Історiя свiту в 10 1/2 роздiлах
Джулiан Барнс


Усесвiтнiй потоп з погляду… жука, який випадково опинився на ковчезi. Праведник Ной, який заливае горе алкоголем та страждае вiд депресii. Людина, що врятувалася з «Титанiка», i людина, яку з’iв кит. Актор-мандрiвник, котрий шукае натхнення в джунглях. Модель нового Раю, схожого на супермаркет. Пекло, що мае вигляд парку атракцiонiв…

Десять з половиною роздiлiв про химерний свiт i важливi речi, якi нас оточують.





Джулiан Барнс

Історiя свiту в 10 1/2 роздiлах



Присвячую Пет Кавано







1. Пасажири без квиткiв


Бегемотiв[1 - Ідеться не про гiпопотамiв, а про велетенських iстот, згаданих у Бiблii, зокрема в книзi Йова (40:15—23, тут i далi Святе Письмо в перекладi І. Хоменка), де Бог говорить: «Ось бегемот, що Я створив. Вiн iсть траву, як вiл. Глянь, що за сила в його крижах, що за потуга в його черева м’язах! Махне хвостом, неначе кедром, жили його бедер переплелися. Костi його, неначе мiднi труби, члени його, немов залiзнi прути. Вiн – Божих дiл початок, вiн створений тираном над товаришами. Гори дають йому поживу, там граються усi звiрi дикi. Пiд лотосами вiн собi лягае, сховавшись в очеретi та болотi. Лотоси вкривають його тiнню, навкруги нього водянi верби. Йому байдуже, як рiка бушуе, вiн не боiться навiть, коли Йордан по рот сягае». (Тут i далi прим. перекл.)] посадили в трюм, а з ними й носорогiв, гiпопотамiв i слонiв. Використовувати iх як баласт було розумним рiшенням – але запах можете уявити. А прибирати за ними не було кому. Чоловiки не встигали, i так перевантаженi графiком годiвлi, а iхнi жiнки, якi пiд хвилями смороду з усiх усюд, певне, тхнули так само жахливо, як i ми, були занадто нiжнi для такоi справи. Так що коли вже хтось мав чистити стiйла – то тiльки ми. Кожнi кiлька мiсяцiв пiдiймали важку ляду задньоi палуби i впускали птахiв-чистильникiв. Ну й запах треба було випустити (крутити лебiдку охочих нiколи забагато не бувало); потiм шiсть-вiсiм найменш перебiрливих птахiв обережно з хвилину кружляли навколо ляди i тiльки тодi спускалися в неi. Не пригадаю, як вони звуться – та й нема вже тiеi пари, – але ви розумiете, яких я маю на увазi. Ви ж бачили, як гiпопотам лежить iз вiдкритою пащею, а там бiгае i колупаеться пташка – як шалений зубний гiгiенiст? А тепер уявiть те саме, тiльки масштабнiше й бруднiше. Я б себе бридливим не назвав – але в мене ця сцена в трюмi викликала дрож: серед каналiзацii стоiть шерег монстрiв, якi мружаться вiд свiтла, – i iм роблять манiкюр…

На Ковчезi панувала сувора дисциплiна – iз цього варто почати. То не було схоже на оцю дитячу версiю з мальованого дерева, якою ви, мабуть, гралися в дитинствi: веселi звiрята попарно визирають через поруччя з чистих i затишних вiдсiкiв. Не уявляйте собi такий середземноморський круiз, де сонно грають у рулетку i приходять вечеряти в парадному вбраннi, – на Ковчезi тiльки пiнгвiни ходили у фраках. Не забувайте: то була небезпечна подорож – навiть при тому, що деякi правила були заздалегiдь обумовленi. Не забувайте й що на борту в нас було цiле царство тварин: ви б тримали гепарда на вiдстанi стрибка вiд антилопи? Неуникним був певний рiвень безпеки, тож ми погодилися на подвiйнi засуви, перевiрки в стiйлах, комендантську годину вночi. Але, на жаль, були i покарання, i карцер. Хтось нагорi став одержимий збиранням iнформацii, а деякi з пасажирiв погодилися стати донощиками. Менi прикро розповiдати вам, що ябедництво iнколи було аж надто поширене. Ковчег наш не був заповiдником – бувало, що вiн нагадував скорiше плавучу в’язницю.

Ну, я розумiю, що побутують рiзнi версii. У вашого виду е свiй мiф, багаторазово повторюваний, який i далi заворожуе серце кожного скептика; у тварин натомiсть ходить багато своiх зворушливих мiфiв. Але ж вони не стануть розгойдувати човна, правильно? Адже тепер iх сприймають як героiв, це честь, тепер кожен iхнiй нащадок гордо вiдлiчуе свiй рiд просто вiд Ковчега. Їх було обрано, вони все витримали й вижили: для них нормально трохи прикрасити негарнi епiзоди, добре дещо забути. Проте я таких моральних обмежень не маю. Мене нiхто не обирав. Власне, як i деякi iншi види, нас, скажемо прямо, забракували. Я переховувався на суднi; я теж вижив; я не був спiйманий (а сiсти на Ковчег було не легше, анiж висiсти); i я успiшно iсную донинi. Я дещо вiдокремлений вiд решти тваринноi спiльноти, яка й сьогоднi iнколи влаштовуе ностальгiйнi зустрiчi в пам’ять про тi подii: навiть iснуе «Клуб морякiв» для видiв, якi нiколи не потерпали вiд морськоi хвороби. Коли я згадую Плавання, то не вiдчуваю за собою жодного обов’язку; вдячнiсть не замилюе менi очей. Моiм словам можете вповнi довiряти.

Ви вже, мабуть, здогадалися, що Ковчег – це не одне-едине судно? Так ми назвали всю флотилiю (ну хiба ж можна вмiстити все царство тварин у простiр завдовжки якихось триста лiктiв?). Дощ iшов сорок днiв i сорок ночей? Ну звичайно нi – iнакше то було б типове англiйське лiто. Нi, дощi йшли приблизно пiвтора року, наскiльки я пам’ятаю. Вода стояла на землi сто п’ятдесят днiв? А чотири роки не хочете? Ну i так далi… У вашого виду завжди були невилiковнi проблеми з датами. На мою думку, це все вiд вашого химерного захоплення числами, кратними семи.

Спочатку Ковчег складався з восьми суден: галеон Ноя, який тягнув за собою судно з припасами, далi чотири меншi кораблi, капiтанами на яких були сини Ноя, а позаду – на безпечнiй вiдстанi (адже вся родина мала забобонний страх перед хворобами) – корабель-шпиталь. Восьмий корабель короткий час був загадкою – швидкий невеликий шлюп, з вигадливими оздобами iз сандалу на кормi; вiн запопадливо тримався близько до ковчега Хама. Опинившись iз пiдвiтряного боку вiд нього, можна було почути дивнi аромати; iнодi вночi, коли буря стихала, звiдти долинали весела музика й регiт – нас цi звуки дивували, адже нам видавалося, що дружини всiх Ноевих синiв безпечно сидять у каютах на кораблях при чоловiках. Але це запашне, смiшливе судно не було надто мiцним: його потопив раптовий шквал, i кiлька тижнiв по тому Хам ходив понурий.

Наступним пропав корабель iз запасами – у тиху нiч, коли на небi не було видно зiрок, а сторожа задрiмала. Уранцi за Ноевим кораблем уже тягнувся тiльки шмат товстого каната, погризений якоюсь iстотою з гострими зубами й умiнням мiцно вчепитися в мокру мотузку. По цiй подii винних було суворо покарано – ще б пак, то, певне, був перший випадок, коли якийсь вид утiк iз корабля. Незабаром ми втратили й шпиталь. Подейкували, що цi двi подii якось пов’язанi, що дружина Хама – особа не надто спокiйна – вирiшила помститися тваринам. Напевне, весь ii запас вишиваних простирадл пiшов на дно разом з iншими запасами. Але доведено це не було.

А найгiршою була втрата Варадi. Хама з Симом i третього, на лiтеру «Я», ви знаете, а Варадi ж нi, правда? Вiн був наймолодшим i найсильнiшим iз Ноевих синiв – звичайно, це не додавало йому загальноi любовi в сiмействi. Мав вiн i почуття гумору – чи принаймнi багато смiявся: у вашого виду зазвичай це головний вияв того. Так, Варадi завжди був веселий. Можна було часто побачити, як вiн походжае по шканцях iз папугами на плечах, лагiдно поляскуе по крупах чотириногих, а тi весело ревуть у вiдповiдь; та й казали, що на його ковчезi панувала значно менша тиранiя, нiж на рештi. Але сталося те, що сталося: одного ранку ми прокинулися й побачили, що корабель Варадi зник з виднокраю – а з ним i п’ята частина тваринного царства. Вам би, певне, сподобався симург зi срiбною головою i павичим хвостом, тiльки от птах, який гнiздився на Деревi Пiзнання, був захищений вiд хвиль не краще, анiж смугаста полiвка. Старшi брати Варадi пояснювали це тим, що той погано керував кораблем; казали, що Варадi забагато часу придiляв братанню з тваринами, навiть натякали, що це Бог насправдi його покарав за якийсь загадковий переступ, вчинений у дитинствi – у вiсiмдесят п’ять рокiв. Але хоч що насправдi стояло за зникненням Варадi, для вашого виду то була тяжка втрата. Його гени стали б вам у великiй пригодi.

Наскiльки вiдомо нам, уся ця iсторiя з Плаванням почалася, коли всiм було сказано з’явитися в певному мiсцi в певний час. Тодi ми вперше почули про цi плани. Яка полiтика за ними стояла – ми не знали. Гнiв Бога на власне творiння був новиною для нас – вiн захопив нас зненацька. Ну вже на нас нiякоi вини не було (ви ж не вiрите в цю iсторiю зi змiем, правда? То був просто наклеп Адама, звичайна антипропаганда), але наслiдки виявилися все одно тяжкими: кожен вид мав бути стертий з лиця землi, крiм одноi здатноi до розмноження пари, – i та пара мала перебути морське ув’язнення пiд орудою старого питущого негiдника, якому пiшло вже сьоме столiття.

Отже, новина пiшла мiж звiрiв – але, що характерно, нiхто нам не сказав правди. Ви ж не гадаете, що поблизу палацу Ноя (вiн же не був бiдняком!) жили пiдхожi екземпляри всiх видiв Землi? Ну що ви, я благаю. Нi, всiм було дано наказ поширити новину та обрати з-помiж себе найкращу пару, котра й мала з’явитися до палацу. А оскiльки загальноi панiки нiхто не бажав, то новина звучала так: оголошуеться конкурс пар, щось нiби змагання в красi, розумi, вiрностi до гробу тощо – i майбутнiм конкурсантам було сказано з’явитися до брами Ноевого палацу протягом певного мiсяця. Почати з того, що не всi iстоти були охочими до конкурсiв, так що прийшли найбiльш пролазливi. Деякi тварини, яким бракувало кебети прочитати мiж рядкiв, розважили, що розкiшний морський круiз на двох (усе включено) iм не надто й треба, дякуемо красненько. Та й Ной зi своiми не надто зважав, що деякi види певний час року перебувають у сплячцi, не кажучи про бiльш очевидну рiч: деякi iстоти пересуваються повiльнiше за iнших. Ось, наприклад, жив тодi дуже спокiйний, безтурботний лiнивець – дивовижноi витонченостi створiння, я готовий засвiдчити особисто – який i з дерева навiть злiзти не встиг, як його накрила хвиля Божого гнiву. І як ви б це назвали: невже природним добором?! Та це непрофесiоналiзм!

Та й органiзовано все було, по правдi, через пень-колоду. Ной iз будiвництвом ковчегiв вiдставав (майстри помiтили, що для них на борту особливих мiсць не передбачено, i це погано позначилося на процесi); отже, тварин добирали не надто уважно. Скидалося на те, що все робилося так: прийшла перша-лiпша нормального вигляду пара – кивнули, впустили. На родовитiсть нiхто анi найменшоi уваги не звертав! Ну i, звiсно, хоча оголошувалося, буцiмто беруть по однiй парi кожного виду, але коли дiйшло до дiла… декого просто НЕ ХОТІЛИ БАЧИТИ НА БОРТУ. Наприклад, нас – тому ми й пробралися на Ковчег таемно. Ну й доволi багатьом тваринам, котрi мали законнi пiдстави вважатися окремим видом, було вiдмовлено: мовляв, нi, пара таких у нас уже е. Ну i що, що у вас бiльше смужок на хвостi чи грива на хребтi пухнаста росте, – такi в нас уже е. Вибачте.

Були прекраснi створiння, якi прийшли без пари, – i iх не пустили. Були сiм’i, якi вiдмовилися залишати дiтей i волiли загинути разом; були медогляди, часто брутальнi; i всю нiч навколо Ноевого будiвництва стояв плач недопущених. Можете уявити собi атмосферу, коли стало вiдомо, для чого, власне, проводилось оце загадкове змагання. Деякi благороднiшi види просто розвернулися й пiшли назад, до лiсу, не згоднi виживати за принизливих умов, якi iм пропонували Бог i Ной, ладнi краще загинути у хвилях. Про риб звучало багато грубих i заздрiсних слiв, амфiбii виразно пишалися, птахи вчилися якомога довше триматися в польотi. Деяких мавп бачили за спробами збудувати якiсь своi грубi плоти. Одного тижня в Таборi Обраних стався масштабний випадок харчового отруення – вiд чого з менш стiйкими видами довелося починати все спочатку.

Інодi Ной i його сини впадали в якусь iстерику. Це не поеднуеться з вашими вiдомостями? Вам весь час навiювали, що Ной був мудрецем, праведним i богобоязним, а я тут описав вам його як iстеричного пияка i взагалi малосимпатичну особу? Цi два погляди не такi вже й непоеднуванi. Висловлюся так: Ной був нехороший чоловiк – але бачили б ви всiх решту! Для нас не було великим дивом, що Бог вирiшив почати з чистого аркуша; тiльки от геть не розумiю, чого вiн вирiшив зберегти бодай кого-небудь iз цього виду, який вдався не надто схожим на свого творця.

Інодi Ной був просто на межi. Будiвництво затримувалося, будiвельникiв треба було шмагати, навколо отаборилися сотнi нажаханих тварин, а коли мають початися дощi, не знав нiхто. Бог йому навiть дати не назвав. Щоранку ми дивилися на хмари: чи дощ прийде, як завжди, iз захiдним вiтром, чи Бог пошле свою зливу з якогось iншого, бiльш рiдкiсного боку? Хмари купчились, i разом з ними назрiвав бунт. Деякi з недопущених хотiли захопити Ковчег i врятуватись, iншi хотiли взагалi його знищити. Бiльш метикованi тварини схилялися до того, щоб запровадити iншi принципи добору, заснованi на розмiрах i користi, а не просто на кiлькостi – але Ной зверхньо вiдмовився iх слухати. Вiн був чоловiк iз власними теорiями i чужих не хотiв.

Коли флотилiя була майже завершена, ii доводилося стерегти цiлодобово. Спроб таемно пробратися на борт було безлiч. Якось виявили, що один з будiвничих намагався вирубати для себе криiвку в нижчих ярусах судна-складу. Вiд деяких картин сльози наверталися: молодий лось висить на поруччi ковчега Сима, птахи кидаються на захисну сiтку, натягнуту навколо судна, – i так далi… Незаконних пасажирiв, якщо виявляли, страчували на мiсцi – але цi видовища все одно не спиняли вiдчайдушних. З гордiстю повiдаю вам, наш вид потрапив на борт без хабарiв i насильства – просто ми були не такi помiтнi, як той лось. Як нам вдалося? Нашi батьки були iстоти далекогляднi. Коли Ной iз синами грубо обшукували тварин, що пiдiймалися по трапу, засовуючи своi шорсткi руки пiд особливо густу шерсть i проводячи найдавнiшi й найменш гiгiенiчнi обстеження простати, ми вже були поза iхнiм полем зору на борту. Один тесля занiс нас на ковчег, сам про те не знаючи.

Два днi вiтер вiяв одночасно з усiх бокiв, потiм пiшов дощ. Потоки води ринули з неба, аби змити з лиця землi все порочне. Краплi завбiльшки з голубине яйце розлiталися на палубi. Обранi представники кожного виду були переведенi з Табору Обраних на своi мiсця на вiдповiдних ковчегах – на вигляд це скидалося на якесь примусове масове весiлля. Пiсля того люки було задраено, i ми стали звикати до темряви, тiсноти й смороду. Та спочатку це нам було доволi байдуже – так ми тiшилися, що живi. Дощ лив i лив, час вiд часу переходячи в град, який торохтiв по дошках. Інодi знадвору до нас долинав гуркiт грому, iнодi – ячання покинутих тварин. Згодом крики майже стихли: ми зрозумiли, що вода пiдiймаеться.

Урештi настав той довгоочiкуваний день. Спочатку ми гадали, що це останнi з товстошкiрих – чи то намагаються прорватися на Ковчег, чи перекинути його. Але нi: це судно загойдалося на хвилях i почало пiдiйматися з пiдпор. Якщо мене спитати – то в Плаваннi це був момент загального пiднесення: вiдчуття братерства мiж пасажирами i вдячностi до людей лилося рiкою, як вино на Ноевому столi. А потiм… та, мабуть, тварини просто наiвно довiрилися Ноевi i Богу.

Навiть до того, як вода пiднялась, уже з’явилися пiдстави для занепокоення. Я розумiю, що ваш вид дивиться на наш свiт зверхньо, вважае його сповненим канiбалiзму та обману (хоча, мабуть, визнаете, що цим вiн радше подiбний до свiту людей, анiж вiдмiнний). Але серед нас завжди панувало почуття рiвностi. Ну так, звiсно, ми iмо одне одного, i так далi: слабшi види добре знають, що буде, якщо перейти дорогу бiльшiй i голоднiй iстотi. Але ми визнаемо це за звичайний стан справ. Те, що одна тварина може вбити iншу, не робить ii вищою – тiльки небезпечнiшою. Мабуть, вам це складно усвiдомити, але серед нас пануе взаемоповага. Їсти когось не означае його зневажати, а бути з’iденим не е для жертви – i ii родичiв – пiдставою особливо захоплюватися хижаком.

Ной – чи то Бог Ноя – усе це змiнив. Якщо у вас було Грiхопадiння, то було воно i в нас. Тiльки нас на це штовхнули. Спершу ми це помiтили, коли формувався Табiр Обраних. Казали, що, мовляв, усiх по парi – це було правдою (i, як ви розумiете, мало пiд собою розумнi пiдстави); але це була не вся правда. У Таборi ми почали помiчати, що кiлькiсть деяких iстот парою не обмежувалася – iх було сiм (знов-таки, ця одержимiсть сiмками). Спочатку ми подумали, що додатковi п’ять – такi собi дублери на випадок хвороби когось iз основноi пари. Але тут i почало доходити до нашого розумiння: Ной – чи то Бог Ноя – дiлив створiнь на двi групи: чистi й нечистi. Чистих iстот брали на Ковчег по сiм, а нечистих – по двое.

Як ви розумiете, багато хто був глибоко ображений дискримiнацiею у ставленнi Бога до тварин. Справдi, спочатку й чистим iстотам було за це незручно; вони розумiли, що нiчим особливим не заслуговують на таку честь. Тiльки от «чистота», як вони невдовзi зрозумiли, виявилася не зовсiм щастям. «Чистота» означала придатнiсть у iжу. Сiм тварин iшли на борт – але життя п’ятьох iз них закiнчувалося на камбузi. Тож честь iм була зроблена вельми специфiчна. Але принаймнi це означало найвигiднiшi мiсця до моменту ритуального забиття.

