День, що навчив мене жити Лоран Гунель Хто з нас не чекав того дня, який змiнив би наше життя? Сонячний вихiдний, сповнений теплих барв i позитивних емоцiй. Ми уявляемо приемну прогулянку пiрсом, звiдусiль чутно смiх i невимушенi розмови людей довкола. Аж раптом вас хапае за руку молода циганка… «Я прочитаю твое майбутне», – каже вона. Ви посмiхаетеся так, наче почули нiсенiтницю, але руки не прибираете. Хай там як, жодне передбачення не зiпсуе цього дивовижного недiльного дня. Однак пророцтво циганки перевертае ваше життя догори дригом, бо, можливо, цей день – останнiй. Та хiба таке можливо?.. Лоран Гунель День, що навчив мене жити Шарлоттi та Леонi Той, хто сам собi господар, могутнiший за самого володаря свiту.     Будда Людина усвiдомлюе сама себе лише в межових ситуацiях.     Карл Ясперс ~ 1 ~ Дивитися в корiнь зла. Крiзь вiкно лазнички, що на другому поверсi крихiтного рожевого будиночка, який вiн винаймав ось уже майже три мiсяцi на чарiвнiй вуличцi Сан-Франциско, Джонатан вiдзначав неухильне розростання конюшини по газону, машинально водячи електробритвою по щоках. Задрипана, пiд немилосердним липневим сонцем галявинка була, здавалося, готова капiтулювати. «Клопiралiд» не допомiг. Розбризкування цiлого бiдона на початку мiсяця виявилося безрезультатним. Треба одна за одною виполоти всi рослинки, вирiшив чоловiк, доки електробритва з одноманiтним дзумчанням пестила йому пiдборiддя. Джонатану так хотiлося, щоб сад був якнайкраще доглянутим, адже завдяки розмiщенню на пiвденнiй сторонi, за будинком, вiн е улюбленим мiсцем iгор у вихiднi його доньки Клое, яка приiздить сюди двiчi на мiсяць. Завершуючи процес голiння, Джонатан переглядав електроннi повiдомлення на смартфонi. Запити клiентiв, рекламацiя, перенесений обiд, щомiсячний бухгалтерський звiт, комерцiйна пропозицiя вiд телефонного оператора та кiлька розсилок новин. Обернувшись до дзеркала, вiн узяв пензлик i флакон iз брунатним розчином. І делiкатно змочив лосьйоном першi сивi волосини. У тридцять шiсть рокiв важко сприймати такi прикмети часу. Збиратися довелося квапливо, щоб не спiзнитися на щоденну кавову здибанку на площi: одразу пiсля вiдкриття невеличкого страхового агентства п’ять рокiв тому трое партнерiв щодня зустрiчаються у кав’ярнi на площi i, сiвши на терасi, швиденько випивають по горнятку кави. Одним з партнерiв була його колишня супутниця життя Анжела, iхне недавне розлучення нiяк не вплинуло на цей ритуал, який здавався непорушним. Їхне агентство було единим у мiстi, що спецiалiзувалося на веденнi справ дрiбних мiсцевих крамарiв. Пiсля нелегкого початку агентство нарештi досягло рiвноваги, тож партнери й асистентка могли отримувати щомiсяця платню, нехай навiть зовсiм незначну наразi. Агентство зумiло вкоренитися, перспективи розширення були багатонадiйними. Доводилося, звiсно, боротися, iнколи Джонатана охоплювала певна зневiра, та вiн надалi вiрив, що у свiтi можливо геть усе, i межi собi виставляемо лише ми самi. Вiн вийшов на веранду й рушив до хвiртки. У повiтрi виразно вiдчувалася вологiсть лiтнього випаровування. Палiсадник, який вiддiляв будиночок вiд вулицi, був не в кращому станi, нiж той, що позаду. Оскiльки вiн розмiщувався з пiвнiчного боку, його заполонив мох. У скриньцi на Джонатана чекала пошта. Вiн розпечатав повiдомлення з банку. Через ремонт авто його рахунок став мiнусовим. Треба якнайшвидше його поповнити. Другий лист вiд телефонного оператора. Ще один рахунок, звiсно… – Добридень! Сусiд, який у цей момент якраз забирав пошту, привiтався, демонструючи невимушенiсть з виглядом людини, якiй усмiхаеться життя. Джонатан вiдповiв йому тим самим. Занявчав котик, який терся об його ноги. Джонатан нахилився й погладив його. Це котик старенькоi панi, яка мешкала в невеликому багатоквартирному будинку по сусiдству. На превелику радiсть Клое, Джонатан частенько натрапляв на нього у своему садочку. Котик вибiг на вулицю попереду Джонатана, зупинився перед дверима будинку i, дивлячись на нього, занявчав. Джонатан штовхнув дверi, i котик зайшов у пiд’iзд, не зводячи з нього очей. – Хочеш, щоб я тебе провiв, так? Знаеш, я поспiшаю, – сказав Джонатан, вiдчиняючи дверi лiфта. – Ну ж бо, швиденько! Але котик далi сидiв бiля сходiв i тихенько нявчав. – Ти хочеш пiднятися сходами, знаю… але я не маю часу. Гаразд, ходiмо… Та котик не рухався i клiпав оченятами. Джонатан зiтхнув. – Ти зловживаеш… Вiн узяв кошеня на руки й, ступаючи зi сходинки на сходинку, пiднявся на третiй поверх. Подзвонив у дверi й спустився, не чекаючи, доки iх вiдчинять. – А, ось i ти, забiяко! – почувся голос старенькоi жiнки. Джонатан звернув у вуличку, будиночки на якiй поволi прокидалися, i повернув праворуч на торговельну вулицю, щоб дiстатися нею до невеликоi площi, де й мала бути здибанка. Пригадав учорашню демонстрацiю проти вирубування амазонських лiсiв, у якiй брав участь. Вона зiбрала кiлька сотень чоловiк i змогла привернути увагу мiсцевоi преси. Не так i погано. Минаючи вiтрину спортивного магазину, вiн глянув на пару кросiвок, яка певний час його дратувала. Чудовi, але цiна захмарна. Трiшки далi його привабили апетитнi пахощi свiжоспечених тiстечок австрiйськоi кондитерськоi, що линули через вентиляцiйнi отвори, вдало розмiщенi на фасадi. Вiн ледве не зламався, але пришвидшив крок. Забагато холестерину. Чи з усiх щоденних битв оця боротьба з численними бажаннями, якi впродовж дня у нас виникають, не е найскладнiшою? Там i сям спали вкритi ковдрами волоцюги. Мексиканець-бакалiйник уже вiдчинив свою крамничку, як i торговець газетами, i – трiшки далi – перукар-пуерторiканець. По дорозi вiн помiтив кiлькох знайомих, якi з вiдстороненим виглядом йшли на роботу. Десь за годину цей куток стане дуже жвавим. Мiшн Дiстрiкт – найдавнiший квартал Сан-Франциско. Тут усе розрiзнене: трохи вицвiлi вiлли у вiкторiанському стилi стоять поруч iз безликими висотками, що сусiдять з ветхими напiваварiйними будiвлями. Старi будинки пастельних кольорiв заграють зi спорудами, списаними графiтi агресивних кольорiв. Саме населення розпалося на численнi спiльноти, якi перетинаються, хоча одна з одною не спiлкуються. Можна почути найрiзноманiтнiшi мови, як китайська, iспанська, грецька, арабська чи росiйська. Кожна спiльнота живе у своему свiтi, до iнших iй байдуже. До нього пiдiйшов волоцюга з простягнутою рукою. Джонатан якусь мить повагався, а тодi рушив далi, уникаючи його погляду. Не можна ж подавати усiм поспiль. Його партнер Майкл уже сидiв на терасi кав’ярнi. Це був елегантний сорокарiчний чоловiк iз чарiвною усмiшкою, який говорив неймовiрно швидко i видiляв стiльки енергii, що можна було задуматись, чи не пiд’еднаний вiн до високовольтноi батареi, а то й накачаний амфетамiнами. В костюмi пiсочного кольору й бiлiй сорочцi з помаранчевою краваткою з плетеного шовку вiн сидiв за столом з великим горням кави i carrot cake; морквяне тiстечко, здавалося, було вибране для того, щоб личити до краватки. Тераса займала велику частину тротуару, досить широку, щоб забути про авто, що мчали повз ряд низькорослих дерев у великих дерев’яних ящиках, гiдних замковоi оранжереi. Плетенi столи й стiльцi пiдсилювали враження, що ти не в мiстi, а десь-iнде. – Як у тебе справи? – кинув Майкл збуджено. До виступу Джима Керрi у «Масцi» було недалеко. – А в тебе? – звично вiдгукнувся Джонатан. Вiн дiстав iз кишенi пляшечку з антибактерiальним розчином. Капнув кiлька крапель на пальцi й енергiйно потер руки. Майкл з усмiшкою зацiкавлено спостерiгав за ним. – Ти у формi! Що хочеш узяти? Сьогоднiшнi тiстечка тануть у ротi. – Ти тепер смакуеш тiстечками на снiданок? – Це моя нова дiета: трiшки цукру вранцi для розгону, але впродовж решти дня зась. – Нехай буде тiстечко. Майкл жестом покликав офiцiанта й зробив замовлення. Серед трьох партнерiв Майкл найкраще давав раду усiм тонкощам професii, Джонатан частенько вiдчував певне захоплення щодо нього. Вiн заздрив легкостi, з якою Майклу вдавалося налаштувати клiента в сприятливому дусi, щоб той дався себе переконати. Супроводжуючи його з метою залучення нових клiентiв серед торговцiв, Джонатан спостерiгав неймовiрнi сцени, коли Майклу вдавалося переконати потенцiйного клiента-впертюха. Вiддавши багато часу вивченню й засвоенню методiв продажу, Джонатан досить пристойно давав собi раду, але йому доводилося докладати чимало зусиль там, де Майкл майстерно користався своiм умiнням i застосовував усi методи, переконуючи клiентiв пiдписати новi угоди чи новi варiанти, розширити ще бiльше iхню протекцiю, тi не раз, самi того не розумiючи, покривали той самий ризик… У цiй царинi, дiлився Майкл iз партнерами, панiвною емоцiею стае страх – найголовнiший союзник радника. Вiн зароджуеться в очах торговця, варто лише нагадати про крах, крадiжку чи тяжбу. Спершу незначний, той iз самого початку пiдступно проникае у меандри його свiдомостi i стае визначальним при ухваленнi ним рiшення. Що ж тодi важить пропонований щорiчний внесок порiвняно з вартiстю нещасного випадку чи судового процесу, розпочатого розгнiваним споживачем? Чим похмурiшi перспективи, тим менш дорогим видаеться страхування… Джонатан належав до людей чесних i, траплялося, його iнколи охоплювало почуття провини. Але всi його конкуренти застосовували цi методи, й одноосiбна вiдмова вiд них поставила б його у