Секретна iнформацiя Карен Клiвленд Бестселер Героiня роману Карен Клiвленд – молода жiнка, аналiтик контррозвiдки ЦРУ. Вона мае невiдкладне завдання – розкрити керiвникiв мережi росiйських «сплячих агентiв» у Сполучених Штатах. Отримавши доступ до комп’ютера особи, яка, скорiш за все, е резидентом, Вiвiан виявляе секретнi досье росiйських агентiв, якi перебувають на територii США пiд глибоким прикриттям й очiкують сигналу до дii. Кiлька клiкiв мишкою – i ii свiт змiнюеться до невпiзнанностi. Вiдтепер ii робота, чоловiк, навiть ii четверо дiтей опиняються пiд загрозою. Героiня стикаеться з болiсним вибором мiж лояльнiстю та зрадою, вiрнiстю присязi та пiдступнiстю, любов’ю та пiдозрою. Вона розумiе, що не може довiряти практично нiкому, i з цим потрясiнням iй ще належить упоратися… Карен Клiвленд Секретна iнформацiя Ця книжка е художнiм вимислом. Імена, героi, мiсця та подii в нiй створенi уявою автора чи використанi ним у вигаданих ситуацiях. Будь-якi збiги з реальними подiями, географiчними назвами, iменами живих або померлих людей е цiлком випадковими. Шановний читачу! Спасибi, що придбали цю книгу. Нагадуемо, що вона е об’ектом Закону Украiни «Про авторське i сумiжнi право», порушення якого караеться за статтею 176 Кримiнального кодексу Украiни «Порушення авторського права i сумiжних прав» штрафом вiд ста до чотирьохсот неоподатковуваних мiнiмумiв доходiв громадян або виправними роботами на строк до двох рокiв, з конфiскацiею та знищенням всiх примiрникiв творiв, матерiальних носiiв комп’ютерних програм, баз даних, виконань, фонограм, програм мовлення та обладнання i матерiалiв, призначених для iх виготовлення i вiдтворення. Повторне порушення караеться штрафом вiд тисячi до двох тисяч неоподатковуваних мiнiмумiв доходiв громадян або виправними роботами на строк до двох рокiв, або позбавленням волi на той самий строк, з конфiскацiею та знищенням всiх примiрникiв, матерiальних носiiв комп’ютерних програм, баз даних, виконань, фонограм, програм мовлення, аудiо -i вiдеокасет, дискет, iнших носiiв iнформацii, обладнання та матерiалiв, призначених для iх виготовлення i вiдтворення. Кримiнальне переслiдування також вiдбуваеться згiдно з вiдповiдними законами краiн, де зафiксовано незаконне вiдтворення (поширення) творiв. Книга мiстить криптографiчний захист, що дозволяе визначити, хто е джерелом незаконного розповсюдження (вiдтворення) творiв. Щиро сподiваемося, що Ви з повагою поставитеся до iнтелектуальноi працi iнших i ще раз Вам вдячнi! Закоханiсть починаеться з того, що людина обманюе себе, а закiнчуеться тим, що вона обманюе iншу людину. Це називають романом.     Оскар Вайльд Я СТОЮ НА ПОРОЗІ КІМНАТИ БЛИЗНЮКІВ І ДИВЛЮСЬ НА ЇХНІ УМИРОТВОРЕНІ ЛИЧКА. Вони сплять. Сiтка над колискою нагадуе менi грати в тюремнiй камерi. Нiчна лампа випромiнюе м’яке помаранчеве свiтло. Тiсний простiр захаращений меблями, iх забагато для такоi маленькоi кiмнати. Двi колиски – одна стара, iнша нова. Сповивальний стiл, купа нерозпакованих пiдгузкiв. Книжкова шафа, що ми з Меттом зробили ii бозна-скiльки рокiв тому. Нинi полицi провисають, перевантаженi книжками, якi я могла цитувати напам’ять двом старшим дiтям, книжками, якi я присягалася частiше читати близнюкам, якщо матиму бiльше вiльного часу. Я чую кроки Метта на сходах, i моя рука стискае флешку. Я мiцно тримаю ii, наче сподiваючись, що вiд такого дотику вона зникне i все повернеться на круги своя. Ми зiтремо останнi два днi, забудемо, як нiчний кошмар. Але флешка досi тут: тверда, негнучка, реальна. Пiдлога в передпокоi, як завжди, рипить. Я не озираюсь. Вiн пiдходить до мене достатньо близько, аби я вдихнула запах його мила, його шампуню, запах його тiла, що завжди був навдивовижу заспокiйливим, але зараз незбагненним чином перетворюе Метта на незнайомця. Я вiдчуваю його вагання. – Ми можемо поговорити? – каже вiн. Метт вимовляе цi слова доволi тихо, але звук його голосу все одно може розбудити Чейза. Дитина зiтхае увi снi, ворушиться й завмирае, згорнувшись у клубочок, нiби захищаючись вiд когось. Менi завжди здавалося, що Чейз надзвичайно подiбний до батька – такi самi серйознi очi, що зосереджено вивчають усе довкола. Тепер я замислююсь над тим, чи вдасться менi дiзнатися, ким е мiй чоловiк насправдi, чи не зберiгае вiн жахливi таемницi, здатнi знищити всю його родину. – Про що тут говорити? Метт пiдходить на крок ближче й торкаеться моеi руки. Я вiдступаю на мiнiмальну вiдстань, що дозволяе позбавитися цього дотику. Його пальцi заклякають у повiтрi, пiсля чого руки рiзко опускаються. – Що ти плануеш робити? – питае вiн. Я дивлюсь на друге лiжечко, на одягненого у флiсову пiжамку Калеба, який лежить на спинi. Бiлявi кучерi янгола, руки й ноги широко розкинутi, наче в морськоi зiрки. Пальцi розчепiренi, яскраво-червонi губи розiмкнутi. Малюк i гадки не мае, наскiльки вiн вразливий, наскiльки жорстоким може бути свiт. Я завжди казала, що захищатиму його. Дам Калебу силу, якоi йому бракуе, намагатимусь забезпечити його всiм необхiдним, щоб вiн у мiру сил i можливостей вiв нормальне життя. Як виконати обiцянку, якщо мене не буде поряд? Я зроблю будь-що заради моiх дiтей. Будь-що. Я розтискаю пальцi й розглядаю флешку – непримiтний крихiтний прямокутник. Такий маленький, але надiлений неабиякою владою. Владою створювати i руйнувати. Скидаеться на якусь брехню, коли думаеш про це. – Тобi вiдомо, що я не маю вибору, – вiдповiдаю я, змушуючи себе глянути на нього, на мого чоловiка, якого я знаю так добре й водночас зовсiм не знаю. Роздiл 1 Двома днями ранiше – ПОГАНІ НОВИНИ, ВІВ. Я чую голос Метта. Такi слова можуть налякати будь-кого. Проте iнтонацiя заспокоюе мене. Безтурботна, вибачлива. Поза сумнiвом, iдеться про якусь прикрiсть, але нiчого катастрофiчного. Якби трапилося справжне лихо, його голос був би серйознiшим. Вiн завершив би фразу, вжив би повну форму мого iменi: «Я маю для тебе поганi новини, Вiвiан». Затиснувши слухавку мiж вухом i плечем, я розвертаю стiлець до iншого боку вигнутого столу, ближче до комп’ютера, над яким височiють полицi з документами. Я спрямовую курсор на совоподiбну iконку на екранi й двiчi клiкаю. Якщо це виявиться тим, про що я думаю, – а я знаю, що не помиляюсь, – доведеться набратися терпiння й трохи зачекати. – Елла? – питаю я, переводячи погляд на один з ii малюнкiв, прикрiплений кнопками до високоi стiни мого кабiнету. Яскравий спалах посеред сiрого моря. – Сто градусiв[1 - За Фаренгейтом. За Цельсiем – близько 39 градусiв (тут i далi прим. пер.).]