Алхiмiк
Paulo Coelho


Книга, що стала легендою! Кращий твiр уславленого автора! Непередбачуваний сюжет захоплюе з першоi хвилини!

«Реалiзувати свою Персональну Легенду – головний обов’язок людини», – стверджуе Пауло Коельйо. І ви зможете досягти будьчого, якщо тiльки по-справжньому цього захочете! Адже тодi сам Усесвiт прийде вам на допомогу… Ця книга навчить вас жити, цiнуючи кожен день, радiти життю й не боятися здiйснювати мрii!





Пауло Коельйо

Алхiмiк

















Передмова до ювiлейного видання


Коли 25 рокiв тому «Алхiмiк» був надрукований у моiй рiднiй Бразилii, книжку просто не помiтили. Хазяiн книжковоi крамнички в глушинi на пiвнiчному сходi краiни сказав менi, що за весь перший тиждень продажiв на неi знайшовся лише один покупець. А продати другий примiрник роману пощастило за пiвроку, та й то тому ж таки книголюбу! І хто знае, коли вдасться продати третiй примiрник? До кiнця року стало ясно, що «Алхiмiк» не пiшов. Перший мiй видавець вирiшив мене позбутися. Вiн розiрвав нашу угоду, цiлком умив руки й дозволив робити з книжкою все, що менi заманеться. А менi тодi був уже 41 рiк, мене сповнював вiдчай.

Проте нiколи я не втрачав вiри у свою книжку, жодного разу не допустив сумнiву, що вона буде мати успiх. Чому я так вважав? Тому, що я вклав у неi всього себе, всю свою душу. Я сам переживав те, що описав у нiй. Людина вирушае в путь, мрiючи про щось прекрасне, навiть чарiвне, про те, щоб знайти невiдомий скарб. А в кiнцi шляху вона раптом розумiе, що скарб завжди був при ньому. Я слiдував за своею Персональною Легендою, а моiм скарбом була здатнiсть творити. І я палав вiд бажання роздiлити цей скарб з усiм свiтом.

Склалося так, як писав я в «Алхiмiку»: коли сильно прагнеш чогось, увесь Всесвiт готовий допомогти тобi досягти мети. Я почав стукати у дверi iнших видавництв. В одному з них менi вiдчинили, видавець повiрив у мене та мою книжку i погодився дати «Алхiмiку» ще один шанс завоювати Всесвiт. Нарештi його стали купувати – повiльно, дослухаючись порад друзiв, по однiй книжечцi: спочатку 3000 примiрникiв, потiм 6000, а потiм i 10 000.

Трохи пiзнiше iноземнi видавництва погодились представити ii читачам в усьому свiтi. Але, як i в Бразилii, йшла вона нелегко, не одразу знаходила шлях до свого читача.

«Алхiмiк» став явищем стихiйним i органiчним. Його з того часу переклали вiсiмдесятьма мовами – мало не рекорд за кiлькiстю перекладiв.

Мене досi питають, чи знав я наперед, що «Алхiмiк» досягне такого великого успiху. Нi, не знав. Навiть не уявляв. Звiдки менi було це знати? Коли я взявся до написання книжки, я знав тiльки одне: менi хотiлося вилити в нiй свою душу. Я мав намiр написати про власнi пошуки скарбу, призначеного менi. Я старався слiдувати знаменням, бо вже тодi знав: знамення е словами Бога.

Тепер, коли «Алхiмiк» святкуе свою 25-ту рiчницю, вiн не перетворився на релiкт минулого, вiн живе повнокровним життям. Подiбно до мого серця, моеi душi, вiн радiе кожному новому дню, тому що в цiй книжцi вмiщенi i моя душа, i мое серце. Це я – той самий хлопчик-пастух Сантьяго, i я шукаю свiй скарб, а кожен iз нас – теж Сантьяго, тiльки ви шукаете свiй скарб. Розповiдь про одну людину – це розповiдь про всiх, i пошуки, що iх веде один, веде все людство. Тому-то, на мою думку, «Алхiмiк» продовжуе викликати вiдгук у читачiв усього свiту, якi належать до рiзних культур, тому вiн зачiпае струни iхнiх сердець – усiх без винятку, без жодноi дискримiнацii.

Я регулярно перечитую «Алхiмiка» i кожного разу переживаю те саме, що й уперше, коли писав книжку. Я вiдчуваю величезну радiсть, оскiльки ця книжка про мене самого й одночасно про кожного з вас. Вона сповнюе мене щастям, бо я нiколи не буду самотнiм. Куди б я не поiхав, усюди мене добре розумiють. Люди знають, що в мене на душi, i це породжуе в менi новi надii. Коли я читаю про сутички, що вiдбуваються у свiтi, – на грунтi полiтичному, економiчному, культурному, – я кожного разу згадую, що в нашiй силi перекинути мiсток через будь-якi суперечностi. І якщо хтось iз ближнiх моiх не в змозi зрозумiти мою вiру або мою полiтику, вiн може зрозумiти мою книжку. А якщо вiн осягне iсторiю, що в нiй розказана, – значить, не так уже й багато нас розмежовуе. Значить, я досi спроможний перекинути до нього мiсток. Залишаеться можливiсть помиритися одне з одним, можливiсть одного разу сiсти за стiл i домовитись покласти край старiй ворожнечi. Ось тодi вiн розповiсть менi свою iсторiю, а я йому – свою.




Передмова


Важливо сказати про те, що «Алхiмiк» – книжка символiчна, й вона вiдрiзняеться вiд книжки «Щоденник мага», яка не належить до художньоi лiтератури.

Протягом одинадцятьох рокiв свого життя я вивчав алхiмiю. Проста iдея перетворення металiв на золото, або вiдкриття Елiксиру Тривалого Життя, була достатньою, щоб вiдвернути увагу будь-якого початкiвця вiд вивчення магii. Признаюся, що Елiксир Тривалого Життя спокушав мене бiльше: думка про те, що все мае одного дня закiнчитися, вселяла розпач i перешкоджала зрозумiти й вiдчути присутнiсть Бога. Тому, коли я довiдався про можливiсть здобути рiдину, спроможну продовжити мое iснування на багато рокiв, я вирiшив присвятити себе тiлом i душею ii виготовленню.

То була доба великих соцiальних перетворень – початок сiмдесятих рокiв – i ще не з’явилися серйознi публiкацii, якi стосувалися б проблем алхiмii. Я почав як один iз персонажiв моеi книжки витрачати ту крихту грошей, якi в мене були, на купiвлю iмпортованоi лiтератури й годинами вивчав складну символiку тих творiв. Я знайшов двох або трьох людей у Рiо-де-Жанейро, якi серйозно присвятили себе вивченню Великоi Науки, але вони не захотiли контактувати зi мною. Я познайомився також iз багатьма iншими, якi називали себе алхiмiками, мали власнi лабораторii й обiцяли втаемничити мене в секрети свого мистецтва за великi грошi. Сьогоднi я розумiю, що вони нiчого не знали про те, чого обiцяли мене навчити.

Попри мою цiлковиту вiдданiсть своiм дослiдженням, iхнi результати були нульовими. Не вiдбувалося нiчого з того, що обiцяли пiдручники алхiмii своею ускладненою мовою. То були нескiнченнi символи драконiв, левiв, сонць, мiсяцiв i меркурiiв, i я завжди переживав вiдчуття, що перебуваю на хибному шляху, бо символiчна мова мiстить безлiч хибних варiантiв. 1973 року, у розпачi вiд вiдсутностi будь-якого поступу у своiх дослiдженнях, я припустився найбiльшоi безвiдповiдальностi. У той час я уклав контракт iз Мiнiстерством штату Мату-Гросу читати лекцii з театрального мистецтва в тому штатi й вирiшив скористатися послугами своiх учнiв, заохотивши iх вивчати тему Смарагдовоi Скрижалi. Таке ставлення до своiх обов’язкiв у поеднаннi з кiлькома моiми екскурсiями в заболоченi простори магii закiнчилося тим, що наступного року менi довелося пiзнати на власнiй шкурi правдивiсть вислову: «Як працюеш, так тобi й платять».

