Дiм на горi Валерiй Шевчук Шкiльна програма #1 «Дiм на горi» Валерiя Шевчука – це роман-балада, який складаеться з двох частин***. Перша з них мае однойменну назву i е iсторiею поколiнь, якi жили у домi на горi i в долях яких спостерiгалася низка загадкових послiдовностей. Друга частина називаеться «Голос трави» i е збiркою оповiдань, нiбито написаних козопасом Іваном Шевчуком. Для роману «Дiм на горi» характерна символiчнiсть i медитативнiсть, твiр е обов’язковою частиною шкiльноi програми. Найбiльш вiдомими творами В, Шевчука е повiстi «Птахи з невидимого острова», «Сповiдь», «Око прiрви», «Тiнi зникомi», «Три листки за вiкном» тощо. Валерiй Шевчук ДIМ НА ГОРI Роман-балада Частина перша ПОВІСТЬ-ПРЕАМБУЛА Роздiл перший СПОКIЙ Хай буря в серцi пана мойого втихне! Хай заспокоiться бог, якого не знаю…     З вавiлонських молитов 1 «Тихий i незвичний спокiй!» – подумав Володимир. Не був то спокiй, що знав його досi: тиша квартири, моторошна тиша перед початком бою, тиша лiсу, коли лежав у польовому шпиталi й дивився, як хитаються над головою i порипують величезнi сосни. Тут вiдчував тишу первозданну, бо не була глуха; можливо, вiдчувалася так об’емно, бо звуки гучали напрочуд влагоджено, свiт раптом поширшав i спросторiв для Володимира, тихе свiтло розлилося по ньому. Iшов уздовж вулички, брук – тiльки в нiкчемних залишках, iнколи розливалася на дорозi брунатна калюжа, скраю галасливо хлюпалися горобцi: сонце впало на плесо, i калюжа раптом заграла й запромiнилася гострими голубими спалахами. Горобцi з шурхотом злетiли, покинувши в поросi мокрi гнiзда; вiд найближчоi хати долинув дзвiн посуду, з iншого боку закудкудакала курка й загорлав пiвень. Лiниво звивався з димарiв лiтнiх печей струмчастий дим, i Володимир аж розвернувся, роздивляючись усе те. У хвiртцi виросла раптом молодиця з порожнiми вiдрами, i вiн не змiг не задивитися i на цю молодицю: мала темнi й величезнi очi. Володимир поспiшив, накульгуючи, далi, бо йому аж у головi запаморочилося – вiд незнайомки наче золотими хвилями заструмувало. Йому здалося, що ця вулиця – не просто шлях, який так собi кладеться, весь простiр наповнювався тими золотистими хвилями, i чи вiд блимотливих калюж серед дороги, чи вiд повiтря видалося йому, що шлях, яким iшов, дивно запрозорiв. Зрештою, попереду й справдi заголубiло – лежала мiж городiв та дерев тонка та звинна рiчка. Там далi витиналися горби, i вони раптом застрибали йому у визорi, аж мусив спинитися: запаморочилося – спадок по тому життi, яке лишалося за спиною. 2 Школа тяглася до косогору, знижуючись у цоколi; у крайньому ii кiнцi, де були дверi з великим навiсним замком, цоколь пропадав; двiр – утоптаний, трава обрамляла його тiльки пiд стiнами та парканом, паркан протрухлий, з численними щербами; зразу за школою – стрiмка, кам’яниста, густо засипана жорствою гора, вище росли густi дерева, а з правоi руки, трохи поодаль, витиналася важка, потрiскана скеля. Володимир обiйшов двiр, злякавши курку пiд каштаном, курка загаласувала й кинулася навтьоки, i чи був покликаний тiею куркою, чи, може, з неба впав – вирiс перед Володимиром широкоплечий бородатий дiд. Володимир побачив його малi синi очi, i хоч дивилися вони насторожено, йому стало погiдно вiд тих очей, бо цей колiр невiдступне супроводжував його сьогоднi. В руцi дiд тримав кийка, мабуть, не задля пiдпори; Володимир усмiхнувся до старого, виклавши в тiй усмiшцi всю ту радiсть, якоi зажив на цiй вулицi, але це не розтопило замерзлi й такi настороженi очi, спалахнув тiльки там блакитний полиск. – Нема тут уборноi! – вуркотiв дiд, загороджуючи Володимировi дорогу, хоч у кутку двору таки стояла розтрiскана й розхитана споруда, у призначеннi якоi годi помилитися. Володимир уже не мiг стриматися й мусив засмiятися до тих настовбурчених i тому смiшних очей. Мусив сказати, що прийшов сюди на роботу i що отепер, розвiв вiн рукою, все – володiння його, ба навiть i сам дiд. Тодi дiд почав танути на очах: ослабла рука, що стискала кийка, обличчя розм’якло i стало добродушно-нетямкувате, а очi зробилися тим, чим повиннi бути: яскравим вiдбитком сяйва, що текло сьогоднi щедро на землю. Володимир показав дiдовi своi папери, щоб той зовсiм йому повiрив, а коли озирнувся, побачив, що з-за паркану сусiднього двору вистромилося iз п’ятеро дитячих голiв. Усмiхнувся, хоч тi й не подумали вiдповiсти на привiтання, вiдтак аж голову закинув – обiйняло його раптом щастя! Дiд усе ще ворушив губами, читаючи його папери, i доки перечитав, Володимир устиг обдивитись i гору поза скелею. На скелi стояв високий худий хлопчак, схилившись, став через те химерно схожий на знак питання; над головою у Володимира зашелестiв каштан, а пiд ноги впало кiлька iжачкуватих плодiв. Вiн побачив угорi за скелею майже потонулий у зеленi дiм, – хлопчак уже йшов туди по крутiй кам’янистiй стежцi. Внизу, у жовтому пiщаному ложi, лежала рiчка, i по пiску ганяло двое голих золотистих, як i пiсок, дiтей. 3 Галинi руки топились по лiктi в бiлiй пiнi, i вона мимохiдь подумала, що кiлька рокiв тому прала ще в дiдiвський спосiб, мочачи бiлизну в розчинi попелу. Коло неi рiс великий каштан, а в ногах валялося кiлька iжачкастих плодiв. Над головою стелилося небо, яке вона найбiльше любила, – купчастi хмари iз бiлими химеруватими головами, а мiж них такий щедрий розлив, що тiло саме вiд себе наливаеться юною бадьорiстю. Руки ii звично ходили в пiнi й терли об дошку-терку; на порозi сидiла, скоцюрбившись, баба – дивилася майже безтямним поглядом i ворушила вустами. Помiчала онуку серед двору, й поступово лагiднiв та осмислювався ii погляд, була Галя в ясно-синьому платтi, а коли оберталася до староi, свiтила усмiшкою: молоде ii обличчя сяяло. – Погiдний випав сьогоднi день, – сказала стара. – Набридли цi дощi! Галя розпрямилася бiля балii, вiдчуваючи, як солодко ние в неi спина, i задивилася туди, де звивалася в глибокiй долинi рiчка. Там стелився засипаний рiдкими деревами узвiз i стовбичило, як завше, кiлька парочок. Притислися плечем до плеча й дивилися на далекi прирiчковi краевиди; там нижче корячкувате завмер пiдбитий ще у вiйну танк, i по ньому, як мурашва, лазили дiти. Трохи далi витяглась, обведена щербатим парканом, школа, а на подвiр’i стояло двое чоловiкiв. – Куди це задивилася? – сумирно спитала вiд порога стара. – Степан iз кимсь бiля школи. – Пити хочеться, – сказала стара. – Чи б не подала ти менi, Галюню, води? Вiдвела погляд вiд того щоденного краевиду, щось зазвучало в нiй: мелодiя якась призабута чи жаль. Пiдiйшла до староi, i та посунулася, щоб пропустити ii. – Таке маю враження, – сказала баба, – наче тепер i не лiто… Пила воду маленькими ковтками, раз у раз прикладаючи кварту до рота, й дивилася невiдривне в далечiнь, начебто й справдi бачила там тiнi осенi. Хлопець рипнув хвiрткою i несмiливо став на стежцi. – Я ластiвку ледве не зловив, – сказав вiн. – Гарна така була ластiвка! Кварта в руках у староi затремтiла. Галя вже прала, i пiна знову пiднялася iй до лiктiв. – Чуеш, мамо! – сказав уже смiливiше хлопець. – Я ледве ту ластiвку не зловив! Гарна була ластiвка. Баба вiдтрутила од себе кварту, i кiлька крапель упало iй на кофту. Галя повернулася до сина i згукнула вражено: хлопець був з голови до нiг вимазаний у глину. – Де це ти так убрався?! – Я ж тобi кажу: ластiвку ловив. – Ну, i де ж та ластiвка? – Полетiла, мамо. Але я теж полетiв… Стояв на стежцi весь глиняний, розвiв глинянi руки, i з глиняноi голови поблискували тiльки очi. Глиняним пальцем утер носа i хотiв поправити глиняного чуба. Галя пирснула, бо несила iй було дивитися на цього глиняного чоловiчка. Затулилася рукою, вкритою бiлою пiною, i хлопцевi стало любо на неi дивитися. Була така гарна й молода пiд тим сонцем! Зрадiв, що мати така невимiрне гарна, а ще бiльше, що покарання вдасться уникнути. Через те засмiявся й сам, i ще яскравiше заiскрилися на глиняному обличчi його очi – блиснули в них сльози. – Смiйся, смiйся! – озвалася з ганку баба. – Коли вiн шию собi зверне, не так iще засмiешся. 4 Володимир став на порозi свого нового мешкання. В потилицю йому дихав дiд, i вони обдивлялися кiмнату, наче бозна-яке диво побачили. – Дошки звiдси я заберу, – сказав сторож. – Вчительки тут, поки директора не було, кладовку зробили. Володимир присвиснув. – Сарай нiкому було звести, – сказав винувато сторож. – Цi парти я також заберу. – Стiл хай лишиться, – сказав Володимир, протискуючись боком у кiмнату. В кутку стояло старе iржаве лiжко, саме до нього Володимир i добирався. Боляче нила йому нога, i вiн сiв, полегшено випроставшись. Сторож потяг дошку, здiйнявши хмару куряви. – А вещi вашi де, звиняйте? – спитав уже з дошкою на плечi. – Отут! – Володимир плеснув по речовому мiшку. Старий подивився на нього вражено. – Я зараз допоможу, – сказав Володимир. – Аз ногою у вас що? – спитав дiд, тягнучи до себе вже другу дошку. – Нема в мене ноги. – Значиться, на протезi? – Старий поклав дошку на плече й озирнувся. – А хоч ковдра у вас е? – Ковдра зi мною, – засмiявся Володимир, плескаючи по кинутiй на лiжко шинелi. Встав, але зарiзко, i йому заболiло. Одне вiкно було завiшене чорним папером, а друге так закiптюжилося, що краевид за ним пливав у сiрому туманi. Володимир скинув гачка i торсанув раму. Затрiщала струхлявiла обклейка, чути стало, як десь у дворi дiд кинув дошку i вона ляско плеснула. У вiкно повiяло духом землi й недалекоi рiчки. В хатi навпроти зарипiли дверi, i в прочiлi виросла висока постать. Жiнка була така худа, що вiн аж зажмурився. – Ви б посидiли, – сказав вiд порога Степан. – Я вже сам справлюся… З далекоi, мабуть, дороги? – З далекоi, – обiзвався Володимир i вiдiйшов од вiкна, бо та висока й худа з неймовiрною цiкавiстю задивилася на нього. – Давайте повиносимо парти! – сказав вiн старому. Вони витягли парту; жiнка за цей час встигла вийти з двору й рушила через вулицю. Ступила в хвiртку, i очi ii запалали гнiвом. – Що це за перетрубацiя, Степане? – спитала таким тоном, що вони нараз спинилися, як хлопчаки, i винувато опустили руки. – Та це, Олександре Панасiвно, тее-то… директор, – сказав Степан сумирно i втер з чола пiт. Жiнка спинила на Володимировi погляд, i вiн змушений був подивитися на каштан, безсилий витримати той блискучий потiк. – Вiн, Олександре Панасiвно, й документа менi показав, – запобiгливо сказав Степан. – Я хотiв був до вас зайти, та пiшли-от квартиру дивитися… – Треба було зайти спершу до мене! – вiдрiзала жiнка. Пройшла повз них, начебто й справдi були вони в чомусь винуватi, i зайшла до директорського примiщення. Чоловiки тюпали покiрно слiдом, керованi незрозумiлою силою, що струмiла вiд неi. – Чого стали? – роздратовано повернулася вона. – Виносьте швидше цей хлам, i я тут приберу… 5 Високий сивогривий чоловiк iшов неквапно берегом, спираючись на розкладний стiлець. Перед ним поважно ступало з десяток кiз, Володимир побачив зi свого вiкна розумне й шляхетне обличчя старого – i вiн, i кози немов пливли над зрiзаним берегом. Чоловiк був задуманий, i, здавалося, не вiн вiв отих кiз, а вони його. Вряди-годи мекали, повертаючи писки до господаря, а що вiн не зважав, iшли далi, покивуючи. Здутi iхнi вим’я були повнi молока; велике густожовте сонце спинилося над найвищою горою, бiльшало й наливалося червiнню. Кривава барва розтеклася по рiчцi, i та раптом затрiпотiла, замигтiла й заграла. Зрушена тiею змiною, виривалася з води й пiдстрибувала притьма вгору риба – ковтала чудове i хмiльне вино… П’яна й запаморочена, падала назад у воду i гуляла, крутилася й витанцьовувала риб’ячi своi танцi. Кози йшли та йшли i чим ближче пiдходили до свого дому, тим млоснiше й важче ставало iм нести розбухлi вим’я, зорки вiд того розпливались у iхнiх очах i заповнювали очницi. Мекiт iхнiй пiд той час ставав також iнакший, солодкий та прохальний, бо вже марилася iм та хвилина, коли до них доторкнуться ласкавi руки – вiддадуть тодi набрану за день бiлу кров трави й листя. Червоний захiд запалив у iхнiх очах ще й по двi iскри, i доки догоряли, доти йшли вони, ведучи за собою задуманого i наче слiпого сиваня… Темнi ворота бiля урiзаного в косогiр будинку стояли розчиненi, i бовванiла в них кругла, сива й напрочуд ласкава бабуся. Спиралася на цiпок, а на ногах у неi були червонi туфлi. Дивилася лагiдно й тепло, бо той чоловiк, що пiдiймався кам’яною стежкою, був у цьому вечiрньому свiтлi як король iз забутих казок. Кози мекали, поспiшаючи до тоi теплоi й затишноi постатi – саме про неi вони думали, спалюючи в своiх очах золотi iскри заходу, i саме ii рук сподiвалися, щоб позбутися солодкого тягаря… Оточили ii звiдусiль, наче великi бiлi коти, i червонi iхнi язики вискакували водночас з червоних ротiв – лащилися вони до староi i радiли. Вона, однак, чекала, поки ступить у двiр отой сивий король, котрий вiдстав i важко боров ядуху, – бiле волосся спадало йому на плечi, а палиця-стiлець подавалася вперед – спирався вiн на неi важко. – Доброго вечора! – сказав вiн, проходячи у ворота. – Чи у тебе, Марiе, все тут гаразд? – Все гаразд, Iване, – озвалася стара. – А в тебе? Вiн зачинив ворота, i тi з рипiнням вiдрiзали iх вiд того краевиду, що лягав перед очi з гори. Сонце сидiло вже в недалекому кленi i наче розчiсувало гiлляччям свое золоте волосся. – Я, Марiе, чогось бiльше задихатися став, – сказав тепло сивань i задивився кудись туди, до горбiв i до захiдного сонця. 