Ілюзiя Бога
Рiчард Докiнз


Рiчард Докiнз – британський еволюцiйний бiолог i вiдомий популяризатор науки. Лауреат численних лiтературних i наукових премiй, зокрема премii Майкла Фарадея, премii Королiвськоi науковоi спiльноти в галузi лiтератури та Мiжнародноi космiчноi премii. Його книжка «Егоiстичний ген» принесла авторовi всесвiтне визнання. Докiнз належить до сотнi найгенiальнiших людей, якi живуть у наш час.

Рiчард Докiнз спонукае читача неупереджено поглянути на сенс релiгii, не нав’язуючи власноi думки, а заохочуючи до самостiйних роздумiв i висновкiв. Автор розглядае особливостi так званоi «ейнштейнiвськоi релiгii», за якою Бог – це метафора на позначення загадковостi Всесвiту, критикуе «гiпотезу про Бога», осмислюе, чи дiйсно релiгiя е регулятором моральностi, розкривае значення еволюцii та природного добору. Кожну свою тезу науковець пiдкрiплюе цiкавими iсторичними фактами та посиланнями на достовiрнi джерела.





Рiчард Докiнз

Ілюзiя БогаПрисвячуеться пам’ятi



Дугласа Адамса

(1952—2001)


«Хiба не досить того, що сам сад прекрасний?

Для чого нам шукати в ньому фей?»







Передмова


У дитинствi моя дружина терпiти не могла свою школу й найбiльше хотiла ii покинути. Коли iй було за двадцять, вона подiлилася цим секретом iз батьками, через що ii мати дуже засмутилася: «Люба, чому ж ти нам не сказала?» Вiдповiдь Лали слугуе чудовим вiдправним пунктом для моiх роздумiв: «Але ж я не знала, що можна».

Я не знала, що можна.

Пiдозрюю, ба навiть упевнений, що в свiтi безлiч людей, вихованих у тому чи iншому вiросповiданнi, яким воно не до вподоби, якi не вiрять у нього або переймаються тим злом, яке коiться в його iм’я; людей, якi вiдчувають туманний потяг вiдмовитися вiд вiри батькiв i навiть готовi так учинити, але не усвiдомлюють, що такий варiант можливий. Якщо ви належите до них, то ця книга для вас. Їi мета – допомогти читачам усвiдомити ту рiч, що бути атеiстом – реалiстична можливiсть, смiлива й велична водночас. Атеiст може бути щасливою, врiвноваженою, моральною та iнтелектуально самодостатньою людиною. Це перша думка, яку я хочу до вас донести. Крiм неi, е ще три важливi тези, якi розвiюють поширенi стереотипи, але про них поговоримо дещо пiзнiше.

У сiчнi 2006 року на «Четвертому каналi» британського телебачення я представив двосерiйний документальний фiльм «Корiнь усього зла?». Менi з самого початку не подобалася його назва. У релiгii не корениться все зло, адже жодну рiч не можна назвати причиною всього iншого. Проте менi припала до душi реклама, яку канал розмiстив на шпальтах загальнонацiональних газет. На нiй був краевид Мангеттена з написом: «Уявiть свiт без релiгii». Спитаете, як пов’язана iлюстрацiя з фiльмом? Рiч у тiм, що на фотографii було умисно залишено вежi-близнюки Всесвiтнього торгового центру.

Уявiмо, разом iз Джоном Ленноном, свiт без релiгiй. У ньому немае терористiв-смертникiв, не було 11 вересня 2001 року в Нью-Йорку, не було 7 липня 2005 року в Лондонi, не було хрестових походiв, полювання на вiдьом, «пороховоi змови», подiлу Індii, воен мiж Ізраiлем та Палестиною, рiзанини мiж сербами, хорватами й мусульманами, гонiнь проти евреiв за христовбивство, пiвнiчноiрландськоi «проблеми», «убивств честi» та телевiзiйних евангелiстiв у лискучих костюмах, якi, розмахуючи своiми кучерями, стрижуть грошенята з легковiрних слухачiв (адже «Бог заповiдав вiддати все до останнього»). Уявiть, що немае Талiбану, який пiдривае стародавнi монументи, не вiдбуваються прилюднi страти за святотатство чи шмагання жiнок батогом за те, що показали сантиметр оголеноi шкiри. Якось мiй колега Десмонд Моррiс розповiв, що в Америцi чудову пiсню Джона Леннона iнколи виконують, перефразовуючи рядок «i без релiгii теж». В особливо обурливому випадку навiть спiвають «i з однiею-единою релiгiею».

Можливо, комусь iз вас здаеться, що агностицизм – цiлком обгрунтована позицiя, тодi як атеiзм так само догматичний, як i релiгiйна вiра? Якщо так, то другий роздiл переконае вас у протилежному. У ньому буде доведено, що «гiпотеза про iснування Бога» – це звичайна наукова гiпотеза про природний свiт, яку слiд перевiряти не менш скептично, нiж будь-яку iншу. Можливо, ви чули, що фiлософи й богослови навели цiлу низку причин, чому слiд вiрити в Бога. Якщо вам цiкаво розiбратися в них, то читайте третiй роздiл «Докази iснування Бога». У ньому буде показано, що цi докази мають на диво хитку основу. Якщо вам здаеться, що нiяк iнакше, крiм дiянь Бога, неможливо пояснити появу свiту та життя в усьому його розмаiттi, де кожен бiологiчний вид мае такий вигляд, наче його «продумано» до дрiбниць, щиро сподiваюся, що пiсля прочитання четвертого роздiлу «Чому Бога майже напевно немае» вашi сумнiви розвiються. Ілюзiя продуманостi всього живого значно простiше й економнiше пояснюеться дарвiнiвським природним добором, який усувае потребу вигадувати якого-небудь надприродного «творця». І хоч теорiя природного добору стосуеться лише свiту живих органiзмiв, вона наштовхуе на думку, що iснують не гiршi пояснювальнi «схеми», за допомогою яких можна зрозумiти всесвiт загалом. Потенцiал пояснювальних схем на кшталт теорii природного добору – це друга з чотирьох тем, обiзнанiсть з якими я прагну пiдвищити.

А може, вам здаеться, що iснування бога чи богiв пiдтверджуеться повсюдною вiрою в них, характерною для всiх людських культур, про що нам вiдомо вiд антропологiв та iсторикiв? Якщо цей аргумент вас переконуе, почитайте, будь ласка, п’ятий роздiл «Витоки релiгii», у якому пояснено, чому релiгiя настiльки поширена. Чи, може, ви думаете, що без релiгii не можуть iснувати непохитнi моральнi норми? Хiба ми можемо бути добрими, не маючи Бога в серцi? У шостому та сьомому роздiлах доводиться, що й у цьому питаннi ми можемо обiйтися без Бога. А якщо ви самi втратили вiру в релiгiю, але все-таки вважаете ii корисною для свiту, то у восьмому роздiлi будуть наведенi мiркування про те, що користь вiд неi дуже сумнiвна.

Якщо вам важко вирватися з тенет релiгii, у лонi якоi ви виросли, варто задуматися, чому ви потрапили в ii пастку. Найiмовiрнiше, вам ii прищепили змалечку. Якщо ви сповiдуете якусь релiгiю, то дуже ймовiрно, що це вiросповiдання ваших батькiв. Якщо ви, народившись в Арканзасi, переконанi в iстинностi християнства та облудностi iсламу, але при цьому усвiдомлюете, що дотримувалися б прямо протилежних уявлень, якби народилися в Афганiстанi, то ви в дитинствi стали жертвою iндоктринацii. Звiсно, те саме можна сказати, якщо ви народилися в Афганiстанi.

Проблемi релiгii та дитинства присвячений дев’ятий роздiл, у якому я звертаюся до третьоi теми, щодо якоi хочу пiдвищити вашу обiзнанiсть. Як фемiнiсток пересмикуе, коли вони чують «вiн» замiсть «вiн або вона» чи «панове» замiсть «панi та панове», хотiлося б, щоб усi нiяковiли, коли лунають фрази на кшталт «дiти-католики» або «дiти-мусульмани». Якщо вже хочуть, хай кажуть «дитина батькiв-католикiв», але коли чуете, що хтось говорить про «дiтей-католикiв», перепросiть i зазначте, що дiти надто молодi, аби мати власнi переконання в питаннях релiгii – так само, як вони ще не доросли до того, щоб мати свою усталену позицiю в питаннях економiки та полiтики. Оскiльки моя мета – пiдвищити обiзнанiсть, я не стомлюватимуся повторювати цю думку при кожнiй нагодi. Забагато не бувае. Тому повторюся знову: не дитина-мусульманин, а дитина батькiв-мусульман. Дитина ще замала, щоб розумiти, вiрить вона в iслам чи нi. Не iснуе такого явища, як дитина-мусульманин. Так само, як не iснуе дiтей-християн.

Цю книгу вiдкривають та увiнчують перший i десятий роздiли. Кожен iз них по-своему показуе, що надихати нас у життi може краса реального свiту, яка не мае нiчого спiльного з релiгiею. Релiгiя тут зовсiм не обов’язкова, хоч вона неправомiрно присвоiла собi роль джерела натхнення.

Четверта тема, щодо якоi я хочу пiдвищити обiзнанiсть, – це гордiсть за атеiстичнi переконання. Нема чого соромитися, що ти атеiст. Якраз навпаки – цим слiд пишатися i, високо тримаючи голову, смiливо вдивлятися за далекий горизонт, адже атеiзм майже завжди свiдчить про здорову самостiйнiсть вашого розуму, про ваш сильний здоровий глузд. Багато людей у глибинi душi вiдчувають, що вони атеiсти, але не наважуються зiзнатися в цьому перед рiдними, а часом навiть перед собою. Частково цей страх пов’язаний iз тим, що за словом «атеiст» умисно закрiплювали страхiтливi й вiдразливi сенси. У дев’ятому роздiлi переповiдаеться трагiкомiчна iсторiя комедiйноi актриси Джулii Свiнi, чиi батьки дiзналися зi статтi в газетi, що вона стала атеiсткою. Вони ще могли змиритися з тим, що Джулiя не вiрить у Бога, але що вона – атеiстка! АТЕЇСТКА? (На цьому словi голос ii матерi зривався на iстеричний вереск.)

Хочу окремо звернутися до американських читачiв, адже рiвень релiгiйностi сьогоденноi Америки по-справжньому зашкалюе. Юристка Вендi Камiнер не дуже перебiльшувала, зазначаючи, що жартувати з релiгii в США так само небезпечно, як спалити державний прапор у штаб-квартирi Асоцiацii американських ветеранiв вiйни[1 - Wendy Kaminer, ‘The last taboo: why America needs atheism’, New Republic, 14 Oct. 1996; http://www.positiveatheism.org/writ/kaminer.htm.]. Статус атеiстiв у США в наш час десь такий самий, як статус гомосексуалiв п’ятдесят рокiв тому. У нашi днi завдяки тривалiй боротьбi руху за права сексуальних меншин, гомосексуалам усе-таки вдаеться, хоч i не без проблем, обиратися на державнi посади. 1999 року агенцiя «Gallup» провела опитування серед американцiв, чи готовi вони проголосувати за компетентну особу, яка претендуе на певну посаду, якщо вона жiнка (i 95 % вiдповiли «так»), католик (94 % готовi), еврей (92 %), чорний (92 %), мормон (79 %), гомосексуал (79 %) або атеiст (49 %). Як бачимо – нам iще працювати й працювати. Проте атеiстiв значно бiльше (а надто серед добре освiченоi елiти), нiж багато хто думае. Так було ще в ХІХ столiттi, коли Джон Стюарт Мiлл писав: «Свiт буде вражений, якщо дiзнаеться, яка частка його найяскравiших умiв, зокрема тих, кого найбiльше поважае широкий загал за iхню мудрiсть та чесноти, повнiстю розчарованi в релiгii».

Ця теза ще доречнiша в наш час, докази чого я наведу в третьому роздiлi. Багато людей не помiчають атеiстiв винятково через небажання останнiх вiдкритися. Сподiваюся, моя книга заохотить iх вiдкрито говорити про своi переконання. Щоб сталося так само, як iз рухом геiв: що бiльше людей вiдверто зiзнавалися в своiй орiентацii, то легше було iншим зробити такий самий крок. Щоб започаткувати ланцюгову реакцiю, потрiбна критична маса.

Опитування свiдчать, що серед американцiв атеiстiв i агностикiв значно бiльше, нiж набожних юдеiв та представникiв будь-якоi iншоi окремо взятоi релiгiйноi групи. Проте, на вiдмiну вiд юдеiв, вiдомих своiм ефективним полiтичним лобiзмом у США, та евангелiчних християн, котрi здобули ще бiльшу полiтичну владу, атеiсти й агностики не мають власноi органiзацii, а тому майже не справляють помiтного впливу. Спроби органiзувати атеiстiв iнколи порiвнюють з утриманням котiв у зграi, адже кожен iз них мае самостiйну думку й не схильний коритися владi. Тож починати слiд iз нарощування критичноi маси людей, готових публiчно «зiзнатися» в своiх атеiстичних переконаннях i тим самим заохотити iнших пiти цим самим шляхом. Хоч котiв не можна зiбрати у зграю, однак iх велика кiлькiсть зчинить таку бучу, що не почути iх буде важко.

Проти слова «iлюзiя», яке я винiс у назву книги, виступили кiлька психiатрiв, для яких воно мае конкретне вузькоспецiальне значення. Трое з них запропонували iнший вузькоспецiальний термiн на позначення релiгiйноi iлюзii – «релюзiя»[2 - З особистого листування iз Зоi Гокiнз, Беатою Адамс i Полом Джоном Смiтом.]. Можливо, колись вiн приживеться. Але поки що я залишу в назвi слово «iлюзiя». Словник англiйськоi мови видавництва «Penguin» визначае цей стан як «хибне уявлення про дiйснiсть або хибне сприйняття дiйсностi». Цiкаво, що наведений у словнику приклад уживання цього слова взято з працi Фiлiпа Джонсона: «Дарвiнiзм – це iсторiя звiльнення людства вiд iлюзii, нiбито його долю визначае якась вища сила». Невже це той самий Фiлiп Джонсон, який зараз в Америцi очолюе хрестовий похiд креацiонiстiв проти дарвiнiзму? Важко повiрити, але так, це вiн. А цитату, як можна здогадатися, вирвано з контексту. Маю надiю, що креацiонiсти звернуть увагу на мою доброчеснiсть, адже самi вони часто вiдмовляють менi в аналогiчнiй люб’язностi, умисно й облудно цитуючи в своiх текстах моi вирванi з контексту слова. Хоч би що хотiв сказати Джонсон, я схвально ставлюся до його слiв у тому виглядi, як iх наведено в словнику. У словнику, вбудованому в «Microsoft Word», iлюзiю характеризують як «уперту хибну вiру, яка не зважае на переконливi докази протилежного й часто виступае симптомом психiчного розладу». Перша частина цього означення бездоганно описуе релiгiйну вiру. А щодо психiчного розладу, то тут я солiдарний iз Робертом Пiрсiгом, автором книги «Дзен i мистецтво догляду за мотоциклом»: «Якщо iлюзii з’являються в однiеi людини, то це божевiлля. Коли ж вони захоплюють багатьох, то це релiгiя».

Якщо ця книга спрацюе так, як я задумав, то релiгiйнi читачi, дочитавши ii, навернуться до атеiзму. Звiсно, це надмiрний оптимiзм iз мого боку. Зашкарублi бузувiри не чують аргументiв, адже iхнi обороннi укрiплення вибудовувалися довгими роками iндоктринацii, методи якоi вiдточувалися столiттями як еволюцii, так i свiдомого творення. Один iз найдiевiших iмунологiчних засобiв, до якого вдаються креацiонiсти, – суворо забороняти своiм прибiчникам навiть брати до рук книги на кшталт цiеi, буцiмто вони вийшли з-пiд пера самого Сатани. Та я переконаний, що в свiтi багато людей, вiдкритих до нового, – людей, яким не надто наполегливо нав’язували релiгiйнi погляди в дитинствi, яких цi погляди чомусь не «зачепили» або чий вроджений розум виявився достатньо мiцним, щоб iх вiдкинути. Таким волелюбним умам потрiбен лише невеликий поштовх, щоб повнiстю подолати релiгiйне калiцтво. Щонайменше я сподiваюся на те, що нiхто пiсля прочитання цiеi книги не скаже: «Я не знав, що можна».



За допомогу в пiдготовцi книги хочу подякувати багатьом друзям та колегам. Перелiчити iх усiх просто неможливо, але це, зокрема, мiй лiтературний агент Джон Брокмен та редактори Селлi Гемiнара (з видавництва «Transworld») й Імон Долен (з видавництва «Houghton Mifflin»). Вони обое вдумливо й уважно прочитали книгу, дуже допомiгши менi критичними зауваженнями та порадами. Мене вельми надихала iхня щира й сповнена ентузiазму вiра в цю книгу. Взiрцем лiтературного редагування для мене стала робота Джиллiен Сомерскейлз, завжди конструктивноi в порадах та прискiпливоi в правках. Серед iнших, хто читав чорновий текст i допомiг порадами, я дуже вдячний Джеррi Койну, Дж. Андерсону Томсону, Р. Елiзабет Корнвел, Урсулi Гудено, Латi Менон, а особливо – Карен Овенз, критику з надзвичайним хистом, котра скрупульозно обстежила кожен знак у цьому текстi.

Книга частково повторюе двосерiйний документальний фiльм «Корiнь усього зла?», який був показаний у сiчнi 2006 року на «Четвертому каналi» британського телебачення. Дякую всiм учасникам його виробництва, зокрема Деборi Кiд, Расселу Барнзу, Тiму Крегу, Адаму Прескоду, Алену Клементсу та Гемiшу Майк’юрi. Дякую компанii «IWC Media» та «Четвертому каналу» за дозвiл використовувати цитати з фiльму. «Корiнь усього зла?» пройшов iз великим успiхом у Британii, пiсля чого права на його показ придбала Австралiйська телевiзiйна корпорацiя. Залишаеться побачити, чи наважиться якийсь з американських каналiв показати його своiм глядачам[3 - Пiратськi копii постiйно завантажують з американських веб-сайтiв. Зараз тривають переговори щодо продажу легальних DVD-дискiв. На момент здавання книги в друк переговори ще не завершенi. Про iх результат зможете дiзнатися з веб-сайту www.richarddawkins.net. – Тут i далi прим. авт., якщо не зазначено iнше.].

Ця книга назрiвала в моiй головi протягом кiлькох рокiв. За цей час деякi з ii iдей я виклав у лекцiях, наприклад Тенерiвських лекцiях, якi прочитав у Гарвардському унiверситетi, та в статтях, опублiкованих у рiзних газетах i журналах. Постiйним читачам моеi рубрики в журналi «Free Inquiry» деякi сторiнки книги можуть видатися знайомими. Щиро дякую Тому Флiнну, редакторовi цього чудового перiодичного видання, за те, що стимулював мене до роботи над книгою, замовивши ведення постiйноi колонки. Дописавши книгу, я планую пiсля невеликоi паузи поновити колонку, зокрема скористаюся нею як можливiстю вiдповiдати на питання читачiв.

Із рiзних приводiв хочу також подякувати Дену Деннету, Марку Гаузеру, Майклу Стiррету, Сему Гаррiсу, Гелен Фiшер, Маргарет Довнi, Ібн Ворреку, Гермiон Лi, Джулii Свiнi, Дену Баркеру, Джозефiн Велш, Яну Бейрду, а найбiльше – Джорджу Скейлзу. У наш час книга такого роду не буде повноцiнною, якщо ii не супроводжуватиме активно наповнюваний веб-сайт, на якому розмiщуватимуться додатковi матерiали, вiдгуки, обговорення, питання, вiдповiдi та все iнше, що тiльки може подарувати нам майбутне. Сподiваюся, що з цiею роллю впораеться веб-сайт Фонду пiдтримки розуму та науки Рiчарда Докiнза www.richarddawkins.net. Окремо дякую Джошу Тiмонену за художню майстернiсть, професiоналiзм та просто наполегливу працю, завдяки яким цей сайт iснуе.

Понад усе я вдячний дружинi Лалi Ворд, яка терпляче допомагала менi долати вагання i сумнiви – i не тiльки добрим словом i розумними порадами, а й прочитавши менi вголос книгу вiд початку до кiнця на двох рiзних етапах роботи, щоб я мiг на власному досвiдi оцiнити, як вона сприйматиметься iншими читачами. Смiливо рекомендую цей метод iншим авторам, але попереджаю, що начитувати мае професiйний актор, чиi голос i слух чутливi до мелодики мови.




1

Глибоко релiгiйний безбожник


Я не малюю в уявi людиноподiбного Бога; менi вистачае благоговiння перед свiтобудовою, хай навiть сприйнятою через нашi недосконалi органи чуття.

    Альберт Ейнштейн




Гiднi поваги


У травi, пiдпираючи пiдборiддя руками, долiлиць лежав хлопчик. Вiн iз зачудуванням розглядав плетиво стебел i корiнцiв, своерiдний лiс у мiнiатюрi, населений мурахами й жуками, а також – хоч вiн тодi про це не знав – мiльярдами земляних бактерiй, якi тихо й непомiтно пiдтримували господарське функцiонування цього мiкросвiту. Раптом йому здалося, що мiкросвiт перед його очима з грудки землi розрiсся до розмiрiв усього великого свiту й заполонив собою всю його палку уяву. Щойно пережите викликало в хлопчика трепетне благоговiння, яке згодом спонукало його обрати духовний шлях i зрештою стати священиком. Здобувши англiканський духовний сан, вiн працював капеланом у моiй школi, де став моiм найулюбленiшим учителем. Лише завдяки таким порядним вiльнодумним священикам, як вiн, я можу зараз сказати, що мене силомiць не нашпиговували релiгiею[4 - Пiд час урокiв ми розважалися тим, що вiдволiкали його вiд Святого Письма на захопливi розповiдi про повiтрянi боi за Лондон пiд час вiйни, яку вiн пройшов у лавах Королiвських повiтряних сил. Вiн досi живе в моему приязному ставленнi до англiканськоi церкви (принаймнi порiвняно з ii конкурентами) та неодмiнно зринае в уявi, коли я читаю вiрш Джона Бетджемена: Наш падре – старий вовк небес, І його крила вже не тi, Та все ж вiн мiцно несе хрестВ захмарнiй неба висотi…].

В iнший час i в iншому мiсцi таким самим хлопчиком був i я, коли мружився вiд сяйва Орiона, Кассiопеi та Великоi Ведмедицi, плакав вiд беззвучноi музики Чумацького Шляху i п’янiв вiд нiчних ароматiв плюмерii та бругмансii. Чому однаковi переживання штовхнули нашого капелана на один шлях, а мене на iнший? Вiдповiсти на це питання дуже важко. Серед науковцiв i прибiчникiв рацiоналiзму напiвмiстичне ставлення до природи та всесвiту – не рiдкiсть, але воно не мае нiчого спiльного з вiрою в надприродне. У дитинствi наш капелан, мабуть, не знав (як i я) про останнi рядки «Походження видiв» – знаменитий абзац про «зарослий берег, укритий численними рiзноманiтними рослинами, з птахами, якi спiвають у кущах, з комахами, якi пурхають навколо, з червами, що повзають у сирiй землi»[5 - Тут i далi всi цитати з «Походження видiв» Чарльза Дарвiна наводяться за украiнським виданням 1949 року iз виправленнями, що вiдповiдають сучасному слововжитку та правопису: Дарвiн Чарльз. Походження видiв. – Киiв—Харкiв: Державне видавництво сiльськогосподарськоi лiтератури УРСР, 1949. – 444 с. – Прим. перекл.]. Якби вiн прочитав цi слова, вони б глибоко запали йому в душу й, можливо, з нього вирiс би не священик, а науковець, який би по-дарвiнiвському пояснював природу «законами, якi ще й тепер дiють навколо нас»:



Таким чином iз цiеi вiйни, яка лютуе у природi, з голоду та смертi безпосередньо випливае найвищий результат, який розум спроможний уявити, – утворення вищих форм тваринного життя. Є велич в цьому поглядi на життя з його рiзними силами, спочатку вкладеними в незначне число форм або тiльки в одну; i тодi як наша планета описувала й продовжуе описувати в просторi свiй шлях вiдповiдно до незмiнних законiв тяжiння, з такого простого начала виникали та продовжують розвиватися незлiченнi форми, надзвичайно досконалi й чудовi.


Карл Саган у «Блакитнiй цятцi» писав:



Чому проповiдники жодноi великоi релiгii, ознайомившись iз наукою, не визнали: «Ми ii недооцiнили! Виявляеться, Всесвiт значно бiльший, нiж говорили нашi пророки, величнiший, складнiший i витонченiший»? Натомiсть вiд них чути тiльки: «Нi, нi, нi! Хай наш бог i малий, iншого нам не треба». Релiгiя – байдуже, стара чи нова, – яка прийме велич Всесвiту, вiдкритого сучасною наукою, викличе повагу й захват, про якi звичайним вiросповiданням годi й мрiяти.


Усi книги Сагана сповненi зачудуванням перед дивовижнiстю свiту, яке в останнi столiття монополiзувала за собою релiгiя. У своiх книгах я також намагаюся описати це почуття, тому про мене часто говорять як про глибоко релiгiйну людину. Якось менi надiйшов лист вiд студентки зi США, котра розповiла, що попросила у свого викладача висловити свою думку про мене. «Звiсно, – вiдповiв професор, – його позитивна наука не сумiсна з релiгiею, але вiн постiйно впадае в екстаз перед природою та всесвiтом. На мою думку, це i е релiгiя!» Та чи доречне тут слово «релiгiя»? Я так не думаю. Повнiстю згоден iз лауреатом Нобелiвськоi премii з фiзики (i водночас атеiстом) Стiвеном Вайнбергом, котрий у книзi «Мрii про остаточну теорiю» написав:



Для деяких людей слово «Бог» мае настiльки широке й розмите значення, що вони неодмiнно знаходять його в усьому, на що дивляться. Можна почути, що «Бог – це все, що iснуе», «Бог – це наша краща сторона» або «Бог – це всесвiт». Слову «Бог», поза сумнiвом, як i будь-якому iншому слову, можна приписати будь-яке значення, яке нам до вподоби. Якщо ви вважаете, що «Бог – це енергiя», то знайдете його в шматку антрациту.


Вайнберг мае рацiю в тому, що це слово слiд уживати в загальновизнаному сенсi, бо iнакше воно стане абсолютно беззмiстовним: на позначення надприродного творця, якому «ми можемо поклонятися».

Чимало плутанини виникае, коли вiру в надприродне не вiдрiзняють вiд так званоi «ейнштейнiвськоi релiгii». Ейнштейн час вiд часу згадував про Бога (i вiн не единий атеiст, хто це робив), даючи привiд прихильникам вiри в потойбiчне, охочим бачити такого видатного мислителя в своiх лавах, хибно тлумачити його слова. Так само горезвiсною стала остання фраза «Короткоi iсторii часу» Стiвена Гокiнга, котрий пiдступно написав: «Тодi ми збагнемо думку Бога»[6 - Див.: Гокiнг Стiвен. Коротка iсторiя часу. – К.: «К.І.С.», 2015. – С. 190. – Прим. перекл.], – спровокувавши численнi перекручення своiх слiв. Багато хто пiсля цiеi фрази подумав (помилково, ясна рiч), що Гокiнг вiрить у Бога. Ще набожнiше, нiж Гокiнг та Ейнштейн, звучать слова клiтинного бiолога Урсули Гудено в книзi «Священнi закутки природи». У багатьох мiсцях цiеi книги вона висловлюе захват церквами, мечетями й храмами та просто-таки напрошуеться, щоб ii слова вирвали з контексту й узяли на озброення прибiчники вiри в надприродне. Мало того, вона не зупиняеться навiть на цьому, називаючи себе пiд кiнець «набожним натуралiстом». Однак уважне прочитання ii книги не залишае i тiнi сумнiву, що авторка – непохитний атеiст того самого штибу, що i я.

«Натуралiст» – слово неоднозначне. Вiд його згадки в моiй уявi зринае мiй улюблений персонаж дитинства з книг Г’ю Лофтiнга доктор Дулiттл (котрий, до речi, аж нiяк не випадково схожий на фiлософа-натуралiста, що подорожував на кораблi «Бiгль»). У ХІХ—ХХ столiттях слово «натуралiст» мало те саме значення, яке ми в нього вкладаемо зараз: дослiдник природи. У цьому розумiннi натуралiстами часто-густо бували духовнi особи, починаючи з Гiлберта Вайта. Та що говорити, коли сам Дарвiн замолоду планував стати священиком, сподiваючись, що обов’язки сiльського пастора залишатимуть йому вдосталь часу, аби займатися улюбленою справою – колекцiонувати жукiв. Однак для фiлософiв слово «натуралiст» мае дуже вiдмiнне значення i протиставляеться вiрi в надприродне. Джулiан Баджинi в книзi «Дуже короткий вступ до атеiзму» так пояснюе причини вiрностi атеiстiв натуралiзму: «Бiльшiсть атеiстiв переконана в тому, що всесвiт складаеться з однiеi-единоi субстанцii, з якоi походить усе багатство явищ, якi наповнюють людське життя – думки, краса, емоцii, моральнi цiнностi».

Нашi думки та емоцii постають iз надзвичайно складних взаемодiй мiж фiзичними елементами нашого мозку. Атеiсти у фiлософському планi iдентифiкують себе з натуралiзмом у тому сенсi, що, на iхню думку, у свiтi не iснуе нiчого iншого, крiм фiзичноi природи. Зокрема нiякого надприродного розумного творця, який ховаеться за межами видимого всесвiту; нiяких душ, якi живуть довше за тiло; i нiяких чудес, за винятком, звiсно, явищ природи, яким ми ще не знайшли пояснення. Якщо здаеться, що щось виходить за межi нашого недосконалого розумiння природи, то ми сподiваемося, що з часом знайдемо ключ до цього явища й пояснимо його звичайними законами природи. Але коли ми знаходимо фiзичне пояснення веселки, то вона не стае вiд цього менш чарiвною.

Навiть коли видатнi науковцi нашого часу висловлюють релiгiйнi мiркування, достатньо ретельнiше ознайомитися з iхнiми поглядами, аби зрозумiти, що про вiру в Бога в iхньому випадку не може бути й мови. Це стосуеться як Ейнштейна, так i Гокiнга. Нинiшнiй королiвський астроном i голова Королiвського товариства Мартiн Рiс розповiв менi, що ходить до церкви як «англiканець-безбожник… просто щоб бути з усiма». У Бога вiн не вiрить, хоч i дотримуеться поетичного натуралiзму, який краса всесвiту навiювала iншим уже згадуваним науковцям. Недавно пiд час телевiзiйноi дискусii я спробував переконати мого друга гiнеколога Роберта Вiнстона, одного зi стовпiв сучасного британського юдейства, визнати, що його вiдданiсть юдаiзму мае такий самий характер i що вiн насправдi не вiрить в iснування надприродного. Вiн майже визнав цей факт, але ухилився вiд прямоi його констатацii (чесно кажучи, в цьому випадку вiн проводив зi мною iнтерв’ю, а не навпаки)[7 - Документальний фiльм, для якого знiмалося iнтерв’ю, вийшов у супроводi книги (Winston 2005).]. У вiдповiдь на моi розпитування вiн зiзнався, що юдаiзм прислужився йому як джерело дисциплiни в життi, завдяки якiй вiн пiдтримував порядок у своiх справах i вiв добропорядне життя. Хай навiть так, але ж iз корисностi юдаiзму зовсiм не випливае iстиннiсть його догматiв про надприродне. Серед iнтелектуалiв-атеiстiв чимало таких, котрi гордо називають себе юдеями й дотримуються юдейських обрядiв, щоб таким чином виказати свою повагу до стародавньоi традицii або до замордованих родичiв, при цьому сплутуючи релiгiю з пантеiстичним благоговiнням перед природою, яке багато хто з нас подiляе з його найвiдомiшим адептом – Альбертом Ейнштейном. У Бога вони не вiрять, але, якщо скористатися фразою Дена Деннетта, «вiрять у вiру»[8 - Dennett (2006).].

З усiх фраз Ейнштейна найчастiше цитують таку: «Наука без релiгii кульгава, а релiгiя без науки – слiпа». Проте вiн також писав:



Те, що писали про мою набожнiсть, чистiсiнька брехня, хоч ii часто повторюють. Я не вiрю в персонiфiкованого Бога; нiколи цього не приховував, ба навiть заявляв чiтко й вiдкрито. Якщо в менi i е щось релiгiйне, то тiльки безмежне захоплення свiтобудовою, наскiльки вона вiдома сучаснiй науцi.


Чи означае цей уривок, що Ейнштейн суперечить сам собi? Хiба не можна з його слiв насмикати цитат, якi пiдтримають будь-яку зi сторiн у дискусii про Бога? У слово «релiгiя» Ейнштейн вкладав зовсiм не той сенс, до якого бiльшiсть iз нас звикли. Перш нiж ми перейдемо до подальшого розрiзнення вiри в надприродне та айштайнiвськоi релiгii, запам’ятайте, будь ласка, що iлюзорними я вважаю тiльки надприродних божеств.

Ось iще кiлька цитат, якi дозволять вiдчути присмак ейнштейнiвськоi релiгii:



Я глибоко релiгiйний безбожник. Це такий новий рiзновид релiгii.

