Зламанi сходи Борис Крамер Життя Юрiя Холоденка пiшло шкереберть пiсля смертi матерi. Їi останнiм заповiтом було прохання – знайти батька, який зник понад сорок рокiв тому. Поiхав на полювання й не повернувся – ось все, що було вiдомо Юрiевi. А ще – тодi слiдчий капiтан Шаман сходив пiшки весь лiс навколо озера, не знайшовши жодних слiдiв. Минуло сорок рокiв, i едина зачiпка, яку мае Юрiй, дивна касета, на якiй записано випадкову розмову двох коханцiв. Та як це стосуеться справи? За Юрiем починають стежити. І единий, хто здатен допомогти йому, – старий мiлiцiонер Шаман. Можливо, слiдчому вiдомо про цю справу набагато бiльше, анiж здаеться… Борис Крамер Зламанi сходи Дружинi Марii, яка необачно пожертвувала менi своi молодi роки. З тонким смутком i вдячнiстю Той, хто йде за кимось, нiколи не прийде першим.     Леонардо Да Вiнчi Що в цiй осiннiй пiтьмi радуе подих? Стрiлки переведеш, немов помiняеш сходи. Вийдеш у iнший час, в iншу свободу й епоху, Наче втiк уночi з родинного переполоху.     Свiтлана Короненко Роздiл 1 Якщо хочеш щось зiпсувати, зiпсуй спочатку. Менi це пречудово вдалося – я пiсля школи задрiмав на двадцять п’ять рокiв. Раз – i заснув. Але зовнi все було ОК. Зовнi скидалося на те, що я не спав: разом iз гопотою утiкав темними дворами й погано освiтленими скверами вiд ментiв, коли вони робили облаву на iподромi, носив пачками грошi Еду Хезерлi на квартиру бiля Хрещатика, вгинаючи голову вiд тiней, що могли трiснути арматурою по шиi. Закохувався, зливався в екстазi, грiховодив, клявся, але не каявся. Словом, був бовдуром, що не осмислював свого життя. Так i стукнуло сорок два роки. Фiнiта, дзвiнок продзвенiв на перегонi, поiзд червоним лiхтарем мигнув, а я все ще уявляв себе перспективним хлопцем, який от-от спалахне нечуваним успiхом. Розгорнеться та й загуде, усi здивовано поглянуть i захоплено зааплодують. Мама мене недовчила. Вона вчителька украiнськоi мови й лiтератури. І цим усе сказано. Така дисциплiнована й совiсна, що просто соромно поруч iз нею стояти. Настасiя Андрiiвна Холоденко, найкращий педагог школи й мiста. Гляне на мене суворими очима крiзь окуляри й першим дiлом викликае: «Холоденко, iди вiдповiдати!» У класi двадцять вiсiм нездар, а вона тягне мене до дошки, щоб описав соцiально-психологiчнi риси Чiпки або розповiв, як правильно вiдмiнювати кiлькiснi числiвники. «Холоденко, iди до дошки!» – дражнились малолiтки в школi. Кого ловив, давав такого ляща, аж булька вискакувала. Нiхто не мiг мене захистити, бо тато десь пропав. Коли менi було два роки, поiхав на полювання й не повернувся. А разом з ним пропали ще два чоловiки з нашого мiстечка. То була каламутна й загадкова iсторiя, про яку довго розповiдали, яку розслiдувала мiлiцiя, але з часом вона втонула в людськiй пам’ятi, як тоне все, що з нами вiдбуваеться. Пам’ять – штука хитра, залишае нам тiльки те, що подобаеться, а решту викреслюе, поправляе, переставляе мiсцями, як сувора вчителька – неправильно написанi складнопiдряднi речення. Пам’ять вибаглива й пiдступна, забирае те, що тобi важливе, а пiдсовуе несуттеве, поверхове. Як еквiлiбрист, граеться нашими спогадами, створюе паралельнi реальностi й водить ними. Залишилась тiльки дата – 22 вересня 1978 року, коли тато, зiбравши мисливське спорядження, поцiлував маму, сiв у «Жигулi» начальника АТС Дмитра Вербицького й поiхав полювати на озеро Бiле. Ця калюжа зi зарослими берегами вiд нас рiвно за вiсiмдесят дев’ять кiлометрiв. Звiдси виiхав, а туди не доiхав. По правдi кажучи, я глибоко не цiкавився iсторiею зi зникненням тата. Так уклалося: тато пропав, i не треба тiеi теми торкатися, щоб не виникали питання без вiдповiдей, якi розтроюджують серце. Доволi часто я ловив тужливий погляд мами. Вона дивилась на батькiв портрет. Вiдраза до Чiпки мене погнала в крайнощi. Я вступив до Інституту нафти й газу, хоч менi було все одно: пiдiйшов би й кулiнарний технiкум. Через семестр покинув навчання, бо знайомi хлопцi звабили поiхати на Памiр, здолати пiк Ленiна, який мiсцевi таджицькi патрiоти перейменували на пiк iменi Абу Алi iбн Сiна. Там зламав ногу й довго лiкувався, проклинаючи свою нерозбiрливiсть у захопленнях. «Ех, слабак!» – пожалiв мене Богдан Павлецький, керiвник альпiнiстського центру, який сходив уздовж i впоперек Тибет, Гiмалаi, Кавказ, Альпи та iншi Кордильери. У його очах горiли безумнi вогники, що могли запалити будь-кого. Обвiтренi, аскетичнi щоки, сухi вiд морозiв i вiтрiв губи, пронизливий погляд, що пробирае до кiсток, гiпнотично дiяли на дiвчат, якi шукали романтичного кохання. Дiвчата так само не любили Чiпку, як i я, бо летiли до загартованого Богдана, нiби метелики на вогник. Викинувши через три мiсяцi тростину, якою пiдпирав покалiчену ногу, я вирiшив, що добре було б здобути робiтничу професiю. Роботяги скрiзь потрiбнi, як би не мiнялась суспiльна кон’юнктура. Запас, так би мовити, не зашкодить. Тут менi пiдвернувся однокласник Валерiй Кравець, який iз захопленням розповiдав, що вчиться на токаря, а це оригiнальний фах. «Уявляеш, рiжеш метал рiзцем, як масло ножем», – розповiдав менi. Вiн не жартував. Токар таки справдi рiже метал, як масло. Я сам перевiрив. Спочатку навiть захоплювався. З грубоi залiзяки на твоiх очах випiрнае фiлiгранна деталь, накреслена конструкторами. Щоправда, менi нiколи не вдавалося дотриматись до мiкрона розмiрiв, а точнiсть у деяких сферах – найперша вимога. За пiвтора року майстер Олексiй Гризоглазов, який вiчно бiгав по цеху в обвислому синьому халатi з кресленнями й штангенциркулем, нарештi виповiв заповiтне: «У тебе, Холоденко, руки iз задницi ростуть. Ти помилка природи. Нiколи розмiрiв не дотримуешся!» Там були ще тиради, якi не перекладаються на звичну мову, тож я iх пропущу з поваги до вчительських зусиль мами. На цьому ми лагiдно погодили: я йду мити вiд шмаровидла та суспензii руки, що не звiдти ростуть, а вiн менi дае гарну рекомендацiю на всi чотири вiтри. В Емськ повертатись не хотiв, тож прямим курсом полетiв у столицю. В Емськ повернешся, зразу почнуть розпитувати: ким став, чого добився. Провiнцiйне примiрювання й зважування, гра гонору й марнославства. Не люблю цих знуджених поглядiв, якi шукають, за що зачепитись i кому обсмоктати кiсточки. Мама поклала на своему робочому столi, за яким перевiряла шкiльнi зошити й готувалась до урокiв, портрет тата. Усi цi сорок рокiв вiн за нею й спостерiгав. У нашому домi нечасто бували чужi чоловiки. Тiльки з крайньоi потреби – щось вiдремонтувати чи занести. Мама скрiзь вiдчувала татiв погляд i була вiрна йому. Дядько Борис, татiв брат, який проживае в Одесi, порадив менi податися в столицю, там у нього був друг Ед Хезерлi, украiнський грек, дуже винахiдливий на несподiванi проекти. «В Одесу не iдь, тут загнешся, – обiрвав мое бажання податися до моря дядько. – Одеса – дуже дороге мiсто». Як вiн сам виживав у дорогому мiстi, татiв брат не розповiдав. Вiн виробляв iз колегами верстати з програмно-числовим управлiнням i продавав iх в Іспанiю. Тодi ми ще могли виготовляти конкурентну продукцiю. Ед Хезерлi чекав мене в кафе на розi Лютеранськоi. Чоловiк мав сорок п’ять рокiв i важку задишку, курив кубинську сигару й пив третю чашку кави. У бiлих штанях та солом’яному брилi, Ед мав вигляд молодого дендi, який випадково залетiв iз Парижа та нудьгував у пошуках розваг. На його вдоволеному лицi з вусиками, що стирчали приклееною щетинкою, грала лiнива усмiшка. Проте очi прискiпливо й допитливо оглянули мене. – Хелло! – привiтно помахав Ед i показав, щоб я сiдав за столик. – Як ся маеш?.. Я детально почав розповiдати про своi справи та рекомендацii дядька Бориса. Тодi ще не знав про американський стиль спiлкування: про що-небудь, аби лише зав’язати розмову. Про погоду: «Овва! Сьогоднi чудовий день». Про роботу: «У мене гнучкий графiк. І сам я гнучкий та мобiльний. Усiм це подобаеться». Про захоплення: «Я вчусь грати на гiтарi за самовчителем». Якби я знав про це, то зразу б так i сказав: «І can’t imagine my life without horse riding»[1 - Не можу уявити свого життя без верховоi iзди (англ.). (Тут i далi прим. автора.)]