Наступнi шiсть рокiв свого життя я прожив у досить скептичному ставленнi до всього, що мало стосунок до мiстики. У цьому духовному засланнi я навчився багатьох важливих речей: що ми досягаемо iстини лише тодi, коли спочатку заперечуемо ii у глибинi своеi душi, що ми не повиннi втiкати вiд власноi долi i що рука Бога е нескiнченно щедрою, попри Його суворiсть.

1981 року я познайомився зi своiм Учителем, який вивiв мене на дорогу, накреслену для мене. І поки вiн навчав мене своеi науки, я знову повернувся до вивчення алхiмii власними зусиллями. Якось увечерi, коли ми розмовляли пiсля виснажливого уроку телепатii, я запитав у нього, чому мова алхiмiкiв е такою туманною i такою плутаною.

– Існують три види алхiмiкiв, – сказав менi мiй Учитель. – Тi, котрi висловлюються туманно, бо не знають, про що вони кажуть; тi, котрi висловлюються туманно, бо знають, про що вони кажуть, але вони також знають, що мова алхiмii спрямована до серця, а не до розуму.

– А хто належить до третього виду? – запитав я.

– Тi, котрi нiколи не чули про алхiмiю, але в процесi свого життя змогли вiдкрити Фiлософський Камiнь.

І пiсля тiеi розмови мiй Учитель – який належав до другого виду – вирiшив давати менi також уроки алхiмii. Я вiдкрив, що символiчна мова, яка так мене дратувала й так збивала мене з пантелику, була единим засобом добутися до Душi Свiту або того, що Юнг називав «колективним несвiдомим». Я вiдкрив Персональну Легенду й Знаки Бога, тобто те, що мое iнтелектуальне мислення вiдмовлялося визнати через його простоту. Я вiдкрив, що досягти Великого Творiння – це не завдання небагатьох, а завдання всiх людських створiнь, що населяють поверхню Землi. І е очевидним, що навiть Велике Творiння не завжди постае перед нами у формi яйця та пляшки з рiдиною i що всi ми спроможнi – поза найменшим сумнiвом – поринути в Душу Свiту.

Тому «Алхiмiк» – текст символiчний. На його сторiнках я не тiльки викладаю все, чого навчився з цього питання, а й намагаюся вiддати належне великим письменникам, якi змогли опанувати Унiверсальну Мову: Гемiнгвею, Блейку, Борхесу (який також використав одну з перських iсторiй для одного зi своiх оповiдань), Мальбi Тагану, до речi, теж.

Щоб завершити цю велику передмову й проiлюструвати те, що мiй Учитель хотiв сказати, називаючи менi алхiмiкiв третього виду, варто згадати про iсторiю, яку вiн розповiв менi у своiй лабораторii.

Мати Божа, з малюком Ісусом на руках, вирiшила зiйти на Землю й навiдати один монастир. Сповненi гордостi, святi отцi стали у велику чергу й кожен пiдiйшов до Святоi Дiви, щоб засвiдчити iй пошану. Один iз них продекламував iй чудовi вiршi, другий показав своi iлюстрацii до Бiблii, третiй назвав iмена всiх святих. Й ось так, один за одним, ченцi вшановували Матiр Божу й малюка Ісуса.

Останнiм у черзi стояв священик, найскромнiший у монастирi, який нiколи не вивчав мудрi тексти тiеi доби. Його батьками були простi люди, якi працювали в старому цирку, що був поблизу монастиря, й усе, чого вони його навчили, було пiдкидати вгору кулi й виконувати деякi трюки жонглерства.

Коли настала його черга, iншi отцi хотiли припинити вшанування, бо старий жонглер не вмiв сказати нiчого важливого й мiг завдати шкоди репутацii монастиря. А тим часом у глибинi серця й вiн вiдчував величезну потребу вiддати якусь частину себе Ісусовi та Святiй Дiвi.

Засоромлений, вiдчуваючи на собi докiрливий погляд братiв, вiн дiстав зi своеi сумки кiлька апельсинiв i став пiдкидати iх угору, виконуючи вправу з жонглерства, едине, що вiн умiв робити.

І тiльки тодi малюк Ісус усмiхнувся й заплескав у долоньки на руках у Богоматерi. А Свята Дiва простягла руки, дозволивши тому ченцевi трохи потримати малого.


Присвячуеться Ж. – Алхiмiку, котрий пiзнав таемницю Великого Творiння





О Марiе, зачата без грiха, молися за нас, щo звертаемося до Тебе. Амiнь.





І сталось, коли вони йшли, Вiн прийшов до одного села. Одна ж жiнка, Марта iй на iм’я, прийняла Його в дiм свiй.

Була ж у неi сестра, що звалась Марiя; вона сiла в ногах у Ісуса та й слухала слова Його.

А Марта великою послугою клопоталась, а спинившись, сказала: Господи, чи байдуже Тобi, що на мене саму полишила служити сестра моя? Скажи ж iй, щоб менi помогла.

Господь же промовив у вiдповiдь iй: Марто, Марто, турбуешся й журишся ти про багато чого, а потрiбне одне. Марiя ж обрала найкращу частку, яка не вiдбереться вiд неi…

    Вiд Луки, 10:38—42




Алхiмiк узяв книжку, яку хтось iз караванникiв мав у своему багажi. Вона була без палiтурки, але вiн змiг прочитати iм’я ii автора: Оскар Вайльд. Гортаючи ii сторiнки, вiн зустрiв iсторiю про Нарциса.

Алхiмiк знав легенду про Нарциса – вродливого хлопця, який мав звичай щодня милуватися своею красою, вiддзеркаленою на поверхнi озера. Вiн був так зачарований самим собою, що одного дня впав у воду й утопився. На тому мiсцi, де вiн упав, виросла квiтка, яку назвали нарцисом.

Але Оскар Вайльд закiнчив цю iсторiю трохи iнакше.

Автор розповiв, що коли Нарцис помер, прийшли ореяди – богинi лiсу – й побачили, що озеро змiнило форму, перетворившись на величезне дзеркало води у глечику солоних слiз.

– Чому ти плачеш? – запитали ореяди.

– Я оплакую Нарциса, – вiдповiло озеро.

– О, не лякай нас, що ти оплакуеш Нарциса, – сказали ореяди. – Хоч ми завжди бiгали за ним у лiсi, лише ти мало можливiсть зблизька милуватися його красою.

– А хiба Нарцис був гарний? – запитало озеро.

– Хто мiг знати про це краще, нiж ти? – здивувалися ореяди. – Адже саме на твоiх берегах вiн щодня нахилявся.

Озеро якийсь час мовчало. Нарештi воно сказало:

– Я оплакую Нарциса, але я нiколи не помiчало, що вiн гарний. Я оплакую Нарциса, бо щоразу, коли вiн нахилявся над моiм берегом, я могло бачити у глибинi його очей вiддзеркалену там мою власну красу.



– Яка чудова iсторiя, – сказав Алхiмiк.




Частина перша








Хлопця звали Сантьяго. Починало смеркатися, коли вiн пiдiйшов зi своею отарою до староi покинутоi церкви. Дах iз неi давно був зiрваний, i величезний сикомор давно стояв на тому мiсцi, де ранiше була ризниця.