Я нiколи не приписував Природi жодноi мети, призначення чи будь-чого iншого, що характерне для людини. Природа для мене – це величне утворення, яке ми не можемо повнiстю збагнути, а тому вiдчуваемо перед ним смиреннiсть. Це iстинно релiгiйне вiдчуття, яке не мае нiчого спiльного з мiстицизмом.

Думка про iснування персонiфiкованого Бога для мене повнiстю чужа й навiть наiвна.


Вiдтодi, як Ейнштейн пiшов iз життя, ще бiльше прибiчникiв релiгii намагалися довести, що вiн один iз них. Однак сучасники дивилися на нього зовсiм iншими очима. 1940 року Ейнштейн написав знамениту статтю, щоб пояснити свою заяву: «Я не вiрю в персонiфiкованого Бога». Вона зумовила бурхливий потiк листiв вiд затятих прихильникiв традицiйноi релiгii, багато з яких нагадували йому про його юдейське походження. Наведенi нижче цитати з цих листiв узято з книги Макса Джеммера «Ейнштейн i релiгiя» (з якоi взято й бiльшiсть цитованих мною слiв Ейнштейна на тему релiгii). Католицький епископ iз Канзас-сiтi писав: «Сумно спостерiгати, як чоловiк, що походить iз народу, який створив Старий Заповiт та його учення, заперечуе велику традицiю свого народу». До нього приеднувався iнший католицький церковник: «Не iснуе iншого Бога, крiм персонiфiкованого Бога… Ейнштейн не розумiе, що говорить. Вiн глибоко помиляеться. Деякi люди схильнi думати, що якщо досягли високого рiвня вченостi в однiй галузi, то можуть висловлювати компетентнi думки в усiх iнших». Цiкаво, чи взагалi можна релiгiю вважати такою галуззю, у якiй можлива компетентна думка? Було б цiкаво дiзнатися, наскiльки серйозною цей церковник вважав би компетентну думку якого-небудь визнаного «феезнавця» щодо конкретноi форми та кольору крил фей. Вiн та епископ гадали, що оскiльки Ейнштейн не отримав спецiалiзованоi богословськоi освiти, то хибно розумiе природу Бога. Проте Ейнштейн чудово розумiв, що саме вiн заперечуе.

Один юрист-католик вiд iменi якогось екуменiчного товариства писав:



Нам дуже прикро з приводу вашоi заяви,.. у якiй висмiяно думку про персонiфiкованого Бога. За останнi десять рокiв нiщо iнше не давало людям вагомiших пiдстав схвалювати гiтлерiвськi гонiння проти евреiв, нiж ця ваша заява. Навiть пам’ятаючи про ваше право на свободу слова, мушу визнати, що через свою заяву ви стали одним iз найбiльших джерел незгоди в Америцi.


Рабин iз Нью-Йорка зазначив: «Ейнштейн, поза сумнiвом, видатний учений, але його релiгiйнi погляди дiаметрально протилежнi юдаiзму».

«Але»? Чому «але», а не «i»?

Голова одного iсторичного товариства з Нью-Джерсi написав листа, який настiльки красномовно розкривае всю убогiсть релiгiйного мислення, що його варто перечитати:



Ми шануемо ваш розум, докторе Ейнштейн, але ви не спромоглися збагнути однiеi речi: Бог – це дух, який не можливо побачити в телескопи чи мiкроскопи, як не можливо побачити людськi думки чи емоцii, вивчаючи мозок. Як вiдомо кожному, релiгiя базуеться на Вiрi, а не знаннi. Бувае, що в душу кожноi розумноi людини закрадаються сумнiви щодо релiгii. Навiть моя вiра зазнала багатьох випробувань. Однак я нiколи не говорив iншим про моi духовнi вагання з двох причин: (1) боячись, що, лише висловивши таку думку, можу порушити спокiй i завдати шкоди життю та надiям якоiсь близькоi людини; (2) бо я згоден iз письменником, який сказав: «Пiдлий той, хто руйнуе вiру iншого»… Сподiваюся, докторе Ейнштейн, що вас неправильно процитували та що ви ще скажете щось приемнiше величезнiй масi американцiв, якi вас глибоко шанують.


Це просто лист-одкровення, яке розставляе всi крапки над «i»! Тут iз кожного речення променiе iнтелектуальне та моральне боягузтво.

Менш жалюгiдним, але ще бiльш приголомшливим був лист вiд засновника Товариства молитовного дому Голгофи з Оклагоми:



Вiрю, професоре Ейнштейн, що кожен християнин Америки вiдповiсть вам: «Ми не зречемося вiри в нашого Господа та сина його Ісуса Христа, але пропонуемо вам, якщо ви не подiляете вiри народу цiеi краiни, повернутися туди, звiдки ви прибули». Я зробив усе посильне заради народу Ізраiлевого, а потiм з’явилися ви й однiею заявою свого блюзнiрського язика звели нанiвець усi зусилля християн, котрi з любовi до народу Ізраiлевого боряться проти антисемiтизму в нашiй краiнi. Професоре Ейнштейн, кожен християнин Америки без жодних роздумiв вiдповiсть вам: «Забирайтеся геть зi своею божевiльною i брехливою теорiею еволюцii назад у Нiмеччину або припинiть розхитувати вiру людей, якi люб’язно надали вам притулок, коли вам довелося тiкати з батькiвщини».


Єдине, що всi цi критики-боголюбцi зрозумiли правильно, – це те, що Ейнштейн не один iз них. Вiн кожного разу вибухав обуренням, коли звучала думка, що вiн теiст. То, може, Ейнштейн – деiст на кшталт Вольтера чи Дiдро? Або пантеiст, як Спiноза, фiлософiю якого вiн обожнював: «Я вiрю в бога Спiнози, який проявляеться у злагодженiй гармонii всього, що iснуе, а не в бога, який переймаеться долею та дiяннями людей»?

Давайте уточнимо нашу термiнологiю. Теiсти вiрять у надприродний розум, який не тiльки сотворив свiт, а й продовжуе опiкуватися подальшою долею свого дiтища та впливати на нього. У багатьох теiстичних вiруваннях божество активно втручаеться в людськi справи. Воно вiдгукуеться на молитви; прощае або карае за грiхи; втручаеться у земнi справи, здiйснюючи чудеса; переймаеться добрими й поганими вчинками та знае, коли ми збираемося iх скоiти (чи навiть подумуемо про них). Деiсти також вiрять в iснування надприродного розуму, але iхнiй Бог лише на самому початку встановлюе закони, якi керують свiтом. Деiстичний бог нiколи не втручаеться у свiт пiсля початкового акту сотворiння, а отже, не переймаеться людськими справами. Пантеiсти ж узагалi не вiрять в iснування надприродного Бога, а просто використовують слово «Бог» як звичайний синонiм Природи, Всесвiту чи характерноi для iх функцiонування впорядкованостi. Бог деiстiв, на вiдмiну вiд Бога теiстiв, не реагуе на молитви, байдужий до грiхiв та сповiдей, не читае нашi думки й не втручаеться в перебiг подiй за допомогою своiх свавiльних чудес. Деiсти вiдрiзняються вiд пантеiстiв тим, що уявляють Бога як своерiдний всесвiтнiй розум, тодi як для пантеiстiв Бог – це лише метафоричний чи поетичний синонiм законiв всесвiту. Пантеiзм – це прикрашена форма атеiзму, тодi як деiзм – це розбавлений теiзм.

Є всi пiдстави вважати, що знаменитi висловлювання Ейнштейна на кшталт: «Бог хитрий, але не лихий», «вiн не грае в костi» або «чи був у Бога вибiр, коли вiн створював Всесвiт?» – пантеiстичнi, а не деiстичнi, а тим паче не теiстичнi. «Бог не грае в костi» на звичайну мову слiд перекласти так: «Випадковiсть не лежить в основi всього». Коли Ейнштейн питав: «А чи був у Бога вибiр, коли вiн створював Всесвiт», то мав на увазi: «Чи мiг всесвiт утворитися якось по-iншому?» Для Ейнштейна «Бог» – винятково метафора, поетичний зворот. Так само використовуе це слово Стiвен Гокiнг та бiльшiсть фiзикiв, якi час вiд часу вдаються до мови релiгiйних метафор. Десь посерединi мiж ейнштейнiвським пантеiзмом i туманним деiзмом лежить книга Пола Дейвiса «Думка Бога», за яку вiн був удостоений Темплтонiвськоi премii (це дуже велика сума грошей, яку щороку видае Фонд Темплтона зазвичай науковцевi, готовому сказати щось позитивне про релiгiю).

Узагальнити кредо ейнштейнiвськоi релiгii можна за допомогою його власних слiв: «Вiдчуття, що поза тим, що ми переживаемо своiми органами чуття, iснуе реальнiсть, яку не може осягнути наш розум i яка долинае до нас лише у виглядi непрямого й слабкого вiдлуння, i е релiгiйнiстю. У цьому сенсi я релiгiйна людина». У цьому сенсi релiгiйним себе можу назвати i я, лише застерiгши, що «не може осягнути» не означае «нiколи не зможе осягнути». Та я намагаюся взагалi уникати епiтета «релiгiйний», бо його неправильно зрозумiють. Вiн повнiстю збивае з пантелику, адже для переважноi бiльшостi людей «релiгiя» нерозривно пов’язана з «надприродним». Влучно з цього приводу висловився Карл Саган: «Якщо пiд “Богом” розумiти сукупнiсть фiзичних законiв, якi керують всесвiтом, то такий Бог, звiсно, iснуе. Але це не те, що задовольняе емоцiйнi потреби людей,.. адже безглуздо молитися законовi всесвiтнього тяжiння».

Кумедно, що останню думку Сагана 1940 року передвiстив професор Католицького унiверситету Америки отець i доктор Фултон Шин пiд час лютих нападок на Ейнштейна за його критику персонiфiкованого Бога. Шин саркастично питав, чи готовий хтось накласти головою за Чумацький Шлях. При цьому вiн думав, що наводить аргумент проти Ейнштейна, адже далi додавав: «У цiй космiчнiй релiгii тiльки один недолiк – у слово “космiчна” помилково закралася лiтера “с”». В Ейнштейнових переконаннях не було нiчого комiчного, та все одно менi хотiлося б, щоб фiзики припинили використовувати слово «Бог» у метафоричному значеннi. Метафоричного чи пантеiстичного Бога фiзикiв роздiляе нездоланна прiрва з Богом-заступником, чудотворцем, всезнавцем, чуйним правдолюбом Бiблii, про якого просторiкують священики, мулли й рабини i який мiцно закрiпився в побутовiй мовi. Умисне сплутування цих понять рiвноцiнне, на мою думку, iнтелектуальнiй зрадi.




Незаслужена повага


Назва моеi книги «Ілюзiя Бога» стосуеться не ейнштейнiвського Бога чи Бога iнших видатних науковцiв, якi згадувалися в попередньому пiдроздiлi. Менi довелося почати з роз’яснення сутi ейнштейнiвськоi релiгii через те, що вона, як уже доведено, здатна викликати замiшання. На подальших сторiнках книги йтиметься винятково про надприродних богiв, серед яких моi читачi найбiльше чули про Ягве, Бога Старого Заповiту. До нього ми невдовзi повернемося. Але, перш нiж закiнчувати цей попереднiй роздiл, слiд порушити ще одну тему, яка iнакше може завадити правильному сприйняттю всiеi книги. Ідеться про правила етикету. Цiлком можливо, що релiгiйних читачiв образять моi висловлювання. Їм може здатися, що я не виказую достатньоi поваги до iхнiх переконань (або до переконань iнших). Буде прикро, якщо вiдчуття образи завадить iм читати книгу далi, тому я хочу з самого початку розкласти все по поличках.

У нашому суспiльствi майже всi, зокрема й атеiсти, погоджуються, що релiгiйнi переконання дуже вразливi до образ, а тому до них слiд ставитися з особливою повагою, яка значно перевищуе повагу, якоi очiкують у звичайному спiлкуваннi мiж людьми. Дуглас Адамс настiльки влучно описав цей феномен у своiй iмпровiзованiй промовi в Кембриджi, виголошенiй незадовго до смертi[9 - Повний текст виступу можна знайти в: Adams (2003) пiд назвою «Чи iснуе штучний Бог?».], що менi нiколи не набридне цитувати його слова:



В осердi релiгii лежать деякi iдеi, якi ми називаемо священ-ними, сакральними й так далi. Ось що це означае: «Це iдея чи уявлення, про яке ти не смiеш сказати нiчого поганого. Не-смi-еш. Чому? Бо не можна!» Якщо хтось голосуе за партiю, яку ти не любиш, про це можна сперечатися скiльки заманеться: у кожного будуть своi аргументи, але нiхто не образиться. Якщо хтось заявляе, що податки слiд пiдвищити або знизити, про це теж можна посперечатися. Проте якщо хтось каже: «У суботу менi не можна перемикати свiтло», – ваша реакцiя: «Так, звiсно».

Чому в нас дозволено пiдтримувати аргументами лейбористiв або консерваторiв, республiканцiв або демократiв, одну модель економiки чи iншу, «Макiнтош» або «Вiндовз», але озвучувати свою думку про виникнення всесвiту, про те, хто його створив… нi-нi, це священне?.. Ми звикли делiкатно оминати релiгiйнi iдеi, але погляньте, який зчинився галас, коли Рiчард зважився iх покритикувати! Усi просто знавiснiли, адже так не прийнято говорити вголос. Але якщо добре вдуматися, то немае жодноi причини, чому б цим iдеям не бути таким самим предметом дискусii, як будь-яким iншим, крiм нашоi безмовноi згоди обходити iх мовчанкою.


Наведу один iз прикладiв надмiрноi поваги нашого суспiльства до релiгii. Щоб пiд час вiйни отримати статус вiдмовника за iдейними мiркуваннями, найлегший шлях – послатися на релiгiйнi переконання. Навiть якщо ви блискучий фiлософ-моралiст, вiдзначений численними премiями за докторську дисертацiю, в якiй розкрито жахи вiйни, вам буде нелегко переконати призовну комiсiю, що ви маете пiдстави для такого статусу. Зате, якщо ви можете сказати, що один чи обое ваших батькiв квакери, жодних питань до вас не виникне попри вашi туманнi уявлення чи навiть повне невiгластво щодо теорii пацифiзму та самого квакерства.

Якщо перейти вiд пацифiзму до його прямоi протилежностi, то натрапляемо на сором’язливе уникання релiгiйних назв на позначення протиборчих сторiн у збройних конфлiктах. Скажiмо, коли йде мова про конфлiкт у Пiвнiчнiй Ірландii, католикiв i протестантiв евфемiстично називають нацiоналiстами й лоялiстами вiдповiдно. Дуже часто слово «вiросповiдання» камуфлюють пiд словом «етнiчна група», зокрема коли йдеться по «мiжетнiчне насильство». Наприклад, Ірак пiсля англо-американського вторгнення 2003 року скотився до мiжконфесiйноi громадянськоi вiйни мiж сунiтами та шиiтами. І цей вiдверто релiгiйний конфлiкт у заголовку статтi на першiй сторiнцi газети «Independent» за 20 травня 2006 року було названо «етнiчною чисткою». Прикметник «етнiчний» у цьому випадку – це теж пiдмiна понять, адже в Іраку вiдбувалася вiдверта релiгiйна чистка. Саме` поняття «етнiчна чистка» з’явилося на позначення подiй у колишнiй Югославii, де воно також використовувалося як евфемiзм, яким прикривали релiгiйну чистку, що розгорнулася мiж православними сербами, хорватами-католиками та боснiйцями-мусульманами[10 - Perica (2002). Див. також: http://www.historycooperative.org/journals/ahr/ 108.5/ br_151.html.].

Ранiше я вже звертав увагу на привiлейоване становище, яке вiдводять релiгii пiд час публiчних обговорень етичних питань у ЗМІ та в урядових вiдомствах[11 - ‘Dolly and the cloth heads’, у кн.: Dawkins (2003).]. Щойно виникае моральна полемiка щодо сексуальних чи репродуктивних питань, можна не сумнiватися, що релiгiйнi лiдери кiлькох рiзних вiросповiдань будуть запрошенi до складу впливових комiсiй або до участi в публiчних дискусiях на радiо та телебаченнi. Я не виступаю за введення цензури на погляди цих людей. Але чому наше суспiльство оббивае iхнi пороги, наче вони мають якiсь експертнi знання, якi можуть зрiвнятися зi знаннями фiлософа-моралiста, сiмейного юриста чи лiкаря?

Ось iще один дивний приклад привiлейованого статусу релiгii. 21 лютого 2006 року Верховний Суд Сполучених Штатiв винiс постанову, якою звiльнив одну церкву в штатi Нью-Мексико вiд дотримання обов’язкового для всiх закону, який забороняе вживання галюциногенних речовин[12 - http://scotus.ap.org/scotus/04-1084p.zo.pdf.]. Вiрнi послiдовники релiгiйноi громади «Centro Espirita Beneficiente Uniao do Vegetal» вважали, що можуть зрозумiти Бога тiльки пiсля того, як вип’ють напiй аяваска, до складу якого входить заборонена галюциногенна речовина диметилтриптамiн. Зауважте: достатньо було, щоб вони вважали, що цей напiй дозволяе iм зрозумiти Бога. Вiд них не вимагали доказiв. Зате, з iншого боку, хоч доведено, що марихуана пом’якшуе нудоту та дискомфорт у хворих на рак пацiентiв, якi проходять курс хiмiотерапii, той самий Верховний Суд 2005 року постановив, що всi пацiенти, якi використовують марихуану в медичних цiлях, можуть бути притягнутi до вiдповiдальностi федеральною владою (навiть у невеликiй групi штатiв, якi ранiше легалiзували таке специфiчне використання цього наркотику). Релiгiя, як завжди, виявилася козирною картою. Уявiть товариство поцiновувачiв образотворчого мистецтва, якi звернулися до суду з вимогою дозволити iм уживати галюциногенну речовину, бо вважають, що вона допомагае iм розумiти полотна iмпресiонiстiв або сюрреалiстiв. Зате, коли церква виступае з такими вимогами, вона отримуе схвалення найвищоi судовоi iнстанцii в краiнi. Ось такою пошаною оточена релiгiя, наче талiсман.

Сiмнадцять рокiв тому я потрапив до списку 36 письменникiв i митцiв, до яких журнал «New Statesman» звернувся з проханням написати листа на пiдтримку видатного письменника Салмана Рушдi[13 - R. Dawkins, ‘The irrationality of faith’, New Statesman (London), 31 March 1989.], який тодi отримав смертний вирок за свiй роман. Обурившись «спiвчуттям», яке деякi християнськi релiгiйнi й навiть свiтськi лiдери висловлювали щодо «кривд» i «образ», якi письменник нiбито завдав почуттям мусульман, я провiв таку паралель:



Якби прибiчники апартеiду мали голову на плечах, вони б заявили (i це було б правдою, наскiльки менi вiдомо), що не можуть допустити змiшування рас через своi релiгiйнi переконання. І значна частина iхнiх опонентiв мусила б вiдразу тихенько позадкувати до виходу. І не кажiть менi, що це недоречна паралель, бо апартеiд не мае рацiонального обгрунтування. Уся суть релiгii, ii могутнiсть i слава зводиться до того, що вона вiдкидае рацiональне обгрунтування. Усi iншi повиннi обгрунтовувати своi упередження. Але попросiть релiгiйну особу обгрунтувати свою вiру – i вiдразу почуете, що зазiхнули на ii «свободу вiросповiдання».


Тодi я не мiг навiть подумати, що в ХХІ столiттi хтось наважиться висунути такi аргументи. Проте на шпальтах газети «Los Angeles Times» за 10 квiтня 2006 року з’явилася розповiдь про те, що в унiверситетських мiстечках усiеi краiни численнi християнськi групи подають до суду на своi унiверситети за впровадження антидискримiнацiйних правил, зокрема за заборону ображати й нападати на гомосексуалiв. Ось типовий приклад таких позовiв. 2004 року Джеймс Нiксон, 12-рiчний хлопчик з Огайо, вiдстояв у судi право ходити до школи в футболцi з написом: «Гомосексуальнiсть – це грiх, iслам – це брехня, аборт – це вбивство. У деяких питаннях е чорне й бiле!»[14 - Columbus Dispatch, 19 Aug. 2005.] У школi йому не дозволили з’являтися в такiй футболцi, за що батьки хлопця притягли заклад до суду. Батьки вчинили б порядно, якби свою вимогу обгрунтовували Першою поправкою до Конституцii, яка гарантуе свободу слова. Але нi, iм би тодi не вдалося виграти процес, адже свобода слова обмежуеться там, де починаеться «розпалювання ненавистi». Зате якщо довести, що ненависть випливае з релiгiйних переконань, то вона вже перестае бути ненавистю. Тому замiсть свободи слова юристи Нiксонiв послалися на конституцiйне право на свободу вiросповiдання. Заручившись пiдтримкою Об’еднаного фонду захисту Аризони, який мае на метi «вести юридичну боротьбу за свободу вiросповiдання», вони виграли процес.

Пiдтримуючи хвилю схожих позовiв iз боку християн, якi використовували вiросповiдання як юридичне обгрунтування дискримiнацii проти гомосексуалiв та iнших груп, отець Рiк Скарборо назвав ii боротьбою за громадянськi права у ХХІ столiттi: «Християнам доведеться вiдстоювати свое право бути християнами»[15 - Los Angeles Times, 10 April 2006.]. І знову: якби цi люди вiдстоювали свое право на свободу слова, iх ще можна було б якось зрозумiти. Але вони домагалися в судi введення дискримiнацii проти гомосексуалiстiв як засобу проти вигаданоi ними дискримiнацii iхнього вiросповiдання! І закон iз повагою поставився до iхньоi позицii. Тобто вам не зiйде з рук заява: «Заважаючи менi ображати гомосексуалiв, ви обмежуете мою свободу упередження». Зате вам усе зiйде з рук, якщо скажете: «Це порушуе мою свободу вiросповiдання». Якщо вдуматися, яка рiзниця в наслiдках? І знову релiгiя на конi.

Наприкiнцi цього роздiлу наведу особливий приклад, який красномовно демонструе перебiльшену повагу нашого суспiльства до релiгii, яка виходить за рамки звичайноi по-ваги до людини. Цей скандал розгорiвся в лютому 2006 року з безглуздоi подii, яка по черзi переростала то в комедiю, то в трагедiю. У вереснi 2005 року данська газета «Jyllands-Posten» опублiкувала дванадцять карикатур, на яких був зображений пророк Мухамед. Протягом трьох наступних мiсяцiв невелике угруповання мусульман Данii пiд проводом двох iмамiв, якi отримали притулок у цiй краiнi, систематично роздувало обурення з приводу цих зображень по всьому iсламському свiту[16 - http://gatewaypundit.blogspot.com/2006/02/islamic-society-ofden-mark-used-fake.html.]. Наприкiнцi 2005 року цi двое озлоблених вигнанцiв вiдвiдали Єгипет, привiзши з собою досье, матерiали якого були скопiйованi та поширенi по всiх iсламських краiнах. Потрапили вони, зокрема, i в Індонезiю. Досье мiстило рiзного роду фальсифiкованi документи про приниження мусульман у Данii та вiдверту брехню про те, що «Jyllands-Posten» – офiцiйне видання уряду. Серед них були дванадцять карикатур iз газети, до яких iмами додали ще три iлюстрацii невiдомого походження, не пов’язанi з Данiею. На вiдмiну вiд дванадцяти оригiнальних iлюстрацiй, цi три додатковi картинки були по-справжньому образливими. Точнiше, iх можна було б вважати образливими, якби на них, як стверджували пропагандисти-фанатики, справдi зображувався Мухамед. Особливо принизливими були не карикатури, а передана факсом фотографiя бородатого чоловiка з карнавальним свинячим носом на обличчi. Згодом з’ясувалося, що це була знята агентством «Associated Press» фотографiя француза, який пiд час сiльського ярмарку у Францii брав участь у змаганнi зi свинячого кувiкання[17 - http://news.bbc.co.uk/2/hi/south_asia/4686536.stm; http://www.neandernews. com/?cat=6.]. Фотографiя, таким чином, не мала жодного зв’язку нi з пророком Мухамедом, нi з iсламом, нi з Данiею. Та мусульманських активiстiв, якi зi зловмисними намiрами вирушили до Каiра, така дрiбниця не зупиняла. Тож вони самi додумали всi цi зв’язки… з легко передбачуваними наслiдками.

Через п’ять мiсяцiв пiсля публiкацii дванадцяти карикатур старанно роздута iстерiя довкола «кривд» i «образ», завданих iсламу, досягла вибуховоi кульмiнацii. Учасники демонстрацiй у Пакистанi й Індонезii спалювали данськi прапори (цiкаво, де вони iх дiстали?), iстерично вимагаючи вiд данського уряду вибачень. (Вибачатися за що? Члени уряду не малювали й не публiкували цi карикатури. Просто данцi живуть у краiнi, де дiе свобода преси, про яку в багатьох iсламських краiнах люди не мають зеленого уявлення.) Норвезькi, нiмецькi, французькi й навiть американськi газети (але, звернiть увагу, не британськi) також передрукували карикатури на знак солiдарностi з «Jyllands-Posten», чим лише пiдкинули дров у багаття. Данськi посольства й консульства громили, данськi товари бойкотували, а данським громадянам (а заодно й громадянам iнших захiдних держав) погрожували фiзичною розправою; у Пакистанi спалили християнськi церкви, якi не мали жодного зв’язку нi з Данiею, нi з Європою загалом. Дев’ять осiб загинуло пiд час нападу лiвiйських заворушникiв на iталiйське консульство в Бенгазi, а саме консульство спалили. Жермен Грiр влучно зазначила, що цi люди найбiльше люблять i вмiють створювати пекло[18 - Independent, 5 Feb. 2006.].

Якийсь пакистанський iмам оголосив винагороду за голову «данського карикатуриста» розмiром 1 млн доларiв США, явно не здогадуючись, що карикатури малювали дванадцять рiзних художникiв i що три найобразливiшi картинки взагалi нiчого спiльного з Данiею не мали (цiкаво, до речi, звiдки мiг узятися цей мiльйон доларiв?). У Нiгерii учасники протестiв проти данських карикатур спалили кiлька християнських церков i до смертi порубали на вулицях кiлькох християн (чорних нiгерiйцiв). Одного християнина силомiць запхали в гумову шину, облили бензином i пiдпалили. У Британii фотографи зафiксували демонстрантiв, якi йшли з плакатами: «Убивайте тих, хто ображае iслам», «Смерть за глум над iсламом», «Європа ще заплатить: кiнець близько» та, мабуть, не усвiдомлюючи iронiчного пiдтексту, «Голову з плiч тим, хто каже, що iслам – релiгiя насильства».

Коли ця буря вщухла, журналiст Ендрю Мюллер узяв iнтерв’ю в лiдера британських мусульман «помiркованого» сера Ікбала Сакранi[19 - Andrew Mueller, ‘An argument with Sir Iqbal’, Independent on Sunday, 2 April 2006, Sunday Review section, 12—16.]. Помiркованим назвати його можна хiба за сучасними мусульманськими мiрками, оскiльки в розмовi з Мюллером вражае його коментар щодо смертного вироку Салману Рушдi за написання роману: «Смерть – це ще м’яке покарання для нього». Цей коментар звучить ницо на тлi його вiдважного попередника у званнi найвпливовiшого мусульманина Британii – покiйного доктора Закi Бадавi, котрий запропонував Салману Рушдi сховатися у своему будинку. Сакранi зiзнався Мюллеру, що його дуже занепокоiли данськi карикатури. Мюллер вiдповiв, що вони його теж стривожили, але з iншоi причини: «Мене турбуе, що настiльки безглузда, непропорцiйна реакцiя на якiсь нiкчемнi малюнки в якiйсь нiкому не вiдомiй скандинавськiй газетi може означати, що… iслам i Захiд фундаментально несумiснi». Сакранi ж далi гнув свою лiнiю, вихваляючи британськi газети, якi утрималися вiд передруку карикатур, на що Мюллер висловив думку бiльшостi громадян, що «стриманiсть британських газет пов’язана не так iз повагою до почуттiв мусульман, як iз небажанням склити розбитi вiкна».

Сакранi пояснив, що «мусульмани настiльки глибоко шанують особу Пророка, хай покоiться вiн у мирi, що iхню любов i прив’язанiсть до нього неможливо описати словами. Вона вища навiть за любов до найрiднiших людей, бо це частина вiри. Крiм того, iсламське вчення забороняе зображувати Пророка». З цього випливае, як зауважуе Мюллер,



що цiнностi iсламу вищi за цiнностi iнших людей – i саме так вважають послiдовники iсламу, як i будь-якоi iншоi релiгii, для яких iхня вiра – це единий шлях, едина iстина та едине свiтло. Якщо людям кортить любити проповiдника, який жив у VII столiттi, сильнiше за свою родину, то це iхня особиста справа, але нiхто iнший не зобов’язаний наслiдувати iх…


Проте якщо ти не наслiдуеш iх i не вiддаеш iм очiкуваноi шани, то тобi погрожують такою непропорцiйною розправою, до якоi не наважувалася вдатися жодна релiгiя з часiв Середньовiччя. Важко зрозумiти, який сенс у такiй розправi, адже, як дотепно коментуе Мюллер, «якщо вашi клоуни справдi мають рацiю, то карикатуристи в будь-якому разi потраплять до пекла – хiба цього не достатньо? А якщо в них з’явиться вiльний час i захочеться погаласувати з приводу принижень, яких зазнають мусульмани, хай почитають звiти Мiжнародноi амнiстii про Сирiю та Саудiвську Аравiю».

Багато хто звернув увагу на рiзкий контраст мiж iстеричною «образою», на яку скаржилися мусульмани, та охотою, з якою арабськi медii публiкували стереотипнi антисемiтськi карикатури. У натовпi пакистанських демонстрантiв, якi протестували проти данських карикатур, фотографи вихопили жiнку в чорнiй паранджi, яка тримала в руках плакат «Боже, благослови Гiтлера».

Коментуючи всю цю божевiльну iстерiю, поважнi лiберальнi газети засуджували насильство й повторювали заяложенi фрази про свободу слова. А потiм висловлювали «по-вагу» та «спiвчуття» до тих глибоких «кривд» i «образ», яких було завдано мусульманам. Нагадаю, що «кривдою» i «образою» було не якесь реальне насильство чи фiзичний бiль, завданий мусульманиновi, а всього-на-всього якась мазанина з друкарськоi фарби на шпальтах газети, про яку за межами Данii нiхто б нiколи й не почув, якби не умисна кампанiя з розпалювання ненавистi.

Я не прибiчник, щоб когось ображали чи кривдили заради розваги. Та мене дивуе i жахае необгрунтована привiлейованiсть релiгii в наших загалом секуляризованих суспiльствах. Усiм полiтикам доводиться змиритися зi зневажливими карикатурами на iхнi обличчя – i нiхто не влаштовуе погромiв через це. Що такого надзвичайного в релiгii, що ми ii надiляемо унiкальними привiлеями? За словами Генрi Луiса Менкена, «ми повиннi шанувати релiгiю ближнього в тому самому сенсi й тiею самою мiрою, що й подiляти його уявлення про те, що його дружина гарна, а дiти – розумнi».

У свiтлi безпрецедентноi презумпцii поваги, яка вимагаеться до релiгii, хочу зробити одне уточнення щодо цiеi книги. Я не намагаюся будь-кого образити, але й не панькатимуся з релiгiею, ставлячись до неi з бiльшою делiкатнiстю, нiж до будь-якоi iншоi теми чи предмета дослiдження.




2

Гiпотеза про Бога



Релiгiя однiеi епохи стае лiтературним сюжетом для наступноi.

    Ральф Волдо Емерсон

Бог Старого Заповiту – мабуть, найнеприемнiший персонаж усiеi художньоi лiтератури: заздрiсний, дрiб’язковий, несправедливий i безжальний деспот; мстивий i кровожерливий ксенофоб; жiнконенависник, гомофоб, расист, дiтогубець, братовбивця, кат i моритель цiлих народiв, гiгантоман i садомазохiст, капризний i злобний забiяка. З дитинства наслухавшись iсторiй про його дiяння, ми втратили здатнiсть критично оцiнювати його звiрства. Інакше подивиться на нього новачок, якому пощастило ближче ознайомитися з подвигами Бога лише в дорослому вiцi. Одним iз таких був син Вiнстона Черчилля Рендолф, котрий залишався в блаженному невiданнi про змiст Святого Письма, поки Івлiн Во та ще один колега-офiцер, намагаючись втихомирити невгамовного молодика пiд час перебування на вiйськовiй службi, не уклали з ним парi, що вiн не зможе здолати всю Бiблiю за два тижнi: «На жаль, результат виявився не таким, як ми сподiвалися. Вiн нiколи ранiше не зазирав у Бiблiю, а тепер не мiг стримати своеi вiдрази. Без кiнця-краю смикаючи нас, вiн зачитував цитати зi словами: “Та я впевнений, ви не знали, що таке написано в Бiблii…” Або просто плескав себе по стегну й давився смiхом: “О Боже, ну хiба Бог – не лайно”»[20 - Mitford and Waugh (2001).]. Бiльш начитаний Томас Джефферсон дотримувався схожоi думки: «Християнський Бог – iстота з жахливим характером: жорстокий, мстивий, вередливий i несправедливий».