6 Поки доiлися кози, вiн сидiв на верандi, густо заплетенiй крученими паничами, i щось писав у великiй бухгалтерськiй книзi. Лiтери випливали з-пiд олiвця химернi й кострубатi, заповнюючи листок вiд краю i до краю; Iван дивився на них через накладенi на очi окуляри i чи вiд того, що навколо пахли квiти, чи, може, мав вiн такi окуляри, бачив мiж тих корячкуватих знакiв зелену траву й струмок, чув шелест листя i спiв невiдомого птаха. Дивився на вигадливi лiнii, якi сплiтали на землi свiтлотiнi, i не мiг надивуватися з iхньоi гри та руху. Марiя в цей час доiла кiз. Сидiла посерединi зарослого споришем дворика, i бiле пахке молоко прискало в емальовану каструлю. Шумувало в нiй та пiнилося, начебто сiк той iз трави й листя, що його випили тварини за день, ще й досi нуртував. Кози позирали вряди-годи на господиню й чекали черги, а коли Марiя вiдпускала видоену, до неi притьма прискакувала друга. Старий позирав на них з-за окулярiв, вiдриваючись на мить од писання: двiр, наповнений бiлими тiлами, зелена, аж соком прискала, трава, навдивовижу знайома й рiдна жiнка i сухий прискiт падучого молока – все це вiдбивалось у його окулярах, i, може, вiд того нового зображення, що випукло завмерло на його скельцях, бачив старий вже iнше. Бачив землю, залиту зеленню й таким-от молоком, – витворювала бiлий сiк i перетворювала його в молоко. Називав подумки знайомi трави, дерева та бур’яни, i тi приходили до нього. Кiлька загулялих бджiл пили мед з кручених паничiв, якими обросла веранда, – бачив незвично побiльшенi тiла цих бджiл i стежив, як у iхнiх прозорих тiлах працюють ледь виднi насосики. Пульсували й ходили, наче важелi й шруби невiдомоi машини, бачив, як збираеться в iхнiх тiлах мед, начебто народжувався це плiд. «Ось воно, iхне молоко», – думав вiн, а там, серед двору, все ще обступали господиню нетерплячi кози, зводили вгору писки й благали, запалюючи червонi вогники язикiв. Каструля доливалася – все це було залито вечiрнiм сяйвом у малинових пiвтонах; заспокоенi кози лягали серед двору i опускали втомленi голови. Старий на верандi розумiв iхню втому – в iхнiх очах довмирали останнi iскри величного заходу: сонце вже розчинилося, мов пiгулка, i розтеклося по цiлому небi, запаливши його, як велетенське горнило. Старий дописував останнi слова, якi народилися в ньому сьогоднi, вiн писав про спокiй вечiрнього неба i про тишу, яка наливаеться вечорами у людськi душi. Здавалося, вiн сам пасся цiлий день, як i його кози, i набралося в нього того ж таки соку, яким багате все живе бiля широкого вогнища заходу; може, тому, коли вiдкинувся на спинку лозового крiсла, тихий жаль поплив йому iз серця. Шкодував, що плiд його такий блiдий та мiзерний, що вiн тiльки йому доступний i промовляе. Олiвець випав iз його стомлених пальцiв. Сидiв коло столу, заплющившись i змiзернiвши, зовсiм так само, як звiльненi вiд тягаря його кози. Марiя зупинилася на вступi до веранди, несучи каструлю, повну зшумованого молока; вона побачила зовсiм знесиленого дiдуся, який сидiв iз заплющеними очима i з блiдим, як те ж таки молоко, обличчям, – вмирали на ньому останнi вiдблиски вечiрньоi заграви. – Iване! – покликала тихенько. – Чуеш, Iва-а!.. Вiн розплющився, i вона зрозумiла, за що любить цього не зовсiм збагненного чоловiка: очi його були зовсiм такi, якi бачила у першокласникiв, коли вперше сiдали вони за парти i вперше засвiчували погляд до вчительки, яка переступала класний порiг. 7 Володимир був ще й досi ошелешений вiд вихору, який несподiвано залетiв до його нового помешкання. Той вихор утiлився у високу й дивовижно худу жiнку, яка, наче птах, прилетiла сюди бозна-звiдки. Був це, можливо, й справдi Вiтер, котрий гуляв по полях та лiсах, набравшися духу земного й сили небесноi. Часом йому хотiлося отак пожартувати: прийти й спантеличити когось, ставши жiнкою чи ж чоловiком, а тодi дивнi речi кояться там, де вiн спустився: рух там i сновидьга, заповзяття i неспокiй. Зараз Володимир сидить серед свого напрочуд просвiтлiлого мешкання, навколо починають плестися сутiнки; Вiтер прийшов був сюди iз щiткою, iз горням, повним бiлоi глини, миттю обмахав почорнiлi стiни й стелю, потiм вимiв смiття i вимив пiдлогу, ще потiм настелив на стола стареньку церату, обтер лiжко, i за мить те лiжко освiтилося латаною, але дивовижно чистою бiлизною. Через кiлька хвилин скло на вiкнах стало ясне й прозоре – Володимир тiльки й мiг, що розвести руками. – Чим же я можу вiддячитися? – спитав вiн. – А тим, що не будете нам на головi сидiть, як директор, – сказала трохи загостро Олександра Панасiвна i так гримнула за собою дверима, що Володимир остаточно повiрив: гостював тут, у нього, справдi Вiтер, чарiвний навiйло-характерник. Йому стало тепло на серцi, i вiдчував вiн те тепло потiм ще не одну годину, сидячи серед казково омолодженого примiщення на единому розхитаному стiльцi. Крiзь вiкно вливалися пахощi вечiрнiх квiтiв; захiд уже пригасав, а вiн не мiг одвести погляду вiд тендiтного й мерехкого свiтла – блiдло воно на очах й покривалося синюватою млою. Червоне в тiй iмлi густо малиновiло, але й це тривало недовго: вже тiльки невелика бордова смужка лежала впоперек неба, наче загублена Вiтром червона хустка. Олександра Панасiвна погукала дiтей, i Володимир здригнувся. Голос був рiзкий, трохи гортанний, i називав вiн одне, друге й п’яте ймення. Володимир мимохiть пiдiйшов до вiкна i побачив у срiбних сутiнках високу й худу постать – до неi збiгалися звiдусiль дiти: одне, друге, п’яте. Оточили матiр i закричали, замахали руками. Олександра Панасiвна обiйняла за плечi старших i повела iх до хати, решта посунула за нею, а найменше, п’ятирiчне, спинилось у дверях, озирнулося на свiт, вiд якого ховалися, й заплеснуло за собою дверi. Дивився на той дiм, так густо заселений дiтьми, були в ньому вiдчиненi вiкна, i в них мигали дитячi голiвки i вилiтали раз по раз високi, дзвiнкi голоси. Не витримав свого затворництва, вийняв з речового мiшка кiлька банок тушковини, загорнув у газету й вийшов надвiр. Зустрiв його тут тихий легiт, заворушив каштановим листям, i впав пiд ноги недозрiлий каштан. Так само впав пiд ноги недозрiлий каштан i Галi, яка впорала хатню роботу i мовчки сидiла з бабою та сином на ганку. – Менi здаеться, коли я помру, – сказала спокiйно стара, – буде такий-от вечiр й отака тиша стоятиме навдокiл. – У нас завжди така тиша! – засмiялася Галя. – I не треба, мабуть, бабцю, забивати собi голову думками про смерть… – Сиджу цiлими годинами сама, – мовила стара. – Скiльки думок налазить у голову!.. – Про що ж ви таке думаете? – дзвiнко запитався Хлопець. – Я, дитино, думаю про все, – сказала стара й завмерла на мить, погасивши погляд. Сидiла темна й маленька, одне око iй сльозилося, рот трохи вiдслонився, показуючи пеньки зубiв, i Хлопцевi здалося, що вона мусить знати бозна-скiльки таемниць, оця його прабаба. Ходила навколо ворухка i справдi нерушена тиша, а в нiй сюрчав один тiльки цвiркунець. Це засiяло раптом Галину душу печаллю, такою ж чистою, як цей вечiр, i голубою, як смужка на овидi. Пiдняла каштановий плiд i почала сколупувати з нього шкурку. Всерединi були свiтлi зерна, поклала iх на долоню й задивилася. – Дай менi! – попросив Хлопець. Вiддала йому зерна, i вiн пiдкинув iх угору. Тодi обiзвалося з десяток цвiркунiв, начебто й чекали того Хлопцевого сигналу, – засюрчали й заспiвали. – А менi часом здаеться, – сказала Галя, – що свiт кiнчаеться на цих горбах… Хлопець присвиснув, йому уявилося, що здалеку, з тремкого i ще прозорого сутiнку, проступила клубеняста постать в убраннi мандрованця. Повернулася до нього й усмiхнулася, змахнула палицею й поманила рукою. Стара мовчала. Була темна й важка, сiра й нерушна. Лице ii закам’янiло, а очi погасли. Дивилася морочно, як плететься над рiкою сiра пелена смерку, i не бачила, здаеться, нi смерку того, нi рiчки. Зорила на темнi, порослi лiщиною горби i не бачила iх. Бачила тiльки маленький клаптик землi, вщерть засипаний квiтами, густо освiтлений сонцем i начебто вийнятий iз цього простору. Гуляла на тiй галявинi чарiвна дiвчинка з бiлим песиком: песик ii наздоганяв, а вона втiкала. Галя зирнула на стару, i темний острах спалахнув у ii серцi: побачила в ii очах непроглядну темiнь i вiдчула подих чорнезного вiтру… Хлопець зiстрибнув з ганку й почав шукати закиненi в траву каштани. Коли ж звiвся, колiна на його штанах були мокрi, а в руках вiн тримав свiтлi клубочки… Володимир переступив порiг i спинився. В кiмнатi довкола столу сидiло п’ятеро дiтей i височiла серед них висока й неймовiрно худа постать. – Вибачте, – сказав вiн. – Я оце побачив ваших дiтей… – Вiн знiтився й замовк. – Вибачте, – сказав вiн ще раз i поклав на шафку свiй пакунок. – Це маленький гостинець дiтям… Подивився зi страхом на ту худу й високу, бо здалося йому, що вона зiрветься й прожене його разом з недоладним його дарунком. Але вiд столу дивилася на нього зовсiм iнша жiнка. Великi, добрi й теплi очi привiтали його, i вiн раптом почав пригадувати, що десь iх бачив. Було це дуже давно, iще там, за вогняним рубежем, яким стала для нього i всiх людей вiйна, побачив себе в цьому-таки мiстi, тiльки на iншiй вулицi – ця значно старша за нього жiнка була тодi така, як вiн тепер, несла вона на руках дитину, а поруч ступав широкоплечий, майже чотирикутний чоловiк й був коло неi, високоi й тонкоi, як кремезний гриб. Володимир дивився тодi на цю трохи незвичну пару: Санчо Панса й Дон Кiхот, подумалося йому тодi – жiнка ця була негарна на обличчя. Отак i йшли вони тодi по вулицi, зовсiм не дбаючи, що треба було йти по хiднику, а вiн стояв за парканом й очей не мiг од них вiдвести. – Чи ви не жили на Рудинськiй? – спитав вiн тихо. – Щось менi таке пригадуеться. Вона хитнула чи заперечливо, чи ствердно i всмiхнулася. – Сiдайте повечеряйте з нами. Вiн замахав руками, але все-таки сiв, бо раптом побачив на стiнi й того широкоплечого, кремезного: стояв у фотокартцi й усмiхався на повен рот. – Це ваш чоловiк? Тодi заблищала в неi на оцi сльоза, i була вона настiльки незвична на лицi цiеi високоi й худоi, в цього Вiтра, що поселився в жiночому тiлi, що вiн знову засумнiвався: чи та це людина? Насипала йому картоплi й очистила огiрка. Йому стало зовсiм легко в цьому товариствi – дiти дивилися на нього й очi видивляли, а вiн вiдчув справжнiй голод, адже рiски не мав у ротi вiд ранку. – Знаете, – сказав вiн, посилаючи до рота першу ложку. – Там, де я