Хлопець вирiшив заночувати тут. Вiн загнав усiх овець у зруйнованi дверi й потiм перегородив iх кiлькома дошками, щоб вiвцi не розбiглися протягом ночi. Вовкiв у цiй мiсцевостi не було, але iнодi вiвця втiкала в нього вночi, й вiн гаяв увесь наступний день, вiдшукуючи ii.

Вiн постелив на землю свою куртку й лiг, використавши як подушку книжку, яку щойно прочитав. Перш нiж заснути, подумав про те, що пора йому почати читати грубiшi книжки; вони забирали бiльше часу на прочитання й були зручнiшими подушками для спання.

Було ще поночi, коли вiн прокинувся. Поглянув угору й побачив зiрки, що свiтилися крiзь напiвзруйнований дах.

«Я хотiв би поспати трохи довше», – подумав вiн.

Вiн бачив той самий сон, який бачив протягом усього минулого тижня, i знову прокинувся надто рано. Пiдiбрав палицю й почав будити овець, якi ще спали. Вiн завважив, що коли прокидався, бiльша частина овець також прокидалися. Так нiби якась таемнича енергiя поеднувала його життя з життям овець, якi вже два роки топтали разом iз ним землю в пошуках води та iжi. «Вони так звикли до мене, що знають мiй розпорядок дня», – тихо проказав вiн. На мить замислився й дiйшов висновку, що, можливо, все вiдбуваеться навпаки: можливо, це вiн пристосовуеться до розпорядку овець.

Проте деякi з них потребували бiльше часу, щоб прокинутися. Хлопець будив кожну палицею, називаючи ii на iм’я. Вiн завжди вiрив, що вiвцi спроможнi зрозумiти все, що вiн каже. Тому iнодi читав iм уривки з книжок, якi справили на нього особливе враження, або говорив iм про самотнiсть i радiсть, якi пастух переживае в полi, або коментував останнi новини, що про них вiн довiдувався в мiстах, через якi мав звичай проходити.

Протягом останнiх двох днiв вiн думав практично про одне й те саме: про дiвчину, дочку торговця, який жив у мiстi, куди вiн мав прийти через чотири днi. Торiк вiн був там лише один раз. Торговець володiв крамницею сукна й полюбляв, аби овець стригли в нього перед очима, щоб уникнути обману. Один iз його друзiв назвав йому ту крамницю, й пастух пiшов туди зi своiми вiвцями.




– Я хотiв би продати тут трохи вовни, – сказав вiн торговцевi.

Крамниця була повна, i ii власник попросив пастуха зачекати до смеркання. Пастух сiв на тротуар i дiстав зi своiх саков книжку.

– А я й не знала, що пастухи спроможнi читати книжки, – пролунав жiночий голос поруч iз ним.

То була дiвчина, справжня андалусiйка: з довгим чорним волоссям i очима, невиразно схожими на очi стародавнiх конкiстадорiв-маврiв.

– Це не дивно, бо вiвцi навчають бiльше, анiж книжки, – вiдповiв хлопець.

Вони розмовляли понад двi години. Вона назвала себе дочкою торговця сукном i розказала про життя в селi, де кожен день схожий на iнший. Пастух розповiв про поля Андалусii, про останнi новини, що про них довiдався в мiстах, через якi проходив. Вiн був задоволений, що йому не доводилося весь час розповiдати про овець.

– Як ви навчилися читати? – запитала його дiвчина.

– Як i всi iншi люди, – вiдповiв хлопець. – У школi.

– Але якщо ви вмiете читати, то чому ви лише пастух?

Хлопець вигадав якусь вiдмовку, щоб не вiдповiдати на це запитання. Вiн був переконаний, що дiвчина його нiколи не зрозумiе. Вiн усе розповiдав про пригоди у своiх мандрах, i ii маленькi чорнi очi то розширювалися, то замружувалися вiд страху й подиву. Час минав, i хлопцевi почало хотiтися, щоб цей день нiколи не закiнчився, щоб батько дiвчини був заклопотаний ще довго й примусив його чекати не менш як три днi. Вiн помiтив, що переживае почуття, якого ранiше нiколи не знав, йому захотiлося залишитися тут жити назавжди. Із чорноволосою дiвчиною днi нiколи не були б однаковими.

Але торговець нарештi прийшов i попросив, щоб вiн постриг чотирьох овець. Потiм заплатив йому, скiльки треба, й попросив навiдати його i наступного року.




Тепер йому залишалися тiльки чотири днi, щоб знову навiдатися в це село. Вiн був збуджений i водночас невпевнений: можливо, дiвчина його вже забула. Тут проходило чимало пастухiв, якi хотiли продати свою вовну.

– Немае значення, – сказав хлопець своiм вiвцям. – Я також познайомлюся з iншими дiвчатами в iнших селах.

Але у глибинi свого серця вiн знав, що це мае значення. І що як пастухи, так i моряки, так i iншi мандрiвники завжди знали мiсто, де жила дiвчина, спроможна примусити iх забути про радiсть вiльно подорожувати свiтом.




Довгоочiкуваний день наближався й пастух намагався гнати своiх овець у напрямку сонця. «Їм нiколи не доводиться ухвалювати рiшення, – подумав вiн. – Можливо, тому вони завжди бiля мене». Єдина потреба, яку мають вiвцi, – це вода та iжа. А ще хлопець знав усi найкращi пасовища Андалусii, то вони завжди залишалися його друзями. Навiть якщо днi були всi однаковi, а iхнi довгi години тяглися мiж сходом i заходом сонця; навiть якщо вони не прочитали жодноi книжки за свое коротке життя i не розумiли мову людей, якi розповiдали новини в селах. Вони завжди мали питну воду та iжу, i iм цього було досить. Натомiсть вони великодушно пропонували свою вовну, свое товариство й – вряди-годи – свое м’ясо.

«Якби сьогоднi я перетворився на страховище й став убивати своiх овець одну за одною, вони зрозумiли б це тiльки тодi, коли майже всю отару було б винищено, – подумав хлопець. – Бо вони довiряють менi, а тому часто забувають довiряти власним iнстинктам. Лише тому, що я приводжу iх туди, де е iжа й вода».

Сантьяго подивувався власним думкам. Можливо, церква з сикомором, що вирiс у неi всерединi, була наповнена злими духами. Вона примусила його вдруге побачити той самий сон i навiяла йому гнiв проти своiх супутниць, завжди таких йому вiрних. Вiн випив трохи вина, яке зберiг вiд учорашньоi вечерi, й тугiше укутався у свою куртку. Вiн знав, що через кiлька годин, коли сонце буде в зенiтi, спека стане такою сильною, що вiн не зможе гнати овець у полi. То був час, коли вся Іспанiя поринала в сон, рятуючись вiд лiтньоi спеки. Спека тривала до вечора, й протягом усього цього часу вiн мусив тягти на собi куртку. Одначе, коли вiн думав, чи не позбутися цiеi зайвоi ваги, то завжди згадував, що вона його рятувала вiд ранкового холоду.

«Ми завжди повиннi бути готовi до сюрпризiв погоди», – подумав вiн i вiдчув вдячнiсть до важкоi куртки.

Куртка мала причину для свого iснування, а хлопець – для своеi працi. За два роки мандрiв рiвнинами Андалусii вiн знав напам’ять усi села й мiстечка цього регiону, й мандри були великим резоном його життя. Цього разу юнак мав намiр пояснити дiвчинi, чому простий пастух умiе читати: до шiстнадцятьох рокiв вiн навчався в семiнарii. Батьки хотiли, щоб хлопець став священиком – причина для гордостi простоi селянськоi родини, яка трудилася лише для того, щоб мати воду та iжу, як i його вiвцi. Вiн вивчав латину, iспанську мову й теологiю. Але з дитячих лiт мрiяв пiзнати свiт, i це було для нього набагато важливiше, анiж пiзнати Бога та грiхи людей. Якось увечерi, коли вiн навiдав свою родину, то сказав батьковi, що не хоче бути священиком. Вiн хоче мандрувати.




