Дочка снiгiв
Джек Лондон


Зарубiжнi авторськi зiбрання
Усi твори Джека Лондона – про пригоди, жорстоке життя мореплавцiв, золотошукачiв, першопрохiдникiв, бо сам автор прожив цiкаве й сповнене пригод життя, а своi переживання та розповiдi людей, з якими зводила його доля, вiн описував на сторiнках своiх книг.

Роман «Дочка снiгiв» – перша проба пера автора у великому жанрi. Подii вiдбуваються на Алясцi за часiв «золотоi лихоманки». Лондон яскраво описуе природу, дозволяючи повнiстю зануритися у твiр, ознайомлюе з традицiями та культурою корiнних американцiв. Ранiше видавництво «Фолiо» випустило друком збiрку «Бiлий Зуб», романи «Серця трьох» i «Мартiн Іден».

Дочка снiгiв – Фрона Уелз – не спiвачка i не з тих жiнок, що потрапляють на Пiвнiч за своiм бажанням. Вона тут тiльки через батька, мiсцевого торговця, найвпливовiшоi людини Аляски. Вiн хотiв вiдправити Фрону навчатися мудростi. Вона навчилася i з накопиченим багажем знань повернулася на свою малу батькiвщину, де на неi чекае випробування любов’ю i любовним суперництвом, у якому перевiряються на мiцнiсть i вона сама, i ii шанувальники.

Однак жага багатства призводить до трагiчних наслiдкiв: сила характеру й надмiрна чеснiсть головноi героiнi роблять ii нещасною… Проте, незважаючи на сумнi нотки, захоплення вiд пригод затягуе й поглинае.





Джек Лондон

Дочка снiгiв





Роздiл І


– Усе влаштовано, мiс Велс, тiльки, на жаль, ми нiяк не можемо дати вам шлюпки.

Фрона Велс жваво скочила з мiсця й пiдiйшла до старшого офiцера.

– У нас дiла, аж голова йде обертом, – пояснив вiн, – а до того шукачi золота такий непевний вантаж… Принаймнi…

– Розумiю, – перехопила вона, – я теж поводжусь не дуже певно. Вибачте за турботу, але, але… – Вона швидко обернулась i показала рукою на берег. – Бачите отой великий рублений дiм? Де купчаться сосни, ближче до рiчки? Я там народилась.

– У вашому становищi я й сам, либонь, поспiшав би, – спiвчутливо пробурмотiв офiцер, проводячи ii по палубi, що захрясла людьми.

Усi пхалися, заважали одне одному i голосно лаялись. Кiлькасот шукачiв золота вимагали, щоб iхнiй багаж негайно вивантажили на берег. Всi люки були навстiж вiдчиненi, i паровi крани, скриплячи, пiдiймали з трюму клунки та ящики. Все перемiшалось i переплуталось. Низки плоскодонних човнiв, обступивши з обох бокiв пароплав, приймали вантаж, який спускали iм згори. На кожному човнi купами товклися чоловiки. Обливаючись потом, вони накидались на кодоли з судна, гарячково перебирали тюки, скринi. Іншi знов, стоячи на палубi, розмахували вантажними квитками, перегукувалися з тими, хто був на човнах. Траплялося, що двое чи трое правували за один клунок, i тодi вибухала справжня вiйна. Рiзнi тавра – два кружечки чи кружечок з крапкою – призводили до суперечок, що й кiнця iм не було. На кожну пилку знаходилось десять претендентiв.

– Комiсар каже, що збожеволiе вiд цього всього, – мовив старший офiцер, допомагаючи Фронi дiстатись до схiдцiв, – а вантажники викинули пасажирам усi клунки й лапками накрились. Ми, одначе, щасливiшi за «Вiфлеемську Зiрку», – додав вiн, показуючи на пароплав, що об’якорився за чверть милi вiд них. – Половина ii пасажирiв привезла з собою в’ючних коней, щоб перебратись через Скагвей та Снiговий перевал, а друга половина, не маючи коней, виряджатиметься на Чiлкут. Отож вони збунтувались i зараз там справжне пекло.

– Гей, ти! – гукнув вiн, поманивши рукою баркас «Уайтгол», що хитався на хвилях осторонь тiеi метушнi.

Маленький баркас героiчно спробував проскочити помiж човнiв до великоi баржi. Та перевiзник невдало кинув мотуза, так що вiн зачепився за лебiдку, i баркас, крутнувшися, став на мiсцi.

– Стережись! – гукнув старший офiцер.

Два каное, на сiмдесят футiв завдовжки, навантаженi клунками, шукачами золота та iндiянами, розпустивши всi вiтрила, рушили вiд баржi до берега. Одне з них круто повернуло в бiк причального мiстка, та друге притисло баркас до баржi. Перевiзник устиг вчасно пiдняти вгору весла, однак його човник, здавлений каное, затрiщав, i здавалося, що вiн ось-ось розламаеться. Перевiзник скочив на ноги i в стислих, але енергiйних виразах прокляв вiчним прокляттям усiх на каное та на баржi. Якийсь чоловiк, перехилившись через борт баржi, почав його обкладати не менш енергiйними прокльонами, а iндiяни та бiлi з каное голосно й зневажливо реготались.

– Гей, ти, роззяво, – гукнув один з них, – ти б перше навчився веслувати!

Перевiзник гримнув кулаком бiдолашного критика просто в лице i, приголомшивши, вiдкинув на клунки. Вважаючи, що цiеi вiдсiчi замало, ображений перевiзник ще раз пiдняв угору кулака. Однак шукач золота, що був од нього найближче, схопився за револьвера. На щастя, зброя застрягла у новенькiй шкуратянiй кобурi. Іншi аргонавти, смiючись, чекали, чим усе кiнчиться. Тут каное зрушило з мiсця, iндiянин-стерничий штовхнув кiнцем свого весла перевiзника в груди i звалив його з нiг на дно човна.

Коли прокльони та шалена лайка дiйшли апогею i коли здавалося, що не обiйдеться без кривавоi сутички, старший офiцер крадькома скинув оком на дiвчину поруч себе. Вiн сподiвався, що побачить у неi на обличчi збентеження та страх, i непомалу здивувався, зустрiвшись очима з ii розгарячкованим, глибоко зацiкавленим поглядом.

– Менi дуже неприемно… – почав вiн.

Та Фрона не дала йому докiнчити, наче невдоволена його втручанням.

– Ну, що там! Це пусте! Менi, навпаки, все це страшенно подобаеться. Проте я дуже рада, що револьвер застряг у кобурi, а то б…

– … ми не скоро дiсталися до берега, – усмiхаючись, докiнчив тактовно офiцер.

– Цей чоловiк справжнiй грабiжник, – провадив вiн далi, показуючи на перевiзника, що пiдпливав уже до них. – Вiн заправив рiвно двадцять доларiв за те, що довезе вас до берега! Та ще й каже – коли б це, мовляв, з чоловiка, то взяв би двадцять п’ять. Вiн, кажу вам, достеменний розбишака. За ним давно вже плаче шибениця. Двадцять доларiв за пiвгодини працi! Лишень подумати!

– Гей там, обережнiш на словi! – застерiг той, про кого йшлося. Вiн незграбно причалив, одне весло його впало за облавок. – Нiхто вас не просить ляпати язиком! – додав вiн задерикувато, викручуючи рукав, що замочився, коли вiн дiставав весло.

– А слух у вас, чоловiче, добрий, – зауважив старший офiцер.

– Кулак теж непоганий, – вiдрубав перевiзник.

– Та й язик не дурно пришитий.

– У нашому ремеслi iнакше й не можна. До вас, акул, тiльки попадешся на зуби, одразу проглинете. Я – розбишака!.. Та хто ж тодi ви? Напхають у свое корито тисячу пасажирiв, як тих оселедцiв у бочку, годують покидьками, мов за свиней iх мають, а деруть удвiчi дорожче, нiж за перший клас! То хiба я розбишака?

Над верхньою палубою раптом з’явилося чиесь червоне обличчя i голос зарепетував:

– Чи ви, нарештi, вивантажите мiй багаж? Чуете, мiстере Терстон? Зараз же! Негайно! П’ятдесят моiх понi на цiй вашiй паршивiй посудинi перегризають одне одному горло, i вам кепсько доведеться, коли iх не вивантажите як стiй! Кожен день затримки менi стае тисячу доларiв! Я цього не потерплю, чуете? Ви почали дерти з мене шкуру вiд тоi хвилини, як ми вирушили з Сiетла!

Годi! Пеклом присягаюся, що я геть розпуджу всю вашу компанiю, хiба не я буду! Чуете, це я кажу, Тед Фергюсон! Коли вам дорога ваша шкура, то ворушiться! Чули?

– То це я розбишака!.. – бурмотiв тим часом перевiзник. – Я – розбишака!

Мiстер Терстон, заспокiйливо махнувши рукою червонопикому добродiевi, звернувся до дiвчини:

– Я б з найбiльшою охотою сам довiз вас до берега, та ви ж бачите, скiльки маю клопоту! До побачення! Щасливоi дороги! Я зараз покличу матросiв i накажу вiдшукати вашi речi. Ви iх одержите на складi взавтра рано.

Вона злегка сперлась йому на руку i спустилася в човен.

Хистке суденце пiд вагою ii тiла раптом гойднулося й зачерпнуло води, що залила доверху iй черевики, але Фрона, немовби нiчого й не трапилось, спокiйно сiла на кормi, пiдiбгавши пiд себе ноги.

– Почекайте! – крикнув офiцер. – Так же не можна! Вернiться назад, мiс Велс. Я вже вам якось дiстану одну з наших шлюпок.

– Перше я вас у пеклi побачу! – заперечив перевiзник, вiдпливаючи. – Пустiть! – вигукнув вiн погрозливо.

Мiстер Терстон, що мiцно вхопився за стерно, за свою лицарську поведiнку був нагороджений добрячим ударом весла по пальцях. Тодi вiн, забувши про всi приписи гречностi, а так само й про мiс Велс, вилаяв перевiзника довгою промовистою лайкою.

– На мою думку, ми б могли розпрощатись чулiше, – сказала мiс Велс i голосно засмiялась.

– О господи, – промимрив офiцер, скидаючи шапку та чемно кланяючись. – Оце-то жiнка! – І зовсiм несподiвано вiн вiдчув непереможне бажання завжди бачити перед собою сiрi очi Фрони Велс. Вiн не вмiв аналiзувати своi почуття, не знав, звiдки взялося таке бажання, але почував, що ладен був би пiти за нею на край свiту. Його професiя здалася йому огидною, йому захотiлось усе кинути й помандрувати за нею туди, в Клондайк. Але, глянувши на борт пароплава, на червоне обличчя Теда Фергюсона, вiн схаменувся. Мрiя, що на хвилину була захопила його, розвiялась…



Плюсь! Перевiзникове весло, незграбно занурившись у хвилi, хлюпнуло водою Фронi на обличчя.

– Маю надiю, ви на мене не гнiваетесь, мiс, – виправдувався вiн. – Я стараюсь, як можу, але цього, видно, замало.

– Та нiбито й так, – одказала вона добродушливо.

– Правду мовити, не люблю я моря, – провадив збентежений перевiзник, – але менi доконче треба як-небудь чесно здобути грошенят, i менi здаеться, що такий спосiб найкращий. Я вже давно був би в Клондайку, коли б менi хоч крихту поталанило. Я вам скажу, як усе склалось. На половинi дороги, коло Вiтряного Рукава, в мене пропали всi моi речi, а я вже перетарабанив iх через перевал.

Хлюп! Плюсь!.. Фрона витерла обличчя, здригаючись вiд холоду, бо струмок води збiгав у неi по спинi.

– Ви молодець, – пiдбадьорював вiн ii, – ви якраз придатнi для цiеi краiни. Ви простуете далi, в глиб краю?

Вона весело кивнула головою.

– А iй-бо, ви молодець… Отже, коли пропало мое причандалля, я повернувся на берег i вирiшив набути все знову. Через те я й заправив таку цiну. Маю надiю, що вона не дуже вас обтяжить. Запевняю вас, мiс, я не гiрший за iнших. Я мусив викласти сотню за це старе корито, а в Штатах за нього дали б хiба десять доларiв. Тут на все такi цiни. Туди далi, в Скагвей, ухналi коштують по чверть долара за штуку. Зайдеш, наприклад, до бару, замовиш собi вiскi, а за вiскi пiвдолара. Що ж тут чинити? Вип’еш вiскi, кинеш на прилавок два ухналi, й квит. Нiхто не скаржиться. Ухналi там ходять за дрiбнi грошi.

– Ви мужнiй чоловiк, коли пiсля таких пригод знову важитесь у цю дорогу. Як вас на iм’я? Може, ми там де зустрiнемось.

– Кого? Мене? О, мене звуть Дел Бiшоп, копач. Коли нам доведеться де здибатись, то я з вами подiлюся останньою сорочкою, чи то, я хотiв сказати, останнiм шматком хлiба.

– Дякую, – вiдказала дiвчина, лагiдно усмiхаючись. Вона вмiла шанувати все, що йшло вiд щирого серця.

Вiн перестав веслувати й знайшов пiд ногами у водi старого щербатого черпака.

– Не завадило б вам трошечки вичерпати воду, – зауважив вiн, кидаючи черпака до неi. – Човен ще гiрше протiкае, як оце його здавило.

Фрона в думцi посмiхнулася, пiдтикалась i взялася до роботи. Щоразу, як човен поринав у воду, на обрii, немов велетенськi хвилi, то пiдiймались, то влягали пооранi глетчерами гори. Час вiд часу вона зупинялась на хвилину, щоб трохи вiдпочила спина, i дивилась на людний берег, що до нього вони прямували, та на морську протоку. Протока врiзувалася далеко в берег, i в нiй об’якорилось яких двадцятеро великих пароплавiв. Вiд берега до пароплавiв i назад снували човни, баржi, каное i ще безлiч рiзних маленьких суденець.

«Людина – невтомний трудiвник, вiчний борець з ворожими стихiями», – думала Фрона, пригадуючи своiх учителiв, що до iхньоi мудростi вона прилучилася пiд час лекцiй та власних студiй пiзнiми вечорами. Вона була дитина свого вiку i чудово розумiла природний свiт та його явища. І вона любила цей свiт глибоко, ба навiть поважала його.

Деякий час чути було тiльки хлюпотiння води пiд веслами Дела Бiшопа. Раптом у нього промайнула одна думка.

– А ви не сказали менi свого iм’я, – промовив вiн з поблажливою гречнiстю.

– Мене звуть Велс, – вiдповiла вона, – Фрона Велс.

На обличчi в нього вiдбилася величезна пошана, сливе побожнiсть.

– Ви Фрона Велс? – промовив вiн повагом. – То Джекоб Велс ваш батько?

– Так, я дочка Джекоба Велса, до ваших послуг. Вiн протяжно свиснув i покинув весла.

– Ну як так, то вертайтесь на корму та пiдiбгайте ноги, а то вони зовсiм у вас промокнуть, – скомандував вiн. – І киньте оту виливку!

– Хiба я погано працюю черпаком? – обурилась Фрона.

– Та не те! Ви працюете якнайкраще… Але ви… ви…

– Я зовсiм не змiнилася з тiеi хвилини, як ви дiзналися, хто я така. Веслуйте собi – то ваша робота. А я свою робитиму.

– Нi, ви таки справдi молодець! – вигукнув вiн у захватi й знову взявся до весел. – То це Джекоб Велс ваш батько! Як це я зразу не догадався?

Коли вони причалили до пiщаноi обмiлини, що завалена була паками рiзного краму й захрясла людом, Фрона затрималася потиснути руку своему перевiзниковi. І хоч цей вчинок з боку жiнки, що найняла його для виконання певноi роботи, здався перевiзниковi трохи чудним, та на те вона була дочка Джекоба Велса.

– Пам’ятайте, мiй останнiй шматок хлiба буде вашим, – нагадав вiн, не випускаючи ii руки.

– І ваша остання сорочка також. Не забувайте цього!

– Одначе ви-и-и молодчага! – вирвалось у нього, коли вiн востанне потиснув iй руку. – Далебi!

Коротка сукня не стримувала ii вiльних рухiв, i Фрона з приемним подивом завважила, що замiсть дрiботiти, як то звичайно на мiських вулицях, вона ступала тепер широко й легко, ходою людини, звиклоi до далеких подорожей i нестаткiв. Не один шукач золота, поглянувши на ii щиколодки, на дужi литки в сiрих гетрах, думав собi про неi те ж саме, що й Дел Бiшоп. А хто хоч раз глянув iй в обличчя, той обов’язково глядiв ще на неi, бо ii лице було щире й товариське, а в очах тремтiла ледве помiтна усмiшка, завжди ладна спалахнути, освiтити все обличчя, скоро всмiхнуться до неi чиiсь iншi очi. Усмiшка ii бувала рiзна – весела чи спiвчутлива, пустотлива чи насмiшкувата, – залежно вiд того, якi почуття ii викликали. А часом усе обличчя променилося в неi усмiшкою, – усмiшкою, що завжди була щира й приязна.