. Я заплющую очi й глибоко вдихаю повiтря. Ми чекали цього. Дитячий садок пiдкосив вiрус, унаслiдок чого половина одногрупникiв Елли занедужала. Їi хвороба була питанням часу. Чотирирiчнi дiти не можуть похвалитися мiцним iмунiтетом. Але чому це сталося саме сьогоднi? – Ще щось? – Нi, едина проблема – висока температура. – Вiн витримуе паузу. – Вибач, Вiв. Вона здавалася здоровою, коли я привiз ii туди. Я з натугою ковтаю, iгноруючи клубок у горлi. Киваю головою попри те, що Метт не бачить мене. У будь-який iнший день вiн заiхав би за нею. Вiн може працювати вдома, принаймнi теоретично. Я не можу, тим паче, що я використала всi вiдпустки й вiдгули, коли народила близнюкiв. Однак сьогоднi вiн мае вiдвезти Калеба до мiста – наш син проходить останнi медичнi обстеження. Протягом багатьох тижнiв я почувалася винною через те, що вони поiдуть до лiкарнi без мене. А сьогоднi я не зможу супроводжувати iх, але все одно використаю вiдгул, якого в мене немае. – Я буду там за годину, – кажу я. Згiдно з правилами закладу, ми повиннi забрати дитину не пiзнiше, нiж за годину пiсля iхнього дзвiнка. Враховуючи вiдстань до дитячого садка й дорогу до моеi машини, – вона припаркована на однiй iз вiддалених стоянок Ленглi, – я маю близько п’ятнадцяти хвилин, аби завершити роботу на сьогоднi. П’ятнадцять хвилин, що не увiйдуть до мого негативного балансу. Я позираю на годинник у нижньому кутку екрана – сiм хвилин на одинадцяту. Потiм мiй погляд перестрибуе на фiлiжанку кави зi «Старбакса», що стоiть бiля мого правого лiктя. З отвору у пластиковiй кришцi пiднiмаеться цiвка пари. Я зробила собi подарунок на честь довгоочiкуваного дня, запаслася «пальним», що зарядить мене енергiею й дозволить перетерпiти години нудноi роботи. Я витратила дорогоцiннi хвилини на стояння в черзi замiсть того, щоб витратити iх на перегляд файлiв. Треба було вдовольнитися традицiйною кавою з шиплячоi кавоварки – несмачним пiйлом iз погано розмеленими зернами, що спливають нагору. – Саме так я i сказав iм. Що ти приiдеш до школи за годину, – мовить Метт. Насправдi йдеться не про школу, а про дитячий садок, де трое наших молодших дiтей проводять своi днi. Але ми називаемо його «школою» вiдтодi, як Люку виповнилося три мiсяцi. Я десь вичитала, що це допоможе змиритися з розлукою, послабити почуття провини, викликане необхiднiстю залишати дитину на вiсiм-десять годин. Хоча хитрiсть не спрацювала, ми й досi вживаемо слово «школа». Непросто позбутися давнiх звичок. Знову зависае пауза, i я чую белькотiння Калеба на задньому планi. Я прислухаюсь, усвiдомлюючи, що Метт робить те саме. Ми нiби змовляемось нашорошити вуха. На жаль, я розрiзняю лише голоснi звуки. Вiн досi не вимовляе приголоснi. – Я знаю, що сьогоднi – особливий день…– зрештою мовить Метт i затинаеться. Я звикла до цих незавершених фраз i багатозначних натякiв. Я завжди пiдозрюю, що хтось пiдслуховуе нашу розмову. Росiяни. Китайцi. Ось чому, коли виникае якась проблема, Метт телефонуе першим i висловлюеться обережно. Я не хочу, щоб вороги знали особистi подробицi, пов’язанi з нашими дiтьми. Називайте мене параноiчкою або звичайним працiвником ЦРУ. «Особливий день» – усе, що вiдомо Метту. Вiн нiчого не знае про моi марнi спроби виявити росiйську шпигунську мережу. Вiн не знае, що я розробила план, спрямований на встановлення осiб, задiяних у програмi з високим рiвнем секретностi. Знае тiльки, що я чекала на цей день упродовж багатьох мiсяцiв. Сьогоднi я з’ясую, чи отримаю якусь винагороду за два роки важкоi працi. Я дiзнаюсь, чи маю шанс на просування по службi, якого ми вiдчайдушно потребуемо. – Так, – вiдказую я, рухаючи мишкою туди-сюди й спостерiгаючи за тим, як завантажуеться «Афiна»; курсор набувае форми таймера. – Обстеження Калеба – ось що найважливiше. Я переводжу очi на яскравi дитячi малюнки, пришпиленi до стiни. Сiмейний портрет, зроблений Еллою, – шiсть круглих щасливих облич, руки та ноги нагадують тоненькi палички. Малюнок Люка вийшов складнiшим. Вiн зобразив одну людину, видiливши товстими нерiвними штрихами волосся, одяг i взуття. Внизу написано великими жирними лiтерами «МАТУСЯ». Люк намалював це в перiод захоплення фiльмами про Супермена. Я – його героiня. Одягнена в плащ i футболку з лiтерою «S». Гордовито стою, вперши руки в боки. Суперматуся. Я вiдчуваю звичне стиснення в грудях, непереборне бажання заплакати. Дихай глибше, Вiв. Дихай глибше. – Мальдiви? – пропонуе Метт, i на моiх губах мимоволi з’являеться усмiшка. Йому завжди вдаеться розважити мене саме тодi, коли це найбiльше потрiбно. Я дивлюсь на нашу свiтлину, що стоiть на краю мого робочого столу. Моя улюблена весiльна свiтлина, зроблена майже десятилiття тому. Ми обое виглядаемо такими щасливими, такими молодими. Ми давно планували поiхати до якоiсь екзотичноi краiни на десяту рiчницю весiлля. Звiсно, наразi про подорожi навiть не йдеться. Але ми веселимось, уявляючи гiпотетичнi маршрути. Так, це весело й водночас сумно. – Бора-Бора, – кажу я. – Непоганий варiант. – Вiн замовкае, i до мене знову долинае белькотiння Калеба. Суцiльнi голоснi звуки. А-а-а-а-а. Подумки я пiдраховую, скiльки мiсяцiв минуло вiдтодi, як Чейз почав вимовляти приголоснi. Я знаю, що не треба порiвнювати iх. Усi лiкарi радили менi не робити цього, але я не можу втриматися. – Бора-Бора? – з удаваною недовiрою вигукуе хтось за моею спиною. Закривши слухавку долонею, я розвертаюсь. Це Омар, мiй колега з ФБР. Його обличчя виражае жартiвливий подив. – Тобi буде важко пояснити такий вибiр