– Люди з усього свiту проходили через це село, сину, – сказав йому батько. – Вони мандрують у пошуках чогось нового, але залишаються такими, як i були. Вони готовi пiти на смерть, щоб досягти своiх iлюзiй, але потiм розумiють, що в минулому iм жилося краще, нiж тепер. Вони мають русяве волосся або темну шкiру, але бiльше нiчим не вiдрiзняються вiд жителiв нашого села.

– Але я не знаю тих краiв, звiдки вони приходять, – заперечив хлопець.

– Цi люди, коли вони знайомляться з нашими полями й нашими жiнками, кажуть, що хотiли б завжди жити тут, – провадив батько.

– Я хотiв би пiзнати тих жiнок i тi краi, звiдки вони приходять, – сказав хлопець. – Бо вони нiколи на залишаються тут.

– Тi мандрiвники мають при собi торбину грошей, – не раз казав йому батько. – Щодо нас, то в нас лише пастухи мандрують.

– Тодi я стану пастухом.

Батько нiчого бiльше не сказав. Наступного дня вiн дав йому торбинку з трьома iспанськими старовинними монетами.

– Одного разу я знайшов iх у полi. Мабуть, iз неба впали. Купи собi отару, вирушай у свiт i мандруй, доки не зрозумiеш, що наш край найкращий, а нашi жiнки найгарнiшi.

І вiн його благословив. В очах батька хлопець також прочитав бажання пiзнати свiт. Бажання, яке досi жило, хоча протягом десяткiв рокiв вiн намагався задовольнитися водою, iжею й одним i тим самим мiсцем для спання щоночi.




Обрiй забарвився в червоний колiр, а потiм iз-за нього викотилося сонце. Хлопець пригадав розмову з батьком i вiдчув радiсть; вiн уже познайомився з багатьма замками й багатьма жiнками (але жодна не могла зрiвнятися з тiею, яка чекала його через два днi). Вiн мав куртку, мав книжку, яку мiг обмiняти на iншу, й мав отару овець. Одначе найважливiшим було те, що кожного дня вiн реалiзував велику мрiю свого життя – подорожувати. Коли вiн стомиться вiд полiв Андалусii, то зможе продати своiх овець i стати моряком. Коли стомиться вiд моря, то познайомиться з багатьма мiстами, багатьма жiнками, багатьма можливостями бути щасливим.

«Не можу зрозумiти тих, хто шукае Бога в семiнарii», – подумав вiн, дивлячись на вранiшне сонце. Завжди, коли було можливо, вiн обирав iншу дорогу, щоб iти далi. Вiн нiколи ранiше не бачив цiеi церкви, хоч i проходив тут багато разiв. Свiт був великий i невичерпний, i якщо Сантьяго дозволяв, щоб вiвцi вели його бодай трохи, то вiдкривав надзвичайно цiкавi речi. «На жаль, вони не усвiдомлюють, що кожного дня йдуть по iншiй дорозi. Вони не помiчають, що луки стають iншими, що зупиняються вони теж в iншому мiсцi – бо вони надто заклопотанi пошуками iжi й води».

«Можливо, так буде з усiма нами, – подумав пастух. – Навiть зi мною, хоч я й не думаю про iнших жiнок, вiдколи познайомився з дочкою торговця сукном». Вiн подивився на небо – за його розрахунками, вiн мав шанси пообiдати в Тарифi. Вiн мiг там обмiняти свою книжку на товщу, наповнити пляшку вином i пiдстригти бороду та волосся, пiдготувавшись до зустрiчi з дiвчиною, й вiн не хотiв думати про ймовiрнiсть того, що ранiше вiд нього туди навiдався iнший пастух iз бiльшою кiлькiстю овець, щоб попросити ii руки.

«Саме можливiсть реалiзувати сон робить життя цiкавiшим», – мiркував вiн, знову подивившись на небо й прискоривши ходу. Вiн пригадав, що в Тарифi живе стара жiнка, спроможна тлумачити сни. А вiн цiеi ночi бачив сон, який повторився вдруге.




Стара ворожка провела хлопця до кiмнати у глибинi дому, вiдокремленоi вiд зали завiсою зi смуг кольорового пластику. У кiмнатi був стiл, образ Святого Серця Ісусового й два стiльцi.

Стара сiла й попросила його, щоб вiн також сiв. Узяла його за обидвi руки й тихим голосом стала молитися.

Їi молитва здавалася циганською. Молодий пастух уже не раз зустрiчав на своему шляху циган. Вони мандрували, але не мали справи з вiвцями. Люди казали: циган жити не може, щоб не одурити iншого. Казали також, що вони уклали договiр iз чортом i викрадали дiтей, щоб тi служили рабами в iхнiх таемничих таборах. Коли Сантьяго був малий, вiн помирав вiд страху, боячись, що його вкрадуть цигани, i цей давнiй страх повернувся, коли стара взяла його за руки.

«Але ж тут присутнiй образ Святого Серця Ісусового», – подумав вiн, намагаючись зберегти спокiй. Вiн не хотiв, щоб його руки тремтiли й щоб стара помiтила його страх. Вiн мовчки став читати «Отче наш».

– Як цiкаво, – сказала стара, не вiдриваючи погляду вiд руки хлопця.

І знову замовкла.

Хлопець занервував. Руки йому затремтiли, й стара це помiтила. Вiн швидко прибрав руки.

– Я прийшов сюди не для того, щоб ти читала моi руки, – сказав вiн, уже жалкуючи, що завiтав у цей дiм.

На якусь мить вiн подумав, що лiпше буде заплатити iй i пiти геть, нiчого не довiдавшись. Вiн, либонь, надав надмiрного значення сну, який повторився.

– Ти прийшов довiдатися про те, що означае твiй сон, – вiдповiла йому стара. – А сни – це мова Бога. Коли Вiн говорить мовою свiту, я можу витлумачити ii. Та коли Вiн говорить мовою своеi душi, то тiльки ти можеш Його зрозумiти. Але я хочу надати тобi пораду за будь-яких умов.

«Ще один трюк», – подумав хлопець. А проте вирiшив ризикнути. Пастух завжди ризикуе, остерiгаючись вовкiв або посухи, тому професiя пастуха хвилюе його та збуджуе.

– Я бачив один i той самий сон двi ночi поспiль, – сказав вiн старiй. – Менi наснилося, що я на пасовищi зi своiми вiвцями, коли з’являеться дитина й починае гратися з ними. Я не люблю, коли хтось пiдходить до моiх овець, бо вони бояться незнайомих людей. Але дiтям завжди вдаеться змiшатися з тваринами так, щоб не налякати iх. Не знаю, чому так вiдбуваеться. Не знаю, як тварини визначають вiк людських створiнь.

– Повернися до свого сну, – сказала стара. – У мене стоiть каструля на вогнi. Крiм того, у тебе мало грошей, тож я не можу вiддати тобi весь мiй час.

– Дитина трохи погралася з вiвцями, – провадив хлопець, дещо збентежений, – а тодi зненацька вхопила мене за руки й повела до египетських пiрамiд.

Хлопець на трохи замовк, щоб з’ясувати, чи стара знае, що таке египетськi пiрамiди. Але стара залишалася спокiйною.

