Месiя Дюни
Френк Герберт


Пiсля вiйни, прозваноi джигадом Муад’Дiба, Пол Атрiд посiдае iмператорський трон i запроваджуе новий, фрименський, лад. Здавалось би, нарештi як на Дюнi, так i в Галактицi повиннi запанувати мир i спокiй. Проте колись могутнi, а тепер позбавленi влади династii жадають реваншу. Їм вiдомi слабкi сторони Імператора – його дар передбачати майбутне, яке, на жаль, вiн не може змiнити. Месii Дюни зостаеться тiльки одне – бути Месiею до кiнця.





Френк Герберт

Месiя Дюни





Передмова


«Месiя Дюни» – той твiр Френка Герберта, який читачi найгiрше зрозумiли й найбiльше недооцiнили. Причини цього такi ж захопливi та складнi, як i сам уславлений автор.

До виходу цього першого сиквела «Дюни» у 1969 роцi його почастинно публiкували в журналi науковоi фантастики «Galaxy»[1 - «Galaxy Science Fiction» – американський журнал науковоi фантастики, який виходив iз 1950 до 1980 рр. (Тут i далi прим. пер., якщо не зазначено iнше.)]. Сатиричний журнал «National Lampoon»[2 - «Нацiональний пасквiлянт» – гумористичний американський журнал, що виходив iз 1970 до 1998 рр.] назвав цю публiкацiю «розчаруванням року». Ще ранiше «Месiю Дюни» вiдхилив Джон Кемпбелл, редактор журналу «Analog»[3 - «Аналог: наукова фантастика та факти» – один iз найвпливовiших американських журналiв фантастики за всю ii iсторiю як самостiйного напряму комерцiйноi лiтератури.]: вiн, подiбно до «пасквiлянтiв», любив величнi та героiчнi аспекти «Дюни» i ненавидiв дiаметрально протилежнi елементи сиквела. За його словами, читачi журналу жадали розповiдей про героiв, якi звершують великi подвиги, а не iсторiй про посередностi «на глиняних ногах».

Строгi критики не розумiли, що «Месiя Дюни» – це мiст, який мав з’еднати «Дюну» з iще незавершеною третьою книжкою трилогii. Щоб дiстатися туди, другий роман серii перелицював ретельно продуманий героiчний мiф Пола Муад’Дiба i показав темну сторону феномена месiянства, настiльки прославленого в «Дюнi». Багато читачiв не хотiли цiеi дози реальностi, позаяк не могли витримати усунення своiх харизматичних фаворитiв, особливо ж пiсля того, як автор уже знищив було двох улюблених персонажiв «Дюни» – вiрного мечника Атрiдiв Дункана Айдаго[4 - Френк Герберт не зостався зовсiм глухим до побажань читацькоi аудиторii. У «Месii Дюни» вiн воскресив Дункана Айдаго у змiненiй формi – як гхолу на iм’я Гайт, клонованого з клiтин мертвоi людини, унаслiдок чого виникло створiння, що не мало спогадiв про оригiнал (примiтка Браяна Герберта).] та планетолога-iдеалiста Лiет-Кайнса.

Але вони не помiтили важливих пiдказок, якi залишив автор. У «Дюнi» Лiет-Кайнс, помираючи в пустелi, згадуе слова свого батька Пардота, сказанi багато рокiв тому й захованi в найдальших закамарках пам’ятi: «Нема для народу твого бiльшого жаху, нiж потрапити до рук Героя». Наприкiнцi роману, в епiграфi до одного з роздiлiв, принцеса Ірулан описала звитяжного Муад’Дiба багатозначним, почасти суперечливим реченням: «Вiн був воiном i вiзiонером, чудовиськом i святим, хитрим i невинним, шляхетним i безжальним – меншим, нiж Бог, але бiльшим, нiж людина». А в додатку до «Дюни» Френк Герберт зауважив, що пустельна планета «заразилася Героем».

Цi натяки в «Дюнi», якi зробив Френк Герберт, мали б слугувати маркерами, якi вказують на перетворення утопiчноi цивiлiзацii на насильницьку антиутопiю. Насправдi першою робочою назвою другоi книжки серii була «Святий безумець». Автор двiчi змiнював цю назву, перш нiж зупинитися на «Месii Дюни». Але в опублiкованому текстi роману вiн писав про Муад’Дiба:

		Вiн святий безумець,
		Золотий мандрiвник, що живе вiчно,
		На краю глузду,
		Ледь вiдкриеш щiлину – i вiн уже там!

Автор вважав, що героiчнi лiдери нерiдко робили помилки… помилки, якi пiдсилювалися безлiком послiдовникiв, захоплених iхньою харизмою. У 1950-х роках батько працював спiчрайтером у Вашингтонi, округ Колумбiя, i бачив мегаломанiю лiдерства та пастки, що чигали на послiдовникiв надiлених магнетичною привабливiстю полiтикiв. Засiюючи ще одне цiкаве насiння в «Дюнi», вiн писав: «У пустелi кажуть, що власники великоi кiлькостi води стають смертельно неуважними». Це було важливим посиланням на те, що давнi греки означували як гiбрис. Дуже мало читачiв зрозумiли, що iсторiя Пола Атрiда була не лише грецькою трагедiею iндивiдуального та сiмейного масштабiв. Існував iще один, важливiший шар, у якому Френк Герберт попереджав, що героi можуть вести цiлi суспiльства до руiни. У «Дюнi» та «Месii Дюни» вiн застерiгав вiд пихи та надмiрноi самовпевненостi, цiеi описаноi в грецьких трагедiях форми нарцисизму, що неминуче веде до краху.

З небезпечних лiдерiв, знаних у людськiй iсторii, мiй батько iнколи згадував генерала Джорджа Паттона через його харизматичнiсть, але частiше вiн ставив за приклад президента Джона Кеннедi. Довкола Кеннедi сформувався мiф королiвства й Камелота. Прихильники молодого вродливого президента не сумнiвалися в ньому й готовi були йти туди, куди вiн iх поведе. Тепер ця небезпека очевидна нам, досить згадати хоча б таку постать, як Адольф Гiтлер, чий потужний магнетизм призвiв його народ до катастрофи. Однак це менш помiтно стосовно людей, котрi не е нi божевiльними, нi втiленням зла, – як Кеннедi чи вигаданий Пол Муад’Дiб, чия небезпечнiсть полягае в релiгiйному мiфi довкола них i в тому, що люди роблять вiд iхнього iменi.

Серед найважливiших послань мого батька було те, що державнi дiячi брешуть, аби захистити себе, i ухвалюють неймовiрно дурнi рiшення. Через кiлька рокiв пiсля публiкацii «Дюни» Рiчард Нiксон надав чимало доказiв цього. Батько казав, що Нiксон зробив величезну послугу американському народу, намагаючись приховати Вотергейтський злочин. Своiм потужним, хоч i несвiдомим прикладом тридцять сьомий президент США навчив народ сумнiватися у своiх лiдерах. В iнтерв’ю та пристрасних виступах в унiверситетських кампусах по всiй краiнi Френк Герберт застерiгав молодь вiд слiпоi довiри уряду, заявляючи, що американськi батьки-засновники розумiли це й намагалися вписати вiдповiднi гарантii в Конституцiю.

Переходячи вiд «Дюни» до «Месii Дюни», батько зробив один хитрий фокус. У сиквелi, продовжуючи акцентувати увагу на вчинках героiчного Пола Муад’Дiба, як це робилося в «Дюнi», автор також створюе музичну партiю монументальних змiн тла й показуе небезпеку, пов’язану з махiнацiями тих, котрi належать до оточення лiдера. Кiлька людей змагаються за позицiю, якомога ближчу до Пола; при цьому вони накопичують стiльки сили, скiльки можуть, а дехто з них зловживатиме цим – i це матиме жахливi наслiдки.

Пiсля того, як серiя «Дюна» стала дуже популярною, багато фанiв почали розглядати Френка Герберта у свiтлi, якого вiн не потребував, уникав i не цiнував. В одному з вiдгукiв його називали «гуру науковоi фантастики». Ще iншi характеризували його, використовуючи героiчну термiнологiю. Опираючись цьому, у вiдповiдях на запитання про створення ним образу Пола Атрiда Френк Герберт казав iнтерв’юерам, що не хоче вважатися героем. Інколи вiн казав iм iз цiлковитим смиренням: «Я нiхто».

Звичайно, мiй батько був ким завгодно, але не нiким. У «Мрiйниковi Дюни», його бiографii, яку написав я, я назвав його легендарним письменником. Але за життя вiн намагався уникати цiеi мантii. Хай що нашiптували б у його вуха, Френк Герберт постiйно нагадував собi, що вiн смертний. Якби вiн став полiтиком, без сумнiву, був би шанованим i, можливо, одним iз найвидатнiших президентiв США. Вiн мiг би сягнути владних вершин, досягти iнших високих цiлей, якби тiльки захотiв. Але, як фан науковоi фантастики, я радий, що вiн обрав саме цю дорогу. Оскiльки вiн був чудовим письменником, його застереження зберiгатимуть силу впродовж столiть i, сподiваюся, впливатимуть на високопосадовцiв, що ухвалюють важливi рiшення, змушуючи iх забезпечувати гарантii вiд зловживань владою як лiдерiв, так i iхнiх послiдовникiв.

Читаючи «Месiю Дюни», насолоджуйтеся пригодницькою iсторiею, неспокоем, дивовижними образами та екзотичним тлом. А тодi повернiться й перечитайте знову. Гортаючи наново сторiнки, ви щоразу знаходитимете щось нове. І глибше спiзнаете Френка Герберта як людину.



Сiетл, Вашингтон, Браян Герберт

16 жовтня 2007 р.




Фрагменти iнтерв’ю з Бронсо Іксiанським у смертнiй камерi


П.: Що стало причиною вашого особливого пiдходу до iсторii Муад’Дiба?

В.: Чому я маю вiдповiдати на вашi запитання?

П.: Бо я збережу вашi слова.

В.: Аххх! Найсильнiший аргумент для iсторика.

П.: То ви спiвпрацюватимете?

В.: Чому б i нi? Але ви нiколи не збагнете, що надихнуло мене на «Історичний аналiз». Нiколи. Для вас, священикiв, ставка надто висока.

П.: Випробуйте мене.

В.: Випробувати вас? Що ж, знову… чому б i нi? Мене зачепила поверховiсть загального погляду на цю планету, що випливае з ii популярноi назви – Дюна. Завважте, не Арракiс, а Дюна. Історiя заполонена образом Дюни-пустелi, батькiвщини фрименiв. Така iсторiя зосереджуеться на звичаях, породжених дефiцитом води й тим фактом, що фримени вели напiвкочове життя в дистикостах, якi вiдновлювали бiльшу частину вологи тiла.

П.: А хiба ж це не так?

В.: Це все поверховi iстини. Вони iгнорують те, що криеться пiд поверхнею, подiбно… подiбно до намагання зрозумiти мою рiдну планету Ікс без дослiдження того, як ми дiстали свою назву через те, що наша планета е дев’ятою вiд свого сонця[5 - Оригiнально ця планета зветься IX.]. Нi… нi. Недостатньо бачити Дюну як мiсце, де шалiють несамовитi бурi. Недостатньо говорити про загрозу вiд гiгантських пiщаних хробакiв.

П.: Але ж цi речi мають вирiшальне значення для характеру Арракiса!

В.: Вирiшальне? Звичайно. Але вони створюють однобiчний погляд на планету. Так само як те, що Дюна – монокультурна планета, бо вона едине й виняткове джерело прянощiв, меланжу.

П.: Так. Послухаймо, як ви трактуете священнi прянощi.

В.: Священнi! Як i все священне, вони однiею рукою дають, другою – забирають. Продовжують життя й дозволяють адептовi передбачати свое майбутне, але зв’язують жорсткою залежнiстю й позначають очi, як ото позначенi вашi: цiлковита синява без дрiбки бiлого. Вашi очi, вашi органи бачення стали монолiтом без контрасту, простим поглядом.

П.: Така ересь привела вас до цiеi камери!

В.: Мене привели в цю камеру вашi священики. Як усi священики, ви рано навчилися називати iстину ерессю.

П.: Ви опинилися тут, бо зважилися сказати, що Пол Атрiд утратив важливу частку своеi людяностi, перш нiж змiг стати Муад’Дiбом.

В.: Не кажучи вже про те, що вiн утратив батька у вiйнi з Харконненами. І про загибель Дункана Айдаго, який пожертвував собою, щоб Пол i ледi Джессiка зумiли втекти.

П.: Ваш цинiзм належно вiдзначений.

В.: Цинiзм! Це, безсумнiвно, злочин бiльший, нiж ересь. Але, бачте, насправдi я не цинiк. Я лише спостерiгач i коментатор. Я вбачав справжню шляхетнiсть у Пола, коли вiн тiкав у пустелю зi своею вагiтною матiр’ю. Звичайно, вона була великою цiннiстю, але й тягарем.

П.: Хибою вас, iсторикiв, е те, що ви нiколи нiчому не дасте спокою. От ви вбачаете справжню шляхетнiсть у Святого Муад’Дiба, але неодмiнно додаете цинiчний коментар. Не дивно, що Бене Гессерит теж вас осуджуе.

В.: Ви, священники, добре ведете спiльну справу iз Сестринством Бене Гессерит. Вони теж виживають, бо приховують те, що роблять. Але не можуть приховати того факту, що ледi Джессiка була навченою адепткою Бене Гессерит. Знаете, що вона навчала сина так, як це прийнято в ii Сестринствi. Мiй злочин полягае в обговореннi цього феномена, у викладi iхнього психiчного мистецтва й генетичноi програми. Не хочете привернути увагу до того, що Муад’Дiб був надiею Сестринства як iхнiй ручний месiя, що був iхнiм Квiзац Хадерахом, перш нiж стати вашим пророком.

П.: Якщо в мене були сумнiви щодо вашого смертного вироку, то ви iх розвiяли.

В.: Я можу померти лише раз.

П.: Є смерть i смерть.

В.: Стережiться зробити з мене мученика. Не думаю, що Муад’Дiб… Скажiть, Муад’Дiб знае, що ви робите в цих пiдземеллях?

П.: Ми не турбуемо Святу Родину дрiбницями.

В.: (Смiеться.) І заради цього Пол Атрiд змагався за мiсце мiж фрименами! Заради цього вiн вчився iздити на пiщаних хробаках i керувати ними! Було помилкою вiдповiдати на вашi запитання.

П.: Однаково я дотримаю обiцянки зберегти вашi слова.

В.: Справдi? То послухай мене уважно, вироджений фримене, священику, котрий не мае бога, крiм себе самого! Ви мусите багато за що вiдповiсти. Через фрименський ритуал Пол прийняв свою першу велику дозу меланжу, яка дала йому змогу бачити майбутне. Через фрименський ритуал той самий меланж пробудив ненароджену Алiю в лонi ледi Джессiки. Чи задумувалися ви, що означало для Алii народитися в цьому Всесвiтi цiлковито свiдомою, зi всiма знаннями й спогадами своеi матерi? Жодне згвалтування не може бути страшнiшим.

П.: Без священного меланжу Муад’Дiб не став би вождем усiх фрименiв. Без ii святого досвiду Алiя не була б Алiею.

В.: А ти без своеi слiпоi фрименськоi жорстокостi не був би священиком. Аххх, знаю я вас, фрименiв. Гадаете, що Муад’Дiб ваш, бо вiн поеднався з Чанi, бо прийняв звичаi фрименiв. Але спершу вiн був Атрiдом, котрого виховала адептка Бене Гессерит. Вiн володiв знаннями, цiлковито невiдомими вам. Ви думали, що вiн принiс вам нову органiзацiю та нову мiсiю. Вiн пообiцяв перетворити вашу пустельну планету на багатий водою рай. А коли заслiпив вас такими видiннями, то забрав вашу непорочнiсть!

П.: Така ересь не змiнюе того факту, що екологiчна трансформацiя Дюни тривае.

В.: І мене звинуватили в ересi, тому що я прослiдкував корiння цiеi трансформацii та ii наслiдки. Битва на Арракiнському Полi, можливо, навчила Всесвiт, що фримени спроможнi перемогти iмперських сардаукарiв, але чого ще вона навчила? Коли зоряна iмперiя роду Коррiно стала фрименською iмперiею пiд проводом Муад’Дiба, чим iще вона стала? Ваш джигад тривав лише дванадцять рокiв, але дечого вiн навчив. Тепер Імперiя розумiе, яким крутiйством був шлюб Муад’Дiба з принцесою Ірулан!

П.: Ти смiеш звинувачувати Муад’Дiба в крутiйствi?

В.: Хоча ви за це мене вбиваете, це не ересь. Принцеса стала йому дружиною, та не коханою. Чанi, його маленька люба фрименка – от його кохана. Це всiм вiдомо. Ірулан була ключем до престолу й нiчим бiльше.