невигiдне становище. Такi правила панують у цьому безсердечному свiтi, казав вiн собi. Лiпше iх прийняти й намагатися вийти сухим з води, якщо не хочеш приеднатися до виключених iз суспiльства. – Знаеш, останнiм часом я багато думав про твою ситуацiю, – сказав Майкл. – Мою ситуацiю? Майкл чемно кивнув. Його погляд так i свiтився спiвпереживанням. – Чим бiльше я за вами спостерiгаю, тим бiльше кажу собi, що працювати день у день зi своею колишньою для тебе просто пекло. Захоплений зненацька, Джонатан безмовно дивився на свого партнера. – Ви взаемно завдаете одне одному болю. Це нерозумно. Джонатан так i сидiв приголомшений. – Далi так тривати не може. Джонатан опустив очi. Майкл дивився на нього майже нiжно. – Тож лiпше йти на випередження… Вiн проковтнув шматочок carrot cake. – Я багато розмiрковував, розглядав цю проблему з рiзних бокiв i зрештою хочу зробити тобi пропозицiю. – Пропозицiю? – Так. Джонатан мовчав. – Так от: не треба вiдповiдати одразу, маеш час для обдумування. Джонатан уважно дивився на нього. – Я готовий докласти зусиль, щоб викупити твою частку, якщо ти хочеш пiти. – Мою частку… агентства? – Авжеж, не частку тiстечка. Джонатану наче зацiпило. Йому нiколи не спадало на думку покинути фiрму, яку вони створили разом. Вiн вклав у неi стiльки душi й серця, що вона стала… наче часткою його самого. Вiдчув, як йому скрутило живiт. Покинути фiрму – все одно, що вiдрiзати головний елемент його життя. Доведеться починати з нуля. Знову все вибудовувати… Всерединi кав’ярнi на екранi закрiпленого на стiнi телевiзора мигтiли фото Остiна Фiшера, тенiсиста-чемпiона, який нагромаджував трофеi. От i зараз, вигравши кiлька тижнiв тому Вiмблдон, вiн вийде на корти Флашинг Мiдоу серед найбiльших фаворитiв для участi в US Open. Джонатан замислено споглядав фото. Продати свою частку Майкловi означае також вiдмовитися вiд своеi таемноi мрii перевершити його, щоб своею чергою стати тим, хто досягае найкращих комерцiйних результатiв. – Доведеться взяти позику, – вiв далi Майкл. – Буде важкувато, але для нас трьох, напевно, так буде краще. – Усiм привiт! Анжела зайняла мiсце за столиком i шумно зiтхнула, демонструючи вiдчай, однак зберiгаючи усмiшку на вустах. Джонатан знав ii напам’ять. – Як справи? – усмiхнувся Майкл. – Твоя донька вiдмовилася чистити зуби, – повiдомила вона, виставивши вперте пiдборiддя в напрямку Джонатана. – Я, звiсно, не поступилася. Боротьба тривала десять хвилин… У результатi – зачиненi дверi школи. Їй довелося дзвонити сторожевi, за що дiстала на горiхи. Тим гiрше для неi. – Кава лунго, як завжди? – уточнив Майкл, зберiгаючи усмiшку. – Нi, подвiйну, – вiдповiла Анжела, знову зiтхнувши. Майкл зробив замовлення. Анжела глянула на Джонатана з кислою посмiшкою. – У тебе такий спокiйний вигляд. Невимушений… Вiн не зреагував. Вона занурила пальцi у свое каштанове волосся, яке пестило iй плечi. – Ти докоряв менi за те, що я бiльше часу придiляю своiм рослинам, нiж доньцi, але… – Я нiколи нiчого подiбного не говорив, – заперечив Джонатан тоном, у якому вже вiдчувалася приреченiсть. – Але ж ти розумiеш, що моi рослини не падають в iстерицi на землю й не верещать. Джонатан стримано усмiхнувся й допив каву. Не промовивши й слова. Вони вже три мiсяцi розлученi, але вона, як i ранiше, лiзе до нього з докорами. Як не дивно, вiн раптом вiдчув, що це йому подобаеться. Це створюе вiдчуття, що хай там що, а iхнi вiдносини тривають далi. Вiн раптом усвiдомив те, в чому нiколи собi не зiзнавався: в глибинi його ества жеврiла надiя знову бути разом. Продаж своеi частки Майклу цю надiю в нього вiдiбрав би, розiрвавши останнiй щоденний зв’язок з Анжелою. Покинувши своiх партнерiв на терасi, вiн рушив на першу зустрiч. Список потенцiйних клiентiв був довгим. На нього чекав важкий день, однак перед ним вихiднi. Досить часу, щоб вiдпочити. Звiдки мiг вiн здогадуватися, що двома днями пiзнiше його життя назавжди рiзко змiниться. ~ 2 ~ Обличчя, яке видно в профiль, злегка напружене. Вiн встае, швидко прощаеться, потiм повертаеться спиною i йде геть. Потужний збiльшувач «Нiкона» простежив за Джонатаном, доки вiн не покинув терасу. Силует розмився. Райян вимкнув камеру, пiдвiвся й через чорнi тюлевi занавiски на вiкнi, що на третьому поверсi його будинку з протилежного боку площi, подивився вслiд юнаковi, що вiддалявся. – Жодного сенсу в заходi на друге коло, вiн дозволяе наступати собi на п’ятки без жодного слова… Радше дивакуватий, та насправдi жодного польоту. Скажiмо… заледве 10 пунктiв iз 20, – промимрив вiн собi в бороду. Райян витер вологi долонi об джинси i потягнув край футболки, щоб витерти спiтнiле чоло. Чорне не брудниться, в цьому його перевага. Перебiгаючи поглядом по терасi, вiн зауважив двох елегантних жiночок. Одну з них вiн знав, бо двiчi чи тричi ii фiльмував, хоч i безуспiшно. Тож навiв на них свою камеру, пiд’еднану до ультраспрямованоi параболiчноi мiкроантени. Знову надiв навушники, i голоси жiнок залунали дивовижно чiтко. Райян не жалкував про свою покупку: на вiдстанi бiльше вiсiмдесяти метрiв вiн чув iх так само виразно, наче сидiв за одним столиком. – Нi, це правда, – казала одна. – Повiр. Хоча я заблокувала iх наперед. Принаймнi за пiвроку. І, звiсно, зарезервувала геть усе. Лiтак, готель… Комплект. – Справдi, нiчого втiшного, – вiдреагувала друга, труснувши головою. – Ти бодай взяла страхування вiд невиiзду? – Звичайно, а як же iнакше. Три роки тому вiн уже мене пiдставив. Тепер я не довiряю. – На твоему мiсцi я б змiнила контору. З твоiм резюме ти можеш знайти те, що забажаеш. Нехай уже я опинилася в глухому кутi… Якийсь час Райян iх знiмав, та безрезультатно. Попереднього тижня вiн виявив, що вiкно його спальнi з iншого боку будiвлi виходить на садочок молодоi жiнки, на вiдстанi дев’яноста чотирьох метрiв. Далекувато, але з подвоювачем фокуса цiлком можливо, якщо й справдi е щось вартiсне для зйомки. Квартира Райяна на третьому поверсi, без сумнiву, розмiщена класно. З одного боку будiвля виходить на площу якраз на розi з гарним оглядом зверху на терасу кав’ярнi, з другого – на низку садочкiв перед будиночками й багатоквартирними будинками, садочкiв, де частенько-таки вiдбувалися крутi родиннi сцени. Чимало сцен доходило до доленосноi планки 12 з 20, Райян сам встановив цей порiг, визначаючи можливiсть публiкацii на своему блозi. Вiн ковтнув кока-коли, обвiв поглядом терасу. Зауважив невiдоме подружжя рокiв п’ятдесяти, яке жваво дискутувало, й скерував на нього камеру. – Коли я говорю до тебе, маю враження, що звертаюся до восковоi статуi. Райян навiв фокус на голову чоловiка: напiврозкаяння, напiввiдсутнiсть. – Хоча на сонцi вiск мае здатнiсть танути, – вела далi жiнка. – Ти ж таненню не пiддаешся, бо залишаешся холодним. Ти радше мармурова статуя. Авжеж, мармурова. Як надгробок. Ти такий же маломовний, як могила. Нездатний до комунiкацii…. Цi слова викликали в Райяна спалах гнiву, й вiн вимкнув камеру. Нездатний комунiкувати. Цей докiр вiн чув одразу пiсля входження в активне життя з дипломом iнженера в кишенi. Сiм рокiв по тому цей докiр все ще звучав у його головi. Вiн знову побачив начальника вiддiлу кадрiв, iз сивою, наче посипаною борошном головою, який лагiдно пояснював йому свою сумбурну дурнувату теорiю. Існуе кiлька форм iнтелекту, вважав вiн, хоча не йому про це говорити. Є не тiльки рацiональний iнтелект. Емоцiйний iнтелект також мае значення. Емоцiйний iнтелект… чого тiльки не вигадають, щоб заспокоiти придуркiв… Чому б тодi не бути iнтелекту м’язовому, травному, дефекацiйному? Правда полягае в тому, що його звiльнили, бо на вiдмiну вiд iнших вiн не опустився до рiвня тупакiв, щоб з ними розмовляти. Фактично саме цього вiд нього й чекали. У царствi кретинiв королями почуваються тi, що розмовляють мовою iдiотiв. У Берклi чи Стенфордi слiд би радше викладати власне ii, а не мову «С» чи Visual Basic. У полiтицi, мiж iншим, те саме: обирають тих, хто каже людям дурницi, якi вони бажають слухати. І чим та мова дурнiша, тим лiпше сприймаеться. Райян глибоко вдихнув, щоб угамувати тиск. Ще iнсульту бракувало. Тодi придурки свого не упустять. Усе повторювалося щоразу, як вiн знову прокручував фiльм про початок своеi кар’ери. Вiн переглядав сцени прийому на роботу, що мали мiсце пiсля його звiльнення. Його мучили, випитуючи причини передчасного звiльнення. Тi принизливi спiвбесiди, коли йому ставили особистi, скандально iнтимнi запитання. Яке вiдношення моi хобiмають до посади? – хотiлось йому закричати. Чи вам не все одно – одружений я чи нi? Вiн мав би так сказати й одразу послати iх до дiдька, зокрема вiдмовитися вiд входження в ситуацiю, в цi дебiльнi рольовi iгри… І щоразу iхнi квапливi, смiшнi, нiкчемнi висновки. Стежити за навичками спiлкування… Матиме проблеми при роботi в командi… Нездатний комунiкувати. Райян стер останнiй запис. Тепер йому доводиться задовольнятися мiсцем базового програмiста, за яке отримуе три копiйки. Телеробота – единий цiкавий момент у цiй цiлоденнiй роботi, яку вiн нашвидкуруч робив за пiвдня. Весь збаламучений, вiн зробив три ковтки кока-коли, а тодi обернувся до екрана свого комп’ютера. Сто сiмдесят шiсть лайкiв i дванадцять коментарiв до його останнього посту, вiдео типа, який чотири рази змiнюе свою думку, роблячи замовлення, потiм пригнiчено з’iдае гамбургер, дiлячись iз