Викрадачi дiамантiв
Луi Анрi Буссенар


Скарби, стародавнi релiквii та гори коштовностей… Чи ж не це вабить i надихае на подвиги усiх шукачiв пригод? Трiйко вiдважних французiв – Альбер де Вiльрож, Александр Шонi та Жозеф – вирушають до далекоi Пiвденноi Африки на пошуки дiамантiв, захованих у давнi часи тубiльним племенем кафрiв. Там, у невiдомих землях, на них чекають непростi випробування. Адже про скарби дiзнаеться банда розбiйникiв на чолi з пiдступним пройдисвiтом Джеймсом Вiллiсом. Хто ж першим знайде скарб?





Луi Буссенар

Викрадачi дiамантiв








Жодну з частин цього видання не можна копiювати або вiдтворювати в будь-якiй формi без письмового дозволу видавництва



Адаптацiя, передмова, примiтки Андрiя Клiмова



© DepositPhotos.com / icetray, insima, lianella, Mogil, обкладинка, 2019

© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», видання украiнською мовою, 2019

© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», художне оформлення, 2019


* * *










Право на справедливiсть


Луi Анрi Буссенар (1847–1910) народився в мiстечку Ескренн у французькому департаментi Луара. Майбутнiй письменник закiнчив медичний факультет у Парижi, але щойно отримав диплом лiкаря, як був мобiлiзований – улiтку 1870 року почалася франко-прусська вiйна. У битвi пiд Шампiньi Буссенар був тяжко поранений, а пiзнiше разом з усiею французькою армiею пережив военну катастрофу пiд Седаном i ганьбу поразки. Вiдтодi вiн перейнявся ненавистю до вiйни й визнавав право народiв братися до зброi лише для захисту свободи i незалежностi. Ця думка – одна з провiдних у його численних романах, оповiданнях та нарисах.

Пiсля вiйни Буссенар покинув медицину й повернувся до Парижа, вирiшивши цiлком присвятити себе лiтературi. І не помилився: вже першi повiстi автора-початкiвця, опублiкованi в перiодичному виданнi «Журналь де Вояж» 1879 року, зробили його iм’я широко вiдомим серед юних читачiв – адже саме для них вiн написав бiльшiсть своiх творiв.

У 1880 роцi французький уряд вiдрядив Буссенара до однiеi з колонiй Французькоi Гвiани. Пiсля цiеi поiздки було ще кiлька експедицiй до Америки, Африки й Австралii – письменника охопила справжня пристрасть до подорожей, якi дарували йому багатющий iсторичний та географiчний матерiал, а заразом – екзотичнi сюжети, про якi годi було й мрiяти у старiй Європi. Одна за одною народжувалися новi книги – романи «Гвiанськi Робiнзони», «Пригоди в краiнi бiзонiв», «Пригоди в краiнi тигрiв», «Викрадачi дiамантiв», «З Парижа до Бразилii», «Пригоди в краiнi левiв» та багато iнших. Їх героями ставали вiдважнi молодi европейцi, надiленi гострим розумом, безмiрною вiдвагою i неабиякою винахiдливiстю. Цi якостi допомагали iм iз честю виходити з найнебезпечнiших i найскрутнiших ситуацiй у маловивчених i важкодоступних куточках свiту.

В основу «Викрадачiв дiамантiв», книги, яку ви щойно розгорнули, лягли справжнi подii освоення Пiвденноi Африки нащадками голландських колонiстiв – бурами, а також англiйцями. Історiя створення британських колонiй та республiк бурiв у Пiвденнiй Африцi сповнена кривавих конфлiктiв мiж рiзними групами поселенцiв i корiнними мешканцями цiеi землi – зулуськими й бушменськими племенами. 1867 року на кордонi бурськоi Оранжевоi республiки й британськоi Капськоi колонii було виявлено найбiльше у свiтi родовище алмазiв, i невдовзi тут виникла англiйська колонiя – Пiвденна Родезiя. Ще через два десятилiття у Трансваалi було вiдкрито багатющi золотi розсипи. До краiни ринув потiк шукачiв наживи, авантюристiв i шахраiв усiх гатункiв, охоплених прагненням швидкого збагачення i готових заради цього на все.

Наприкiнцi XIX столiття, продовжуючи «жульвернiвську» традицiю в лiтературi, Луi Буссенар створив низку науково-фантастичних романiв, кращим з яких вважаеться «Десять тисяч рокiв у крижанiй брилi», а на початку нового столiття звернувся до iсторико-пригодницького жанру, до якого належать його «Героi Малахового кургану», «Палаючий острiв» та «Капiтан Зiрвиголова».

В останньому з цих романiв автор удруге повернувся до теми, яку порушував ще у «Викрадачах дiамантiв», – до боротьби Англii за панування над Пiвднем Африки, стратегiчним пунктом на морському шляху до Британськоi Індii, та за незлiченнi багатства цього регiону. Саме вони стали причиною кровопролитноi англо-бурськоi вiйни (1899–1902), що викликала у цивiлiзованому свiтi загальне обурення i призвела до значноi кiлькостi жертв. Цим подiям, що позначили рубiж мiж двома столiттями, i було присвячено роман французького письменника Луi Буссенара «Капiтан Зiрвиголова». Написаний буквально по свiжих слiдах подiй, вiн побачив свiт 1901 року, коли вiйна ще була далека вiд закiнчення, а ii результат не був вiдомий авторовi. Проте динамiчна, яскрава i сповнена спiвчуття до народу, що бореться за своi права i землю, книга одразу стала однiею з найпопулярнiших серед читачiв у Європi, а пiзнiше‚ разом iз «Викрадачами дiамантiв»‚ увiйшла до золотого фонду свiтовоi пригодницькоi лiтератури.

Понад сто рокiв минуло з дня смертi чудового письменника, але його героiв – дотепних, безстрашних, iронiчних, як i ранiше, люблять читачi на всiх континентах. І не лише за iх дотепнiсть, мужнiсть та зневагу до смертi, а й тому, що кожен з них надiлений найцiннiшою якiстю, притаманною молодостi, – готовнiстю iти до кiнця у боротьбi за перемогу добра i справедливостi.




Частина перша. Трое французiв на пiвднi Африки





Роздiл 1


Ще зовсiм нещодавно нiхто навiть не чув про iснування селища Нельсонсфонтейн, що розташоване на прикордоннi Захiдного Грикваланда, за сто миль вiд Оранжевоi рiчки. Та щойно там знайшли алмази, стало зрозумiло, що Нельсонсфонтейн невдовзi стане однiею з найбагатших копалень у всiй британськiй Капськiй колонii. Негайно до цього району Пiвденноi Африки потяглися юрмища шукачiв пригод рiзних рас i кольору шкiри, якi повiрили у свою удачу. Частина з них наймалася до бiлих власникiв копальневих дiлянок, iншi ставали самостiйними старателями.

Саме селище розкинулося в непривiтнiй мiсцевостi зi спекотливим клiматом серед голих скель, а безлiч глибоких виробок i шурфiв, що зяяли в землi, надавали його поверхнi схожостi з кам’яними стiльниками. Алмазоносний район було подiлено на силу-силенну дiлянок, кожна площею близько десяти квадратних метрiв, i на всiх на них водночас завзято, до млосноi втоми, працювали обiрванi й запорошенi люди. У потi чола свого вони ретельно довбали, копали й пересiвали подрiбнену гiрську породу i глину, поступово заглиблюючись у надра землi.

Із глибини шурфiв на блоках безперервно пiднiмалися важкi мiшки з бичачоi шкури, наповненi породою, у котромусь iз яких мiг виявитися цiлий статок. Щонайдрiбнiший пил сухоi синьоi глини курiв густими хмарами, часом застуючи сонце. Обстеживши вмiст мiшкiв, старателi вантажили порожню породу на тачки й вивозили вузькими стежками, що снувалися через усю копальню. Стежки цi були прокладенi понад самiсiньким краем урвища: досить було одного непевного руху, аби зiрватися вниз. Але на те, схоже, нiхто не зважав.

Копальня, мов той вулик, гула хрипкими голосами чоловiкiв, охоплених алмазною лихоманкою. Однi запекло торгувалися зi скупниками за знайдений кристал сорок каратiв завважки, iншi, мов божевiльнi, радiсно горлали: нарештi збувалася iхня мрiя розбагатiти! Звiстки про новi знахiдки облiтали копальню вмить. Збудження зростало, подекуди спалахували бiйки, хтось проклинав лиху долю. Проте були тут i менш уразливi особи – з наймитiв, якi працювали на хазяiв. Не зважаючи на те, що дiеться довкола, вони наполегливо шукали коштовний камiнь, а знайшовши заповiтний кристал, потай ховали його на тiлi, у ротi, де завгодно, аби лиш не помiтив наглядач i не вiдiбрав. Наслiдок це мало завжди однаковий: бiдолашний трудяга дiставав своiх кiлька зуботичин i, вивергаючи хмарою чорну лайку, повертався у шурф, де знову брав до рук осоружне кайло.

Умови працi й життя на копальнi для всiх були однаковi: таке-сяке старательське спорядження, примiтивний побут, брак питноi води, бруд i сморiд у таборi, неспокiйний сон у дiрявих наметах. Якби не надiя на швидке збагачення, люди навряд чи погодилися б залишатися в цих задушливих норах бодай на часину, а не те що працювати дванадцять годин поспiль у запорошених ямах на сорокаградуснiй спецi. Мiсцева влада безуспiшно намагалася навести лад на копальнi, але потiк зайд, крадiйство, бiйки, пияцтво, хвороби i байдужiсть до людського життя перетворили це мiсце на справжнiй заповiдник для одержимих, чий сенс життя був зосереджений в одному словi – «алмази». Цi камiнчики, безбарвнi й геть непоказнi до того, як iх огранують ювелiри, гiпнотизували тут усiх i кожного…

Того дня в Нельсонсфонтейнi панували звичайний гамiр i пожвавлення. Тож не дивно, що прибуття чотирьох новеньких – двох европейцiв i двох чорношкiрих – залишилося майже не помiченим. Усi четверо зовсiм не були схожi на старателiв. Ватажком четвiрки був худорлявий, коротко стрижений чоловiк середнього зросту. На вигляд вiн мав рокiв тридцять, а правильнi риси жвавого смаглявого обличчя видавали пiвденця. Тропiчний шолом iз напотиличником з бiлоi тканини захищав його голову вiд палючого сонця, а куртка з безлiччю кишень була нiби спецiально створена для далеких подорожей. На поясi висiв чималий тесак, а сам пояс пiдтримував вельветовi штани оливкового кольору, заправленi в халявки високих чобiт. А ще з кишеньок його куртки визирали ланцюжки, один – вiд годинника, а другий – вiд компаса в нiкельованому корпусi. Великокалiберна дубельтiвка i повний патронташ довершували спорядження незнайомця.

Другий европеець був убраний i споряджений достоту так само. Проте цим схожiсть мiж ними вичерпувалася, хоча обое були пiвденцями приблизно одного вiку i, мабуть, однiеi нацiональностi. Досить було побiжного погляду, аби помiтити, що, на вiдмiну вiд першого, навiть зовнi породистого чоловiка, цьому другому вiдводилася зовсiм iнша роль у групi.

Їхнi темношкiрi супутники мали досить своерiдний вигляд: на одному були тiльки бруднi, ношенi штани, на другому – така само дiрява сорочка. Убрання того, що в сорочцi, доповнював фетровий капелюх iз дiрявим верхом, крiзь який свiтила його кошлата шевелюра. У його вухах телiпалися латуннi сережки, а на кiстлявому стегнi висiв здоровенний тесак. Щасливий власник штанiв нап’яв на голову денце вiд плетеного кошика, прикрашене бляшанкою з-пiд анчоусiв. У продiрявлену мочку правого вуха вiн устромив мундштук люльки, а в лiву – рушничну гiльзу. Обидва чорношкiрi, здавалося, були цiлком задоволенi собою, згорда поглядали на негрiв-робiтникiв; за плечима кожен iз них мав ще по важкому карабiну – з тих, якi в Африцi використовують для полювання на великого звiра.

Подивившись на мурашник копальнi, европейцi звернулися iз запитанням до представника мiсцевоi полiцii, що наглядав за порядком.

– Це он там, – полiсмен запросив чужинцiв пiдiйти до шурфу, на днi якого порпалося шестеро землекопiв.

– Александре! – окликнув пiвденець, зазираючи в яму i намагаючись бодай щось розгледiти крiзь хмару пилу, що клубочився в глибинi. – Агов! Де ти там?

Несподiвано один зi старателiв щось гукнув i подерся вгору хисткою драбинкою, приставленою до краю ями. Анiтрохи не соромлячись свого брудного одягу i рук, вiн радiсно скрикнув i кинувся в розкритi обiйми елегантного мандрiвника.

– Альбере де Вiльрож, друзяко! Невже це ти, тут, у цьому пеклi?! Як ти сюди потрапив, хай йому бiс?

– Друже Александре! Нарештi я тебе знайшов!

– Мiй славний Альбере! Ти шукав мене?

– І вельми старанно.

– І все-таки скажи: навiщо?

– Хотiв тебе побачити, – усмiхаючись, недбало кинув Альбер. – І насамперед задля того, аби допомогти тобi повернути твiй статок. А якщо точнiше – щоб ми обое змогли його повернути…

– Обидва? Невже й ти… ти також?

– Розорений геть-чисто, до останньоi копiйки… Послухай, тут забагато цiкавих вух. Давай вiдiйдемо. Маеш бодай якусь шпарину, закапелок, де ми могли б спокiйно поговорити?

– Ходiмо швидше! – Александр потягнув давнього друга геть вiд шурфу. – Є тут одне… гм… сiдало…

– Почекай, спершу я хочу познайомити тебе з моiм супутником. Гадаю, ти про нього вже дещо чув: це – мiй молочний брат Жозеф, син нашого орендаря з Вiльрожа.

– Невже той самий малий Пупон?