Цим разом Фрона мала багато причин усмiхатись, коли, перетинаючи пiщану вiдмiлину, поспiшала крiзь натовп до рубленого будиночка, на який вона вказувала мiстеровi Терстону.

На березi ж час, здавалося, повернувся назад, i транспорт набув первiсних форм. Люди, що нiколи в життi не носили нiчого, крiм маленьких пакуночкiв, поробилися в’ючаками. Нiхто не йшов рiвно, пiднявши голову, – всi, зiгнувшись, як дуга, важко переставляли ноги. В’ючне сiдло – це була власна спина, i на цих спинах уже починали натиратися садна вiд ременiв. Люди спотикались пiд незвичним тягарем, ноги плутались, як у п’яних, роз’iжджалися в рiзнi боки; нарештi, iм темнiло в очах, i вони падали край дороги разом зi своiми клунками. Іншi, насилу стримуючи радiсть, вантажили свое манаття на двоколiснi вiзки i бадьоро тягли iх, поки застрявали десь на поворотi, де дорогу заступали величезнi кам’янi валуни. Там вони спiзнавали закони мандрiв по Алясцi, кидали своi вiзки або котили назад i збували iх за шалену цiну якому-небудь новаковi, який тiльки вийшов на берег. Новаки, оперезанi кольтами, набоями, мисливськими ножами – цього добра набиралось фунтiв на десять, – бадьоро виступали в дорогу, але невдовзi насилу пленталися назад, кидаючи в розпуцi револьвери, набоi, ножi. Так задихаючись, обливаючись потом, покутували Адамовi сини грiх свого далекого пращура.

Фронi було нiяково серед цього бурхливого людського потоку, серед людей, наче збожеволiлих вiд жадоби золота. Навiть ця добре знайома мiсцевiсть, де кожен крок нагадував дiвчинi минуле, тепер, через цих чужинцiв, що метушилися, мов неприкаянi, здавалась iй якоюсь iншою. Чужими здавалися навiть старi, такi знайомi межовi кiлки. Все було, як колись, i водночас усе iнакше.

Тут, у цiй зеленiй долинi, де вона бавилась у дитинствi, де лякалася свого голосу, що переливався луною вiд глетчера до глетчера, – тут тепер никали вперед i назад тисячi людей, столочуючи нiжну траву, порушуючи тишу мовчазних скель. А там далi, в дорозi, були ще тисячi, а за Чiлкутом – ще тисячi. По всьому узбережжю Аляски аж до самого Горну, скрiзь, скрiзь десятки тисяч людей, що пiдкорили собi й вiтер i пару, вiчних мандрiвникiв з усього свiту.

Як i колись, шумить i клекоче Дая, збiгаючи до моря. Та предковiчнi ii береги потоптанi безлiччю нiг людських, i люди безкраiми лавами тягнуть мокрi кодоли, а тяжко навантаженi човни пливуть за ними проти води. Воля людини змагаеться з волею рiчки, i люди, перемагаючи, кепкуючи над старезною Даею, все глибше та глибше втоптують дорогу для тих, хто прибуде пiзнiше.

Дверi до складу, крiзь якi Фрона, бувало, часто бiгала сюди й туди, де з острахом дивилась на таке незвичне для неi явище, як заблуканий мисливець або купець, що торгуе хутрами, – зараз обложила галаслива юрба. Колись-то, як прийде кому лист «до запитання», – всi дивом дивуються, а тепер, заглянувши в вiкно, вона побачила величезну, аж до стелi, купу листiв. За цими ось листами й допоминався галасливо натовп. Перед складом, знадвору коло ваги, також товклися люди. Індiянин-носiй кидав свою ношу на вагу, ii власник-бiлий занотовував у записнiй книжцi, скiльки вона важить, i на вагу кидали iншу ношу. Кожна ноша була перев’язана ремiнням, приготована для важкого переходу через Чiлкут. Фрона пробилася вперед. Їi цiкавила цiна за перенесення вантажу. Згадалось iй, як колись за ношу для одного носiя плачено по шiсть центiв, себто сто двадцять доларiв за тонну.

Якийсь новак важив свое добро. «Вiсiм центiв», – звернувся вiн до iндiян, заглянувши перше до свого путiвника. Індiяни глузливо зареготались i одказали гуртом: «Сорок центiв!»

Новак похнюпився й заклопотано озирнувся. В очах у Фрони вiн помiтив спiвчуття, i iй здалося навiть, що вiн пильно на неi подивився. Насправдi ж то вiн вираховував, скiльки доведеться виплатити за три тонни, рахуючи по сорок доларiв за сто фунтiв.

– Двi тисячi чотириста доларiв за тридцять миль! – вигукнув вiн. – Що менi робити?

– Краще платiть по сорок центiв, – порадила Фрона, знизавши плечима, – а то вони зараз познiмають ременi.

Чоловiк подякував за пораду, та не послухав ii i далi торгувався. Один iндiянин виступив наперед i почав розв’язувати ременi. Новак завагався, i саме як вiн ладен уже був поступитись, носii пiдняли цiну до сорока п’яти центiв. Вiн тiльки осмiхнувся й кивнув головою, погоджуючись, коли тут пiдiйшов ще один iндiянин i почав збуджено про щось шепотiти носiям. Почулися радiснi вигуки, i, поки новак добрав, що до чого, iндiяни поскидали ременi й пiшли геть, радiсно сповiщаючи всiх, що цiна за приставку вантажу до озера Лiндермен пiдскочила до п’ятдесяти центiв.

Натовп бiля складу раптом чомусь захвилювався. Всi заклопотано перешiптувались, пильно вдивляючись у трьох чоловiкiв, що з дороги наближались до складу. А тi три нiчим не вiдрiзнялися вiд iнших шукачiв золота. Вдягненi були погано, майже в лахмiття. Десь-iнде, серед порядного товариства, сiльський полiцай зараз би зацiкавився ними i заарештував iх, як волоцюг.

– Француз Луi, – перебiгало з уст в уста.

– Мае в Ельдорадо три заявки, – промовив до Фрони ii сусiда. – Вартi не менш як десять мiльйонiв.

Коли глянути на француза Луi, що йшов попереду своiх товаришiв, аж нiяк цього не подумалося б. Загубивши десь, певне в дорозi, шапку, вiн недбало пов’язав голову витертою шовковою хусткою. І хоч мав вiн отих десять мiльйонiв, сам нiс свого клунка на широких плечах.

– А другий хто?

– Бiл Свiфтвотер, теж король Ельдорадо.

– Та невже? – спитала Фрона, не дiймаючи вiри.

– Авжеж! – вигукнув той самий. – Його портрет надруковано в усiх газетах, що вийшли протягом останнiх шести тижнiв. Гляньте! – Вiн розгорнув газету. – Портрет дуже схожий. Я так часто дивився на нього, що впiзнаю його пику серед тисячi.

– А третiй? – поспитала вона, мовчки схиляючись перед таким авторитетом.

Їi iнформатор пiднявся навшпиньки, щоб краще роздивитись.

– Не знаю, – признався вiн нiяково i вдарив по плечу свого сусiду. – Це хто? Отой худорлявий, голений? В синiй сорочцi, з латкою на колiнi?

В цю хвилину Фрона радiсно скрикнула й кинулася вперед.

– Мете! Мете Маккартi!

Чоловiк з латкою щиро потиснув iй руку, хоч i не впiзнав ii, i недовiрливо поглянув на неi.

– Ви мене не пiзнаете! – вигукнула Фрона. – Нi, нi, не кажiть менi, що впiзнали! Коли б не було тут стiльки глядачiв, я обняла б вас, старий ведмедю!.. От i пiшов Великий Ведмiдь додому, до своiх маленьких ведмежат, – почала вона повагом. – А ведмежата були дуже голоднi. І Великий Ведмiдь сказав: «Вiдгадайте, що я вам, дiтки, принiс?» Одне ведмежа сказало, що ягоди, а друге сказало, що рибу лосося, а трете сказало, що дикобраза. Тодi Великий Ведмiдь засмiявся: «Хо-хо!» – i сказав: «Нi, я принiс чудову, велику, гладку людину!»

Що далi вiн слухав, то бiльше починав собi щось пригадувати – це було видно по ньому, i коли Фрона замовкла, обличчя його зморщилось i вiн засмiявся якимсь особливим, тихим смiхом.

– Та я i справдi вас знаю, – сказав вiн, – тiльки нiяк не можу згадати, хто ви така.

Вона показала на склад, з острахом дивлячись на нього.

– Ага, згадав! – Вiн одступив на крок, уважно приглядаючись до Фрони. Тут на його радiсному обличчi раптом проступило розчарування. – Нi, цього не може бути! Я помилився. Нiколи не могли ви жити в цiй халупi, – вiн показав на склад.

Фрона енергiйно закивала головою.

– То це все ж таки ви! Маленька сирiтка iз золотою кучмою, яку я так часто розчiсував! Маленька чарiвниця, що босонiж бiгала по цьому камiннi!

– Так, так! – радiсно пiдтвердила вона.

– Маленьке чортеня, що викрало запряжку собак i серед лютоi зими помандрувало на Перевал, щоб довiдатись, де кiнчаеться свiт!.. – А все це наробили чарiвнi казки старого Мета Маккартi!

– О Мете! Любий старий Мете! Чи пам’ятаете, як я пiшла купатись iз сиваськими дiвчатками з iндiянського табору?

– І я тодi за коси витяг вас iз води!

– І загубили новiсiнького чобота.

– Та чому ж не пам’ятати! Це був страх який ганебний вчинок! А за чоботи я заплатив десять доларiв у крамницi, вашому ж таки батьковi.

– А потiм ви через Перевал помандрували в глиб краiни i ми бiльше про вас нiчого не чули. Всi гадали, що ви померли.

– Пам’ятаю це як сьогоднi! Ви плакали в мене на руках i не хотiли на прощання поцiлувати свого старого Мета. А проте ж поцiлували-таки! – додав вiн з виглядом переможця. – Поцiлували, коли зрозумiли, що я справдi вас покидаю. Яка ви тодi були крихiтка!

– Я тодi мала тiльки вiсiм лiт.

– А минуло вже дванадцять з того часу. Дванадцять довгих рокiв провiв я в глибинi краiни, нi разу не показувався мiж люди… Вам тепер мае бути двадцять рокiв?

– І я вже на зрiст майже вас догнала, – додала, кивнувши, Фрона.

– Гарна з вас вийшла жiнка – висока, струнка… – Вiн оглянув ii критичним оком. – От тiльки не завадило б бути трохи огряднiшою.

– Не у двадцять же рокiв, Мете! – заперечила вона. – Не у двадцять! Ось помацайте мою руку й побачите! – Вона зiгнула руку й показала йому, як напружилися м’язи.

– М’язи сильнi, – погодився вiн, доторкуючись до ii руки. – Можна подумати, що ви добували шматок хлiба тяжкою працею.

– О, я вмiю кидати списа, знаю бокс, фехтування, – хвалилась вона, прибираючи вiдповiдну поставу. – Вмiю плавати, пiрнати, скакати через мотузок двадцять разiв упiдряд, ходити на руках.

– То це вас так там учили! А я думав, що ви iздили вивчати рiзнi науки, – сказав вiн незадоволено.

– Тепер, Мете, новi методи навчання. Тепер вас уже не вiдсилають додому з головою, начиненою всякими науками…

– … та з такими кволими ногами, що вони не можуть здержати цiеi вченоi голови! Ну гаразд, дарую вам вашi м’язи.

– А як вашi справи, Мете? – запитала Фрона. – Як вам велося цих дванадцять рокiв?

– Погляньте на мене. – Вiн широко розставив ноги, високо пiдняв голову, виставив уперед груди. – Перед вами стоiть мiстер Мет Маккартi, один з королiв славетноi династii Ельдорадо, i все це вiн здобув своiми власними руками. Моi володiння безкраi. Тепер у мене за одну хвилину добуваеться бiльше золотого пiску, нiж я бачив за все свое попередне життя. Тепер я iду в Штати розшукати собi спадкоемцiв. Я переконаний, вони повиннi бути. В Клондайку знайдеш досхочу золота, але доброго вiскi там немае, i я собi постановив, хоч кров з носа, випити справжнього вiскi ще до смертi. А тодi вернуся в Клондайк керувати своiм майном. Слово честi, я один з королiв Ельдорадо, i коли вам що-небудь таке буде потрiбно, я радо позичу.

– Ви й тепер той самий старий Мет! Жодноi змiни! – засмiялася Фрона.

– А ви та сама чистокровна Велс, хоч м’язи у вас, як у призового борця, а мозок, як у фiлософа. Ну, ходiмо, наздоженем Луi та Свiфтвотера. Кажуть, що Ендi досi завiдуе складом. Побачимо, чи впiзнае вiн мене, чи не вицвiв мiй образ на сторiнках його спогадiв.

– І мiй теж, – Фрона схопила його за руку. У неi була кепська звичка хапати за руку тих, кого вона любила. – Вже десять лiт минуло, вiдколи я виiхала звiдси.

Ірландець пробивав собi дорогу серед натовпу, наче копер, i Фрона легко проходила слiдом за ним. Новаки дивилися на них з пошаною, мов на якихось богiв Пiвночi. Навколо знову загомонiли.

– Що це за дiвчина? – запитав хтось. І Фрона, переступаючи порiг складу, почула початок вiдповiдi: – Це дочка Джекоба Велса. Ви не чули нiколи про Джекоба Велса? Де ж ви досi були?…




Роздiл II


Вона вийшла зi свiтлистого березового гаю, i з першим промiнням сонця, що золотило iй розплетенi коси, подалась легкою ходою через росяну луку. Земля, пересичена вiльгiстю, стелилась пiд ноги м’яким килимом, а мокра трава, б’ючись об ii колiна, розсипала довкола росу, що горiла на сонцi, мов краплi-самоцвiти. Дiвоче лице грало ранковим рум’янцем, очi сяяли молодiстю i любов’ю. Зрiсши серед природи, що була iй за матiр, Фрона палко любила старi дерева, зеленi буйнi трави i радiсно прислухалась, як з тихим шелестом прокидалась вiд сну природа, вдихала пахощi вогкоi землi.

Там, де горiшнiй край луки стикався з вузькою темною смугою гаю, серед кульбаб iз голими стеблами та яскравих зозулиних черевичкiв вона знайшла пучок великих фiалок, того рiзновиду, що росте на Алясцi. Впавши на землю, вона заховала обличчя в запашнi свiжi квiтки, руками прихиляючи до скронь пурпуровi голiвки. Вона не соромилась своеi експансивностi. Багато рокiв блукала вона серед знегод, бруду i гарячковостi великого свiту, а тепер повернулась назад, усе така сама проста, чиста й здорова. І вона радiла, лежачи на землi, поринаючи думками в минуле, в тi часи, коли весь свiт для неi вмiщався в обрii, коли вона хотiла опинитись за Перевалом, щоб побачити «край свiту».

В дитинствi вона жила невимушено й вiльно i знала небагато життевих приписiв, зате дуже суворих. Їх можна було сформулювати виразом, який вона вичитала в пiзнiшi роки: «Вiра в iжу та притулок». «Це була батькова вiра», – думала Фрона, згадуючи, з якою пошаною вимовляли люди його iм’я. Вона перейнялася цiею вiрою, – вiрою, що вона перенесла з собою через «край свiту», – туди, де людина, вiдiйшовши вiд давньоi правди, створила собi новi, егоiстичнi догми, казуiстикою пiдпертi. Цю вiру вона зберегла й принесла з собою назад i залишилась така ж чиста, молода, радiсна. Все це дуже просте, – думала вона. – Чому б iм не вiрити в те, у що вона вiрить – в iжу та притулок? Чому б не вiрити в довгi мандрiвки, в мисливський табiр? Чому б не бути однiеi вiри з дужими, мiцними духом людьми, що смiливо ставлять чоло несподiванiй небезпецi, що одважно зустрiчають смерть на суходолi чи на морi? Чому б не так? Вiра Джекоба Велса, Мета Маккартi, iндiянських хлопчикiв, з якими вона колись гралась, iндiянських дiвчаток, з якими вона ладнала вiйни, вiра вовкодавiв, що везли санки i що бiгали разом з нею по снiгу, – це здорова, життева, потрiбна вiра. Так вона думала i була щаслива.

Вiльшанки дзвiнко вiтали ii з березового гаю, i слух ii наповнили звуки дня. Десь далеко подавала голос курiпка, пищала бiлка, перескакуючи над ii головою з гiлки на гiлку, з дерева на дерево. Рiчки не видно було, та звiдти долинали людськi голоси. То шукачi золота, розбудившися, торували далi свiй важкий шлях на Пiвнiч.

Фрона пiдвелася, вiдкинула волосся й машинально пiшла старою стежкою помiж дерев, прямуючи до табору Джорджа, ватага племенi дая. Дорогою iй спiткався голий, наче мусянжовий божок, хлопчик у лахмiтних штаненятах. Вiн збирав хмиз i скинув на неi пильним поглядом через бронзове плече. Фрона весело привiталась до нього на мовi дая. Та вiн тiльки крутнув головою, глузливо зареготав i, покинувши свою роботу, гидко вилаявся. Вона не могла зрозумiти, чому вiн так повiвся – давнiш такого не бувало, – одначе, коли далi здибала рослявого похмурого iндiянина-сiтху, то пройшла мовчки, нiчого не сказавши.