П.: Легко зрозумiти, чому тi, що змовляються проти Муад’Дiба, використовують твiй «Аналiз iсторii» як центральний аргумент.

В.: Я тебе не переконаю. Знаю це. Але змовники здобули свiй аргумент iще до мого «Аналiзу». Цей аргумент створили дванадцять рокiв джигаду. Саме вони об’еднали давнi владнi групи й розпалили змову проти Муад’Дiба.




***




Стiльки мiфiв огортае ментата-iмператора Пола Муад’Дiба i його сестру Алiю, що за цiею завiсою важко побачити справжнiх людей. Але, врештi-решт, народилися колись чоловiк Пол Атрiд i жiнка Алiя. Їхнi тiла були пiдвладними простору й часу. Попри те, що iхнi провидчi здiбностi виводили iх за звичнi рамки часу й простору, вони належали до людського загалу. Пережили реальнi подii, якi залишили реальнi слiди в реальному Всесвiтi. Щоб iх збагнути, слiд завважити, що iхня катастрофа була катастрофою всього людства. Отож ця робота присвячуеться не Муад’Дiбовi та його сестрi, а iхнiм спадкоемцям – нам усiм.

    Присвята до конкордансу Муад’Дiба, скопiйована з меморiальних таблиць культу духа Магдi

Імперське правлiння Муад’Дiба породило бiльше iсторикiв, нiж будь-яка iнша ера людського поступу. Бiльшiсть iз них ревно пропагувала свою, окремiшню, розкольницьку точку зору, але вже й це свiдчить про неабиякий вплив цiеi людини, котра спричинила такi пристрастi в настiльки рiзноманiтних свiтах.

Звичайно, його життепис мiстив iдеальнi й iдеалiзованi iнгредiенти iсторii. Цей чоловiк, уроджений як Пол Атрiд у давньому Великому Домi, здобув грунтовну виучку прана-бiнду вiд ледi Джессiки, його матерi, бене-гессеритки, i завдяки цьому досконало запанував над своiми м’язами й нервами. Ще й бiльш вiд того: вiн був ментатом, надiленим iнтелектом, чия потуга перевершувала використовуванi древнiми механiчнi комп’ютери, забороненi релiгiею.

Проте насамперед Муад’Дiб був Квiзац Хадерахом – витвором генетичноi програми Сестринства, яка реалiзовувалася впродовж тисяч поколiнь.

І цей Квiзац Хадерах, той, котрий мiг бути «в багатьох мiсцях одночасно», цей пророк, чоловiк, через якого Бене Гессерит сподiвалися кермувати людською долею, став Імператором Муад’Дiбом i уклав полiтичний шлюб iз донькою переможеного ним Падишаха-Імператора.

Помiркуйте над цим парадоксом, де крах чаiться на вершинi слави, бо ж ви, безумовно, читали iншi iсторичнi працi та знаете загальновiдомi факти. Справдi, дикi фримени Муад’Дiба подолали Падишаха Шаддама ІV. Змели сардаукарськi легiони, союзнi сили Великих Домiв, харконненськi армii та найманцiв, оплачених коштами, за якi проголосував Ландсраад. Вiн поставив на колiна Космiчну Гiльдiю й посадив свою сестру Алiю на релiгiйний престол, який Бене Гессерит вважали власним.

Зробив усе це й багато iншого.

Мiсiонери Муад’Дiбового Квiзарату понесли крiзь космос релiгiйну вiйну – джигад. Загалом джигад тривав лише дванадцять стандартних рокiв, але за цей час релiгiйний колонiалiзм спричинився до того, що майже весь заселений людьми Всесвiт опинився пiд егiдою однiеi людини.

Муад’Дiб змiг здiйснити це тому, що влада над Арракiсом, планетою, бiльш знаною як Дюна, дала йому монополiю на найвищу цiннiсть iмперii – герiатричнi прянощi, меланж… життеносну отруту.

І от iще один iнгредiент iдеальноi iсторii: матерiал, психохiмiя якого розв’язуе загадку Часу. Без меланжу Сестринство Превелебних Матерiв не могло б вершити своi труди, що полягали в спостереженнi за людьми та контролi над ними. Без меланжу Лоцмани Гiльдii не могли б вести космiчну навiгацiю. Без меланжу загинули б мiльярди узалежнених вiд нього громадян Імперii.

Без меланжу Пол-Муад’Дiб не став би пророком.

Ми знаемо, що ця мить найвищоi влади мiстила зародок падiння. Тут може бути лише одна вiдповiдь: цiлковито точне й повне бачення майбутнього е смертоносним.

Деякi iсторики твердять, що Муад’Дiб був переможений звичайними змовниками – Гiльдiею, сестрами Бене Гессерит та аморальними науковцями Бене Тлейлакс iз iхнiми замаскованими лицеплясами. Ще iншi пишуть про шпигунiв в оточеннi Муад’Дiба. Покладають значну частку вини на Таро Дюни, що затьмарило яснiсть пророкувань Муад’Дiба. Дехто зауважуе, що Муад’Дiб змушений був прийняти на службу гхолу – тiло, яке воскресили з мертвих i запрограмували на вбивство. Але, безумовно, вони мусили знати, що цей гхола був Дунканом Айдаго, офiцером Атрiдiв, який загинув, рятуючи життя юного Пола.

Вони описують iнтригу всерединi Квiзарату, очолювану Корбою Панегiристом. Крок за кроком викладають нам план Корби, який мав зробити з Муад’Дiба мученика й покласти всю провину на Чанi, його фрименську конкубiну.

Чи може хоч одна з цих гiпотез пояснити iсторичнi факти? Нi, не може. Лише коли осягнеш смертоносну природу пророкування, тiльки тодi збагнеш причину краху такоi величезноi й далекоглядноi потуги.

Будемо сподiватися, що новi iсторики почерпнуть якiсь уроки з цього.

З «Історичного аналiзу: Муад’Дiб» авторства Бронсо Іксiанського




***




Нема чiткоi гранi мiж богами й людьми; однi непомiтно перемiшуються з iншими.

    Прислiв’я Муад’Дiба

Тлейлаксанський лицепляс Скителi[6 - Як часто в Герберта, iм’я значуще. Пов’язане iз словом «скитала» (грец. «палиця»), що позначало шифрувальний пристрiй, який використовували в Давнiй Спартi. «Лицепляс» – конструкт зi слiв «лицедiй» i «мартопляс».] намагався не думати про концептуально вбивчий характер iхньоi змови, проте його думки раз у раз звертали в русло покаянного спiвчуття.

«Жалiтиму, що спричинив смерть i злощастя Муад’Дiбу», – думав вiн, старанно приховуючи цю жалiсливiсть вiд iнших змовникiв. Але такi почуття показували, що йому легше iдентифiкувати себе з жертвами, нiж iз нападниками, – ознака, характерна для тлейлаксу.

Сумний Скителi мовчки стояв оддалiк, тодi як iншi дискутували про можливiсть використання психоотрути. Розмова була енергiйною та жвавою, але ззовнi безпристрасною, чого й слiд було сподiватися вiд адептiв Великих Шкiл, коли йшлося про питання, близькi до iхнiх догматiв.

– Коли помислиш, що ти його прохромив, тодi й виявиш, що вiн навiть не поранений!

Це озвалася стара Превелебна Матiр Бене Гессерит, Гай Єлена Могiям, iхня господиня тут, на Валасi IX. Худа, вбрана в чорне стара вiдьма сидiла в плаваючому крiслi лiворуч вiд Скителi. Вiдкинутий назад каптур ii аби вiдкривав поморщене, як пересохла шкiра, обличчя пiд срiбним волоссям. З цього схожого на маску-череп обличчя дивилися глибоко запалi очi.

Вони спiлкувалися мовою мiрабгаса з ii гостро вiдточеними приголосними та тиснявою голосних. Це був iнструмент передачi найтонших вiдтiнкiв почуттiв. Саме так вiдповiдав Превелебнiй Матерi навiгатор Гiльдii Едрiк – по-куртуазному наспiвно, але з прихованою всерединi шпичкою, iз, так би мовити, легеньким дотиком погордливоi чемностi.

Скителi глянув на посланця Гiльдii. Едрiк плавав у контейнерi з оранжевим газом усього за кiлька крокiв вiд нього. Контейнер мiстився в центрi прозорого купола, який Бене Гессерит спорудили для цiеi зустрiчi. Тiло гiльдiера було продовгуватим, заледве людиноподiбним, з ногами-плавцями та широкими перетинчастими руками – риба в дивному морi. Вентиляцiйнi отвори його акварiума випускали блiдо-оранжеву хмарку, насичену запахом герiатричних прянощiв – меланжу.

– Ідучи цим шляхом, повмираемо вiд дурощiв!

Заговорила четверта присутня персона – потенцiйна учасниця змови – принцеса Ірулан, дружина (але лише офiцiйно, нагадав собi Скителi) iхнього спiльного ворога. Стояла побiля акварiума Едрiка – висока бiлява красуня, виряджена в сукню iз синього хутра бйондекського кита й вiдповiдну до сукнi шапочку. У ii вухах виблискували золотi диски. Трималася з аристократичною зверхнiстю, але щось у зосередженому спокоi ii рис зраджувало притаманний бене-гессериткам самоконтроль.

Думки Скителi перейшли вiд нюансiв мови та обличчя до нюансiв розмiщення. Купол оточували пагорби, покритi пiдталим снiгом, який вiдбивав мокру блакить маленького синьо-бiлого сонця, що саме висiло в точцi зенiту.

«Чому саме це мiсце?» – зацiкавився Скителi. Бене Гессерит рiдко робили щось випадково. Вiзьмiмо вiдкриту споруду купола: суворiший i обмеженiший простiр мiг би викликати в гiльдiера напад клаустрофобii. Причиною таких психiчних перепон було народження й життя в позапланетному вiдкритому просторi.

Хоча збудувати це спецiально для Едрiка – усе одно, що ткнути кiнчиком пальця в його слабкiсть.

«А що ж тут, – питав себе Скителi, – нацiлене в мене?»

– Ти нiчого не хочеш сказати, Скителi? – зажадала Превелебна Матiр.

– Хочете залучити мене до цього бою дурнiв? – спитав Скителi. – Дуже добре. Ми маемо справу з потенцiйним месiею. Не варто влаштовувати проти нього лобову атаку. Ставши мучеником, вiн переможе нас.

Усi глянули на нього.

– Гадаеш, що це едина небезпека? – напосiдалася Превелебна Матiр, голосно сапаючи.

Скителi знизав плечима. Для цiеi зустрiчi вiн вибрав лагiдне кругловиде обличчя з веселим виразом, розлiзлi повнi губи й тiло огрядного коротуна. Вивчаючи своiх компаньйонiв-змовникiв, вiн вирiшив, що зробив iдеальний вибiр, – можливо, iнстинктивно. Був людиною-хамелеоном, лицеплясом, i та подоба, якоi вiн зараз прибрав, наче спонукала iнших надмiру легковажити ним.

– Ну? – натискала Превелебна Матiр.

– Я насолоджуюся мовчанням, – промовив Скителi. – Краще залишити нашу прю безсловесною.

Превелебна Матiр вiдступила, i Скителi вiдчув, що вона наново його переоцiнюе. Усi вони були витворами глибокого вишколу прана-бiнду, здатними контролювати мускули та нерви так, як це мало кому пiд силу. Але Скителi, лицепляс, володiв своiми м’язами й нервами з недосяжною для iнших вiртуознiстю. Плюс особлива якiсть симпатiко, мiмiчна проникливiсть, з якою вiн мiг iмiтувати психiку iнших так само, як i iхнiй зовнiшнiй вигляд.

Скителi, давши iй достатньо часу, щоб завершити переоцiнку, сказав:

– Отрута!

Вимовив це слово з атональнiстю, яка мала показати – лише вiн розумiе його таемне значення.

Гiльдiер здригнувся, i з блискучоi кульки динамiка, що оберталася в кутку його акварiума, над самою Ірулан залунав його голос:

– Ми обговорюемо психiчну, а не фiзичну отруту.

Скителi засмiявся. Смiх на мiрабгаса розчавлював опонента, i лицепляс не збирався стримуватися.

Ірулан схвально всмiхнулася, але в кутиках очей Превелебноi Матерi проглядався натяк на гнiв.

– Припинiть! – прохрипiла Могiям.

Скителi замовк, але тепер вiн опинився в центрi уваги iх усiх: мовчазного, хоч i розлюченого Едрiка, розгнiваноi Превелебноi Матерi та розвеселеноi, проте й збентеженоi Ірулан.

– Наш друг Едрiк наче натякае, – сказав Скителi, – що пара бене-гессеритських вiдьом, вишколена у всiх iхнiх тонких штучках, не навчилася по-справжньому використовувати обман.

Могiям обернулася, щоб оглянути холоднi пагорби рiдного свiту Бене Гессерит. «Починае належно оцiнювати речi», – здогадався Скителi. Це добре. Але Ірулан – iнше питання.

– Ви один iз нас чи нi, Скителi? – спитав Едрiк, дивлячись крихiтними очима гризуна.

– Не про мою вiрнiсть iдеться, – вiдповiв Скителi, вiдтак зосередив увагу на Ірулан: – Ви, принцесо, питаете себе, чи варто було долати всi цi парсеки й так сильно ризикувати?

Вона кивнула, погоджуючись.

– Невже ж для того, щоб перекинутися банальностями з людиноподiбною рибою чи подискутувати з товстим тлейлаксанським лицеплясом?

Вона вiдступила вiд Едрiкового акварiума й труснула головою, задихаючись вiд сильного запаху меланжу.

Едрiк скористався цим моментом, щоб вкинути в рот меланжеву пiгулку. Вiн iв прянощi, дихав ними i, без сумнiву, пив iх, – зауважив про себе Скителi. Це зрозумiло, позаяк прянощi посилюють прозорливiсть Лоцмана, дають йому змогу кермувати гайлайнерами Гiльдii, летячи крiзь космос iз надсвiтловою швидкiстю. Провидячи завдяки прянощам, Лоцман знаходить ту лiнiю майбуття корабля, яка вiльна вiд небезпеки. Зараз Едрiк занюхав iншу небезпеку, але навiть iз пророчими милицями не може ii розпiзнати.

– Гадаю, з мого боку було помилкою приходити сюди, – сказала Ірулан.

Превелебна Матiр обернулася, розплющила очi, за мить заплющивши iх кумедним ящiрячим жестом.

Скителi перевiв погляд з Ірулан на акварiум, наче пропонуючи принцесi пристати на його думку. Знав, що Едрiк видаеться iй вiдразливим: нахабний погляд, цi жахливi стопи й руки, що повiльно рухаються в газi, оранжевi вихори якого клубляться довкола нього. Мабуть, цiкавиться його сексуальними звичками, думае, як це дивно – кохатися з кимось таким. Навiть антигравiтацiйний генератор, що вiдтворюе для Едрiка невагомiсть у космосi, стае тепер перепоною мiж ним i нею.

– Принцесо, – промовив Скителi, – завдяки присутностi тут Едрiка ясновидство вашого чоловiка стане, так би мовити, «неясновидним» i навiть ця розмова пройде повз його увагу… можливо.

– Можливо, – сказала Ірулан.

Превелебна Матiр кивнула, не розплющуючи очей.

– Навiть самi ясновидцi погано розумiють феномен ясновидiння.

– Я повний Лоцман Гiльдii та володiю Силою, – промовив Едрiк.

Превелебна Матiр розплющила очi. Цього разу вона дивилася на лицепляса, вивчаючи його з особливою бене-гессеритською iнтенсивнiстю. Зважувала кожну дрiбницю.

– Нi, Превелебна Матiр, – пробурмотiв Скителi, – я не такий простак, яким здаюся.

– Ми не розумiемо Сили другого бачення, – сказала Ірулан. – У тiм-то й рiч. Едрiк каже, що мiй чоловiк не може бачити, знати чи передбачати нiчого з того, що вiдбуваеться у сферi впливу Лоцмана. Але наскiльки поширюеться цей вплив?

– У нашому Всесвiтi е люди та речi, про яких я знаю лише за наслiдками iхньоi дiяльностi, – промовив Едрiк, його риб’ячий рот витягся в тонку лiнiю. – Знаю, що вони були тут… там… десь. Як воднi iстоти тривожать воду своiм просуванням, так само ясновидiння розворушуе Час. Я бачив, де бував ваш чоловiк, хоча нiколи не бачив нi його самого, нi вiдданих йому людей, що мають спiльнi з ним цiлi. Це маскування, яке адепт дае всiм своiм друзям.

– Ірулан не твоя, – сказав Скителi й зиркнув у бiк принцеси.

– Ми всi знаемо, чому таемну змову слiд вести лише за моеi присутностi, – вiдповiв Едрiк.