– Авжеж! Так i е. Пупон – так каталонцi переiнакшують iм’я Жозеф…

І вже наступноi митi Александр Шонi вiв своiх супутникiв стежинками помiж шурфiв до наметiв, що бiлiли за пiвкiлометра вiд копальнi. Йому нещодавно виповнилося тридцять два роки, i був вiн цiлковитою протилежнiстю Альберовi. Високий, атлетичноi статури, свiтловолосий, iз пишними вусами i яскравими блакитними очима, Александр нагадував мешканцiв стародавньоi Галлii – типаж, який у наш час майже не трапляеться. Крiм того, мав i справжню галльську вдачу – жваву, смiливу i щиру.

– Ось вона, моя печера, – мовив вiн, вiдкидаючи запону намету. – Там же й сiдало.

Всерединi, на вбитих у землю палях, розташовувалися рами, на якi було напнуто кiлька бичачих шкур.

– Дешево i сердито, – зауважив Альбер, роззираючись довкола.

– Дурницi: всього лише тисяча франкiв готiвкою!

– Та ти що? А справи ж хоч рухаються?

– Що тобi сказати… Пiвроку я насилу зводив кiнцi з кiнцями. Проте тижнiв зо два тому менi вдалося знайти ямку, яка принесла менi тисяч десять. Загалом, небагато…

– Не засмучуйся. Я привiз тобi багатство!

– Що ти маеш на увазi?!

– Розповiм коротко… Останнiм часом я рiдко бував у Парижi, зрештою одержав од свого повiреного листа, у якому вiн сповiщав про те, що весь мiй статок ураз розтанув, мов хмарка дорожньоi куряви, i то через сумновiдомий бiржовий крах. Я вiдразу ж примчав до Парижа, розпродав усю маетнiсть, виплатився з боргiв, i ось, бачиш‚ не маю й копiйки за душею.

– Зi мною було так само! Довелося продати навiть маеток Бель-Ер. Я насилу зберiг двi з половиною тисячi рiчного доходу для своеi бiдолашноi матерi.

– Менi теж вдалося зберегти ферму у Вiльрожi, яка приносить… аж триста франкiв чистого збитку на рiк. Але ж треба з чогось жити, а змусити себе до чиновницькоi служби я не мiг… І тодi Аннi спала на думку генiальна iдея…

– Аннi? – вигукнув Александр. – Хто така Анна?

– Хай йому бiс, моя дружина! Я ж бо одружився! Авжеж, ти ж нiчого не знаеш. Ми познайомилися пiвтора року тому зовсiм недалеко звiдси – у Трансваалi. Мiс Анна Смiтсон – донька методистського проповiдника. Один такий собi пан… словом, один бурмило-бур, справжнiй бандит, домагався ii руки. У нас iз ним була дуель, у якiй бути за секунданта з його боку зголосився мiй нинiшнiй тесть, ii батько. Бур стрiляв так невлучно, що куля пробила вухо, але не менi, а вельмишановному Божому слузi… Тож не дивно, що вже за тиждень щасливим чоловiком Анни став саме я. Друже мiй, кажу тобi, вона – справжня перлина…

– Чудово! – перебив його Александр, усмiхаючись. – Але повернiмося до генiальноi iдеi твоеi дружини.

– Усе просто. Може, тобi вiдомо, що ще 1750-го, коли Грикваланд належав голландцям, мiсiонери склали мапу, де на цих землях, на той час майже не дослiджених, були позначенi величезнi поклади алмазiв. Виявилося, що i кафри, й бушмени використовували цi коштовнi каменi не тiльки як прикраси, а й як знаряддя працi, – наприклад, обробляли ними жорна для млинiв… Отже, Анна прочитала менi цiлу лекцiю про властивостi алмазiв. Вона, щоб ти знав, народилася в цих мiсцях, просто у фургонi, коли ii татусь проповiдував Євангелiе аборигенам. Моя дружина знае п’ять мiсцевих говiрок… Прошу, не пiдганяй мене! Я вже пiдходжу до сутi. Саме Анна врятувала вiд смертi одного кафра на iм’я Лакмi, нащадка могутнього вождя. А що чорношкiрi вельми вдячнi люди, то цей Лакмi прихилився до пасторовоi родини всiею душею, проте за кiлька мiсяцiв до мого одруження помер вiд сухот. Незадовго до смертi вiн подарував своему доброму янголу, тобто моiй дружинi, небачену кiлькiсть алмазiв, единим законним власником яких був вiн сам. Це кiлограмiв зо двадцять необроблених камiнцiв – цiла купа. Усе це добро сховане в одному мiсцi, куди ми з тобою й вирушимо…

Александр мовчав.

– Ти язика проковтнув? Скажи бодай слово. Я ж одразу подумав про тебе, адже ти мiй найлiпший друг… ну ж бо, ладнаймося в дорогу! Ми обидва розбагатiемо. Чи ти сумнiваешся?

– Але…

– Що тебе непокоiть? Ти хочеш i далi гибiти в цiй запорошенiй дiрi? Кажу тобi – у нас е мапа мiсцевостi. Хоча й поганенька. Моему тестевi довелося складати мапу зi слiв Лакмi; преподобний накреслив ii на носовiй хустинцi розчиненим у водi порохом. Але ж ми з тобою не якiсь боягузи i неодмiнно вiдшукаемо скарб! Куди ти дивишся? Що там таке?!

– Тихо! – шепнув Александр. – Нас пiдслуховують!

Вiн рвучко схопився на ноги, вихопив револьвера i, мов ошпарений, вискочив надвiр. За мить повернувся й сказав:

– Якийсь бовдур нажлуктився, як свиня, i валандаеться, не розбираючи дороги. Мало не знiс мою будку…

– Обережнiсть справдi не завадить. Наша балачка не для стороннiх ушей… Тут iще така справа, – Альбер стишив голос. – Можливо, нам знов доведеться зiткнутися з дуелянтом-невдахою. Його брати заприсяглися мене порiшити…

– Он воно що! – вигукнув Александр. – Тодi, друже, я iду з тобою!

– Ну нарештi! Впiзнаю свого друзяку! Гадаю, впораемося мiсяцiв за три, а там одне з двох: або станемо багатшими за Ротшильдiв, або доведеться все починати з нуля. Без iлюзiй. Прогуляемось, а коли не пощастить, разом вiзьмемося розробляти якусь дiлянку.

– Гаразд! Я завтра ж продам свою концесiю, iнструменти, намет, решту алмазiв – i гайда в дорогу!

– Чому завтра? Чому не зараз же?

– Треба знайти покупця…

– Покупцiв тут хоч греблю гати. Неподалiк я примiтив сарайчик якогось торгiвця – вiн продавав консерви i воду. Там, де е торгiвля, можна домовитися про що завгодно.

– Ти, мабуть, маеш на увазi власника здоровенного фургона, з двадцятьма биками в упряжцi. Вiн тiльки вчора прибув.

– Можливо… Кажу тобi: хутчiше розпродуй усе – i гайда звiдси!

Немолодий торговець прийшов, щойно його покликали. Вiн ретельно оглянув Александровi алмази, обмацав, зважив i купив, а з ними i все iнше. Крiм грошей – двадцять тисяч франкiв золотом, торговець на додачу дав Александровi мiцну, молоду, проте норовисту конячку. Втiм це зовсiм не бентежило досвiдченого верхiвця-француза.

Щойно запали сутiнки, трое европейцiв у супроводi двох чорношкiрих покинули копальню i рушили на пiвнiч, до краiни захiдних бечуанiв, яка починалася всього за кiлька кiлометрiв од Нельсонсфонтейна.

А вже наступного дня, щойно вранiшне сонце виткнулося своiм краечком над обрiем, копальнею розлетiлася чутка про нiчне вбивство. Галасливий натовп зiбрався навколо фургона, що належав лiтньому торговцю, а двое полiцейських тим часом оглядали фургон усерединi. Труп старого лежав у калюжi кровi при входi. Очi його були широко розплющенi, обличчя спотворювала жахлива гримаса. Нiж убивцi досi стримiв у прохромлених грудях жертви; поряд заклякло тiло сторожового пса – його також зарiзали.

У фургонi хтось усе поперевертав догори дригом, скрiзь залишивши кривавi вiдбитки пальцiв. Скриню для цiнностей було зламано i перекинуто, на пiдлозi валялися алмази, що iх у поспiху не помiтили грабiжники.

Вiдгорнувши запинало у фургонi, полiцейськi знайшли двох зв’язаних жiнок – вродливу бiлу дiвчину i стару прислугу-негритянку.

– Татку мiй! Таточку!! – заламуючи руки, скрикнула дiвчина, ступила кiлька крокiв, заточилася i впала на труп старого.

Це жорстоке вбивство торговця викликало загальне обурення: таких звiрячих злочинiв на копальнi досi не бувало, хоча крадiжки траплялися часто. Розлючений натовп жадав помсти.

Поки нещасну дiвчину приводили до тями – ii непритомнiсть змiнилася жахливою iстерикою, один iз полiсменiв намагався бодай щось з’ясувати у староi служницi. Але та нiчого не знала: вона спала бiля своеi панi, коли чиiсь руки грубо схопили iх обох у темрявi й зв’язали пасками.

Вiльям Саундерс, який на копальнi мав прiзвисько «майстер Вiлл», перервав допит – зовнi долинав лемент розлюченого натовпу, що вимагав суду Лiнча. Вiн iз поважним виглядом вийшов iз фургона, обвiв присутнiх байдужим поглядом i промовив:

– То кого, власне, ви збираетеся лiнчувати?

Юрма зашумiла, але полiцейський владним жестом заспокоiв усiх.

– Тихо, джентльмени! – сказав вiн. – Ідiть i робiть свое! Ми мусимо дбати про вашу безпеку. І я цю справу розплутаю – присягаюся честю!

І натовп, а вiн складався з людей виснажених, знервованих, що миттево переходять вiд однiеi до iншоi крайностi, оглушливо загукав:

– Ура! Слава майстровi Вiллу!

Полiцейський повернувся до допиту, але з’ясував небагато. Проте Саундерс ретельно вимiряв кривавi вiдбитки, витягнув нiж iз грудей торговця, прочитав на ньому назву фiрми, що виготовила клинок, i вже зiбрався був пiти, та раптом помiтив невеликий предмет на долiвцi. Вiн аж здригнувся з подиву.

Полiсмен пiдняв знахiдку, поклав ii до кишенi й покинув мiсце злочину.

Поринувши у своi роздуми, вiн неспiшно рушив до халупи, де квартирували полiцейськi, коли його стиха покликав високий чолов’яга:

– Мiстере Саундерс! Ви знаете, що француз поiхав цiеi ночi?

– Який ще француз?

– Той самий, у якого старий учора викупив дiлянку, алмази, iнструменти i навiть намет.

– Знаю. То й що?

– Чекайте… Француз поiхав з двома бiлими, яких нiхто ранiше на копальнi не бачив. Обидва вдягненi так, нiби зiбралися в далеку дорогу…

– Друже, ви марно гаете час.

– Ви так вважаете? А знаете, що я знайшов бiля французового намету, який торговець так i не встиг розiбрати й спакувати? Оцi ось пiхви. Погляньте, чи не вiд того вони ножа, що стримiв у грудях небiжчика?

– Покажiть!

Пiхви прийшлися до мiри. Помилитися було неможливо – надто незвичну форму мало знаряддя злочину.

– Убив старого напевно або сам француз, або його дружки… – почув Вiльям Саундерс вкрадливий голос i флегматично подумав: «Можливо, звичайно. А втiм…»




Роздiл 2


Пiсля чотириденного переходу Альбер де Вiльрож i Александр Шонi розташувалися на перепочинок попiд розложистим баобабом. Над жаром прогорiлого багаття шкварчала нанизана на замашну гiлляку туша капського тупорилого кабана.

Жозеф чистив рушницю, пильнуючи майбутню печеню, апетитний вигляд i запах якоi тiшив зiр i нюх вiчно голодних чорношкiрих. Обидва неголосно нахвалювали смак «маленького слона» – саме так зулуси називають цю iкласту тваринку з паскудним характером.

Навкруги стояла тиша, конi мирно паслися на зеленiй травичцi.

– Бачиш, друже, – мовив Альбер, – найдивовижнiшi, здавалося б, примхи людськоi фантазii врештi-решт стають реальнiстю. І саме це мене захоплюе! Ти пам’ятаеш, з яким радiсним трепетом i натхненням я ковтав книги про пригоди, не маючи сили стримати шалене калатання свого хлоп’ячого серця? Усю свою юнiсть я мрiяв про подорожi й неймовiрнi пригоди, якi так яскраво вихваляли у своiх творах моi улюбленi автори. Я марив цим тропiчним раем…

– Браво! – хмикнув Александр. – Досить базiкати. На мене твое красномовство не дiе, бо я давно вирiс iз коротких штанцiв. І скажу вiдверто – не бачу нiчого райського i захопливого в тому становищi, в якому ми з тобою опинилися.

– Який ти приземлений тип!

– Так воно й е! Спробуй помiркувати розсудливо. Я – пересiчний француз, якого демон мандрiв нiколи не спокушав. Я простий, як та земля, де я вперше побачив свiт Божий. Вiдтодi спокiйнiсiнько розподiляв свiй час мiж клопотами у маетку i свiтським життям у Парижi…

– А тепер ти потрапив у Пiвденну Африку, сидиш пiд баобабом, i на тебе чекае печеня з дикого кабана! – вигукнув Альбер. – Невже ти досi не втямив, що статися може все що завгодно? А махати кайлом – досить дивний спосiб повернути свiй статок для такоi простоi й приземленоi людини, як ти!

– Що стосуеться моеi дiлянки на копальнi, якоi я позбувся, то скажи менi, що розумнiше: вирушити з тобою на одчай душi шукати невiдомо що невiдомо куди чи й далi порпатися в запорошенiй ямi, ризикуючи сконати в нiй будь-якоi митi?

– Тебе, Александре, не перебалакаеш! Але перед нами чарiвна краiна скарбiв, менi ж потрiбно зовсiм небагато. Я присягнувся вiдбудувати Вiльрож, повернути своi каштановi гаi й подарувати своiй коханiй Аннi найбiльший дiамант у свiтi, а ще…

– Прошу до столу, – гукнув Жозеф, який уже нарiзав шматочками соковите кабаняче м’ясо.

