Аномалiя
Андрiй Новiк


Гамбург, нашi днi. Науковця Александера Бунге знаходять мертвим у власному кабiнетi. Вiн був одним з учасникiв експериментiв з виявлення гравiтацiйноi аномалii в кристалах. Агент спецслужби Маркус Бруннер починае розслiдування. Тим часом украiнцi Остап, Вiталiй, Ян та Марта прилiтають в Марокко на вiдпочинок. Пiд час екскурсii вони опиняються в моторошнiй ДТП. Це було так дивно, наче водii випали з реальностi на кiлька секунд. Остап розумiе, що вiдбуваеться щось незвичайне. А потiм вiн зустрiчае Амiру – дiвчинку, яка вижила пiсля тiеi ДТП. І стала iнакшою… Тепер на неi розпочато полювання. Амiра якось пов’язана зi смертю науковця Бунге. Бруннер хоче знайти дiвчинку. Бо вона – ключ до катастрофи…





Андрiй Новiк

Аномалiя


Люди здатнi змiнювати iсторiю десь так само, як птахи – небо. Вони просто прокладають на нiй скороминущi вiзерунки.

    Террi Пратчетт. Морт[1 - Переклад О. Любарськоi.]


© Новiков А. В., 2019

© Depositphotos.com / antonel, kayahizir.yandex.com, обкладинка, 2020

© Книжковий клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», видання украiнською мовою, 2020

© Книжковий клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», художне оформлення, 2020









Частина 1





Роздiл 1


19 червня 2017 року 

Гамбург, Нiмеччина

– Ерсель! – Леон Губер схвильовано торкався верхнього гудзика свого бiлого халата.

Лаборантка швидко пiдбiгла до професора. Низькоросла, iз коротким волоссям нафтового вiдтiнку. Вона пильно споглядала за професором, поки вiн, стоячи навпроти бiлоi дошки, вивчав виписану фiолетовим маркером формулу. Колiр безумства – саме так цей колiр називав Леон Губер, для якого наука стояла на одному щаблi iз високим мистецтвом. У крiолабораторiях Губер нiби зазирав свiтовi пiд спiдницю i охарактеризовував його еротичнi нюанси без хтивого пiдгрунтя. Вiн кожну цифру перетворював на музичну ноту, а графiки – на сюрреалiстичнi картини. Бiльшiсть колег не розумiла цих його порiвнянь науки iз мистецтвом, особливо чудернацьку «необхiднiсть» присутностi теологii або релiiгii – як кому – у дослiдах. Однак професор не зважав нi на що. «Наука i е Богом», – казав вiн. Електрони, фотони свiтла, гравiтацiя, чорнi дiри, мiдь, вода – усе це Бог, адже за iх вiдсутностi вiдсутне i саме життя. Дрiбнi частинки, з яких складаеться свiт, претендують на iм’я справжнього божества. А вiдсьогоднi Губер став ще на крок ближче до пiзнання незвiданого.

Ерсель Кауфман на мить затримала погляд на його короткiй борiдцi, а згодом зважилась зазирнути у глибокi сiрi очi. Заплямоване втомою обличчя, попри вiк, не втрачало шарму.

Ерсель Кауфман тримала теку iз документами напоготiв. Промайнуло кiлька секунд, перш нiж професор вiдволiкся вiд своiх думок i звернув увагу на лаборантку. Як i бiльшiсть працiвникiв команди, Ерсель офiцiйно вважалась пiдлеглою Губера, але вiн терпiти не мiг офiцiозу, ба навiть бiльше – вважав усiх однаково рiвними.

– Дай-но менi ще раз характеристику нашого кристала.

Жiнка поспiшно передала йому теку iз зображеннями структури фосфiду нiобiю[2 - Фосфiд нiобiю (NbP) – темно-сiрий кристал, який складаеться iз об’еднання металу нiобiя та фосфору. (Тут i далi прим. авт.)]. Ще з двадцятих рокiв минулого столiття вченi полювали на фермiони Вейля[3 - Фермiони Вейля, або квазiчастинки Вейля – електрони, в яких вiдсутня маса та взаемодiя мiж собою, однак наявна пiдвищена рухливiсть. У лабораторних умовах проявляються у збудженнi внутрiшньоi решiтки кристалу, крiзь який проходять електромагнiтнi променi. Щоб знайти цi частинки, необхiдне надзвичайно точне пiдлаштування хiмiчного складу матерiалу. На вiдмiну вiд електронiв, вони не схильнi до зворотного розсiювання, при якому частка наштовхуеться на перешкоду та втрачаеться для струму – фермiони Вейля або проходять, або обтiкають ii, через що здатнi призвести до появи надшвидкiсноi електронiки.], намагаючись створити частинку певного виду симетрiii з вiдсутньою масою. Тепер, коли один iз цих напiвметалiв був зовсiм поряд, професора Губера охоплювало приемне хвилювання. Вiн добре усвiдомлював, що його вiдкритя дасть неабиякi можливостi ученим усього свiту.

– Усе готово? – запитав професор.

– Давно, – Ерсель засяяла щирою юною усмiшкою. Науковиця Дрезденського iнституту дослiджень твердого тiла та матерiалiв Лейбнiца, якiй от-от мало виповнитись тридцять, нагадувала професоровi чорну дiру – загадкова, однак притягуе до себе все у радiусi Всесвiту.

– Чекаемо, доки ви скеруете вимiрювання термоелектричного транспорту.

– Гм.

«Це аномалiя, – лиш губами промовив вiн, – у всiх сенсах аномалiя».

– Думаеш, вийде? – професор востанне запитально звiв брову та кивнув у бiк дошки.

– Звiсно! Це ж давно пiдтверджено теоретично. Не бачу жодних перепон, щоб щось пiшло не так.

– Мила Ерсель надихае. Як завжди.








Леон Губер тихо засмiявся та разом iз лаборанткою рушив до дверей, що вели до комп’ютерноi лабораторii. Усерединi трое науковцiв схилилися над монiторами в передчуттi надважливого вiдкриття. Кожен зосереджувався на власнiй роботi. Процес не повинен був тягнутися довше кiлькох хвилин: зафiксувати данi та внести до бази. Найважливiший крок – проаналiзувати отриманi данi з сусiдньоi лабораторii – повинен був зробити високий американець Морган Еббот, професор кафедри фiзики Калiфорнiйського унiверситету. Попри хвилювання, всi непохитно вiрили у свiй успiх.

Вони повиннi-таки зафiксувати аномалiю!

Ентузiазм колег пiдтримував i сам професор Губер, хоч i доволi стримано. Вiн прекрасно розумiв, що у науцi неможливо бути впевненим у чомусь на всi сто вiдсоткiв. Із плином часу змiнювалися технологii, а разом з ними удосконалювались людськi погляди. Сивочолий професор уявляв, як сьогоденнi теорii за кiлька рокiв припадатимуть пилом на поличцi шкiльних бiблiотек, даючи поштовх новим творiнням.

– Починайте, хлопцi, – впевнено дав команду Губер та швидко попрямував до виходу.

– А ви хiба не братимете участь? – Александер Бунге, чоловiк iз глибоко посадженими очима та свiтлим гарно вкладеним волоссям здивовано дивився на керiвника.

Цей науковець iз першого дня спiвпрацi не мiг зрозумiти пiдходу Губера до таких важливих проектiв. Александера дратувала певна меланхолiйнiсть дiй професора, хоча вона й була поеднана iз мiцною виваженiстю та впевненiстю. Проте Бунге був переконаний, що такоi сумiшi не повинно бути у головi спiвробiтника глобальноi компанii «IBM Research»[4 - «IBM Research» – найбiльша промислова дослiдницька органiзацiя, яка налiчуе дванадцять лабораторiй на шести континентах. Почала свою роботу в 1945 роцi в Нью-Йорку, США.]. Робота iз квантами вже давно повинна була перетворити Губера iз тюхтiя на монстра наукового свiту. Старий дивний тюхтiй – i такий могутнiй! Тридцятичотирирiчний Александер Бунге завжди мрiяв про такi ж можливостi, натомiсть вважав себе хлопчиськом, який грався у пiсочницi. Вiдчуття меншовартостi пробуджувало його зi сну, розривало болем груди й затягувало у глибоку депресiю.

– Я чекатиму на висновки у коридорi, Моргане, – Губер навмисне проiгнорував зауваження Александера, звертаючись до американця, i вийшов з лабораторii.

– Дивний старий, – буркнув собi пiд нiс Александер.

– Губер – один з найкращих учених свiту. Тобi за все життя навiть на винищувачi його не наздогнати. Може, вiн i дивний, проте справу свою знае добре.

«Скоро з’ясуемо», – подумав Александер, тамуючи гнiв.

Перед початком напруга майже не вiдчувалася. Кожен iз трiйцi згадував власнi першi дослiди, якi проводив в далекiй юностi у лабораторiях унiверситетiв Лейпцига, Гамбурга чи Берклi. Щоразу дослiдження перетворювалися iз захоплюючих життевих миттевостей на калькуляторнi перевiрки теоретичних задач. Саме тому Морган Еббот зазвичай покидав лабораторiю, не чекаючи закiнчення, висновки експериментiв були чiткими та прогнозованими. Однак не цього разу. 19 червня 2017 року все було iнакше. Члени команди Леона Губера затамовували подих в передчуттi надважливого вiдкриття.

Пауль Краузе, учений з надто мiцною тiлобудовою, оголосив про початок експерименту. Це вiн заткнув рот новачку Бунге i досi продовжував зиркати на його приховане тремтiння.

«Чому вiн так нервуеться?» – думав Краузе, натомiсть озвучив iнше:

– Мiкрострiчка у нормi. Перебувае мiж чотирма зондовими термометрами. Електрично iзольована лiнiя нагрiвача готова.

За кiлька днiв до початку цього експерименту Ерсель Кауфман лабораторно iнiцiювала рiст монокристалiв[5 - Монокристали – рiдкiснi у природi кристали iз неперервною та непорушною структурою. Великi монокристали вирощують штучно у лабораторних умовах.]. Стрiчки вирiзала з об’емних кристалiв, використовуючи сфокусований галiевий iонний пучок[6 - Розрiзи сфокусованим галiевим iонним пучком утворюють на обладнаннi, схожому на растровий електронний мiкроскоп, але з використанням важчих частинок – iонiв. Принцип дii полягае у тому, що iони галiю пiд дiею прискорення вiд електричного поля зiштовхуються iз взiрцем. Завдяки своiй кiнетичнiй енергii вони «вибивають» атоми матерiалу взiрця iз субмiкронною точнiстю.]. Найважливiшим було вiдслiдковувати вiдповiднiсть повздовжнього напрямку iз вiссю кристала фосфiду нiобiю. Сьогоднi ж уся робота перейшла до чоловiчого складу команди: вони, напружено згорбившись, сидiли за комп’ютерами.

Через вимкнений кондицiонер спинами науковцiв ковзали краплини поту.

– Починаемо прогрiв.

«Повинно вийти», – переконував себе Пауль Краузе.

Новачок Бунге ж думками був далеко поза крiолабораторiею. Мiж скронями невпинно пульсувала нав’язлива думка, яка нещадно жерла усе тiло.

Вони обiцяли… Прошу, не пiдведи!

Почалися термоелектричнi вимiри у вакуумi в температурному змiнному крiостатi – пристроi, в якому постiйно пiдтримувалась крiогенна температура[7 - Температура менша за 120 Кельвiнiв, або приблизно –153 °C.]. Виготовленi лаборанткою Кауфман стрiчки з’еднали дротом та встановили на тримачi так, щоб дозволити iх обертання пiд кутом вiд –10 до 370 градусiв. Дослiджувались три параметри термоелектричного перенесення, за якими пильно стежили науковцi крiзь екрани комп’ютерiв: електрична провiднiсть, термоелектрична провiднiсть та термоелектрорушiйна сила.

– Постiйна напруга в 1 мВ вiд джерела напруги Йокогави, – промовив худорлявий Юрген Домашке, обличчя якого нагадувало обтягнутий тканиною череп, – все добре. Вимiрюю електропровiднiсть у двозондовiй конфiгурацii.

– Отримав данi, – тихо звiтував Морган Еббот.

Опiсля чоловiки взялися до вимiрювання термоелектричноi провiдностi за схожою схемою, однак без накладеного на зразок електричного поля.

– Моргане, – гукнув Краузе, – отримуй калiбрування термометра.

– Є!

Еббот обожнював, коли його нiмецькi колеги спiлкувалися англiйською. Вони наче iз важким зусиллям рiзко видихали слова, огортаючи iх жорстким металевим дзвоном. Але зараз глузд та важливiсть справи стримували його вiд звичного тонкого гумору. Обличчя не випромiнювало жодних емоцiй, воно перетворилося на кам’яну плиту, прорiзану тонкими щiлинами очей.

Кiлькахвилинну тишу перервав Пауль Краузе:

– Симетрiя порушуеться. Працюе!

Екрани комп’ютерiв замиготiли графiками та градiентами. Американець отримував данi та перетворював iх у таблицi, малюнки i купи символiв.

– Губер зрадiе, коли побачить…

Не встиг Краузе договорити фразу, як дверi у комп’ютерну кiмнату вiдчинилися, i усередину влетiла висока жiнка у такому ж бiлоснiжному халатi, як i у всiх присутнiх. Лора Гесс була спiвробiтником «IBM Research» та однiею з керiвникiв проекту з визначення аномалii. Вираз ii строгого гострого обличчя змагався iз проявами нетерплячостi та обережностi. Лора поправила розпатлане волосся, серед якого вiднедавна почали старанно виднiтися тонкi сiро-бiлi смужки, та обвела поглядом чоловiкiв. Широкi усмiшки на обличчях науковцiв говорили самi за себе.

– Позитрони[8 - Позитрон – елементарна частинка iз родини фермiонiв, вiдноситься до антиматерii. Мае однаковi з електроном характеристики, окрiм того, що електричний заряд позитрона додатнiй.]?!

– Поки данi не обробленi, але…

Жiнка спрямувала замкнену енергiю до американця й наблизилась до нього ледь не впритул:

– У нас вийшло чи нi?

– Частинки перестрибують на протилежнi енергетичнi стани. Їхнiй спiн змiнюеться.

– Температура?

– Розiгнали до вiсiмдесяти за Кельвiном. – Пауль Краузе единий не пiддавався передчасним емоцiям. Не зараз. Не перед Лорою.

– Отже, баланс правих та лiвих фермiнiв змiщуеться. – Нiхто з присутнiх не мiг сказати з упевненiстю, чи жiнка зрадiла. Лора Гесс вкотре пробiглася пальцями по скуйовдженому волоссю. – Необхiдно повiдомити Губера.

Пiсля цього Лора мовчки вибiгла з лабораторii. Усе вiдбувалося настiльки швидко, що чоловiки не змогли бодай якось вiдреагувати та оговтатися. Вони тiльки перезирнулись, очiкуючи, що хтось пояснить, звiдки з’явилось таке шило в одному мiсцi цiеi Гесс.

– То що? – запитав Краузе, пiсля чого повiльно вiдкинувся у крiслi.

– Данi готовi, – вiдповiв американець. – Ще трiшки, i буде аналiз.

– То ми створили ii? – Пауль Краузе схрестив руки на грудях. Бiцепси напружилися, розтягуючи вузькi рукави халата.

– Схоже на те.

– Гадаю, можна вже святкувати.

Усi трое знову поринули у мовчання та застигли, нiби хтось занурив iх до густого бетону. Лише тiнь зрiдка ворушилась пiд тьмяним освiтленням.

Свiт змiнювався. Цього разу в крiолабораторii Гамбурзького унiверситету.

– Стривай, це ще не вiдкриття, далеко не вiдкриття.

«Не вiдкриття, – мислив Александер Бунге, – поки що не вiдкриття».




Роздiл 2


20 червня 2017 року 

У небi над Марокко

«Boeing 737» перехилило на праве крило. Крiзь динамiки заспокiйливо похрипував голос капiтана, однак обличчя молодих iспанок-стюардес не могли приховати нiмий жах, що рiзав судомами. Пiдлогу, крiсла та внутрiшню пiдшивку лiтака трусило, мов iграшку, запхану до шейкера. Дверцята багажних полиць не витримували та вистрiлювали до вузького проходу поодинокi пластмасовi валiзи з наплiчниками. Несамовитий гул турбiн авiалайнера сочився крiзь кожну щiлину та бив по вухах приглушеною вiбрацiею. Усiм цим хаосом царювали хрипкi крики пасажирiв.

Лiтак на кiлька секунд повернуло в горизонтальне положення. Вiд рiзкого вивертання червона валiза з металевими нiжками та гострими обрамленими краями пролетiла з багажного сховку над головою чорнявого iспанця. Пiд тихе бурмотiння молитви вiн тiльки встиг вловити мить, як валiза приземлилась на руку огрядноi жiнки, яка сидiла попереду. Іспанець на мить вiдволiкся, переконуючи себе, що почув саме трiск валiзи, а не променевоi кiстки. Але писк, який вирвався з ii блiдих губ, повернув чоловiка до жорстокоi реальностi.

Останне знервоване звернення капiтана обiрвалося рiзким нахилом вправо. Мусульманка у хвостовiй частинi лiтака втупилася в iлюмiнатор, мiцно притискаючи до грудей маленького сина. Чорний палантин[9 - Палантин (у мусульман) – жiноча накидка у виглядi великоi хустки, якою обв’язують голову.] злетiв з голови, оголивши болотяно-чорне, зав’язане у гульку довге волосся, а вiзерункова джелаба[10 - Джелаба (з араб. jellaba) – традицiйний одяг в Марокко та iнших краiнах Пiвнiчноi Африки у виглядi довгого балахона з капюшоном.] перекосилася вiд рiзких смикань крихiтних кулачкiв. Жiнка ревно молила про бодай останню зустрiч зi своiм чоловiком.

Коли «Boeing 737» подолав позначку в два кiлометри до поверхнi землi, усе затрусилося з потрiйною силою. Принаймнi так здавалось усiм пасажирам. Двох чоловiкiв, не застiбнутих пасками безпеки до крiсел, повиривало з мiсць та мов з гармати кинуло салоном. Перший вилетiв iз третього ряду й пробив головою грудну клiтку сидячоi бiля виходу стюардеси. З ii горла вирвався важкий короткий видих, i вона одразу втратила свiдомiсть. Іншого пiдкинуло до багажних полиць та приземлило верхньою щелепою до пластиковоi опорноi ручки стiльця. Хаос поглинав людей, реальнiсть плуталася iз нiчним жахiттям.

Секунди тягнулися хвилинами, збиваючи темп зближення iз землею. Кiлька телефонiв та один невеликий лептоп промайнули салоном лiтака, розбиваючись на друзки у зiткненнi з тiлами зомлiлих пасажирiв. Жодних звернень пiлотiв «Boeing» бiльше не звучало. Єдина притомна стюардеса мiцно стискала голову мiж колiн та намагалась подумки вирахувати ймовiрнiсть виживання. Серед нестямних безпорадних крикiв було виразно чути чиесь «Боже мiй!».

Кiлометр до зiткнення. При свiдомостi залишилась половина пасажирiв, i бiльшiсть з них про це дуже шкодувала. Гучнiше за шум турбiн та вигуки переляканих блiдих людей вистукувало в грудях серце, яке вiдмовлялося миритися iз неминучим. Воно все швидше й швидше розганяло кров органiзмом, але мозок вже провалився у прострацiйне середовище, виходу з якого не було.

Сто п’ятдесят метрiв до зiткнення. Із кабiни пiлотiв чутно сигнал тривоги. Десь чутно крик «Ми помремо!». Кисню бракувало навiть на короткий вдих. Доводилося вигинатись, закидувати потилицю назад та дихати животом, прорiзаючи шкiру мiцними пасками. Через задуху лисуватий марокканець дер пальцями хрипле горло. Нiс лiтака падав перпендикулярно до горизонту. Повiтря зникло зовсiм. В iлюмiнаторах можна було розрiзнити свiтлофори та людей, що тiкали у панiцi.

Десять метрiв до зiткнення. Усе скiнчиться…

– Остапе!

Лiтак трощив мiсто в радiусi сотнi метрiв. Стiни невисоких будiвель обвалились, розкидуючи цеглу та ховаючи пiд собою перехожих.

– Гей, чуваче!

Хлопець задихався. Груди вiдбивали гопака в такт несамовитому серцю, а краплини поту марно намагалися приховати сироти на тiлi.

– …що таке?

Остап Макарчук немов випiрнув з-пiд води пiсля кiлометрового запливу. Жах зiткнення лоукостiвського лiтака iз землею розвiявся масною плiвкою перед очима. Усе верталося на своi мiсця. Ще за кiлька миттевостей зумiв упiзнати грубуватий голос друга.

– До тебе звертаються, – одним видихом промовив Вiталiй.

Пiд русявою чуприною Остапа Макарчука вiд народження приховувалася жорстка аерофобiя, i всi останнi три мiсяцi пiдготування до мандрiвки вiн постiйно повторював друзям про неможливiсть польоту. Натомiсть хлопець пропонував дiстатися до Марокко поромом з Іспанii. Це зняло б питання страху перед падiнням, додало б досвiду кожному в мореплавствi та продовжило на кiлька днiв подорож самою Іспанiею. Однак пiсля кiлькахвилинних пошукiв квиткiв у мережi хлопцi вирiшили одноголосно, що цiна за пором занадто висока, тому залишаеться лише лiтак.

Остап перевiв погляд вiд кирпатого носа Вiталiя лiворуч. У вузькому проходi чорнява стюардеса вичiкувально обперлася лiктем на спинку крiсла. Коротке волосся слухняно зачесане за вуха, жодних сережок та яскравого макiяжу.

– Show me your seat belts, please[11 - Покажiть менi вашi паски безпеки, будь ласка (англ.).«], – наполегливiше повторила стюардеса.

Хлопець пучками пальцiв протер вимучене сонне обличчя. Понiвеченi та розрубанi навпiл тiла все ще майорiли перед очима. І хоч як Остап не намагався, однак за двадцять шiсть рокiв ця фобiя жодного разу не покидала його, якщо поряд перебувало щось схоже на крилату машину.

– Остапе, отямся! – Вiталiй не витримав та штовхнув лiктем йому в ребра.

Гострий бiль на мить отямив Остапа Макарчука, i вiн поглянув на своi паски безпеки. Крiзь сон хлопець кiлька разiв човгався й випадково накрив iх картатою червоною сорочкою. Задерши ii, вiн показав стюардесi пристiбнутi паски, i та задоволено продовжила обхiд.

– Ми приземляемось, – кивнув Вiталiй кудись по iнший бiк iлюмiнатора.

Хмари, що огортали важкими обiймами лiтак, коли Остап засинав, уже розсмокталися. Грецький профiль Вiталiя, який передався йому вiд матерi кiпрiотки, огортало слiпуче свiтло. Пiд гул турбiн поступово наближалася суха жовто-червона земля.

– Мiг просто задерти сорочку, – голос напiвсонного Остапа бринiв роздратуванням. – Ти ж знаеш, що я завжди пристiбнутий, навiть у машинi.

– Вона б тебе однаково розбудила. – Вiталiй щось видивлявся крiзь вiконце. – Негоже вмирати увi снi.

– Пiшов ти…

– Та чому ти сердишся? – Вiталiй нарештi вiдволiкся i з повною серйознiстю поглянув на друга. На мить його погляд зупинився на насуплених бровах та сiрих очах Остапа. Вiталiя дратували свiтлi очi у чоловiкiв. Вiн вважав, що це додавало iм жiночоi тендiтностi. – Нема чого так боятися: лiтаки офiцiйно визнанi найбезпечнiшим видом транспорту у свiтi.

– Так, але падати з десяти тисяч метрiв…

– Подумаеш!

Лiве вухо Остапа заклало й болiсно поколювало. Затиснути нiс та швидко видихнути – це нiколи не допомагало. Єдине, що йому залишалося – щораз ковтати слину iз напруженими вухами. У такi моменти хлопець знову проклинав свое життя, нарiкаючи на надмiрну слабкiсть. Остаповi кортiло хоча б на день спробувати себе у ролi альфа-самця зi здоровим тiлом та успiшною кар’ерою, на кшталт цього довбня Вiталiя Сипка.

– Як там Яник iз Мартою? – Вiн спробував вiдволiктись вiд думок, прицмокуючи сухим язиком.