Інодi менi ця ситуацiя здавалася кумедною, i я, парiя, давав волю смiху. Однак серед тих видiв, якi сприймали себе серйозно, здiйнялися всiлякi хитромудрi заздрощi. Свинi були не проти, оскiльки за вдачею не мали особливих суспiльних амбiцiй, а от деякi iншi види сприйняли те, що iх назвали «нечистими», як особисту образу. І слiд зазначити, що система – принаймнi в такому виглядi, в якому ii розумiв Ной, – була доволi безглузда. От спитати, що такого в жуйних тваринах з роздвоеними копитами? Чому верблюд i кролик отримують статус другосортних iстот? Чого дiлити рибу на ту, яка мае луску, i ту, яка не мае? Лебiдь, пелiкан, чапля, одуд – чи ж вони не однi з найпрекраснiших видiв? А проте iм знаку чистоти надано не було. Навiщо засмучувати мишей i ящiрок – у них i так багато неприемностей, як ви розумiете, – i ще дужче пiдривати iм самооцiнку? Якби ми тiльки могли бодай трохи осягнути, яка за тим стоiть логiка – чи якби Ной краще нам усе пояснив! Але вiн лише слiпо виконував наказ. Як вам ще не раз буде нагадано, Ной був такий Ной – дуже богобоязний чоловiк; а з огляду на характер Бога, вiн обирав лiнiю найменшого спротиву. Однак якби ви чули, як плакав рiчковий рак, як похмуро й здивовано нарiкав омар, який сором i смуток пережив лелека, – то зрозумiли б, що все мiж нами незворотно змiнилося.

Також було ще одне невелике ускладнення. Через якийсь нещасливий збiг наш вид провiв на корабель рiвно сiмох своiх представникiв. Ми не лише потрапили туди незаконно (на що дехто ображався), не тiльки були нечистi (за що нас дехто вже почав зневажати), а ще й наче кепкували з чистих i законних пасажирiв, наслiдуючи iхне священне число. Ми швидко вирiшили не називати нашоi справжньоi кiлькостi й нiколи не з’являлися в тому самому мiсцi всi одночасно. Ми розвiдали, в яких частинах судна до нас ставляться доброзичливiше, а в якi краще не потикатися.

Тож ви бачите, вiд самого початку то була невесела флотилiя. Дехто з нас оплакував залишених за бортом; iншi смутилися своiм статусом; третi, хоча номiнально й ушанованi найменуванням чистих, обгрунтовано тривожилися, що потраплять у пiч. А на довершення цього – над нами був Ной i його сiм’я.

Не знаю, як би вам краще розповiсти про це, але Ной не був хорошою людиною. Я розумiю, що сама думка про це неприемна й незручна, адже ви – його нащадки, але так воно вже було. Вiн був страховиськом – набундюченим патрiархом, який пiвдня запобiгав перед Богом, а другi пiвдня зривав на нас злiсть. У нього була палиця з соснового дерева, якою… ну, в деяких тварин досi смуги лишилися. Страх робить гiднi подиву речi. Менi казали, що у вашого виду вiд сильного стресу волосся може за лiченi години побiлiти; на Ковчезi наслiдки страху були ще бiльш разючi. Наприклад, була пара ящiрок, якi, чуючи лише стукiт Ноевих дерев’яних сандаль, коли вiн починав спускатися сходами в трюм, просто змiнювали колiр. На власнi очi бачив: iхня шкiра втрачала природне забарвлення й зливалася з тлом. Ной зупинявся перед iхнiм вiдсiком, на мить загадавшись, чому вiн порожнiй, а тодi йшов далi. Коли його кроки стихали, нажаханi ящiрки починали поволi набувати нормального кольору. Пiсля Ковчега, вочевидь, ця штука не раз ставала iм у добрiй пригодi – але почалась вона з хронiчноi реакцii на «Адмiрала».

Із пiвнiчними оленями картина була складнiша. Вони завжди були тривожнi, але рiч була не просто в страху перед Ноем, а в чомусь глибшому. Ви ж знаете, що деякi тварини мають дар передбачення? Навiть ви змогли це помiтити, тисячолiттями спостерiгаючи iншi звички. «Погляньте, – кажете ви, – корови на пасовищi посiдали: це на дощ». Звiсна рiч, це все значно тонше, нiж вам може здатись, i рiч зовсiм не в тому, щоб ми вiдiгравали роль дешевих флюгерiв для людей. Коротше кажучи, пiвнiчних оленiв тривожило щось бiльше, нiж страх перед Ноем, химернiше за просто неврастенiю, щось… вiддаленiше. Вони пiтнiли у своему стiйлi, нервово iржали, коли на них накочувалися хвилi жару й задухи; били копитами в перегородки з соснового дерева, хоча навколо не було жодноi помiтноi небезпеки – i потiм нiчого небезпечного не спостерiгалось, – але в присутностi Ноя поводилися доволi стримано. Тiльки от пiвнiчнi оленi щось передчували. Неначе хотiли застерегти: ви думаете, зараз найгiрше? Не сподiвайтеся. Та навiть оленi чiтко окреслити свою тривогу не могли. Щось вiддалене, серйозне… у далекiй перспективi.

Решта з нас, цiлком зрозумiло, значно бiльше турбувалися близькими перспективами. Наприклад, iз хворими поводилися безжально. Це не лiкарня, раз у раз нагадувало нам начальство; хворобам i симулянтам тут не мiсце. Таке очiкування навряд чи було справедливим чи реалiстичним. Але розумна тварина радше втримувалася вiд того, щоб сказати, що хворiе. Мiнiмальний вияв корости – i не встигнеш показати язик для огляду, як ти вже за бортом. Ну а далi, як гадаете, що чекае на вашу половинку? Яка користь вiд половини пари? Ною аж нiяк не була властива сентиментальнiсть i бажання дати овдовiлiй iстотi спокiйно дожити вiку.

Поставмо питання по-iншому: як ви гадаете, чим харчувався Ной iз родиною на Ковчезi? Нами, звiсно. Я що хочу сказати: якщо ви зараз поглянете на царство тварин, то ви ж не вважатимете, що тiльки оцi ранiше й були на свiтi? Чимало тварин були приблизно такi, як зараз, потiм розрив, а потiм знову багато тварин приблизно однакового вигляду? Я знаю, у вас щодо цього е якась своя теорiя: щось про вплив середовища, успадкованi навички, тощо, тощо – але пояснення тут значно простiше, нiж якiсь стрибки в спектрi творiння. Одна п’ята видiв Землi зникла з ковчегом Варадi; а iншi вiдсутнi ланки поiв Ной зi своiм кагалом. Як е – з’iли. Наприклад, була в нас пара арктичних сивок – дуже красивi птахи. Коли вони з’явилися на борту, оперення в них було строкате, синьо-коричневе. Через кiлька мiсяцiв у них почалася линька. Це нормальний процес. На змiну лiтньому пiр’ю прийшло бiле, зимове. Звичайно, ми не були в пiвнiчних широтах, то практичноi необхiдностi в цьому не було; ну але ж Природу не спиниш, правильно? Ноя теж нiхто зупинити не мiг. Щойно сивки побiлiли, вiн вирiшив, що вони хворi, й, уважно дбаючи про здоров’я решти екiпажу та пасажирiв, зварив iх i подав iз гарнiром з водоростей. Вiн був багато в чому невiгласом, а орнiтологом i поготiв не був. Ми склали цiле клопотання й пояснили деякi моменти щодо линьки й усього такого. Врештi-решт, до нього, здаеться, дiйшло. Але арктичних сивок повернути вже було неможливо.

Звичайно, на тому все не скiнчилося. З точки зору Ноя i його родини, ми були просто плавучим рестораном. І чистi, й нечистi опинялися на iхньому столi: спочатку обiд, потiм побожнiсть – так тут було заведено. І ви просто уявити не можете, без якого бiорозмаiття залишив вас Ной. Точнiше, ви можете, адже саме це ви й робите – уявляете. Усi цi мiфiчнi iстоти, про яких снили поети минулих столiть, – гадаете, iх гарно придумали, або ж то були домальованi тривожнi образи, краем ока помiченi в лiсi пiсля занадто гарного обiду на полюваннi? На жаль, усе значно простiше: iх зжер Ной iз родиною. На початку Плавання, як я казав, у трюмi в нас була пара бегемотiв. Я практично й не бачив iх, але чув, що то були потужнi звiрi. Але Хам, Сим i отой, на букву «Я», схоже, на сiмейнiй радi висунули пропозицiю, що якщо е слони й гiпопотами, то без бегемотiв можна обiйтися; та й – практичний i принциповий аргумент – двi такi здоровеннi тушi забезпечать родину Ноя харчами надовго.

Звiсно, усе не було так просто. За кiлька тижнiв почалися скарги на те, що скiльки, мовляв, можна iсти лише бегемотину, тож – просто для рiзноманiтностi – пiд нiж iшли деякi iншi види. Час вiд часу винувато кивали в бiк нерацiонального господарства, але точно вам скажу: наприкiнцi плавання в трюмi ще лишалося чимало солоноi бегемотини.

Та сама iсторiя i з саламандрою. Справжня саламандра, скажу я вам, – то не пересiчного виду тварина, яка зараз iснуе пiд тiею самою назвою; наша саламандра жила у вогнi. То була едина iстота у своему родi, без сумнiву; але Хам чи то Сим раз у раз кивали на те, що корабель дерев’яний, а ризик завеликий – так що обох саламандр i печей, у яких вони мешкали, довелося позбутися. Також зникли й карбункули – просто через те, що Хамова дружина почула якусь нiсенiтницю, нiби в них у черепi е коштовний камiнь. Вона завжди полюбляла наряджатися, ця Хамиха. Тож вони спiймали карбункула й вiдрубали йому голову, розiтнули череп – i нiчого там не знайшли. «Може, камiнь е в черепi самицi?» – припустила жiнка Хама. Тож голову розрубали й самицi – i так само нiчого не знайшли.

Наступне свое припущення висловлю доволi обережно, але вiдчуваю, що менi потрiбно це сказати. Інодi ми пiдозрювали, що за вбивствами, якi й далi тривали, стоiть певна система. Безумовно, вбивств було бiльше, анiж необхiдно для суто гастрономiчноi мети, – i набагато бiльше. Крiм того, з деяких знищених видiв особливоi поживи й не було. Понад те, час вiд часу чайки розповiдали нам, що бачили, як iз корми скидали тушi, на яких було ще вдосталь м’яса. Ми почали пiдозрювати, що Ною з його кагалом деякi тварини заважали просто своiм iснуванням. Примiром, василiски доволi швидко були викинутi за борт. Ну звичайно, на вигляд вони були не надто симпатичнi, але маю обов’язок вiдзначити: пiд цiею лускою м’яса було в них небагато, та й не були птахи на той час хворi.

Власне, коли ми пригадали цю подiю, то почали вловлювати закономiрнiсть – i ця закономiрнiсть почалася з василiска. Якщо я вам опишу чотириногого пiвня зi змiiним хвостом, скажу, що вигляд у нього був страхолюдний, ще й вiн знiс кривобоке яйце, ще й доручив жабi його висиджувати, – ви зрозумiете, що то не було найпривабливiше створiння на Ковчезi. Але ж хiба в нього не тi самi права, що й у решти? За василiском настала черга грифона, за грифоном – сфiнкса, за сфiнксом – гiпогрифа. А ви, мабуть, гадали, що всi вони – витвори бурхливоi фантазii? Аж нiяк. І що, на вашу думку, в них спiльного? Усi вони – мiшанцi, химери. Ми гадаемо, що саме Сим – хоча це мiг бути й Ной – мав пунктик щодо чистоти виду. Безглуздий, звичайно; як ми, бува, казали мiж собою, якщо поглянути на Ноя з жiнкою, на iхнiх трьох синiв iз жiнками, то одразу можна збагнути, яка генетична мiшанина пануватиме серед людей. То чому вони так затялися проти мiшаних видiв?

Ну а iсторiя з единорогом була найпечальнiшою. Пiсля неi ми кiлька мiсяцiв були пригнiченi. Як завжди, ходили всiлякi огиднi чутки: мовляв, Хамова жiнка використовувала його рiг iз непристойною метою – звичайне посмертне очорнення вдачi iстоти, до якого влада зазвичай вдаеться; але вiд такого нам ставало ще гiрше. Без сумнiву, Ной ревнував i заздрив. Ми всi з захопленням дивилися на единорога, i «Адмiрал» цього не витримав. Ной – який сенс приховувати правду? – був чоловiк недобрий, смердючий, вiроломний, заздрiсний i боягузливий. Навiть моряк iз нього був такий собi: коли хвилi були сильнi, вiн ховався у своiй каютi, падав на койку з соснового дерева i вставав лише за тим, щоб поблювати в тазик iз соснового дерева: мiазми було чути навiть ярусом нижче. Ну а единорiг був сильний, чесний, безстрашний, бездоганно чистий i переносив хитавицю, як справжнiй моряк. Колись у шторм жiнка Хама послизнулася бiля поруччя й ледь не впала за борт. Але единорiг – якому загальна популярнiсть виборола право вiльно ходити судном – пiдбiг i зачепив рогом ii довгий плащ, пришпиливши його до палуби. І красно ж йому вiддячили за цей хоробрий учинок – Ноi зварили з нього рагу на рiчницю початку Плавання. Даю слово честi – я особисто розмовляв iз пiдсоколиком, який нiс теплий казанок на ковчег Сима.

Можете менi не вiрити, звiсно, але що пишуть у ваших архiвах? Ось, примiром, iсторiя з наготою Ноя – пам’ятаете таке? Це сталося вже пiсля Висадки. Ной, що й не дивно, став ще бiльш самовдоволений, адже вiн врятував людський рiд, забезпечив успiх своiй династii, уклав офiцiйну угоду з Богом – i останнi триста п’ятдесят рокiв життя вирiшив не напружуватися. Вiн заснував селище (яке нинi у вас зветься Архурi) бiля пiднiжжя гори i цiлими днями вигадував собi новi регалii й титули: Святий Лицар Бурi, Повелитель Штормiв i таке iнше. У вашому священному текстi сказано, що у своему маетку вiн завiв виноградник. Ха! Тут навiть зовсiм простак може правильно розшифрувати евфемiзм: вiн безперестанку пиячив. Одного вечора, пiсля особливо бурхливого узлиття, вiн, щойно роздягнувшись, упав як пiдкошений просто на пiдлогу спальнi – явище не виняткове. Хам i брати саме проходили повз його «шатро» (вони й далi називали своi палаци все тим самим ностальгiйним кочiвницьким словом) i зайшли поглянути, чи iхнiй батько-алкоголiк не завдав собi якоi-небудь шкоди. Хам увiйшов у його покiй – i… ну, голий шiстсотп’ятдесятизчимосьлiтнiй дядько, який у п’яному ступорi валяеться на пiдлозi, – видовище не надто естетичне. Хам учинив пристойно, по-синiвськи: сказав братам накрити батька. На знак поваги – хоча вже навiть тодi цей звичай застарiвав – Сим i отой, на букву «Я», зайшли до батьковоi спальнi спиною вперед i примудрилися покласти його в лiжко, не поглянувши на тi його репродуктивнi органи, якi чомусь у вашого виду викликають почуття сорому. Учинок з усiх бокiв шанобливий i доброчесний, сказали б ви. І як же зреагував Ной, коли прокинувся з лютим похмiллям вiд молодого вина? Прокляв сина, який його знайшов у непритомному станi, i проголосив, що всi дiти Хама мають стати слугами родин тих двох братiв, якi зайшли до його кiмнати дупами вперед. І де тут глузд? Ваше пояснення я вгадаю: на рiшення чоловiка вплинув алкоголь, i його варто пожалiти, а не засуджувати. Може бути, може бути. Але я вам одне скажу: я бачив його на Ковчезi.

Ной був здоровенний чоловiк – завбiльшки з горилу, чим iхня подiбнiсть i обмежувалася. Капiтан флотилii – протягом Плавання вiн пiдвищив себе до адмiрала – був негарною старою iстотою, незграбною i байдужою до особистоi гiгiени. Вiн навiть не мiг шерстi до ладу виростити будь-де, крiм як навколо обличчя; решту тiла вiн прикривав шкурами iнших видiв. Якщо поставити його поруч iз горилою, то одразу стане видно, котре створiння досконалiше: одне зграбне в рухах, надзвичайно сильне й вiд природи вдатне звiльнятися вiд паразитiв. На Ковчезi ми без кiнця гадали, як же Бог обрав собi за протеже людину, коли навколо стiльки бiльш очевидних кандидатiв. Бiльшiсть iнших видiв були значно вiрнiшi. От якби вiн пiдтримав горил, то сумнiваюся, що вони вчинили б i половину тих переступiв, що люди – може, тодi й Потоп би не знадобився!

Ну а як вiн смердiв… Одна рiч – мокре хутро тварин, якi з гордiстю його доглядають; але сира, з кристалами солi, занехаяна шкура, що звисае з шиi неакуратноi iстоти, якiй вона не належить, – то зовсiм iнше. Навiть коли наставали тихiшi часи, Ной, кажуть, не просихав (я переказую слова птахiв, гiдних довiри). Сирiсть i буря всюди ходили з ним, наче якийсь соромiцький спогад чи прикмета гiршоi погоди.

У подорожi були й iншi небезпеки, окрiм можливостi стати обiдом. Узяти, примiром, наш вид. Щойно ми потрапили на борт i зачаiлися, ми, скажемо прямо, непомалу запишалися. Адже, як ви розумiете, це все вiдбувалося задовго до появи шприцiв зi спиртовим розчином карболки, до креозоту, солей нафтенових кислот, пентахлорофенолу, бензолу, парадихлорбензолу та ортодихлорбензолу. Ми, на щастя, не зустрiчалися з жуками родини Cleridae, з клiщами роду Pediculoides, а також iз осами-паразитами родини Braconidae. Але був у нас iще один ворог, i то з залiзною витримкою – час. Що як вiн нас невiдворотно змiнить?

Для нас стало серйозним застереженням, коли ми зрозумiли, що дiеться з нашими свояками – точильниками xestobium rufo-villosum. Ця iсторiя спричинила справжню панiку. То було вже ближче до кiнця Плавання, у спокiйнiшi часи, коли ми просто пересиджували день за днем, чекаючи Божоi ласки. Посеред ночi, коли Ковчег затих i всюди запала тиша – така густа й рiдкiсна, що всi тварини завмерли й прислухалися, ще дужче ii поглибивши, – на свiй подив, ми почули цокотiння xestobium rufo-villosum. Чотири-п’ять далеких клацань, потiм пауза – i вiдгук з iншого боку. Ми – стриманi, обережнi, не помiченi, але настороженi anobium domesticum – вухам власним не повiрили. Те, що яйце стае личинкою, личинка – лялечкою, лялечка – дорослою iстотою – то неуникний закон нашого свiту: на лялькування нема дорiкання. Але що нашi свояки, якi саме стали дорослими, взяли та й обрали цей момент – от саме цей! – щоб демонструвати свою любовну жагу, було майже неймовiрно. Ми тут посеред бурхливого моря, щодня пiд загрозою повного зникнення, а xestobium rufo-villosum, бачте, припекло паруватися! Напевне, то була просто невротична реакцiя перед страхом винищення чи щось таке. А проте…

Один з Ноевих синiв вийшов подивитися, що там за звуки, коли нашi свояки, безнадiйно демонструючи своi еротичнi намiри, ритмiчно вгризалися в стiнки своiх нiр. На щастя, нащадок «Адмiрала» мав дуже приблизне уявлення про царство тварин, довiрене його родинi, тож сприйняв ритмiчне клацання за рипiння корабельних дощок. Невдовзi здiйнявся вiтер – xestobium rufo-villosum могли цiлком безпечно демонструвати своi поривання. Але пiсля цiеi пригоди ми всi стали поводитися значно обережнiше. Anobium domesticum сiмома голосами «за» при жодному «проти» ухвалили рiшення не лялькуватися до Висадки.