– От якби нас бачили зараз нашi паризькi приятелi! – зауважив Александр. – Уявляю собi iхнi уiдливi зауваження…

– А самi вони що за люди? – Альбер помахав кухаревi рукою. – Припхаються до модного ресторанчика й знуджено колупаються у своiй вишуканiй вечерi та знай цмулять iз келихiв кисленьке винце, попихкують сигарами, а вiдтак годинами чешуть язиками… А ми з тобою…

– …iмо печеню без крихти хлiба!

– Зате тут iдеально чисте повiтря, чудовi дерева, неймовiрно гарнi квiти, смарагдова трава…

– …що аж кишить скорпiонами та сколопендрами.

– А птахи! А скiльки дивовижних комах!

– Зокрема й дошкульнi москiти та отруйнi мурашки…

Жозеф знову покликав друзiв, перериваючи iхню веселу суперечку, i додав, звертаючись до чорношкiрих:

– І ви, хлопцi, не соромтеся, розбирайте своi пайки.

Тi не змусили себе умовляти.

Друзi розкошували в затiнку, насолоджуючись смачною печенею. Та пообiдати спокiйно iм завадив шалений гамiр, що раптом почувся з протилежного краю галявини, причина якого спершу була не вiдома. Усю цю какофонiю звукiв створював оркестр iз численних туземних флейт, видовбаних зi слонових бивнiв пищикiв, тамтамiв i якихось струнних iнструментiв. До варварських звукiв домiшувалися несамовитi, мовби звiринi, крики. Французи похапали зброю й приготувалися до бою.

Проте iхнi страхи виявилися марними. Усi трое розреготалися, побачивши, як гурт дикунiв – призвiдникiв цього гуркоту – рухався пiвколом i самою тiльки своею шаленою музикою гнав поперед себе якусь iстоту, що ледве трималася на ногах. Тепер друзi роздивилися й саму жертву: бiлого чоловiка рокiв п’ятдесяти, схожого на дрiбного канцеляриста. Обличчя його було обвiтрене, засмагле i почеркане глибокими зморшками, а очi дивилися зацьковано й перелякано. На ньому був запорошений цилiндр, довгий чорний сюртук iз засмальцьованим комiрцем i закороткi, мов «пiдстреленi», штани, що не досягали до стоптаних черевикiв.

Помiтивши европейцiв, гнаний, немов рятуючись вiд вогню, побiг просто до них.

– Мир вам, браття моi!

– І вам того ж бажаемо, – кивнув Александр, усмiхаючись у вуса.

– О, нечестивцi! – скрикнув англiйською незнайомець, погрожуючи своiм переслiдувачам кулаком.

Побачивши озброених незнайомцiв, музики трохи вгамувалися.

– А тепер, мосье, заспокойтеся! – мовив Альбер де Вiльрож. – По-моему, цi чорношкiрi хлопцi не надто ворожi до вас. Єдине, що вам загрожуе, – це або повна глухота, або ненависть до африканськоi музики на все життя.

– Це клятi упертюхи! Менi так i не вдалося пролити свiтло Писання в цi дикi душi! Вони вперто тримаються свого…

– Чому вас переслiдували у такий дивний спосiб? – здивувався Александр.

– Вони вигнали мене зi своiх земель, брате мiй… – зiтхнув проповiдник. – Я простий слуга Божий, але якщо у вас немае фургона з товарами для обмiну, вони вас випроваджують – аж на межу своеi територii. Я прибув сюди тiльки сьогоднi вранцi… І що тепер мушу робити, поневiряючись, сам-один, ще й позбавлений засобiв до iснування?

– Хочете роздiлити з нами скромну трапезу i доеднатися до нашоi експедицii?

– Майте на увазi, ви далi й кроку не ступите, якщо не маете чим удовольнити пожадливiсть цих дикунiв.

– Ну, щодо цього не турбуйтеся, мiстере… е-е… слуга Божий… А тепер, схоже, настав час для перемовин, – стримано кивнув Александр, помiтивши, що до нього наближаеться один iз тубiльцiв.

Значний арсенал европейцiв, здаеться, справив належне враження на чорношкiрого вождя. Озирнувшись, вiн подав знак, i з гущавини зараз же вискочила його обшарпана охорона, озброена списами та iржавими мушкетами. Сам вождь був у сiрому фетровому капелюсi з бiлим пером, коротких штанях i чоботях iз закотами; коло комiра його подертоi куртки за тубiльним звичаем були притороченi коробочка, разок намиста, нiж, табакерка i уривок вiд хвоста фенека, що вочевидь правив вождевi за носовичок.

Александр заледве змiг стримати усмiшку, коли тубiлець заговорив ламаною англiйською:

– Мiй бiлий брат знае, що за прохiд землею бечуанiв належить сплатити?

– Охоче. Кому?

– Менi.

– Назвiться, будь ласка, добродiю.

– Мене послав король Сiкомо…

– От що, чоловiче добрий, – спохмурнiв Александр, – я краще заплачу самому мiстеровi Сiкомо.

– Мiй бiлий брат дасть менi синього костюма, червону сорочку i новий капелюх з пером, – не здавався тубiлець. – Рушницю, порох, свинець…

– Бiлий брат дасть вам монету в десять франкiв i благословення, про все iнше ми поговоримо з Сiкомо. Тих речей, якi вам потрiбнi, у нас немае.

– Де то видано? – вигукнув, кривляючись, вождь. – Щоб бiла людина подорожувала без фургона? І не мала б речей, якi можна обмiняти на слонову кiстку?

– Авжеж, саме так.

– Навiщо ж ви сюди прийшли?

– Подихати свiжим повiтрям, – почав i собi дратуватися Александр.

– Усi бiлi мають фургони… Хто ви такi?

– Нi, цей хлопець таки дивак… Менi що – показати документи?

– Ми проведемо наших бiлих братiв до короля Сiкомо, – не вгамовувався посланець.

– А це вже дзуськи!

Тим часом Альбер де Вiльрож звелiв Жозефу привести запряжених коней.

Александр приеднався до верхiвцiв, якi швидко зарядили своi карабiни на випадок несподiваного нападу. Клацання затворiв i рiшучий вигляд вершникiв подiяли вмить: лави чорношкiрих розiмкнулися, списи i мушкети опустилися долу.

– Гайда! – гучно скомандував Шонi. – Де там наш проповiдник?

– Зник, – знизав плечима Альбер. – Менi здаеться, вся ця публiка – просто зграя мiсцевих грабiжникiв. Тепер вони полюватимуть на нас. Не найкращий початок подорожi цими землями…

– Дурницi! – заперечив Александр. – Хай тiльки рипнуться, ми iх переб’емо, як зайцiв. А щодо пастора, гадаю, той сам чудово дасть собi раду…

Той, про кого мовилося, i справдi подбав про себе якнайкраще: оточений своiми недавнiми переслiдувачами, вiн саме наминав за обидвi щоки те, що залишилося вiд недоiденоi кабанячоi тушi, жваво теревенячи з вождем. При цьому, судячи з iнтонацiй, вони були давнiми приятелями.




Роздiл 3


Витiвка трьох французiв здавалася цiлковитим божевiллям з будь-якого погляду.

По-перше, вони подалися углиб незнайомоi краiни без спорядження i припасiв, без запряженого биками фургона, верхи на конях, для яких тутешня муха цеце становить смертельну загрозу. По-друге, багато хто з туземних вождiв i правителiв нерiдко вимагали з мандрiвникiв непомiрну плату за право проiзду iхнiми володiннями.

Безлiч дослiдникiв застрягало в цих краях на довгi мiсяцi, ризикуючи життям! Навiть усесвiтньо вiдомий доктор Лiвiнгстон був змушений, вичерпавши усi аргументи й ресурси, змiнювати маршрути i, долаючи неймовiрнi труднощi, обминати цi негостиннi землi. А тропiчнi хвороби, диявольський клiмат, хижi звiрi?

Маленький загiн був уже досить далеко вiд мiсця стоянки. Альбер де Вiльрож, попри всю свою вдавану безтурботнiсть, був вельми спостережливий; до того ж вiн був добре знайомий iз працями-звiтами тих мандрiвникiв, що побували в тутешнiх мiсцях ранiше.

– Слухай-но, друже, – сказав вiн Александровi, похитуючись у сiдлi, – зараз в Африцi саме в розпалi посушливий сезон…

– Я помiтив, – усмiхнувся Шонi, обличчя в якого зробилося аж сiрим вiд пилу.

– Проте це нам на руку. Мiсцевi тубiльцi, мабуть, не знайомi з творчiстю Лафонтена i нiколи не читали його байку «Польовий коник i Мурашка».

– Так i е. Та й нащо iм вона?

– Я вважаю, що вони, мов той стрибунець, танцюють, горлають i дмуть у своi дудки, геть не клопочучись про запаси продовольства на такий голодний час. Тодi як iхнi порожнi кишки давно вже грають марш.

– Хай так. Чим ми кращi за них?

– Виходить, ми можемо стати для них рятiвниками! Невже ти не всадиш кулю в око слоновi чи не пiдстрелиш звичайну антилопу з вiдстанi якоiсь сотнi метрiв? Вiдкриемо полювання i завалимо голодних тубiльцiв купами дичини. Легко розплатимося м’ясом за прохiд iхньою землею…

– Непогана iдея!

– Бачиш онде, бiля пiднiжжя горба, щось схоже на табiр? Це бечуани, iх доволi багато. Нам iх не минути, тим паче, що наша мапа не цiлком точна, i ми ведемо пошуки майже навпомацки…

На чорношкiрих, що з’юрмилися бiля пiднiжжя горба, було страшно дивитися – такий виснажений, знесилений вигляд вони мали. Їх було близько сотнi, включно з жiнками i дiтьми. Побачивши европейцiв, тубiльцi попадали на землю й похапалися за животи, показуючи, якi вони голоднi, й тужливо застогнали; водночас дехто з них радiсно вигукував, сподiваючись на порятунок.

– Бiдолахи! – вигукнув Альбер, на якого це видовище справило гнiтюче враження. – Та вони ж ледь живi!

– Саме час вирушити на полювання i нагодувати цих голодних людей, поки не пiзно, – зiтхнув Александр. – Я тiльки боюся, що дичини тут негусто. Ну й нещасна краiна! Земля потрiскалася, джерела висохли, рослиннiсть перетворилася на попiл…

Один iз чорношкiрих, як з’ясувалося, знав кiлька слiв англiйською. Допомагаючи собi жестами, вiн повiдав жахливу iсторiю колись квiтучого села. Через сварку iз сусiднiм плем’ям спалахнула вiйна, iхне село спалили, загинув i врожай, уцiлiла лише жменька людей, яким, щоб вижити, доводиться поневiрятися у пошуках iстiвних корiнцiв, черепах, комах i жаб. Їхнi стрiли i списи не годилися для полювання на великого звiра; до того ж, вороги осiли на берегах единоi в цих краях рiчки, саме там, куди приходять на водопiй слони й носороги. Багато бечуанiв уже загинули вiд голоду…

«Тлумач» погодився стати за провiдника. Залишивши гладкоцiвковi мисливськi рушницi слугам, трое французiв негайно вирушили до рiчки, прихопивши з собою великокалiбернi карабiни. Пiсля переходу, що тривав не менше години, мисливцi дiсталися до майже зовсiм пересохлоi рiчки. Лiс на ii берегах здiймався суцiльною стiною, тож мусили стриножити коней i залишити iх на галявинi, а самi, намагаючись не шумiти, причаiлися за деревами. Свiжi слiди на березi свiдчили, що до цього водопою часто навiдуються слони.

Незабаром iз хащi, в якiй виднiлося кiлька глибоких проломiв, прокладених до рiчки могутнiми велетнями, долинув шум, схожий на звук близького потяга. Альбер де Вiльрож звiвся на лiктях i побачив за пiвсотнi метрiв од себе величезного слона. Александр, який був праворуч, налiчив iще вiсьмох. Це були, судячи з могутнiх бивнiв, самцi; останньою йшла слониха – «гола голова», як iх називають тубiльцi. Тварини брели неквапливо, стрясаючи землю, ламаючи кущi, поки, нарештi, вийшли на схил, що вiв до водопою.

Александр спокiйно вичiкував слушноi нагоди. Вибравши за жертву третього лiком слона, вiн нацiлявся в мiсце мiж його вухом i оком. Альбер, чоловiк менш стриманий, нетерпляче поглядав на гiгантiв, а Жозеф страшенно нервував. Позицiя, яку вiн займав, виявилася геть незручною: йому було добре видно лише потилицю ватажка стада i бiльше нiчого. Стрiляти слоновi в потилицю – однаково, що намагатися прострiлити сталеву броню.

Коли стадо пiдiйшло близько до води, ватажок чомусь занепокоiвся. Вiн пiдозрiло оглянув обидва береги, обернувся до iнших слонiв, зiщулив очицi, глибоко втягнув повiтря i, випрямивши хобот, витягнув його у бiк мисливцiв.

Альберовi заважав кострубатий пень, i вiн не зумiв скористатися цим рухом тварини. Александр, не розумiючи причини його зволiкання, нетерпляче пробурмотiв: «Якого бiса вiн чекае?» – i почав стежити за тим, як спраглi гiганти входять у воду, здiймаючи хмари бризок.

Два пострiли, а за мить i третiй пролунали над лiсом, як вiддалений грiм. І зараз же почувся крик лютi й болю: один з гiгантiв, немов пiдтятий невидимою блискавкою, важко впав у воду i затiпався в передсмертних корчах. Александр не схибив, але тепер вважав за краще приберегти другий заряд i просто вичiкував, спостерiгаючи за тим, що вiдбуваеться.

Наляканi слони, грiзно засурмивши, кинулися геть вiд рiчки i сховалися в заростях баугiнiй. Двое поранених тварин залишилися у водi. Жозефова куля пробила ногу одному зi слонiв; ревучи вiд болю i припадаючи на поранену ногу, вiн побрiв наздоганяти стадо. Альберовi не пощастило: другий слон був занадто великий. Куля восьмого калiбру влучила йому в шию, але самець помiтив стрiльця i кинувся туди, де в повiтрi повисла хмарка порохового диму.