Колишнiй унiверситетський одногрупник зиркнув через плече туди, де б мали сидiти огрядний очкарик та вродлива бiлявка у чорнiй майцi. Оскiльки нiхто з них чотирьох не хотiв доплачувати авiакомпанii, щоб мати змогу обрати собi мiсця, «Ryanair»[12 - Ryanair» – найбiльша у Європi бюджетна авiакомпанiя пасажирських перевезень. Заснована 1985 року в Ірландii.] зробила це за них безкоштовно, хаотично розкинувши лiтаком. Вгледiвши Вiталiя, Ян та Марта всмiхнулися i привiтно помахали йому. Вiталiй на мить затримав погляд на дiвчинi, нiби вивчав контраст смаглявоi загорiлоi шкiри.

– Не можеш iх знайти, чи що? – Остап вкотре смикнув пасок, перевiряючи мiцнiсть, проте погляду вiд друга не вiдводив нi на мить.

– Та нi, он вони. Все гаразд.

Вiталiй розвернувся, зручнiше вмощуючись у крiслi. Ця мандрiвка мала для нього неабияке значення. Хлопець вдихнув глибше та закотив очi пiд лоба.

Лiтак хитнуло й вiдчутно потягнуло вниз.

– От бляха-муха, – залаявся Остап.

– Нiби кишки з рота полiзуть, еге ж? – Вiталiй не мiг не пiджартувати над другом. Хлопець свято вiрив у те, що таким чином допомагае Остаповi вiдволiктись вiд страхiв i виконуе, так би мовити, роль емоцiйного рятiвника.

– Повiр, не зрадiеш, як обтраскае i тебе.

– Не бiйся, ще хвилин десять i прибудемо до африканськоi землi iсти банани.




Роздiл 3


20 червня 2017 року 

Саi, Марокко

– Грьобане пекло…

Через суху сорокачотириградусну задуху слова вилiтали iз болючим роздираючим прихрипом. Щойно Остап вдихнув першi дози марокканського повiтря, як горлянку звело спазмом i назовнi вирвався сухий кашель.

– Але ж яке красиве пекло! – до них приедналася Марта.

Дiвчина мiцно тримала фотоапарат та знiмала хлопцiв на фонi аеропорту. Гарнi смаглявi спортивнi ноги – едине, про що мiг думати Вiталiй, дивлячись на неi.

Четверо друзiв залишили бiло-синiй лiтак подалi за спинами, крокуючи за хвилею пасажирiв до термiналу. Серед лазурного неба прямо над головами височiв жовтогарячий розпечений диск. Примруживши обидва ока, Ян зиркнув на сонце, а потiм одразу собi пiд ноги.

– Дивiться! – тихо гукнув вiн до друзiв, все ще вдивляючись в асфальтовану землю.

Решта трое повторили за ним. Навколо тiла на сiрому порепаному полотнi темнiла невелика елiпсоiдна пляма, яка дзеркально повторювала кожен рух.

– Тiнь! – усмiшка прокотилась обличчям дiвчини. – Вона прямо пiд нами.

– Ще нiколи не бачив, щоб сонце було так високо.

– Чудесне, – дiвчина заворожено бурмотiла пiд нiс, – просто чудесне пекло.

Зовнiшня архiтектура термiналу нагадала Остаповi величезний нiчний клуб. Бiлi широкi смуги тягнулися гострими кутами вiд землi до самого даху. Сiро-коричневi ж мережили бiлизну стiн, утворюючи у власному сплетiннi уявнi гiгантськi зiрки. За кожною такою смугою чергувала скляна, схожих розмiрiв та iз сiрими вiзерунками, що нагадували округлi пелюстки квiтiв.

Щойно за туристами зачинилися розсувнi вхiднi дверi, пекуча задуха враз поступилася звабливiй прохолодi.

– Кондицiонер! – радiсно вигукнула Марта, насолоджуючись можливiстю знову нормально дихати.

Внутрiшня частина аеропорту вражала. Коридори iз двоярусними фонтанами, звiдки раз у раз вистрiлювали струменi холодноi води, змiнювалися озелененими вiдпочинковими подвiр’ями. Схожу на мурашник центральну залу перетинали вузькi згрупованi потоки мандрiвникiв iз замисленими похмурими гримасами. Дехто з них щось записував на невеликому бiлому клаптику паперу, стоячи на колiнi або ж узагалi сидячи на землi.

За всiм тут пильно стежили шестеро озброених вiйськових. Один iз них, чорнявий високий чоловiк iз вимуштруваною поставою в унiформi, пiдiйшов до Вiталiя, говорячи ледь розбiрливою англiйською. Решта залишилася осторонь, вирiшивши не втручатися. Вiталiй був тим, хто вирiшував майже усi питання, окрiм органiзацiйних. Незважаючи на екзотичну та дещо футуристичну красу iнтер’еру, у повiтрi все ж висiла напруга.

За хвилину Вiталiй Сипко повернувся до своiх друзiв i закликав iх у бiк невисокого столика:

– Нам необхiдно заповнити туристичнi анкети, iнакше не випустять звiдси.

– Здаеться, це стосуеться кожного ново… – Остап не встиг договорити, як термiналом прокотився голосний звук сухого кашлю. – Прокляття!

– Аклiматизацiя, – пiдтримав Ян друга лясканням по плечi.

– І довго вона триватиме?

– Як у кого. Залежить вiд органiзму.

– Із його фобiями та шмаркальними зимами аклiматизацiя, мабуть, триватиме впродовж усiеi мандрiвки. – У голосi Вiталiя знову бринiла та дивна сумiш спiвчуття та зневаги.

– Замовкни, Веталь.



Остап знову розкашлявся, чим привернув погляд двох вiйськових. Вони не вiдходили вiд украiнцiв уже кiлька хвилин.

– Я пiду по анкетки, а ви пошукайте ручки. Бажано чотири, щоб швидше вийти з цiеi зоровоi в’язницi. – Фарбована бiлявка скинула наплiчник на землю, зав’язала довге кучеряве волосся у вузол i рушила до столикa, бiля якого скупчилися розгубленi iноземцi. Вiталiй поглядом погладжував звабливi риси ii оголених нiг.

– Гадаеш, iй дозволять розгулювати Фесом в таких коротких шортиках?

– Нi. Рамадан, можливо, i виручить на деякий час, але довгу сукню таки доведеться вдягнути.

Остап перехопив погляд одногрупника. Його прихована хтивiсть поступалася захопленню.

– Слину пiдiтри, вона не з твоеi лiги.

– А з чиеi? Твоеi? Ха! – напiвгрек грайливо розкуйовдив волосся, вiд чого ще бiльше став схожим на балканця. Це було його завченим прийомом, коли поруч з’являлася симпатична дiвчина.

Незабаром Марта повернулася, стискаючи у руцi про всяк випадок шiсть анкет. Кожен взявся заповнювати поля причини вiзиту до Марокко, термiни перебування, мiсця проживання та вiдповiднi паспортнi данi. Зi слiв молодого француза у смокiнгу, з яким дiвчина встигла перекинутись двома словами бiля столика, такi анкети iноземцi повиннi були заповнювати у кожному готелi та хостелi, лiкарнi, вiддiлку полiцii чи будь-якiй iншiй установi. Такi реестрацii допомагали контролювати потiк туристiв поiменно, вiдстежувати iхнi дii та останне мiсцеперебування.

Заповненi бланки Марта поскладала у стопку й вiднесла найближчому вiйськовому. Пiдходити до озброеноi людини було не так вже й просто, особливо якщо вона пiдозрiло свердлить тебе поглядом. Охоронець незрозумiло глянув на анкети й, активно жестикулюючи руками, вигукував щось французькою. Марта перелякано вiдiйшла крок назад, однак на допомогу своему напарнику одразу поспiшив нижчий, але товстiший марокканець, у такiй же випрасованiй до найдрiбнiших деталей унiформi.

– Registry, – товстань тицьнув пальцем праворуч, – registry, registry.

– Ходiмо, – хлопцi пiдiйшли до дiвчини й за лiкоть вiдвели ii подалi вiд вiйськових. – Нам потрiбно до паспортного контролю.

– Сподiваюся, не всi вони такi злi, – сказала Марта, одягаючи наплiчник.

– Мрiятимеш, коли нам не влiплять печатки.

– А що, можуть вiдмовити?

– Всiляке бувае, – знизав плечима Ян. – Знайомих так i не впустили.

– Ну, хоч буде про що в статтi написати.

Чотири роки тому Марта Лiвiнська покинула навчання у Киiвському нацiональному унiверситетi Шевченка, вирiшивши, що без подорожей ii життя неповноцiнне. Вiдтодi Марокко – двадцять восьма вiдвiдана нею краiна. Щодня дiвчина викладала невеликi тексти у соцмережах, пiдкрiплюючи iх фотознiмками, а також вела у записнику короткi нотатки, якi по приiздi додому перетворювались на розлогi статтi. Марта полюбляла називати себе професiйним фрiлансером. Кожну статтю вона уважно вичитувала по кiлька днiв i лише тодi надсилала iх до рiзних iнтернет-видань на кшталт «Inspired». Деякi навiть вдавалось перекладати англiйською та просувати на iноземнi платформи, хоч оплата за такi зусилля була мiзерною. Перед органiзацiею подорожi до Марокко дiвчина проштудiювала накращi статтi «National Geographic Traveler», «Matador Travel» та «Los Angeles Times Travel» – видання, якi оплачують вiд сорока до ста п’ятдесяти доларiв за статтю. Виписала основнi тези та структуру тексту, сформувала найкращi композицii для фото- та вiдеоматерiалу. Мартi кортiло покинути писати до другорядних вiтчизняних видань та перейти у вищу лiгу, тому ця подорож мала неабияке значення для ii амбiцiй та самореалiзацii. І нотатки першоi статтi почалися iз зустрiчi з озброеними вiйськовими аеропорту Фес-Саi.




Роздiл 4


20 червня 2017 року 

Гамбург, Нiмеччина

– Ти чому такий похмурий, друже? – почувся монотонний голос позаду.

Александер Бунге отямився вiд глибокоi задуми. Вiн тонув у просторi унiверситетськоi iдальнi, втупившись у невидиму точку над своею тарiлкою, доки поруч не виросла здоровенна постать молодого напарника. Досi навiть навколишнiй гамiр не мiг вiдволiкти Александера вiд настирливоi пiдсвiдомостi. Вiн глипнув лiворуч через плече на новоприбулого: чорна сорочка тiсно облягала мiцне тiло хлопця, а пiд пахвами темнiли невеликi острiвки плям вiд поту.

Йонас Штральковськi прибув до Гамбурга два мiсяцi тому iз Дрезденського iнституту хiмiчноi фiзики твердих тiл, i цього часу вистачило, щоб командi вiн сподобався. Навiть професор Леон Губер оцiнював Йонаса краще, нiж Александера. Принаймнi, так здавалось самому Александеру. Глипнувши на бородатого Йонаса, йому таки вдалося впорядкувати думки та сконцентруватися. Але було важко приховати гнiвну заздрiсть. Хiба вiн чимось вiдрiзнявся вiд насупленоi дитини?

– Хто похмурий? – Александер знову опустив погляд на свою тарiлку. – Просто замислився.

– Можна присiсти поруч?

Сам винен, що не дерся вище, нiж цей спiтнiлий.

– Звичайно, – вiн посунув свою тарiлку та ноутбук, звiльняючи мiсце навпроти.

– Щось не помiтно радостi на твоему обличчi. Ти не надто щасливий, як на людину, яка долучилася до такого вагомого вiдкриття.

– Гравiтацiйна аномалiя – не новинка, про неi говорять вже не перший рiк. Це просто чергове пiдтвердження теоретичних дослiджень.

– Мисли позитивнiше. – Йонас Штральковськi виклав з пiдносу чотири тарiлки: з овочевим супом, подвiйною порцiею картоплi, двома стейками та салатом. Александер непомiтно порiвняв усе це зi своею тарiлкою вiвсяноi кашi iз запеченими овочами. – Якщо продовжуватимемо у тому ж дусi, то зробимо непоганий прорив у сферi квантових комп’ютерiв, – тлумачив Штральковськi, – а це грошi, доволi непоганi грошi.

– Хiба вам у товариствi бракуе фiнансiв?

Бунге злився, хоч i намагався говорити спокiйно. Йому нiколи не потрiбнi були грошi, а такi, як Йонас, у подiбнi моменти здавалися Александеровi огидними. Генiй та його визнаня – ось що насправдi мало значення.

– Грошi необхiднi завжди. – Йонас Штральковськi iв та говорив водночас, вiд чого деякi букви ковтались iз соковитим стейком. – Два мiльярди евро роздiли на вiсiмдесят дослiдницьких iнститутiв. Виходить двадцять п’ять мiльйонiв на рiк на один iнститут – не мало, але й не так уже й багато. Звiсно, не всi вони потребують рiвного розподiлення. Гуманiтарiям я б узагалi бюджет не видiляв. Соцопитування можна проводити i не витрачаючи мiльйонiв евро. Однак, доки головуе наукова демократiя, мусимо дiлитися з усiма та водночас шукати новi джерела прибутку.

Александер посмiхнувся. Гуманiтарiiв не особливо любили i в його Інститутi наноструктур та фiзики. Не перший рiк точилася боротьба iз цiею несправжньою наукою. Але й кiнець цього протистояння був не надто близько. Усе, що стосувалося псевдонаук та тих дослiдiв, якi нiяк не могли впливати на майбутне людства, вважалося простим чорновусим щитником[13 - Щитник чорновусий (лат. Carpocoris purpureipennis) – вид клопiв сiмейства щитникiв. У народi називаеться «жуком смердючкою» через характерний запах, який вiн видiляе у разi небезпеки.]: нехай собi буде, але, не дай Боже, торкнутися.

– Усе робиться заради грошей, – продовжував Йонас. – Вони дають змогу продовжувати дослiди, якi принесуть iншi грошi, а тi, у свою чергу, дадуть поштовх до чергових проривiв та вiдкриттiв. Це нiби замкнене доброчинне коло. Усе просто.

– Усе просто… – промимрив Александер.

Їдальнею здiйнявся галас: обiд завершувався, i присутнi починали розходитися. Бунге озирнувся, сам не знаючи, що видивляеться. Завжди зачесана бiла чуприна зараз нагадувала пташине гнiздо. Вiд учорашнього вечора його турбувало тiльки одне.

Чому немае вiдповiдi?

– Коли Губер хоче публiкувати статтю про аномалiю? – слова самовiльно вирвалися з рота Александера.

– Ти про «Nature»?

– Ага.

– Невже ти не спiлкуешся iз Губером?

– Не було такоi можливостi.

Насправдi ж вiн навмисно уникав сутичок iз професором. Пiсля учорашнього показового iгнорування Александер вирiшив триматися вiд старого якнайдалi. Їхнi стосунки нагадували радше стосунки однаково заряджених тiл, якi згiдно з законами фiзики, вiдштовхуються, нiж конфлiкт iз точки зору впливу людського фактора. Так трапляеться, що двi особистостi не можуть одночасно перебувати на однiй площинi. У випадку Александера iз Губером цiею площиною була уся поверхня Землi.

– Плануе завтра. Найпiзнiше пiслязавтра, двадцять другого.

«Не так багато часу, – мандраж охопив Александера. – Чому досi немае вiдповiдi?»

– А тобi потрiбно побiльше iсти, – зауважив iз усмiшкою Йонас, спустошуючи останню тарiлку. – Гляди й веселiшим станеш.



Кабiнет Александера нагадував простору комiрчину. Його пiдсвiчувало свiтло-блакитне сяйво екрану ноутбука, роблячи його обличчя ще блiдiшим та втомленим. Не по роках глибокi зморшки тонкими лiнiями, мов променi, розходилися вiд кутикiв очей. За останнi дев’ятнадцять годин вiд анонiмного користувача не було жодноi вiдповiдi.

О восьмiй вечора, через кiлька годин пiсля завершення експеримента, Александер Бунге надiслав на анонiмну електронну пошту проаналiзованi данi та всi схеми дослiдження гравiтацiйноi аномалii. Щоб уникнути вiдслiдковування, вони вимагали використовувати сайт Guerillamail.com у зв’язцi з VPN[14 - VPN (англ. Virtual Private Network) – вiртуальна приватна мережа, що працюе поверх Інтернету, а отже, до неi можна пiд’еднатися з будь-якоi точки. Зачасту використовуеться як зашифроване пiд’еднання до Всесвiтньоi мережi, аби приховати свое справжне мiсце знаходження, або ж IP (Інтернет-протокол).], щоб приховати IP-адресу. Сервiс створював окрему поштову скриньку, в якiй усi вхiднi повiдомлення автоматично зникали пiсля прочитання впродовж години. Назви листiв складалися iз хаотично розташованих лiтер та цифр iз доменом @guerillamail.com. Знак «+» у назвi означав, що електронна пошта, з якоi надiйшло повiдомлення, була одноразова. У кiнцi вони завжди зазначали адресу наступноi електронноi пошти, куди необхiдно було вiдповiсти.

Така манiакальна анонiмнiсть лякала науковця, але воно того вартувало. Хто б не сидiв по той бiк екрану, вiн творив iсторiю значно ширшими та ризикованiшими кроками. Що найголовнiше – вони повiрили в Александера, дали йому шанс проявити себе, чого не давав нiхто у цьому ганебному унiверситетi. Роки, коли вiн мiг сам себе звинувачувати у низькому становищi, минули. Тепер винними були тiльки тi, хто не довiряв йому, не давав виконувати ту роботу, якоi вiн вартий.

Александер Бунге вкотре оновив сторiнку iз вхiдними повiдомленнями, але жодного нового листа так i не з’явилося.




Роздiл 5


20 червня 2017 року 

Фес, Марокко

Таксист припаркувався на просторiй площi бiля брами Баб-Бу-Джелуд. Довкола снували мiсцевi, пропонуючи купити iхнi товари. Щойно Марта притулилася до автомобiльних дверцят, як до неi пiдбiг маленький хлопчик. Вiн тримав у руцi брудну пляшку, з якоi вилив каламутну рiдину на лобове скло таксi. Водiй у вiдповiдь щось невдоволено буркнув, але кинув малому один дiрхам[15 - Марокканський дiрхам – грошова одиниця в Марокко.], пiсля чого той протер авто ганчiркою та втiк. Дiвчинi здалося, що скло пiсля цього стало ще бруднiшим.

Марта Лiвiнська боролася iз вiдразою, яка наростала всерединi. Знадобилося трохи часу, щоб дiвчина трохи звикла до тутешньоi атмосфери та вiддалася балансуючому на межi захопленню. Усе навколо – навiть конфлiкт iз водiем, який вимагав бiльшу оплату, нiж було домовлено, – малювало зовсiм iншу життеву картину, нiж була та, до якоi Марта звикла. Перша неевропейська краiна, до якоi приiхала четвiрка, перша краiна, де Інтернет не був вседоступним, де не iснувало поняття вiльного продажу алкоголю, бракувало кондицiонерiв та комфортного громадського транспорту. Фес вважаеться четвертим за розмiрами мiстом Марокко i до того ж доволi розвинутим, однак вiдчуття життя тут дiаметрально протилежне, нiж у будь-якiй европейськiй краiнi.

Украiнцi вийшли з машини, Марта iз фотоапаратом була готова до зйомок. Вони стояли перед монументальною головною вхiдною брамою Баб-Бу-Джелуд до староi Медiни. Загалом мiсто Фес нараховуе три райони. Стара Медiна Фес-Ель-Балi е однiею iз найбiльших пiшохiдних зон у свiтi та своiми розмiрами поглинула другу Медiну – Фес-Ель-Дждид. Височеннi кам’янi мури оточують понад вiсiм тисяч переплетених мiж собою вуличок, бiльшiсть iз яких навiть не нанесена на мапи, чим часто користувалися пройдисвiти, якi навмисне заманювали туристiв у глуху заплутану частину Медiни та вимагали кiлька дiрхам за повернення назад. У разi вiдмови «провiдники» могли просто покинути iх напризволяще.

Медiна нагадувала суцiльний величезний базар, де на кожнiй вулицi продавали товари та водночас жили люди. Дехто пiдтримував звичаi пращурiв, якi спали, iли, виготовляли власну продукцiю та продавали ii в своему будинку.

Марта Лiвiнська, двадцятитрирiчна фарбована бiлявка зi злегка випнутими пухкими губами та носом-кнопочкою, мрiйниця та фрiлансер, вона фотографувала хлопцiв на фонi брами iз високим аркоподiбним входом, обробленим синьо-зеленою плиткою. Дiвчина подумки формувала тези для своеi статтi та впорядковувала фотки для тревел-сайтiв. Попри обiцянки, данi собi, подати першi ж роботи до iноземних топових iнтернет-видань, Марта чомусь вирiшила розпочати iз чогось рiдного, вiтчизняного. Страх та невпевненiсть брали гору над ii амбiтними планами. Тремтiння у грудях дiвчини миттево посилювалося перед уявою вiдмови. За останнi чотирнадцять мiсяцiв вона шiсть разiв затримувала палець над кнопкою «Надiслати», однак «Traveler»-и так i залишилися пiдсвiдомо забороненою зоною. Навiть зараз, торкнувшись рукою до схованого у «бананцi» телефону, вона вiдчула дискомфорт вiд збережених закладок.

– Ходiмо шукати хостел, – поквапив хтось iз хлопцiв.

Остап iз Вiталiем допомогли Мартi звiльнити руки вiд сумки та пакункiв.

– Янику, ти вiдмiтив хостел на мапi? – запитав Вiталiй.

Ян Тибольцев насупився i якусь мить не вiдповiдав. Бiльше за знущання над власною вагою хлопець ненавидiв тiльки пестливе прiзвисько «Яник» або «Яничок». Вони звучали так, наче усi, хто iх вимовляв, вбачали в Яновi огрядного маминого синка, який не може собi дати раду. Натомiсть в нокаут клало його прiзвище – Жирко.

Хлопець важко видихнув, зараз у нього були гiршi проблеми. На Яна спека впливала найсильнiше: сiра футболка наскрiзь промокла вiд поту, перетворившись на суцiльну темну пляму на тiлi.

– Ось, – Ян дiстав з кишенi смартфон та обрав офлайн додаток iз завантаженою мапою. – Звiдси кiлька хвилин ходьби.

– Веди.

Четвiрка рушила до Медiни. Бiля кожного рундука пiд пекучим сонцем продавцi поливали водою асфальт, щоб хоч якось втамувати несамовите пекло. Опинитися у прохолодi тiней вузьких вулиць було так само божественно, як i кинутися пiд аеропортовий кондицiонер.

Марта фотографувала абсолютно все. Навкруги лунали верески, продавцi хаотично розмахували руками. Вони з усмiшкою прикликали туристiв та обiцяли привабливу знижку за купiвлю двох i бiльше товарiв. Божевiлля ставало буденнiстю.

– Marhaba, my friend!

– Marhaba! Where are you from?! Come to me! Good price!

Вигукували англiйською, французькою, рiдше арабською. Чим глибше четвiрка просувалася до Медiни, тим колоритнiший вигляд мали мiсцевi. Скрiзь витав запах мигдалю та свiжих прянощiв. Чоловiки сидiли на землi, спершись на власнi корзини, заповненi мандаринами та кавунами, й читали Коран. Бiльшiсть – босi. Дiти кидалися мiж ноги й бiгали одне за одним, обтраскуючи водою iз пластикових пляшок все навкруги.

– А кажуть, що в Африцi проблема iз водою, – саркастично промовив Вiталiй.

– Вода он з того крана.

Усi обернулися в напрямку, куди показував Остап. Неподалiк зi стiни виднiвся кран, iз якого струменем била прозоро-сiра вода, стiкаючи до чогось схожого на велику кам’яну раковину. Почергово дiти змiнювали старших чоловiкiв та жiнок, якi набирали тут воду в пляшки або умивали обличчя, руки чи ноги. Джерельце слугувало радше спасiнням вiд спеки, а не вiд спраги. Босоногим дiтям це додавало розмаiття у нудний список можливих розваг на ринку.

За кiлька хвилин украiнцi звернули у провулок, де продавали м’ясо.

– О Господи! – вигукнула Марта й затулила носа долонею.