– А коли ми пiдiйшли до египетських пiрамiд, – вiн промовив останнi два слова повiльно, щоб стара могла добре його зрозумiти, – дитина менi сказала: «Якщо ти подивишся звiдси, то знайдеш прихований скарб». А коли вона вже хотiла показати менi те мiсце, з якого я повинен дивитися, я прокинувся. І так було двiчi.

Стара мовчала протягом певного часу. Потiм знову взяла хлопця за руки й почала уважно iх роздивлятися.

– Тепер я не вiзьму з тебе нiчого, – сказала стара. – Але пообiцяй, що ти вiддаси менi десяту частину свого скарбу, коли його знайдеш.

Хлопець засмiявся. Вiд щастя. Отже, вiн може заощадити трохи своiх грошей завдяки сну, у якому йому пообiцяно прихований скарб! Стара, либонь, i справдi циганка, а цигани – йолопи!

– Тодi витлумач менi мiй сон.

– У такому разi заприсягнися. Заприсягнися, що ти вiддаси менi десяту частину свого скарбу за те, що я тобi тепер скажу.

Хлопець заприсягся. Стара попросила, щоб вiн повторив присягу, дивлячись на образ Святого Серця Ісусового.

– Цей сон належить до Мови Свiту, – сказала вона. – Я спроможна витлумачити його, хоч це й дуже важко. Тому вважаю, я заслужила на частину твого скарбу. Мое витлумачення таке: ти повинен добутися до египетських пiрамiд. Я нiколи про них не чула, але якщо дитина тобi iх показала, то вони iснують. Там ти знайдеш скарб, який зробить тебе багатим.

Хлопець здивувався, а потiм його опанувало роздратування. Вiн прийшов до староi ворожки не для цього. Зрештою вiн пригадав, що не мусить платити iй нiчого.

– Бачу, я даремно втратив свiй час, – сказав вiн.

– Я тобi сказала, що твiй сон важкий для тлумачення. Простi речi е найбiльш незвичайними, й лише мудрецi спроможнi iх бачити. А що я не належу до мудрецiв, то змушена опанувати iншi мистецтва, такi як читання по руках.

– А як я доберуся до Єгипту?

– Я лише витлумачую сни. Я не спроможна перетворювати iх на реальнiсть. Тому менi доводиться жити з того, що дають менi дочки.

– А якщо я не зможу дiстатися до Єгипту?

– Ти менi не заплатиш. Таке станеться не вперше.

І стара не сказала бiльше нiчого. Вона попросила хлопця пiти, бо й так уже втратила з ним багато часу.




Хлопець пiшов вiд ворожки розчарований i дав собi слово: нiколи не вiрити в сни. Вiн згадав про те, що його чекають деякi нагальнi справи: пiшов до крамницi, щоб купити трохи iжi, обмiняв свою книжку на книжку набагато товщу й сiв на майданi на лаву, щоб посмакувати куплене молоде вино. День був гарячий, i вино, завдяки однiй iз нерозгаданих таемниць природи, трохи охолодило йому тiло. Вiвцi перебували на околицi мiста у хлiвi одного з його нових друзiв. Вiн знав багато людей у цих краях – i тому любив мандрувати. Люди завжди знаходять собi нових друзiв, i iм не треба бачитися з ними щодня. Коли ми завжди бачимо одних i тих самих людей – а так було в семiнарii, – то зрештою вони стають частиною нашого життя, а отже, полюбляють надто в нього втручатися. Якщо люди не виправдовують наших надiй, то вони починають нам набридати. Бо кожен мае точне уявлення про те, як вiн повинен прожити свое життя.

А проте насправдi ми собi не уявляемо, як ми повиннi прожити власне життя. Як та жiнка, що тлумачить сновидiння, але не знае, як iх перетворити на реальнiсть.

Вiн вирiшив зачекати, поки сонце трохи сяде, перш нiж виганяти своiх овець у поле. Через три днi вiн зустрiнеться з дочкою торговця.

Вiн почав читати книжку, яку вимiняв у мiсцевого священика. То була товста книжка, де вже на першiй сторiнцi розповiдалося про похорон. Крiм того, iмена персонажiв були неймовiрно складними. «Якщо я коли-небудь напишу книжку, – подумав хлопець, – то щоразу називатиму кожного персонажа на iм’я, щоб читачам не треба було сушити голову, як його звуть».

Коли вiн зумiв трохи зосередитися на читаннi – а читати ту книжку йому було приемно, бо в нiй розповiдалося про похорон на снiгу, який передавав йому вiдчуття холоду пiд цим палючим сонцем, – якийсь дiд пiдсiв до нього збоку й захотiв почати розмову.

– Що вони роблять? – запитав старий, показуючи на людей на майданi.

– Працюють, – сухо вiдповiв хлопець й удав, нiби весь зосереджений на читаннi.

Насправдi вiн думав, як йому постригти овець перед дочкою торговця, аби вона побачила, що вiн спроможний робити цiкавi речi. Вiн уже уявляв собi цю сцену кiлька разiв; i щораз дiвчина була вражена, коли вiн пояснював iй, що овець треба стригти вiд заду до голови. Вiн ще намагався пригадати кiлька цiкавих iсторiй, щоб розповiсти iй, поки стригтиме овець. Бiльшiсть вiн прочитав у книжках, але розповiдатиме iх так, нiби пережив на власному досвiдi. Вона нiколи не помiтить рiзницi, бо не вмiе читати книжки.

Старий тим часом не вiдставав. Говорив про те, що вiн стомився, що його мучить спрага й попросив у хлопця бодай краплю вина. Той подав йому пляшку: можливо, випивши, старий замовкне.

Але старий хотiв поговорити. Вiн запитав, яку книжку читае хлопець. Сантьяго хотiв би вiдповiсти йому грубiстю й змiнити лаву, але батько навчав його шанувати старих людей. Тому хлопець показав старому книжку з двох мiркувань: по-перше, вiн не мiг вимовити ii назву. І по-друге, якщо старий не вмiе читати, то сам пересяде на другу лаву, щоб не почувати себе приниженим.

– Гм-м… – сказав старий, розглядаючи книжку з усiх бокiв, наче якусь невiдому рiч. – Це книжка важлива, але надто банальна.

Хлопець був здивований. Старий не тiльки вмiв читати, а й уже прочитав цю книжку. І якщо вона справдi банальна, як вiн каже, то вiн, Сантьяго, ще встигне обмiняти ii на iншу.

– У цiй книжцi говориться про те, про що йдеться в бiльшостi книжок, – провадив старий. – Про неспроможнiсть людей обирати власну долю. Вона переконуе iх повiрити в найбiльшу брехню на свiтi.




– А яка найбiльша брехня на свiтi? – запитав здивований хлопець.

– А ось яка: у певну хвилину нашого iснування ми втрачаемо контроль за своiм життям i ним починае керувати доля. Такою е найбiльша брехня на свiтi.

– Зi мною сталося не так, – сказав хлопець. – Батьки хотiли, щоб я став священиком, а я вирiшив пiти в пастухи.

– Так було краще, – сказав старий. – Адже ти любиш мандрувати.

«Вiн угадав моi думки», – подумав хлопець.

Старий тим часом гортав грубу книжку, нiби й не думав ii повернути. Хлопець помiтив, що вiн одягнений у чужоземний одяг: вiн здавався арабом, що не було дивним у цiй мiсцевостi. Африка лежала за кiлька годин подорожi вiд Тарифи – треба тiльки перепливти човном через вузьку протоку. Араби часто з’являлися в мiстi, купуючи тут усiляку всячину й по кiлька разiв на день бурмочучи своi чудернацькi молитви.

– Звiдки ви, сеньйоре? – запитав Сантьяго.

– Із багатьох краiв.

– Нiхто не може походити з багатьох краiв, – сказав хлопець. – Я пастух i буваю в багатьох краях, але походжу з одного мiста, яке розташоване бiля великого старовинного замку. Саме там я народився.