Пролунав ще один пострiл, але поранена i розлючена тварина мчала так швидко, що мисливець схибив. У Альбера не було можливостi нi втекти, нi бодай сховатися – величезний слон усiею своею тушею вже навис над ним, загрожуючи розтоптати. Мисливець упав на спину, вперся прикладом у землю i, голосно скрикнувши, спустив курок.

Цього разу куля влучила слоновi в груди. Оглушений пострiлом, заслiплений спалахом, наляканий криком, вiн зупинився, а потiм обернувся i хутко зник у гущавинi. Александр, покинувши засiдку, вже поспiшав на виручку побратиму.

– Чортзна-що!.. – мовив Альбер, голос якого нервово тремтiв, i поспiшно перезарядив свого карабiна.

– Друже, з тобою все гаразд? – Александр допомiг йому пiдвестися. – У мене аж мурашки по шкiрi. Я вже був подумав, що вiн тебе зараз розчавить…

– Коли б пiсля пострiлу я не встиг вiдкотитися вбiк, так би й сталося. Я вже вiдчував його гаряче дихання, що вихоплювалося з хобота. Оце так чудовисько! У ньому сидять двi розривнi кулi, а вiн знай трощить дерева, мов сiрники!..

– Той, у якого стрiляв я, не подае ознак життя. Може, поки що цього вистачить? Нашi голоднi бечуани i так матимуть цiлу купу свiжого м’яса.

– Нiзащо! – збуджено вiдмахнувся Альбер. – Вiн нагнав на мене таких дрижакiв, що я просто зобов’язаний з ним поквитатися! Але куди подiвся Жозеф? А, ось де вiн!

– Ах, мосье Альбер! – ще здалеку схвильовано загукав каталонець. – Я мало не збожеволiв! Я вже подумав, що ви загинули!

Вiд збудження Жозеф задихався; волосся його було скуйовджене, обличчя й руки подряпанi.

– Заспокойся, як бачиш, я цiлий i неушкоджений. А що ти робив тим часом?

– Слон стояв просто навпроти мене. Я вистрiлив йому в ногу. Вiн засурмив, а потiм дременув, мов заець.

– Ти, сподiваюся, збираешся його наздогнати?

– Боронь боже, мосье Альбер! І вам не раджу!

– Це ж чому?

– Тому що менi наказано доставити вас додому цiлим i неушкодженим. Що я скажу мадам Аннi, коли з вами щось станеться?

– Вона нiчого не знатиме, бо ми iй не скажемо. Вперед!

– Я думаю, – сказав Александр, – нам варто сiсти на коней! Хто знае, куди заведе нас гонитва за пораненими слонами…

За кiлька хвилин усi трое рушили верхи слiдами одного зi слонiв – того, що був поранений у ногу. Альбер першим помiтив його: слон лежав у гущавинi й, здавалося, конав вiд втрати кровi: дихання його було глухим i переривчастим, хобот здригався i тремтiв. Коли Александр був уже за тридцять крокiв од нього, слон помiтив вершника, заточуючись, звiвся на ноги, витягнув хобот i грiзно засурмив.

Кiнь пiд Александром з переляку став як укопаний, а двое iнших, здибившись, понесли своiх вершникiв у заростi. Зараз Александр бачив перед собою тiльки величезнi слонячi вуха i вже готувався вистрiлити, сподiваючись якщо не пробити кулею череп, то бодай оглушити тварину. Проте кiнь пiд ним задкував i мотав головою, заважаючи мисливцевi як слiд прицiлитися.

Розлючений слон височiв над вершником за якихось десять метрiв, готуючись напасти на нього.




Роздiл 4


Лише неймовiрний, дивовижний випадок урятував Александра вiд неминучоi загибелi.

Враз iз шумом, ламаючи все на своему шляху, iз заростей вискочив величезний бiлий носорiг i посунув просто на слона. Либонь, тупiт кiнських копит потривожив тварину в ii лiгвi. Слон, помiтивши свого запеклого ворога, знову коротко просурмив – а вже наступноi митi гiганти зiйшлися в сутичцi.

Пiдслiпуватий носорiг мiцно вперся в землю всiма чотирма ногами, нахилив свою потворну голову, а потiм з лютою силою пiдкинув ii вгору, прохромивши могутнiм рогом черево пораненого слона. Глухо трiснула й луснула шкiра. Слон похитнувся i впав мертвий, а носорiг вiдскочив i опинився за два кроки вiд вершника. Одурiлий вiд переляку кiнь продовжував тремтiти i щосили мотати головою, коли носорiг, увесь залитий слоновою кров’ю, кинувся на нього.

Усе сталося миттево: непроханий гiсть повторив свiй маневр. І вже кiнь похитнувся й мертвий завалився на бiк. А що ж з його вершником? Александр Шонi, впустивши карабiн, хутко випростався в стременах i встиг схопитися обома руками за грубу гiлляку дерева, пiд яким iще мить тому стояв його кiнь. Ось вiн легко i зграбно, мов справжнiй гiмнаст, пiдтягнувся на руках, вихопився на гiлку та й усiвся на нiй, поглядаючи згори, як на землi пiд ним нетямиться розлючений носорiг…

Коли потворний убивця нарештi пiшов собi, довершивши своi кривавi справи, мисливець обережно спустився вниз i пiдняв з пилюки свого карабiна.

– Чорт його бери! – пробурчав вiн, прямуючи пiд зелене шатро лiсу. – Тепер я ще й коня позбувся…

Раптом з гущавини знову почувся трiск гiлля. Александр зупинився, наготував до пострiлу карабiн, аж тут почув голоси: йому назустрiч iз хащi iхали верхи Жозеф i Альбер. Але бачили б ви iх у ту хвилину! Жозеф був без капелюха, одяг подертий на клаптi, обличчя i руки в кровi; його свiтлоi мастi конячину, всуцiль укриту тисячею саден, подряпин i уколiв, годi було впiзнати. Каталонець намагався заспокоiти ii, проте вдавалося це йому не краще, нiж Альберовi, який так само мав вигляд опудала.

– Нiвроку ж ви погуляли, друзi моi, – сказав Александр. – Звiдки вас Бог несе – з кураiв чи з чортополоху?..

– Цi клятi шкапи затягли нас у нетрi якихось пекельних колючок! – обурено вигукнув де Вiльрож. – Чорт би iх забрав з усiм iхнiм потрухом!

– Ти схожий на подушечку для шпильок! – усмiхнувся Александр. – Це, мiж iншим, держидерево!

– Плювати менi, як там воно зветься… О Боже, як боляче!

– Зараз ми iх повиймаемо… – Александр видобув з кишенi дорожнiй несесер, дiстав пiнцета i заходився вправно витягати з приятеля колючки одну за одною, примовляючи: – Не сiпайся! Спокiйно… Зараз у твоему тiлi стирчать зразки усiх без винятку африканських колючок. Ось дивися – цi двi загнутi гострi пластинки, схожi на риболовний гачок…

– Що за мерзенна погань!

– Потерпи трохи! Якщо зробиш рiзкий рух, стане ще гiрше… А ось iнший рiзновид – з мiцними хрестоподiбними голками. Тепер мiмоза звичайна – оцi бiлi шпильки. Є тут i «чiпка акацiя»…

– Ти що, зiбрався вивчати ботанiку на моiй шкiрi? Досить!

– Годi вже, заспокойся.

– Пiсля цих колючих нетрiв я навiть забув тебе спитати: як ти?

– Живий, чого не можна сказати про мого коня. Дякуючи одному симпатичному носороговi… Дозвольте, Жозефе, порятувати й вас…

Каталонець виявився бiльш терплячим, нiж Альбер, який, звiльнившись вiд тисячi колючок, що впивалися йому в тiло, тепер не мiг стримати роздратування:

– Це просто казна-що якесь! Вiдколи ми зустрiли цього пастора, усе пiшло шкереберть. Може, у нього лихе око?

– Заспокойся й не мели дурниць! Дивися: полювання у нас цiлком вдале, нам е чим заплатити за проiзд, i ми ще й нагодуемо цих нещасних. Зараз я закiнчу з колючками в Жозефа, i ми повернемося до рiчки. Ти зможеш у нiй скупатися, потiм я вас обох натру слоновим товщем[1 - Товщ (дiал.) – жир.] – кажуть, то найкращий засiб для загоення ран. А тодi ми чогось перехопимо.

– Тебе не хвилюе те, що ми тут застрягнемо надовго?

– Чому?

– Хiба ти не залишився без коня?

– Поки що пiду пiшки, а потiм добуду коня в найближчому великому селi…

Їхню розмову перервали радiснi вигуки – то лементували голоднi тубiльцi, побачивши на березi вбитого слона. Александр поклав пiнцет на мiсце, прихопив карабiн, i французи поспiшили до води, ведучи за поводи змучених коней.

Пiдiйшовши ближче, вони були враженi розмiрами могутнього самця: мертвий слон височiв над водою, нiби сiра гранiтна скеля. Голова його лежала на березi, пiдперта жовтуватими бивнями, а хобот тягнувся в травi, продовжуючи лiнiю широкого i плаского лоба, характерного для африканських слонiв. Правий бивень був майже три метри завдовжки, лiвий трохи коротший – зi стертим чи обламаним кiнцем.

Хоч якi змученi тривалим постом були горопашнi бечуани, вони не накинулися одразу на тушу, мов зграя голодних шакалiв, а терпляче чекали своеi черги. Їхнiй вождь спершу вiдрiзав слоновi хобот, вправно вiдчикрижив переднi ноги i ввiчливо пiднiс цi ласi шматки мисливцям. Потiм змахнув рукою – i лише тодi його зголоднiлi одноплемiнники, зi списами, ножами й сокирами в руках заходилися коло тушi, облiгши ii зусiбiч, мов бджолиний рiй…

Коли перший голод було вгамовано, бечуани завели дивноi тужливоi пiснi. На знак подяки «провiдник» приготував для бiлих мисливцiв особливу страву зi слонячого хобота, а потiм вирив яму, щоб на нiч покласти в неi слонячi ноги, засипавши iх золою, вугiллям i хмизом.

– Дякую за турботу, – жартiвливо вклонився йому Альбер. – Якщо смак вiдповiдае запаху, то страва просто чудова. Александре, Жозефе! Ви такого нiколи не куштували… Це щось божественне!

– Ось бачиш! Твоi рани затягуються i без ванни, через два днi вiд них не залишиться й слiду. Провiантом ми запаслися…

– Ти, здаеться, забув про слонову кiстку!

– Авжеж! Про неi я чомусь не подумав.

– Вага бивнiв твого слона понад центнер… Якщо рахувати по п’ятнадцять франкiв за кiлограм, вийде пiвтори тисячi.

– Ти забув про витрати на перевезення.

– Помиляешся, я все врахував, друже. Бивнi другого слона, якого убив носорiг, мають не меншу цiннiсть. Третього ми ще розшукаемо… Тепер щодо перевезення. Чотири бивнi ми акуратно нав’ючимо на своiх коней i залишимо на зберiгання на найближчiй торговiй факторii. А повертаючись, купимо там же фургон.

– Що ж, звучить непогано. А припаси на зворотний шлях? – запитав Александр.

– Поглянь, що роблять нашi чорношкiрi брати, – Альбер показав приятелю на тубiльцiв, якi саме нарiзали залишки слонового м’яса на тоненькi смужки. – Вони порозвiшують це м’ясо на гiлках на осоннi й залишать так, доки воно цiлком висохне. Це те, що в тутешнiх краях називаеться «бельтонг». Поглянь, як уважно спостерiгае за ними Жозеф, переймаючи досвiд…

Пiсля того, як зi справами впоралися i надворi посутенiло, бечуани розклали багаття, щоб вiдлякати хижакiв, а европейцi обляглися на нiч неподалiк вiд ями, в якiй умлiвали до пори слоновi ноги.

– Час би вже й подрiмати! – позiхаючи, мовив Альбер де Вiльрож. – Сподiваюся, сон вiдсвiжить i збадьорить нас пiсля такого важкого дня…

Де там! Не минуло й двох годин, вiдколи в таборi всi поснули, аж раптом зовсiм поруч, у сусiдньому перелiску, почувся страшенний шум.

Нашi французи враз посхоплювалися на ноги, похапали зброю i зайняли обороннi позицii. Стриноженi конi занепокоiлися. Незабаром причина переполоху з’ясувалася.




Роздiл 5


Надворi ще панувала глупа нiч – до свiтанку залишалося близько трьох годин.

Власник халупи, якого звали Клаас, недарма називав свое житло собачою будкою. Кiлька збитих нашвидкуруч дощок, щiлини мiж якими абияк позатиканi сумiшшю глини з просяною соломою, напiвструхлявiле пальмове листя – покрiвля, ото й уся архiтектура. Меблi для помешкання були також нiвроку: замiсть стiльцiв – черепи буйволiв з рогами-пiдлокiтниками, за стола правив широкий пень iз запаленою на ньому сальною свiчкою, за лiжко – купа чи то ганчiр’я, чи зiпрiлого листя, попiд стiною стояли три старовиннi довгоцiвковi голландськi рушницi з важкими прикладами. Цей допотопний арсенал годi й порiвнювати iз сучасним карабiном, проте в руках таких влучних стрiльцiв, як бури, вiн усе ще е дуже небезпечним. На долiвцi скрiзь було порозкидано порожнi сакви й бурдюки з бичачоi шкури, в якi наливають кап-брендi – мiсцеву виноградну горiлку.

У халупi пiд ту пору зiбралася пiдозрiла кампанiя. Трое власникiв рушниць були рiзного вiку, але де в чому схожi мiж собою. Передусiм велетенським зростом, однаковими куртками та штаньми з м’якоi шкiри, а також кремезними статурами i неоковирними мармизами жорстоких бузувiрiв.

