiшся, що тебе зловлять. Тому я сказав, щоб ти почекав кiлька мiсяцiв, доки не вiдточиш своi навички.

– Я не боюсь покарання. Якщо мене зловлять… я з королем… ми уклали угоду… – Я замовк i збентежено подивися на нього. Вказiвки Чейда були частиною нашоi угоди. Щоразу, коли ми бачилися з Чейдом, вiн нагадував менi про цю угоду перед вказiвками. Я присягався у вiдданостi як Чейдовi, так i королю. Звiсно, вiн би помiтив, що я порушую угоду, дiючи проти короля.

– Це просто гра, хлопче, – спокiйно сказав Чейд. – От i все. Просто трiшки пустощiв. Це не так серйозно, як тобi здаеться. Я вибрав це завдання лише через те, що кiмната короля та його речi ретельно охороняються. Кожен може вкрасти ножицi ткалi. Зараз я маю на увазi непомiтне пересування, щоби пробратись у покоi короля i взяти якусь його рiч. Якщо тобi вдасться, я повiрю, що недарма витрачав час, навчаючи тебе, i ти це оцiнив.

– Ти знаеш, що я цiную це, – швидко вiдповiв я, хоч це й було не так. Здаеться, Чейд узагалi мене не розумiв. – Я почуватимуся… зрадником. Наче використовую своi знання, щоб обдурити короля. Наче я з нього посмiявся.

– Ет! – Чейд, усмiхаючись, вiдкинувся у крiслi. – Не турбуйся за це, хлопче. Король Шрюд оцiнить гарний жарт, бо вiн сам ще той витiвник. Я поверну сам усе, що ти вiзьмеш. Це означатиме, що я хороший вчитель, а ти хороший учень. Якщо ти так переживаеш, вiзьми якусь дрiбницю: не обов’язково красти його корону чи перстень! Просто його щiтку для волосся чи клапоть паперу. Пiдiйде навiть його рукавиця чи пояс. Якийсь дрiб’язок. Навiть монетку.

Менi здалося, що треба подумати, хоча я знав, що думати нiчого.

– Я не можу цього зробити. Точнiше, не хочу. Не в короля Шрюда. Я можу вкрасти щось iз будь-якоi кiмнати. Пам’ятаеш, як я поцупив сувiй Регала? Я можу залiзти будь-куди…

– Хлопче, – Чейд повiльно заговорив збентеженим голосом. – Ти менi не довiряеш? Повiр, усе гаразд. Це просто випробування, а не зрада. Цього разу, якщо тебе зловлять, то я обiцяю, що поясню все. Тебе не буде покарано.

– Не в тому рiч, – гарячково сказав я i побачив, як росте збентеження Чейда через мою вiдмову. Я панiчно добирав слова, аби пояснити йому. – Я присягав Шрюду у вiдданостi. А це…

– Це не зрада! – вiдрiзав Чейд. Я помiтив iскри гнiву в його очах i вiдсахнувся. Я ще нiколи не бачив, щоб вiн так зиркав. – Що ти говориш, хлопче? Тобто я вмовляю тебе зрадити короля? Не будь дурнем. Це лише просте випробування, щоб показати Шрюду, чому ти навчився. А ти опираешся i приховуеш свое боягузтво за вiдданiстю. Хлопче, не сором мене. Я гадав, ти не такий слабохарактерний. Інакше б нiколи не став тебе навчати.

– Чейде! – зi страхом промовив я. Його слова змусили мене вагатися. Чейд вiдсунувся вiд мене, i я вiдчув, як мiй маленький свiт почав хитатися, в той час як вiн прохолодно продовжив:

– Краще йди спати, хлопче. Подумай над тим, як ти мене сьогоднi образив: звинуватити мене в тому, що я можу зрадити короля. Йди вниз, маленький боягузе. Наступного разу, коли я тебе викличу… Хех, якщо я тебе викличу, то слухайся мене. Або краще взагалi не приходь. Все, йди.

Нiколи ще Чейд зi мною так не говорив. Не пригадую, щоб вiн на мене навiть голос пiдвищував. Я майже бездумно дивився на тонку пошрамовану руку Чейда, що виднiлася з рукава його накидки, i на довгий палець, який презирливо вказував на дверi та сходи. Я встав, i менi стало погано. Я захитався i схопився за стiлець, щоб не впасти. Але пiшов, як вiн i наказав. Я не мiг думати бiльше нi про що. Чейд, який став основою всього мого життя i повiрив, що я чогось вартий, забрав у мене все. Не тiльки похвалу, але весь час, що ми провели разом, i сутнiсть мого життя.