Табiр розташувався на узлiссi. Побачивши його, вона зупинилась, вражена. Це не був уже колишнiй табiр, де тiсно тулився який десяток халупчин. Тепер тут виросло цiле мiстечко. Починалось воно на узлiссi, потiм розбiгалося помiж купами дерев у долинi i тяглося ген понад рiчкою, де на причалi стояли в десять i дванадцять рядiв довгi каное. Сюди зiйшлося стiльки племен, скiльки в давнi часи не сходилось нiколи. Берег захряс ними на добру тисячу миль. Тут були iндiяни не знаних iй племен з жiнками, майном, собаками. Побачила тут Фрона людей з островiв Джуно i Ренгела, побачила стiкiв з-поза Перевалу, що з подивом приглядалися до неi, лютих чiлкетiв та прибульцiв з островiв Королеви Шарлотти. Однi насуплено й грiзно дивились на Фрону, iншi знов, – а це було ще гiрше – задерикувато, запанiбрата накидали ii веселим оком i, смiючися, говорили поганi слова.

Їхне зухвальство не лякало, а сердило ii. Їй було прикро, радiсть, що вiдчувала вона, повернувшись у рiдний край, затьмарилась. Але Фрона невдовзi зрозумiла, що сталося: патрiархальнi звичаi, до яких вона звикла, живучи при батьковi, вiдiйшли назавжди. Цi люди занадто швидко скуштували здобуткiв цивiлiзацii, i вона далась iм узнаки, мов огнем обпаливши.

Полотнище в одному шатрi було вiдхилене. Заглянувши туди, Фрона побачила кiлькох виснажених iндiян, що сидiли пiвколом, пiдiгнувши пiд себе ноги. Купа побитих пляшок бiля входу свiдчила, що вони цiеi ночi не спали. Якийсь бiлий, з пiдступним i хитрим обличчям, здавав карти, а на укривалi, що правило iм за стiл, лежали купами золотi та срiбнi монети. Ступивши ще кiлька крокiв, Фрона почула гудiння лотерейного колеса й побачила iндiян, чоловiкiв i жiнок, якi охопленi азартом пускали на вiтер своi загорьованi грошi заради якоiсь там фарбованоi нiкчемноi цяцьки. По деяких халупах було чути недоладнi розбитi звуки катеринки.

Одна стара баба, що обдирала коло шатра кору з вербовоi хворостини, пiдвела голову й верескливо скрикнула.

– Гi-гi! Тенас Гi-гi! – хвилюючись, прошамкотiла вона беззубим ротом.

Фрона, почувши цей голос, здригнулася. Тенас Гi-гi, Крихiтка-Смiх! Це ж iндiяни так ii колись прозвали. Вона обернулась i пiдiйшла до староi.

– Невже ти мене не пам’ятаеш, Тенас Гi-гi? – бурмотiла стара. – А в тебе ж молодi, бистрi очi! Але Нiпоза так скоро не забувае.

– Так це ти, Нiпозо? – гукнула Фрона, повiльно пiдбираючи слова. Вона ж так давно не розмовляла по-iндiянському!

– Еге ж, це я, – вiдповiла стара жiнка й увела ii в шатро, меткого хлопчика виславши з якимсь дорученням. Вони посiдали на землi. Стара нiжно гладила Фронину руку, заглядала iй у лице своiми каправими примерхлими очима.

– Еге ж, я Нiпоза. Я рано постарiлась, як i всi нашi жiнки. Та сама Нiпоза, що виглядiла тебе, на руках виносила, коли ти ще була малою. Та Нiпоза, що прозвала тебе Тенас Гi-гi. Та Нiпоза, що рятувала тебе вiд смертi, коли ти хворiла, що збирала в лiсi та в полi зiлля, варила його та давала тобi пити. Ти мало змiнилася, i я зразу тебе впiзнала. Я пiдняла голову, як тiльки помiтила на землi твою тiнь. Але ти таки де в чому й змiнилася. Ти виросла велика, струнка, як верба, i сонце вже менше цiлуе твоi щоки, нiж колись цiлувало, хоч волосся твое все таке ж неслухняне i такоi ж самоi барви, – морськоi трави, що пливе за водою, – i уста тi самi, що завжди ладнi всмiхнутися, але не плачуть нiколи. І очi в тебе такi яснi, правдивi, як були в тi часи, коли Нiпоза гудила тебе за пустощi, а твiй язик не хотiв вимовити брехливих слiв. Гай-гай! А iншi жiнки, що тепер прибувають сюди, не такi, як ти!

– Чому в вас уже не поважають бiлих жiнок? – запитала Фрона. – Коли я проходила вашим табором, чоловiки обсипали мене поганими словами, а коли я йшла через лiс, то навiть хлопчаки казали таке саме. Цього колись не було, в тi давнi часи, коли я ще з ними гралась.

– Еге ж, еге ж! – вiдповiла Нiпоза. – Тепер це так. Але ти на них не нарiкай. Не гнiвайся на них. Кажу тобi, виннi в цьому вашi жiнки, що сюди приiжджають. Вони нi про кого з чоловiкiв не можуть сказати: це мiй муж. А це зле. Жiнки не повиннi такi бути. Вони дивляться на всiх чоловiкiв безсоромними очима, говорять стидкi слова, серце у них нехороше. Ось чому в нас не поважають ваших жiнок. Кажеш ти про хлопчакiв – то на те вони й хлопчаки! А чоловiки… Звiдки iм знати?

Полотнище в шатрi пiднялося, i ввiйшов старий дiд. Вiн щось пробурмотiв, побачивши Фрону, й сiв на землi. Тiльки з якоiсь нетерплячоi жвавостi його рухiв можна було здогадатись, як вiн урадувався ii присутнiстю.

– То, значить, Тенас Гi-гi вернулась до нас у цi поганi днi? – промовив вiн рiзким одривчастим голосом.

– Чому поганi, Мускиме? – запитала Фрона. – Хiба вашi жiнки тепер не носять барвистiшоi одежi? Хiба у ваших шлунках не бiльш борошна, сала та iншоi iжi бiлоi людини? Хiба ваша молодь не багатiе, переносячи тягарi та з перевiзництва? Хiба вже забувся давнiй звичай пожертви м’ясом, рибою та ковдрами? Чому ти кажеш, Мускиме, що настали поганi часи?

– Все це правда, – вiдповiв вiн урочистим тоном жерця, i спогад зблиснув йому давнiм вогнем в очах. – Все це справдi так. Нашi жiнки ходять у барвистiшiй одежi. Але тепер на них задивляються бiлi чоловiки, i вони не хочуть i поглянути на наших юнакiв. І через те наше плем’я не росте, i маленькi дiти не бiгають гуртами по наших таборах. Ось як! У шлунках бiльш тепер iжi бiлоi людини, але бiльше й поганого ii вiскi. Правда, молодь багатiе. Але юнаки проводять ночi за картами, i багатство iхне зникае, i вони зневажають один одного неподобними словами, зчиняють сварки та бiйки, часом i кров проливають. А старому Мускимовi мало несуть тепер м’яса, риби та ковдр. Бо й молодi жiнки забули давнi звичаi, i юнаки вже не вiрять у давнiх богiв. І через те тепер поганi часи, Тенас Гi-гi, i старий Муским сумуе, ждучи собi близькоi смертi.

– Ай, ай! Це правда! – хлипнула Нiпоза.

– Безумство твого народу перейшло й на мiй народ, – казав далi Муским. – Люди з твого племенi прибувають з-за солоного моря, мов тi хвилi морськi. Хто знае, куди вони йдуть?

– Ай! Хто знае, куди вони йдуть? – голосила Нiпоза, хитаючись сюди й туди.

– Вони йдуть вперед i вперед, назустрiч морозовi й холодовi, вони йдуть не вгаваючи, хвиля за хвилею!

– Ай, ай! Назустрiч морозовi й холодовi. Це довгий шлях, шлях темряви та голоду. – Стара здригнулася й раптом схопила Фрону за руку, – І ти йдеш туди, за ними?

Дiвчина кивнула головою.

– Тенас Гi-гi йде туди? Ай, ай, ай!

Полотнище заворушилось – у намет заглянув Маккартi.

– Так ось де ви, Фроно! А снiданок чекае вже на вас пiвгодини, i Ендi, ця стара баба, аж тремтить з обурення. Добридень, Нiпозо, добридень, Мускиме, – звернувся вiн до Фрониних спiврозмовникiв. – А втiм, навряд чи ви запам’ятали мое обличчя.

Старi вiдповiли на привiтання, але бiльш нiчого не сказали.

– Не гайтеся, дитино моя, – звернувся Маккартi до Фрони. – Мiй пароплав вiдпливае опiвднi, i я не матиму коли й надивитись на вас. Та й Ендi чекае з гарячим снiданком, i сам гарячкуе.




Роздiл III


Фрона махнула Ендi на прощання рукою й вийшла на дорогу. Через плече в неi висiв фотоапарат, на спинi був маленький подорожнiй мiшок, а в руцi, замiсть альпенштока, вербовий патичок, що iй дала Нiпоза. Одягнена вона була в просту сiру одежу, пристосовану для мандрiвки в горах. Матерiалу на таку одежу пiшло мало, але вона була простора й не стримувала iй рухiв.

З ii багажем ще декiлька годин тому вирушило дванадцять iндiянiв пiд доглядом Дела Бiшопа. Напередоднi, повернувшись iз Метом Маккартi з табору сивашiв, вона зустрiла на складi Дела Бiшопа – вiн там чекав на неi. Справу, в якiй вiн прийшов, вони залагодили враз. Його пропозицiя була ясна й проста. Фрона йде в глиб краiни. Вiн також збираеться туди. Їй потрiбен провiдник. Коли вона ще нiкого не знайшла, то вiн саме той, кого треба. Вiн не сказав iй, як перевозив на берег, що вже бував у цiй краiнi кiлька рокiв тому i знае ii дуже добре. Щоправда, води вiн недолюблюе, а мандрувати доведеться найбiльше водою, та вiн цього не боiться. Вiн взагалi нiчого не боiться. Крiм того, вiн завжди ладен битися з ким завгодно й коли завгодно. Щодо платнi, то з нього досить, щоб вона закинула за нього словечко Джекобовi Велсу, коли вони прибудуть у Доусон, i вiн матиме все потрiбне на цiлий рiк. Нi, нi, це не значить пайки в майбутнiй дiлянцi, вiн не хоче зв’язувати собi рук. Вiн заплатить за все, як тiльки натовче у свiй мiшок золотого пiску. Ну, то що вона думае з цього приводу? А Фрона таки надумалась, бо ще й не скiнчила снiданку, як вiн уже пiшов шукати для неi носiiв.

Вона помiтила, що йде швидше, нiж бiльшiсть ii товаришiв подорожнiх: всi вони несли на собi важкi клунки, i тому iм доводилось перепочивати що двiстi-триста ярдiв. Одначе вона насилу могла зiйти з гуртом скандинавцiв, що йшли поперед неi. То були стрункi бiлявi велетнi. Кожен нiс по сто фунтiв поклажi, до того ж вони тягли за собою вiзка, на якому ще було добрих шiстсот фунтiв. Їхнi обличчя сяяли, як сонце, радiсть життя грала-шумувала в них. Ця робота здавалася iм дитячою забавкою i зовсiм не стомлювала. Вони жартували помiж себе на своiй незрозумiлiй мовi, кожного зачiпали. З широких грудей у них виривався смiх i лунко розкочувався навкруги. Люди звертали iм з дороги, заздро дивились услiд, бо вони пiдтюпцем бiгли пiд гору, скоком летiли з гори, а кованi колеса на iхньому вiзку тiльки гуркотiли по скелях. Нарештi вони зникли в темному мовчазному лiсi i виринули знов уже поблизу рiчки, коло броду. На пiщанiй косi лежав утопленик, дивлячись мертвими очима просто на сонце. Якийсь чоловiк безперестанку все питав роздратованим голосом: «А де ж його товариш? Хiба у нього не було товариша?» Інших двое, поскидавши з себе клунки, байдуже перебирали мерцевi пожитки. Один голосно проказував назву кожноi речi, другий перевiряв та записував на шматку брудного грубого паперу. На пiску валялись мокрi листи та квитанцii. На носовiй хустинцi лежало кiлька золотих монет. А на рiчцi метушилися люди в човнах i не вдiляли мерцевi жодноi уваги.

Скандинавцi глянули на цю сцену, й обличчя у них на хвилину затьмарилися.

– А де ж його товариш? Хiба у нього не було товариша? – роздратовано спитав i iх чоловiк.

Вони тiльки похитали головами – вони не розумiли по-англiйському.

Потiм пiдiйшли до берега, ступили у воду. З того боку хтось застережливо крикнув до них. Вони зупинилися й почали радитись. Тодi знову рушили вперед. Тi, що порались коло пожиткiв утопленика, повернулися й стали стежити за ними. Вода ледве сягала скандинавцям до пояса, але течiя була прудка, i вони, бредучи, спотикались, а вiзка iнодi потоком хилило вбiк. Фрона вiдчувала, що у неi аж дух перехопило. Та найстрашнiше мiсце вони вже перейшли. Двом переднiм вода тепер доходила тiльки до колiн.

Раптом у того, що був ближче до вiзка, з плеча зсунувся ремiнь. Клунок його перевiсився набiк, i вiн втратив рiвновагу. В ту ж хвилину його сусiд спiткнувся, й обидва враз попадали в воду. Інших двох також збило з нiг, коли вiзок перекинувся i вода потягла його вiд броду на глибину. Тi два, що були попереду i вже майже вийшли з води, кинулись назад i вхопились за мотузки, щоб витягти вiзок. Але навiть для них, велетнiв, це було понад силу. Дюйм за дюймом вони подавалися вниз, до виру.

Клунки тягли скандинавцiв на дно. Лише один, той, у якого зсунувся ремiнь, тримався. Вiн виринув i поплив, тiльки не до берега, а за водою – хотiв допомогти товаришам. Двiстi футiв нижче по течii з води стримiла гостра зубчаста скеля. Тут iх i винесло на поверхню. Вiзок, все ще навантажений, виплив перший. Одне його колесо було розбите геть удрузки. Вiн кiлька разiв перекинувся в водi i знову затонув. За вiзком виринули люди, всi купою, мiшма. Їх било об гостре камiння й зносило все далi, всiх, крiм одного. З десятеро човнiв кинулось iх рятувати, i Фрона, теж у каное, бачила, як вiн чiплявся закривавленими пальцями за камiнь. Вона бачила його блiде обличчя, його надлюдськi зусилля. Одначе вiн не змiг утриматись, i його понесло далi, – саме в ту мить, як пiдпливав до нього товариш, вiльний вiд клунка… Обидва знову зникли пiд водою, потiм показались на хвилинку на мiлкiшому мiсцi, все ще не здаючися.

Того, що плив окремо вiд iнших, урятували з човна, а решта зникла в глибокiй, прудкiй рiчцi. З чверть години човни даремно шукали iх. Нарештi знайшли iхнi трупи на мiлинi, за виром. Вiд човна, що йшов проти течii, вiдв’язали мотуз, випрягли з чийогось воза пару коней i витягли страшну поклажу на берег.

Фрона подивилась на п’ятьох молодих велетнiв, що з потрощеними кiстками лежали в болотi. Тепер iм до всього вже було байдуже – все для них закiнчилося. Вони все ще були припряженi до вiзка, непотрiбнi клунки все ще висiли за плечима. Шостий сидiв коло них, мов громом прибитий, на очах нi сльозинки. А за яких десять крокiв вiд них безупинним потоком котилося життя, i Фрона, замiшавшись у цей потiк, рушила далi.



Темнi гори, вкритi ялиновим лiсом, насувались аж до рiчища Даi, i волога земля, що нiколи не бачила сонячного промiння, пiд ногами перетворювалась у багнюку й трясовину. Тодi люди протоптували iншу стежку. І тих стежок скрiзь було багато. Ідучи такою стежкою, Фрона натрапила на чоловiка, що безтурботно лежав боком у болотi, розкинувши ноги. Одну руку йому притисло до землi вагою його власного тiла та ще й клунком. Одна щока вгрузла в грязюку, проте обличчя його було спокiйне. Побачивши Фрону, вiн одразу зрадiв, i в очах йому заграла посмiшка.

– Ну те й довго ви барилися! – звернувся вiн до неi. – Я вже тут вас цiлу годину дожидаю.

– Отож-бо, – казав вiн далi, коли Фрона нагнулася над ним. – Вiдстебнiть ременя. От каторжна пряжка! Я нiяк не мiг до неi дiстатись.

– Ви не забилися? – запитала Фрона.

Вiн скинув клунка, стрепенувся й помацав звихнену руку.