дружбаном, що зрештою волiв би хот-дог. Чисто тобi довбешка сiльського iдiота. Зi смiху можна вмерти. Його блог «Хронiки Мiннеаполiса» забитий подiбними сценками. Рекламнi транспаранти приносили пару доларiв то там, то сям. І то хлiб. Вiн спершу вагався, чи не назвати його «З життя придуркiв», однак вiддав перевагу очевидному посиланню на вiддалене мiсто Сан-Франциско. Фiльмував вiн великим планом, тож розпiзнати мiсцину неможливо. Такий собi спосiб дезорiентацii, щоб мати спокiй. Калiфорнiйський закон був категоричним: перш нiж знiмати в публiчному мiсцi, слiд отримати попередню згоду всiх вiдтворених осiб. У Мiннеаполiсi, в глушинi Середнього Заходу, можна вiльно фiльмувати все, що заманеться. Отже, вiн дiлився нестримним смiхом з невеликою групою вiрних вiдвiдувачiв сайту. Оскiльки суспiльство органiзовано придурками й для придуркiв, казав вiн собi, над ним краще смiятися, нiж горювати й заробити собi виразку. Завдяки залученостi до зйомки мешканцiв свого кварталу вiн знав, як iх звуть та епiзоди iхнiх життевих iсторiй. Вони здебiльшого були нецiкавi, гнiтючi своею банальнiстю й посереднiстю, та iнколи iдiотизм надавав посередностi пiкантностi. Райян ще раз ковтнув кока-коли й зупинив свiй вибiр на двох молодих жiнках, перед якими стояли великi чашки чаю з хмарками пари. Одна з них збиралася замiж i дiлилася з подружкою своiми життевими планами. Райян не мiг стримати усмiшки, почувши лагiдно-наiвний тон майбутньоi нареченоi. Вона мала в собi потенцiал. Вiн оптимiзував настройки. Вiдкривши об’ектив на f8, одержав достатню глибину рiзкостi. Апарат чудово демаскував накладнi вii та чорнi, замазанi кремом, цяточки. – З Бобом ми дiлимося всiм, – казала вона. – Тобi пощастило, – вiдповiла подруга. – Мiй Кевiн завжди знаходить причину, щоб не прибирати зi столу. Те саме i з застиланням постелi. Мене це, зрештою, дратуе. – Розумiю. Ми з Бобом дiлимо все: ролi, обов’язки, геть усе. Навiть витрати. Все чiтко. – О, чудово. А у нас жодних правил… – Вiзьмiмо, наприклад, квартиру, яку ми збираемося купити. Боб менi сказав: «Найлiпше розподiлити мiж собою витрати: квартиру запишемо на мене i я щомiсяця за неi платитиму. Я все беру на себе. Ти ж платитимеш податки, рахунки, iжу, вiдпочинок». Вiн пiдрахував, що так виходитиме одне на одне, це справедливо, i нам нiчого хвилюватися. – Але… а якщо ви вирiшите розлучитися… у нього залишиться квартира… а ти… ти будеш без нiчого? – Ну от… Вiн – чоловiк мого життя, ми одружуемося, а ти думаеш про розлучення. – Але… – Ти не вiриш у кохання. Райян закусив губу. Про всяк випадок познiмав ще кiлька секунд i вимкнув камеру. І аж тодi розреготався. – Ось так! Ти виграла квиток до Мiннеаполiса, красуне! ~ 3 ~ Туман над затокою Сан-Франциско розсiявся, вдалинi несподiвано вiдкрився острiв Алькатрас, оповитий блакитним маревом. Теплий вiтер доносив приемний запах моря, долинало постукування фалiв на щоглах пришвартованих вiтрильникiв. Джонатан дихав на повнi груди. Вiн любив цю пору лiтнього дня, коли ранковий туман тане, немов за помахом чарiвноi палички, поступаючись мiсцем сяючому сонцю, здавалося б, немислимому ще кiлька секунд до того. Те, що вiн у недiлю опинився на набережнiй, мiсцi, як на нього, надмiру туристичному, було подiею радше рiдкiсною, але сьогоднi щось його мимоволi туди потягнуло. Щоправда, вiн ненавидiв проводити вихiднi без доньки, коли через жорсткий закон про один вiкенд iз двох вiн залишався самотнiм, дуже самотнiм. Однак призвичаiвся виходити на променад у рiдкiснi днi Sunday Streets: коли цiла частина мiста ставала пiшохiдною, вулицi нарештi заполонювали люди, що насолоджувалися прогулянкою, та велосипедисти. Початок ранку виявився нелегким: йому довелося вручну виполювати конюшину в садку, що за будинком, i обприскати залiзним купоросом територiю з боку вулицi, щоб позбутися моху. Довкола нього ставало дедалi бiльше безтурботноi публiки у статечному й дружньому настроi. Стрибали дiтки, якi раз-у-раз вибухали смiхом, злизуючи величезнi порцii морозива, що стiкало по рiжках. Сповнений йодом запах морського бризу час вiд часу перекривали пахощi вафель i свiжоспечених пирiжкiв, що линули з недалеких кiоскiв. У радiсному гомонi можна було вирiзнити уривки якихось розмов. Натовп перехожих цiлком природно привiв його в куток пiрса, звiдки можна було спостерiгати за тюленями, що купчилися на автономних острiвцях. Вiн бачив iх сотнi разiв, але не мiг не зупинитись i поглянути ще раз, коли проходив неподалiк. Їхнi лискучi тiла тiсно тулилися одне до одного, наче тi спiтнiлi туристи, що штовхалися перед загорожею, намагаючись iх роздивитися, причому першi залишалися цiлком байдужими до нездоровоi допитливостi других. Вiн не мiг не запитати себе, хто нестиме вiдповiдальнiсть, якщо балюстрада не витримае натиску й цiкавi посиплються в холодну воду Тихого океану. Пiдприемство, яке ii виготовило? Чи той, хто встановлював? Чи управителi Pier 39[1 - Pier 39 – торговий центр на пiрсi в Сан-Франциско, популярний туристичний об’ект. (Прим. перекл.)], якi зробили цей пiрс комерцiйним простором, що приваблюе цiлi натовпи? Вiдтодi, як вони стали продавати страховки посеред комерсантiв регiону, подiбнi запитання отруювали його розум. Справжня професiйна деформацiя. Вiн iшов своiм шляхом уздовж набережноi, час вiд часу ухиляючись вiд юнака чи юнки на роликах. Невелика джазова група з блискучими мiдними iнструментами почала стандартну п’есу Сiднея Беше. Трохи вiддалiк чоловiк рокiв шiстдесяти нервово ляскав по кишенях свого одягу. – Його немае! – повторював вiн. – Його немае! – Ти про що? – запитала жiнка у великих окулярах, що стояла обiч нього. – Ти про що? – Про гаманець! Вiн зник! – Напевно, залишив його в готелi. Ти тепер усе забуваеш… – Та нi… Вiн у мене був… Я певен… Я… О, ось вiн! У заднiй кишенi, – промовив вiн, мацаючи лiву сiдницю. – Ти втрачаеш голову, бiдолашний … Джонатан зворушено глянув на лiтне подружжя. Було малоймовiрно, що колись вiн сам пiзнае такий тип вiдносин. Вони з Анжелою були разом сiм рокiв. І коли вона пiшла, помилково звинувативши його у зрадi, вiн вiдчув справжнiй шок, перiод пригнiчення, тодi самотностi i ii вiдсутностi. Дзеленчання велосипедного дзвоника перебило плин його думок. Оскiльки авто з вулиць прогнали, пiшоходи й велосипедисти заволодiли iхнiми правами, весело заполонивши шосе. Свiтлофори капiтулювали, безнадiйно й без упину клiпаючи. Натовп поступово густiшав, заповнюючи вулицi й поширюючи свiй гарний настрiй у найменшi закутки мiста. Час вiд часу Джонатан поглядав на мобiльний телефон, перевiряючи, чи не прийшов електронний лист або есемеска. Інколи комерсанти вирiшували своi адмiнiстративнi проблеми в недiлю й тодi посилали йому листи. Навiть якщо вони iнколи йому й докучали, цi контакти трiшки ослаблювали болiсне вiдчуття самотностi. Зайняти голову справами – гарний засiб позбутися думок про власнi проблеми, – казав собi Джонатан. Хоча вiн не почувався щасливим, зате був зайнятим. Вiн простував спокiйно, аж раптом його увагу привернуло особливо жваве зiбрання. Танцiвниця вела за собою добру сотню учасникiв пiд ритмiчну музику, яка линула з високих колонок. – Вона талановита, чи не так? – шепнула йому старша панi в рожевому широкополому капелюшку. – Це – Бабет, француженка. Вона приходить сюди кожноi Sunday Streets, i щоразу залучае все бiльше людей до танцю. Стiльки енергii… Сам Джонатан мав французьке корiння по матерi. Вiн народився в Бургундii, де частину свого дитинства прожив у невеличкому селi Клюнiзуа. Його батько, калiфорнiець iз дiда-прадiда, там засвоiв таемницi вирощування винограду, працюючи для вiдомого замку. Там зустрiв i ту, що стала йому дружиною. Кiлькома роками пiзнiше родина переiхала в округ Монтерей, на пiвдень вiд Сан-Франциско, де вони взялися доглядати занедбане виноробне господарство. Десятилiття працi дало змогу поволi пiднятися, зрештою iхне вино набуло певного визнання. Аж одного березневого дня торнадо повнiстю спустошив виноградник. Через невдале страхування господарство було приречене на крах. Його батько так i не змiг оговтатися. Веселi танцiвники чудово координували своi рухи, в единому поривi. Здавалося, iх щось об’еднуе. Джонатан вiдчув, як у нього наростае бажання до них приеднатися, влитися в коло й розчинитись у вабливому ритмi музики. Через недоречну соромливiсть вiн завагався, а тодi заплющив очi, дослухаючись до вiбрування ударних у його тiлi. Вiн уже був готовий зважитися й зробити крок, як хтось ухопив його за руку. Джонатан смикнувся й розплющив очi. Перед ним стояла молода жiнка, тримаючи його руку своiми тонкими, цупкими, матовими пальцями. Циганка. Щупленька, вона майже повнiстю ховалась у складках свого темного вбрання. – Я прочитаю твое майбутне. Вона не зводила з нього гарних чорних очей. Погляд був пильним, проникливим, доброзичливим, хоч i без усмiшки. Довкола них вирував натовп. Молода жiнка перевела погляд на Джонатанову руку. Їi теплi м’якi пальцi повiльно i лагiдно, немов пестячи, натиснули й розкрили його долоню. Вiн вiдчув збентеження вiд чуттевостi ii дотику. Вона трiшки нахилилась над долонею. Вiн не заперечив, стояв нерухомо, майже насолоджуючись цим вимушеним контактом, йому, звiсно, було цiкаво почути, що вона передбачить. Незворушне обличчя циганки вiдзначалося правильними рисами, довгi чорнi