Управлiнню. – Вiн розпливаеться в усмiшцi. Його настрiй, як завжди, передаеться менi, i я усмiхаюсь у вiдповiдь. – Що ти тут робиш? – питаю я, все ще прикриваючи слухавку. Калеб белькоче менi у вухо. Цього разу вiн переключився на звук «о». О-о-о-о-о. – Зустрiчався з Пiтером. – Вiн пiдходить на крок ближче й обпираеться об мiй стiл. Крiзь його футболку я бачу обриси кобури пiстолета, прикрiпленого до стегна. – Може, це просто збiг, а, може, нi. – Вiн позирае на екран мого комп’ютера, i його усмiшка потроху згасае. – Ми ж домовлялись на сьогоднi? На десяту ранку? Я дивлюсь на темний екран, на курсор, що завмер у виглядi таймера. – Так, ми домовлялись на сьогоднi. – Белькiт Калеба припиняеться. Я вiдкочую стiлець трохи вбiк i прибираю долоню зi слухавки. – Любий, я маю бiгти. Прийшов Омар. – Передай йому привiт вiд мене, – каже Метт. – Обов’язково. – Я люблю тебе. – І я тебе, – поклавши слухавку, я розвертаюсь до Омара, який усе ще сидить на моему столi; обтягнутi джинсами ноги схрещенi на рiвнi щиколоток. – Метт передае тобi привiт, – кажу я. – Он воно як! Це з ним ти зiбралася на Бора-Бора? Плануете вiдпустку? – Вiн знову розпливаеться в широкiй усмiшцi. – Теоретично, – вiдказую я, видавши слабкий смiшок. Ця вiдповiдь лунае достатньо жалюгiдно, аби моi щоки залив рум’янець. На якусь мить вiн затримуе на менi погляд, але, на щастя, швидко вiдводить очi й коситься на свiй зап’ясток. – Ну добре, вже десять хвилин на одинадцяту. – Тепер вiн схрещуе щиколотки iншим чином й нахиляеться вперед. На його обличчi читаеться неприховане збудження. – Що ти знайшла для мене? Омар займаеться цим довше, нiж я. Щонайменше десятилiття. Вiн шукае «кротiв» у США, а я намагаюсь викрити тих, хто керуе шпигунською мережею. Жоден iз нас не досяг успiху. Його незгасний ентузiазм завжди дивуе мене. – Поки що нiчого. Я навiть не встигла продивитися файли. – Я киваю на екран, де завантажуеться програма. Наступноi митi переводжу очi на чорно-бiлу свiтлину, прикрiплену до стiни, неподалiк вiд малюнкiв моiх дiтей. Юрiй Яков. Товсте обличчя, на якому застиг суворий вираз. Ще кiлька натискань на мишку, i я увiйду до його комп’ютера. Я зможу бачити те, що бачить вiн, читати те, що читае вiн, ознайомитись з усiма файлами. Маю надiю, що менi вдасться довести, що вiн – росiйський шпигун. – Хто ти, дiвчино? І що ти зробила з моею подругою Вiвiан? – усмiхаючись, питае Омар. Вiн справедливо докоряе менi. Якби я не стояла в черзi до «Старбакса», я б вiдкрила програму о десятiй i мала б кiлька хвилин, аби проглянути ii. Я знизую плечима й указую на екран: – Я працюю. – Я киваю в бiк телефону. – У будь-якому разi нам доведеться зачекати. Елла захворiла. Менi треба вiдвезти ii додому. Вiн драматично зiтхае. – Бiда з цими дiтьми! Постiйно крадуть наш час. Якийсь рух на екранi привертае мою увагу, i я пiдсуваю стiлець ближче. «Афiна» нарештi завантажилась. Звiдусiль спалахують червонi банери. З’являються низки слiв – кожне вказуе на ступiнь контролю й секретностi iнформацii. Що довший текстовий фрагмент, то вищий ступiнь секретностi. Цей фрагмент е надзвичайно довгим. Я клiкаю на одне попередження, потiм – на iнше. Кожен клiк – вираження моеi згоди. Так, я знаю, що отримую доступ до секретноi iнформацii. Так, я знаю, що не можу оприлюднювати ii – iнакше надовго сяду у в’язницю. Так, так, так. Мерщiй покажiть менi iнформацiю! – Там щось е, – каже Омар. Я згадую, що вiн тут, i краечком ока позираю на нього. Вiн навмисно вiдвертаеться, уникае дивитися на екран, поважаючи мiй особистий простiр. – Я це вiдчуваю. – Сподiваюсь, – бурмочу я. І це правда. Хоча я знервована. Моя стратегiя грунтуеться на припущеннях. Суцiльна лотерея. Я створила приблизний портрет куратора, спираючись на наступнi данi: мiсце навчання, спецiальнiсть, академiчнi ступенi, улюбленi банкiвськi центри, подорожi до Росii та iнших краiн. Орiентуючись на цей портрет, я визначила п’ять осiб, якi найбiльше пiдходили на роль куратора. Ймовiрнi кандидати. З першими чотирма пiдозрюваними я помилилась, а вiдтак подальше використання програми опинилося пiд загрозою. Все залежить вiд Юрiя – п’ятого номера. Проникнути до його комп’ютера виявилося найважче. Я була певна, що саме з нього треба було починати. – Навiть якщо нiчого немае, – зауважуе Омар, – ти зробила те, що не вдалося нiкому. Найближче пiдiйшла до мети. Пошук кураторiв – наше останне нововведення. Впродовж багатьох рокiв Управлiння намагалося знайти «кротiв», але вони успiшно приховують свою iдентичнiсть, i це майже неможливо. Шпигунська мережа побудована таким чином, що «кроти» спiлкуються лише зi своiм куратором, i навiть iхнi контакти вкрай обмеженi. Довгий час Управлiння зосереджувалося на керiвниках, що дають указiвки кураторам iз Москви й безпосередньо пов’язанi iз СЗР – Службою зовнiшньоi розвiдки Росii. – «Наближення» не рахуеться, – спокiйно кажу я. – Ти, як нiхто iнший, мав би це знати. Коли я отримала цю посаду, Омар був амбiтним агентом-початкiвцем. Вiн запропонував проект, мета якого полягала в спiвпрацi з «кротами» – ми мали заохочувати iх «вийти з тiнi» й розкрити таемну iнформацiю в обмiн на звiльнення. Як вiн обгрунтовував цю iдею? На його думку, деякi «кроти» були незадоволенi своiм становищем i готовi домовлятися з нами. Завдяки iм ми могли б зрозумiти загальний принцип функцiонування шпигунськоi мережi. Ми почали втiлювати цей план у життя, i за тиждень до нас прийшов чоловiк, який назвався Дмитром. Вiн сказав, що працюе куратором середнього рiвня, i докладнiше розповiв про програму, пiдтвердивши вiдомi нам факти: кожен куратор контролюе дiяльнiсть п’яти «кротiв» i звiтуе перед керiвником, а той у свою чергу вiддае накази п’яти кураторам. Дуже замкнена група. Звичайно, ми зацiкавилися такою iнформацiею. Але згодом цей чоловiк ошелешив нас дивними заявами, що суперечили всьому, що ми знали напевно. Зрештою вiн безслiдно зник, а ми в подальшому згадували його як «Дмитра Брехуна». Вiдтак проект припинив iснування. Керiвництво не пiдтримувало iдею