Вiдмiннiсть полягала в особливих прикметах двох iз них. Корнелiус був кривий на лiве око – його очну ямку перетинав жахливий шрам. Мабуть, то був слiд вiд пострiлу впритул. У Пiтера вiд брiв до тiменi пролiг глибокий рубець, що дiлив його шевелюру навпiл. Очевидно, чийсь клинок свого часу так i не змiг розкраяти його чавунну голову. Ця трiйця пиячила й теревенила в «собачiй будцi», раз за разом згадуючи iм’я Альбера де Вiльрожа, з чого можна було виснувати, що саме вiн безпосередньо причетний до бойових поранень Корнелiуса й Пiтера.

– Щоб я згорiв був у пеклi, коли цього разу не вколошкаю клятого жабоiда! – гарчав хазяiн халупи. – Пiсля зустрiчi з ним я сам не свiй…

– Клаасе, ти знову за свое. Кинь молоти дурницi!

– Чума б тебе забрала, Корнелiусе! Зарiзати людину менi так само легко, як скрутити курчатi в’язи.

– Розумiю, коли йдеться про те, щоби шльопнути кафра чи готтентота. Але ж европеець – то вже зовсiм iнша справа.

– Велика рiч! Кажу ж тобi, я порiшив того торгаша разом з його псом, i рука менi не здригнулася… Проте мiй заклятий ворог вельми сильний i спритний. Вiн не боiться нас нi поодинцi, нi всiх разом. Поглянь-но на себе, Корнелiусе! Ти, правду сказати, хлопець смiливий, та все ж вiн всадив тобi револьверну кулю в самiсiньке око…

– Ну, влучив. То й що? Я з ним iще поквитаюся за це. Вiн викликав тебе на дуель, а ти, дурний, погодився – ось i маеш. Схибив. Ще й мало не залишив сиротою дiвчину, руки якоi домагався!

– Годi каркати! Поглянь на Пiтера – це ж об його довбешку зламано шабельний клинок!.. – розлютився Клаас. – Ви обое, мабуть, забули, що тодi утнув клятий француз. Цiлих три тижнi вiн легко обводив нас круг пальця, обходив усi пастки i не навертався на очi. А з ним же була ще й жiнка, яку вiн мусив уберегти за всяку цiну. Справжнiсiнький демон та й годi! Я й сам уцiлiв якимось дивом.

– Що ж ти збираешся робити?

– Я для того й запросив вас до цiеi будки, щоб розповiсти про своi плани…

Аж ось, невiдь звiдки, мов з-пiд землi, до халупи ввалився новий гiсть, з появою якого Клаас замовк. Попри гострий слух i звiрине чуття, нiхто iз захмелiлоi трiйцi не зауважив, як вiн увiйшов.

– Еге, кого я бачу – чи не його превелебнiсть власною персоною! – вигукнув одноокий Корнелiус. – Звiдки ви взялися, панотче?

Гримаса, яка, очевидно, мала означати посмiшку, на мить зiм’яла обличчя новоприбулого, i воно знову перетворилося на непроникну маску. Вiн разюче контрастував з компанiею, що точила ляси навколо пенькуватого столу: якщо в усiх трьох можна було з одного погляду впiзнати бурiв, то риси цього, четвертого, видавали уродженця далекоi Британii. Проповiдник був страшенно худий i кiстлявий, пом’ятий сюртук i «пiдстреленi» штани тiльки пiдкреслювали його хирлявiсть, а поношений високий цилiндр над вiдстовбурченими волохатими вухами надавав комiчного виразу всiй його недоладнiй постатi. Його безбороде зморщене личко, зловiсне i водночас якесь сумовите, не викликало бажання жартувати: мiцно зцiпленi безкровнi уста i сталевi очi свiдчили про холодну й жорстоку вдачу, хоч на вигляд чоловiк здавався знидiлим i геть сумирним.

Нiчого не вiдповiвши, гiсть клацнув кiстлявими пальцями: звук був такий, нiби ляснули кастаньети.

– Нас нiхто не чуе?

– Нi, – було безтурботно вiдказано й припрошено до столу: – Сiдайте, ваша превелебносте. Крiзь тутешнi кущi й сам сатана не продереться, не знаючи проходу. Та й кому спаде на думку, що бiдний проповiдник водиться з небезпечними бандитами? На копальнi Нельсонсфонтейн усе спокiйно. Маемо в запасi ще кiлька годин…

– Не гаймо часу. Кажiть, Клаасе. Я волiв би знати все про вашi плани.

– До справи, ваша превелебносте! Не варто, я гадаю, повторювати, що роботи додалося, i тепер вона значно важча. Нашi фiнанси майже вичерпалися. Не те щоб алмазiв стали добувати менше – навпаки, але старателi нинi обережнiшi. Скупники озброенi до зубiв i поодинцi не ходять, полiцейськi подвоiли пильнiсть, а товар вивозиться пiд посиленою охороною. Про те, щоб захопити чарiвнi камiнцi силою, годi й думати. Хитрiстю пробратися на склад теж неможливо. Ми самi виннi, що були занадто зажерливими… Еге ж, отче?

– Згоден.

– Коли б не ви, ваша превелебносте, телiпатися б нам усiм давно на добре намилених конопляних мотузках… Тож тiльки завдяки вам ми завжди знали про все, що дiеться на копальнi. День у день, година за годиною… Ви дiяли так спритно, що навiть сам бiс не вгадав би пiд личиною вiрного «слуги Божого» потайнi намiри одного з найвiдомiших европейських шахраiв…

– Клаасе, не розводьтеся довго.

– Я просто хочу наголосити, що статку ми так i не надбали. Зате ви тепер не бiднiшi за самого губернатора.

– Усяке бувае, брате мiй. Нема на те ради! Людина хоч i зветься Божим творiнням, проте грiшна й недосконала. Взяти хоча б вас. Усi ви непробуднi п’яницi й запеклi картярi. Тому й сидите тепер на бобах, i голови вам трiщать од думок, що ж то воно з вами далi буде…

– Тепер про мiй план… Може, перехилимо по однiй? Горло пересохло.

– Пiзнiше… Далi, Клаасе.

– Коли я прибув з Кейптауна з копiйчаними результатами нашоi останньоi операцii, випадок привiв мене до готелю, де зупинився мiстер Смiтсон iз донькою i зятем. Нiхто не пiдозрював, що я тут, поруч iз ними, за перегородкою; усi iхнi таемницi стали моiми – я жив iхнiм життям i пильнував кожен iхнiй крок… Слiд сказати, що я шаленiв од краси цiеi дiвчинки, а француза просто зненавидiв…

– Я знаю про це, Клаасе, – перебив його гiсть голосом, що нагадував скрекiт сарани.

– Отож я й кажу: вони теж залишилися без грошей, – невдоволений тим, що йому не дали розповiсти про найнiжнiшi почуття, вiв далi оповiдач. – У них з’явилася одна божевiльна iдея… І мене вона теж надихнула! Ви, мабуть, чули легенду про незлiченнi скарби кафрських королiв, про цiлу купу алмазiв, захованих десь на Замбезi, недалеко вiд порогiв?

– Пустi теревенi, – мовив проповiдник. – Ми марно гаемо час…

Клаас похмуро поглянув на нього й промовив:

– Можете менi не вiрити. Але мiсце, де сховано скарби, iм видав нащадок тубiльних правителiв, кафр Лакмi, незадовго до своеi смертi. У моiх, так би мовити, пiдопiчних е мапа, i вони твердо переконанi, що знайдуть той скарб. Інакше чому б Вiльрож сам вирушив на пошуки? Я ж потай супроводив його аж до Нельсонсфонтейна. Там вiн умовив приеднатися до нього свого давнього приятеля – я пiдслухав, про що вони базiкали в його наметi… Сам факт iснування цiеi купи алмазiв не викликае сумнiву, i я певен, що вони iх таки знайдуть.

– Ну що ж, зрозумiло. Отже, доведеться йти iхнiми слiдами, – вирiшив проповiдник. – Французи самi приведуть нас до скарбу, а коли заволодiють ним, ми напевно знайдемо спосiб звiльнити iх вiд цього непосильного тягаря.

– Мало плентатися за ними назирцi – це надто небезпечно, – зневажливо стенув плечима Клаас. – Тут потрiбен сильний хiд… Може, приеднатися до них? Але ми трое для цього не пiдходимо – Вiльрож занадто добре нас знае.

– А от я цiлком можу це зробити, – зауважив псевдопастор, на якого подiяла впевненiсть бандита. – Крiм того, я охоче зустрiнуся з нашими колишнiми помiчниками – захiдними бечуанами. Їх можна буде пустити по слiду французiв, створивши з них щось подiбне до почесного конвою з найзапеклiших головорiзiв Пiвденноi Африки.

– Недарма я сподiвався на вашу допомогу, ваша превелебносте. Ну, а привiд для зустрiчi з французами i причина приеднатися до них простi: здаеться, дуже скоро вибухне вiйна мiж кафрами й англiйцями, маемо всi ознаки цього. Тодi ваша мiсiя – нiбито супроводжувати нещасних бiженцiв, змушених покинути рiднi мiсця i рятуватися од вiйни, утiкаючи на пiвнiч…

– Непогано! Я вирушаю сьогоднi ж, наздожену французiв, постараюся будь-що увiйти до них у довiру i стати iхнiм вiрним супутником. А ви тим часом що робитимете?

– Корнелiус i Пiтер залишаться тут i чекатимуть на мене. Я ж повернуся до Кейптауна.

– Навiщо?

– Двома словами: необхiдно, щоб Анна, Вiльрожева дружина, поiхала з мiста: доки вона там, iй нiщо не загрожуе. А от напасти на неi дорогою i викрасти – раз плюнути…

– Але як ви змусите ii виiхати з безпечного мiсця?

– А ви ж навiщо, ваша превелебносте? Що я неписьменний, то ви просто зараз нашкрябаете коротенького листа, а заодно i допис до газети. Маете папiр i чим написати кiлька слiв?

– Знайду.

– Вигадайте такого листа, що його б Вiльрож, нiбито тяжко поранений, мiг продиктувати якомусь приятелевi, а не написав власноруч. Наголосiть, що почуваеться вiн вельми зле i потребуе ретельного догляду. А доправити лист – то вже мiй клопiт. Певен: щойно жiнка одержить звiстку, вона негайно вирушить у дорогу. Газетний допис нехай буде про вбивство на копальнi. Щоб пiдозра неодмiнно впала на француза.

– Та хто в таке повiрить?

– Раптовий i поспiшний вiд’iзд його дружини буде схожий на втечу, тож породить додатковi пiдозри.

– Що це вам дасть, Клаасе?

– Ми закриемо Альберовi Вiльрожу, хоча б ненадовго, доступ на територiю колонii. А допоки жiнка його буде в наших руках, вiн не матиме анi часу, анi можливостi, щоб доводити свою невиннiсть. Єдиним його прагненням стане звiльнити кохану дружину, але вiн не зможе звернутися по допомогу нi до англiйцiв, нi до бурiв, адже йому загрожуватиме негайний арешт за звинуваченням у вбивствi.

– Добре. Дайте менi чверть години.

Поки гiсть нашвидку писав цидулку, трiйця спрагло прикладалася до бурдюка з кап-брендi.

– От i все, – нарештi мовив превелебний, звертаючись до завсiдникiв халупи. – Тримайте два папiрцi, Клаасе. Допис для газети складено навпiл, а повiдомлення для панi – вчетверо. Глядiть не переплутайте!

– Не хвилюйтеся! І випийте з нами, прошу. Завтра на копальнi знайдуть убитого торговця в розграбованiм фургонi. Я теж буду там, тож постараюся навести полiцiю на хибний слiд.

– Але обережнiше з полiцейським на iм’я Вiльям Саундерс. До речi, ви знайшли у фургонi бодай щось путне?

– Дрiбницi. Менi був потрiбен труп, i вiн там е. А це головне.




Роздiл 6


Панiка, викликана вбивством у селищi старателiв, ущухла так само раптово, як i зчинилася. Вся величезна копальня знов повернулася до своiх звичних справ: застукали кайла, заскрипiли коловороти i блоки, що пiднiмали на линвах мiшки з породою; люди працювали зi звичайним завзяттям. Час минав, а майстер Вiлл не знав, за яку ниточку смикнути, аби розплутати клубок злочину. Вiн уже не раз чув за спиною образливi кпини колег, та полiцейський похмуро вiдмовчувався, доки не визрiло в нього остаточне рiшення. Вiдтак, склавши до саков лише найнеобхiднiшi речi, наготував зброю, осiдлав коня i рушив у дорогу.

Вiльям Саундерс переконався, що, крiм французiв, нiхто стороннiй на копальнi останнiм часом не з’являвся, якщо не рахувати трьох бурiв. До того ж, у його мозковi билася невiдчепна думка, що всi вони якимсь чином пов’язанi зi злочином.

«Французи з’явилися й одразу ж зникли; той iз них, що працював на копальнi, нещодавно бачився iз жертвою. Водночас ця трiйця бурiв теж, либонь, неабиякi пройдисвiти. До речi, саме бур вiддав менi пiхви вiд ножа вбивцi… – розмiрковував полiсмен. – Потiм iхнi шляхи розiйшлися… Треба знайти або тих, або iнших. Але кого саме? Я схильний запiдозрити у скоеному злочинi французiв, адже знайденi на мiсцi злочину пiхви могли належати найпевнiше комусь iз них, й аж нiяк не вахлакуватому, неотесаному буру. Ну що ж, з усього виходить, що доведеться махнути на пiвнiч…»

Вiн об’iхав алмазоносне поле, оглянув геть усi дiлянки i рушив далi. Напасти на слiд трьох европейцiв виявилося дуже легко, адже вони й не намагалися ховатися. І це його насторожило. До кордону англiйських володiнь було всього два пiших переходи, а на чужу територiю права майстра Вiлла затримувати злочинцiв не поширювалися. Змiркувавши таким чином, вiн вирiшив не вiдставати вiд убивць нi на крок, щоб устигнути заарештувати iх i передати до рук правосуддя…

Альбер де Вiльрож i Александр Шонi не одразу збагнули, що вiдбуваеться. Шум долинав од рiчки, на березi якоi лишилися лежати кiстяки убитих слонiв. Тубiльцi, понаiдавшись донесхочу слонятини пiсля тривалого недоiдання, спали непробудним сном. Не спав лише той, кого вони називали промiж себе «провiдником». Вiн единий не втрачав самовладання, ще й розбудив на пiдмогу кiлькох своiх одноплемiнникiв – iз тих, що були мiцнiшi й молодшi.