вii трiшки загинались на кiнчиках, а чорне густе волосся було зграбно стягнуте ззаду. Несподiвано ii брови спохмурнiли, лоб зморщився. Вона повiльно пiдвела голову, обличчя було засмученим. Джонатан вловив ii повнiстю змiнений погляд, вiд чого кров захолола йому в жилах. Вона сама мала розгублений i розхвильований вигляд. – В чому рiч? Вона похитала головою й мовчки випустила його руку. – Що ти там побачила? Із замкнутим обличчям вона вiдступила, опустивши погляд. Джонатану стало недобре. – Що? Що там таке? Кажи! Вона вперто дивилась перед собою, вуста злегка тремтiли. – Ти… скоро… – Ну? – Ти скоро… Раптом вона рiзко розвернулась i кинулась навтьоки. – Лiзо, зачекай! – голосно прокричав хтось з-помiж перехожих. Це була iнша циганка, значно iмпозантнiша на вигляд. Згадана Лiза зi спритнiстю кицьки прослизала мiж людьми. Джонатан кинувся за нею, але в цю мить шлях йому перерiзав велосипед, слiдом за яким рухався iнший. Вся родина проiхала перед ним на велосипедах, не вiдкриваючи нi найменшого промiжку. Вiн нетямився вiд гнiву, намагаючись простежити за нею поглядом, переживаючи вiд думки, що загубить ii в натовпi. Вiн був на межi панiки. Вiн мае, хай там що, ii наздогнати й обов’язково дiзнатися. Коли шлях звiльнився, вiн кинувся iй навздогiн. Циганка вже була далеко, тепер вiн бачив ii час вiд часу у цiй мiшанинi тiл i облич. Вiн вiдчував, що програе… Але хотiв вiрити. Вiн мусить ii наздогнати, мусить, хай там що. Вiн прискорив крок, запрацював лiктями, пробиваючи прохiд, наче божевiльний. Почулося обурення, та вiн навiть не озирався, не спускаючи погляду iз гнучкого силуету, який так боявся загубити. Якоiсь митi йому здалося, що вона зовсiм близько, i вiн ще бiльше пришвидшив крок. Зненацька сильна рука могутнього чоловiка рiзко штовхнула його назад. – О! Ви ще когось зiб’ете! Вiн не вiдповiв i прошмигнув мiж двома японськими туристами. І випростався лише кiлькома метрами далi. Де ж вона? Де? Вiн гарячково роздивлявся натовп. Його штовхали, вибачалися. Вiн перебiгав поглядом по цьому морю облич. Швидше! Раптом праворуч вiд нього майнула довга чорна коса. Вiн щодуху кинувся в ii напрямку, випроставши руки перед собою, щоб краще просуватись мiж людьми. Вiн кричав, щоб iх попередити. Нехай же вони розiйдуться, Господи! Вiн несподiвано вгледiв ii профiль, це таки вона! І кинувся в ii бiк, бiг, робив зигзаги, зрештою опинився зовсiм близько. Рвонувся вперед i схопив ii за руку. Вона жваво обернулась i зупинилась перед ним, розстрiлюючи поглядом. Джонатан ледве переводив вiддих, вона теж здавалася так само задиханою, як i вiн. На обличчi виступили краплини поту, що пiдкреслювало ii чорнi очi. Їi нiздрi роздувались у ритмi переривчастого дихання. – Скажи! Я маю право знати! Важко дихаючи, вона незворушно дивилася на нього, але вiдчайдушно мовчала, наче води в рот набрала. – Я хочу знати, що ти побачила! Кажи! Вiн мiцно тримав ii за руку. Час вiд часу iх штовхали перехожi, яким вони стояли на дорозi. Молода жiнка стояла так само незрушно. Джонатан уже й не знав, що робити. – Назви суму, яку тiльки хочеш, i розкажи! Вона далi нiмувала. Охоплений вiдчаем, Джонатан сильнiше стиснув ii руку. Вiд болю аж сльози виступили iй на очах, але вона мовчала, пильно дивлячись на нього з незворушним обличчям. Вуста ii залишались безнадiйно зiмкнутими… Охоплений гнiвом, Джонатан збагнув, що вона не заговорить. Вони стояли, очi в очi, одне проти одного, не бачачи виходу. Зрештою вiн випустив ii руку. Як не дивно, вона не ворухнулась i далi стояла перед ним. Вiн почувався розгубленим. – Будь ласка… Циганка не зводила з нього очей. Когорта перехожих перед ними розкривалась, потiм змикалась, утворюючи щось на зразок кола у своему неквапному русi. Джонатан дивився на неi, але нiчого не просив. Власне, вiн нi на що вже не сподiвався. За якусь мить вона заговорила поволi, з жалем. – Ти скоро помреш. Обернулась i зникла в натовпi. ~ 4 ~ Звiстку про свою смерть ви чуете не щодня. Передбачення, висловлене у формi вироку, потрясло Джонатана. Приголомшений, вiн стояв сам-один посеред цього натовпу, гарний настрiй перехожих породжував вiдчай. Увечерi розум поступово взяв гору. Досi вiн не надавав анiнайменшоi уваги ворожкам, не бiльше нiж ясновидицям, гадалкам на картах та всiляким iншим астрологам. Зрештою всю цю дрiбноту вiн скидав до одного мiшка, де були тi, що ставлять на легковiрнiсть бiдного люду, щоб на них заробити. Вiн бо, Джонатан Коул, здобув освiту i вважав себе досить розумним. Хiба бодай крихта вiри у цi нiсенiтницi не свiдчить про повну дурiсть? Ну ж бо, тiльки не дай збити себе з пантелику. Тiльки не дай збити себе з пантелику, повторював вiн раз у раз два днi поспiль. Однак його мiркування, яке вiн розробив, давало збiй: слова циганки не були продиктованi фiнансовими мотивами: вона втекла, нiчого не вимагаючи… Не думати про це. Щойно вiн вiдчував зародження тривоги, одразу переходив на ознайомлення з новинами на смартфонi або на читання електронних повiдомлень. Мрiяти про своi проекти – це також гарний засiб подумати про щось iнше. Наприклад, про план переiзду в нове помешкання. Щойно результати роботи дадуть змогу пiдвищити собi платню, вiн винайме бiльший будинок, щоб у Клое була своя спальня, коли вона господарюватиме в нього. Йому набридло розкладати й складати лiжко-канапу у вiтальнi. А тодi можна вже й подумати про замiну своеi автiвки, така-от нагода зробити щось приемне собi самому… Вранцi третього дня вiн прокинувся з головним болем, локальним i сильним. Його збудженому мозку вистачило кiлька секунд для встановлення зв’язку. Тривога охопила його… i взялася мордувати. За пiвгодини вiн узяв телефонну слухавку. – Я хотiв би записатися до лiкаря Стерна. – Хвилинку, зараз гляну на його розклад, – пролунав жiночий голос, настiльки професiйний, наскiльки й безособовий. – Це… термiново. Залунала млосна й солодкувато-нудотна фортепiанна мелодiя. Вiн терпляче чекав, тривога заполонювала його дедалi бiльше. В головi вирували безладнi думки. Вiн уже бачив себе в лiкарнi, пiсля операцii на мозку. Власне, чи його страхування покрие цей вид втручання? – Зачекайте, у мене iнший дзвiнок. Знову фортепiано стiкае нiжнiстю. Крiзь вiдчинене вiкно вiн чув крики Гарi, торговця мафiнами. Дворик позаду його крамнички переходив у квадратну галявинку, яка примикала до садочка за Джонатановим будиночком. Пiд час лiтнiх канiкул його хлопчаки проводили там практично весь день i Гарi репетував на них при найменшiй нагодi. Бiдолашнi малюки дiставали по повнiй за абищо. Слiд визнати, що його справа здавалася не надто успiшною; попри гарну якiсть мафiнiв, клiентiв було небагато, i вiд ледве зводив кiнцi з кiнцями… Фортепiано не стихало. Джонатан раптом схопився. Головнi болi траплялись у нього i в минулому, чому ж вiн так запанiкував цього разу? І вiдчув, як у ньому наростае гнiв i зрештою поклав слухавку. В усьому цьому винна та чортова циганка! Якби вона не вклала тi iдiотськi думки йому в мiзки, до такого не дiйшло б! Вiн був злий, як чорт. Злий на неi, злий на самого себе за те, що мимоволi пiддався ii впливу. Як вона могла таке стверджувати? За яким правом? По сутi, що вона могла про це знати? Ну? А якщо вiн справдi мае померти, то коли? Це едине, що мае значення, хiба нi? Вiн вийшов поснiдати в мiсто. Йому потрiбно переключитися на щось iнше перед тим, як зустрiтися з партнерами, навiть якщо в нього й не дуже багато часу. Надворi було ще прохолодно. Вiн глибоко вдихнув повiтря. Одна з безкоштовних речей у цьому ницому свiтi. Вони таки знайдуть засiб виставити за нього рахунок, наприклад, тодi, коли його доведеться очищувати. Вiн привiтав себе з тим, що пiдписав в iнтернетi петицiю про заборону автомашин, в яких найшкiдливiшi викиди. Щоб не гаяти часу, вiн пiшов до Гарi. Одразу при входi вловив запах свiжообсмажених кавових зерен. Атмосфера була сумненька – один-единий клiент у кутку – але мафiни були смачнi, хоча й дрiбнуватi з огляду на цiну. Гарi пiдiйшов мовчки, ледь чутно буркнувши «Добридень». Над його невеликими, трохи примруженими очима височiли густi, чорнi, завжди насупленi брови, у той же час рот ховався в густiй бородi, через що вiн скидався на великого ведмедя. Вiн вислухав замовлення, так само маломовний, як i завжди, та скупий на усмiшку. Брак великодушностi в нього поширювався на всi сторони. На екранi, закрiпленому високо на викладенiй червоною цеглою стiнi, обличчя журналiстки CNN, яка брала iнтерв’ю в чемпiона з тенiсу Остiна Фiшера. Якщо вiн виграе турнiр, то поб’е абсолютний рекорд числа перемог на Гранд Слемi. Отже напруга дуже сильна, пояснювала журналiстка трiшки ущипливим тоном. Власне, Остiну Фiшеру досi ще не вдавалося проявити себе на Флашинг Мiдоу, чия швидка поверхня для нього малосприятлива, нагадала вона, наголошуючи лукаво там, де це завдае болю. Джонатан вдивляеться в обличчя звитяжного чемпiона, яке тепер зайняло весь екран, логотип «Найк» прочитувався практично на всьому одязi. Вiн одразу впiзнае кадри повторно показаного матчу, знятi в процесi останньоi перемоги тенiсиста. Усмiшка нечасто з’являлась на його обличчi, гра була жорстко-ефективною й надавала йому невмолимого вигляду. Можливо, саме через це вiн i не викликав ентузiазму в уболiвальникiв, попри подолання себе, яке вiн утiлював. Раптом, жуючи мафiн, Джонатан усвiдомив, що