Варто вiдзначити, що з Ноя i за погоди, i за негоди моряк був такий собi. Його обрали не за навiгацiйнi вмiння, а за побожнiсть. У шторм користi з нього було мало, та й у спокiйному морi не бiльше. Як я можу оцiнювати? Знов-таки, переказую, що казали птахи – тi, якi тижнями можуть триматися в повiтрi, тi, якi безпомилково знаходять шлях на iнший кiнець свiту за допомогою навiгацiйних систем, таких самих докладних, як i винайденi вашим видом. І цi птахи казали, що Ной не знае, куди пливе, – тiльки вихваляеться й молиться. То дiло нехитре, правда? Пiд час бурi йому треба було рятуватися, тiкаючи з епiцентру шторму; за доброi погоди – дбати, щоб ми, дрейфуючи, не надто вiдхилялися вiд курсу i врештi не сiли на мiлину в якiй-небудь безживнiй Сахарi. Найкраще, що можна сказати про Ноя, – це те, що вiн пережив бурю (хоча уникати мiлин i рифiв йому не доводилося, що полегшувало завдання) i що коли вода нарештi вiдступила, ми не опинилися в самiй серединi якогось великого океану. Коли б таке сталося, нiхто не знае, як довго нас носило б морем.

Звiсно, птахи пропонували Ноевi свою допомогу з навiгацiею – але вiн був занадто гордий. Вiн дав iм трохи дрiбних розвiддоручень – вистежувати коловороти й смерчi, а скористатися iхнiм справжнiм мистецтвом вiдмовився. Вiн також вiдправив кiлька видiв на певну смерть, пославши iх подивитися, що видно з висоти, у жахливу погоду – тодi як вони не були здатнi це зробити. Коли Ной вiдiслав виючих гусей на розвiдку в дев’ятибальний шторм (а цi птахи справдi видавали неприемнi звуки, особливо тодi, коли лаштуешся спати), буревiсники зголошувалися летiти замiсть них. Але пропозицiю було вiдхилено – i на тому виючим гусям настав кiнець.

Ну хай уже, хай – були в Ноя й своi чесноти. Вiн був живучий – не лише з огляду на Плавання. Також вiн розкрив таемницю довголiття, яку ваш вид потiм втратив. Але хорошим чоловiком вiн не був. Чи ви знаете, як вiн протягнув пiд кiлем осла? У вас це де-небудь зафiксовано? Це було на Другий рiк, коли вiдбулося деяке послаблення режиму, i окремим групам пасажирiв дозволили спiлкуватися мiж собою. Ну от Ной зловив осла, коли той намагався заскочити на кобилу. Ох «Адмiрал» тодi й розiйшовся, ганьблячи того вiслюка i просторiкуючи, що подiбний союз до добра не доведе, – що пiдтвердило нашу теорiю про ваш страх перед гiбридами, – i заявив, що показово покарае розпусника. Ословi зв’язали копита, кинули за борт у бурхливе море й витягли з другого боку судна. Бiльшiсть iз нас пояснили це елементарними ревнощами. Що дивовижно – так це те, як свою кару сприйняв осел. Ви ж знаете, який вони витривалий народ. Коли вiслюка витягли на палубу, вiн був у жахливому станi. Вуха в нього обвисли, як два листки слизьких водоростей, а хвiст – як промокла мотузка. Кiлька тварин, якi й без того не були фанатами Ноя, зiбралися навколо осла, i козел (по-моему, то був вiн) штовхнув покараного в бiк, перевiряючи, чи той живий. Вiслюк розплющив око, поглянув на стурбованi писки навколо i промовив: «Ну отепер я знаю, як воно – бути тюленем!» Нiчогенько пожартував у таких обставинах! Але, скажу я вам, ми тодi ледь не втратили один вид!

Гадаю, правда, загалом Ной тут не дуже й винен. Я про те, що такий Бог – тиранiчний приклад для наслiдування. Ной нiчого не мiг зробити, не замислившись спочатку, що на це подумае Вiн. Спробуй поживи так… Весь час озиратися, чи можна, – хiба це по-дорослому? А молодiстю Ной виправдовуватися вже аж нiяк не мiг. Дядько сьому сотню розмiняв, як у вашому видi, певне, сказали б. За шiстсот iз гаком рокiв можна було б набути деякоi гнучкостi мислення, здатностi подивитися на речi з рiзних бокiв. Де там! От, скажiмо, взяти будiвництво Ковчега. Що вiн робить? Будуе з соснового дерева. Соснове дерево? Навiть Сим заперечував, але от нi – так вiн вирiшив, так i зробить. Вiд факту, що соснового дерева навколо росте мало, вiн вiдмахнувся. Без сумнiву, вiн просто виконував вказiвки начальства; але хай там як. Усякий, хто розумiеться на деревi, – це я вам як спецiалiст кажу – мiг би йому сказати, що незгiрше б згодилося ще п’ять-шiсть порiд – а то й краще; та й думка, щоб усе на кораблi робити з одного дерева, просто смiховинна. Кожнiй метi – свiй матерiал, це всi знають. Ось вам, прошу, старий Ной у всiй красi – нiякоi тобi гнучкостi. Лише один бiк питання бачимо. Сантехнiка з соснового дерева – ви чули взагалi про таке? Смiх та й годi.

Але це в нього, як я вже сказав, такий був приклад для наслiдування. Що Бог подумае? Це питання завжди було в нього на вустах. У Ноевому поклонiннi Боговi було щось моторошнувате – зловiсне, якщо ви розумiете, про що я. А таки вiн добре знав, чим i де поживитися; та й вiд самого того факту, що його обрано, що його рiд стане единим на землi, вже можна з глузду з’iхати, еге ж? А його синкам – Хаму, Симу й отому, на букву «Я» – теж скромностi не додалося. Походжали по палубi, як королi.

Розумiете, я одну рiч хочу дати зрозумiти. Тут яка iсторiя з Ковчегом? Ви, мабуть, досi вважаете, нiби Ной був таким собi давнiм охоронцем природи, який зiбрав тварин, бо хотiв, аби вони не вимерли, що вiн не витримав би жити далi без жирафи, що робив це все заради нас. Аж нiяк! Вiн це зробив, бо йому було дано вказiвку, ну й з власних, навiть цинiчних, iнтересiв. Вiн же хотiв мати що iсти, поки триватиме Потоп. За п’ять з половиною рокiв вiд бiльшостi городiв i слiду не лишилося – хiба що рис розрiсся. І бiльшiсть нас розумiла: для Ноя ми – лише один-два майбутнi обiди, незалежно вiд кiлькостi нiг. Не тепер, то колись, не ми, то нашi дiти. Як ви можете собi уявити, вiдчуття не з приемних. Ноiв Ковчег був охоплений параноею i жахом. Хто наступний? Хто сьогоднi не сподобаеться дружинi Хама – з того завтра буде фрикасе. На що тiльки не штовхае така непевнiсть! Пам’ятаю, як пару лемiнгiв зловили дорогою до борту судна: вони казали, що хочуть з усiм покiнчити раз i назавжди, що не витримують такоi напруги. Але Сим вчасно iх зловив i замкнув у ящику. Вряди-годи вiн знiчев’я вiдкривав той ящик i махав усерединi нього ножем. Такi ото в нього були жарти. Але якщо це не позначилося на психiцi всього виду, то я дуже здивуюся.

І, звiсно, пiсля закiнчення Плавання Бог офiцiйно затвердив Ноеве мiсце в харчовiй пiрамiдi. За покiрнiсть йому було дозволено iсти будь-кого з нас решту життя. То була якась частина iхньоi конфiденцiйноi домовленостi. Якщо мене спитати – доволi пустопорожньоi. Адже, усунувши з лиця землi всiх решту, Боговi все одно лишалося мати справу з однiею-единою родиною вiрян, правда ж? Не мiг же Вiн йому сказати: «Нi, ви не дотягуете до стандарту!» Ной, мабуть, розумiв, що може диктувати Боговi своi умови (адже витягти ваш перший рiд iз Потопу, а потiм позбутися його – то було б визнання провалу), i ми розсудили, що домовлено чи нi, а вiн би все одно нас iв. Ця так звана угода нам абсолютно нiчого не давала, окрiм смертного вироку. Ну так, нам дали одну маленьку поблажечку: Ною i його командi було заборонено iсти будь-яких вагiтних самиць. Вiд того навколо Ковчега, який уже пристав до суходолу, розгорнулася гарячкова активнiсть, яка мала деякi химернi психологiчнi побiчнi наслiдки. Ви нiколи не замислювалися про те, якi причини в iстеричноi вагiтностi?

Це менi нагадуе про iсторiю з жiнкою Хама. То все були чутки, i самi розумiете, звiдки вони беруться. Дружина Хама не належала до найпопулярнiших осiб на Ковчезi, i, як я вже казав, багато хто пов’язував з нею втрату корабля-шпиталю. Вона зберiгала привабливiсть – на час Потопу iй було лише приблизно пiвтори сотнi рокiв, – але була лиха i гнiвлива. Безумовно, вона командувала бiдолашним Хамом. Ну а факти такi. Ось Хам, його дружина i двое дiтей – тобто двое синiв, якi рахувались, iх звали Куш i Мiцраiм. На Ковчезi в них народився третiй син Фут, а пiсля Висадки – четвертий, на iм’я Ханаан. Ной i його дружина мали темне волосся i карi очi, так само й Хам з дружиною; ну й так само Сим, Варадi й отой, на букву «Я». І Куш був такий, i Мiцраiм, i Ханаан. А от Фут, який народився на Ковчезi, був рудий. Рудий i зеленоокий. Такими е факти.

На цьому ми залишимо гавань фактiв i вийдемо в буремне море чуток (до речi, так висловлювався Ной). Сам я на ковчезi Хама не бував, так що просто безсторонньо переказую, що розповiдали птахи. Основних версiй було двi, i вибирати мiж ними залишаю вам. Пам’ятаете iсторiю з теслею, який улаштував для себе криiвку на кораблi-складi? Ну, то подейкували – хоча пiдтвердження в нас немае, – що пiд час обшуку помешкання дружини Хама був виявлений вiдсiк, про який нiхто не мав i гадки. І на планах вiн також позначений не був. Дружина Хама стверджувала, що теж нiчого про це не знае, однак там, кажуть, на гачку висiла ii спiдня сорочка зi шкiри я?ка, а ретельний обшук виявив мiж дошками пiдлоги кiлька рудих волосин.

Друга iсторiя – яку теж без коментарiв перекажу – ще бiльш делiкатна, але оскiльки стосуеться помiтного вiдсотка вашого виду, то я вам ii повiдаю. На ковчезi Хама пливла пара приматiв – надзвичайно красивi й зграбнi. По всьому було видно, що вони й дуже розумнi, й чепурнi, й мають виразнi обличчя, просто-таки готовi до мовлення. Також вони мали пухнасте руде хутро й зеленi очi. Нi, цей вид уже не iснуе – вони не пережили Плавання, а обставини iхньоi загибелi на борту так до кiнця й не з’ясованi. Щось нiби балка впала… Однак – дивний збiг – падiння балки знищило обох представникiв дуже спритного виду одночасно.

Офiцiйне пояснення, звiсно, було зовсiм iнше. Не було нiяких таемних вiдсiкiв. Не було мiжвидового кровозмiшання. Балка, що вбила приматiв, була величезна – вона також убила й пурпурового мускусного щура, двох карликових страусiв i пару товстохвостих трубкозубiв. Дивний вигляд Фута був Божим знаком – хоча тодi проникнути в його сенс не вдалося. Пiзнiше його значення з’ясувалося: то була ознака, що минула лише половина Плавання. Так що Фут вважався благословенною дитиною, а не причиною для тривоги чи кари. Саме так оголосив Ной. Бог прийшов до нього ввi снi й сказав не пiдiймати руки на немовля, i Ной, оскiльки був праведним чоловiком i не втрачав можливостi про це нагадати, вчинив за вказiвкою.

Не менi вам розповiдати, що думки тварин щодо цiеi ситуацii роздiлилися. Наприклад, ссавцi навiдрiз вiдмовилися вiрити, що рудий зеленоокий примат вступав у плотський зв’язок iз дружиною Хама. Правду кажучи, ми навiть про найближчих друзiв не можемо точно сказати, що в них на душi, але ссавцi були готовi поклястися своiм ссавецтвом, що такого не було й не могло бути. Вони надто добре знали покiйного й могли поручитися за його моральнiсть i чистоплотнiсть. Вiн навiть, натякали вони, був трохи снобом. А якщо припустити – лише припустити, – що йому хотiлося трохи пригод, то навколо було чимало принаднiших екземплярiв, нiж Хамова дружина. Примiром, отi гарненькi жовтохвостi мавпочки, яким покажи жменю мускатного горiха – i вибирай яку хочеш.

На цьому мое одкровення вже майже добiгло кiнця. Але розповiдаю я вам це – зрозумiйте мене правильно – по-дружньому. Якщо ви гадаете, що я роблю це з бажання посперечатися, то причина таких думок хiба що в безнадiйному догматизмi вашого виду. Ви вiрите в те, в що хочете вiрити, i продовжуете в тому самому дусi. Ну й Ноевi гени, звiсно. Безумовно, ними можна пояснити ваш дивний брак допитливостi. От, примiром, ви так i не порушували такого питання щодо своеi давньоi iсторii: а що ж сталося з вороном?

Коли Ковчег сiв на верхiвку гори (насправдi все було не так просто, але зараз у деталi заглиблюватися не будемо), Ной вiдправив ворона i голубку подивитися, чи вiдступила з лиця землi вода. Ну i в тiй версii, яка дiйшла до вас, ворон вiдiграе дуже малу роль: лiтае собi туди-сюди, як можна подумати, без особливоi користi. А от iз трьох польотiв голубки зробили подвиг. Ми плачемо, коли вона не мае на що сiсти, ми радiемо, коли вона приносить на Ковчег листок оливи. Я розумiю, ви пiднесли цю пташку до символу. Але вiдзначу: ворон завжди стверджував, що оливу знайшов саме вiн, що вiн принiс листок на Ковчег; але Ной вирiшив, що «краще» сказати, нiби дерево знайшла голубка. А от я особисто завжди був схильний бiльше вiрити вороновi, який, окрiм усього iншого, мае значно сильнiшi крила, нiж голубка; та й цiлком у стилi Ноя (який знов-таки чинив, як його зверхник) було здiйняти суперечку мiж тварин. Ноевi довелося заявити, нiби ворон, замiсть того щоб якнайшвидше повернутися зi звiсткою про суходiл, вдав хворого, чи то помiтили (хто? адже голубка, яку пiдвищили, нiколи б не опустилася до такого доносу), як вiн смакуе падлом. Навряд чи я маю додавати, що ворон почувався зрадженим i ображеним таким моментальним переписуванням iсторii, а тi, хто мае кращий слух, анiж я, кажуть, що й по сьогоднi в його голосi чути печаль i розчарування. Ну а голубка аж надто запишалася з тiеi митi, як ми зiйшли на берег. Вона вже бачила себе на поштових марках i фiрмових бланках.

Перед тим як було спущено трап, «Адмiрал» звернувся до всiх тварин на Ковчезi – i його слова переказали пасажирам усiх iнших ковчегiв. Вiн подякував нам за спiвпрацю, вибачився за те, що пайки були невеликi, й пообiцяв, що якщо ми будемо зi свого боку виконувати домовленiсть, то вiн попросить у Бога для нас найкращоi компенсацii на майбутнiх переговорах. Дехто з нас iз сумнiвом розсмiявся на такi слова: адже ми пам’ятали жорстоко покараного осла, втрату шпиталю, винищення мiшаних видiв, смерть единорога… Було зрозумiло, що Ной просто робить хорошу мiну; а робить вiн ii просто тому, що вiдчувае: будь-який звiр, що мае глузд, ступивши на суходiл, бiгом помчить у степ i в лiс. Вiн, вочевидь, намагався нас умовити не вiдходити далеко вiд свого нового палацу, про будiвництво якого заразом i повiдомив. Серед вигод такого мiсця проживання був безкоштовний водопiй i пiдгодiвля у важкi зими. Очевидно, боявся, що м’ясний рацiон, до якого вiн звик на Ковчезi, зараз з усiх двох, чотирьох чи скiлькох там нiг розбiжиться, i Ной iз родиною знову перейдуть на ягоди й горiшки. На диво, декому з тварин пропозицiя Ноя здалася справедливою: адже, зауважували вони, всiх вiн однаково з’iсти не здужае – так ото старих i хворих прибере. Тому деякi – варто вiдзначити, не найрозумнiшi – залишилися неподалiк, чекаючи, доки збудуеться палац i вода потече, як вино. Свинi, корови, вiвцi, тi з кiз, якi були дурнiшi, кури… Ми iх попереджали, ну принаймнi намагалися. Ми саркастично бурмотiли собi пiд нiс при них: «Посмажать чи зварять?» – але це не допомогло. Як я вже сказав, вони були не надто розумнi й, мабуть, боялися повертатися до дикого життя; вони стали залежними вiд своеi в’язницi та ii сторожа. Ну а в наступних поколiннях з ними вiдбулася цiлком передбачувана рiч – вони стали просто тiнями тих, ким були. Свинi з вiвцями, яких ви бачите сьогоднi, порiвняно з iхнiми повними життя предками на Ковчезi нагадують зомбi. З них вибито iхню сутнiсть, iхне нутро. А декому з них, як, примiром, iндикам, пiсля смертi, знущаючись, набивають нутро чим захочуть – а тодi смажать чи варять.

Ну i, власне, що Ной пообiцяв у своiй вiдомiй Висадковiй Угодi з Богом? Що вiн отримав за своi жертви й вiрнiсть свого роду (не кажучи вже про значно бiльшi жертви з боку тваринного царства)? Бог сказав (так Ной якнайоптимiстичнiше виклав Його слова), що обiцяе бiльше не насилати Потопу, а на знак серйозностi свого намiру Вiн сотворив для нас веселку. Веселку! Ха! Звичайно, не заперечу, це красиво – i ота, перша, яку Вiн зробив нам, яскраве, ясне пiвколо, пiд яким ще одне, блiдiше, серед iндигового неба, змусила чимало з нас пiдвести голови вiд пасовища. Ідею цього явища зрозумiти було нескладно: коли дощ неохоче поступився сонцю, цей блискучий символ щоразу пiсля дощу нагадуватиме нам: дощ скiнчився, Потопу не буде. А проте не так це вже й багато. І яка в неi законна сила? От спробуйте надати в судi як доказ веселку…

Розумнiшi тварини сприйняли запропонованi Ноем напiвпансiоннi обiцянки правильно – i помчали геть у поля й лiси, покладаючись на власнi вмiння знаходити воду й зимову поживу. Ми не могли не помiтити: пiвнiчнi оленi побiгли одними з перших, кинулися навтiкача вiд «Адмiрала» та його нащадкiв, несучи в далеч своi незрозумiлi передчуття. До речi, маете рацiю, що вважаете тих iстот, якi втекли – на думку Ноя, невдячних зрадникiв – благородними. Хiба може свиня бути благородною? Чи курка? Коли б ви тiльки бачили единорога… У зверненнi Ноя до iстот, якi пiсля Висадки тирлувалися бiля його майбутнього палацу, був ще один спiрний момент. Вiн сказав, що Бог, давши нам веселку, по сутi, обiцяе робити так, щоб чудеса у свiтi не вичерпувалися. По-моему, ну дуже прозорий натяк на ту кiлькiсть чудес природи, яких за час Плавання Ной повикидав за борт чи зжер разом зi своiм сiмейством. Веселка як замiна единорога? Чому Бог просто-напросто не повернув единорога? Ми, тварини, були б значно бiльш радi вiд того, анiж вiд масштабного натяку на Богову великодушнiсть пiсля кожного дощу.