Я пiшов униз, перечiплюючись i хитаючись. Нiколи сходи не здавалися менi такими холодними й довгими. Загратованi дверi внизу зачинилися за мною, i я опинився у повнiй темрявi. Навпомацки дiйшов до свого лiжка, але ковдра не зiгрiвала мене, а вiд вiдчаю я не мiг заснути тiеi ночi й постiйно крутився. Найгiрше, що я не вiдчував себе нерiшучим. Не мiг зробити того, що просить Чейд. Тому я втрачу його. Без його урокiв я не матиму жодноi цiнностi для короля. Але не через це я переживав: я боявся втратити Чейда. Не мiг згадати, як я жив до знайомства з ним, i не мiг уявити, що повернуся до свого щоденного нидiння, виконуючи буденнi доручення.

Я щосили намагався знайти рiшення. Але, здавалося, його не було. Я мiг сам прийти до Шрюда, показати йому булавку i розповiсти про свою проблему. Але що вiн скаже? Можливо, прийме мене за дурного хлопчиська i скаже, що варто було послухатися Чейда. Або ще гiрше: вiн скаже, що я правильно зробив, i Чейд потрапить у немилiсть. Це були занадто складнi питання для мого розуму, i я не знаходив вiдповiдей.

Коли нарештi настав ранок, я вилiз iз лiжка й доповiв Баррiчу, як зазвичай. Я займався справами з цiлковитою байдужiстю. Тому Баррiч посварив мене, а потiм запитав, чи в мене все добре зi шлунком. Я сказав, що не виспався, i вiн вiдпустив мене без змiцнювального, хоч i хотiв його дати. Заняття зi зброею пройшли не краще. Я був такий неуважний, що пропустив сильний удар по головi вiд молодшого хлопчика. Год поганила нас обох за недбалiсть i наказала менi трiшки посидiти.

Коли я повернувся в замок, моя голова розколювалась, а ноги заплiталися. Пiшов до своеi кiмнати, оскiльки не хотiв нi обiдати, нi слухати голоснi розмови. Влiгся на лiжку, щоб трiшки подрiмати, але заснув i прокинувся аж пiд вечiр. Подумав про те, що мене сваритимуть за пропущенi вечiрнi уроки. Але це не допомогло менi прокинутись, i я знову заснув. Мене перед вечерею розбудила служниця, яка прийшла поцiкавитися моiм станом за вказiвкою Баррiча. Вона вiдчепилася вiд мене, коли я сказав, що у мене розлад шлунка i я не iстиму, доки мене не вiдпустить. Пiсля того як служниця пiшла, я задрiмав, але не заснув. У мою темну кiмнату закралася нiч. Я чув, як усi в замку вкладаються спати. Я лежав у темрявi, слухаючи тишу й очiкуючи, що Чейд покличе мене, хоч i боявся вiдгукуватися. А що, як дверi раптом вiдчиняться? Я не можу йти до Чейда, бо не послухаюся його. А ще гiрше буде, якщо вiн не покличе мене або вiдчинить дверi, а я побоюся пiти. Я змучено дивився на кам’яну стiну. На сiрому свiтанку я дiстав вiдповiдь: Чейд навiть не кликав мене.

Досi не люблю пригадувати тi днi. Я прожив iх мляво. У мене так болiло серце, що не мiг нi iсти, нi вiдпочивати нормально. Не мiг зосередитися на жодному завданнi i байдуже приймав докори вчителiв. Постiйно болiла голова, та й шлунок раз у раз нагадував про себе. Тому iсти не хотiлося. Сама думка про iжу викликала нудоту. Баррiч мирився з цим два днi, а потiм змусив мене випити глистогiнний та кровотворний засiб. Через це я виблював той дрiб’язок, що iв того дня. Баррiч змусив мене прополоскати рот сливовим вином. До цього часу я не можу пити його без огиди. Затим, на мiй млявий подив, вiн потягнув мене до своеi кiмнати i грубо наказав вiдпочивати тут до кiнця дня. Ввечерi Баррiч вiдвiв мене в замок, i пiд його пильним наглядом менi довелося з’iсти миску водянистого супу та велику скибку хлiба. Потому вiн знову хотiв забрати мене до своеi кiмнати, але я наполiг на тому, щоб пiти до себе. Насправдi менi треба було перебувати у своiй кiмнатi: я мав знати, чи Чейд принаймнi пробував кликати мене, дiзнаючись, чи я згоджуся пiти. Я не спав усю нiч, вдивляючись крiзь темряву у темнiший куток своеi кiмнати.