Удавшись до iнтонацiй, з якими описують механiзми, Ірулан промовила:

– Це очевидно, ви маете свое застосування.

«Тепер вона бачить його таким, яким вiн е, – подумав Скителi. – Добре!»

– Майбутне – це рiч, яку треба формувати, – промовив вiн уголос. – Помiркуйте про це, принцесо.

Ірулан глянула на лицепляса.

«Вiдданi Полу люди, що мають спiльнi з ним цiлi, – подумала вона. – i в першу чергу фрименськi легiонери в його плащах. Я бачила, як вiн пророкував для них, чула крики захвату iхнiм Магдi, iхнiм Муад’Дiбом».

«Вона зрозумiла, – подумав Скителi, – що тут ii випробовують, що вона постала перед судом, який вирiшуе, зберегти ii чи знищити. Побачила пастку, яку ми iй поставили».

На мить Скителi зустрiвся поглядом iз Превелебною Матiр’ю й пережив дивне усвiдомлення того, що вона роздiляе його погляд на Ірулан. Звiсно, Бене Гессерит детально проiнструктували свою принцесу й навчили ii спритних брехонь. Але завжди настае момент, коли бене-гессеритки можуть покластися лише на свiй вишкiл та iнстинкти.

– Принцесо, я знаю, чого ви найбiльше хочете вiд Імператора, – сказав Едрiк.

– Хто ж цього не знае? – вiдповiла запитанням Ірулан.

– Ви хочете бути матiр’ю-засновницею королiвськоi династii, – продовжував Едрiк, наче й не чуючи ii. – Якщо ви до нас не приеднаетеся, цього нiколи не станеться. Даю вам слово ясновидця. Імператор одружився з вами з полiтичних причин, але ви нiколи не дiлили з ним ложа.

– То ясновидець е ще й вуаеристом, – зiтхнула Ірулан.

– Імператор сильнiше зв’язаний зi своею фрименською конкубiною, нiж iз вами, – вiдрiзав Едрiк.

– І вона не може дати йому спадкоемця, – вiдповiла Ірулан.

– Розсудливiсть е першою жертвою сильних емоцiй, – пробурмотiв Скителi, вiдчувши, як гнiв Ірулан переливаеться через край, побачивши, що його застереження дало наслiдок.

– Вона не може дати йому спадкоемця, – промовила Ірулан, спокiйно вiдмiряючи слова, – бо я таемно здiйснюю контрацепцiю. Це зiзнання хотiли ви почути вiд мене?

– Це не те, про що слiд знати Імператоровi, – сказав Едрiк, усмiхаючись.

– Тримаю напоготовi призначену для нього брехню, – вiдповiла Ірулан. – Вiн може мати правдочуття, але деяким брехням повiрити легше, нiж правдi.

– Мусите зробити вибiр, принцесо, – промовив Скителi, – але збагнiть, що цей вибiр мае стати вашим захистом.

– Пол справедливий зi мною, – сказала вона. – Я сиджу в його Радi.

– Чи за тi дванадцять рокiв, коли ви були його принцесою-консортом, вiн проявив до вас хоч трохи тепла? – спитав Едрiк.

Ірулан труснула головою.

– Вiн зi своею простацькою фрименською ордою детронiзував вашого батька, одружився з вами, щоб пiдкрiпити своi претензii на престол, але нiколи не коронував вас як Імператрицю, – сказав Едрiк.

– Едрiк намагаеться змусити вас хвилюватися, принцесо, – прокоментував Скителi. – Хiба не цiкаво?

Вона глянула на лицепляса, побачила на його обличчi зухвалу посмiшку та вiдповiла на неi пiднятими бровами. Скителi бачив – тепер вона цiлком усвiдомлюе, що коли покине цю зустрiч, пiдпавши пiд вплив Едрiка, ставши частиною iхньоi змови, то цi моменти будуть прихованi вiд Полового ясновидiння. Якщо ж утримаеться вiд зобов’язань…

– Вам не здаеться, принцесо, – спитав Скителi, – що Едрiк прибрав собi надто важливу роль у нашiй змовi?

– Я вже погодився, – сказав Едрiк, – керуватися найрозсудливiшими рiшеннями, запропонованими нашою радою.

– А хто ж вибиратиме, яке з рiшень найрозсудливiше? – поцiкавився Скителi.

– Ви бажаете, щоб принцеса вiд’iхала звiдси, не приеднавшись до нас? – запитав Едрiк.

– Вiн хотiв би, щоб вона взяла на себе реальнi зобов’язання, – гримнула Превелебна Матiр. – Мiж нами не повинно бути обману.

Скителi побачив, що Ірулан розслабилася в замисленiй позi, сховавши руки в рукави своiх шат. Роздумувала про приманку, яку пiдкинув iй Едрiк: заснувати королiвську династiю! Питала себе, яку схему задумали змовники, щоб захиститися вiд неi. Їй багато чого треба зважити й обдумати. У цю мить Ірулан звернулася до нього:

– Скителi, кажуть, що у вас, тлейлаксу, е дивний кодекс честi: усi вашi жертви повиннi мати можливiсть порятунку.

– Якщо зумiють ii знайти, – пiдтвердив Скителi.

– А я жертва? – спитала Ірулан.

Скителi врятував вибух смiху.

Превелебна Матiр чмихнула.

– Принцесо, – заговорив Едрiк, i його голос звучав лагiдно та переконливо, – ви вже одна з нас, не бiйтеся. Хiба ж ви не шпигуете за Імператорським Двором для своiх бене-гессеритських зверхниць?

– Пол знае, що я звiтую своiм наставницям, – сказала вона.

– Але чи не даете iм матерiалу для рiзкоi пропаганди проти вашого Імператора? – спитав Едрiк.

«Не “нашого” Імператора, – занотував Скителi. – “Вашого” Імператора. Ірулан надто бене-гессеритка, щоб пропустити цю обмовку».

– Питання в тому, чим i як скористатися, – сказав Скителi, наблизившись до акварiума гiльдiера. – Ми, тлейлаксу, вважаемо, що у всьому Всесвiтi iснуе лише ненаситна жадоба матерii, а енергiя – це едине надiйна рiч. І ця енергiя вчиться. Присл?хайтеся до мене, принцесо: енергiя вчиться. Це ми називаемо владою.

– Ви не переконали мене, що ми можемо перемогти Імператора, – вiдповiла Ірулан.

– Ми й не переконанi в цьому, – зауважив Скителi.

– Куди б ми не глянули, – промовила Ірулан, – його влада протистоiть нам. Вiн Квiзац Хадерах, що може бути в багатьох мiсцях одночасно. Вiн Магдi, чиi бажання е беззаперечним наказом для його мiсiонерiв iз Квiзарату. Вiн ментат, обчислювальнi можливостi якого перевершують найпотужнiшi комп’ютери давнини. Вiн Муад’Дiб, чиi накази фрименським легiонам знелюднюють планети. Володiе яснобаченням i провидить майбутне. Мае такий генний набiр, якого ми в Бене Гессерит прагнемо для…

– Ми знаемо його характернi риси, – перебила ii Превелебна Матiр. – І знаемо, що ця гидь, його сестра Алiя, мае той сам генний набiр. Але вони обое теж люди. Отож мають своi слабкостi.

– І де ж цi його людськi слабкостi? – спитав лицепляс. – Шукатимемо iх у релiгiйнiй силi його джигаду? Чи можуть iмператорськi Квiзари обернутися проти нього? А як суспiльна влада Великих Домiв? Чи спроможний конгрес Ландсрааду на щось бiльше, нiж здiймати крик?

– Я пропонував би Добропорядний Альянс Прогресивних Торговцiв, – сказав Едрiк, перевертаючись у своему акварiумi. – ДАПТ – це бiзнес, а бiзнес iде вслiд за прибутком.

– А можливо, мати Імператора, – заговорив Скителi. – Наскiльки я розумiю, ледi Джессiка залишаеться на Каладанi, але часто спiлкуеться iз сином.

– Ця зрадлива сука, – рiвним голосом промовила Могiям. – Я ладна вiдрубати власнi руки, якими ii навчала.

– Наша змова потребуе важеля, – сказав Скителi.

– Ми бiльше, нiж змовники, – заперечила Превелебна Матiр.

– О, так, – погодився Скителi. – Ми енергiйнi та швидко навчаемося. Це робить нас единою справжньою надiею, найпевнiшим порятунком людства.

Говорив тоном цiлковитого переконання, що сприймалося як найбiльше глузування, коли, як оце зараз, походило вiд тлейлаксу. Лише Превелебна Матiр могла зрозумiти такi тонкощi.

– Чому? – спитала вона, звернувши це запитання Скителi.

Перш нiж лицепляс зумiв вiдповiсти, Едрiк, прочистивши горло, сказав:

– Не змагаймося у фiлософських нонсенсах. Кожне питання може бути зведене до «Чому так?». Усi релiгiйнi, дiловi й урядовi питання мають той самий пiдтекст: «Хто владарюватиме?» Альянси, союзи, блоки е погонею за мiражами, якщо не ведуть до влади. Усе iнше – нiсенiтниця, i це розумiе бiльшiсть мислячих iстот.

Скителi стенув плечима, адресуючи цей жест едино Превелебнiй Матерi. Едрiк замiсть нього вiдповiв на ii запитання. Цей набундючений дурень був iхнiм найвразливiшим мiсцем. Аби переконатися, що й Превелебна Матiр розумiе це, Скителi промовив:

– Пильно слухаючи вчителя, здобуваеш освiту.

Превелебна Матiр повiльно кивнула.

– Вершiть свiй вибiр, принцесо, – сказав Едрiк. – Ви були обранi як знаряддя долi, найтонше, найдосконалiше…

– Прибережiть своi пишномовностi для тих, кого вони захоплюють, – вiдповiла Ірулан. – Ранiше ви згадувала привид, воскреслий iз мертвих, яким ми можемо заразити Імператора. Пояснiть це.

– Атрiд сам себе знищить! – прогавкав Едрiк.

– Не говорiть загадками! – рiзко урвала його Ірулан. – Що це за привид?

– Напрочуд незвичайний привид, – сказав Едрiк. – Мае тiло та ймення. Тiло – це плоть славетного майстра меча, знаного як Дункан Айдаго. А ймення…

– Айдаго мертвий, – сказала Ірулан. – Пол часто оплакував його втрату в моiй присутностi. Вiн бачив, як Айдаго вбили сардаукари мого батька.

– Навiть зазнавши поразки, – сказав Едрiк, – сардаукари вашого батька не втратили розуму. Припустiмо, що розумний командир сардаукарiв розпiзнав тiло майстра меча, котрого вбили його люди. Що далi? Існують способи використання такого тiла й подальшого навчання… якщо дiяти швидко.

– Тлейлаксанський гхола, – прошепотiла Ірулан, дивлячись у бiк Скителi.

Помiтивши ii зацiкавленiсть, лицепляс вдався до своiх можливостей змiни зовнiшностi. Його постать розпливлася, тiло повiльно потекло й змiнилося. Тепер перед нею стояв стрункий чоловiк. Обличчя зосталося округлим, але стало темнiшим, iз дещо сплющеними рисами. Високi вилицi наче пiдпирали очi з виразними складками-епiкантусами. Волосся було чорним i неслухняним.

– Гхола от такого вигляду, – промовив Едрiк, указуючи на Скителi.

– Просто iнший лицепляс? – спитала Ірулан.

– Не лицепляс, – сказав Едрiк. – Якщо за лицеплясом тривалий час спостерiгають, то е ризик його викриття. Але припустiмо, що наш розумний сардаукарський командир зберiг тiло Айдаго в аксолотлевому контейнерi. Чому б нi? Це тiло було плоттю та нервами одного з найдосконалiших мечникiв в iсторii, радника Атрiдiв, вiйськового генiя. Навiщо втрачати таку виучку та вмiння, якщо можна воскресити його як iнструктора сардаукарiв.

– Я не чула навiть натякiв на це, а я ж була повiрницею свого батька, – промовила Ірулан.

– Аххх, але ж вашого батька було переможено, а вас уже через кiлька годин продано новому Імператоровi, – сказав Едрiк.

– То це справдi зробили? – вимагала вiдповiдi вона.

Випромiнюючи таку самовдоволенiсть, що хоч сказися, Едрiк вiдповiв:

– Припустiмо, що наш розумний командир, знаючи про необхiднiсть швидких дiй, негайно ж вiдправив збережене тiло Айдаго до Бене Тлейлакс. Далi уявiмо, що командир i його люди полягли, перш нiж передали цю iнформацiю вашому батьковi – та вiн i так у жоден спосiб не мiг нею скористатися. Зостався тiльки фiзичний факт, дрiбка плотi, вiдправлена тлейлаксу. Звичайно ж, едино можливим способом – на гайлайнерi. Ми в Гiльдii, природно, знаемо кожен вантаж, який перевозимо. Дiзнавшись про це, чи ж не вважали б ми так само розумним придбати гхолу як подарунок, що годиться для Імператора?

– То ви це зробили, – сказала Ірулан.

– Як зазначив наш довголiтнiй друг, ми це зробили, – вiдповiв Скителi, котрий вiдновив свою попередню кругловиду подобу.

– Як був налаштований Айдаго? – спитала Ірулан.

– Айдаго? – перепитав Едрiк, дивлячись на тлейлаксу. – Ти щось знаеш про Айдаго, Скителi?

– Ми продали вам створiння, зване Гайтом, – вiдповiв Скителi.

– Ах так, Гайт, – погодився Едрiк. – Чому ви продали його нам?

– Бо колись ми вивели свого власного Квiзац Хадераха, – пояснив Скителi.

Рiзко смикнувши старою головою, Превелебна Матiр зиркнула на нього й гнiвно промовила:

– Ви нам цього не казали!

– Бо ви не питали, – вiдповiв Скителi.

– А як же ви опанували цього свого Квiзац Хадераха? – поцiкавилася Ірулан.

– Істота, котра весь свiй вiк втiлювала в життя певне уявлення про неi, помре, але не стане антитезою цього уявлення, – продекламував Скителi.

– Не розумiю, – ризикнув зiзнатися Едрiк.

– Сам себе вбив, – буркнула Превелебна Матiр.

– Уважно мене вислухайте, Превелебна Матiр, – попередив Скителi, удавшись до iнтонацii, яка означала: «Ти не сексуальний об’ект, нiколи не була сексуальним об’ектом, не можеш бути сексуальним об’ектом».

Тлейлаксу почекав, доки вона повнiстю збагне його крикливi наголоси. Мусить безпомильно оцiнити його намiри. Незважаючи на гнiв, до ii свiдомостi повинно дiйти, що тлейлаксу, звичайно, не кинув би цього звинувачення, якби не знав ставлення Сестринства до людськоi селекцii. А все-таки його слова мiстили грубу образу, зовсiм нехарактерну для тлейлаксу.

Лагiдно, використовуючи заспокiйливi способи мовлення мiрабгаса, Едрiк спробував згладити напругу моменту:

– Скителi, ти казав, що ви продали нам Гайта, бо подiляли нашi намiри з його використання.

– Едрiку, мовчи, доки я не дам тобi дозволу говорити, – промовив Скителi. А коли гiльдiер почав протестувати, Превелебна Матiр гримнула:

– Заткнися, Едрiку!

Гiльдiер вiдступив у глибину свого акварiума, вiд хвилювання молотячи руками й ногами.

– Нашi скороминущi емоцii не стосуються розв’язання нашоi спiльноi проблеми, – сказав Скителi. – Вони затьмарюють наш розум, бо единою належною емоцiею е глибинний страх, що й привiв нас сюди.

– Розумiемо, – вiдповiла Ірулан, глянувши на Превелебну Матiр.

– Ви мусите збагнути небезпечнi обмеження в нашому захистi, – вiв далi Скителi. – Ясновидцевi не пiд силу те, чого вiн не може зрозумiти.

– Ти спритний, Скителi, – сказала Ірулан.

«Вона не смiе здогадатися, наскiльки спритний, – подумав Скителi. – Коли все буде зроблено, ми матимемо свого пiдконтрольного Квiзац Хадераха. Іншi не матимуть нiчого».

– Яким було походження вашого Квiзац Хадераха? – спитала Превелебна Матiр.

– Ми гралися з рiзними чистими есенцiями, – вiдповiв Скителi. – Чисте добро й чисте зло. Цiлковитий негiдник, котрий захоплюеться лише терором i завданням болю, може бути доволi корисним в освiтнiх цiлях.

– Чи старий барон Харконнен, дiд нашого Імператора, не був витвором тлейлаксу? – спитала Ірулан.

– Ми до нього непричетнi, – заперечив Скителi. – Але природа часто створюе iстот, так само згубних, як нашi. Ми лише продукуемо iх в умовах, де можемо iх вивчати.