публiчного визнання того, що у Штатах переховуються «кроти». Це було б рiвнозначно визнанню нашоi неспроможностi знайти iх. До того ж насторожувала ймовiрнiсть манiпуляцiй з боку росiян – появи подвiйних агентiв, здатних збити нас зi слiду. Вони вщент розкритикували план Омара й рiшуче вiдхилили його. «Нас переслiдуватимуть сотнi фейкових агентiв, подiбних до вашого Дмитра», – таким був остаточний вердикт. Ця iсторiя поставила крапку на багатообiцяючому стартi кар’ери мого друга. Вiдтодi йому доводилося грати другоряднi ролi й щодня виконувати нудну, виснажливу, невдячну роботу. Екран змiнюе колiр, i з’являеться маленька iконка з iменем «Юрiй». Я завжди переживаю радiсне збудження, коли бачу iмена потрiбних нам людей, усвiдомлюючи, що ми вiдчинили вiкно до iхнього вiртуального життя, до iнформацii, яку вони вважають приватною. Омар пiдводиться, наче почувши мое невисловлене прохання. Йому вiдомо про нашi спроби викрити Юрiя. Вiн – один iз небагатьох агентiв Управлiння, ознайомлених iз цiею програмою. І найпалкiший прихильник моеi iдеi, який вiрить у мене бiльше за будь-кого. Однак вiн не мае безпосереднього доступу до «Афiни». – Зателефонуеш менi завтра? – питае вiн. – Домовились, – вiдказую я. Щойно Омар вiдходить вiд мого столу, я зосереджусь на зображеннях на екранi. Я двiчi клiкаю на iконку – з’являеться вставка в червонiй рамцi. Всерединi я бачу дзеркальне вiдображення комп’ютера Юрiя, що дае менi можливiсть продивитися документи. У моему розпорядженнi лише кiлька хвилин. Потiм я мушу швидко вийти з системи. Але цього часу цiлком достатньо для поверхового огляду. Сине тло вкрите бульбашками рiзних розмiрiв i вiдтiнкiв блакитного. Збоку виднiються iконки, охайно розташованi у чотири ряди. Половина з них – теки. Всi назви файлiв написанi кирилицею. Хоча я розпiзнаю лiтери, переважна бiльшiсть слiв менi незрозумiла. Кiлька рокiв тому я почала вивчати росiйську, але саме тодi народився Люк, i я вже не мала можливостi повернутися до занять. Я знаю найпростiшi слова та фрази. От i все. Коли йдеться про складнiшi речi, я покладаюсь на наших лiнгвiстiв або на програми машинного перекладу. Я вiдкриваю деякi папки й проглядаю документи, що мiстяться в них. Купа сторiнок з росiйськими текстами, надрукованими стислим шрифтом. Усупереч здоровому глузду, мене охоплюе розчарування. Наiвно розраховувати, що росiянин, який сидить за своiм комп’ютером у Москвi, називатиме файли англiйською й писатиме англомовнi тексти на кшталт: «Список таемних агентiв у США». Я розумiю, що шукаю зашифровану iнформацiю. Я лише сподiваюсь знайти якусь пiдказку, захищений файл, щось вiдверто приховане. Як засвiдчуе наш попереднiй досвiд проведення спецоперацiй високого рiвня, куратори – единi, хто знае особистi данi «кротiв». Списки iмен зберiгаються в електронному виглядi. Причому не в Москвi, оскiльки СЗР – потужна Служба зовнiшньоi розвiдки Росiйськоi Федерацii – боiться «кротiв» у власнiй структурi. Цей страх е настiльки сильним, що вони радше ризикнуть втратити «кротiв», нiж триматимуть списки на територii Росii. Нам вiдоме ще одне правило: якщо щось трапиться з куратором, керiвник отримае доступ до файлiв i зв’яжеться з Москвою, щоб попросити код для дешифрування – один з елементiв багаторiвневого зашифрованого протоколу. Ми знаемо цей код. Проблема у вiдсутностi матерiалiв, що пiдлягають розшифруванню. Програма залишаеться засекреченою. Нам не вдалося дiзнатися нiчого суттевого. Ми навiть не знаемо, яка в неi мета (якщо ця мета iснуе). Хтозна, чи йдеться про пасивне накопичення матерiалiв чи про щось набагато шкiдливiше. Вiдтодi, як ми виявили, що керiвник програми звiтуе перед Путiним, я схиляюсь до другого варiанту, i думки про ii справжне призначення позбавляють мене сну. Я продовжую пошуки. Мiй погляд перескакуе з одного файлу на iнший попри те, що я не зовсiм упевнена, що саме шукаю. Аж раптом я бачу знайоме росiйське слово – «ДРУЗЬЯ». Остання iконка в останньому ряду. Я двiчi клiкаю на неi i вiдкриваю папку. Там нiчого немае, крiм п’яти зображень у форматi JPEG. Мiй пульс прискорюеться. П’ять. Кожен куратор спiлкуеться з п’ятьма «кротами». Це пiдтверджують рiзнi джерела. І назва здаеться красномовною. Друзi. Я вiдкриваю першу свiтлину. Портрет непримiтного чоловiка середнього вiку в круглих окулярах. Я здригаюсь вiд приемного хвилювання. «Кроти» майстерно прикидаються пересiчними людьми. Невидимi члени суспiльства. Цей чоловiк, безперечно, може бути одним iз них. Якщо мiркувати логiчно, я не маю пiдстав радiти. Згiдно з усiма розвiдувальними даними, файли, що мiстять вiдомостi про «кротiв», зазвичай е зашифрованими. Але iнтуiцiя пiдказуе менi, що я знайшла цiнну iнформацiю. Я вiдкриваю другу свiтлину. Рудоволоса жiнка з яскраво-блакитними очима й широкою усмiшкою. Інший портрет, iнший потенцiйний «крiт». Я витрiщаюсь на неi. Якась думка не дае менi спокою, я не можу вiдкинути ii. Це ж просто зображення. Жодних особистих даних, жодноi контактноi iнформацii, якою мiг би скористатися керiвник. Хай там що, а це виглядае пiдозрiло. Портрети друзiв. Можливо, Юрiй не е тим невловимим куратором, якого я сподiвалася викрити, тим чоловiком, на пошуки якого Управлiння витратило чимало зусиль. Може, вiн – вербувальник? Цi п’ятеро людей, вочевидь, е важливими для нього. Гарнi кандидатури? Я двiчi клiкаю на трете зображення, i на екранi з’являеться обличчя. Крупний план. Таке знайоме, рiдне обличчя… от тiльки я не розумiю, як це обличчя потрапило сюди. Цiлковита несподiванка. Я розгублено клiпаю очима – один раз, двiчi. Мiй мозок намагаеться встановити зв’язок мiж тим, що я бачу, i тим, що це може означати. Час немовби зупиняеться. У мене виникае вiдчуття, нiби чиiсь крижанi пальцi стискають мое серце, i все, що я чую, – шум у вухах. Передi мною обличчя мого чоловiка. Роздiл 2 ХТОСЬ НАБЛИЖАЄТЬСЯ ДО МОГО КАБІНЕТУ. Я чую вiдлуння крокiв попри шум у вухах. На якусь хвильку туман, що огортав мiй розум, розсiюеться, змiнюючись чiтким iмперативом: сховай це. Я спрямовую курсор