Але Чейд не покликав.

За вiкном свiтало. Я крутився в лiжковi. Не мiг боротися зi своею байдужiстю, яка заполонила мою душу. Перебирав рiзнi варiанти, але всi заводили в глухий кут. Не мiг знайти сили, щоб вилiзти з постелi: менi заважала якась напiвдрiмота вкупi з головним болем. Всi звуки здавалися занадто голосними, i мене кидало то в пiт, то в холод. Я то замотувався в ковдру, то розкривався. Заплющив очi, але навiть моi сни були занадто чiткими й болiсними. Хтось дуже гучно сварився. Це було нестерпно, оскiльки звучало, наче людина сперечаеться сама з собою, приймаючи обидвi сторони. «Зламай його, як i того iншого!» – сердито бурмотiв чоловiк. «Знову ти зi своiми дурними випробуваннями!» Затим: «Не можна бути занадто обачним. Не можна довiряти будь-кому. Кров покаже. Випробуй його характер – i все!» «Характер! Тобi потрiбна безмозка сокира. Тож куй ii сам. Вибий ii!» Потiм тихо: «Я бiльше не хочу цим займатись. Я цим бiльше не займатимусь. Якщо ти хотiв випробувати його характер, то тобi вдалося». Згодом: «Не говори зi мною про кров та династiю. Пам’ятай, хто я! Вона не переймаеться твоею чи моею вiдданiстю».

Сердитий голос замовк, а затим почалася ще запеклiша суперечка. Я розплющив очi. Моя кiмната стала полем короткоi битви: Баррiч та мадам Гестi гарячково сперечалися про те, пiд чию вiдповiдальнiсть я потрапляю. Мадам Гестi тримала плетену корзину, з якоi виглядало кiлька пляшок. Я вiдчув сильний аромат гiрчицi, гiпсу i пупавки[6 - Рiзновид ромашки.], i мене мало не знудило. Баррiч, схрестивши руки на грудях, стiйко перешкоджав мадам Гестi пiдiйти до мого лiжка. Лисиця сидiла у нього в ногах. Слова мадам Гестi пересипались у моiх мiзках, мов галька: «в замку», «чистi простирадла», «я знаю, як поводитися з хлопчиками», «смердючий пес». Не пам’ятаю, чи Баррiч говорив щось. Вiн просто стояв так упевнено, що я мiг вiдчувати його iз заплющеними очима.

Пiзнiше вiн пiшов, i Лисиця скочила на лiжко. Вона стояла не в ногах, а поряд, важко хекаючи, але не стрибаючи вниз, бо пiдлога була холодною. Я знову розплющив очi. Вже почало сутенiти. Баррiч витяг мою подушку, пiдбив ii та незграбно пiдсунув менi пiд голову прохолодним боком, а потiм важко опустився на лiжко i прокашлявся.

– Фiтце, з тобою такого ще не траплялося. Принаймнi це не шлунок i не кров. Якби ти був старшим, я б запiдозрив, що е рацiя винуватити жiнку. Ти поводишся, як солдат на третiй день запою, але ж ти не п’еш вина. Хлопче, що з тобою?

Баррiч подивився на мене зi щирим занепокоенням. Так само вiн дивився на кобилу, в якоi мiг статися викидень, або коли мисливцi приводили собак, яких порвали кабани. Я вiдчув цей погляд i мимоволi глянув на нього. Як завжди, там була стiна, але Лисиця тихенько заскiмлила й поклала мордочку на мою щоку. Я пробував пояснити, що вiдчував, не зрадивши Чейда.

– Я зараз такий самотнiй, – почув я свiй голос здалеку. Навiть менi це здалося непереконливо.

– Самотнiй? – Баррiч спохмурнiв. – Фiтце, я бiля тебе. Як ти можеш бути самотнiм?

На цьому розмова закiнчилася. Ми просто дивилися один на одного, нiчого не розумiючи. Пiзнiше вiн приносив менi iжу, але не змушував iсти. Вiн залишив Лисицю на нiч. У моiй головi промайнула одна думка про те, як Лисиця вiдреагуе на звук вiдчинення дверей, але друга заспокоювала, що хвилюватися не варто: тi дверi бiльше нiколи не вiдчиняться.