. Мати мене вчила не тiльки рiдноi, а й англiйськоi, бо вважала, що ii синок мае бути освiченим та просунутим. Натомiсть я почав нудно розповiдати про чергову поразку, яку дiстав на робiтничiй нивi, про необхiднiсть десь прилаштуватись, аби не пропасти. – Юрiю! Ти сам себе чуеш? – заклацав перед моiм носом пальцями киiвський дендi. – Каву будеш пити? Чи, може, чогось мiцнiшого?.. – Каву можна. І трохи коньячку, – вiдповiв я тремтливим голосом. – О! Це я розумiю! – пiдтримав Ед i замовив двi чашки кави та по п’ятдесят коньяку. – Розказуй! Що вмiеш i на що згоден… – Умiю небагато. Згоден на все, – випалив я, не задумуючись. – Мiй френд Боря про тебе багато говорив, – пахнув на мене димом сигари Хезерлi. – Птиця Говорун кмiтлива й куди попало дзьоб не совае… Мiй френд Боря абищо до мене не пришле. Ти хто йому? Племiнник?.. Тепер про родичiв не дбають. Тепер родичiв оббирають… Я зауважив його схильнiсть говорити алегорично, нiби вичитаними в книжцi цитатами. Або це вiн сам так формулював речення, щоб видаватись освiченим та глибоким. Хоча в очах нерiдко в нього проблискував вiдчай, нiби в розумного й невилiковно хворого чоловiка, який марнуе видiлений йому час на дрiбницi. – Пропозицiя проста й зрозумiла, – нарештi оцiнив моi здiбностi Ед. – Пiдеш до мене букмекером. Чи, може, хочеш продавати лотерею «Спортлото»?.. Грошi не пахнуть, особливо, якщо iх багато… Його щетинистi вусики знову пухнули на мене димком. – Чи в тебе iншi амбiцii? – уточнив наостанок дядькiв друг. Інших амбiцiй я не мав, хоча мушу сказати, що Ед виявився людиною слова. Такi люди iнодi втiлюють свою нерозтрачену доброчеснiсть, допомагаючи слабшим. Згодом, за три роки, вiн допомiг менi вступити на факультет журналiстики Киiвського унiверситету. Чим саме посприяв, я так i не зрозумiв – може, тим, що вiдiрвав мене вiд свого непевного бiзнесу i вберiг вiд тюрми. Екзамени я добре здав – далася взнаки багатолiтня мамина муштра. Вона не раз казала, що в менi спить розум, та нiяк прокинутись не може. А до того часу, до навчання, я справно приймав ставки вiд легковiрних громадян на iподромi Хезерлi. Мое завдання було – прийняти ставки й вчасно повiдомити Еда, на якого коня найбiльше мiтять. І так ставалося, що та шкапина була проклята, обiцяла багато, але несподiвано приходила другою або третьою. Усi в прольотi, тiльки якийсь друг Еда (iх було зо трое-четверо, вони часто не свiтились, але я iхнi пики вивчив за кiлька тижнiв i на зло пiдморгував), який поставив на iншого коня, вигравав банк. Спосiб давно випробуваний, засвiдчений гербовими печатками вiдомих ветеринарiв, яких, на вимогу азартних гравцiв, не раз просили розiбратися. Нема чого бiситись. Шкапина на той час фiзiологiчно була не готова до переможного ривка. Пошкодила на останньому колi праву передню кiнцiвку, чи ii на льоту схопила гостра кишкова колька. Усi задоволенi, усi аплодують. І менi перепадало з того навару. Рокiв за два Ед завiтав до мене у вузьку конторку, важко плюхнувся в рипуче крiсло, запалив сигару й задумливо погасив. Не йшла, дим душив його, бронхи пiдводили. Так i до астми недовго. Але Ед не мiг покинути шкiдливу звичку, коли не курив, то нюхав сигару, проводив нею по щетинцi вусiв, нiби той тютюн допомагав йому комбiнувати новi проекти. – Юрiю, тобi не здаеться, що ми топчемось на мiсцi? – афористично запитав мене, як перевiреного друга. – Я б так не сказав. Маете причал на Днiпрi, яхту й квартиру на Хрещатику… – Ет!.. Я не про те! – скривився мiй начальник. – Нема драйву. Вiдстаемо вiд життя… – Хочете колоти коней чи жокеiв? – нахабно уточнив я. – Хочу видавати газету! – випалив роздратований Ед. – Чому мене така думка ранiше не навiдала?.. Це ж чудовий хiд! Замiсть того, щоб непродуктивно оголошувати по мiсцевих гучномовцях… Можна про все написати в газетi. Ти знаеш святу силу друкованого слова? Нi, не знаеш!.. Люди вiрять газетi, як останнiй iнстанцii. Орлик вiдстав вiд Буроi, бо невдало стартував. Але за три забiги вiн свое надолужить, адже мае потенцiал. Сатрап набирае сил й ось-ось ударить головою в дзвiн. Помилуйтеся молодим лiдером – надiя розчарованих глядачiв рисак Давид. Результати забiгiв, порiвняльнi таблицi. Цiкаве про коней. Харчування жеребцiв i лошиць – у чому рiзниця. Атмосфера конюшнi… Запах… Це ж цiлий свiт! Про нього можна розповiдати без кiнця… Ми мусимо вийти за межi iподрому. – Виходьте. А до чого тут я? – не мiг зрозумiти мети його вiзиту. – До того… Що ти будеш редактором цiеi газетки, – тицьнув у мене сигарою Ед. – Назвемо ii… Назвемо «Перегони з вiтром». Як тобi?.. Динамiчно? Менi подобаеться… – Ви мене забираете з каси? – я образився й надувся. – Я тебе забираю з… протягу. Потiм будеш дякувати, – звiвся безапеляцiйний Хезерлi й поволiк за собою хвилю запаху кубинського тютюну. – Перебазовуйся в мiй офiс. Там уже тебе чекае комп’ютерна технiка. Вигадка Еда мене приголомшила. Робити газету? Це ж не пироги пекти!.. І не метал рiзати, як масло. Я нiколи цим дiлом не займався та й рожевого уявлення не мав, з якого боку пiдступитись. Проте природна кмiтливiсть мене не пiдвела. Першим дiлом найняв пiдкованого технаря, який узяв на себе верстку та оформлення газети. За мною залишались тексти й iлюстрацii. І тут у мене вийшло, бо раптом знадобилась мамина наука про складнопiдряднi речення. Скiльки вона менi iх удовбувала в мозок! Писати, чорт забирай, виявилось цiкаво. Я iнодi поринав у текст бездумно й стихiйно, не знаючи логiчного завершення, але, попри всi сюжетнi кульбiти, завжди падав, як кiшка, на чотири лапи. Фiнал моеi писанини надихав. Публiкацii виходили захопливi й жвавi, як i належить мiсцю, де голосно дзвенить монета. Ед сидiв у своiй ложi з газетою й м’яко поглядав на мене, як батько, який вiдкрив таланти в сина. Газета йому подобалась, хоч я скоротив ii назву – «Перегони». Навiщо розжовувати?.. Чи додавати романтики?.. Романтика в такому дiлi не допомагае. Тут потрiбен твердий чоловiчий розрахунок i трохи веселоi вдачi… Купка пацанiв щосереди прибiгала, розхапувала свiжий тираж i за пару гривень роздавала бiля входiв у метро. «Перегони» раптом з’явились у людських течках i портфелях, на робочих мiсцях i на столиках у кафе, у залах очiкувань i в дбайливих руках торговок iз Бесарабки, заповнили смiттевi урни й забiлiли пiд ногами на тротуарах. Нi-нi, та й хтось почитае, зацiкавлено пошкребе макiвку, а потiм з iнтересу згадае тролейбусний маршрут до iподрому. На глядацьких мiсцях вiдчутно збiльшилось люду. Проект Еда давав реальнi результати. Вiн вiдчував себе цивiлiзованим чоловiком, який займаеться серйозним бiзнесом. Це вам не на вокзалi кульки ганяти в стаканчиках. Для повноти Едового щастя я вiдкрив сайт iподрому, бо за цифровими технологiями було незаперечне майбутне. Отодi Ед i запропонував менi вступити на факультет журналiстики. Там у нього був знайомий доцент Лозовий, який працював на кафедрi нових ЗМІ й проводив семiнарськi заняття. Лозовий мене натаскав на iспити, якi я успiшно склав. Саме вчасно, бо на осiнь 1999 року мiй патрон здувся – курiння та непомiрне хлебтання кави таки довели його до лiкарняного лiжка. Ед Хезерлi сумовито сказав, помираючи, що вiн у цьому життi все перепробував, щоб вибитись на поверхню: i жiнок любив, i контрабанду ганяв, i фальшував ставки, i по свiту мандрував. Жив для свого задоволення, нi в кого не питаючись дозволу. А от тепер, на смертному одрi, раптом зрозумiв, що мало робив добра. Горе тому, кому нема на що озирнутися. Не йди, Юрiю, моiм шляхом… Ед попросив привести до нього нотарiуса й переписав усе свое майно та грошi на сиротинець у Марiуполi, звiдки, виявляеться, вiн випурхнув. Я навiть сльозу пустив i подумки подякував дядьковi Борисовi за те, що звiв мене з таким чудовим чоловiком. Навчання в унiверситетi – це така нудьга, що розказувати нема про що. Ярмарок марнославства. Лозовий одразу сказав: в унiверi не вчать писати, тут розширюють iнтелект, бо журналiст без iнтелекту – це дурний писар у конторцi чиновника. Вiн знав, що казав, бо мав газетну практику й втiк iз неi в теорiю. У Лозового був червоний нiс i сумнi очi, як у Сатрапа з iподрому, що постарiв. Усе було, та загуло. Доцент носив набитий чорний портфель i аж наче перехилявся на той бiк. Хлопцi жартували, що там у нього не книжки, а зо двi пляшки бурбону, як пальне для машини, без якого вiн втрачае сенс i потенцiю. Студентська практика звела мене з редактором газети «Сiльськi обрii» Йосипом Дреботом. Колись Йосип один раз проскочив у депутати парламенту, осiдлав лiву хвилю й досяг бажаноi мети. Менi жаль тих людей, якi скуштували влади. Жити так, як до злету, вони не можуть, бо це не по iхнiх крилах. І до високого крiсла знову добитись годi. Не обирають, i квит!.. Тодi невдахи починають дригатись i корчити з себе невизнаних лiдерiв. Йосип осiдлав коника (я не можу без iподрому та незабутнього Еда, хоч ти плач!) приватизацii землi й розганяв його, прискорював, аби знову вскочити в парламент. Приватизацiя – це злочин перед селянами, який не простять наступнi поколiння. Не знаю, коли вiн востанне бачив справжнiх селян, але на його жорсткому й жовчному лицi завжди палахкотiло вогнище голоду: до слави, до грошей, до реального стейку чи бодай пiци, яку вiн постiйно замовляв у свiй кабiнет. Йосип запропонував менi покинути навчання