– Я не дозволю вiдсовувати й зневажати мене, – запротестував Едрiк. – Хто приховуе цю зустрiч вiд…

– Бачите? – вiдповiв Скителi. – Чиi найкращi рiшення прикривають нас? Якi рiшення?

– Я хотiв би обговорити спосiб передачi Гайта Імператоровi, – наполягав Едрiк. – Наскiльки я розумiю, Гайт керуеться старою мораллю, яку Атрiди засвоiли на своiй рiднiй планетi. Гайт повинен полегшити Імператоровi розширення моральних рамок, розмежування позитивних i негативних аспектiв життя та релiгii.

Скителi реготнув, переводячи доброзичливий погляд з одного свого компаньйона на iншого. Стара Превелебна Матiр орудуе своiми емоцiями, як косар косою. Ірулан, недороблений витвiр Бене Гессерит, була добре натренована для завдання, але провалила його. Едрiк був не бiльше (i не менше) як магiчним знаряддям: йому пiд силу приховувати й вiдволiкати. Наразi Едрiк впав у понуру мовчанку, бо iншi його iгнорували.

– Я правильно розумiю, що цей Гайт повинен отруiти психiку Пола? – спитала Ірулан.

– Бiльшою чи меншою мiрою, – вiдповiв Скителi.

– А як же Квiзарат?

– Потрiбне лише легеньке змiщення акценту, зблиск емоцiй, щоб заздрiсть перетворилася на ворожнечу.

– А ДАПТ?

– Вони гуртуються довкола прибутку.

– А iншi владнi угрупування?

– Одним запропонуемо назву уряду. Інших, менш могутнiх, залучимо в iм’я моралi та прогресу. Наша опозицiя помре через своi власнi незгоди.

– Алiя теж?

– Гайт – багатоцiльовий гхола. Сестра Імператора досягла вiку, коли вона може захопитися чарiвним чоловiком, спецiально для цього призначеним. Їi приваблять його мужнiсть i здiбностi ментата.

Могiям дозволила своiм старим очам широко розплющитися.

– Гхола-ментат? Це небезпечний крок.

– Щоб бути точним, – промовила Ірулан, – ментат повинен мати точнi данi. А якщо Пол попросить його сказати про справжню цiль нашого подарунка?

– Гайт скаже правду, – вiдповiв Скителi. – Це не мае нiякого значення.

– Так ви залишаете Половi лазiвку для порятунку? – поцiкавилася Ірулан.

– Ментат! – пробурмотiла Могiям.

Скителi глянув на стару Превелебну Матiр, помiтивши древнi фобii, що вплинули на ii реакцiю. Вiд часiв Батлерiанського Джигаду, коли в бiльшiй частинi Всесвiту «мислячi машини» було знищено, комп’ютери викликали недовiру. Цi давнi пристрастi впливали й на ставлення до людей-комп’ютерiв.

– Менi не подобаеться, як ти смiешся, – тоном цiлковитоi щиростi зненацька сказала Могiям, пильно дивлячись на Скителi.

– Я не надто задумуюся, що вам подобаеться. Але ми мусимо працювати разом. Усi ми це бачимо, – таким самим тоном вiдповiв Скителi i, глянувши на гiльдiера, запитав: – Хiба ж нi, Едрiку?

– Твоi уроки болiснi, – сказав Едрiк. – Припускаю, ти хотiв ясно показати, що я не повинен протистояти спiльним рiшенням моiх колег по змовi.

– Бачите, що вiн пiддаеться навчанню, – прокоментував Скителi.

– Я бачу ще дещо, – ревнув Едрiк. – Атрiди мають монополiю на прянощi. Я без них не можу провидiти майбутне. Бене Гессерит втратять свое правдочуття. У нас е запаси, але вони не безмежнi. Меланж – це потужна валюта.

– Наша цивiлiзацiя мае не тiльки одну цю валюту, – вiдповiв Скителi. – Інакше б упокоiвся закон попиту й пропозицii.

– Сподiваешся викрасти таемницю прянощiв? – верескнула Могiям. – З його планети, яку пильнують оцi божевiльнi фримени!

– Фримени – цивiлiзованi й освiченi невiгласи, – промовив Скителi. – Вони не безумцi. Просто навченi вiрити, а не знати. Вiрою можна манiпулювати. Небезпечне лише знання.

– А що ж менi залишиться, щоб заснувати королiвську династiю? – спитала Ірулан.

Усi вони вiдчули жадане зобов’язання в ii голосi, але нiхто, крiм Едрiка, не посмiхнувся.

– Щось та й залишиться, – вiдповiв Скителi.

– Це означае кiнець Атрiдiв як правлячоi сили, – промовив Едрiк.

– Я спроможний уявити, що iншi, менш обдарованi провидцi, уже зробили це передбачення, – сказав Скителi. – Для них це мактуаб аль-малiх, як кажуть фримени.

– Написано сiллю, – переклала Ірулан.

І коли вона промовила це, Скителi зрозумiв, що приготували для нього Бене Гессерит – прекрасну розумну жiнку, яка нiколи йому не належатиме. «Ну, гаразд, – подумав вiн, – можливо, скопiюю ii для когось iншого».




***




Будь-яка цивiлiзацiя мусить протистояти несвiдомiй силi, яка може блокувати, обманути або скасувати майже кожний свiдомий колективний намiр.

    Тлейлаксанська теорема (не доведена)

Пол сiв на краю лiжка й почав стягати пустельнi черевики. Вони пахли затхлою змазкою, що ii використовували для полегшення дii помпоп’ят, якi входили до складу дистикоста. Було пiзно. Вiн затримався на своiй нiчнiй прогулянцi, вiдтак тi, котрi його любили, уже почали непокоiтися. Слiд визнати, що прогулянки були небезпечними, але цю небезпеку вiн мiг розпiзнати й негайно ж iй протистояти. Було щось спокусливе й привабливе в тому, щоб iнкогнiто прогулюватися вулицями нiчного Арракiна.

Вiн жбурнув черевики в куток кiмнати, пiд свiтлокулю, i взявся за герметизуючi смужки дистикоста. Пiдземнi боги, як же вiн утомився! Але це була лише тiлесна втома, його мозок далi кипiв. Спостереження за звичайною буденною дiяльнiстю сповнило його глибокою заздрiстю. Імператор не мiг бути причетним до бiльшоi частини цiеi безiменноi течii життя, але… який же привiлей пройти вулицею, не притягуючи загальноi уваги! Пройти повз гамiрних жебрущих прочан, почути, як фримен лае крамаря: «У тебе вогкi руки!»

Пол, вислизаючи з дистикоста, усмiхнувся цьому спогаду.

Стояв оголений, у дивнiй згодi зi своiм свiтом. Дюна тепер була свiтом парадоксiв – свiтом обложеним, але й центром влади. Вирiшив, що облога – неодмiнний фатальний супутник влади. Дивився на зелений килим, вiдчуваючи пiд ногами його грубу текстуру.

Вулицi були по кiсточки засипанi пiском, який вiтровii перекинули через Оборонну Стiну. Ноги перехожих розтовкли його на задушливий пил, що забивав фiльтри дистикоста. Навiть зараз вiн чув запах пилу, попри очиснi вентилятори на входi до Твердинi. Це був запах, сповнений спогадiв про пустелю.

Іншi днi… iншi небезпеки.

Порiвняно з цими iншими днями небезпека пiд час його самотнiх прогулянок була мiнiмальною. Але, ввiйшовши в дистикост, вiн увiйшов у пустелю. Костюм з усiею його апаратурою для вiдновлення вологостi тiла непомiтно скерував його думки та змiнив рухи на пустельний лад. Вiн став диким фрименом. Костюм був бiльше, нiж маскуванням, – робив його чужинцем у власному мiстi. У дистикостi вiн вiдмовлявся вiд безпеки й повертався до давнiх бойових звичок. Прочани та мiщани проходили повз нього, опустивши очi. Вони розважливо оминали диких. У них було свое уявлення про лик Пустелi – фрименське обличчя, приховане ротоносовими фiльтрами дистикоста.

Насправдi iснувала лише незначна небезпека, що хтось iз колишнього сiчового життя впiзнае його за ходою, запахом чи очима. Таким чином, шанси зустрiти ворога були незначними.

Звук, з яким розчинилися дверi, та зблиск свiтла розвiяли його задуму. Увiйшла Чанi, несучи на платиновiй тацi кавовий сервiз. Услiд за нею, наче рабинi, пливли двi свiтлокулi, якi стрiмко зайняли своi позицii: одна зависла в узголiв’i лiжка, друга – бiля Чанi, щоб присвiтити iй пiд час роботи.

Чанi рухалася з непiдвладною часу тендiтною силою – така зосереджена, така вразлива. Щось у тому, як вона схилилася над кавовим сервiзом, нагадало йому iхнi першi днi. Риси ii обличчя зосталися темно-ельфiйськими, на них, здавалося, не позначилися роки, якщо не зважати на кутики очей без дрiбки бiлизни? й тоненькi брижики в них. Пустельники-фримени називали цi брижики «стежками на пiску».

Коли пiдняла кришку з ручкою з гагарського смарагду, з кавника здiйнялася пара. Висновуючи з того, як вона опустила кришку, вiн зрозумiв, що кава ще не готова. Кавник – покрита срiблом фiгурка вагiтноi жiнки – потрапив до нього як ганiма, бойова здобич, коли вiн убив у двобоi попереднього власника. Джамiс, от як звався той чоловiк… Джамiс. Яке дивне безсмертя дала смерть Джамiсовi! Чи, може, знаючи про неминучiсть смертi, Джамiс сам прикликав таку особливу кончину?

Чанi поставила чашечки: синi, керамiчнi, вони наче присiли своерiдним почетом бiля величенького кавника. Чашок було три: по однiй для кожного, а ще одна для всiх колишнiх власникiв.

– Ще хвилинку, – сказала вона.

Вiдтак Чанi глянула на нього, i Пол спитав себе, як вiн виглядае в ii очах. Чи був вiн iще екзотичним чужинцем, струнким i розумним, але сповненим води, коли порiвнювати з фрименами? Чи залишився тим, котрий здобув племiнне iм’я Усуль i взяв ii пiд час фримен-тау, коли вони були втiкачами в пустелi?

Глянув на свое тiло: струнке, з твердими м’язами… додалося кiлька шрамiв, але загалом не змiнилося за тi дванадцять рокiв, вiдколи вiн став Імператором. Зиркнувши вгору, побачив свое обличчя, вiдбите в дзеркалi на полицi. Синi-пресинi фрименськi очi, тавро залежностi вiд прянощiв; гострий нiс Атрiдiв. Був достойним онуком того Атрiда, який загинув на аренi пiд час сутички з биком, загинув на очах свого народу, що прагнув видовищ.

У глибинi Половоi свiдомостi прослизнули слова, що iх сказав старий: «Правитель бере на себе довiчну вiдповiдальнiсть за тих, ким править. Ти господар. Інколи це вимагае самовiдданого акту любовi, який може лише потiшити тих, ким ти правиш».

Люди все ще з прихильнiстю згадували старого.

«А що я зробив задля слави Атрiдiв? – спитав себе Пол. – Впустив вовка мiж овець».

Якусь мить вiн обмiрковував усi смертi й насильства, учиненi в його iм’я.

– Тепер у лiжко! – озвалася Чанi рiзким наказовим тоном, що, як знав Пол, шокував би пiдданцiв його Імперii.

Вiн слухняно лiг на спину, закинувши руки за голову та дозволивши милим i звичним рухам Чанi заколисати себе.

Обстава iхньоi кiмнати раптом його насмiшила. Народ геть не так повинен уявляти собi iмператорську спальню. Жовте свiтло неспокiйних свiтлокуль вiдiгнало тiнi до ряду кольорових скляних посудин на полицi позаду Чанi. Пол подумки пригадав iхнiй вмiст – сухi iнгредiенти пустельноi фармацевтики, бальзами, ладан, пам’ятнi для них дрiбницi… щiпка пiску iз сiчi Табр, кучерик волосся iхнього первiстка… давно мертвого… дванадцять рокiв як мертвого… невинна жертва, загибла в битвi, що зробила його Імператором.

Кiмнату заповнив густий запах кави з прянощами. Пол вдихнув цей запах, його погляд упав на жовту миску бiля тацi, на якiй Чанi готувала каву. У мисцi тримали горiхи. Неодмiнний отрутошукач ворушив над столом своiми комашиними кiнцiвками. Цей пристрiй розлютив Пола. За днiв пустелi вони не потребували жодних отрутошукачiв!

– Кава готова, – сказала Чанi. – Ти голодний?

Його сердите заперечення було заглушене гучним свистом лiхтера з прянощами, що здiймався в небеса з летовища за Арракiном.

Чанi помiтила його гнiв, проте налила йому кави, поставивши чашку бiля його руки. Сама ж сiла в ногах Пола, оголила його ноги й почала розтирати м’язи, що затерпли вiд ходьби в дистикостi. М’яко, з обманним спокоем, вона промовила:

– Поговорiмо про бажання Ірулан мати дитину.

Пол широко розплющив очi. Пильно придивився до Чанi.

– Ще й двох днiв не минуло, як Ірулан повернулася з Валаха, – вiдповiв вiн. – І вже встигла в тебе побувати?

– Ми не розмовляли про ii марнi очiкування, – промовила Чанi.

Пол змусив свiй розум зосередитися й узявся розглядати Чанi в немилосердному свiтлi миттевого спостереження за методом Бене Гессерит, як, зламавши своi обiтницi, навчила його мати. Вiн не любив робити такого з Чанi. Частина ii влади над ним полягала в тому, що вiн дуже рiдко потребував застосовувати до неi свою силу, яка вимагала неабиякого напруження. Переважно Чанi уникала неделiкатних питань. Трималася фрименськоi доброзвичайностi. Частiше переймалася практичними питаннями. Що ii цiкавило – то це факти, якi стосувалися позицii ii мужчини: його вплив на Раду, вiрнiсть його легiонiв, здiбностi й таланти його союзникiв. Їi пам’ять мiстила каталоги iмен та перехреснi довiдники деталей. Вона могла проказати напам’ять слабкостi кожного вiдомого ворога, потенцiйнi диспозицii супротивних сил, вiйськовi плани iхнiх проводирiв-полководцiв, оснащення та виробничi потужностi основних галузей промисловостi.

«То чого тепер, – питав себе Пол, – вона заговорила про Ірулан?»

– Я тебе стривожила, – сказала Чанi. – Я не хотiла цього.

– А чого ж ти хотiла?

Вона всмiхнулася, зустрiвшись iз ним поглядом.

– Любий, якщо ти розгнiваний, то не приховуй цього, прошу.

Пол знову вiдкинувся на узголiв’я.

– Може, ii слiд вiдiслати? – спитав. – Зараз користi вiд неi майже нiякоi, i менi не подобаеться ii остання поiздка додому, до Сестринства.

– Цього не треба робити, – вiдповiла Чанi, продовжуючи розтирати його ноги. Вiдтак, чiтко дотримуючись фактичного аспекту справи, додала: – Ти багато разiв казав, що завдяки iй ми контактуемо з нашими ворогами, що ти можеш прочитати iхнi плани через ii дii.

– То нащо згадувати про ii бажання мати дитину?

– Я гадала, що, коли Ірулан завагiтнiе вiд тебе, це перешкодить нашим ворогам i поставить саму Ірулан у вразливе становище.

З рухiв ii долонь по його стопах прочитав, чого коштувала iй ця фраза. У горлi з’явився клубок.

– Чанi, кохана, я присягнувся нiколи не брати ii до свого лiжка. Дитина дасть iй надмiрну силу. Невже вона мае зайняти твое мiсце? – лагiдно сказав вiн.

– Я не займаю жодного мiсця.

– Це не так, Сiхае, моя пустельна весно. Звiдки ця раптова турбота про Ірулан?

– Це турбота про тебе, а не про неi! Якщо вона носитиме дитину Атрiдiв, ii друзi засумнiваються в ii вiрностi. Чим менше нашi вороги довiрятимуть iй, тим менш корисною iм вона буде.

– Дитина для неi може означати твою смерть, – сказав Пол. – Ти знаеш, що за iнтриги плетуться в цьому мiсцi. – Вiн обвiв рукою кiмнату, що розташовувалась у надрах Твердинi.

– Ти мусиш мати спадкоемця! – самими губами промовила вона.

– Аххх, – вiдповiв вiн.

Он воно що: раз Чанi не дала йому дитини, отже, це мае зробити хтось iнший. Чому б не Ірулан? Саме так працював розум Чанi. Зачаття повинно бути наслiдком любовного акту, позаяк у всiй Імперii дiяли суворi табу стосовно штучних способiв. Чанi вирiшила по-фрименському.

Пол вивчав ii обличчя в цьому новому свiтлi. Було то обличчя, яке вiн знав краще за свое власне. Бачив його в нiжнiй пристрастi, у солодкостi сну, охопленим страхом, гнiвом i горем.