Знову настав ранок. Лисиця понюхала мене й попросилася вийти. Я був занадто розбитий, аби перейматися тим, що Баррiч спiймае мене на гарячому, тому запитав у неi, що сталося. Вона зголоднiла, хотiла пити, а ii сечовий мiхур розривався. Раптом я вiдчув, як iй незручно. Я надягнув сорочку й повiв ii вниз на вулицю, а потiм на кухню, щоб нагодувати. Кухарка була рада бачити мене бiльше, нiж я очiкував. Лисицю щедро пригостили вчорашнiм рагу, а менi запропонували шiсть бутербродiв з грудинкою та свiжоспеченим хлiбом. Тонкий нюх та гарний апетит Лисицi загострили моi власнi вiдчуття. Я усвiдомив, що iм не зi звичним апетитом, а з юнацькою любов’ю до iжi.

Звiдти Лисиця повела мене до стiйла. Хоча я вже не розмовляв з нею, та коли ми ввiйшли, я наче помолодiв вiд цього зв’язку. Баррiч випростався, вiдвернувшись вiд якоiсь роботи, подивився на мене, затим на Лисицю, щось тихо пробурмотiв, а потiм простягнув менi пляшечку з молоком i соску.

– Найкращi лiки для людини – це робота та турбота про iнших, – сказав Баррiч. – Кiлька днiв тому щуроловка народила цуценят. Одне з них занадто слабке порiвняно з iншими. Подивимось, чи ти зможеш зберегти йому життя сьогоднi.

То було маленьке огидне цуценя з рожевою шкiрою, яка пробивалася крiзь рябу шерсть. Ще слiпе, писок зморщений, а хвiст тонкий, як у щура. Подумав, що його мати не переживала, що ii цуценята помруть саме через таку схожiсть. Вiн був кволий i млявий, але я тикав йому тепле молоко i соску, доки вiн не почав поволi смоктати. Возився з ним, поки його мати не почала облизувати й обнюхувати дитинча. Я забрав одну з його сильнiших сестричок вiд цицьки суки i поклав туди цуценя. Кругленький животик сестрички був уже й так повний, а смоктала вона лише через свою впертiсть. Була бiлою з чорною цяткою над одним оком. Вона схопила мiй мiзинець i теж почала його смоктати. Я вiдчував, що в неi колись будуть дуже сильнi щелепи. Баррiч розповiдав менi про щуроловiв, якi хапали бика за нiс i тримали його, незважаючи на весь супротив тварини. Йому не потрiбнi були помiчники, що вчили цього собак, але все ж вiн поважав таких псiв за смiливiсть. Наших щуроловiв використовували за призначенням i регулярно брали на рейди до сапеток[7 - Примiщення для зберiгання кукурудзи.] та амбарiв.

Я провiв там весь ранок i пiшов зi стайнi в обiд. Радо помiтив, що цуценя лежало з ситим кругленьким животиком. Пiсля обiду я викидав гнiй. Баррiч керував мною, даючи завдання за завданням. Тому в мене не було часу на щось iнше, окрiм роботи. Вiн не говорив до мене i не питав нiчого, але постiйно працював поряд. Таке враження, що вiн сприйняв моi слова про самотнiсть буквально i навмисне був там, де я мiг його бачити. Кiнець дня я провiв разом iз цуценям, яке зараз було набагато мiцнiшим, анiж вранцi. Притулив його до себе, а воно лiзло менi за пазуху, шукаючи молоко своею тупою мордочкою i лоскочучи мене. Я придивився: скоро в нього буде рожевий носик. Кажуть, що собаки з рожевими носами б’ються найзавзятiше. Але зараз у нього на думцi було лише тепло безпеки, яке розливалося його тiлом, бажання смоктати молоко та мiй запах. Вiн звивався у моiх пальцях. Баррiч перехилився через перегородку й постукав кiсточками пальцiв по своiй головi, вiд чого ми з цуценятком аж здригнулися.

– Досить, – суворо попередив вiн. – Це не чоловiча справа, i це не вилiкуе твоiх душевних ран. А тепер вiддай собача матерi.

Я послухався, але неохоче. Не був упевнений в тому, що прив’язанiсть до цуценяти не допоможе. Я сумував за його теплим маленьким свiтом, в якому була солома, його братики i сестрички, молоко та матiр. На той час я не мiг вигадати кращого мiсця.