або перевестися на заочне вiддiлення, бо йому потрiбнi молодi й талановитi кадри, а менi нема чого дарма втрачати час. Е, нi, подумав я, нема хап-хап, не для того друзяка Ед мене сюди послав, щоб я вiдмовлявся вiд освiти. Та й на кого промiняв?.. На кон’юнктурника, який пробиваеться до влади. Із Йосипом Дреботом я не порвав, а час вiд часу iздив у глибинку й писав для його «Обрiiв» матерiал, пiдкидав дровець у суспiльну дискусiю. Одного разу мою публiкацiю слухали на парламентському комiтетi, звiдки повернувся зрадiлий Йосип. Його акцii зростали й вiн уже готовий був мене озолотити, щоб тiльки уклав контракт. Хто зараз на вищу освiту дивиться? А я такий, що вмiю дохiдливо роз’яснювати. Нiяких обрiiв без мене в «Сiльських обрiiв». Не пiддався, закiнчив i аж тодi прийшов, хоч у Йосипа ще бiльше з’явилось на лицi жовчi, бо знову прокатали на вороних (Еде!.. Еде!.. Я за тобою сумую). Не обрали Дребота в парламент, i газета почала здавати позицii. З горем пополам я протримався бiля загнаного, але не збитого Дребота неповнi п’ять рокiв. Дискусiя про землю то стихала, то розгорталась, а Йосип оживав i впадав у депресiю iз нею також. Врештi менi самому набридла ця спекуляцiя, i я дав бiдним селянам спокiй. До сорока двох рокiв, коли мене розбудила мати, встиг заснувати власну iнформацiйну агенцiю й прогорiти, попрацювати кореспондентом радiо «Свобода» у Тель-Авiвi, прес-секретарем однiеi державноi установи, що опiкувалась iноземними iнвестицiями й платила нечуванi зарплати, написати роман про хвацькi дев’яностi, дiстати вiдмови у всiх видавництвах, яким пропонував свiй опус, одружитись, народити сина й розлучитись. Якщо бути точним, то ми е Іею не розлучались. Просто Ія одного дня, коли мене носило по кафе, клубах, зустрiчах i перемовинах, зiбралася, ухопила за руку Ігорка й повернулась до батькiв у Бучу. Вона стомилась вiд моеi непостiйностi, вiд недовiри, що супроводжувала кожен мiй вихiд у нетрi столицi. Я, каюсь, не завжди спинявся перед умовними бар’ерами. Скажу вiдвертiше – нiколи не спинявся. Жiнки, вино й розваги – то спадок, вiдписаний менi дендi Едом Хезерлi. Хоча Ія була для мене на першому мiсцi. Вона – надiйний тил, на який можна опертися. А я мисливець. Уполював – i все в сiм’ю, щоб не вiдчувала нестатку. Ія сказала, що iй набридло жити з мисливцем, iй хочеться простого й тихого щастя. Тато передав менi одну зi своiх рис. Хоча, як менi вiдомо, до мисливства вiн прилучився випадково. Його шеф Дмитро Вербицький пiдмовив. За переказами, на телефоннiй станцii тодi було три мисливцi – бос, тато й кабельник Северин Нечитайло, у якого руки тряслись. Кабельник мав справу зi свинцем, сидiв пiд землею в люках, видзвонював телефоннi пари й зварював муфти. На технiчнi потреби йому видавали спирт. А за шкiдливiсть – молоко. Вiн пив i одне, й iнше… У день, коли я метався в порожнiй квартирi, роздумуючи, як повернути Ію, подзвонила мамина сусiдка з Емська. – Юрiю, добрий день, – вкрадливо сказала, вагаючись. Тiтка Марина працювала вихователькою в дитячому садку. Вона була единою годувальницею в сiм’i. Чоловiк, якого прозивали Семьйон Семьйонович, байдикував без роботи, перебивався дрiбними заробiтками й не помишляв десь закрiпитись, радо щовечора лупив домiно у дворi пiд будинком. Син Костя, мiй ровесник, балабон рiдкiсний, прогулював школу й тягався зi шпаною на вокзалi, виглядав, що украсти. Рокiв у шiстнадцять загримiв за грати й поволочив своi днi вiд тюрми до тюрми. – Юрiю, це ти чи не ти? – допитувалась тiтка Марина, бо давно не чула мого голосу. – Я!.. Я!.. – майже по-нiмецьки пiдтвердив, тоскно оглядаючи порожню квартиру. – Дзвоню, щоб твоя мама не почула, – зразу перейшла до справи сусiдка. – Вона ж тобi нiколи не скаже… У неi бiда! – Яка бiда? Я не зразу перейнявся ii тривогою – Ія й син не йшли з голови, роздумував, як iх повернути. Не годиться жити порiзно, наче чужi. Не можу я в порожнiй квартирi бути сам. Менi з неi хочеться кудись утекти на люди. Постарiв, чи що?.. – Лiкар виявив пухлину в грудях. Треба робити операцiю. А вона сказала, що боiться, – дзвiнко доповiла про мамину бiду тiтка Марина. – Ти мусиш приiхати й втрутитись… Я приiхав в Емськ i, не зволiкаючи, у той же день забрав маму в столицю. Киiвськi ескулапи пiдтвердили: хвороба е, стадiя загострена. Слiд вирiзати лiву грудь, прийняти серiю уколiв хiмii. Мама осунулась, змарнiла, я ii не впiзнав. Десь подiлась ii твердiсть. Вiдчувалось, що вона дiйшла до тiеi межi, коли людина залишае собi мало рiшень. Усi турботи, усе пiклування переклала на мене. Вона слухняно виконувала моi команди. Не мала сили волi щось змiнити. Та й можливостей. Їй залишалось вiрити менi й сподiватись на краще. Людина завжди сподiваеться на краще, навiть у такiй ситуацii. – Юрку, ти мене врятуеш? – одного вечора спитала, коли я дрiмав бiля ii лiкарняного лiжка. – Неодмiнно, мамочко! Я пiдняв на ноги всiх лiкарiв… Мама щаслива заснула. Але стан ii ставав усе важчий. Лiкарi сумно зiтхали й вiдводили очi. Нiчого вдiяти не можуть, хвороба сильнiша. Слiд готуватися до найгiршого. Мама вiдчула, що вiдходить. Їi блiде лице засвiтилось свiтлом, що линуло десь iзсередини, з-пiд шкiри, нiби вона вiддавала останнi сили, щоб утриматись на цьому свiтi. Вона була спокiйна й умиротворена. Мама мене жалiла, не хотiла турбувати своiми недугами. Так незручно вийшло, ii Юрiй мусить перейматись i через неi вiдчувати бiль… Одного разу, отямившись, вона сказала, нiби продовжила давню розмову зi мною: – Знайди тата! Вiн живий!.. Вiн тебе чекае… Усi цi сорок рокiв мама вперто стверджувала, що тато живий. Вона серцем вiдчувала. Просто тато потрапив у непереборнi обставини. А татiв портрет на столi – як клятва вiрностi… Роздiл 2 Поховав маму в Киевi. Мiста прив’язують людей до себе могилами рiдних та близьких. Емськ нас нiчим не тримав, тiльки таемницею татового зникнення. Коли вмирають найближчi, з’являеться вiдчуття пустки. Серце не вiрить у нову реальнiсть, мечеться в пошуках рiдного обличчя. Пам’ять норовливо стрiпуеться i втiкае в теплi спогади. Нова реальнiсть, як будинок iз наскрiзь вiдчиненими вiкнами й дверима, з рiзкими протягами, вiдбирае тепло й суворо виштовхуе у вир життя. Не залишайся надовго, бо скорботний будинок зачинить вiкна й дверi, не випустить. Якщо ти не можеш цього змiнити, то йди далi, живи, не окутуй себе горем. Мати не хотiла, щоб я страждав… Сусiдка тiтка Марина постарiла й схудла. Вона дивним чином поеднувала в собi чистьоху й нечупару. Завжди вимите й доглянуте помешкання та стара заношена нiчна сорочка, в якiй могла проходити цiлий день i вискочити до сусiдiв у наопашки накинутому халатi. Сидiла сама в квартирi, на пенсii. Скаржилась на чоловiка. Семьйон Семьйонович ii обманув. Обiцяв, що нiколи не покине. А взяв i покинув. Грав у свое домiно та й так похилився при всiх набiк, нiби заснув. Люди до нього: «Семьйон Семьйонович!» А вiн анi словечка. Покинув тiтку Марину, обманув… Неспокiйна сусiдка першим дiлом подзвонила в школу й повiдомила, що нема вже iхньоi найкращоi вчительки, померла. Син у Киевi поховав. І як то тепер бути? Похорону нема, а вшанувати Настасiю Андрiiвну треба. Директор школи Густав Волошин розпорядився виставити траурний портрет мами при входi. І сам прийшов iз купкою колег. Я не знав, як iх приймати. Мовчки тупцював посеред давно чужоi для мене вiтальнi й тужливо гадав, коли це все закiнчиться. Потиски рук, поплескування по плечу, обiйми, тиха сльоза. Багатьох учителiв я знав. І вони всi менi спiвчутливо шептали, що гарна мама в мене була. А мати десь наче перебувала тут, у квартирi, за стiною, тiльки не виходила до своiх товаришiв. Замiсть неi мусив вiдповiдати я… День вiдвiдувань нарештi закiнчився i я залишився сам. Квартира нiби стала меншою. Гнiтило непереборне вiдчуття, що мама десь поряд, тiльки не виходить. Ось ii сукнi, блузи й пiджаки. Вона одягалась у школу строго, без кольорових надмiрностей. Туфлi при входi, м’якi домашнi тапочки. У ваннi – зубна щiтка, аерозолi, парфуми й гребiнець. У ньому заплуталось кiлька сивих волосин. На робочому столi – зелена лампа, вкрита в’язаним мереживом, кiлька пiдручникiв, двi-три ручки. Пiд склом – розклад урокiв. Здавалось, вона згадала, що той розклад неждано помiнявся, i вибiгла, поспiшаючи. У кутку стола, пiд полицею з книгами, портрет тата. Тато для мене тiльки тим портретом i обмежувався. Я його не пам’ятав. Менi було два роки, коли вiн поiхав на свое полювання. З портрета дивився на мене ще геть юнак. М’якi чорнявi вуса ще не загрубiли, а погляд карих очей бачив за об’ективом маму, бо свiтився теплом i любов’ю. Нiби передавав вiтання здалеку. Вiтання, що не згасало ось уже сорок рокiв. Тато був тодi майже