Зiйти з Ковчега, скажу я вам, було не набагато простiше, нiж на нього потрапити. На жаль, деякi з обраних тварин не в мiру доносили, так що мови про те, що Ной просто опустить трап i крикне: «В добру путь на суходiл!» – не було. Тiло кожноi тварини суворо обшукували перед тим, як вiдпустити; декого навiть засовували в ночви з водою, яка вiдгонила дьогтем. Кiлька самиць скаржилися, що зазнали внутрiшнього огляду вiд Сима. Знайшли чимало нелегалiв: кiлькох жукiв iз бiльш помiтних, трохи щурiв, якi нерозумно роз’iлися за час Плавання, навiть парочку змiй. Ми залишили судно – гадаю, тепер це вже можна не приховувати – у порожнистому розi барана. Це була здоровенна, похмура, не схильна до послуху тварина, дружбу з якою ми спецiально пiдтримували останнi три роки в морi. Ноя баран геть не поважав i був дуже радий надурити його пiсля Висадки.

Коли ми семеро залiзли в баранячий рiг, нас переповнювала радiсть. Ми вижили! Ми переховалися, все пережили – i втекли – без усяких сумнiвних оборудок з Богом чи Ноем. Ми впоралися самi. Ми почувалися благородними серед тварин. Може, вам це кумедно чути, але так – ми почувалися благородними. Плавання нас багато чого навчило, а головне: люди порiвняно з тваринами – дуже нерозвинений вид. Вашого розуму ми, звiсно, не заперечуемо, вашого помiтного потенцiалу. А проте ви все ж перебуваете тiльки на раннiй стадii розвитку. Ми, наприклад, завжди лишаемося собою: от що означае повнiстю еволюцiонувати. Ми знаемо, хто ми i як це. Ви ж не очiкуете вiд кота, що вiн раптом загавкае, або що свиня замукае? А саме цього в якомусь розумiннi ми за Плавання на Ковчезi навчились очiкувати вiд вашого виду. Зараз ви гавкаете, а потiм занявкаете; то ви дикi, то ручнi. Ми з Ноем знали, хто ми взагалi, не знали лишень, хто ми в цей момент для нього.

У вашого виду з правдою, скажемо вiдверто, проблеми. Ви весь час чи то щось забуваете, чи то вдаете, нiби забули. От втратили Варадi з ковчегом – i хоч хтось про це говорить зараз? Розумiю, у цьому вiдвертаннi може бути й дещо позитивне: якщо не звертати уваги на погане, то легше йти далi. Але якщо на нього не звертати уваги, то ви врештi вважатимете, що того поганого нiколи й не було. Потiм щоразу дивуетеся. Вам дивно, що зброя вбивае, що грошi розбещують, що снiг узимку випадае. Може, це й мила наiвнiсть, тiльки, на жаль, вона обертаеться небезпекою.

Наприклад, ви нiколи й словом не обмовилися про iстинну вдачу Ноя, вашого праотця – побожного патрiарха, вiдданого охоронця природи. Я так розумiю, у вашiй давнiй еврейськiй легендi сказано, нiби Ной вiдкрив сп’янiння, подивившись, як козел наiвся винограду, що забродив. Яка нахабна спроба зiпхнути вiдповiдальнiсть на тварин! Але, на жаль, закономiрна. І в Грiхопадiннi винен, бачте, змiй, i з чесного ворона зробили жадiбного ледаря, i козел Ноя споiв. Ну послухайте ж: я вам чесно скажу, що Ной i без чужих копит здогадався, в чому таемниця вина.

«Винен хтось iнший!» – це ваш перший iнстинкт. А якщо не можна звинуватити iншого, то можна сказати, що проблема взагалi не проблема. Переписати правила, пересунути ворота. Деякi з ваших учених мужiв, якi все життя придiлили священним книгам, навiть намагалися довести, що Ной на Ковчезi – це не той самий Ной, якого звинувачено в пияцтвi й непристойному оголеннi. Ну як мiг Бог обрати п’яницю? Нi, нi, так не бувае. Це Ной, та не той. Просто тезко, помилка вийшла. І нема проблеми.

Як же Бог мiг обрати п’яницю? Отож-бо я й кажу – бо всi решта були, хай iм грець, дещо гiршими. Ной був найкращим iз дуже поганих. А якщо говорити про пияцтво – то вiн саме пiд час Плавання перейшов межу. Старий Ной завжди полюбляв вихилити рiг-другий хмiльного зiлля й до початку Плавання – а хто ж не любить? Але на алкоголiка його перетворило саме Плавання. Вiн просто не мiг витримати такоi вiдповiдальностi. Вiн помилявся з навiгацiею, втратив чотири з восьми кораблiв i з третину довiрених йому видiв; було б кому його судити – його б за таке вiддали пiд трибунал. Та й, попри всю пиху, дiдугана мучила совiсть за втрату половини флотилii. Провина, неготовнiсть, постiйне намагання виконувати непосильну роботу – це потужна комбiнацiя, яка таким самим руйнiвним чином впливае на бiльшiсть представникiв вашого виду. Можна, не сумнiваюся, навiть обгрунтувати точку зору, що Ноя взагалi споiв Бог. Імовiрно, тому вашi вченi так намагаються вiддiлити одного Ноя вiд другого: висновки незручнi виходять. Але iсторiя про «другого» Ноя з пияцтвом, непристойною поведiнкою, несправедливим покаранням сина, який виконав свiй обов’язок, – ну, для тих, хто знав «першого» Ноя на Ковчезi, тут нiчого дивного немае. На жаль, це сумний, але передбачуваний випадок алкогольноi дегенерацii особистостi.

Як я вже казав, нас переповнювало щастя, коли ми залишали Ковчег. Серед iншого, вже соснового дерева ми наiлися на все життя. Додатковою причиною прикростi, що Ной таким химерним чином планував свiй флот, була одноманiтна дiета. Звичайно, Ной про це навiть не думав, адже й нас там бачити не бажав. А якщо озирнутися на це з висоти тисячолiть, рiшення не пускати нас на борт здаеться навiть iще жорстокiшим, анiж тодi. Нас, незаконних пасажирiв, було семеро, а якби нам дали дозвiл, то допустили б лише двох – i нам би довелося змиритися з цим. Правда й те, що Ной не мiг передбачити, скiльки триватиме Плавання, але за п’ять з половиною рокiв ми з’iли так мало, що, звичайно, вiд допущення пари з нас кораблi б не постраждали, а справа була б варта заходу. Та й узагалi, ми ж не виннi, що ми – шашелi.




2. НЕЗВАНІ ГОСТІ


Франклiн Г’юз спецiально зiйшов на борт на годину ранiше, щоб засвiдчити свою дружню прихильнiсть тим, хто протягом наступних двадцяти днiв мав полегшувати йому роботу. І ось тепер вiн, прихилившись до поруччя, дивився на пасажирiв, що сходили трапом: зрiлi й лiтнi пари; деякi з них були позначенi чiткою печаттю нацiональностi, iншi – бiльш благопристойнi – до пори лукаво зберiгали анонiмнiсть свого походження. Франклiн, легко, але недвозначно обiйнявши за плечi свою супутницю, захопився щорiчною вiдгадайкою: звiдки походять майбутнi слухачi? Найпростiше було помiтити американцiв: у Новому свiтi чоловiки ходили у вiдпочинковому одязi пастельних вiдтiнкiв, жiнки не переймалися колиханням жирових складок. Друге мiсце за вгадуванiстю посiдали британцi: у Старому свiтi чоловiки носили твiдовi пiджаки, пiд якими ховалися сорочки з коротким рукавом – бежевi або кольору вохри; iхнi жiнки з мiцними колiнами готовi були вилiзти на будь-яку гору, зачувши про античний храм на нiй. Були канадськi родини, на чиiх м’яких шапках виднiв кленовий листок; спортивна шведська сiм’я – чотири бiлявi голови; якiсь французи з iталiйцями, яких Франклiн розрiзняв лише за тим, заговорять вони про багети чи про макарони; шiсть японцiв, якi розривали шаблон вiдсутнiстю фотоапаратiв у руках. За винятком кiлькох родин i окремих самотнiх англiйських естетiв, по трапу люди пiдiймалися здебiльшого чемними парами.

«Усякоi тварi по парi», – зауважив Франклiн. Вiн був високим, вгодованим чоловiком рокiв сорока, мав свiтло-русяве волосся й червонястий вiдтiнок обличчя, який злi язики пов’язували з пияцтвом, а добрi – з надмiром перебування на сонцi; це обличчя здавалося таким невловно знайомим, що якось не виникало питання, красиве воно чи нi. Його супутниця, чи асистентка, тобто нi – заперечила б вона – секретарка, була стрункою смаглявою дiвчиною в купленому заради круiзу одязi. Франклiн, демонструючи свiй бойовий досвiд, вбрався в сорочку кольору хакi в стилi сафарi й потертi джинси. Хоча це була не зовсiм та форма одягу, якоi пасажири очiкували вiд славетного лектора, вона точно вказувала на причини його унiкальностi. Якби вiн був американським ученим, то, певне, нарядився б у костюм зi смугастоi жатки; якби британським – то був би вбраний у напрасований лляний пiджак кольору морозива. Але слава Франклiна (яку вiн був схильний дещо перебiльшувати) походила з телебачення. Вiн починав як виразник чужих думок, молодим чоловiком у вельветовому костюмi, який привiтно й м’яко пояснював явища культури. За певний час вiн розважив, що коли вiн може про таке говорити, то чому б про це ще й не писати. Спочатку це був просто «додатковий матерiал Франклiна Г’юза», потiм участь у написаннi сценарiю, а тодi бiльше досягнення – «автор i ведучий Франклiн Г’юз». У якiй галузi знань вiн спецiалiзувався, розiбрати було складно, але вiн вiльно пересувався у свiтi археологii, iсторii й порiвняльноi культури. Вiн спецiалiзувався на сучасних алюзiях, що мало врятувати й оживити такi мертвi предмети, як перехiд Ганнiбала через Альпи, скарби вiкiнгiв у Схiднiй Англii чи палаци Ірода. «Слони Ганнiбала були тогочасними танковими пiдроздiлами», – виголошував вiн, захоплено вводячи слухача в незнайомий пейзаж; або: «Усiх пiхотинцiв вiйська можна порiвняти з тим, скiльки людей перебувае на стадiонi “Вемблi” пiд час фiналу Кубка»; або: «Ірод був не просто тиран i збирач земель, вiн також був покровителем мистецтв – може, про нього варто думати як про Муссолiнi з гарним естетичним смаком».

Слава телеведучого невдовзi принесла Франклiновi другу дружину – i рокiв через два друге розлучення. Тепер його контракт iз екскурсiйною агенцiею «Афродита» завжди передбачав каюту й асистента; команда «Святоi Єфимii» захоплено вiдзначала, що асистентки не мали схильностi супроводжувати його бiльш нiж в одному круiзi. Франклiн давав стюардам щедрi чайовi й мав популярнiсть серед тих, хто платив йому кiлька тисяч фунтiв за двадцять днiв. Вiн мав милу звичку iнколи так захоплено вiдхилятися вiд теми, що потiм мусив зупинитися й роззирнутися, розгублено всмiхаючись: де ж вiн зупинився? Багато пасажирiв мiж собою вiдзначали яскравий ентузiазм Франклiна – як вiн iх пiдбадьорював у такi цинiчнi часи, як вiн по-справжньому оживляв для них iсторiю. Якщо вiн, бувало, застiбав свою сорочку не на той гудзик чи заляпував джинси соусом з омарiв, то це були просто наслiдки його славноi захопленостi справою. Також його одяг натякав на дивовижну демократичнiсть сучасноi вченостi: зовсiм не обов’язково бути штивним професором у фраку, щоб розумiтися на принципах давньогрецькоi архiтектури.

– Фуршет-вiдкриття буде о восьмiй, – промовив Франклiн. – Краще я, мабуть, годинки зо двi придiлю завтрашнiй балаканинi.

– Але ж ви, певне, вже багато разiв про це розповiдали? – Трiсiя трохи сподiвалася, що, коли судно заходитиме у Венецiйську затоку, вiн буде поруч на борту.

– Щороку треба по-новому. А то можна застарiти, – вiн злегка торкнувся ii передплiччя, i рука рушила вниз.

По правдi, наступного ранку о десятiй вiн буде розповiдати точно те саме, що й у попереднi п’ять рокiв. Єдиною рiзницею – яка мала б не давати Франклiновi застарiти – була присутнiсть Трiсii замiсть… як там торiшню дiвчину звали? Але вiн любив пiдтримувати мiф про готування до лекцiй, а краевид Венецii мiг i пропустити. Вона й наступного року стоятиме – хiба що на один-два сантиметри ближче до лiнii води, i ii рожевий лик, як i його власний, трохи бiльше постарiе.

На палубi Трiсiя дивилася на мiсто, доки дзвiниця Сан-Марко перетворилася на недогризок олiвця. Вона вперше зустрiла Франклiна три мiсяцi тому, коли той з’явився на ток-шоу, де вона була молодшою дослiдницею. Кiлька разiв вони опинялися в лiжку, але поки що не так уже й багато. Дiвчатам на квартирi вона розповiдала, що зустрiчаеться з однокурсником; якщо все пiде гаразд, то пiсля повернення вона розповiсть iм правду, але наразi не хотiла зурочити. Франклiн Г’юз! І вiн поки що поводиться дуже стримано, навiть доручае iй якiсь номiнальнi обов’язки, щоб вона не надто скидалася на коханку. Скiльки людей з телебачення вражали ii своею фальшивiстю – виявлялися милi, але загалом нечеснi. Франклiн поза екраном був такий самий, як i на екранi: вiдкритий, жартiвник, охоче розповiдае про рiзнi речi. Його словам хотiлося вiрити. Телекритики кепкували з його одягу i з того, як у нього з розстiбнутоi на грудях сорочки стирчить волосся, iнодi ехидно коментували його слова, але вони просто заздрили, i подивилася б вона, як би хтось iз цих критикiв устав i спробував розповiсти щось так майстерно, як Франклiн. «Найскладнiше – це спростити», – казав вiн iй, коли вони вперше обiдали разом. Інший секрет телебачення, зiзнавався вiн, – це знати, коли замовкнути й передати слово картинцi: «Потрiбно тримати тонкий баланс мiж словом i зображенням». А в думцi Франклiн покладав надii на свою надiйну марку «Автор, ведучий i продюсер Франклiн Г’юз». У мрiях вiн, бувало, намагався зрежисувати велетенський план на римському Форумi – вiд арки Септимiя Севера до храму Вести. Тiльки от де камеру поставити – це питання.

Перший вiдрiзок шляху на Адрiатицi загалом тривав як завжди. Був i фуршет, пiд час якого команда придивлялася до пасажирiв, а тi обережно колами ходили однi навколо одних; перша лекцiя Франклiна, в якiй вiн пiдлещувався до аудиторii, применшував свою телевiзiйну славу й проголошував, що для нього становить приемну змiну обставин можливiсть звертатися до живих людей, а не до скляного ока та оператора, який кричить: «Волосина в об’ективi, можна заново?» (може, цей технiчний момент i не буде очевидним для всiх слухачiв, але Франклiну цього й треба було: iм дозволяеться снобiзм щодо телебачення, але хай не вважають, що це заняття для iдiотiв); потiм ще одна його ж лекцiя з нагоди початку круiзу, так само необхiдна: у нiй вiн пояснював своiй асистентцi, що головне, про що iм не слiд забувати, – це добре розважитися. Звичайно, працювати йому доведеться – iнодi вiн хоч-не-хоч мае зачинитись у своiй каютi з нотатками – але загалом, на його переконання, плавання слiд сприймати як двотижневий вiдпочинок вiд паскудноi англiйськоi погоди й iнтриг у телецентрi. Трiсiя схвально кивала, хоча, як молодший дослiдник, нiколи тих iнтриг не бачила й не страждала вiд них. Розумнiша дiвчина зробила би зi слiв Франклiна також висновок: «Але нiчого серйознiшого вiд цiеi подорожi не очiкуй!» Оптимiстична i простодушна Трiсiя проiнтерпретувала його слова дещо м’якше: «Будьмо обережнi, не треба поспiшати з очiкуваннями», – що, до честi Франклiна Г’юза, вiн приблизно й хотiв до неi донести. Вiн злегка закохувався по кiлька разiв на рiк, на що iнколи нарiкав, але не надто переймався. Проте безсердечною людиною ведучий зовсiм не був, i щойно дiвчина – особливо славна дiвчина – починала потребувати його бiльше, нiж вiн ii, Франклiна охоплювали жахливi передчуття. У такiй панiцi вiн зазвичай пропонував одне з двох: або дiвчина переiжджае до нього, або йде геть iз його життя – жоден iз цих варiантiв, по правдi, йому не подобався. Так що цю розмову на початку плавання з Дженнi, Кетi чи, в цьому випадку, Трiсiею вiн заводив радше не вiд цинiзму, а вiд далекоглядностi, хоча коли потiм усе йшло шкереберть, то не дивно, що Дженнi, Кетi чи, в цьому випадку, Трiсiя згадували його як людину, бiльш схильну до холодного розрахунку, нiж насправдi.

Із тiеi самоi далекоглядностi, яка тихо шепотiла йому свою пораду на тлi кривавих репортажiв у газетах, Франклiн Г’юз придбав собi iрландський паспорт. Свiт уже переставав бути тим затишним мiсцем, де стара добра синя британська корочка в поеднаннi з чарiвним словом «журналiст» чи «BBC» допомагала отримати все, чого хочеш. «Державний секретар Їi Британськоi Величностi, – мiг з пам’ятi процитувати Франклiн, – iменем Їi Величностi просить i вимагае вiд усiх, кого це може стосуватися, надавати подателю цього необхiднi пiдтримку й захист». Як же, мрii-мрii. Тепер Франклiн iздив свiтом iз зеленим iрландським паспортом, на обкладинцi якого була зображена золота арфа, котра щоразу змушувала його почуватися представником Книги рекордiв Гiннесса, коли вiн показував свiй паспорт. У ньому не було й слова «журналiст», як себе загалом чесно називав Г’юз. У деяких краiнах свiту журналiстiв недолюблювали, у деяких бiлi люди, якi виявляли цiкавiсть до археологiчних пам’яток, сприймались як британськi шпигуни. Менш ризиковане означення «письменник» мало на метi самозаохочення. Якщо Франклiн назветься письменником, то це, можливо, врештi допоможе йому таким стати. Та й у нього була б слушна нагода видати книжку за матерiалами своiх передач; а крiм того, вiн бавився дечим серйозним, але й принадним – писав щось нiби особисту iсторiю свiту. Ця книжка може мiсяцями триматися в бестселерах.