Шум несподiвано вщух, потiм пролунало глухе переривчасте гарчання, вiд якого, здавалося, затремтiло листя.

– Лев… – прошепотiв чорношкiрий «провiдник».

Його голос заглушив хор диявольських крикiв iз заростей – лев’ячий рик виявився всього лише увертюрою.

– Я чую гiен i шакалiв. Їх там багато. Цей лев – ватажок, вiн не iстиме падло. Зараз вiн женеться за газеллю або буйволом, а шакали ведуть його по слiду…

– Дивiться! – несподiвано скрикнув Альбер. – Здаеться, лев учув у ямi нашу печеню!

З-за хмари вигулькнув мiсяць i залив своiм сяйвом галявину, на якiй зупинилися на ночiвлю французи. Александра не можна було назвати надто вразливою людиною, але й вiн трохи сторопiв, побачивши за тридцять ступнiв попереду себе темний нерухомий, нiби чiтко окреслений рiзцем вправного скульптора, силует чорногривого лева.

Александр плавно пiдняв цiвку карабiна i спустив курок. Хмара порохового диму ще застувала йому очi, а хижак, уражений важкою кулею, вже конав на землi, жахаючи все довкола передсмертним риком, сповненим болю i муки.

– Чудово, Александре! Нiвроку з тебе стрiлець, що й казати! Готовий побитися об заклад, що ти влучив цьому милому котенятi в самiсiньке серце…

– Сюди! Рятуйте! Допоможiть! – почулися в тишi, що запала пiсля пострiлу, чиiсь панiчнi крики.

Знову затрiщали кущi, й друзi завмерли на мiсцi: просто на них, спотикаючись i петляючи, мчав чоловiк, за яким гнався величезний лев. Здавалося, бiдолаха приречений, але в нього вистачило сил уникнути загибелi ще раз – важка лапа лева лише залишила кривавий слiд пазурiв на його плечi. Проте вiд удару важкоi лапи вiн покотився по землi.

Майже не цiлячись, Альбер вистрiлив. Це змусило лева спинитися й загрозливо загарчати.

Прогримiло ще три пострiли, що злилися в один. Попри всi благання провiдника, що заклинав бiлих не рушати з мiсця, французи кинулися до бiдолашного, нерухоме тiло якого лежало, розпластане, на землi. Виявилося, що це европеець. Його спину було посмуговано рваними кривавими ранами, права рука безсило звисала.

Холодна вода привела пораненого до тями: закочуючи очi, вiн забурмотiв щось незв’язне про жертву, полiцiю i вбивцю.

– Що ж нам робити iз цим бiдолахою? – спитав Альбер.

– Не знаю, – знизав плечима Александр. – Ми не можемо взяти його з собою, так само, як i кинути його тут напризволяще…

– Здаеться, у нього зламана рука. Я спробую накласти шину. Потiм ми пiдсадимо його на одного з наших коней i доправимо до найближчоi факторii.

– Цiкаво, як вiн тут опинився, та ще й серед ночi?

– Можливо, рятувався вiд якихось убивць. Це якщо судити з його маячнi… – Альберовi нiяк не вдавалося обв’язати руку незнайомця лубками, i вiн роздратовано поморщився.

«Провiдник», пiдiйшовши, шепнув йому:

– Слухай-но, вождю, якщо дозволиш, я сам накладу цьому бiлому пов’язку.

– Будь ласкавий! Тим паче, що вiн, здаеться, знову знепритомнiв…

Тубiлець зрубав молоде деревце – завтовшки приблизно таке, як зламана рука пораненого, зробив на корi кiлька поздовжнiх надрiзiв i вправно зняв ii. Потiм завинув у рурку з кори скалiчену руку i перев’язав гнучкою лiаною. Александр перенiс незнайомця ближче до вогню й поклав на землю; той заворушився, попросив пити, спрагло ковтнув кiлька разiв i одразу ж заснув.

А невтомний тубiльний «провiдник» тим часом розкидав тлiюче вугiлля й вигрiб екзотичну страву з розжареноi ями. Слоновi ноги порозбухали неймовiрно, проте аромат готовоi печенi вельми принадно лоскотав нiздрi.

– Ця iжа воiстину гiдна королiв! – вигукнув Альбер, потираючи долонi. – Зараз покуштуемо… Судячи зi спокусливого запаху, перед ним блiдне навiть запечений окiст iз трюфелями…

У розмовi за iжею минув залишок ночi. Поранений прокинувся вдосвiта i навiть покуштував смачноi печенi; тепер вiн мав набагато бадьорiший вигляд i був цiлком спокiйний.

Французи, оббiлувавши убитих левiв, уже були збиралися йти шукати пораненого слона, коли на стоянцi з’явився чоловiк, якого неважко було впiзнати за його своерiдним убранням.

– Овва, та це ж його превелебнiсть! – вигукнув Альбер де Вiльрож. – Приеднуйтеся до нас! Сiдайте, перекусiть! Ми радi вас бачити! Отже, вам вдалося-таки спекатися тих мандрiвних музик? От i чудово! А ми з вашого дозволу ненадовго покинемо вас…

– Я надзвичайно вдячний вам, панове! Я зворушений таким люб’язним запрошенням, – провiвши поглядом французiв, що йшли геть вiд стоянки, прихопивши з собою рушницi, проповiдник поглянув на пораненого, який дрiмав на травi неподалiк, – i здригнувся.

«Що таке? – миттю промайнуло у нього в головi. – Полiцейський Вiльям Саундерс?.. Невже вiн щось запiдозрив? Не варто втрачати пильнiсть!..»




Роздiл 7


І полiцейський, i проповiдник-самозванець – обидва прагнули не спускати французiв з очей. Тож швидко порозумiлися.

Його превелебнiсть, скориставшись вiдсутнiстю господарiв, iз диявольською спритнiстю обвiв Саундерса круг пальця; адже полiцейський був переконаний, що бачить проповiдника наскрiзь. Його кощава постать iнодi потрапляла на очi Вiлловi в Нельсонсфонтейнi, тож зустрiвши його тут, на межi пустелi Калахарi, вiн розумiв, що буде впiзнаний. Через те полiсмен видав себе за американського матроса, що полишив свое судно в Дурбанi. Нiбито скрута змусила його найнятися на службу до колонiальноi полiцii, але йому набридло животiти на жалюгiднiй посадi. Коли на копальнi сталося вбивство i начальство послало його розшукати убивць, вiн буцiмто вирiшив дезертирувати на голландську територiю. Проте випадково заблукав, довго бродив навмання в лiсових нетрях i врештi-решт, утративши коня, впав знесилений поруч зi слоном, якому розпоров черево носорiг. Уночi вiн прокинувся вiд звуку пострiлу, запанiкував, побачивши левiв, кинувся в гущавину… А опритомнiв тiльки тут, у таборi французiв…

Його превелебнiсть удав, нiби щиро вiрить цiй легендi, а сам тим часом сушив собi голову единим питанням: що вже встиг рознюхати нишпорка-полiцейський? А раптом вiн вистежуе саме його? Утiм, це не надто хвилювало псевдопроповiдника, адже нинi вони вже перебували не на англiйськiй територii. Головне тепер – мати полiцейського поряд, а потiм, як настане час, вiн знайде спосiб спекатися цього Саундерса.

«Найпевнiше, що старина Вiлл пiдозрюе у вбивствi французiв, – мiркував шахрай. – Чого доброго, цьому тупаковi ще спаде на думку заарештувати своiх рятiвникiв. Проти чого ми з Клаасом, звiсно, не заперечуватимемо…»

– Послухайте мене, Вiльяме, – нарештi мовив вiн. – Я не раджу вам шукати притулку в бурiв. Я ж бо всього лиш бiдний мiсiонер, що мае намiр дiстатися до Замбезi; схоже, цi люди прямують туди ж. Залишайтеся зi мною – пройдемо цей шлях разом. Мiсiонерське управлiння – а воно, як ви знаете, зовсiм не бiдне, – зумiе винагородити вас як мого супутника i, певною мiрою, захисника.

Полiцейський, не вагаючись, пристав на цю пропозицiю.

Французи були не проти поповнення свого маленького загону, який незабаром заглибився в пустелю. Єдине, що засмутило Альбера, – це те, що двое iхнiх чорношкiрих слуг, зниклих напередоднi, так i не з’явилися. Тубiльцям дiстався чималий запас харчiв, зате тубiлець-провiдник, який щиро симпатизував бiлим, погодився iх супроводжувати в обмiн на обiцянку винагороди по завершеннi небезпечноi подорожi. Цей славний хлопець був чистокровним бечуаном, звали його Зуга, а чудове знання мiсцевостi робило його й справдi незамiнним для всiеi експедицii…

Пустеля Калахарi, поросла сухими травами, повзучими кущами й поодинокими групами акацiй, здавалася, проте, не такою безводною, як пiщана Сахара. Грунт величезноi Калахарi глинистий, тут пролягають русла кiлькох пересохлих рiчок, уздовж яких громадяться наноснi породи, такi твердi, що не пропускають воду. У сезон дощiв тут утворюються природнi водойми, в яких тривалий час затримуеться волога. Подекуди трапляються дiлянки зовсiм голого грунту, на якому ростуть дивовижнi сукуленти – рослини, якими в посушливий перiод тубiльцi тамують i голод, i спрагу. Плоди однiеi з таких рослин – схожi на огiрки, але яскраво-червоного кольору – придатнi для iжi. Тут також можна знайти дикi кавуни, як кулак завбiльшки, – тубiльцi звуть iх «кеме». Ця рослина смакуе не тiльки людям, а й тваринам: ii охоче поiдають не лише слони i носороги, а й леви, гiени, шакали та рiзноманiтнi пустельнi гризуни.

У пустелi Калахарi мешкають племена бушменiв i бакалахарi. Першi малорослi, рухливi, жилавi, невтомнi й витривалi, здатнi зносити жорстокi поневiряння. Вони природженi мисливцi; збирання коренiв i дикорослих плодiв у племенi бушменiв – справа суто жiноча. Бакалахарi – рiдня бечуанам. Вони терпляче обробляють тутешнiй малородючий грунт, що дае iм зовсiм невеликий урожай кавунiв i диких гарбузiв. Корiнцi, трохи проса, козяче молоко – оце й увесь мiзерний рацiон цих надзвичайно бiдних людей…

П’ятеро европейцiв та iхнiй чорношкiрий провiдник пiд кiнець сьомого дня шляху вже вiдчували, що iхнi сили вичерпуються. Його превелебнiсть мав порiвняно бадьорий вигляд, але рука мiстера Саундерса зросталася надто повiльно, вiн був iще заслабкий, тож його посадили на коня. Друга конячина якийсь час несла на собi шiсть слонових бивнiв, але вже за кiлька днiв iх довелося покинути заради полювання. Верхи на нiй Александр, Альбер або Жозеф по черзi вирушали слiдами антилоп, буйволiв чи жираф. Запаси сушеноi слонятини закiнчувались, а через брак води подорожнiх постiйно мучила спрага.

На п’ятий день Александр пiдстрiлив квагу – непарнокопитну тварину, схожу на низькорослу зебру зi смугами тiльки на шиi й головi. Дорогою iм трапилася брудна калюжа, але вже за два днi й цей запас води вичерпався. Вранцi було витрачено останнi краплi, й спрага тепер мучила всiх без винятку. До того, ж у мiстера Саундерса почалася гарячка: вiн стогнав i весь час марив. Конi ледве пленталися, люди насилу совали ногами – але навкруги не було анiнайменших ознак близького джерела чи бодай якоiсь водойми. Довкола – тiльки нудний i одноманiтний пейзаж: вигорiла трава, дiлянки сухого пiску, облiзлi кущi або покорченi деревця…

Зуга намагався пiдбадьорити подорожнiх, стверджуючи, що неподалiк е джерело i вже надвечiр вони матимуть удосталь води, проте Альбер де Вiльрож, знаючи Пiвденну Африку з попереднiх подорожей, вказав провiдниковi на зграi пустельних рябчикiв, якi зазвичай селяться в найпосушливiших мiсцях, живлячись дрiбними плазунами й комахами.

– Терпiння, мiй вождю! – пробурчав у вiдповiдь провiдник.

– Зуго, друже мiй, але ж геть усi тутешнi живi iстоти належать до тих видiв, якi можуть обходитися без води. Вiд самiсiнького ранку нам траплялися тiльки куду, спрингбоки, однiсiнький дикобраз i страуси. Усi вони давно пристосувалися до життя в цьому пеклi!

Замiсть вiдповiдi Зуга сухим, як корiнь локрицi, пальцем тицьнув у свiжий глибокий слiд великоi тварини.

– Носорiг!

– То й що?

– Тi, кого ти назвав, справдi можуть жити далеко вiд води, та тiльки не носорiг, вiн далеко вiд води не вiдходить. Дивися краще, бiлий брате! Кого ти бачиш?

– Ген-ген – кiлькох жираф.

– А ще? Там i антилопи гну, помiтив?

– Копитних тут сила-силенна. Є й буйволи, й зебри, i фалла.

– Отож! Усi цi звiрi не вiдходять вiд води далi, нiж на сiм-вiсiм миль.

– Друзi, – вигукнув Альбер, – ще трохи зусиль! Здаеться, ми врятованi…

Через три години остаточно знесилiлi люди i тварини спинилися в гущавинi.

– Тут! – переможно мовив провiдник.

– Суцiльний пiсок, – прохрипiв знеможено Альбер. – Не мороч менi голови, друже!

– Заспокойся, бiлий вождю, вода тут справдi е, – упевнено мовив Зуга, присiв навпочiпки й заходився обома руками старанно розгрiбати пiсок.

– Гей, друже, що ти робиш? – нiчого не розумiючи, вигукнув Александр.

– Ходи й ти сюди i вiзьми свою шаблю. Пiсок уже мокрий…

– Кажеш, так ми добудемо воду? А якщо ii немае?