– Тодi я можу сказати, що я народився в Салемi.

Хлопець не знав, де той Салем, але не схотiв запитати, щоб не показати себе невiгласом. Якийсь час вiн дивився на майдан. Люди снували туди й сюди та видавалися дуже заклопотаними.

– Як живеться в Салемi? – запитав Сантьяго, сподiваючись знайти якийсь слiд.

– Як i завжди жилося.

Це ще не був слiд. Але Сантьяго знав, що Салем не в Андалусii. Бо iнакше вiн би його знав.

– А що ви робите в Салемi? – наполягав вiн.

– Що я роблю в Салемi? – старий уперше задоволено зареготав. – Тепер я цар Салема.

«Люди iнодi говорять дивнi речi, – подумав хлопець. – Інодi краще спiлкуватися з вiвцями, якi мовчать i лише просять iжу та воду. А ще краще перебувати в товариствi книжок, якi розповiдають неймовiрнi iсторii завжди в тi години, коли люди хочуть дiзнатися про них. Та от люди, розмовляючи з людьми, щось кажуть, й ми не знаемо, як продовжувати розмову».

– Мене звуть Мелхиседек, – сказав старий. – Скiльки в тебе овець?

– Достатньо, – вiдповiв хлопець.

Старий хотiв знати надто багато про його життя.

– Тодi маемо проблему. Я не можу допомогти тобi, якщо ти стверджуеш, що маеш достатньо овець.

Хлопця опанувало роздратування. Вiн не просив допомоги. Це старий попросив у нього вина, розмови та книжку.

– Повернiть менi книжку, – сказав вiн. – Менi треба знайти своiх овець i йти далi.

– Вiддай менi десяту частину своiх овець, – сказав старий. – І я навчу тебе, як дiстатися до твого захованого скарбу.



Тодi хлопець пригадав свiй сон, i несподiвано все стало йому зрозумiлим. Стара ворожка не взяла з нього нiчого, але старий – можливо, ii чоловiк – хоче виманити в нього значно бiльше грошей за непотрiбну iнформацiю. Старий, либонь, також циган.

Проте перш нiж Сантьяго встиг щось сказати, його сусiд по лавi нахилився, пiдняв патичок й почав щось креслити на пiску бiля своiх нiг. Коли вiн нахилився, щось слiпуче зблиснуло на його грудях iз такою яскравiстю, яка майже заслiпила пастуха. Проте зi швидкiстю, не властивю для його вiку, вiн затулив груди плащем. Очi хлопця призвичаiлись, i вiн побачив, що там малював старий.

На пiску головного майдану маленького мiста вiн прочитав iм’я свого батька й своеi матерi. Прочитав iсторiю свого життя вiд початку й до цiеi хвилини, розваги дитинства, холоднi ночi в семiнарii. Прочитав iм’я дочки торговця, якого вiн не знав. Прочитав про речi, що про них вiн нiкому не розповiдав, як, наприклад, про той день, коли украв у батька рушницю, щоб полювати на оленiв, або про свiй перший i единий сексуальний досвiд.




– Я цар Салема, – сказав йому старий.

– Чому цар розмовляе з пастухом? – запитав хлопець, присоромлений i захоплений.

– Існуе кiлька причин. Але найважливiша з них та, що ти спроможний втiлити в життя свою Персональну Легенду.

Хлопець не знав, що таке Персональна Легенда.

– Це те, що ти завжди хочеш робити. Усi люди на початку юностi знають, що таке iхня Персональна Легенда. Тодi iм усе ясно, усе до снаги, i вони не бояться мрiяти й бажати всього того, чого вони хотiли б домогтися в життi. Але минае час i таемничi сили починають iм доводити, що неможливо реалiзувати Персональну Легенду.

Те, що говорив старий, мало небагато сенсу для хлопця. Але вiн хотiв знати, що таке «таемничi сили»; дочка торговця слухатиме про це з роззявленим ротом.

– Це сили, якi здаються руйнiвними, але насправдi вони навчають тебе, як реалiзувати твою Персональну Легенду. Вони готують твiй дух i твою волю, бо iснуе велика iстина на цiй планетi: хоч би ким би ти був i хоч би що робив, та коли ти чогось дуже хочеш, то це твое бажання народилося в Душi Всесвiту. Це твоя мiсiя на Землi.

– Навiть якщо це лише бажання мандрувати? Або одружитися з дочкою торговця тканинами?

– Або знайти свiй скарб. Душа Свiту годуеться щастям людей. Або нещастям, заздрiстю, ревнощами. Реалiзувати свою Персональну Легенду – головний обов’язок людини. Усе в ньому. І коли ти чогось дуже хочеш, весь Усесвiт допомагатиме тобi реалiзувати свое бажання.



Протягом якогось часу вони сидiли мовчки, дивлячись на майдан i на людей. Першим заговорив старий:

– Чому ти доглядаеш овець?

– Бо менi подобаеться мандрувати.

Вiн показав на продавця смаженоi кукурудзи з червоним вiзком, що стояв у кутку майдану.

– Отой продавець смаженоi кукурудзи також завжди мрiяв мандрувати, коли був малим хлопцем. Але визнав за краще купити собi вiзок iз попкорном i протягом рокiв складати грошi. Вiн постарiе й помандруе до Африки, де проживе мiсяць. Вiн нiколи не розумiв, що люди спроможнi робити те, про що вони мрiють.

– Вiн мав би стати пастухом, – уголос подумав хлопець.

– Вiн про це думав, – сказав старий. – Але торговцi смаженою кукурудзою живуть краще, нiж пастухи. Торговцi смаженою кукурудзою мають дiм, а пастухи сплять просто неба. Батьки волiють вiддавати замiж своiх дочок за торговцiв смаженою кукурудзою, а не за пастухiв.

Хлопець вiдчув, як йому кольнуло в серцi, коли подумав про дочку торговця сукном. У ii мiстi мусив бути продавець смаженоi кукурудзи.

– Але те, що люди думають про торговцiв смаженою кукурудзою i про пастухiв, для них е важливiшим, анiж iхня Персональна Легенда.

Старий перегорнув сторiнку книжки й поринув у читання. Хлопець трохи зачекав i урвав його в той самий спосiб, у який старий урвав його:

– Чому ви розмовляете на цi теми зi мною?

– Бо ти намагався прожити свою Персональну Легенду. Але вже готовий вiдмовитися вiд неi.

– І ви приходите в такi хвилини?

– Не завжди в такiй подобi, але приходжу неодмiнно. Інодi я постаю як добрий вихiд, як добра iдея. Інодi пiдказую, як вийти з тяжкоi ситуацii. Але люди зазвичай не помiчають мене.

Старий розповiв, що на минулому тижнi мусив з’явитися до одного шукача скарбiв у формi каменю. Той шукач скарбiв вiд усього вiдмовився задля пошуку смарагдiв. Протягом п’ятьох рокiв вiн працював у рiчцi й переглянув 999 999 каменiв у пошуках смарагду. У цю хвилину шукач скарбiв вiдмовився вiд своiх зусиль, адже йому бракувало лише одного каменю – лише ОДНОГО КАМЕНЮ, – щоб знайти свiй смарагд. А оскiльки вiн був чоловiком, який уперто йшов до своеi Персональноi Легенди, то старий Мелхиседек вирiшив утрутитися. Вiн перетворився на камiнь, що пiдкотився до нiг шукача скарбiв. Той, сповнений гнiву та розчарування пiсля п’ятьох рокiв марних пошукiв, пожбурив цей камiнь якнайдалi. Але вiн кинув його з такою силою, що камiнь ударився в iнший камiнь, i той розколовся, показавши найгарнiший смарагд у свiтi.