жив, анi хати не лишилося, нi батькiв… …За вiкном цвiв срiбно-синiй сутiнок. Цей сутiнок застав надворi сивоволосого козопаса i його жiнку. Вони сидiли за садовим столиком й пили вечiрне молоко. Мовчали, бо така була iхня заведенцiя, обое були зморенi, вiн – отим писанням на верандi, обвитiй крученими паничами, вона – доiнням. Тепер бiля iхнiх правиць стояло по бiлiй фiлiжанцi, i оточував iх срiбно-синiй сутiнок – тiк на них, як те ж таки молоко. Минулий день стояв за iхнiми спинами, як величезна iстота, теж випасла й випила свiй сiк, наслiдком чого й став цей вечiр, це молоко у фiлiжанках i ця тиша, що росте навколо, як квiти. Незвiдь вiд чого подумалося Iвановi, що це все-таки дивно: нiколи не читав вiн отого, що пише, цiй жiнцi, котра сидить проти нього, i з якою роздiлив свое iснування, – були вони з нею надто ощаднi в словах. Сидiли мовчки, й пили малими ковтками молоко, i були по-справжньому щасливi вiд того, що це дiйство все-таки можливе для них. Кудлате гiлля розстелялось у них над головами, i крiзь нього старий угледiв раптом трiпотливу й ледве видну зiрку. – Знаеш, – сказала Марiя, заворушившись. – Я вже починаю турбуватись. Прийде новий директор… – То й скажеш йому, що тобi хочеться. В твоiх лiтах… – Ще з першачками я мала б силу справитися. – То вiн i вдiлить тобi першачкiв. – А наступного року? – Що нам гадати про наступний рiк!.. Вiн раптом подумав, що сказав цю фразу недаремно. Розширилося йому серце i йокнуло легенько, знову зирнув вiн на ту самотню зiрку в небi, а вуста його склалися гiрко. – I сама не знаю, чому мене так тягне до першачкiв. – Я знаю! – сказав вiн, i вона побачила той його погляд, що завше ii вражав. – Ти знаеш! – поспiшила згодитися вона. Замовкли й загусли в цьому вечорi. Молоко в iхнiх чашках перетворилось у бiлий лiд, перетворились у лiд i вони самi. Часом зривались i глухо падали в тишi яблука i замерзали там, мiж мокроi трави. Iшли в тому сутiнку два iжаки, торкнулися холодними рильцями яблук, але були пересиченi. Цвiркуни зiбрали духовий оркестр на лопушиному листку, й раптом заграла iхня перша скрипка. Мелодiю пiдхопив цiлий оркестр, i в темрявi задзвенiло фортепiано. «Перший концерт для фортепiано з оркестром», – подумав старий i згадав той час, коли й гадки не мав, що таке може вчуватися. Усмiхнувся своiй мовчазнiй дружинi i зчудувався ще з одного мимовiльного вiдкриття: люди можуть цiлий вiк прожити побiч одне одного, цiлий вiк дивитимуться вони одне на одне i дiлитимуть хлiб, але й гадки не матимуть, яка дивовижна й несподiвана музика звучить часом у iхнiх серцях. 8 Володимир сидiв на постелi, поки що позиченiй, доки не розживеться, скинув протез i розтирав набряклу ногу. Стис зуби, тамуючи бiль, i мiцно склепив повiки. Крiзь червону заслону, яка стояла перед ним, крiзь тi ж таки стиснутi повiки побачив вiн зелену, залиту сонцем вулицю i себе на тiй вулицi з шинелею, перекинутою через руку, i з речовим мiшком за плечима… Почув, як ляпають, падаючи одна на одну, дошки, i, хоч вони давно втратили запах лiсу, чув вiн i той тонкий, бадьорий запах. Випливало з пелени бородате обличчя сторожа, коли той спинивсь iз дошкою на плечi, повернувшись до нього; побачив, як вилiтае з голубого безмежжя Вiтер, котрий народився серед полiв та сосен, а спершу був i сосною, й стеблом. Великий прямокутний стiл засвiтився перед ним, поставлений руба, яснiло з-за нього п’ятеро дитячих облич; пальцi його розтирали й розтирали ногу, i бiль теж ставав червоний – нагад про той бiльший, що пережив його в шпиталi. Чорна смуга проклалася перед його заплющеними очима, i в тiй смузi смарагдове заграли iжачки каштанових плодiв. Жив у ньому попри бiль та втому тонкий, радiсний настрiй – свiт почав легенько крутитися перед ним. Лiг, бо так солодко стало вiдчувати той рух, запахло золотим деревом – свiт з червоного ставав блiдаво-фiалковий, як той сутiнок, в якому повертався вiн од Олександри Панасiвни. Раптом згадав, що бачив Олександру Панасiвну ще раз, здаеться, на вечiрцi у старшоi сестри Сонi, коли стояв вiн крадькома за дверима i слухав голоси з сестриноi кiмнати чи стежив за гiстьми крiзь замкову щiлину. I зараз побачив ту щiлину, тiльки значно бiльшу, i пливли в тому прорiзi людськi обличчя, серед яких вiн таки впiзнав Олександру Панасiвну i ii майбутнього чоловiка… Знову одмiнилася барва – велику пiщану пущу побачив вiн. I бiг по тiй пущi ще на здорових ногах, злiворуч бив завзято кулемет, поруч бiгли його товаришi: Микола, Iван i Шурко. Перший упав Микола, за ним i Йван схопився за живiт i зiгнувся, наче перерiзаний. Вони бiгли далi з Шурком, аж доки в тому мiсцi, де був Шурко, з’явилася химерна бiла шапка. Рвонуло щосили повiтря i землю, знявся чорний i червоний стовп… Це видiння повторювалось у його снах не раз i не двiчi, не раз i не двiчi схоплювався вiн iз лiжка й кидався бiгти. Кричав i плакав, доки заспокоювали його сестри; зараз вiн мiг кричати вiльно, мiг плакати й бiгти скiльки заманеться – нiхто його вже не стримае i нiхто не заспокоiть. I вiн кричав i лаявся, крик його глушивсь у порожньому будинку, i слухали його хiба що пацюки, якi дружно возилися бiля залишеного на столi пiвбуханця. Стояли коло того пiвбуханця колом i чекали, доки стихне крик… Володимир сiв на лiжку й важко дихав. Болiла нога, i вiн знову почав ii масажувати. Рипiв зубами, i цей рип таки злякав пацюкiв. Бухали зi столу й тiкали, тарабанячи лапками. Було тихо. Холодний пiт умив Володимира, але вiн ще мав силу прислухатися до тишi, що панувала навколо. Власне, була це не тиша, а спокiй: з рiчки скрекотали жаби, монотонно гавкали собаки, на пiдвiконня вилiз цвiркунець i засюрчав, шкребучи шибку шарудявим крилом. Володимир сидiв, i в грудях у нього голосно тахкотiло серце. Був радий, що той сон – тiльки сон, був удячний, що все-таки не забував тоi пiщаноi пущi й того бiгу по нiй, i сумував, що вже нiколи не побiжить поруч своiх вiрних друзяк. Було йому тужно, а навколо стояв невимiрний спокiй, i сплелося все, закрутилося й дало початок новому руховi, тож, лежачи навзнак на позиченiй постелi, вiн поминав, наче молитву проказуючи, тих, хто залишився навiки у тiй пiщанiй пущi, чиi обличчя вже майже позатирались у пам’ятi, але кого поклявся вiн не забувати нiколи. Навiть пацюки вiдчули його напругу i його наiття, нетерпляче шкребли пазурами пiдлогу, але залишеного хлiба не торкали. Рушили до нього вже тодi, коли синя пташка сну спустилася Володимировi на очi i заслонила йому iх широкими голубими крилами. Тодi вiн удруге побачив, як оновлюеться недавно закiптюжена й захламлена кiмната – загуляв по нiй Вiтер, вимiтаючи куряву й павутиння, й тонко, чудово запахло бiлою глиною. Запахло свiжопомитими дошками, i вiйнули в сонячному повiтрi срiбнi крила простирадел. Володимир усмiхнувся крiзь сон… 9 Вранцi йому здалося, що побачив у дворику навпроти школи не одну Олександру Панасiвну, а принаймнi шiсть. Голився бiля розчиненого вiкна, густо намиливши аж до очей щоки, i побачив одну Олександру Панасiвну, яка бiгла до колонки по воду, друга в цей час зачiсувала дiвчаток i в’язала iм банти, третя чистила бiля води каструлi, а четверта прала у величезнiй пiнистiй балii. Два старшi хлопцi рiзали дрова для лiтньоi кухнi – були це бозна-де роздобутi трухлявi колоди. Володимир знiмав бритвою шар пiни з темним слiдом щетини i був певний, що в хатi було ще принаймнi двi Олександри Панасiвни: одна стелила постелi, а друга iз завзяттям шурувала пiдлогу. Старша дiвчинка допомагала матерi прати, ще одна витрушувала подушки, а найменша дмухала в розхиленi дверцята лiтньоi печi. Володимир зирнув туди, де стелився срiбний розлив рiчки, по пiску вже й зараз бiгали голi хлопчаки. На горi так само мовчазно топилась у зеленi надто високо занесена хата, i з’явилася раптом бiля неi струнка жiноча постать у ясно-синьому платтi. Згори по бiлiй стежцi мчав, налягаючи на п’яти, хлопчак у самих тiльки трусиках; звивався над хатою дим, i Володимир мимохiдь позаздрив на ту майже голубу постать пiд деревом i на те горде й самотне, наче фортеця, обiйстя. Застелив лiжко i вмився. I, може, вiд журкоту води, що розбивалась об його долонi, чи вiд ii свiжого духу вiдчув вiн на серцi чудову ранкову музику, щось таке, як гра рiзнобарвноi роси. Десь i справдi подзенькували дзвiночки, i вiн побачив учорашнього сиваня, що простував берегом, тримаючи у руцi палицю-стiлець. Старий був випростаний, наче солдат, а бiля нього мелодiйно подзенькували дзвiночками кози. Йшли, дружно помахуючи головами, i Володимировi незвiдь вiд чого здалося, що вiн знав ранiше й цього старого, й ту ясно-синю жiнку над урвищем. Йому здалося, що саме цей ранок наснився йому в одну iз найважчих ночей, якi пережив, ще лежачи в польовому госпiталi: саме цi обличчя явилися до нього з глибини свiту i в дивний спосiб заспокоiли його. «Все це мало статися, – подумав вiн, слухаючи мелодiйний подзвiн, – бо коли б не так, хто зна, чи варто було б i виживати…» 10 Часом на Галю находило: хотiлось убратись у найкращу одежу, взяти сина за руку й податись у кiно чи просто пройтися по вулицях; накидала гачок на дверi й годину крутилася бiля дзеркала, видивляючись на себе. Розбирала сукнi, хай i довоеннi, одягала кожну й припасовувала. Хотiлося муркотiти й крутитися, хотiлося, щоб синьо свiтилося вiд доброi погоди вiкно i щоб падало в ii кiмнату сонце. Траплялося таке здебiльшого вранцi, коли стара ще спала, тодi й праглося Галi, щоб та спала чимдовше, щоб грали й свiтилися срiбнi порошинки в сонячних стягах i щоб ставали ii очi iз темних голубими. Губи ii пiд той час розквiтали, як пуп’янки троянди, а тiло починало пахнути ранковими квiтами. Хлопець у таку ранню годину також спав, i вона могла насолодитися собою досхочу: ступала навшпиньках й поморгувала до свого зображення. Пiдчорнювала брови й шкодувала, що нiс у неi трохи кирпатий. Здавалося, що цей нiс – головна вада ii обличчя, тож приплющувала його i пробувала уявити себе iз носом прямим i тоненьким. Але тодi ii обличчя гасло, i вона милостиво дозволяла своему носиковi задиратися, як собi хоче, – з’являлися тодi на щоках двi розчудовi ямки, i вона не могла не всмiхатися. «Отака собi Галя!» – казала й тiшилася, хотiла ж бо бути отакою собi Галею. В такi хвилини все важке й темне губилося, як згубилася нещодавно нiч, i хоч не була вона короткопам’ятна (взяти б хоча згадки про Анатоля – постiйна темна хмарка серед неба), в тi ранки розвiтрювалася й була схожа на ясно-синю кульку, якiй небагато треба, щоб попливти в широке й роздольне небо. Вiдчувала вiдтак i свое тiло: одежа, чулося, ставала шкарубка, терла ii й непокоiла – досить було iй оступитися, коли блукала по хатi, як дiзнавала солодкого спазматичного болю; здавалося iй тодi – впливала до неi через вiкно повiтряна богиня. Була складена з голубих площин, а вдягнена в сонячне промiння, входила в неi через очi, тодi й очi ii голубiли; вони зливалися в одне й жили отак: богиня й вона – iй аж подих забивало вiд такоi зухвалостi. Мала почуття, наче стоiть роздягнута, а крiзь вiкно незмигно дивляться чоловiчi очi. Охала, аж затуляла рота долонею, а другу долоню впускала до лона – нелегко все-таки так довго стовбичити перед дзеркалом молодiй жiнцi iз задерикуватим носиком, а ще тiй, котра тримае в серцi богиню i знае про це. Галi аж сльози вибилися на очi – стiльки недоброго було в ii поведiнцi, така вона невдячна ставала й легковажна. Не iй носити каптур черницi, i не iй напускати на лице холодний туман. Богиня стукотiла в ii серцi, i вона змушена була до того прислухатися. Бiльше не соромилась очей у вiкнi, хоч то були поспiль чужi очi, – на те й цвiте вона тут, перед дзеркалом, щоб на неi дивилися. Такий ii настрiй часто кiнчався слiзьми, бо насправдi нiхто досi й не подумав зiбратися до них на гору i справдi зазирнути в ii завше вiдчинене вiкно, але такi настроi все-таки дивно зносили ii i по-своему вивищували. Тодi