Вiн заплющив очi, i Чанi прийшла в його спогади. Вона знову була тою юною, наче весна, дiвчиною, котра спiвала, прокидаючись бiля нього, – була настiльки досконалою, що власна вiзiя поглинула його. У цих спогадах вона всмiхалася… спершу сором’язливо, а потiм напружено, так наче прагнула втекти з його видiння.

У ротi йому пересохло. На якусь мить його нiздрi вiдчули дим спустошеного майбутнього, голос з iншого видiння наказував йому: «Розлучись… розлучись… розлучись». Його пророчi видiння вже так давно пiдслуховували вiчнiсть, ловлячи уривки чужих мов, прислухаючись до камiння й плотi, вiдмiнноi вiд його власноi. Вiд того дня, коли вiн уперше зiткнувся з жахливим призначенням, вдивлявся в майбутне, сподiваючись знайти там мир.

Звичайно ж, спосiб iснував. Вiн знав його суть, не знаючи подробиць – майбутне гуло, наче прибiй, суворо вимагаючи: «Розлучись… розлучись… розлучись…»

Пол розплющив очi й глянув на рiшуче обличчя Чанi. Вона перестала розтирати йому ноги, сидiла непорушно – iстинна фрименка. Таке знайоме обличчя пiд блакитною хустиною нежонi, якою вона часто прикривала волосся в iхнiх приватних кiмнатах. Але тепер на це обличчя немов було накладено маску рiшучостi, давнього й чужого йому способу мислення. Фрименськi жiнки впродовж тисячолiть дiлили тих самих чоловiкiв – не завжди спокiйно, але так, щоб у цьому не було катастрофи. Щось таке таемно-фрименське трапилося з Чанi.

– Ти даси менi единого спадкоемця, якого я хочу, – сказав вiн.

– Ти це бачив? – спитала вона, виразно пiдкресливши, що мае на увазi ясновидiння.

Укотре Пол питав себе, як вiн мае пояснити делiкатнiсть ясновидiння, незлiченнi Часолiнii, що змiiлися перед ним у вiзiях, сплiталися в розгойдану тканину. Зiтхнув, згадуючи зачерпнуту долонями з рiчки воду: от вона дрижить, ллеться. Пам’ять скропила цiею водою його обличчя. Але як зануритися в майбутне, усе бiльше скаламучене натиском надто численних пророкiв?

– То ти цього не бачив, – сказала Чанi.

Цi бачення майбутнього тепер iз кожним разом були менш доступними й потребували при цьому межових зусиль, що висмоктували з нього життевi сили. «Та й що вони можуть явити, крiм горя?» – питав себе Пол. Вiн наче втрапив у непривiтну промiжну зону, безплiдне мiсце, де його емоцii пливли за течiею, погойдуючись i котячись бозна-куди у вiчному неспокоi.

Чанi накрила йому ноги покривалом i сказала:

– Спадкоемець Дому Атрiдiв – це не те, що можна довiрити випадку чи однiй жiнцi.

Пол подумав, що таке могла сказати його мати. Цiкаво, чи ледi Джессiка, бува, не пiдтримуе таемних зв’язкiв iз Чанi. Його мати мусить мислити з точки зору Дому Атрiдiв. Такий взiрець поведiнки сформували й виплекали в нiй Бене Гессерит, i вiн зберiгся навiть тодi, коли ii сили обернулися проти Сестринства.

– Ти пiдслуховувала, коли Ірулан прийшла до мене сьогоднi, – звинуватив вiн ii.

– Пiдслуховувала, – зiзналася вона, не дивлячись на нього.

Пол подумки зосередився на зустрiчi з Ірулан. Вiн саме увiйшов у сiмейний салон, побачив незакiнчене плаття на ткацькому верстатi Чанi. У кiмнатi стояв гострий запах хробака, злий запах, який майже забивав основу – цинамоновий аромат меланжу. Хтось розлив сиру есенцiю прянощiв, вiд чого весь килим просякнув нею. Поеднання було неприемним. Сира есенцiя роз’iла килим, а на плас-пiдлозi пiд ним зосталися маснi плями. Вiн думав послати когось, щоб прибрав, аж тут у кiмнату прослизнула Хара, дружина Стiлгара й найближча подруга Чанi, i оголосила про прихiд Ірулан.

Мусив розмовляти з Ірулан при цьому прикрому запаху, мимоволi згадуючи фрименське повiр’я: недобрий запах вiщуе нещастя.

Хара покинула кiмнату, щойно Ірулан увiйшла.

– Вiтаю, – сказав Пол.

Ірулан була вдягнена в шати iз сiрого китового хутра. Щiльнiше закутавшись у них, вона торкнулася рукою волосся. Вiн бачив, що його м’який тон ii здивував. Вiдчував, як iншi думки витiсняють з ii свiдомостi тi сердитi слова, якi вона приготувала до цiеi зустрiчi.

– Ти прийшла сповiстити мене, що Сестринство втратило рештки уявлення про мораль? – запитав вiн.

– Хiба не небезпечно бути таким смiшним? – вiдповiла вона.

– Бути одночасно смiшним i небезпечним – це сумнiвне поеднання, – промовив Пол. Оскiльки його виховувала мати – вiдступниця Бене Гессерит, вiн одразу ж зауважив, що вона стримуе бажання вийти геть. Це зусилля виявило зблиск глибинного страху. Зрозумiв: Ірулан доручили завдання, яке iй не подобалося.

– Вони надто багато очiкують вiд принцеси королiвськоi кровi, – зауважив Пол.

Ірулан випросталася, завмерши на мiсцi, i Пол збагнув, що вона замкнулася, удавшись до вiзуального контролю. Подумав, що це й справдi важкий тягар. Здивувався, чому попереднi видiння не показали йому цього спалаху можливого майбутнього.

Тим часом Ірулан повiльно розслабилася. Вирiшила, що безглуздо пiддаватися страху, безглуздо вiдступати.

– Ти постiйно дозволяеш погодi повторювати той сам примiтивний взiрець, – сказала вона, обхопивши себе руками й щулячись. – Сьогоднi сухо й була пiщана буря. Чому ти нiколи не дозволиш випасти дощу?

– Ти прийшла сюди не про погоду розмовляти, – сказав Пол, вiдчувши, що занурився у двозначну ситуацiю. Невже Ірулан намагалася розповiсти йому про щось, чого ii виучка не давала висловити вiдкрито? Так воно виглядало – наче його пiдхопила бурхлива течiя i йому слiд негайно знайти безпечний прихисток.

– Я мушу мати дитину, – промовила вона.

Вiн заперечно похитав головою.

– Я все одно вчиню по-своему! – рiзко кинула вона. – Якщо треба, знайду iншого батька для своеi дитини. Наставлю тобi роги, i спробуй лишень мене звинуватити в цьому.

– Наставляй менi роги з ким хочеш, – сказав вiн, – але без дитини.

– А як же ти мене зупиниш?

Усмiхнувшись iз виразом абсолютноi доброти, вiн вiдповiв:

– Задушу тебе гаротою, якщо це станеться.

Вiд шоку вона на мить замовкла, i Пол вiдчув, що Чанi пiдслуховуе за важкими завiсами ii приватних апартаментiв.

– Я твоя дружина, – прошепотiла Ірулан.

– Припинiмо цi дурнi iгри, – сказав вiн. – Ти виконуеш свою роль, не бiльше. Ми обое знаемо, хто насправдi е моею дружиною.

– А я лише для полiтичноi зручностi, не бiльше, – вiдповiла вона гiрким, пригнiченим голосом.

– Я не хочу бути жорстоким iз тобою.

– Ти вибрав мене саме для цього.

– Не я, – промовив вiн. – Тебе вибрала доля. Тебе вибрав твiй батько. Тебе вибрали Бене Гессерит. Тебе вибрала Гiльдiя. А тепер вони вибрали тебе ще раз. Для чого вони тебе вибрали, Ірулан?

– Чому я не можу мати вiд тебе дитини?

– Бо на цю роль тебе не вибирали.

– Це мое право – виносити королiвського спадкоемця! Мiй батько був…

– Твiй батько був i е тварюкою. Обое ми знаемо, що вiн втратив майже всi зв’язки з людством, яким мав правити i яке мав захищати.

– І кого з вас двох ненавидять бiльше? – спалахнула вона.

– Гарне запитання, – погодився вiн, i кутикiв його вуст торкнулася сардонiчна посмiшка.

– Кажеш, що не хочеш бути зi мною жорстоким, а тим часом…

– І тому я згоджуюся: вiзьми собi коханця, якого обереш. Але зрозумiй мене правильно: вiзьми коханця, та не тягни в мiй дiм позашлюбну дитину. Я не ви?знаю цю дитину своею. Не забороняю тобi зв’язку з будь-яким чоловiком, доки ти не виставлятимеш його напоказ i… залишишся бездiтною. За цих обставин нерозумно було б чинити iнакше. Але не зловживай моею великодушнiстю. Коли йдеться про трон, я вирiшую, яка кров мае текти в жилах спадкоемця. Не Бене Гессерит, i не Гiльдiя, а я. Це один iз привiлеiв, якi я здобув, розгромивши сардаукарськi легiони твого батька на рiвнинi Арракiна.

– Хай це впаде на твою голову, – сказала Ірулан i, зiтхнувши, метнулася з кiмнати.

Згадавши зараз про цю зустрiч, Пол за мить викинув ii з думок i зосередився на Чанi, котра сидiла бiля нього на лiжку. Вiн усвiдомлював амбiвалентнiсть своiх почуттiв до Ірулан, розумiв фрименське рiшення Чанi. За iнших обставин Чанi й Ірулан могли бути подругами.

– Що ж ти вирiшив? – спитала Чанi.

– Жодноi дитини, – вiдповiв вiн.

Вказiвним i великим пальцями правоi руки Чанi зробила фрименський жест крис-ножа.

– Може дiйти до цього, – погодився вiн.

– Гадаеш, що дитина не вирiшить проблеми з Ірулан?

– Так може подумати лише дурень.

– Я не дурна, мiй коханий.

Його охопив гнiв.

– Я нiколи не казав цього про тебе! Але ж зараз ми не про якусь кляту романтичну повiсть розмовляемо! Там, у залi внизу, справжня принцеса. І вона була вихована серед усiх огидних iнтриг Імператорського двору. Вони для неi настiльки ж природнi, як писання дурнуватих iсторiй.

– Вони не дурнуватi, коханий.

– Може, i нi. – Вiн запанував над своiм гнiвом i взяв ii за руку. – Вибач. Але в цiеi жiнки надто багато планiв усерединi iнших планiв. Пiддайся однiй з ii амбiцiй – i одразу з’явиться на свiт iнша.

М’яким голосом Чанi сказала:

– Хiба ж я не говорила цього багато разiв?

– Звичайно, говорила, – глянув вiн на неi. – То що ж ти насправдi намагаешся менi сказати?

Вона лягла бiля нього, поклавши руку йому на шию.

– Вони вже вирiшили, як боротися з тобою, – промовила вона. – Ірулан аж тхне таемними замислами.

Пол погладив ii волосся. Чанi висловилася чiтко, вiдкинувши незначущi деталi.

Ним оволодiли тривожнi передчуття. У його душi вiяв корiолiсiв вiтер, зi свистом вириваючись за рамки його буття. Полове тiло знало речi, про якi ще не здогадувалася його свiдомiсть.

– Чанi, люба, – прошепотiв вiн, – якби ти знала, чого б я тiльки не вiддав за те, аби закiнчити джигад, аби вiддiлити себе вiд клятоi божественностi, до якоi мене силуе Квiзарат.

Вона затремтiла.

– Тобi досить звелiти, – сказала вона.

– Ох, нi. Навiть якби я зараз помер, мое iм’я далi вестиме iх. Як подумаю, що iм’я Атрiдiв прив’язане до цiеi релiгiйноi бiйнi…

– Але ж ти Імператор! Ти…

– Я лише манекен, фiгура на носi корабля. Коли дiсталася тобi божественнiсть, то над цiею рiччю так званий бог уже не владний.

Гiркий смiх струснув ним. Вiдчув, що майбутне озираеться на нього крiзь династii, про якi вiн навiть не мрiяв. Здалося йому, що суть його буття вiдлiтае, плаче, розповзаеться в кiльцях долi – i лише його iм’я тривае.

– Я був обраний, – сказав. – Можливо, у мить народження… звичайно, ще до того, як я зумiв щось iз цього приводу сказати. Я був обраний.

– Зречися цiеi обраностi, – промовила вона.

Вiн обiйняв ii за плечi.

– Усьому свiй час, кохана. Дай менi ще трохи часу.

Непролитi сльози пекли йому очi.

– Ми мусимо повернутися на сiч Табр, – сказала Чанi. – У цьому кам’яному мiшку стае нестерпно.

Вiн кивнув, тручись пiдборiддям об гладеньку тканину хустини, що прикривала ii волосся. Заспокiйливий пряний запах наповнив йому нiздрi.

Сiч. Пола заполонило древне слово мови чакобса: мiсце збору та притулок у небезпечнi часи. Пропозицiя Чанi змусила його iз сумом згадати вiдкритi пiски, чистi простори, де ворога можна було побачити здалеку.

– Племена сподiваються, що Муад’Дiб повернеться до них, – промовила вона, пiдводячи голову, щоб глянути на нього. – Ти належиш нам.

– Я належу своему провидiнню, – прошепотiв вiн.

Подумав про джигад, про гени, що змiшуються, мандруючи крiзь парсеки, i про видiння – воно розповiло йому, як вiн може з цим покiнчити. Чи мусить вiн сплатити таку цiну? Уся ненависть вивiтриться, згасне, як вогонь, – одна головешка за iншою. Але… ох! Ця страхiтлива цiна!

«Я нiколи не хотiв бути богом, – подумав вiн. – Хотiв лише зникнути, як дiамантова крапля роси, упiймана ранком. Я хотiв утекти вiд ангелiв i демонiв – сам… принаймнi через недогляд».

– Ми повернемося на сiч? – наполягала Чанi.

– Так, – прошепотiв вiн. І подумав: «Я мушу заплатити цiну».

Глибоко зiтхнувши, Чанi вклалася позаду нього.

«Я гайную час», – думав вiн. І побачив, як обмежують його кордони любовi та джигаду. Що таке одне життя, хай яке люблене, порiвняно з усiма тими, що iх напевне забере джигад? Чи може одне страждання переважити муку мiльйонiв?

– Коханий? – запитливим тоном озвалася Чанi.

Вiн поклав руку iй на губи.

«Я сам вiдступлю, – подумав. – Вирвуся, доки ще маю силу, полечу крiзь простори туди, де не знайде мене навiть птах». Думка була марною, i вiн це знав. Джигад мчатиме вслiд за його привидом.

Що вiн може вiдповiсти? Як пояснити тим, хто звинувачуе його в жорстокiй глупотi? Хто може це зрозумiти?

«Я хотiв лише озирнутися й сказати: “Ось! Ось це iснування, яке не може мене втримати. Дивiться! Я зникаю! Жоднi пута, жоднi вигаданi людьми сiтi не можуть знову мене впiймати. Я зрiкаюся своеi релiгii! Ця мить моеi слави! Я вiльний!”

Якi порожнi слова!»

– Учора пiд Оборонною Стiною помiтили великого хробака, – заговорила Чанi. – Казали, понад сотню метрiв завдовжки. Такi великi рiдко тепер трапляються в цьому регiонi. Гадаю, що iх вiдлякуе вода. Казали, вiн прийшов, щоб покликати Муад’Дiба до його пустелi. – Вона вщипнула його за груди. – Не смiйся з мене!

– Я не смiюся.

Пол, зачудований стiйкiстю фрименських мiфiв, вiдчув стискання серця. Вiдбуваеться щось, що впливае на його життеву лiнiю, – адаб, вимогливий спогад. Вiн згадав свою дитячу кiмнату на Каладанi, потiм… темну нiч у кам’янiй кiмнатi… видiння! Був то один iз його найперших моментiв яснобачення. Вiн вiдчував, що його розум занурюеться у видiння, бачить крiзь серпанок хмар у пам’ятi (видiння-у-видiннi) низку фрименiв у запиленiй одежi. Вони саме проходили повз щiлину мiж високими скелями, несучи загорнутим у тканину щось важке й продовгувате.

І нараз Пол почув сам себе в цьому видiннi: «Усе було прекрасним, а ти – найпрекраснiшою з усього».

Адаб звiльнив його.

– Ти такий тихий, – прошепотiла Чанi. – Що це було?

Пол здригнувся, сiв i одвернув обличчя.

– Ти сердишся, бо я ходила на край пустелi, – сказала Чанi.

Вiн мовчки похитав головою.

– Я пiшла туди лише тому, що хочу дитину.