Обабiч звисали тваринячi тушi. Деякi були ще зi шкiрою. Погляди мiсцевих були прикутi до туристiв. Кожен пiдбiг до проходу й ледь не хапав iх за руки.

– Nice meat! Camel!

Дiвчина пискнула i з огидою вiдвернулася. Хлопцi пiдступили до прилавка найближчого марокканця й поглянули на те, що викликало таку реакцiю в iх подруги.

– Не думав, що моя перша зустрiч iз верблюдами буде такою.

Палець Вiталiя самотужки потягнувся до вiдрубаноi верблюжоi голови. Таких стояло поряд три. Двi з них були без шкiри. Язик, очi та зуби на мiсцi. Голови тхнули гниллю та смертю. Чорнi кристалики тягнули до своеi бездонностi та нiби кричали про порятунок.

– Nice!

Араб швидко наблизився, вхопив верблюжу голову, до якоi тягнувся палець Вiталiя, та силою вклав у його руки.

– Жахiття, фу!

Вiталiй здригнувся вiд огиди й впустив масивну частину тваринячого тiла. Марокканця така реакцiя тiльки розсмiшила.

Усмiхалася також i Марта, яка додала до свого архiву вдале фото гримаси друга iз верблюжою головою в руках.

– Ходiмо далi, – сказав Остап, – ще надивимося.

У них було два днi на прогулянку Фесом. І усi цi два днi Остап заходився дошкульним кашлем.




Роздiл 6


20 червня 2017 року 

Берлiн, Нiмеччина

Дверi широко розчинилися, й у нiс ударив приемний солодкий запах. Маркус Бруннер увiйшов до бару «Das Meisterst?ck», як завжди, завчасно. Широкоплечий чоловiк рокiв сорока повiльною ходою проминув головний зал, увiнчаний десятком пiдвiшених до стелi ламп, та вмостився за вiльний двомiсний дерев’яний столик. Помахом руки замовив у бармена келих пива.

Його вимученi очi поглинула темрява, тiльки-но вiн зiмкнув повiки й вiдкинувся у незручному дерев’яному крiслi. Руки закинув за голову, щоб повнiстю розслабитися.

Досi примiщенням проносився тiльки поодинокий шум перегукувань персоналу та увiмкнених у сусiдньому залi новин. Чоловiк зловив себе на думцi, що сумуватиме за цим спокоем, коли за годину заклад заповниться закоханими парами та студентами.

Високий кельнер виклав на стiл пляшку портеру та порожнiй пiвлiтровий келих. Непомiтно кивнувши, Маркус перелив пиво з однiеi тари в iншу.

– Почав без мене? – пролунав з-за спини мелодiйний жiночий голос.

Маркус обернувся i рiзко випростався. Вiн побачив вродливу нiмкеню у строгiй сiрiй спiдницi до колiн та того ж кольору пiджаку, одягненому поверх бiлоi блузки.

«Вишукана серйознiсть, – подумав про себе Маркус, – як завжди».

– Пола! Радий тебе бачити.

Вони обiйнялися мов давнi друзi, стосунки яких перетворилися на суцiльну рутину. Пiсля цього жiнка сiла за його столик, поклавши поряд компактний сiрий клатч.

На Полi Нойманн майже не було помiтно макiяжу: тонкi губи пiдкреслювала тiлесна помада, а карi очi – легка темнувата лiнiя олiвця. Для Маркуса вона була фантастичною жiнкою, майже богинею. Складене зазвичай у гульку на макiвцi русяве хвилясте волосся зараз вiльно спадало на тендiтнi плечi. Маркус Бруннер мiг закластися, що вiдчував ванiльний запах шампуню. У ямочцi мiж ключицями застигла крапелька поту. Чоловiк на мить затримав погляд на ii волоссi, пiсля чого заплющив очi та залив ковток пива у горлянку. Холодна п’янка хвиля миттю розлилася нутрощами.

– Мiг би й дочекатись.

– Пробач, але не мiг, – Маркус значно повеселiшав.

– Старий алкоголiк!

– Лише пiд час наших зустрiчей.

Усмiшка ледь-ледь оголила бiлi зуби Поли, обабiч кутикiв рота утворились невеликi ямочки, вiд чого вона почала нагадувати засоромлену школярку.

Жiнка замовила келих рожевого вина.

– Важкий день? – Маркус обережно зиркнув на Полу.

– Я так погано виглядаю?

– Що ти! Ти, як завжди, прекрасна.

– А знаеш, у чому секрет? Просто я п’ю бiльше.

– То хто з нас алкоголiк? – обурився Маркус.

– Менi можна. Стоси паперiв мене не пiдстрелять.

Чоловiк прийняв цю шпильку мовчки, лише потер долонею шорстку щетину на обличчi. Востанне вiн голився два днi тому, але Полi подобався такий його образ. Коли кельнер принiс вина, вона пiдняла склянку:

– За такi рiдкiснi зустрiчi.

– Воiстину.

Двое одночасно вiдпили майже до половини. Це були тi кiлька годин, якi вони могли видiлити одне одному подалi вiд Федерального управлiння кримiнальноi полiцii. Роботу Поли у пiдроздiлi охорони та безпеки посадових осiб не можна було назвати вершиною досягнень. До того ж iй доводилося працювати з ранку до ночi у стiнах центрального офiсу Вiсбадена серед хмарочосiв паперу. Та це було краще, нiж нiчого, краще навiть за будь-що iнше, чого могла б хотiти Пола, адже цi офiснi джунглi вели ii до омрiяного кар’ерного зросту – до посади одного з керiвникiв вiддiлень Bundeskriminalamt. Але за останнi три роки разом зi зростом чисельностi злочинiв вдвiчi збiльшилося i понаднормове навантаження працiвникiв Федерального управлiння. Зникли спокiйнi перiоди, коли можна було брати вiдпустку чи бодай додатковий вихiдний в обмiн на перевантаження. Пiсля минулорiчноi звiстки про батькове загострення запалення легень Пола спробувала вирватися хоча б на три днi у Ганновер до сiм’i, однак отримала вiд керiвництва цiлковиту вiдмову. Були жорстко обмеженi термiни можливого надання додаткових вихiдних для компенсацii, i тi днi, на жаль, до них не входили.

Хоч працiвникам i не подобалася схожа рабовласницька система, проте кожен розумiв, що провини керiвництва у цьому немае. Шеф БКА Хольгер Мюнх двiчi звертався листом до Мiнiстерства Внутрiшнiх Справ стосовно збiльшення термiну компенсацii витраченого понаднормового часу своiх пiдлеглих або хоча б для видiлення додаткових фiнансiв для iх оплати. У вiдповiдь було надiслано iнформування про створення восьмиста двадцяти нових робочих мiсць, що аж нiяк не покривало тих двадцяти двох мiльйонiв перепрацьованих годин.

Прибуття Поли Нойманн до Берлiна було одним iз тих нечисленних, якi вона собi могла дозволити, зважаючи на усю важкiсть становища робочого графiку. Зазвичай Маркусовi було простiше сiсти на лiтак та прилетiти до Вiсбадена. Проте не сьогоднi.

– Набрид Вiсбаден? – Маркус Бруннер вiдсьорбнув останнi краплини пива.

– Важко навiть описати наскiльки. Хоча самого мiста я майже не бачу. Просто там вже сама атмосфера просякнута надокучливою буденнiстю.

– Розумiю, – кивнув вiн.

Маркус пiдтримував Полу завжди, адже не мiг бiльше споглядати, як ii яскравий палкий вогник жаги до змiн починав згасати. Жiнка, в яку вiн боявся закохуватися, все частiше надягала на обличчя примусову посмiшку, а не щирий смiх.

Пола Нойманн засоромлено вiдвернулася вiд пильного погляду коханого. Здебiльшого тому, що знала про невпевненi почуття Маркуса. Але вона не могла його звинувачувати у цьому. Стосунки на вiдстанi й спiлкування раз на два-три днi, що згодом перетворилися на два-три на мiсяць, нищили будь-якi мрii.

Їх бурхливий роман зародився на березi пляжу Дубровника, однак у щось бiльше так i не зумiв перерости. Полi тодi було тридцять три, i найзаповiтнiшою мрiею в життi, крiм кар’ерних висот, залишалося бажання не залишитись самотньою дiвою. Лежачи на гарячому пiску пiд мелодiю морських хвиль, омиваючи лице легким мiсячним сяйвом, вона горнулася до Маркуса. Тодi усе було так, як треба. Зараз же, сидячи за столом на Браугауз Альбрехт, жiнка бажала повернути ту давню впевненiсть у неможливому.

– Хотiла розвiятись, – сказала Пола. – Нарештi вдалося вибороти три вiльнi днi для себе, а це, повiр, важче за звiльнення Сирii вiд ІДІЛ.

– Невже служба безпеки посадовцiв також звернулася по допомогу до земельникiв? – ехидно всмiхнувся чоловiк.

– Звiсно, фермери на охоронi канцлера – саме те, що необхiдно Нiмеччинi.

Новина про минулорiчне прохання генерального прокурора про допомогу вiд земельних прокуратур стала однiею з найбiльш обговорюваних серед працiвникiв БКА. Досi саме БКА брали на себе частину роботи земельникiв, щоб допомогти розгребстись колегам, а не навпаки, i тепер можливiсть змiни владноi горизонталi змушувала усiх хвилюватися.

– Не будь такою категоричною. Ти ж не схожа на тих офiсних щурiв. Будь-яку допомогу необхiдно приймати з вдячнiстю.

– Без них якось жили, проживемо i далi. До того ж нiчого страшного у повнiй завантаженостi немае. Та й дурнi думки в голову не лiзуть.

Тут Пола прикусила язика та перевела погляд на порожню склянку. Вона розумiла, що бовкнула зайве. Гальмування стосункiв було саме з його боку, тиск мiг лише погiршити ситуацiю.

– Не зважай, – вiдмахнулась вона, однак Маркус ii перебив:

– Не можу.

Вiн кивнув кельнеровi, щоб той принiс ще по одному келиховi.

Жоден iз них не уявляв, як продовжити далi розмову, що вiдкрила старi рани. Сама Пола давно вже планувала з’ясувати iхнi стосунки, але Маркус завжди знаходив причини для уникнення цiеi важливоi розмови. Проте цього разу в очах чоловiка було щось таке, що можна було сприйняти за хитку невпевненiсть i чого вона нiяк не могла зрозумiти.

За пiвхвилини кельнер пiднiс келихи та прибрав порожнi. Тодi ж Пола i вирiшила ризикнути. Ця зустрiч була саме Маркусовою iнiцiативою, тому необхiдно припинити гратися у пiдлiтковi боi ендорфiнiв та розставити всi крапки над «i». Вона доросла жiнка, яка працюе на Федеральне управлiння кримiнальноi полiцii, а не сiмнадцятирiчна барменша шоу-бару, яка сохне за зрiлим чоловiком, але боiться про це розповiсти батьковi.

– Маркусе, чому ти хотiв зустрiтися?

– Ми давно не бачилися…

– Невже сумуеш? – обличчя жiнки перетворилось на бездушну блiду скульптуру. – Тiльки без жартiв.

Маркус на мить замислився, оцiнюючи реакцiю Поли, i можна було навiть подумати, що вiн отримав задоволення вiд цього. Окрiм страху закохатися у Полу, в нього був iще один – зiзнатися iй у цьому i отримати вiдмову.

– Сумую.

І це все. На бiльше зважитися вiн не змiг. Це був не природний страх, а якась замкненiсть всерединi, коли тiло навiдрiз вiдмовлялося виконувати будь-якi накази.

Пола Нойманн у нерозумiннi розвела руками.

– І це все? Усе, що ти хочеш менi сказати?

У вiдповiдь Маркус вiдпив пива.

– Прокляття. Знаеш, я iхала сюди не за ще однiею дозою сексу чи порожнiх балачок. Ось. Скажу тобi вiдверто, я не дiвчинка для стосункiв без обов’язкiв. Менi потрiбен справжнiй чоловiк, мужнiй, який пiклуватиметься про мене, цiкавитиметься, як минув клятий день, та на якого можна буде покластися. У мое життя скоро ввiрвуться грандiознi змiни, тому або я залишуся приймати iх самостiйно, або iз тим, хто роздiлить мою радiсть та бiль. Я не збираюся бiльше нести зайву торбу лахмiття на плечах. Розумiю, що iз нашими спецiалiзацiями ми не зможемо часто бачитися, однак…

– Я кохаю тебе, Поло.

Маркус одразу вiдчув, як те, що тиснуло на нього протягом останнiх тижнiв, врештi вiдпустило. Вiн пильно дивився в очi жiнки навпроти й подумки молив почути бажану вiдповiдь.

Жiнка мовчала. Їi язик онiмiв та наче провалився крiзь гортань у шлунок. Пола Нойманн на мить вiдчула себе невинним дiвчиськом, проте усi тi серйознi промови та настроi вмить вщухли.

– Що?

Маркус усмiхнувся:

– А по-друге: я розглядаю можливiсть переведення у тихiшу мiсцину та на спокiйнiшу роботу. Можливо, десь в Вiсбаден.

– Ти серйозно?

– Цiлком.

– Отже?..

– Пропоную поiхати до мене та вiдсвяткувати.




Роздiл 7


20 червня 2017 року 

Фес, Марокко

– Ходiмо нагору!

– Секунду, – гукнула Марта у вiдповiдь, виходячи з душу.

Марта йшла в душ останньою. Доки хлопцi доводили себе до ладу, вона лежала зверху на двоярусному лiжку та завершувала останнi нариси добових нотаток про сходження горою до руiн гробниць Маринiдiв у передмiстi. Четвiрка дерлася крiзь розписанi дощечки, що стирчали з сухоi жовтуватоi, мов яечний жовток, землi. Тiльки згодом вони зрозумiли, що йшли повз старе кладовище. Пiд неглибоким урвищем тихо дзюркотiв струмок, навколо якого юрмилися восьмеро пiдлiткiв. Вони iз пiдозрою проводжали поглядом туристiв.

Вiд гробниць давньоi берберськоi династii залишилися лише руiни двох стiн та прямокутна масивна вежа. Це ледь не едина жива згадка про династiю, яка володарювала два столiття i змогла об’еднати пiд собою Марокко.

З пагорба, куди зрештою видерлись украiнцi, можна було розгледiти усе мiсто. Дiвчина зробила свою сто шiстдесят восьму фотографiю розлогоi Медiни пiд згущеною чорною пеленою хмар, що охоплювали Фес звiдусiль. Насувався буревiй. Вiтер зносив пакунки з фруктами та здiймав довгу спiдницю дiвчини. Хлопцi дарма намагалися прочитати роздовбанi часом написи – ноги пiдломило, а неправильно намотанi на голови тюрбани вiтер перетворив на довжелезнi неслухнянi щупальцi. Коли зуби заскрипiли вiд налiпленого пiску, а вуха позакладало, туристи вирiшили спуститися до мiста й прямувати до хостелу. На годиннику була майже сьома.



– А що там нагорi? – питала Марта, закутана у бiлий рушник.

Вiталiй показово пiдвiв погляд. Кiмната було вкрай вузька, щоб розминутись учотирьох: уздовж боковоi стiни стояли два двояруснi лiжка, навпроти – одне невелике вiконце з вiтражем, яке виходило у внутрiшнiй дворик рiаду[16 - Рiад (вiд араб. «сад») – традицiйний готель у марокканському стилi. Особливо вирiзняеться внутрiшнiм двориком, у якому часто зустрiчаються басейни або сади.]. Бiля вiкна висiла картина iз панорамою Феса. Душова iз туалетом розташовувались навпроти вхiдних дверей. Кiмната невелика, але друзi почувалися тут комфортно.

– Крута тераса, – вiдповiв Вiталiй, крокуючи до вузьких сходинок за дверима. – Мешканцiв та працiвникiв збирають на вечерю. Нас теж погукали.

– А буревiй уже закiнчився?

– Так. – Вiталiй двiчi плеснув у долонi та вийшов, зачинивши за собою дверi.

Марта вийшла на дах будiвлi у коротких шортиках та довгiй чорно-бiлiй картатiй сорочцi. Усi вже чекали за столом. Звiдти мiсто було, наче на долонi: видно було мiнарети[17 - Мiнарет – баштоподiбна споруда у мечетi, з якоi провiсник муедзин закликае мусульман до молитви.] усiх найближчих мечетей та гострi шпичаки телевiзiйних антен, що визирали з-помiж розвiшеного одягу. Із найближчоi мечетi лунав крихкий старечий чоловiчий голос – це муедзин у гучномовець читав заклик до вечiрньоi молитви та закiнчення денного посту.

– Приеднуйся до нас, – гарною англiйською промовив араб у довгому нацiональному вбраннi.

Трiйко хлопцiв уже сидiли праворуч власника хостела Муаза та накладали у тарiлки таджин – нацiональну страву з телятини, овочiв та фруктiв, яку подавали у горщику. Дiвчина сiла поруч. Вечеряли фiнiками, таджином, супом iз баранини харiра, куркою на пару, кус-кусом iз овочами та кiлькома салатами. Ну, i, звiсно, фрукти, неймовiрна кiлькiсть фруктiв. А молода китаянка поклала на стiл кiлька пляшок кавунового фрешу.

– Тут надзвичайна атмосфера, – мовила китаянка англiйською. Як з’ясувалося пiзнiше, ii звали Мейлiн.

– Ми нещодавно приiхали, – мовив Остап, – але тут неймовiрно круто!

– Як надовго ви у Марокко?

– На два тижнi, – вiдповiла Марта.

– Щасливчики. Ви побачите Марокко у два перiоди: у Рамадан та пiсля його закiнчення. Це двi абсолютно рiзнi краiни.

– Сподiваемось.

– А ще, – китаянка тицьнула пальцем у небо, – зараз перiод зорепаду Арiетiди.

– Персеiди? – Ян поправив окуляри на перенiссi. Це була його тема. – Метеоритнi дощi?

– Ага. На Пiвденнiй пiвкулi iнтенсивнiсть настiльки висока, що можна вгледiти до шiстдесяти падiнь за годину.

Вiталiй гучно присвиснув. Поруч з ними сидiли ще трое новозеландцiв, пара з Норвегii, двое китайцiв та кiлька працiвникiв хостелу. Усi вмить замовкли, прислухаючись до розмови.

– Але, на жаль, тут iх не так багато, – втрутився Муаз. Ян не розумiв чому, але йому не подобалися очi цього араба. Вiн бачив погляди, сповненi хитростi та зневаги, якi вдало ховалися пiд прикриттям удаваноi щиростi та гостинностi.

– Вчора ми бачили усього чотири, – промовив бiлявий високий норвежець Торбйорн. Здавалось, його вилицi рухалися самовiльно i робили чоловiка схожим на справжнього вiкiнга.

Муаз вдоволено вiдкинувся на стiльцi й скрутив гашиш. Потемнiлi вiд постiйного бруду пальцi рухалися швидко, повторюючи давно завченi рухи. Уже вечiр, зараз можна.

– У нас люди вiрять, що падаючi зiрки – це стрiли, якi Аллах випускае у шайтанiв.

Присутнi обернули погляди до Муаза. Усi, крiм Мейлiн, яка чула цю оповiдь вшосте.

– Що ти маеш на увазi? – Ян вдруге наповнив склянку кавуновим фрешем та спробував одним ковтком спорожнити ii. Краплини стiкали його щоками, залишаючи на шкiрi свiтло-рожевi патьоки.

– Зараз мiсяць Рамадан, – продовжував марокканець, затягуючись гашишом, – а це означае, що люди наближенiшi до Бога. Шайтанам не мiсце на землi, тому вони летять догори, на небо – едине мiсце, де можуть ще спробувати щастя. Тодi Аллах використовуе зiрки-стрiли, щоб збити у польотi цих демонiв та не допустити iхнього потрапляння на небеса. Цим самим Бог даруе людям гарне чудо та причину вiрити ще глибше, зробити вiру життям, а життя вiрою.

– Тобто, демонiв пiд час Рамадану на землi практично немае? – Ян намагався приховати свiй скепсис. Будь-якi теологiчнi зачiпки хлопець сприймав за виклик поглузувати.

Марта одночасно слухала i занотовувала вищесказане у записник.

– Як гадаете, чому ми можемо не iсти впродовж дня? – Муаз Лахрiф востанне затягнувся й пом’якшив склянкою соку гiркоту в ротi. – Саме шайтани щодня шепочуть людям у вуха бiльше iсти, грiшити, вiдвертатися вiд Аллаха. Вони використовують своi злi чари. Але Аллах допомагае триматися лише на однiй вiрi. Їжа не е людською необхiднiстю, якою вона стала пiд впливом шайтанiв. Могамед мiг прожити на одних фiнiках. У нього не було необхiдностi iсти бiльше. Тому за вiдсутностi демонiв пiд час Рамадану немае кому шепотiти на вухо та зваблювати, а отже, й вiдступае голод.

Украiнцi замовкли й поглянули на чорне простирадло неба iз крихiтними бiлими дiрочками. Одна з них поволi пливла зi сходу на пiвденний захiд. Не падала, а поволi повзла, наче скочувалася некрутим схилом. Марта спробувала уявити, як стрiла летить та розсiкае тiло демона. Щира усмiшка прокотилася ii обличчям.

– Ось чому ми не були голоднi, – обiзвався Остап, позiхнувши та тамуючи спазм кашлю, який досi не минав.

– Ага… – Ян давно подружився iз сарказмом та iронiею, якi з часом перетворилися на його вiрних супутникiв.

Демони, ще б пак… Не вiд демонiв шириться зло, а вiд людей…




Роздiл 8


21 червня 2017 року 

Гамбург, Нiмеччина

Александер Бунге не встиг збагнути, як вранiшне похмiлля перетворилося у нове сп’янiння. Вiн вiдкинув пляшку шнапсу подалi на пiдлогу, вiд чого добряча половина напою вилилася на м’який бiлий килим. Спробував сiсти. Головний бiль тiльки посилився.

Спершу його нудило вiд безпорадностi, а тепер ще й вiд алкоголю. Здавалося, чоловiк випив не так уже й багато, але вiдчуття було наче голова от-от вибухне зсередини. Вiн пив спиртне в компанiях вкрай рiдко, а наодинцi майже нiколи. Доки, як вiн гадав, не почали проявлятися тривожнi симптоми депресii.

Квартира на Бернгард-Нохт-штрассе була для Александера своерiдною печерою. Майже три роки нiхто, крiм нього, не перетинав ii порiг. Жоден чоловiк, жодна жiнка, крiм прибиральницi. Науковець озирнувся кiмнатою крiзь каламутну пелену в очах. Поряд з широким двоспальним лiжком ядучим болем у скронях крiзь вiкно просочувалося яскраве свiтло. Александеровi знадобилося кiлька хвилин, щоб опанувати себе та кiлькома ударами по щоках злегка розвiяти тремтiння.

Вiн пiдвiвся та наблизився до срiблястого металевого столика в кутку кiмнати.

Забув…

На столi стояв розгорнутий «MacBook». Невеликий та компактний комп’ютер необхiдний був йому лише для короткотривалих бесiд в Інтернетi та деяких нотаток – Александер Бунге здебiльшого працював за робочим унiверситетським стацiонарником. Ноутбук перебував у режимi сну.

Легким порухом пальця вiн увiмкнув комп’ютер, сподiваючись на екранi побачити… Побачити що? Чоловiк досi не усвiдомлював, на що чекав. Листа у вiдповiдь на надiсланi результати дослiджень? Пропозицiю роботи у новiтнiй лабораторii iз почесним визнанням його можливостей, його генiальностi? Цi думки довбали голову Александера довше п’яти днiв, i головний бiль легшим вiд цього не став.

На екранi завантажилася остання сторiнка, на яку нiмець заходив перед сном – пошта Guerillamail. Навпроти напису «Вхiднi повiдомлення» досi майорiв нулик. Тодi перемкнувся на домашню сторiнку електронноi пошти Gmail, яку використовував тiльки для особистих листувань чи покупок в iнтернет-магазинах. Раптом подих чоловiка перехопило. Крики робiтникiв порту та шум кораблiв за вiкном розчинилися пульсуючими вiдбитками у вухах. Проiгнорувавши повiдомлення реклами та соцмереж, Александер клацнув на вхiднi, навпроти яких виднiлася одиничка. Це був звiт iз банку «Credit Agricole»: на його особисту картку надiйшли кошти вiд невiдомого вiдправника. Коли ж очi пробiглися листом та втупились у суму, серце ледь не вистрибнуло з грудноi клiтки. Хтось переслав Александеровi Бунге шiстдесят тисяч евро.