вдвiчi молодший вiд мене. Йому виповнилось двадцять чотири. І прожив вiн iз мамою тiльки три роки. Щасливi роки, але дуже короткi. «Сорок рокiв! Цiлих сорок рокiв! Як же його знайду?..» За цей час стiльки подiй прогуркотiло у свiтi! Яких потрiбно зусиль, щоб розiбрати притисненi часом завали над однiею-единою людською таемницею? Я бездумно стояв перед книжковими полицями й згадував, як мати вчила мене формувати власну бiблiотеку. «Ось на цiй полицi склади десять книжок, якi тобi найбiльше сподобались. Це буде твiй золотий запас». – «А якщо згодом менi сподобаеться iнша книжка?» – запитав я. – «У тому й сенс! – усмiхнулась. – Тодi ти мiняеш одну з десяти на нову. Стару ставиш сюди, донизу, а нову – у десятку. І так усе життя. Побачиш, яка в тебе гарна бiблiотека вийде!» Я справдi захопився маминою грою з книжками. Робiнзон Крузо в мене змiнився Джонатаном Свiфтом. Потiм мандрували з полицi на полицю Гекльберрi Фiнн i Дон-Кiхот, доктор Самюель Фергюсон i доктор Кейвор. Я лiтав у космос разом iз Голом Клементом та Артуром Ч. Кларком, закохувався з Сомерсетом Моемом, Франсуазою Саган i Джейн Остiн. Товстi книжки бентежать читачiв. Перечитував по кiлька разiв маленькi романи Енн Ватемаа. Його «Яйця по-китайськи», «Реквiем для губноi гармонii» перемiщались у мене з полицi на полицю. Я не мiг iм знайти мiсце, бо не осягав. Проте пiсля школи вони остаточно закрiпились у золотiй десятцi. Інодi книги з нами живуть, iнодi вмирають, як люди, коли про них забувають i довго не вiдвiдують. Книги на моiх полицях жили, бо тут чулася невидима присутнiсть мами. Може, це вона сама почала переставляти на моiх полицях прочитане? Бо яким дивним чином тут опинився Достоевський, якого я не люблю за надмiрне знущання з людини?.. Раптом подумки зауважив, що в киiвськiй квартирi в мене обмаль книг. Там бiдно пiсля втечi дружини з сином. Усе залишилось у минулому, нiби в паралельнiй реальностi. І синовi Ігорку я не розповiв про мамин метод. Чому? Утратив вiру?.. Почерствiв?.. Потонув у буднях?.. Програв азарт на перегонах Еда Хезерлi?.. На антресолях у коридорi я знайшов безлiч непотребу, що накопичувався й заповнював собою тiсний простiр. Електрочайник, що давно згорiв. Кiлька банок зi сливовим варенням, про якi забули. Рулон невикористаних шпалер, який мама вiдклала про запас. Кiлька мисливських журналiв зi злиплими сторiнками. Моi тенiснi ракетки. Чашка з вiдбитою ручкою й написом: «У день весiлля випий повну чашу до дна». Мама випила й сховала ii подалi вiд очей. І ось нарештi татова коробка, куди мама склала його речi. Два порожнi патрони вiд берданки. Татовi ii по знайомству продав начальник Дмитро Вербицький, коли агiтував прилучитися до мисливства. Вiд гiльз досi тхнуло стрiляним порохом. Позолочений наручний годинник «Cornavin» iз червоною зiркою посерединi. Стрiлки зупинились о восьмiй двадцять одна. Секундна стрiлка взагалi вiдпала й прилипла до цифри 6. Корпус годинника подекуди подряпаний, бо позолота була тонка. Тато не взяв його з собою, щоб не загубити, бо дуже дорожив ним – мамин подарунок. Двi обручки, виточенi з бронзи. Потьмянiлi, сiрi й непривабливi. Вони вирiшили одружитись несподiвано. Тато приiхав в Емськ, чим дуже маму здивував. То була осiнь, справжня золота осiнь. Небо було сине, нiби намальоване ультрамарином. Жовтi клени шумiли у високостi та пiд ногами, коли вони прогулювались у Другому парку. Емськ для них обох тодi був невiдомим мiстом, бо мама лише кiлька мiсяцiв, як переiхала. Тому й дивувались, чому люди називали гарний парк, iз дiаметральними дорiжками та озерцем посерединi, Другим. Виявляеться, колись був Перший, але влада його вирубала й на тому мiсцi замостила площу, поставила пам’ятник i збудувала поштамт iз АТС, куди пiзнiше влаштувався на роботу тато. А Другий парк – то був маеток якогось пана, за яким давно час зашумiв. Будiвлю розiбрали, цегла на нiй була така, що ще кiлька столiть простоiть, у фундамент насипали щебеню та пiску, зверху заасфальтували. І вiдкрили на тому пiдвищеннi дитячий майданчик iз гойдалками-човнами. Тато гойдав маму, трiпочучи вiд щастя. Мама вiдчула, що в неi виросли крила. З того човника вони перебiгли в кафе, що називалось «Сторожова вежа». По гвинтовiй драбинi пiднялись догори, i в безлюднiй круглiй залi чарiвник у бiлiм фартуху нацiдив iм з iталiйськоi кавоварки «Omnia» неповторноi кави, вiд якоi iм свiт закружляв, наче в танцi. Унизу, щоб не впасти, тато став на одне колiно, подав мамi жовтий кленовий листок i освiдчився в коханнi. Весiлля зiграли за мiсяць. А обручок не купили. Тодi золотi обручки були дефiцитом, хоч ЗАГС видавав молодятам спецiальнi довiдки, щоб магазини продавали без черги. Так i з’явились бронзовi. Тьмяне фото двох хлопчикiв у коротеньких штанцях на шлейках. Менший – дядько Борис, вищий – тато. Хлопчики злякано дивляться у фотоапарат, нiби iх мають за щось покарати. Бiлявi, вигорiлi на сонцi чубчики, босi ноги. Чого мама не залишила цю фотографiю в сiмейному альбомi? Може, тому, що тато одного разу сказав, що не любить цього знiмка. Вони тодi були в бабусi Варвари, десь на пiвденному Подiллi, у гостях. І тут хтось скомандував: «Бiжiть до рiчки в садок! Там фотограф вас сфотографуе!» Тато бiг i вступив у коров’ячий слiд. Так i став до знiмка. Потiм, коли бачив, щоразу згадував – хотiв ногу витерти… На самому сподi коробки лежала бобiна з магнiтофонною стрiчкою. Я зачудовано дiстав ii, змотав розкручений кiнець i заiнтриговано подумав: «Що на нiй записано? Чого мама ii зберегла?» Цей викопний раритет нiкому нинi не потрiбний. Молодь навiть не зможе сказати, що це за предмет. Таких магнiтофонiв уже в побутi нема. Давно замiнили цифровi гаджети. Якби й хотiв прослухати, то не вдасться. Я сидiв розгублений посеред вiтальнi над перебраною коробкою речей i гадав, з чого почати пошук. Надii було мало, але мама так просила. Перша думка, найпростiша: тато просто змився з сiм’i, утiк кудись на пiвденне Подiлля до родичiв. Але це так само було неймовiрно, як i те, що з ним утекли два напарники – начальник АТС i кабельник. Індивiдуальнi причини зникнення тата слiд вiдкинути одразу. Необхiдно скласти план пошуку, хоч i нехiть бере. Як можна знайти людину через сорок рокiв?.. Йосип Дребот навчив мене правил журналiстських розслiдувань. Тож я забив у свiй план кiлька початкових пунктiв. Перший. Познайомитись iз колом родичiв учасникiв мисливськоi вилазки Дмитра Вербицького та Северина Нечитайла. Може, щось пам’ятають. Може, хоч скажуть, до кого, куди, у яке мiсце поiхали. Озеро Бiле довге й велике, лiсове, там береги без пiд’iздiв, тiльки кiлька грузьких дорiг виводять до нього. Хтось мусив iх приймати, зустрiчати, бо вони вперше туди подались. Другий пункт. Чим закiнчилось кримiнальне розслiдування, адже воно було вiдкрите? Мама розказувала, що приходила мiлiцiя, опитувала ii й сусiдiв. Чи залишилось щось зi старих радянських архiвiв? Може, спалили, як непотрiб, та й забули. Хто вiв розслiдування? Чи живий нинi?.. Трете. А що трете?.. Трете випливатиме з перших двох. Я вирiшив, що план iз двох пунктiв – це тiльки начерк для заспокоення совiстi. А далi iмпровiзуватиму по ходу п’еси. Магнiтофонна бобiна знову потрапила на очi. Я зiтхнув i пiдiйшов до домашнього телефону. Там лежав списаний-переписаний пошарпаний довiдник. Знайшов номер однокласника Вiтька Копиленка. Вiтько завжди був мiй Санчо Панса, тягався зi мною у всiх пригодах. Ми дружили десять рокiв шкiльного життя, i нiякi прикрощi та хлопчачi сварки не могли нас роз’еднати бiльше, нiж на кiлька днiв. У Вiтька була одна прекрасна риса – вiн не поспiшав, на вiдмiну вiд мене, говорити. Подумае, посопе, позволiкае, а потiм, може, щось i скаже. Бо якби вiн так само, як i я, запалювався, то нашiй дружбi давно б настав фiнiш. Щоправда, як на нинiшнiй стан, про дружбу не варто казати, бо востанне ми зустрiчались рокiв п’ятнадцять тому, коли Вiтько приiжджав у Киiв. Я його повiв на iподром, з барського плеча пiдказав, на якого коня поставити. Ми тi вигранi грошi одразу ж i прогуляли в гуркiтливому кабаре на Червоноармiйськiй… – Привiт, друзяко! Пiзнаеш?.. – Тебе не впiзнаеш, – ствердно засопiв у вухо Вiтько. – Чув, чув. Твоя мама… Спiвчуваю… – Треба пересiктись. Кажи, де?.. – Чого довго гадати? – хихонув однокласник. – У ресторанi!.. Ресторан «Самограй» вiдкрили на поштi. У зв’язку зi збитковiстю ii обскубли з усiх бокiв. На мiсцi вiкон прорубали дверi для кiлькох магазинiв, навiть прокуратуру помiстили на другий поверх. І для ресторану мiсце знайшлося. Побачив Вiтька ще вiд входу – огрядний, iз пивним черевцем, вiн сунув, як бульдозер, ледве лавiруючи помiж столами. На майцi через усi груди напис «Streetball», хоча, судячи з