«Свята Єфимiя» була не новим, але зручним судном з люб’язним капiтаном-iталiйцем i вмiлими матросами-греками. «Афродита» давала iм передбачувану клiентуру, нацiонально розмаiту, але з однорiдними смаками. Такi люди надавали перевагу читанню, а не киданню кiлець на палубi, засмаганню, а не дискотекам. Вони всюди ходили за лектором, бували на бiльшостi додаткових екскурсiй i косо дивилися на солом’яних осликiв у сувенiрних крамницях. Вони не шукали романтики, хоча струнне трiо iнколи викликало в них бажання старомодно потанцювати. Вони по черзi опинялися за столиком капiтана, вигадливо наряджалися на бал-маскарад i чемно читали корабельну газету, де друкували вiдомостi про маршрут, а також вiтання з днями народження й не надто контроверсiйнi новини Європи.

Така атмосфера здавалася Трiсii дещо задушливою, але ця задуха була добре органiзована. Як i в приватному зверненнi до асистентки, у вступнiй лекцii до пасажирiв Франклiн наголосив на тому, що наступнi три тижнi iхня мета – спокiй i задоволення життям. Вiн тактовно натякнув, що в рiзних людей – рiзний рiвень зацiкавленостi античними старожитностями i що вiн не буде вести журнал i ставити в ньому жирнi «енки». Франклiн мило вiдзначив, що його й самого, бува, може втомити черговий ряд колон коринфського ордеру на тлi безхмарного неба; але зробив вiн це так, що пасажири могли йому й не повiрити.

Хвiст пiвнiчноi зими лишався позаду; i «Свята Єфимiя» поважно вводила своiх пасажирiв у спокiйну середземноморську весну. Твiдовi пiджаки поступилися лляним, брючнi костюми – дещо старомодним вiдкритим сукням. Вони проходили Коринфську протоку вночi, i деякi пасажири в пiжамах i нiчних сорочках припали до iлюмiнаторiв – а бiльш рiшучi вибiгли на палубу, вряди-годи марно блимаючи фотоспалахами. З Йонiйського моря в Егейське; серед Кiклад було свiжiше й хиткiше, але нiкому це не заважало. Сходили на берег на шикарному Мiконосi (там лiтнiй директор школи пiдвернув ногу, лазячи руiнами), на мармуровому Паросi й вулканiчному Санторiнi. Коли зупинились на Родосi, круiз тривав уже десять днiв. Поки пасажири були на березi, «Свята Єфимiя» поповнила запаси пального, овочiв, м’яса i вина. Також на борт пiднялися такi собi гостi, яких, однак, не було видно й чути до наступного ранку.

Судно пливло в бiк Криту, i об одинадцятiй Франклiн розпочав свою звичну лекцiю про Кносс i мiнойську цивiлiзацiю. Вiн мав бути обережним, адже слухачi зазвичай дещо вже знали про Кносс, а дехто мав власну теорiю щодо цього мiсця. Франклiн любив, коли йому ставили питання: вiн не заперечував, якщо до його слiв додадуть щось малозрозумiле (або навiть i правильне) – вiн гречно вклонявся й дякував «пановi професору», маючи на увазi, що коли однi пасажири загалом мають уявлення про предмет, то дуже добре, що вони дiляться з iншими маловiдомими деталями; а от чого Франклiн Г’юз не зносив – так це зануд, яким не терпиться випробувати на лекторi власнi iдейки. «Перепрошую, мiстере Г’юз, воно дуже скидаеться на египетське – звiдки нам знати, що це будували не египтяни?» «А ви не занадто самовпевнено стверджуете, що Гомер саме тодi написав – чи написала (смiх у залi) – цей твiр?» «У мене точних вiдомостей немае, але, звичайно, було б розумно припустити, що…» В аудиторii завжди знаходився бодай один такий розумник (чи розумниця) у ролi спантеличеного, але тямущого аматора, який не пiддаеться загальноприйнятiй оманi. Така людина абсолютно переконана, що iсторики брешуть на кожному кроцi, а складнi питання розв’язуе бадьора iнтуiцiя, не замулена поглибленим знанням про предмет. «Я поважаю вашу думку, мiстере Г’юз, але, звичайно, значно логiчнiше було б припустити…» Інодi Франклiновi дуже кортiло сказати (хоча вiн так нiколи не казав), що такi кмiтливi спостереження стосовно давнiх цивiлiзацiй беруть початок здебiльшого в голлiвудських драмах iз Кiрком Дугласом чи Бертом Ланкастером. Вiн уявляв, як вiдповiдае такому «спецiалiсту», вклавши потужну iронiю в прислiвник: «Безумовно, ви ж розумiете, що фiльм “Бен-Гур” не е абсолютно вiрогiдним?» Але не цього разу. Вiн же не зрозумiв, що це його останне плавання. Тодi б вiн мiг дещо розслабитися. Мiг би щирiше спiлкуватися з аудиторiею, менше обмежувати себе в напоях, радiснiше сприймати кокетливi погляди…

Гостi на лекцiю Франклiна Г’юза про Кносс спiзнились, i вiн уже завершив ту частину, в якiй грав роль сера Артура Еванса. Вони розчахнули дверi й один раз вистрiлили в стелю. Франклiн, ще занурений у свiй виступ, пробурмотiв: «А можна це перекласти?» – але то був бородатий жарт, i перехопити увагу пасажирiв ним було неможливо. Усi вже забули про Кносс i дивилися на високого вусаня в окулярах, який iшов до кафедри на мiсце Франклiна. За нормальних умов Франклiн би, люб’язно поцiкавившись особою незнайомця, передав би йому мiкрофон. Але оскiльки в чоловiка був великий автомат, а на головi той убiр у червону клiтину, за яким колись безпомилково визначали симпатичних пустельних воякiв, вiрних Лоуренсовi Аравiйському, а зараз – шалених терористiв, готових улаштувати бiйню, то Франклiн просто зробив непевний жест, запрошуючи чоловiка до мiкрофона, i сiв.

Слухачi Франклiна – якими вiн ще кiлька секунд по-власницьки iх вважав – притихли. Кожен боявся зробити необережний рух, тамуючи подих. Незваних гостей було трое – решта двое стали на вартi бiля дверей зали. Високий в окулярах, немов теж якийсь учений лектор, постукав по мiкрофону: частково перевiряючи його роботу, частково привертаючи увагу. В останньому особливоi необхiдностi не було.

– Перепрошую за незручностi, – почав вiн.

Короткi нервовi смiшки.

– Але, на жаль, нам доведеться дещо перервати вашу вiдпустку. Маю надiю, що ненадовго. Ви всi перебуватимете тут, на своiх мiсцях, доки ми не скажемо вам, що робити.

Із середини зали почувся сердитий чоловiчий голос iз американським акцентом:

– Що вам, в чорта, треба?

Араб знову повернувся до мiкрофона, вiд якого вiдiйшов, i зi зверхньою ввiчливiстю дипломата вiдказав:

– На жаль, на даному етапi я на питання не вiдповiдаю.

Вiдтак, щоб його не переплутали з дипломатом, додав:

– Ми – не тi люди, якi схильнi до невиправданого насильства. Однак для привернення вашоi уваги я вистрiлив у стелю. Ось тут я встановив на автоматi цей важiль ось так, щоб пострiли були одиночними. Якщо я переставлю його, – що вiн i зробив, тримаючи зброю пiд кутом угору, неначе iнструктор зi стрiльби перед особливо нетямущими новачками, – то автомат стрiлятиме, доки скiнчаться набоi. Сподiваюсь, я висловився зрозумiло.

Араб вийшов. Люди взялися за руки, хтось вряди-годи шморгав чи схлипував, але загалом панувала тиша. Франклiн поглянув у дальший лiвий кiнець зали на Трiсiю. Асистенткам можна було приходити на його лекцii, але сiдати десь у глибинi, «щоб не вiдволiкати». Здаеться, вона не була налякана – просто напружено чекала, що буде далi. Франклiн хотiв сказати: «Слухай, у мене ще такого не бувало, це ненормально, я не знаю, що робити!» – а натомiсть нерiшуче iй кивнув. Через десять хвилин напруженоi тишi з мiсця пiдвелася американка рокiв п’ятдесяти п’яти. Двое незнайомцiв на вартi одразу прикрикнули на неi. Вона не звернула на них уваги, так само й на свого чоловiка, який щось iй шепнув i схопив за руку. Вона пiшла центральним проходом до озброених людей, зупинилася на вiдстанi приблизно двох метрiв i чiтко, повiльно голосом, який сочився панiкою, промовила:

– Менi, чорт забирай, треба в туалет!

Араби нiчого на це не сказали й навiть не подивилися iй в очi. Натомiсть зробили маленький, але недвозначний жест автоматами, демонструючи, що вона в той момент е великою мiшенню – i будь-який рух уперед пiдтвердить це остаточно й очевидно. Жiнка розвернулася, повернулася на мiсце й заплакала. Одразу десь праворуч заплакала ще одна жiнка. Франклiн знову поглянув углиб зали на Трiсiю, кивнув, пiдвiвся, спецiально не глянувши на вартових, i пiшов до кафедри.

– Як я вже казав… – вiн авторитетно кашлянув, i всi подивилися на нього. – Я казав, що Кносський палац, безумовно, не був першим людським поселенням на цьому мiсцi. Ідеться про те, що мiнойський культурний шар залягае вглиб приблизно на п’ять метрiв, але глибше е iншi шари – аж до понад семиметровоi глибини. Коли заклали перший камiнь палацу, життя тут тривало вже щонайменше десять тисяч рокiв…

Здавалося цiлком нормальним продовжити лекцiю. Також Франклiн вiдчув, що на плечi йому лягла така собi королiвська мантiя – неначе вiн оволодiв ситуацiею. Вiн вирiшив це перевiрити, спочатку кинувши обережний погляд. Чи розумiють вартовi англiйську? Можливо. Чи бували вони в Кносському палацi? Малоймовiрно. Отже, Франклiн, описуючи залу ради в палацi, придумав велику глиняну табличку, що, ймовiрно, висiла над гiпсовим троном. На нiй були написанi такi слова: «Ми живемо в непростi часи». Продовжуючи опис палацу, Франклiн «розкопував» одну за одною новi таблички, багато з яких, безстрашно вiдзначав вiн, мiстили вiчнi iстини. «Над усе не можна дiяти гарячково», – було написано на однiй. На iншiй: «Вiд порожнiх погроз не бiльше користi, нiж вiд порожнiх пiхов». На ще однiй: «Тигр завжди вичiкуе перед стрибком» (Г’юз на мить замислився, чи чули давнi мiнойцi про тигрiв). Вiн не був певен, чи до багатьох слухачiв дiйшло те, що вiн хоче iм сказати, але з зали подекуди лунав схвальний гомiн. Дивно, але по-своему Франклiн навiть насолоджувався ситуацiею. Екскурсiю палацом вiн завершив одним з найменш мiнойських написiв: «Велика сила, що живе в мiсцi заходу сонця, не дае статися деяким речам». Вiн зiбрав своi нотатки й сiв пiд гарячiшi оплески, нiж зазвичай. Поглянув на Трiсiю й пiдморгнув iй. У ii очах стояли сльози. Вiн подивився на двох арабiв i подумав: от бачите, з якого ми тiста, ось вам справжня англiйська витримка! Вiн навiть подумав, що варто було б загнути якийсь мiнойський афоризм на тему людей iз картатими скатертинами на головi, але розважив, що це було б не так тонко. Це вiн прибереже на потiм, коли небезпека мине.

Вони ще пiвгодини почекали, доки повернувся очiльник арабiв; тим часом у повiтрi запахло сечею. Вусань в окулярах коротко перемовився з вартовими й пiшов через залу до кафедри.

– Наскiльки я розумiю, вам прочитали лекцiю про Кносський палац, – почав вiн, i Франклiн вiдчув, як долонi спiтнiли. – Це добре. Розумiти iншi цивiлiзацii дуже важливо. Знати про iхнiй розквiт i, – вiн зробив багатозначну паузу, – падiння. Маю велику надiю, що подорож до Кносса вам сподобаеться.

Вiн уже вiдходив вiд мiкрофона, коли той самий американець, тiльки дещо примирливiшим тоном (наче вiн уважно стежив за переказом мiнойських табличок), обiзвався:

– Перепрошую, а чи не могли б ви приблизно сказати, хто ви й приблизно чого хочете?

Араб посмiхнувся.

– Не певен, що зараз це доречно, – вiн кивнув на знак того, що завершив свою промову, тодi помовчав, наче з думкою, що на ввiчливе питання слiд ввiчливо й вiдповiсти, – Скажiмо так. Якщо все йтиме за планом, то ви скоро зможете продовжити свое дослiдження мiнойськоi цивiлiзацii. Ми зникнемо так само, як i з’явилися, i вам здасться, що ми вам наснилися. Потiм ви зможете нас забути. Згадаете, що ми просто трохи вас затримали. Вам немае необхiдностi знати, хто ми i чого хочемо.

Вiн уже був готовий зiйти з невеликого пiдвищення, коли Франклiн, навiть сам собi здивувавшись, звернувся до нього:

– Перепрошую!

Араб озирнувся.

– Годi питань.

Але Г’юз не вiдступався:

– Це не питання. Я просто подумав… Звичайно, ви зараз мiркуете про щось iнше… якщо ми залишаемося тут, то вам слiд дозволити нам користуватися вбиральнею, – очiльник незваних гостей насупив брови. Франклiн пояснив: – Туалетом.

– Звичайно. Ви зможете ходити до туалету, коли ми вас переведемо.

– А коли це буде?

Франклiн вiдчув, що роль, яку вiн сам собi призначив, його понесла. У цих словах араб, напевне, угледiв якусь неприйнятну впертiсть i коротко вiдповiв:

– Коли ми вирiшимо.

Вiн вийшов. Через десять хвилин прийшов якийсь iнший, ще незнайомий араб i щось прошепотiв до Г’юза. Вiн пiдвiвся.

– Нас переведуть звiдси до iдальнi. Переходимо по двое. Тi, хто живе в однiй каютi, мають триматися разом. Нас вiдведуть до кают, де можна буде скористатися туалетом. Також треба взяти паспорти – але бiльше нiчого не брати.

Араб знову пошепки щось сказав.

– І туалет замикати не можна.

Без пiдказок Франклiн додав:

– По-моему, люди, що прийшли на пароплав, налаштованi дуже серйозно. На мою думку, не варто робити нiчого такого, що могло б iм не сподобатися.

Водити пасажирiв мiг тiльки один вартовий, тож процес тривав кiлька годин. Коли Франклiна i Трiсiю повели на верхню палубу, вiн невимушеним тоном, яким говорять про погоду, сказав iй:

– Знiми з правоi руки каблучку i надiнь на безiменний палець. Розверни каменем усередину. Тiльки не зараз, а в туалетi.

Коли вони дiйшли до iдальнi, то п’ятий араб переглянув iхнi паспорти. Трiсiю вiдправили в дальший куток, до британцiв, а в iншому кутку зiбрали американцiв. Посерединi зали згуртували французiв, iталiйцiв, двох iспанцiв i канадцiв. Найближче до дверей опинилися японцi, шведи й Франклiн – единий iрландець. Однiею з останнiх пар привели Циммерманiв – повних, добре вдягнених американцiв. Г’юз спочатку сприйняв чоловiка за людину, яка спецiалiзуеться на одязi, – якогось професiйного кравця, що вiдкрив власний бiзнес; але в розмовi на Паросi виявилося, що той професор фiлософii з Середнього Заходу на пенсii. Коли пара, йдучи до решти американцiв, проминала столик Франклiна, Циммерман негучно зауважив: «Вiддiляють чистих вiд нечистих».

Коли всiх зiбрали, Франклiна вiдвели в казначейську, де сидiв очiльник: складалося враження, що його вуса й нiс-картоплина приеднанi до окулярiв.

– О, мiстере Г’юз. Схоже, ви взяли на себе роль речника. Ну тепер, у кожному разi, ви на нiй офiцiйно затвердженi. Ви поясните iм ось що. Ми щосили намагаемося забезпечити iм комфорт, але вони мають розумiти, що е певнi складнощi. Їм буде дозволено розмовляти мiж собою п’ять хвилин кожноi години. У той самий час тi, кому треба, можуть сходити до туалету. Поодинцi. Бачу, вони люди розумнi, й не хотiв би, щоб вони вирiшили поводитися нерозумно. Один чоловiк каже, що не може знайти свiй паспорт. Стверджуе, що його прiзвище Телбот.

– Так, мiстер Телбот – забудькуватий лiтнiй англiець, який часто питае про релiгiю в стародавньому свiтi. Спокiйний чоловiчок, слава Богу, без власних теорiй.

– Його посадили з американцями.

– Але вiн британець. Вiн з Кiддермiнстера.

– Якщо вiн згадае, де його паспорт, i справдi виявиться британцем – то зможе сiсти з британцями.

– По ньому видно, що вiн британець. Я можу за це поручитися.

Араб нiяк не зреагував.

– У нього й вимова не американська, правильно ж?

– Я з ним не розмовляв. Та й мова не доказ, правда? От ви, на мою думку, говорите, як британець, а не британець.

Франклiн поволi кивнув.

– Так що почекаемо паспорта.

– Чому нас так роздiляють?

– Ми вважаемо, що вам приемно сидiти разом.

Араб жестом наказав Франклiновi вийти.

– І ще одне. Моя дружина. Можна, вона сидiтиме зi мною?

– Ваша дружина? – вiн проглянув список пасажирiв перед собою. – У вас немае дружини.

– Нi, е. Вона подорожуе як Трiсiя Мейтленд. Це ii дiвоче прiзвище. Ми одружилися три тижнi тому… – пiсля паузи Франклiн, немов зiзнаючись, додав: – Власне, третя моя дружина.

Однак на араба розмiр Франклiнового гарему враження не справив.

– Ви одружилися три тижнi тому? Але, здаеться, живете в рiзних каютах. Усе так погано?

– Нi, в мене, розумiете, окрема каюта як кабiнет. Щоб готуватися до лекцiй. Мати iншу каюту – це розкiш, привiлей.

– Вона ваша дружина? – тон араба був непроникний.

– Так, – дещо обурено вiдказав вiн.

– А в неi британський паспорт.

– Вона iрландка. Вступаючи в шлюб з iрландцем, людина отримуе громадянство Ірландii. Такий у нас закон.

– Мiстере Г’юз, у неi британський паспорт, – вiн знизав плечима, немов вважав цю дилему нерозв’язною, але потiм знайшов вихiд. – Але якщо хочете бути поряд iз нею, можете пiти й сiсти за британський стiл.

Франклiн сором’язливо всмiхнувся.

– Але якщо я речник пасажирiв, то як я можу вас побачити, щоб переказати вимоги пасажирiв?

– Вимоги пасажирiв? Нi, ви не зрозумiли. Ви зi мною зустрiнетеся тiльки тодi, коли я захочу побачити вас.

Переказавши новi вказiвки, Франклiн сiв за стiл сам i замислився над становищем. Добре в ньому те, що до пасажирiв ставляться доволi ввiчливо; нiкого ще не побили, не пiдстрелили, незванi гостi не виявились iстеричними манiяками-вбивцями, як можна було очiкувати. З iншого боку, погане в цiй ситуацii мiцно пов’язане з хорошим: холоднокровнi незнайомцi можуть виявитися цiлеспрямованими й рiшучими в досягненнi своеi мети. А яка в них мета? Навiщо вони захопили «Святу Єфимiю»? З ким ведуть переговори? І хто, в лихоi години, керуе кораблем, який, наскiльки було помiтно Франклiновi, ходить повiльними, широкими колами?