Це був уже другий iхнiй транш. Перший переслали як аванс, обiцяючи повну виплату пiсля закiнчення експерименту. Їхнього експерименту, не гамбурзького. Це могло означати тiльки те, що iхнiй дослiд на основi даних Александера завершився, i вони вирiшили залишити нiмця нi з чим.

«Невже вони мене кинули? – подумки скрикнув вiн. – Падлючi грошi!»

Перерахована сума для Бунге не важила нiчого, на вiдмiну вiд спiвпрацi, на яку вiн так сподiвався. Із дитинства батьки нi в чому не вiдмовляли синовi. Александер рiс у сiм’i заможного власника компанii пасажирських перевезень морськими лайнерами. Старий Петер Бунге якнайприскiпливiше пiдбирав синовi школу, бажаючи дати йому усе найкраще. Однак приватнi уроки, вiдiрванiсть вiд соцiального середовища простих юнакiв та дiвчат i старанна оборона батьками вiд зовнiшнього свiту перетворили малого Александера на в’язня власних комплексiв. Недовершена довершенiсть розросталася та починала перетискати дихальнi шляхи.

У чотирнадцять Александер Бунге покинув дiм, бажаючи розiрвати ланцюг, який досi тримав хлопця на вiддалi вiд свiту. Першi самостiйнi кроки били не лише по кишенi, а й по самовпевненостi. Вiн почувався викинутою на сушу рибиною. Інодi мама таемно пересилала синовi грошi, але, вважаючи цi кошти спокусою диявола, Александер лише накопичував iх.

До шiстнадцятирiччя на його рахунку назбиралася кругленька сума, яку хлопець таки вирiшив витратити на вступ до Гамбурзького унiверситету. Крок за кроком малий непоказний Александер зумiв встати на ноги й розпочав заробляти непоганi грошi набутими вмiннями та розумом. Проте вiдчуття меншовартостi та вiдстороненостi вiд свiту щоранку та щовечора продовжували залишати свiй гiркий присмак. Вiн знав, що здатен на бiльше. Та невже й вони зрiвняли Бунге з землею?

Щось не так, мусить бути ще щось. Повинно бути якесь повiдомлення!

Однак Guerillamail та його особиста пошта мовчали.




Роздiл 9


– Це запах алкоголю?!

Обличчя Леона Губера вмить спотворили зморшки. Старий супився так, наче от-от мiг вибухнути вiд зухвальства пiдлеглого.

– Важкий день, – ледь чутно буркнув Александер Бунге та пройшов повз керiвника. Це все, на що був здатний його органiзм.

Для хлопця Губер припинив iснувати як авторитет, та й узагалi як людина. Кольори зникали з кожним клiпанням, а запахи набували нiяковоi терпкостi. Чому тепер його повиннi були хвилювати думки якихось там професорiв? Тим паче тих, чие життя однiею ногою вже було на тамтому свiтi.

Усi десятеро працiвникiв пiд керiвництвом Леона Губера, Лори Гесс та Майi Бухбiндер зiбралися в просторому кабiнетi, що слугував чимось на кшталт конференц-зали, де проводили зiбрання. Примiщення невелике, проте достатне, щоб кожен мiг почуватися впевнено на власних двох квадратних метрах.

– Це не виправдання! – Губер гарчав, як бульдог, якого зiткнули лобом iз ненависним супротивником.

На обличчi професора таку емоцiю команда бачила вперше. Досi виважений та меланхолiчний Губер почервонiв, аж вена на лобi випнулася.

«Таки щось особисте», – переконався Александер.

– Пане Бунге, – втрутилася Лора Гесс, щоб пом’якшити конфлiкт, – вам повiдомили причину сьогоднiшнього зiбрання?

– Повiдомили.

– Мабуть, недосконало. Ми готуемося до прес-конференцii. Уся команда представлятиме результати дослiдження гравiтацiйноi аномалii.

– Прекрасно, – Александер схрестив руки на грудях та мiцно втиснувся у крiсло.

Дев’ятеро членiв команди невдоволено подивилися на нього. Вигляд Александера викликав спiвчуття тiльки в Ерсель Кауфман та iспанки Іветт Мендес. Остання прибула з Мадрида забезпечувати теоретичнi основи роботи. Іветт сумно хитала головою, перебираючи в головi думки, як пiдбадьорити колегу та розвiяти гнiтючу атмосферу над металевим столом. Решта чоловiкiв розчаровано або ж сердито розводила руками, розумiючи, що тепер на них чекае.

– Ми могли втрьох оголосити про аномалiю, – спокiйно сказав Губер, – але вирiшили, що це заслуга усiх нас, тому й оголошувати повиннi усi разом.

Нiхто не наважувався встрявати в iхню розмову. Тишу порушувало важке сопiння Александера: вiн досi перебував у невидимiй для iнших прострацii, iншому – депресивному – свiтi. Йому болiло та водночас легшало вiд ненавистi та зневаги оточуючих.

– Але тепер я бачу, що для одного iз присутнiх це зовсiм неважливо.

Науковець вперше звiв погляд на керiвникiв. Губер, Гесс i Бухбiндер перезирнулися, щось один одному тихо прошепотiли, i тодi Лора виголосила вердикт. Їi голос навiть невинних змушував схиляти голови.

– Александере, ми не можемо представляти вас пресi у такому виглядi. Пiд час конференцii найкраще було б, щоб ви залишалися тут.

– Абсурд! – з огидою виплюнув чоловiк, не глянувши на жiнку. Погляд i досi свердлив сивочолого Губера.

«Невже вiн так i мовчатиме?» – промайнуло в головi Бунге.

– Абсурдом було приходити сюди у станi алкогольного сп’янiння, – холодно вiдрiзала Лора Гесс. – Якщо ви покладали певнi надii на дослiд, як переконували усiх нас, тодi для чого було влаштовувати цей цирк?

Александер мовчав. Голову розривав подзвiн вiд алкоголю.

– Немае вiдповiдi? Як i можливостi супроводжувати команду на прес-конференцiю. У мене все.

Пiдлога пiд ногами вченого розчинилася, залишаючи невiдому страшну порожнечу. Усе, на що вiн сподiвався, летiло коту пiд хвiст. Його життя обернулося на приречене пекельне коло на очах колег. В одну мить закортiло повернутися до своеi печери самотностi та безтямно ховатися вiд чужих зневажливих поглядiв.




Роздiл 10


21 червня 2017 року 

Фес, Марокко

– Що ж так гидко смердить? – Ян щiльно затулив носа, а невелику наплiчну сумку притиснув ближче до опуклого живота, поплямованого темними кружальцями поту.

– Це означае, що ми майже на мiсцi, – вiдповiла Латiфа – двадцятитрирiчна сестра Муаза.

Марта пiдiгнула довгу сукню в квiточку й пiдбiгла до найближчого повороту.

– Ми на мiсцi.

Як тiльки усi порiвнялися перед старими порепаними дверима, Латiфа усмiхнулася та iз зачарованою посмiшкою запросила усiх всередину. Вона нагадувала принцесу зi схiдних казок.

Вони зайшли углиб будiвлi, стiни якоi грiли не гiрше сонця. Сходи, що вели на дах, були такi вузькi, що доводилося пiдiйматися поодинцi: Латiфа йшла першою, Ян замикав ланцюг. За довгий перiод часу товстань вперше iз втiхою вдихнув, адже сморiд потроху вiдступив перед запахом обробленоi шкiри. За кiлька хвилин вони опинилися у великому магазинi сумок та курток. Усi вироби зi шкiри телят, баранiв чи верблюдiв. Усi рiзних кольорiв – вiд бiлих та бiрюзових до криваво-червоних та ядучо-зелених. Власник магазину проводжав украiнцiв на дах будинку й радив опiсля повернутись та придбати дещо на згадку.

На даху iх зустрiла маленька дiвчинка в довгому свiтлому балахонi. Їi усмiшка танула просто неба, а тоненький палець тицяв на пучок м’яти, що пiд вiтерцем лежав на карнизi будинку. Ян потягнувся за найбiльшим з них, однак дiвчинка заступила йому шлях та простягнула руку долонею догори. Пiд короткими нiгтями скупчилися згустки землi та бруду.

– Five dirham!

– От хитрюща, – випалив хлопець украiнською.

Решта озирнулася та розсмiялася. Кожен тримав у руцi пiд носом кiлька гiлочок м’яти. Зважаючи на сморiд, п’ять дiрхам – близько п’ятнадцяти гривень – були непоганою iнвестицiею.

– Фарбувальнi!

Латiфа пiдступила до краю виступу даху й зазирнула донизу. Пiд будинком розташувався двiр iз великими круглими виямками. Кожна мала власний неоднозначний колiр. Мiж виямками в землi бiгали напiвоголенi чоловiки, стискаючи в руках та накидаючи на плечi широкi шкiрянi полотна. Першi брали згортки, розкидали шкiру виямками у необхiднi кольори та залишали на певний час, щоб тi просочилися фарбою. Іншi збирали iх та вивiшували сушитися. Сама шкiра була ще свiжою i тхнула кров’ю.

Марта швидко описала побачене в записник, сховала його до «бананки» та взялася фотографувати. Пiсля загальних кадрiв та портретних фото друзiв, дiвчина зробила селфi з Латiфою, яке б мало вiнчати одну з двох частин статтi про Фес.

– Якщо не зважати на запах, то тут дуже гарно. Видно межi мiста, – мовила вона, ховаючи «Nikon».

– Ага.

– У нас ще е щось за планом? – запитав Вiталiй, коли вони вже сходили на вулицю.

– Здаеться, нi, – вiдповiла Латiфа Лахрiф крiзь хустину, англiйська якоi звучала, мов рiдна, – показала усе, чого ви ще не бачили.

– Тодi, мабуть, нам варто йти до хостелу збиратися. У нас нiчний переiзд автобусом у Шафшавен.

– Я вже домовилася iз братом, щоб ви залишили сумки в нас.

– Чудово! – вигукнула Марта. – Ми з’iздимо на день в сине мiсто й пiслязавтра одразу назад.

– Гаразд, чекатиму!

Це були останнi спокiйнi години украiнцiв.




Роздiл 11


21 червня 2017 року 

Гамбург, Нiмеччина

Професор важко видихнув та вмостився у власному кабiнетi. Втома валила Леона Губера з нiг. І день ще не закiнчувався: от-от мав прийти Морган Еббот.

Прес-конференцiя минула краще, нiж можна було очiкувати. Хоч експеримент гравiтацiйноi аномалii i не викликав ажiотажу, однак представники кiлькох провiдних видань все ж видiлили пiвгодини свого часу. Сам же Губер не вважав за доцiльне проводити зустрiч зi ЗМІ так швидко, особливо без детальноi статтi в «Nature», проте керiвництво унiверситету наполягало. Їм необхiднi були вiдкриття, а особливо – вiдкриття, якi можуть змiнити уявлення про створення квантових комп’ютерiв. Як-не-як, а за ними ховалося майбутне.

Губер дiстав з нагрудноi кишенi пiджака коротенький гребiнець та розчесав охайно вкладене сиве волосся. Ідеально, усе мало бути iдеально. Пiсля того глипнув на годинник у правому нижньому кутi екрану лептопа.

Чоловiк поважав пунктуальних людей, вважав це запорукою успiшностi. Вiн був переконаний, що неможливо змiнити свiт, якщо банально за ним не встигаеш. Губер досконало розумiв поняття часу, але сприймав його не так, як бiльшiсть. Час не можна повернути.

Вiсiмнадцять рокiв тому помер його батько вiд хвороби Альцгеймера[18 - Хвороба Альцгеймера – хвороба, яка зазвичай зустрiчаеться в людей лiтнього вiку. Супроводжуеться втратою пам’ятi та порушенням мозкових процесiв, викликаеться накопиченням у тканинах мозку ненормально згорнутих бiлкiв – тау-бiлка та бета-амiлоiду. Альцгеймер характеризуеться втратою нейронiв та синаптичних зв’язкiв в корi головного мозку i певних субкортикальних областях.]. З кожним днем вiн забував як iсти, як пити, iмена близьких чи днi зi свого минулого, поступово згасала активнiсть мозку в скроневих дiлянках. Вiн нiби пiддавався безповоротному форматуванню, i, як не намагався Леон знайти спосiб зупинити цей процес, час iз кожною хвилиною забирав життя батька.

«То що е час, як не повiльний убивця?» – думав Губер.

Убивця слабких. Та чи грiх убивати? Смерть – це своерiдна невилiковна хвороба, якою заражене людство. То, можливо, час е дарунком?

Щойно стрiлка годинника перекинулась за 18:02, у дверi тричi постукали.

– Заходь.

Увiйшов Морган Еббот. Американець зберiгав усмiхнений вираз на обличчi, нiби от-от мав отримати пiдвищення. Розмови iз Губером йому завжди подобалися. Для заокеанського професора старий нiмець випромiнював усе те, до чого прагнув вiн сам. Переконання Губера та ставлення до науки, як такоi, спершу пiддалися скепсису вiд Моргана, однак що бiльше та вiдвертiше вони спiлкувались, то рiднiшим для американця ставав свiтогляд сивочолого професора.

– Усе принiс?

– Так. – Морган поклав жовту теку з документами на стiл керiвника. – Усе, як ви просили, професоре Губере.

– Чудово.

Нiмець навiть не намагався ховатися за звичною для нього маскою меланхолiка. Вiн просто вiдкрив папку й розклав пiдготованi папери. На кожному вибудувались графiки залежностей та вiдповiдностей, статистичнi данi зразкiв та кiнцевi результати.

– Тут усе, – тицьнув пальцем Морган почергово на документи, – аналiз матерiалiв мiкробiблiотеки NbP, градiенти температур зразка, калiбрування термометра, лiнiйний вiдгук термоелектричного струму до температурного градiента, транспорт нульового поля та магнiтнотермоелектричнi провiдностi. Плюс ще кiлька деталей.

– А електроннi копii?

– На вашiй поштi.

Леон Губер детально вивчив кожен графiк. На вiдмiну вiд молодих колег, професоровi було значно простiше працювати iз матерiальною документацiею, яку можна тримати в руках та вiдчувати на дотик. Писати звiти чи статтi в науковi журнали, перемикаючи десятки вiкон на екранi, ставало для нього дедалi нестерпнiше. А працювати в не комфортному для себе середовищi – те саме, що пiдставляти лоба пiд дуло пiстолета, який мiцно стискае в руках швидкоплинний час.

– Знаете, – американець по-змовницьки стишив голос, – я також завжди видруковую матерiали та розкладаю на столi. Це схоже на тi самi вiндовсiвськi вiкна, але ти iх усi бачиш в полi одного зору.

– І продуктивнiсть зростае в рази.

– Так. То сьогоднi можна очiкувати на статтю в «Nature»?

– Сьогоднi ще нi. Необхiдно ретельно все пропрацювати та описати. На це потрiбен час.

– Що робитимете з Александером? – запитав Майкл пiсля короткоi паузи, зрозумiвши, що професор закiнчив перегляд документiв.

– А що з ним?

– Хоч нам у командi i не сподобалась його витiвка, проте всi погодилися, що виключення Бунге зi списку представникiв на прес-конференцii було дещо жорстким покаранням.

– Гадаеш?

– Вiн вкладав усього себе в цю роботу та заслуговуе не менше кожного з нас на будь-яке визнання.

– Визнання? – Губер розсмiявся. – Ти чим, гадаеш, ми тут займаемося? Елiксири безсмертя винаходимо? Це всього лишень черговий доказ iснування аномалii в напiвметалах Вейля, практичне пiдтвердження довбаноi теорii, що трапляеться ледь не щотижня у стiнах цього унiверситету.

– Так, але за пiвроку цей експеримент може перерости у дещо бiльше, i ви це самi прекрасно знаете. І те, що над продовженням працюватиме повний склад команди, тiльки пiдтверджуе необхiднiсть спiльного духу. А його в Александера вже немае.

– Це не моi проблеми.

– Ви – лiдер нашоi команди, тому проблема ваша.

– Дух командний, а не мiй. Бунге прекрасно виконував свою роботу, однак те, що вiн не втримувався та впадав у свого роду депресii – це прояв слабкостi, якому не мiсце у лабораторii. Доказ аномалii був лише дрiбним експериментом, до того ж успiшним. А що буде далi, коли наступнi експерименти можуть не вдатись, коли ЗМІ та тi всезнайки критики рватимуть нас на шмаття? Як вiн реагуватиме, коли не тiльки командний дух зникне, а й фiнансування проекту? Коли нам необхiдно буде все починати з нуля!

– Я нiчого не знаю про його моральний стан. Александер блокуе будь-якi спроби поговорити, але те, як iгноруете його ви, ставить пiд сумнiв, що ви взагалi цiнуете його професiйнi здiбностi.

– Ох, у професiйних здiбностях Александера Бунге я жодноi митi не сумнiвався i не сумнiватимуся нiколи. Це дуже хороший науковець iз вагоном знань та досвiду за плечима, i я дуже радий, що така людина прийшла в нашу команду.

– Але…

– Жодних «але». Вiн чудово виконав свою роботу. Усе iнше лежить поза моею, як-то кажуть, юрисдикцiею.

В кабiнетi запала тиша.

– Все ж, мабуть, необхiдно його перепросити, – промовив професор пiсля важкого погляду Моргана.

Леон Губер не мiг сказати, чи слова його були щирi, чи це був лише необхiдний крок для швидшого завершення розмови. Просто так треба було. Принаймнi зараз.

Американець зрозумiв, що бiльшого з вуст керiвника витягнути не зможе, тому важко зiтхнув та випростався, збираючись iти. А тодi промовив:

– Ми органiзовуемо вечiрку на восьму вечора. Зберемось у якомусь пабi. Вирiшили покликати й Бунге. Ви з нами?

– На жаль, мушу працювати.

– Звiсно.

Морган розвернувся до дверей. Це був перший вечiр, коли розмова iз професором залишала у нього гiркий осад.

– А що Бунге? Погодився йти в вами? – почувся за плечима голос Губера, коли той вже тримався за лямку дверей.

– Поки не вiдповiдае на дзвiнки.




Роздiл 12


21 червня 2017 року 

Фес, Марокко

Ян Тибольцев вперше вiдчув, що таке ненависть, коли йому виповнилось одинадцять. Тодi хлопчина вже набрав був близько п’ятнадцяти кiлограмiв зайвоi ваги. Із найнижчим зростом серед однолiткiв вiн мав найоб’емнiший опуклий живiт та схожi на сардельки ноги. Цю миттеву змiну в органiзмi дiти сприйняли двояко, проте з великою перевагою цькувань.

У шостому класi розпочалося дике пекло. Федя Крупков, найвищий та насильнiший хлопець у класi, в якого обличчя починало вкриватися рiдким сiрим пушком, щодня намагався кнопкою чи шпилькою проколоти живiт товстуна. Так вiн нiбито перевiряв, чи не здуеться вiн iз гидким звуком, немов кулька. Вiдбиватись вiд цих жорстоких атак ровесникiв Ян Тибольцев не мiг, не вмiв та не хотiв. Батьки радили уникати сутичок, за крайнощiв просто йти додому i вiдсиджуватись. Хлопець розумiв, що це не найкраща порада, однак iнших не було.

За кiлька мiсяцiв заiдання цькувань Тибольцев набрав iще п’ять кiлограмiв, що вилились у великi обвислi груди. Однокласницi стиха пiдсмiювались та пропонували йому дати поносити своi бюстгальтери, хлопцi ж пiдтримували знущання, затискаючи хлопця в кут й iмiтуючи гвалтування iз пристрасними стогонами. Федя якось прослизнув до хлопчачоi роздягальнi та зазнiмкував на старий плiвковий фотоапарат, як Ян скидав iз себе мокрий пiсля фiзкультури одяг. За кiлька днiв уся школа заходилася смiхом вiд видрукуваних фото оголеного шестикласника.

Ненависть наростала й ставала частиною його життя. Ян iз ненавистю прокидався та з нею ж i засинав. Дивлячись у вiддзеркалення, вiн плював та махав кулаками в свое огидне тiло. Ян Тибольцев ненавидiв однокласникiв за насмiшки та побиття, ненавидiв вчителiв, якi iгнорували жорстокi витiвки дiтей, а iнодi навiть i заохочували iх. Ненавидiв батькiв за те, що вберiгали сина лише в своiй зручнiй комфортнiй домiвцi. Та перш за все Ян Тибольцев ненавидiв себе за те, що так i не змiг за все життя дати вiдкоша своiм кривдникам.

За кiлька рокiв хлопець трохи схуд, але проблеми зi швидким набиранням ваги поверталися, а з ними i жорстокiсть однолiткiв. Ян часто розмiрковував, якою насправдi е причина iхнього гнiву. Федя Крупков iдеалiзував у собi поняття всюдисущого зла, однак це зло чомусь-таки i колись-таки мало зародитися. Ян розпитував батькiв про природу зла, заздрощiв, емоцiйних зривiв людей, але тi зажурливо стенали плечима й радили не забивати голову дурницями. Тодi хлопець вирiшив забарикадуватися за стiнами книг. Домашня бiблiотека, сповнена радянською художньою лiтературою з поодинокими вкрапленнями зарубiжноi класики, детально описувала iстинне буття людини. З кожною прочитаною книгою хлопець все бiльше дiзнавався про людську природу, про види пiдступного зла та неординаростi конфлiктiв, але в жоднiй з них так i не знайшов вiдповiдi, як iз цiею природою боротися.

Дев’ятий клас для Яна Тибольцева став особливим, адже по закiнченню вiн мiг змiнити школу на iнший навчальний заклад. Пiд час останнього мiсяця навчання клас зiгнали, мов стадо тупих овець, на випускну фотосесiю для альбому. Ян загалом був не проти. І чим ближче було до випускних iспитiв, тим легше ставало на душi. Навiть вимушена усмiшка для фото вийшла майже щирою. За тиждень до останнього уроку Євгенiя Петрiвна – вчителька украiнськоi мови та лiтератури, заодно i класний керiвник 9-В – принесла двадцять шiсть примiрникiв випускного альбому. Усi, крiм Яна Тибольцева, кинулися до вчительського столу розглядати себе на фотографiях. Вiн же вiдкинувся на стiльцi, вдихаючи останнi запахи напастованоi пiдлоги. А тодi раптом усi учнi засмiялися, хапаючись за животи, що виглядало надто театрально та iронiчно. Товстун випростався та пiрнув iз головою у хвилювання. Вiн спробував знайти поглядом причину раптового реготу, проте однокласники стояли навколо столу таким щiльним кiльцем, що було неможливо бодай щось розгледiти. Доки вони не розступились.

Євгенiя Петрiвна, закинувши голову назад, бездумно заходилася смiхом i тицяла пальцем у розгорнутий випускний альбом. Коли ж ii з Яном погляди перетнулись, жiнка зробила невиразний рух, що мiг означати лише кривляння його усмiшки. Клас разом зi старою мегерою смiявся над його фотопортретом.

Чотирнадцятирiчний хлопець вибiг зi школи, так i не повернувшись. Атестат, як i випускний альбом, забрали батьки, натомiсть своему синовi його не показали.



– Чуваче, iди сюди!

Ян Тибольцев обернувся. Вiталiй пакував наплiчники до багажника вкритого iржою старенького «Opel». Марта вмостилася на задне сидiння таксi пiд звуки суперечки iз водiем. Засмаглий марокканець вiдмовлявся брати оплату за чотирьох, оскiльки авто розраховане на сiм персон. Вiн пропонував зачекати, доки пiдiйде решта пасажирiв, а тодi розвозити усiх по черзi. Остап одразу запротестував, наполягаючи на меншiй цiнi й миттевому виiздi. Наближалася сьома година вечора – кiнець денного посту та час вiдправлення iхнього автобуса до Шафшавена. Надворi темнiло.

Ян насупився та вiдiйшов убiк, вкотре тримаючись осторонь конфлiктних ситуацiй. Вiн вичiкував.

– Ви домовилися про цiну? – щоб Вiталiй розчув слова Яна з протилежного тротуару, необхiдно було добряче крикнути.

– Так!