фiгури, вiн був такий далекий вiд спорту, як я вiд розумiння, навiщо з ним зустрiчаюсь. – Кава, вiскi, содова? – на американський манер запитав друга. – І пожерти також! – не пiдтримав мiй швидкий варiант Копиленко. Щось у ньому змiнилось. Я за ним спостерiгав, поки ми iли, пили й вели легку балачку, усiляко уникаючи згадок про маму. Вiтько весело розповiдав, що зiбрав бригаду будiвельникiв i виконуе замовлення багатiiв, та не тiльки в Емську, а й по всiй краiнi й за кордоном. Його бригада славиться ретельнiстю й високим рiвнем виконання. Вiдповiдно, мае гарнi заробiтки, не бiдуе. Це взагалi-то дивний збiг, що застав його вдома, бо вiн приiхав на день народження дочки, подарував iй i зятевi путiвку на Балi. На завтра Вiтько готуеться летiти в Лодзь, де залишив своiх хлопцiв. Я нарештi визначився з тим, що непокоiло: друг бiльше розмовляв, анiж я. Вiн був упевнений у собi, енергiйний, цiлеспрямований. Саме те, чого менi бракувало. Санчо Панса пропав, з’явився бульдозер, що пре напролом. – Друже, пiдкажи, де я мiг би прослухати оцю плiвку? – м’яко перебив його нескiнченнi тиради. – Гм… – збився з думки Вiтько й узяв бобiну, пооглядав ii. – Де ти це чудо технiки розкопав? – Несуттево, – уникнув я деталей. – Хочу послухати, що на нiй записано. – Таку штуку можна прокрутити, – задумався на хвилю друг, – на тому боцi. У Середи! Вiн тримае крамничку антикварiату… На тому боцi – це значить за автострадою. Наш Емськ розрiзали, нiби яблуко, шумливою магiстраллю, що бiгла в один край до Львова, а в iнший – до Кишинева. Хтось так мудро спланував, прокладаючи трасу. З одного боку залишилась влада, полiцiя, пам’ятник iз поштою та кiлька банкiв i шкiл, а з другого – вокзал, аеропорт, театр, бiблiотека й заводськi труби. Висотки, щоправда, як зуби дракона, почали рости з обох бокiв. Що вже не робили – розв’язки, з’iзди, мостовi й пiдземнi переходи, а розрiзане яблуко стулити докупи не змогли. І люди почали перепитувати: «Ти з того боку?» Ми пiшли «на той бiк». Крамничка антикварiату розташувалась у двоповерховому будинку, який ще пам’ятав часи польських магнатiв. Старий будинок глядiв сумними вiкнами на шумливу автомагiстраль i дрiмав у сонячному маревi. Дзвiнок над головою калатнув, коли ми зайшли, але до нас нiхто не визирнув. Я зачув запах розплавленоi канiфолi, що линув iз прочинених дверей у стiнi, завiшанiй рiзноманiтними годинниками. Це була таки справдi антикварна крамничка, лише тiсненька. У нiй не було вiльного мiсця. Навiть на пiдлозi бiля рiзьблених шаф, буфетiв, бюро, крiсел, пуфiв, скринь, тумб стояли без порядку розставленi гасовi лампи, газетницi, мiднi ваги й бронзовi кавомолки, свiчники й небаченi телефони, глеки й вишуканi гачки для ключiв. Вiтько вдарив долонею по дзвiнку на прилавку. До нас вискочив лисий чоловiк iз борiдкою та окулярами на лобi – вiн щось паяв у майстернi й, мабуть, присвiчував собi лампою, бо мружився й придивлявся до захожих. Його вправнi пальцi поскакали по прилавку, нiби перевiряли, чи вся дрiбнота на мiсцi. Власник очевидно тримав крамничку не так для бiзнесу, як iз пристрастi. – Що бажаете? – запитав увiчливо. – Ось вiн, – показав не мене, як на без’язикого, рiшучий Вiтько. – Мае касету. Хотiв би послухати ii… – Ага!.. Ага! – жваво взяв у руки мою знахiдку антиквар. – «Свема»… Номер вiсiмнадцять. Упiзнаю. А чи знаете ви, панове, хто першим i коли здiйснив магнiтний запис звуку? І оскiльки ми промовчали, то вiн сам продовжив, вийшовши з-за прилавка. – Де ж вiн у мене стоiть? Он там, бiля вiкна, – показав на магнiтофон «Юпiтер», оздоблений деревом. – Шановний, будь ласка, подайте його сюди! Вiтько розгрiб ногою дрiб’язок, що перепиняв шлях, ухопив мiцними руками апарат i поклав на середину прилавка. – Ось так, – любовно погладив антиквар свою коштовнiсть. – Зараз ми його ввiмкнемо в розетку, намотаемо плiвочку… Двi дорiжки. Тут може бути багато записiв… Уперше записав звук на стальну дротину данський фiзик Поульсен. Ще в 1889 роцi. Вiн назвав свiй винахiд телеграфоном. Пристрiй працював iз телефоном. Щось подiбне до сучасного автовiдповiдача… Бобiна закрутилась, «Юпiтер» зашипiв, нiби на плiвцi нiчого не було. Ми стояли мовчки й чекали – може, те чудо технiки оживе. І воно ожило! Голосний звук раптом увiрвався в тiсну крамничку, як вiтер, що поривом розчинив вiкна й дверi. There’s a lady who’s sure All that glitters is gold And she’s buying a stairway to heaven. When she gets there she knows, if the stores are all closed With a word she can get what she came for. Ooh, ooh, and she’s buying a stairway to heaven. Чистий дзвiнкий голос пiд розливи флейти та перебори гiтари спiвав про дивну юну ледi, яка стверджуе, що мае багато золота, бо золото все, що блищить. І вона купить сходи в небо. Коли приiжджае туди, вона знае, що всi магазини зачиненi, але словом може отримати те, по що приiхала. О-о-о, о-о-о, i вона купуе сходи до неба!.. – «Лед Зеппелiн»! – випалив старий i захитав у такт головою. – Свинцевий дирижабль!.. Група моеi молодостi!.. There’s a sign on the wall But she wants to be sure ’Cause you know sometimes words have two meanings. In a tree by the brook, There’s a songbird who sings, Sometimes all of our thoughts are misgiven. Ooh, it makes me wonder, ooh, it makes me wonder. Вiдверто кажучи, переродження старого мене здивувало. Вiн заусмiхався до нас, нiби зустрiв давнiх друзiв. Я нiколи не цiкавився цiею групою. Нинi за «Дирижаблем» сумують хiба такi невиправнi ретрогради, як цей Середа-антиквар. Тато теж, виходить, любив цю мелодiю. Мама розказувала, що единим статком, який вiн привiз iз робiтничого гуртожитку в Миколаевi, був магнiтофон «Днiпро». Це на ньому батько часто слухав мелодiю про дивну ледi, яка бачить на стiнi знак, але вона хоче бути впевнена, тому що слова iнодi мають два значення. На деревi бiля струмка спiвоча птаха спiвае, й iнодi нашi думки навiюють лихi передчуття. О-о-о, як це дивно! О-о-о, як це дивно!.. – Хлопцi, ви знаете, вiд чого здох соцiалiзм? – помолодiлими очима без окулярiв глянув на нас колекцiонер. – Вiд ось такоi магнiтноi бобiни!.. Смiливцi з-за кордону привозили записи, у пiдпiльних студiях розмножували. А далi… А далi… Усi спiвали разом iз Робертом Плантом. Перебирали струни вслiд за Джиммi Пейджем. О-о-о, як це дивно!.. There’s a feeling I get When I look to the west, And my spirit is crying for leaving. In my thoughts I have seen Rings of smoke through the trees, And the voices of those who standing looking. Ooh, it makes me wonder, Ooh, it really makes me wonder. Я дивлюся на захiд сонця, i на серцi туга. І ридае душа, рвучись на волю. Наяву, як увi снi, кiльця диму в листi. Голос i очi з давнiм болем… О-о-о, як це дивно! О-о-о, як це справдi дивно! Мама продала татiв магнiтофон за кiлька рокiв пiсля того, як вiн пропав на полюваннi. Не могла на нього дивитись i плакала. Кожна татова рiч у мами викликала сльози. Роберт Плант замовк i Джиммi Пейдж полетiв на гiтарi пiд небо. Грав за цiлий оркестр. Мелодiя окутувала серце й наповнювала якоюсь дивною задумою й смутком. Пiсня розповiдала про кохання, що прориваеться через вiки й вiдстанi, про пристрастi, що стають легендою й проростають крiзь час, а душi пiдiймаються сходами до небес. І раптом мелодiя урвалась. Плiвка знову зашипiла, наче хтось стер запис. Ми розчаровано втупились у бобiну, що крутилась. – Алло! Луiзо! – озвався з магнiтофона несподiваний чоловiчий голос. – Як там на сьогоднi? На старому мiсцi?.. – Не знаю, – вiдповiла жiнка, вагаючись. – Мого нема. Десь поiхав… Але я не можу. У мене голова болить… – Що ти вигадуеш? Яка голова?.. – А ти не знаеш, коли в жiнок голова болить? – зi знущанням перепитала незнайомка. – На мене червонi цигани напали… Як тобi ще сказати? – От не щастить! – зiтхнув чоловiк i пiсля паузи запропонував: – То хоч так зустрiньмося. Вип’емо кави… – Зайвий раз ризикувати? Ти забув, ким мiй працюе? – жiнка обiрвала розмову й кинула слухавку. У магнiтофонi запiкало. Я натиснув на кнопку «Стоп» i перекрутив стрiчку назад. Знову прослухав коротку розмову. Жiнка й чоловiк, очевидно, коханцi, обговорювали побачення, але вона вiдмовилась через iнтимнi обставини. У неi чоловiк пiдозрiливий i працюе тим, кого слiд боятися. Хто записав цю телефонну розмову просто посеред гiмну кохання? Тато, який так любив цю мелодiю? Чи хтось iнший, ухопивши першу-лiпшу бобiну, що потрапила до рук?.. Запис зроблено якiсно. Не виключено, що на самiй телефоннiй станцii. Мама колись розповiдала про тi часи та про татову роботу. Щоб улаштуватись на АТС, потрiбно було дати пiдписку про нерозголошення державноi таемницi. КДБ контролювало зв’язок, як невичерпне джерело iнформацii. Начальник великоi