Але з нашого боку було б нечесно нападати на таку легку жертву. Гiпотезу про Бога не слiд пiдтверджувати чи спростовувати за ii найменш привабливим утiленням – Ягве, чи навiть його прiсним християнським антиподом – «лагiдним, сумирним i покiрним Ісусом Христом». Для справедливостi варто зазначити, що такий безхарактерний образ бiльшою мiрою завдячуе вiкторiанським християнам, нiж самому Христу. Чи може щось викликати бiльшу нудоту, нiж вiршик Сесiл Александер: «Дiтки-християни, слiд бути вам / Добрими й слухняними, як Вiн сам»? Я не критикую конкретних якостей Ягве, Ісуса, Аллаха чи будь-якого iншого окремо взятого бога – Ваала, Зевса або Одiна. Об’ектом моеi критики виступае гiпотеза про Бога, яку можна сформулювати таким чином: iснуе надлюдський, надприродний розум, який умисно задумав i створив всесвiт та все, що е в ньому, зокрема й нас. У цiй книзi вiдстоюеться альтернативний погляд: будь-який творчий розум, достатньо вишуканий, аби що-небудь задумувати, може з’явитися лише в результатi тривалого процесу поступовоi еволюцii. Появi творчого розуму повинен передувати довготривалий розвиток, тож вiн мiг з’явитися лише на пiзнiших етапах формування всесвiту, а отже, не мiг його створити. Таким чином, Бог у вищеозначеному розумiннi – це iлюзiя. Причому, як покажуть подальшi роздiли, шкiдлива iлюзiя.

Враховуючи, що гiпотеза про Бога грунтуеться не на емпiричних доказах, а на локальних традицiях приватних одкровень, анiтрохи не дивуе, що вона мае багато рiзних версiй. Дослiдники iсторii релiгii виявили в ii розвитку прогресивний рух вiд найпростiшого племiнного анiмiзму до полiтеiзму грекiв, римлян, норманiв та iнших народiв i далi до монотеiстичних релiгiй на кшталт юдаiзму та похiдних вiд нього християнства й iсламу.




Полiтеiзм


Не зовсiм зрозумiло, чому перехiд вiд полiтеiзму до монотеiзму вважаеться прогресивним i позитивним процесом.

Але так усi стверджують, що спонукало Ібн Воррека (автора книги «Чому я не мусульманин») дотепно зауважити, що якщо продовжувати цю логiку, то монотеiзм приречений позбутися останнього бога та стати атеiзмом. «Католицька енциклопедiя» вiдкидае полiтеiзм i атеiзм однiею недбалою вiдмашкою: «Формальний догматичний атеiзм суперечить сам собi й нiколи де-факто не приваблював значноi кiлькостi людей. Полiтеiзм хоч i легко заволодiвае народною уявою, але нiколи не задовольняв фiлософськоi думки»[21 - http://www.newadvent.org/cathen/06608b.htm.].

Донедавна монотеiстичний шовiнiзм був закрiплений в англiйському та шотландському законодавствi про доброчиннi товариства, яке вiдмовляло полiтеiстичним релiгiям у звiльненнi вiд податкiв, але давало зелене свiтло доброчинним товариствам, якi ставили за мету популяризацiю монотеiстичноi релiгii, звiльняючи iх вiд прискiпливих перевiрок, що iх повиннi проходити аналогiчнi свiтськi органiзацii. Менi дуже кортiло переконати представника шанованоi в Британii iндуiстськоi спiльноти виступити з цивiльним позовом проти цiеi зверхньоi дискримiнацii полiтеiзму.

Значно краще було б, на мою думку, взагалi позбавити релiгiю статусу юридичноi пiдстави для ведення неоподатковуваноi доброчинноi дiяльностi. Такий крок принiс би велику користь суспiльству, особливо у Сполучених Штатах, де розмiр звiльнених вiд податкiв коштiв, якi поглинае церква та якi набивають без того роздутi кишенi гладких телевiзiйних евангелiстiв, сягае рiвня, який справедливо можна назвати непристойним. Якось один iз них з промовистим iм’ям Орал Робертс заявив своiм глядачам, що Господь умертвить його, якщо вони не пожертвують 8 млн доларiв. Важко повiрити, але вiн отримав цю суму. І податки за неi платити не потрiбно! Справи Робертса досi успiшнi. Вiн навiть заснував Унiверситет Орала Робертса в мiстi Талса, що в штатi Оклагома. Усi споруди цього закладу вартiстю 250 млн доларiв особисто замовив сам Господь, звернувшись до нього з такими словами: «Учи вихованцiв своiх чути Мiй голос i йти за ним туди, де свiтло Мое тьмяне, де голосу Мого не чують i де про цiлющу силу Мою не знають – навiть на край Землi. Їхня праця перевершить твою, i цьому Я буду радий».

Якщо подумати, мiй уявний iндуiст-позивач цiлком мiг обрати стратегiю «якщо не можеш iх здолати, стань одним iз них». Для цього йому достатньо лише заявити, що його полiтеiзм – не справжнiй, а лише замаскований монотеiзм. Існуе лише один Бог, а Господь Брахма-творець, Господь Вiшну-заступник, Господь Шива-руйнiвник, богинi Сарасватi, Лакшмi та Парватi (дружини Брахми, Вiшну та Шиви), Господь Ганеша з головою слона та сотнi iнших – це все рiзнi уособлення або втiлення одного-единого Бога.

Християн мае потiшити така софiстика. У часи Середньовiччя вони пролили рiки чорнила, не кажучи вже про кров, на беззмiстовнi дискусii про «загадку» Трiйцi й на придушення арiанськоi ересi. Усе почалося з того, що проповiдник з Александрii Арiй у IV столiттi заявив, що Ісус не був единосущним iз Богом (тобто не мав тiеi самоi сутi, що Бог). Мабуть, у вас напрошуеться питання: що це взагалi означае? Суть? Що за «суть»? Що конкретно вони мали на увазi пiд «суттю»? «Майже нiчого», – лише такою може бути едина притомна вiдповiдь. Але дискусiя навколо цього питання розколола християнський свiт навпiл майже на цiле столiття, а iмператор Костянтин навiть розпорядився спалити всi примiрники працi Арiя. Розколювати християнський свiт через дрiбницю – у цьому богослови споконвiку були мастаками.

І все-таки в нас один Бог у трьох формах чи три Боги в однiй формi? «Католицька енциклопедiя» все роз’яснюе у ще одному шедевральному прикладi богословськоi логiки:



У едностi Бога сумiщаються три вiдмiннi одна вiд одноi особи: Отець, Син i Святий Дух. Так, в Афанасiiвському символi вiри йдеться: «Отець е Бог, Син е Бог, Дух Святий е Бог, однак не iснуе трьох Богiв, а один Бог».


А якщо вам iще щось не зрозумiло, то енциклопедiя наводить цитату богослова ІІІ столiття, святого Григорiя Чудотворця:



У Трiйцi, таким чином, немае нiчого похiдного чи пiдпорядкованого одне одному. Немае в нiй нiчого доданого, що б не iснувало вiд початку, а додалося пiзнiше. Тож нi Отець нiколи не був без Сина, нi Син нiколи не був без Святого Духа. Була лише незмiнна та непорушна одна й та сама Трiйця.


Хай за якi чудеса Григорiй заслужив свое прiзвисько, та серед них не було чуда чiтко та прозоро висловленоi думки. У його словах вiдчуваеться туманний i заплутаний стиль богослов’я, яке, на вiдмiну вiд науки та iнших галузей знання, не просунулося вперед за останнi вiсiмнадцять столiть. Томас Джефферсон, як часто бувало, мав рацiю: «Висмiювання – едина зброя проти безглуздих висловлювань. Перш нiж до справи вiзьметься розум, iдеi мають бути точно сформульованi; але нiхто нiколи не запропонував чiткого означення трiйцi. Це просто абракадабра ошуканцiв, якi називають себе служниками Христа».

Не можу оминути увагою ту абсолютну впевненiсть, iз якою релiгiйнi уми говорять про найдрiбнiшi деталi, щодо яких не мають i не можуть мати жодних емпiричних доказiв. Можливо, саме вiдсутнiсть доказiв на пiдтримку богословських iдей викликае в них характерну драконiвську ворожiсть навiть до найменших вiдхилень у поглядах, особливо в питаннях про Трiйцю.

Джеферсон висмiював учення про «трьох Богiв» у контекстi критики кальвiнiзму. Але не кальвiнiзм, а католицька течiя християнства доводить загравання з полiтеiзмом до майже нестримного роздування. У нiй до Трiйцi додаеться Марiя, «цариця небесна», богиня за всiма ознаками, крiм назви, яка за кiлькiстю молитов, звернених до неi, поступаеться хiба що Боговi. Далi пантеон роздуваеться вiд сили-силенноi святих, здатнiсть яких заступатися за людей робить iх якщо не напiвбогами, то принаймнi адресатами молитов iз приводу питань, що входять до iхньоi компетенцii. На форумi католицькоi спiльноти наводиться зручний список iз 5120 святих[22 - http://www.catholic-forum.com/saints/indexsnt.htm?NF=1.] разом iз перелiком iхнiх сфер компетенцii, серед яких можна знайти: бiль у животi, допомогу жертвам насильства, втрату апетиту, продаж зброi, ковалiв, переломи кiсток, виготовлення вибухiвки та розлади травлення – i це тiльки до лiтери «B» латинськоi абетки.

Не слiд забувати про чотири чини ангелiв, якi впорядковуються в дев’ять ступенiв: серафими, херувими, престоли, панування, влади, сили, начала, архангели (начальники всього вiйська небесного) та просто ангели, до яких належать i нашi найближчi друзi – невсипущi ангели-охоронцi. Найбiльше в католицькiй мiфологii мене вражае ii невигадлива примiтивнiсть, а також незворушна безтурботнiсть, iз якою цi люди на ходу вигадують подробицi. Це ж неприхований i безсовiсний вимисел.

Папа Іван Павло ІІ створив бiльше святих, нiж усi його попередники разом узятi за кiлька останнiх столiть. Особливу прихильнiсть вiн вiдчував до Дiви Марii. Своi полiтеiстичнi нахили вiн промовисто виказав 1981 року пiсля невдалого замаху на його життя в Римi, коли свiй порятунок вiн пояснив втручанням Матерi Божоi Фатимськоi: «Їi материнська рука вiдвела вiд мене кулю». Дивно тiльки, що вона не вiдвела кулю вiд нього повнiстю. Здаеться, група хiрургiв, якi неперервно оперували його протягом шести годин, також заслужили на визнання; але ж нi, iхнiми руками також керувала Мати Божа. Однак мова не про це. Привертае увагу, що вiд кулi папу захистила не просто Мати Божа, а конкретно Мати Божа Фатимська. Напевно, Лурдська, Гваделупська, Меджугорська, Акiтська, Зейтунська, Гарабандальська та Нокська Богоматерi виконували в цей час iншi доручення.

А як греки, римляни та нормани давали раду таким богословським головоломкам? Венера – це просто iнше iм’я Афродiти, чи двi рiзнi богинi любовi? Тор iз молотом – це лише один з образiв Одiна чи окремий бог? Та кому це потрiбно? Життя надто коротке, аби марнувати його на уточнення вiдмiнностей мiж одним витвором уяви та iншим. Сподiваюся, цього побiжного огляду полiтеiзму вистачить, щоб мене не звинуватили в недбальствi, але надалi я до нього не повертатимуся. Для лаконiчностi я надалi називатиму всiх божеств (як iз полiтеiстичних, так i з монотеiстичних систем) просто «Богом». Оскiльки Бог авраамiвських релiгiй мае (м’яко кажучи) агресивнi маскулiннi ознаки, я за традицiею використовуватиму чоловiчий рiд, коли писатиму про нього. Бiльш просунутi богослови заявляли про безстатевiсть Бога, а деякi богослови-фемiнiсти навiть намагалися виправити iсторичну несправедливiсть i перевести його в жiночий рiд. Але яка, зрештою, рiзниця, якого роду була iстота, якоi нiколи не iснувало? Якщо, звiсно, на незбагненному перетинi богослов’я i фемiнiзму iснування не вважаеться другорядним атрибутом порiвняно зi статтю.

Я добре розумiю, що критикам релiгii можуть дорiкнути за недостатню увагу до широкого розмаiття релiгiйних традицiй i свiтоглядiв. В антропологiчних дослiдженнях вiд «Золотоi гiлки» сера Джеймса Фрейзера до «Пояснення релiгii» Паскаля Буае та «У богiв ми вiруемо» Скотта Етрена зiбрано величезну енциклопедiю релiгiйних забобонiв та ритуалiв. Читайте iх i дивуйтеся бездонностi людського легковiр’я.

Але моя книга присвячена iншому. Я виступаю проти вiри в надприродне в будь-яких ii формах, i найзручнiший спосiб донести цю думку – через розгляд тiеi ii форми, про яку найкраще знають читачi цiеi книги; форми, яка становить найбiльшу загрозу для всiх наших суспiльств. Бiльшiсть моiх читачiв були вихованi в лонi однiеi з трьох «великих» монотеiстичних релiгiй нашого часу (або чотирьох, якщо окремо рахувати мормонство). Усi вони ведуть свое походження вiд мiфологiчного патрiарха Авраама. Тому в цiй книзi йтиметься насамперед про цю групу традицiй.

Зараз саме слушний момент запобiгти одному запереченню проти моеi книги, яке з такою самою неминучiстю, як день настае пiсля ночi, обов’язково зрине в рецензiях: «Я теж не вiрю в Бога, про якого говорить Докiнз – у сивобородого лiтнього чоловiка, який сидить на хмарi». Цей образ – лише полуда, за допомогою якоi приховують значно серйознiшу проблему. Його викликають у нашiй уявi, щоб вiдвернути увагу вiд того факту, що людина, яка звернулася до нього, вiрить у не менш безглуздi речi. Я прекрасно знаю, що ви не вiрите в сивобородого старця, який урочисто всiвся на хмарi. Тож не марнуймо на цi порожнi розмови час одне одного. Я критикую не якусь конкретну версiю Бога чи богiв. Моя критика спрямована проти Бога, всiх богiв, усього й уся надприродного, хоч би коли його вигадали чи вигадають.




Монотеiзм


У самiсiнькому серцi нашоi культури залягло велике й замовчуване зло – монотеiзм. Із тексту, написаного в епоху бронзи й вiдомого пiд назвою Старий Заповiт, розвинулися три антигуманнi релiгii: юдаiзм, християнство та iслам. Цi три релiгii сповiдують поклонiння небесному боговi. Усi вони в прямому сенсi патрiархальнi, адже Бог у них виступае всемогутнiм Отцем.

Цим i пояснюеться зневажливе ставлення до жiнок протягом двох тисячолiть у краiнах, де закрiпилася влада небесного Бога та його земних представникiв чоловiчоi статi.

    Гор Вiдал

Юдаiзм – найдавнiша з трьох авраамiвських релiгiй, вiд якоi походять двi iншi. Вiн зародився як племiнний культ одного дуже неприемного Бога, який хворобливо переймався сексуальними заборонами, насолоджувався запахом смаженоi плотi, одержимо прагнув довести свою вищiсть над iншими богами та винятковiсть обраного ним кочового племенi. Християнство видiлилося з юдаiзму пiд час римськоi окупацii Палестини зусиллями Павла з Тарса, котрий вiдмовився вiд суворого монотеiзму та зробив нове вiросповiдання вiдкритiшим до iнших народiв. Кiлька столiть по тому Мухамед зi своiми послiдовниками повернувся до безкомпромiсного монотеiзму, характерного для старозаповiтного юдаiзму, але не вiдмовився вiд вiдкритостi. Таким чином, уклавши нове святе письмо – Коран, – вiн започаткував iслам, додавши до нього войовничу iдеологiю, яка закликала до насильницького поширення новоi вiри. Християнство також поширювалося мечем, який спершу потрапив у римськi руки, коли iмператор Костянтин проголосив цей чудернацький культ офiцiйною релiгiею. Потiм вiн перейшов до рук хрестоносцiв, конкiстадорiв та iнших европейських завойовникiв i колонiстiв, яких супроводжували мiсiонери. Бiльшiсть завдань, якi стоять перед цiею книгою, не вимагають розрiзнення трьох авраамiвських релiгiй, тому я про них говоритиму узагальнено. Окрiм спецiально застережених випадкiв, зазвичай iтиметься про християнство, але тiльки через те, що з ним я знайомий найкраще. Для цiлей цiеi книги подiбностi мiж трьома авраамiвськими релiгiями мають бiльше значення, нiж вiдмiнностi. Крiм того, я взагалi не звертатимуся до таких релiгiй, як буддизм та конфуцiанство. Їх узагалi можна вважати не релiгiями, а етичними системами або життевими фiлософiями.

Щоб урахувати важливi особливостi авраамiвського Бога, нам слiд конкретизувати формулювання гiпотези про Бога, яке я запропонував на початку. Цей Бог не тiльки творець всесвiту; вiн ще й персонiфiкований Бог, який продовжуе перебувати у всесвiтi або за його межами (хоч би що це означало) i надiлений непривабливими людськими якостями, про якi я згадував ранiше.

Особистi якостi (як привабливi, так i огиднi) не притаманнi деiстичному боговi Вольтера й Томаса Пейна. Порiвняно iз забiякою-психопатом, якого ми зустрiчаемо на сторiнках Старого Заповiту, деiстичний бог просвiтникiв – велична iстота, яка гiдна свого космiчного творiння: вiн пiдноситься над людськими справами, байдужий до наших думок i розрахункiв, брудних грiхiв та плутаних розкаянь. Деiстичний Бог – це фiзик, яким починаеться i закiнчуеться фiзика, альфа й омега математикiв, апофеоз творчого мислення; архiiнженер, який встановив i з надзвичайною точнiстю й завбачливiстю налагодив функцiонування законiв i констант природи, влаштував те, що ми зараз називаемо Великим вибухом, пiсля чого вiдiйшов вiд справ.

Пiд час перiодiв, коли релiгiйна вiра мiцнiла, деiстiв переслiдували на рiвних з атеiстами. У книзi «Вiльнодумцi: Історiя американського секуляризму» Сьюзен Джейкобi наводить вибiрковий перелiк прокльонiв, якi лунали на адресу бiдолашного Томаса Пейна: «юда, гадюка, свиня, скажений собака, п’яниця, воша, архiтварюка, скотина, брехун i, звiсно ж, безбожник». Пейн помер у злиднях, покинутий усiма колишнiми соратниками, яких насторожували його антихристиянськi погляди (за шляхетним винятком Джефферсона). У наш час обставини змiнилися настiльки, що деiстiв частiше протиставляють атеiстам i згруповують iз теiстами, адже вони все-таки вiрять в iснування вищого розуму, який створив всесвiт.




Секуляризм, батьки-засновники й американська релiгiя


Прийнято вважати, що батьки-засновники Американськоi республiки сповiдували деiстичнi погляди. Багатьом iз них вони дiйсно близькi, але висловлювалися аргументи, що найвидатнiшi з них насправдi були атеiстами. Їхнi тогочаснi заяви про релiгiю не залишають у мене сумнiвiв, що в наш час бiльшiсть iз них називали б себе атеiстами. Та хай якими були iхнi особистi релiгiйнi переконання, усi вони подiляли прихильнiсть до секуляризму, до якого я хочу звернутися в цьому пiдроздiлi. Розпочати пропоную дещо несподiвано зi слiв сенатора Баррi Голдвотера, виголошених 1981 року, якi промовисто демонструють, наскiльки послiдовно цей кандидат у президенти й оплот американського консерватизму пiдтримував секулярну традицiю засновникiв Республiки:



Важко знайти тему, в якiй люди менш поступливi, нiж у питаннi релiгiйних вiрувань. Не iснуе могутнiшого союзника, до якого можна звернутися за пiдтримкою пiд час дискусii, нiж Ісус Христос, Бог, Аллах чи будь-яка iнша вища iстота. Проте апелювати до iменi Бога на свою пiдтримку, як i користуватися будь-якою потужною зброею, слiд обачно. Релiгiйнi секти, якi множаться нашою краiною, нерозумно розмахують своею релiгiйною зброею. Вони домагаються вiд уряду беззастережного дотримання своiх переконань. Достатньо висловити незгоду з ними в якомусь конкретному питаннi моралi, як вони починають ремствувати, погрожувати втратою фiнансовоi пiдтримки та голосiв. Щиро зiзнаюся, що мене нудить вiд полiтичних проповiдникiв, якi розвелися в цiй краiнi й повчають, що, аби бути високоморальним громадянином, я повинен вiрити в A, B, C та D. За кого вони себе мають? І що дае iм право нав’язувати своi моральнi переконання менi? Ще бiльше мене дратуе, що в законодавчiй дiяльностi доводиться вислуховувати погрози кожноi релiгiйноi групи, яка вважае, що надiлена божественним правом вирiшувати, за що я маю голосувати в Сенатi. Хочу попередити iх прямо зараз: я буду боротися з ними на кожному кроцi, якщо вони намагатимуться диктувати своi моральнi переконання всiм американцям, прикриваючись iдеалами консерватизму[23 - Congressional Record, 16 Sept. 1981.].


Релiгiйними поглядами батькiв-засновникiв США в наш час особливо цiкавляться iдеологи правих сил, намагаючись нав’язати свою версiю iсторii. Та всупереч iхнiм поглядам Сполученi Штати не були заснованi як християнська держава, що, зокрема, чiтко заявлено в договорi з Трiполi, укладе-ному 1796 року за президентства Джорджа Вашингтона, а пiдписаному 1797 року вже Джоном Адамсом:



Оскiльки уряд Сполучених Штатiв Америки жодним чином не побудований на засадах християнськоi релiгii, оскiльки вiн не дотримуеться ворожого ставлення до законiв, релiгii та громадських порядкiв мусульман та оскiльки вищеозначенi Штати нiколи не вступали в стан вiйни й не здiйснювали ворожих дiй проти будь-якоi iсламськоi держави, сторони договору заявляють, що нiякий привiд, який випливае з релiгiйних переконань, не повинен порушувати гармонii у вiдносинах мiж нашими двома державами.


Уже першi слова цього уривку повиннi викликати галас серед сучасного вашингтонського iстеблiшменту. Проте Ед Бакнер переконливо продемонстрував, що свого часу[24 - http://www.stephenjaygould.org/ctrl/buckner_tripoli.html.] вони не викликали жодних заперечень нi в полiтикiв, нi в громадян.

Часто звертають увагу на парадокс, що Сполученi Штати, створенi на засадах секуляризму, в наш час перетворилися на найбiльш релiгiйну краiну християнського свiту, тодi як Англiя, в якiй iснуе навiть державна церква на чолi з конституцiйним монархом, – одна з найменш релiгiйних. Менi постiйно доводиться чути це питання, але я не знаю на нього вiдповiдi. Можливо, Англiя стомилася вiд релiгii пiсля моторошного перiоду мiжконфесiйного насильства, пiд час якого протестанти й католики по черзi здобували перевагу й винищували одне одного. Інше пояснення виникае, зважаючи на той факт, що США – це краiна iммiгрантiв. Один мiй колега висловив думку, що iммiгранти, втрачаючи стабiльнiсть i затишок, якi iм забезпечувала розширена сiм’я в Європi, шукали замiнника iй у церквi, коли прибували на нову батькiвщину. Це цiкава гiпотеза, яку варто вивчити грунтовнiше. Немае сумнiву, що мiсцева церква становить важливий компонент iдентичностi для багатьох американцiв i в певному сенсi мае ознаки розширеноi сiм’i.

Ще одна гiпотеза в парадоксальний спосiб пояснюе релiгiйнiсть Америки секулярнiстю ii конституцii. Оскiльки в законодавствi США закрiплена секулярнiсть держави, у релiгiйнiй сферi фактично дiють правила вiльного пiдприемництва. Конкурентнi церкви змагаються за паству (а ще бiльше за щедрi грошовi пожертви, якi вiд неi можна отримати), вдаючись при цьому до всього арсеналу агресивних методiв комерцiйних компанiй. Те, що допомагае продати пральний порошок, цiлком добре пiдходить i для реклами Бога. Як наслiдок, менш освiченим групам населення була нав’язана манiакальна релiгiйнiсть. Натомiсть в Англii релiгiя пiд егiдою офiцiйноi церкви перетворилася на не бiльше нiж спосiб проведення вiльного часу в приемнiй компанii з iншими, у якому навiть важко впiзнати власне релiгiю. Цю англiйську традицiю на шпальтах газети «Guardian» гарно описав англiканський священик Джайлз Фрейзер, котрий паралельно викладае фiлософiю в Оксфордському унiверситетi. У статтi з пiдзаголовком «Англiканська церква витруiла Бога з релiгii, але бiльш послiдовний пiдхiд до вiри тягне за собою небезпеку» вiн писав:



Колись сiльський священик був центральною постаттю англiйського громадського життя. Цей чемний дивак i любитель почаювати – завжди в начищених черевиках i з гарними манерами – втiлював релiгiйну позицiю, яка не створювала незручностей тим, хто не подiляв релiгiйних поглядiв. Вiн не вибухав релiгiйним шалом i не намагався витрясти з вас зiзнання, чи вiрите ви в свое спасiння, а тим паче не закликав iз кафедри нищити невiрних i закладати на дорозi бомби в iм’я вищоi сили[25 - Giles Fraser, ‘Resurgent religion has done away with the country vicar’, Guardian, 13 April 2006.].


(Вiдчуваете паралелi з вiршем «Наш падре» Бетджемена, який я цитував на початку першого роздiлу?) Головна теза Фрейзера полягала в тому, що «цей сiльський священик по сутi прищепив величезнiй масi англiйцiв iмунiтет до християнства». Наприкiнцi статтi вiн висловлюе занепокоення новою тенденцiею в англiканськiй церквi, яка знову вимагае серйозного ставлення до релiгii. Тому стаття завершуеться застереженням: «Тривожить те, що ми можемо випустити духа англiйського релiгiйного фанатизму з клiтки усталених уявлень, в якiй вiн дрiмав протягом останнiх столiть».

Розгул релiгiйного фанатизму в сьогоденнiй Америцi нагнав би жаху в серця батькiв-засновникiв цiеi краiни. Приймаемо ми чи нi парадоксальне пояснення релiгiйностi Америки ii секулярною конституцiею, але батьки-засновники безсумнiвно дотримувалися секуляризму й думки, що релiгiю не слiд допускати в сферу полiтики. Цього достатньо, щоб зарахувати iх до потенцiйних противникiв iдеi показового розмiщення Десяти заповiдей у громадських мiсцях загальнодержавного значення. Але цiкаво дiзнатися, чи були серед них такi, якi виходили навiть за межi деiзму. Чи можна знайти серед них агностикiв або навiть переконаних атеiстiв? Ось цi слова Джефферсона практично неможливо вiдрiзнити вiд того, що ми сьогоднi називаемо агностицизмом:



Розмови про нематерiальних iстот – це балачки нi про що. Сказати, що людська душа, ангели й бог нематерiальнi, означае сказати, що вони – нiщо, тобто що бога, ангелiв i душi не iснуе. Я не бачу iншоi логiки,.. яка б не затягувала в бездонну прiрву марень i фантазiй. Мене цiлком задовольняють i достатньою мiрою переймають реальнi речi, щоб не терзати себе тими, якi, можливо, iснують, але доказiв iх iснування я не маю.


Крiстофер Гiтченз у бiографiчнiй книзi «Томас Джефферсон: Творець Америки» висловлюе думку, що його герой не вiрив у Бога навiть у той час, коли бути атеiстом було значно важче:



До питання, чи був вiн атеiстом, слiд пiдходити обережно, пам’ятаючи про обачнiсть, якоi Джефферсон мусив дотримуватися, щоб не зруйнувати собi полiтичну кар’еру. Не пiзнiше 1787 року вiн писав своему племiнниковi Пiтеру Карру, що людина не повинна боятися вiдкриттiв, якi чекають на неi у цьому питаннi. «Якщо зрештою з’ясуеться, що Бога немае, то бути доброчесним вас спонукатимуть утiха й задоволення, що iх приносить доброчеснiсть, а також любов iнших, яку вона вам забезпечить».


Особливо зворушуе така порада Джефферсона, висловлена в тому самому листi до Карра:



Струсiть iз себе всi страхи запопадливостi, вiд яких плазують слабкi духом. Дозвольте розумовi головувати над усiм i виносьте на його суд кожен факт i кожну думку. Смiливо ставте пiд сумнiв навiть iснування Бога, бо якщо вiн таки iснуе, то йому бiльше припаде до вподоби повага розумних, анiж страх слiпих.


Ремарки Джефферсона на кшталт: «Християнство – найпотворнiша система, з якою будь-коли стикалося людство», – сумiснi як з деiзмом, так i з атеiзмом. Те саме можна сказати про переконаний антиклерикалiзм Джеймса Медiсона: «Цiлих п’ятнадцять столiть ми випробовували правовi iнститути християнства. Який результат випробування? Загалом – пиха й ледарство духiвництва; невiгластво й догiдливiсть мирян; забобоннiсть, бузувiрство та переслiдування iнакодумства в тих та iнших». Схожi нотки звучать у фразах Бенджамiна Франклiна: «Маяки дають бiльше користi, нiж церкви», – та Джона Адамса: «Свiт став би майже iдеальним, якби в ньому не було релiгii». Адамс бувало виголошував цiлi блискучi тиради проти християнства, зокрема: «Наскiльки я розумiю християнську релiгiю, вона була й залишаеться одкровенням. Але чому в результатi змiшування мiльйонiв байок, оповiдок i легенд iз юдейським та християнським одкровенням виникла найкривавiша релiгiя в iсторii?» А в iншому листi, цього разу адресованому Джефферсону, вiн писав: «Я здригаюся, коли згадую про найбiльш кричущий приклад глуму зi страждань, вiдомий iсторii, – хрест. Пригадайте, скiльки лих принiс свiтовi цей iнструмент страждання!»

Хоч би ким був Джефферсон та його товаришi – теiстами, деiстами, агностиками чи атеiстами, – усi вони послiдовно дотримувалися секуляризму, вважаючи, що релiгiйнi переконання президента республiки (чи iх брак) повиннi залишатися його особистою справою. Попри розмаiття особистих релiгiйних переконань, усi батьки-засновники вжахнулися б, прочитавши вiдповiдь Джорджа Буша-старшого журналiстовi Роберту Шерману на питання, чи вважае вiн атеiстiв справжнiми американськими патрiотами та гiдними статусу громадянина: «Нi, менi не вiдомi причини, чому атеiстiв слiд вважати громадянами чи патрiотами. Уся наша краiна ходить пiд Богом»[26 - Robert I. Sherman, in Free Inquiry 8: 4, Fall 1988, 16.]. Якщо повiрити Шермановi (на жаль, вiн не користувався диктофоном i жодна iнша газета не продублювала iнтерв’ю), уявiть, що зчинилося б, якби замiсть «атеiстiв» стояли «юдеi», «мусульмани» або «чорнi». Тепер i робiть висновки про рiвень упередженостi та дискримiнацii, з яким доводиться стикатися американським атеiстам у наш час. Опублiкованi в газетi «New York Times» «Сповiдi самотнього атеiста» Наталi Ендж’ер пропонують сумний i зворушливий опис ii почуття iзольованостi як атеiста в сьогоденнiй Америцi[27 - N. Angier, ‘Confessions of a lonely atheist’, New York Times Magazine, 14 Jan. 2001: http://www.geocities.com/mindstuff/Angier.html.]. Проте ця iзольованiсть оманлива й пiдживлюеться старанно культивованими упередженнями. Атеiстiв в Америцi значно бiльше, нiж здаеться бiльшостi людей. Як я вже згадував у вступi, американськi атеiсти чисельно значно перевищують правовiрних евреiв, але еврейське лобi в Вашингтонi знамените своiми зв’язками та впливами. Уявiть, чого могли б досягти американськi атеiсти, якби належним чином органiзувалися[28 - Редактор журналу «Free Inquiry» Том Флiнн прямо про це заявив («Secularism’s breakthrough moment», «Free Inquiry» 26: 3, 2006, 16—17): «Атеiсти самi виннi, що вони самотнi й зневаженi. Нас насправдi багато. Час уже починати налягати своею вагою».]!

Дейвiд Мiллс у захопливiй книзi «Атеiстичний всесвiт» розповiдае iсторiю, в яку важко повiрити – настiльки карикатурний вигляд мае в нiй слiпий фанатизм полiцii, – якби вона не була правдою. Щороку в рiдне мiстечко Мiллса навiдувався християнський знахар, який зцiлював людей за допомогою вiри, влаштовуючи «чудотворний хрестовий похiд». Зокрема цiлитель спонукав дiабетикiв вiдмовлятися вiд iнсулiну, а хворих на рак – вiд хiмiотерапii, i вдаватися натомiсть до молитов. Керуючись голосом розуму, Мiллс вирiшив провести мирну демонстрацiю, щоб попередити людей про небезпеку. Та вiн припустився помилки, пiшовши до полiцii, щоб розповiсти про свiй намiр та попросити захисту вiд можливого нападу з боку прибiчникiв цiлителя. Перший з офiцерiв, до якого вiн звернувся, запитав: «Ти, тее, виступати будеш за нього чи проти нього?» Коли Мiллс вiдповiв: «Проти нього», – офiцер сказав, що сам плануе прийти до цiлителя, а коли проходитиме повз Мiллсову демонстрацiю, то плюне йому в обличчя.