Пiсля цього ми з Баррiчем пiшли вечеряти. Вiн посадив мене за солдатський стiл, де нiхто не звертав уваги на мою поведiнку i не вимагав жодних розмов.

Коли Баррiч побачив, що я вже поiв, то ми вийшли на заднiй двiр за кухнею i сiли там пити. Я i до цього пробував ель, пиво i вино, але нiколи не пив навмисне, як Баррiч. Коли кухарка вийшла i насварила Баррiча за те, що вiн дае хлопчику мiцнi напоi, вiн кинув на неi той короткий погляд, як у ту першу нiч, коли я зустрiв його у повнiй солдатiв кiмнатi. Тодi це було на захист доброго iменi Чiвелрi.

Баррiч провiв мене до кiмнати, зняв з мене сорочку. Я стояв бiля лiжка, хитаючись. Вiн невимушено штовхнув мене в лiжко й накинув на мене ковдру.

– Спи, – наказав Баррiч хрипким голосом. – Завтра ми повторимо. І потiм теж, доки ти не прокинешся i не зрозумiеш, що це все не смертельно.

Вiн задмухав свiчку й пiшов. У мене паморочилося в головi, а все тiло болiло вiд роботи. Та все ж я не мiг заснути. Я плакав. Спиртне вивiльнило у менi те, що я притлумлював у собi всi цi днi, i я почав плакати. Я схлипував i гикав так, що моi щелепи трусилися, а сльози i шмарклi перемiшувалися. Гадаю, що не плакав так вiдтодi, вiдколи мiй дiд змусив матiр покинути мене.

– Все пропало! – почув я свiй власний голос. Раптом я вiдчув, як мене хтось мiцно обiймае. Це Чейд обiйняв мене й колисав, наче малу дитину. Навiть у темрявi я знав, кому належать тi кiстлявi руки та запах трав i пилу. Не вiрячи своему щастю, я притиснувся до нього i плакав, доки не охрип i не мiг нiчого сказати.

– Ти був правий, – сказав Чейд тихим, спокiйним голосом, уткнувшись у мое волосся. – Ти був правий. Я не мав тебе про це просити, а ти правильно зробив, що вiдмовився. Я не буду бiльше тебе так випробовувати, чесно.

Коли я нарештi заспокоiвся, вiн вiдпустив мене i дав якийсь напiй. Вiн був ледь теплий i майже без смаку. Але не вода. Я випив його без питань i майже одразу заснув, навiть не пам’ятаючи, як Чейд пiшов з моеi кiмнати.

Я прокинувся на свiтанку, ситно поснiдав i пiшов до Баррiча. Я швидко справлявся з усiма завданнями i був дуже уважний, не розумiючи, чому Баррiч прокинувся з головним болем i був не в настроi. Вiн пробурмотiв щось про «батькiвську пристрасть до випивки» i рано вiдпустив мене, сказавши, щоб я свистiв десь в iншому мiсцi.

Через три днi король Шрюд викликав мене на свiтанку. Вiн уже був одягнений, а на столi стояла таця з iжею на двох. Тiльки-но я прибув, король вiдiслав слугу й наказав менi присiсти. Я взяв стiлець бiля столика в його кiмнатi. Не питаючи, ситий я чи голодний, вiн змусив мене iсти. Вiн говорив лише про iжу й анi словом не обмовився про угоди, вiдданiсть чи вiрнiсть своему слову. Коли король побачив, що я наiвся, вiн вiдсунув власну тарiлку i незручно посовався.

– Це була моя iдея, а не його, – раптом сказав вiн, майже суворо. – Йому це не сподобалося, але я наполiг. Коли пiдростеш, зрозумiеш. Я не можу нiкому довiряти. Але я пообiцяв, що ти дiзнаешся це вiд мене. Я нiколи бiльше не проситиму перевiряти твiй характер таким чином. Даю слово короля.

Вiн зробив порух, вiдпускаючи мене. Я пiднявся, але в цей час узяв рiзьблений срiбний ножичок з тацi. Ним зазвичай рiзали фрукти. Я подивився королю в очi й досить вiдкрито вкинув його в рукав. Очi Шрюда розширилися, але вiн не сказав анi слова.