– Люди надто рано усвiдомлюють сенс свого буття, – сказав старий iз певною гiркотою в очах. – Можливо, саме тому вони так рано вiдмовляються вiд нього. Але таким е свiт.

Тодi хлопець пригадав, що розмова почалася з прихованого скарбу.

– Скарби пiдiймаються на поверхню землi потоками й приховуються тими самими водами, – сказав старий. – Якщо ти хочеш довiдатися про свiй скарб, то мусиш вiддати менi десяту частину своiх овець.

– А чому не десяту частину скарбу?

– Якщо ти пообiцяеш менi те, чого в тебе ще нема, то ти втратиш охоту шукати його.

Хлопець тодi згадав, що вiн пообiцяв десяту частину свого скарбу циганцi.

– Цигани е експертами, – зiтхнув старий. – Але хай там як, а ти повинен навчитися, що все в життi мае свою цiну. І саме цього намагаються навчити людей Воiни Свiтла.

Старий повернув хлопцевi книжку.

– Завтра, о цiй самiй годинi, ти вiддаси менi десяту частину своiх овець. І я тебе навчу, де тобi треба шукати свiй прихований скарб. Добранiч.

І вiн зник за рогом вулицi, що перетинала майдан.




Хлопець спробував читати книжку, але не змiг зосередитися. Вiн був схвильований i напружений, бо знав, що старий сказав йому правду. Вiн пiдiйшов до торговця смаженою кукурудзою, купив пакетик попкорну, поки думав, повинен вiн чи не повинен сказати йому те, що сказав про нього старий. «Інодi краще все залишити таким, яким воно е», – подумав хлопець i заспокоiвся. Якби вiн щось сказав торговцевi смаженою кукурудзою, той би протягом трьох днiв думав, чи не покинути йому все, але вiн надто звик до свого вiзка.

Сантьяго мiг визволити торговця смаженою кукурудзою вiд таких страждань. Вiн пiшов через мiсто, не обираючи собi певного напрямку й прийшов у порт. Там стояла невеличка будка з вiконечком, у якому люди купували квитки. Єгипет був в Африцi.

– Вам чогось треба? – запитав суб’ект у вiконечку.

– Можливо, я прийду завтра, – сказав хлопець, вiдходячи геть.

Якщо вiн продасть лише одну вiвцю, то зможе перепливти на протилежний берег протоки. Ця думка його налякала.

– Ще один мрiйник, – сказав суб’ект у вiконечку своему помiчниковi, коли хлопець пiшов геть. – Але вiн не мае грошей, щоб вирушити в мандри.



Стоячи перед вiконечком, хлопець згадав про своiх овець i вiдчув, що боiться повертатися до них. Протягом двох рокiв вiн вивчав мистецтво пастушоi справи: навчився стригти овець, доглядати овець вагiтних, захищати iх вiд вовкiв. Вiн тепер знав усi поля та пасовища Андалусii. Знав справедливу цiну, за яку мiг купити й продати кожну зi своiх овець.

Вiн вирiшив повернутися у хлiв свого друга найдовшою дорогою. Це мiсто також мало свiй замок, i вiн вирiшив пiднятися кам’янистим пагорбом i посидiти на одному з його мурiв. З тiеi висоти вiн мiг бачити Африку. Одного разу хтось розповiв йому, що саме звiдти приходили маври, якi на сотнi рокiв завоювали майже всю Іспанiю. Сантьяго ненавидiв маврiв. Саме вони привели сюди циган.

Звiдти вiн мiг бачити i майже все мiсто разом iз майданом, де вiн розмовляв зi старим Мелхиседеком.

«Хай буде проклята та година, коли я зустрiв цього старого», – подумав вiн. Вiн прийшов у це село лише для того, щоб поговорити з жiнкою, яка тлумачила сни. Анi жiнка, анi старий не надавали найменшого значення тому, що вiн пастух. Вони були особами самотнiми, якi бiльше не вiрили в життя й не розумiли, що пастухи, зрештою, прив’язуються до своiх овець. Вiн знав усi подробицi про кожну з них. Знав, яка накульгувала, яка мала народити через два мiсяцi i якi були найледачiшi. Знав також, як iх стригти i як рiзати. Якщо вiн вирiшить iх покинути, вони страждатимуть.

Повiяв вiтер. Вiн знав цей вiтер: люди називали його «левант». Разом iз ним колись сюди вторглися орди невiрних. Поки вiн не побував у Тарифi, вiн нiколи не думав про те, що Африка так близько. У цьому була велика небезпека: маври могли вторгнутися знову.

Левант посилювався. «Я перебуваю мiж вiвцями i скарбом», – подумав хлопець. Вiн мусив зробити вибiр мiж тим, до чого давно звик, i тим, чого йому хотiлося. Вiн згадав про дочку торговця сукном, але вона не була такою важливою, як вiвцi, бо не залежала вiд нього. Можливо, вона навiть про нього не згадувала. Вiн не сумнiвався, що не з’явися вiн через два днi, дiвчина цього й не помiтить: для неi всi днi однаковi, а всi днi однаковi тому, що люди перестають помiчати приемнi подii, якi вiдбуваються в iхньому життi завжди, поки сонце перетинае небесне склепiння.

«Я покинув батька, матiр i замок свого мiстечка. Моi батьки звикли до нашоi розлуки, i я до неi звик. Вiвцi також звикнуть до моеi вiдсутностi», – подумав хлопець.

Згори вiн подивився на майдан. Торговець смаженою кукурудзою i досi продавав свiй попкорн. Молоде подружжя сидiло на лавi, де вiн розмовляв зi старим, вони злилися в тривалому поцiлунку.

«Торговець смаженою кукурудзою…» – сказав вiн сам до себе й не закiнчив фрази. Бо левант повiяв сильнiше, й вiн вiдчув його на своему обличчi. Цей вiтер, звичайно, приносив маврiв, але вiн також приносив запах пустелi й запах жiнок iз запнутими вуаллю обличчями. Вiн приносив запах поту й будив мрii чоловiкiв, якi одного дня вирушали на пошуки невiдомого, золота, пригод – i пiрамiд. Хлопець позаздрив свободi вiтру й подумав, що може стати таким, як вiн. Нiщо йому не перешкоджало, крiм нього самого. Вiвцi, дочка торговця сукном, поля Андалусii були лише кроками до його Персональноi Легенди.




Наступного дня хлопець зустрiвся з учорашнiм старим. Вiн привiв iз собою шiстьох овець.

– Я здивований, – сказав вiн. – Мiй друг вiдразу купив усiх моiх овець. Сказав, що все життя мрiяв бути пастухом, i це добрий сигнал.

– Так вiдбуваеться завжди, – вiдповiв йому старий Мелхиседек. – Ми це називаемо Сприятливим Початком. Якби ти вперше сiв грати в карти, то майже напевне виграв би. Така Доля Початкiвця.

– Але чому?

– Бо життя хоче, щоб ти прожив свою Персональну Легенду.

Вiн оглянув своiх шiстьох овець i виявив, що одна кульгае. Сантьяго пояснив йому, що це не мае ваги, бо вона найрозумнiша й дае багато вовни.

– Де менi шукати скарб? – запитав вiн.

– Твiй скарб у Єгиптi, поблизу пiрамiд.

Хлопця опанував страх. Стара сказала йому те саме, але жодноi плати не взяла.

– Щоб дiстатися до нього, ти муситимеш iти за знаками. Бог накреслив у свiтi дорогу, якою повинна йти кожна людина. Отже, ти муситимеш читати те, що вiн накреслив для тебе.