– Нi! Цiлий, мов новенький долар! Спасибi вам. Навiть не вдарився. – Вiн випростався i обтер бруднi руки об гiлки найближчоi ялини. – Завжди менi не щастить! Зате хоч добре вiддихав, так що нiчого нарiкати. Бачте, я спiткнувся об корiнь та й простягся. Лежу, як мала дитина, не пiдведусь нiяк. А все та пряжка: не дiстану до неi, та й годi! Цiлу годину пролежав. Бо люди всi беруться нижньою стежкою.

– Чом же ви не гукнули нiкого?

– Щоб хтось лiз до мене на гору сюди? Вони й так потомились, аж падають. Нi, це вже пробачте. Нiчого ж такого важливого не трапилось! Коли б хто примусив мене дертися до нього на гору тiльки через те, що вiн спiткнувся, я, певне дiло, витяг би його з болота, але потiм втовкмачив би знову туди, ще й не раз. Врештi я був певний, що як-не-як, а хтось таки надiйде.

– Е, то ви таки молодчага! – гукнула Фрона, згадавши слова Дела Бiшопа. – Для цiеi краiни ви придатнi.

– А так, – вiдповiв вiн, закинувши на плечi клунок та бадьоро вирушаючи в дорогу. – Добре я одначе вiддихав.



Стежка через болото прикро спускалася до рiчки. Пiнява вода, шумуючи, обмивала струнку сосну, що лежала впоперек рiчки замiсть кладки. Гнучкий стовбур пiд тиском течii ритмiчно погойдувався, а ноги носiiв, що ним перейшли, вигладили його змиту водою поверхню. Перед Фроною було вiсiмдесят футiв дуже небезпечного шляху. Вона ступила на стовбур, що захитався пiд ii ногою, почула ревiння хвилi, побачила, як шалено рине вода, – i повернула назад. Тут вона порозв’язувала шнурiвку у своiх черевиках – нiби для того, щоб мiцнiш ii позатягати. Тим часом з лiсу вийшов гурт iндiян i почав болотом сходити до рiчки. Попереду було трое-четверо чоловiкiв, за ними багато жiнок, усi навантаженi величезними клунками. За жiнками дрiботiли дiти, теж з клуночками на плечах, а позад усiх, висолопивши язики та важко дихаючи, йшли iз вантажем п’ять чи шiсть собак.

Індiяни скоса поглянули на Фрону, i один щось промовив стиха. Фрона не почула його слiв, але стриманий смiх, що перебiг натовпом, промовляв яснiше за слова. Обличчя ii спалахнуло, вона почувала себе зневаженою, одначе вдала, що нiчого не розумiе. Провiдник iхнiй станув набiк, i всi iндiяни, один по одному, перейшли непевною кладкою через рiчку. На серединi рiчки стовбур пiд вагою людського тiла вгинався аж пiд воду, i тодi доводилося ступати по кiсточку в бурхливих холодних хвилях. Але навiть маленькi дiти переходили не вагаючись. За ними перейшли собаки. Вони скиглили, вiдступали назад, але люди iх пiдгонили. Коли вже всi перейшли, старший iхнiй звернувся до Фрони.

– Ідiть битим шляхом, – сказав вiн, показуючи на гору. – Вам краще пройти битим шляхом. Хоч воно й далi, та для вас зручнiше.

Але вона хитнула головою й почекала, поки вiн перейде на той бiк. В нiй прокинулись гордощi, не тiльки ii, а й цiлоi раси. І цi останнi переважили над самолюбством. Вона ступила на кладку на очах у тубiльцiв i рушила в бiлий пiнявий вир.



Проходячи стежкою, вона побачила якогось чоловiка, що сидiв край дороги й плакав. Клунок його, обв’язаний невмiлими руками, валявся на землi. Одного чобота вiн скинув. Його нога вся вкрилася пухирями i страшенно розпухла.

– Що таке сталося? – спитала Фрона, зупинившись.

Вiн глянув перше на неi, потiм униз, туди, де в темрявi, немов живе срiбло, виблискувала рiчка Дая. Сльози ще застилали йому очi, i вiн не переставав хлипати.

– Та що таке? – спитала вона знову. – Чи я не можу чим вам допомогти?

– Нi, – одказав вiн. – Як ви менi допоможете? Я покалiчив собi ноги, мало не зламав хребта, стомився до смертi. Яка тут може бути помiч?

– Ну, це нiчого! – сказала вона бадьоро. – Могло трапитись i гiрше! Подумайте про тих, що тiльки-но вийшли на берег. Мине добрих два тижнi, доки вони доплентаються зi своiми клунками сюди. А ви вже тут!

– Але ж моi товаришi покинули мене i пiшли вперед, – хлипав чоловiк, немов хотiв розжалобити ii своiм голосом. – Я один тут, як палець, – скаржився вiн далi. – І не можу ступити й кроку. Подумайте про мою жiнку, про дiтей. Вони залишилися в Штатах. Коли б вони тепер поглянули на мене! Я не можу до них повернутись, далi йти теж не можу. Сили не вистачае. Я не можу працювати, як коняка. Не на те я вродився, щоб робити конячу роботу. Я помру. Знаю, що помру, коли буду так важко працювати. Що маю чинити?

– А чому вашi товаришi покинули вас?

– Бо я не такий дужий, як вони. Бо я не мiг нести такоi ваги, як вони. Вони насмiхалися з мене i, нарештi, покинули зовсiм.

– Вам нiколи не доводилось так надсаджуватися? – спитала Фрона.

– Нi.

– Ви маете вигляд здоровоi, дужоi людини. І важите ви не менш, як сто шiстдесят п’ять фунтiв, авжеж?

– Сто сiмдесят, – поправив вiн.

– По вас не видно, щоб ви коли на що хворiли. Були ви коли-небудь хворi?

– Нi.

– А хто вашi товаришi? Гiрники?

– Вони нiколи не були гiрниками. Вони працювали в тiй установi, що й я. Ось чому менi кривдно! Ми працювали разом багато рокiв, а тепер вони пiшли, покинули мене одного, i все тiльки через те, що я не мiг iти так швидко, як вони.

– Друже мiй! – Фрона вiдчула, що в нiй заговорила представниця ii раси. – У вас стiльки сили, як i в них. Ви можете так само працювати, як вони, можете понести таку саму вагу. Ви тiльки слабкодухi. А тут не мiсце для слабкодухих. Ви не можете так працювати, як кiнь, тiльки тому, що не хочете. Ця краiна таких не потребуе. Для Пiвночi потрiбнi дужi люди, дужi духом, а не тiлом. Тiло – то ще пусте. Тож вертайтеся в Штати. Ви нам не потрiбнi. Коли ви пiдете далi, то загинете. А що тодi буде з вашою жiнкою, з дiточками? Спродайтеся тут i повертайтесь додому. За три тижнi будете вдома. Прощавайте!



Вона проминула Овечий табiр. Десь вище в горах пiд тиском пiдземних вод рушив з мiсця величезний глетчер, i вузьким скелястим мiжгiр’ям посунули вниз тисячi тонн льоду й води. Стежка ще ослизла вiд намулу. Люди безнадiйно метушилися серед перекинутих наметiв i ям, де зберiгалася живнiсть. Дехто, гарячково поспiшаючи, копав землю, а тi трупи, що непорушно лежали край дороги, без слiв пояснювали причину цiеi хапливоi роботи. Кiлькасот ярдiв далi усе ще тривала руiнницька робота потоку. Люди тiкали, рятуючи життя. Щоб хоч хвильку вiдпочити, вони складали своi речi на камiння, що де-не-де витикалося, а тодi знову бралися до каторжноi працi.

Полуденне сонячне промiння вогнем палило скелю Вага. Лiсу тут уже не було, i вiд голого камiння розходилася страшенна пекота. По боках смугами тягнувся лiд, мiсцями виглядала понура, гола земля, а над усiм пiдносив свою обвiтрену вершину Чiлкут. По нерiвному незарослому схилу виткою вервечкою караскалися люди. І цiй вервечцi кiнця-краю не було. Починалась вона внизу, бiля останнiх карлуватих кущiв, тяглася, чорнiючи, блискучим крижаним полем, i вилася повз Фрону, що сидiла, пiдсилюючись, при дорозi. Вона в’юнилась усе вище та вище по крутовинi, тоншала, ставала ледве помiтною й зникала, нарештi, по той бiк хребта.

У Фрони на очах вершина Чiлкуту повилася туманом i хмарами. І закрутилася злива й хуртовина над пiгмеями, що повзли по його узбiччю. Денне свiтло погасло, i нiч запала надворi, та Фрона знала, що десь там, угорi, довгою стрiчкою, мов мурашки, все вище й далi дряпаються люди. І вона аж затремтiла вiд думки про одвiчне прагнення людини панувати над природою, i ця думка додала iй новоi сили, i вона вiдважно прилучилася до валки, яка виходила з бурi там, позаду, i знову ховалась у бурю онде попереду.

У вихристому туманi Фрона перейшла самий Перевал i, чiпляючись руками й ногами, сповзла схилом згаслого вулкана – могутнього пращура Чiлкуту. На березi темного озера, що заповнило жерло вулкана, Фрона зупинилась. Озером ходили сердитi, вкритi бiлою пiною хвилi. Берег був поритий сотнями ям, повних рiзноi поклажi, що чекала перевозу. Та на озерi не було видно жодного човна. На скелi пiд старою парусиною стояв хисткий наметик, зроблений з жердин. Фрона розшукала його власника, молодого хлопця з щирим обличчям, розумними чорними очима та енергiйним пiдборiддям. Так, вiн справдi перевiзник; тiльки сьогоднi вiн не працюе. Озеро занадто бурхливе, щоб перевозити. Звичайно вiн бере за перевiз по двадцять п’ять доларiв з пасажира, але сьогоднi вiн нiкого не везтиме. Адже вiн уже сказав, що сьогоднi розходилася завелика хвиля. Ото через це.

– Ну, а мене ви, мабуть, перевезете? – спитала Фрона. Вiн хитнув головою i поглянув на озеро.

– З того боку хвиля ще бiльша. Навiть великим дерев’яним човном не доберетесь. Один човен вiдважився вийти з кiлькома пасажирами, i його вiднесло до захiдного берега. Всi бачили. А звiдти, треба вам знати, немае дороги, отже, обiйти кругом озера неможливо. Їм доведеться там i отаборитися, поки притихне буря.

– А все ж iм краще, нiж менi. Всi моi речi в Щасливому таборi, i менi не випадае тут залишатись. – Фрона ласкаво усмiхнулася, та в ii усмiшцi не було благання, анi слiду тоi жiночоi безпорадностi, що намагаеться викликати в дужому чоловiковi лицарськi почуття. – Подумайте ще раз та вже перевезiть мене.

– Нi!

– Я вам заплачу п’ятдесят доларiв.

– Кажу, що нi!

– Та я ж нiтрохи не боюсь.

Очi хлопцевi спалахнули гнiвним блиском. Вiн раптово повернувся до неi, хотiв щось сказати, та, враз передумавши, не вимовив тих слiв, що от-от мали зiрватись йому з язика. Вона догадалась, що в ii словах вiн вiдчув натяк, i хотiла виправдатись. Одначе, зваживши, промовчала, бо зрозумiла його вдачу, зрозумiла, що лише ця мовчанка й може примусити його поступитися. Так вони обое й стояли, нахилившись проти вiтру, як це роблять моряки, коли хитаеться палуба, свердлячи одне одного очима. Його волосся прилипло йому до лоба, а Фронинi довгi коси маяли на вiтрi, несамовито хльостаючи ii по щоках.

– Ну, йдiть, чи що! – сердитим рухом вiн зiпхнув човна на воду i кинув у нього весла. – Лiзьте! Я перевезу вас, тiльки вашi п’ятдесят доларiв нi до чого. Я вiзьму з вас звичайну платню, нi цента бiльше.

Бурхливий вiтер пiдхопив легеньке суденце й вiдкинув його вбiк футiв на двадцять. Їх безупинно обливало водяними бризками, i Фрона одразу взялася за черпака.

– Нас, мабуть, вiднесе до захiдного берега! – кричав вiн, налягаючи на весла, – Гарно ви вклепаетесь! – Вiн сердито глипнув на неi.

– Нi, – вiдказала вона. – Вклепаемось-то ми обое. Нам доведеться ночувати нiч без намету, без ковдр, без вогню. Але не думаю, щоб це сталося.



Вона вилiзла з човна на слизьке камiння, допомогла йому витягти суденце та вилити з нього воду. Мокрi, голi скелi кругом обступили ii. Не вгаваючи сипав мокрий снiг. Крiзь снiгову завiсу в сутiнках ледве можна було помiтити кiлька ям, повних води.

– Вам треба поспiшати, – сказав перевiзник, подякувавши iй за помiч та спускаючи човна на воду. – Звiдцiля до Щасливого табору двi години ходи, та ще пiд гору. Аж до самого табору не буде жодноi деревини. Вам треба якнайшвидше вирушати. Бувайте здоровi! Фрона потисла йому руку й сказала:

– Ви вiдважний чоловiк!

– Та що там! – Вiн, мов залiзними клiщами, здавив iй руку i захоплено поглянув на неi.



З десяток потворних наметiв тулилося на узлiссi. То був Щасливий табiр. Стомлена Фрона блукала помiж наметами. Мокра одежа прилипала до тiла, несамовитий вiтер кидав нею на всi боки. Крiзь парусинову стiну одного намету Фрона почула добiрну лайку. Вона була певна, що це Дел Бiшоп. Та, заглянувши туди, побачила, що помилилась. Вона шукала далi, аж поки дiйшла до останнього намету в таборi. Розхиливши полотнище, Фрона глянула всередину. При свiтлi свiчки вона побачила лише одного чоловiка, що стояв на колiнах i завзято роздмухував огонь в закуренiй юконськiй пiчцi.




Роздiл IV


Звiльнивши нижнi закрiплювачi в полотнищi, вона ввiйшла всередину. Чоловiк усе роздмухував вогонь, не помiчаючи ii присутностi. Фрона кашлянула, i вiн пiдвiв почервонiлi вiд диму очi.

– Авжеж, – промовив вiн досить неуважно. – Прикрiпiть полотнище i влаштовуйтесь собi. – Сказавши це, вiн знов узявся до свого вiтряного дiла.

«Бодай вiн хоч гостинний», – промайнула в неi думка. Вона скорилась його командi i пiдiйшла до пiчки.

Оберемок карлуватих ялинок, сучкуватих i мокрих, лежав бiля пiчки. Фрона добре знала цю ялину, що звичайно стелиться та в’еться по скелях, чiпляючись корiнням за тонкий шар землi, що залiг по розколинах. Вона зовсiм не подiбна до своiх пiвденнiших посестр i рiдко пiдiймаеться над землею вище як на фут. Фрона заглянула в пiчку, побачила, що вона майже порожня, i наклала туди повно мокрого вiття. Чоловiк пiдвiвся з колiн, кашляючи вiд диму, що зайшов йому в легенi, i схвально хитнув головою.

Вiдсапавшись, вiн сказав Фронi:

– Сiдайте й сушiть свою спiдницю. Я приготую вечерю.

Вiн поставив кавника скраю на пiчцi, вилив у нього рештки води з вiдра й вийшов з намету принести води.

Як тiльки вiн зник за полотнищем, Фрона шатнулася до свого дорожнього клунка i, коли вiн за хвилину вернувся, вже була в сухiй спiдницi, а мокру викручувала. Доки вiн порався коло скриньки з харчем, доки дiставав тарiлки й iнше начиння, вона протягла мотузка в наметi мiж стовпцями i повiсила мокру спiдницю. Виявилось, що тарiлки бруднi. Вiн почав iх мити, а вона тим часом повернулася спиною i хутенько змiнила панчохи. Ще з дитинства Фрона знала, що в дорозi найбiльше треба берегти ноги. Вона поставила мокрi черевики на купу дров за пiчкою, сама ж узула м’якi, гарнi мокасини iндiянського виробу. Вогонь у печi вже розгорiвся, i вона подумала собi, що бiлизна висохне й на тiлi.

За весь цей час вони й словом не перекинулись. Чоловiк не тiльки мовчав – вiн порався коло печi з таким заклопотаним виглядом, аж Фрона вирiшила, що його зовсiм не цiкавлять тi пояснення, якi вона мала на думцi. Вся його поведiнка свiдчила про те, нiби йому не вперше приймати в себе молоду жiнку, хоч би вона й зайшла до нього серед ночi, в бурю. Все це iй неначебто й подобалось i заразом непокоiло, бо вона не розумiла, чому вiн так чудно з нею поводиться. Вона якось невиразно вiдчувала, що вiн бачить в ii появi щось таке, чого вона не розумiе. Кiлька разiв вона лагодилась забалакати, але вiн звертав на неi так мало уваги, що iй навiть язик не повертався.

Вiдкривши сокирою бляшанку м’ясних консервiв, вiн пiдсмажив кiлька шматкiв бекону, тодi вiдставив сковороду i зварив кави. Зi скриньки з харчем вiн витяг кусень черствого коржа, оглянув його непевно, метнув швидкий погляд на Фрону i викинув той кусень геть. Потiм узяв торбину з морськими сухарями, висипав з неi на церату все, що там залишалося. Сухарi вже давно покришились, а крихти так вимокли на дощi, що перетворились на кашу брудно-бiлого кольору.