Пол не мiг промовити навiть слова. Здавалося, що його поглинула, вичерпала груба сила колишнього видiння. Жахливе призначення! У цю мить усе його життя уявилося гiлкою, що тремтить пiсля того, як iз неi злетiв птах… i цим птахом була можливiсть. Свобода волi.

«Я пiддався спокусi провiсництва», – подумав вiн.

І вiдчув, що, пiддаючись цiй спокусi, вiн може приректи себе на едино можливу, хоч i просту життеву дорогу. А можливо, що провiсництво не розповiдае про майбутне? Можливо, провiсництво творить це майбутне? А може, вiн мимоволi дозволив своему життю заплутатись у невидимiй павутинi, чи вона впiймала його в тому давньому пробудженнi, i тепер вiн став жертвою павука-майбутнього, який навiть зараз насуваеться на нього зi своiми страховинними хелiцерами?

Спала йому на думку аксiома Бене Гессерит: використання грубоi сили робить безмежно вразливим до впливу ще бiльших сил.

– Я знаю, чого ти сердишся, – сказала Чанi, торкнувшись його руки. – Так, це правда, що племена вiдродили старi обряди та кривавi жертви, але я не брала в них участi.

Пол глибоко, уривчасто зiтхнув. Потiк його вiзii розширювався, перетворюючись на спокiйну, глибоку заболонь, де нуртували могутнi, непiдвладнi йому течii.

– Прошу, – благала Чанi. – Я хочу дитину, нашу дитину. Невже це так жахливо?

Вiн погладив ii руку, якою вона торкнулася його, i вiдсунувся. Пiдвiвшись iз лiжка, вiн погасив свiтлокулi, пiдiйшов до балконного вiкна й розсунув завiси. Глибока пустеля не могла проникнути сюди iнакше, як самим лише запахом. Навпроти нього здiймалася в нiчне небо стiна без вiкон. Мiсячне свiтло навкiс падало в закритий сад, на варту з дерев, на широке, вкрите росою листя. Вiн бачив рибний ставок, у якому вiдображалися зiрки, що мерехтiли собi серед листя, у тiнi виблискували бiлi кетяги квiтiв. На мить вiн глянув на цей сад очима фрименiв – чужий, грiзний, небезпечний своiм марнотратством води.

Вiн згадав водоторгiвцiв, чий спосiб заробiтку було зруйновано щедрими роздачами з його рук. Вони його ненавидiли. Вiн убив минуле. Були ще й iншi, хто збирав сяку-таку копiйчину, щоб купити згодом дорогоцiнну воду, – вони теж його ненавидiли за змiну старого трибу життя. Зi змiною ландшафту планети, згiдно з екологiчною програмою, проголошеною Муад’Дiбом, наростав i людський спротив. Чи ж не було гординею думати, запитував вiн себе, наче вiн може вчинити таке з цiлою планетою: щоб там усе росло, i росло за його повелiнням? Навiть якщо це йому вдасться, як же тодi Всесвiт, що чекае зовнi? Чи не боiться вiн подiбного поводження iз собою?

Вiн рiзко засунув завiси й вимкнув вентилятори. Повернувшись у темрявi до Чанi, вiдчув, що вона там його чекае. Їi водянi кiльця побрязкували, наче дзвоники на карнавках прочан. Рухаючись на цей звук, вiн наткнувся на ii простягнутi руки.

– Любий, – шепотiла вона, – я засмутила тебе?

Пригорнувши Пола руками, вона наче захищала його вiд майбутнього.

– Не ти, – сказав вiн. – Ох… не ти.




***




Поява силового щита за принципом поля та лазерострiла з iхньою вибуховою взаемодiею, згубною для нападника й атакованого, окреслила теперiшнi межi технологiй озброення. Нема потреби заглиблюватися в особливу роль атомноi зброi. Той факт, що будь-яка Родина в моiй Імперii може таким чином розгорнути свое атомне озброення, щоб знищити планетарнi бази п’ятдесяти чи й бiльше iнших Родин, справдi викликае певну нервознiсть. Але всi ми маемо запобiжнi програми, що передбачають руйнiвну вiдплату. Гiльдiя й Ландсраад володiють ключами, якi дозволяють контролювати цi сили. Нi, моя занепокоенiсть стосуеться розвитку людей як особливого виду зброi. Це практично необмежене поле дiяльностi, над яким уже дехто працюе.

    Муад’Дiб. Лекцiя у Вiйськовому коледжi. З «Хронiк Стiлгара»

Старий стояв у дверях свого дому, дивлячись назовнi синiми на синьому очима. Його погляд був затуманений тубiльною пiдозрою, з якою весь пустельний народ ставився до незнайомцiв. Гiркi лiнii зморщок, видимi з-пiд бiлоi бороди, протинали кутики його рота. Вiн не мав на собi дистикоста. Цей факт був не менш промовистим, нiж те, що вiн геть не переймався вологою, котра витiкала з його дому крiзь вiдкритi дверi.

Скителi вклонився, зробивши вiтальний сигнал змовникiв.

Звiдкись з-за спини старого долинув звук ребеки, що ридала атональними дисонансами музики семути. У поведiнцi старого не вiдчувалося жодного наркотичного отупiння. Це означало, що семута була слабкiстю когось iншого. Усе-таки Скителi здивувався, виявивши тут цей витончений порок.

– Приношу вiтання здалеку, – сказав Скителi, зобразивши усмiшку на вибраному для цiеi зустрiчi обличчi з пласкими рисами. Йому спало на думку, що старий може розпiзнати вибране обличчя. Дехто зi старших фрименiв тут, на Дюнi, знав Дункана Айдаго.

Скителi вирiшив, що вибiр рис, зроблений для розваги, може бути помилковим, але вже не наважувався його змiнювати. Вiн нервово глянув угору та вниз уздовж вулицi. Невже старий нiколи не запросить його досередини?

– Ти знаеш мого сина? – спитав старий.

Це принаймнi був один з умовлених вiдгукiв. Скителi вiдповiв, як належало, пильно спостерiгаючи за всiм, що могло б становити небезпеку. Це мiсце йому не подобалося. Вулиця виявилася глухим тупиком, що впирався в цей дiм. Будинки довкола було зведено для ветеранiв джигаду. Разом вони утворювали передмiстя Арракiна, що тяглося до Імперського басейну, за Т’iмаг. Стiни з брунатно-сiрого пласмелду, що обрамляли вулицю, були наче позбавленi виразу обличчя. Їхню одноманiтнiсть порушували тiльки темнi тiнi щiльно зачинених дверей i надряпанi подекуди непристойностi. Поряд iз iхнiми дверима хтось сповiстив крейдою, що якийсь Берiс повернувся на Арракiс iз поганою хворобою, яка позбавила його мужностi.

– Ти прийшов iз кимось? – спитав старий.

– Сам, – вiдповiв Скителi.

Старий вiдкашлявся, усе ще по-дурному вагаючись.

Скителi набрався терпiння. Цей метод контакту таiв у собi небезпеку. Можливо, старий мав якiсь причини для нерiшучостi, хоча вiн i прийшов в обумовлений час. Блiде сонце стояло просто над головою. Мешканцi цього кварталу позачинялися у своiх домах, щоб проспати найбiльшу денну спеку.

«Може, старого непокоiть новий сусiд?» – мiркував Скителi. Вiн знав, що сусiднiй будинок був призначений для Усайма, колишнього члена грiзноi гвардii федайкiнiв, командос-смертникiв. Там уже чекав урочого часу Бiджаз, карлик-каталiзатор.

Скителi повернувся поглядом до старого, зауваживши порожнiй рукав, що спадав iз лiвого плеча, та вiдсутнiсть дистикоста. Довкола старого витав ореол владностi. Не пас заднiх пiд час джигаду.

– Можу я дiзнатися iм’я мого гостя? – спитав старий.

Скителi стримав полегшене зiтхання. Його врештi-решт прийняли.

– Я Зааль, – назвав iм’я, яке присвоiв собi для цiеi мiсii.

– Я Фарок, – сказав старий, – колишнiй башар Дев’ятого легiону джигаду. Це тобi щось говорить?

Скителi, прочитавши погрозу в його словах, сказав:

– Ти народився на сiчi Табр як вiрник Стiлгара.

Фарок розслабився й вiдступив убiк.

– Ласкаво прошу до мого дому.

Скителi прослизнув повз нього в тiнистий атрiум: пiдлога з блакитною мозаiкою, стiни оздобленi блискучими кристалами, що утворювали узор. Позаду атрiуму був критий внутрiшнiй дворик. Свiтло, пропущене прозорими фiльтрами, розсiювалося, срiблилося, наче бiлонiч Першого Мiсяця. Вуличнi дверi позаду нього скрипнули – це зачинилися ущiльнювачi для утримування вологи.

– Ми були шляхетними людьми, – казав Фарок, ведучи гостя до дворика. – Не якимись вiдщепенцями. Жили не в грабенському селi, як оце! Мали власну сiч в Обороннiй Стiнi бiля Габбанiйського хребта. Один хробак мiг перевезти нас до Кедема, що у внутрiшнiй пустелi.

– Не те, що тут, – погодився Скителi, зрозумiвши, що привело Фарока до змовникiв. Фримен тужив за давнiми днями й давнiми звичаями.

Вони увiйшли у дворик.

Скителi розумiв, що Фарок насилу стримуе неприязнь до свого гостя. Фримен не довiряв очам, що не були цiлковито синiми очима Ібада. За словами фрименiв, iншосвiтяни мали очi, якi зиркали на всi боки одночасно й бачили те, чого не слiд.

Коли вони ввiйшли, музика семути стихла. Тепер ii змiнила гра на балiсетi – спершу дев’ятиструнний акорд, а тодi чиста мелодiя пiснi, популярноi на планетах Нараджа.

Коли очi звикли до свiтла, Скителi розгледiв хлопця, котрий сидiв, схрестивши ноги, на низькому диванi пiд арками справа. Очницi юнака були порожнiми. З незбагненною чутливiстю слiпих вiн почав спiвати саме в ту мить, коли Скителi зосередив на ньому погляд. Його голос був високим i нiжним.



Вiтер здувае землю,

Вiтер здувае небо,

Вiтер людей здувае,

Хто вiн такий, той вiтер?

Дерева стоять гордовито,

П’ють, де колись пили люди.

Я надто багато бачив,

Надто багато свiтiв,

Надто багато людей,

Надто багато вiтрiв.



Скителi зауважив, що справжнi слова пiснi були iншими. Фарок повiв його вiд юнака, пiд арки з протилежного боку, де вказав на подушки, розкиданi на мозаiчнiй пiдлозi. На мозаiчних плиточках пiдлоги були зображенi морськi створiння.

– На цiй подушцi сидiв колись на сiчi Муад’Дiб, – сказав Фарок, указуючи на круглу чорну копичку. – Зараз вона твоя.

– Я твiй боржник, – промовив Скителi, опускаючись на чорну подушку. Усмiхнувся. Фарок показав свою мудрiсть. Мудрець говорить про вiрнiсть навiть тодi, коли слухае пiсню, сповнену прихованих натякiв та потаемних звiсток. Хто може заперечити жахливу силу тирана-iмператора?

Допасовуючи слова до пiснi, щоб не збити ритму, Фарок поцiкавився:

– Чи не заважае тобi музика мого сина?

Скителi вказав жестом на подушку навпроти себе й сперся спиною об прохолодну колону.

– Я люблю музику.

– Мiй син втратив очi пiд час здобуття Нараджа, – сказав Фарок. – Там його вилiкували й там вiн мав би залишитися. Жодна жiнка Народу за нього не пiде. Своею чергою, чи ж не дивно, що я маю на Нараджi внукiв, яких, мабуть, нiколи не побачу? Ти знаеш планети Нараджа, Заале?

– Молодим я виступав там iз групою колег-лицеплясiв, – вiдповiв Скителi.

– То ти лицепляс, – промовив Фарок. – Тепер зрозумiло, чому мене здивувало твое обличчя. Нагадало чоловiка, якого я знав колись.

– Дункана Айдаго?

– Його, так. Майстра-мечника на iмператорськiй службi.

– Казали, що його вбили.

– Казали таке, – згодився Фарок. – А ти насправдi чоловiк? Я чував такi розповiдi про лицеплясiв, що… – І вiн знизав плечима.

– Ми гермафродити Джадача, – сказав Скителi, – мiняемо власну стать, як забажаемо. Зараз я чоловiк.

Фарок задумливо стиснув губи й запропонував:

– Наказати принести перекуску? Хочеш води? Охолоджених фруктiв?

– Достатньо розмови, – вiдповiв Скителi.

– Бажання гостя – наказ, – промовив Фарок, сiдаючи на подушку перед Скителi.

– Благословен хай буде Абу д’Зур, батько Незбагненних Дорiг Часу, – сказав Скителi й подумав: «От! Я прямо сповiстив його, що прибуваю вiд Стернового Гiльдii й приношу iз собою його прикриття».

– Тричi благословен, – вiдповiв Фарок, ритуальним жестом склавши руки на колiнах. То були старi руки з дуже вузлуватими жилами.

– Здалеку бачиш лише загальнi обриси об’екта, – промовив Скителi, натякаючи, що хоче обговорити iмператорську Твердиню.

– Рiч темна й зла з будь-якоi вiдстанi сприймаеться як зло, – вiдповiв Фарок, радячи вiдкласти розмову.

«Чому?» – здивувався Скителi, проте натомiсть запитав:

– Як утратив очi твiй син?

– Захисники Нараджа вживали каменепали, – сказав Фарок. – Мiй син був надто близько. Клятий атом! Навiть каменепали мусили б бути поза законом.

– Вони на самiй гранi закону, – погодився Скителi. І подумав: «Каменепали на Нараджi! А нам про це й не казали. Чого цей старий заговорив тут про каменепали?»

– Я пропонував купити тлейлаксанськi очi у ваших майстрiв, – говорив тим часом Фарок. – Але в легiонах розповiдають, що тлейлаксанськi очi поневолюють тих, котрi iх використовують. Мiй син казав, що цi очi з металу, а вiн iз плотi, тому така спiлка була б грiхом.

– Обриси об’екта повиннi вiдповiдати його первiсному призначенню, – промовив Скителi, намагаючись повернути розмову до потрiбноi йому iнформацii.

Губи Фарока стислися в тонку риску, але вiн кивнув.

– Говори вiдверто про що хочеш, – сказав. – Мусимо довiряти твоему Стерновому.

– Ти коли-небудь входив до iмператорськоi Твердинi? – спитав Скителi.

– Я був там, коли ми святкували перемогу над Молiтором. Серед усього цього камiння було холодно, попри найкращi космiчнi обiгрiвачi з Аа. Попередньоi ночi ми спали на терасi Святинi Алii. Вiн там посадив дерева – знаеш, iз багатьох свiтiв. Ми, башари, мали на собi нашу найкращу зелену одiж i сидiли за окремими столами. Багато iли й пили, аж забагато. Я бридився деякими речами, якi там побачив. Прийшли калiки, притяглися на своiх милицях. Не думаю, що наш Муад’Дiб знае, скiльки людей через нього окалiчiло.

– Тобi не сподобалося свято? – спитав Скителi, натякаючи, що знае про фрименськi оргii, розiгрiтi пивом iз прянощами.

– Це не нагадувало змiшування наших душ на сiчi, – вiдповiв Фарок. – Не було там тау. Гостей розважали дiвчата-рабинi, а чоловiки розповiдали iсторii про своi битви та старi рани.

– То ти був там, усерединi великого кам’яного громаддя? – сказав Скителi.

– Муад’Дiб вийшов до нас на терасу. Сказав: «Хай щастить нам усiм». Привiтальнi слова пустелi в цьому мiсцi!

– Ти знаеш, де мiстяться його приватнi апартаменти? – спитав Скителi.

– Глибоко всерединi, – вiдповiв Фарок. – Десь глибоко всерединi. Казали менi, що вiн i Чанi ведуть кочiвницьке життя, i все це серед мурiв своеi Твердинi. Публiчнi аудiенцii вiн дае у Великiй Залi. Мае зали для прийомiв та офiцiйних зустрiчей, а ще внутрiшню секцiю для зв’язку. Менi казали, що в пiдземеллях його фортецi, у дуже глибоких пiдземеллях, е кiмната, де вiн тримае маленького пустельного хробака, оточеного ровом iз водою, щоб можна було його отруiти. Отам вiн читае майбутне.

«Мiфи, перемiшанi з фактами», – подумав Скителi.

– Його скрiзь супроводжують урядовцi, – буркнув Фарок. – Клерки, обслуга, обслуга обслуги. Вiн довiряе лише таким, як Стiлгар, котрий був дуже до нього близьким за давнiх днiв.

– Не тобi, – сказав Скителi.

– Та вiн, думаю, узагалi забув, що я е на свiтi, – вiдповiв Фарок.

– А як же вiн приходить i вiдходить, коли покидае цю споруду? – спитав Скителi.