вона думала, що ii богиня таки не вигадка, i могла спокiйно виходити в найкращiй сукнi у мiсто, де ходила по вулицях i збирала на себе погляди: чоловiчi, бо була вона незвичайна жiнка, i жiночi, бо була вона знову-таки незвичайна. Той прохiд був черговим виплеском ii розбубнявiлоi туги, i саме така ii незвичайнiсть була для неi заборолом – хто-бо там зважився б зачепити таку виняткову й таку горду. Знову винуватцем була ii туга, ii трохи кирпатенький нiс i погляд палющих синiх очей – бiльшiсть чоловiкiв все-таки шукають у жiнцi посереднiсть. Стояла вiдтак бiля вiкна й сiрiла, як сiрiе вечiр перед зором, i поступово випливала з ii очей богиня, покидала ii напризволяще й вiдлiтала, i гоiв ii тiльки оцей сiрий вечiр або також сiрi уважнi синовi очi. Вдивлявсь у неi, як мандрiвник у незнайомi хащi, i вона хоч-не-хоч накидала на обличчя буденну маску. Тим самим начебто наближалася до нього, щоб узяти за руку i вивести iз хащ, бо що могла зробити iще, коли тi сiрi очi стали нараз такi настороженi? Вона зустрiчала в цьому домi ще однi очi, мудрi й скаламутнiлi, i трохи лякалася iх – бачили бiльше, нiж признавалися. Стара i справдi бачила богиню в серцi в онуки, i в закамарках ii пам’ятi з’являлось щось таке, в чому вона й признаватися боялася – оця жiнка-дiвчина, що крутилася перед ii очима, була вона сама. Зцiплювала корячкуватою пучкою цiпка, на якого незмiнне опиралася, i, дивлячись на стоптанi капцi, що ховали вузлуватi й покорченi ii ступнi, починала невдоволено бурмотiти, що через Галинi походеньки все в домi запущено, що скрiзь висить павутина, а пiдлога вже починае зацвiтати. Що не готуеться вчасно обiд i що в комiрчинi зiбралася гора непраноi бiлизни. Зводила очi й задоволене стежила, як поволi спадае з обличчя онуки ii краса, як сiрiшае вона й блiдiе i як вилiтае iй iз серця голуба блискуча богиня. Галя й справдi ставала спокiйна й заклопотана. Варила iсти, прала, обслуговувала стару, латала синову одежу. Син тодi спокiйно мiг пiдiйти до неi для вечiрнього поцiлунку, а на вустах у староi заквiтала анемiчна квiтка вдоволення. Вночi вони всi трое думали одне про одного i переконували себе, що основне в iхнiх стосунках – любов! 11 Мала на собi ясно-сине плаття i вже знала, що сьогоднi в неi той-таки настрiй; щось хвилювало ii вночi, два сни вона побачила сьогоднi: один про себе, а другий про незнайомця, який боляче поцiлував ii в вуста. Лежала на лiвому боцi, i iй заболiло серце, i не могла вона вiдiрвати вуст вiд тих iнших, що пили й випивали ii. Сон про неi був простiший: iй приснилося, що вже почався учбовий рiк i вона стоiть у гудливому, як вулик, класi. Стара сьогоднi прокинулась удосвiта, i ще тiльки Галя надягала на себе ясно-сине плаття, коли в глибинi дому пролунав рiзкий, гортанний, як погук ворони, крик. Галя застигла з розтуленим ротом, i плаття саме сковзнуло iй по тiлi. Тихий жаль прокинувся в ii серцi, адже сидiла вже в ньому богиня, i вона винувато позирнула на свое вiдображення в дзеркалi. Знову повторився той крик, але Галя все ще не могла вийти iз свого оцiпенiння, адже на нiй лежало ii найкраще плаття, а обличчя могло зачарувати будь-кого. У коридорi заплескали босi ноги, i iй стало печально, що таки не повторить вона свого улюбленого танцю перед дзеркалом i не поплаче потiм, зiрвавши iз себе сукню i цю щасливу маску з обличчя. Хтось постукав у дверi, i Галя почула хрипкий пiсля сну Хлопцевий голос: – Ходи, баба гукае!.. – Iду, синку, iду! – озвалася вона заклопотано. – Скажи, що зараз одягнуся… Через весь дiм знову пронiсся владний i рiзкий погук, i Галя схопила ватяний тампон, щоб запудрити собi обличчя i загасити на ньому незвичне свiтло. Але пудра цього разу iй не зарадила, здавалося, краса, яка струмувала вiд неi, поглинала все, що мало пiти на шкоду ii обличчю. Галя похитала головою, зiтхнула i впокорилася. Пiшла, як була, ясно-синя й осяйна, напiвзачаровано всмiхаючись, граючись блакитною хусточкою, яку тримала в руцi. Обвiяла своiм чаром Хлопця, який завмер на порозi своеi кiмнати, i Хлопець раптом вiдчув, який вiн порiвняно з нею малий та нiкчемний. Йому захотiлося схилитись у поклонi перед цiею несподiваною материною величнiстю, вiдтак пiдняти голубий шлейф i пiти в супроводi, гордо зводячи й свое пiдборiддя. Ожили в його сонному мозку всi тисяча i одна казки, що прочитав вiн iх у цьому домi, порпаючись у занедбанiй дiдовiй книгозбiрнi, – в цю хвилину вiн по-справжньому вiрив в усю ту тисячу казок, з’явилося-бо коло нього те, чого не розумiв. Мати ж i оком на нього не кинула, нещасного й малого, в майцi й трусах, отут, у цьому сiрому прочiлi, тож вiн гукнув до неi тихенько, ледь розтуляючи вуста. Вона почула його вiдразу, бо його ослiпило раптом – голуба, осяйна постать наблизилася до нього й притисла раптом до себе гарячим порухом. – Кудись збираешся? – спитав вiн просто в той шовковий ясно-синiй розлив, у якому опинився. – Нi, – вiдповiла вона. – Нiкуди не збираюся. Тодi вiн раптом зрозумiв ii. Не було то розумiння, яке вмiе оформитися словом, – було то розумiння однiеi душi, яка сприймае сигнал другоi. Здавалося, побачив вiн синю богиню в ii серцi, а поруч з нею i чорну хмарку. Уздрiв ii тугу, як ту ж таки хмарку, а може, й птаха, котрий летить i летить серед хмар. Був коло цiеi жiнки чимось випадковим i привнесеним i вiдчув це напрочуд гостро. Закусив губу й дивився, як вона вiдходить: не мав сили пiти за нею або ж покликати ii ще раз… Галя стала на порозi бабиноi кiмнати в усiй своiй красi. Свiтло з обох вiкон полилося на неi, наче свiтили це два прожектори, i стара в своему темному кутку зацiпенiла вiд зачудування. Сяйво вiд тоi постатi в дверях, вiд тоi ясно-синьоi тканини i незвичайно гарного обличчя впало i на неi i розтопило сивi ii очi. Розтопило якийсь давнiй клаптик землi, буйно зарослий травою, – був вiн круглий, як шапка кульбаби, i в тiй затуманенiй кулi вона знову-таки впiзнала цю ж таки красуню, тiльки та мала на собi не ясно-сине, а червоне плаття. Була та сукня й iншого крою, тяглася до землi, було в красунi й свiтлiше волосся – iшла вона i змiтала подолом кульбаб’ячi парашутики. Зривала шапки й дмухала легенько, i все застелялося, заснiжувалося вiд безлiчi пушинок. Хиталася i пливла, усмiхаючись сумовито, а до неi наближався, пiдiймаючись пiд гору, високий гарний чоловiк. Дуже добре знала обличчя того чоловiка – йшов вiн, ледь накульгуючи, а очi його палали темним вогнем… Стара погасила це видiння малим порухом волi, наче зiжмакала й викинула стару вирiзку з журналу; зачинялася, як перлiвниця, втягувалася, як втягуеться равлик у хатку, i знову зробилася мала, чорна, закостенiла, схожа радше на старий пеньок, а не людину. Вже не бачила нi того свiтла, що струмувало вiд онуки, нi ii ясно-синього плаття. Бачила тiльки сутiнну, закiптюжену кiмнату, меблi, що були новi сорок рокiв тому, в око iй упало не ранiшне промiння, а павутина, що стала наче золотавi дротинки, – заснувала цiлу кiмнату вигадливою мережкою, i павуком до неi була сама. Стала напружена i стиснута в собi, вже не годна витримувати мовчання, що пролягло мiж них, готова вже була ковзнути по золотих струнках свого павутиння, щоб таки пустити в того ясно-синього метелика, який трiпотiв у прочiлi, хоч дрiбний струмiнь отрути. – Щось хотiла, бабцю? – спитала, не маючи сили стримати радiсного усмiху, Галя. – Подай-но менi горщика, – iржаво i хрипко сказала стара. 12 Кози розбрелися, а Iван звiв чисто виголене пiдборiддя, змружив очi – вiтер вiльно хитав його гривою волосся. Вдивлявсь у ранок, молочний i теплий, вiд рiчки сходила сива пара, в якiй повсюдно проступало камiння. Вiддалiк трусив вершi Старий Пiчкур, здавалося, хтось пiдпалив i рiчку, i це камiння, i Старого Пiчкура з його вершами. Трохи збоку переходила вбрiд рiчку сiльська жiнка, ii бiла хустка в серпанку фосфоризувала, а берестяна коробка, почеплена за спиною, робила незвично горбатою. Iван проходив зi своiми козами повз верби, що розрослися бiля води: з вузьких листкiв скочувалися краплi i глухо падали в пухкий пiсок. Вслуховувавсь у цей химерний концерт крапель, деякi вдаряли об воду, а деякi дзьобали камiнь. Неподалець голосно цвiрчали горобцi, й Iван з’еднав все оце в уявi: звуки, кольори й рухи живих iстот. Сiльська жiнка з коробкою за плечима засвiтила в його бiк темним, майже брунатним обличчям, а на пiску напечатала низку качкуватих слiдiв. Старий Пiчкур перестав трусити вершi, став на колiна, i коло нього почали срiбно блискати, пiдстрибуючи, пiчкурi й плiтки. Спалахував у рибалчиних вустах вогник цигарки, i ловив вiн руками тi срiбнi спалахи, наче в гру якусь грався. Кози бадьоро рихлили пiсок ратицями, а Iван iшов i слiду за собою не лишав. Не топтав трави i не вминав пiску; здавалося, плив над землею, вряди-годи вiдштовхуючись вiд неi i палицею-стiльцем. Кутав його ноги туман, i Марii здалося, що так само не торкаеться вiн i камiння, коли переходив рiчку. Вона стояла бiля розчинених ворiт, i iй, як i сорок рокiв тому, дивно ставало, що так погiдно й добре живе зi своiм чоловiком. Подумала, що на сторонне око це й справдi незвично: ось уже чотирнадцять рокiв ii чоловiк тiльки й робив, що пас кози. За всi сорок рокiв вiн нiколи не поцiкавився iхнiм сiмейним бюджетом. Їв просту iжу i не загадував лагоминок. Марiя подумки промiряла той шлях, що пройшли його разом, тихий смуток заповнив ii радiсть. Озирнулася i начебто побачила зiгнуту бiля столу на верандi чоловiкову постать, почула знайомий рип пера чи шурхiт олiвця. Молодшою Марiя пробувала зазирнути до тих зошитiв, що iх вiн списував, але не змогла того осягти. Читала якiсь гарнi слова, натомiсть чула хрипкий, наче пiсок сипався, голос чоловiка. Взимку Iван сидiв бiля грубки, дрова рiзали вони разом, а рубав вiн, на колiнах у нього лежала книжка, i цiеi книжки Марiя теж не могла збагнути – були то писання Сковороди. Зiтхала часом: хай воно буде в нього, оте незбагненне, оте писання i отой Сковорода. Це потрiбно для його спокою, а раз так, вона залюбки на те погоджувалася… Старий пiдiймався разом зi своiми козами пiд гору. Бачив квiти, гриби, земляних жаб i чув довкола пташиний спiв. Слухав шелест листя, а часом помiчав мiж трави жовтовуху голiвку вужа. Не рвав квiтiв i не збивав неiстiвних грибiв, не лякав вужа i земляних жаб. Часом брав жабеня в долоню i розглядав. Слухав жайворона, який вливав до складного свiту довколишнiх звукiв i свiй спiв, i мав вiд того задоволення. Кози його розсипалися й паслися на волi: йому ж здавалося, що бачить нитки, якими в’яжеться помiж себе земне життя. Сидiв на розкладеному стiльцi й дивився пiд ноги. Бачив крота, який рие нору, i тисячу корiнцiв, що сплели мережу у горiшньому шарi землi. Пили сiк земний, i вiн не мiг не уздрiти, як той сiк тече через корiнь у стебло i розтiкаеться по листках. Кози хапали тi листки, розжовували, i Iван пильно стежив, як справно ходять i мелють iхнi зуби. В таку хвилю очi його просвiчували тварин, наче рентгенiвське промiння: обдивлявся кишки, шлунки, серця, легенi – все це ворушилось i працювало. Вiд мiста вряди-годи сигналило авто чи ревiв мотор, вiн здригався й дививсь у той бiк. Але й це не руйнувало його гармонii: машини були для нього живими iстотами, як кози й дерева. У них усерединi теж усе рухалось i пульсувало, тiльки лiнii iхнi були грубi, а кольори важкi… Марiя на протилежнiм горбi вже зачинила ворота i пiшла по схiдцях ганку. Раптом вона задихнулася i схопилася за поруччя: боляче задзвенiло в ii грудях серце. Стояла, облита холодним потом, й передихала. Коли заспокоiлася, важко зiтхнула. Не могла хворiти, поки живе вiн, i не мала права вмирати. Пила валер’янку й подумки молилася, щоб не сталося з цього спалаху лиха. Сiла мимохiдь у лозове крiсло на верандi i поклала руку на згорнений зошит. 