АТС, наприклад, мусив затверджуватись у Киевi, проходити спецiальну перевiрку та з десяток спiвбесiд. І то не кожен проривався крiзь тi загороди. Дмитро Вербицький прорвався й мусив заплющувати очi на прослуховування та запис телефонних розмов. Держбезпека в дискусii не вступала. Затвердили – мовчи й виконуй… Ми прогнали плiвку вiд початку до кiнця, перемикали дорiжки, але бiльше записiв не виявили. Стрiчка була порожньою. Хто зробив цей запис розмови коханцiв? І чи потрiбен вiн менi для розшуку батька?.. – Обiрвали, – iз прикрiстю мовив посмутнiлий антиквар. – Така була… гарна мелодiя. Так високо… дирижабль лiтав. Я задовольнив вашу цiкавiсть? – Задовольнили, – кивнув я й увiмкнув перемотку, щоб забрати бобiну. – Дякую!.. Ви часом не знаете, чиi це були голоси? – Дивне питання. Звiдки менi знати, що ви принесли?.. Я можу тiльки здогадуватись i робити поверхневi висновки. Пiсня обриваеться записом телефонноi розмови. Де-небудь цей запис не зробиш. Скажiмо, на сходовому майданчику… З такою котушкою. Це стацiонарний запис. Або у квартирi, або… Не знаю. На телефоннiй станцii. – Пане Середо! А може, ви чули щось про пропажу трьох працiвникiв телефонноi станцii в далекому сiмдесят восьмому роцi? – я згадав про свiй план i почав його виконувати, незважаючи на нетерпiння Вiтька, який уже стояв бiля дверей крамнички. – Друже, ти можеш iти. Я з люб’язним паном ще поспiлкуюсь… – Як знаеш, – iз жалем знизав плечима однокласник. – Я мушу поспiшати… І Вiтько втонув у шумi автостради. – Сiдайте, – показав господар на раритетне крiсло, що стояло позад мене. – Сiдайте, нiчого з ним не станеться… Чого ви питаете про цю давню iсторiю? – Я син одного з тих, хто пропав. Юрiй Холоденко… – Кави будете? У мене там, – старий кивнув на прочиненi дверi, – е чудова кавоварка на пiску… – Дякую, але не хотiв би вас обтяжувати, – старовинний стiлець скрипнув пiдi мною, я сiв. – Може, просто поговоримо? – І поговоримо, i кави вип’емо! – охоче погодився господар i сховався в канiфольному сутiнку. За кiлька хвилин повернувся й поклав тацю з двома чашками та цукерницею на прилавок. Деякi люди вмiють створити затишок у будь-яких обставинах. Антикварна крамничка наповнилась запахом кави й тепла, дiдок iз посвiтлiлим лицем зняв окуляри й гостинно запросив пригощатись. Вiн вiд самотностi нудьгував, а тут ось з’явилась нагода згадати молодiсть. Пригладив сиву борiдку й сiв навпроти. – Даруйте, як вас звати? – запитав я. – Павло Антонович, – охоче вiдповiв. – Дехто нарiкае на тодiшню владу, що утискала. Я вам скажу так: може, й утискала, кого вважала за потрiбне. Бо лукава була. Брехлива. Ну а що зараз?.. Зараз нiкого не утискають, i порядку нема. Чи, може, лукавства менше? Брехнi?.. Хоча… Це справдi два рiзнi свiти… На молодi роки грiх нарiкати. Люди волiють жити й радiти за будь-яких обставин. Я працював друкарем, газети друкував. Пам’ятаю, метранпаж, бiлорус, приклеiв догори ногами фотографiю. Начальство йому дорiкае, тицяе газетою, а вiн бурмотить: «Ну й що такого? Пташка в речку смотрит…» Вiн сплутав мови й говорив суржиком. Першого травня, через п’ять днiв пiсля вибуху Чорнобиля, ми вийшли на демонстрацiю з нагоди дня солiдарностi трудящих. Ми були солiдарнi з усiма, тiльки самi не знали, що йдемо з транспарантами пiд радiоактивним дощиком… – Павле Антоновичу, що ви пам’ятаете про мисливцiв, якi зникли? – навернув його до мети свого вiзиту. – Був такий… ексцес. Загадковий. Антиквар на хвилю замислився, згадуючи, i скрипнув старовинним крiслом. Дивився на мене з неприхованим iнтересом. І було незрозумiло, чи хоче щось повiдомити, чи просто поговорити, вдовольнити свою старечу цiкавiсть. Я для нього був несподiваним вiзитером. – Казали, що трое мисливцiв пропали в Краснянському лiсi, бiля озера Бiле. Але в нас знаете, як?.. Поговорять, подивуються, а потiм забувають… Час накривае новими подiями. Найпоширенiшою була версiя, що втонули. – Утонули? – здивувався я. – Тато вмiв добре плавати. – Бувають обставини, коли вмiння не допомагае, – спiвчутливо заперечив Павло Середа. – Човен перевернувся, ударився головою об борт… Амунiцiя намокла, важка. Або заплутались у браконьерських сiтках. Того ж добра вистачало в будь-якi часи… – Ви серйозно?.. Усi трое втопились? Я не мiг сприйняти його версiю, бо вона здавалась дуже простою. Приiхали ввечерi на озеро, отаборились, переночували. Машину залишили в лiсi. Сiли вдосвiта в човен. Туман укутав усiх, нiчого не видно. Берега не видно, неба нема. Вирушили в бiлу тьму… Як же без берега? Як же без неба?.. Хтось оступився, човен перевернувся й накрив iх у холоднiй водi. Почали борсатись, заплутались у рибацьких сiтках. Але тут виникають сумнiви. Човна не знайшли. Тiл не виявили. Жодних речей у водi. Жодних слiдiв на березi. Припустiмо, приплив браконьер, витягнув одне тiло, друге, злякався i втiк. Там велика глибина, кажуть, озеро мае карстове походження. Дно намулисте, могло втягнути в себе, сховати. Та куди подiлась машина? Постояла кiлька днiв на узлiссi, потiм випадковi люди знайшли ii i вкрали, розiбрали на запчастини?.. Захопив злочинець, щоб приховати слiди свого злочину?.. Машина тодi була великим дефiцитом. У мене одразу виникло кiлька питань. Чи шукали iх водолази?.. Чи залишились слiди вiд авто?.. Вiд ночiвлi?.. Де взяли човен?.. І чи взагалi хтось складав маршрут iхнього можливого пересування? Жодного факту, який би пiдтверджував цю версiю, нема. Є залiзний факт: трое чоловiкiв у п’ятницю, 22 вересня 1978 року, виiхали на полювання й додому не повернулися. – Раджу вам звернутися до капiтана Іларiя Шамана. Вiн тодi вiв розслiдування, – допив каву i звiвся Павло Антонович, тодi взяв iз полицi амбарну книгу й почав гортати. – Десь тут був у мене його номер телефону… Вiн на пенсii. Теж захопився колекцiонуванням. Тiльки холодною зброею. А менi тут цi… колючi й рiзальнi… не пiдходять. Тому в нас не зрослося. Бачив його якось на барахолцi. Походжав… Я подякував i вийшов. А старий меломан услiд промугикав: «Сурма покличе тебе в дорогу. Послухай, ледi, пiсню вiтру. Адже, як вiдомо, на вiтерцi сходи лежать. О-о-о, як це дивно!..» Роздiл 3 Капiтан Іларiй Шаман чекав мене в «Сторожовiй вежi» й знiчев’я розглядав круглу залу навколо гвинтових сходiв. Бармен поклав перед ним каву та келих iз вiскi. Старий вагався, мiркуючи, з чого почати. Кондицiонер ганяв йому рiдкий чубчик на тiм’i. Лице було сiре й невиразне, нiби кiлька разiв випрана й не пропрасована марля. Таке лице промайне – не запам’ятаеш. Зустрiв би його вдруге, то й не впiзнав би. І тiльки живi очi, з прижмуром, чiпкi, допитливi, блискучi, видавали в ньому старого детектива. Бармен вiдiрвався вiд своiх склянок, якi механiчно перетирав, i, не питаючи згоди, поклав передi мною чашку кави. Бiзнес е бiзнес, заклад не може iснувати без прибутку… – Люблю посидiти в такiй залi сам, – буркнув капiтан i блиснув розумними очима. – Тихо, як пiсля свята… Це ти менi дзвонив? Іларiй Шаман розповiв, що та давня справа засiла йому в душу нiмим докором. У кожного справжнього слiдчого е така iсторiя, над якою вiн мiркуватиме до скону вiку й вiдчуватиме присмак поразки. А вiн не звик до поразок, i це його довго гнiтило. Пропали трое чоловiкiв. Спершу здавалось, що швидко розслiдуе iхне зникнення. Це ж не голка в сiнi, а трое здорових, активних мужикiв. У цивiлiзованому краi жили, де дiяли радянський закон i соцiалiстичний порядок. Опитав родичiв, усiх можливих свiдкiв. Компанiя збиралась цiлий тиждень, тiльки й розмовляли про поiздку. На Бiлому гнiздились хмари качок. Один пострiл – i десяток на водi трiпоче. Туди iздили пострiляти звiдусiль. Просто якась мисливська Мекка це Бiле озеро. Про нього е гарна легенда. Двое закоханих – Любка i Яким – утекли вiд батькiв, якi заборонили iм побратися. А батько Якима був злим i впертим. Вiн послав за дiвчиною й сином погоню. Дiвчину мали вбити, а сина привести додому. Закоханi обнялись посеред поляни й чекали на погибель. І раптом земля пiд ними розiйшлася й на поверхню вдарила вода. Залила пiвлiсу й утворила величезне озеро з бiлим i чистим пiском. Той пiсок завжди сяе серед зеленi, нiби золотий… Поiхали «Жигулями» Дмитра Вербицького. Начальник АТС був запеклий мисливець. Балакучий i веселун, усе йому легко давалось. У своi неповнi сорок рокiв мав машину, квартиру, дружину й двох дiтей. Дружина працювала касиркою в магазинi. «Жигулi» Вербицького дратували заздрiсникiв, бо вiн приварив блискучу вихлопну трубу з нержавiючоi сталi, простий сигнал помiняв на музикальний. Жовтi «Жигулi» Дмитра впiзнавали на кожнiй стоянцi, на всiх зiбраннях. При цьому начальник АТС умiв зберiгати дистанцiю з пiдлеглими й не поводився запанiбрата. Така собi легка