– І вiн не вимагатиме бiльшу суму по прибуттi?

– Певно, вимагатиме.

– Бляха…

Ян тихо вилаявся, але рушив до таксi. Водiй всмiхався й запрошував сiдати до салону, оскiльки якнайшвидше хотiв позбутися скупих непоступливих туристiв.

– Що ж, рушаймо, – мовив Остап i зиркнув лiворуч на чоловiка за кермом.

За мить таксi вiд’iхало вiд головноi брами Баб-Бу-Джелуд й рушило в напрямку центрального автовокзалу. Зi слiв водiя, дорога мала тривати не довше десяти хвилин. Вiн вивернув кермо та вивiв авто на ширшу головну дорогу. Обабiч метушились люди з пакунками, а продавцi закривали своi лавки – усi готувалися до азану.

Горло вперше за останнi шiсть годин потурбувало Остапа. Кашель виривався голоснiше за гул вiтру з прочиненого вiкна. Жоден з друзiв не наважився порушити тишу, подумки розгулюючи наступним мiстом.

Шафшавен, або Шавен, був родзинкою для туристiв у Марокко. Мiсто, збудоване на схилi хребта Ер-Риф та оточене високими захисними мурами, стало прихистком для багатьох мусульманських та еврейських вигнанцiв з Андалузii. Архiтектура мiста поступово набирала вигляду рiдноi для них iспанськоi домiвки, а стiни вималювались у священний для евреiв синiй колiр – колiр неба. Столiттями мiсцевi пiдтримували традицiю i щороку кожна вулиця, земля, стiни, дахи, абсолютно все фарбувалось у небесний колiр, що притягувало туристiв нарiвнi з грецьким Санторiнi. Але так було не завжди. До початку двадцятого столiття Шавен був замкнений для невiрних. Якщо вiрити легендам, той, хто не поклонявся iсламу, забрiвши за стiни мiста, був негайно жорстоко страчений. До 1920 року лише трьом iноземцям удалося проникнути за мури мiста, i тiльки один змiг живцем утекти звiдти. Завдяки недоторканостi архiтектура Шафшавена iдеально збереглася.

Ян разом iз Мартою найбiльше чекали поiздки до синього мiста, адже це була жива муза для iсторiй про все на свiтi, i здебiльшого про саме зло та ненависть. Хлопець хотiв вiдчути свободу серед гiр та побачити, як цiею свободою розпоряджаються мiсцевi жителi, яким постiйно доводиться боротися з сусiдом-кримiналiтетом – людьми, якi органiзовано та нелегально вирощували коноплю серед цих же гiр.

Водiй пришвидшив авто до вiсiмдесяти кiлометрiв за годину, вiд чого пасажирiв уп’яло в сидiння й перехопило подих. Ян поглянув на марокканця, але замiсть звичного для них безтурботного спокою зауважив певний страх. З кожною секундою страх все бiльше виривався назовнi.

– Гей! Повiльнiше!

Чоловiк не зважав на украiнцiв i щось швидко бурмотiв пiд нiс арабською.

На мить Остаповi очi згасли, чорна завiса опустилась, залишаючи свiт за межами баченого. Зникли будь-якi звуки та запахи. Хлопця викинуло зi свiдомостi й одразу повернуло, наче натягнуту гуму, що пiсля пострiлу повертаеться в первинний стан. Жодного болю, жодних вiдчуттiв узагалi. Все це тривало менше сотоi секунди, однак, як тiльки повернулась свiдомiсть, нiчого з того вiн уже не пам’ятав.

– Що ж, рушаймо, – промовив хлопець, зиркнувши на водiя, – ов…

Погляд прикипiв до лобового скла, за яким будинки майорiли з величезною швидкiстю. Авто вивертало з боку в бiк, кидаючи салоном пасажирiв. Водiй наче прокинувся пiсля кiлькахвилинного сну й намагався прийти до тями на повнiй швидкостi. Марта пискнула й пригнулась. Їi руки тремтiли у спробах втамувати адреналiн та розпач, а тодi опустила голову та затиснула ii мiж колiн. Ян з Вiталiем кинулись до араба й вхопили його за плечi. Тодi вже Остап припiднявся, все ще тримаючись за ручку, й встромив лiву ногу пiд кермо. Краем ока вiн помiтив, як кiлька людей потрапили пiд колеса машин, якi зигзагами летiли дорогою за кiлька метрiв вiд них. Намацавши носком гальма, Остап витиснув iх з усiх сил.

Найменше постраждала Марта. Коли чорний «Mercedes» на швидкостi врiзався в бiк iхнього седана, машину розвернуло навколо своеi осi й кинуло до тротуару. Вiд потужного удару друзки скла розлетiлись автосалоном, дряпаючи шкiру пасажирiв. Ян схопився за лiве плече. Остап, напiвстоячи-напiвсидячи похитнувся та пiрнув пiд кермо автiвки. Тiм’ям ковзнув пекучий точковий бiль, i в очах потемнiло. Тiльки Вiталiй зумiв втримати рiвновагу завдяки мертвiй хватцi за переднi крiсла. Вiн один бачив, як iхня машина налетiла на прилавок з апельсинами й ударом притиснула старого продавця до стiни будiвлi.

Усе завмерло в гучнiй смертельнiй тишi.

– Бляха! – вилаявся Остап, приходячи до тями. – Що це було?..

Ян безтямно лежав на задньому сидiннi.

– Марто, ти цiла? – Вiталiй обережно торкнувся ii плеча.

– Здаеться. – Вона пiдвела голову в спробi роззирнутися. – Остапе, ти де? Остапе…

Вiд побаченого слова перетворились на нестямний холодний вереск. Очi розширилися, бiлки посiкло червоними ниточками капiлярiв. Вiталiй пригорнув дiвчину до грудей, закриваючи ii вiд сидячого попереду водiя. Те саме побачив Остап, коли пiдвiвся з-пiд керма й обтрусив з одягу й волосся друзки лобового скла. Смаглявий марокканець сидiв утисненим в крiсло iз грудьми, пробитими тонкою трубою, що тягнулась крiзь лобове скло до потрощеного рундука. Частина каркасу дашка вiд удару з машиною вигнулась та пiд прямим кутом увiгналася в скло. Тобто у водiя. Прут зупинився десь вглибинi сидiння, утворивши позаду невелику опуклiсть. На щастя, вiн не дiстався до зомлiлого Яна. Обличчя водiя перекосили вiдчай i гримаса болю, так i застигнувши назавжди. З горлянки белькотiнням виринали останнi невиразнi звуки.

– Господи! – нiхто так i не зрозумiв, хто саме з них викрикнув.

Остап iз огидою рвонув якнайдалi, але тiло облiпило сталевими вигинами зiм’ятого салону. Вiн намагався не дивитися вперед, вивернувши шию праворуч кудись за межi катастрофи. Тодi iхнi погляди зустрiлися. Крiзь трiщини лобового скла визирав прибитий капотом до стiни пiдстаркуватий продавець. Сива борода перетворилась на багряне павутиння.

Хлопець вивернувся та хапнув за ручку. Дверi заблокувало.

– Треба йому допомогти!

– Не можна, чуваче! – кричав у вiдповiдь Вiталiй.

Марта все ще перелякано тулилася до хлопця, наче це могло вiдгородити ii вiд хаосу, що царював навколо.

Остап Макарчук кiлька разiв штовхнув дверi, проте тi не пiддавались. Тодi вiн зняв з себе сорочку, обв’язав нею руку, вхопив телефон водiя й ударив ним по склу. Пiсля четвертого удару трiщини вкрили усе полотно, й за мить хлопець вилiз з авта, вибиваючи рештки уламкiв. Пiдходити до пораненого чоловiка було страшно й гидко, зважаючи на тельбухи, що от-от мали вивалитися з розiрваного живота.

– Не чiпай його, дурню.

Дверцята бiля Вiталiя вiдчинилися, й вiн кинувся до друга.

– Йому потрiбна допомога, – вiдмахнувся Остап.

– Ти йому тiльки гiрше зробиш!

Остап не слухав. Пiд натиском несвiдомих наказiв, вiн схопив чоловiка за руку й спробував витягти з-пiд натиску машини. Останнiм звуком, який видав старий, був голосний хрускiт та чавкання, нiби мокру ганчiрку кинули в наповнене водою вiдро. Тiло постраждалого вiдхилилося вправо на дев’яносто градусiв та порвалося, як папiрець. Внутрiшнi органи просто випали на землю. Остап з криком впустив труп i виблював пiд ноги. Бiльше стримуватися не було сил.

– Боже, що там? – гукнула Марта з заднього сидiння. Вона розтирала й поливала водою обличчя Яна, щоб привести його до тями.

– Краще не виходь, – насилу вiдповiв Вiталiй.

– Треба викликати швидку.

Хлопець, який щойно намагався героiчно врятувати пораненого араба, пришвидшено дихав, спершись руками на колiна. Його обличчя миттево набуло болотяно-зеленого вiдтiнку.

– Для кого?!

– Хоча б Яновi.

– Боюся, швидка сюди не доiде, – мовив Вiталiй.

– Ти про що? – Остап досi не пiдводив погляду, рахуючи пiщинки на почервонiлiй вiд кровi землi.

– Озирнись, чуваче. Просто озирнись…

І вiн озирнувся. Уздовж вулицi розкинулися вщент розбитi автомобiлi. Практично пiд кожним лежало кiлька закривавлених тiл.

Прилавки з фруктами, соками та овочами валялися на землi, хоронячи пiд своею вагою власних продавцiв. Серед трiску вогню та виливання пального вуха рiзали людськi верески та дитячий плач. Хаос заполонив Фес, i серед усього цього лише кiлька вцiлiлих важко волокли ногами.

Зрозумiвши, що вiдбуваеться, Марта зiбрала усю смiливiсть, придушила нудоту та вийшла з таксi, а точнiше з того, що колись його нагадувало. У руках тремтiла невелика прямокутна сумочка з ремiнцем на шиi. Дiвчина фотографувала практично все, що потрапляло пiд руку, кожне авто, кожного пошкодженого, кожен розсипаний асфальтом фрукт. Бажання не втратити дорогоцiнний матерiал виявилось сильнiшим за iнстинкт самозбереження. «Це заворожуе», – лунало в головi украiнки.

Остап нарештi вiдволiкся на звуки клацання фотоапарата. Витягнув телефон.

– Мiй телефон вимкнений.

– Бляха, Остапе… – у розпачi завив Вiталiй.

– А твiй?

Вiталiй мовчки потягнувся до поясноi сумки й витяг смартфон.

– Теж не працюе. Марто?

– Те саме!




Роздiл 13


Перед украiнцями постало питання: чи дочекатися полiцii, чи спробувати дiстатись автовокзалу, залишивши за спинами дiтище апокалiпсису. Вирiшили одноголосно податись вверх вулицею у напрямку парковки автобусiв. Необхiдно було пройти кiлька провулкiв та не покидати головноi дороги.

Йти пiшки крiзь палаюче пекло ставало дедалi нестерпнiше. Кожнi кiлька метрiв вулицю барикадували самовiльно зведенi блок-пости з перевернутих машин. Інодi – з розпростертих тiл.

– Що ж це таке? Хто мiг усе це зробити? – Ян не витримав натиску емоцiй i затулив правою рукою рота. Лiва досi болiла вiд сильного удару об дверну ручку. Коли вiн оклигав, то на мить навiть здалося, що рука просто розламана, немов суха тонка тростинка.

– Не думаю, що це справа одного авта, – припустив Вiталiй. – Таке враження, наче всi водii водночас втратили керування.

– Але це неможливо! – крикнула Марта.

– Я знаю. Але так виглядае.

– А хтось зауважив, як це вiдбулось? Коли?

– Нi, я не бачила.

– Я теж, – хитав головою Ян.

– Схоже, що ми тiльки сiли в таксi i… – Вiталiй не знав, як продовжити. – Хоча це… не зважайте.

– Нi, – пiдтримав його Остап, кивнувши, вдячний за можливiсть бодай на мить вiдвести погляд вiд мерцiв, – у мене те саме вiдчуття. Я тiльки хотiв сказати водiю рушати, а ми вже iз шаленою швидкiстю летiли в будинок.

– Це ж якась чортiвня. Так не бувае!

– Не знаю…

– Це все шок, – сказала Марта, – я вже таке бачила, та й розповiдали про це на курсах надання першоi допомоги. Перше враження, нiби доволi об’емна частина випадае з пам’ятi. Це називаеться дисоцiативною амнезiею – щось на кшталт захисноi реакцii органiзму. Мозок прагне забути усi подii, що викликали шок, спогади про якi можуть нанести шкоду. Таке вiдбуваеться майже завжди у подiбних ситуацiях.

– Амнезiя? – скривився Ян. – У чотирьох одразу? Я ж правильно розумiю: у нас усiх провал у пам’ятi?

Кожен поволi кивнув, залишивши зауваження без вiдповiдi. Це важко вкладалося в головi. Нудота знову поверталась, перетворюючи обличчя друзiв на блiдi полотна, помережанi тонкими похмурими мазками.

– Це неправильно.

– Що неправильно? – змучено видихнув Вiталiй. Вiн знав, до чого хилить Остап, але волiв не бачити тих закривавлених тiл.

– Невже ми просто пiдемо… треба iм допомогти. Бодай комусь.

– І що ти зробиш? Прикладеш подорожника до розчавленоi голови?!

– Все ж краще, нiж егоiстично проходити повз! – кашель Остапа поступився нервовому хрипу. Хлопець вихаркував слова, наче таким чином глушив почуття провини.

– Егоiзм тут нi до чого!

Ян, зачувши зародження вибухових емоцiй, приповiльнився й продовжив крокувати трiшки позаду. Знову спрацьовував iнстинкт захисту вiд конфлiктiв.

– Ти своiми дiями можеш узагалi вбити тих людей, – продовжував нападати Вiталiй, – як того старого! Хто зна, можливо, швидка б змогла йому допомогти, але ж нi! Ти – наш супергерой, ти вмiеш склеювати людей!

– Хлопцi, припинiть! – Марта встала мiж хлопцями, однак Остап жорстко вiдштовхнув ii. Дiвчина не втримала рiвноваги i впала спиною на асфальт.

Ян пiдбiг до неi, щоб допомогти пiдвестись.

– Не смiй штовхати ii! – гнiв прорубав глибокi урвища на обличчi Вiталiя. – Покидьок слабодухий!

– Ви мене вже дiстали, коханчики! Їi слюнява думка для тебе важливiша, нiж життя невинних безпомiчних людей!

Вiталiй вибухнув гнiвом i щосили ударив Остапа кулаком в обличчя.

– Гей, чуваки!

Остап втримався на ногах та спопелив поглядом усе навкруги. Кров з трiснутоi губи фарбувала в червоне переднi ряди зубiв. Вiн притулився рукою до болючоi щелепи, яка тепер вiдчутно хрустiла при кожному русi. Хлопцi дивилися один на одного з розчаруванням, ненавистю, палаючою правотою та вбивчою нiмотою. Мiж ними в цю мить було все, крiм тих зачаткiв дружби, якi безслiдно зникли, немов i не iснували взагалi.

– Інодi так треба, – ледь чутно сказав Вiталiй, – щоб остудитися.

– Ви придурки! – Марта кинулась з кулаками на хлопцiв. Дiвчина гатила тендiтними слабкими ударами в плечi спершу одного, а тодi й другого. – Ви що робите? Друзi, чорти б вас! Вам проблем мало?

– Вона мае рацiю, – озвався позаду Ян. – Нам треба вибратись iз цього пекла, а тодi вже вирiшуйте своi суперечки наодинцi.

Хлопцi перезирнулись востанне й мовчки погодилися. Йти залишалося недовго, й за вiсiм хвилин вони завернули на сусiдню вулицю. Досi нiхто не зронив нi слова. Нарештi вони опинились перед високим захаращеним автовокзалом.

Тут украiнцi з розкритими ротами спостерiгали найжорстокiшу картину в iхньому життi. Чотири автобуси зiткнулись лобами мiж собою. Першi два виiжджали з паркувальних мiсць при головному входi автовокзалу, огинаючи бетонний паркан. Іншi в’iхали на територiю i вивернули вбiк, звiдки виiжджали першi, щоб не розчавити людей, якi на краю тротуару чекали на посадку. Останнiй бiлий автобус перевернувся на правий бiк та проповз асфальтом вздовж дороги, не в змозi спинитися перед зупинкою. Вижило лише двое марокканцiв та ще трое туристiв iз напакованими наплiчниками. Решту розчавив автобус, вкривши корпус та логотип компанii перевiзника чорно-бордовими плямами.

Жоден з тих, кому пощастило вижити, не мав сил допомогти постраждалим, вони з криками та плачем шукали серед мiсива близьких, вигукували iхнi iмена крiзь змордованi схлипування. У перевернутому автобусi плакало немовля.

– Повертаемось у хостел, – единi слова, на якi спромiгся Вiталiй, тремтiли вiд невпевненостi.

Цього разу нiхто не заперечував.




Роздiл 14


Четвiрка пiрнула у порожнiй провулок. Жодних дiтей, якi тягнули за рукави iз проханнями найняти iх провiдниками, жодних усмiхнених жiнок похилого вiку та дiдiв верхи на вiслюках. Вуличка пустувала аж до виходу до наступноi широкоi головноi алеi. Пройшовши три повороти, Вiталiй скерував решту за собою. За кiлька миттевостей Марта замкнула за собою масивнi вирiзьбленi дерев’янi дверi хостелу.

«Якого дiдька тут вiдбуваеться?» – хвилею пронеслося в ii головi. Перше, про що вона подумала – терористичний акт. Їi батьки до останнього не хотiли вiдпускати доньку до африканськоi краiни через загрози, якi щодня транслювались телебаченням та Інтернетом. Так звана «Ісламська Держава» наносила щораз потужнiшi удари, кочуючи вiд краiни до краiни. Окрiм того, численна кiлькiсть марокканцiв у рядах терористiв, спiйманих на скоеннi терактiв, лише пiдлила масла у вогонь. Та упереджене ставлення старшого i переляканого поколiння не змогло зв’язати руки дiвчини. Марта за два днi зiбрала усе необхiдне, вирушила потягом до Львова, а звiдти разом iз друзями автобусом до Варшави. Ще впродовж кiлькох годин мандрiвки Марта отримувала смс-повiдомлення з посиланнями на iнтернет-статтi про напружений стан на пiвднi краiни, але ii це тодi мало хвилювало.

До сьогоднi. Цього разу Марта Лiвiнська замислилась, чи не мали рацiю ii батьки, бажаючи вберегти свою юну бешкетницю. Все ж, важко видихнувши, дiвчина спробувала на хвильку забутися.

«Благаю, врятуй нас», – молила Бога.

Шарпання нiг вiдволiкло дiвчину вiд тихоi молитви. Посеред двору бiля вимкненого фонтану стояло шестеро чоловiкiв у темному вбраннi. Один з них поверху мав просякнуту потом сорочку кольору хакi. Їхнi вирази обличчя не можна було назвати доброзичливими: похмуро зведенi брови й зверхнiй погляд були напрочуд красномовними – украiнцям тут не радi. Щоки кожного вкривала коротка жорстка щетина. Довкола них зiбрались китаянка Мейлiн та трое новозеландцiв. Тепер Марта вже точно шкодувала, що не послухала батькiв.




Роздiл 15


21 червня 2017 року 

Гамбург, Нiмеччина

Емiгрантка Барбара Шабринських стиснула невеликий двополичковий возик iз пляшками миючих засобiв та висячими ганчiрками й звернула праворуч у темний коридор. Полячка полюбляла працювати допiзна, коли освiтлення перемикаеться на енергозберiгаюче, так що не розбереш навiть контури силуетiв. Права жовта рукавиця, як завжди, трохи тиснула й пахла свiжою гумою, ховаючи пiд собою розбухлу вiд перевтоми та поплямовану вiд опiкiв руку.

Коридор став рiдним, особливо коли з кабiнетiв виходили молодi аспiранти, якi затримувались допiзна. Дверi праворуч вiдчинилися одразу, щойно Барбара до них пiдiйшла. Із них вийшов молодий хлопець у простому зношеному одязi. Не звертаючи жодноi уваги на жiнку, вiн пройшов повз, потупивши погляд у смартфон, та зник за дверима туалету в протилежному кiнцi коридору.

Шабринських промайнула самотню лампу, вкручену до стелi, й поринула у морок. Опiсля закiнчення робочого дня з освiтлення працювала лише одна лампа через двi. Вiдповiдно, коридори унiверситету нагадували нiчне шосе з темними промiжками, в яких можна було сховатись вiд навколишнього свiту. Пiдiйшовши до останнього кабiнету, жiнка на мить завмерла. Возик уперся до дверей прямо пiд вивiскою «Александер Бунге».

Останнi кiлька днiв Барбара Шабринських боялася переступати цей порiг. Вона нiколи не любила плiток, що розповсюджувались персоналом унiверситету, однак з них не важко було зрозумiти, що той Бунге перетворювався на загнаного коня. Чоловiк працював ледь не цiлодобово й без особливоi на те причини не виходив iз кабiнету. Сама ж Барбара не бачила його, оскiльки Александер вiдмахувася пiсля першого стукоту в дверi.

Схожу депресiю вiдчувала й сама полячка у першi роки свого переiзду до Нiмеччини, але i з лайном в головi звикаеш жити. Жiнка щиро спiвчувала науковцевi, хоч i не знала причини такоi його поведiнки.

«Знову вiдмовиться?», – гадала Барбара.

Вона пiднесла стиснутий кулак майже впритул до вивiски з iменем та за звичкою кiсточками пальцiв двiчi коротко постукала. Жодноi вiдповiдi. Барбара повторила стукiт. Тиша.

«Ну, що ж», – подумала жiнка й потягнулась до кишенi по зв’язку ключiв.

За кiлька секунд панi Шабринських все ж встромила необхiдний ключ у замкову шпарину й спробувала повернути лiворуч. Ключ не поворухнувся. Вона вхопила за ручку та повiльно натиснула. Дверi виявилися вiдчиненими. Таке нерiдко траплялось – понад половини працiвникiв не замикали за собою кабiнети. Прибиральниця вхопила за рукiв’я возик з «iнструментами» та втягнула його до робочоi кiмнати Александера Бунге.

Темiнь огорнула жiнку, щойно вона увiйшла досередини. Свiтло було вимкнене, отже, чоловiк давно покинув роботу i вже, мабуть, нiжився у своему лiжку. Вхопивши очисний засiб для меблiв та чисту ганчiрку, вона пiдiйшла до вимикача й увiмкнула освiтлення. Жiнка ледь стрималася, щоб не закричати вiд побаченого.

За столом сидiв побiлiлий чоловiк iз застиглим обличчям, тулуб якого був нахилений вперед так, що голова вiльно лежала на мокрiй вiд кровi дерев’янiй поверхнi. Александер Бунге був мертвий.




Частина 2





Роздiл 16


21 червня 2017 року 

Фес, Марокко

Здавалося, iх було близько двох десяткiв. Нiхто не розумiв, що трапилося, та чому iх зiгнали до вiддiлку полiцii. Це було доволi просторе примiщення, яке нагадувало залу палацу. Пiдлогу та стiни облицьовувала дрiбна плитка – розмiром до п’яти сантиметрiв, – вкрита вiзерунками вiд простих прямокутникiв до абстракцiйних квiтiв. Стеля здiймалась на метрiв п’ятнадцять, увiнчана згори скляним куполом, який утримував та пiдсилював луною стурбований гомiн затриманих.

Чотирьох украiнцiв вивели до масивних дерев’яних дверей. Марта спробувала непомiтно зазняти на фото дивакувате рiзьблення та великi круглi металевi ручки, за якi тягнув суворий полiсмен у цивiльному. Але щойно вона пiдняла вiзир до обличчя, мокрий вiд поту здоровань вирвав фотоапарат iз ii рук та передав своему керiвнику.

– Гей! – Марта вiдчувала зростаючий гнiв всерединi, проте ганебний стан безпорадностi зараз брав верх. – Це моя камера!

Полiцейськi поглянули на неi без жодних емоцiй, згодом про щось перемовились арабською та розiйшлися, розбираючи групами мешканцiв рiзних хостелiв. Згодом пiдiйшов худорлявий, вдягнений у джинси, кросiвки та футболку поло держслужбовець, який зiбрав iхнi паспорти.