– Оце все, що я маю замiсть хлiба, – сказав вiн, – Сiдайте ближче i iжте.

– Стривайте! – Вiн не встиг щось вiдповiсти, як Фрона миттю висипала сухарi на сковороду, на м’ясо та сало. До цього вона додала двi чашки води, хутко перемiшала й поставила на вогонь. Коли страва закипiла, вона порiзала м’ясо на шматочки i знову перемiшала. А коли вона ще, не жалуючи, обсипала все це сiллю та перцем, вiд сковороди розiйшлися чудовi пахощi, збуджуючи апетит.

– Сказати по правдi, надзвичайно смачна рiч, – промовив вiн, тримаючи тарiлку на колiнах та пожадливо поiдаючи незвичну страву. – Як це називаеться?

– Мокрий гуляш, – вiдказала коротко Фрона, i далi iли мовчки.

Наливаючи йому чашку кави, Фрона все пильно поглядала на нього. Обличчя його, думала вона, приемне, а разом з тим i енергiйне. В ньому почувалась сила. Сила ця поки що дрiмала, не виявляла себе.

Видно, вiн вчився, – вгадувала Фрона далi. Студентiв вона багато бачила i звернула увагу, що в них очi ставали якiсь напруженi вiд довгого сидiння над книжкою при гасовому свiтлi. В його очах була саме така напруженiсть. Карi, вiдзначала вона далi, i гарнi, саме такi, якi личать чоловiковi. Але насипаючи йому другу тарiлку, вона з подивом завважила, що цi очi, хоч i карi, були незвичайного вiдтiнку, вони мали колiр стиглого горiха. Вона була певна, що при денному свiтлi, та ще як вiн добре себе почувае, вони мають здаватись сiрими, ба навiть синьо-сiрими. Фрона це знала, бо найближча ii подруга в школi мала такi очi.

Його каштанове волосся, що вилискувало при свiчцi, злегка кучерявилось, а рудуватi вуса м’яко слалися над устами. Що ж до iншого, то його чисто виголене обличчя було по-чоловiчому гарне. Спершу Фронi не сподобались цi трохи запалi щоки й широкi вилицi. Та, глянувши на його добре збудовану струнку постать, з добре розвиненими м’язами, широкими грудьми й дужими плечима, вона подумала, що цi западини нiчого не вадять – вони не свiдчили про виснаження, це ясно було знати з його мiцноi статури. Щоки злегка позападали хiба через те, що вiн не любив iсти зайвого. Зросту вiн мав п’ять футiв i дев’ять дюймiв – це вона докладно вирахувала, як досвiдчена спортсменка. Було йому лiт двадцять п’ять чи тридцять, так Фронi здавалось, – мабуть, ближче до двадцяти п’яти.

– У мене дуже мало шерстяних укривал, – одривчасто промовив вiн, поставивши чашку на скриньку з харчем. – Я не сподiваюсь, щоб моi iндiяни повернулися з Лiндермену до ранку. А тут, у таборi, не залишилось нiчого, крiм кiлькох мiшкiв борошна та дечого з одягу, – все вже вiдправлено вперед. Щоправда, в мене е кiлька теплих пледiв, i вони любiсiнько правитимуть нам за укривала.

Вiн повернувся до неi плечима, наче не чекаючи вiдповiдi, i витяг з гумового чохла сувiй укривал. Потому виклав з мiшка два теплi пледи та кинув iх на постiль.

– Ви, певно, артистка з оперети?

Вiн, очевидячки, запитував без найменшого зацiкавлення, так, аби щось сказати, немов наперед знав стереотипну вiдповiдь. Але для Фрони це запитання було немов удар в лице. Вона згадала Нiпозину фiлiппiку про бiлих жiнок, що прибувають до цiеi краiни, i цiлком зрозумiла свое фальшиве становище, зрозумiла, за кого вiн ii мае.

А вiн тим часом, не чекаючи вiдповiдi, казав далi:

– Тiеi ночi було в мене двi таких зiрки з оперети, а позавчора – аж три. Тiльки я мав тодi чим постелитись. У них погана звичка губити в дорозi свiй багаж, правда? Воно трохи й дивно, але я особисто нiколи не знаходив того багажу, що вони порозгублювали. І всi вони, як видно, артистки неабиякi! Серед них нiколи не бувае артисток на другi чи на третi ролi, нiколи! Ви теж, мабуть, граете першi ролi?

Кров кинулася iй в обличчя, i це ще бiльше розгнiвало ii, нiж його слова. Вона знала, що може добре володiти собою, одначе почервонiле обличчя нiби доводило ii замiшання, хоч цього насправдi й не було.

– Нi, – вiдповiла вона холодно. – Я не артистка з оперети.

Вiн нiчого не сказав на це. Кинувши на землю по один бiк пiчки кiлька мiшкiв з мукою, вiн влаштував щось на кшталт постелi, потiм те саме зробив з рештою мiшкiв – розклав iх з другого боку пiчки.

– Але ви все-таки артистка, хоч i iншого штибу, – кинув вiн, зневажливо притиснувши на словi «артистка».

– На жаль, я нiяка не артистка.

Ковдра, що вiн складав, випала йому з рук, i вiн випростався. Досi вiн майже не дивився на неi. А тепер почав пильно приглядатися. Оглянув ii всю, примiрявся, як пошите ii вбрання, яка в неi зачiска. Минуло кiлька хвилин.

– То вибачайте, будь ласка, – вимовив вiн нарештi, i знову втупив у неi очi. – В такому разi ви дуже нерозсудлива жiнка, що тiльки марить про багатство й не думае про небезпеки пiд час такоi подорожi. До цього краю приiздять тiльки двi категорii жiнок – такi, що гiднi поваги, себто дружини й дочки, та такi, що не заслуговують на жодну повагу. Останнi з чемностi називають себе оперетовими зiрками, артистками, а ми, теж заради чемностi, вдаемо, нiби вiримо iм. Так, так, я знаю, що ви хочете сказати. Тiльки пам’ятайте – жiнки, якi сюди прибувають, повиннi бути або такi, або такi, – не iнакше. Середини немае, i тi, хто намагаеться знайти третiй шлях, нехай не надiеться, що iм поталанить. Ви дуже, дуже нерозсудлива дiвчина. Вам треба б вернутись назад, поки ще не пiзно. Я позичу вам грошей на дорогу до Штатiв. Коли ви на це подивитесь просто як на позику вiд зовсiм чужоi вам людини, я завтра пошлю з вами iндiянина – вiн доведе вас до Даi.

Разiв зо два Фрона пробувала перебити його мову, але вiн владним рухом руки примушував ii мовчати.

– Дуже вам дякую… – почала вона, та вiн перехопив:

– Нема за що, нема за що!

– Дуже вам дякую, – сказала вона знову, – але справа в тому, що ви помиляетесь. Я тiльки оце прибула з Даi i сподiвалась, що знайду тут, у Щасливому таборi, носiiв з моiм багажем. Вони вирушили за кiлька годин ранiш мене, i я не можу зрозумiти, як я iх випередила. А втiм, тепер я розумiю! Сьогоднi вдень на озерi Крейтер прибило вiтром до захiдного берега якийсь човен. Це, певно, вони й були на тому човнi. Отут ми й розгубились, i я випередила iх. Щодо мого повороту, то я цiную ваш порив, дякую вам за те, що ви пропонуете менi свою допомогу, але мiй батько живе в Доусонi i ми з ним не бачились три роки. Крiм того, я сьогоднi вийшла аж iз Даi, страшенно стомилася й дуже хочу вiдпочити. Отже, коли ви дасте менi й на нiч притулок, то дозвольте вже лягти спати.

– Це неможливо! – Вiн вiдкинув убiк ковдри, сiв на мiшках з борошном i непорозумiло подивився на Фрону.

– А чи е… Чи е жiнки по iнших наметах? – спитала вона, вагаючись, – Я не бачила жодноi, та, може, я просто не помiтила.

– Був чоловiк з жiнкою, але сьогоднi рано вони вирушили далi. Нi, тут немае жiнок… Хоча, правда, двое чи трое iх е в одному наметi, тiльки… тiльки вам бути з ними не годиться.

– Ви гадаете, що я побоюсь пiти до них у намет? – палко спитала вона. – Адже вони жiнки, самi ви це кажете.

– Але я сказав, що це не годиться, – промовив вiн неуважно, дивлячись на парусину, що надималась вiд вiтру, та прислухаючись, як завивае буря. – Такоi ночi, як сьогоднi, можна загинути, коли не мати притулку. А в iнших наметах нiде й пальця стромити, – думав вiн уголос. – Це я знаю. Вони попереносили всi своi запаси з ям у намети, щоб не позамокали. І в наметах так тiсно, що й не повернешся. Крiм того, негодою загнало сюди ще з десятеро мандрiвцiв. Двое чи трое просилися до мене на нiч, коли не знайдуть нiде мiсця. Мабуть, вони десь притулились, та це ще не означае, що е вiльне мiсце. І крiм того… – Вiн замовк, не знаючи, що казати. Неможливiсть знайти якийсь вихiд була очевидна.

– Могла б я цього вечора дiйти до Глибокого озера? – спитала Фрона, забуваючи про себе та жалiючи його. Тут вона схаменулась i зареготалась зi своiх слiв.

– Ви не зможете в темрявi переправитись через рiчку. – Вiн спохмурнiв через ii легковажнiсть. – І дорогою немае iншого табору.

– Ви боiтесь? – спитала вона трошки насмiшкувато.

– Я боюся не за себе.

– В такому разi я ляжу спати.

– Я можу цiлу нiч сидiти та пiдтримувати вогонь, – запропонував вiн, помовчавши трохи.

– Дурниця! – скрикнула вона. – Нiби так дотримаетесь тих дурних законiв пристойностi! Ми не в цивiлiзованiй краiнi, а на пiвдорозi до полюса. Лягайте спати!

Вiн знизав плечима, погоджуючись.

– Гаразд. Що ж я маю тепер чинити?

– Помогти менi влаштувати постiль, от що. Мiшки лежать поперек. Дуже вам вдячна, але в мене е костi та м’язи, що протестують. Посуньте-но iх сюди!

За ii вказiвками вiн розклав мiшки вподовж стiн намету, у два ряди. Мiж мiшками утворилася западина, i лежати було б незручно. Тож, ударивши скiлькись там разiв обухом сокири по мiшках, вона трохи зарiвняла западину. Потiм, склавши втрое укривало, простелила його помiж мiшкiв.

– Гм! – пробурмотiв вiн, неначе сам до себе. – Тепер я розумiю, чого менi так незручно було спати. Треба й собi так зробити.

І вiн хутко переклав мiшки на своiй постелi.

– Видно, що ви не звикли мандрувати по цiй краiнi, – зауважила вона, застеляючи укривало зверху та сiдаючи на постiль.

– Мабуть, що так, – вiдказав вiн. – А ви що знаете про такi мандрiвки? – пробурчав вiн перегодом.

– Досить, щоб знати, що робити, – сказала Фрона, ухиляючись вiд вiдповiдi.

Вона повитягала з печi сухi дрова i наклала туди мокрих.

– Чуете, надворi яка буря? – сказав вiн. – Погода все гiршае, якщо справдi може бути ще гiрша.

Намет гойдався пiд натиском вiтру, парусина надималась i трiщала, дощ та снiг тарабанили над головою. Здавалося, це вже була не просто сутичка, а що природа вчинила справжнiй бiй. Коли трохи затихало, було чутно, як вода збiгае по боках намету i шумить, немов маленький водоспад. Вiн пiдвiвся i з цiкавостi доторкнувся до мокроi стелi. І раптом iз того мiсця, де вiн торкнув пальцем, ринула вода просто на скриньку з харчем.

– Не робiть цього! – вигукнула Фрона, скочивши з мiсця. Вона мiцно притулила пальця туди, де протiкало, i хутко провела пальцем по парусинi до боковоi стiни. Текти перестало вмить. – Не треба цього робити! – повторила вона.

– Господи, – мовив вiн у вiдповiдь, – ви сьогоднi прийшли сюди аж вiд самоi Даi! Невже ви ще можете рухатись?

– Через велику силу, – призналася вона щиро. – І менi дуже хочеться спати.

– На добранiч! – сказала вона через кiлька хвилин, задоволено простягаючись пiд теплою ковдрою. А ще за чверть години озвалася знову:

– Слухайте! Ви не спите?

– Нi, – Голос його приглушено доходив до неi з-за печi. – А що таке?

– Ви накололи скалок?

– Скалок? – сонним голосом перепитав вiн. – Яких скалок?

– А щоб розтопити в пiчцi завтра рано. Встаньте та наколiть!

Вiн мовчки скорився i не встиг закiнчити роботу, як вона вже мiцно спала.

Коли вона прокинулась, пахло тим самим беконом. Був ранок, i буря вщухла. Сонце, весело освiтлюючи затоплений край, крiзь вiдкинуте полотнище заглядало в намет. Робота вже почалася. Повз намет проходили люди, навантаженi клунками. Фрона повернулась на бiк. Снiданок був готовий. Господар, поставивши в духовку грудинку зi смаженою картоплею, пiдпирав дверцята двома трiсками.

– Доброго ранку! – привiталася вона.

– І вам доброго, – вiдказав вiн, пiдвiвшись i беручи в руки вiдро. – Я не питаю вас, чи добре ви спали. Знаю, що добре.

Фрона засмiялась.

– Я йду по воду, – пояснив вiн. – Сподiваюсь, що, поки я повернуся, ви будете готовi до снiданку.

Грiючись пiсля снiданку проти сонця, Фрона помiтила знайомий iй гурт людей, що наближався дорогою вiд озера Крейтер до глетчера. Вона сплеснула в долонi.

– Он iдуть носii з моiм добром, i з ними Дел Бiшоп. Йому, мабуть, дуже соромно, що загубив мiй слiд. – Надiваючи на плечi фотоапарат i дорожнiй клунок, вона повернулась до чоловiка, що дав iй притулок на нiч.

– Менi залишаеться тiльки попрощатися з вами та подякувати за гостиннiсть.

– Зовсiм немае за що дякувати. Що там про це говорити! Я б зробив те саме для кожноi…

– Оперетовоi артистки?

Вiн докiрливо поглянув на неi i казав далi:

– Я не знаю, хто ви, та й знати не хочу.

– Ну, я не буду такою жорстокою. Я знаю, що вас звати мiстер Ванс Корлiс. Я, бачите, прочитала ваше iм’я на пароплавних налiпках, – пояснила вона. – Прошу завiтати до мене, коли будете в Доусонi. Мое iм’я Фрона Велс. До побачення!

– То Джекоб Велс ваш батько? – крикнув вiн iй навздогiн, коли вона легкою ходою вибiгла на стежку.

Вона обернулась i кивнула головою.



Делу Бiшоповi не тiльки не було соромно, а вiн навiть не турбувався про неi.

– Велси не загинуть, можна бути певним, – потiшав вiн сам себе, засинаючи напередоднi звечора, – але ж був сердитий – сердитiший за чорта, сказавши його словом.

– Добридень, – привiтався вiн. – З вашого обличчя видно, що ви переночували цю нiч якнайкраще й обiйшлися без мене.

– Сподiваюсь, ви не турбувалися? – спитала вона.

– Турбувався? За Велсову дочку? Хто? Я? Нiколи у свiтi! Я мав багато турбот, розмовляючи з озером Крейтер. Я розповiв йому все, що про нього думаю. Я не люблю води. Я вже вам про це говорив. І хоч вона завше робить пiдступи до мене, я ii все-таки не боюся! Гей, ви! – звернувся вiн до iндiянiв. – Моторнiше! До обiду ми мусимо дiйти до Лiндермену.

А тим часом Ванс Корлiс усе повторював сам до себе: «Фрона Велс?» Все, що трапилося вночi, здавалось йому сном, i вiн опам’ятався тiльки тодi, коли, обернувшись, побачив ii постать, що все бiльш даленiла. Дел Бiшоп та iндiяни вже зайшли за скелю, а Фрона саме обходила пiдгiр’я. Сонце обливало ii своiм ясним промiнням, i постать ii яскраво вимальовувалась на тлi чорноi скелi. Вона махнула на прощання своiм патичком i, поки вiн скидав шапку, зникла за поворотом.




Роздiл V


Становище, яке займав Джекоб Велс, було справдi незвичайне. Це був найбагатший торгiвець у краiнi, що не мала нiякоi торгiвлi. Дозрiлий продукт дев’ятнадцятого столiття, вiн розквiтнув у примiтивному суспiльствi, схожому на орду середземноморських вандалiв. Велетень iндустрii i незрiвняний монополiст, вiн панував над цим збiговиськом найнезалежнiших людей, що будь-коли сходилися разом з усiх кiнцiв земноi кулi. Мiсiонер в економiцi, апостол Павло в торгiвлi, вiн проповiдував закони вигоди та сили. Визнаючи природне право людини, сам дитя демократii, вiн усiх, що його оточували, пiдкорив пiд свою владну руку. Панування Джекоба Велса, здiйснюване через Джекоба Велса заради iнтересiв Джекоба Велса та народу – така була його неписана заповiдь. Вiн сам, самотужки, створив свое царство, зробився владарем краiни, що дорiвнювала десятковi римських провiнцiй. За його розказом на площi в сто тисяч миль населення прибувало та вiдпливало, з його волi виникали й зникали мiста.