Мiллс вирiшив пошукати щастя в другого полiсмена. Цей офiцер вiдповiв, що якщо хтось iз прихильникiв цiлителя нападе на Мiллса, то вiн заарештуе саме Мiллса за «намагання втрутитися в дiяння Бога». Не зустрiвши розумiння, Мiллс повернувся додому та спробував зателефонувати в полiцiйну дiльницю, щоб поговорити зi старшими чинами. Коли його врештi-решт з’еднали зi сержантом, той вiдповiв: «Іди ти до бiса, друзяко! Нiякий полiсмен не захоче захищати клятого атеiста. Щоб тобi морду розквасили». Цiй дiльницi бракувало не тiльки володiння культурною мовою, а й елементарноi людськоi ввiчливостi та почуття обов’язку. Мiллс стверджуе, що спiлкувався того дня з сiмома чи вiсьмома полiсменами. Усi вiдмовилися допомогти, а бiльшiсть вiдверто погрожувала йому фiзичною розправою.

Схожих бувальщин про упереджене ставлення до атеiстiв багато, а Маргарет Доунi з Товариства вiльнодумства Великоi Фiладельфii веде систематичний облiк таких випадкiв[29 - http://www.fsgp.org/adsn.html.]. Їi реестр iнцидентiв, подiлених на категорii «громада», «школа», «робота», «ЗМІ», «родина» та «державнi органи», мiстить випадки переслiдування, звiльнення з роботи, вигнання з родини й навiть убивства[30 - Про особливо дикий випадок, коли чоловiка вбили просто за те, що вiн атеiст, розповiдаеться в газетi Товариства вiльнодумства Великоi Фiладельфii за березень-квiтень 2006 року. Перейдiть за посиланням: http://www.fsgp.org/newsletters/ newsletter_2006_0304.pdf i прокручуйте вниз, поки не побачите заголовок «The murder of Larry Hooper».]. Задокументованi нею прояви ненавистi й несприйняття атеiстiв переконують, що в Америцi щирому атеiсту, який не приховуе своiх поглядiв, майже нереально перемогти на вiдкритих виборах. До складу Палати представникiв обираються 435 парламентарiв, а також 100 сенаторiв до Сенату. Враховуючи, що бiльшiсть iз цих 535 осiб отримали добру освiту, можна зi статистичною впевненiстю говорити, що значна частина з них не вiрить у Бога. Тож вони брехали або приховували своi справжнi переконання, щоб бути обраними. Хiба iх можна засуджувати, знаючи, до якого електорату вони зверталися? Усiм добре вiдомо, що зiзнання в атеiзмi означатиме полiтичне самогубство для будь-якого кандидата на посаду президента.

Такий полiтичний клiмат сучасних Сполучених Штатiв та його наслiдки, поза сумнiвом, приголомшили б Джефферсона, Вашингтона, Медiсона, Адамса та всiх iхнiх соратникiв. Хоч би ким вони були – атеiстами, агностиками, деiстами чи християнами, цi люди вiдразливо вiдсахнулися б вiд вашингтонських теократiв початку ХХІ столiття. Натомiсть iх би при-вабив секуляризм батькiв-засновникiв постколонiальноi Індii, особливо релiгiйного Гандi («Я – iндуiст, я – мусульманин, я – юдей, я – християнин, я – буддист!») та атеiста Неру:



Те, що називаеться релiгiею або принаймнi органiзованою релiгiею в Індii та деiнде, викликае в мене вiдразу та осуд. Як би хотiлося, щоб вiд неi не залишилося анi слiду. Майже завжди вона означае слiпу вiру й реакцiонiзм, догматизм i фанатизм, забобоннiсть, визиск i прикриття корисливих iнтересiв.


Таке враження, що наведений Неру опис секулярноi Індii, про яку мрiяв Гандi (якби ж то вiн став реальнiстю, а не подiл краiни в результатi мiжконфесiйноi рiзанини), вийшов з-пiд пера Джефферсона:



Ми говоримо про побудову свiтськоi Індii… Дехто гадае, що вона буде ворожою до релiгii. Та це вiдверте заблудження. Секулярнiсть означае, що в цiй державi на рiвних шануватимуться всi вiросповiдання i всiм надаватимуться рiвнi можливостi; Індiя може похвалитися довгою iсторiею вiротерпимостi… У такiй багатоконфесiйнiй краiнi, як Індiя, життездатний нацiоналiзм може встояти, тiльки якщо триматиметься на фундаментi секулярностi[31 - http://www.hinduonnet.com/thehindu/mag/2001/11/18/stories/ 2001 11180 0070400.htm.].


Деiстичний Бог, безперечно, – це крок уперед порiвняно з бiблiйним чудовиськом. На жаль, iмовiрнiсть його iснування нiчим не вища нiж в останнього. Гiпотеза про Бога в будь-якiй ii формi надлишкова[32 - «Сер, у мене не виникло потреби в такiй гiпотезi», – вiдповiв Лаплас, коли Наполеон поцiкавився, як цей знаменитий математик примудрився написати цiлу книжку, жодного разу не згадавши в нiй Бога.]. Крiм того, гiпотеза про Бога – головний кандидат на спростування з погляду законiв iмовiрностi. Я повернуся до цього в четвертому роздiлi пiсля того, як у третьому розгляну докази, якi буцiмто доводять iснування Бога. А поки що звернiмося до агностицизму та його хибноi думки, нiбито iснування або неiснування Бога мае бути закритим питанням, на яке наука нiколи не зможе знайти вiдповiдь.




Злиденнiсть агностицизму


Кремезний християнин, який проповiдував iз-за кафедри моеi староi шкiльноi каплицi, визнавав iснування атеiзму. Атеiсти принаймнi мають смiливiсть дотримуватися хибних переконань. Та цей проповiдник не мiг стерпiти агностикiв: нi те, нi се, нi сич, нi сова, слабодухi, безхребетнi боягузи. Частково вiн мав рацiю, але iз зовсiм iнших причин. У цьому самому руслi, згiдно з Квентiном де ла Бедуаером, католицький iсторик Г’ю Росс Вiльямсон «поважав вiдданих вiрян, а також вiдданих атеiстiв. Зате вiн зневажав хитких, безхребетних посередностей, якi телiпалися посерединi»[33 - Quentin de la Bеdoy?re, Catholic Herald, 3 Feb. 2006.].

Позицiю агностика ще можна зрозумiти, якщо бракуе доказiв на користь будь-якоi зi сторiн дискусii. У такому разi це розумна стратегiя. Карл Саган iз гордiстю вiдповiв на запитання про iснування позаземного життя, що в цьому питаннi вiн агностик. Вiдмовившись таким чином вiд прямоi вiдповiдi, вiн почув вiд свого спiврозмовника наступне запитання: а що вiн «вiдчувае нутром» iз цього приводу? На що Саган дав знамениту вiдповiдь: «Я намагаюся не думати нутром. Немае нiчого страшного в тому, що ви притримуете свою думку, доки не з’являться надiйнi докази»[34 - Carl Sagan, ‘The burden of skepticism’, Skeptical Inquirer 12, Fall 1987.]. Питання про iснування поза-земного життя залишаеться вiдкритим. Аргументи можна знайти як за, так i проти, але нам поки що бракуе доказiв, щоб вийти за межi незначних коливань iмовiрностi то в один, то в iнший бiк. Агностицизм такого роду цiлком прийнятний у багатьох наукових питаннях, наприклад у питаннi про причини найбiльшого в геологiчнiй iсторii планети масового вимирання видiв наприкiнцi пермського перiоду. Можливо, його спричинило падiння метеорита на кшталт того, який пiзнiше змiв з лиця землi динозаврiв, про що ми на сьогоднi вже маемо достатньо переконливi докази, щоб говорити з високою мiрою впевненостi. Але за цiею подiею могли стояти й iншi причини або iх поеднання. Бути агностиком у питаннi про причини обох цих вимирань цiлком розумно. А як щодо питання про iснування Бога? Чи слушно займати позицiю агностика щодо нього? Багато хто вважае, що однозначно так, часто висловлюючи цю думку з упевненiстю, яка звучить, наче протест. Чи мають вони рацiю?

Спершу нам слiд видiлити два види агностицизму. Перший – тимчасовий практичний агностицизм (ТПА) – це правомiрна вичiкувальна позицiя в питаннях, на якi насправдi може бути однозначна вiдповiдь, але, щоб знати ii, нам поки що бракуе доказiв (або ми iх не розумiемо чи ще не мали часу, аби належно оцiнити). ТПА – цiлком розумна позицiя в питаннi про пермське вимирання. На нього е iстинна вiдповiдь, яку ми сподiваемося колись дiзнатися, але цей час iще не настав.

Проте iснуе також одна версiя безвихiдноi вичiкувальноi позицii, яку я називаю постiйним принциповим агностицизмом (ППА). Цей вид агностицизму стосуеться питань, на якi неможлива остаточна вiдповiдь, хоч би скiльки доказiв ми зiбрали, оскiльки сама iдея доведення тут не спрацьовуе. Цi питання iснують у цiлком iншiй площинi чи в iншому вимiрi, поза зоною досяжностi доказiв. За приклад може правити знаменитий фiлософський мотив про те, чи бачите ви червоний колiр так, як бачу його я. Можливо, я бачу зелений там, де ви бачите червоний або взагалi якийсь зовсiм iнший колiр, котрий менi годi уявити. Фiлософи наводять це питання як таке, на яке неможлива вiдповiдь, хоч би якi новi докази з’явилися в майбутньому. Деякi науковцi та iншi iнтелектуали переконанi (надто квапливо, як на мене), що питання про iснування Бога теж належить до категорii ППА. Із цього вони часто роблять нелогiчний висновок, що гiпотеза про iснування Бога та гiпотеза про його неiснування мають однаковiсiнькi шанси на iстиннiсть. Я доводитиму зовсiм iншу позицiю: що агностицизм у питаннi про iснування Бога незаперечно належить до категорii тимчасово не розв’язаних питань, тобто ТПА, незалежно вiд того, iснуе Бог насправдi чи нi. Це питання входить до сфери компетенцii науки, i ми здатнi з’ясувати остаточну вiдповiдь на нього, хоч поки що мусимо вдовольнятися лише вагомими аргументи щодо того, якою ця вiдповiдь вiрогiдно буде.

В iсторii iдей траплялися випадки, коли науковцi знаходили вiдповiдь на питання, якi ранiше вважалися недосяжними для людського пiзнання. Знаменитий французький фiлософ Огюст Конт 1835 року писав про зiрки: «Ми нiколи не зможемо з’ясувати iхнiй хiмiчний склад та мiнералогiчну будову». Але ще до того, як Конт передав цi слова паперу, Йозеф Фраунгофер почав використовувати спектроскоп для вивчення хiмiчного складу Сонця. У наш час спектрологи щодня спростовують думку Конта, проводячи точний хiмiчний аналiз складу навiть найвiддаленiших зiрок[35 - Цю iсторiю я згадував у: Dawkins (1998).]. Хай там що Конт хотiв сказати своiм астрономiчним агностицизмом, ця iсторiя повинна навчити нас, що слiд добре подумати, перш нiж гучно заявляти про принципову нерозв’язнiсть якоiсь проблеми. Та коли мова заходить про Бога, дуже багато фiлософiв i науковцiв радi сховатися в затишку ППА, починаючи з автора термiна «агностицизм» Томаса Генрi Гакслi[36 - T. H. Huxley, ‘Agnosticism’ (1889), перевидано як: Huxley (1931). Із повним текстом «Агностицизму» також можна ознайомитися за посиланням: http://www.infidels.org/library/historical/thomas_huxley/huxley_wace/part_02.html.].

Гакслi пояснив, чому створив це слово, коли вiдповiдав на нападки, якi ним спровокував. Директор лондонського Королiвського коледжу отець доктор Вейс вилив рiки зневаги на Гакслi за його «боягузливий агностицизм»:



Може, йому бiльше подобаеться називати себе агностиком, але його справжне iм’я мае значно давнiше походження – вiн невiрний, тобто безбожник. Слово «невiрний» мiстить неприемний вiдтiнок. Мабуть, так i повинно бути. Людинi мае бути неприемно, коли вона прямо говорить, що не вiрить в Ісуса Христа.


Гакслi був не з тих, хто проковтнув би таку провокацiю, тож 1889 року дав рiзку й нищiвну вiдсiч (при цьому нi на крок не вiдступивши вiд добрих манер: зуби цього «Дарвiнового бульдога» були добре вiдточенi в словесних сутичках вiкторiанськоi епохи). Порвавши доктора Вейса на шматки й поховавши його прах, Гакслi нарештi повернувся до слова «агностик» i пояснив, чому його створив. Дехто, писав вiн



упевнений, що досягнув якогось «гнозису», тобто бiльш чи менш успiшно розв’язав проблему iснування; я ж був упевнений, що менi цього не вдалося, ба навiть, що проблема ця нерозв’язна. Маючи Г’юма й Канта на своему боцi, я не вважаю, що поводитимуся самовпевнено, якщо й далi дотримуватимуся цiеi думки… Помiркувавши, я вигадав вiдповiдну назву для такоi позицii – «агностик».


Далi в своему монолозi Гакслi пояснив, що в агностикiв немае нiяких переконань, навiть переконань про помилковiсть iнших переконань.



Агностицизм у своiй сутi – не переконання, а метод, який полягае в послiдовному застосуваннi одного принципу… Щоб досягти результату, цей принцип вимагае в процесi роздумiв слухатися винятково голосу розуму, хоч би куди вiн вас заводив, нехтуючи при цьому будь-якими iншими мiркуваннями. Якщо ж результату досягнуто, то вiн вимагае не вдавати, нiбито отриманi висновки достеменнi, якщо цього наочно не продемонстровано або не можливо продемонструвати. Це i е мое агностичне вiросповiдання. Людинi, яка дотримуеться його повнiстю й неухильно, не соромно глянути в очi всесвiту, хоч би що чекало на неi в майбутньому.


Гiднi слова на вустах науковця, i покритикувати його за них непросто. Проте Гакслi, зосередившись на абсолютнiй неможливостi доведення або спростування iснування Бога, забув про градацii iмовiрностi кожноi з цих альтернатив. Із того, що ми не можемо нi довести, нi спростувати iснування чого-небудь, не випливае, що ймовiрнiсть його iснування та неiснування однакова. Не думаю, що Гакслi став би сперечатися зi мною. Мало того, пiдозрюю, що навiть коли вiн нiбито заперечував цю думку, це був лише крок назад в одному питаннi, щоб зробити два кроки вперед у iншому. Всi ми так робили хоча б раз у життi.

Наперекiр Гакслi я вважаю, що iснування Бога – така сама наукова гiпотеза, як i будь-яка iнша. Попри складнiсть практичноi перевiрки, вона належить до тiеi самоi категорii тимчасового практичного агностицизму, що й дискусii довкола вимирання бiоти пiд час пермського та крейдового перiодiв. Існування чи неiснування Бога – це характеристика всесвiту, яку можна науково перевiрити принаймнi в теорii, якщо не на практицi. Якби Бог iснував i захотiв показати нам це, вiн би поставив остаточну крапку в дискусii, промовисто й недвозначно схиливши ii на свiй бiк. Але навiть якщо його iснування не буде переконливо доведено або спростовано, наявнi докази та логiчнi мiркування можуть iстотно порушити рiвновагу цих двох альтернатив на користь вищоi iмовiрностi однiеi з них.

У такому разi розгляньмо весь спектр iмовiрностей, позначивши рiзнi судження людей про iснування Бога мiж двома протилежними полюсами, якi втiлюють абсолютну впевненiсть. Цей спектр мае неперервний характер, але його можна розбити на такi сiм головних позицiй:

1. Переконанi теiсти. На 100 % переконанi в iснуваннi Бога. За словами Карла Юнга, iхне кредо: «Я не вiрю, а знаю».

2. Імовiрнiсть iснування Бога надзвичайно висока, але не стовiдсоткова. Це фактичнi теiсти: «Не можу знати напевно, але непохитно вiрю в Бога та живу вiдповiдно до вiри в його iснування».

3. Імовiрнiсть вища за 50 %, але не набагато. Це фактично агностики, якi тяжiють до теiзму: «Дуже вагаюся, але все-таки схиляюся до вiри в Бога».

4. Імовiрнiсть дорiвнюе 50 %. Абсолютно безстороннi агностики: «Існування й неiснування Бога однаково ймовiрнi».

5. Імовiрнiсть нижче 50 %, але не набагато. Фактично агностики, якi тяжiють до атеiзму: «Не знаю, чи iснуе Бог, але схильний сумнiватися в цьому».

6. Імовiрнiсть дуже низька, але не нульова. Фактичнi атеiсти: «Не можу знати напевно, але вважаю, що iснування Бога дуже малоймовiрне, тож я живу, виходячи з припущення, що його немае».

7. Переконаний атеiст: «Я знаю, що Бога немае, з такою самою впевненiстю, як Юнг “знав”, що вiн iснуе».

Сумнiваюся, що багато людей належать до сьомоi категорii, але додав ii для симетрii з першою, наповненiсть якоi висока. Сама природа вiри передбачае здатнiсть дотримуватися переконань, для яких немае достатнiх розумних пiдстав – як це робив Юнг (вiн також вiрив, що книги на його полицi можуть iз гучним трiском самочинно вибухати). Атеiсти вiдкидають вiру; а розум, яким вони керуються, не дае абсолютноi впевненостi в тому, що чогось однозначно не iснуе. Ось чому на практицi сьома категорiя завжди майже порожня на противагу своiй протилежностi – першiй категорii, у якоi багато непохитних прибiчникiв. Я зараховую себе до шостоi категорii, але тяжiю до сьомоi – у питаннi про iснування Бога я агностик лише тiею мiрою, що й у питаннi про iснування фей.

Наведений спектр iмовiрностей добре впорядковуе рiзнi варiанти ТПА (тимчасового практичного агностицизму). На перший погляд може здатися, що ППА (постiйний принциповий агностицизм) можна розмiстити посерединi цього спектра, iдентифiкувавши його з п’ятдесятивiдсотковою ймовiрнiстю iснування Бога, проте ця думка помилкова. Згiдно з ППА, ми взагалi нiчого не можемо сказати про iснування чи неiснування Бога. Агностики в дусi ППА вважають, що на це питання не може бути вiдповiдi взагалi, тому вони вiдкидають саму думку про розмiщення на спектрi ймовiрностей. Якщо я не можу знати, чи об’ект, який менi здаеться зеленим, для вас не мае вигляд червоного, це не означае, що ймовiрнiсть такого варiанта дорiвнюе 50 %. У цьому питаннi бракуе змiсту, щоб воно заслуговувало на кiлькiсну оцiнку ймовiрностi. А проте такоi помилки часто припускаються (i ми в цьому далi переконаемося), коли, вважаючи, що на питання про iснування Бога в принципi не може бути вiдповiдi, роблять висновок, нiбито його iснування та неiснування однаково ймовiрнi.

Ця характерна помилка особливо помiтна в контекстi вимоги пiдкрiплювати думку доказами, яку красномовно виклав Бертран Рассел, скориставшись метафорою небесного чайника[37 - Russell, ‘Is there a God?’ (1952), перевидано як: Russell (1997b).].



Багато правовiрних вважають, що саме на скептиках лежить обов’язок спростовувати утвердженi догми, тодi як догматики не зобов’язанi нiчого доводити. Вони, безумовно, помиляються. Якщо я скажу, що десь мiж Землею i Марсом по елiптичнiй орбiтi навколо Сонця обертаеться порцеляновий чайник, нiхто не зможе спростувати моеi тези, якщо до неi додати, що надзвичайно малий розмiр чайника не дозволяе побачити його навiть у нашi найпотужнiшi телескопи. Якщо ж я, керуючись тим, що мою тезу неможливо спростувати, заявлю, що розумним людям не личить у нiй сумнiватися, всi подумають, що я верзу нiсенiтницю. Зате якби iснування такого чайника згадувалося в прадавнiх книгах, якi щонедiлi декламують як джерела священних iстин та вбивають у голови дiтей у школах, то скептичне ставлення до цiеi заяви сприймалося б як дивацтво й пiдстава передати скептика до рук психiатра в нашу просвiчену епоху або до вмiлих рук iнквiзитора в давнiшi часи.


Не марнуватиму зусиль на таку заяву, адже нiхто в наш час, принаймнi наскiльки менi вiдомо, не поклоняеться чайникам[38 - Мабуть, я поквапився з висновком. У газетi «Independent on Sunday» за 5 червня 2005 року з’явилася стаття пiд заголовком: «Малайзiйськi чиновники заявляють, що секта, яка збудувала священний чайник розмiром iз будинок, порушила будiвельнi норми». Див. також новину про цю секту на веб-сайтi BBC: http://news.bbc.co.uk/2/hi/asia-pacific/4692039.stm]; проте, якщо доведеться, всi ми готовi не вагаючись заявити, що впевненi у вiдсутностi такого чайника на орбiтi. Хоча в строгому сенсi нам слiд дотримуватися чайникового агностицизму, адже ми не в змозi неспростовно довести, що небесного чайника не iснуе, на практицi ми вiдразу стаемо на позицiю безчайниковостi, тобто заперечуемо iснування чайника.

Один мiй друг, вихований у юдейськiй традицii, досi дотримуеться шабату та iнших юдейських звичаiв iз поваги до своеi культурноi спадщини, але при цьому називае себе «фей-ним агностиком». На його думку, iснування Бога не бiльш iмовiрне за iснування зубноi феi. Жодну з цих гiпотез неможливо спростувати, i вони обидвi однаково неймовiрнi. Вiн однаковою мiрою а-теiст i а-феiст, хоч в обох питаннях зберiгае дещицю агностицизму.

Расселiв чайник можна замiнити незлiченною кiлькiстю iнших речей, iснування яких можна уявити, але не можливо спростувати. Якось видатний американський юрист Кларенс Дарроу зазначив: «Я не вiрю в Бога так само, як не вiрю в матiнку Гуску». Журналiст Ендрю Мюллер дотримуеться думки, що присвятити себе якiйсь релiгii «не менш дивно, нiж повiрити, що свiт мае форму ромба, який проноситься всесвiтом у клiшнях двох величезних зелених лобстерiв на iм’я Есмеральда й Кейт»[39 - Andrew Mueller, ‘An argument with Sir Iqbal’, Independent on Sunday, 2 April 2006, Sunday Review section, 12—16.]. Фiлософи полюбляють обговорювати невидимого для ока, невiдчутного на дотик i нечутного для слуху однорога, спростувати iснування якого щороку намагаються дiти в лiтньому таборi «Camp Quest»[40 - «Camp Quest» вдихнув нове життя в американську традицiю лiтнiх таборiв для дiтей. На вiдмiну вiд таборiв, якi дотримуються скаутського або релiгiйного духу, в «Camp Quest», заснованому Едвiном i Гелен Кейджин у штатi Кентуккi, тон задають свiтськi гуманiсти, а дiтям пiд час звичайних забав прищеплюють навички самостiйного мислення (www.camp-quest.org). У Теннессi, Мiннесотi, Мiчиганi, Огайо та Канадi з’явилися аналогiчнi табори, якi пiдхопили iнiцiативу «Camp Quest».]. Останнiм часом в iнтернетi набуло популярностi божество, iснування якого так само важко спростувати, як iснування Ягве, – Летюче Локшинне Чудовисько, дотик макаронних щупальцiв якого вже вiдчули на собi багато людей[41 - New York Times, 29 Aug. 2005. Див. також: Henderson (2006).]. Мене дуже потiшила публiкацiя та значний успiх Євангелiя вiд Летючого Локшинного Чудовиська[42 - Henderson (2006).]. Я не читав його, але хiба потрiбно читати благу вiсть, якщо знаеш, що все в нiй – свята правда? До речi, як i мало статися, в Церквi Летючого Локшинного Чудовиська вже вiдбувся розкол – вiдокремилася ii реформаторська гiлка[43 - http://www.lulu.com/content/267888.].

Головна думка, яку я намагався донести в наведених вище прикладах, полягае в тому, що iснування вигаданих iстот неможливо спростувати, але при цьому нiхто не вважае, що ймовiрнiсть iх iснування та неiснування однакова. Бертран Рассел зазначав те, що тягар доведення повиннi брати на себе вiряни, а не безбожники. Я ж додаю до цього, що шанси iснування небесного чайника (або локшинного чудовиська, Есмеральди та Кейт, однорога тощо) не дорiвнюють шансам iх небуття.

Жодна розумна людина не погодиться, щоб неможливiсть спростувати iснування небесних чайникiв або зубних фей виступила вирiшальним аргументом у важливiй дискусii. Нiхто з нас не вважае обов’язковим спростовувати мiльйони вигадок, породжених багатою або грайливою фантазiею. Менi кумедно спостерiгати за реакцiею людей, якi поцiкавилися, чи я атеiст, а у вiдповiдь почули, що вони теж атеiсти щодо Зевса, Аполлона, Амона Ра, Мiтри, Ваала, Тора, Одiна, Золотого Теляти та Летючого Локшинного Чудовиська. Просто я маю в своему атеiстичному активi на одного бога бiльше.

Усi ми маемо право висловлювати глибокi сумнiви аж до цiлковитоi невiри в iснування однорогiв, зубних фей, богiв Грецii, Риму, Єгипту та Скандинавii, хоча в наш час у цьому немае потреби. А ось у випадку авраамiвського Бога така потреба е, адже значна частина людей, з якими ми живемо на однiй планетi, твердо вiрять у його iснування. Расселова аналогiя з небесним чайником показала, що поширенiсть вiри в Бога (порiвняно з вiрою в небеснi чайники) на рiвнi логiки не усувае потреби в наведеннi доказiв, хай навiть у практичному полiтичному життi може здаватися iнакше. У неможливостi довести вiдсутнiсть Бога немае нiчого надзвичайного хоча б тому, що ми не можемо з абсолютною переконливiстю довести неiснування будь-чого iншого. Мае значення не те, чи можливо довести неiснування Бога (бо це неможливо), а те, яка ймовiрнiсть його iснування. А це вже зовсiм iнша рiч. Деякi припущення, якi неможливо рацiонально спростувати, бувають значно менш iмовiрними, нiж iншi. Немае жодних пiдстав вiдмовлятися вiд оцiнки ймовiрностi iснування Бога. А тим паче пiдстав вважати, що оскiльки його iснування не можна нi пiдтвердити, нi спростувати, то вiн iснуе з п’ятдесятивiдсотковою ймовiрнiстю. Усе якраз навпаки.




NOMA


Як колись Томас Гакслi робив реверанси на адресу абсолютно безстороннього агностицизму, розмiщеного прямо посерединi мого спектра з сiмома градацiями, те саме роблять i теiсти, рухаючись iз його протилежного кiнця, але керуючись тими самими мiркуваннями. Цим, зокрема, займаеться богослов Алiстер Мак-Грат у своiй книжцi «Бог Докiнза: Гени, меми й походження життя». Пiсля сумлiнного й чесного огляду моiх наукових праць у нього залишився тiльки один закид – незаперечний, але ганебно слабкий аргумент, що iснування Бога неможливо спростувати. Читаючи сторiнку за сторiнкою працю Мак-Грата, я раз у раз писав слово «чайник» на полях тексту. Згадавши про Томаса Гакслi, Мак-Грат стверджував: «Набивши оскому безнадiйним догматизмом теiстiв i атеiстiв, якому бракуе адекватних емпiричних доказiв, Гакслi заявив, що питання про iснування Бога неможливо розв’язати за допомогою наукового методу».

Далi вiн у тому ж дусi цитуе Стiвена Джея Гулда: «Повторю для всiх колег стомiльйонний раз (вiд першокурсникiв до авторiв наукових трактатiв): наука просто неспроможна своiми перевiреними методами дати вiдповiдь на питання про те, чи керуе Бог природою. Ми не заперечуемо й не пiдтверджуемо цю тезу, а утримуемося вiд будь-яких коментарiв про неi». Та попри впевнений i навiть повчальний тон Гулда, чи обгрунтовуе вiн свою тезу? Чому ми, науковцi, не можемо давати науковi коментарi iснуванню Бога? Або чому чайник Рассела чи Летюче Локшинне Чудовисько можна, на вiдмiну вiд Бога, пiддавати сумнiву? Невдовзi я продемонструю, що всесвiт, яким заправляе творчий розум, iстотно вiдрiзняеться вiд всесвiту, в якому такого керiвника немае. Чому ж це питання не можна аналiзувати по-науковому?

Гулд довiв мистецтво догiдливостi до небувалих висот в однiй зi своiх найменш вдалих книг – «Скелi непорушнi». На ii сторiнках вiн вводить абревiатуру NOMA вiд англiйського вислову «non-overlapping magisteria», що означае «недотичнi царини»:



Цариною науки е емпiрика. Вона вивчае, з чого складаеться всесвiт (факти) i чому вiн побудований так, а не iнакше (теорiя). До царини релiгii входять питання сенсу буття та моральних цiнностей. Цi двi царини не перетинаються мiж собою, а також не вичерпують усiх тих пошукiв, якi веде людство (згадаймо, примiром, царини мистецтва та краси). Якщо скористатися давнiм висловом, то наука займаеться вiком скель, а релiгiя – скелями вiкiв; наука вивчае, як побудованi небеса, а релiгiя – як потрапити на них.


Звучить переконливо, доки не вдумаешся в цi слова. Про який такий сенс iдеться, займатися яким може тiльки релiгiя, а наука повинна шанобливо скинути капелюха та вклонитися?

Видатний кембриджський астроном Мартiн Рiс, якого я вже згадував, починае книгу «Наша космiчна домiвка» двома запитаннями, якi претендують потрапити в категорiю сенсу буття, i дае на них вiдповiдь у дусi NOMA: «Найголовнiша таемниця – чому взагалi все iснуе? Що вдихнуло життя у фiзичнi формули та створило з них реальний всесвiт? Однак такi питання виходять за межi науки – це царина фiлософiв i богословiв». Я б натомiсть сказав, що якщо вони виходять за межi науки, то за межами царини богослов’я вони лежать i поготiв. (Сумнiваюся, що фiлософи подякують Мартiну Рiсу за те, що помiстив iх у компанiю з богословами.) Ба навiть хочеться пiти ще далi та спитати, чи можна взагалi вважати, що в богословiв е окрема царина? Я досi з усмiшкою пригадую слова колишнього директора мого оксфордського коледжу, коли йому подали на розгляд кандидатуру одного молодого богослова на посаду молодшого наукового спiвробiтника. Ознайомившись iз його дисертацiею, присвяченою християнському богослов’ю, директор вiдреагував: «Маю дуже глибокi сумнiви, чи можна це взагалi називати предметом дослiдження».

Якими додатковими експертними знаннями порiвняно з науковцями можуть богослови збагатити наше розумiння фундаментальних питань космологii? В iншiй своiй книзi я переказував слова знайомого оксфордського астронома, сказанi у вiдповiдь на одне з таких фундаментальних питань: «Е-е-е, це ми виходимо за межi науки. Тут я здаю справи нашому доброму друговi капелану». На жаль, тодi менi не вистачило кмiтливостi озвучити запитання, яке я пiзнiше поставив у книзi: «А чому капелановi? Може, краще садiвниковi або кухаревi?» Чому науковцi демонструють таку малодушну поступливiсть перед амбiцiями богословiв у питаннях, на якi останнi не бiльше квалiфiкованi вiдповiдати, нiж самi науковцi?

Є ще одне заяложене клiше (на вiдмiну вiд багатьох iнших, хибне), нiбито наука займаеться питанням «як» i лише богослов’я мае потрiбнi iнструменти, щоб вiдповiдати на питання «чому». Що ж на свiтi бiлому належить до категорii питань «чому»? Не кожне речення, яке починаеться зi слова «чому», можна до неi зарахувати. Чому однороги порожнистi? Деякi питання просто не заслуговують на вiдповiдь. Якого кольору абстракцiя? Який запах у надii? Навiть якщо питання сформульовано в граматично правильний спосiб, це ще не робить його змiстовним i вартим серйозноi уваги. Ба навiть якщо питання мае реальний змiст, нездатнiсть науки дати вiдповiдь на нього не означае, що це до снаги релiгii.

Можливо, якiсь по-справжньому основоположнi та змiстовнi питання назавжди залишаться недосяжними для науки. Але може бути, що квантова теорiя вже стукае у дверi незбагненного. Проте якщо наука не може вiдповiсти на якiсь фундаментальнi питання, то з якого дива це мае бути до снаги релiгii? Припускаю, що нi кембриджський, нi оксфордський астрономи насправдi не думали, що богослови знають щось бiльше за них, аби вiдповiсти на питання, занадто складнi для науки. Менi здаеться, що вони обидва просто демонстрували запопадливу тактовнiсть: якщо богослови нi про що не можуть сказати нiчого корисного, давайте дамо iм подачку й хай ламають голови над кiлькома питаннями, на якi нiхто не може або й не зможе вiдповiсти. На противагу друзям-астрономам, я вважаю, що навiть подачку давати не слiд. Спершу хотiлося б почути обгрунтування, що богослов’я (на вiдмiну вiд, скажiмо, бiблiезнавства) взагалi мае предмет дослiдження.