13 Обiйстя було високо, на верхiвцi гори, стежка клалася туди кам’яниста й крута, i йому вже в початках тiеi дороги почала болiти нога. Добре було б пособляти собi палицею, але Володимир заповзявся обходитися без неi, тому йшов, i пiт краплисте обсiвав йому чоло. Позирав вряди-годи вгору i мимохiть сподiвався, що спалахне там ясно-синя сукня, яка привабила його була вранцi, але обiйстя гордо мовчало, оточене деревами й парканом. Особливо пишнiв каштан, i Володимир iшов просто на нього. Спинявся iнколи й передихав: зрештою, цей його хiд теж нагадував оту найважчу нiч у шпиталi: така сама ввижалася йому гора й кам’яниста стежка. Хтозна-чому пустився пiд гору, мiг би послати з дорученням когось iз дiтей Олександри Панасiвни, але отой його ранковий настрiй! Саме вiн i повiв його сюди. Спинявся, передихав i дивився на горбистий краевид з малою рiчкою в долинi – все аж прискало сонцем: зелень, пiсок, сама рiчка й небо. Над головою задзвонив жайворон, i вiн здивувався, що польовий птах прилетiв сюди, на горби; довкола пряно пахтiв полин, i це знову нагадало йому сьогоднiшнiй ранок. Камiння вже встигло нагрiтися й промiнилося теплом – запах медових трав з гiрким присмаком. Шурхали врiзнобiч стривоженi ящiрки, а вiн iшов i йшов, все важче й важче налягаючи на ногу. Той каштан попереду i той будинок, жайворон i полин, запах гiркого меду i його незрозумiлий потяг до того дому – все це складало настрiй, що його вiдчуваеш, прокинувшись у залитiй сонцем кiмнатi. Торжество i бiль, задих i пiднесенiсть – все це наповнювало Володимира, але по-своему i знесилювало. В головi зароiлася трохи безглузда думка про царiвну на льодянiй горi i витязя, який безнадiйно дряпаеться на ту гору. Змушений був спинитись i сiсти, бо йому вiд незручного пiдйому аж iскрами пiшло в очах. Сидiв на теплому каменi i втирався. Поруч цвiркотiли цвiркуни й росла кашка. Медово пахла, i вiн потягся до квiтки. Притис до обличчя медову вiть i пив ii чудовий аромат. Серце було готове вискочити з грудей, i вiн з надiею зирнув угору: шлях йому треба було подолати ще немалий. По стежцi йшов вiд будинку хлопчак iз бiлим бiдончиком, спускався вiн по стежцi, граючись i вправно балансуючи, i Володимир тихо позаздрив на його зграбнiсть та моторнiсть. – Доброго дня! – обiзвався вiн до Хлопця. – Ти з цього будинку? – Тут тiльки один будинок, як бачите! – сказав Хлопець. – Я до Галини Iванiвни. Чи не твоя це мати? – Моя! – гордо сказав Хлопець i випнув пiдборiддя. – А ви хто такий будете? – Директор школи, – махнув рукою вниз Володимир. – Ти в якому класi? – Я ходжу в мiсто, – сказав Хлопець. – А в класi я в четвертому… – Не подобаеться тобi ця школа? – Та нi, – засмiявся Хлопець. – Там же мама вчителькою… – То вона вдома, твоя мама? – А де ж iй бути?… Володимир з натугою встав. Ступив кiлька крокiв i озирнувся. Хлопець дивився йому вслiд. – А чого це ви так чудно пiд гору деретеся? – спитав вiн. Володимир вiдчув, що його заливае червона барва. – Нiколи не жив на таких горбах, – сказав вiн лагiдно. – А чого ви не викликали маму в школу, коли ви директор? Не гора ходить до Магомета, а Магомет до гори. – Ти знаеш щось про Магомета? Хлопець присвиснув. – А чого б то я не знав про Магомета?! – сказав вiн зарозумiло… Стежка почала пнутися крутiше, i Володимир забув про Хлопця за спиною. Хотiлося йому пострибати на однiй нозi, допомагаючи собi й руками. Був певний, однак, що той ще й досi стоiть i дивиться йому вслiд, тому намагався менше й кульгати. Озирнувся мигцем: Хлопець уже був далеко внизу. Десь там, мiж тоi зеленi, подумалося Володимировi, може стояти й та ясно-синя постать, яка так вразила його вранцi; можливо, вона дивиться на його потуги й нишком пiдсмiюеться. Червона барва знову залила Володимировi обличчя, бо йому таки довелося схопитися рукою за кущ полину, щоб пiдтягтись по крутосхилi. «Лицарi, котрi штурмували льодяну гору, – подумав вiн, – тим i падали, що не могли лiзти рачки». Вiн все частiше й частiше хапався руками за бур’ян, з червоного обличчя йому густо котився пiт. Галi, яка й справдi стежила за тим чудним сходженням, здалося, що той чоловiк iде пританцьовуючи. Ще не минув ii ранковий настрiй i не покинула ii серця голуба богиня. Щось лякало Галю увесь ранок i збуджувало, i ось стоiть вона i здивовано стежить за тим чудним верхолазом. Жалiла його й дивувалася, i стало iй на серцi дивовижно тривожно. «Отi бабинi розповiдi!» – думала несамохiть i озирнулася на стару, яка сидiла на ганку й дрiмала. Чи то Галин погляд, чи, може, сильнiше дмухнув вiтерець – стара збудилася й побачила, що внучка ii принишкла бiля паркана. В ii мозку просвiтлiло голубе озерце, й побачила вона, як робила за щораз, ту ж таки картину: вона сама припала до паркана i дивиться, як пiдiймаеться до ii обiйстя чоловiк у свiтлому костюмi i з хвацькими вусами. Стару схвилювало це видiння, вона напружилася й потяглася у бiк онуки. – Когось виглядаеш? – спитала хвилюючись. Галя аж здригнулася на цей голос. – Та якийсь чоловiк до нас пiдiймаеться, – сказала. – I так чудно вiн пiдiймаеться. – Що за чоловiк? – гостро спитала стара i аж руки зцiпила. – Не знаю, бабцю, – зовсiм кволо обiзвалася Галя. – Вперше його бачу… Знову тенькнуло в грудях у староi i замлоiло. – То, може, це вiн, Галю? – Хто вiн? – Ну, той, що мае до тебе прийти! – Оце почнеш вигадувати! – розсердилася Галя. – Може, вiн за дiлом якимсь… – Сюди за дiлом чоловiки не приходять, – озвалася спроквола стара. – Скiльки себе пам’ятаю… – Як почнеш щось вигадувати, бабцю! Але стара вже по-справжньому хвилювалася. Сама не знала, що з нею дiеться, так не хвилювалася бозна-вiдколи. Може, через це стукнула спересердя палицею i зашипiла обурено: – Ти мене брехухою не роби! Коли не хочеш його прийняти, сховайся, я сама його вiдшию… Кажу тобi: так було завжди в цьому домi i так воно буде!.. Галя повернулася до неi здивовано: стара аж палала. Була там, на ганку, як на сценi, тягла до внучки палицю й тремтiла. На мить вони зустрiлися очима – стара й молода: молода свiтилася чаром i спокоем, а стара позеленiла. В Галi здригнулося серце, на мить повiрила в бабину казку, i тривога пiдступила iй пiд серце. – Слухай, бабцю… – сказала, але стара вже зiв’яла на ганковi, як квiтка. Плечi спустилися, а очi погасли. Ледь-ледь дихала, руки ii звисли, а палиця з гуркотом випала з руки. Зелене обличчя староi заклякло, i тiльки на денцях ii очей зажеврiло голубе озерце, яке вiдбило хтозна-яку далеку картину: проситься до iхньоi господи чоловiк в ошатному костюмi, йому стало спечно, i вiн хоче напитись у них води… 14 Володимир стояв бiлий як стiна, з лоба йому котилися краплi поту, а все тiло побивав зрадливий трем. Очi його були розширенi, i, коли повернулася до нього, Галя згукнула тихенько. Мимовiльно кинулася йому на помiч, бо i справдi захитався, намагався налапати побiч себе опертя, але стояв серед голого двору, i його руки забалансували. Сивi з червоним кола пiшли в його очах, вiн таки натрапив на якесь опертя, i було воно гаряче i м’яке. Це дало йому встояти на ногах, тож почала поступово вимиватися йому з голови каламуть, розтали кола, веселий та зелений свiт плюснув йому у вiчi. Коли розплющив очi, побачив, що сидить на лавi, в руцi тримае кварту з водою, навпроти в ясно-синiй сукнi стоiть i нiяково всмiхаеться, показуючи чудовi ямки на щоках, така жiнка, яка може тiльки приснитися. – Вам погано? – допитувалася вона. – Вам погано? Володимир спробував усмiхнутися i покрутив заперечливо головою. – Спитай, що йому треба? – гукнула, наче ворон каркнув, стара. – Я давно за вами стежу, – сказала Галя. – Так дивно ви пiдiймалися… Володимир не мiг не дивитися на це ясно-сине диво. Сонце заливало Галине обличчя, i чи вiд сонця, чи вiд пережитого тiльки-но запаморочення йому здалося, що вся вона облита голубим свiтлом. Там, на ганку, сидiла ще одна жiнка, стара, як дерево, витяглась у iхнiй бiк i наслухала, аж тремтiла. – Галю, – сказала вона, – чуеш, Галю! Але Галя, здаеться, зовсiм забула за неi: чоловiк, котрий безпомiчно сидiв перед нею, подобався iй. Вони дивилися одне на одного й очей розвести не могли. Не бачив у нiй звичайних жiночих принад, пiзнiше, коли спустився вiн у долину, не мiг сказати, чорнi чи синi були в неi очi. Пам’ятав тiльки голубу барву, вiдчуття дивноi, запаморочливоi краси, а поруч iз тим якийсь острах, наче був вiн метеликом, а вона огнем, i вiн, сидячи тут, на горi, з квартою в руках i отак по-безглуздому задивляючись на незнайому жiнку, раптом повiрив, що всi людськi казки – це таке ж життя, як i те, що реально бачать нашi очi. Йому захотiлося, щоб це його вчарування тривало якомога довше, хай довше покупаеться вiн у хвилях такого п’янкого гiпнозу – не мав сили не дивитися на неi, хоч не мав уже сили й дивитись. – Що йому треба? – спитала вже спокiйно стара. Той голос протверезив Володимира. Зiрвався на ноги й почервонiв до вух: його мiсiя все-таки офiцiйна. – Менi Галину Iванiвну, – сказав i випростався неприродно. – То це я i е Галина Iванiвна! – всмiхнулася Галя. Стояла, заломивши брови, i смiялася на обидвi щоки: вiн ледве не ослiп, дивлячись на неi. Треба було йому набрати поважного вигляду, накласти на обличчя маску, яку завжди накладають перед пiдлеглими начальники, але так само, як не вдавалося йому це перед Олександром Панасiвною, так не вдалося й тут. Був уже давно пiдлеглий тiй першiй жiнцi як матерi i цiй, другiй, бозна й чому. Тому й голос його став хрипкий i ледве видобувся з його розпечених вуст. – Я, Галино Iванiвно, новий директор школи. Оце ходжу, щоб познайомитись iз учителями, бо вже пора було б нам зiбратися на нараду. Уже не дивився на неi, не мiг дивитися, щоб не ослiпнути до решти. Дивився охочiше на стару: витяглася тривожно в його бiк i аж вуха в неi ворушилися, так наслухала. – Що вiн хоче, Галю? – спитала в онуки. – Це новий директор школи, – вiдгукнулася Галя. – Прийшов знайомитися. – А чому вiн не прислав за тобою? – Чому ви не прислали за мною? – м’яко спитала Галя, як питають дорослi в малих. – У нас тут так заведено… – Бачите, – розвiв руками Володимир. – Я ще нiколи не ходив у директорах… Вони засмiялися водночас, а стара на ганку посутенiла. – Ви мене дурите, – сказала вона. – Нiякий вiн не директор. Директори сидять по своiх кабiнетах… – Не зважайте на неi! – шепнула червона, як квiтка, Галя. – Вона, моя бабця, дуже й дуже ветха… – Може, я й справдi невчасно, – пробурмотiв Володимир. – Я от трохи посиджу… Вiддав iй кварту, яку тримав у руках, i вона крутила ii, не знаючи, де дiти… – Чого вiн сидить, а ти стоiш? – спитала стара. – Я зараз сяду, зараз! – заметушилася Галя i схопила якогось дуже вже стародавнього услона з вирiзаними голiвками на спинцi. Сiла, вiйнувши ясно-синьою хвилею шовку, i вiн знову змушений був зустрiтися з нею очима. Вже не була зашарiла, а блiда i спокiйна, трохи зморена, очi ii розширилися – глибоке море хвилювало в них. Вiн задихнувся, проковтнув слину, була вона наче морська вода. – Галино Iванiвно! – сказав вiн тихо й тепло. Вона давно не чула таких iнтонацiй iз чоловiчих вуст, окрiм того, його обличчя перестало здаватися незнайомим, зустрiчала його й ранiше. Через це осмутнiла й посерйознiла ще бiльше, i, хоч так само чарiвно свiтилося ii лице, холодна хвиля на мить роздiлила iх. Вiн злякався цього раптового вiдчуження, опустив голову i натрапив очима на власний, озутий у протез, черевик. – Були пораненi? – спитала тихо Галя. – Протез! – сказав вiн, рипнувши зубами, i встав. – Сидiть, сидiть, будь ласка! – перелякалася Галя. – Ви менi не сказали, коли буде та нарада. Стара сидiла на ганку, наче забутий корч. Змалiла, позеленiла, скоцюрбилася, ii пальцi прикипiли до палицi, очi перетворились на кругленькi гудзики. Знову побачила синю хмарку перед очима, в нiй промалювалися контури гори i замку на ньому, i ступав на подвiр’я того замку красень чоловiк, якому судилося потiм тут жити, – навiки зачарувався вiн у голубiй красунi, яка вийшла подати йому води. Котилися й котились у староi з очей сивi сльози, уздрiла вона дочку тоi красунi й пришельцеву – крапля вiд краплi була вона в матiр. Вже друга хмарка розквiтала в ii свiдомостi, i другий чоловiк заходив до iхнього двору прохати напитися. Йшла йому назустрiч красуня в червоному, i новий пришелець також не мiг не зостановитися й не зачаруватися нею… Стара розплющилася. Третю красуню вона бачила увiч, так само увiч бачила третього пришельця. Збирався вже вiдходити, але вона знала, що нiкуди звiдси вiн уже не вiдiйде. Цей новий пришелець трохи непокоiв стару, нi-нi, вiн так само невимiрне схожий на тих двох, котрих довелося iй пiзнати. Правда, той перший мав хвацькi, чудовi вуса… Стара всмiхнулася. Розтавала на своему ганку, меншаючи й меншаючи, а коли озирнулися на неi тi двое, то ледве помiтили ii, таку маленьку й таку скорчоватiлу: сидiла й лила старечi сльози, яких не зрозумiти iм нiввiк. 