– Мае маленький майданчик для ’топтерiв, що виступае з внутрiшньоi стiни, – промовив Фарок. – Казали менi, що Муад’Дiб нiкому iншому не дозволяе кермувати, коли сiдае там. Треба вмiти спускатися, бо кажуть, що найменший прорахунок скине його вниз зi стрiмчака стiни, до одного з цих його клятих садiв.

Скителi кивнув. Це, найiмовiрнiше, було правдою. Такий повiтряний вхiд до iмператорського кварталу гарантував потрiбний рiвень безпеки. Усi Атрiди були чудовими пiлотами.

– Використовуе людей, щоб передавати своi дистрансовi повiдомлення, – вiв далi Фарок. – Це приниження людей – вживляти в них хвильовi транслятори. Голос людини мае бути ii власнiстю. Це ганебно – передавати чиесь послання, сховане у твоему голосi.

Скителi знизав плечима. Тепер усi великi держави використовували дистранси. Нiколи не можна сказати наперед, яка перешкода трапиться на шляху мiж вiдправником i адресатом. Дистранси звiльняли вiд полiтичноi криптологii, бо спиралися на тонкi спотворення природних звукових зразкiв, якi можна найскладнiшим способом видозмiнити.

– Навiть його податкiвцi вдаються до цього методу, – скаржився Фарок. – За моiх часiв дистранси вживляли лише нижчим тваринам.

«Але ж iнформацiю про прибутки й слiд тримати в таемницi, – подумав Скителi. – Не один уряд упав, оскiльки люди дiзналися про справжнiй розмiр деяких капiталiв».

– А що тепер фрименськi когорти думають про Муад’Дiбiв джигад? – спитав Скителi. – Не заперечують проти того, що з iхнього Імператора роблять бога?

– Бiльшiсть iз них узагалi про це не задумуються, – вiдповiв Фарок. – Джигад для них – те саме, що й для мене колись. Джерело незвичайних вражень, пригод, багатств. Оця грабенова хатинка, у якiй я живу, – Фарок указав на дворик, – коштувала шiстдесят лiдасiв прянощiв. Дев’яносто контарiв[7 - Контар (кантар) – старовинна мiра ваги, використовувана на Близькому Сходi та в Середземномор’i. У рiзних краiнах становила вiд 45 до 320 кг.]! Був час, коли я й уявити собi не мiг такого маетку.

Вiн похитав головою.

На другому кiнцi подвiр’я слiпий юнак заграв на своему балiсетi якусь любовну баладу.

«Дев’яносто контарiв, – подумав Скителi. – Як дивно! Звичайно, велике багатство. У багатьох iнших свiтах Фарокова хатинка вважалася б палацом, але величина багатьох речей вiдносна – навiть контара. До прикладу: хiба ж Фарок знав, звiдки прийшла його мiра ваги прянощiв? Чи задумувався, що пiвтора контара були колись максимальним вантажем верблюда? Навряд. Можливо, Фарок узагалi нiколи не чув про верблюда чи про Золотий Вiк Землi».

Незвично вплiтаючи слова в ритм мелодii синового балiсета, Фарок сказав:

– Я був власником крис-ножа, водяних кiлець на десять лiтрiв, списа, що належав колись моему батьковi, кавового сервiзу, пляшки з червоного скла, старшоi, нiж сягала пам’ять будь-кого на моiй сiчi. Мав свою частку наших прянощiв, але не грошi. Я був багатим, але не знав цього. Були в мене двi дружини: одна простенька й люба менi, друга дурна й уперта, але з тiлом й обличчям ангела. Я був фрименським наiбом, вершником хробака, повелителем левiятана й пiску[8 - Левiятан (левiафан) – мiфiчне страховисько, згадуване у Святому Письмi. Пор. з «Чи левiятана потягнеш гачком, i йому язика стягнеш шнуром?» (Книга Йова, 40 : 25). Згадуванi в цiй фразi «гачки» нагадують гаки творця, використовуванi вершниками хробакiв.


].

Юнак по той бiк двору пiдхопив ритм i включив до своеi мелодii.

– Я знав багато речей, не замислюючись про це, – вiв далi Фарок. – Знав, що пiд нашим пiском е вода, яку тримають у неволi маленькi творцi. Знав, що моi предки приносили незайманих дiвчат у жертву Шай-Хулудовi… до того, як Лiет-Кайнс припинив це. Недобре, що ми це припинили. Я бачив самоцвiти в пащi хробака. Моя душа мала чотири брами, i я знав iх усi[9 - Чотири брами – поняття, запозичене з буддизму, що може означати як чотири всеосяжнi почуття (любляча доброта, спiвчуття, симпатiя, врiвноваженiсть), так i чотири напрямки (пiвдень, пiвнiч, схiд i захiд).].

Вiн замовк, про щось замислившись.

– А тодi прийшов Атрiд зi своею матiр’ю-вiдьмою, – промовив Скителi.

– Прийшов Атрiд, – пiдтвердив Фарок. – Той, кого ми на нашiй сiчi назвали Усулем, це його iм’я помiж нами. Наш Муад’Дiб, наш Магдi! А коли вiн закликав до джигаду, я був одним iз тих, котрi питали: «Чого я маю йти, щоб воювати там? У мене там немае родичiв». Але пiшли iншi чоловiки – молодики, друзi, приятелi мого дитинства. Повернувшись, розповiдали про дива, про потугу збавителя Атрiда. Вiн громив наших ворогiв Харконненiв. Його благословив Лiет-Кайнс, котрий обiцяв нам рай на нашiй планетi. Казали, що цей Атрiд прийшов змiнити наш свiт i наш Усесвiт, що вiн був людиною, завдяки якiй уночi розцвiтуть золотi квiти.

Фарок пiдняв руки й глянув на долонi.

– Чоловiки показували Перший Мiсяць i казали: «Душа його там». Тому його й назвали Муад’Дiбом. Я тодi не розумiв усього цього.

Вiн опустив руки, позирнувши через дворик на сина.

– У моiй головi не було думок. Я думав лише серцем, пузом i стегнами.

Темп музики, що була тлом iхньоi розмови, знову прискорився.

– Знаеш, чому я захопився джигадом? – Очi старого жорстко дивилися на Скителi. – Я чув, що там була рiч, яку називають морем. Дуже важко повiрити в море, якщо ти жив лише тут, серед наших дюн. У нас немае морiв. Люди Дюни нiчого не знають про море. Ми знали нашi вiтровi пастки. Ми збирали воду для великоi змiни, що ii обiцяв нам Лiет-Кайнс… великоi змiни, яку Муад’Дiб принiс помахом руки. Я можу собi уявити канат[10 - Канат – вiдкритий канал через пустелю зi стабiльними умовами транспортування води для поливу (з «Термiнологii Імперii» до книжки «Дюна»).], воду, що тече каналом на поверхнi землi. Вiдштовхуючись вiд цього, мiй розум може уявити рiчку. Але море?

Фарок глянув на прозорий дах свого дворика, наче намагаючись злетiти ракетою в зовнiшнiй Всесвiт.

– Море, – сказав вiн низьким голосом. – Ця картина не помiщалася в моiх мiзках. А все ж знайомi менi люди казали, що бачили це диво. Я гадав, що вони брехали, але хотiв пересвiдчитися сам. Тому я й записався в похiд.

Юнак ударив по струнах, закiнчивши пiсню гучним акордом, i почав нову, з дивним хвилеподiбним ритмом.

– І знайшов ти свое море? – спитав Скителi.

Фарок мовчав так довго, що Скителi вже було подумав, що старий не почув його. Музика балiсета здiймалася й опадала довкола них, наче приплив. Фарок дихав у ii ритмi.

– Був захiд сонця, – сказав вiн нарештi. – Такий захiд сонця мiг би намалювати один зi старих художникiв. І був той захiд такого червоного кольору, як скло моеi пляшки. А ще золотого… синього. Цей свiт звався Ен Фейль, я вiв там свiй легiон до перемоги. Ми спустилися з гiрського перевалу, повiтря було пересичене вологою. Я насилу мiг дихати ним. А внизу пiдi мною було те, про що розповiдали менi друзi: вода, куди тiльки сягало око й ще далi. Ми марширували вниз, до неi. Я зайшов у воду та пив ii. Вона була гiркою, i я засмутився. Але це диво нiколи вже мене не покинуло.

Скителi виявив, що подiляе благоговiння старого фримена.

– Я занурився в це море, – сказав Фарок, дивлячись на воднi створiння, зображенi на мозаiцi пiдлоги. – Один чоловiк зайшов у воду… iнший iз неi вийшов. Я вiдчував, що пам’ятаю минуле, якого нiколи не було. Дивився довкола очима, якi могли прийняти все… геть усе. Я бачив у водi тiло – одного з оборонцiв, котрих ми вбили. Поблизу трималося на водi полiно – стовбур великого дерева. Я можу зараз заплющити очi й побачити те полiно. З одного боку воно було чорним вiд вогню. А ще на тiй водi був кусень тканини, всього-на-всього жовта ганчiрка… подерта, брудна. Я глянув на це все й зрозумiв, чого вони там опинилися. Щоб я мiг усе це побачити.

Фарок повiльно повернувся i, глянувши Скителi в очi, сказав:

– Ти ж знаеш, що Всесвiту ще не завершено.

«Вiн балакучий, але глибокий», – подумав Скителi й промовив:

– Бачу, це справило на тебе сильне враження.

– Ти тлейлаксу, – вiдповiв Фарок. – Ти бачив багато морiв. Я – тiльки це одне, але знаю про море щось таке, чого ти не знаеш.

Скителi вiдчув, як його охопила незвичайна тривога.

– Мати Хаосу народилася в морi, – сказав Фарок. – Квiзара Тафвiд стояв поруч, коли я вийшов на берег, стiкаючи водою. Вiн не заходив у море. Стояв на пiску… мокрому пiску… з кiлькома iншими людьми, котрi боялися так само, як вiн. Дивився на мене очима, якi знали: я дiзнався щось про те, у чому йому було вiдмовлено. Я став морським створiнням i цим налякав його. Море зцiлило мене вiд джигаду. Гадаю, що вiн це побачив.

Скителi усвiдомив, що в якусь мить цiеi декламацii музика припинилася. Його стурбувало, що вiн не мiг точно визначити момент, коли балiсет замовк.

Наче це мало якийсь стосунок до його розповiдi, Фарок промовив:

– Усi ворота охороняють. До фортецi Імператора немае дороги.

– І в цьому ii слабкiсть, – сказав Скителi.

Фарок витягнув шию, приглядаючись.

– Дорога е, – пояснив Скителi. – Те, що бiльшiсть людей, i, сподiваюся, Імператор теж, вiрять в iнше… працюватиме на нас.

Вiн потер губи, вiдчуваючи незвичнiсть обраного ним обличчя. Мовчання музиканта турбувало його. Чи це означало, що син Фарока закiнчив передачу? Природно, це була одна з методик: повiдомлення стискалося й передавалося разом iз музикою. Тепер воно було сприйняте нервовою системою Скителi й мало в належний час спрацювати через дистранси, вбудованi в кору його наднирникiв. Якщо передача закiнчена, вiн стане контейнером незнайомих слiв. Вiн уже е посудиною, що аж переливаеться вiд даних: кожна клiтина конспiративноi мережi тут, на Арракiсi, усi iмена, усi контактнi фрази – уся життево важлива iнформацiя.

З цiею iнформацiею вони могли смiливо дiяти на Арракiсi, захопити пiщаного хробака, почати культивацiю меланжу десь там, куди не сягала влада Муад’Дiба. Могли зруйнувати монополiю, а тим самим i зламати Муад’Дiба. Могли багато чого зробити, маючи цю iнформацiю.

– У нас тут е жiнка, – сказав Фарок. – Хочеш зараз ii побачити?

– Я вже ii бачив, – сказав Скителi. – Я уважно ii вивчив. Де вона?

Фарок клацнув пальцями.

Юнак зайнявся своею ребекою, потягнувши по нiй смичком. Струни заридали музикою семути. Наче притягнута звуками, з-за дверей позаду музи?ки вийшла молода жiнка в блакитнiй сукнi. Їi цiлковито синi очi Ібада заповнювало наркотичне отупiння. Була фрименкою, узалежненою вiд прянощiв, а тепер ще й пiдхопила iнопланетне зло. Їi свiдомiсть глибоко занурилася в семуту, загубилася там i попливла за течiею екстатичноi музики.

– Донька Усайма, – сказав Фарок. – Мiй син дав iй наркотик, сподiваючись привернути до себе жiнку з Народу, попри його слiпоту. Сам бачиш, то була марна перемога. Те, що вiн сподiвався здобути, здобула семута.

– Їi батько не знае? – спитав Скителi.

– Вона й сама не знае, – вiдповiв Фарок. – Мiй син навiюе iй фальшивi спогади, завдяки яким вона пояснюе собi своi вiдвiдини нашого дому. Вважае, що закохана в нього. І ii сiм’я в це вiрить. Вони обуренi, бо вiн не повносправний чоловiк, але, звичайно, не втручатимуться.

Поступово музика стихла.

За жестом музи?ки молода жiнка сiла бiля нього, нахилившись, аби почути, що вiн iй шепоче.

– Що ти з нею зробиш? – спитав Фарок.

Скителi ще раз пильно оглянув дворик.

– Хто ще е в цьому домi? – звернувся до Фарока.

– Зараз ми всi тут, – сказав Фарок. – Ти не сказав менi, що робитимеш iз жiнкою. Мiй син хоче це знати.

Наче бажаючи вiдповiсти, Скителi витяг праву руку. З рукава одежi вистрелила блискуча голка й встромилася Фароковi в шию. Не було жодного крику, жодноi змiни позицii. За хвилину Фарок мав померти, але зараз iще сидiв нерухомо, паралiзований отрутою.

Скителi повiльно звiвся на ноги, пiдiйшов до слiпого музи?ки. Юнак далi шепотiв щось молодiй жiнцi, коли голка вистрелила в нього.

Скителi взяв молоду жiнку за руку, лагiдно допомiг iй пiдвестися i, перш нiж вона на нього глянула, змiнив свою подобу. Вона пiдвелася та, випроставшись i дивлячись лише на нього, запитала:

– Що таке, Фароку?

– Мiй син утомився й мусить вiдпочити, – промовив Скителi. – Ходiмо. Повертаймося в дiм.

– Ми так любо розмовляли, – сказала вона. – Гадаю, я переконала його прийняти тлейлаксанськi очi. Це знову зробить його мужчиною.

– Хiба ж я цього не казав багато разiв? – спитав Скителi, ведучи ii до задньоi кiмнати.

Як вiн iз гордiстю зауважив, його голос пасував до його рис. Безсумнiвно, це був голос старого фримена, який, звичайно, у цю мить уже був мертвим.

Скителi зiтхнув. Сказав собi, що все було зроблено зi спiвчуттям, а жертви знали, яка небезпека iм загрожуе. Тепер слiд було надати молодiй жiнцi належний iй шанс.




***




Імперii пiд час iхнього творення не знають браку цiлей. Лише коли вони усталяться, втрачають цiлi, якi замiнюе незрозумiлий ритуал.

    Принцеса Ірулан. Висловлювання Муад’Дiба

Алiя зрозумiла: засiдання Імператорськоi Ради йшло складно. Вiдчула, що наростае протистояння, – це було помiтно з того, як Ірулан уникала дивитися на Чанi, Стiлгар нервово перекладав папери, а Пол похмуро зиркав на Квiзару Корбу.

Вона сiла в кiнцi золотого стола Ради, щоб крiзь балконнi вiкна милуватися курним свiтлом полудня.

Корба, виступ якого вона перервала своiм приходом, продовжував те, що казав ранiше Половi:

– От що я маю на увазi, мiлорде: богiв тепер не так багато, як колись.

Алiя засмiялася, закинувши назад голову. Цей рух змусив чорний каптур ii аби зiсковзнути, вiдкривши обличчя. Синi на синьому «очi прянощiв», успадкований вiд матерi овал обличчя пiд шапкою бронзового волосся, маленький носик i широкий чуттевий рот.

Колiр щiк Корби наближався до барви його оранжевоi ряси. Вiн глянув на Алiю – достоту як сердитий голомозий гном.

– Знаеш, що кажуть про твого брата? – спитав iз притиском.

– Знаю, що кажуть про ваш Квiзарат, – вiдрiзала Алiя. – Ви не святi, а божi шпигуни.

Корба, попросивши поглядом пiдтримки Пола, вiдповiв:

– Ми посланi у свiт заповiддю Муад’Дiба, щоб Вiн спiзнав правду про Свiй народ, а народ спiзнав правду про Нього.

– Шпигуни, – повторила Алiя.

Корба ображено промовчав, стиснувши губи.