на значок «?» у правому верхньому кутку, натискаю на нього, i обличчя Метта одразу зникае. Я розвертаюсь до джерела звуку, до розсувноi перегородки, що вiддiляе мiй кабiнет вiд iнших. Це Пiтер. Вiн прямуе до мене. Чи встиг вiн щось побачити? Я переводжу погляд до екрана. Жодних зображень – лише вiдкрита папка й п’ять рядкiв тексту. Чи вдалося менi вчасно закрити файл? Настирливий голос у моiй головi питае мене, чому я так переймаюсь. Чому вiдчуваю потребу сховати свiтлину. Це ж Метт. Мiй чоловiк. Хiба я не повинна мчати до представникiв служби безпеки, аби запитати iх про те, яким чином свiтлина мого чоловiка потрапила до росiян? Менi стае млосно у животi. – Ти пiдеш на збори? – мовить Пiтер, здiймаючи одну брову над окулярами у товстiй оправi. Вiн стоiть передi мною. На ньому штани кольору хакi, легкi мокасини й сорочка з застебнутими до самоi шиi гудзиками. Пiтер – провiдний фахiвець у нашому вiддiлi, «пережиток радянських часiв», мiй наставник упродовж останнiх восьми рокiв. Найбiльш обiзнаний експерт з питань росiйськоi контррозвiдки. Спокiйний i стриманий. Неможливо не поважати його. У виразi його обличчя я не помiчаю нiчого дивного. Звичайне питання. Чи пiду я на ранковi збори? Здаеться, вiн не бачив свiтлину. – Нi, не можу, – вiдповiдаю я. Мiй голос лунае пронизливо й неприродно, тож я намагаюсь стишити його, приховати тремтiння. – Елла захворiла. Менi треба вiдвезти ii додому. Вiн кивае. Точнiше, трохи нахиляе голову. Його обличчя спокiйне й незворушне. – Сподiваюсь, вона одужае, – каже вiн i вiдходить до конференц-залу – примiщення зi скляними стiнами, що краще пасуе новiй науково-технiчнiй фiрмi, нiж штаб-квартирi ЦРУ. Я спостерiгаю за ним достатньо довго, аби впевнитись, що вiн не повернеться. Я розвертаюсь до комп’ютера, до порожнього екрана. Вiдчуваю слабкiсть у колiнах, мое дихання прискорюеться. Обличчя Метта. На комп’ютерi Юрiя Якова. І моя перша iнстинктивна дiя: «Сховай це». Чому? Я чую, як моi колеги прямують до конференц-залу. Мiй кабiнет розташований найближче, тож усi проходять повз нього. Зазвичай у цьому крилi пануе тиша – сотнi iнших кабiнетiв доволi вiддаленi. Мене нiхто не турбуе – за винятком тих випадкiв, коли люди збираються у конференц-залi або хочуть потрапити до кiмнати обмеженого доступу, що розташовуеться вiдразу за залою. У цiй кiмнатi спiвробiтники ЦРУ можуть зачинитися й переглянути найбiльш засекреченi файли, що мiстять настiльки цiнну й важкодоступну iнформацiю, що росiяни неодмiнно б вистежили та вбили людину, яка надала ii. Я судомно вдихаю повiтря – один раз, двiчi. Розвертаюсь до моiх колег, коли iхнi кроки лунають зовсiм поряд. Марта йде попереду. Трей та Гелен простують плiч-о-плiч, пiдтримуючи спокiйну розмову. За ними я бачу Рафа й Берта – нашого керiвника, який робить дещо бiльше, нiж редагуе документи. Справжнiй начальник – Пiтер, i всi це знають. Нас семеро. Ми займаемось пошуком «кротiв». Наша команда здаеться дивною, адже ми маемо мало спiльного з iншими колективами, що працюють у росiйському вiддiлi Корпусу контррозвiдки. Вони володiють таким величезним обсягом iнформацii, що не знають, як розпорядитися ним. А в нас майже нiчого немае. – Ти пiдеш iз нами? – питае Марта, зупинившись бiля мого кабiнету. Вона впираеться рукою об стiну. Я вiдчуваю запах м’яти й ополiскувача для рота. Мiшки пiд очима невдало прихованi товстим шаром тонального крему. Здаеться, вона забагато випила вчора ввечерi. Марта – колишнiй офiцер ЦРУ. Понад усе на свiтi вона полюбляе двi речi – вiскi та спогади про днi минулоi слави. Якось вона навчила мене вiдкривати замок кредитною карткою та шпилькою, що ii я знайшла на днi своеi сумки, одну з тих, якою ми пiдколюемо волосся Еллi пiд час урокiв балету. Я заперечно хитаю головою. – Дитина захворiла. – Клятi вiруси. Марта опускае руку й прямуе далi. Я посмiхаюсь iншим колегам, якi проходять повз мене. Все нормально. Щойно вони опиняються в скляному кубi, i Берт зачиняе дверi, я розвертаюсь до комп’ютера. Купа файлiв, павутиння росiйських слiв. Мене проймае дрож. Я дивлюсь на годинник у нижньому кутку екрана. Я мала пiти звiдси три хвилини тому. Гострий бiль пронизуе мiй живiт. Я не можу пiти зараз. Але ж вибору немае. Якщо я запiзнюсь, ми отримаемо друге попередження. Пiсля третього попередження наших дiтей вiдрахують. Цей заклад е престижним, тож чимало людей зарееструвалися в списках очiкування. Керiвництво попрощаеться з нами без жодних вагань. До того ж, я нiчого не змогла би вдiяти, навiть якби залишилася на роботi. Існуе один надiйний спосiб дiзнатися, яким чином свiтлина Метта потрапила туди. Про перегляд iнших файлiв не йдеться. Менi стае зле. Я закриваю «Афiну» й вимикаю комп’ютер. Потiм, пiдхопивши сумку й пальто, прямую до дверей. ВОНИ НАМАГАЮТЬСЯ ЗАВЕРБУВАТИ ЙОГО. Коли я дiстаюсь машини, моi пальцi нагадують бурульки, а з рота вириваються маленькi хмаринки пари. Метт був би не першим кандидатом. Цього року росiяни поводяться значно агресивнiше, нiж будь-коли. Все почалося з Марти. Якась жiнка зi схiдноевропейським акцентом потоваришувала з нею в тренажерному залi. Вони кiлька разiв випивали в ресторанi «О’Нейлс». Невдовзi жiнка почала допитуватися, чи не хоче Марта продовжити iхню «дружбу» докладнiшим обговоренням роботи. Марта вiдмовилась i вiдтодi не бачила ii. Наступним став Трей. Тодi вiн ще приховував свою орiентацiю й своi стосунки з «сусiдом по кiмнатi» Себастьяном, з яким виконував усi професiйнi завдання. Одного дня я побачила, як вiн – блiдий i вкрай переляканий – мчить до Служби безпеки. Згодом до мене долетiли чутки, що росiяни намагалися шантажувати Трея, надiславши компрометуючi пiкантнi свiтлини й пригрозивши передати iх його батькам, якщо вiн не погодиться на зустрiч. Доречно припустити, що росiяни знають, хто я. Їм зовсiм не складно дiзнатися все про Метта й визначити нашi вразливi мiсця. Я вмикаю запалення, i моя «Тойота Королла» видае звичний глухий звук. – Нужбо, вперед, – шепочу я, вдруге повертаючи ключ у замку. Двигун оживае. Кiлька