А сам вiн був простого роду. Вперше повiтря сповнило його легенi на березi рiчки Плат, у безкраiх прерiях. Над ним синiло небо, а голе й кволе його тiльце лежало на зеленiй травi. Найперше вiн побачив коней – ще не розсiдланi, вони лагiдним поглядом втупились у нього, враженi дивом, що постало в них перед очима, бо його батько, трапер, оце тiльки збочив з дороги, щоб дружина могла спокiйно обродитись. За годину вони вже були на конях, тепер утрьох, – доганяли товаришiв-мисливцiв. Нiкого вони не загаяли, нi хвилини не змарнували. Вранцi мати зготувала на вогнищi снiданок, а поки сонце зайшло, вони проiхали верхи ще п’ятдесят миль.

Батько його походив зi здоровоi уельськоi родини, що переселилася з густо залюдненого Сходу до нового, молодого штату Огайо, а мати була дочкою iрландських iммiгрантiв, що осiли в Онтарiо. Вiд батькiв успадкував вiн потяг до мандрiв, гарячкову потребу руху, завзяття в усякiй справi кiнця доходити. На першому роцi життя, ще не навчившись ходити, вiн проiхав верхи тисячу миль дикою краiною i зимував у мисливськiй хатинi коло верхiв’я Червоноi рiчки на пiвночi. Першим його взуттям були мокасини, першими ласощами – жир американського лося. Першi враження вiд життя були в нього такi: свiт – це величезна пустеля, бiла розлога просторiнь, заселена iндiянами та бiлими мисливцями, такими, як його батько. Кiлька наметiв, вкритих оленячими шкурами, здавались йому мiстом, факторiя – наче храм цивiлiзацii, а торговельний агент – немовби сам господь бог. Рiчки та озера iснують тiльки для того, щоб ними людям зручнiше було переiздити з мiсця на мiсце. Так дивлячись на свiт, вiн нiяк не мiг собi уяснити, для чого iснували гори. Це була частина того незрозумiлого в природi, що ним вiн перестав собi сушити голову.

Люди часом помирали. Але iхнього м’яса не вживали до iжi, а шкура не мала нiякоi вартостi, – може, тому, що не обросла шерстю. Шкури з шерстю, хутра, мають велику вартiсть, i той, хто мае кiлька пак таких шкур, може закупити весь свiт. Тварини створенi для того, щоб людина могла iх убивати та здирати з них шкуру. Для чого створена людина, вiн не знав докладно – хiба, може, агентовi на потребу.

Пiдростаючи, вiн поступово змiнював свiй свiтогляд, але змiнював його обережно, мов дитина, дивуючись усьому. І аж тодi, коли вiн став дорослою людиною, коли вiдвiдав бiльшiсть американських мiст, з його очей зник вираз дитячого захоплення, i очi цi стали гострими й допитливими. Коли вiн хлопчиком вперше потрапив у мiсто, його погляд на речi де в чому змiнився, хоч вiн однаково схильний був надмiру узагальнювати. Мешканцi мiст випещенi. В них у головi немае компасних стрiлок, i через те вони часто блукають. Тому й волять жити в мiстi. А що бояться застуди та темряви, то вони сплять по хатах, замикаючи на нiч дверi. Жiнки в мiстi тендiтнi та гарнi, але лижвами по глибокому снiгу недалеко зайшли б вони за день. Всi городяни занадто балакучi. Через те вони часто брешуть i важко працювати руками не можуть. Нарештi, в мiстах е нова потужна сила, що зветься «ошуканство». Той, хто вдаеться до ошуканства, повинен твердо вiрити у свiй успiх, бо iнакше йому ж самому доведеться розплачуватись за все. Ошуканство – це чудова рiч, коли розважливо ii використовувати.

Потiм, коли жив переважно серед гiр та лiсiв, вiн прийшов до висновку, що й у мiстi не все кепське, що, й у мiстi бувши, можна залишатись людиною. Призвичаений до боротьби з природою, вiн захопився економiчною боротьбою – боротьбою соцiальних сил у комерцii. Володарi бiржi та ринку приваблювали його своiм блиском, але не заслiплювали, i вiн намагався, вивчаючи iх, з’ясувати собi таемницю iхньоi могутностi. А пiзнiше, переконавшись, що i з Назарета може вийти щось путяще, вiн у самому розквiтi сил одружився з дiвчиною, що зросла в мiстi. Але в душi його все жило поривання до далеких мандрiвок, i заговорила батькiвська кров, i спонукала покинути мiсто i поселитися на березi рiчки Даi, на узлiссi, де у великому рубленому будинку вiн заснував факторiю. І тут, у зрiлому вiцi, вiн збагнув справжнiй погляд на свiт, – навчився узагальнювати соцiальнi явища так, як колись навчився узагальнювати явища природи. В перших не було нiчого такого, що не далося б зрозумiти з допомогою других. Там i там дiють тi самi закони, мiстяться тi самi iстини. Змагання – ось у чому полягае таемниця свiту. Боротьба – единий закон, единий шлях прогресу. Свiт створений для сильних, i тiльки сильнi володiли ним. І в цьому одвiчна правда. Бути чесним – означае бути сильним. Нечеснiсть призводить до кволостi. Ошукати чесну людину означае бути нечесним. Ошукати шахрая – значить покарати його мечем справедливостi. Первiсна сила мiстилася в руках, теперiшня – в мозку.

Дарма що мiсце боротьби змiнилось, вона ведеться тепер так само, як i колись. Як i давнiше, люди змагаються за панування над свiтом, за насолоду, що з цим пов’язана. Тiльки меча заступила конторська книга, рицаря в панцирi – вишукано одягнений промисловий магнат, а осередок полiтичноi влади перемiстився на бiржу. Сучасна сила волi знищила первiсного варвара. Вперта земля пiдкорилася тiльки силi. Мозок могутнiший за тiло. Чоловiк з головою мiг легше здолати первiснi сили.

Джекоб Велс не мав освiти, чи, радше, того, що вважають за освiту. До тих двох-трьох основних життевих принципiв, якi вiн засвоiв вiд матерi при свiтлi багаття чи свiчки, вiн прилучив дещо вичитане з книжок, що потрапляли йому до рук, але його розум не обтяжила ця ноша. Життевi явища були для нього яснi й зрозумiлi, бо мав вiн од природи здоровий глузд i вмiння осягати суть цих явищ.

Одного чудового дня Джекоб Велс перейшов через Чiлкут i зник у безмежнiй пустелi. Через рiк вiн з’явився в росiйських мiсiях на Берiнговому морi, бiля гирла Юкону. Вiн проiхав униз по рiчцi три тисячi миль, багато дечого побачив i великими задумами пройнявся. Але вiн держав язик за зубами й мовчки взявся до роботи. І от одного разу визивний пароплавний свисток привiтав опiвнiчне сонце коло багнистого берега, де стояв Форт Юкон. Це було дивовижне досягнення. А як вiн цього досяг, про це мiг би розповiсти тiльки вiн сам. Хоч i почав вiн, як здавалося, з неможливого, одначе вiн добував усе бiльш i бiльш пароплавiв, нагромаджував одне пiдприемство на одне. Скрiзь понад рiчкою та ii притоками протягом тисячi миль вiн побудував факторii та склади. Вiн силомiць вклав сокиру бiлоi людини в руки тубiльцевi, й у кожному селищi та помiж селищами лежали чотирифутовi стоси дров для його пароплавiв. На одному з островiв Берiнгового моря, де впадае Юкон, вiн улаштував величезний розподiльний пункт. У пiвнiчнiй частинi Тихого океану ходили його великi океанськi пароплави. А в його конторах, у Сiетлi та Сан-Франциско, десятки клеркiв систематизували та впорядковували його торговельнi операцii.

У краiну плавом пливли люди. До того часу голод виганяв iх звiдти, але тепер там був Джекоб Велс i його продуктовi склади. І люди зимували там i розбивали мерзлу породу, шукаючи золота. Вiн пiдбадьорював iх, постачав харчами, дiстаючи таким чином пайку в iхнiх дiлянках, i вписував iх у списки компанii. Його пароплави перевозили людей вгору по Койокуку ще в давнi днi Арктiк-Сiтi. Де тiльки була надiя на прибуток, там вiн будував продуктовi склади, i там виростало мiсто. Вiн проводив розвiдки, спекулював, розширював свою компанiю. Невтомний, непереможний, зi сталевим блиском у темних очах, вiн встигав побувати скрiзь, усе робив заразом. Коли вiдкривали нову рiчку, вiн перший був у ii верхiв’i i перший бiля ii гирла, поспiшно приставляючи туди живнiсть. І поза межами Аляски вiн переводив найрiзноманiтнiшi торговельнi комбiнацii – вступав у спiлку з корпорацiями всього свiту i примушував великi транспортнi компанii давати йому пiльговий тариф. У глибинi краiни вiн торгував борошном, шерстяними укривалами й тютюном; будував тартаки, визначав мiсця майбутнiх мiст, шукав мiдi, залiза, вугiлля, а щоб гiрники були всiм забезпеченi, никав скрiзь по Пiвночi, аж до Сибiру, вишукуючи тубiльного теплого виробу – плетенi лижви, муклуки та парки.

На плечах його лежав тягар усiеi краiни, вiн пильнував за ii потребами, працював задля неi. Кожна унцiя золотого пiску, кожна листiвка, кожен акредитив – усе переходило через його руки. Вiн був бiржею i банком краiни. Вiн привозив i розподiляв пошту. На конкурентiв вiн вовком дивився, до хижакiв не мав помилування. Проти синдикатiв, що намагалися стати з ним до бою, вiн не гребував i ошуканством; коли вони не корилися, вiн, хоч i сам терпiв збитки, але iх доводив до руiни. Попри все це вiн знаходив ще час пiклуватися про свою дочку, що без матерi залишилась. Знаходив час, щоб приголубити ii та пiдготувати до того становища, що для неi створив.




Роздiл VI


– Отже, я гадаю, капiтане, ви погодитесь, що до цiеi справи ми повиннi поставитись з якнайбiльшою увагою. – Джекоб Велс допомiг гостевi надягти хутро i мовив далi: – Становище серйозне, а надалi воно може стати ще серйознiше. Ми з вами знаемо, що таке голод. Ми повиннi iх налякати зараз, поки ще не пiзно. Коли в Доусонi поменшае людей тисяч на п’ять, то для решти вистачить запасiв, ще й залишиться. Нехай-но тiльки цi п’ять тисяч рознесуть чутку про голод до Даi та Скагвея, тодi ми будемо впевненi, що сюди не прибудуть ще п’ять тисяч, коли стане лiд.

– Маете рацiю. І полiцiя допоможе вам, будьте певнi. – Спiврозмовник Велсiв – сивий, кремезний чоловiк з енергiйним обличчям i вiйськовою поставою пiдняв комiра в хутрi й узявся за ручку дверей. – Я бачу, що завдяки вам недавнiшi прибульцi вже починають розпродувати своi речi i купують собак. Ви собi уявляете, якi перегони будуть на кризi, коли замерзне рiчка? І кожен, хто продасть тисячу фунтiв продуктiв та виiде звiдси, зменшить на один порожнi шлунки i рiвночасно наповнить шлунок одного з тих, що тут залишаться. Коли вiдпливае «Лора»?

– Сьогоднi вранцi, з трьома сотнями пасажирiв. Не везуть з собою нiяких припасiв. Я хотiв би, щоб iх було три тисячi!

– Цiлком слушно. А коли, мiж iншим, прибуде ваша дочка?

– Жду ii з дня на день. – Очi в Джекоба Велса потеплiшали. – Приходьте обiдати, як вона приiде, та приведiть зi своiх казарм кiлькох молодих офiцерiв. Я iх не знаю на ймення, та це нiчого. Запросiть iх вiд мене. Я не дуже буваю в товариствi, не маю на це часу, але хотiв би, щоб моiй дочцi було тут не сумно. Адже весь час вона жила в Лондонi та в Штатах, то щоб тут часом не занудьгувала. Ви мене розумiете.

Джекоб Велс причинив за гостем дверi, присунув крiсло до коминка й поставив ноги на гратки. Вдивляючись у мерехтливе полум’я, вiн на мить уявив собi постать молодоi дiвчини, а за нею промайнула в його уявi ще постать вродливоi жiнки англосаксонського типу.

Дверi вiдчинились.

– Мiстере Велс, мiстер Форстер послав мене запитати, чи видавати йому харчi пiд продовольчi ордери.

– Безумовно, мiстере Смiт. Тiльки нехай вiн переполовинюе iх. У кого ордер на тисячу фунтiв – видавайте йому лише п’ятсот.

Вiн закурив сигару i сперся на спинку крiсла.

– Вас хоче бачити капiтан Макгрегор, сер.

– Просiть.

Капiтан Макгрегор увiйшов i став бiля крiсла свого господаря. Важка рука Нового Свiту з дитинства лягла шотландцевi на плечi, але в кожнiй рисi його поораного глибокими зморшками обличчя проступала непохитна чеснiсть. Випнуте пiдборiддя свiдчило про те, що чеснiсть – це найкраща полiтика, бо вже при першому поглядi кожен був не вiд того, щоб мати справу з власником цього випнутого пiдборiддя. Про те свiдчив i його перебитий нiс, скручений трохи набiк, та довгастий шрам, що перетинав чоло, ховаючись у сивому волоссi.

– Ми пiднiмаемо якiр через годину, сер. Я прийшов за останнiми наказами.

– Гаразд. – Джекоб Велс повернувся до нього з крiслом. – Капiтане Макгрегор!

– Так.

– На цю зиму я мав вам доручити iншу справу. Але потiм я роздумав i призначив вас на «Лору». Ви здогадуетесь, чому я так зробив?

Капiтан Макгрегор переступив з ноги на ногу, й хитра посмiшка блиснула в його очах.

– Сподiваетесь, що постануть труднощi, – буркнув вiн.

– І ви саме той чоловiк, якого тут треба. Перед вiдплиттям ви одержите вiд мiстера Белi докладнi вказiвки. Одно тiльки вам тепер скажу: коли ми не викуримо звiдси досить люду, у Фортi Юконi битимуться за кожен фунт продуктiв. Ви мене розумiете?

– Так.

– Перш за все – ощаднiсть. Сьогоднi ви вивозите триста чоловiк. Я гадаю, що вдвое бiльше поiде по рiчцi, як тiльки замерзне лiд. Отож вам доведеться цiлу зиму харчувати тисячу душ. Визначте iм пайку – що треба робiтниковi – i дивiться, щоб вони працювали. Заготовляли дрова по шiсть доларiв за стос. Складати iх треба при березi, в такому мiсцi, де легко причалити пароплавом. Хто не працюе – позбавляеться пайки. Зрозумiли?

– Так.

– Тисяча людей може наробити великого бешкету, коли вони будуть байдики бити. Мало що може трапитись! Пильнуйте, щоб не грабували, не брали нiчого з ям, де переховуються продукти. Коли не коритимуться, виконуйте свiй обов’язок.

Капiтан похмуро хитнув головою. Мимохiть вiн зцiпив кулаки, i шрам у нього на чолi побiлiв.

– В кригу вмерзло п’ять пароплавiв. Зробiть усе, щоб iх не потрощило, коли навеснi крига скресне. А перш за все розвантажте iх та позносьте все в одну велику яму. Вам зручнiше буде ii боронити i зробити неприступною. Пошлiть кого-небудь до форту Бер i попросiть мiстера Картера, щоб вiн дав вам до помочi трьох своiх службовцiв. Без них вiн обiйдеться, в Серкл-Сiтi робота абияка. Повертаючись звiдти, вiзьмiть з собою половину службовцiв мiстера Бердвела. Вони вам будуть потрiбнi. Вам доведеться мати справу з багатьма добрими стрiльцями. Будьте непохитнi й пильнi од самого початку. Пам’ятайте, – хто вистрiлить перший, той врятуе свою шкуру. А найбiльше слiдкуйте за продуктами.

– Та за револьверами отих розбишак, – муркнув капiтан Макгрегор, причиняючи за собою дверi.

– Джон Мелтон, мiстер Мелтон, сер. Можете його прийняти?

– Слухайте, Велсе, що це таке? – Розгнiваний Джон Мелтон вскочив услiд за клерком, мало не збивши того з нiг. Вiн вимахував якимсь документом, тицяв його головi товариства – Велсовi. – Читайте! Що тут написано?

– Тисяча фунтiв продуктiв, – спокiйно вiдказав Джекоб Велс, поглянувши на документ.

– Так i я кажу, а ваш комiрник не погоджуеться. Вiн запевняе, що менi належить одержати тiльки п’ятсот фунтiв.