15 Був то буденний шлях для Хлопця: з гори, далi стежкою навперерiз повз скелю, що складалась iз потрiсканих, безладно нагромаджених одна на одну брил. Збоку вiд скелi лягала прямовисна кам’яна стiна, по якiй любив Хлопець лазити, – вся вона була помережана сотнею тiльки Хлопцевi вiдомих стежок. Зараз у його руцi подзенькував порожнiй бiдончик, i простував вiн, як завше, до Марii Якiвни за молоком. Козине молоко любили всi пожильцi дому на горi, тож прогулянки до Марii Якiвни були йому пожаданi. Вабило його й iнше: часом вiн заставав прадiда в перших, був той настiльки величний i таемничий, що Хлопцевi складало особливу приемнiсть навiть розглядати його. Здавалося завжди, що замкнутi вуста старого ховають не одну сокровеннiсть, а таемницi вабили Хлопця над усе. Вряди- годи Марiя Якiвна запрошувала хлопця до господи, тут теж було все не так, як у них: одна кiмната щедро прикрашена саморобними фiранками й завiсами, потемнiлими вiд часу, а друга, в якiй найбiльше любив перебувати прадiд, була майже гола: вузька залiзна койка, не покритий нi цератою, нi скатеркою дубовий стiл i велика темна рiзьблена скриня. Трохи збоку стояла етажерка з прикрасами, схожими на великi шаховi пiшаки, стояло там з пiвсотнi книжок, здебiльшого iз шкiряними корiнцями, але напрочуд добре збережених. Завше мав спокусу погортати тi книжки, як робив це не раз удома, але досi Хлопцевi такоi нагоди не траплялося. Лежало ще там кiлька грубих, оправлених у шкiру зошитiв, – цi зошити теж були спокусою для Хлопця, тiльки один йому вдалося погортати – той, що постiйно лежав на верандi… Заходив на те обiйстя, наче виконував урочистий, давно завчений обряд, i це теж йому подобалося. Спинявся бiля ворiт, брався за калатало – теж немала дивина – i стукав у темнi, потрiсканi дошки. Слухав, як спiвали в глибинi двору дверi, тодi чув тихе чалапання капцiв Марii Якiвни. Визирала вона за ворота, а побачивши Хлопця i його бiдончик, привiтно розквiтала. Вiн заходив через хвiртку, тримаючи на обличчi урочисту мiну, а Марiя Якiвна незмiнне нахилялась i цiлувала його в лоба. – Як там мама з бабусею? – незмiнно запитувала вона, i вiн вiдповiдав, що добре. Коли ж хтось iз них нездужав, оповiдав про те повiльно й спокiйно. Марiя Якiвна притакувала i скаржилася, що Хлопцева мама давно до неi не приходила, а вона, тобто Марiя Якiвна, правду кажучи, за нею скучае. – Вже скоро й лiто мине, – казала Марiя Якiвна. – У неi вiчно бракуе часу, – вiдповiдав Хлопець. – Всiм нам бракуе часу, – по-фiлософському вiдказувала Марiя Якiвна i вела його на веранду. На столi, правда, не на тому, де завжди лежав зошит, стояла чудова ваза староi роботи, у нiй доверху було накладено яблук, груш, слив та морелi. – Сiдай поласуй! – казала Марiя Якiвна, забираючи в нього бiдончика. Вiн залюбки надкушував грушу, яблуко чи сливу i думав, що нiде немае таких фруктiв, як у цьому домi. Стара тим часом сходила зi схiдцiв i простувала до надвiрного льоху. Розчиняла низькi дверi й пiрнала туди – Хлопець знав, що хвилин на п’ятнадцять вiн залишаеться сам. Притьма пiдскакував до зошита на сусiдньому столi i задивлявся на великi, кострубатi й величавi лiтери, даремно намагаючись збагнути хитру плетеницю слiв. I хоч нiчого не тямив у тому, що читав, з жадобою та нетерплячкою вдивлявсь i вдивлявсь у той почерк – глибоким спокоем та чаром вiяло вiд тих сторiнок. Загортав зошита, як тiльки чув вовтузiння в льоху, миттю прискакував до стола iз фруктами i починав прихватцем iх iсти. Марiя Якiвна пiдiймалася до нього з бiдончиком, повним лискучого молока, за цей час вiн устигав накидати довкола вази не один недогризок i не одну сливову кiсточку. – О, ти тут не дармував, – задоволене казала Марiя Якiвна i патлала йому вiдросле за лiто волосся. – Чудовi грушi! – незмiнно казав Хлопець, i за цю похвалу одержував iх на дорогу стiльки, скiльки мiг покласти в пазуху. 16 Один iз хлопцiв Олександри Панасiвни пiшов по гас, вiн вистоiть бiля гасовоi будки добрих п’ять годин, доки дiстанеться зi своiми бляшанками до дверей, за якими просяклий наскрiзь гасом чоловiк вiдмiряе йому палющоi рiдини. Другий хлопець пiшов до магазину, щоб повернутися на обiд, несучи пiд пахвою кiлька хлiбин iз паперовою смужкою. За ним iтимуть ще й двi дiвчинки, якi наспiють до магазину, коли доходитиме черга, – перед тим вони обiйдуть iз вiдрами цiлий берег, збираючи цурпалля й напiвспалене кам’яне вугiлля. Найменша дiвчинка вихоплюватиме з-пiд материноi лопати картоплю, бо сьогоднi Олександра Панасiвна вирiшила викопати рештки картоплi з городу. Сама Олександра Панасiвна багато дiла не зробить: збiгае на базар, зварить iсти, викопае картоплю, випере гору дитячих сорочок, штанiв та платтячок, пiдмаже хату там, де обвалилася глина, сходить з малою до Марii Якiвни по молоко, полiзе на горище, щоб закласти дiрку на даховi, – минулого дощу текло в хату, витрiпае й вивiтрить дитячi постелi i побiжить до сторожа Степана купити яець – сьогоднi iменини в ii найменшенькоi. Увечерi вони зберуться разом, розкриють одну iз банок, що подарував iм Володимир, сядуть до столу i одержать по скибцi хлiба, намазанiй тушкованою свининою, i по шматку солодкого пирога з маком. У дiтей свiтитимуться очi, i вони iстимуть тi скибки й пирiг помаленьку, щоб надовше розтягти задоволення; пiсля того Олександра Панасiвна наставить старий як свiт патефон, i голка почне вишкрябувати з платiвки звуки зi своерiдним прихрипуванням – дiти почнуть танцювати пiд ту музику. Танцюватиме з ними й вона, доки виступить iй на оцi блискучий кришталик сльози, – згадае вона тодi невисокого, широкоплечого чоловiка, тиха туга обвiе ii. Очi iз тим кришталиком обведуть всi п’ятеро личок, якi захоплено вистрибуватимуть у хатi; тодi витягне Олександра Панасiвна з кутка самовар, обiтре його й промие. Накидае вугiлля й принесе вiд лiтньоi печi жару. Дiти притягнуть тодi батькового чобота, натягне вона його на трубу й почне натискати на нього, як на мiх. Чекатимуть, щоб засопiв, запарував той самовар i скип’ятив для них воду. Пiсля того Олександра Панасiвна добуде фруктовий чай, розiмне його i вiджене дiтей, якi захочуть з’iсти той чай i так. Поставить на самовар порцеляновий чайник, трiснутий з одного боку, а чайник накрие полотнянкою. Вiдтак сидiтимуть вони, всi шестеро, захоплено поблискуючи очима, адже на кожного чекатиме по грудочцi цукру: дехто спершу з’iсть той цукор, а тодi вип’е чай, а дехто той цукор сховае до кишенi. Питиме солодкий чай тiльки iменинниця, бо заколотить його iй мати, докинувши й свою грудочку, вiд того два рожевi рум’янцi зацвiтуть на ii щоках – буде та iменинниця сьогоднi щаслива. I вiдчуються щасливими вони всi, пiзнають-бо свою еднiсть, адже колись були вони злитi тiльки в два начала, i те, що роздiлилися вони отак, тiльки химерна випадковiсть. В хатi буде затишно, всi стануть ситi, а iменинниця розглядатиме дарунки: нову маечку вiд матерi, малюнок вiд старшого брата, три голубинi яечка вiд брата пiдстаршого, що iх вiн видер ще на початку лiта, бант вiд старшоi сестри i малу скляну кульку вiд сестри пiдстаршоi. Можливо, шумiтиме тодi за вiкном дощ, плескотiтиме вiн i хлюпотiтиме; можливо, обливатиме щедро шибки, i, може, притулиться до однiеi з тих шибок прозоре обличчя – тiнь якась стане за вiкном у хлюпотi й хлепкотi; низька, окоренкувата, майже чотирикутна якась тiнь плакатиме разом iз дощем, бо приблукала вона сюди, пройшовши тисячу кiлометрiв. I обернеться на хвилю до того вiкна стривожена мати цих дiтей, тодi зустрiнуться вони очима й пiзнають одне одного: де б то iм не пiзнати, коли так довго були одним тiлом, та й дiти цi – плiд iхньоi з’еднаностi. Вiн помалу вiдступатиме й вiдступатиме в глибину зеленого сутiнку, дощ шумiтиме й плескотiтиме, а вiн дивитиметься сумно, i зелений сутiнок навколо несподiвано оясниться, – це помiтить тiльки один чоловiк з цiеi околицi – старий, сивий козопас. Вiн бачитиме, стоячи на горi, i ту тiнь-чоловiка, що вiдступае од вiкон, щоб знову пройти тисячу кiлометрiв i знову впокоiтися, вiн бачитиме й п’ятеро дiтей, що зiбралися довкола самовара бiля високоi й худоi своеi матерi; вiн пiзнае дивне свiтло в материних очах i знайде назву для нього. «Любов», – подумае вiн, i усмiшку, яка розквiтне на його вустах, коли сидiтиме вiн на верандi, не побачить у цьому зеленому сутiнку нiхто. 17 Сидiв на розкладному стiльцi-палицi i був такий непорушний, що з сусiднього куща спустився безбоязно на невидимий, бозна-коли протягнутий павутинку-мiсток, невеликий срiбний павук. Пiшов, перебираючи ногами, а що павутини не було видно, здавалося, йде вiн по повiтрi. Iван звiв голову: на тому кущi, звiдки йшов павук, вже зажовтiло декiлька листкiв. Павук помандрував уже до iншого куща, i тiльки ступив вiн на першого листка, вiдразу пожовтiв i той. Павук скотивсь iз жовтого листка i завис у повiтрi мiж другим кущем i третiм. Так вiн i мандрував сьогоднi цiлий день, i позасвiчував на кущах перше жовте листя. I хоч стояли ще гарячi днi, хоч цвiркуни ще кричали-заливалися, хоч дзвонив, розсипаючи срiбло, жайворонок, Iван вiдчув, що той павучок проклав дорогу i до його серця. Забринiла десь поруч тонка павутина, старий озирнувся навдокiл – кози його розбрелися навсiбiч. Вiн встав i слухав тонкий бiль, який спалахнув йому в грудях. Дивився на жовтяки на кущах, павучок висiв у повiтрi й ворушив лапками; дивився на косо зрiзану кудласту хмару над горбами, бачив пiд ногами траву, що все ще пила з землi сiк, – там, нижче, його око уздрiло сiрi i свiтло-жовтi брили глини. Вiн покинув палицю-стiлець i раптом пiшов по схилу вгору. Iшов i важко дихав, спинився, щоб перевести подих, але знову йшов. В полi на нього повiяло густим настоем трав i серпневим сонцем, Iван побачив, що саме поле вкрите стернею, голе вже й порожне. Побачив вiн i чорногуза, що самотньо простував через те поле i насвистував пiсеньку. Впiзнав ту мелодiю: тiльки-но слухав ii бiля свого серця. Вiддаля темнiла Псищанська церква, оточена гаем, в гаi тому густо було натикано хрестiв. Чорногуз зупинився серед поля, змахнув крильми i застиг у льотi, начебто хтось його заморозив. Хтось заморозив на стежцi мiж стернi чоловiка на велосипедi i бабу з коробкою за плечима. Хтось заморозив вiтер i дерева, якi похилилися на один бiк, але не рухалися. Iван пiдiйшов до вже зарослого окопу: прилетiв раптом до того окопу i впав на одну з квiток лахматий джмiль. Iван прислухався до мелодii, що видавав той джмiль, – була то та сама пiсня, що спiвав ii чорногуз. Кози не побачили свого попасича, хоч його палиця-стiлець i стояла на мiсцi, замекали вони й зiбралися докупи. Кiлька павукiв почiпляло павутиння до козиних рогiв, i коли Iван подивився на них згори, побачив, що позамерзали й кози. Руки в нього затремтiли, бо уздрiв вiн i павукiв, що снували навколо його кiз срiбну мережу. Iван засунув руку пiд сорочку i стис те мiсце, де мало бути серце. Грала на тонкiй павутинi повiльну й прегарну пiсню осiнь. Була вже не за горами, iшла вже на землю й посилала перед собою провiсникiв. Тодi вперше за життя стало страшно Iвановi. Стояв вiн серед поля, а бачив завиту кучерявими крученими паничами веранду i грубий зошит у шкiрянiй оправi, в якому були списанi ще не всi сторiнки. 