– Ти i ти, – тицьнув вiн пальцем на Остапа та Марту. – За мною.

Вiталiй та Ян одразу рушили за друзями, але дорогу iм перегородив iнший здоровань.

– Ви – нi, – спокiйно промовив вiн. – Ви зi мною.

– Але ж ми разом. – Вiталiй спробував заперечити та одразу замовк, зустрiвши грiзний погляд полiсмена.

Марта Лiвiнська зауважила, що новозеландцiв також роздiлили на двi групи, а Мейлiн вiдвели до старшого окремо – iмовiрно, вони знали, що китаянка довгий час працюе в хостелi. Украiнцi уявлення не мали, як iм поводитись, що вони повиннi говорити, про що свiдчити. Вони просто опинились не в тому мiсцi та не в той час – як би це банально не звучало. Зараз вже нiщо не мало значення, адже в них був один недолiк – усi вони були iноземцями. А завдяки заповненим анкетам у аеропорту Саi – ще й легкодоступними iноземцями.

Марта дивилась на едину людину, на яку могла покластись у цю мить, единого, хто розумiв та подiляв ii важкий стан. Остап тримався струнко, не опускаючи пiдборiддя, дивлячись у вiчi кожному, хто пiдходив надто близько.

– Що вони вiд нас хочуть? – Марта стогнала, нiби долала важкий бiль.

– Допитати. Поглянь, – кивнув Остап iй на людей посеред вiддiлку, – схоже, вони збирають туристiв з усього мiста.

– Навiщо?

– Також допитати.

– Допитати про що? – Марта не могла повiрити у те, про що досi сама подумки заперечувала.

– Про аварii.

– Але чому нас?

– Марто!

– Я не розумiю! – Дiвчина зривалась. – Навiщо?!..

– Марто! – Остап закашлявся одразу, як пiдвищив голос. За кiлька секунд, коли дихати стало легше, продовжив: – Не панiкуй, все буде добре.

– Як це не панiкувати? Ми у полiцii! Марокканськiй полiцii. Нашi паспорти зараз пробиватимуть по базi. Про це тепер знатимуть у кожнiй краiнi, де я перетинатиму кордон.

– Нiчого страшного. Вони лише дивитимуться, коли ми прилетiли та чи е в нас марокканська вiза.

– У кожного?! Навiщо iм пробивати кожного? – Дiвчина дедалi бiльше панiкувала. – Невже вони думають, що хтось iз тут присутнiх мiг органiзувати цей теракт?!

– Цi теракти, – сухо виправив дiвчину Остап.

Вiн безперервно стежив за невеликим кабiнетом у нiшi прифронтальноi стiни вiддiлку. На неогородженому тiсному клаптику капiтан полiцii – той, хто досi тримав у руках Мартин фотоапарат – гарячково про щось сперечався iз двома пiдлеглими. Крiзь гамiр хлопець не мiг розчути навiть слiв подруги за спиною, не кажучи вже про допит друзiв у протилежному вiд них кутi. Єдине Остап мiг стверджувати з впевненiстю: iз такою ситуацiею мiсцева полiцiя стикалась вперше – розгубленiсть проглядалася i на iхнiх обличчях.

– Що? – перепитала Марта.

Поодинокi краплi поту стiкали з ii лоба. Через висячий у повiтрi пил струменi поту на обличчi перетворилися на сiрi стрiчки.

– Цi теракти.

– Гадаеш, такий був не один?

– Їх було безлiч. Найiмовiрнiше, усiм Фесом.

– І ти так спокiйно про це говориш? – Думками дiвчини знову прошмигнули застереження батькiв.

– Ми нiчого не можемо вдiяти, – мовив Остап, картаючи себе за те, що повторюе слова Вiталiя, i за мить додав:

– Йде.

До украiнцiв пiдiйшов охайний чоловiк у червонiй сорочцi та з дрiбною щетиною на втомленому обличчi. Вiн вiддав Мартi фотоапарат. Практично видерши його з рук араба, дiвчина одразу вiдкрила тонку кришечку, припасовану збоку, та зазирнула всередину.

– А де картка? MicroSD-карта пам’ятi!

– Вилучена як важливий доказ.

– Вилучена? Що?! Нi! Нi-нi-нi-нi…

– Марто, заспокойся. – Остап намагався втихомирити подругу, але це виявилось марною справою.

– Сам заспокойся! Там моi фотографii. Вони менi потрiбнi.

– На жаль, ми не можемо повернути вам картку. – Полiцейський не вперше пояснював схожу ситуацiю i вже не звертав уваги на жоднi емоцii.

– Я… я скаржитимуся! Покличте керiвництво.

– Досить! – Остап вхопив дiвчину за лiктi та мiцно притиснув до себе. Заговорив украiнською, щоб держслужбовець не зрозумiв: – Вони ii повернуть. Прошу, зачекай, поговорiмо з ним та з’ясуймо, що до чого. Не психуй, ми ж нi в чому не виннi.

– Та пiшов ти!

Вона вирвала руку та вiдiйшла на кiлька крокiв назад. Обiйнявши долонями обличчя, Марта тихо заплакала. Тепер будь-якi сподiвання на хорошi сюжети можна було ховати у далеку шухляду.

Остап Макарчук спробував опанувати хвилювання за подругу й повернувся до чоловiка в червонiй сорочцi. Вiн мусив з’ясувати якомога бiльше та водночас переконати полiсмена у власнiй непричетностi до цих страшних подiй.

– Що насправдi вiдбуваеться? Навiщо ви привели нас сюди?

Шум вiд розмов зростав, звiдкись долинав жiночий плач. Вiталiя з Яном досi допитували неподалiк.

– Мене звати лейтенант Явдах Лахлу, – назвався полiцейський. Вiд нього тхнуло потом та голодом. – Ви Остап Макарчук? – Останнi слова вiн промовляв, дивлячись у паспорт хлопця.

– Так.

– А це Марта Лiвiнська?

– Лiвiнська, – кивнув хлопець, – так.

– Де ви були перед тим, як прийшли до хостелу?

Бiля дверей почалась метушня: до примiщення ввели нову групу туристiв, серед яких виявились кiлька пiдлiткiв афроамериканцiв та двое бiлих дiвчат. Одна з них задихалася вiд iстерики, важко пiдбираючи вигуки французькою.

Лише зараз Остап побачив над вхiдними дверима великий портрет короля Могамеда VI.

Врештi, повернувшись до розмови, хлопець стисло переповiв полiсменовi про прибуття до Марокко та перебування у Фесi.

– Ми вчотирьох iхали до автовокзалу, – Остап вiдповiв Явдаховi прямим поглядом в очi. – У нас автобус до Шафшавену. Був…

– Як довго планували перебувати в Шавенi?

– Добу. Далi до пустелi, до Мерзуги.

Пiсля синього мiста украiнцi планували денну поiздку верблюдами Сахарою та ночiвлю серед пiщаних дюн. На сайтi каучсерфiнгу Ян знайшов мiсцевого, який водив туристiв до свого наметового поселення на ночiвлю, надавав трансфер верблюдами та гарячу свiжу вечерю, зготовану посеред пустелi. І усе це за п’ятдесят евро з людини. Ідея провести нiч пiд зiрками та зустрiти схiд сонця в Сахарi одразу ж сподобалася Мартi. Згодом ii ентузiазм пiдтримала i решта хлопцiв. Та тепер усi плани руйнувались на очах.

– Чому речi залишили в готелi?

– Бо прямого автобуса з Шавена до Мерзуги немае, тiльки з Феса. Тому ми вирiшили залишити важкi речi в хостелi та повернутися по них перед вiд’iздом до Мерзуги.

– Що вiн питае? – пролунала за спиною в Остапа стривожена украiнська.

– Усе добре, – вiдповiдав хлопець англiйською, щоб не викликати жодних пiдозр у полiцейського.

– Як довго планували перебувати у Марокко? – продовжував допит Явдах Лахлу.

– Два тижнi.

– Маете бронювання готелей на всi днi?

– Так, у хостелi серед iнших речей.

– Назад звiдки летите?

– З Агадiра. Хотiли провести там останнi три днi подорожi, поплавати в океанi.

Остап вже не знав, чи зможуть друзi продовжувати спокiйно та безперешкодно гуляти чужими мiстами помiж людей, якi перебували у кiлькаденному траурi. Чи все ж таки куплять квитки на найближчий рейс iз Саi кудись до Європи та повернуться додому? Таке рiшення необхiдно було винести на обговорення одразу пiсля повернення в хостел.

– То ти кажеш, iхали до вокзалу, – замислився лейтенант Лахлу, – доiхали?

«Що вiн мав на увазi?» – Остаповi здалося, нiби полiсмен намагався його на чомусь пiдловити.

– Не доiхали, – впевнено вiдповiдав хлопець, – як i всi на нашiй вулицi.

– Тобто?

Тут Явдах Лахлу схопився та витяг з задньоi кишенi джинсiв записник та ручку.

– Тобто водiй втратив керування, чи що там сталося. Ми не встигли зрозумiти, як з’iхали з автошляху й врiзались у будинок.

Очi марокканця округлились. Вiн гадав, що цей шмаркатий украiнець хоче пошити його в дурнi. Лейтенант насупив брови, показуючи тим самим, що зараз не час жартувати.

– Просто так нi з того нi з сього втратив керування?

– Звучить абсурдно, але це правда. Ви вже не вперше це чуете сьогоднi?

– Не вперше, – полiцейський кивнув, але брови не розслабив. – Хто був за кермом?

Остап переповiв усе про ту жахливу поiздку та мертвого водiя. На добро це йому не пiшло, однак хлопець розумiв, що краще казати як е i якось-таки це довести, нiж бути засудженим в африканськiй краiнi. Вiн достатньо бачив фiльмiв, щоб зрозумiти, який iз варiантiв кращий, а який гiрший.

– Як ви почувалися пiсля цього iнциденту?

– Жахливо, звiсно ж! Ви бачили вулицi, вкритi трупами?!

– Чи не мали певних вiдхилень у здоров’i або ж психологiчному станi? Не пам’ятаете чогось дивного у своiй поведiнцi?

Що вiн мае на увазi?

– Нi, нiчого такого, – здивовано вiдповiв Остап, пiсля чого полiцейський його вiдпустив.

Пiсля виснажливих допитiв iх знову звели iз друзями та залишили чекати в кутку бiля вхiдних дверей. Хотiлося просто вийти на вулицю та забути про це жахiття. Марта досi не могла повiрити у вiдсутнiсть карти пам’ятi та усiх своiх фотографiй. Але порiвняно з Яном дiвчина мала вкрай спокiйний вигляд: хлопця пiдкидало вiд страху за власну свободу, яку от-от могли вiдiбрати на чужому континентi, його подих зводило, що змушувало розривно та часто дихати.

Хвилини очiкування обернулися на години. Кожен продумував тисячi ймовiрностей своеi подальшоi долi пiсля сьогоднiшнiх подiй, хвилювався за власну безпеку та боровся зi страхом, що впевнено домiнував пiд куполом вiддiлку полiцii. Їх настiльки поглинув iнстинкт самозбереження, що з голови повнiстю вилетiли сотнi загиблих марокканцiв на вулицях мiста.




Роздiл 17


– Треба тiкати звiдси! – Голос Яна нагадував писк пораненого пацюка. Обличчя збагрянiло, i нiхто не мiг назвати справжньоi причини: через втому, страх чи ще щось, знайоме лише йому одному.

Усi мешканцi хостелу з вiддiлку повернулися одночасно, однак так i не спромоглися зiбратися на вечiрню зустрiч на терасi чи в дворику, усi повтiкали до своiх номерiв. Останнi кiлька годин виявилися стресовими i для персоналу. Власника Муаза Лахрiфа разом iз керiвниками решти готелiв досi тримали в полiцii.

Четверо украiнцiв також повiльно попрямували до свого номера на другому поверсi. Кожен звалився у лiжко, не промовивши жодного слова. І лише Ян, який нiби ожив за вiдсутностi небезпеки, як оратор стояв посеред кiмнати та декламував розповiдь про жахи iхньоi мандрiвки.

– Чого ти завiвся? – слова Вiталiя за iнтонацiею нагадували дорiкання.

– Чого я завiвся?! Можливо, тому що за межами Медiни все потрощене та вкрите трупами?

– Пiдтримую Яна, – озвалась Марта, – необхiдно якомога швидше тiкати з цього мiста.

– Я не про Фес говорю, а про Марокко.

– В жодному разi, – запротестував Вiталiй.

– Ти слiпий? Не бачиш, що вiдбуваеться? Добре хоч за грати не кинули, – Ян знервовано притупцював на мiсцi.

– Нiхто нас нiкуди не кине, малий. Це просто якийсь теракт, треба прийняти це i вiдпустити.

Вiталiй показово голосно вдихнув та видихнув, iмiтуючи медитацiю.

– Народ!

Усi обернули голови на голос. Остап сидiв, зпершись на стiну, де серед темряви екран смартфона пiдсвiчував його обличчя. Щось у ньому було незнайоме для решти, щось, вiд чого сироти пробiгали гарячою спиною.

– Телефон працюе?!

– Ага. Увiмкнувся. Здаеться, вiн ранiше вже працював, просто вимкнувся тодi, пiд час аварii.

Усi трое потягнулись по своi смартфони.

– Я зараз перечитую новини. Навiть украiнськi сайти пишуть про катастрофи в Фесi, – сказав Остап, не вiдриваючись вiд телефону.

– Так швидко? – Марта пiдiйшла та вмостилася поруч.

– Нiхто нiчого суттево не описуе, бо ще не було жодного офiцiйного оголошення марокканськоi влади, лише посилаються на пости у фейсбуцi.

Дiвчина вiдсахнулась.

– Боже мiй…

Їi очi вмить наповнились слiзьми, а тiло тремтiло, мов пiд ударами струму. Остап продовжував переглядати прикрiпленi до новин фото. Для бiльшого ефекту сайти викладали лише наймоторошнiшi: розiрванi на шматки голови, руки, калюжi темноi кровi, розтрощенi машини. Куди б не гортав Остап, скрiзь було одне й те ж. Лише iнодi траплялись поодинокi фото iз простими ДТП.

– Що там? – гукнув Вiталiй. Вiн уперше за вечiр зумiв присiсти i не хотiв навiть пiдводитися з м’якого матраца.

– Фото, – мимрив Остап, – жахливi фото.

– І все?

– А тобi мало?! – Кожне слово, яке викрикувала Марта, було ii внутрiшньою iскрою, яка вже не могла запалити вогнища.

Якщо вони вже змогли знайти жахливi новини в Інтернетi, то ii батьки i поготiв. Варто було б також вийти в мережу та вiдписати, що все гаразд. «Гаразд», – з iронiею прошепотiла про себе дiвчина. Ситуацiя була далека вiд поняття «гаразд».

– Пишуть, що усi аварii вiдбулися одночасно.

– Одночасно? – озвався Ян.

– Це означае – в один момент.

– Я не про те, Веталь! Що там пишуть?

– Ось, – кивнув Остап, повертаючись до минулоi сторiнки, – зараз. Катастрофам передувало раптове вимкнення електрики. Вимкнулись телевiзори, телефони, годинники. Це стало однiею з причин аварiй. Усi без виключення авто пришвидшились та вiдмовили у керуваннi. Тi, хто були пасажирами, повiдомляють про дивну поведiнку водiiв. Як у нас з вами.

– Стривай!

Ян пiдiйшов та зазирнув у екран Остапового мобiльного. Йому потрiбно було рухатись, кудись подiти руки, щоб не вiдчувати застою. Вiн не мiг просто сидiти без дiла.

– Так фiзика не працюе.

– О, – промовив Вiталiй, – починаеться курс лекцiй.

Вiн часто прирiвнював Яна – свого колишнього однокласника – до завучки. Ян Тибольцев покинув Львiв одразу пiсля школи. Єдиний його друг iз академiчноi гiмназii, в якiй вiн довчився останнi два роки, пiддався хвилi й шугонув до Полiтехнiки, чиею пiдопiчною i була гiмназiя. На вiдмiну вiд того друга, який вiдiвчився у львiвському вишi та лежав зараз за метр вiд нього, Ян буквально втiк до столицi. Мозок хлопця працював подiбно до механiзму годинника, перевiряючи та рахуючи з iдеальною точнiстю. Вiдсутнiсть друзiв та наявнiсть вiльних вечорiв пiсля навчання вiн використовував для удосконалення власних знань. У кiнцi двотисячних в Украiнi ще не було хорошого доступу до iнтернету та не видавались в достатнiй кiлькостi та якостi хорошi науковi книжки. Усе, на що мiг розраховувати Ян, це старi радянськi видання росiйською мовою, актуальнiсть яких могла вже бути давно втраченою.

За пiдтримки батькiв Ян вступив до Киiвського полiтехнiчного iнституту на фiзико-математичний факультет на кафедру загальноi фiзики та фiзики твердого тiла. Там вiн мiг бути собою, не боячись цькувань та обзивань чотириоким задротом – там такими нiкого не здивуеш. Та найбiльше Ян дякував за свiй вiк. Тi, кому виповнювалося за двадцять, не надто переймалися булiнгом iнших, адже самi глибоко потопають в нереалiзацii. Або просто спивалися. Ще студентом фiзико-математичного факультету, хлопець вiдчув, що нарештi живе, а не просто iснуе. До сьогоднiшнього вечора.

– Так, буде лекцiя, – не зважав на гостру реплiку однокласника Ян, – бо вiдсутнiсть електрики аж нiяк не може вплинути на наручнi годинники, якi також зупинились, – вiн тiльки зараз глянув на свiй годинник й зауважив, що той досi стояв. – А тим паче машини, якi взагалi на механiцi працюють. Вам що, нiколи в мiстi свiтла не вимикали? Невже пiсля цього ви бачили такий армагеддон на вулицях? Нi, рiч тут не тiльки в електрицi.

– Не дурний, знаю, – погодився Остап, – але що ж тодi могло дати такий масштабний ефект?

– Не знаю, – знизав плечима товстун. – Вимкнення електрики могло бути не причиною, а наслiдком. Високе магнiтне поле може зупинити годинники. По сутi точковий магнiтний iмпульс здатен навiть вирубати телефони, але на це потрiбна надзвичайно велика кiлькiсть потужноi енергii. Уявiть скiльки, якщо вимкнулось велике мiсто.

– Але, я так здогадуюсь, на авто воно не вплине?

– Якщо це був якийсь потужний сплеск енергii, то вiн мiг вивести з ладу електронiку в машинах, але знову ж таки це повинен бути надзвичайно потужний сплеск. Натомiсть в авто е гальма. Це щось масштабнiше та незрозумiлiше.

– І що б могло спричинити такий енергетичний вибух?

– Не маю жодного уявлення.

– Опа, – хiхiкнув Вiталiй зi свого лiжка, – лекцiйнi матерiали закiнчилися?

– Це може бути якийсь вибух на виробництвi.

– Виробництвi чого? – втрутилась Марта, захоплена розмовою. На мить вона забулась i навiть вiдклала телефон iз набраним, але ще не вiдiсланим повiдомленням до батькiв. – Це що, якась ядерна лабораторiя?

– Нi. Я не знаю, над чим можна працювати, щоб стався такий енергетичний вибух, проте що б то не було, воно мае бути в межах цього мiста.

– А як щодо дальньоi зброi, яку могли запустити у Фес?

– Не знаю, можливо, хоч i малоймовiрно.

– Стривайте, – пригадала дiвчина, – чому тодi моя камера працювала?

– Тобто? – не розумiв Ян.

– Я ж тодi усе фотографувала, але телефони були вимкненi. І годинники також.

– Вимкнулись, – пiдтвердив Ян, – але, мабуть, ненадовго. Їх могло щось погасити на кiлька секунд. Телефон самовiльно пiсля цього не запуститься, як i годинник, а от камеру ти ввiмкнула самотужки, i все було гаразд. Якби ми спробували увiмкнути телефони ще тодi, впевнений, вони б теж запрацювали.

– А на людей воно може вплинути? – Остап зважував кожне слово, щоб не наговорити дурнi.

– Ти про що?

– Що, як ми через це й отримали той провал у пам’ятi?

– І ти гадаеш, що подiбне вiдбулося з усiма? – запитав Ян.

– Це б пояснило, чому водii втратили керування – вони вирубались на кiлька миттевостей, як i ми.

Крiзь вiкно з мечетей зазвучав заклик до молитви. Луною вiдбивались десятки голосiв крiзь гучномовець, а тому важко було зрозумiти, який iз них найближчий до хостелу. Людям необхiдна була духовна пiдтримка, i вiра це забезпечувала. Вони уявляли, як у цю мить мечетi переповненi, як мусульмани хором моляться, вiддаючи шану Боговi та усiм загиблим.

Украiнцi затихли, вичiкуючи закiнчення молитов, якi звучали так само звiдусiль, не слабше за заклик муедзiнiв. Їхнi вуста самовiльно зiмкнулись, мов зачарованi тим хвилюванням та водночас спокоем в голосах вiруючих. В кiмнатi стало якось не по собi.

– Скiльки ж людей загинуло…

– Понад чотири сотнi.

Усi здивовано глянули на Остапа. Той у вiдповiдь помахав телефоном.

– І наразi це тiльки орiентовна цифра.

– Матiр Божа… – вигукнув Вiталiй, дужче затиснувши в руках свiй «iPhone».

– Що?

– Розбився лiтак.

– Який лiтак?!

Очi Марти знову вкрила волога пелена, й вона рiзко вiдвернулась до стiни, прагнучи бодай фiзично вiдгородитися вiд того, що вiдбувалось.

– Фес – Париж компанii «Royal Air Maroc», – Вiталiй продовжував уважно читати новини, ковтаючи сухi глиби у горлi. На момент стресу Остапове кахикання вгамувалося. – Лiтак завжди вилiтае о шостiй вечора, але сьогоднi запiзнилися iз поданням палива, i рейс затримався на пiвгодини. Щойно вiн злетiв, йдеться у статтi, його понесло вбiк, пiсля чого той гепнувся немов цеглина.

– Це неможливо…

– Збожеволiти можна…

– Скiльки загинуло? – запитала Марта.

– Зараз, – вiн очима пробiгся новиною, вишукуючи кiлькiсть жертв. – Знайшов. Лiтак був заповнений лише на третину.

– Скiльки?

– Шiстдесят три разом iз екiпажем.

– Я ж кажу, треба тiкати звiдси.

Нiкому не було солодко, однак Ян хвилювався перш за все про себе, а помирати вiд невiдомо чого та невiдомо де хлопець не збирався.

– Ти знову за свое? – гаркнув Вiталiй.

– У тебе е кращi пропозицii?!

– По-перше, ти особисто пiсля усього, що сталось, вiдправляв би лiтаки у небо? Не знаючи, чи знову може трапитись викид цiеi твоеi енергii?

Ян стих, зрозумiвши, що пропустив цей момент.

– Веталь мае рацiю, – озвався Остап й вiдкинув убiк телефон. – Навiть якщо держава дозволить польоти, я ногою не ступлю на борт лiтака.

– Я теж, – пiдтримала дiвчина.

– То полетимо з iншого мiста! За межами Феса ж усе гаразд.

– Ти впевнений? Я – нi. Так само, як i не впевнений, що не повториться цей апокалiпсис в iнших мiстах. По-друге, щоб дiстатися до iншого мiста, необхiдно сiсти в авто або автобус. Про це навiть мови бути не може, автобуси мiсто точно не запускатиме найближчим часом, доки не з’ясуе, в чому причина тих аварiй… чи що б то не було. Не знаю, як ви, а я точно не ступлю ногою в жоден iнший транспорт. Не хочу випадково загинути.

– Так, Янику. Ми попали.

– І що ви пропонуете? – товстун зняв бруднi окуляри, протер спiтнiле обличчя й поглянув на друзiв. – Залишатись у цьому страшному мiстi?

– Іншого виходу я поки не бачу, – кивнув Остап.

– Та щоб вам!

Вiн вхопив рушник, який сохнув на спинцi лiжка й пiшов у душ, голосно зачинивши за собою дверi. Якщо не словесно, то хоча б дiями хлопець показав свою незгоду. Незгоду з тим, що ще принесе iм чимало лиха.

Марта зрештою зiбралась з думками та вiдписала на двадцять восьме повiдомлення вiд батькiв, пiсля чого тихо забилася в куток та почала щиро молитися.