– І вiн правду каже.

– Одначе…

– В документi стоiть тисяча фунтiв, а ви одержите на складi тiльки п’ятсот.

– Хiба це не ваш пiдпис? – Мелтон тицьнув документом Велсовi пiд самий нiс.

– Мiй.

– То як же ви думаете зробити?

– Я вам дам п’ятсот фунтiв. А ви як думаете зробити?

– Я вiдмовляюсь, не вiзьму.

– Ото й добре. Нам бiльше нi про що балакати.

– Навпаки! Я не хочу нiчого мати з вами спiльного. Я досить багатий, щоб самому привозити через Перевал усе, що менi потрiбно. І я це зроблю в наступному роцi. Нашi дiловi стосунки припиняються з цiеi хвилини назавжди.

– Не заперечую. Ви маете в мене вкладу на триста тисяч доларiв золотого пiску. Пiдiть до мiстера Етшлера й скажiть йому, щоб зараз же видав iх вам.

Мелтон у безсилому гнiвi бiгав по кiмнатi.

– Невже я не одержу вiд вас отих других п’ятсот фунтiв? Боже мiй! Та я ж за них заплатив! Чи ви хочете заморити мене голодом?

– Слухайте, Мелтоне! – Джекоб Велс замовк i обтрусив попiл з сигари. – Чого ви ось зараз хочете? Що ви хочете одержати?

– Тисячу фунтiв продуктiв.

– На власну потребу?

Мелтон, король золотих копалень на Бонанзi, хитнув головою.

– Так я i думав. – Зморшки на чолi Джекоба Велса проступили виразнiше. – Ви дбаете лише про власний шлунок. А я дбаю про двадцять тисяч шлункiв.

– Одначе, вчора ви видали Тiмовi Макредi тисячу фунтiв!

– Тiльки сьогоднi постановлено скоротити видачу.

– Чому ж це якраз менi доводиться першому одержувати за новим розпорядком?

– А чого ви не прийшли вчора, а Тiм Макредi не сьогоднi?

Мелтон не знайшовся, що сказати, i Джекоб Велс сам вiдповiв на свое запитання, знизавши плечима.

– Такi-то справи, Мелтоне. Винятку нi для кого не буде. Коли ви колотимете менi очi Макредi, я всю вину складатиму на вас, бо чому ви вчора не прийшли? Та тут нiхто не винен. Краще складiм це все на провидiння. Ви вже пережили голод на Сороковiй Милi. Ви людина бiлоi раси. Те, що ви власник Бонанзи, чи частини Бонанзи, не дае вам права одержати нi на один фунт бiльше, нiж мае одержати найдавнiший бiдний старожитець чи навiть немовля, що тiльки народилось. Повiрте менi, доки я матиму хоч фунт продуктiв, ви не помрете з голоду. Опануйте себе. Дайте руку. Усмiхнiться та примирiться з тим, що сталося.

Все ще сердитий, але значно пом’якшавши, золотий король стис Велсовi руку й вибiг з кiмнати. Ще й дверi за ним не зачинилися, як у кiмнату незграбною ходою увiйшов янкi. Ногою, взутою в мокасин, вiн присунув собi стiльця й сiв.

– Слухайте, – почав вiн таемниче, – люди, здаеться менi, починають хвилюватись iз приводу того, що обмежено видачу продуктiв.

– Гелло, Дейве, це ви?

– Та хто ж iще? От я й кажу – звiдсiля тiкатимуть хто куди, як тiльки замерзне рiчка.

– Ви так гадаете?

– Ага.

– Дуже радий таке почути. Це якраз те, чого менi потрiбно. І ви рушите за всiма?

– І не подумаю, – Дейв Гарней чванькувато пiдвiв голову. – Вчора я вiдiслав свою поклажу до копалень. Вважаю, що зробив це своечасно. Тiльки ось що… З цукром у мене не гаразд. Вiн був у мене на заднiх санках, i якраз на тому мiсцi, де дорога повертае вiд Клондайку на Бонанзу, санки провалились пiд кригу. Бiльше я iх i не бачив. Розумiете, заднi санки, а на них був увесь мiй цукор! От я й надумався зайти до вас сьогоднi, позичити фунтiв сто. Чи бiлий, чи темний – менi байдуже.

Джекоб Велс похитав головою й посмiхнувся. Дейв Гарней присунувся ближче.

– Ваш клерк каже, що вiн нiчого не знае, то й не було жодноi рацii до нього чiплятися, i я сказав, що зайду до вас. Менi однаково, який буде цукор, дайте тiльки сто фунтiв, i з мене досить.

– Чуете? – заговорив вiн знову, помiтивши, що його спiврозмовник ставиться до такоi пропозицii цiлком негативно. – Адже ви знаете, який з мене ласун. Згадайте, якi ото на Проповiдницькому ручаi цукерки я робив! Подумати лишень, як час проходить! Вже буде шiсть рокiв! А може, й бiльше. Сiм, чорти на його батька! То я й кажу: краще менi лишитись без тютюну, анiж без цукру!.. Ну, як же воно буде? Я тут з собаками. Чи не пiти нам до складу за цукром? А це добре я надумався!

Помiтивши враз, що Джекобовi губи ворушаться, щоб вимовити «нi», вiн посипав, як з мiшка, не даючи тому й слова сказати:

– Певна рiч, я не хочу по-свинському всього забирати. Нiзащо у свiтi не зроблю цього. То як у вас обмаль цукру, я пристану й на сiмдесят п’ять фунтiв, – вiн пильно поглянув на Велса. – Навiть вистачить з мене, я думаю, i п’ятдесят фунтiв. Я розумiю ваше становище, я не така нiкчемна тварюка, що в’язне…

– До чого ця мова, Дейве? Ми не маемо жодного зайвого фунта цукру…

– Ну, гаразд, я ж не такий, щоб когось грабувати. Зважаючи на вас, я пристану й на двадцять п’ять…

– Анi унцii!

– Як? Зовсiм не дасте? Ну, годi, не гнiвайтесь. Забудьмо, що я у вас чогось там просив. Я ще колись iншим разом зайду до вас. Бувайте здоровi. Чуете? – вiн нахилив голову i почав уважно прислухатись. – Це ж «Лора» свище! Незабаром вирушить. Ви пiдете подивитись, як вона вiдчалюе? Ходiмо разом.

Джекоб Велс надiв ведмеже хутро й рукавицi, i вони пройшли через контору до головного складу. Вiн був такий великий, що яких двi сотнi покупцiв коло прилавкiв скидалися на маленький гурт. У багатьох були похмурi обличчя, а дехто скоса поглядав на голову товариства, коли вiн проходив повз них. Прикажчики продавали все, тiльки не харчi, а iх найбiльше й питали. «Заховали, щоб цiну набити. Будуть «голоднi» цiни!» – бурчав рудобородий гiрник. Джекоб Велс почув його слова, але не звернув на них уваги. Вiн знав, що поки все втихомириться, йому ще не раз i не таке доведеться почути.

Ступивши на хiдник, вiн зупинився поглянути на оголошення, що висiли на причiлковiй стiнi будинку. Тут сповiщалося, хто загубив собак, хто знайшов, хто iх продавав, а найбiльше про продаж дорожнього спорядження. Полохливi вже добре налякались. Спорядження, що важило п’ятсот фунтiв, продавалося по долару за фунт, коли без борошна, а з борошном – по пiвтора долара. Джекоб Велс помiтив, що Мелтон розмовляе з якимсь прибульцем, дуже заклопотаним з лиця, i що король Бонанзи задоволено всмiхався – йому, видно, пощастило розжитись харчами на зиму.

– Чому б вам у такий спосiб не пошукати цукру, Дейве? – спитав Джекоб Велс, показуючи на оголошення.

Дейв Гарней докiрливо глянув у вiдповiдь.

– Ви думаете, що я тут не шукав? Я скрiзь об’iхав, вiд Клондайку до Шпиталю, аж собаки геть поприставали. І нiде нiчого не знайшов, нi за грошi, нi так.

Вони пройшли хiдником униз, поминули дверi складу i довгий ряд санок, запряжених собаками, що, по-вовчому скрутившись, лежали на снiгу. За всю осiнь оце вперше випало доволi снiгу, i шукачi золота змогли почати перевозити своi пожитки.

– Смiшно, правда? – ще раз наздогад кинув Дейв, коли вони перетинали головну вулицю, що провадила до рiчки. – Смiшно, що я, власник двох дiлянок в Ельдорадо, – а кожна на п’ятсот футiв з гаком, – що я, мавши добра на п’ять мiльйонiв, не маю чим пiдсолодити собi кави чи кашi! Щоб вона провалилася чортовi на втiху, ця сторона, щоб iй пуття не було! Я все розпродам! Все покину. Я… Я виiду в Штати!

– Е, кажiть! Не зробите ви цього, – сказав Джекоб Велс. – Я вже не раз чув про це! Коли не помиляюсь, ви цiлий рiк iли саме тiльки м’ясо, як були у верхiв’i Стюарту. А на Тананi хiба не iли ви собак та лососячих тельбухiв? Не кажу вже про те, що ви два рази пережили голод. Одначе ви не виiхали звiдси. І нiколи й не виiдете, тут ви й помрете. Це така ж правда, як те, що «Лора» зараз виходить у море. І я спокiйно чекаю того часу, коли доведеться вивезти вас звiдси в олов’янiй трунi. Скiльки то буде клопоту в Сан-Франциско, поки злiквiдують ваше майно! Ви тут засiли навiки, це ви самi добре знаете.

Так розмовляючи, вiн весь час вiдповiдав на привiтання перехожих. Вiталися з ним переважно старожитцi, i кожного з них вiн знав на iм’я. Але й усiм новакам знайомий вiн був з обличчя.

– Я можу з вами закластись, що в 1900 роцi буду в Парижi, – невпевнено заперечив король Ельдорадо, та Джекоб Велс не слухав його мови.

Вдарили в гонг, Макгрегор вiдсалютував Велсовi, стоячи на капiтанському мiстку, i «Лора» повiльно вiдчалила. З берега вигукували мандрiвцям побажання щасливоi дороги, давали останнi поради. Але триста невдах, що покинули на березi своi золотi надii, стояли мовчки, сумнi та понурi. «Лора» пройшла каналом, прорубаним у надбережнiй кризi, далi течiя пiдхопила ii, i вона, свиснувши ще раз, швидко рушила вперед.

Люди розiйшлися хто куди. На березi залишився Джекоб Велс у гуртi чоловiк дванадцяти. Розмовляли про голод, i це була чоловiча розмова. Навiть Дейв Гарней перестав клясти краiну, де не можна добути цукру. Вiн тепер насмiхався з новакiв – «чечакiв», як вiн називав iх, взявши це слово з мови сивашiв. Раптом бистре його око помiтило чорну цятку, що рухалася рiчкою серед крижин.

– Гляньте-но! – крикнув вiн. – Сюди пливе каное!

Спритно звиваючись, то веслуючи, то вiдкидаючись вiд крижин, двое людей, що сидiли в човнi, намагалися дiстатись до суцiльноi крижаноi смуги, щоб знайти в нiй прохiд до берега. Опинившись у каналi, що ним пройшов пароплав, вони налягли на весла i, мов стрiла, полинули тихою глибокою водою. Тi, що були на суходолi, дуже радо зустрiли iх, допомогли вибратись на берег та витягли туди човника. На днi його лежали двi шкiрянi поштовi сумки, кiлька укривал, кавник, сковорода та маленький клунок з харчами. Щодо людей, то вони так померзли, так задубiли, що ледве на ногах стояли.

Дейв Гарней запропонував iм вiскi й хотiв iх зараз же забрати з собою, але один з прибульцiв загаявся i задубiлою рукою стис руку Джекоба Велса.

– Вона близько, – сказав вiн. – Ми годину тому випередили ii човен. Вiн от-от повинен виплисти з-за повороту. У мене е для вас листи, але я вiддам iх трохи згодом. Спершу треба чогось випити! – Повертаючись, щоб iти з Гарнеем, який його чекав, вiн раптом зупинився i показав на рiчку: – А он i вона! Оце тiльки вигулькнула з-за скелi.

– Ну, бiжiть, хлопцi, черканiть вiскi, – пiдганяв iх Гарней. – Скажете там, щоб записали на мiй рахунок подвiйну порцiю. Вибачайте, що я не йду з вами. Я тут залишуся.

Клондайком несло лiд. Був тут i твердий, i такий, що взявся водою. Сунучи лавою, вiн вiдкидав човна на середину рiчки. З берега було добре видно, як там люди напружували всi сили, щоб подолати стихiю; чотири чоловiка стояли в човнi й одпихались вiд навколишнiх крижин. Посеред човна була юконська пiчка, i голубуватий дим слався з ii димаря. Коли човен наблизився, з берега розрiзнили жiночу постать – жiнка на кормi орудувала довгим стерновим веслом. Очi в Джекоба Велса заблищали, коли вiн ii побачив. «Так i слiд, – подумав вiн. – Це добрий знак! Вона й тепер iз роду Велсiв i не боiться роботи й боротьби. Роки, що вона пробула в умовах культурного життя, не послабили ii. Вiдiрвавшись на який час вiд рiдного грунту, скуштувавши здобуткiв цивiлiзацii, вона знову повертаеться до матерi землi, повертаеться радiсно i просто».

Так вiн мiркував собi, дивлячись, як наближаеться човен, оточений крижинами. Один з гребцiв, единий бiлий чоловiк мiж ними, вискочив iз човна з гаком у руках, намагаючись зупинити човен та скерувати його в канал. Крига, що тiльки звечора замерзла коло берега, провалилася пiд ним, i чоловiк зник пiд водою. Велика крижина, напираючи на човен, повернула його назад, так що чоловiк випiрнув з води вже бiля корми. Жiнка швидко нагнулась i схопила його за комiр. Голосно та владно наказала вона iндiянам веслувати назад. Пiдтримуючи над водою голову того, що провалився, вона всiм тiлом налягла на стернове весло й повернула човен у прохiд кормою вперед. Весла ще кiлька разiв збурили воду, й човен прибило до берега. Вона передала мокрого, що аж зубами цокотiв, чоловiка Дейвовi Гарнею. Той витяг його з води й наказав, не гаючись, доганяти тих хлопцiв, що привезли пошту.

Фрона пiдвелася. Щоки в неi зашарiлися вiд напруги. Джекоб Велс стояв на мiсцi, вагаючись. До неi було всього два кроки, але три роки розлуки, мов та безодня, роздiляли iх. Їй тепер двадцять лiт, а коли вони розлучалися, було сiмнадцять. За цей час вона змiнилася, змiнилася далеко бiльше, нiж вiн сподiвався. Вiн не знав, що робити, – чи мiцно обняти цю молоду, осяйну дiвчину, чи просто подати iй руку та допомогти вийти на берег. Але його вагання нiхто не помiтив, бо вона сама хутко кинулась до нього i впала йому в обiйми. Хто стояв вище, всi, як один, вiдвели погляди вбiк, поки вони двое, тримаючись за руки, зiйшли берегом угору.

– Моя дочка, панове! – Обличчя в нього променiло з гордощiв.

Фрона поглянула на всiх i приязно всмiхнулася. І кожному здалося, що вона поглянула саме на нього.




Роздiл VII


Що Вансу Корлiсовi захотiлося знову побачити ту дiвчину, з якою вiн дiлився тодi своiми ковдрами, – цiлком зрозумiло. Хоч вiн i не здогадався привезти з собою на Аляску фотоапарат, одначе внаслiдок якогось складного процесу в його мозку вiдбився ii образ. Це створилося миттю. Хвиля свiтла й кольорiв, молекулярна вiбрацiя та iнтеграцiя, ледве помiтна, але цiлком певна змiна в закрутах мозку, – i ось маете цiлу картину. Сонячне промiння на чорнiй, стрiмкiй скелi; струнка жiноча постать в сiрому вбраннi вiдбиваеться на цьому тлi, де стикаються свiтло й тiнь; молода, свiжа, як поранок, усмiшка в сяйвi золотого промiння.

Ця картина раз у раз поставала в нього перед очима, i що бiльше вiн ii бачив, то бiльше бажалося йому знову побачити Фрону Велс. Вiн думав про майбутню зустрiч з трепетним захопленням, передчуваючи, що ця зустрiч матиме вплив на все його життя. Фрона Велс здавалась йому зовсiм незвичайним новим типом жiнки; таких вiн ще не спотикав у своему життi. Із чарiвноi невiдомостi всмiхались до нього карi очi, простягались руки, такi нiжнi, коли на них поглянути, такi дужi в стисковi. Їi образ вабив його, спокушав, як грiх.