Час вiд часу вiн пiдбадьорливо кивав японцям за сусiднiм столом. Пасажири з дальшого кiнця iдальнi, як мимоволi помiтив вiн, раз у раз поглядають на нього, немов перевiряючи, чи вiн i далi на мiсцi. Вiн став зв’язковим, а може, навiть очiльником. Лекцiя про Кносс у тих обставинах була, сказати б, блискучою, вiн повiвся значно бiльш мужньо, нiж вiд себе очiкував. Усамiтнення зараз його засмучувало й наводило на роздуми. Перший вибух емоцiй – якесь пiднесення – минав, на змiну йому приходила апатiя й недобрi передчуття. Може, варто пiти й сiсти з Трiсiею та британцями. Але тодi вони можуть вiдiбрати в нього громадянство. Оце сортування пасажирiв: чи справдi йдеться до того страшного, що спало йому на думку?

Надвечiр вони почули гудiння лiтака: вiн iшов доволi низько. Американцi тихо, але радiсно загомонiли, але лiтак полетiв геть. О шостiй один зi стюардiв-грекiв принiс велику тацю бутербродiв; Франклiн звернув увагу на те, як страх впливае на апетит. О сьомiй вiн пiшов до туалету i почув за спиною шепiт когось iз американцiв: «Так тримати!» Повернувшись за столик, Франклiн намагався випромiнювати тверезу впевненiсть. Рiч була в тому, що ситуацiя чимдалi здавалася зовсiм не веселою. Останнiми роками уряди захiдних краiн здiймали галас навколо боротьби з тероризмом, вели мову про те, що, мовляв, треба гордо протистояти загрозi; тiльки загроза, як видавалося, не розумiла, що iй гордо протистоять, i робила загалом те саме, що й ранiше. Тi, хто опинявся в епiцентрi зiткнення, гинули, а уряди й тероризм не страждали.

О дев’ятiй Франклiна знову викликали до казначейськоi. Пасажирiв потрiбно вести на мiсця для ночiвлi: американцi ночуватимуть у залi, де вiдбувалися лекцii, британцi – у танцювальнiй залi i т. д. Цi окремi зони на нiч будуть замкненi. Це необхiдно, адже прибульцi також мають добре поспати. Паспорти потрiбно весь час тримати при собi для перевiрки.

– А мiстер Телбот?

– Вiн побуде почесним американцем, доки знайде свiй паспорт.

– А моя дружина?

– Мiс Мейтленд. Що вас цiкавить?

– Може вона ночувати зi мною?

– А, ваша британська дружина!

– Вона вже iрландка. Вступивши в шлюб з громадянином Ірландii, людина отримуе громадянство. Такий закон.

– Закон, мiстере Г’юз! Люди весь час нам щось розказують про закон. Інодi мене просто дивуе, що, на iхню думку, законно, а що нi.

Вiн подивився на мапу Середземного моря на стiнi за спиною Франклiна.

– Законно, наприклад, бомбардувати табiр бiженцiв? Я часто намагався знайти такий закон, який це дозволяе… Але це довга дискусiя, а iнодi менi видаеться, що дискусiя така сама безглузда, як i той закон, – вiн знизав плечима, мовляв, що тут сказати. – Ну а що стосуеться мiс Мейтленд, то будемо сподiватися, що ii громадянство не стане, скажiмо так, суттевим.

Франклiн постарався приховати дрож. Бувають випадки, коли евфемiзм жахае бiльше, нiж пряма погроза.

– Чи могли б ви сказати менi, за яких обставин воно може стати… суттевим?

– Вони дурнi, розумiете. І дурнi вони тому, що вважають дурними нас. Брешуть просто в очi. Кажуть, що не можуть нiчого вдiяти. Кажуть, що не можна швидко все органiзувати. Можна, звичайно. Існуе, примiром, телефон. Вони вважають, що чогось навчилися з попереднiх аналогiчних випадкiв, i якщо гадають, нiби ми не навчилися, то iм бракуе глузду. Ми знаемо iхню тактику, iхнi брехнi й вiдкладання на потiм, усе це буцiмто налагодження стосункiв з борцями за свободу. Ми все це добре знаемо. А ще знаемо, якi обмеження дiй iснують. Тож вашi уряди змушують нас робити те, що ми, на iхню думку, зробимо. Якби вони одразу розпочали переговори, то проблеми б не було. А вони починають лише тодi, коли вже запiзно. На свiй ризик.

– Нi, – сказав Франклiн. – Ризикуемо ми.

– Ну, вам, мiстере Г’юз, на мою думку, не варто так рано хвилюватися.

– Що значить рано?

– Та й узагалi, вам, мабуть, хвилюватися не варто.

– Але що означае «рано»?

Лiдер трохи помовчав, потiм печально розвiв руками.

– Може, завтра… Розклад, ви розумiете, чiткий. Ми iм вiд самого початку казали…

Якась частина душi Франклiна Г’юза вже й не зовсiм вiрила, що веде цю розмову. Інша хотiла сказати, що завжди була на боцi тих, хто зараз узяв його в полон (хай там хто вони такi), – i, мiж iншим, оцi гельськi слова на його паспортi вказують на те, що вiн член ІРА, тож, Бога ради, чи не можна йому, Франклiну, просто пiти до своеi каюти й нi про що не думати… Натомiсть вiн спитав:

– Розклад?

Араб кивнув. Франклiн не замислившись сказав:

– По одному на годину?

Й одразу пожалкував про своi слова. А раптом вiн пiдкидае iдею спiврозмовниковi?

Араб похитав головою.

– По двое. Пара на годину. Якщо не пiдняти ставки, то нiхто серйозно не сприйме.

– Господи. Просто прийти на корабель i вбивати людей! Що, отак, без усякого?

– А на вашу думку, краще б було iм повiдомити, чому ми iх убиваемо? – саркастично вiдказав араб.

– Ну взагалi, так…

– А ви думаете, вони нам спiвчуватимуть? – знову глузливий тон.

Франклiн замовк. Замислився, коли почнуть убивати.

– Добранiч, мiстере Г’юз, – сказав очiльник незваних гостей.

Франклiна вiдправили ночувати в окрему каюту до сiм’i шведiв i трьох японських пар. Вони, розважив вiн, наразi в найбiльшiй безпецi на кораблi. Шведи – бо iхня нацiя вiдома своею нейтральнiстю; Франклiн i японцi – мабуть, тому, що останнiм часом свiт чуе про iрландських i японських терористiв. Яке безглуздя. Шiсть японцiв вирушили на екскурсiю в Європу – i iх нiхто не питав, чи пiдтримують вони у своiй краiнi полiтичних убивць, Франклiна нiхто не питав про ІРА. «Пивний» паспорт, однак, давав йому певний генеалогiчний шанс, якiсь пiдстави спiвчувати незваним гостям, i це його захищало. У дiйсностi ж Франклiн зовсiм не любив ІРА, так само як ненавидiв будь-яке полiтичне угруповання, яке заважало (чи могло заважати) йому робити свою справу – повсякчас бути Франклiном Г’юзом. Наскiльки вiн розумiв (хоча, за своiм щорiчним звичаем, не питав про таке), Трiсiя значно бiльше симпатизувала всiляким усесвiтнiм органiзацiям манiякiв-убивць, якi опосередковано втручалися в кар’еру Франклiна Г’юза. А ii вiдправили до «демонiчних» британцiв.

У каютi перед сном майже не розмовляли. Японцi були зайнятi собою, шведи заспокоювали й вiдволiкали дiтей розмовами про дiм, Рiздво i британськi футбольнi команди; тим часом Франклiн вiдчував, як тяжiе над ним те, про що вiн дiзнався. Йому було страшно, було просто зле, а iзоляцiя робила його нiби спiльником терористiв. Вiн намагався думати про своiх двох дружин i дочку, якiй зараз, певне – скiльки?! – уже п’ятнадцять; вiн щоразу мав пригадувати рiк ii народження й рахувати. Треба частiше з нею бачитися. Може, на зйомку наступних серiй вiн би мiг брати ii. Вона б побачила отой самий розкiшний план, де вiн iде римським Форумом, – iй би сподобалося. Тiльки де ж камеру поставити? Чи хай би камера просувалася за ним. І невелику масовку в тогах i сандалiях – так, це було йому до душi…

Зранку Франклiна знову повели до ватажка. Той жестом запросив його сiсти.

– Я вирiшив скористатися вашою порадою.

– Моею порадою?

– На жаль, переговори вiдбуваються геть погано. Власне, немае нiяких переговорiв. Ми виклали свою точку зору, а вони не мають жодноi охоти викласти свою точку зору.

– Вони?

– Вони. Отже, якщо все швидко не змiниться, то ми будемо змушенi розпочати тиск на них.

– Тиск? – навiть Франклiн, який не мiг би без застосування евфемiзмiв зробити кар’еру на телебаченнi, обурився. – Ви хочете сказати: будете вбивати людей!

– На жаль, вони iншого тиску не розумiють.

– А чому не спробувати по-iншому?

– А ми пробували. Ми вже пробували сидiти склавши руки й чекати, що свiтова громадська думка нам допоможе. Ми пробували бути чемними й очiкувати, що наша земля повернеться до нас. Запевняю вас, цi системи не допомагають.

– А щось середне?

– Ембарго американським товарам, мiстере Г’юз? Не думаю, що свiт сприйме це серйозно. У Бейрут iмпортують менше «шевроле»? Нi, на жаль, е люди, якi розумiють лише конкретнi форми тиску. До свiту можна докричатися лише…

–… убивствами? Яка весела фiлософiя.

– А свiт – це доволi невеселе мiсце. Я гадав, що вашi дослiдження давнiх цивiлiзацiй вас цього навчили. Але хай там як… я вирiшив скористатися вашою порадою. Ми пояснимо пасажирам, що вiдбуваеться. Що вони стають частиною iсторii. Хай там яка ця iсторiя е.

– Певне, вони оцiнять вiдвертiсть… – Франклiновi до горла пiдступала нудота. – Скажiть iм, що вiдбуваеться.

– От власне. Розумiете, о четвертiй годинi стане необхiдно… почати вбивати iх. Звiсно, ми сподiваемося, що в цьому не буде потреби. Але якщо буде… Ви маете рацiю: якщо це можливо, iм треба роз’яснити ситуацiю. Навiть рядовий знае, за що воюе. Було б справедливо, якби пасажири теж знали.

– Але вони не воюють! – Франклiна обурили i слова араба, i тон. – Вони мирнi жителi. У вiдпустцi. Вони не воюють.

– Вони вже не простi мирнi жителi, – вiдказав араб. – Вашi уряди вдають, нiби це так, але це неправда. Ваша ядерна зброя – ii застосовують лише проти армii? Сiонiсти принаймнi це розумiють. Усi iхнi люди воюють. Убити громадянина-сiонiста – це те саме, що й убити солдата.

– Але ж, Господи, на кораблi немае сiонiстiв! Там просто нещаснi люди, як той мiстер Телбот, який загубив паспорт, i його зробили американцем.

– Тим бiльше треба пояснити ситуацiю.

– Розумiю, – сказав Франклiн i дозволив собi саркастично розсмiятися. – Ви збираете пасажирiв i пояснюете iм, що вони всi насправдi солдати-сiонiсти i за це ви iх повбиваете.

– Нi, мiстере Г’юз, ви неправильно мене зрозумiли. Я нiчого пояснювати не буду. Вони мене не слухатимуть. Це ви, мiстере Г’юз, iм усе поясните!

– Я? – Франклiн не нервував. Вiн почувався навiть рiшуче. – Нi, цього не буде. Ви самi можете зробити свою брудну справу.

– Але, мiстере Г’юз, ви промовець. Я вас хоч трохи, але чув. Ви чудово це вмiете. Ви б могли викласти iсторичне пiдгрунтя ситуацii. Мiй заступник дасть вам усю необхiдну iнформацiю.

– Менi iнформацiя не потрiбна. Своi бруднi справи робiть самi.

– Мiстере Г’юз, я не можу одночасно вести переговори на два боки. Зараз пiв на десяту. У вас пiвгодини на роздуми. О десятiй ви скажете, що проведете лекцiю. У вас буде двi години, якщо треба – три, а також при вас для надання вiдомостей буде мiй заступник.

Франклiн хитав головою, але араб не зважав.

– Вам буде потрiбно пiдготувати лекцiю на третю годину. Пропоную, щоб вона тривала сорок п’ять хвилин. Я вас, звичайно, послухаю з превеликою цiкавiстю й увагою, i якщо менi сподобаеться, як ви виклали суть справи, то ми, у свою чергу, погодимося повiрити в iрландське громадянство вашоi новоi дружини. Ось i все, що я хотiв вам сказати; ви перекажете менi свою вiдповiдь о десятiй годинi.

Повернувшись до каюти, де сидiли шведи з японцями, Франклiн згадав науково-популярний телесерiал, який його колись просили вести. Цикл фiльмiв був про психологiю i згорнувся одразу пiсля пiлотноi серii, за чим майже нiхто не журився. Серед iншого, у фiльмi розповiдали про те, в якiй момент власнi iнтереси беруть гору над альтруiзмом. Ця фраза звучить майже респектабельно – але дослiд викликав у Франклiна огиду. Ученi посадили мавпу, яка нещодавно народила дитинча, в окрему клiтку. Мати годувала й доглядала маля, багато в чому так само, як дружини вчених поводилися з iхнiми дiтьми. Тодi експериментатори натиснули важiль – i пiдлога клiтки почала нагрiватися, розжарюватися. Спочатку мавпа пiдстрибувала, верещала, потiм ставала то на одну ногу, то на другу, тримаючи маля на руках. Пiдлога ставала дедалi гарячiшою, бiль – сильнiшим. У певний момент жар став нестерпним, i мавпа-мати опинилися перед вибором, за висловом дослiдникiв, «мiж власними iнтересами й альтруiзмом». Вона мала або страждати вiд нестерпного болю i, можливо, загинути, захищаючи свое дитя, або покласти мавпеня на пiдлогу й стати на нього, щоб урятуватись. У кожному разi, рано чи пiзно власнi iнтереси беруть гору над альтруiзмом.

Вiд цього дослiду Франклiну стало гидко, i вiн був радий, що той серiал так i не пiшов далi пiлотного випуску, – якщо в ньому показуватимуть таке. Тепер вiн трохи нагадував собi ту мавпу. Вiд нього вимагаеться обирати одну з двох огидних речей: або зберегти свою честь цiною життя подруги, або врятувати ii, роз’яснюючи групi людей, чому вони мають бути вбитi i це справедливо. І чи врятуе це Трiш? Франклiн i за власну безпеку не був певен: може, iх, як iрландцiв, просто перенесуть у кiнець розстрiльного списку, а не викреслять iз нього. З кого ж почнуть? З американцiв, iз британцiв? Якщо з американцiв, то наскiльки це вiдстрочить убивство британцiв? Чотирнадцять-шiстнадцять американцiв – вiн цинiчно конвертував цю цифру в сiм-вiсiм годин. Якщо почнуть о четвертiй, а уряди й далi наполягатимуть на своему, то опiвночi вiзьмуться за британцiв. У якому порядку це буде? Починатимуть iз чоловiкiв? Наздогад? За абеткою? Прiзвище Трiш – Мейтленд. Точно посерединi абетки. Чи побачить вона свiтанок?

Вiн уявив, як стоiть на тiлi Трiсii, захищаючи вiд жару власнi ноги – i його пересмикнуло. Доведеться все ж погоджуватися на лекцiю. Отут i пролягае рiзниця мiж людиною i мавпою. У кiнцевому пiдсумку, людина на альтруiзм здатна. Тим-то вiн, Франклiн Г’юз, i не мавпа. Звичайно, бiльш нiж iмовiрно, що коли вiн виголосить цю лекцiю, люди будуть про нього протилежноi думки: що Франклiн дiе з власних iнтересiв, рятуе власну шкуру брудним пiдлабузництвом. Але з альтруiзмом так воно i е – його завжди можна зрозумiти хибно. І вiн потiм зможе iм усе пояснити. Якщо буде якесь «потiм». І якщо будуть якiсь «вони».

Коли прийшов заступник, Франклiн знову попросив його про зустрiч iз ватажком. Вiн мав намiр вимагати для себе i Трiсii недоторканностi в обмiн на лекцiю. Проте той заявив, що прийшов лише по вiдповiдь, а не по продовження розмови. Франклiн понуро кивнув. Усе одно переговори йому не так уже й добре вдаються.

О другiй сорок п’ять Франклiна провели до каюти й дозволили помитись. О третiй вiн увiйшов до зали й побачив перед собою найуважнiшу публiку в життi. Вiн налив iз карафи застояноi води, яку нiхто не завдав собi клопоту помiняти. Франклiн вiдчував, як його накривае потужна хвиля втоми i панiки. Минув лише один день – а чоловiки вже майже заросли бородами, жiнки мали жалюгiдний вигляд. Люди вже ставали не схожими на себе – чи на тих, поряд iз ким Франклiн був поруч десять днiв. Може, таких легше вбивати.

До того як Франклiн отримав визнання як сценарист, вiн устиг навчитися висловлювати чужi думки якомога переконливiше. Але ще нiколи його так не хвилював змiст, нiколи режисер не ставив йому таких умов – i нiколи платня за працю не була такою химерною. Спочатку, погодившись на це завдання, вiн переконав себе: знайдеться спосiб натякнути слухачам, що вiн дiе пiд тиском. Подумав про хитрiсть на кшталт буцiмто «мiнойських табличок»; або ж викладе все з таким перебiльшенням, вдасть такий захват, що тiльки глухий не зможе почути в лекцii iронiю. Нi, це не допоможе. «Іронiю, – колись зiзнався йому старенький телепродюсер, – можна визначити так: це те, чого люди не помiчають». Та й пасажири не шукатимуть ii в його словах за таких обставин. Нарада iз заступником усе ще дужче ускладнила: той видав чiткi iнструкцii й додав, що будь-яке вiдхилення вiд них спричинить не лише те, що мiс Мейтленд залишиться британкою, а й скасування Франклiнового iрландського громадянства теж. Вони, гадюки, добре вмiють вести переговори.

– Я сподiвався, – почав вiн, – що наступного разу звернуся до вас знову з iсторiею Кносса. На жаль, як ви розумiете, обставини змiнилися. Серед нас е гостi, – вiн поглянув углиб зали на ватажка, який стояв у дверях мiж вартових. – Усе стало iнакше. Ми в руках iнших людей. Наша… доля вже нам не належить, – Франклiн кашлянув. Це вже недобре. Його заносить в евфемiзми. Його обов’язок, його единий iнтелектуальний обов’язок – говорити якомога прямiше. Франклiн мiг щиро визнати, що вiн шоумен i готовий стояти на головi у вiдрi з оселедцями, якщо вiд того на кiлька тисяч збiльшиться кiлькiсть глядачiв; але в його серцi лишався осад – сумiш захвату i сорому, – тому вiн особливо шанував тих, хто доглибно не схожий на нього: хто говорить тихо, простими власними словами, i чия незворушнiсть викликае повагу. Франклiн, знаючи, що нiколи не зможе стати таким, намагався пам’ятати про iхнiй приклад, коли звертався до слухачiв i глядачiв.