секунд по тому з вентилятора вириваеться потiк крижаного повiтря. Нахилившись, я повертаю колiщатко до максимальноi температури. Розтираю руки й ставлю машину на задню передачу. Я мала би краще розiгрiти двигун, але часу немае. Менi завжди бракуе часу. «Королла» – машина Метта, що на нiй iздив ще до нашого знайомства. Сказати, що ця розвалюха ледве рухаеться, – не сказати нiчого. Ми продали мою стару машину, коли я була вагiтна близнюками. Придбали мiнiфургон i поступово звикли до нього. Нинi це сiмейний автомобiль, яким користуеться Метт, оскiльки вiн частiше вiдвозить i забирае дiтей. Я керую машиною механiчно. Що далi iду, то сильнiшi спазми стискають мiй живiт. Мене непокоiть не стiльки той факт, що вони нацiлились на Метта, скiльки слово «Друзi». Чи означае це певний рiвень довiри? Метт – iнженер-програмiст. Вiн i гадки не мае, якими пiдступними е росiяни. Наскiльки безжальними вони можуть бути. Вони скористаються будь-якою примарною можливiстю, будь-якою ознакою готовностi до спiвпрацi, аби пiдкорити його волю, змусити постiйно виконувати iхнi накази. Я дiстаюсь дитячого садка за кiлька хвилин до призначеного часу. Теплий вiтер обдувае менi обличчя, коли я заходжу всередину. Директорка – вiчно насуплена жiнка з гострими рисами обличчя – виразно позирае на годинник, а потiм суворо дивиться на мене. Я не знаю, як тлумачити цей погляд. Вiн може означати: «Чому ви так затримались?» або «Якщо ви так швидко приiхали за нею, вона, вочевидь, була хвора, коли ви ii привезли». Я вiдповiдаю млявою вибачливою усмiшкою, хоча в глибинi душi ладна закричати. Яку б хворобу не пiдхопила Елла, вона заразилася тут. Я проходжу вестибюлем, прикрашеним пальчиковими малюнками дiтей – полярнi ведмедi, блискучi снiжинки, рукавички. Я майже не звертаю уваги на них, бо моi думки десь далеко. Друзi. Чи дав Метт росiянам якiсь пiдстави вважати, що бажае спiвпрацювати з ними? Все, що iм потрiбно, – ледь помiтний знак. Будь-яка дрiбниця. Те, за що можна зачепитися. Я пробираюсь до класноi кiмнати Елли. Крихiтнi стiльцi, шафки, ящики з iграшками. В iнтер’ерi переважають основнi кольори спектру. Моя дочка вмостилась у вiддаленому кутку, на яскраво-червоному дитячому диванчику. Вона гортае альбом у твердiй палiтурцi, що лежить на ii колiнах. Здаеться, Елла тримаеться осторонь вiд своiх одногрупникiв. Вона одягнена в незнайомi менi пурпуровi легiнси. Я непевно пригадую, що Метт казав менi, нiби збираеться купити iй новий одяг. Звiсно, вiн це зробив. Вона виросла з усiх своiх речей. Я прямую до неi, широко розкинувши руки й демонстративно усмiхаючись. Вона пiдводить очi й насторожено дивиться на мене. – Де татко? Цi слова завдають менi болю, але я продовжую усмiхатися. – Татко повiз Калеба до лiкаря. Сьогоднi я прийшла за тобою. Вона згортае книжку й ставить ii на полицю. – Гаразд. – Можна тебе обiйняти? Я все ще простягаю до неi руки, хоча потроху починаю опускати iх. Вона з сумнiвом дивиться на мене, але зрештою пiдходить. Я мiцно обiймаю ii, зариваючись лицем у ii м’яке волосся. – Менi прикро, що ти погано почуваешся, сонечко. – Усе добре, мамо. Мамо? Менi перехоплюе подих. Ще сьогоднi вранцi я була мамусею. Боже, прошу тебе, хай вона не припиняе називати мене мамусею. Особливо сьогоднi. Я дивлюсь iй у вiчi й змушую себе посмiхатися. – Ходiмо. Час забрати твого брата. Елла залишаеться чекати мене на лавцi, поки я йду за Чейзом. Сьогоднi ця кiмната для малюкiв пригнiчуе мене не менше, нiж сiм рокiв тому, коли я вперше привезла сюди Люка. Сповивальнi столи, ряди колисок i високих стiльцiв. Чейз сидить на пiдлозi, коли я заходжу всередину. Одна з виховательок, наймолодша дiвчина, пiдхоплюе мого сина на руки, перш нiж я наближаюсь до них. Вона пригортае його до себе й цiлуе в щоку. – Такий милий хлопчик, – каже вона. Я вiдчуваю укол ревнощiв, спостерiгаючи за цiею сценою. Ця жiнка бачила його першi кроки. Саме в ii розпростертi обiйми вiн бiг уперше в життi, поки я була на роботi. Вона поводиться з ним так природно, так невимушено. Нiчого дивного. Вони цiлими днями разом. – Так, вiн милий, – кажу я, i ця фраза лунае якось натужно. Я одягаю обох дiтей у пухнастi светри й капелюхи (надворi пануе незвичний для березня холод). Потiм допомагаю iм улаштуватися на вузьких i жорстких сидiннях моеi «Королли». Найкращi й найзручнiшi сидiння мiстяться у нашому мiнiфургонi. – Як пройшов твiй ранок, сонечко? – питаю я, дивлячись на Еллу в дзеркало заднього огляду, щойно машина вiд’iжджае вiд стоянки. Якусь мить вона мовчить. – Я – едина дiвчинка, яка не пiшла на йогу. – Менi дуже прикро, – кажу я. Розумiю недоречнiсть цих слiв, не встигнувши iх вимовити. Треба було сказати щось iнше. Западае гнiтюча тиша. Я тягнусь до стереосистеми й ставлю музику для дiтей. Трохи згодом я знову позираю у дзеркало заднього огляду. Елла спокiйно дивиться у вiкно. Я мала би звернутися до неi з iншим питанням, зав’язати розмову про те, як минув ii день, але я нiчого не кажу. Не можу викинути з голови те фото. Обличчя Метта. Гадаю, це свiжа свiтлина, зроблена торiк чи кiлька мiсяцiв тому. Як довго вони стежать за ним, за нашою родиною? Дитячий садок розташований неподалiк вiд нас, тож поiздка тривае недовго. У цьому районi новобудови дивним чином поеднуються зi старими будiвлями. Наш будинок е надто малим i затiсним для шести осiб, i вiн достатньо старий, аби тут могли мешкати у дитинствi моi батьки. Нерухомiсть в околицях Вашингтона коштуе доволi дорого. Особливо це стосуеться Бетесди. Однак тутешнi школи е найкращими в краiнi. Ми пiд’iжджаемо до нашоi домiвки, що нагадуе охайну коробочку. Також ми маемо двомiсний гараж. Колишнi власники збудували невеличку веранду, що погано поеднуеться з iншою архiтектурою будинку. Я гадала, що ми частiше користуватимемось нею, але помилилася. Ми придбали цей будинок, коли я була вагiтна Люком, i Метт вирiшив, що чудовi школи вартi захмарноi цiни. Я дивлюсь на американський прапор, установлений бiля парадних дверей. Його повiсив Метт, побачивши, що попереднiй