Роздiл 18


– Пс, Остапе.

Серед мертвоi тишi шепiт дiвчини здавався нiби криком з гучномовця. Остап Макарчук перевернувся з боку на бiк у лiжку та втупив очi у темряву. Вiн ледь зумiв розрiзнити контур Мартиного обличчя серед слабкого освiтлення, що сочилося крiзь вiдчинене вiкно знадвору. Хлопець досi не мiг заснути, продовжував знову i знову прокручувати у пам’ятi прибитого до стiни араба.

– Що таке? – голос Остапа звучав надто втомлено.

– Ходiмо на вулицю.

– Що? Навiщо?!

– Вони забрали усi моi фотки.

– І?

– Я повинна сфоткати усе, що вiдбуваеться на вулицях мiста. Або хоча б у Медiнi.

– Вони ж забрали твою картку пам’ятi. На що ти збираешся фотографувати?

– Я ж не дурна, щоб iхати в Марокко тiльки з однiею картою. Ще е двi про запас.

До третьоi години ночi Марта Лiвiнська крутилася в лiжку, однак так i не змогла протистояти спокусi зробити найкращий у ii життi сюжет для статтi. Страх перед гнiвом людей та пiдозрами полiцii потроху розвiявся i навiть перетворився на щось схоже на насмiшку. Як вона взагалi могла подумати, що цi люди можуть iй нашкодити? Марта всього-на-всього тендiтна дiвчина з далекоi Украiни, зовсiм не схожа на терористку. Тим паче мiсцевi поховались у своiх будинках та не вилазитимуть звiдти аж до свiтанку. Єдине, чого вона досi боялася, – мертвi тiла.

– Ти що, здурiла?! Смертi хочеш? – Остап ледь не вибухнув. – Та хоч п’ятдесят карток пам’ятi. Їх або знову забере полiцiя, або тебе заб’ють до смертi мiсцевi. І я не буду звинувачувати iх у цьому. Їхнiй гнiв цiлком логiчний.

– Чому це логiчний?!

– А в нас як би вчинили? – Остап пригадав нещодавне вбивство марокканця студентами у Харковi. – Перебили б уже всiх людей арабського походження. До того ж ти збираешся нагло фотографувати iхнiх мертвих родичiв i друзiв. Сказилася!

– Так, Марто, залишайся в хостелi, – ще один шепiт пролунав з другого ярусу сусiднього лiжка.

– Веталь, не твоя справа, – Марта не на жарт починала злитися. Невже важко пiдтримати ii у такий важливий момент? – Ти чого не спиш?!

– Та тут нiхто не спить!

Усi трое примружилися: кiмнатою тьмяно поширилося жовтувате свiтло вiд слабо закрiпленоi до стелi лампи. Бiля вимикача сидiв Ян.

– Тiльки бездушна скотина може заснути пiсля того, що трапилось, – сказав вiн.

– Ви як хочете, – випросталась дiвчина, – а я пiду гляну, що коiться на вулицях.

Вона вхопила невелику чорну торбинку вiд фотоапарата й заховала запаснi SD-карти до кишенi коротких блакитних джинсiв.

– Марто, не можна! Пiдеш, коли зiйде сонце.

– Коли зiйде сонце, усе приберуть та й взагалi можуть спровадити нас до аеропорту.

– Марто…

– Не зли мене! Хтось пiде зi мною?

Дiвчина обiйшла поглядом друзiв. Нiхто не ворушився. З одного боку, всi розумiли, що йти в таку нiч у Медiну – безглуздя, а з iншого, боялись вiдпускати Марту саму.

– Це погано закiнчиться, – Остап знову спробував переконати дiвчину, але його перебив шурхiт iз сусiднього лiжка.

– Я пiду, – спокiйно промовив Вiталiй, надягаючи шорти, а тодi обернувся до Остапа. – Вона ж уперта, i все одно пiде, що б ми iй не говорили. Тому краще я пiду з нею.

Остап одразу зметикував, що й до чого: друг знайшов спосiб залишитися iз нею удвох, та ще й вночi, незважаючи на небезпеку вулиць. Такий вчинок робив його героем в очах дiвчини.

«Не здивуюся, якщо ти там ii й оформиш», – мимрив про себе Остап.

– Ви що, подурiли? – Ян не вiрив у те, що вiдбувалося. – Навiщо вам це? Жити набридло?

– Ми iм не няньки. Нехай роблять що хочуть.

– Гаразд. – Ян нервово розправив кучерi та насупився. – Трупи вашi залишимо тут. Нiхто iх не забиратиме. Принаймнi я – точно.

– Подумай про батькiв, Марто, – востанне спробував отямити iх Остап.

Реакцiя дiвчини нагадувала важке спускання повiтря з кульки: iй набридало виправдовуватись та пояснювати очевидне.

– А до чого тут батьки? – вона намагалась не кричати, але й водночас говорити переконливо. – Усе з ними буде гаразд, вони нi про що не дiзнаються, – на мить Марта замовкла, обдумуючи, чи казати наступне, i таки зважилась: – Тобi узагалi про них не потрiбно думати, тому мовчав би краще.

Настiльки промовистого погляду дiвчина ще не бачила.

– Вимiтайтеся звiдси, – гаркнув Остап.



Остап боготворив батькiв. Як i вони сина. Тато – Микола Макарчук – був героем для малого хлопчика, який безвилазно проводив лiтнi ранки у пiсочницi. Коли друзi переповiдали учинки мультсерiальних персонажiв, Остап переконував, що його батько з легкiстю перевершить iх усiх. Пiсля того дiти дивилися на нього, як на дурника, однак цi захопливi думки вiдносили хлопця подалi, туди, де був душевний спокiй. Вiн з упевненiстю мiг назвати свою сiм’ю iдеальною.

Коли Остап Макарчук пiдрiс, погляд на батькiв змiнився. З часом вiдiйшли на заднiй план батьковi сила та розум, пiдкрiпленi короткими вусами над губами, що робили його схожим на гангстера iз фiльмiв сорокових (додати б капелюха на голову та товсту сигару в рот – викапаний Аль Капоне). Герой дитинства бездоганно умiв лише кохати, i передовсiм – дружину. Вони щодня дiлилися мiж собою вiдвертими дрiбницями, тими, якi зазвичай зникають пiсля двох-трьох рокiв шлюбу. Остапа дивувало iхне вмiння завжди вiднайти тему для розмов, коли навколо побутував стереотип про згаслий вогник. Остап довго мучив голову питанням «як?» i нiколи не мiг знайти вiдповiдi. Микола пiдтримував Дарину, дарував iй квiти не зiрванi, а у вазонах – як вона любила, – надсилав паперовi листи на iхню домашню адресу, щоб хоч на мить стати для коханоi давнiм незнайомцем. Та, попри надмiрну увагу до дружини, батько не забував бути i вчителем синовi. Вiн навчив його кататися на велосипедi, вiдбиватися вiд хулiганiв, а ще поповнив його лексикон майже iдеальною розмовною англiйською. Але те, що зробило хлопця тим, ким вiн вiдчував себе зараз, проявилося за рiк до iхнього розлучення.

«Завжди слухай себе, – пригадував батьковi слова. – Не серце, не розум, а себе. Зазвичай це вiдчуття перших секунд. Саме вони вказують на твоi бажання. Опiсля йдуть виваженi думки та холодний розум, але вони не мають нiчого спiльного зi щирiстю».

Такi слова було дивно чути, особливо пiсля того, як вони з мамою ледь не насильно вiддали Остапа навчатися на будiвельного iнженера. Та чи мiг вiн iх звинувачувати, якщо сам тодi й гадки не мав, чим би хотiв займатися у майбутньому? Воно для нього було сховане, нiби за грубезною непроглядною ширмою.

За рiк батьки розiрвали шлюб. Мати намагалася пояснити сину причину, чому батько пiшов, але ii слова завжди тремтiли пiд симфонiю слiз та хрипоти. Попри усi ii пояснення, Остап досi не розумiв, чому саме так сталося. Мабуть, батько послухав те свое вiдчуття перших секунд, що врештi iз великим запiзненням, але прокинулося. Кохання – це ще не все, що е у нашому життi.

Сказати, що Остап ненавидiв себе, це не сказати нiчого. У дев’яносто вiдсоткiв випадкiв дiти звинувачують себе у розлученнi батькiв. Цього разу статистика теж не помилилась. Такий мiцний зв’язок, який вiдчували та пiдтримували мiж собою тато з мамою, не мiг бути зруйнований якимись зовнiшнiми чинниками. «Так не бувае», – гадав Остап. Поговорити про це йому було нi з ким: бабця з дiдусем з боку мами жили у Нiмеччинi i заявлялися на порозi iхньоi квартири раз на два роки (це якщо пощастить), а татовi батьки загинули два роки тому вiд вибуху в храмi.

Пройшло вже бiльше року, а вiдчуття провини тiльки наростало. Остап вважав, якщо подiлиться з друзями власними думками, прийде якесь полегшення. Вiн розповiв про все Вiталику та Мартi вiдеозв’язком по скайпу. Їхня розмова тривала близько двох годин та нагадувала сеанс у психотерапевта. Пiсля цього Остап дуже шкодував, що вiдкрив друзям свою душу. Вiдчуття перших секунд так i не з’явилося, як i полегшення.

Марта пригадувала його вираз очей, iхню морську темну глибину, наче дивилася не на хлопця, а у безнадiйну прiрву. Вiдтодi вони не змiнилися, не набули якоiсь звичноi поверхневостi та простоти i зрештою друзям довелося змиритися з цим. Зараз, простуючи закапелками Медiни, дiвчина сама не знала, чого боiться бiльше: тихого шурхоту за рогом чи думок про повернення до Остапа в хостел.

– Котра зараз? – схвильовано запитала вона у Вiталiя. Дiвчинi було важко стримуватись, щоб не вхопитися мiцно за його руку.

– О пiв на четверту.

Вiн п’ятнадцять хвилин водив подругу вузькими вуличками Медiни, намагаючись вивести на центральну широку дорогу. Увесь той гнiт, що вирував у повiтрi та ковтався разом iз пилом, мiцно стискав iх щелепи, тому бiльшiсть дороги вони йшли мовчки.

За хвилину вийшли до алеi, обабiч якоi тягнулися зачиненi рундуки, за якими ще нещодавно жваво запрошували до себе продавцi.

– Так порожньо…

Дiвчина вийняла фотоапарат та вiдзняла безлюдну алею Медiни. Це було схоже на диковинну аномалiю. Пiд час Рамадану нiч тут перетворювалася на найкращу пору для вечiрок, де звiдусiль чулися спiви, вигуки застiль та смiх. Зараз же голоси затихли.

– Моторошне видовище.

– Не те слово, – Вiталiй вклав у слова спокiй, щоб дiвчина вiдчувала себе у безпецi. – Хочеш пiдiйти ближче до брами?

– Баб-Бу-Джелуд?

– Ага. Ходiмо, тут i так н?чого фотографувати.

– Упевнений?

– А хiба ти щось тут бачиш?

– Я про вихiд з Медiни.

Та смiливiсть, що так завзято охопила Марту в номерi хостелу, вщухла, перетворивши дiвчину на маленьку дитину. Вiталiй же навпаки – вiдчувши холодок, що пробiгся спиною подруги, випростався ще бiльше.

Вулицi порожнi, що може трапитися?

Загалом усе здавалось прийнятним, однак iнодi траплялися виламанi дверцята та обiрваний одяг, який валявся посеред дороги. Марта щоразу здригалася вiд чавкання гнилих фруктiв пiд ногами. Усе це вона закарбовувала на карту пам’ятi, автоматом, пiдбираючи в думках описи пiд кожну свiтлину.

Незважаючи на порожнечу алеi, яка вела до синiх ворiт Баб-Бу-Джелуд, поверталося почуття тривоги. Щось отруювало повiтря, роблячи його настiльки густим, що воно застрягало в гортанi. Щоб опанувати себе та робити кожен наступний крок уперед, потрiбно було дихати глибоко та рiвномiрно.

За кiлька хвилин вони вийшли до брами та опинились посеред невеликого перехрестя автошляхiв. На вiдмiну вiд Медiни, за ii мурами вiдчувалось життя. Марта пригорнулася ближче до Вiталiя, ховаючись вiд пильних поглядiв стривожених чоловiкiв та жiнок. Вона опустила фотоапарат, щоб не провокувати мiсцевих.

Потрощенi машини ще не встигли прибрати з дорiг, тому вони так i залишились лежати або стирчати в стiнах будiвель, покриваючи собою уламки. Жодного вогню чи крикiв з постапокалiптичних фiльмiв – тiльки важкий гул тишi, яку iнодi порушували плач, молитви та шурхання нiг.

– Нi полiцii, нi швидкоi, – мов у порожнечу промовила Марта Лiвiнська.

– Тут усi заодно. Кожен допомагае чим може: розгрiбае уламки, шукае потерпiлих. Їм нiхто зараз не допоможе, окрiм них самих.

Все ж, пересиливши себе, Марта притулила вiзир камери до ока й зробила кiлька фотографiй. Звуки затвору пронеслись площею наче пострiли, однак нiхто на це не реагував.

Вiталiй вийняв руку з кишенi та обiйняв бiлявку за плечi. В його руках вона вiдчула силу.

– Це саме те, що тобi необхiдно?

– Що? – Дiвчина трусонула головою, приходячи до тями.

– Я про кадри.

– А, так, – кивнула вона, трiшки присоромлена, – так, цього достатньо. Думаю…

Невже я така слабкодуха?

Усi тi двадцять хвилин, протягом яких Марта з Вiталiем простояли при Баб-Бу-Джелуд, марокканцi притуплено ходили вулицею. Дехто допомагав розгрiбати хаос, iншi поспiшали до сiмей. Майже в кожного на вустах застигали нiмi речення.

– Треба вертатись. – Усе ще тримаючи дiвчину в обiймах, Вiталiй розвернувся на мiсцi й ступив крок у напрямку порожнечi Медiни.

Вiдсутнiсть лiхтарiв огорнула пару темрявою, вони йшли не промовивши анi слова. Камеру цього разу Марта сховала до сумки й повiсила ii на плече. Хотiлося якнайшвидше повернутися до хостелу й схопити в руки рiдний записник. Лише з ним вона вiдчувала себе наче в теплi рiдного дому.

Коли вони звернули з алеi до вузькоi вулички, з-за спини почувся дивний шурхiт. Уважно прислухаючись, Вiталiй обернувся й, стискаючи руку дiвчини, затягнув ii позад себе. Цей рух був радше автоматичним, анiж продуманим.

– Чула?

– Ага. Мабуть, хтось iз мiсцевих.

– Можливо, – промовив хлопець, однак не вiдпускав iз думок те, що шурхiт припинився одразу пiсля того, як вони на нього вiдреагували.

– Ходiмо.

Марта силомiць потягнула його за руку.

«Клятi фiльми жахiв», – вилаявся подумки хлопець.

Шурхiт повторився знову. Вiталiй полегшено зiтхнув пiсля кiлькох секунд напруженого погляду крiзь пiтьму, що розсiювалась свiтлом лiхтарiв та з вiкон будинкiв: з сумiжного провулку вибiгла дiвчинка-пiдлiток iз розпатланим волоссям та виваляною темною джелабою, ноги босi та бруднi.

– Ох, Вiталик перелякався дiвчинки!

– Та йди ти…

– Мене ти також боiшся? – пiдморгнула вона й смiливо рушила вперед.

Тебе? О нi, тебе я не боюсь!

Хлопець вщипнув Марту за сiдницi.




Роздiл 19


22 червня 2017 року 

Дюссельдорф, Нiмеччина

Останнiй ряд на борту прямого рейсу до Рабата[19 - Рабат – столиця Марокко, одне з найбiльших мiст краiни.] пустував, як i зазвичай при перельотах статного мiцного чоловiка з чорною охайною шевелюрою. Коли невеликий «Boeing» вирулив на злiтну смугу та пiднявся у небо, залишивши Мiжнародний аеропорт Дюссельдорфа далеко пiд собою, Маркус Бруннер розклав ноутбук та вiдкрив прихованi файли. На екранi з’явились кiлька тек iз текстовими документами та фото. За звичкою вiн спершу перемикав усi зображення. Серед них був труп чоловiка середнього вiку, причиною смертi в документах значилось самогубство. Бруннер провiв очима коротким абзацом.

«Александер Бунге, тридцять два роки, громадянин Нiмеччини. Працевлаштування: Гамбурзький унiверситет. Сiм’я: Петер Бунге – батько, шiстдесят один рiк; Хелена Бунге – мати, п’ятдесят вiсiм рокiв. Причина смертi: самогубство, пострiл у скроню з дев’ятимiлiметрового пiстолету марки “Glock 17”».

Кабiнет, у якому знайшли лаборанта, сфотографували з рiзних кутiв. На фото потрапила книжкова шафа зi складеними науковими роботами Бунге, пiдручниками та науково-популярною лiтературою. Згiдно з зображеннями на монiторi, тiла не чiпали. Пiд головою, що мертво лежала долiлиць на столi, розтеклась чорна калюжа кровi, руки вiльно розпростертi навсiбiч, наче iм хтось навмисне надав потрiбноi пози.

Усi цi зображення вiн бачив кiлька разiв пiд час нiчного введення в курс справи Тобiасом Фiшером – головою вiддiлу безпеки Bundesnachrichtendienst. Цiеi ночi, близько третьоi години, Бруннера викликали до штаб-квартири Федеральноi Розвiдувальноi Служби в Берлiнi. За одинадцять рокiв служби агентом зовнiшньоi розвiдки такi спонтаннi виклики висiкли жорсткi зморшки пiд його очима. В затемненому кабiнетi зiбрались кiлька людей, обличчя яких Маркус упiзнав вiдразу: Хельга Дiль – короткострижена бiлявка з гострими неприемними рисами обличчя, яка вiдповiдала за документацiю та аналiтику, трималась зазвичай осторонь, обiймаючи своiми тонкими пальцями клавiшi ноутбука; за широким довгим столом навпроти сидiв Фелiкс Кiрж – доволi стерпний чоловiк, як на генiя iнформатики, який впродовж одного клацання пальцями мiг перехопити будь-який сигнал та налаштувати прослуховування. Зазвичай такi люди, як Кiрж, здавалися Маркусовi зверхнiми. Не завдяки своiм професiйним якостям, а гордовитiй вродженiй поставi проти бiльшостi людства – таких поза спинами називали «недоробленими арiями», – хоч i заперечувати його дивоздiбностi було б справжнiм злочином. Єдиний, хто радiсно привiтав Маркуса, так це Йоган Мюллер. Чеширська усмiшка двадцятисемирiчного чоловiка поповзла догори, щойно iхнi погляди перестрiлись. Вони iз Маркусом постiйно пiдтримували зв’язок онлайн – Йоган, вiдповiдальний за «вулицю». Вiн мiг вiднайти будь-яку цiль та простежити за ii пересуванням iз точнiстю до метра, завдяки супутникам чи iншим фiчам, доступним лише його свiтлому молодому комп’ютерному розуму. Якщо випадала нагода, Бруннер надавав перевагу саме iхнiй спiвпрацi.

«Dreamteam, – вiн окинув замисленим поглядом присутнiх, – по-iншому не скажеш».

Причиною зборiв стало самогубство гамбурзького вченого Александера Бунге та нещодавня масова катастрофа в одному з мiст Марокко. Зв’язок мiж двома подiями здавався нульовим, якби не залишена науковцем записка.

Бруннер згорнув усi зображення на ноутбуцi та вiднайшов копiю записки.

– Бунге залишив список електронних адрес, iз якими листувався перед смертю, – Тобiас Фiшер викладав факти поступово, звiряючи iх iз iснуючими електронними документами, наданими Хельгою Дiль. – Усi рiзнi. Вiн користувався ресурсом Guerillamail.com та VPN, щоб залишатись анонiмним. Імовiрно, це була вимога протилежноi сторони.

– Про що йшлось у листуваннi?

– Александер Бунге разом iз групою вчених Гамбурзького унiверситету працював над дослiдом з виявлення гравiтацiйноi аномалii у напiвметалах Вейля. Не питай мене, що це, – вiдмахнувся Фiшер вiд допитливого погляду Бруннера, – документи вкладенi в архiв. Якщо коротко, то це аномалiя, яка iснуе лише за дуже високих температур в трильйони градусiв – умовах, схожих на тi, якi були на раннiх стадiях утворення Всесвiту. Група на чолi з професором Леоном Губером домоглась утворення гравiтацiйноi аномалii в лабораторних умовах: це дае змогу побудувати новi пристроi, що генеруватимуть аномалiю та пiдвищуватимуть ефективнiсть матерiалiв, якi виробляють електричну енергiю пiд дiею температури. Губер запевняв, що це стало великим кроком назустрiч реалiзацii квантових комп’ютерiв.

Так от, усю iнформацiю щодо випробовувань Александер Бунге «зливав» на одноразовi електроннi скриньки, а тi у вiдповiдь пересилали кругленькi суми на його банкiвський рахунок.

– Звiдки надходили кошти? – спитав Маркус.

– Ще з’ясовуемо, – втрутився Йоган Мюллер, – однак едине можна стверджувати з упевненiстю, усi траншi були здiйсненi з рiзних куточкiв свiту.

– Перестрахувалися.

– Так, – пiдтвердив керiвник.

– Як усе це пов’язано iз Марокко?

– У передсмертнiй записцi Бунге вказав, що тi iншi хотiли вiдтворити дослiд у своiй лабораторii.

– Іншi?

– Вiн не вказував iмен чи назв. Імовiрнiше, вони спiлкувались анонiмно.

– І ця лабораторiя в Марокко?

Тобiас Фiшер полюбляв складати пазли, особливо коли бiльшостi елементiв на початку гри майже не iснувало, та водночас не мiг приховувати, що це могло призвести до ускладнень, яких усiм хотiлось уникнути.

Грати вслiпу добре лише тодi, коли впевнений, що переможеш або суперник повний кретин. Останне траплялося вкрай рiдко.

– Александер Бунге вказав, що у разi успiшного запуску гравiтацiйноi аномалii, з ним особисто захотiли б зустрiтись. У Марокко.

– То ви вважаете, що ця катастрофа в Фесi е наслiдком лабораторноi спроби вiдтворити дослiд команди Губера? Але ж у Гамбурзi нiчого такого не сталося.

– Вони мали проводити дослiд не з напiвметалами Вейля. Ми не знаемо, у чому саме суть iхнiх дослiдiв, однак саме вони призвели до сотень смертей, i слiд веде до Нiмеччини.

Бруннеровi передали стос документацii з доданими фото та планом дiй на наступну добу. Також там були паспорт, страхiвка на нове iм’я та квитки на рейс до Рабату.

– Рабат? – уточнив Маркус.

– До Феса скасували усi авiаперельоти. Один лiтак уже розбився.

– То що це було? – Вiн гортав сторiнки в пошуках iнформацii щодо катастрофи. – Схоже на те, що усi водii показилися. І пiлот…

Слово взяла Хельга Дiль, обернувши екран свого комп’ютера до Маркуса. Це була стаття iз заявою голови полiцii Феса.

– Нiчого по сутi, – сказала вона, – лише водичка, вони нiби хочуть вiдвести погляд суспiльства вiд цiеi подii.

– Навiть ймовiрноi причини не назвали?

– Жодноi. Не варто розповсюджуватись про справу, яку тiльки-но почали розслiдувати, а зачiпок менше, нiж нiчого.

– Гадаеш, вони нiчого не знають?

– Нам це не вiдомо, але якщо це не так, то дiють вони вкрай обачно.

Керiвник вiддiлу безпеки Тобiас Фiшер нарештi вперше за нiч сiв у крiсло. Його ноги тремтiли вiд утоми. Шiстдесят перший рiк пiдривав фiзичну форму. Тепер щоранку, встаючи з лiжка, вiн почувався наче пожмаканий сухий апельсин. Єдине, чим Фiшер мiг досi безпомилково користатись, так це розум. Вiн розкривав десятки справ на мiсяць, залишаючись близькою правою рукою канцлера Нiмеччини Ервiна Штойбена. Маркус Бруннер завжди дивився на нього з певним захопленням. Не з точки зору професiйноi етики, а через бажання Фiшера доводити усi справи до логiчного завершення та любов до своеi справи. Бруннер з легкiстю мiг уявити стариганя за цим столом та стосом документацii i в дев’яносто. І його очi все ще б палали жагою.