– Мене попросили пояснити вам деякi речi. Пояснити, як ви – ми – опинилися в тiй ситуацii, в якiй опинилися. Я не спецiалiст iз Близького Сходу, але спробую викласти все якомога зрозумiлiше. Мабуть, нам варто спочатку озирнутися на дев’ятнадцяте столiття, на час задовго до виникнення держави Ізраiль… – i ось уже Франклiн увiйшов у легкий ритм, як гравець у кеглi, який упевнено покотив кулю. Вiдчув, що слухачi розслабилися. Обставини були незвичнi, але iм щось розповiдають, i вони вiдкрилися до оповiдача, як це бувало й багато столiть тому: iм було цiкаво дiзнатися, що було далi, почути пояснення того, як улаштований свiт. Г’юз широкими мазками зобразив iдилiчну картину дев’ятнадцятого столiття, кочовикiв, пастухiв i традицiйну гостиннiсть, за законами якоi людина могла прожити в домi iншоi три днi – i лише пiсля того належало питати ii, чому вона прийшла i що iй потрiбно. Вiн говорив про перших поселенцiв-сiонiстiв i про захiднi уявлення про землеволодiння. Про декларацiю Бальфура. Про еврейських iммiгрантiв з Європи. Про Другу свiтову вiйну. За европейське почуття провини через Голокост заплатили араби. Євреiв нацистськi переслiдування навчили, що вижити можна лише якщо поводитись, як нацисти. Про iхню военщину, експансiонiзм, расизм. Про превентивний напад на повiтрянi сили Єгипту, з якого почалася Шестиденна вiйна – точний моральний еквiвалент Перл-Гарбора (Франклiн стримався й не подивився на японцiв – i на американцiв теж у той момент, i потiм також). Про табори бiженцiв. Про крадiж землi. Про штучну доларову пiдтримку iзраiльськоi економiки. Про жахiття, якi коiли з тими, в кого вiдiбрано землю. Про еврейське лобi в Америцi. Про арабiв, котрi просили в захiдних урядiв просто такоi самоi справедливостi на Близькому Сходi, як було виявлено до евреiв. Про печальну необхiднiсть насильства – те, чого арабiв навчили евреi, а тих – нацисти.

Франклiн уже використав майже двi третини свого часу. Якщо вiн i вiдчував у деяких частинах залу наростання ворожостi – то, на диво, бiльше виявлялася якась сонлива знудженiсть, наче iм уже все це розповiдали, i вони в цi iсторii не вiрять.

– І ось ми й дiсталися нинiшнього моменту, – цi слова прикували до Франклiна загальну увагу, так що попри обставини чоловiковi стало приемно. Вiн був наче гiпнотизер, який клацнув пальцями. – Ми маемо зрозумiти: на Близькому Сходi вже немае мирних жителiв. Сiонiсти це розумiють, а захiднi уряди – нi. На жаль, ми теж – не мирнi жителi. Ось до чого спричинилися сiонiсти. Вас – нас – тримае в заручниках група «Чорний грiм», вимагаючи звiльнення трьох своiх членiв. Можливо, ви пам’ятаете, – у цьому Франклiн особисто дуже сумнiвався, адже такi iнциденти були доволi частi й майже нерозрiзнюванi, – що два роки тому цивiльний лiтак iз трьома членами групи «Чорний грiм» на борту був примусово посаджений американськими вiйськовими силами в Сицилii, iталiйська влада, усупереч мiжнародним законам, долучилася до цих пiратських дiй i заарештувала трьох борцiв за свободу, а Британiя виступила на захист дiй Америки в ООН, i трое заарештованих нинi перебувають у в’язницях Нiмеччини й Францii. Група «Чорний грiм» не пiдставляе другу щоку, i це обгрунтоване… захоплення… – Франклiн обережно вжив це слово й кинув швидкий погляд на очiльника терористiв, демонструючи свою нелюбов до евфемiзмiв, – е вiдповiддю на зазначене пiратство. На жаль, захiднi уряди не виявляють такого самого занепокоення долею своiх громадян, як група «Чорний грiм» – долею своiх бойових товаришiв. На жаль, вони поки що вiдмовляються звiльняти в’язнiв. На превеликий жаль, група «Чорний грiм» не мае iншого вибору, окрiм як виконати погрозу, висловлену дуже чiтко захiдним урядам вiд самого початку…

У цю мить великий, неспортивноi статури американець у синiй сорочцi пiдскочив i побiг проходом просто на арабiв. Їхня зброя не була виставлена на одиночнi пострiли. Звуки були дуже гучнi, i кровi було багато. Італiець, який сидiв на лiнii вогню, отримав кулю в голову – i впав убiк, на колiна своiй дружинi. Кiлька людей швидко пiдскочили – й сiли назад. Очiльник «Чорного грому» поглянув на годинник i дав Г’юзовi знак продовжувати. Франклiн зробив великий ковток застояноi води й подумав, що краще б то був мiцнiший напiй.

– Через упертiсть захiдних урядiв, – продовжив вiн, намагаючись говорити як офiцiйний речник, а не як Франклiн Г’юз, – i iхне легковажне ставлення до людських життiв е необхiднiсть у жертвах. Ви зрозумiете iсторичну неуникнiсть цiеi ситуацii з огляду на те, що я вам розповiв. «Чорний грiм» мае цiлковиту певнiсть, що захiднi уряди швидко сядуть за стiл переговорiв. Крайнiм засобом у тому, щоб iх переконати, стане необхiднiсть страчувати двох iз вас… iз нас… кожноi години, доки цей момент настане. Група «Чорний грiм» вважае таку ситуацiю вельми сумною, але захiднi уряди не залишають iм вибору. Порядок страти затверджено вiдповiдно до провини захiдних держав у ситуацii на Близькому Сходi.

Франклiн уже не мiг дивитися на слухачiв. Вiн говорив тихiше, але не чути його не могли.

– Американськi сiонiсти – першi. Потiм – iншi американцi. Потiм британцi. Потiм французи, iталiйцi й канадцi.

– Якого хрiна Канада робить на Близькому Сходi?! Якого хрiна? – закричав чоловiк у м’якiй шапцi з кленовим листком. Вiн хотiв устати з мiсця, але його тримала дружина. Франклiн, який вiдчував, як розжарюеться пiдлога в його клiтцi, механiчно зiбрав аркушi, не дивлячись нi на кого, вийшов з-за кафедри, пiшов проходом, замастивши кров’ю каучуковi пiдошви бiля мертвого американця, не глянувши на трьох арабiв, якi могли б, якщо хочеться, вистрiлити в нього, i без супроводу й перепон пiшов у свою каюту. Замкнувся i лiг на койку.

Через десять хвилин почулася стрiлянина. З п’ятоi нуль-нуль до одинадцятоi нуль-нуль, неначе страхiтлива пародiя на мiськi дзигарi, лунали пострiли. За ними чулися сплески: тiла по два скидали за борт. Невдовзi по одинадцятiй двадцять два американськi спецпризначенцi, якi п’ятнадцять годин пливли слiдом за «Святою Єфимiею», змогли пiднятися на борт. У сутичцi загинуло ще шестеро пасажирiв, зокрема й мiстер Телбот, «почесний американець» iз Кiддермiнстера. Із восьми незваних гостей, якi допомагали вантажити продукти на Родосi, п’ятьох було вбито, причому двох – пiсля того як вони здалися.

Не зосталися в живих нi ватажок, нi його заступник, так що жодних свiдкiв домовленостi Франклiна Г’юза не лишилося. Трiсiя Мейтленд, яка на кiлька годин, сама того не знаючи, стала iрландкою й пiд час Г’юзовоi лекцii повернула каблучку на звичний палець, бiльше нiколи з ним не розмовляла.




3. РЕЛІГІЙНІ ВІЙНИ


Джерело: Мунiципальний архiв мiста Безансон (секцiя CG, контейнер 377a). Справа, оприлюднена нижче, становитьособливий iнтерес для iсторикiв судочинства, оскiльки роль оборонця черви виконував видатний юрист БартоломеШассене (також вiдомий у написаннi Шассане i Шассено), згодом – перший голова парламенту Провансу. Шассене народився в 1480 роцi й уславився в церковному судi мiста Отюн, захищаючи щурiв, звинувачених у зловмисному знищеннi врожаю ячменю. Тексти, наведенi тут, починаючи з першоi петицii жителiв i закiнчуючи остаточним вироком суду, не е повним набором документiв, що стосуються справи, – наприклад, покази свiдкiв, якими мiг бути будь-хто, починаючи з мiсцевих селян i закiнчуючи видатними спецiалiстами з поведiнки пiдсудних, не були запротокольованi, але наявнi документи мiстять iх i часто посилаються на тi чи iншi покази, тож iз основноi структури й дискусii у справi практично нiчого не втрачено. Як було заведено за тих часiв, позов, промови й висновки вiд представника епископа були записанi французькою мовою, а вирок суду поважно виносився латиною.

(Вiд перекладача[2 - Тут авторський прийом: це «вiд перекладача» («translator’s note») належить самому автору.]: Рукопис становить один суцiльний документ, записаний тим самим почерком. Отже, перед нами не оригiнальна судова документацiя в записi кiлькох писарiв, а робота якоiсь третьоi особи, можливо судового чиновника, який пропустив деякi фрагменти подань. Порiвняння зi вмiстом контейнерiв 371—379 наводить на думку, що справа в цьому виглядi, ймовiрно, належала до набору прикладiв судових процесiв, якi використовувалися в навчаннi юристiв. На користь такоi версii свiдчить те, що серед учасникiв лише Шассене названо на iм’я – як видаеться, студентам слiд було звертати увагу на виявлений видатним адвокатом професiоналiзм i переймати важливi ходи, незалежно вiд того, чим завершилася справа. Переписувач працював у першiй половинi шiстнадцятого столiття, отже, може бути, що документ, являючи собою виклад у переробцi iншоi людини, все ж залишався вiдповiдним часу. Я зробив усе можливе, аби вiдтворити багатий стиль промов – особливо оборонця селян – вiдповiдними мовними засобами.)


Позов насельникiв

Ми, насельники Мамiроля Безансонськоi епархii, богобоязнi пред лицем Господа Всемогутнього й шанобливi до Церкви – Його подружницi, нинi й ранiше справно i вчасно десятину свою сплачували, iз чим сього дня серпня дванадцятого числа 1520 року подаемо вимушене й негайне прошення до суду, аби, правду вчинивши, звiльнив вiн нас i позбавив вiд пiдступiв i лиходiйств злочинникiв, котрi не одне лiто нам докучають, накликавши на себе гнiв Божий i соромiцькi плiтки на наше поселення, i котрi загрожують нам усiм, людям чесним i богобоязним, смертю наглою i лютою, котра кинута на нас може бути подiбно до грому небесного й напевне настане, якщо велемудрий i поважний суд швидко i справедливо не вижене цих злочинникiв iз нашого села своiм законним рiшенням – осоружних i нестерпимих, пiд страхом вiдлучення вiд Святоi Церкви й Божого Володiння.


Промова оборонця насельникiв

Панове, цi бiднi й скромнi позивачi в горi й розпуцi прибули пред очi високого суду подiбно до насельникiв островiв Мiнорки i Майорки до вельможного Августа Цезаря, просячи його правдою i силою позбавити iхнi острови вiд кролiв, що нищили iхнi врожаi й усiляку шкоду iм чинили. Якщо Август Цезар змiг допомогти вiрним своiм пiдданцям, то наскiльки ж легше й нашому судовi зняти тяжке брем’я з плечей ваших позивачiв, яке несуть вони, як великий Еней нiс свого батька Анхiза вiд вогню руiн Троi. Старого Анхiза блискавицею було заслiплено, тако ж i вашi позивачi навiть нинi немов у слiпотi перебувають, вкинутi в пiтьму зi свiтла Господнього благословення шпетною дiею тих, на кому обвинувачення в цiй справi, тих, хто навiть не завдав собi труду дати одвiт у судi, ставши очевисто, iбо суд вони зневажають i проти Бога блюзнять, ладнi радше заховатись у тьму злочинну, анiж звернути лице до сонця правди.

Нехай буде вам вiдомо, панство, те, що виклали скромнi i вiрнi свiдки, чеснiсть чия без догани, простi позивачi, чий трепет перед лицем суду не дасть з iхнiх вуст вийти не чому iншому, як потоковi чистоi iстини. Вони ствердили, що двадцять другого дня квiтня мiсяця цього року Божого настав день щорiчного паломництва Юго, Єпископа Безансонського, до скромного храму святого Михаiла в оному селi. Вони виклали вам у подробицях, палаючих у вашiй пам’ятi подiбно до вогненноi печi Навуходоносора, з котроi отроки Седрах, Мисах i Авденаго неушкодженими вийшли, як вони щорiчно оздоблювали й прикрашали церкву, аби була вона гiдна очей Єпископа, як вони квiти на вiвтар встановили, а дверi змiцнили для захисту вiд вторгнення звiрiв, а проте могли вони зачинити дверi перед свинею чи коровою, але не перед цими диявольськими тварями, котрi в найменший отвiр, вiднайшовши його, проникають, подiбно до того як Давид зумiв знайти прорiху в бронi Голiафа. Насельники повiли вам, як на мотузках Єпископський трон було з-пiд даху спущено, де його з року в рiк тримають, спускаючи тiльки в день Єпископового паломництва, з тим щоб дитя або чужий чоловiк випадково не сiли на нього й не осквернили, що е звичаем скромним i благообразним, гiдним похвали вiд Бога й поважного суду. Повiли вам i про те, як трон спущено було й поставлено перед вiвтарем, що чиниться щорiчно вiд часiв, пам’ятних найстаршому деньми Мафусаiловi села Мамiроль, i про те, як благорозумнi селяни поставили варту при ньому на нiч перед прибуттям Єпископа, ревно дбаючи, щоби трон осквернено не було. І наступного дня, як ствердили вони, Юго, Єпископ Безансонський, на щорiчне паломництво прибув, подiбно до того як Гракх вийшов до любого його серцю народу, до скромного храму Святого Михаiла, i був потiшений вельми iх доброчеснiстю й iстинною вiрою. Вiдтак, за своiм звичаем, спершу благословивши насельникiв Мамiроля з порога церкви, вiн iз ходою увiйшов у наву, а паства трималася вiд нього на благопристойнiй вiдстанi, i земний уклiн поклав у своiх пишних шатах перед вiвтарем, яко же Ісус Христос простерся перед Своiм Всемогутнiм Отцем. По тому вiн устав, пiднявся на просту сходинку вiвтаря, звернув лице свое до пастви й возсiв на трон. О недобра година! О пiдступнi лиходii! І тут Єпископ упав, головою об вiвтарну сходину вдарившись, i проти власноi волi розумом увередився. Повiли вони, що коли постраждалий Єпископ, несений почтом, залишив храм, нажаханi позивачi Єпископський трон оглянули й виявили нiжку, що обрушена була подiбно до стiн Єрихона пiдступною i протиприродною дiею шашелi, i она шашiль, сирiч деревна черва, у таiнi й темнотi свое диявольське зло вчинила, пожерши нiжку трону, так що Єпископ упав, яко велемудрий Дедал з осяйних небес, у пiтьму безумства. Ствердили вони й те, що, гнiву Божого боячись, позивачi вилiзли пiд дах храму святого Михаiла й дослiдили пiдвiс, на якому перебував трон триста шiстдесят чотири днi на рiк, i виявили означену черву також i в оному пiдвiсi, так що той розвалився й святотатськи впав просто на вiвтарну сходину; а також те, що балки даху також виявилися пошкодженi оними диявольськими тварями, через яких позивачiв охопив жах за власнi життя, адже вони е бiдними й вiрними, а бiднiсть не дозволяе iм збудувати нову церкву, при тому що вiра кличе iх поклонятися Святому Отцевi ревно, як вони то робили завжди, у святому мiсцi, а не в полi чи в лiсi.

Хай вам, отже, буде вiдомо, поважне панство, прошення цих скромних селян, що, мов трава при битому шляху, беззахиснi. До багатьох напастей вони звикли: до сарани, що затьмарюе сонце, немов рука Господня; до нашестя щурiв, якi зносять усе на своему шляху, аки дикий вепр в околицях Калiдона, про якого сказано в першiй книзi Гомеровоi «Ілiади»; до шкiдникiв, що взимi пожирають зерно в коморах. І наскiльки ж лихiша й пiдступнiша ця напасть, що замахнулася на тi запаси, якi нашi селяни збирають на Небесах своею скромнiстю й благочинною сплатою десятини! Адже цi злочинники, що поваги до дня нашого суду не мають, прогнiвили Бога, збитки Його Домовi вчинили, завдали шкоди Його подружницi Церквi, увередивши розумом Юго, Єпископа Безансонського, кривду нашим позивачам учинили, що тепер поточенi балки iхньоi церкви повсякчас загрожують впасти на невиннi голови iхнiх дiтей i немовлят пiд час молитви, тож по правдi й необхiдностi суду личить втрутитися й змусити цих тварин покинути свое житло, видворити iх iз Дому Божого, й проголосити iм, як годиться, анатему, й вiдлучити вiд нашоi Святоi Матерi Церкви, за що позивачi повiк будуть за вас молитися.


Промова оборонця черви

Оскiльки, панове, вам було вгодно призначити мене оборонцем шашелi в цiй справi, то постараюся пояснити судовi, чому обвинувачення проти оних тварей е порожнiми й неправими i як належить миром закiнчити цю справу. Розпочну тим, що есм дивом здивований, чому про моiх пiдопiчних, котрi жодного злочину не вчинили, говориться тут як про таких лиходiiв, яких цей суд одвiку не видiв, i моiх пiдопiчних, нерозумнiсть яких вiдома всiм, викликано сюди пояснювати свiй вчинок, буцiмто вони звичнi вдаватися до людськоi мови, викладаючи своi повсякденнi справи. Тож постараюся скромно своiм язиком викласти вам те, що нiмий iхнiй язик повiсти не в силi.

Оскiльки ви дозволили менi говорити вiд лиця цих нещасних створiнь, то перше я стверджу, що наш суд допитувати таких пiдсудних змоги не мае i що покликано iх також без сенсу i глузду, iбо зверталися до них як до створiнь, надiлених розумом i волею, себто здатних i вчинити кривду, i вiдповiдати в судi за вчинене. Про що ми мови нинi вести не можемо, оскiльки моi пiдопiчнi е безглуздими тваринами, суто за поривами дiючими, про що сказано в першiй книзi «Pandectae»[3 - Звiд систематизованих i тематично об’еднаних уривкiв iз творiв римських юристiв, що мали силу закону.] в параграфi «Si quadrupes»[4 - Про чотириногих (лат.).]: «Nec enim potest animal injuriam fecisse, quod sensu caret»[5 - Не здатна тварина кривду вчинити, бо не мае розуму (лат.).].

Друге – на додачу чи на доповнення моiх слiв: навiть коли б наш суд i мав право судити тварей, було б нерозумно й несправедливо нашому зiбранню розглядати цю справу, адже проти закону i звичаю буде судити обвинуваченого in absentia[6 - За вiдсутностi (лат.).]. Сказано було, що шашелям писаний лист сього дня з’явитися перед судом послали i буцiмто вони зухвало вiдмовилися прибути, чим закон попрали й дозволили бути судженими in absentia. На цей закид маю два спростування. Перше: при тому що лист був складений законним порядком, чи маемо ми доказ того, що до розумiння тварей його донесли? Адже, як ведеться, лист мае бути не лише написаний, а й доправлений, ну а оборонець насельникiв не змiг надати пояснень, як саме шашелi зрозумiли передану iм грамоту. Далi ще: ведлуг закону неявка пiдсудного е пробачною в разi неможливостi дiстатися в суд з причини довгого чи небезпечного шляху до нього. Чи, покликавши в суд щура, ви б чекали, що вiн дiйде до вас пiшки через мiсто, повне котiв? Тако же й вiдстань вiд обителi деревноi черви до суду е за ii мiрками велетенською, до того ж i сповненою смертельних небезпек вiд хижакiв, що чигають на iхнi скромнi життя. Тож могли вони цiлком безпечно й законно вiдмовитися коритись розпорядженню суду – з усiею люб’язнiстю й повагою до оного.