З iншого боку, важко не погодитися, що право науки вчити нас моральних цiнностей щонайменше сумнiвне. Але чи справдi варто, слiдом за Гулдом, повнiстю передати релiгii право вирiшувати, що таке добро i зло? Якщо вона бiльш нiчого корисного не може дати людству – це ще не пiдстава дозволяти iй вирiшувати, що нам робити. Зрештою, якiй iз релiгiй? Тiй, у лонi якоi нам випадково випало вирости? Тодi до якого роздiлу та якоi книги Бiблii звертатися, адже вони далеко не одностайнi в багатьох питаннях, а деякi з них – вiдверто огиднi за будь-якими моральними мiрками. Чи всi прихильники дослiвного прочитання Бiблii знають, що в нiй вимагаеться смертна кара за перелюб, збирання хмизу в шабат i лихослiв’я в присутностi батькiв? Якщо ж вiдкинути деякi книги, наприклад Повторення Закону та Левита (так, як пропонують усi просвiтленi сучасники), постае запитання: а звiдки беруться критерii, на пiдставi яких ми вирiшуемо, якi моральнi цiнностi релiгii прийнятнi? Чи, може, краще перебрати всi вiросповiдання свiту, доки не знайдемо такого, чие моральне вчення нас найбiльше влаштовуе? Якщо так, то знову зринае питання: за яким критерiем обирати? А якщо в нас е незалежнi критерii вибору релiгiйноi моралi, то чому б не вiдсторонити вiд справ посередника й не зайнятися моральним вибором без участi релiгii? До цих питань я повернуся в сьомому роздiлi.

Менi здаеться, що Гулд не мав на увазi того, що сам же написав у «Скелях непорушних». Усi ми в тих чи тих обставинах грiшили незаслуженою ввiчливiстю на адресу могутнього опонента, тож не бачу нiчого дивного в тому, що й Гулд не бездоганний. Вiн мiг умисно зробити категоричну заяву про недотичнiсть науки до питання про iснування Бога: «Ми не заперечуемо й не пiдтверджуемо цю тезу, а утримуемося вiд будь-яких коментарiв про неi». Звучить вона в дусi постiйного й непорушного агностицизму (ППА), i з неi випливае, що наука не може говорити навiть про ймовiрнiсть рiзних вiдповiдей на питання про iснування Бога. Ця надзвичайно поширена хибна думка, яку багато хто повторюе, наче заклинання, при цьому не задумуючись про ii змiст, втiлюе те, що я називаю «злиденнiстю агностицизму». До речi, Гулд не належав до безстороннiх агностикiв, а недвозначно схилявся до фактичного атеiзму. Як можна обгрунтувати таку позицiю, якщо про iснування Бога не можливо нiчого сказати?

З гiпотези про Бога випливае, що в нашiй реальностi, крiм нас, iснуе надприродний дiяч, який задумав i сотворив всесвiт, а також (принаймнi згiдно з деяким версiями цiеi гiпотези) продовжуе пiдтримувати його функцiонування i навiть час вiд часу втручаеться в нього, здiйснюючи чудеса – тимчасовi порушення встановлених ним самим великих i незмiнних законiв. На диво чiткий виклад цiеi думки знаходимо в книзi «Чи iснуе Бог?» Рiчарда Свiнберна – одного з провiдних богословiв Британii:



Теiсти стверджують, що Бог мае силу створювати, зберiгати та знищувати будь-що, як велике, так i мале. Вiн також може приводити речi в рух чи змусити iх виконувати будь-якi iншi дii… Саме вiн змусив планети рухатися згiдно з тим порядком, який вiдкрив Кеплер, а порох – вибухати, коли до нього пiдносять сiрник; але вiн може змусити планети рухатися зовсiм по-iншому, а хiмiчнi речовини – вибухати чи нi в зовсiм iнших умовах, нiж тi, за яких це стаеться зазвичай. Бог не пiдпорядковуеться законам природи; вiн iх створюе, а також може змiнювати чи призупиняти iх дiю, якщо йому заманеться.


Як усе просто! Називайте це як завгодно, але це не NOMA. І хай там що кажуть науковцi, якi пiдписуються пiд iдеею про «недотичнi царини», вони мають визнати, що всесвiт, який створив надприродний розумний творець, мае вiдрiзнятися вiд всесвiту, який з’явився без участi автора. У теорii рiзниця мiж цими двома гiпотетичними всесвiтами колосальна, хоч ii важко виявити на практицi. І вона пiдривае основи спокусливо-догiдливоi народноi мудростi про те, що наука повинна замовкати, коли йдеться про фундаментальнi питання буття. Присутнiсть або вiдсутнiсть творчого надрозуму у всесвiтi – однозначно наукове питання, хай навiть на практицi (поки що) не розв’язане. Те саме стосуеться iстинностi чи хибностi незлiченноi кiлькостi оповiдей про чудеса, за допомогою яких релiгiя захоплюе уяву широких мас вiрян.

В Ісуса був бiологiчний батько чи його мати на момент народження сина залишалася незайманою? Є докази чи немае, проте це строго наукове питання, яке потенцiйно мае однозначну вiдповiдь: так або нi. Чи пiдняв Ісус Лазаря з мертвих? Чи воскрес вiн сам через три днi пiсля розп’яття? На всi цi питання iснуе вiдповiдь, навiть якщо ми ii досi не знаемо, причому строго наукова вiдповiдь. Якщо раптом нам стануть доступнi вiдповiднi речовi докази, ми зможемо за допомогою суто наукового методу встановити iстину. Щоб моя думка була зрозумiлiшою, уявiмо, що за якимось дивовижним збiгом обставин археологи-судмедексперти знайшли фрагмент ДНК, який свiдчить, що в Ісуса справдi не було бiологiчного батька. Чи багато апологетiв релiгii вiдвернуться вiд цiеi знахiдки та скажуть щось на кшталт: «Яка рiзниця? Науковi докази не мають жодного стосунку до богословських питань. Це зовсiм iнша царина! Нас цiкавлять тiльки фундаментальнi питання та моральнi цiнностi. Нiяка ДНК чи будь-якi iншi науковi докази нiколи не матимуть жодного значення в цих справах»?

Смiшно навiть таке подумати. Можете поставити останню копiйчину на те, що якщо з’являться науковi докази iхньоi позицii, богослови будуть сурмити про них до небес. Ідея NOMA популярна в них лише тому, що зараз немае жодних доказiв, якi б пiдтверджували гiпотезу про Бога. Але тiльки-но зрине мiзерний натяк на докази, якi пiдтверджують релiгiйнi переконання, апологети релiгii тишком-нишком викинуть NOMA на смiтник. За винятком просунутих богословiв (хоча й вони не гребують iсторiями про чудеса, коли треба збiльшити паству своеi церкви), саме так званi чудеса спонукають бiльшiсть вiрян вiрити в свого Бога; а чудеса в самiй своiй сутi суперечать науковим законам.

Католицька церква, з одного боку, iнколи апелюе до NOMA, але з iншого, вважае чудеса неодмiнною умовою для канонiзацii. Зараз на статус святого претендуе покiйний король Бельгii за свое ставлення до абортiв. Тривають ретельнi пошуки доказiв того, що зверненi до нього молитви зумовлюють чудодiйне зцiлення. Я не жартую. Так завжди роблять, коли готують канонiзацiю. Можу тiльки уявити, наскiльки нiяково почуваються через цю практику представники просунутiших кiл церкви. Чому представники кiл, якi заслуговують називатися просунутими, досi залишаються в лонi церкви – для мене не менша, загадка нiж тi, над якими сушать голову богослови.

Якщо в Гулда запитати про чудеса, вiн би викручувався приблизно так. Суть NOMA полягае в тому, що це обопiльна домовленiсть. Коли релiгiя переступае межу й зазiхае на територiю науки, нав’язуючи реальному свiту своi чудеса, вона припиняе бути релiгiею в тому сенсi, який вкладае в це поняття Гулд, а запропонована ним джентльменська угода втрачае чиннiсть. Однак звернiть увагу на те, що релiгiю без чудес, яку захищае Гулд, бiльшiсть теiстiв на практицi не приймае. Така релiгiя iх би глибоко розчарувала. Якщо перефразувати коментар Алiси про книжку сестри, яку вона побачила до падiння в Диво-край: «А що за користь iз Бога, який не творить чудес i не вiдгукуеться на молитви?» Згадайте дотепне означення дiеслова «молитися», яке запропонував Емброуз Бiрс: «Просити, щоб закони всесвiту були скасованi заради одного прохача, який сам визнае себе негiдним такоi честi». Деякi спортсмени вiрять, що Бог даруе iм перемоги над суперниками, яких вони вважають не менш гiдними його ласки. Деякi водii переконанi, що Бог приберiг для них мiсце на паркувальному майданчику, не давши його iншим. Теiзм такого роду надзвичайно поширений, i дуже сумнiвно, щоб думку його послiдовникiв змiнило щось настiльки рацiональне (хай навiть лише поверхово), як NOMA.

Але давайте спробуемо пiти за аргументами Гулда та звести релiгiю до мiнiмуму, в якому немае мiсця втручанню в функцiонування всесвiту, тобто жодних чудес, нiякого особистого спiлкування мiж Богом i нами, жодних пустощiв iз законами фiзики та жодних набiгiв на територiю науки. У крайньому разi – лише скромна участь у створеннi початкових умов, iз яких виник всесвiт iз його часом, зiрками, хiмiчними елементами, планетами та життям, тобто приблизно те, що приписують Боговi деiсти. Здаеться, це задовiльне роздiлення царин i така скромна й непретензiйна релiгiя вiдповiдае принципу NOMA, хiба не так?

Так справдi може здатися. Однак я вважаю, що навiть Бог, який шануе принцип NOMA i не втручаеться у функцiонування всесвiту, якщо бути чесним i послiдовним, залишаеться науковою гiпотезою, хай навiть вiн не такий буйний i безцеремонний, як авраамiвський Бог. Нагадаю свою початкову тезу: всесвiт, у якому ми единi (хiба за винятком iнших iстот, чий розум також поступово еволюцiонуе), дуже вiдрiзняеться вiд всесвiту, започаткованого надприродним творцем, чиему розумному задумовi вiн завдячуе iснуванням. Згоден, що на практицi розрiзнити цi два варiанти всесвiту не просто. Проте в своему сухому залишку гiпотеза про розумного творця мiстить дещо дуже специфiчне, що робить ii абсолютно несумiсною з единою вiдомою альтернативою – теорiею поступовоi еволюцii в широкому сенсi. На вiдмiну вiд усiх iнших пiдходiв, теорiя еволюцii здатна пояснити iснування утворень, iмовiрнiсть появи яких за iнших обставин була б практично нiкчемною. За своiми наслiдками цей висновок, як буде показано в четвертому роздiлi, можна вважати смертним вироком гiпотезi про Бога.




Великий молитовний експеримент


Цiкавою, хоч i дещо смiховинною спробою дослiдити феномен чудотворного впливу був великий молитовний експеримент, у якому намагалися вiдповiсти на питання: чи допомагають молитви за хворих iхньому одужанню? За хворих заведено молитися – як приватно, так i в офiцiйних культових установах. Двоюрiдний брат Дарвiна Френсiс Гальтон був першим, хто здiйснив науковий аналiз ефективностi молитов за iнших людей. Зокрема вiн вiдштовхувався вiд того факту, що кожноi недiлi по всiй Британii всi парафiяни колективно моляться за здоров’я королiвськоi родини. Якщо молитва справдi дiева, то королiвська родина повинна вирiзнятися своiм добрим здоров’ям порiвняно з рештою людей, за яких моляться лише найближчi й найдорожчi особи[44 - Коли в моему оксфордському коледжi було обрано вже згадуваного директора, члени Ради коледжу три вечори поспiль публiчно пiднiмали тости за його здоров’я. На третьому застiллi вiн сам узяв слово, подякувавши iм i зазначивши, що йому вже стало краще.]. Гальтон копнув це питання глибше й не виявив нiякоi статистичноi вiдмiнностi. Іншого вiн i не чекав, як i тодi, коли молився за випадковим чином обранi дiлянки поля, щоб перевiрити, чи ростимуть на них рослини швидше (нiчого такого не спостерiгалося).

Ближче до нашого часу фiзик Рассел Стенард (один iз трьох найвiдомiших релiгiйних науковцiв Британii) пiдтримав вагою свого авторитету проведення експерименту, спонсорованого (хто б сумнiвався?) Фондом Темплтона, з метою перевiрки твердження про вплив молитви за хворих пацiентiв на iх одужання[45 - H. Benson et al., ‘Study of the therapeutic effects of intercessory prayer (STEP) in cardiac bypass patients’, American Heart Journal 151: 4, 2006, 934—942.].

Належна процедура вимагае, щоб експеримент проводився наослiп, i цiеi вимоги було дотримано. Пацiентiв випадковим чином роздiлили на двi групи: експериментальну (за яких молилися) та контрольну (за них не молилися). Нi пацiенти, нi лiкарi, нi родичi, нi дослiдники пiд час експерименту не знали, за кого саме читаються молитви. Особи, перед якими стояло завдання читати молитви, звiсно, знали iмена пацiентiв, за яких молилися, бо iнакше молитви були б безадресними, але iм повiдомили лише iм’я та першу лiтеру прiзвища. Для Бога цього мало бути достатньо, щоб правильно iдентифiкувати лiжко в лiкарнянiй палатi.

Уже сама iдея такого експерименту напрошуеться на висмiювання, яким цей проект i був щедро винагороджений. Я не чув, щоб Боб Ньюгарт спародiював його в одному зi своiх комедiйних скетчiв, але менi так i чуеться його голос:



Що ти кажеш, Господи? Не можеш зцiлити мене, бо я потрапив у контрольну групу?.. Ах, розумiю: молитов моеi тiтоньки недостатньо. Але ж, Господи, у сусiднiй палатi лежить мiстер Еванс… Що ти говориш, Господи?.. Мiстер Еванс отримав тисячу молитов за день? Але ж, Господи, мiстер Еванс не мае тисячi друзiв… Вони ж називали його просто «Джон Е.» – звiдки тобi, Господи, знати, чи не мали вони на увазi Джона Елсвортi? …Авжеж так, ти скористався своiм всезнанням, щоб зрозумiти, про якого Джона Е. йдеться. Але, Господи…


Якщо ж без насмiшок, то група дослiдникiв пiд керiвництвом доктора Герберта Бенсона, кардiолога з Медичного iнституту душi й тiла, розташованого пiд Бостоном, не побоялася такого виклику, доблесно освоiвши 2,4 мiльйона доларiв Фонду Темплтона. Ще до того в прес-релiзi Фонду цитувалася заява доктора Бенсона, що «в медичних установах зростае кiлькiсть доказiв ефективностi молитви за здоров’я хворого». Отже, дослiдження доручили правильнiй людинi, не отруенiй духом скепсису. Команда доктора Бенсона регулярно обстежувала 1802 пацiентiв, якi лежали на стацiонарi в шести лiкарнях i перенесли операцiю з коронарного шунтування. Їх розбили на три групи. За пацiентiв першоi групи читалися молитви, але вони про це не знали. Друга група була контрольною – за них не молилися, i вони теж про це не знали. Нарештi, за пацiентiв третьоi групи молилися з iх вiдома. Першi двi порiвнювалися для з’ясування ефективностi молитви, а на третiй перевiрявся можливий психосоматичний вплив знання пацiентiв про те, що за них моляться.

Молитви читали парафiяни трьох церков: по однiй у Мiннесотi, Массачусетсi та Мiссурi. Усi вони розташованi далеко вiд лiкарень. Учасники молебнiв знали iм’я та першу лiтеру прiзвища кожного пацiента, за якого молилися. Крiм того, в експериментах важливо, щоб дii були стандартизованi, тому всiх iх просили додати до молитви однакову фразу: «За успiшну операцiю та швидке й повне одужання без ускладнень».

Результати експерименту, опублiкованi в «American Heart Journal» за квiтень 2006 року, свiдчили самi за себе. Жодноi рiзницi мiж пацiентами, за яких молилися i за яких не молилися, виявлено не було. Хто б мiг подумати! Натомiсть була зауважена вiдмiннiсть мiж тими, хто знав, що за них моляться, i тими, хто не знав, проте не така вiдмiннiсть, як очiкувалося. Тi, хто знав, що за них читаються молитви, пережили значно бiльше пiсляоперацiйних ускладнень, нiж iншi. Мабуть, Бог розгнiвався через цей безглуздий експеримент i захотiв продемонструвати свое несхвалення. Найiмовiрнiше ж, що пацiенти, якi знали про молитви за себе, зазнавали додаткового стресу через так звану «акторську тривогу», як написали у звiтi. Один iз науковцiв доктор Чарльз Бетей пояснив: «Їх гризли сумнiви: невже моi справи настiльки кепськi, що потрiбнi молитви?» Чому б пацiентам, якi зазнали пiсляоперацiйних ускладнень, бо знали, що за них моляться, не подати колективний позов на Фонд Темплтона з вимогою компенсацii? Це було б цiлком у дусi сучасного суспiльства, одержимого судовими позовами.

Не дивно, що проти експерименту виступили богослови, мабуть, стривожившись, що вiн дасть пiдстави для насмiшок над релiгiею. Оксфордський богослов Рiчард Свiнберн пiсля провального завершення експерименту розкритикував його на тiй пiдставi, що Бог вiдгукуеться тiльки на тi молитви, за якими стоять вагомi мотиви[46 - Richard Swinburne, in Science and Theology News, 7 April 2006, http://www. stnews.org/Commentary-2772.htm.]. Молитва за ту чи iншу особу тiльки на тiй пiдставi, що так випав жереб, закладений у програму слiпого експерименту, не вважаеться вагомим мотивом. Бог розкусив цей виверт – саме цю думку я вклав у вигадану мною сатиру Боба Ньюгарта, i Свiнберн цiлком очiкувано нею скористався. Проте деякi iншi думки Свiнберна йдуть далi сатири. Уже не вперше вiн намагаеться обгрунтувати страждання у свiтi, якими керуе Господь:



Страждання дають менi можливiсть проявити мужнiсть i витривалiсть. Вони створюють вам нагоду продемонструвати спiвчуття i полегшити мiй бiль. А для суспiльства це можливiсть обдумати, чи слiд вкладати великi грошi у пошук лiкiв вiд тiеi чи iншоi недуги… Бог добрий i спiвчувае нашому болю, але найбiльше його турбуе, щоб кожен iз нас демонстрував терпiння, спiвчуття i щедрiсть, виховуючи в собi праведнi якостi характеру. Деяким людям вкрай потрiбно захворiти, щоб стати кращими, тодi як iншим вкрай потрiбно захворiти, щоб поставити важливий життевий вибiр перед iншими. Лише в такий спосiб можна змусити деяких людей зробити серйозний вибiр, якого роду людиною вони хочуть бути. Ще для iнших хвороба може й не бути настiльки потрiбною.


Цей гротескний зразок мислення, яке неможливо викоренити з голови богословiв, нагадав менi про одну мою телевiзiйну дискусiю зi Свiнберном та нашим оксфордським колегою професором Пiтером Еткiнсом. На якомусь етапi розмови Свiнберн спробував обгрунтувати Голокост тим, що вiн давав евреям чудову нагоду проявити мужнiсть i шляхетнiсть. Тодi Пiтер Еткiнс не стримався i пробурчав: «А щоб тобi горiти в пеклi!»[47 - Обидвi реплiки були видаленi з остаточноi версii передачi, яка пiшла на телеекрани. Про те, що Свiнбернова реплiка типова для його богословських поглядiв, свiдчить схожий коментар, який вiн зробив у книзi «Існування Бога» (2004) на с. 264 про Хiросiму: «Уявiть, що вiд атомноi бомби в Хiросiмi загинуло на одну людину менше. Вiд цього у свiтi поменшало б можливостей, щоб проявити мужнiсть i спiвчуття…»]

Ще далi в статтi Свiнберна натрапляемо на iнший типовий приклад богословськоi логiки. Вiн цiлком слушно зазначае, що якби Бог хотiв продемонструвати свое iснування, то знайшов би промовистiший спосiб, нiж розходження в статистичних показниках пацiентiв контрольноi та експериментальноi груп. Якби Бог iснував i хотiв нас у цьому переконати, то «наповнив би свiт надзвичайними чудесами». І тут Свiнберн дiстае свiй шедевр: «Але доказiв iснування Бога й без того багато, а якщо iх стане забагато, це може нашкодити нам». Забагато доказiв можуть нашкодити нам! Вчитайтеся ще раз. Забагато доказiв можуть нашкодити нам. Рiчард Свiнберн недавно пiшов на пенсiю з найпрестижнiшоi професорськоi посади з богослов’я у Британii i залишаеться членом Британськоi академii. Якщо вам потрiбен богослов, то не знайдете бiльш титулованого. Мабуть, краще обiйтися без богослова.

Вiн не единий, хто вiдмовився визнавати провальний експеримент. Отцевi Реймонду Лоренсу газета «New York Times» щедро вiдвела мiсце поруч iз редакцiйною статтею, щоб вiн пояснив, чому серйознi релiгiйнi лiдери «зiтхнули з полегшенням», коли експеримент не продемонстрував впливу молитви[48 - New York Times, 11 April 2006.]. Цiкаво, яку б пiсеньку вiн заспiвав, якби дослiдження Бенсона таки пiдтвердило силу молитви? Та навiть якби його пiсенька не була iншою, то решта пасторiв i богословiв не змарнували б такоi нагоди. Стаття отця Лоренса найбiльше запам’яталася таким одкровенням: «Нещодавно колега розповiв менi про одну набожну, добре освiчену жiнку, котра звинуватила лiкаря в недоглядi пiд час лiкування ii чоловiка. В останнi днi чоловiкового життя, за ii словами, лiкар не спромiгся помолитися за нього».

Іншi богослови пiдхопили мотив апологетiв NOMA, заявляючи, що проведене дослiдження молитви – просто викидання грошей на вiтер, адже надприроднi сили в своiй сутi недосяжнi для науки. Проте навiть сам Фонд Темплтона, видiливши кошти на фiнансування проекту, тим самим цiлком слушно визнав, що гiпотетична сила молитви принаймнi в теорii входить у компетенцiю науки. Слiпий експеримент над нею можна провести – i його було проведено. Зрештою, вiн мiг дати й позитивний результат. А якби так сталося, можете уявити, щоб бодай один апологет релiгii вiдкинув його на тiй пiдставi, що науковi дослiдження не мають значення у релiгiйних справах? Звичайно, нi.

Не варто й говорити, що негативнi результати експерименту не похитнуть вiри правовiрних. Духовний лiдер молитовного дому Мiссурi Боб Барт, пiд керiвництвом якого читалися молитви в рамках експерименту, заявив: «Людина з вiрою в серцi скаже, що це цiкаве дослiдження, але ми молимося вiддавна й бачили на власнi очi, що молитва допомагае, що вона працюе. Просто дослiдження молiння та духовного життя поки що перебувае на зачатковiй стадii». О так, звiсно: ми знаемо зi своеi вiри, що молитва працюе, тому якщо емпiричнi докази цього не пiдтвердили, слiд набратися терпiння i шу-кати далi, доки не отримаемо потрiбного результату.




Еволюцiонiстська школа iменi Невiлла Чемберлена


Можливо, науковцi, якi дотримуються принципу NOMA (непiдвладностi гiпотези про Бога науковiй перевiрцi), керуються ще одним прихованим мотивом – специфiчно американськими полiтичними реалiями, в яких велику загрозу для суспiльства становить популiстський креацiонiзм. У деяких частинах Сполучених Штатiв наука зазнае сильного тиску з боку добре органiзованоi та фiнансованоi опозицii з впливовими полiтичними зв’язками, яка накидаеться в першу чергу на викладання теорii еволюцii в навчальних закладах. Побоювання науковцiв зрозумiти можна: бiльшiсть коштiв, якi видiляються на науковi дослiдження, надходять вiд держави, а виборнi посадовцi мусять вiдповiдати на запити як освiченоi, так i неосвiченоi частини електорату.

У вiдповiдь на небезпеку з’явилися органiзацii, якi лобiюють теорiю еволюцii. Найпомiтнiшу роль серед них вiдiграе Нацiональний центр науковоi освiти (НЦНО) пiд керiвництвом невтомного захисника науки Юдженi Скотт, котра недавно опублiкувала книгу «Еволюцiя проти креацiонiзму». Одне з головних полiтичних завдань НЦПО – налагодити зв’язки та органiзувати «розумну» частину релiгiйноi аудиторii – церковних дiячiв, яких не лякае теорiя еволюцii i якi вважають ii недотичною до своеi вiри (або навiть корисною для неi). Еволюцiйне лобi намагаеться апелювати до духiвництва, богословiв та неортодоксальних вiрян, котрих хвилюе, що креацiонiзм шкодить репутацii релiгii. Один зi способiв досягти порозумiння з ними – пiдтримувати принцип NOMA, щоб переконати, що наука зовсiм не становить для них загрози, оскiльки повнiстю вiдiрвана вiд релiгiйних питань.

Ще один яскравий представник напрямку, який можна назвати «еволюцiонiстською школою iменi Невiлла Чемберлена», – фiлософ Майкл Рус. Цей невтомний борець проти креацiонiзму[49 - У судових процесах та книгах, як, наприклад, Ruse (1982). Його стаття в журналi «Playboy» побачила свiт у квiтневому випуску за 2006 рiк.] брав участь у баталiях на сторiнках перiодичних видань та в судовiй залi. Вiн стверджуе, що дотримуеться атеiзму, але в статтi, опублiкованiй у журналi «Playboy», заявляе:



Нам, прибiчникам науки, слiд засвоiти одну рiч: ворог нашого ворога – наш друг. Дуже часто еволюцiонiсти завдають образ потенцiйним союзникам. Особливо до цього схильнi свiтськi еволюцiонiсти. Атеiсти витрачають бiльше часу, щоб розтоптати прихильних до них християн, нiж на боротьбу з креацiонiстами. Коли папа Іван Павло ІІ написав звернення, у якому пiдтримував дарвiнiзм, Рiчард Докiнз назвав його лицемiром, який приховуе своi справжнi погляди на науку, i заявив, що краще папа був би щирим ортодоксом.


Із суто тактичного погляду я розумiю поверхову аналогiю, яку проводить Рус мiж боротьбою проти креацiонiзму та вiйною проти Гiтлера: «Вiнстону Черчиллю та Франклiну Рузвельту не подобався нi Сталiн, нi комунiзм. Але, борючись проти Гiтлера, вони збагнули, що мусять спiвпрацювати з Радянським Союзом. Так само й еволюцiонiсти всiх течiй повиннi спiльними зусиллями боротися з креацiонiзмом». Але я все-таки стою на боцi мого колеги з Чикаго генетика Джеррi Койна, котрий вiдзначив, що Рус



не розумiе природи цього конфлiкту. Це не просто зiткнення теорii еволюцii з креацiонiзмом. Із погляду науковцiв на кшталт Докiнза та Вiлсона [знаменитого гарвардського бiолога Едварда Осборна Вiлсона], тривае справжня вiйна мiж рацiоналiзмом i забобоннiстю. Наука – лише одна з форм рацiоналiзму, а релiгiя – найпоширенiша форма забобонностi. Креацiонiзм – лише вершина великого айсберга, якого вони вважають своiм ворогом – релiгii. Якщо релiгiя може iснувати без креацiонiзму, то креацiонiзм без релiгii приречений[50 - Вiдповiдь Джеррi Койна на статтю Руса з’явилася в серпневому випуску «Playboy» за 2006 рiк.].


Мене об’еднуе з креацiонiстами тiльки одна рiч. На вiдмiну вiд «школи Чемберлена», ми, як i вони, не панькаемося з iдеями на зразок NOMA та ii недотичних царин. Замiсть того, щоб поважати недоторканнiсть наукового терену, креацiонiсти нi вiд чого не отримують бiльшого задоволення, нiж вiд топтання своiми брудними чоботями по доглянутих грядках науки. До того ж вони не гребують брудними методами. Юристи, якi представляють iнтереси креацiонiстiв на судових процесах в американськiй провiнцii, спецiально вишукують еволюцiонiстiв, котрi вiдкрито стоять на позицiях атеiзму. На своему гiркому досвiдi знаю, що мое iм’я використовували таким чином. Ця тактика часто спрацьовуе, оскiльки серед набраних випадковим чином присяжних неодмiнно будуть особи, яким змалечку вбивали в голову, що атеiсти – це дияволи в плотi та кровi, не кращi за педофiлiв або «терористiв» (сьогоденнi вiдповiдники салемських вiдьом та маккартистських «комуняк»). Будь-який юрист креацiонiстiв, якому вдасться притягнути мене на мiсце свiдка, блискавично заручиться прихильнiстю присяжних, лише запитавши мене: «Чи спонукало вас знання теорii еволюцii стати атеiстом?» Менi доведеться чесно вiдповiсти «так», i наче за помахом чарiвноi палички я втрачу прихильнiсть присяжних. Хоч iз юридичного погляду правильно було б вiдповiсти так: «Моi релiгiйнi переконання або iх вiдсутнiсть – це моя приватна справа, яка жодним чином не пов’язана з цим судовим процесом та з моею науковою дiяльнiстю», – але я не можу так кривити душею, а чому саме – розповiм про це в четвертому роздiлi.

Журналiстка газети «Guardian» Мадлен Бантiнг написала статтю пiд назвою «Чому прибiчники “розумного задуму” мають подякувати Богу за Рiчарда Докiнза»[51 - Madeleine Bunting, Guardian, 27 March 2006.]. Вона жодним словом не згадуе про iнших осiб, iз якими консультувалася, крiм Майкла Руса, тому можна припустити, що над цiею статтею витае його дух[52 - Те саме можна сказати про статтю «Зiткнення космологiй» у газетi «New York Times» за 22 сiчня 2006 року, що вийшла з-пiд пера поважноi журналiстки Джудiт Шулевiч. Першим правилом вiйни для генерала Монтгомерi було: «Не нападай на Москву». Мабуть, першим правилом наукового журналiзму мае бути: «Поспiлкуйся хоча б зi ще кимось, крiм Майкла Руса».]. У вiдповiдь Ден Деннетт влучно процитував дядечка Рiмуса:



Кумедно, що двое британцiв – Мадлен Бантiнг i Майкл Рус – потрапили в одну з найвiдомiших в американському фольклорi пасток (стаття «Чому прибiчники “розумного задуму” мають подякувати Богу за Рiчарда Докiнза» вiд 27 березня). Коли лис нарештi спiймав Братика Кролика, той почав благати: «Роби зi мною, що хочеш, Братику Лисе, лише, будь ласка, не кидай мене в той терновий кущ», – де вiн зрештою опинився цiлим i неушкодженим, коли лис вирiшив вчинити йому на зло. Коли американський пропагандист Вiльям Дембскi уiдливо звернувся до Рiчарда Докiнза, дякуючи йому за багаторiчну працю на благо вчення про розумний задум, Бантiнг i Рус ухопилися за цю iдею! «Ой, Братику Лисе, твое щире визнання, що еволюцiйна бiологiя вiдкидае iдею творця, ставить пiд сумнiв викладання бiологii в науковому класi, адже ii викладання порушуе вiдокремлення церкви вiд держави!» Усе правильно. Також треба вiдмовитися вiд фiзiологii, яка вважае неможливим непорочне зачаття…[53 - Вiдповiдь Дена Деннетта була опублiкована в «Guardian» за 4 квiтня 2006 року.]


Це саме питання (разом зi ще однiею згадкою про Братика Кролика й терновий кущ) обговорюеться у дотепному блозi «Pharyngula», який веде бiолог Пол Захарi Маерз[54 - http://scienceblogs.com/pharyngula/2006/03/the_dawkinsdennett_boo geyman.php; http://scienceblogs.com/pharyngula/2006/02/our_double_standard.php;http://scienceblogs.com/pharyngula/2006/02/the_rusedennett_feud.php.].

Я не стверджую, нiбито моi колеги з угодовського табору кривлять душею. Хтось iз них щиро вiрить у NOMA, хоч у мене постiйно напрошуеться питання, чи достатньо добре вони осмислили цей принцип i як розв’язують у своiх головах характернi для нього внутрiшнi суперечностi. Немае сенсу зараз далi заглиблюватися в це питання, але всiм, хто хоче зрозумiти публiчнi заяви науковцiв на релiгiйнi теми, не слiд забувати про iх полiтичний контекст: запеклу вiйну культур, яка роздирае сучасну Америку. Про угодовство в дусi NOMA ми ще поговоримо в останньому роздiлi. А зараз я повернуся до агностицизму та можливих шляхiв подолання нашого незнання та суттевого зниження невизначеностi в питаннi про iснування чи неiснування Бога.




Маленькi зеленi чоловiчки


Давайте припустимо, що Бертран Рассел у своiй метафорi говорить не про небесний чайник, а про позаземне життя – те саме, яке змусило Карла Сагана вiдмовитися думати нутром. Як я вже писав, ми не можемо вiдкинути можливiсть його iснування, тож единою по-справжньому рацiональною позицiею в цьому питаннi залишаеться агностицизм. Але гiпотеза про його iснування вже бiльше не спекулятивна. Хоч ми не можемо наперед вгадати, в який бiк у кiнцевому пiдсумку схиляться терези, але маемо пiдстави у виглядi часткових доказiв для цiкавоi дискусii та складання списку потенцiйних доказiв, якi зменшать нашу невизначенiсть. Ми б не тямили себе вiд лютi, якби уряд видiлив величезнi кошти на будiвництво телескопiв iз единою метою – знайти чайники, якi обертаються навколо Сонця. Але з розумiнням ставимося до видаткiв на програму SETI, тобто пошук позаземного розуму, в рамках якоi здiйснюеться обстеження космосу радiотелескопами з метою виявлення сигналiв, створених розумними iстотами.