Не сказати, що Ванс Корлiс був дурнiший за iнших, що вiн жив, як пустельник. Одначе виховання вiдбилося на ньому, надавши його життю трохи пуританських рис. Його природний розум i потяг до науки зменшили той вплив, що мала на нього з дитинства сувора мати, але не знищили його остаточно. Вiн залишився десь глибоко в душi, як ледве помiтна частина його iстоти. Корлiс нiяк не мiг позбутися цього впливу. Цей вплив викривлював його свiтосприймання, спотворював погляд на життя i дуже часто, коли це торкалося жiнок, визначав його ставлення до них. Вiн пишався тим, що мае широкий погляд на життя, бо подiляв жiноцтво на три категорii, в той час, як мати його визнавала тiльки двi. Вiн перерiс свою матiр. Жiнки, безперечно, подiляються на три категорii. Вони бувають поряднi, непоряднi i почасти поряднi, почасти непоряднi. Жiнки останньоi категорii, вiн був у цьому певний, неминуче переходять до категорii непорядних. Тривати в такому хисткому становищi довший час неможливо. Це була переходова стадiя вiд величного до ганебного, вiд кращого до гiршого.

Мiркування Ванса Корлiса, як на нього, мали логiчну пiдставу. Але коли виходити з готових формул, висновки завжди будуть догматичнi. Що таке добро, а що таке зло? Отож-бо й е. Ось про це й були передсмертнi слова його матерi. Та не тiльки воно вiд матерi, а й вiд багатьох поколiнь предкiв, скутих умовностями, аж до того далекого пращура, що перший вiдiрвався вiд землi i почав дивитись на все згори. Мiж Вансом Корлiсом та землею стояв довгий ряд поколiнь, i, хоч вiн не усвiдомлював цього, внутрiшнiй голос кликав його назад до землi, перестерiгаючи перед загибеллю.

Проте Фрону вiн не вiднiс до жодноi з успадкованих категорiй. Вiн взагалi вiдмовився класифiкувати ii – вiн не наважувався. Вiн волiв зробити висновки тодi, коли матиме бiльше матерiалу. Ця думка про збирання матерiалу спокушала його. То була критична хвилина, коли чиста людина мрiйно простягае руки до життевого бруду, не визнаючи його за бруд, аж поки сама не забрудниться. Нi, Ванс Корлiс не був боягуз, але, оскiльки чистота рiч умовна, не був i бездоганно чистий. Коли в нього за нiгтями не було бруду, то не через те, що вiн особливо пильно ходив коло своiх рук, а просто вiн не мав змоги iх забруднити. Вiн був чистий не тому, що так хотiв, що гидував брудом, а тому, що не мав нагоди стати нечистим. Одначе з цього всього не слiд робити висновку, що вiн неодмiнно закалявся б, аби нагода.

Дитинство Вансове проходило наче в теплицi. Зразкова чистота в будинку, всi вигоди. Вiн дихав не звичайним повiтрям, а здебiльшого штучно добутим озоном. Вiн купався в сонячному промiннi, коли свiтило сонце, а в дощ його ховали пiд накриття. А коли вiн вирiс i змiг стати на власнi ноги, виявилось, що вiн занадто заклопотаний, щоб зiйти з тiеi протоптаноi стежки, якою вчила його рачкувати, а потiм ходити невмiлими дитячими ногами мати. Отже, й далi вiн iшов тiею ж стежкою, не задумуючись над тим, що лежить пообiч.

Життевою силою не можна користуватись двiчi. Використаноi на одне, ii не залишаеться на iнше. Таке трапилось i з Вансом Корлiсом. Навчання та фiзичнi вправи вичерпували всю енергiю, що набував вiн, вживаючи добiрну, дорогу iжу. Коли вiн вiдчував у собi залишок енергii, то витрачав ii коло матерi, в штучних, умовних обставинах, серед людей, що збиралися в неi на склянку чаю. От i вийшов iз нього дуже милий юнак, що його вихваляють матерi молодих дiвчат; дуже здоровий юнак, що не знав нiякоi надмiрностi; дуже освiчений юнак, що мав диплом гiрничого iнженера Фрейбурзького iнституту та диплом бакалавра мистецтв Йельського унiверситету, i, нарештi, дуже егоцентричний i стриманий юнак.

Найцiннiшою, одначе, прикметою Ванса було те, що вiн не застиг у тiй формi, яку дали йому предки й у якiй мати намагалася законсервувати його. В ньому зачаiвся якийсь атавiзм, – голос того далекого пращура, що колись перший вiдiрвався вiд землi. Досi цей атавiзм лише дрiмав у ньому. Ванс просто жив у звичайному для себе оточеннi, i його здатнiсть до пристосування не мала де себе виявити. Але коли б життя покликало його за собою, вiн, завдяки цьому атавiзмовi, зумiв би принатуритися i в нових обставинах. Фiзичний закон про те, що камiнь, набувши руху, повинен котитися в певному напрямку, можливо, й цiлком правильний; та в самому життi найбiльше значення мае якраз здатнiсть змiнювати напрямок. І дарма що Ванс Корлiс про це й не здогадувався, така здатнiсть була найбiльшою його цiннiстю.

Та вернiмось назад. Спокiйно, але з великою радiстю, Ванс Корлiс ждав зустрiчi з Фроною Велс, а тим часом милувався з того сонячного образу, що зафiксувався в його пам’ятi. Хоч, переходячи перевалом, а далi спускаючись озерами та рiчкою, мав вiн великi грошовi засоби – лондонськi синдикати не скупують у таких випадках, – Фрона все ж прибула до Доусона на пiвмiсяця ранiше за нього. Вiн долав перешкоди, користуючись силою грошей, а вона користувалась iншою, ще потужнiшою силою: iй, мов талiсман, скрiзь допомагало ймення Велс.

Прибувши в Доусон, вiн тижнiв зо два прогаяв, поки знайшов помешкання, влаштувався та повiдвiдував тих, до кого мав рекомендацiйнi листи. Але що мае статись, того не оминеш. Отже, одного разу, коли вже рiчка замерзла, вiн узувся в мокасини i попрямував до Велсового дому, мавши собi за честь iти в товариствi мiсiс Шовiл, дружини копальняного комiсара.

Корлiсовi здавалося, що вiн бачить сон. Парове опалення в Клондайку! А наступну мить, розхиливши важкi портьери, вiн з передпокою ступив до вiтальнi. Так, це була справжня вiтальня. Його лосячi мокасини тонули в пишному, м’якому килимi, а очi йому привернула картина Тернера [1 - Тернер, Джозеф Мелорд Вiльям (1775–1851) – визначний англiйський художник.] – схiд сонця. Тут було ще багато iнших картин, речей з бронзи. У двох голландських коминках палали величезнi ялиновi полiна. Стояв i рояль, i хтось спiвав. Фрона скочила з дзиглика й пiшла назустрiч гостевi, простягаючи до нього руки. Досi йому здавалось, що немае у свiтi нiчого кращого, як той образ на тлi сонця, що вiдбився в його уявi, але цей теперiшнiй образ на тлi полумiння, ця юна iстота, повна життя й сили, – вона зовсiм заслонила ту блiду копiю. Це була чарiвна хвилина, як вiн держав ii руками у своiх, – хвилина, коли людину опановуе якесь невиразне, владне почуття, коли кров бурхливими хвилями перебiгае по тiлу й туманить мозок. Першi слова ледве доходили до нього, аж голос мiсiс Шовiл його очутив.

– О! – скрикнула вона. – То ви вже знайомi? І Фрона вiдказала:

– Так, ми зустрiлися на дорозi з Даi, а тi, що зустрiчаються на цiй дорозi, нiколи одне одного не забувають.

– Як це романтично!

Комiсарова дружина сплеснула руками. Хоч вона гладка була i флегматична вдачею, ця сорокалiтня жiнка, якщо тiльки не спала, все сплескувала в долонi та щось патетично вигукувала. Чоловiк ii пiд великим секретом запевняв, що коли б вона зустрiлася вiч-на-вiч навiть iз самим господом богом, то, напевне, сплеснула б своiми пухкими руками й вигукнула: «Як це романтично!»

– То як же це трапилось? – допитувалась вона. – Чи врятував вiн вам життя серед скель, чи що таке вчинив? Ну, розкажiть же, будь ласка! А ви, мiстере Корлiс, ви нiколи менi про це не казали! Та говорiть-бо! Я вмираю з цiкавостi!

– О, та нiчого особливого, – поспiшив вiдповiсти Корлiс. – Нiчого романтичного. Я, чи то ми…

У нього аж дух захопило, коли Фрона перебила його мову. Годi було догадатись, що мае сказати ця дивна дiвчина.

– Вiн дав менi притулок, от i все, – промовила вона. – Можу похвалити його смажену картоплю, кава ж його до смаку тiльки тому, хто дуже голодний.

– Невдячна! – тiльки на слово й спромiгся Корлiс, одержавши у вiдповiдь Фронину усмiшку.

Потiм його познайомили зi струнким лейтенантом кiнноi полiцii, що, спершися на коминок, обмiрковував продовольчу кризу iз жвавим, невеликим на зрiст, чоловiком у накрохмаленiй сорочцi з дуже високим стоячим комiрцем.

Завдяки своему походженню Корлiс знав, як поводитись у товариствi, тому вiн так вiльно переходив вiд гурту до гурту, що Дела Бiшопа аж завидки брали. Дел Бiшоп як сiв на стiльцi, скоро прийшов, то так i сидiв у незручнiй позi, терпляче дожидаючи, щоб хто-небудь з гостей почав прощатись. Вiн хотiв побачити, як саме це робиться. Бiльшiсть цiеi складноi процедури вiн собi, власне, уявляв. Знав навiть, скiльки разiв треба ступити, щоб дiйти до дверей, i був цiлком переконаний, що треба попрощатися з Фроною. Але от чи треба ручкатися геть з усiма гостями? Вiн забiг сюди на хвилинку, щоб побачитися з Фроною, сказати iй «Як ся маете», та й годi, – i ось наскочив на таке велике товариство!

Корлiс, обговоривши з такою собi мiс Мортiмер занепад французького символiзму, набрiв на Дела Бiшопа. Той одразу впiзнав його, хоч бачив тiльки раз, одну хвилину, коло намету в Щасливому таборi. Дел, не гаючи часу, сказав, що дуже вдячний Корлiсовi за гостиннiсть, за те, що той дав притулок Фронi, коли вiн сам забарився в дорозi. Хто стане в пригодi Фронi, той так само прислужиться i йому, Деловi. Вiн цього нiколи не забуде, поки в нього знайдеться хоч одне укривало, щоб укрити ним мiстера Корлiса. Вiн гадае, що йому не зовсiм було кепсько спати тоi ночi. Хоч мiс Фрона й казала, що не дуже вони мали чим постелитись, та нiч тодi була не надто холодна – вiтер, правда, великий, але мороз не такий-то. Вiн гадае, що мiстер Корлiс тодi не дуже змерз. Ця розмова здалася Корлiсовi трохи недоречною, i вiн при першiй нагодi вiдiйшов вiд Дела, залишивши його безнадiйно поглядати на дверi.

Зате Дейв Гарней, що зайшов сюди зовсiм не випадково, i не думав сидiти десь там у кутку. Вiн, король Ельдорадо, вважав, що повинен займати в товариствi те становище, на яке давали йому право його мiльйони. Хоч тонкощiв свiтськоi бесiди вiн вчився переважно по тавернах та розмовляючи з товаришами-копачами на порозi своеi хатини, одначе тепер поводився, мов справжнiй салонний лицар, якому топтати килими – не первина. Дивовижно одягнений, човгаючи ногами, переходив вiн вiд одного гостя до другого, з кожним заговорював, правда, часто не до ладу, але самовпевнено, не лiзучи за словом у кишеню.

Мiс Мортiмер, що розмовляла по-французькому як парижанка, збила була його з пантелику своiми символiстами, та вiн швидко викрутився, заговоривши з нею на жаргонi франко-канадських провiдникiв, i здивував ii непомалу, запитавши, чи не продасть вона часом двадцять п’ять фунтiв цукру – бiлого чи темного, все одно. Вiн заводив таку щиру розмову не тiльки з мiс Мортiмер. З ким би не починав балачку, вiн спритно звертав ii на продовольче питання, а потiм i на свою пропозицiю. «Цукор, хай йому грець», – веселим голосом додавав вiн наприкiнцi i йшов шукати iншого спiвбесiдника.

Особливо сильне враження справив Дейв на товариство, попросивши Фрону заспiвати з ним зворушливу пiсеньку: «Я рiдний край покинув задля тебе». Це, може, було трохи й занадто, одначе Фрона погодилась. Тiльки вiн хай наспiвае мелодiю, щоб вона могла пiдiбрати акомпанемент. Голос у Дейва був не дуже приемний, зате досить сильний. Тут ожив i Дел Бiшоп, i почав пiдтягати хрипким басом. Вiн так захопився, що навiть встав зi свого стiльця. І коли вже повернувся додому, то, штовхнувши ногою, розбудив свого сонного товариша, що мешкав з ним у наметi, щоб похвалитись йому, як то вiн гарно гостював у Велсiв. Мiсiс Шовiл аж хихотiла, виявляючи свiй захват, особливо ще коли лейтенант кiнноi полiцii та кiлька його спiввiтчизникiв голосно проспiвали «Пануй, Британiе» [2 - «Пануй, Британiе» – англiйський нацiональний гiмн на слова поета Джемса Томсона (1700–1748).] та «Боже, бережи королеву» [3 - «Боже, бережи королеву (короля)» – англiйський нацiональний гiмн, автором якого е Джон Бул (1563–1628).], а американцi вiдповiли iм пiснями «Моя батькiвщина» [4 - «Моя батькiвщина» – американський нацiональний гiмн на слова Семюела Смiта (1808–1895).] та «Джон Браун» [5 - «Джон Браун» (1861) – американська пiсня часiв громадянськоi вiйни, складена на честь борця за визволення негрiв Джона Брауна (1800–1859); гаданий автор – К. Гел.]. Тодi довготелесий Алек Боб’ен, король Серкл-Сiтi, став вимагати «Марсельезу» [6 - «Марсельеза» (1792) – французький нацiональний гiмн, первiсно революцiйна пiсня на слова Руже де Лiля.]. Розiйшлися всi, голосно виспiвуючи на вулицi «Сторожу на Рейнi» [7 - «Сторожа на Рейнi» (1840) – нiмецька нацiоналiстична пiсня на слова М. Шнекенбюргера.].

– Не приходьте на такi вечори, – пошепки сказала Фрона, прощаючись iз Корлiсом. – Ми не встигли й словом перемовитись. А я знаю, що ми з вами потоваришуемо. Скажiть, випросив у вас Дейв Гарней цукру?

Вони обое засмiялися, i Корлiс пiшов додому при свiтлi пiвнiчного сяйва, намагаючись дати певний лад тим враженням, що справив на нього сьогоднiшнiй вечiр.




Роздiл VIII


– А чого б менi не пишатися своею расою?

Щоки у Фрони горiли, очi палали. Вони обое згадували свое дитинство, i Фрона розказувала Корлiсовi про свою матiр, яку ледве пам’ятала. Гарна й бiлява, типова англосаксонка – такою уявляла ii собi Фрона з власних спогадiв та з оповiдань батька й старого Ендi iз поштовоi контори в Даi. Розмова зайшла про раси взагалi, i Фрона, захопившись, висловила думки, що Корлiсовi, як людинi з консервативними поглядами, видалися непевними i не досить обгрунтованими. Вiн гадав, що стоiть понад расовим егоiзмом й упередженнями, i тiльки смiявся з ii дитячого свiтогляду.

– Це властиво людям вважати себе за найвищу расу, – казав вiн. – Цей егоiзм наiвний i цiлком природний, зрозумiлий i навiть корисний, але хибний по сутi. Євреi вважали себе – та й досi вважають – за богом обраний народ…

– Тим-то вони й залишили такий глибокий слiд в iсторii, – перехопила Фрона.

– Але життя не пiдтвердило iхнiх поглядiв! І подивiться ще з другого боку. Для нацii, що вважае себе вищою, iншi нацii здаються нижчi. Це зрозумiло. Свого часу кожен римлянин вважав себе вищим за царя. Коли римляни зустрiлися з нашими дикими предками в германських лiсах, вони тiльки звели у подивi брови: «Це нижча раса, варвари!»




Конец ознакомительного фрагмента.



notes


Примечания





1


Тернер, Джозеф Мелорд Вiльям (1775–1851) – визначний англiйський художник.




2


«Пануй, Британiе» – англiйський нацiональний гiмн на слова поета Джемса Томсона (1700–1748).




3


«Боже, бережи королеву (короля)» – англiйський нацiональний гiмн, автором якого е Джон Бул (1563–1628).




4


«Моя батькiвщина» – американський нацiональний гiмн на слова Семюела Смiта (1808–1895).




5


«Джон Браун» (1861) – американська пiсня часiв громадянськоi вiйни, складена на честь борця за визволення негрiв Джона Брауна (1800–1859); гаданий автор – К. Гел.




6


«Марсельеза» (1792) – французький нацiональний гiмн, первiсно революцiйна пiсня на слова Руже де Лiля.




7


«Сторожа на Рейнi» (1840) – нiмецька нацiоналiстична пiсня на слова М. Шнекенбюргера.


  
Текст предоставлен ООО «ИТ»
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию:https://tellnovel.com/ru/dzhek-london/dochka-sn-g-v