Пол дивився на сестру, питаючи себе, навiщо вона спровокувала Корбу. І нараз вiн зауважив, що Алiя стала по-справжньому жiночною, ii врода спалахнула першим полум’ям невинноi юностi. Дивно лише, як мiг не помiтити цього ранiше. Їй було п’ятнадцять, майже шiстнадцять. Превелебна Матiр, котра не знала материнства, незаймана жриця, об’ект перемiшаного зi страхом поклонiння забобонних мас – Алiя Ножа.

– Зараз не час, i це не мiсце для вибрикiв твоеi сестри, – озвалася Ірулан.

Пол, не звертаючи уваги на ii слова, кивнув Корбi.

– Площа заповнена прочанами. Вийди й проведи iх на молитву.

– Але ж вони чекають вас, мiлорде, – вiдповiв Корба.

– Надягни свiй тюрбан, – сказав Пол. – З такоi вiдстанi вони не розрiзнять.

Проiгнорована Ірулан, стримуючи роздратування, придивлялася, як Корба пiдводиться, пiдкорившись наказу. Вона раптом занепокоiлася думкою, що Едрiк не змiг приховати ii дii вiд Алii. «Що ми насправдi знаемо про цю сестру?» – питала вона себе.

Чанi, мiцно сплiвши руки на колiнах, глянула через стiл на Стiлгара, свого дядька й мiнiстра державних справ Пола. «Чи довго ще старий фрименський наiб обходитиметься без куди простiшого життя своеi пустельноi сiчi?» – мiркувала вона, водночас зауважуючи, що чорне волосся Стiлгара почало сивiти на скронях, але його очi пiд тяжкими бровами зоставалися прозiрливими. То був орлиний погляд дикого краю, а його пiдборiддя ще зберiгало слiди, зоставленi перебуванням у дистикостi.

Знервований увагою Чанi, Стiлгар оглянув Кiмнату Ради. Погляд його впав на балконне вiкно, за яким надворi стояв Корба. Той здiйняв витягнутi руки в жестi благословення, i гра пообiднього сонця утворила на вiкнi позаду нього червоний ореол. Якусь мить Стiлгару здалося, що Придворний Квiзара розп’ятий на вогненному колесi. Корба опустив руки, зруйнувавши iлюзiю, але потрясiння Стiлгара не зникло. Його думки, супроводжуванi гнiвним розчаруванням, переходили вiд прохачiв, котрi чекали в Прийомнiй Залi, до ненависноi помпезностi, що оточувала престол Муад’Дiба.

Стiлгар подумав, що, спiлкуючись з Імператором, сподiваеться вiднайти в ньому якусь недосконалiсть чи ваду. Вiн знав, що це святотатство, але однаково цього прагнув.

Коли Корба повернувся, до кiмнати долинуло далеке гудiння натовпу. Коли балконнi дверi щiльно зачинилися за ним, звуки стихли.

Пол провiв Квiзару поглядом. Корба зайняв свое мiсце лiворуч вiд Пола: незворушне темне обличчя, застиглi очi фанатика. Насолоджувався миттю релiгiйноi влади.

– Дух осiнив нас, – промовив.

– Слава за це Богу, – вiдповiла Алiя.

Губи Корби побiлiли.

Пол знову придивився до своеi сестри, намагаючись збагнути ii мотиви. І дiйшов думки, що пiд маскою ii невинноi зовнiшностi ховаеться облуднiсть. Вона була витвором тiеi ж програми селекцii Бене Гессерит, що й вiн сам. Що дали iй гени Квiзац Хадераха? Однак помiж ними iснувала ще й таемнича рiзниця: вона була ще ембрiоном в утробi матерi, коли та випила сиру меланжеву отруту. Мати i ii ще ненароджена донька одночасно стали Превелебними Матерями. Проте одночаснiсть не означала iдентичностi.

Колись Алiя розповiла йому про цей досвiд. Одноi страшноi митi вона прокинулася до життя, а ii пам’ять поглинула незлiченнi iншi життя, засвоенi матiр’ю.

«Я стала своею матiр’ю та всiма iншими, – казала вона. – Я була несформованою, ненародженою, але це не завадило менi водномить зiстаритися».

Вiдчувши, що Пол думае про неi, Алiя всмiхнулася йому. Вираз його обличчя пом’якшився. «Хiба може хтось реагувати на Корбу iнакше, нiж iз цинiчним гумором? – спитав вiн себе. – Що може бути кумеднiшим за командос-смертника, перетвореного на священика?»

Стiлгар зашелестiв своiми паперами.

– Якщо мiй сюзерен дозволить, – сказав. – Це пильнi та невiдкладнi справи.

– Тупайльський договiр? – спитав Пол.

– Гiльдiя тримаеться думки, що ми повиннi пiдписати цей договiр, не уточнюючи розмiщення Тупайльськоi Антанти, – промовив Стiлгар. – Ця думка мае деяку пiдтримку серед делегатiв Ландсрааду.

– До яких методiв тиску ти вдаешся? – спитала Ірулан.

– Тих, якi передбачив для цього мiй Імператор, – вiдповiв Стiлгар. Суха формальнiсть його вiдповiдi мiстила в собi всю його неприязнь до принцеси-консорта.

– Мiй пане та мужу, – звернулася Ірулан до Пола, змушуючи його придiлити iй належну увагу.

«Пiдкреслювати титулярну рiзницю в присутностi Чанi – це слабкiсть», – подумав Пол. У такi хвилини вiн подiляв Стiлгарову антипатiю до Ірулан, але ця антипатiя була пом’якшена певним спiвчуттям. Ким же була Ірулан, якщо не пiшаком Бене Гессерит?

– Так? – сказав Пол.

Ірулан дивилася на нього.

– Якщо ти призупиниш постачання меланжу…

Чанi похитала головою на знак незгоди.

– Ми дiемо обережно, – вiдповiв Пол. – Тупайле залишаеться притулком для переможених Великих Домiв. Цей свiт е символом святинi, найвищоi безпеки для всiх наших пiдданцiв. Викриття розмiщення притулку робить його вразливим.

– Якщо вони можуть переховувати там людей, то можуть ховати й iншi речi, – буркнув Стiлгар. – Армiю, скажiмо, або ж початок культивування меланжу…

– Якщо хочеш, щоб люди залишалися миролюбними, – сказала Алiя, – не варто заганяти iх у глухий кут.

Шкодувала, що дала втягти себе в суперечку, яку передбачала.

– То ми даремно вели переговори впродовж десяти рокiв? – промовила Ірулан.

– Жоден iз вчинкiв мого брата не е даремним, – вiдповiла Алiя.

Ірулан пiдхопила перо, стисла його так, що аж побiлiли пальцi. Пол побачив, що вона бере своi емоцii пiд контроль за методом Бене Гессерит: пильний погляд усередину себе, глибоке дихання. Майже почув, як вона повторюе лiтанiю. За мить Ірулан запитала:

– І чого ж ми досягли?

– Ми вивели Гiльдiю з рiвноваги, – сказала Чанi.

– Ми хочемо уникнути вiдкритого протистояння з нашими ворогами, – додала Алiя. – Не маемо особливого бажання iх убивати. Достатньо з нас тiеi рiзанини, що вже вiдбулася пiд прапором Атрiдiв.

«Вона теж це вiдчувае, – подумав Пол. Дивно, що вони обое мають таке почуття обов’язку стосовно цього розбишакуватого iдолопоклонницького Всесвiту з його екстазами спокою навперемiну з дикими пориваннями. – Чи повиннi ми захистити iх вiд них же самих? – питав вiн себе. – Вони щомитi граються з порожнечею – порожнi життя, порожнi слова. Вони надто багато вимагають вiд мене».

Щось стиснуло йому горло. Скiльки вiн за цей час втратив? Яких синiв? Якi мрii? Чи вартувало це тоi цiни, яку вiдкрило йому видiння? Хто запитае тих, котрi житимуть у далекому майбутньому, хто скаже iм: «Але без Муад’Дiба вас тут не було б».

– Вiдмова в меланжi нiчого не вирiшить, – сказала Чанi. – Через це Лоцмани Гiльдii втратять можливiсть бачити часопростiр. Вашi сестри втратять свое правдочуття. Деякi люди можуть передчасно померти. Перервуться комунiкацii. І кого в цьому звинуватять?

– Вони не дозволять, щоб до цього дiйшло, – промовила Ірулан.

– Невже? – спитала Чанi. – Чому б це? Хiба ж хтось звинуватить Гiльдiю? Вона буде безпорадною й демонструватиме це.

– Ми пiдпишемо договiр таким, який вiн е, – сказав Пол.

– Мiлорде, – заговорив Стiлгар, втупившись у своi долонi.

– Так? – Пол украй уважно прислухався до слiв старого фримена.

– Ти володiеш певними… силами, – промовив Стiлгар. – Чи не можна знайти Антанту, незважаючи на Гiльдiю?

«Сили!» – подумав Пол. Стiлгар не мiг прямо сказати: «Ти ясновидець. Можеш простежити в майбутньому шлях, що веде до Тупайле?»

Пол дивився на золотаву поверхню стола. Знову те саме: як йому висловити межi невисловлюваного? Чи варто згадувати про фрагментарнiсть – неодмiнну долю всiх подiбних сил? Як може людина, що нiколи не провидiла майбутнього за допомогою прянощiв, уявити собi свiдомiсть, не локалiзовану в часопросторi, позбавлену особистих вектор-зображень i всiх пов’язаних iз ними чуттiв?

Вiн поглянув на Алiю, помiтив ii увагу до Ірулан. Алiя, вiдчувши його рух, своею чергою глянула на нього й кивнула в бiк Ірулан. Аххх, так: кожна iхня вiдповiдь неодмiнно втрапить до одного зi спецiальних звiтiв, якi Ірулан вiдсилае сестрам Бене Гессерит. Вони все ще шукають ключi до свого Квiзац Хадераха.

Усе-таки Стiлгар заслужив якоiсь вiдповiдi. Та й Ірулан теж.

– Непосвяченi намагаються збагнути ясновидiння як прояв Закону Природи, – сказав Пол, поклавши руки перед собою. – З тим самим успiхом можна б твердити, що це небеса розмовляють iз нами, що вмiння читати майбутне е гармонiйним проявом сутi людини. Іншими словами, ясновидiння е природним наслiдком сьогодення, хвиля якого пiдхоплюе нас. Але такi сили не можуть бути використанi для досягнення наперед поставлених цiлей та задумiв. Хiба трiска, пiдхоплена хвилею, знае, куди вона пливе? Оракул не знае причин i наслiдкiв. Причини перетворюються на енергетичнi течii та злиття, мiсця, де зустрiчаються потоки. Приймаючи ясновидiння, ви наповнюете свое буття концепцiями, несумiсними з рацiоналiзмом. Тому ваш iнтелект iх вiдкидае. А вчинивши це, вiн стае частиною процесу й пiдкоряеться йому.

– Тобто ти не можеш цього зробити? – спитав Стiлгар.

– Якби я шукав Тупайле за допомогою ясновидiння, – сказав Пол, звертаючись насамперед до Ірулан, – то це могло б приховати Тупайле.

– Хаос! – запротестувала Ірулан. – Це… нелогiчно.

– Я ж казав, що воно не пiдпорядковуеться Природним Законам, – промовив Пол.

– Тобто iснують межi того, що ти можеш побачити або вчинити, використовуючи своi сили? – спитала Ірулан.

Перш нiж Пол зумiв вiдповiсти, заговорила Алiя:

– Люба Ірулан, ясновидiння не мае меж. Нелогiчно? Логiчнiсть не е необхiдним атрибутом Усесвiту.

– Але ж вiн сказав…

– Як мiй брат може дати тобi точну та вичерпну iнформацiю про межi чогось, що не мае меж? Нескiнченнiсть не пiддаеться iнтелекту.

«Недобре, що Алiя це зробила, – подумав Пол. – Це стривожить Ірулан, ii спосiб мислення такий обережний, такий залежний вiд точно окреслених цiнностей». Його погляд помандрував до Корби, котрий сидiв у позi релiгiйноi задуми, слухав душею. Як Квiзарат мiг використати цей обмiн фразами? Бiльше релiгiйноi таемничостi? Бiльше остраху? Безперечно.

– То ти пiдпишеш договiр у його теперiшнiй формi? – спитав Стiлгар.

Пол усмiхнувся. Стiлгар вирiшив закрити питання з ясновидiнням. Вiн нацiлений лише на перемогу, а не на вiдкриття iстини. Мир, справедливiсть, розумна монетарна система – ось на чому тримаеться Стiлгарiв усесвiт. Вiн прагне чогось видимого й реального – пiдпису на договорi.

– Пiдпишу, – вiдповiв Пол.

Стiлгар узяв свiжу папку.

– В останнiх повiдомленнях наших польових командирiв з Іксiанського сектора йдеться про агiтацiю за конституцiю.

Старий фримен глянув на Чанi, яка знизала плечима.

Ірулан, котра сидiла в мнемонiчному трансi, притиснувши обидвi долонi до чола та заплющивши очi, розплющила iх й уважно глянула на Пола.

– Іксiанська Конфедерацiя обiцяе бути покiрною, – сказав Стiлгар, – але iхнi представники хотiли б обговорити iмперську систему оподаткування, яка…

– Хочуть законно обмежити мою Імператорську волю, – промовив Пол. – І хто керуватиме мною – Ландсраад чи ДАПТ?

Стiлгар витяг iз папки записи на незнищенному паперi.

– Один iз наших агентiв надiслав цей меморандум iз засiдання меншостi ДАПТ. – Рiвним голосом вiн зачитав шифровку: – «Слiд припинити спроби Трону стати единовладним. Ми мусимо сказати правду про Атрiда, котрий маневруе, прикриваючись потрiйною фiкцiею: законодавством Ландсрааду, релiгiйною санкцiею та бюрократичними установами». – Вiн сховав записку в папку.

– Конституцiя, – пробурмотiла Чанi.

Пол глянув на неi, тодi знову на Стiлгара. «Отак джигад сходить нанiвець, – подумав вiн, – але не настiльки швидко, щоб мене порятувати». Ця думка викликала емоцiйне напруження. Вiн згадав своi найпершi видiння джигаду, тодi ще майбутнього, жах i обурення, якi вiн тодi вiдчував. Тепер, звичайно, вiн бачив страшнiшi видiння. Жив посеред справжнього, не примарного насильства. Бачив своiх фрименiв, настiльки заряджених мiстичною силою, що в релiгiйнiй вiйнi вони змiтали все на своему шляху. Тепер вiн дивився на джигад iз новоi перспективи: звичайно, вiн не вiчний – усього лише короткий спазм порiвняно з вiчнiстю, але за ним маячили жахiття, що перевершували всi минулi.




Конец ознакомительного фрагмента.



notes



1


«Galaxy Science Fiction» – американський журнал науковоi фантастики, який виходив iз 1950 до 1980 рр. (Тут i далi прим. пер., якщо не зазначено iнше.)




2


«Нацiональний пасквiлянт» – гумористичний американський журнал, що виходив iз 1970 до 1998 рр.




3


«Аналог: наукова фантастика та факти» – один iз найвпливовiших американських журналiв фантастики за всю ii iсторiю як самостiйного напряму комерцiйноi лiтератури.




4


Френк Герберт не зостався зовсiм глухим до побажань читацькоi аудиторii. У «Месii Дюни» вiн воскресив Дункана Айдаго у змiненiй формi – як гхолу на iм’я Гайт, клонованого з клiтин мертвоi людини, унаслiдок чого виникло створiння, що не мало спогадiв про оригiнал (примiтка Браяна Герберта).




5


Оригiнально ця планета зветься IX.




6


Як часто в Герберта, iм’я значуще. Пов’язане iз словом «скитала» (грец. «палиця»), що позначало шифрувальний пристрiй, який використовували в Давнiй Спартi. «Лицепляс» – конструкт зi слiв «лицедiй» i «мартопляс».




7


Контар (кантар) – старовинна мiра ваги, використовувана на Близькому Сходi та в Середземномор’i. У рiзних краiнах становила вiд 45 до 320 кг.




8


Левiятан (левiафан) – мiфiчне страховисько, згадуване у Святому Письмi. Пор. з «Чи левiятана потягнеш гачком, i йому язика стягнеш шнуром?» (Книга Йова, 40 : 25). Згадуванi в цiй фразi «гачки» нагадують гаки творця, використовуванi вершниками хробакiв.







9


Чотири брами – поняття, запозичене з буддизму, що може означати як чотири всеосяжнi почуття (любляча доброта, спiвчуття, симпатiя, врiвноваженiсть), так i чотири напрямки (пiвдень, пiвнiч, схiд i захiд).




10


Канат – вiдкритий канал через пустелю зi стабiльними умовами транспортування води для поливу (з «Термiнологii Імперii» до книжки «Дюна»).


  
Текст предоставлен ООО «ИТ»
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию:https://tellnovel.com/ru/gerbert_frenk/mes-ya-dyuni