молодiжна зухвалiсть, бравада, що проглядали крiзь намагання бути солiдним. Не було в його поведiнцi нiчого пiдозрiлого. Другий учасник поiздки Северин Нечитайло теж не викликав нiяких пiдозр. Роботяга, який не вилазив з люкiв телефонних мереж. Самотнiй. Дружина з дочкою задовго до трагедii покинули його, переiхали на Уманщину. Набридло iй пияцтво Нечитайла. У Северина, кажуть, хоч руки й трусились, проте мiтко цiлили в дичину, чоловiк точно вловлював момент, коли натиснути на спусковий гачок. Кiлька разiв його приводили в медвитверезник за те, що буянив сп’яну. Але Дмитро з роботи його не звiльняв, хоча, за негласними приписами, це слiд було зробити. Кабельник – рiдкiсна професiя. Молодого навчити цього дiла – кiлька рокiв знадобиться. Та й не кожен молодий полiзе в пiдземелля, у бруд i задуху, перебирати телефоннi пари й паяти свинець. Тому Вербицький вичитував Северина й вкотре ставив йому на вид, знiмав премii й доплати. Але, як вiдомо, горбатого могила виправить… При цих словах Іларiй Шаман допив другу порцiю вiскi й задумливо поглянув на бар. Я замовив ще. Вiн дрiбно прицмокував i ганяв рiдину за щокою. – У мене собача кров, – завважив мiй скептичний погляд i всмiхнувся. – Без мiцного не можу… Третiм учасником поiздки був мiй батько, Петро Холоденко, молодий працiвник, який уперше вирушив на полювання. Про нього вiдомо, що вiн переiхав iз Миколаева, де теж працював на заводi телефонiстом. Дмитро Вербицький продав йому стару берданку. Про Петра Холоденка всi казали, що вiн дуже закоханий у дружину Настю, яка працювала вчителькою. І не хотiв iхати, наче вiдчував щось. Та проти начальства не попреш. Начальство вирiшило залучити його до своеi компанii. Виiхали в п’ятницю пополудню, приблизно о шiстнадцятiй годинi. І зникли. Іларiй склав орiентовний маршрут поiздки. До озера вiсiмдесят дев’ять кiлометрiв. Туди одна дорога – через поля й лiси. Не густозаселений район. Одразу за Емськом село Ярове. Там далi – ще одне, уже в самому Чорному лiсi. Красне називаеться. Як i лiс – то Краснянський, то Чорний. Люди часто плутають, як називати. По дорозi ще е столярний цех, що пиляв i досi пиляе колоди. Трохи вбiк, кiлометрiв за п’ять – Краснянський психоневрологiчний диспансер, у який звiдусiль звозили ненормальних. Диспансер досi функцiонуе, хоч вiдчутно занепав. І найголовнiше – кiнцева точка маршруту. Краснянське лiсництво, де мисливцiв чекав лiсничий Тимофiй Духович. Вiн стверджував, що компанiя до нього не доiхала. Хоч виглядав мисливцiв i вiдкрив шлагбаум. На жаль, за кiлька рокiв лiсничий помер, тому частина таемницi зникла безслiдно. Іларiй коло нього крутився днями й ночами. Випитував, зiставляв, винюхував, але нiчого не добився. Тимофiй клявся, що чоловiки не доiхали. Сам здивований i ходив на пошуки. Дмитро Вербицький його давнiй знайомий, тож не мiг заблудитись. Передзвонив за день перед поiздкою, повiдомив, що прибуде з компанiею, зустрiчай. Капiтан обiйшов, облазив увесь зарослий кущами й очеретами, нерiдко непрохiдний берег озера Бiлого в пошуках слiдiв. Зустрiчався з мисливцями, пiдсiдав до вогнища, розпитував, навiть ночував. Нi, нiхто не бачив, не помiчав «Жигулiв» iз блискучою вихлопною трубою. Не полiнувався опитати жителiв ближнього Ярового й дальнього Красного. Але й там не бачили жовтоi машини, нiде коло сiльмагу не ставала, нiчого чоловiки не купували, нi з ким не розмовляли. Хоча в Красному один суб’ект, якому нема вiри, бо брехун i крадiй курей, похопився було, що чув незвичний сигнал з дороги, – але це тiльки один-единий непевний штришок, не пiдтверджений бiльше нiким. З усiх цих обставин випливае кiлька версiй. По-перше, чоловiки могли мiж собою пересваритись. А що в кожного в руках була зброя, то могла розв’язатись бiйня. Один, котрий вижив, сховав трупи й авто, а сам подався навтьоки. Версiя довгий час iснувала як робоча. Та капiтан Шаман не знайшов i натяку на те, що мiж чоловiками могла спалахнути чорна блискавка. Нi побутовi, нi робочi моменти не показували, що мiж ними мiг тлiти потенцiйний конфлiкт. Начальник АТС не з дурного десятка, ерудований, досвiдчений керiвник. Не взяв би з собою напарника, на якого не можна покластись. А водночас бiйня, стрiлянина на дорозi не могла не залишити бодай найменшого слiду. Пострiли почули б грибники, проiжджi. То тiльки здаеться, що в порожньому лiсi нiкого нема. А пiд кожним кущем може сидiти зайчик, що вмiе говорити. Десь мусили бути загубленi гiльзи, залишитись плями кровi. Маленька вiйна завжди зоставляе великi докази. Нiчого цього не знайдено. Версiя друга, теж робоча. По дорозi могла статися аварiя, конфлiкт з iншою машиною. Чужинцi перемогли й замели слiди вбивства. Але це також зi сфери фантастики. Хлопцi з Емська були озброенi до зубiв. Не в кожнiй зустрiчнiй машинi знайдеться така команда, що переможе мисливцiв. Конфлiкт на дорозi викликав величезнi сумнiви мiлiцiйних критикiв, хоч теж був перевiрений старанним Іларiем. Так само, як i можливий конфлiкт з iншою мисливською компанiею на березi озера. Там теж мiг пролунати трагiчний пострiл, невлучний, що зачепив людину. Але маленька вiйна, якби така була, i тут не минула б без наслiдкiв. У ту пору мисливцями були «засiянi» всi береги Бiлого. Хтось би неодмiнно почув перестрiлку. – А як щодо утоплення? – нагадав я старому слiдчому ще одну версiю, спостерiгаючи, як мiлiють його келих i чашка з кавою. – Перевiрили, – запевнив капiтан, блиснувши на мене абсолютно тверезими очима. – Приiжджали водолази з Летичiвського водосховища. Тиждень пiрнали в рiзних мiсцях, нiчого не знайшли. Ну от скажи, хiба можуть утонути безслiдно трое дорослих чоловiкiв? Усi човни на мiсцi. Вони, до твого вiдома, у той час були на облiку. Кожен крок тодi фiксували, кожен пчих i кашель. Не те, що тепер. Туберкульозникiв розвелось, дихнути боiшся… Хоча менi вже байдуже. У мене печiнка гуд бай волае. Оце об’явився ти, то й подумав: треба закiнчити не завершену справу. Щоб не залишати боргiв. – А як щодо того, що таки провалились? – я перебирав варiанти, нехай найбезглуздiшi. – Там же е покинутi хутори. Їхали машиною, провалились у криницю… – Теж перевiрили. Вiйськовi з собаками облазили кожен закут. Нiчого не знайшли… – І що?.. Бiльше нiяких версiй не виникало? – я розчаровано випрямився, поглянув на бар, чи не замовити ще кави. – Виникало. Аякже!.. НЛО iх украло, – усмiхнувся капiтан Шаман. – Невпiзнаний летючий об’ект… Тодi, знаеш, теж проскакували такi розмови. – А в столярному цеху розпитували? Іларiй був i там. Не полiнувався навiдатись i до психiв. На час гiпотетичного проiзду повз цех мисливськоi компанii пiдприемство вже не працювало. Закiнчилась змiна. Того дня, у п’ятницю, пiсля роботи до пiзнього вересневого вечора залишились майстер i сторож. Шаман уже не пам’ятае iхнiх прiзвищ, але може пiдняти своi записи. Майстер оформляв папери на готову продукцiю, а сторож тiльки-но приiхав на велосипедi з Красного. Там шiсть кiлометрiв вiд села до цеху. Дорога фактично порожня. То якби жовтi «Жигулi» iхали, вони б неодмiнно обiгнали велосипедиста. Цього не сталося. Жодне авто впродовж усiеi поiздки сторожа не наздогнало. Майстер теж нiчого цiкавого не сказав. Вiн думав, що капiтан заявився в цех iз перевiркою. За п’ять кiлометрiв – роздорiжжя. Праворуч – до лiсництва й далi до озера. Лiворуч – до Краснянського психоневрологiчного диспансеру. Слiдчий навiдався й туди. Висока кам’яна огорожа з колючим дротом угорi, громiздка металева брама, що розкриваеться повiльно, з гуркотом, вартовi в будцi, нiби вiйськовий об’ект охороняють. Іларiй психiв не любив. Вiд них можна чого хоч чекати. Тут, власне, i тримали тих, котрi скоiли тяжкi злочини, але неосуднi за висновком медичноi комiсii. Капiтана там зустрiли насторожено. Начальник охорони, теж капiтан, Нефьодов посидiв iз ним на лавцi пiд огорожею, покурив, поговорив. У лiкарнi все загратовано, замкнуто, перегороджено на секцii й бокси, розписано по хвилинах, зарегламентовано так, що звiдти пташка не вирветься. Капiтан Нефьодов любив порядок на роботi. Ось тiльки чоботи в нього були забрудненi, нашвидку витертi. Минуло три днi, вiдколи зникли мисливцi, тож Іларiй звернув увагу, але не напружився. Може, служака обходив зовнi свою територiю та й забруднився. А тепер тi бруднi чоботи йому час вiд часу зринають у пам’ятi й непокоять, але чим – незрозумiло. Ну зачалапав десь, подумаеш. Осiнь усе-таки, накрапали дощi. Не було жодних пiдстав пiдозрювати Нефьодова в чомусь протизаконному. А всередину не пустили. Потрiбен був дозвiл спецiального вiддiлу КДБ. На такий дозвiл слiд було подати вагомi аргументи й пiдстави. Начальник мiлiцii полковник Сахно на несмiливу пропозицiю Шамана вiдвiдати диспансер