Через два днi Чейд викликав мене i ми продовжили навчатися, наче й не було нiякоi перерви. Вiн говорив, а я слухав. Ми грали у гру з камiнчиками, i я не зробив жодноi помилки. Вiн дав менi завдання, i ми трiшки пожартували. Чейд показував менi, як ласка Слiнк танцюе, щоб отримати сосиску. Нашi стосунки знову налагодилися. Але перед тим як залишити його кiмнату, я пiдiйшов до його камiна i мовчки встромив ножика в центрi полички над камiном. Затим я покинув кiмнату, не кажучи нi слова й не дивлячись на Чейда. Ми нiколи про це не говорили.

Гадаю, що ножик i досi там.




Роздiл 6

Тiнь Чiвелрi




Є двi традицii вибору iменi для королiвських нащадкiв на основi рис характеру та здiбностей. Згiдною з першою, iмена самi прив’язуються до людини, а коли ii навчають володiнню Скiллом, то Скiлл якимось чином прив’язуе iм’я до неi. Тому дитина всупереч своему бажанню мусить розвивати ту чи iншу рису характеру, виражену в ii iменi. Цiеi традицii ревно дотримуються тi, хто схильний ламати шапку перед дрiбною аристократiею.

Згiдно зi старiшою традицiею, iмена даються випадково (принаймнi спочатку). Кажуть, що король Тейкер Завойовник та король Рулер Правитель – першi два острiв’яни, якi правили землями, що згодом стали Шiстьома герцогствами, взагалi не мали iмен. Скорiш за все, iхнi iмена iхньою власною мовою звучали, як i слова в мовi жителiв герцогства. Тому вони стали вiдомими завдяки прiзвиськам, а не справжнiм iменам. Але задля збереження авторитету королiв простий народ мае думати, що дитина з благородним iменем повинна мати благородну натуру.


– Хлопче!

Я пiдняв голову. Серед пiвдюжини iнших хлопцiв, якi вiдпочивали бiля камiна, нiхто навiть не ворухнувся. Дiвчата взагалi не помiтили, коли я перемiстився на протилежний кiнець низького столу, де сидiв майстер Федврен. Вiн вимовляв слово «хлопчик» так, що всi розумiли, коли воно означало просто «хлопчик», а коли «бастард».

Я запхнув колiна пiд низький стiл i сiв, простягнувши Федврену шматок паперу. Доки вiн читав акуратнi стовпчики лiтер, я думав про свое.

Взимку ми всi збиралися й сидiли у Великiй залi. На вулицi бушував шторм, розбиваючись об стiни замку, а буруни атакували скелi з такою силою, що кам’яний стiл пiд нами iнодi здригався. Важкi хмари крали навiть тi декiлька годин тьмяного денного свiтла, якi нам давала зима. Менi здавалося, що темрява накрила нас, неначе туман, як ззовнi, так i всерединi. Вона проникала в моi очi, тому я постiйно хотiв спати, хоч i не втомлювався. На коротку мить я загострив своi почуття й вiдчув, як собаки сприймають повiльний хiд зими, поки вони сплять i крутяться у своiх кутках. Але навiть там не було жодноi цiкавоi думки чи образу.

У всiх трьох камiнах горiв вогонь. Перед кожним зiбралися три рiзнi групи. В однiй працювали лучники, позаяк завтра мав бути придатний для полювання день. Я хотiв опинитися там, оскiльки оксамитовий голос Шерфа розповiдав якусь iсторiю, то голосно, то тихо. Часто його перебивав смiх товаришiв, яким подобалося слухати його. У дальньому кутку дiти хором виводили якусь пiсню. Я упiзнав ii: то була «Пiсня пастушка», за допомогою якоi вчилися рахувати. Кiлька матерiв, що наглядали за своiми дiтьми, пристукували ногами пiд час плетiння мережива, доки старий Джердон перебирав пальцями струни арфи, а дiти спiвали майже в такт.

Бiля нашого камiна займалися дiти, вже достатньо дорослi, щоб сидiти тихо i вчитися писати. Федврен дивився за нами, й вiд погляду його блакитних очей годi було сховатися.