– Тодi доведеться йти ще кiлька днiв, поки не натрапимо на iнше джерело…

Усi кинулися розкопувати ямку в пiску. Нарештi провiдник зупинив iх, попередивши, що далi заглиблюватися без його сигналу не слiд, бо вода може миттево зникнути й бiльше не повернутися. Вiн мав рацiю: щойно нашi землекопи досягли твердого, глинистого дна вже чималоi ями, як з усiх бокiв почала повiльно просочуватися чиста, прозора й прохолодна вода. І прибувала вона не знизу, як зазвичай у колодязях, а з пiщаних стiнок кринички.

Подорожнi вибралися нагору i нетерпляче з’юрмилися над ямою. Як же нестерпно довго тяглися хвилини, поки дорогоцiнна волога заповнила iхню копанку настiльки, що вони змогли нарештi напитися досхочу, напоiти коней, наповнити водою всi посудини – i найперше – чималий бурдюк, зроблений iз кваг’ячого шлунка.

– Не хвилюйся, вождю, – усмiхаючись, кинув провiдник, коли вони втамували першу спрагу. – Завтра вранцi яма знов буде повнiсiнька води… А тепер можна й попоiсти…

Кiлька шматочкiв в’яленого м’яса i двiйко засмажених на вугiллi рябчикiв стали сьогоднi iхньою вечерею, а потiм потомленi подорожнi, ситi й удоволенi, блаженно попростягалися на теплому пiску. Скоро iх усiх зморив сон.

Удосвiта французiв розбудив страшенно засмучений Зуга. Вiн мовчки вказав французам на геть спорожнiле джерело. Вночi хтось, очевидно, потоптався по глинистому дну кринички, i вода витекла крiзь нього геть уся, до останньоi краплини.

– Бий його лиха година! – не тямився Александр. – Хто це зробив? Людина чи звiр?

– Стривай, здаеться, одна конячина вiдв’язалася… – пробурмотiв уражений Альбер. – Може, це вона?

На додачу до всiх лих, бурдюк з кваг’ячого шлунка, який вони вчора по саму зав’язку наповнили живильною вологою, нинi лежав на пiску, кимось роздертий i так само порожнiй.

Отже, у них знову майже не залишилося води.




Роздiл 8


– Я подамся на розвiдку, – рiшуче заявив Альбер. – Ви пiдете слiдом: мусимо використати час, поки сонце ще не так пече. Як ти вважаеш, Зуго?

– Іди, вождю. Але будь обережний: ми на землi бушменiв, а вони ненавидять бiлих.

– З якоi речi?

– Недавно тут побували торговцi людьми.

– Тобто работорговцi? – обурено вигукнув Альбер. – А я, наiвний, був певний, що з цiею гидотою покiнчено остаточно!

– Якби ж то… За спирт, тютюн i тканини чорнi вождi вчиняють набiги на краалi, викрадають бушменiв i продають iх бiлим людям, – гiрко зiтхнув чорношкiрий провiдник.

– Сподiваюся, мене не приймуть за такого работорговця. Дякую за пораду – i до зустрiчi. Я вiзьму коня…

Трохи згодом подорожнi рушили за вершником, якого вже сховала густа трава, така висока, що й людини в нiй не було видно.

До першого привалу всi прошкували мовчки. Жозеф iшов слiдом за похмурим Александром, замикали ходу його превелебнiсть i Вiлл Саундерс, який, здавалося, уже шкодував про свою божевiльну затiю. Опiвднi вони влаштували привал i сяк-так перекусили. Усi вже починали непокоiтися тим, що Альбера так довго немае, тож вирiшили не затримуватися, хоча спека стояла нестерпна.

Пiсля виснажливого дня настала нiч. Подорожнi розклали багаття, i Жозеф заходився куховарити, проте нiхто навiть не доторкнувся до iжi. Александр уже й собi хотiв був iти шукати приятеля, аж ось нарештi почувся кiнський тупiт.

– Ти, сподiваюся, цiлий? Якi новини? Чи знайшов ти воду? – зрадiв Александр i пiдбiг до друга.

– Постривай, – втомлено мовив Альбер, спiшуючись. – Рiч у тiм, що я, здаеться, геть загнав шкапину… А ви, мабуть, помираете вiд спраги? Води я не знайшов, проте привiз вам попити… Питво, щоправда, не надто вишукане, але, як кажуть, у степу i хрущ м’ясо… Я пив це вдень…

– Щось ти дивно веселий, Альбере!

– Зараз поясню…

– Не варто. Давай швидше! Я готовий випити будь-що.

– Послухай… – Альбер зупинив Александра. – Коли я був у Мексицi, в пустелi Сонора, то за подiбних обставин менi не раз траплялося пускати кров коневi й пити ii, пересилюючи огиду. Коли я зрозумiв, що наша конячина вже на ладан дихае, то черкнув ii ножем по шийнiй венi, припав губами до рани i напився – це мене сяк-так пiдкрiпило. Потiм я з’еднав краi рани шпичкою мiмози i спинив кровотечу… Тепер ваша черга, панове. Ось тiльки-но вийму шпичку… Зараз я стриножу ii. Готово! Давай швидше!

– Я не можу…

Його превелебнiсть уважно дослухався до розмови французiв. Вiн першим кинувся до конячини, що вже була близька до агонii, й пожадливо, наче вампiр, уп’явся губами в ii шию. Потiм, насилу вiдiрвавшись i затиснувши рану долонею, повернув перемазане кров’ю лице до Жозефа:

– Тепер ви! Швидше!

Каталонець наважився майже миттево. Заледве переборюючи гидливiсть, iз заплющеними очима, вiн довго глитав жахливий напiй, допоки не вiдiрвався, зробивши знак Александровi. Але той гидливо вiдвернувся:

– Нi, я… не зможу.

– Навiть недокрiвнi дiти й жiнки це п’ють, – обурився Альбер, знов затискаючи криваву рану. – Що ти капризуеш, як та манiрна панянка!

– Нашому провiдниковi теж це не подобаеться. Мiстере Саундерс, пийте, якщо хочете!

Полiцейському не треба було повторювати запрошення. Вiн iще встиг напитися кровi, поки тварина сконала, врятувавши життя людей цiною власного.

– Бiдна конячка! – Александр пiдiйшов до Альбера й провiдника. – Краще розкажи, друже, що ти бачив. Може, яке село? Там де-небудь поблизу мае бути вода. Я помираю вiд спраги, але добу ще протримаюся…

– Усього лише кiлька халуп. У Європi в них не жили б навiть собаки. Там поруч ходили якiсь жiнки-бушменки, вони несли в руках страусовi яйця. А помiтили мене – та й ну тiкати. Я махав руками, пробував заспокоiти iх, тiльки де там! Пiшов був за ними, щоб попросити iжi, аж гульк – усi, мов у землю запалися, – нi жiнок, нi яець. Чоловiкiв там було всього кiлька – i хоч трималися вони нiби не вороже, але якось геть байдуже… Так i мусив повертатися нi з чим.

– Вождю, – сказав Зуга, – жiнки, яких ти бачив, несли в яечних шкаралупах воду. Нам вони ii не дадуть, а яйця вже добре заховано. Вода в нас буде, я знайду ще одне джерело, але мусимо ще до схiд сонця вирушити до тих бушменiв i спробувати переконати iх, що iм нiчого не загрожуе, адже ми не купуемо чорних людей…

Зуга мав рацiю. Найбiльше бушмени потерпали вiд работорговцiв i войовничих бечуанiв, тому селилися далеко вiд джерел i приховували iх мiсцезнаходження. Інодi вони навiть заривали в землю посудини з водою й розкладали над ними багаття, щоб нiхто не змiг забрати у них дорогоцiнну вологу. Жiнки племенi вирушали до джерела, засипаного пiском, з кошиком, у якому помiщалося до двадцяти порожнiх шкаралуп вiд страусових яець, i розгрiбали ямку. А потiм за допомогою порожнистоi очеретинки по черзi наповнювали водою шкаралупи…

Удосвiта маленький загiн рушив до того вбогого краалю, що його недавно знайшов був Альбер, i добирався до нього протягом довгих п’ятнадцяти годин, не зупиняючись на перепочинок. Коли подорожнi, нарештi, добрели до своеi мети, нiхто з них, здавалося, не мав сили навiть дихати, не те що говорити. Саундерс подумки проклинав свою божевiльну затiю i честолюбнi намiри схопити убивць торговця. Де й подiлася його самовпевненiсть – тепер вiн був готовий вислуховувати будь-якi кепкування будь-кого на копальнi, аби лишень повернутися туди живим.

Не здавався тiльки його превелебнiсть – ось у кому вирувала якась похмура енергiя. Вiн нi на що не скаржився i тiльки й робив, що брiв уперед, надихаючи своiм прикладом зморених французiв, якi вважали, що слугою Божим рухае не що iнше як його полум’яна вiра. Нiхто з них навiть уявити собi не мiг, що його превелебнiсть щоночi ненадовго вiдлучаеться з табору, щоб зустрiтися зi своiми чорношкiрими полигачами, якi невiдступно йшли за загоном. Саме вiд них вiн дiставав не лише воду, а й iжу. Тiльки одне непокоiло проповiдника-самозванця: вiн досi не знав, у кого з французiв зберiгаеться мапа, за допомогою якоi мрiяв заволодiти скарбами кафрських королiв.

Нi Альбер, нi Жозеф, нi Александр жодного разу навiть не натякнули на мету своеi подорожi; можливо, вони взагалi не мали при собi тiеi мапи. І коли б не запевнення Клааса, його превелебнiсть давно б покiнчив iз цими нiкчемними жабоiдами.

Мало не падаючи з нiг вiд знемоги, подорожнi нарештi угледiли вдалинi бушменський крааль. Чоловiкiв не було вдома, жiнки й дiти перестрашено, утiм i з цiкавiстю позирали на непроханих бiлих гостей. З усього нечисленного загону лише Зуга перенiс жорстокi поневiряння порiвняно легко. Пiдтримуючи Александра, який ледве совав ногами, провiдник благально звернувся до молодоi бушменки, яка товкла в ступi просо:

– Води!.. Будь ласка!.. Цей бiлий чоловiк – друг чорних людей. Вiн i його супутники не забирають чорних. Вони нагодували воiнiв Калахарi, коли тi помирали з голоду. Дай iм напитися, прошу!

Бушменка ледь пiдвела голову, а далi, нiчого не вiдповiвши, продовжила роботу.

– Жiнко, – наполягав провiдник, – дай напитися цим бiлим. Кажу тобi, я готовий вiддати за них свою кров.

Чорношкiра, пильно поглянувши на Зугу, мовчки пiшла до хижки i через кiлька хвилин повернулася, несучи в сiтцi страусовi яйця, наповненi свiжою прозорою водою, яка миттю повернула подорожнiм сили.

Утамувавши, нарештi, спрагу, змученi подорожнi насилу спромоглися на кiлька слiв подяки своiй рятiвницi. Коли вони вiдiйшли вiд хижки на кiлька крокiв, то всi попадали на землю, поснувши свинцевим сном смертельно зморених людей. Та не минуло й години, як iх розбудив чийсь розпачливий крик.

– Що сталося? – злякано пiдхопився на ноги Александр.

Вiн побачив двох бушменок, що схилилися над хлопчиком, який несамовито кричав, показуючи iм на свою ногу.

– Вiн помре, – плачучи промовила жiнка, саме та, що допiру дала подорожнiм напитися, i, взявши дитину на руки, простягла хлопченя Александровi.

На мiсцi змiiного укусу розповзалася сiра пляма. Кровi майже не було, але нога хлопчиковi набрякала просто на очах.

– Це укус пiкаколу, – з гiркотою пробурмотiв Зуга. – Нiчого не можна вдiяти…

– Ти певен, що малюк загине? – спитав француз.

– І дуже скоро. Вiд укусу цiеi змii немае протиотрути.

– Його мати була доброю до нас… мусимо спробувати. Альбере! – гукнув Александр. – Висип порох з одного патрона i дай його менi. А ти, Зуго, скажи цiй жiнцi, що я спробую допомогти ii синовi, але йому буде дуже боляче…

Вiн поклав на землю хлопчика, тiло якого судомно здригалося, зробив на мiсцi укусу два надрiзи, розсунув краi рани i натиснув. Та кров майже не витiкала.

Серце Альберовi стиснулося; вiн зблiд, здогадавшись, що збираеться зробити друг, але не зупинив його. Марно намагалися втрутитися його превелебнiсть i полiцейський. Александр припав губами до рани й почав вiдсмоктувати отруйну кров, час вiд часу спльовуючи червоно-синю слину. Нарештi вiн обернувся до Альбера:

– Порох! І запали трут, швидше…

У Альбера все вже було наготовi.

Александр затиснув мiж колiнами хлопчикову ногу, насипав купку пороху на рану й пiднiс до нього трут, яким французи користувалися для розпалювання вогню. Порох спалахнув, запахло горiлим м’ясом. Дитина страшно закричала.

Заплакана бушменка з надiею дивилася на бiлого велетня – i вiн зрозумiв ii нiме питання.

– Твiй малий житиме, – сказав вiн м’яко, пiднiмаючи знесиленого хлопчика i передаючи його в руки матерi. – Усе буде добре…

Александр не встиг договорити: зненацька розлiгся скрипучий смiх, нiби заскреготала пилка, наткнувшись на металевий цвях, i зараз же почулися чиiсь вiдчайдушнi крики. Француз повернув голову i вмить остовпiв, побачивши чорношкiрого з важкою колодкою на шиi, який щодуху бiг до дитини. І знову – регiт, а потiм свист довгого ремiнного бича зi шкiри гiпопотама, що ляскав по спинi нещасного бушмена, залишаючи на нiй криваву смугу…




Роздiл 9


Усi так уважно спостерiгали за тим, як самовiддано бореться Александр за життя маленького бушмена, що нiхто навiть не помiтив понуру процесiю, що саме в цей час вступала у нiким не захищений крааль. Близько пiвсотнi чорношкiрих чоловiкiв, жiнок i дiтей зi зв’язаними руками й ногами повiльно брели пiд конвоем озброених до зубiв мулатiв i португальцiв, лютi обличчя яких були позбавленi жалю чи бодай найменшого спiвчуття. Нещаснi негри знемагали вiд утоми i помирали вiд спраги. Вони йшли попарно, з’еднанi одне з одним дерев’яними колодками й безжально гнанi бичем-чамбоком.