Маркус переглянув копiю передсмертноi записки. Як на нього, способи прощання та пробачення такими записками здавалися алогiчними – якщо людина хотiла допомогти в розкриттi злочину, до якого сама безпосередньо була причетною, то смерть була не найкращим рiшенням. Нiхто не скасовував спiвпрацю та прощення звинувачень. Маркус Бруннер завжди цiнував виваженiсть та холоднокровнiсть, а тi, хто перш за все думали про себе, заслуговували окремого мiсця в пеклi. Самогубцi були найкращим прикладом таких осiб.

– Чому Бунге вирiшив залишити записку?

– Все, як завжди, – мовив Тобiас Фiшер, – почуття провини. Ми допитали його колег, i тi в унiсон описали внутрiшнiй неспокiй Бунге останнiми днями. Зi слiв професора Губера, вiн прагнув слави бiльше за продукт дослiджень. Перед прес- конференцiею Александер Бунге прийшов у станi алкогольного сп’янiння, i Губер вигнав його до бiсовоi матерi.

– То вчений був емоцiйно нестабiльним?

– Схоже на те. Останнiй лист, який вiн надiслав через Guerillamail, зазначений у записцi тим же днем, коли група Губера отримала звiти випробувань.

Бруннер знайшов у тецi копiю записки та детальнi висновки дослiджень гравiтацiйноi аномалii.

– Дев’ятнадцяте червня? Три днi тому?

– Усi цi днi Бунге ходив, як примара, та зачастив з алкоголем. Полiцiя встигла опитати працiвникiв будинку, в якому вiн жив. Охоронець пiдтвердив, що впродовж останнього тижня щовечора вiн повертався iз супермаркету з пляшками. Двадцятого Бунге скасував щовiвторковий вiзит прибиральницi. Паралельно полiцiя Гамбурга розслiдуватиме зв’язок Бунге iз його «партнерами», i як тiльки вони щось дiзнаються, ми тобi повiдомимо.

– Гаразд. Отже, тi, хто отримав результати, тягнули з вiдповiддю i з власним дослiдом. Доки той не застрелився, що й вiдбулося… – Бруннер знайшов необхiдний рядок у виведенiй Хельгою в окрему таблицю хронологiчнiй послiдовностi подiй, – практично одночасно iз зазначеним останнiм листом.

– Їхнiй дослiд закiнчився успiшно.

– А Бунге не очiкував, що плоди його працi призведуть до стiлькох невинних жертв. Вiн же знав про Фес до самогубства?

– Про це стало вiдомо за годину до його смертi.

– Зрозумiв, – кивнув Маркус.

Зараз, коли вiн сидiв у лiтаку, розмова здавалася далекою, наче вiдбулась не кiлька годин тому, а мiсяцiв. Вiн вiдпив кiлька ковткiв мiнеральноi води з пiвлiтровоi пляшки та поклав ii назад на сусiдне порожне мiсце. Зиркнув у вiконце: земля була далеко внизу й перетворилась на блiду брудну ковдру.

– Наступного дня до тебе приеднаеться людина, – говорила Хельга, – його особова справа додана. Обережнiше з ним – це цивiльний.

– Дякую, люба. – Маркус перегорнув кiлька сторiнок i зустрiвся з фото майбутнього пiдопiчного, потiм знову перевiв погляд на Фiшера. – Як iз мiсцевими?

– Нiяк. Влада Марокко не бажае розповсюджуватись про розслiдування, тримаючи усе пiд жорстким секретом. На усi нашi офiцiйнi запити вiдповiли вiдмовою.

Жодних слiв бiльше не знадобилось, щоб Бруннер збагнув усю серйознiсть ситуацii мiсцевого агента розвiдки. Вiн не мав права хапатися за будь-якi розслiдування, ставлячи пiд загрозу свое викриття. Основним завданням зовнiшньоi розвiдки був збiр iнформацii, нiчого бiльше.

– Зв’язковий?

У бiльшостi завдань на заданiй територii дiяв зв’язковий, який надавав технiчну та iнформацiйну пiдтримку на мiсцi – такий собi посередник мiж бiйцем в полi та керiвниками у крiслi.

– Не цього разу. Твое завдання – зустрiтися iз запроданцем та отримати вiд нього копii записiв камер спостережень. Надiшлеш Хельзi безпечним каналом, а вона вже розiшле, куди треба.

– Зрозумiв.

Крiм цього, Маркус повинен був влитись у туристичне середовище та пройтися свiдками, водночас залишаючись непомiченим. Привернути увагу влади Марокко означало почати неоголошений полiтичний конфлiкт двох краiн. Дiяти потрiбно було вкрай обережно.

– З’ясуеш, що це за iншi та деталi дослiдiв iз гравiтацiйною аномалiею. Якщо iснуватиме мiжнародна загроза – рапортуеш, поширимо iнформацiю нашим друзям. Якщо ж виявиться можливiсть безпосередньоi загрози Нiмеччинi – залишатимешся на мiсцi до наступних розпорядженнь.

– А якщо це все виявиться лише загрозою на мiсцевому рiвнi?

– Збираеш iнформацiю, вiдсилаеш нам та наступним же рейсом повертаешся додому. Це не наша турбота.

– Занадто мало iнформацii, вам так не здаеться? Лечу, не знаючи по що.

– Як би не було, а краще все ж, аби ти був на мiсцi, якщо iнформацii, як ти кажеш, стане забагато, а використовувати ii буде запiзно.

Маркус Бруннер втомлено кивнув та зiбрав докупи розкладенi перед собою папери. Уся iнформацiя мала бути вже оцифрована та надiслана на його комп’ютер, однак перед вильотом чоловiк мав намiр ще раз переглянути усе до найдрiбнiших деталей.

– Вiльний, – скомандував Тобiас Фiшер, – готуйся до вильоту. Рейс вiдбувае зранку з Дюссельдорфа.

Зараз вiн розумiв, що найгiршим з усього було те, що влада Марокко залишатиметься дезiнформованою навiть при розкриттi справи Бруннером. Нiмецьких агентiв у Марокко не було, немае i не може бути – це те, що мають розумiти в африканськiй краiнi.

Маркус Бруннер повторно переглянув усi документи на ноутбуцi пiд ревiння лоукостiвського лiтака, доки не завчив кожне речення напам’ять. Тодi знову заблокував файли та приховав iх серед внутрiшньоi мережi. За кiлька годин вiн прибував новою людиною, невидимою для цiлого свiту, а в думках досi вертiвся останнiй вечiр iз Полою.




Роздiл 20


22 червня 2017 року 

Фес, Марокко

Усi четверо мали препаскудний вигляд. Тiеi ночi нiхто так i не зiмкнув очей.

– Красунчики! – пролунав голос.

Вiталiй Сипко, единий, кому не потрiбно було насилу витискати з себе усмiшку, приеднався до решти на даху хостелу. Мокре волосся хаотично стирчало навсiбiч. Вiн навiть не намагався надати йому пристойного вигляду.

Муаз Лахрiф звелiв, щоб украiнцям накрили скромний снiданок: м’ятний чай, фiнiки, фрукти, млинцi з медом, пахла та перемащений джемом хлiб. Сам же Муаз залишився в себе. У кожного виднiлись пiд очима набряклi невеликi мiшечки, в глибинi яких очi нiби безвилазно потопали.

Вiталiй обвiв поглядом друзiв, затримавшись на Остаповi. Його досi добивав кашель, однак здебiльшого дошкуляв не вiн, а моральна перевтома, вiд якоi бiлки очних кульок помережало тонкими червоними нитками судин.

– Доброго ранку, – усмiхнено кивнула йому Марта.

– Привiт.

Потрiбно було бути дурнем, щоб не зрозумiти, що мiж цими двома вночi щось-таки вiдбулося. Вiталiевi, для якого увага дiвчат була природною, це вiдчуття подобалось, можливо, навiть захоплювало. За його пiдрахунками, протягом останнiх двох шкiльних рокiв та всiх студентських, хлопець мав сiмнадцять дiвчат, стосунки з якими можна було вiднести до реестрацiйно спроможних. Одноденнi вiдносини пiсля нiчних клубiв та квартирних п’янок до уваги не бралися. Пiсля закiнчення будiвельного iнституту Полiтехнiки та переквалiфiкацii на програмiста рiвень життя хлопця – i зокрема iнтимного – пiдскочив ще вище. «Зелений айтiшник», як називав того Остап («зелений» через колiр доларових купюр, яких стало валом), обернув розумовi здiбностi на джерело заробiтку. Замовлень iз закордону вистачило, щоб придбати квартиру на Франка, недалеко вiд центру Львова, яка одразу перетворилась на притон найбiльших шибайголiв. Так продовжувалося ще рiк-пiвтора, аж поки такий спосiб розгульного життя йому не набрид.

Інодi вiн згадував про батькiв. Мати кiпрiотка бiльшiсть життя прожила в Украiнi (батьки у Вiталiя були набагато старшими за батькiв його однолiткiв), де й знайшла чоловiка. Питання переiзду до тодi ще Радянського Союзу не стояло ребром, i шальки терезiв безапеляцiйно хитнулися в бiк норовливого Германа Сипка: члени комунiстичноi партii, одним з яких вiн i був, тодi жили краще. Спершу подружжя жило в Киевi, але згодом переiхало до Львова за наказом вищого керiвництва. Грошей вистачало, i iхня кiлькiсть тiльки зростала, доки на голови не звалився 1991-й. Герман залишився без роботи, а украiнцi на хвилi патрiотизму перестали його шанувати (якщо взагалi шанували). Як тiльки народився Вiталiй, чоловiк поiхав на заробiтки до Португалii, де повнiстю освоiвся, а за дев’ять рокiв до нього переiхала i мати. Хлопчик рiс пiд опiкою бабусi, яка дозволяла онуковi абсолютно все, а пересланi грошi з найзахiднiшоi материковоi европейськоi краiни дошлiфували в ньому зверхнiсть та бажання отримувати свое.

Так минали роки: тричi Вiталiй iздив до них у Лiсабон, п’ять разiв навiдувались до Украiни вони. До двадцяти семи рокiв хлопець уже не мiг похизуватися частим спiлкуванням iз найрiднiшими, однак iхнi стосунки досi вважав нормальними. Вiн любив iх, а вони його. Крапка. Усе решта – тимчасовi незручностi. Вiталiй був уже дорослий i сам мiг давати собi раду.

Увесь 2017-й Вiталiй Сипко брався за голову, прагнучи вiдновити професiйнi навички, розвиватися та вдосконалюватися. Курси iспанськоi та бiзнес-лiдерства, абонемент у спортзал замiнили йому алкогольнi вечiрки. Третину заробленого вiн завжди вiддавав бабусi, а у ii старенькiй квартирi зробив один з найкращих ремонтiв. Проте, як би хлопець не рiс у власних очах та очах Остапа, важкiсть самотностi, що вiдлунювала в порожнiй двокiмнатнiй квартирi, тягнула його на дно.

До цiеi ночi.

Перша зустрiч iз Мартою Лiвiнською виявилася надто швидкоплинною. Два роки тому, влiтку 2015-го, Остап покликав Вiталiя у подорож, яка мала стати для них першою самостiйною та не бюджетною, тобто нарештi без наметiв бiля автобану та душiв на автозаправках. Йому хотiлось вiдволiкти друга вiд трауру за загиблими бабусею та дiдусем, сподiвався, що той нарештi отямиться, розвiеться та знову увiйде у звичний життевий ритм.

Двадцятиоднорiчний Сашко Боднаренко, з яким Остап списався на каучсерфiнгу, прихистив друзiв у невеликiй паризькiй квартирi та запросив iх на зустрiч украiнськоi молодi, яка мала вiдбутися у той самий вечiр. До Украiнського культурного центру, який розташовувався у колишньому будинку Алена Делона, Остап iз Вiталiем прибули у пiднесеному настроi, адже попри непоганий бюджет мандрiвки, безкоштовна бомондська iжа була не тiею, вiд якоi вiдмовляються. Серед тридцяти двох украiнцiв, якi або навчались, або працювали в Парижi, Вiталiй Сипко зловив поглядом надзвичайно вродливу бiляву дiвчину. Їi руки нiяк не полишали об’ектива фотокамери. Зав’язавши розмову, вiн дiзнався, що дiвчина зголосилась на волонтерський проект до недiльноi школи при украiнськiй церквi на бульварi Сент- Жермен, щоб водночас написати кiлька статей про життя дiаспори в столицi Францii. Це все, що вiн пам’ятав з iхньоi розмови.

Тепер, сидячи навпроти Марти на даху хостелу в однiй з африканських краiн, Вiталiй шкодував про паризький безкоштовний алкоголь, тодiшнiй легковажний характер та вседозволенiсть.

Два роки вони втрьох – разом iз Остапом, який все ще прагнув виправдати поведiнку друга в культурному центрi – пiдтримували зв’язок у фейсбуцi, доки знову не зустрiлися у Львовi перед початком запланованоi мандрiвки до Марокко.

Марта захоплювала хлоцiв, особливо постами в соцмережах та статтями на тревел-сайтах i блогах. Вiталiй пам’ятав, як Остап в однiй вичитав натяк на бажання увiрватися в Африку. Це було i iхньою з Вiталиком мiнi-мрiею. Вiдтодi вони штурмували Інтернет, шукаючи дешевi авiаквитки до усiх африканських краiн, пiсля чого врештi зупинилися на Марокко. Дiвчину не довелося довго переконувати, щоб вона погодилася на спiльну подорож, та для повноi комплектацii за фен-шуем необхiдно було знайти четвертого, ким i став однокласник Вiталiя – Ян.

Як вiн мiг досi не розгледiти промiнчика, що зараз сяяв у його бiк?

– Що ж, – сказав Ян з наповненим ротом, – я щойно переглянув новини про вчорашне.

У кожного на шкiрi виступили сироти. Досi усе здавалось страшним сном пiсля перегляду фiльму жахiв – кляте страховисько далеке вiд реальностi.

Невже це дiйсно вiдбулося?

Остап вiдволiкся вiд мармизи вимитого Вiталiя та напружився. Перед очима знову постав труп навпiл пробитого авта араба, особливо його порожнiй погляд. Чоловiк знав, що бiльше жодного разу не побачить близьких, не зможе вдихнути та вмитись прохолодною водою з фонтанчика Медiни. «Чи змирився старий з невiдворотним, – сушив собi голову Остап, – чи знав, що це його кiнець? Вiн взагалi вiдчував тi першi секунди кiнця?»

– І?

– Суттево нiчого особливого. – Цього разу кучерявий украiнець проковтнув рештки снiданку та за звичкою поправив вказiвним пальцем окуляри на горбику носа. – Європейськi та нашi ЗМІ нiчого не знають, крiм посилань на пости очевидцiв у соцмережах. Таких, як ми. Та й в тих нiчого особливого: лише фотки та вiдео, жодних пояснень.

– А мiсцевi новини? – Пальцi Остапа вистукували по дерев’яному столi незрозумiлу мiнорну мелодiю.

– У тому-то й рiч, що мовчать. Таке враження, наче вони не бажають розголошувати подробицi вчорашнього вечора.

– Нiчого про той викид енергii чи як ти там казав?

– Абсолютно.

– А десь ще вiдбулися масовi катастрофи?

– Якщо i були, то про них в Інтернетi жодного слова. Здаеться, це зачепило лише Фес. Інформацii мiнiмум.

– Ще б пак, – пирхнув Вiталiй, водночас накладаючи на тарiлку млинцi й кiлька фiнiкiв, – це ж прокол. І який!

Марта, на диво, мовчала, даючи Вiталiю договорити.

– Це не прокол, Веталь, – втрутився Остап, – це значно серйознiше. Владу Марокко можна зрозумiти, бо передчаснi висновки можуть понести за собою непоправнi наслiдки.

– Неважливо. Головне, щоб швидше вiдновили транспорт.

– Тебе абсолютно не хвилюють жертви цього теракту?!

Вiталiй Сипко здивовано розвiв руками, силкуючись уникнути суворого погляду друга.

– Звiсно, хвилюють, але що я можу зробити? Зануритись у подушку та плакати? Думаю, усiм вам батьки телефонували мiльйон разiв, як i моi, – кожен стиха кивнув та згадав свою ранкову пiвгодинну розмову телефоном. – Нам головне вибратись iз цього мiста i не потрапляти бiльше в руки полiцii. Далi вже якось та й буде.

Тихий, але досi хриплий кашель розiтнув повiтря. Остап витер рот серветкою, оглянув дах хостелу: нiхто, крiм украiнцiв, так i не вийшов зi свого номера.

Марта закiнчила паралельно длубатись в записнику та телефонi, пiсля чого пiдвела очi на хлопцiв.

– Готово.

– Що? – здивувались водночас трое.

– Стаття. Довго мучилась над текстом, щоб вийшло правдиво, i, здаеться, закiнчила.

– Яка стаття?

– Господи, про вчорашне, звiсно ж. Гадаеш, даремно вночi вилазку робили?

– Не вважаю це хорошою iдеею, – проскиглив Остап. Складалося враження, наче новоспечена парочка навмисно робила усе йому наперекiр.

– Ти i нашу нiчну вилазку не вважав хорошою iдеею, але ж все закiнчилось добре. І до того ж, що тут такого? Це звичайна стаття, яких маса у мережi.

– І якi поступово вилучають, – голос Яна лунав нiби з того свiту.

– Ти про що?

– Ось. – Вiн на мить замовк, вiдшукуючи в телефонi попередню статтю, – ролики з YouTube масово вилучаються, а деякi посилання на пости в соцмережах з новин переводять на порожнi сторiнки.

– Невже всi? – Вiталiй вiдклав тарiлку подалi й стурбовано схилився над Яновим телефоном.

– Нi, не всi. Лише деякi, але думаю, що це лише питання часу.

– Я такоi ж думки, – погодився з ним Остап, – це те, про що я вам говорив. Не дуже бажане розголошення деталей.

– Але я хотiла подати статтю в журнали, не в соцмережi.

– Пiд своiм iменем?

– Звичайно! – обурилась дiвчина вiд однiеi лише думки, що стаття може опублiкуватися пiд чужим iм’ям, i слава дiстанеться комусь iншому.

– Ти взагалi знаеш, якi тут закони щодо розповсюдження iнформацii та фото? Нi, от i я також не знаю. До того ж полiцiя не просто так забрала в тебе SD-картку, вони противитимуться будь-яким публiкацiям. А твое прiзвище е в аеропортовiй анкетi та анкетi нашого хостелу, тут також е копiя твого паспорта. Думаеш, важко буде тебе знайти, якщо дiзнаються про деталi статтi?

– Та ти клятий параноiк!

Дiвчина перезирнулась iз хлопцями у пошуках пiдтримки, однак зустрiла лише неоднозначнi рухи плечима.

– Можливо, однак пригод менi вже вистачило.

Ян Тибольцев запустив пальцi в кучерi й важко видихнув. Нi нiч, нi ранок не обiцяли iм спокiйного продовження дня.

Що ж далi?

– Його правда.

– О Господи…

– Викладеш статтю, коли виiдемо з краiни, а поки, гадаю, не варто накликати на себе бiду.

Попри гордiсть та любов, вкладену в кожне речення свого дiтища, Марта розумiла, що хлопцi мають рацiю.




Роздiл 21


Очi смаглявого дiда в той момент не видавали страху. Здавалося, вони навiть не встигли усвiдомити, що трапилось. Остап мiркував, чи пощастило йому загинути в невiдомостi.

І це все? Нiчого бiльше? Невже вони просто от так помирають i забуваються?

Старий араб не залишив пiсля себе нiчого, крiм закривавленоi землi, яку за нiч вiдчистили. Не залишив нiчого, крiм вiдстороненого погляду, i навiть не мiг зрозумiти реальнiсть, у яку потрапило його тiло. Вiн загинув, i все. Бiльше нiчого.

Чи був у нього хоч хтось? Хтось, хто знав про його страшну смерть?

Голова не припиняла болiти ще вiд снiданку. Пройшло важких чотири години, якi Остап просидiв на терасi наодинцi.

Я мiг iх урятувати… хоч когось.




Конец ознакомительного фрагмента.



notes


Примiтки





1


Переклад О. Любарськоi.




2


Фосфiд нiобiю (NbP) – темно-сiрий кристал, який складаеться iз об’еднання металу нiобiя та фосфору. (Тут i далi прим. авт.)




3


Фермiони Вейля, або квазiчастинки Вейля – електрони, в яких вiдсутня маса та взаемодiя мiж собою, однак наявна пiдвищена рухливiсть. У лабораторних умовах проявляються у збудженнi внутрiшньоi решiтки кристалу, крiзь який проходять електромагнiтнi променi. Щоб знайти цi частинки, необхiдне надзвичайно точне пiдлаштування хiмiчного складу матерiалу. На вiдмiну вiд електронiв, вони не схильнi до зворотного розсiювання, при якому частка наштовхуеться на перешкоду та втрачаеться для струму – фермiони Вейля або проходять, або обтiкають ii, через що здатнi призвести до появи надшвидкiсноi електронiки.




4


«IBM Research» – найбiльша промислова дослiдницька органiзацiя, яка налiчуе дванадцять лабораторiй на шести континентах. Почала свою роботу в 1945 роцi в Нью-Йорку, США.




5


Монокристали – рiдкiснi у природi кристали iз неперервною та непорушною структурою. Великi монокристали вирощують штучно у лабораторних умовах.




6


Розрiзи сфокусованим галiевим iонним пучком утворюють на обладнаннi, схожому на растровий електронний мiкроскоп, але з використанням важчих частинок – iонiв. Принцип дii полягае у тому, що iони галiю пiд дiею прискорення вiд електричного поля зiштовхуються iз взiрцем. Завдяки своiй кiнетичнiй енергii вони «вибивають» атоми матерiалу взiрця iз субмiкронною точнiстю.




7


Температура менша за 120 Кельвiнiв, або приблизно –153 °C.




8


Позитрон – елементарна частинка iз родини фермiонiв, вiдноситься до антиматерii. Мае однаковi з електроном характеристики, окрiм того, що електричний заряд позитрона додатнiй.




9


Палантин (у мусульман) – жiноча накидка у виглядi великоi хустки, якою обв’язують голову.




10


Джелаба (з араб. jellaba) – традицiйний одяг в Марокко та iнших краiнах Пiвнiчноi Африки у виглядi довгого балахона з капюшоном.




11


Покажiть менi вашi паски безпеки, будь ласка (англ.).«




12


Ryanair» – найбiльша у Європi бюджетна авiакомпанiя пасажирських перевезень. Заснована 1985 року в Ірландii.




13


Щитник чорновусий (лат. Carpocoris purpureipennis) – вид клопiв сiмейства щитникiв. У народi називаеться «жуком смердючкою» через характерний запах, який вiн видiляе у разi небезпеки.




14


VPN (англ. Virtual Private Network) – вiртуальна приватна мережа, що працюе поверх Інтернету, а отже, до неi можна пiд’еднатися з будь-якоi точки. Зачасту використовуеться як зашифроване пiд’еднання до Всесвiтньоi мережi, аби приховати свое справжне мiсце знаходження, або ж IP (Інтернет-протокол).




15


Марокканський дiрхам – грошова одиниця в Марокко.




16


Рiад (вiд араб. «сад») – традицiйний готель у марокканському стилi. Особливо вирiзняеться внутрiшнiм двориком, у якому часто зустрiчаються басейни або сади.




17


Мiнарет – баштоподiбна споруда у мечетi, з якоi провiсник муедзин закликае мусульман до молитви.




18


Хвороба Альцгеймера – хвороба, яка зазвичай зустрiчаеться в людей лiтнього вiку. Супроводжуеться втратою пам’ятi та порушенням мозкових процесiв, викликаеться накопиченням у тканинах мозку ненормально згорнутих бiлкiв – тау-бiлка та бета-амiлоiду. Альцгеймер характеризуеться втратою нейронiв та синаптичних зв’язкiв в корi головного мозку i певних субкортикальних областях.




19


Рабат – столиця Марокко, одне з найбiльших мiст краiни.


  
Текст предоставлен ООО «ИТ»
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию:https://tellnovel.com/ru/nov-k_andr-y/anomal-ya