головний бiль зник. На момент завершення снiданку рiшення було прийнято. Знайти циганку й почути пояснення, якi вона мусить йому дати. Немае нiчого гiршого за непевнiсть та невизначенiсть. Вони заполонюють розум, який розпачливо шукае вiдповiдей, що iх так потребуе. Вiн не мав намiру провести решту своiх днiв, розмiрковуючи, наче навiжений, чи живучи в безпричинному страховi. Наступними вихiдними вiн дiзнаеться бiльше. Джонатан розплатився, перевiрив решту. Попереднього разу його мало не надурили: Гарi дав решту з п’яти, а не з десяти доларiв. Джонатан не був певен, чи вiн не зробив це зумисне. Решта тижня минула без особливих клопотiв. Вiн присвятив себе роботi, щодня борючись за досягнення цiлей, що iх вiн та його партнери собi визначили. Здобутком стала можливiсть укоротити язик Майкловi, який якось сказав йому, вмираючи зi смiху: «Якби я був твоiм клiентом, твiй вигляд не викликав би в мене довiри». Ця фраза регулярно виринала з минулого, вiн знову бачив цю сценку, вона раз у раз крутилась йому в головi, яка тодi наповнювалась бажанням реваншу. Перемогти Майкла цiлком можливо, працюючи без упину. Коли прийшла п’ятниця, Джонатан раптово усвiдомив, що через догляд за Клое цими вихiдними вiн не зможе пiти на розшуки циганки. Думка взяти ii з собою – неприпустима… однак вiдчував, що чекати довше вiн не в змозi. Вiн мусить ii побачити, поговорити з нею. Йому забракне мужностi потерпати ще цiлий тиждень. І врештi-решт узяв у руки телефон. – Анжело, це я, Джонатан. На тому кiнцi мовчання. – Алло! – сказав вiн. – Слухаю тебе, Джонатане… – Я… у мене невеличка проблема… І… – Дай вгадаю: ти зайнятий цими вихiдними? – Нi, тобто… так… зрештою… – Йти прямо до мети, Джонатане. Я зайнята. На мене чекають рослини…. – У недiлю я хотiв би привезти Клое трохи ранiше, нiж зазвичай. Мовчання. Зiтхання на другому кiнцi дроту. Джонатан не наполягав. Настали вихiднi. У своi сiм рокiв Клое звично заполонила невеличкий будинок своiм гарним настроем. В суботу вони поiхали на узбережжя Стiнсон. Усю минулу нiч дув сильний вiтер, i вищi, нiж зазвичай, хвилi з шумом розбивалися на пiску, розкидаючи бризки з солоним запахом. Донька до обiду гралася на пляжi, вирила в пiску басейн, споруджувала замки i – це ii улюблена гра – бiгала по водi, перестрибуючи через кожну наступну хвилю. – Татку! Ходи гратися! – Трiшки пiзнiше, люба… Вiн спостерiгав за нею бiчним зором, вiдповiдаючи водночас на iмейли клiентiв. Якщо iх залишити без вiдповiдi, тому всьому не можна буде дати ради. – Ну ж бо, тату… Нарештi iй вдалося затягнути його у воду, вона, репетуючи, висiла в нього на шиi й забризкувала страшенно холодною водою. Протестнi вигуки Джонатана тонули в ii смiховi. Щоб пообiдати, вони розташувалися на терасi Parkside Cafe, у тiнi високоi пiнii, пахощi мiльйонiв нагрiтих на сонцi голочок якоi заполонювали все довкруж. Потiм Клое помчала до iгрового майданчика, що навпроти. – Ходи зi мною! – благала вона. – Бiжи, бiжи, я на тебе подивлюся. Джонатан сiв на лавку, заздрячи доньчинiй життерадiсностi й безтурботностi. Спостерiгаючи за ii грою, вiн намагався використати цей момент, але хiба можна розслабитися, коли твоя голова забита тисячею й однiею рiччю, якi слiд вирiшити, i стосовно яких ти знаеш, що вони нагромаджуються, доки ти нерухомо i бездiяльно тут сидиш? Немов колючки, вони нагадували про себе у виглядi потаемних думок, що одна за одною обсiдали його: прибрати в погребi, скопiювати й зберегти тисячi фото, доки вони через якийсь випадок не зникли, зробити покупки – не забути про кухоннi рушнички «Сопалiн» – скористатися лiтом i пофарбувати вiконницi, доки не згнили, вимити авто, полити садок i, звiсно… виполоти конюшину, щойно виросте. А… авжеж, дiдько: написати вiдповiдь тiтоньцi Марджi, яка гарно описала свое життя в рукописному листi, чого тепер нiхто не робить. Ще мiсяць тому… Ганьба… Раптом зринув спогад про циганок. Вiн уявив, як вони священнодiють на пiрсi, перед Pier 39. Знову тиждень очiкування… Прикрого очiкування. – Ну ж бо, тату… Джонатан труснув головою, намагаючись усмiхнутися. Як же вiн може гратися з донькою, маючи всi цi клопоти на головi? Але Клое не вiдступалася. І пiдiйшла до нього. – Тодi розкажи якусь iсторiю! – Гаразд, гаразд. – Так! Так! Супер! Вона повисла на ньому. – Отож… це iсторiя… У цю мить задзвонив телефон. Номер потенцiйного клiента, до якого вiн намагався добитися вже два днi. – Любонько… одну хвилинку, це дуже важливий дзвiнок. І, будь ласка, не галасуй… тихо! Наступного дня вони вирушили кататися на велосипедах на березi моря. Приiхавши до Ломбард Гейт, повернули на захiд, обернувшись старанно спинами до проклятого пiрса. Виiхали на Презiдiо й помчали мiж гарненькими будиночками узбережжя й височенними хвойними деревами, що видiлялись на небi. Морське повiтря дарувало задоволення. Океан голубим сапфiром тягнувся скiльки сягало око, ледь-ледь збрижений лагiдним вiтром. Час вiд часу з’являвся стрункий силует Голден Гейт, наче пiдступний художник розважився, закривши бухту помахом помаранчевого пензля. Клое з усiеi сили крутила педалi свого велосипедика, радiсна, вона так i промiнилася заразливим щастям, з широкою усмiшкою на вустах, що наповнювала радiстю Джонатана. Йому навiть вдавалося забувати про почуте вiдразливе передбачення. Аж раптом, на скрутi одного з численних вiражiв маршруту з’явилося Нацiональне кладовище, i вигляд тисяч бiлих хрестiв, якими були всiянi схили, негативно вплинув на його моральний дух до кiнця прогулянки. Вiн вiдвiз Клое до матерi чiтко у звичну годину. Як щоразу, усмiхнувся, щоб приховати звичний розрив при прощаннi. Почекав, щоб зачинилися жовтi дверi маленького будиночка й квапливо вiд’iхав. Зараз 19:01. Хтозна. Туристи, очевидно, вже пiшли з причалу й повернулися в готелi, та й мiсцевi мешканцi повернулись до домiвок пiсля недiльноi прогулянки. Однак варто спробувати. Дiя полегшуе тривогу. Вiн боровся зi спокусою перевищити швидкiсть – бажання заплатити штраф не виникало, – а тодi побiг до пiрса, шлунок скрутило у вузол. Вiн вiдчував якийсь острах, i чим ближче пiдходив до того мiсця, тим бiльше дерев’янiли ноги. Всупереч сподiванням, там було повно людей, якi насолоджувалися погожим вечором. Вiн вилiз на лавку, щоб уздовж i впоперек оглянути все довкола, i не один раз. Жодного слiду циганок. Вiн перетнув площу, ковзаючи поглядом по натовповi, виглядаючи довге чорне волосся, вдивляючись в обличчя. Нiчого. Вiн пройшов до самого краю пiрса, а тодi повернувся, тримаючись iншоi сторони набережноi. Вiн був насторожi, чуйним i пильним. Намарно. У ньому повiльно наростало розчарування. Вiн попрямував до мандрiвного продавця морозива. – Чого бажаете? – запитав чолов’яга рокiв п’ятдесяти, з матовою шкiрою й волоссям кольору воронячого крила, прямим, недбало пiдстриженим, що спадало йому на обличчя. – Одне запитання: чи ви бачили сьогоднi циганок? Тих, що читають по руках… Чоловiк примружив очi. – Навiщо вони вам? – запитав вiн пiдозрiливим тоном. – Одна з них… передбачила мое майбутне. Менi хотiлося б дiзнатися бiльше… Хотiв би… всього лише другого сеансу. Ви iх знаете? Якусь мить той мовчки розглядав його. – Вони були тут сьогоднi опiвднi. А де вони зараз – менi невiдомо. – Вони приходять сюди кожнi вихiднi? – Я не керую iхнiм графiком. Який смак бажаете, мадам? Джонатан трохи постояв, роздивляючись натовп. Потiм, згнiтивши серце, побрiв до авто. Найближчими вихiдними вiн знову випробуе свою удачу. Але в глибинi душi сам у це не вiрив. Вiн уже вiдчував, що йому слiд навчитися не зациклюватись i забути те дурнувате, нiчим не пiдтверджене передбачення. Якби лiнii на руцi щось та розповiдали про наше життя, вченi вже давно про це знали б. Лiпше одразу ж забути про всi цi дурницi. Перегорнути сторiнку. Раптом пригадався Джон, товариш по факультету, який за допомогою настiнного годинника передрiк, що у нього буде… син. Вiн не стримав усмiшки на цю згадку, от тодi вiн ii i побачив, усього за кiлька крокiв перед ним. Не ту, яка читала по його руцi, а iншу, кремезнiшу й старшу, яка кликала Лiзу, коли та тiкала. Вiн буквально на неi налетiв. – Де ваша подруга? Я хочу ii побачити. Та не налякалась i змiряла його твердим поглядом. – Що тобi потрiбно? – запитала дуже грубим голосом. – Це моя сестра, ти ii вже бачив. Чого ще хочеш? І, не чекаючи вiдповiдi, рiзко схопила його руку й розiгнула пальцi. Вiн зiщулився, але не заперечував. – Лiза тобi вже сказала, – вона безцеремонно вiдкинула його руку. – Ти помреш. Так написано. – Що дае вам пiдстави таке стверджувати? Просто обурюе те, що цим ви морочите людям голову! – Якщо не хочеш цього слухати, чому повернувся? – І коли я маю буцiмто померти? Коли? Вона зневажливо дивилася на нього. В ii очах не проглядалося нi краплi жалю. – Ти вже мав би померти. Вважай себе щасливчиком. Але до кiнця року тобi не дотягнути. А тепер вiдчепись вiд нас. Лютiсть ii слiв наче прицвяхувала його на мiсцi. Геть приголомшений, вiн дивився, як вона йде геть. ~ 5 ~ Наступнi днi були особливо важкими. Джонатану здавалося, що його гупнули чимось важким по головi. І хоча першiй циганцi вiн не дуже й повiрив, тепер вважав, що це серйозно. Звiсно, вiн вiдчував вiдразу до ii нестерпноi сестри, що мала таку огидну поведiнку, але найстрашнiшим було те, що попри все вiн вiдчув… ii щирiсть. Нечувана