18 Володимир покинув те дворисько на горi, покинув ясно-синю жiнку, але забрав iз собою немало ii синяви та й краси, що так щиро свiтилася до нього. Iшов не озираючись, був-бо виповнений по вiнця i начебто захмелiлий. Галя також не дивилася йому вслiд, хай iде собi цей незнайомець. Вiн схвилював ii, але вони тiльки мимовiльнi колеги по роботi. Хтозна-чому схотiла раптом забути його, бо це, що напливло на неi нагально, все-таки руйнувало ii спокiй. Прагла бути холодною й непроникною, хоч вся була просякнута веселою й чудовою музикою. Нi, вiн таки озирнувся до неi, вона навiщось усмiхнулася, i хоч була мiж ними чимала вiдстань, Володимир розцвiв до неi таким же усмiхом. Тримались якусь мить, забувши про цiлий свiт. Вона злякалася своеi смiливостi, а водночас i втiшилася – стояв перед нею чоловiк, котрий не застережуеться перед ii красою. Двi рожевi пiдкiвки з’явилися на ii щоках, а очi побiльшали. Вуста розтулилися, i Володимировi здалося, що вiн легко мiг би загубити на цiй горi голову. Отак би й пiшов звiдси – вершник без голови i без коня, степом для нього був би цей зарослий полином горб. Галя вже трохи й сердилася на себе, все-таки перед нею офiцiйна особа. Що б сказали про неi Марiя Якiвна i Олександра Панасiвна? Що б сказала ота вулиця, що тече сюди до горбiв вiд мiста, i та поки що порожня школа? Що скаже про неi й бабуся, яка й досi сидить там, на ганку? Вiдвернулася од Володимира i несамохiть зирнула й на ганок. Але староi там не було. Сидiв тiльки на приступцi великий чорний метелик, який легко помахував, тремтячи на вiтрi, крильми. Галя зовсiм сполошилася, адже стара без ii допомоги не ходила. Занепокоення й розкаяння плеснуло в Галину душу, i вона вже остаточно забула про Володимира i тi нитки, якi так несподiвано почали помiж ними плестися. Скочила на ганок, зiгнавши метелика, вдарила долонями дверi i розпалено влетiла в кiмнату. Вiд вiкон полилися на неi двi iскристi сонячнi стяги, i вона на мент ослiпла. – Ти тут, бабцю? – тихенько гукнула вона. Стара була тут. Сидiла в крiслi з виточеними на спинцi людськими голiвками, i це була вже зовсiм iнша жiнка. Тепла й сива, м’яка й задумана. Звела на онуку очi, i та вразилася, якi гарнi вони були. – Бабцю! – вигукнула Галя знову. – Ти встала i пiшла сама? Стара дивилася на неi з легким прижмурцем. – Це до мене прийшов новий наш директор, – несмiло виправдалася Галя. – До мене свого часу теж приходив такий директор, – мовила стара i раптом захлюпала безпричинним смiхом, впираючись пiдборiддям у темне мереживо кофтини. 19 Володимир тим часом iшов через горб. Звернув на стежку, що бiгла навскоси, так легше було для ноги. Цiею стежкою пiдiймався йому назустрiч Хлопець. Тягнув бiдончик з молоком i посвистував, склавши губи дудочкою. Володимировi було так легко на серцi, що захотiлося пiдхопити цей посвист. – Застали маму? – спитав Хлопець, обриваючи свист. – А я вiд Марii Якiвни. – Менi теж треба до Марii Якiвни, – сказав Володимир. – То ходiть цiею стежкою. А що це у вас з ногою, з вiйни? – З вiйни, – всмiхнувся Володимир. – Ви часом не танкiст? – спитав Хлопець i подивився в долину, де стояв пiдбитий танк. – Нi, я з пiхоти, – вiдповiв Володимир. – Пiхота – це не так цiкаво, – сказав Хлопець. – Я б пiшов у льотчики чи танкiсти. – Всi хлопцi хочуть у льотчики чи танкiсти. – Ну, то я теж, як усi! – озвався Хлопець i, склавши дудочкою губи, засвистiв. – Де це ти навчився такоi пiснi? – спитав Володимир, пiдхоплюючи посвист. – Це не пiсня, а мелодiя, – сказав Хлопець. – I вигадав я ii сам… Понiс свiй посвист туди, угору, де стояв той загадковий дiм, i Володимировi нiчого не лишалося, як засвистiти й собi й рушити у бiк зворотний. Грiло йому серце новонабуте тепло, а на вустах лежала та усмiшка, яку вiн перейняв вiд нагiрноi принцеси. «Я виставився там не молодцем, – весело подумав вiн, – але, здаеться, це не мало значення!» Звiдси, з гори, видно було вулицю. Володимир побачив, як повертаються нею додому дiти Олександри Панасiвни. Спереду йшов пiдстарший син, засунувши пiд пахви по хлiбинi з паперовою смужкою, ззаду супроводжувало його двое дiвчаток, кожна тримала по буханцю. Пiдстарший вiдламував вiд хлiбини маленькi шматочки i кидав iх до рота, а дiвчата йшли за ним i, певне, поспiвували – Похитувалися в ходi. I хоч були вони далеко, Володимир пiзнав мелодiю, що ii плели там на вулицi два тоненькi голоси: була то та ж таки пiсня, що ii висвистував Хлопець. Можливо, рознiс ту пiсню по околицi вiтер, заранжував ii в хмарах, спустив додолу i вклав до вуха старшiй дочцi Олександри Панасiвни. Старша навчила сестру меншу, а iх пiдслухало ще кiлька дiвчаток з вулицi. Володимир знав, що вiдсьогоднi пiсня ця почала свою мандрiвку по землi – диво буде тiльки в тому, що завтра Хлопець спуститься з гори i почуе свою пiсню в чужих устах. Можливо, вiн почуе ii вперше iз вуст старшоi дочки Олександри Панасiвни, i, хто зна, може, вiн уперше подивиться на ту дочку химерним хлоп’ячим поглядом, ясно здивувавшись iз неi… Володимир пiдiйшов до мiцних дубових ворiт i побачив там незвичноi форми калатало. Весело постукав у дошки й почув, як заспiвали в глибинi дверi. Повна сива жiнка, вже майже бабуся, вийшла на ганок i подивилася в його бiк, приклавши до лоба долоню дашком. – Вам кого? – спитала вона голосно. – Я до вас, Марiе Якiвно! – так само голосно вiдповiв, не перестаючи подумки наспiвувати Хлопцеву мелодiю, Володимир. – Будь ласка, Марiе Якiвно, вiдчинiть! 20 Вони сидiли в садку, i над ними тихо лопотiло листя. Лiтали метелики, обпадаючи квiти, як бджоли, i пили з них солодкий нектар. Трiпотiли крильцями, i чи через тi метелики, а чи вiд тихого лепету листя, здалося Володимировi, що повiтря навкруги перламутрове. Перед ним сидiла сива жiнка i розповiдала йому про школу, вiн попивав iз великоi бiлоi фiлiжанки козине молоко й думав, що за цi два днi, якi прожив на околицi, зовсiм оновився. Думав, що все пережите схоже на сон, зараз уростав у iнше життя i набирався спокою, яким дише на цiй околицi кожна бадилина. Думав i про свое сходження на гору, i про ту неймовiрну зустрiч: в цьому садку так солодко про те згадувалося! Дивився на дерева i стежив, як спалахують та гаснуть (хмари пливли по небi, затуляючи часом сонце) свiтлотiнi пiд ногами. Жiнка, яка розповiдала всiлякi iсторii зi шкiльного життя, нагадувала йому першу його вчительку, i вiн подумав, що стае пiдлеглим ще й цiеi жiнки. Стало зовсiм добре вiд таких думок, тож дозволив собi ще раз згадати про диво, що сталося з ним на горi. Було б йому неймовiрно боляче прокинутися зараз й усвiдомити, що все те йому наснилося, – вiн ще й досi серед сосон у польовому шпиталi i волае вiд болю, який шматуе тiло. Бачить засипане зорями небо, i пливе звiдти голубе трепетне сяйво. Ота й ота зоря, думае вiн, i е очi красунi з будинку на горi. Йде вона з невидимого в сутiнку горба, спускаеться, як мiсяць, коли йому досить висiти в небi; Володимир раптом подумав, що той сивоволосий козопас iз шляхетним обличчям мусить бути зв’язаний з цим обiйстям, де зараз сидить, як i з домом на горi. Адже недаремно, подумалося йому, двiр Марii Якiвни мае ворота, якi можуть iснувати тiльки в казках, i недаремно тут той спокiй, що вiдчуваеться й на горi. – Це в мене буде до вас едине прохання, – сказала стара, – бо я тiльки тодi по-справжньому живу, коли вчу першачкiв. Старшi дiти для мене не такi зрозумiлi. – То вiзьмете собi перший клас, – усмiхнувся Володимир. – Я хотiла б просити першачкiв i на той рiк, – трохи знiяковiло проказала Марiя Якiвна. Володимир засмiявся. Було йому навдивовижу затишно. – А колеги не заперечуватимуть? – Нi, нi, вони не заперечуватимуть! – Олександра Панасiвна просить другий клас. – Галина Iванiвна може взяти третiй чи четвертий. – Школа наша – що ставок серед гаю, – незвiдь-чому сказав Володимир… Вони замовкли, а вiн допив молоко. Збагнув раптом, що все це йому не сниться, але той напiй, що його випив, по-своему хмiльний. Весь свiт став для нього теплий та золотистий, весь свiт для нього заголубiв. Устав, щоб попрощатися, i раптом вiдчув у цьому обiйстi якийсь незвичайний дух, а може, особливу якусь присутнiсть. Озирнувся навдокiл, але не побачив нiкого, хiба що лагiдне обличчя Марii Якiвни. – А то не ваш чоловiк, Марiе Якiвно, кiз пасе? – спитав несподiвано для себе. – Мiй, мiй! – захитала радiсно вчителька. – А знаете, що менi здалось у першiй хвилi? Думала, ви якийсь його родич! Роздiл другий СИНЯ ДОРОГА Одним данi сльози, що ллються при свiтлi струмками, другим данi сльози, схованi в пiтьму.     Р. Тагор 1 Помалу вiдступав вiн у глибину зеленого сутiнку, дощ шумiв i плескотiв, i дивився вiн сумно, а зелений сутiнок розцвiв несподiваним свiтлом – попереду лежала прозора куля, i вiн уже мав увiйти до неi. Саме туди вела синя, мерехтлива дорога, по якiй iшов, а позаду лишалася хата iз печальною жiнкою i з веселими дiтьми; вiн весь час озирався – стояли вони за скляними стiнами й були живi та рухливi. Котилися тiнi, речi розмивались i ставали хитливо-драглистi, лишалася тiльки ця синя дорога, якою iшов, i його незмiнна туга, що йшла обiч, наче спiвподорожанин. Дивився на незбагненний свiт кольорових смуг, що сплiтались i розплiталися довкола, складалися мережi, розводнювалися дерева й гiлки, виростали фiолетовi й рожевi кущi i хиталися, неначе в водi. Густий синiй мох обрiс напiвпрозорi кручi, i тiльки синя дорога була гладка, наче з льоду. Вiн ледве йшов i бачив у тiй гладiнi вiдбитi тiнi, обличчя, простягнутi руки i знесенi чи скорченi ноги. Бачив замерзлi очi, розтуленi вуста й блискучi зуби. Впiзнавав знехотя всi тi обличчя, його вуста ледь-ледь ворушилися, проказуючи ймення за йменням. Часом вони повторювалися, тi ймення, так само, як обличчя й очi. Найчастiше бачив обличчя Шурине – вiдчував у тому тлумi перш за все ii. Загуслi шматки часу лежали обiч його синьоi дороги – все минуле, повз яке вiн мае зараз пройти, перш нiж дiстанеться до прозороi, густо залитоi перламутровим свiтлом кулi. Вона вабила його, як вабить залiзо магнiт, – невагомо плив по своiй дорозi, вже наперед вiдчуваючи щастя з’еднання iз тим перламутром. Свiтло його душi, подумав вiн, вже прагне туди, але вiн ще повинен перейти цю дорогу i мае ще не раз озирнутися. Тож ступав приповiльнено, й озирався, й бачив дiм iз прозорими стiнами, за якими святкують сiмейне свято iстоти, в яких залишив свое тiло. Вони майже вiдчужилися вiд нього, але не може дивитися на них байдужно. Iшов вiн i йшов. Озирався й тамував бiль. Поруч ступала пишноволоса жiнка – Туга його, а з другого боку – Сум, ще один його син. Того сина послала до нього iз землi ота висока й непомiрно худа жiнка, на оцi якоi замерз ясний кришталик сльози, i, може, саме через те так часто й безнадiйно вiн озирався. 