Я повнiстю пiдтримую Карла Сагана за вiдмову керуватися «нутром» у питаннi позаземного життя. Крiм цього, Саган тверезо оцiнив, що нам потрiбно, щоб розрахувати ймовiрнiсть його iснування. Для початку можна просто перелiчити потрiбнi нам величини, яких ми ще не знаемо, як у знаменитому рiвняннi Дрейка, яке Пол Дейвiс назвав просто зiбранням iмовiрностей. Згiдно з цим рiвнянням, щоб вирахувати кiлькiсть цивiлiзацiй, якi незалежно розвинулися у всесвiтi, потрiбно помножити сiм величин: кiлькiсть зiрок, кiлькiсть землеподiбних планет, яка припадае на кожну зiрку, та ймовiрнiсть трьох подiй, якi я не буду розписувати докладно, оскiльки веду лише до того, що всi вони нам не вiдомi або розрахованi в межах великого iнтервалу похибки. Коли всi цi частково або повнiстю невiдомi нам величини перемножити, отриманий добуток – гiпотетична кiлькiсть позаземних цивiлiзацiй – матиме похибку такого колосального розмiру, що агностицизм здасться не тiльки доречною, а й навiть единою допустимою позицiею в цьому питаннi.

Про деякi величини з рiвняння Дрейка зараз вiдомо вже бiльше, нiж 1961 року, коли воно з’явилося. На той час науковцi знали про iснування тiльки однiеi системи планет, якi обертаються навколо центральноi зiрки, – нашоi сонячноi системи, а також про ii мiнiатюрнi локальнi версii у виглядi супутникових систем Юпiтера та Сатурна. Найкращi оцiнки кiлькостi орбiтальних систем у всесвiтi базувалися на теоретичних моделях та неформальному «принципi посередностi», винесеному з гiрких урокiв iсторii, пов’язаних з iменами Коперника, Габбла та iнших: немае нiчого надзвичайного в тому конкретному мiсцi всесвiту, в якому нам випало жити. На жаль, принцип посередностi розходиться з «антропним принципом» (див. четвертий роздiл): якби наша сонячна система справдi була единою у всесвiтi, то саме на нiй нам як iстотам, здатним замислюватися над такими питаннями, довелося б жити. Сам факт нашого iснування заднiм числом робить це мiсце надзвичайно унiкальним.

Проте сучаснi оцiнки поширеностi сонячних систем уже не потребують принципу посередностi; для цього е прямi емпiричнi данi. Спектроскоп – бич контiвського агностицизму – знову прийшов на помiч. Нашi телескопи ще недостатньо потужнi, щоб безпосередньо спостерiгати планети навколо iнших зiрок. Проте розташування зiрки змiнюеться пiд впливом сили тяжiння навколишнiх планет, якi обертаються довкола неi, а спектроскоп може вловлювати доплерiвське змiщення частоти у спектрi випромiнювання зiрки – принаймнi, якщо планета, що викликае змiщення, достатньо велика. На момент, коли я пишу цi рядки, цей метод дозволив виявити 170 екзопланет, якi обертаються навколо 147 зiрок[55 - http://vo.obspm.fr/exoplanetes/encyclo/encycl.html.], але ця цифра, без сумнiву, збiльшиться на той час, коли ви читатимете мою книгу. Поки що виявити можна тiльки масивнi «юпiтери», оскiльки лише iхнього розмiру достатньо, щоб вивести зiрку в зону чутливостi сучасних спектроскопiв.

Отже, ми зумiли покращити принаймнi кiлькiсну оцiнку однiеi з ранiше невiдомих величин рiвняння Дрейка. Цього вже достатньо, щоб помiтно, хоч i частково, розвiяти агностицизм щодо кiнцевого результату рiвняння. Ми досi залишаемося агностиками в питаннi про позаземне життя, але вже на дещицю менше, тому що на цю дещицю скоротили свое незнання. Наука може поступово розвiювати агностицизм того штибу, який iз надривом обгрунтовував Гакслi, i спростовувати думку про неперевiрюванiсть гiпотези про Бога. Я стверджую, що, попри полiткоректнiсть Гакслi, Гулда та багатьох iнших, гiпотеза про Бога навiки й принципово не перебувае за межами компетенцii науки. Як у випадку будови зiрок (усупереч Конту) та ймовiрностi iснування життя на навколозоряних планетах, наука в змозi здiйснювати принаймнi ймовiрнiснi рейди на територiю агностицизму.

У формулюваннi гiпотези про Бога я використав слова «надлюдський» i «надприродний». Щоб зрозумiти рiзницю, уявiть, що радiотелескоп проекту SETI вловив сигнал iз далекого космосу, який недвозначно свiдчить, що ми не самi у всесвiтi. До речi, не так просто окреслити критерii сигналу, який може переконати нас, що мае розумне походження. Це питання доречно сформулювати навпаки. Що ми можемо зробити умисно, щоб повiдомити про свое iснування позаземним слухачам? Ритмiчне пульсування не пiдiйде. Радiоастроном Джоселiн Белл Бернелл, першовiдкривач пульсарiв, 1967 року була вражена iхньою 1,33-секундною перiодичнiстю настiльки, що жартома назвала iхнiй сигнал LGM (скорочення вiд англ. «маленькi зеленi чоловiчки»). Пiзнiше на iншiй дiлянцi неба вона виявила другий пульсар з iншою перiодичнiстю сигналу, з чого стало зрозумiло, що нiякi чоловiчки iх не вiдправляють. Рiвномiрнi ритми можуть виникати з багатьох рiзних явищ, якi не мають зв’язку з розумом: вiд погойдування гiлки до крапання води, вiд часових затримок у саморегульованих контурах зворотного зв’язку до обертання небесних тiл навколо осi та по орбiтi. У нашiй галактицi вже виявлено понад тисячу пульсарiв. Вважаеться, що всi вони являють собою нейтронну зiрку, яка, обертаючись, випромiнюе потiк вузькоспрямованих радiохвиль, наче проблисковий маяк. Важко навiть уявити, щоб зiрка оберталася навколо осi за лiченi секунди (що було б, якби наш день тривав не 24 години, а 1,33 секунди?), але майже все, що нам вiдомо про нейтроннi зiрки, уявити важко. Головне те, що феномен пульсара сьогоднi вважають продуктом простоi фiзики, а не розумноi дiяльностi.

Отже, ритмiчнiсть не допоможе нам розповiсти принишклому всесвiту про iснування нашого розуму. Як варiант часто пропонують скористатися простими числами, оскiльки важко уявити суто фiзичний процес, який мiг би iх згенерувати. Хай за допомогою простих чисел чи iнших критерiiв, але уявiть, що проект SETI знайшов неспростовнi докази iснування позаземного розуму, пiсля чого розпочалася масштабна передача знань i досвiду приблизно так, як описано в науково-фантастичних романах «“А” означае Андромеда» Фреда Гойла та «Контакт» Карла Сагана. Як ми вiдреагуемо на цю подiю? Цiлком зрозумiлою реакцiею буде щось на кшталт поклонiння, адже цивiлiзацiя, здатна передавати сигнал на таку величезну вiдстань, значно випереджае нас у розвитку. Навiть якщо вона не дуже випереджала нас у момент вiдправлення сигналу, колосальна вiдстань мiж нами дозволяе припустити, що на момент прийому сигналу вона попереду нас уже на цiлi тисячолiття (якщо, звiсно, не загинула, як часто бувае).

Незалежно вiд того, дiзнаемося ми про них чи нi, е значна ймовiрнiсть iснування позаземних цивiлiзацiй, якi досягли надлюдського рiвня i чиi можливостi перевершують навiть те, що богослови приписують богам. Їхнi технiчнi досягнення можуть здатися нам настiльки ж надприродними, як нашi сучаснi – середньовiчному селяниновi, перенесеному в ХХІ столiття. Уявiть його реакцiю на ноутбук, мобiльний телефон, водневу бомбу або гiгантський авiалайнер. Артур Кларк так сформулював свiй Третiй закон: «Будь-яка достатньо розвинена технологiя не вiдрiзняеться вiд магii». Нашi технологiчнi дива здаватимуться стародавнiм людям не меншими чудесами, нiж iсторii про розступання води перед Мойсеем чи Ісусове ходiння по водi. Чужинцi, чий сигнал уловив SETI, будуть для нас такими самими богами, як нашi мiсiонери були (незаслужено скориставшись цим) у суспiльствах iз кам’яними технологiями, коли прибували туди зi своiми рушницями, телескопами, сiрниками й таблицями, якi дозволяли прогнозувати затемнення з точнiстю до секунди.

Як же тодi вiдрiзнити найрозвиненiших чужинцiв вiд богiв? Чи е рiзниця мiж надлюдським i надприродним? Так, е. І дуже принципова для головноi iдеi цiеi книги. Ключова вiдмiннiсть мiж богами та богоподiбними iнопланетянами полягае не в iхнiх ознаках, а в iхньому походженнi. Органiзми, якi досягли достатнього рiвня складностi, щоб стати розумними, можуть сформуватися тiльки в результатi еволюцiйного процесу. Хоч як вони нагадуватимуть нам богiв на момент зустрiчi, вони не були такими з самого початку. Деякi письменники-фантасти, наприклад Денiел Галуе у романi «Свiт-пiдробка», вже припускали, що ми живемо в комп’ютернiй програмi-симуляцii, створенiй значно розвиненiшою цивiлiзацiею (досi не знаю, як це спростувати). Проте розробники програми самi мали з’явитися звiдкись. Закони ймовiрностi не припускають, щоб вони зненацька вигулькнули в своему теперiшньому станi, не маючи простiших попередникiв. Мабуть, своiм iснуванням вони завдячують якiйсь (ще не знанiй нам) формi дарвiнiвськоi еволюцii: своерiдному самопiдйомному крану, а не «небесному гаку», якщо скористатися термiнологiею Денiела Деннетта[56 - Dennett (1995).]. Усi «небеснi гаки», зокрема всi боги, – це лише магiчнi заклинання. Вони не дають справжньоi пояснювальноi користi й часто потребують бiльше пояснень, нiж самi пояснюють свiт. А «крани» – це пояснювальнi засоби, якi справдi багато що пояснюють. Природний добiр – це кран-чемпiон усiх часiв. Вiн пiдняв життя з його первинноi простоти до запаморочливих висот складностi, краси та позiрноi продуманостi, яка досi спантеличуе нас. Про це пiде мова в четвертому роздiлi «Чому Бога майже напевно немае». Але перш нiж перейти до мого головного мотиву не вiрити в iснування Бога, вважаю за потрiбне спростувати стверднi аргументи, якими на рiзних етапах iсторii апологети релiгii пiдкрiплювати гiпотезу про його iснування.




3

Докази iснування Бога



Посади професора богослов’я не повинно бути в нашому закладi.

    Томас Джефферсон

Як богослови, так i простi прибiчники самими ними ж означеного «здорового глузду» протягом багатьох столiть збирали та впорядковували докази iснування Бога.




«Докази» вiд Томи Аквiнського


П’ять «доказiв», наведених у ХІІІ столiттi Томою Аквiнським, насправдi не доводять нiчого, а iх безпiдставнiсть продемонструвати досить легко, хай навiть зважитися на цей крок не просто, враховуючи авторитет цього богослова. Першi три з них просто трьома рiзними способами повторюють ту саму думку, тому iх можна розглядати як один. У всiх трьох Тома покликаеться на нескiнченний ланцюжок питань, у якому вiдповiдь на одне питання породжуе наступне питання i так до нескiнченностi.



1. Першорушiй. Нiщо в свiтi не рухаеться, поки до нього не буде докладено рушiйну силу. Ставлячи одне за одним питання про рушiйну силу всiх речей, ми отримуемо довжелезний ланцюжок питань, який матиме початок, тiльки якщо iснуе Бог. Щось повинне було дати початковий поштовх, i це «щось» ми називаемо Богом.



2. Безпричинна причина. Нiщо в свiтi не спричинюе саме себе. У кожного явища е своя причина, яка йому передуе. Так ми знову отримуемо довгий ланцюжок питань, який перериваеться лише тодi, коли досягаеться першопричина, яку ми називаемо Богом.



3. Космологiчний доказ. Був час у минулому, коли фiзичнi об’екти не iснували. А оскiльки вони iснують зараз, то мало iснувати щось нефiзичне, що покликало iх до життя. Це i е Бог.



У всiх трьох випадках Тома покликаеться на нескiнченний ланцюжок питань, якi передбачають одне одного, i стверджуе, що всi цi ланцюжки починаються з Бога. Абсолютно не зрозумiло, з чого вiн узяв, що перед Богом немае iнших елементiв ланцюжка. Але навiть якщо дозволити собi сумнiвну розкiш вигадати початковий пункт нескiнченного ланцюжка питань i для зручностi дати йому назву, немае жодних пiдстав приписувати цьому початковому пункту тi якостi, якими зазвичай надiляють Бога: всемогутнiсть, всезнання, доброту, творче мислення, а тим паче такi людськi атрибути, як чутливiсть до благань, прощення грiхiв та читання найпотаемнiших думок. До речi, логiки зауважили, що всезнання i всемогутнiсть – несумiснi ознаки. Якщо Бог обiзнаний з усiм, вiн повинен знати наперед, як втручатиметься у земнi справи, щоб змiнити перебiг iсторii, користуючись своею всемогутнiстю. Але це означае, що вiн не може змiнити своiх планiв щодо втручання, а отже, вiн не всемогутнiй. За мотивом цього прихованого парадокса Карен Овенз написала потiшний вiршик:

		А чи здатен Бог-усезнавець,
		Знаючи майбутне бездоганно,
		Своiм всесиллям звести нанiвець
		Усе, що задумае завтра спонтанно?

Повертаючись до нескiнченного ланцюжка питань та безпiдставностi звернення до Бога, щоб ланцюжок перервати, чи не було б ощадливiше вигадати «сингулярнiсть Великого вибуху» або якесь iнше нове фiзичне поняття? Назвавши його Богом, ми в кращому разi не отримуемо жодноi користi, а в гiршому – збиваемо себе на небезпечнi манiвцi. Едвард Лiр в одному зi своiх безглуздих рецептiв так пропонуе готувати «крихотнi котлети»: «Запасiться шматком яловичини i, посiкши його на найдрiбнiшi частини, посiчiть ще разiв вiсiм-дев’ять». Деякi нескiнченнi ланцюжки все-таки мають природний початок. Наприклад, науковцiв здавна цiкавило, що буде, якщо розрiзати шматок золота на найменшi можливi шматочки. Чому не можна розрiзати ще раз навпiл кожен iз них, щоб отримати ще крихiтнiшi крупинки? Тому що прогресивне розрiзання в цьому випадку наштовхуеться на остаточну межу – атом. Найкрихiтнiший можливий шматочок золота – це ядро, яке складаеться з 79 протонiв i трохи меншоi кiлькостi нейтронiв, навколо якого рояться 79 електронiв. Якщо «розрiзати» цiлiсний атом золота, то отриманий результат уже не буде золотом. Тобто атом становить природну межу для неперервного розрiзання речовини за рецептом «крихотних котлет». Аж нiяк не самозрозумiло, що природним початком ланцюжкiв Томи Аквiнського е Бог. І це ще м’яко сказано, як побачимо далi. Тепер же продовжимо розгляд його доказiв.



4. Доказ найвищоi мiри. Ми знаемо, що все в свiтi рiзниться за мiрою прояву тiеi чи iншоi якостi. Наприклад, за мiрою доброти або досконалостi. Ми можемо уявити цi рiвнi тiльки через iх спiввiднесення з максимальним значенням. Оскiльки люди можуть бути як добрими, так i поганими, то максимальне значення доброти задаеться не ними. Таким чином, повинен iснувати якийсь iнший носiй максимального значення, який виступае еталоном досконалостi. Цей максимум ми називаемо Богом.



Це був доказ? Так само можна сказати, що люди рiзняться за мiрою смердючостi. Ми iх можемо порiвнювати лише через зiставлення з досконалим максимумом смердючостi, який тiльки можна уявити. А отже, повинен iснувати незрiвнянний, абсолютний смердюк, якого ми називаемо Богом. Замiнiть цю ознаку будь-якою iншою, за якою можна порiвнювати, i отримаете такий самий безглуздий висновок.



5. Телеологiчний доказ, або доказ про наявнiсть задуму. Речi, якi iснують у свiтi, а особливо живi iстоти, мають та-кий вигляд, наче iхню будову добре продумано. Нiщо з вiдомого нам не видаеться продуманим, якщо його не було задумано. А отже, повинен iснувати творець, який iх задумав i якого ми називаемо Богом[57 - Не можу не згадати незабутнiй виверт, до якого вдався мiй шкiльний друг, намагаючись розв’язати задачу з Евклiдовоi геометрii: «Трикутник ABC виглядае, як рiвнобедрений. А отже…»]. Сам Тома проводив аналогiю зi стрiлою, яка летить у мiшень, але ще краще йому пiдiйшов би сучасний приклад зенiтноi ракети з системою теплового самонаведення.



Аргумент про наявнiсть задуму – единий, який досi широко використовуеться i багатьом здаеться убивчим за своею переконливiстю. Пiд його вплив потрапив навiть молодий Чарльз Дарвiн, коли пiд час навчання в Кембриджському унiверситетi прочитав «Природниче богослов’я» Вiльяма Пейлi. На превеликий жаль для останнього, зрiлий Дарвiн не залишив вiд цiеi книги каменя на каменi. Навряд чи в iсторii можна знайти iнший приклад бiльш нищiвного роз-грому популярних уявлень силою логiчних аргументiв, нiж спростування Дарвiном доказiв про наявнiсть задуму. І ста-лося це, як грiм серед ясного неба.

Завдяки Дарвiну сьогоднi вже не заведено говорити, нiбито все, що мае вигляд продуманого, було задумане творцем. Еволюцiя шляхом природного добору вмiе блискуче маскуватися пiд задум, коли створюе органiзми надзвичайноi складностi та вишуканостi. Серед ii найвидатнiших псевдозадумiв – нервовi системи, якi, крiм своiх iнших скромнiших можливостей, здатнi породжувати цiлеспрямовану поведiнку, яка (навiть у найкрихiтнiшоi комахи) схожа на надсучасну самонавiдну ракету бiльше, нiж проста стрiла, яке летить до цiлi. До доказу про наявнiсть задуму ми повернемося в четвертому роздiлi.




Онтологiчний доказ та iншi апрiорнi докази


Усi докази iснування Бога можна подiлити на двi категорii – апрiорнi й апостерiорнi. П’ять доказiв Томи Аквiнського належать до останньоi категорii, позаяк вони базуються на спостереженнi за свiтом. Серед апрiорних доказiв, тобто таких, що отриманi в результатi кабiнетних роздумiв, найзнаменитiший (так званий онтологiчний доказ) 1078 року сформулював святий Ансельм Кентерберiйський. Вiдтодi його в рiзних версiях повторювала сила-силенна фiлософiв. Дивакуватiсть Ансельмового доказу починаеться з того, що вiн був початково адресований не людям, а самому Боговi в формi молитви (цiкаво, для чого переконувати iстоту, здатну дослухатися до молитви, в тому, що вона iснуе?).

Згiдно з його мiркуваннями, можна уявити те, вище чого не можна вже нiчого помислити. Навiть атеiст може уявити таку досконалу iстоту, хоч i заперечуе ii iснування в реальному свiтi. Але, продовжуе Ансельм, iстота, яка не iснуе в реальному свiтi, з огляду на цей факт уже не е абсолютно досконалою. Таким чином, ми стикаемося з суперечнiстю, а отже, Бог iснуе!

Дозвольте перекласти цей дитячий аргумент вiдповiдною йому мовою, а саме мовою дитячого майданчика:



– Споримо, я доведу, що Бог iснуе?

– Та куди тобi!

– Ну добре, уяви найнайнайдосконалiшу iстоту, яка тiльки може iснувати.

– Уявив, i що?

– А тепер скажи: ця найнайнайдосконалiша iстота реальна? Вона справдi iснуе?

– Нi, вона iснуе тiльки в моiй головi.

– Але якби вона була реальною, то була б ще досконалiшою, бо по-справжньому досконала рiч повинна бути кращою, нiж стара, безглузда вигадка. А отже, я довiв, що Бог iснуе. Трам-та-та! Усi атеiсти – безумцi!


Я умисно вклав у вуста свого героя-розумника слово «безумцi». Ансельм теж цитуе перший рядок Псалма 14: «Безумний говорить у серцi своiм: Нема Бога!»[58 - Тут i далi всi цитати з Бiблii, крiм окремо зазначених випадкiв, наводяться за украiнським перекладом Івана Огiенка. – Прим. перекл.] – i йому не забракло нахабства назвати «безумцем» (лат. insipiens) свого уявного атеiста:



Таким чином, навiть безумець переконаеться, що принаймнi в розумi iснуе дещо, вище чого нiчого не можливо помислити, бо коли вiн чуе про це, то розумiе, про що йдеться. А те, що можна зрозумiти, iснуе в розумi. І, звичайно ж, те, вище чого нiчого не можна помислити, не може iснувати в самому тiльки розумi. Адже, якщо уявити, що воно iснуе в самому тiльки розумi, тодi його можна помислити в реальностi, а це вже бiльше, нiж iснування тiльки в розумi.


Сама думка, що з такого словоблуддя можна виводити якiсь серйознi висновки, ображае моi естетичнi почуття, тож менi доведеться робити зусилля над собою, щоб утриматися вiд обмiну образами на кшталт «безумець». Бертран Рассел, якого аж нiяк не назвеш безумцем, якось сказав цiкаву рiч: «Набагато легше вiдчути, що [онтологiчний доказ] помилковий, нiж знайти, де саме в нього закралася помилка». Вiн i сам замолоду якийсь час вважав його переконливим:



Точно пам’ятаю день 1894 року, коли я, йдучи по Трiнiтi-лейн, на власнi очi (або так менi здалося) переконався, що онтологiчний доказ слушний. Я вийшов, щоб купити пачку тютюну; дорогою назад я зненацька пiдкинув ii вгору й вигукнув, коли спiймав: «Побий мене грiм, онтологiчний доказ таки мае пiдстави!»


Мене дивуе, що вiн не сказав: «Побий мене грiм, онтологiчний доказ мае правдоподiбний вигляд. Але хiба не пiдозрiло, що велику iстину про будову всесвiту виведено з гри слiв? Вiзьмусь-но я до роботи й спробую розплутати цей логiчний клубок, схожий, вочевидь, на парадокс Зенона». Греки довго сушили голову, як спростувати «доказ» Зенона, що Ахiлл нiколи не наздожене черепаху[59 - Парадокс Зенона добре всiм вiдомий, тому примiтки вистачить, щоб нагадати про його суть. Ахiлл бiгае в десять разiв швидше за черепаху, тому тваринi дають 100-метрову фору. Коли Ахiлл пробiг 100 метрiв, до черепахи йому залишилося 10 метрiв. Коли вiн пробiг ще 10 метрiв, до черепахи залишився 1 метр. Здолав вiн iще 1 метр, тепер черепаха попереду на 1/10 метра… i так до нескiнченностi. Тож Ахiлл нiколи не пережене черепаху.]. Але iм вистачило глузду не робити висновку, нiбито Ахiлл справдi не зможе перегнати тварину. Натомiсть вони зарахували цю проблему до категорii парадоксiв i вiдклали на майбутне, доки пiзнiшi поколiння математикiв знайдуть на неi вiдповiдь (за допомогою теорii нескiнченних рядiв, якi прямують до скiнченноi величини). Рассел, певна рiч, не гiрше за iнших розумiв, чому не слiд пiдкидати пачку тютюну, радiючи поразцi Ахiлла в змаганнi з черепахою. Чому ж вiн не проявив аналогiчноi обачностi щодо успiху святого Ансельма? Пiдозрюю, вiн був надмiру чесним атеiстом, завжди готовим вiдмовитися вiд переконань, якщо цього вимагала логiка[60 - Щось схоже в наш час вiдбулося з широко розтиражованою змiною поглядiв фiлософа Ентонi Флу, котрий на старостi заявив, що увiрував у якесь божество (викликавши шквал публiкацiй в iнтернетi). З iншого боку, Рассел був видатним фiлософом, нагородженим Нобелiвською премiею. Може, Флу за змiну поглядiв удостоять Темплтонiвськоi премii. Перший крок у цьому напрямi вiн уже зробив, скандально погодившись 2006 року прийняти «Премiю Фiлiпа Джонсона за сприяння свободi та iстинi». Першим володарем цiеi премii був Фiлiп Джонсон – юрист, якому приписують розробку «стратегii клину» для популяризацii вчення про розумний задум. Флу стане другим ii володарем, а присуджуе премiю BIOLA – Бiблiйний iнститут Лос-Анджелеса. Напрошуеться питання: чи розумiе Флу, що його використовують? Див.: Victor Stenger, ‘Flew’s flawed science’, Free Inquiry 25: 2, 2005, 17—18; www.secularhumanism. org/index.php?section=library&page=stenger_25_2.]. Або ж пояснення слiд шукати в його словах, написаних 1946 року, через багато рокiв пiсля того, як вiн розiбрався з онтологiчним доводом:



Насправдi формулювати питання потрiбно так: чи достатньо того, що ми щось можемо помислити, аби на пiдставi його iснування в нашiй уявi вважати доведеним його iснування за ii межами? Кожен фiлософ залюбки вiдповiв би «так», бо така робота фiлософа: здобувати новi знання про свiт шляхом розмислiв, а не спостережень. І якщо це правильна вiдповiдь, то мiж думками та речами iснуе мiсток. Якщо нi, то нi.


Зi свого боку, я б одразу вiдчув глибоку недовiру до будь-якого ходу думок, який приводить до таких масштабних висновкiв на пiдставi мiзерноi iнформацii про реальний свiт. Можливо, в менi говорить науковець, а не фiлософ. Останнi протягом багатьох столiть серйозно сприймали онтологiчний доказ, наводячи аргументи за i проти нього. Атеiстичний фiлософ Джон Леслi Мекi детально розглянув цю дискусiю в книзi «Диво теiзму». Називаючи фiлософами тих, хто не керуеться здоровим глуздом у пошуках вiдповiдi, я вважаю, що роблю iм комплiмент.

Найвичерпнiше спростування онтологiчного доказу зазвичай приписують фiлософам Дейвiду Г’юму (1711—1776) та Іммануiлу Канту (1724—1804). Кант показав, що Ансельм змахлював, коли безпiдставно назвав «iснування» бiльш «досконалим», нiж неiснування. Американський фiлософ Норман Малколм так сформулював цю думку: «Заява про те, що iснування означае досконалiсть, дуже дивна. Цiлком слушно й справедливо сказати, що мiй майбутнiй будинок буде досконалiшим, якщо його утеплити. Але що означае, що вiн буде кращим будинком, якщо iснуватиме, нiж якщо не iснуватиме?»[61 - http://www.iep.utm.edu/o/ont-arg.htm. Гескiнгове «доведення» можна знайти за адресою: http://www.uq.edu.au/~pdwgrey/pubs/gasking.html.] Ілюструючи цю думку, австралiйський фiлософ Даглес Гескiнг жартома запропонував аналогiчнi «докази» того, що Бог не iснуе (Ансельмiв сучасник Гаунiло висував схоже спростування):

1. Створення свiту – найдивовижнiше досягнення, яке тiльки можна уявити.

2. Величнiсть цього досягнення визначаеться (а) його власною якiстю та (б) можливостями його творця.

3. Що бiльшi обмеження (або перешкоди) доводиться долати творцевi, то неймовiрнiшим буде його досягнення.

4. Найбiльшою перешкодою для будь-якого творця було б його неiснування.

5. А отже, якщо ми вважаемо, що всесвiт створив творець, який iснуе, то ми цiлком можемо помислити ще досконалiшого творця – такого, який створив усе, але сам при цьому не iснував.

6. Таким чином, творця, який iснуе, не можна вважати iстотою, вище якоi ми нiчого не можемо помислити, адже ще видатнiшим i неймовiрнiшим творцем буде Бог, який не iснуе.

А отже, 7. Бог не iснуе.

Мабуть, не варто навiть говорити, що Гескiнг цим ланцюжком умовиводiв аж нiяк не довiв, що Бог не iснуе. Але так само слiд визнати, що Ансельм теж не довiв його iснування, адже користувався тiею самою логiкою. Вiдмiннiсть мiж ними лише в тому, що Гескiнг свiдомо збиткувався. Вiн прекрасно розумiв, що iснування або неiснування Бога – занадто масштабне питання, яке не розв’язуеться за допомогою «дiалектичного жонглювання». Крiм того, не думаю, що сумнiвне використання iснування як iндикатора досконалостi – найслабша ланка в логiцi онтологiчного доказу. Вже не можу пригадати всiх деталей, але якось я дорiкнув богословам i фiлософам на одному зiбраннi, що за допомогою онтологiчного доказу можна довести навiть, що свинi лiтають. Їм довелося вдатися до модальноi логiки, щоб спростувати це.

Онтологiчний доказ, як i всi апрiорнi докази iснування Бога, нагадуе менi старого чоловiка з роману Олдоса Гакслi «Контрапункт», котрий математично довiв iснування Бога:



Знаеш формулу: m подiлити на нуль дорiвнюе нескiнченностi, де m – будь-яке додатне число? А давай спростимо це рiвняння, помноживши обидвi його сторони на нуль. У результатi отримаемо: m дорiвнюе нескiнченностi, помноженiй на нуль. А це означае, що будь-яке додатне число е добутком нуля на нескiнченнiсть. Хiба з цього не випливае, що всесвiт створила нескiнченна сила з нiчого? Вдумайся!


Або ж можна навести горезвiсний приклад дискусii, яку в ХVIII столiттi влаштувала Катерина ІІ мiж швейцарським математиком Ейлером та французьким енциклопедистом-просвiтником Дiдро. Завiвшись не на жарт, набожний Ейлер iз голосом абсолютноi переконаностi кинув виклик атеiсту Дiдро: «Мсье, (a + b


)/n = x, а отже, Бог iснуе. Ваша черга!» Кажуть, у Дiдро вiдiбрало мову й вiн мусив тiкати з поля бою. За однiею версiею iсторii, тiкав вiн через усю Європу аж до Францii.

Той хiд, до якого вдався Ейлер, можна назвати «замилюванням очей за допомогою науки» (у цьому випадку – математики). Дейвiд Мiллс у книзi «Атеiстичний всесвiт» переказуе iнтерв’ю, яке вiн дав на радiо набожному ведучому, котрий невдало спробував замилити йому очi за допомогою науки, зокрема скориставшись законом збереження маси й енергii: «Оскiльки ми всi складаемося з маси й енергii, хiба цей науковий закон не обгрунтовуе вiру в вiчне життя?» Менi б не вдалося вiдповiсти настiльки стримано й ввiчливо, як це зробив Мiллс, оскiльки в перекладi на нормальну мову те, що сказав ведучий, звучить так: «Коли ми помираемо, жоден атом нашого тiла (i енергiя, з якоi воно складаеться) не зникае. А отже, ми безсмертнi».

Навiть я зi своiм чималим досвiдом нiколи не стикався з настiльки примiтивним видаванням бажаного за дiйсне. Проте менi вiдомi iншi дивовижнi «докази», якi зiбрано на сторiнцi http://www.godlessgeeks.com/LINKS/GodProof.htm. Це довгий комiчний список «Понад трьохсот доказiв iснування Бога». Ось кiлька смiховинних прикладiв iз нього, починаючи з доказу № 36:

36. Доказ неповного знищення. В авiакатастрофi загинуло 143 пасажири й члени екiпажу. Вижила тiльки одна дитина з опiками третього ступеня. А отже, Бог iснуе.

37. Доказ можливих свiтiв. Якби ранiше все було iнакше, зараз усе теж було б iнакше. А це не так. Отже, Бог iснуе.

38. Доказ чистоi волi. Я вiрю в Бога! Я вiрю в Бога! Я вiрю, вiрю, вiрю, вiрю. Я вiрю в Бога! А отже, Бог iснуе.

39. Доказ невiр’я. Бiльшiсть населення свiту не вiрить у християнство. Це саме те, чого хотiв Сатана. А отже, Бог iснуе.

40. Доказ посмертного досвiду. Особа така-то померла, не вiрячи в Бога. Тепер вона усвiдомила свою помилку. А отже, Бог iснуе.

41. Доказ емоцiйного шантажу. Бог тебе любить. Із твого боку безсердечно не вiрити в нього. А отже, Бог iснуе.