вiдсутнiсть бодай крихти спiвчуття чи найменшого спiвпереживання, але присутня… щирiсть. Своерiдна брутальна вiдвертiсть, яка обеззброюе i спустошуе. Звичайно, можна бути щирим i все-таки наплутати, помилятися й бути в собi упевненим. Неважливо… Через усе це Джонатан стояв наче онiмiлий, повнiстю очамрiлий. Йому здавалося, що свiт хитаеться пiд його ногами, що його життя от-от зазнае краху. Вiн, який нiколи не переймався тривалiстю свого iснування, тепер спiймав себе на тому, що роздумуе про його завершення, i ця думка була… неприйнятною, нестерпною. Вiн спробував вести нормальний спосiб життя. Змусив себе вставати вранцi у звичний час, мляво виконував звичнi обов’язки, брався за своi професiйнi й особистi господарськi завдання. Пiсля тижня такого напiвлетаргiйного стану вiн «прокинувся» й наважився на зустрiч з лiкарем Стерном. І захотiв повного обстеження. Аналiзи кровi, рентгени, МРТ: повний набiр. Лiкар виписував призначення, щоразу вiдсторонено повторюючи, що за вiдсутностi найменшого симптому страхова компанiя вiдмовиться оплачувати. Йому подали рахунок на 7800 доларiв, вiд якого йому вiдiбрало мову. Вiн сприйняв це як велику несправедливiсть. Якби вiн був багатим, то мiг би дiяти i, при потребi, вчасно пролiкуватись. Вiн день за днем пережовував свою озлобленiсть, потiм вирiшив змиритися. Зрештою, хiба тi медичнi обстеження потрiбнi? Якщо йому судилося померти, вiн помре так чи iнакше. Хiба можна протистояти долi? Хiба iсторiя Катерини Медiчi цього не пiдтверджуе? Їi астролог Коме Ругджерi передрiк, що вона пiде з життя бiля Сен-Жермена? Все життя вона старанно трималась оддалiк усiх мiсць, що так називалися, готова навiть вiддати наказ припинити спорудження палацу Тюiльрi, бо вiн надто близько вiд Сен-Жермен д’Оксеруа. Але настав день, коли вона захворiла, i так тяжко, що до ii узголiв’я прислали священика. Агонiзуючи, вона в останньому поривi обернулася до нього й запитала, як його звуть. Той лагiдно й пiдбадьорливо вiдповiв: «Жюльен де Сен-Жермен». Вона вирячила вiд жаху очi й вiддала Богу душу. Джонатан стомився. Вiн почувався, як пташка, крила якоi пошматувало дробом в польотi. Попри все, вiн далi чiплявся за звичне життя, навiть якщо йому ставало дедалi важче усмiхатися, як того вимагала його посада й ролi чоловiка, батька чи сусiда. Зустрiчi, перемовини, заперечення, пiдписи, дорожнi затори, недосягнутi цiлi, гаразд, пане потенцiйний клiенте, нi, пане клiенте, а ще покупки, прання, миття посуду, прибирання, смiття, рахунки, петицii… Щоденна боротьба вiдновилася, просто життя втратило гостроту, якою воно могло вiдзначатися, смак, який вiн доти не думав оцiнювати i втрата якого ошляхетнювала його a posteriori. Цiннiсть життя даеться збагнути, коли виникае загроза його втрати. Тепер смерть постiйно витала над Джонатаном, накладаючись нишком на його iснування. Окрiм страху, який мимоволi мордував його, розум вiдкидав проекти, якi ранiше привертали його увагу: вiн мав звичку втiшатися теперiшнiм, яке не виправдало надiй, проектуючись у майбутне, засiяне невеликими приемними обiцянками: вiдпустка в наступному роцi, перспектива купiвлi чогось новенького з меблiв, пари шкарпеток, нового авто, надiя на зустрiч, зокрема очiкування дня, коли вiн нарештi зможе переiхати у просторiший новий будинок. Всю цю будучину, за яку вiн досi чiплявся, раптом немовби вiдiбрали. Майбутне зникло. Йому залишалося тiльки те, що вiн мав зараз, це безрадiсне, всипане проблемами нинiшне, без надii на розвиток. Якось вранцi, збираючись вставати, щоб iти на роботу, вiн зрозумiв, що бiльше так тривати не може. Серцю було байдуже, вiн бiльше не знаходив спонукальних мотивiв. Не було сили, щоб встати. Розгубленiсть, що його охопила, пiдвела Джонатана навiть до перегляду попереднього iснування. В чому полягав сенс такого життя? Куди воно вело? Безупинна робота, подолання труднощiв в очiкуваннi вихiдних, коли можна задовольнити в певних крамницях тi кiлька бажань, якi суспiльству вдалося в ньому зародити, i вiдчути незначне й нетривале задоволення. А тодi знову робота, щоб так само провести наступнi вихiднi. Чи ж життя – це не чергування запеклоi роботи й минущих, ефемерних задоволень? Що ж до його таемного амбiцiйного задуму – перевершити самого себе i стати кращим порiвняно з Майклом комерцiйним працiвником, – то тепер вiн не мав анiякiсiнького сенсу. Йому здавалося, що цей задум е джерелом смiховинноi мотивацii, позбавленоi реального iнтересу. І чи мала сенс сама його робота? Пiдписати дедалi бiльше договорiв… Врештi-решт, навiщо це потрiбно? Джонатан вiдчував потребу зробити паузу, розiрвати цей пекельний ланцюг, поглянути збоку. Вирiшити, що вiн хоче робити решту свого життя. Якщо вiн усе-таки мае померти ще до кiнця року, що йому хотiлося б пережити впродовж цих останнiх мiсяцiв? Вiн зiбрав партнерiв i пояснив iм, що особистi проблеми змушують його зробити перерву. Для них його вiдсутнiсть не матиме фiнансових наслiдкiв: розподiл прибутку ведеться пропорцiйно до кiлькостi пiдписаних кожним контрактiв. Його асистентка заопiкуеться справами, якi вже розпочато. – Ти надовго? – запитав Майкл. Джонатан глибоко зiтхнув. Вiн не мав анiнайменшоi уяви. – На стiльки, скiльки буде потрiбно…. Анжела вислухала без жодних коментарiв. Цього дня Майкл люб’язно провiв його до дверей кабiнету. – Я розумiв, що щось не так, – сказав вiн, понизивши голос. – Ти не квапся i подумай про мою пропозицiю. Повернувшись додому, Джонатан кинув у дорожню сумку необхiдний мiнiмум, стрибнув у старенький бiлий «Шевроле» i помчав на шосе № 101, прямiсiнько на пiвдень. Звiльнене вiд звичного ранкового туману, осяяне блакиттю небо здавалося бездонним. ~ 6 ~ «Ми одразу ж поговоримо з Евою Кемпбелл, нашим спецiальним представником у Флашинг Мiдоу». «Отож, Тонi, уявляете, Остiн Фiшер здобув перемогу у першому турi US Open. Вiн швидко впорався iз симпатичним австралiйцем Джеремi Тейлором, який займае сорок трете мiсце у свiтi. Бездоганний матч, зiграний у три сети, 5-2, 6-4, 6-3. Зараз Остiн поруч зi мною…» – Ти так i сидiтимеш, втупившись в екран? – запитала Анжела. Вони сидiли на терасi кав’ярнi, що на площi, бiля широко розчинених вiкон. Майкл не зводив очей зi встановленого на внутрiшнiй стiнi екрана. – Зуб даю, вiн таки виграе турнiр. – Генiально, – вимовила вона з притаманним тiльки iй сарказмом. – Уяви лишень: вiн поб’е рекорд перемог на Гранд Слемi, вiн… – Це змiнить мое життя. Анжела взяла зi своеi тарiлки гамбургер i вп’ялася в нього мiцними зубами. – І ти визнаеш, що це все-таки непра… Анжела перебила його з повним ротом. – Клое не будитиме мене вночi, iй бiльше не снитимуться кошмари… – Припини… – Клiенти пiдписуватимуть контракти без перемовин… Майкл розреготався. – Анжело… – Нi-нi, дивись далi. Мене не iснуе… – Ти ж бачиш, менi це пiдсувають, цьому годi опиратися… – У будь-якому разi тобi вдаеться опиратися бажанню поговорити з жiнкою, яка сидить навпроти. Майкл розсмiявся. – Тiльки не треба робити з мене новий дренажний стiк твого настрою… Анжела теж усмiхнулася. Майкл знову наповнив ii келих вином. – Як гадаеш, Джонатан повернеться чи покине справу? – запитала вона. – Звiсно, повернеться. Анжела нахмурила брови. – Минулого разу ти був iншоi думки… – Так… i все-таки я гадаю, що вiн оговтаеться i повернеться до працi. Чим бiльше я про це думаю, тим бiльше вважаю, що вiн належить до типу людей, якi за щось чiпляються. Тут, в агентствi, вiн поеднаний iз життям. – Ти вирiшив зiпсувати менi настрiй, щоб потiм цим докоряти? Майкл усмiхнувся. – Нi, але… гадаю, ти марнуеш час на сподiвання. З цього нiчого не вийде. – Ти таки хочеш зiпсувати менi трапезу? – Ваша ситуацiя справдi нестерпна… Анжела зiтхнула i знову вкусила гамбургер. – Якими ж пiдлими можуть бути чоловiки… – Дякую за узагальнення… – Нездатними брати на себе вiдповiдальнiсть… – Цього все-таки не скажеш про Джонатана. Анжела стенула плечима. – Ти нiколи не вгадаеш, що вiн менi сказав у той день, коли, повернувшись додому, я застала його з дiвкою з виваленими цицьками. – Ану-ну… «Це не те, що ти думаеш… це всього-на-всього нова няня… власне, вона претендуе на це мiсце…» Майкл стримав усмiшку. – Ти, певно, була шокована. – Я запитала, чи не готувався вiн провести тест на вигодовування груддю. Для нашоi семирiчноi доньки. Майкл розреготався. Анжела ще раз укусила й продовжила жувати, дивлячись у порожнечу. – Хочеш щось почути? – запитав Майкл. – Що саме? Майкл глибоко вдихнув. – Бачиш, думаю, якби я був на твоему мiсцi, я сам покинув би нашу контору. Щоб перегорнути сторiнку, раз i назавжди. – Сьогоднi таки мiй день. Тiшуся, що прийшла… – Я просто висловив свою думку… – Нiзащо в життi! Ти мене чуеш? – Я сказав це просто так… – Крiм того, що я одна мушу виховувати Клое, то саме менi доведеться шукати нову роботу та ще в нинiшнi часи… Може, ще щось? – Розумiю твою реакцiю, але ти маеш подумати про своi iнтереси в цiлому i дiяти не лише з огляду на Джонатана. – Я не можу щоразу жертвувати собою… Майкл ковтнув вина. – Не варто квапитися, маеш помiркувати. Якщо змiниш думку, переговори зi мною. Можливо, в мене буде гарна пропозицiя для тебе. Камера змiнила масштаб зображення. Стало видно всю терасу загалом, широким планом, i Райян вимкнув камеру. Все це не варто вiдзнятого минулого разу з вiкна спальнi, коли вiн захопив Джонатана навпочiпки в саду за виполюванням конюшини, паросток за паростком, замiсть того, щоб посипати гербiцидом, як усi люди. Вiдео мало успiх. 