2 Олександра озирнулася до темного вiкна i зустрiлася очима iз тим, котрий став прозорий, наче дим; задивилися вони, як дивилися, коли зустрiлись уперше. Тодi прийшла вона до подруги, де зiбралися на вечiрку хлопцi й дiвчата; всi тримали картки з надрукованими питаннями до флiрту; один загадував, а другий вiдгукувався; саме в той момент i побачила вона його очi. Широкоплечий хлопець iз зачесаним набiк чубом i з плямкою вусикiв пiд носом, широкогубий i широколиций, дивився на неi й дивився, i iй стало дивно, що очi в нього темно-синi, – мали б бути чорнi чи зеленi. Але були вони таки синi, цвiли, як двi волошки, i iй незвiдь вiд чого запаморочливо стислося серце. – Слухайте, слухайте! – заплескала в долонi Соня, хазяйка квартири. – Починаймо з садiвника. «Я садiвником родився, не на жарт я розiзлився, усi квiти надоiли, окрiм маку…» – Ти мак, мак! – закричали дiвчата до Олександри, i вона стала й справдi червона наче мак. Потрiбно було iй вигукнути оте завчене: «Ой!», i вона згукнула, ледь-ледь розтуляючи вуста. На цi вуста й замилувався Микола, який так само сидiв у кутку й дивився. – Що з тобою? – спитала Соня. – Влюбилася! – шепнула Олександра, i iй стало так млосно, що захотiлося покинути цю веселу компанiю й повернутися додому, де так приемно й тепло пахне свiжою сосною, де стоiть у своiй майстернi батько й теше, теше й теше рубанком, а з-пiд його рук вилiтають яскравi, жовтi, запашнi стружки. – У кого? – вигукнула Соня, i Олександра злякано кинула поглядом у куток. Той, у кутку, не мав назвиська, а може, вона забула його; той, у кутку, не мiг бути квiткою, бо пахнув вiн шкiрою, i це було чути навiть сюди. З червоноi Олександра стала зовсiм блiда, бо не хотiла зараз грати в цю гру, хiба можна в таке грати, коли на тебе так пильно зорять чиiсь очi? – Я не хочу грати в цю гру, – сказала Олександра. – Голова в мене болить… – Ой! – вигукнула Соня, схопившись рукою за вуста. До чогось вона додумалася чи здогадалася, обвела поглядом хлопцiв та дiвчат i вразилася: з кутка свiтилися такi синi й палкi очi, що тут годi було помилитися. – Ну, ясно! – протягла вона багатозначно й усмiхнулася. – А знаете що, – вона таемниче роззирнулася й розбишакувато струснула стриженим волоссям. – Я тут щось придумала – Кинулась до етажерки, де стояли альбоми з фотокартками, кухарська книга польською мовою i порцеляновi цяцьки, витягла складений надвое листок, на якому було намальоване широке усмiхнене сонячне обличчя. Вусiбiч вiд нього тяглися променi, i по тих променях було розсипано ряди цифр. – Оце оракул, – сказала вона. – Гадатимемо! Вони скупчилися довкруг стола, восьмеро чи й десятеро голiв, Олександра стала так, щоб не бути близько до того чудного хлопця, котрий дивився на неi, вийшло ще гiрше, бо опинилися вони лице в лице – Олександра знову вiдчула, як обпiкае ii той волошковий погляд. Соня кинула на нiс оракуловi зернину, зернина пiдстрибнула й упала на одну iз цифр. Соня прочитала гадання, i регiт струснув кiмнату, найголоснiше смiялася сама Соня. Тодi по черзi кидали всi вони, i всi так само смiялися, остерiгалися кидати тiльки Олександра й Микола, були вони зайнятi чимось iншим. Химернi нитки простягалися вiд нього до неi, i Олександра вiдчувала, що ii обплутуе тими нитками, що стае вона зовсiм безвiльна i мимовiльно шле до нього нитки своi i що вони незвичайно мiж собою сплiтаються. Не мала сили опертися тим чарам, так само й вiн; хоч роздiляв iх стiл, вiдчував вiн тихе тепло вiд цiеi дiвчини, щось душне й гаряче вливалося йому в серце, хвилювало й пекло; вона ж не могла не вiдповiдати на його погук. Таки пахло вiд нього шкiрою, та й весь вiн був жорсткий та сильний, i нитки його були наче дратва. Олександра вже зовсiм тратила вiд того голову, непокоiлася й турбувалася, вже хотiла, щоб кiнчалася ця вечiрка i щоб, нарештi, випала iй змога побiгти додому й охолодити по дорозi надмiру розпашiлi щоки. – Шуро, Шуро! – гукнула Соня. – Ти що, Шуро, оглухла? – Вона скинула очима на подругу, стало iй зовсiм прикро: Соня лукаво, по-змовницькому, до неi всмiхалася. – Твоя черга, – сказала категорично й тицьнула в руки зернину. Тодi зависла над столом дивовижна тиша. Така тиша, що стало чути, як затаено дише десяток людей. Олександра не дивилася нi на кого, висока й чорнява, струнка й розпашiла, вона раптом набралася смiливостi. Очi навколо неi, за винятком Миколиних, чекали нового жарту, нового приводу для смiху. Олександра зажмурилася й прикусила губу. Тодi виступив з гурту, рятуючи ii, Микола: – Давайте я! Але Олександра вже кинула. Зернина пiдстрибнула й накрила цифру. – Двадцять два! – видихнули хлопцi й дiвчата. Соня перевернула листка й пирснула. – Нi! – сказала вона. – Цього я вам не прочитаю. Тодi до неi простяглося десяток рук, щоб вихопити листок. Але вона була моторнiша, сховала листка за спину i сказала безапеляцiйно: – Шурка моя подруга, i смiятися з того, що сказав iй оракул, не можна! 3 Сталося так, що найкращий майстер модельного взуття Першоi взуттевоi фабрики Микола Ващук утратив спокiй: його почало нестримно вабити до осiб жiночоi статi. Не мiг навiть розважно зняти мiрку з елегантних нiжок, що довiрливо щодня простягалися до нього. Оперiзував тi нiжки вузькою, складеною з газети, стьожкою, звично надриваючи в потрiбному мiсцi, i той струм, що мимовiльно випромiнювали тi нiжки, несамохiть зроджував струм i на вiдповiдь. Елегантнi нiжки вiдходили геть, несучи на собi слiди його пальцiв, i чим далi вони вiдходили, тим чiткiше проявлялися гарячi й тремтливi плямки на шкiрi. Таке вiдчуття не згасало в тих нiжок довго, i вони дивом дивувалися: що то за чар такий особливий у тих репаних шевцiвських пальцях, адже досi швець для них – все одно що туфлi. Зрештою, й так не порiвняти: туфлi – це якiсть куди вартнiша. Тi нiжки сердилися на незбагненну свою надчутливiсть, вiдтак ставали поступливiшi перед натиском кавалерiв справжнiх. Але навiть ув обiймах у справжнiх кавалерiв чули вони легкий i запаморочливий запах шкiри i той вогонь, що передався iм вiд того незвичайного шевця. Коли ж приходили вони на примiрку, iх зустрiчав той-таки швець, а коли iнший, то потай не вдоволилися а чи й просили через знайомих, щоб робив iм роботу таки вiн. Знову повторювалося те саме, i знову вiдчували вони чарiвний струм, потiм горiли тим нiжкам ступнi, i йшли вони геть, наче по приску ступали, – похитувався iм перед очима зелений, дивний i широкий свiт. Очi iхнi каламутнiли, а дорога, якою йшли, блакитнiла, i перед кожною мимовiльно заквiтали палкi волошковi очi. Здавалося, наповнювалася тими волошковими очима цiла вулиця, весь свiт через те волошковiв – нiжки нервово стукотiли закаблуками по кам’яних плитах хiдникiв, мимохiдь розсилаючи i вiд себе струм, що його так несподiвано набралися. В такi днi не однi нiжки згодилися вийти замiж, а кiлька легковажнiших утратили глузд на превелику втiху своiм не менш легковажним кавалерам. Дiвчата плакали потiм вночi, i снилося iм щось чудне, iх отвережував тiльки ранок, зате не раз потiм згадуватимуть вони те запаморочення, яке так негадане зробило iх кволими й немiчними. Сам Микола переймався також цим настроем. Кожна з тих нiжок випромiнювала тепло, яке входило в нього, як молоко. Вiн думав тодi про всiх фабричних дiвчат: тих, щ на процесi, i тих, з iндпошиву, сотнi очей, усмiшок, носiв, пiдборiдь та щiк пропливало перед його зором, але жодне не дiймало так, як умiв дiймати тi ж таки очi, пiдборiддя й нiжки вiн сам. Хмiльне молоко переповнювало його, особливо вночi, i не мiг вiн спати – оточували його сотнi нiжок у лискучих туфлях його власноi роботи: всю силу й неспокiй виливав вiн у роботу. I виходили з його рук зовсiм не схожi на iншi туфлi, незбагненний чар струмував iз них, наче вони фосфоризували. Тi туфлi мандрували на виставки, i коло них незмiнне спинялися юрби жiнок, якi очi видивляли на те диво, а кожна подумки вдягала на ноги. Тiльки невелика кiлькiсть щасливих справдi одягала тi туфлi на ноги, цiлий свiт тодi iм пiдхилявся, i доки ходили вони в тих зачарованих туфлях, доти збирали на себе безлiч поглядiв, а довкола них самих пливав незвично збуджуючий дух шкiри i ще чогось чого й не назвеш: тiльки найсмiливiшi признавалися, що це не покидае iх дух того незвичайного майстра. Здавалося iм, що вiн десь тут поруч, йде й тримае нiжно пiд руку, ставали вiдтак благi й покiрливi i сяяли усмiшками, якi не могли не заслiпити тих, кому призначалися. Сам Микола Ващук непокоiвся також. Виходив з роботи, забувши й попрощатися, i йшов, не знаючи напрямку. Забував про домiвку i стару матiр, яка чекала його з обiдом, – не мав сили до обiдiв. Так блукав до сутiнкiв, i в тих сутiнках аж зовсiм нiяковiв. Вогонь, який вiдходив вiд нього, здавалося, гас, i вiн сiрiв так само, як горби, скелi, дерева й небо, – весь свiт сiрiв тодi вiд його туги. В грудях поселялося кошлате чудисько, торкалося лапою струн, напнутих понiкуди; заходив до пивницi й випивав, щоб заспокоiтися. Тодi прояснювалося йому в головi, i вiн знову звичайнiв: парубок в одежi, що виказувала в ньому робiтника, кепка на чубi й чуб, що виглядав з-пiд неi, надмiру широкi груди й плечi, – йшов вiн i плювався насiнням. I коли б побачила його пiд ту хвилю котрась власниця елегантних нiжок, з яких знiмав вiн мiрку, зневажливо б пхикнула i загнула б кирпу, – навiки погас би у нiй той вогонь, якого не могла вона цiлий день позбутись. Так воно й тяглося аж до тоi пропам’ятноi вечiрки, коли зустрiв вiн Олександру, але поки дiйде до тоi вечiрки, вiн потопче не один хiдник, i не одна хвиля гiркоти залле йому груди. Дивувало його в тiй iсторii найбiльше те, що вiн i сам не вiдав, що таке з ним приключилося i яка це сила так немилосердно й химерно його крутить. 4 Тим часом iшов вiн на танцмайданчик, де духовий оркестр поперемiнно грав вальси, танго i фокстроти. На лавках сидiли дiвчата, якi не були запрошенi до танцю, i хлопцi, якi перепочивали. Мiж тих лавок крутилася, стискувалася й розходилася, гаряче дихала i розмлоювалася розкладена на пари юрба. Грiла кров у фокстротi, розганяла ii у вальсi i млiла, дослуховуючись до таемних токiв спарених тiл, у танго. Микола дивився на танцюристiв, душний вечiр обвiвав йому обличчя: з глибини сутiнкiв пливли гарячi хвилi; десь неподалiк гавкали собаки, мабуть, на Путятинцi, але все покривала мiдна музика, яка наче заворожила цей веретiльний, розхитаний у единому ритмi тлум. Ще сильнiша туга стискала Миколине серце: надаремно привели його до цього мiсця ноги i надаремно вiн тут стовбичить. Все ж заплатив за квитка i ввiйшов на танцмайданчик: на нього попливли дiвочi й парубочi обличчя, блискали очима, серед них упiзнавав i тих дiвчат, що володiли стрункими нiжками, взутими у туфлi його роботи. Впiзнавав тi туфлi, мигали на мить у курявi i зникали, зелено спалахували до нього очi красунь, задля яких можна було спопелiти. Але й такi блискавки не розтоплювали льоду, що накопичивсь у Миколиних грудях; вiн пробравсь у куток, де вистоювали хлопцi з iхньоi фабрики. Вони тут i справдi стояли, задоволене похитуючись у ритмi музики, i свiтили усмiшками, наче потрапили сюди хтозна-як випадково. Тим часом вiд цього веселого гурту вiдклеювався один чи другий, i одною з дiвчат ставало на лавках менше – влiтали вони у той крутiжний вир i начебто й iснувати окремо переставали. – Ну то що? – спитав, усмiхаючись до Миколи, Володька Гаман. – Рибку прийшов ловити? Долучився мовчки до своiх хлопцiв i за хвилю став зовсiм як вони: стояв, продаючи зуби, i роздивлявся на дiвчат. Перекидався жартами, i всi з того смiялися. Були в них усiх задоволено-самовдоволенi лиця, i цвiркали вони зневажливо пiд ноги: по iхньому ж ряду обережно проходжувалися очi тих дiвчат, якi танцювали, i тих, кого до танцю не взяли. Помiтив однi такi очi й пiшов просто на них, трохи iх злякавши, але бiльше втiшивши. Схилив голову, простягаючи водночас руку. Дiвчина звелася й тiльки торкнулася тоi руки, як обезволiла й подалася назустрiч вже безтямно. Пахло вiд нього шкiрою, тютюном, а часом i горiлкою, але тiк вiд його важкуватого, майже чотирикутного тiла незбагненний струм. Дiвчина в його руках ватiла, й не ставало iй повiтря, задихалась i починала спотикатися, i тiльки те, що тримали ii такi залiзнi й пекучi долонi, не давало iй втратити тямку. Волошковi очi тим часом вдивлялись в обличчя обраницi з поважною увагою, i не було сили витримати той погляд. Тож дивилася дiвчина на нього тiльки по-дiвочому – поверталась убiк, але помiчала i волошковi очi, i тугу його. Пiд кiнець танцю i вiн, i вона розумiли – це заважке для них випробування, отака спiльнiсть: йому дiвчина не пiдходила, а вона не мала стiльки сили, щоб до нього пристосуватися. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ИТ» Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию:https://tellnovel.com/ru/shevchuk_valer-y/d-m-na-gor