прапор вицвiв. Нi, мiй чоловiк не погодився би заподiяти шкоду своiй краiнi. Я знаю, вiн не вчинив би так. Питання в тому, чи зробив вiн щось недоречне. Чи дав росiянам привiд сподiватися, що може погодитись? Я впевнена в одному. Вони обрали його своею мiшенню через мене. Через мою роботу. Ось чому я сховала свiтлину, чи не так? Якщо вiн потрапив у халепу, це моя провина. І я докладу всiх зусиль, щоб визволити його з бiди. Я ДОЗВОЛЯЮ ЕЛЛІ ЛЯГТИ НА КАНАПУ Й ДИВИТИСЯ МУЛЬТФІЛЬМИ. Один за одним. Зазвичай ми дозволяемо iй дивитися лише одну серiю – такий собi «десерт» пiсля вечерi. Але сьогоднi вона захворiла, а я не можу нi про що думати, крiм свiтлини Метта. Поки Чейз спить, а вона занурена в телевiзор, я наводжу лад на кухнi. Протираю блакитнi стiльницi, якi ми б залюбки замiнили новими, якби мали бiльше грошей. Прибираю плями на плитi бiля трьох конфорок, що поки працюють нормально. Розставляю пластиковi контейнери в буфетi, сортуючи iх за розмiром i накриваючи вiдповiдними кришками. У другiй половинi дня я забираю дiтей, i ми прямуемо до автобусноi зупинки зустрiти Люка. Вiн вiтаеться точнiсiнько так, як Елла: – А де татко? – Татко повiз Калеба до лiкаря. Я готую йому бутерброди й допомагаю виконати домашне завдання з математики. Додавання двозначних чисел. Я навiть не знала, що вони вже проходять двозначнi числа. Йому завжди допомагае Метт. Елла чуе скрегiт ключа в замку ранiше за мене. Вона зiстрибуе з канапи й щодуху мчить до дверей. – Татко! – лунае оглушливий крик. Вiн вiдчиняе дверi, тримаючи в однiй руцi Калеба, а в iншiй – торбу з харчами. Якось примудряеться нахилитися, обiйняти ii, спитати, як вона почуваеться, водночас знiмаючи з Калеба курточку. Його усмiшка здаеться щирою. Точнiше, вона е щирою. Метт випростовуеться, пiдходить до мене й швидко цiлуе в губи. – Привiт, кохана, – каже вiн. Я помiчаю, що вiн одягнений у куртку, джинси та коричневий светр, що його подарувала я на торiшне Рiздво. Метт ставить торбу на стiл i мiцнiше притискае Калеба до свого стегна. Елла хапаеться за одну з його нiг. Вiн торкаеться вiльною рукою ii голови й нiжно перебирае волосся. – Як усе пройшло? – Я тягнусь до Калеба й майже здивована, коли вiн охоче йде до мене на руки. Я пригортаю його до себе й цiлую в голову, вдихаючи солодкий аромат дитячого шампуню. – Чудово, – вiдказуе Метт. Вiн знiмае куртку й кладе ii на стiл. Пiдходить до Люка й куйовдить йому волосся. – Привiт, хлопче! Люк зводить на нього очi й розпливаеться в усмiшцi. Я бачу щiлину в тому мiсцi, де вiн утратив свiй перший зуб. Я пропустила цю подiю через роботу. Мене не було поряд, коли Метт поклав зуб йому пiд подушку. – Привiт, тату. Пограемо в м’яча? – Зачекай трохи. Менi треба поговорити з мамою. Ти вже почав працювати над своiм науковим проектом? Хiба вiн працював над науковим проектом? – Так, – вiдповiдае Люк. Наступноi митi вiн позирае на мене, нiби згадавши, що я тут. – Скажи менi правду, – прошу я. Моя iнтонацiя здаеться бiльш рiзкою, нiж менi б хотiлося. Я зустрiчаюсь поглядом iз Меттом i бачу, що вiн здiймае брови. Проте утримуеться вiд коментарiв. – Я думав про науковий проект, – долинае шепiт Люка. Метт пiдходить ближче й спираеться об стiл. – Лiкар Мiстратi дуже задоволена прогресом. Результати ехокардiографii та електрокардiографii виявилися хорошими. За три мiсяцi вона чекае нас на прийомi. Я знову притискаю до себе Калеба. Нарештi ми почули добрi новини. Метт виймае харчi з торби. Галон молока. Куряча грудка, пакет заморожених овочiв. Печиво з пекарнi – саме той сорт, який я завжди просила його не купувати, оскiльки ми можемо спекти його за значно меншу цiну. Вiн щось наспiвуе собi пiд нiс. Незнайома мелодiя. Метт щасливий. Вiн завжди спiвае, коли почуваеться щасливим. Вiн нахиляеться, виймае каструлю i пательню з нижньоi шухляди, ставить iх на плиту. Я цiлую Калеба, пильно спостерiгаючи за моiм чоловiком. Як йому все вдаеться? Як вiн примудряеться робити стiльки справ одночасно? Я вiдвертаюсь вiд нього й дивлюсь на Еллу, яка повернулась на канапу. – Усе гаразд, сонечко? – Так, мамо. Я чую, як Метт зупиняеться, застигае на мiсцi. – Мамо? – тихо перепитуе вiн. Озирнувшись, я бачу його засмучене обличчя. Я знизую плечима. Певна, що вiн прочитав по моiх очах, що я ображена. – Такий уже сьогоднi день. Вiн вiдставляе вбiк пачку рису й стискае мене в обiймах. Емоцii, якi я щосили стримувала, от-от хлинуть назовнi. Я чую, як б’еться його серце, вiдчуваю його тепло. Менi кортить спитати: «Що сталося? Чому ти не розповiв менi?» Я знервовано ковтаю слину, вдихаю повiтря й вiдходжу вiд нього. – Тобi допомогти? – Я все приготував. Вiн розвертаеться до плити й поправляе конфорку. Потiм тягнеться за пляшкою вина, що стоiть на металевiй полицi у буфетi. Я спостерiгаю за тим, як вiн вiдкорковуе пляшку, виймае келих, обережно наповнюе його до середини й передае менi. – Випий трохи. Ти навiть не уявляеш, наскiльки менi це потрiбно. Я ледь помiтно усмiхаюсь йому й роблю маленький ковток. Я мию дiтям руки, пiсля чого саджаю близнюкiв на високi стiльцi на iншому кiнцi столу й мiцно закрiплюю ременi. Метт розкладае овочеве рагу по тарiлках i ставить iх на стiл. Вiн жваво обговорюе щось iз Люком, а я удаю, нiби зацiкавлено слухаю iхню розмову. Але моi думки блукають далеко. Сьогоднi вiн мае такий щасливий вигляд. Значно щасливiший, нiж зазвичай. У моiй пам’ятi постае його свiтлина. Назва файлу – «Друзi». Невже вiн погодився спiвпрацювати з ними? Проблема полягае не в ньому, а в росiянах. Їм достатньо щонайменшого натяку, невловимоi ознаки, що вiн може розглянути iхню пропозицiю, аби пiти в атаку. Я вiдчуваю приплив адреналiну, певний сором через те, що зраджую Метта такими припущеннями. Я мала би вiдкинути цi думки, не дозволити iм мучити мене. Але я дозволяю. Безумовно, нам потрiбнi грошi. А що як вiн вирiшив, що допоможе нам, якщо знайде ще одне джерело прибутку? Я силкуюсь пригадати, коли ми востанне сварилися через грошi. Наступного дня вiн повернувся додому з лотерейним квитком