114 лайкiв i 17 коментарiв. Райян ковтнув кока-коли. Вiн угледiв на терасi двох юнакiв за розмовою. Жвавий дiалог. Скерував на них мiкропараболу й налаштував звукоприймач. Потiм ввiмкнув запис. ~ 7 ~ Дорога 101 йшла повз затоку Сан-Франциско кiлометрiв двадцять, потiм години двi вилася по сушi i вже перед Монтереем знову виходила до океану. Трохи далi на пiвдень рослиннiсть обабiч дороги ставала дедалi ряснiшою, i вiд панiвних у пейзажi сосон линули канiкулярнi пахощi. Сонце було досить височенько, коли старенький Джонатанiв «Шевроле» в’iхав на алею, утворену кипарисами й бугенвiлiями. Пiсля чергового вiражу виник тiтчин будинок, гарний бiлий будинок, чарiвний, хоч i без претензiй, у зеленому футлярi. Вiн вимкнув мотор i вiдчинив дверцята. Нiжнi пахощi квiтiв за одну мить повернули його у тридцятирiчне минуле. Йому шiсть, сiм’я щойно повернулася з Францii, вони вперше навiдали тiтоньку Марджi. Щойно вiн вийшов з машини, його огорнули змiшанi аромати троянд, клематисiв i жимолостi, якi наповнювали це мiсце райськими пахощами, немовби якась фея розсипала жменю чудодiйного пилку на дiм i сад при ньому. Трьома десятилiттями пiзнiше тi самi квiти вiдродили те саме почуття. Вiн пiдiйшов до будинку. Гравiй на дорiжцi скрипiв пiд його ногами. Внизу, якусь сотню метрiв далi, виднiвся океан глибокого ультрамаринового кольору, який проглядав крiзь гiлля високих столiтнiх сосен, скручених вiтрами багатьох зим. Вiн здавався сплячим. Тiтонька Марджi вийшла на веранду з тiею самою усмiшкою, яку демонструвала тридцять рокiв тому, вперше його побачивши, тi самi сяючi радiстю, жвавiстю i навiть певною часткою пустотливостi очi, що рiдко трапляеться в осiб такого вiку. Вона прожила дивне життя. Вiдомо, що вона мала трое чоловiкiв i принаймнi стiльки ж професiй: як археолог вона спецiалiзувалася на вивченнi черепiв перших жителiв планети, вiддавши перевагу людям замiсть камiння, i так працювала бiльше двадцяти рокiв. Потiм одного дня заявила, що живi цiкавiшi за мертвих, i пiшла вчитися, цього разу вибравши бiологiю. Пропрацювавши кiлька рокiв у лабораторii, створила власну фундацiю, Джонатан так i не добрав, якого напрямку. Йшлося про науковi дослiдження територiй, що iх наука зазвичай оминае. Десяток рокiв тому вийшла на пенсiю, але залишилася почесним президентом фундацii. Вiн пiдозрював, що вона так i не перегорнула сторiнку i далi зберiгала контакти з науковцями. – Твоя кiмната готова, – сказала Марджi. – Можеш бути тут, скiльки тобi заманеться. Вони обнялися. – Я давно нiчого вiд тебе не мала, – сказала вона. – З цього зробила висновок, що в тебе нiяких проблем. – Марджi! Вона засмiялася. Вона не помилялася, в глибинi душi Джонатан вiдчував провину: вiн справдi рiдко ii провiдував, якщо не потребував допомоги, незважаючи на те, що щиро ii любив. Нашi життя з iх стрiмким плином iнколи змушують нехтувати тими, хто нам дорогий. – Знаеш, – сказав вiн, – я отримав твого листа минулого мiсяця. Хотiв вiдписати, але не мав часу. – Рада тебе бачити, добре зробив, що взяв вiдпустку. Якщо нiчого не бачити довкола себе, окрiм роботи, так i телепнем стати не довго. Вiн зайшов у вiдведену йому кiмнату, гарну кiмнату на другому поверсi будинку: бiлi стiни, меблi, що вiдзначаються старомодним шармом, пофарбованi в пастельнi тони, трiшки затхла атмосфера. Практично скрiзь картини, гравюри й старi фото Індii, Єгипту чи Середньовiччя: всi мiсця, де вона вела археологiчнi розкопки. На столику в узголiв’i лежала книжка Карла Ясперса. Джонатан пiдiйшов до вiкна й розчинив його. Легеньке порипування дерева у петлях. Запашне повiтря саду проникло в кiмнату й затопило ii. Пейзаж був дивовижним. За пишним садом блакить океану простягалась у нескiнченнiсть. Джонатан вихилився з вiкна й на повнi груди вдихав лазур. Гамiр та забруднене повiтря мiста здавалися далекими, дуже далекими, як i зумовленi його роботою стреси. Наступного дня вiн був змушений з прикрiстю констатувати нову поломку своеi машини. І одразу ж вiдчув досаду, мало не гнiв: чи ж невдачi переслiдуватимуть його навiть тут? Чи ж йому доведеться боротися проти всього до самого скону? Чи така справдi його доля? – Чи рокiв через двадцять ти все ще про це думатимеш? – лукаво запитала Марджi, помiтивши його розгубленiсть. – Про що? – Про цю поломку. – Ну… звiсно, що нi. Або що? – Тодi негайно про неi забудь, – хитрувато порадила вона. Вiн ошелешено глянув на неi. Вона здавалась зовсiм тендiтною порiвняно з гарною стелою, що стояла в кутку саду. По сутi, це копiя тiеi, яку вона знайшла в Аравii на початку своеi кар’ери. Пречудово вирiзьблена, вона була вкрита арамейськими письменами. – Тiльки не кажи, що купа брухту здатна керувати твоiм настроем, – попередила вона. – Це зумовлено тим, що менi доведеться дзвонити майстру, казати, що його ремонт протримався недовго, доведеться злитися, дискутувати, можливо, погрожувати… Мене дiстала необхiднiсть за все боротися. Марджi розсмiялася. – Не бачу в цьому нiчого кумедного. – Навпаки, мiй бiдолашний друже! – Що саме? – Ти нагадуеш мого першого чоловiка! Вiн також сприймав життя як постiйну боротьбу, щохвилинне протистояння. І шаленiв через те, що я весь час мала гарний настрiй. Вважав, що менi щастить, що мене оберiгае доля, тодi як йому щоденно доводиться вести боротьбу проти цеглин, що падають йому на голову. І лише пiд кiнець життя збагнув, що бiльшiсть неприемностей були наслiдком його сприйняття життя, аж нiяк не причиною… Вона повернулась i пiшла в дiм, приголомшений Джонатан залишився наодинцi з ii словами, якi видавались не зовсiм рацiональними. – Тимчасом, – гукнула вона з кухнi, – бери мiй старий драндулет, йому буде приемно проiхатись трохи далi. Я використовую його раз на тиждень, iдучи по покупки, вiн, напевно, страшенно нудиться. – Твоя страховка це дозволяе? – Розслабся. Дверi гаража розчинилися зi страшенним скреготом, випустивши легкий запах затхлостi. Старий кабрiолет «Трiумф» був випущений десь у 1970-х. Темно-червоний з чорним, трiшки збляклим капотом. Вiн чмихнув i рушив без особливих труднощiв з глухуватим гудiнням. Джонатан вiдкинув капюшон i надiв сонячнi окуляри. Невдовзi вiн перетинав вузенькi безлюднi шляхи довкола Бiг-Сур серед зелених гiр, порiзаний рельеф яких губився в морi. Повiтря на узбережжi було запашним, а сонце здавалося вiчним. Йому вдалося вирватися зi свого сповненого стресiв повсякдення i несподiвано вiдчути бажання насолоджуватися кожною миттю свого часу. Якщо справдi написано, що вiн помре молодим, йому слiд вповнi використати кожну мить, а не терпiти повсякдення, нарiкаючи на долю. І якщо життя полягае тiльки у тому, щоб користатися задоволеннями, якi воно може дарувати, вiн цiлком певно вибрав гарне мiсце, щоб насолодитися смаками цього свiту. Тож вiддав собi один-единий наказ: насолоджуватися кожною секундою, не згадуючи про смерть. За тиждень вiн ознайомився з бiльшiстю невеличких симпатичних ресторанчикiв узбережжя, пiрнав у прохолодну воду забутих невеличких бухточок, дрiмав на пiску, споглядаючи зорi, куштував разом iз Марджi випiчку, таемницю якоi вона ревно приховувала, ходив берегом, дослухаючись до чаiних крикiв, танцював на терасi нiчного клубу просто неба, всотував насолоду флiрту без майбуття i щовечора спостерiгав захiд сонця зi склянкою шардоне в руцi. Вiн, звiсно, залишався на зв’язку. Імейли i читання новин на сайтах преси онлайн були настiльки частиною способу його життя, що вiн не мiг без цього обiйтися. Тож дозволяв собi вiдповiдати на окремi запитання клiентiв, iнших вiдсилав до асистентки. І день за днем був у курсi усiх подiй сьогодення. Вiдпочинок наче лiричний вiдступ, вiдкритий лагiдному безтурботному iснуванню, йшов йому на користь, i вiн нестримно поринув у байдикування. Втiм, пiсля певного перiоду такого легкого життя у глибинi душi виникло невиразне вiдчуття його беззмiстовностi. Неробство, звiсно, було приемним, втiм, не зовсiм задовiльним i не приносило радостi. На змiну одним приходили iншi задоволення, та iхня iнтенсивнiсть поступово спадала, пiдштовхуючи його до пошуку нових насолод. Вiн почав розумiти, чому солодке життя деяких багатих дiтей так легко вирулювало на вживання важких наркотикiв. Виникла й iнша проблема – час. Час щодень пришвидшувався. І хоча його днi були малоактивними, вони, здавалося, минали, як одна мить. Вiн починав вiдчувати, що його перебування тут, як i решта життя, мине дуже швидко. Йому хотiлося знайти засiб затримати час. Коли вiн був хлоп’ям, день пiсля обiду видавався довгим, дуже довгим. Але в дорослому вiцi життя мчало дуже шпарко: кожен рiк здавався коротшим за попереднiй. Мiж iншим, друг-фiзик пояснив йому: з точки зору сприйняття, у вiцi шiстнадцяти рокiв ми досягаемо половини життя. ~ 8 ~ Нiчогiсiнько, щоб заморити черв’ячка. Однi банальностi, зовсiм нецiкавi. Кришечка алюмiнiевоi бляшанки гучно розiрвалась i сухо трiснула, коли Райян ii вiдiрвав. Кока-кола полилась у склянку, наповнюючи ii пiною, що шумувала й пiднiмалась. Райян, не чекаючи, доки та спаде, пiднiс склянку до вуст. Знайомий запах. Маленькi бульбашки розривалися, розсипаючи мiнiатюрнi крапелинки, якi поколювали слизову. Вiн тричi ковтнув i вiдставив