Французи i навiть полiцейський не вiрили своiм очам: чи ж це можливо, що в дев’ятнадцятому столiттi, поруч з англiйськими володiннями якiсь недолюдки, не криючись, женуть караван рабiв?!

Поряд з ними все ще стояв чорношкiрий батько дитини, що вiдчайдушним зусиллям змiг зламати ярмо i тепер обiймав свого сина, врятованого бiлим. Наглядач замахнувся знову, та Александр, зазвичай незворушний, рiзко, мов вiд ляпаса, випростався на весь свiй велетенський зрiст, ступив крок до мулата, вирвав у нього чамбок i з усього маху зацiдив рукояттю бича в його смагляву пику.

– Цей бiлий – европеець! – пробурмотiв наглядач, задкуючи i витираючи заюшену мармизу.

Полоненi тубiльцi радiсно загули, проте работорговцi, вiдчувши, що ситуацiя стае загрозливою, скинули на прицiл рушницi й наготувалися стрiляти.

– Киньте зброю негайно! А ви, Альбере, Жозефе, вiзьмiть-но цих негiдникiв на мушку! І всадiть кулю в лоба кожному, хто поворухнеться! – скомандував Александр.

Побачивши цiвки великокалiберних карабiнiв, нацiленi iм просто в очi, работорговцi миттю змiркували, що жартувати з цими бiлими незнайомцями не варт, вiдтак опустили своi кременевi рушницi.

– Звiльнiть цих людей! – наказав iм Александр. – Та хутчiш!

– Але чекайте, сеньйоре! – заверещав один з португальцiв. – Цi люди належать менi… Я купив iх у брата короля Сiкомо i мушу доправити бурам на рiчку Вааль… Я заплатив багато, дуже багато… Звiсно, якщо ви бажаете перекупити у мене рабiв, я трохи скину цiну…

– Ти ба, який мерзотник! – Александр ледве стримував лють. – Почекай, зараз я з тобою розрахуюся сповна!

І рушив на мулата, грiзно розмахуючи бичем:

– Забирайся геть, брудна тварюко! Альбере, прихопiть ножi i йдiть сюди…

Не минуло й чвертi години, як нещасних негрiв було звiльнено вiд пут i колодок, що iх Зуга зараз же повкидав у багаття. Доки горiло колоддя рабства, бушмени звивалися в шаленому танку, який работорговцi споглядали з кислими мiнами.

– Ви порушили священне право людини на свободу! – суворо звернувся до них Александр. – Але ми не кати, i я просто вiдберу у вас зброю. Ідiть собi на всi чотири вiтри, а свою петлю на шию ви неодмiнно знайдете деiнде i без нашоi допомоги…

Понуро звiсивши голови i покидавши рушницi, розчарованi мулати мовчки подалися геть iз краалю.

Александр покликав провiдника.

– Збери увесь цей iржавий мотлох – мушкети, шаблi, ножi й роздай бушменам – нехай у них буде чим оборонити себе i своiх дiтей…

Вiн круто обернувся, вiдчувши чийсь дотик до плеча. Той самий бушмен, що першим зламав колодки, стояв позаду нього, тримаючи на руках сина, який спокiйно спав. Батькове обличчя сяяло вдячнiстю.

Цього дня в краалi було справжне свято. Бушмени влаштували бенкет для своiх бiлих захисникiв, i французам довелося скуштувати таких страв, про iснування яких вони й гадки не мали. На тарiлках, майстерно сплетених iз трав’яних стебел, iм пiднесли великих зелених гусениць «лапанес»; на друге гостей припросили до страви з личинок якоiсь невiдомоi комахи, вкритих солодкуватим слизом. Вiдтак пропонувалися в’яленi ящiрки i смажена сарана – сухопутнi креветки, як iх жартома назвав Альбер. Жозеф вiдмовився, сказавши, що вони, мовляв, йому в пельку не лiзуть, зате одразу розсмакував великi бульби рослини «маркуе», соковитий м’якуш яких аж танув у ротi, а також печенi «камерос» i «кiамало», що нагадували смаком картоплю, але були солодшi.

Нарештi урочисто було внесено останню страву, чарiвний апетитний запах якоi так приемно лоскотав нiздрi, що Альбер без усяких церемонiй пiдняв накривку – пiд нею виявилося шiсть пустельних черепах, запечених просто в панцирах i приправлених ароматними травами.

– Браво! – вигукнув Жозеф.

– І ще жаби! – Александр зазирнув у посудину. – Ось це вже цiлком по-французьки… Панове британцi, чи не бажаете скуштувати?

На це проповiдник i полiцейський тiльки виразно скривилися, заперечливо похитавши головами.

– Варто зазначити, що бушмени готують цю страву набагато краще, нiж мiй колишнiй кухар-китаець. Той просто смажив жаб’ячi стегенця в киплячiй олii, а нашi гостиннi господарi, схоже, готують iх у печi, де вони умлiвають до готовностi, – зауважив Александр. – Бачите он той конусоподiбний пагорб? Це термiтник. Тубiльцi пробили в ньому дiрку при самiй основi й викурили звiдти термiтiв. Потiм гарненько вичистили всерединi, i тепер мають чудову пiч, що нею користуеться все село.

– Жаб вони називають… Нi, менi нiзащо не вимовити!..

– По-бушменськи – «матламетло», – докинув слово проповiдник.

– Саме так! Дякую вам, ваша превелебносте. Бушмени впевненi, що цi красунi падають з неба, хоча насправдi вони перечiкують посушливий сезон у нiрках, виритих у мулi, на днi пересохлих водойм i калюж.

– Ох i дивна ж краiна! – пробурмотiв Жозеф, наминаючи тубiльне рагу. – А це в них що? Часом не пиво, мосье Александр?

– Авжеж що пиво, причому iз сорго! – вигукнув Александр.

– І цiлком успiшно може конкурувати з кращими страсбурзькими й мюнхенськими сортами, – додав Альбер.

Одне слово, бенкет тривав до пiзньоi ночi й завершився запальними танцями, у яких узяв участь увесь крааль…

Через пiдлий напад работорговцiв бушменам довелося вiдкласти полювання, але тепер бiлих мандрiвникiв було запрошено до участi у грандiознiй облавi. Посуха призвела до гостроi нестачi iжi, i на це полювання плем’я покладало особливi надii: сотнi копитних повиннi були потрапити в загороду – «хопо». Французи не могли вiдмовитися вiд цього запрошення, а крiм того, слiд було змiцнити дружбу з бушменами, на чию допомогу в майбутньому вони сподiвалися.

Полiцейський, пославшись на хвору руку, залишився в селi. Проповiдник заходився наставляти на стежку Божого спасiння бушменських жiнок i дiтей, що також дозволяло йому не долучатися до «свiтськоi забави».

Бушмени негайно почали готуватися до облави – на це треба було не менше двох днiв. Європейцi ж тим часом постаралися використати цi сорок вiсiм годин з якнайбiльшою користю для себе…




Роздiл 10


– Друже мiй Жозефе, де таке бачено, щоб бiла людина так засмучувалася через якесь там сновидiння?

– Скажiть краще – жахливий кошмар, мосье Александр. Ми, каталонцi, щоб ви знали, досить забобоннi…

– А бушмени й бечуани – тi вiрять, що iхнi чаклуни насправдi вмiють викликати дощ! Альбере, ти теж бачив страшний сон минулоi ночi?

Зазвичай енергiйний i життерадiсний Альбер де Вiльрож теж сьогоднi здавався незвично стурбованим.

– Дорогий мiй, – похмуро вiдповiв вiн, – можна вiдмахнутися вiд нiчних страхiв, але як бути з передчуттями, особливо поганими?… Ми, пiвденцi, народ нервовий!

– Здаеться, насуваеться гроза, – гмикнув Александр.

– Жозеф теж напружений.

– Атмосферна електрика – рiч цiлком реальна, а от сновидiння – цiлковита маячня. Ти просто переiв тубiльних харчiв, друже.

– Та нi ж! Зверни увагу: в нашiй експедицii вiд самого початку все через пень-колоду…

– Я б не сказав.

– Вислухай мене… Рiч у тiм, що коли ми виходили з Нельсонсфонтейна, я загубив медальйон з портретом моеi любоi Анни. Можливо, у фургонi того торговця… На другий день я хотiв поглянути на нього, коли побачив, що ланцюжок обiрвано, а медальйона й близько немае. Тiльки сьогоднi я зрозумiв, що це був поганий знак…

– Згоден: втрата досить прикра, – промовив Александр. – Проте, Альбере, ти загубив усього лиш портрет. Оригiнал же залишився!

– Я не можу нiчого вдiяти зi своiми лихими передчуттями. Боюся, щось скоiлося чи от-от скоiться з моею Анною!

– Це все через довгу розлуку…

– Хотiв би я вiрити… Але вона менi снилася… i так страшно кричала, що я прокинувся мокрий вiд поту. Аж ось ранком приходить спантеличений Жозеф – виявляеться, i йому наснився поганий сон, ба навiть кошмар, i так само про мою дружину… Що це з тобою?

– З вами й сам станеш забобонним, – пробурмотiв Александр, несподiвано згадавши, що цiеi ночi йому також наснилася незнайомка, що називала себе Анною. Вiн, проте, не показав виду й силувано усмiхнувся: – Альбере, твоiй дружинi нiщо не загрожуе. Адже вона разом з батьком, у великому мiстi. А у нас е нагальна справа, тож ми не повиннi пiддаватися передчуттям. Треба йти вперед! Просто ми два днi вже, як б’емо байдики в краалi – от i всi переживання… Доба переходу в напрямку сховку, в якому нас чекають королiвськi скарби, – i де й дiнеться вся твоя нудьга!

– До речi, давно хотiв сказати тобi кiлька слiв iз цього приводу, поки ми тут самi.

– Кажи! Його превелебнiсть збувае свiй словесний товар у краалi, а Вiлл валяеться на травичцi, нiби все життя нiчого iншого й не робив. Ми iз Жозефом слухаемо тебе уважно.

– Мусимо ще раз ретельно вивчити мапу.

– Я й так усе чудово пам’ятаю: острiвець, дерева i базальтова стрiлка. А ти, Жозефе?

– Ну, знаете, мосье, моя голова для таких речей не годиться! От якби я там хоч раз побував, то вже за наступним знайшов би це мiсце iз зав’язаними очима.

– Я бачу, ти не прихильник топографii… А давайте ми ii знищимо! – несподiвано запропонував Александр. – Один тiльки Бог знае, що може з нами статися. Раптом нас здолае пропасниця чи захоплять у полон? Цей документ, хоч вiн i не паперовий, у жодному разi не повинен опинитися в чужих руках.

– Якщо хочете, – сказав каталонець, – довiрте мапу менi. У разi небезпеки я зумiю ii знищити.

– Чудово! Передай ii Жозефу, Альбере… Але нiколи не забувай, друже, що тримаеш при собi все наше майбутне…

Невдовзi з’явилися посланцi вiд бушменiв у повному бойовому розфарбуваннi. Все було готово до полювання, нагоничi, запрошенi з сусiднiх сiл, уже розташувалися на своiх мiсцях, i бушмени-мисливцi, збудженi, як дiти, розтлумачили своiм бiлим друзям, як улаштовуеться «хопо».

Насамперед це два ряди гостроколiв, що простяглися на двi милi. Їхнi мiцнi кiлки перев’язано лiанами й глибоко вкопано в землю. Гостроколи сходяться пiд гострим кутом, утворюючи в долинi коридор для дичини, що нагадуе величезну латинську лiтеру «V». У своiй вузькiй частинi вiн закiнчуеться широкою ямою завглибшки близько чотирьох метрiв. На краях ями з того боку, звiдки повиннi з’явитися звiрi, i на протилежному боцi понавалювано купи хмизу, а саму яму прикрито благеньким настилом з гiлляччя, замаскованого травою.

Велика група нагоничiв поставала ланцюгом на вiдстанi трьох миль вiд «хопо». Усi вони будуть повiльно пiдходити до широкоi частини гостроколу i вигуками та ударами списiв по щитах пiднiматимуть дичину. Коли вона, злякана, кинеться у бiк «хопо» i втрапить у пастку, мисливцi, що причаiлися в засiдцi, переб’ють звiрину. Почнеться нещадна бiйня, в якiй загине чимало зебр та антилоп, а вцiлiлi нажахано кинуться вузьким проходом просто до ями…

Саме там, у затiнку дерев, бушмени поставили трiйцю французiв.

Минуло близько двох годин напруженого чекання. Аж ось ген-ген показалися густi клуби пилу, збитого ошалiлими з ляку копитними. Земля стугонiла, чувся вiддалений гул i рев – нагло зiгнанi з мiсць тварини щодуху мчали, наближаючись до своеi погибелi! Попереду високо вистрибували антилопи-блюбоки, слiдом за ними мчали гостророгi наконги iз синюватою шерстю. Мiж ними стрiмголов бiгло кiлька страусiв, за ними галопував цiлий табун жирафiв. Несподiвано тварини збилися в купу, на них налетiв цiлий зебрячий ескадрон – а ззаду вже напирало сiрою хмарою роз’ярiле стадо африканських буйволiв з налитими кров’ю очима.

Кiльце нагоничiв невблаганно стискалося…

Помiтивши гостроколи, тварини сахнулися назад, найбiльшi й найсильнiшi з них спробували прорвати ланцюг нагоничiв, але тепер з’явилися мисливцi. Разом з французами вони досi терпляче сидiли у своiй засiдцi, прихованiй гiллям. Європейцi наготували рушницi – i полювання, що бiльше нагадувало жорстоке поголовне знищення, почалося!




Конец ознакомительного фрагмента.



notes


Сноски





1


Товщ (дiал.) – жир.


  
Текст предоставлен ООО «ИТ»
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию:https://tellnovel.com/ru/bussenar_lu/vikradach-d-amant-v