– Поглянь, – показав менi Федврен, – ти забув перекреслити хвостики. Пам’ятаеш, як я тобi показував? Джастiсе, розплющ очi й повернися до писання. Ще раз заснеш, пошлю по дрова. А ти, Черiтi, якщо ще раз засмiешся, допомагатимеш йому. Але окрiм того, – тут вiн раптом повернувся до моеi роботи, – ти став писати набагато краще не лише мовою герцогства, але й рунами острiв’ян, хоч iх i годi правильно передати на такому поганому паперi. Поверхня занадто пориста i надто поглинае чорнило. Для рун потрiбна гарно вiдшарована кора. – Вiн задоволено провiв пальцем по аркушу, над яким працював. – Якщо й далi так старатимешся, то до кiнця зими дозволю тобi переписати «Лiкувальний порадник» королеви Байдвелл. Що скажеш?

Я спробував усмiхнутися, бо був задоволений. Зазвичай учням не доручали переписування: гарний папiр був рiдкiстю, а один недбалий штрих мiг зiпсувати весь аркуш. Я знав, що «Порадник» – це дуже простий травник i книга пророцтв, але його переписування було великою честю. Федврен дав менi чистий аркуш паперу. Я пiднявся, щоб пiти на свое мiсце, але вiн жестом зупинив мене.

– Хлопче?

Я завмер.

Федврен знiяковiв.

– Я не знаю, кого просити про це, окрiм тебе. Звичайно, варто було б запитати у твоiх батькiв…

На щастя, вiн замовк i замислено почухав бороду своiми чорнильними пальцями.

– Скоро закiнчиться зима, i я знову вирушу в походи. Знаеш, що я роблю влiтку? Я ходжу Шiстьома герцогствами, добуваючи трави, ягоди й корiння для свого чорнила i заготовляючи папiр. Люблю мандрувати дорогами, а взимку гостювати в замку. Багато хто заробляе собi на хлiб письмом.

Федврен задумливо подивився на мене. Я поглянув назад, аби зрозумiти, що вiн мае на увазi.

– Кожнi кiлька рокiв я беру собi учня. Дехто з них займаеться письмом у менших замках, а дехто полишае цю справу. У декого не вистачае терпiння до дрiбниць. Дехто забувае запастися чорнилом. Але я гадаю, в тебе вийде. Як ти дивишся на те, щоб стати писарем?

Це питання спантеличило мене, i я мовчки дивився на нього. Це не просто була пропозицiя стати писарем, дивувало те, що сам Федврен хоче зробити мене своiми учнем, подорожувати зi мною й навчати таемниць свого фаху. Пройшло кiлька рокiв з моменту моеi угоди зi старим королем. Я нiколи не думав, що хтось буде прагнути мого товариства, не кажучи вже про те, що я стану чиiмось учнем. Винятком був Чейд, а ще Моллi та Керрi, для зустрiчей з якими я викроював час пiсля обiду. Вiд пропозицii Федврена я аж онiмiв. Напевно, вiн вiдчув мое збентеження, бо всмiхнувся своею щирою усмiшкою, яка одночасно робила його молодшим i надавала поважностi.

– Подумай, хлопче. Письмо – це гарний фах. Якi в тебе ще е перспективи? Мiж нами кажучи, провести деякий час поза Оленячим замком пiде тобi на користь.

– Поза Оленячим замком? – здивовано повторив я. Це для мене було те ж саме, що пiдняти завiсу. Я нiколи не думав над цим. Раптом подумки я чiтко побачив дороги, якi вели вiд замку, а старi карти, якi мене змушували вивчати, стали мiсцями, куди я мiг поiхати. Це заворожило мене.

– Так, – м’яко сказав Федврен. – Поза Оленячим замком. Поки ти ростеш, тiнь Чiвелрi поволi зникае. Вона не буде постiйно захищати тебе. Тобi треба жити власним життям, яке задовольнятиме тебе, доки його захист не полишив тебе повнiстю. Але я не вимагаю, щоб ти зараз давав свою згоду. Подумай над цим. Поговори з Баррiчем.




Конец ознакомительного фрагмента.



notes



1


Терпляча (англ.). – Тут i далi примiтки перекладача.




2


Примiщення для королiвськоi варти.




3


Крайнiй носовий вiдсiк судна. Зазвичай слугуе для розмiщення вантажiв та водяного баласту.




4


Гра слiв – в англiйськiй мовi префiкс «fitz» застосовували до позашлюбних дiтей.




5


Частина пальцевого м’якуша в коней, що виконуе роль ресори, пом’якшуючи поштовхи при спираннi на землю.




6


Рiзновид ромашки.




7


Примiщення для зберiгання кукурудзи.


  
Текст предоставлен ООО «ИТ»
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию:https://tellnovel.com/ru/hobb_rob-n/uchen-ubivc