посудину. Пiднiс руку й рукавом чорноi футболки витер вуста. Минуло два днi, як вiн нiчого не друкував у блозi. Й вiдчував у собi душу зголоднiлого тигра. Райян перетнув вiтальню, зайшов у спальню й замислено глянув у вiкно. Погляд зверху вниз на анфiладу садочкiв бiля будинкiв його вулицi й паралельного проспекту рiдко коли щось давав. Єдиною людською iстотою в полi зору був той тип Гарi, який, як i щоранку, переглядав свою пошту, сидячи в садовому крiслi з бiлого пластику, що стояв у травi. Смертельно нудна картинка. Продавець мафiнiв знизував плечима при читаннi кожного листа. Снодiйний засiб вищою мiрою. В iнших садках теж нiчогiсiнько. Нiчого в найближчих будинках, де вiн крiзь шибки обхiдним шляхом мiг уловити фрагмент iнтимностi. Розгнiваний Райян повернувся у вiтальню, а тодi рiзко зупинився, у нього майнула думка. Дурiсть присутня не тiльки у словах чи дiях. Їi також можна угледiти i в поведiнцi. Кумеднiсть ситуацii може проявитись у повторюваностi. Саме так, цей ведмiдь Гарi був урештi-решт кумедним зi своiм iдiотським сумом. За умови, що з цього зробити щось на кшталт серiалу… Якби вдалося зробити так, щоб iнтернавти щодня чекали на Гарi, який знизуе плечима, читаючи свою пошту, це могло б безперечно стати кумедним. Райян повернувся у спальню й налаштував камеру на чоловiка. Великий план. На вiдстанi дев’яносто два метри мiкропарабола одразу вловила шурхiт конверта при розриваннi. Диво технологii. При наближеннi видно, що Гарi насупив брови, виймаючи лист. Прочитав його i знизав плечима. Райян розреготався. Ну звiсно! Гарi – це таки персонаж! Справжнiсiнький! Йому належить вивести його на кiн… Звичайно, в цьому бiльше ризику, нiж при фiльмуваннi групи людей у громадському мiсцi. Втiм, iмовiрнiсть того, що iнтернавт з Мiннеаполiса знае якогось невдаху iз Сан-Франциско, близька до нуля. До того ж Райян вжив запобiжних заходiв. Його блог розмiщено на нелокалiзованому серверi. Щоб дiстатися до нього, потрiбно iдентифiкувати й обiйти кiлька серверiв-екранiв. Нiхто не завдасть собi стiльки клопоту заради такоi абищицi. П’ятнадцятьма хвилинами пiзнiше Райян натиснув на «Enter» i на блозi з’явилось зображення Гарi, тимчасом вiн друкував заголовок «Життя нiкчем – епiзод 1». Райян був певен: вiн стане першим у довгому серiалi. ~ 9 ~ – Ти не хотiв би просто походити? Пропозицiя Марджi захопила Джонатана зненацька. – Походити? – Так, тут скрiзь стежки. Людей немае, проте дуже гарно. Справдi, скрiзь було дуже гарно, вiн зi здивуванням по-новому вiдкривав мiсця, якi минав, сидячи за кермом «Трiумфу». На великiй швидкостi втрачаеш емоцiйно те, що дiстаеш завдяки вiдчуттям. Природа була пишна, рясна й запашна. Однi схили були вкритi яскраво-зеленими кущами, низькорослими деревцями й чагарниками, серед яких де-не-де проглядалися дикi орхiдеi. Іншi засадженi хвойними з iхньою заспокiйливою тiнню. При наближеннi до океану росли секвоi з червоними стовбурами, на яких роки залишили свое рiзьблення. Його блукання вiдтiняло щебетання рiзноманiтних птахiв, якось по обiдi вiн побачив навiть кондора, який велично ширяв у високостi. За горами височiли iншi гори, легкi спуски виводили на крутi схили, якi змушували захекатись, i так без кiнця-краю. Але подолавши одне узвишшя, можна було насолоджуватися iншим краевидом, зрiдка в щiлинi провалля виникало море. Пейзаж щомитi змiнювався, зачудування Джонатана не минало. Пiсля напруженого пiдйому та сама панорама мала значно грандiознiший вигляд, нiж коли просто виходиш, зупинивши авто. Чи вiд гордостi за здiйснений подвиг? Чи природа зберiгала красу для тих, хто за неi заплатив? Окрiм цiеi повноти, Джонатан пережив невеликий шок: одного дня пiд час своiх тривалих блукань вiн виявив, що його мобiльний телефон… поза зоною! Спершу це легке вiдчуття зв’язку, що розриваеться, едностi, що порушуеться, викликало незадоволення i навiть занепокоiло, i настiльки, що вiн, дiставшись черговоi вершини, виймав мобiлку й безнадiйно спрямовував ii до небес, начебто хотiв отримати повiдомлення вiд Усесвiту. Як Мойсей, що пiднiмав cвiй посох. Марно. Спершу у нього виникало враження iзольованостi, вiдiрваностi вiд свiту, доки вiн не збагнув, що нiколи досi не був настiльки пiд’еднаним. Не до засобiв масовоi iнформацii, якi вiдбирали для нього поганi новини з усiеi земноi кулi, не до iмейлiв чи повiдомлень знайомих, якi нагадували про себе в будь-яку пору дня i ночi, кожен з них доводив собi, що вiн надалi iснуе в очах iнших. Нi, те, що вiн вiдчував, було зовсiм iнакшим, це для нього було цiлковито новим: вiн почувався пiд’еднаним до самого себе, до свого тiла, своiх почуттiв, свого внутрiшнього свiту, а ще – дивовижно! – пiд’еднаним до Землi, ii рослинного й тваринного свiту. Кожна година блукання роздмухувала в ньому цей вогонь, це досi незнане багатство, яке заснуло настiльки давно, що вiн уже й забув про його iснування. Його ейфорiя наростала з кожним днем. Озлобленiсть i депресiя, якi на якийсь час заполонювали його, остаточно зникли. Пiшi прогулянки поступово наповнювали його почуттям вдячностi, для нього цiлком новим. Вдячностi до краси свiту, до життя, яке нарештi дарувало йому радiсть й умиротворення, що про них вiн досi не пiдозрював. Вiн, який мав звичку нервувати з приводу всiх проблем свого iснування, тепер вiдчував бажання подякувати, не знаючи, кому висловити свою вдячнiсть. Послати вдячнiсть Усесвiту на кшталт того, як дехто кидае пляшку в море. Дякую за те, що я живий, що дихаю, бачу, вiдчуваю, чую. Вiн бiльше не зважав на передбачення циганок. У цю мить вiн був живий, i тiльки це було важливим. У тiтоньки Марджi була своя думка з цього приводу, якою вона подiлилась якось увечерi в саду. Вони сидiли у гарних ротангових крiслах з м’якими подушками. Вона, як завжди, приготувала чай у заварнику, в який додала ложечку меду й… краплину горiлки. – Природа повертае нам те, що вiдiбрало суспiльство. – Що саме? – Умиротворення. – Ее… можеш докладнiше, будь ласка? – Ми – цiлiснi iстоти, i природа дае нам можливiсть вповнi це вiдчути, тодi як суспiльство створюе в нас нестачу. Йому вдаеться змусити нас повiрити й вiдчути, що нам чогось бракуе, щоб бути щасливими. Воно забороняе нам задовольнятися тим, що ми маемо, тим, чим ми е. Воно невпинно змушуе нас вiрити, що ми недокомплектованi. Їi слова якось особливо вiдлунювали в ньому. Стан повноти, про який вона говорила, добре вiдповiдав тому, що вiн дiйсно вiдчував серед природи. Стан, такий далекий вiд того, зрештою безбарвного оманливого смаку, який залишився пiсля першого тижня, розтраченого на рiзноманiтнi задоволення, як вiн пояснив Марджi. – Та це щось iнше! – вигукнула вона з лукавою усмiшкою на вустах. – Того тижня ти вiддався грiховi! – З твого боку трохи нахабно докоряти менi за це, тримаючи пляшку горiлки на столi. Та мавши трьох чоловiкiв. Вона розсмiялася. – Любий племiннику, я нiколи не казала, що грiх це щось погане! – Щось я тебе не розумiю, тобто… – Якби ти знав арамейську, ти зрозумiв би… – Так, я трохи тупуватий: в лiцеi вивчав тiльки французьку й iспанську. Вона усмiхнулася й знову налила чаю в чашки. – Нашi церковники справдi довгенько намагалися зробити так, щоб ми почувалися винними, начебто грiшити завжди означало припуститися жахливоi моральноi помилки… І все це через просту помилку в перекладi… – Помилку в перекладi? – Так, оригiнальне слово, яке вжив Ісус i яке переклали як «грiх», звучить khtahayn. Воно радше означае «помилка» в тому сенсi, що те, що роблять, не вiдповiдае метi. Так само, коли Ісус говорив про те, що е злом, вiн вжив слово «bisha», яке радше означае «невiдповiдний». Одне слово, грiшити – насправдi означае не «творити зло», а радше «помилитися й вiдiйти вiд мети». – Вiд мети? Якоi мети? – О… в тому-то й рiч… – сказала вона, наливаючи чаю в чашки. – Християни, юдеi й мусульмани, безсумнiвно, скажуть «Знайти Бога», буддисти – «Знайти пробудження», iндуiсти – «Досягнути визволення», iншi – «Знайти щастя»… Але, по сутi, це, безумовно, майже те саме. Як написано в iндiйських «Ведах»: «Істина едина, мудрi дають iй багато iмен». – Знайти щастя, – замислено повторив Джонатан. Вiн ковтнув чаю. Той був гарячий, смачний i запашний. Довкола них поволi западали сутiнки. Поверхня океану вдалинi вiдбивала останнi деннi променi, якi зафарбовували небо в рожево-помаранчевi вiдтiнки. Сад поринув у дивовижний спокiй i дихав безжурнiстю. Здавалося, що навiть птахи замовкли, насолоджуючись красою митi. – Тобто ти хочеш сказати, що мiй тиждень байдикування вiв мене не в потрiбному для його досягнення напрямку, так? – Так. Ти сам це вiдчув. Вiдчути це можуть геть усi: нас приваблюють легкодоступнi задоволення, i пiсля iхнього споживання – байдуже смаковi вони чи тiлеснi, чи то просто вечiр, проведений з пультом для перемикання з каналу на канал – ми зрештою вiдчуваемо легке розчарування, чи не так? У нас навiть виникае дивне вiдчуття невдоволення вiд того, що це задоволення не стало справжньою поживою. Таке вiдчували всi. У ХVІІ столiттi це дуже добре описав Спiноза. Конец ознакомительного фрагмента. notes 1 Pier 39 – торговий центр на пiрсi в Сан-Франциско, популярний туристичний об’ект. (Прим. перекл.) Текст предоставлен ООО «ИТ» Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию:https://tellnovel.com/ru/gunel-_loran/den-scho-navchiv-mene-zhiti