Доказ краси


Інший персонаж згаданого роману Олдоса Гакслi доводив iснування Бога, програючи на грамофонi струнний квартет № 15 ля мiнор Бетховена («Heiliger Dankgesang»[62 - «Пiсня глибокоi вдячностi» (нiм.).]). Попри всю непереконливiсть, цей аргумент зажив широкоi популярностi. Не можу навiть порахувати, скiльки разiв на мене накидалися з питанням на зразок: «Ну добре, а як ви тодi поясните поезiю Шекспiра?» (або, вiдповiдно до смакiв спiврозмовника, музику Шуберта, картини Мiкеланджело й так далi). Цей доказ наскiльки вiдомий, що додатковi приклади будуть зайвi. Але логiки, яка лежить у його основi, нiхто й нiколи не потрудився роз’яснити. І що бiльше про нього думаеш, то бiльш порожнiм вiн здаеться. Пiзнi квартети Бетховена, поза сумнiвом, натхненнi. Сонети Шекспiра – теж. Але вони однаково натхненнi, незалежно вiд того, е Бог чи його немае. Його iснування вони не пiдтверджують; усе, що вони пiдтверджують, – це iснування Бетховена та Шекспiра. Одному видатному диригенту приписують такi слова: «Якщо можна послухати Моцарта, то для чого потрiбен Бог?»

Якось мене запросили взяти участь у британськiй радiопередачi «Музичнi диски на безлюдному островi». Їi учасникiв просять обрати вiсiм музичних композицiй, якi вони готовi взяти з собою на безлюдний острiв. Серед обраних мною була арiя «Mache dich, mein Herze, rein»[63 - «Вiд грiхiв, душа, звiльнись» (нiм.).] зi «Страстей за Матвiем» Баха. Ведучий нiяк не мiг утямити, як я, не вiрячи в Бога, мiг обрати духовну музику. А як тодi читачам можуть подобатися «Буреверхи» Емiлi Бронте, якщо вони добре знають, що Кетi й Гiтклiфа нiколи не було?

Коли релiгii приписують якесь високе художне досягнення, наприклад Сiкстинську капелу або Рафаелеве «Благовiщення», потрiбно враховувати одну рiч. Навiть великим митцям потрiбно заробляти на хлiб, тож вони приймають замовлення вiд тих, хто iх робить. Я анiтрохи не сумнiваюся, що Рафаель i Мiкеланджело були християнами (у той час вони й варiантiв iнших не мали), але це другорядний факт. Завдяки своiм колосальним багатствам церква стала головним покровителем мистецтва того часу. Думаете, якби iсторiя пiшла iншим шляхом i Мiкеланджело замовили розмалювати стелю в Музеi науки, то вiн би не зумiв створити щось настiльки ж сповнене натхнення, як Сiкстинська капела? Шкода, що перебiг iсторii не дозволив нам насолоджуватися «Мезозойською симфонiею» Бетховена або оперою Моцарта «Розширення всесвiту». Яка прикрiсть, що нам не судилося слухати «Еволюцiйну ораторiю» Гайдна, але це не заважае нам насолоджуватися його «Створенням свiту». Можна подивитися на це i з iншого боку. А що, якби, як з острахом уявила моя дружина, Шекспiру довелося виконувати замовлення церкви? Тодi майже напевно свiтова лiтература втратила б «Гамлета», «Короля Лiра» та «Макбета». А що ми отримали б натомiсть? Якi-небудь видiння? Вдумайтеся.

Навiть якщо iснуе логiчний аргумент, який встановлюе зв’язок мiж пiднесеним мистецтвом та iснуванням Бога, то поки що його не було озвучено. Цей зв’язок просто вважають очевидним, хоч таким вiн явно не е. У певному сенсi його можна розглядати як одну з версiй доказу про наявнiсть задуму: мовляв, музичний генiй Шуберта – це чудо, поява якого ще менш iмовiрна, нiж поява ока в хребетних. Або його можна пояснити бiльш приземлено заздрiстю до генiя: хiба могла iнша людина створити таку прекрасну музику/поему/ картину, якщо я не можу? Мабуть, за неi зробив ii Бог.




Доказ особистого «досвiду»


Один мiй глибоко релiгiйний однокурсник, якому, втiм, не вiдмовиш у розумi та самостiйностi мислення, якось вирушив у мандри на шотландськi острови. Посеред однiеi ночi його з подругою розбудив у наметi голос диявола – це був сам Сатана, в чому не було сумнiвiв, оскiльки голос звучав дуже по-диявольському. Цей голос згадувався моему друговi все життя i став однiею з причин, чому вiн пiзнiше прийняв священицький сан. Мою юнацьку душу глибоко вразила його iсторiя, тож я ii одного разу розповiв групi зоологiв, якi зупинилися в оксфордському готелi «Rose and Crown». Серед них виявилися двое орнiтологiв, якi вiдразу покотилися зо смiху. «Буревiсник малий!» – ледве видушили вони з себе. Заспокоiвшись, один iз них пояснив, що сатанинський вереск i гелготання цього птаха дали йому в рiзних частинах свiту й у рiзних мовах побутову назву «диявольського птаха».

Багато людей вiрять у Бога, бо переконанi, що на власнi очi бачили його або ангела чи Дiву Марiю в блакитному вбраннi. Або чули в головi його голос. Докази особистого досвiду зазвичай найпереконливiшi для людей, якi його пережили. Але вони найменш переконливi для будь-кого iншого, а тим паче для людей, знайомих iз функцiонуванням психiки.

Кажете, ви бачили Бога? Трапляються люди, якi бачили рожевого слона, але хiба ви iм повiрите? Пiтер Сатклiф, вiдомий як йоркширський рiзник, якось чiтко чув голос Ісуса, який наказував йому вбивати жiнок, за що до кiнця життя загримiв за грати. Джордж Буш-молодший стверджував, що Бог наказав йому напасти на Ірак (шкода, що Господь забув вiдкрити президентовi iстину, що в Іраку немае зброi масового знищення). Нерiдко в лiкарнях для психiчнохворих можна знайти пацiентiв, якi вважають себе Наполеонами чи Чарлi Чаплiнами або гадають, що весь свiт змовився проти них чи що вони здатнi передавати своi думки напряму в голови iнших людей. Ми пiдiгруемо iм, але самi не приймаемо iхнiх переконань зазвичай через те, що дуже мало людей iх дотримуються. Релiгiйнi досвiди вiдрiзняються вiд цих випадкiв тiльки тим, що людей, якi нiбито iх пережили, значно бiльше. З цього погляду не так уже цинiчно звучать слова Сема Гаррiса в книзi «Кiнець вiри»:



Ми маемо рiзнi назви для людей, чия вiра не мае рацiонального обгрунтування. Коли iхнi вiрування дуже поширеннi, iх називають «релiгiйними»; в iнших випадках використовуються слова на кшталт «божевiльний», «псих» або «лунатик»… Кiлькiсть послiдовникiв таки мае значення. Проте iнакше як iсторичною випадковiстю не назвеш те, що в нашому суспiльствi прийнято вiрити, нiбито Творець всесвiту чуе нашi думки, тодi як намагання прочитати його послання, передане абеткою Морзе, у постукуваннi дощу по вiконнiй шибцi, вважатимуть симптомом божевiлля. Тож навiть якщо релiгiйнi люди не зовсiм божевiльнi, то iхнi засадничi переконання заслуговують на таку характеристику.


Про галюцинацii ми ще поговоримо в десятому роздiлi.

На нашому мозку встановлено першокласне програмне забезпечення для проведення симуляцiй. Нашi очi не передають у мозок iдеальний вiдбиток зовнiшньоi реальностi чи бездоганну кiнострiчку про те, що вiдбуваеться з плином часу навколо нас. Натомiсть наш мозок здiйснюе постiйне оновлення сформованоi ним моделi зовнiшньоi реальностi, живлячись новою iнформацiею з сигналiв, якi проносяться зоровим нервом, але однаково ця модель сконструйована. Оптичнi iлюзii нагадують нам про це[64 - Темi iлюзiй присвячена серiя книг Рiчарда Грегорi, зокрема: Gregory, 1997.]. Значна частина iлюзiй, за приклад яких може слугувати куб Некера, виникае через те, що сенсорна iнформацiя, яка надходить у мозок, сумiсна з двома можливими альтернативними моделями реальностi. Не маючи вирiшального пiдтвердження на користь однiеi з них, мозок вагаеться, а ми раз у раз метаемося вiд однiеi моделi до iншоi. Картинка, на яку ми дивимося, майже на очах перевертаеться i ми вже бачимо щось зовсiм iнше.

Особливо добре симуляцiйному програмному забезпеченню нашого мозку даеться конструювання облич i голосiв. У мене на пiдвiконнi стоiть пластмасова маска Ейнштейна. Коли дивитися на неi спереду, вона мае вигляд опуклого обличчя, що й не дивно. Дивно те, що якщо подивитися на неi ззаду (з увiгнутого боку), то вона теж мае вигляд опуклого обличчя, тож щось дивне вiдбуваеться з нашим сприйняттям цього об’екта. Якщо рухатися навколо неi, складаеться враження, що обличчя повертаеться за вами, причому не в тому наiвному сенсi, що, як кажуть, очi Мони Лiзи перемiщуються за глядачем, а по-справжньому. Увiгнута маска, здаеться, справдi за вами повертаеться. Люди, якi вперше переживають таку iлюзiю, затамовують подих вiд здивування. Ще дивовижнiше те, що коли маска стоiть на обертальнiй пiдставцi, то, поки дивитися на неi з вигнутого боку, здаеться, що вона повертаеться в правильному напрямку, але, коли перед очима нарештi з’являеться ввiгнута сторона, складаеться враження, що маска рiзко почала рух у протилежному напрямку. Тому, коли спостерiгаеш за переходом вiд вигнутоi сторони до увiгнутоi, здаеться, що сторона, яка з’являеться, поглинае сторону, яка зникае з поля зору. Приголомшлива iлюзiя, цiлком варта зусиль, щоб ii побачити. Бувае так, що, наблизившись упритул до увiгнутоi сторони, ви не бачите, що вона увiгнута. А коли нарештi помiчаете, то змiна зображення вiдбуваеться рiзко й може знову повторитися.

Чому так вiдбуваеться? У конструкцii маски немае нiякоi хитростi. Цю iлюзiю можна повторити з будь-якою об’емною маскою. Уся магiя криеться у мозку спостерiгача. Його внутрiшне симуляцiйне програмне забезпечення отримуе сигнал про присутнiсть обличчя – можливо, лише зображення пари очей, носа й рота у бiльш-менш правильному взаемо-розмiщеннi. Отримавши такi загальнi штрихи, мозок виконае решту роботи самотужки. Вiдразу запрацюе програма симуляцii обличчя, яка вибудуе об’емну модель обличчя, хоч насправдi перед очима була лише об’емна маска. Ілюзiя обертання в неправильному напрямку виникае через те, що зворотне обертання – единий спосiб збагнути оптичну iнформацiю вiд обертання вигнутоi маски-оболонки, яка сприймаеться як об’емне обличчя (зрозумiти походження цiеi iлюзii може бути важко, але ви переконаетеся в такому поясненнi, якщо добре його обмiркуете)[65 - Мою спробу ii пояснення можна почитати на с. 268—269 у книзi: Dawkins, 1998.]. Така сама iлюзiя виникае пiд час спостереження за обертанням радiолокацiйноi антени, якi iнколи можна побачити в аеропортах. Поки мозок не перемкнеться на правильну модель обертання, перед очима буде хибна модель, у якiй антена обертатиметься в протилежному напрямку, але по перекошенiй траекторii.

Усi наведенi приклади демонструють надзвичайну потужнiсть симуляцiйного програмного забезпечення нашого мозку. Йому цiлком пiд силу створювати «видiння» та «навiдування» надприродних iстот, якi не вiдрiзниш вiд реальностi. Для програм такого рiвня симулювати привида, ангела або Дiву Марiю – дитяча забавка. Те саме стосуеться не тiльки зору, а й слуху. Почутий нами звук не передаеться в бездоганному виглядi через слуховий нерв до мозку, як у високоточнiй апаратурi фiрми «Bang and Olufsen». Так само, як iз зором, мозок конструюе звукову модель, вiдштовхуючись вiд постiйно оновлюваноi iнформацii, що надходить через слуховий нерв. Саме через це звук труби для нас лунае як одна нота, а не складна комбiнацiя обертонiв, яка породжуе дзвiнке звучання цього iнструмента. Зате, якщо цю саму ноту зiграти на кларнетi, вона звучатиме бiльш глухо, а на гобоi – пронизли-вiше, тому що ii створюватиме вже iнша комбiнацiя обертонiв. Якщо вмiло налаштувати звуковий синтезатор, по черзi вводячи обертони в звукоряд, то мозок спершу сприйматиме iх окремо, поки не запрацюе симуляцiйне програмне забезпечення, пiсля чого ми вже чутимемо цiлу ноту у виконаннi труби, гобоя чи якогось iншого iнструмента. Так само мозок розпiзнае голоснi та приголоснi звуки, а також (на вищому рiвнi) фонеми та слова.

Якось у дитинствi я почув голос привида, який чоловiчим голосом бурмотiв чи то вiрш, чи то молитву. Менi навiть здалося, що я розчув деякi слова, вимовленi серйозним i урочистим тоном. Згадавши iсторii про схованки, в яких вiд переслiдувань переховувалися священики i якi збереглися в старих будинках, я зацiпенiв вiд страху, але все ж таки, набравшись духу, злiз iз лiжка й пiшов на звук. Мiрою мого наближення звук гучнiшав, а потiм в одну мить у моiй головi щось «перемкнулося». Рiч у тiм, що я вже був достатньо близько, щоб розпiзнати походження звуку. Пролiтаючи крiзь замкову щiлину, пориви протягу створювали звуки, з яких симуляцiйна програма мого мозку вибудовувала модель чоловiчого голосу, який говорив урочистим тоном. Була б у мене багатша уява, цiлком можливо, що менi «почулося» б не просто нерозбiрливе бурмотiння, а конкретнi слова чи навiть речення. А якби до багатшоi уяви додалося релiгiйне виховання, то можна навiть здогадатися, якого роду слова прошепотiв би менi протяг.

Десь у тому самому вiцi менi одного разу здалося, що з вiкна звичайного будинку на березi моря на мене з виразом глибокоi злоби вирячилося величезне кругле обличчя. Я несмiливо пiдкрався ближче, аж поки не зрозумiв у чому рiч: схожi вiддалiк на обличчя обриси утворювала своiми хвилями недбало завiшена штора. Саме ж обличчя та його злобна мiна з’явилися вже в моiй полохливiй дитячiй уявi. 11 вересня 2001 року набожнi люди догледiли в клубах диму, якi здiймалися над вежами-близнюками, обличчя Сатани. Правдоподiбностi цьому забобону додала фотографiя, опублiкована й широко розтиражована в iнтернетi.

Людський мозок мае неабиякий хист до побудови моделей. Коли ми спимо, вони називаються снами; коли нi – уявою, а особливо яскравi – галюцинацiями. У десятому роздiлi ми побачимо, що дiти, якi вигадують собi «уявних друзiв», iнколи бачать iх дуже чiтко з багатьма реалiстичними деталями. Бiльш легковiрнi з-помiж нас сприймають галюцинацii та яскравi марення за щиру правду, стверджуючи, що бачили примару, ангела, Бога або (особливо це характерно для молодих католичок) Дiву Марiю. Таких видiнь i знамень явно не достатньо, щоб переконатися в iснуваннi привидiв чи ангелiв, богiв чи дiв.

На перший погляд, масовi видiння, наприклад у мiстi Фатима в Португалii, де 1917 року 70 тисяч паломникiв бачили, як сонце «зiрвалося з небес i врiзалося в натовп»[66 - http://www.sofc.org/Spirituality/s-of-fatima.htm.], пояснити важче. Не так просто збагнути, як 70 тисяч людей пережили однакову галюцинацiю. Проте ще важче пояснити, як така подiя могла вiдбутися, але нiхто в свiтi за межами Фатими ii не помiтив, а тим паче не вiдчув ii руйнiвних наслiдкiв для Сонячноi системи, зокрема впливу сили прискорення, вiд якоi всiх людей мало змести з Землi в космос. Спадае на думку простий тест, запропонований Дейвiдом Г’юмом для перевiрки чудес: «Для пiдтвердження чуда достатнiм буде лише таке свiдчення, неправдивiсть якого буде ще бiльш неймовiрною, нiж той факт, про який воно свiдчить».

Важко уявити, щоб 70 тисяч осiб пережили одночасне запаморочення або змовилися про таку масштабну брехню. Так само неймовiрно, щоб в iсторичних документах з’явився помилковий запис про свiдчення 70 тисяч людей, якi нiбито бачили брикання сонця в небi. Або що всi вони одночасно побачили мiраж (навiть якщо iх переконали одночасно витрiщитися на сонце, що не пiшло б iхнiм очам на користь). Проте будь-яка з цих надзвичайно малоймовiрних ситуацiй усе-таки значно ймовiрнiша, нiж альтернативна версiя: нiбито Земля раптово злетiла з орбiти, Сонячна система була знищена, але нiхто за межами Фатими цього навiть не помiтив. Усе-таки Португалiя не так далеко вiд решти свiту[67 - Хоч хто його знае: батьки моеi дружини колись зупинялися в паризькому готелi, який називався «H?tel de l’Univers et du Portugal» – «Готель Всесвiту та Португалii».].

Це все, що можна сказати про особистий «досвiд» зустрiчi з богами чи iншими надприродними iстотами. Якщо ви пережили таку зустрiч, можете собi твердо вiрити, що вона вiдбулася насправдi. Але не очiкуйте, щоб усi iншi сприймали вашi розповiдi серйозно, а особливо якщо цi люди мають хоч якесь уявлення про дивовижнi можливостi та функцiонування людського мозку.




Докази Святого письма


У свiтi досi е люди, яким вселяють довiру бiблiйнi аргументи на користь вiри в Бога. Згiдно з поширеним аргументом, який iнколи приписують Клайву Стейплзу Льюiсу (кому ж знати, як не йому?), Ісус, називаючи себе Сином Божим, мiг бути божевiльним, брехуном або мiг мати рацiю: «Безумець, поганець або Бог». Або, якщо говорити бiльш поетично: «Безумець, брехунець або творець». Історичних доказiв того, що Ісус претендував на статус Бога, мiзер. Але навiть якби iх вистачало, то запропонований щойно вибiр мiж трьома альтернативними версiями вiдверто недостатнiй. Зокрема, напрошуеться четвертий варiант, що Ісус щиро помилявся. З ким не бувае? Хай там як, нам бракуе iсторичних доказiв навiть того, що вiн сам вважав себе Богом.

Наявнiсть запису в письмовому джерелi часто бувае переконливим доказом для людей, якi не звикли задаватися питаннями на кшталт: «Хто й коли це написав?», «Звiдки автори запису отримали iнформацiю?», «Чи вони, пишучи в свою епоху, мали на увазi те саме, що ми вбачаемо в iхнiх словах у наш час?», «Цi особи були неупередженими чи дотримувалися переконань, через якi iхнiй переказ подiй набував тенденцiйностi?» Починаючи з ХІХ столiття, вченi-богослови переконливо продемонстрували, що евангелiя – ненадiйнi розповiдi про iсторичнi подii реального свiту. Їх написали через багато рокiв пiсля смертi Ісуса й пiсля послань апостола Павла, у яких чомусь i словом не згадуеться абсолютна бiльшiсть фактiв, якi приписують бiографii Ісуса. Усi цi евангелiя копiювали й переписували багато разiв, тож на iхньому рахунку багато циклiв «зiпсованого телефона» (див. п’ятий роздiл), коли по-людському небездоганнi писцi-копiiсти додавали до них своi випадковi помилки або коригували iх вiдповiдно до своiх релiгiйних поглядiв.

Гарний приклад впливу релiгiйних поглядiв на iсторичну достовiрнiсть знаходимо в зворушливому переказi про народження Ісуса в Вiфлеемi та про подальше винищення немовлят за наказом царя Ірода. Євангелiя були написанi через багато рокiв пiсля смертi Ісуса, коли вже нiхто не знав, де саме вiн народився. Проте пророцтво зi Старого Заповiту (Михея 5:2) наштовхувало евреiв на думку, що довгоочiкуваний месiя мiг народитися тiльки у Вiфлеемi. Тому в Євангелii вiд Івана навiть конкретно говориться, як Ісусовi послiдовники дивувалися, дiзнаючись, що вiн народився не у Вiфлеемi: «Іншi казали: Вiн Христос. А ще iншi казали: Хiба прийде Христос iз Галiлеi? Чи ж не каже Писання, що Христос прийде з роду Давидового, i з села Вiфлеему, звiдкiля був Давид?»

Автори Євангелiй вiд Матвiя та Луки розв’язали проблему по-iншому, самочинно постановивши, що Ісус повинен був народитися у Вiфлеемi, хоче вiн того чи нi. Але привели вони його до цього села рiзними шляхами. Матвiй поселив Марiю та Йосипа у Вiфлеемi, стверджуючи, що в Назаретi вони опинилися, уже коли Ісус пiдрiс, повертаючись iз Єгипту, де переховувалися вiд царя Ірода, поки той винищував немовлят. Натомiсть Лука визнав, що Ісусовi батьки до народження сина жили в Назаретi. Як же тодi заманити iх у Вiфлеем саме в ту вирiшальну мить, коли народився Ісус, щоб пророцтво все-таки пiдтвердилося? Для цього Лука вигадуе таке пояснення: мовляв, коли намiсником Сирii був Квiрiнiй, iмператор Август видав наказ провести податковий перепис населення, пiд час якого «всi йшли записатися, кожен у мiсто свое». Оскiльки ж Йосип «походив iз дому та з роду Давидового», вiн пiшов «до мiста Давидового, що зветься Вiфлеем». Здаеться, всi кiнцi сходяться. За винятком одного: з iсторичного погляду, ця вигадка – повна нiсенiтниця, як показали Ендрю Норман Вiлсон у книзi «Ісус» та Робiн Лейн Фокс у книзi «Неканонiчна версiя» (а також iншi автори). Цар Давид, якщо такий справдi був, жив майже за тисячу рокiв до Марii та Йосипа. З якого дива римлянам заманулося, щоб Йосип iшов до мiста, де за тисячу рокiв до того жив його далекий предок? За цiею логiкою, якби я з’ясував, що моiм предком був сеньйор де Докейн, який прибув в Англiю разом iз Вiльгельмом Завойовником, то в переписнiй анкетi я мав би вказувати своiм рiдним мiстом осiдок цього сеньйора, наприклад мiстечко Ешбi-де-ла-Зуш.

Крiм того, Лука дав маху з датуванням, легковажно прив’язавши свою оповiдь до подiй, час яких iсторики можуть перевiрити. За правлiння намiсника Квiрiнiя справдi проводився податковий перепис населення (але не загальноiмперський за наказом iмператора Августа, а локальний), проте сталося це надто пiзно – 6 року н. е., коли Ірод уже давно покоiвся в могилi. Лейн Фокс робить висновок, що «оповiдь Луки iсторично неможлива та внутрiшньо суперечлива», проте спiвчувае авторовi, котрий доклав неабияких зусиль, щоб пророцтво Михея здiйснилося.

У груднi 2004 року редактор чудового журналу «Free Inquiry» Том Флiнн опублiкував добiрку статей, в яких висвiтлювалися суперечностi та прогалини бiблiйноi iсторii. Сам вiн навiв великий перелiк розходжень мiж Матвiем та Лукою – двома евангелiстами, котрi розповiдають про народження Ісуса[68 - Tom Flynn, ‘Matthew vs. Luke’, Free Inquiry 25: 1, 2004, 34—45; Robert Gillooly, ‘Shedding light on the light of the world’, Free Inquiry 25: 1, 2004, 27—30.]. Роберт Гiллулi показав, що всi важливi елементи легенди про Ісуса – зокрема, зоря на сходi, непорочне зачаття, поклонiння мудрецiв, чудеса, розп’яття, воскресiння i зiшестя на небо – запозиченi (всi до останнього) з iнших релiгiй, якi на той час практикувалися в Середземномор’i та на Близькому Сходi. Флiнн висловив думку, що прагнення Матвiя продемонструвати здiйснення пророцтв (про походження Ісуса вiд Давида та його народження у Вiфлеемi) було розраховане на еврейську аудиторiю i через це вступало в суперечнiсть iз бажанням Луки пристосувати християнство до поглядiв неевреiв, яке вимагало використання привабливих для останнiх сюжетiв iз поганських еллiнiстичних релiгiй (на кшталт непорочного зачаття, поклонiння мудрецiв тощо). У результатi мiж iхнiми оповiдями виникли кричущi розходження, що iх уперто не помiчають вiряни.

Прогресивним вiрянам немае потреби нагадувати слова Джорджа Гершвiна: «Не все, що випаде простому/ Вичитати в Письмi Святому,/ Обов’язково так було». Проте багато легковiрних людей думають, що все обов’язково так i було, як написано. Вони серйозно вважають Бiблiю дослiвним i точним викладом iсторичних подiй, знаходячи в них пiдтримку своiм релiгiйним переконанням. Невже цi люди нiколи не вiдкривали книгу, яку вважають незаперечною iстиною? Чому вони не помiчають ii кричущих суперечностей? Чому, наприклад, таких буквалiстiв не турбуе той факт, що Матвiй виводить родовiд Йосипа вiд Давида через 28 промiжних поколiнь, тодi як Лука наводить iншу кiлькiсть – 41? Мало того, в цих двох списках майже не зустрiчаються однаковi iмена! Та й взагалi, якщо Ісус народився вiд незайманоi жiнки, хiба мае хоч якесь значення родовiд Йосипа й хiба може Ісус бути тим спасителем, котрий, згiдно зi старозаповiтним пророцтвом, мав вийти з роду Давидового?

Американський бiблiезнавець Барт Ермен у книзi з пiдзаголовком «Історiя про тих, хто й чому переписав Новий Заповiт» демонструе, наскiльки туманнi й невизначенi тексти Нового Заповiту[69 - Я вказую лише пiдзаголовок, бо це едине, в чому впевнений. Назва мого примiрника, виданого лондонським видавництвом «Continuum», – «Хто сказав Слово Боже?» Я не знайшов у ньому пiдтвердження, чи це та сама книга, яку видало американське видавництво «Harper San Francisco» пiд назвою «Перекручуючи Ісуса» i примiрника якоi я не тримав у руках. Пiдозрюю, це одна книжка, але для чого видавництва вносять таку плутанину?]. У вступi вiн зворушливо розповiдае про власну пiзнавальну еволюцiю вiд бiблiйного фундаменталiста до вдумливого скептика, рушiйною силою якоi було усвiдомлення величезноi кiлькостi недолiкiв у текстi Святого Письма. Зокрема в нiй цiкаво, що на кожному щаблi унiверситетськоi кар’ери, яка почалася з самiсiнького дна американськоi освiтньоi системи – Бiблiйного iнституту Мудi, продовжилася в уже серйознiшому Вiтонському коледжi (заплямованому тим, що його закiнчив Бiллi Грем) i увiнчалася одним iз кращих унiверситетiв свiту – Принстоном, його застерiгали, що дотримуватися фундаменталiстського християнства йому буде дедалi важче, стикаючись iз небезпечними прогресивними iдеями. Так i сталося, вiд чого дуже виграли читачi його книги. Заслуговують на увагу ще двi революцiйнi книги з бiблiезнавства – уже згадувана «Неканонiчна версiя» Робiна Лейна Фокса та «Свiтська Бiблiя: Чому атеiстам слiд серйозно ставитися до релiгii» Жака Берлiнерблау.

Чотири евангелiя, якi ввiйшли до християнського канону, були обранi досить довiльно з-помiж бiльш нiж десятка iнших, серед яких були Євангелiя вiд Хоми, Петра, Никодима, Пилипа, Варфоломiя та Марii Магдалини[70 - Erhman (2006). Див. також: Ehrman (2003a, b).]. Саме про цi додатковi евангелiя писав у листi до племiнника Томас Джефферсон:



Забув написати, що якщо йдеться про Новий Заповiт, то вам слiд прочитати всi життеписи Христа – як тих, кого церковнi собори визначили для нас псевдо-евангелiстами, так i тих, кого вони зарахували в евангелiсти. Адже як першi, так i останнi однаково претендували на натхнення, i розбиратися в цих претензiях слiд силою власного розуму, а не покладаючись на розум церковникiв.


Напевно, до перелiку обраних не потрапили евангелiя, в яких, на думку церковникiв, мiстилися оповiдi, якi мали вигляд ще менш правдоподiбних, нiж чотири канонiчнi тексти. Наприклад, Євангелiе вiд Хоми наводить численнi iсторii про те, як малий Ісус розважався своiми чудодiйними силами, наче пустотливий чарiвник, перетворюючи своiх друзiв на цапiв, а багно – на горобцiв, або допомiгши батьковi теслювати, коли чарiвним чином подовжив дошку, розмiр якоi був недостатнiм[71 - Автор бiографii Ісуса Ендрю Норман Вiлсон висловлюе сумнiви, чи був Йосип теслею. Грецьке слово «tekton» справдi позначае теслю, але його переклали з арамейського слова «naggar», котре мало значення «ремiсник» або «вчений муж». Це лише один iз кiлькох прикладiв конструктивних хиб перекладу, якi перекручують змiст Бiблii. А найзнаменитiший приклад знаходимо в книзi пророка Ісаi, де староеврейське слово на позначення дiвчини (almah) було хибно перекладене грецькою мовою як незайманиця (parthenos). Зрозумiло, що припуститися такоi помилки легко (згадаймо хоча б схожiсть слiв «дiвчина» та «дiва», якi мають вiдповiднi значення), але цей невинний огрiх перекладача розрiсся до неймовiрних масштабiв, спричинивши появу несусвiтньоi легенди про те, що мати Ісуса була незайманою! За чемпiонське звання серед конструктивних хиб перекладу всiх часiв iз нею може позмагатися хiба лише ще один огрiх, який також стосуеться незайманиць. Ібн Воррек iз ноткою гумору доводить, що в знаменитiй обiцянцi, що кожен мусульманин, який прийме мученицьку смерть за вiру, отримае 72 незайманих дiвчат (гурiй) на тому свiтi, слово «незайманицi» з’явилося випадково як хибний переклад фрази «бiлi родзинки криштальноi чистоти». Якби про цю помилку знало бiльше людей, скiлькох невинних жертв терористiв-смертникiв можна було б уникнути? (Ibn Warraq, ‘Virgins? What virgins?’, Free Inquiry 26: 1, 2006, 45—46).]. Можна сказати, що в наш час однаково нiхто не повiрить у такi примiтивнi iсторii про чудеса, якi переповiдаються в Євангелii вiд Хоми. Проте чотири канонiчнi евангелiя дають аж нiяк не бiльше пiдстав для довiри. Усi вони в своiй сутi легенди з такою самою сумнiвною достовiрнiстю, як оповiдки про короля Артура та його лицарiв круглого столу.

Бiльша частина iнформацii, яку можна знайти в усiх чотирьох канонiчних евангелiях, походить зi спiльного джерела, яким було Євангелiе вiд Марка або якийсь утрачений текст, найдавнiший уцiлiлий переказ якого мiститься в цьому евангелii. Хоч нiкому не вiдомо, хто написав чотири канонiчнi евангелiя, майже з повною упевненiстю можна говорити, що iх автори особисто не зустрiчалися з Ісусом. Написанi ними тексти не можна вважати сумлiнними спробами вiдтворення iсторичних подiй. Це були просто пере-робки уривкiв зi Старого Заповiту, адже евангелiсти щиро вiрили, що життя Ісуса – це здiйснення старозаповiтних пророцтв. Можна навiть зiбрати серйознi iсторичнi докази того, що Ісуса просто вигадали. Ця теза не зажила широкоi пiдтримки, але ii доводить, серед iнших, професор Лондонського унiверситету Джордж Альберт Веллз у кiлькох книгах, зокрема «Чи iснував Ісус?»

Така людина, як Ісус, все-таки напевно була, але поважнi бiблiезнавцi загалом не розглядають Новий Заповiт (а Старий i поготiв) як надiйний переказ реальних iсторичних подiй. Погоджуючись iз ними, я надалi не вважатиму Бiблiю доказом iснування хоч якогось божества. У листi до свого попередника Джона Адамса Томас Джефферсон висловив далекоглядну думку: «Ще настане час, коли таемниче народження Ісуса вiд надприродноi iстоти, якою був його батько, iз лона незайманоi матерi опиниться на одному звалищi з легендою про народження Мiнерви з голови Юпiтера».

Роман Дена Брауна «Код да Вiнчi» та знятий на його основi фiльм викликали гостру полемiку в церковних колах. Християн закликали бойкотувати фiльм i пiкетувати кiнотеатри, в яких його показували. Його сюжет – чистiсiнька вигадка вiд початку до кiнця, повнiстю вимислена небилиця. У цьому сенсi вiн нiчим не вiдрiзняеться вiд евангелiй iз тiею лише вiдмiннiстю, що евангелiя – це художня лiтература стародавнього свiту, а «Код да Вiнчi» – нашого часу.




Доказ знаменитих релiгiйних науковцiв


Абсолютна бiльшiсть видатних iнтелектуалiв не вiрять у християнську релiгiю, але приховують цей факт вiд громадськостi, щоб не втратити джерел доходу.