Трете мовлю, що лист до тварей складено в помилковий спосiб, же стосуеться вiн тих шашелiв, якi нинi мешкають у церквi Святого Михаiла в селi Мамiроль. Чи звернений вiд до всiх без винятку шашелiв, у церквi сущих? Але ж серед них е пребагато таких, хто живе цiлком мирно й шкоди селянам не чинить. Чи гоже кликати до суду все село, якщо десь у ньому завелась ватага розбiйникiв? Немае такого закону. Понад те, закон передбачае точно з’ясувати особу пiдсудного. Перед нами двi злочиннi дii: пошкодження нiжки епископського трону i пошкодження церковного даху, i найменше знання природи говорить нам, що та черва, яка злощасно оселилася в нiжцi трону, аж нiяк не могла завдати шкоди даховi, а тварi, що дах поточили, не могли водночас поточити й трон. Отже, iснуе двi спiлки, якi належить судити за два окремi злочини, що робить позов недiйсним через брак точностi.

Четверте, й без упередження до вищезгаданоi черви, мовлю: судити тварей на такий манiр суперечить не лише людському закону, як уже сказано було, а й закону Церкви, ба навiть закону Божому. Адже звiдки взялися тi крихiтнi створiння, що супроти них кинуто потужну силу нашого суду? Хто створив iх? Не хто iнший як Господь Усемогутнiй, що й усiх нас сотворив – i вищих, i нижчих. І чи не читали ми найперший роздiл нашоi священноi книги Буття, де сказано: Бог створив тварин земних за iхньою подобою, скотину – за iхньою, i всяке створiння, що по землi повзае, за вiдповiдною йому подобою, i побачив Бог, що це добре? Ба бiльше: чи не дав Бог звiрям земним i кожному створiнню, що повзае лицем земним, усяке древо й усякий плiд на поживу? І далi, чи не дав Вiн усiм iм наказ плодитися, множитися й сповнювати землю? Творець не казав би звiрям земним i всякому повзучому створiнню плодитися, коли б Вiн у мудростi Своiй нескiнченнiй не надав iм поживи – що Вiн i зробив, давши iм на поживу всяке древо, плiд i насiння. То що ж такого вчинили цi скромнi тварi, якщо вiд Сотворiння свiту до сьогоднi мають невiд’емне право, якого людина iм не скоротить i не вiдчужить? Те, що шашiль оселилася там, де оселилася, – це людям може бути невигiдно, але не е вiдповiдною причиною ремствувати на закони Природи, закладенi з Сотворiнням свiту, адже таке ремствування i е вiдкритим та зухвалим непослухом Боговi. Господь вдихнув життя у деревну черву, дав iй на поживу всяке древо земне: тож якою зарозумiлiстю й яким небезпечним зухвальством було б нам намагатися скасувати волю Божу. Нi, я радше повiм шанованому суду, що нам годиться звернути нашi очi не на буцiмто злочинства скромного Божого створiння, а на злочинства людськi. У Бога все мае причину, а причина тому, що шашелi попущено оселитися в храмi святого Михаiла, – жодна iнша, як попередження i кара людям за iхнi пороки. Те, що шашiль поточила не яку iншу споруду, як церкву, додам, – то е особливо суворе попередження й кара. Чи е позивачi, що прибули в суд, настiльки певнi своеi покiрностi Боговi, своеi скромностi й християнських чеснот, що перш нiж звинуватити себе, склали провину на найдрiбнiше створiння? Стережiться грiха гординi, мовлю я до таких позивачiв. Виймiть колоду зi свого ока, перш нiж виймати трiску з чужого!

Ну а п’яте й останне мовлю: оборонець насельникiв просить суд метнути проти тварей блискавицю вiдлучення. За своiм обов’язком i без упередження до вищезгаданих нагадаю вам, що така кара е i невiдповiдною, й неправою. Вiдлучення – то е вiдокремлення грiшника вiд причасностi Боговi, заборона споживати хлiб i вино, якi е тiлом i кров’ю Христа, вилучення зi Святоi Церкви, ii свiтла й тепла – тож за яким законом ми можемо вiдлучити звiра польового чи створiння повзуче, яке нiколи й не було причасником Святоi Церкви? Не е правою й вiдповiдною карою позбавлення пiдсудного того, чого вiн нiколи не мав. Це не вiдповiдае закону. Отже, вiдлучення е карою жахливою, що кидае грiшника в пiтьму страшну, навiки вiддiляе його вiд Божого свiтла i добра. Хiба кара ця е вiдповiдною створiнню, яке навiть не мае безсмертноi душi? Хiба можливо приректи на вiчнi муки наших пiдсудних, котрi не мають вiчного життя? Цих створiнь неможливо вiдлучити вiд Церкви, бо вони не е ii членами, а апостол Павло заповiв нам судити тих, хто з нами, а не тих, хто осторонь.

Тож прошу вас цю справу закрити, суд у нiй завершити й, не маючи до означеноi черви упередження, закликаю ii виправдати й позов до неi вповнi вiдхилити.



    Бартоломе Шассене, юриста


Вiдповiдь насельникiв

Шановне панство, маю честь знову перед вашим поважним судом з’явитися й благати справедливостi, як благала царя Соломона нещасна мати повернути iй рiдну дитину. Як Улiсс перед Аяксом, стану я на прю з оборонцем черви, що мову свою рясно оздобив i прикрасив, аки Єзавель.

Перше вiн ствердив, що суд не мае сили й права судити безчинства тварин у Мамiролi, а закiнчив тим, що ми буцiмто в Господнiх очах не е кращими за деревну черву – нi вищi й не нижчi за неi, тож не маемо права суд рядити, подiбно до Юпiтера, з чийого храму на Тарпейськiй скелi зрадникiв скидали. Але цi слова я вiдкину, як Пан Господь наш викинув мiняйлiв iз храму Єрусалимського, i вчиню це ось як. Чи не е людина вищою за тварин? Чи не ясно написано в книзi Буття про створення тварин, яких Господь створив ранiше за людину, що iх призначення – iй служити? Чи не дав Господь Адамовi владу над рибами морськими, над птицями небесними й над усякою живою твар’ю, на землi сущою? Чи не дав Адам iмена i скотинi, i птицям небесним, i всякiй звiринi польовiй? Чи не стверджують панування людини над тваринами Псалмоспiвець i апостол Павло? А як же людина, маючи владу над тваринами, не мае права карати iх за шкоду? Понад те, право рядити суд над тваринами, котре оборонець шашелi так ревно заперечуе, саме Богом людинi й надано, як говорить священна книга Виходу. Чи Господь не дав Мойсеевi священний закон «око за око, зуб за зуб»? І чи не сказано також, що коли вiл поранить на смерть чоловiка чи жiнку, то такого вола належить каменувати й м’яса його не iсти? Тож чи у святiй книзi Вихiд не чiтко викладений цей закон i право? Далi, якщо чий-небудь вiл поранить на смерть чужого вола, то живого належить продати й подiлити грошi мiж господарями, i м’ясо мертвого вола також подiлити? Чи тим самим Господь Бог не дае людинi право судити тварин?

Щодо другого: оборонець черви мовив, що шашiль мае поважну причину не з’явитися на суд. Однак покликано ii було правильно й вiдповiдно. Їi було кликано так, як Август Цезар кликав евреiв до сплати мита. І хiба не послухали його iзраiльтяни? Хто з присутнiх тут чинив би перешкоду тварям прибути в суд? Моi скромнi позивачi, може, й мали таке бажання i тодi б могли спалити у вогнi злощасну нiжку трону, через котру Юго, Єпископ Безансонський, вдарившись об вiвтарну сходину, увередився розумом, – а проте, як правi християни, втримали руку свою й надали той предмет на розгляд поважному суду. Тож якого ворога могли цi тварi зустрiти? Шановний оборонець вiв мову про котiв, що iдять щурiв. Однак те менi не вiдомо, панове, щоби коти пожерли шашiль дорогою до суду, а коли помиляюся, менi на це буде вказано. Нi, лише одне пояснення е вiдмовi обвинувачених прибути в суд очевисто – i то е слiпа i злiсна непокора, мовчання ненависне, провина, що палахкотить до небес, неначе кущ, котрий Мойсеевi з’явився, горiв i не згоряв, тако же i iхня провина палае i розгоряеться щогодини, вiдколи вони вперто вiдмовилися прибути.

А трете повiм вам таке: було сказано, що Господь створив черву, так як i людину, що дав онiй червi на поживу насiння, плоди й дерева – тож що вона намислить з’iсти, на тому, мовляв, i благословення Господне. То е, власне, головна й посутня заява оборонця шашелi, i вiдкину ii ось так. У священнiй книзi Буття сказано, що Господь у нескiнченному Своему милосердi й щедростi надав звiринi польовiй i створiнням повзучим на поживу всяке насiння, плiд i древо. Вiн дав древо тим iстотам, що призначенi iсти деревину, хай то навiть буде й на шкоду i збиток людинi. Але Господь дозволу iсти зрубане древо, колоди й дошки не давав. Де у священнiй книзi Буття дозволено тварям повзучим селитися в рубаному деревi? Чи Господь призначив тому створiнню, що прогризло дiру в дубовому стовбурi, прогризти дiру в Домi Божому? Де у Святому Письмi сказано, що Господь дав тваринам право точити Його ж таки храми? І чи Господь заповiв своiм слугам не чинити перешкод тим, хто пожирае Його храми й увереджуе розум Його епископам? Свинi, котра з’iсть освячену проскуру, за святотатство повiшенiй бути – а на тварi, що зробила собi оселю в оселi Господа, грiх не менший.

Далi поведу, без упередження до означених тварей, було сказано, мовляв, Господь створив шашiль так само, як i людину, а на всьому, що Бог створив, – Його благословення, хай яке те створiння може бути лихе й шкiдливе. Але чи ж Господь Усемогутнiй у незрiвняннiй Своiй мудростi створив отих шкiдникiв, котрi пожирають нашi врожаi в коморах, ту шашiль, котра святому храму руйнування чинить? Наймудрiшi з наших Отцiв Церкви багато столiть вчитувалися в кожен рядок Святого Письма i, аки Іродове воiнство немовлят, вишукували в книгах той роздiл, чи рядок, чи слово, де мовилося би про шашiль. Тож звернуся до вельмишановного суду з питанням, посутнiм для нашоi справи: а чи була деревна черва, сирiч шашiль, на Ноевому ковчезi? Не сказано у Святому Письмi нi як шашiль сiдала на могутне Ноеве судно, нi як вона висiдала. Та й чи могло таке бути, адже чи не з дерева був Ковчег споруджений? Як Господь у вiковiчнiй своiй мудростi пустив би на корабель твар, чиi щоденнi звички могли призвести до кораблетрощi й лютоi загибелi i людей, i всiх Божих створiнь? Чи видано таке? Із чого виснувати можемо, що шашiль на Ковчезi присутня не була, а натомiсть е створiнням неприродним i недовершеним, котрого за часiв великого бича i руiни Потопу ще не iснувало. Де i як ця черва зародилася, те нам не вiдомо – чи з якого злощасного випадку, чи дiею чиею зловмисною, але злiсна й мерзенна ii природа видна нашим очам. Лихе це створiння вiддало тiло свое дияволовi, тож не перебувае пiд сiнню й захистом Господнiм. Чи потребуемо бiльшого доказу, нiж пiдступнi й блюзнiрськi ii дii, якими вона вкинула Юго, Єпископа Безансонського, в прiрву безумства? Що ж це, коли не справа дияволових рук, – у пiтьмi й таiнi багато рокiв плекати злий умисел i торжествувати, його здiйснивши? Тим часом наш оборонець черви стверджуе, буцiмто шашiль мае Господне благословення в усьому, що чинить i iсть. Чим, отже, обстоюе те, що пожирання нiжки епископського трону вчинене з Господнього благословення. Чим обстоюе i те, що Господь Своею рукою уразив одного з епископiв Своеi Церкви святоi, як уразив Валтасара, як уразив Амалека, як уразив мiдян, як уразив ханаанеiв, як уразив Сiгона, царя аморiйського. Чи не е це лихослiв’ям i блюзнiрством, яке суд мае викорiнити, яко же Геркулес вичистив Авгiевi стайнi?

І четверте вам повiм: тут стверджено, нiби суд не мае сили i права вiдлучати. Однак це те саме, що заперечувати владу Бога над Його любою подружницею Церквою, яку вiн над усiм свiтом поставив, усе до нiг ii склав, як мовить Псалмоспiвець, усiх овець i бикiв, звiрiв польових, птахiв небесних, риб морських i все, що морськими шляхами ходить. Ведена Духом Святим, Церква нiчого неправого вчинити не може. Воiстину, чи не читали ми у священних книгах про змiй i отруйних плазунiв, що iхню труту заговорено? Чи не читали святоi книги Еклезiяста-Проповiдника, де сказано: «Як укусить незаговорена гадюка, то не допоможе й той, хто вмiе заговорювати?» Тож цiлком у святiй згодi з Господнiм ученням, до якого Церква споконвiку вдавалася, iй метати свiй потужний i праведний гнiв у виглядi анатеми й вiдлучення супроти цих мерзенних тварей, чий вигляд оковi Божому осоружний. Чи не прокляв цар Давид Гiльбоа-гори, щоб на них анi дощ, нi роса не спадали? Чи не прорiк Ісус, Син Божий, що всяке древо, яке не родить доброго плоду, рубають i в огонь кидають? І якщо древо нерозумне мае бути знищене за те, що плоду не дае, то тим паче прокляттю пiдлягають оцi, оскiльки бiльша кара й меншу мiстить: cum si liceat quid est plus, debet licere quid est minus[7 - Якщо дозволена бiльша рiч, то й рiч меншу теж належить дозволити (лат.).]. Хiба не було проклято змiя в саду Едемському, щоб усе життя плазував на черевi? А коли в мiстi Аi сталося нашестя змiй, якi оселилися в теплих купальнях i укусом своiм багатьох мiщан життя позбавили, чи святий Єпископ Гренобльський не вiдлучив вiд церкви тих плазунiв, що вiдтак щезли? І те саме зробив i Єпископ Лозаннський, звiльнивши озеро Леман вiд нашестя вугрiв. І тако же оний Єпископ учинив, звiльнивши води пойменованого озера вiд кровопивць, що живилися рибою пстругом, котру вiрянам у пiснi днi дозволено споживати. І хiба Егбер, Єпископ Трiерський, не оголосив анатему ластiвкам, чие цвiрiнчання заважало мирянам молитися? А Святий Бернар – хiба не так само й з тоi ж причини не вiдлучив полчища мух, що вранцi рано всi трупом полягли, аки орда Сiнаххерiба? А берло святого Магнуса, апостола Альгоського, тако же не вiдлучило й не понищило усiляких мишей, щурiв i хрущiв? Тож, мовите, немае того права, за яким поважний суд мiг би метнути блискавицю вiдлучення супроти цих блюзнiрiв i розбiйникiв у святому храмi Божому? Оборонець черви твердить, що шашiль безсмертноi душi не мае, тож вiдлучена бути не може. Однак чи не показали ми передусiм, що шашiль не е природною твар’ю, не бувши присутня на Ноевому ковчезi, а по-друге, що дii, за якi позиваються до неi, е певною ознакою одержимостi нечистим духом, сирiч Люцифером? Тож тим необхiднiше вiдлучити ii, чого я пильно прошу, ба навiть вимагаю вiд шанованого суду.


Одвiт оборонця черви

Шановне панство, чимало думок ми висловили в цьому диспутi, i деякi з них звiянi вiтром, подiбно до полови, а другi лежать перед вам добрим зерном. Усе ж прошу ще дрiбку вашого терпiння, аби спростувати закиди оборонця насельникiв, чиi аргументи падуть, мов стiни Єрихона, перед сурмами правди.

Перше мовлю: оборонець веде мову про той час, протягом котрого означенi тварi мешкали в нiжцi трону Єпископа, темнi своi намiри снуючи, чим буцiмто доводить, що iхня справа е вiд диявола. Саме з такоi причини я викликав до вас чесного брата Фролiбера, що вiн на звичках повзучих створiнь знаеться, i воiстину вiдомо вам, що вiн е пасiчником при Абатствi Святого Георгiя. І чи не роз’яснив вiн шановному панству, що мудрецям вiдомо: не живе створiння повзуче довше, анiж кiлька коротких лiт? Однак вiдомо нам, що означене погризiння чинилося протягом багатьох людських поколiнь, доки древо врештi не обрушилося пiд Юго, Єпископом Безансонським, призвiвши його до плачевного безумства. З чого виснувати можемо: тi шашелi, до яких нинi позиваються селяни, е просто нащадками багатьох поколiнь черви, що мешкали в храмi Святого Михаiла. Коли можна оним створiнням приписати лихi намiри, то лише першому поколiнню з них, а не iхнiм безневинним нащадкам, котрi не вiдають, де проживають i що точать. Тож, знов-таки, прошу цей позов уповнi вiдхилити. Ба бiльше: позивачi не мають жодних свiдчень часу, коли саме шашiль оселилася в означеному древi. Оборонець насельникiв намагався ствердити, що у Святому Письмi нiде не дозволено тварям повзучим точити зрубане дерево. На що ми дамо одвiт: перше, що немае там для них i прямоi заборони цього, а друге, що коли б Господь не призначив iх iсти й зрубане дерево, то не дав би iм i потягу до того, а трете, що нiхто не може вважатися винним, доки це не доведено, а першiсть на володiння деревом мае бути надана тварям, котрi у древi мешкали, доки лiсоруб його зрубав, а теслi й рiзьбярi зробили з оного трон. Аж нiяк не черва вторглася в людську будову, а людина своевiльно знищила оселю черви, взявши ii для власних цiлей. Вiдтак знову пильно просимо вiдхилити позов.




Конец ознакомительного фрагмента.



notes



1


Ідеться не про гiпопотамiв, а про велетенських iстот, згаданих у Бiблii, зокрема в книзi Йова (40:15—23, тут i далi Святе Письмо в перекладi І. Хоменка), де Бог говорить: «Ось бегемот, що Я створив. Вiн iсть траву, як вiл. Глянь, що за сила в його крижах, що за потуга в його черева м’язах! Махне хвостом, неначе кедром, жили його бедер переплелися. Костi його, неначе мiднi труби, члени його, немов залiзнi прути. Вiн – Божих дiл початок, вiн створений тираном над товаришами. Гори дають йому поживу, там граються усi звiрi дикi. Пiд лотосами вiн собi лягае, сховавшись в очеретi та болотi. Лотоси вкривають його тiнню, навкруги нього водянi верби. Йому байдуже, як рiка бушуе, вiн не боiться навiть, коли Йордан по рот сягае». (Тут i далi прим. перекл.)




2


Тут авторський прийом: це «вiд перекладача» («translator’s note») належить самому автору.




3


Звiд систематизованих i тематично об’еднаних уривкiв iз творiв римських юристiв, що мали силу закону.




4


Про чотириногих (лат.).




5


Не здатна тварина кривду вчинити, бо не мае розуму (лат.).




6


За вiдсутностi (лат.).




7


Якщо дозволена бiльша рiч, то й рiч меншу теж належить дозволити (лат.).


  
Текст предоставлен ООО «ИТ»
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию:https://tellnovel.com/ru/barns_dzhul-an/stor-ya-sv-tu-v-10-1-2-rozd-lah