Перш нiж хлопець устиг йому щось сказати, мiж ним i старим почав лiтати метелик. Сантьяго згадав свого дiда; коли вiн був малим хлопцем, дiд сказав йому, що метелики – знак доброi долi. Як i цвiркуни, ящiрки та стебла конюшини з чотирма листочками.

– Саме так, – сказав старий Мелхиседек, який умiв читати його думки. – Твiй дiд навчив тебе правильно. Це i е знаки.

Пiсля цього старий вiдгорнув плащ, який затуляв йому груди. Хлопець був вражений побаченим i згадав про той блиск, який помiтив учора. Старий мав на собi масивний нагрудник iз золота, покритий дорогоцiнними каменями.

Вiн i справдi був цар. Мусив так ховати свое вбрання, щоб не стати жертвою грабiжникiв.

– Вiзьми, – сказав старий, знявши зi свого золотого нагрудника один бiлий i один чорний каменi. – Вони називаються Урiм i Тумiм. Чорний камiнь хоче сказати «так», а бiлий – «нi». Коли ти не зможеш бачити знаки, вони стануть тобi у пригодi. Запитуй iх, i вони дадуть тобi вiдповiдь. Але намагайся ухвалювати своi рiшення сам. Твiй скарб захований бiля пiрамiд, i ти вже про це знаеш, бо вiддав менi шiстьох овець, щоб я допомiг тобi зробити перший крок.

Хлопець заховав камiнцi у своi сакви. Далi вiн сам вирiшуватиме, куди йому йти.

– Не забувай, що все на свiтi одне цiле. Не забувай мову знакiв. А передусiм не забувай, що ти мусиш пройти дорогу своеi Персональноi Легенди до кiнця. А тепер дозволь менi розповiсти тобi коротеньку iсторiю.

Один купець послав свого сина, щоб вiн навчився Таемницi Щастя вiд одного з наймудрiших людей. Хлопець iшов протягом сорока днiв через пустелю, поки добувся до гарного замку на вершинi гори. Там жив Мудрець, якого розшукував хлопець.

Проте зустрiч зi святим чоловiком була не такою, як сподiвався наш герой. Вiн увiйшов до зали й побачив там бурхливу дiяльнiсть: купцi заходили й виходили, люди розмовляли по кутках, невеличкий оркестр награвав чудовi мелодii, i тут-таки стояв багатий стiл iз найсмачнiшими стравами того краю. Мудрець розмовляв з усiма, й хлопець мусив чекати двi години, поки надiйшла його черга.

Мудрець уважно вислухав, чому прийшов до нього хлопець, але сказав йому, що в цi хвилини вiн не мае часу пояснювати йому Таемницю Щастя. Вiн запропонував хлопцевi прогулятися його палацем й повернутися через двi години.

– А тим часом я попрошу в тебе однiеi послуги, – завершив своi настанови Мудрець, передавши хлопцевi ложку з чаем, на який вiн капнув двi краплi олii. – Поки ти ходитимеш, тримай у руках цю ложку й не дозволяй олii зiсковзнути.

Хлопець пiдiймався i спускався сходами палацу, не вiдриваючи погляду вiд ложки. Через двi години вiн повернувся до Мудреця.

– То чи бачив ти, – запитав у нього Мудрець, – перськi килими, якi висять у моiй iдальнi? Чи бачив сад, який майстер садiвництва створював протягом десятьох рокiв? Чи роздивився чудовi пергамени в моiй бiблiотецi?

Засоромлений хлопець зiзнався, що не бачив нiчого. Його единою турботою було – не розлити краплi олii, якi доручив йому пронести в палацi Мудрець.

– Тодi повертайся назад й ознайомся з чудесами мого свiту, – сказав Мудрець. – Ти не можеш довiряти чоловiковi, якщо не знаеш, у якiй оселi вiн живе.

Трохи заспокоiвшись, хлопець узяв ложку i став знову прогулюватися палацом, вряди-годи роздивляючись тi твори мистецтва, якi висiли пiд дахом та на стiнах. Побачив сади й гори навколо палацу, неперевершенi квiти, вишуканiсть, iз якою був розташований на своему мiсцi кожен витвiр мистецтва. Повернувшись до Мудреця, вiн з усiма подробицями розповiв йому про все, що бачив.

– Але де тi двi краплi олii, якi я тобi довiрив? – запитав Мудрець.

Подивившись на ложку, хлопець побачив, що iх розлив.

– Тож це едина порада, яку я тобi можу дати, – сказав Мудрець iз мудрецiв. – Таемниця Щастя полягае в тому, щоб милуватися всiма чудесами свiту й нiколи не забувати про двi краплi олii у своiй ложцi.



Хлопець нiчого не вiдповiв. Вiн зрозумiв iсторiю старого царя. Пастух любить мандрувати, але нiколи не забувае про своiх овець.

Старий Мелхиседек подивився на хлопця й двома простягненими руками зробив якiсь дивнi жести на його головi. Потiм забрав овець i пiшов своею дорогою.




Над невеличким мiстом Тарифа е старий форт, збудований маврами, i хто сидить на його мурах, може споглядати майдан, торговця смаженою кукурудзою i клапоть Африки. Мелхиседек, цар Салема, сидiв того вечора на мурах форту й вiдчував на своему обличчi вiтер левант. Вiвцi дригали ногами поруч нього, боячись нового хазяiна i збудженi стiлькома перемiнами. Вони хотiли лише iжi та води.

Мелхиседек дивився на маленький корабель, який щойно вiдiйшов вiд порту. Вiн нiколи не побачиться з хлопцем, як нiколи не бачився бiльше з Авраамом, пiсля того як забрав десяту частину його овець. Але такою була його робота.

Боги не повиннi мати бажання, бо вони не мають Персональноi Легенди. Проте цар Салема щиро вболiвав за те, щоб хлопець домiгся успiху.

«Шкода, що вiн незабаром забуде мое iм’я, – подумав вiн. – Вiн мав би повторювати його не раз. Тож коли йому доводилося б говорити про мене, вiн казав би, що я Мелхиседек, цар Салема».

Потiм вiн подивився в небо, трохи каючись.

– Я знаю, що це марнославство з марнославств, як Ти сказав, Господи. Але старий цар мае право iнодi пишатися самим собою.




«Яка вона дивна, Африка», – подумав Сантьяго.

Вiн сидiв у чомусь подiбному до бару, такому самому, як i всi iншi бари, що iх вiн зустрiчав на вузьких вуличках мiста. Кiлька осiб курили величезну люльку, яка переходила з рота в рот. За кiлька годин вiн побачив чоловiкiв, якi трималися за руки, жiнок iз затуленими обличчями i священнослужителя, котрий пiдiймався на високу вежу й спiвав, тодi як усi навколо нього ставали навколiшки i стукалися головами об землю.

«Звичаi невiрних», – казав вiн собi. Коли вiн був малим, то завжди бачив у церквi свого села образ святого Якова на бiлому конi, з оголеним мечем, i постатi, схожi на цi, що його тепер оточували, пiд копитами коня. Хлопець почував себе погано й жахливо самотнiм, бо невiрнi мали зловiсний погляд.

Крiм усього, через поспiх вiд’iзду вiн забув про одну iстотну рiч, про ту едину, яка могла надовго перешкодити йому дiстався до свого скарбу: у цiй краiнi всi розмовляли арабською мовою.

Хазяiн бару пiдiйшов до нього, й хлопець показав на напiй, який подали на сусiднiй стiл. Вiн виявився гiрким чаем. Хлопець волiв би випити вина.




Конец ознакомительного фрагмента.


  
Текст предоставлен ООО «ИТ»
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию:https://tellnovel.com/ru/koel-yo_paulo/alh-m-k