    Бертран Рассел

«Ньютон вiрив у Бога. Ти вважаеш себе розумнiшим за нього, Галiлея, Кеплера та iнших? Якщо iх та iм подiбних вдовольняв Бог, що ти про себе думаеш, заперечуючи його iснування?» Не можу сказати, що цей кепський доказ стане вiд того переконливiшим, але деякi апологети додають до списку навiть iм’я Дарвiна, про якого уперто ширяться чутки, хибнiсть яких легко продемонструвати, нiбито вiн уже на смертельному ложi увiрував у Бога[72 - Навiть менi пророкували, що на смертельному ложi я розкаюся за свiй атеiзм. Мало того, цi пророцтва лунають iз завидною регулярнiстю (див., наприклад, Steer 2003), кожного разу створюючи iлюзiю дотепностi та новизни аргументу. Боюся, що для запобiгання хибним чуткам, менi доведеться тримати при собi увiмкнений диктофон, щоб у випадку смертi захистити свою подальшу репутацiю. Лала Ворд до цього додае: «Для чого вся ця морока зi смертельним ложем? Якщо хочеш продатися, зроби це краще зараз, щоб прибрати до рук Темплтонiвську премiю, а потiм виправдатися старечим маразмом».]. Розповзаючись, наче мiазми, цi чутки походять зi слiв такоi собi «ледi Гоуп» (або «панi Надiя»), котра насплiтала зворушливу iсторiю про упокоення Дарвiна, котрий, зiпершись на подушки, нiбито гортав Новий Заповiт i в вiдблисках вечiрнього свiтла визнавав хибнiсть теорii еволюцii. У цьому пiдроздiлi я говоритиму переважно про науковцiв, бо саме iх iз легкозрозумiлих причин полюбляють згадувати тi, хто розсипаеться iменами знаменитостей, коли потрiбнi приклади набожних людей.

Ньютон справдi говорив, що вiрить у Бога. Мало того, так робили майже всi аж до (що знаменно) ХІХ столiття, коли пом’якшилися суспiльнi та юридичнi вимоги щодо зовнiшнiх проявiв релiгiйностi та зросла кiлькiсть наукових доказiв на користь вiдмови вiд релiгii. Звичайно, винятки траплялися i з одного, i з iншого боку. Навiть до Дарвiна не всi вiрили в Бога, як показав Джеймс Гот у книзi «2000 рокiв невiр’я: Знаменитi люди, якi насмiлилися засумнiватися». А деякi поважнi науковцi продовжують вiрити й пiсля Дарвiна. Зокрема, немае пiдстав сумнiватися в щирiй набожностi Майкла Фарадея навiть пiсля того, як вiн ознайомився з працями Дарвiна. Вiн належав до сендеменськоi секти, члени якоi сприймали Бiблiю дослiвно (пишу в минулому часi, бо ця секта вже фактично зникла), омивали ноги новонаверненим членам i кидали жереб для з’ясування Божоi волi. Фарадей став старiйшиною секти 1860 року, через рiк пiсля публiкацii «Походження видiв», i помер ii членом 1867-го. У науцi вiн займався експериментальною роботою, а його колега-теоретик Джеймс Максвелл також був щирим християнином, як i iнший стовп британськоi фiзики ХІХ столiття Вiльям Томсон (лорд Кельвiн), котрий навiть намагався продемонструвати, що еволюцiйнi механiзми не здатнi пояснити розмаiття життя, адже iм буцiмто бракувало часу, щоб його створити. Великий дослiдник термодинамiки схибив iз розрахунком часу, який мала в розпорядженнi еволюцiя, бо вважав Сонце вогняною кулею, палива в якiй вистачить лише на десятки, а не тисячi мiльйонiв рокiв. Це й не дивно, адже Кельвiн не мiг знати про iснування ядерноi енергii. Цiкаво, що на засiданнi Британськоi науковоi асоцiацii 1903 року саме серу Джорджу Дарвiну (другому синовi Чарльза) випало захищати теорiю свого незаслужено обдiленого лицарським званням батька та спростовувати коротку оцiнку вiку Землi лордом Кельвiном, посилаючись на вiдкритий подружжям Кюрi хiмiчний елемент радiй.

Великих науковцiв, якi зберiгають вiрнiсть релiгii, стало важче знайти в ХХ столiттi, та все одно це не рiдкiсть. Пiдозрюю, що останнiм часом бiльшiсть iз них релiгiйнi лише в ейнштейнiвському, переносному сенсi, про який я писав у першому роздiлi. Проте все-таки можна знайти рiдкiснi екземпляри хороших науковцiв, котрi щиро вiрять у Бога в повному, традицiйному сенсi. Серед сучасних британських науковцiв у цьому контекстi найчастiше фiгурують три прiзвища, якi стали такими нерозлучними, як iмена партнерiв у назвi дiккенсiвськоi юридичноi фiрми: Пiкок, Стенард i Полкiнгорн. Усi трое вже здобували Темплтонiвську премiю або входять до складу комiтету, що ii присуджуе. У спiлкуваннi з ними, яке в нас бувало як у закритому колi, так i на людях, мене завжди спантеличувала не так iхня вiра в iснування космiчного законодавця, як iхня вiра в окремi деталi християнського вчення: воскресiння, прощення грiхiв тощо.

Вiдповiднi приклади можна знайти i в Сполучених Штатах, скажiмо, адмiнiстративного директора американського вiддiлення проекту «Геном людини» Френсiса Коллiнза[73 - Не слiд плутати з неофiцiйним проектом розшифрування людського геному, який очолював блискучий (i нерелiгiйний) «пiрат» у науцi Крейг Вентер.]. Проте, як i в Британii, вони трапляються рiдко й в академiчнiй спiльнотi сприймаються як диваки. 1996 року в садах кембриджського коледжу Клер я записував iнтерв’ю з генiальним засновником проекту «Геном людини» Джеймсом Вотсоном. Ми готували документальний фiльм для BBC, присвячений iншому генiевi – Грегору Менделю, засновниковi генетики. Мендель, звiсно, був релiгiйною людиною, ченцем-августинцем; але жив вiн у ХІХ столiттi, коли прийняття чернецтва було найпростiшим шляхом для молодоi людини реалiзувати свiй iнтерес до науковоi дiяльностi – приблизно тим самим, що отримання дослiдницького гранту в наш час. Я запитав у Вотсона, чи багато зараз релiгiйних осiб серед науковцiв. «Майже немае, – вiдповiв вiн. – Час вiд часу такi зустрiчаються, але для мене вони дивакуватi (смiеться). Важко збагнути, як люди вiрять в iстину через одкровення».

Френсiс Крiк, котрий разом iз Вотсоном здiйснив революцiю в молекулярнiй генетицi, свого часу пiшов iз посади професора в кембриджському коледжi Черчилля, коли там на вимогу мецената вирiшили спорудити церкву. Пiд час iнтерв’ю з Вотсоном у коледжi Клер я умисно заговорив про те, що деякi люди, на вiдмiну вiд нього та Крiка, не бачать суперечностi мiж наукою i релiгiею, мовляв, наука пояснюе, як функцiонуе свiт, а релiгiя – для чого вiн iснуе. «Не думаю, що ми iснуемо заради якоiсь мети, – вiдрiзав Вотсон. – Ми просто продукт еволюцii. Хтось може поспiвчувати менi: “Друзяко, твое життя, мабуть, дуже безрадiсне, якщо ти не маеш мети”. Але, наприклад, зараз я планую смачно пообiдати». І ми з ним справдi смачно пообiдали.

У намаганнi непохитних захисникiв релiгii нашкрябати серед видатних науковцiв нашого часу бодай дещицю набожних осiб вiдчуваються непомильнi нотки вiдчаю, а вiд iхнiх розпачливих зусиль чути тiльки дзвiнкi звуки дряпання по дну порожньоi бочки. Єдиний веб-сайт зi списком «християн-науковцiв серед нобелiвських лауреатiв», який менi вдалося знайти, наводив перелiк iз шести осiб з-помiж кiлькох сотень науковцiв, удостоених Нобелiвськоi премii. Серед цих шести чомусь опинилися чотири особи, якi взагалi не отримували премii, а одна, як менi достеменно вiдомо, в Бога не вiрить, а церкву вiдвiдуе лише, щоб догодити оточенню. Бiльш систематичне дослiдження провiв Бенджамiн Бейт-Галамi, з’ясувавши, що «серед нобелiвських лауреатiв як iз науки, так i з лiтератури рiвень нерелiгiйностi значно вищий, нiж у краiнах, якi вони представляють»[74 - Beit-Hallahmi and Argyle (1997)].

На сторiнках впливового журналу «Nature» 1998 року з’явилися результати дослiдження, проведеного Ларсоном i Вiтгемом, згiдно з яким серед американських науковцiв, обраних колегами за своi видатнi досягнення до Нацiональноi академii наук (а це аналогiчно обранню в члени Королiвського товариства в Британii), лише близько 7 % вiрять у персонiфiкованого Бога[75 - E. J. Larson and L. Witham, ‘Leading scientists still reject God’, Nature 394, 1998, 313]. Таке засилля атеiстiв становить дзеркальну протилежнiсть американського населення загалом, серед якого понад 90 % вiрять у яку-небудь надприродну iстоту. Якщо брати менш видатних науковцiв, котрi не потрапили до Нацiональноi академii, то кiлькiсть атеiстiв серед них скромнiша. Як i серед членiв академii, набожнi становлять тут меншiсть, але вже не таку крихiтну – 40 %. Саме такого результату я й очiкував: що американськi науковцi менш набожнi за американську громадськiсть загалом, а найвидатнiшi з-помiж них е одночасно й найменш набожними. Насторожуе в цiй статистицi дiаметральний контраст мiж релiгiйнiстю американського суспiльства загалом та атеiзмом його iнтелектуальноi елiти[76 - На сторiнцi http://www.leaderu.com/ftissues/ft9610/reeves.html професор iсторii Вiсконсинського унiверситету Томас Рiвз пропонуе цiкавий iсторичний аналiз розвитку американськоi релiгiйностi на основi своеi книги: Reeves, 1996.].

Пiсля цього не дивно, що провiдний креацiонiстський вебсайт «Вiдповiдi про Буття» (Answers in Genesis) посилаеться на дослiдження Ларсона й Вiтгема, але не для того, щоб критично подивитися на релiгiю, а щоб використати його як аргумент у внутрiшнiй вiйнi проти тих вiрян, якi вважають, що теорiя еволюцii сумiсна з релiгiею. У статтi пiд заголовком «Нацiональна академiя наук невилiковна у своiй безбожностi»[77 - http://www.answersingenesis.org/docs/3506.asp.] веб-сайт цитуе завершальний абзац iз листа Ларсона й Вiтгема до редакцii журналу «Nature»:



Поки ми збирали iнформацiю, Нацiональна академiя наук видала брошуру, в якiй закликае викладати теорiю еволюцii в державних школах. Це питання провокуе постiйнi чвари мiж науковою спiльнотою та деякими консервативними християнами США. Брошура запевняе читачiв: «У питаннi про iснування Бога наука займае нейтральну позицiю». А президент академii Брюс Альбертс заявляв: «Серед найвидатнiших членiв Нацiональноi академii наук багато глибоко релiгiйних людей, iз них багато бiологiв, котрi вiрять у еволюцiю». Проте наше дослiдження свiдчить про протилежне.


Складаеться враження, що Альбертс скористався принципом NOMA з причин, викладених у пiдроздiлi «Еволюцiонiстська школа iменi Невiлла Чемберлена» (див. другий роздiл). Але редакцiя веб-сайту «Вiдповiдi про Буття» стоiть на радикально протилежнiй позицii.

У Британii (а також iнших краiнах Спiвдружностi, зокрема Канадi, Австралii, Новiй Зеландii, Індii, Пакистанi, англомовнiй Африцi тощо) роль нацiональноi академii наук виконуе Королiвське товариство. Поки я готував цю книгу до видання, моi колеги Елiзабет Корнвел i Майкл Стеррет провели схоже, але грунтовнiше дослiдження релiгiйних поглядiв членiв Королiвського товариства. Його остаточнi результати вони опублiкують дещо пiзнiше, але люб’язно дозволили менi навести попереднi данi. Вони скористалися стандартним методом оцiнювання думки респондента за допомогою семибальноi шкали Лайкерта. Анкету розiслали всiм 1074 членам Королiвського товариства, якi мали електронну пошту (таких була переважна бiльшiсть), а вiдповiдi надiйшли вiд 23 % iз них (це добрий результат для таких дослiджень). Учасникам опитування пропонували твердження на зразок такого: «Я вiрю в персонiфiкованого Бога, який переймаеться життевими справами людей, дослухаеться до молитов, стежить за грiхами й переступами та судить за них». Кожне з тверджень пропонувалося оцiнити за шкалою вiд 1 («повнiстю не згоден») до 7 («повнiстю згоден»). Формат отриманих результатiв важко порiвняти з дослiдженням Ларсона й Вiтгема, позаяк останнi пропонували академiкам лише трибальну шкалу, але в загальних рисах окреслюеться та сама тенденцiя. Абсолютну бiльшiсть серед членiв Королiвського товариства, як i серед американських академiкiв, становлять атеiсти. Лише 3,3 % учасникiв опитування повнiстю погодилися з iснуванням персонiфiкованого Бога (тобто обрали пункт 7 на шкалi), тодi як 78,8 % висловили повну незгоду з цим твердженням (обравши пункт 1 на шкалi). Якщо «вiрянами» називати тих, хто обрав пункти 6—7, то серед опитаних налiчуеться 213 атеiстiв i всього лише 12 вiрян. Слiдом за Ларсоном i Вiтгемом, Корнвел i Стеррет пiдтвердили слабку, але значущу тенденцiю, яку зауважували Бейт-Галамi й Аргайл: бiологи бiльш схильнi до атеiзму, нiж фiзики. З деталями дослiдження та багатьма iншими цiкавими висновками можна буде ознайомитися в статтi Корнвел i Стеррета, коли вона вийде друком[78 - R. Elisabeth Cornwell and Michael Stirrat, рукопис статтi, 2006.].

А якщо вийти за межi кола елiтних науковцiв Нацiональноi академii та Королiвського товариства, чи е якiсь докази того, що серед усього населення атеiстами частiше стають краще освiченi й розумнiшi люди? Статистичний зв’язок мiж релiгiйнiстю та рiвнем освiти, а також релiгiйнiстю та iнтелектом (IQ) вивчався у кiлькох дослiдженнях. Наприклад, Майкл Шермер у книзi «Як ми вiримо: Пошуки Бога в наукову епоху» розповiдае про масштабне опитування, яке вiн разом iз колегою Френком Салловеем провiв на випадковiй вибiрцi американцiв. Вони отримали багато цiкавих результатiв, зокрема з’ясували, що релiгiйнiсть мае зворотний зв’язок з освiтою (що вища освiта в людини, то менш iмовiрно, що вона релiгiйна). Також релiгiйнiсть негативно пов’язана з iнтересом до науки й мае сильно виражений негативний зв’язок iз полiтичним лiбералiзмом. Загалом, у цьому немае нiчого дивного, як i в тому, що рiвень релiгiйностi особи позитивно корелюе з релiгiйнiстю ii батькiв. Вивчаючи британських дiтей, соцiологи з’ясували, що лише одна особа з дванадцяти зрiкаеться релiгiйних переконань своiх батькiв.

Рiзнi дослiдники по-рiзному вимiрюють дослiджуванi ними явища, тому порiвнювати отриманi ними результати часто бувае непросто. Метааналiз – це пiдхiд, який передбачае порiвняння всiх наукових статей, опублiкованих на одну тему, шляхом пiдрахунку кiлькостi тих, у яких зроблено один висновок, на противагу тим, автори яких отримали iнший висновок. Менi вiдомий лише один метааналiз зв’язку мiж релiгiею та iнтелектом – стаття Пола Белла в журналi «Mensa Magazine» за 2002 рiк (Mensa – це спiлка людей iз високим показником IQ, тож не дивно, що статтi в журналi переважно присвяченi iнтелекту)[79 - P. Bell, ‘Would you believe it?’, Mensa Magazine, Feb. 2002, 12—13.]. Белл так пiдсумував результати аналiзу: «З 43 дослiджень зв’язку мiж релiгiйною вiрою з одного боку та iнтелектом або рiвнем освiти з iншого, проведених починаючи з 1927 року, в усiх за винятком чотирьох було констатовано зворотний зв’язок. Тобто в людей iз вищим iнтелектом або рiвнем освiти менша схильнiсть до релiгii або будь-яких iнших “вiрувань”».

Метааналiз за своею природою не може бути конкретнiшим, нiж окремi дослiдженнi, якi були в ньому використанi. Будемо сподiватися, що в майбутньому з’явиться бiльше дослiджень такого роду, зокрема на таких елiтних групах, як iншi нацiональнi академii та володарi всiляких престижних премiй i медалей, як-от Нобелiвськоi премii, премii Крафорда, медалi Фiлдса, премii Кiото, премii «Космос» та iнших. Маю надiю, що майбутнi видання цiеi книги вже мiститимуть новiшi результати дослiджень. А на основi наявних даних можна зробити такий обгрунтований висновок: з боку апологетiв релiгii обачнiше було б прикусити язика, а не розпускати його, як вони зазвичай роблять, коли йдеться про ставлення до релiгii видатних генiiв свiту, принаймнi науковцiв.




Ставка Паскаля


Видатний французький математик Блез Паскаль зауважив, що, хоч шанси в питаннi iснування Бога розподiленi надзвичайно асиметрично на користь його вiдсутностi, ще бiльша асиметрiя характеризуе потенцiйнi збитки вiд хибноi вiдповiдi на це питання. Краще вiрити в Бога, бо, якщо вiн справдi е, на вас чекае вiчне блаженство, а якщо його немае, то ви не постраждаете. Зате якщо ви не вiритимете в нього, але вiн таки iснуе, то на вас чекають вiчнi муки; звiсно, якщо його немае, то ви навiть у цьому випадку не постраждаете. Не обов’язково мати розуму понад голову, щоб зрозумiти, який варiант вигiднiший. Слiд ставити на вiру в Бога.




Конец ознакомительного фрагмента.



notes



1


Wendy Kaminer, ‘The last taboo: why America needs atheism’, New Republic, 14 Oct. 1996; http://www.positiveatheism.org/writ/kaminer.htm.




2


З особистого листування iз Зоi Гокiнз, Беатою Адамс i Полом Джоном Смiтом.




3


Пiратськi копii постiйно завантажують з американських веб-сайтiв. Зараз тривають переговори щодо продажу легальних DVD-дискiв. На момент здавання книги в друк переговори ще не завершенi. Про iх результат зможете дiзнатися з веб-сайту www.richarddawkins.net. – Тут i далi прим. авт., якщо не зазначено iнше.




4


Пiд час урокiв ми розважалися тим, що вiдволiкали його вiд Святого Письма на захопливi розповiдi про повiтрянi боi за Лондон пiд час вiйни, яку вiн пройшов у лавах Королiвських повiтряних сил. Вiн досi живе в моему приязному ставленнi до англiканськоi церкви (принаймнi порiвняно з ii конкурентами) та неодмiнно зринае в уявi, коли я читаю вiрш Джона Бетджемена: Наш падре – старий вовк небес, І його крила вже не тi, Та все ж вiн мiцно несе хрестВ захмарнiй неба висотi…




5


Тут i далi всi цитати з «Походження видiв» Чарльза Дарвiна наводяться за украiнським виданням 1949 року iз виправленнями, що вiдповiдають сучасному слововжитку та правопису: Дарвiн Чарльз. Походження видiв. – Киiв—Харкiв: Державне видавництво сiльськогосподарськоi лiтератури УРСР, 1949. – 444 с. – Прим. перекл.




6


Див.: Гокiнг Стiвен. Коротка iсторiя часу. – К.: «К.І.С.», 2015. – С. 190. – Прим. перекл.




7


Документальний фiльм, для якого знiмалося iнтерв’ю, вийшов у супроводi книги (Winston 2005).




8


Dennett (2006).




9


Повний текст виступу можна знайти в: Adams (2003) пiд назвою «Чи iснуе штучний Бог?».




10


Perica (2002). Див. також: http://www.historycooperative.org/journals/ahr/ 108.5/ br_151.html.




11


‘Dolly and the cloth heads’, у кн.: Dawkins (2003).




12


http://scotus.ap.org/scotus/04-1084p.zo.pdf.




13


R. Dawkins, ‘The irrationality of faith’, New Statesman (London), 31 March 1989.




14


Columbus Dispatch, 19 Aug. 2005.




15


Los Angeles Times, 10 April 2006.




16


http://gatewaypundit.blogspot.com/2006/02/islamic-society-ofden-mark-used-fake.html.




17


http://news.bbc.co.uk/2/hi/south_asia/4686536.stm; http://www.neandernews. com/?cat=6.




18


Independent, 5 Feb. 2006.




19


Andrew Mueller, ‘An argument with Sir Iqbal’, Independent on Sunday, 2 April 2006, Sunday Review section, 12—16.




20


Mitford and Waugh (2001).




21


http://www.newadvent.org/cathen/06608b.htm.




22


http://www.catholic-forum.com/saints/indexsnt.htm?NF=1.




23


Congressional Record, 16 Sept. 1981.




24


http://www.stephenjaygould.org/ctrl/buckner_tripoli.html.




25


Giles Fraser, ‘Resurgent religion has done away with the country vicar’, Guardian, 13 April 2006.




26


Robert I. Sherman, in Free Inquiry 8: 4, Fall 1988, 16.




27


N. Angier, ‘Confessions of a lonely atheist’, New York Times Magazine, 14 Jan. 2001: http://www.geocities.com/mindstuff/Angier.html.




28


Редактор журналу «Free Inquiry» Том Флiнн прямо про це заявив («Secularism’s breakthrough moment», «Free Inquiry» 26: 3, 2006, 16—17): «Атеiсти самi виннi, що вони самотнi й зневаженi. Нас насправдi багато. Час уже починати налягати своею вагою».




29


http://www.fsgp.org/adsn.html.




30


Про особливо дикий випадок, коли чоловiка вбили просто за те, що вiн атеiст, розповiдаеться в газетi Товариства вiльнодумства Великоi Фiладельфii за березень-квiтень 2006 року. Перейдiть за посиланням: http://www.fsgp.org/newsletters/ newsletter_2006_0304.pdf i прокручуйте вниз, поки не побачите заголовок «The murder of Larry Hooper».




31


http://www.hinduonnet.com/thehindu/mag/2001/11/18/stories/ 2001 11180 0070400.htm.




32


«Сер, у мене не виникло потреби в такiй гiпотезi», – вiдповiв Лаплас, коли Наполеон поцiкавився, як цей знаменитий математик примудрився написати цiлу книжку, жодного разу не згадавши в нiй Бога.




33


Quentin de la Bеdoy?re, Catholic Herald, 3 Feb. 2006.




34


Carl Sagan, ‘The burden of skepticism’, Skeptical Inquirer 12, Fall 1987.




35


Цю iсторiю я згадував у: Dawkins (1998).




36


T. H. Huxley, ‘Agnosticism’ (1889), перевидано як: Huxley (1931). Із повним текстом «Агностицизму» також можна ознайомитися за посиланням: http://www.infidels.org/library/historical/thomas_huxley/huxley_wace/part_02.html.




37


Russell, ‘Is there a God?’ (1952), перевидано як: Russell (1997b).




38


Мабуть, я поквапився з висновком. У газетi «Independent on Sunday» за 5 червня 2005 року з’явилася стаття пiд заголовком: «Малайзiйськi чиновники заявляють, що секта, яка збудувала священний чайник розмiром iз будинок, порушила будiвельнi норми». Див. також новину про цю секту на веб-сайтi BBC: http://news.bbc.co.uk/2/hi/asia-pacific/4692039.stm




39


Andrew Mueller, ‘An argument with Sir Iqbal’, Independent on Sunday, 2 April 2006, Sunday Review section, 12—16.




40


«Camp Quest» вдихнув нове життя в американську традицiю лiтнiх таборiв для дiтей. На вiдмiну вiд таборiв, якi дотримуються скаутського або релiгiйного духу, в «Camp Quest», заснованому Едвiном i Гелен Кейджин у штатi Кентуккi, тон задають свiтськi гуманiсти, а дiтям пiд час звичайних забав прищеплюють навички самостiйного мислення (www.camp-quest.org). У Теннессi, Мiннесотi, Мiчиганi, Огайо та Канадi з’явилися аналогiчнi табори, якi пiдхопили iнiцiативу «Camp Quest».




41


New York Times, 29 Aug. 2005. Див. також: Henderson (2006).




42


Henderson (2006).




43


http://www.lulu.com/content/267888.




44


Коли в моему оксфордському коледжi було обрано вже згадуваного директора, члени Ради коледжу три вечори поспiль публiчно пiднiмали тости за його здоров’я. На третьому застiллi вiн сам узяв слово, подякувавши iм i зазначивши, що йому вже стало краще.




45


H. Benson et al., ‘Study of the therapeutic effects of intercessory prayer (STEP) in cardiac bypass patients’, American Heart Journal 151: 4, 2006, 934—942.




46


Richard Swinburne, in Science and Theology News, 7 April 2006, http://www. stnews.org/Commentary-2772.htm.




47


Обидвi реплiки були видаленi з остаточноi версii передачi, яка пiшла на телеекрани. Про те, що Свiнбернова реплiка типова для його богословських поглядiв, свiдчить схожий коментар, який вiн зробив у книзi «Існування Бога» (2004) на с. 264 про Хiросiму: «Уявiть, що вiд атомноi бомби в Хiросiмi загинуло на одну людину менше. Вiд цього у свiтi поменшало б можливостей, щоб проявити мужнiсть i спiвчуття…»




48


New York Times, 11 April 2006.




49


У судових процесах та книгах, як, наприклад, Ruse (1982). Його стаття в журналi «Playboy» побачила свiт у квiтневому випуску за 2006 рiк.




50


Вiдповiдь Джеррi Койна на статтю Руса з’явилася в серпневому випуску «Playboy» за 2006 рiк.




51


Madeleine Bunting, Guardian, 27 March 2006.




52


Те саме можна сказати про статтю «Зiткнення космологiй» у газетi «New York Times» за 22 сiчня 2006 року, що вийшла з-пiд пера поважноi журналiстки Джудiт Шулевiч. Першим правилом вiйни для генерала Монтгомерi було: «Не нападай на Москву». Мабуть, першим правилом наукового журналiзму мае бути: «Поспiлкуйся хоча б зi ще кимось, крiм Майкла Руса».




53


Вiдповiдь Дена Деннетта була опублiкована в «Guardian» за 4 квiтня 2006 року.




54


http://scienceblogs.com/pharyngula/2006/03/the_dawkinsdennett_boo geyman.php; http://scienceblogs.com/pharyngula/2006/02/our_double_standard.php;http://scienceblogs.com/pharyngula/2006/02/the_rusedennett_feud.php.




55


http://vo.obspm.fr/exoplanetes/encyclo/encycl.html.




56


Dennett (1995).




57


Не можу не згадати незабутнiй виверт, до якого вдався мiй шкiльний друг, намагаючись розв’язати задачу з Евклiдовоi геометрii: «Трикутник ABC виглядае, як рiвнобедрений. А отже…»




58


Тут i далi всi цитати з Бiблii, крiм окремо зазначених випадкiв, наводяться за украiнським перекладом Івана Огiенка. – Прим. перекл.




59


Парадокс Зенона добре всiм вiдомий, тому примiтки вистачить, щоб нагадати про його суть. Ахiлл бiгае в десять разiв швидше за черепаху, тому тваринi дають 100-метрову фору. Коли Ахiлл пробiг 100 метрiв, до черепахи йому залишилося 10 метрiв. Коли вiн пробiг ще 10 метрiв, до черепахи залишився 1 метр. Здолав вiн iще 1 метр, тепер черепаха попереду на 1/10 метра… i так до нескiнченностi. Тож Ахiлл нiколи не пережене черепаху.




60


Щось схоже в наш час вiдбулося з широко розтиражованою змiною поглядiв фiлософа Ентонi Флу, котрий на старостi заявив, що увiрував у якесь божество (викликавши шквал публiкацiй в iнтернетi). З iншого боку, Рассел був видатним фiлософом, нагородженим Нобелiвською премiею. Може, Флу за змiну поглядiв удостоять Темплтонiвськоi премii. Перший крок у цьому напрямi вiн уже зробив, скандально погодившись 2006 року прийняти «Премiю Фiлiпа Джонсона за сприяння свободi та iстинi». Першим володарем цiеi премii був Фiлiп Джонсон – юрист, якому приписують розробку «стратегii клину» для популяризацii вчення про розумний задум. Флу стане другим ii володарем, а присуджуе премiю BIOLA – Бiблiйний iнститут Лос-Анджелеса. Напрошуеться питання: чи розумiе Флу, що його використовують? Див.: Victor Stenger, ‘Flew’s flawed science’, Free Inquiry 25: 2, 2005, 17—18; www.secularhumanism. org/index.php?section=library&page=stenger_25_2.




61


http://www.iep.utm.edu/o/ont-arg.htm. Гескiнгове «доведення» можна знайти за адресою: http://www.uq.edu.au/~pdwgrey/pubs/gasking.html.




62


«Пiсня глибокоi вдячностi» (нiм.).




63


«Вiд грiхiв, душа, звiльнись» (нiм.).




64


Темi iлюзiй присвячена серiя книг Рiчарда Грегорi, зокрема: Gregory, 1997.




65


Мою спробу ii пояснення можна почитати на с. 268—269 у книзi: Dawkins, 1998.




66


http://www.sofc.org/Spirituality/s-of-fatima.htm.




67


Хоч хто його знае: батьки моеi дружини колись зупинялися в паризькому готелi, який називався «H?tel de l’Univers et du Portugal» – «Готель Всесвiту та Португалii».




68


Tom Flynn, ‘Matthew vs. Luke’, Free Inquiry 25: 1, 2004, 34—45; Robert Gillooly, ‘Shedding light on the light of the world’, Free Inquiry 25: 1, 2004, 27—30.




69


Я вказую лише пiдзаголовок, бо це едине, в чому впевнений. Назва мого примiрника, виданого лондонським видавництвом «Continuum», – «Хто сказав Слово Боже?» Я не знайшов у ньому пiдтвердження, чи це та сама книга, яку видало американське видавництво «Harper San Francisco» пiд назвою «Перекручуючи Ісуса» i примiрника якоi я не тримав у руках. Пiдозрюю, це одна книжка, але для чого видавництва вносять таку плутанину?




70


Erhman (2006). Див. також: Ehrman (2003a, b).




71


Автор бiографii Ісуса Ендрю Норман Вiлсон висловлюе сумнiви, чи був Йосип теслею. Грецьке слово «tekton» справдi позначае теслю, але його переклали з арамейського слова «naggar», котре мало значення «ремiсник» або «вчений муж». Це лише один iз кiлькох прикладiв конструктивних хиб перекладу, якi перекручують змiст Бiблii. А найзнаменитiший приклад знаходимо в книзi пророка Ісаi, де староеврейське слово на позначення дiвчини (almah) було хибно перекладене грецькою мовою як незайманиця (parthenos). Зрозумiло, що припуститися такоi помилки легко (згадаймо хоча б схожiсть слiв «дiвчина» та «дiва», якi мають вiдповiднi значення), але цей невинний огрiх перекладача розрiсся до неймовiрних масштабiв, спричинивши появу несусвiтньоi легенди про те, що мати Ісуса була незайманою! За чемпiонське звання серед конструктивних хиб перекладу всiх часiв iз нею може позмагатися хiба лише ще один огрiх, який також стосуеться незайманиць. Ібн Воррек iз ноткою гумору доводить, що в знаменитiй обiцянцi, що кожен мусульманин, який прийме мученицьку смерть за вiру, отримае 72 незайманих дiвчат (гурiй) на тому свiтi, слово «незайманицi» з’явилося випадково як хибний переклад фрази «бiлi родзинки криштальноi чистоти». Якби про цю помилку знало бiльше людей, скiлькох невинних жертв терористiв-смертникiв можна було б уникнути? (Ibn Warraq, ‘Virgins? What virgins?’, Free Inquiry 26: 1, 2006, 45—46).




72


Навiть менi пророкували, що на смертельному ложi я розкаюся за свiй атеiзм. Мало того, цi пророцтва лунають iз завидною регулярнiстю (див., наприклад, Steer 2003), кожного разу створюючи iлюзiю дотепностi та новизни аргументу. Боюся, що для запобiгання хибним чуткам, менi доведеться тримати при собi увiмкнений диктофон, щоб у випадку смертi захистити свою подальшу репутацiю. Лала Ворд до цього додае: «Для чого вся ця морока зi смертельним ложем? Якщо хочеш продатися, зроби це краще зараз, щоб прибрати до рук Темплтонiвську премiю, а потiм виправдатися старечим маразмом».




73


Не слiд плутати з неофiцiйним проектом розшифрування людського геному, який очолював блискучий (i нерелiгiйний) «пiрат» у науцi Крейг Вентер.




74


Beit-Hallahmi and Argyle (1997)




75


E. J. Larson and L. Witham, ‘Leading scientists still reject God’, Nature 394, 1998, 313




76


На сторiнцi http://www.leaderu.com/ftissues/ft9610/reeves.html професор iсторii Вiсконсинського унiверситету Томас Рiвз пропонуе цiкавий iсторичний аналiз розвитку американськоi релiгiйностi на основi своеi книги: Reeves, 1996.




77


http://www.answersingenesis.org/docs/3506.asp.




78


R. Elisabeth Cornwell and Michael Stirrat, рукопис статтi, 2006.




79


P. Bell, ‘Would you believe it?’, Mensa Magazine, Feb. 2002, 12—13.


  
Текст предоставлен ООО «ИТ»
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию:https://tellnovel.com/ru/dok-nz_r-chard/lyuz-ya-boga