i прилiпив його магнiтиком на холодильнику. Написав «Вибач мене», а поряд намалював смайлик. А що як вiн вважае спiвпрацю з росiянами своерiдним виграшем у лотереi? Може, вiн навiть не здогадуеться, що завербований ними? Може, вони обдурили його, i вiн вважае, що займаеться цiлком законною дiяльнiстю, що дасть нам змогу звести кiнцi з кiнцями? Господи, ну чому грошi завжди е причиною всiх бiд? Як же я це ненавиджу! Якби знати, я б попросила його запастися терпiнням. Незабаром нашi справи покращаться. Чекати залишилося недовго. Елла ось-ось перейде до старшоi групи, а близнюкiв переведуть iз групи немовлят до ясел. Ми заощадимо трохи грошей. Наступного року буде легше. Набагато легше. Цей рiк видався важким. Ми знали, що вiн буде важким. Метт розмовляе з Еллою. Їi мелодiйний тихий голос пронизуе туман у моiй головi. – Я – едина дiвчинка, яка не пiшла на йогу, – промовляе вона тi самi слова, якi казала менi в машинi. Метт ретельно жуе, не вiдводячи вiд неi очей. Я затамовую подих в очiкуваннi його вiдповiдi. Зрештою вiн ковтае. – Як ти почувалась? Вона трохи нахиляе голову вбiк. – Добре. На уроцi читання я сидiла попереду. Я отетерiло витрiщаюсь на неi. Виделка зависае в повiтрi. Їй було байдуже! Вона не потребувала спiвчуття. Як Метту завжди вдаеться пiдбирати правильнi слова? Звiдки вiн знае, що саме треба казати? Чейз, розмахуючи пухкими рученятами, жбурляе залишки вечерi на пiдлогу, а Калеб смiеться, б’ючи долонями об тацю i розбризкуючи пiдливку. Ми з Меттом одночасно вiдсуваемо стiльцi, хапаемо серветки й заходимось витирати дитячi личка та пальчики, вкритi плямами вiд соусу й шматочками iжi. Ми добре натренувалися в цiй справi й звикли працювати в тандемi. Ми вiдпускаемо Люка та Еллу, i вони мчать до вiтальнi. Вимивши близнюкiв, ми вiдносимо iх туди ж. Наводимо лад на кухнi. Я збираю рештки iжi в пластиковi контейнери, а мiй чоловiк протирае стiл. На якусь мить я зупиняюсь i доливаю вина у свiй келих. Метт спрямовуе на мене запитальний погляд. – Важкий день? – Почасти так, – вiдказую я, замислюючись над тим, як би вiдповiла на це питання вчора. Скiльки подробиць я б розповiла йому? Рiч не в тiм, що я розкриваю Метту секретну iнформацiю. Максимум – кумеднi iсторii про моiх колег. Інколи я можу туманно натякнути на нашi досягнення – примiром, сказати йому, що ми знайшли щось важливе. Але це дрiбницi. Нiчого цiнного. Така iнформацiя аж нiяк не зацiкавила би росiян. Вони б не платили за неi. Коли кухня нарештi стае чистою, я кидаю останню серветку у смiтник i знову вмощуюсь на своему стiльцi. Дивлюсь на стiну, на порожню стiну. Ми стiльки рокiв живемо в цьому будинку, а досi нiчим не прикрасили ii. З вiтальнi долинають звуки телевiзора: Люк дивиться «Перегони монстрiв» – одне з його улюблених шоу. Чути тиху мелодiю, що ii виконуе якась iграшка близнюкiв. Метт пiдходить i сiдае бiля мене. Стривожений, вiн спостерiгае за мною, чекаючи, коли я заговорю до нього. Я маю щось сказати. Дiзнатися правду. Інший варiант – звернутися до Пiтера, до служби внутрiшньоi безпеки, розповiсти iм про те, що я знайшла. Дозволити iм почати розслiдування проти мого чоловiка. Мае бути якесь просте пояснення цьому божевiллю. Його поки що не завербували. Чи завербували, але вiн не зрозумiв, що вiдбуваеться. Вiн нi на що не погодився. Поза сумнiвом, вiн нi на що не погодився. Допиваю останнi краплi вина. Моя рука тремтить, коли я ставлю келих на стiл. Я пильно дивлюсь на нього, не маючи уявлення про те, що скажу наступноi митi. На жаль, за всi цi години я не визначилась, як краще перейти до розмови. Його погляд здаеться абсолютно щирим. Вiн, мабуть, здогадуеться, що трапилося щось надзвичайне. Я певна, цi моi переживання вiдбиваються на моему обличчi. Проте вiн не здаеться знервованим. Той самий Метт, що й завжди. – Як давно ти працюеш на росiян? – кажу я. Слова вихоплюються несподiвано – я не сформулювала думку належним чином. Однак вони пролунали, тож я уважно спостерiгаю за ним – вираз його обличчя значно важливiший за те, що вiн скаже. Що я побачу? Вiдверте збентеження? Обурення? Сором? Нiчого немае. Жодних емоцiй. Вiн залишаеться незворушним. І така реакцiя сповнюе мене страхом. Вiн дивиться менi у вiчi. Витримуе паузу довше нiж потрiбно, але зрештою вiдповiдае вiдверто: – Двадцять два роки. Роздiл 3 Я ПОЧУВАЮСЬ ТАК, НІБИ ЗЕМЛЯ ХИТАЄТЬСЯ ПІД НОГАМИ, нiби я падаю, кудись лечу, зависаю над землею й спостерiгаю за собою, спостерiгаю за тим, як розгортаються подii, але не беру активноi участi, бо все це не може бути реальним. Я чую дзвiн у вухах, якесь дивне дзеленчання. Я не чекала пiдтвердження. Вимовивши тi слова, звинувативши його в одному з найжахливiших злочинiв, я сподiвалась, що Метт зiзнаеться у чомусь менш серйозному. «Якось я зустрiчався з ними, – мiг би сказати вiн. – Але, присягаюсь тобi, Вiв, я не працюю на них». Або висловити праведне обурення: «Як ти могла таке подумати?» Я зовсiм не чекала пiдтвердження. Двадцять два роки. Я зосереджуюсь на цiй цифрi, оскiльки йдеться про щось вiдчутне й конкретне. Тридцять сiм мiнус двадцять два. За тих часiв йому було п’ятнадцять. Вiн навчався у старшiй школi у Сiетлi. Цiлковите безглуздя. У п’ятнадцять рокiв вiн приеднався до молодiжноi збiрноi з бейсболу. Грав на трубi в шкiльному оркестрi. Пiдстригав газони в сусiдiв задля додаткового пiдробiтку. Я не розумiю. Двадцять два роки. Я стискаю скронi пучками пальцiв. Дзеленчання у вухах не припиняеться. Здаеться, я ось-ось маю зробити якесь вiдкриття, але воно настiльки жахливе, що не вкладаеться у мене в головi. Я не можу визнати, що це правда, оскiльки весь мiй свiт розлетиться на друзки. Двадцять два роки. Передбачалося, що моя мета – вийти на слiд куратора росiйських шпигунiв у США. Двадцять два роки. Конец ознакомительного фрагмента. notes 1 За Фаренгейтом. За Цельсiем – близько 39 градусiв (тут i далi прим. пер.). Текст предоставлен ООО «ИТ» Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию:https://tellnovel.com/ru/kl-vlend_karen/sekretna-nformac-ya