покрутив пальцем бiля скронi. «Ти шукай мисливцiв, а не в дурку залазь!» – гаркнув у вiдповiдь. Шаман шукав, але щодень зневiрювався. Нiби невидима сила вирвала серед дороги жовте авто, i воно безслiдно зникло. Жодних натякiв на обставини злочину, анi найменших речових доказiв, фактiв, мотивiв, за якi можна було ухопитись. Полковник Сахно лютував i погрожував розжалувати у званнi та вигнати з роботи. Кричав, що таких дубiв, як Іларiй, до слiдства на гарматний пострiл пiдпускати не можна. Пропив увесь мозок i нюх, не може розкрити елементарного дiла. Іларiй мовчав, бо не мав що вiдповiсти. Не в пияцтвi суть, а в тупику, з якого не було виходу. Зрештою, полковник його вiдсторонив вiд справи й передав слiдство молодому лейтенанту Михайловi Збруеву. Збруев теж нiчого не добився й рокiв за два кинув справу в архiв як безнадiйну, до кращих часiв. Зате почав рости в кар’ерi. До часу, коли прийшов до влади Горбачов, став майором i заступником полковника Сахна. Але тодi ж полковника вiдправили на пенсiю, а Збруев сам звiльнився з мiлiцii. Подався в бiзнес. Зараз керуе великим будiвельним холдингом у Киевi. То були нелегкi часи. На Іларiя насiдав не тiльки полковник Сахно, а й партiйне начальство. Загадкове зникнення мисливцiв розбурхало людей, вони перешiптувались i нарiкали на владу, яка не може розiбратися. Шаман своiми розпитуваннями тiльки доливав олii у вогонь. На межi розвалу СРСР запалали вогнища на заднiх дворах мiлiцii, КДБ, партiйних органiв. Палили все, що пiд руку потрапить. Справа мисливцiв також згорiла… – Ви припускали, що мисливцi змiнили маршрут i не поiхали на озеро Бiле? – я тамував у собi розчарування й усе ще шукав, як оживити давню справу. Капiтан Шаман узяв на сусiдньому стiльчику теку, дiстав звiдти карту й розкрив ii на столi. Я звiвся, щоб краще бачити, куди веде грубий нiготь слiдчого. – Ось цей шлях – вiд Емська до Бiлого. Я його сходив, можна сказати, пiшки. Усi вiсiмдесят дев’ять кiлометрiв… А тепер дивись, куди тут ще можна було звернути. З погляду мисливцiв… Нiготь посунувся по картi в протилежний бiк. Кiлометрiв за п’ятнадцять вiд мiста був рибний заказник. Туди теж iздили полювати. Але винятково начальство. Заказник пiд охороною, з бiлетами, пропусками й перегородженими, замкненими проiздами. Іларiй i цей варiант припустив. Походив там, порозпитував, чим дуже розгнiвав полковника Сахна, якому тут же зателефонували. Але нiякий гнiв не утримав би слiдчого вiд подальших пошукiв, якби вiн знайшов бодай найменшу зачiпку. Начальство – начальством, а уражений гонор важливiший. Не було в заказнику тих мисливцiв. Не з’являлись вони там… – Навiщо ти ворушиш цю давню справу? – запитав мене слiдчий i склав карту. – Вам яку вiдповiдь дати? Ту, що одразу прийшла на язик, чи ту, яка заготовлена? Я був невдоволений i дратiвливий. Шаман розповiв про свою поразку й навiяв менi почуття безнадii. Минуло сорок рокiв, вiдколи тата нема. Цiла епоха. Виросло нове поколiння. Хто сьогоднi пам’ятае про той далекий час? Багато свiдкiв повмирало. А ще бiльше так i не були знайденi. – Не вiдповiдай. Усе зрозумiло, – зиркнув на мене прижмуреними очима Іларiй. – Пережите не знiмеш, як пальто. І не повiсиш у шафi. Поклик кровi… О, як би я хотiв тобi допомогти! Я попросив його, щоб познаходив телефони всiх родичiв начальника АТС Вербицького й кабельника Нечитайла. Хочу з ними поговорити. Може, щось згадають таке, що мене зацiкавить, про що не здогадувались тодi, по свiжих слiдах. А тепер по-iншому подивились. – Правильно. Я теж над цим думав, – похвалив мене капiтан. – Чоловiки пропали ще в Емську. Тiльки не в буквальному розумiннi. У фiгуральному… І потягли за собою в дорогу якусь… велетенську проблему. Бiду, що iх знищила. Версiя цiкава, потребуе перевiрки. Я попросив розшукати iнформацiю про того Нефьодова, який не пустив слiдчого в диспансер, i про головного лiкаря. Далi в список потрапили полковник Сахно, лейтенант Збруев i майстер та сторож зi столярного цеху. Пообiцяв, що оплачу його послуги. Вiн скривився, нiби я запропонував щось недоречне. – Чи, може, звернутись у полiцiю? – запитав я, роздумуючи, як дiяти далi. – Сучаснi полiцейськi… члена в матнi… не можуть спiймати, не те що вбивцю, – скептично оцiнив своiх наступникiв капiтан. Ми попрощались, потиснувши руки. Іларiй сказав, що завжди буде радий менi допомогти, бо вiдчувае невиплачений борг. Вiн залишився в «Сторожовiй вежi», а я вийшов надвiр, до гойдалок-човникiв, якi тихо поскрипували в небагатолюдному парку. Роздiл 4 Повечеряв у ресторанi «Блакитний силует», заледве прочитавши меню в холодному голубому свiтлi, що тут панувало всюди. Господарi ресторану шукали свiй неповторний почерк i зупинились на фiшцi зi свiтлом. Мене переслiдувало дивне вiдчуття: мiсто моеi юностi було чуже й незнайоме. Чверть столiття тому, сiмнадцятилiтнiм, я покинув його й полетiв у життевi мандри. Зрiдка, звичайно, навiдувався до мами, згадував друзiв-однокласникiв, як ми бiгали отут дворами та вiдганяли хлопчачi компанii «з того боку». Тодi були молодiжнi змагання: укрiпитись у своему мiкрорайонi й нiкого стороннього не пускати. Район на район, як в американському регбi, – голову вниз, праве плече вперед… Деякi хлопчачi банди завойовували по кiлька кварталiв i ставали козирними, на них звертали увагу дорослi, яким треба було «порiшати питання». Як добре, що мама мене часто затримувала вдома й сухо начитувала ненависнi диктанти. Емськ щедро свiтив вогнями й поночi здавався чужим. Усе знайоме – i водночас iнше. Новi деталi й штрихи – вогнi реклами, палахкотливi вивiски, потужнiший, нiж завше, шум автостради, говiр веселоi молодi на терасах кафе й ресторанiв – пiдказували, що я в цьому мiстi ще не бував. Нiби несподiвано отямився, прокинувся й не знаю, де перебуваю. У паралельнiй реальностi?.. Це вiдчуття поглиблювала зустрiч з Іларiем Шаманом, який розповiв деталi слiдства. Сорок рокiв тому вiн, упевнений у собi слiдчий, фахiвець своеi справи, зазнав нищiвноi поразки. Жовтi «Жигулi» пропали, нiби крiзь землю провалились. І вiдтодi його кар’ера покотилась донизу. Що б Шаман не робив, його впевненiсть розбивалась об поразку з мисливцями. Не мiг заспокоiтись i визнати, що безсилий, нема жодноi нитки, за яку можна потягнути. Усе мiркував до безсоння й дзвону в головi, перебирав версii й варiанти. Схуд, як загнаний хорт, що втратив слiд. Поразка труiла його й не давала змоги вiльно дихати. І наскоки полковника Сахна тiльки добивали, змушували все частiше зазирати в чарку. Не було везiння, талану, то вже й не повернеться. Розчарований Іларiй, попрацювавши дiльничним, згодом пiшов на пенсiю й зайнявся колекцiонуванням холодноi зброi. Удома сусiдка тiтка Марина чекала бiля дверного вiчка, бо як тiльки дзенькнув ключами, одразу виринула за спиною. – Юрчику!.. Ти, мабуть, голодний, – вигукнула. – Я спекла налисникiв. Скуштуй!.. Тiтка Марина завжди була членом нашоi сiм’i. Син Костян десь валяеться на нарах, а Семьйон Семьйонович обманув, утiк на той свiт. – Я не голодний, тiтко Марино, – вiдповiв, не обертаючись. – Тобi сили зараз треба, – повчально сказала сусiдка. – Що ви маете на увазi?.. Я нарештi вiдiмкнув замок i озирнувся. – Не кожен день маму хоронять, – мовила тiтка Марина, i сльоза капнула в тарiлку. – Ви пам’ятаете якiсь обставини того, як мiй тато пропав? – запитав я ii без переходу. – О!.. О!.. Та коли то було! – сусiдка зачудовано сперла руку з тарiлкою на поручнi сходiв, нiби готувалась до довгоi розмови. – Твоя мама чекала його в суботу ввечерi. Потiм чекала в недiлю на вечiр… Думала, добре полюеться, залишились на вихiднi. А як уже в понедiлок вiн не приiхав, то… Тут мiлiцiя почала ходити. Випитувала, коли поiхали, куди поiхали, з ким поiхали… І мене запитували. Чи не мав твiй тато ворогiв. А я що знаю? Нiчого не знаю… Якось твоя мама мене пригостила горобцем, якого вiн пiдстрелив. Чирок називаеться… Ну, я тобi скажу! Мало зуби не поламала. Кiстки та шкiра… Тверде м’ясо, наче дублене… Ой, Юрiю, не повертайся назад. Минуле нехай собi йде. А ти живи… – А когось iз родичiв… його друзiв… знаете? Я не мав жодноi надii, що вона менi допоможе, але треба було кудись рухатись, шукати. Інодi вiдповiдi лежать перед нами, а ми, слiпi й бездумнi, не бачимо iх. – Чекай, – замислилась тiтка Марина й таки всунула менi тарiлку. – У мене е одна знатуха… Клавка-бухгалтерша. Ми з нею разом у ЖЕКу працювали. То вона дружила з жiнкою цього… Як його? Що багато пив. У пiдземних люках совався… – Кабельника Северина Нечитайла, – пiдказав iй. – От!.. Северина. Зараз пiду подзвоню до неi. Може, що розкаже. Вона повернулась у свою квартиру, а я зайшов до себе. Налисники тицьнув при входi на тумбочку, де в акуратноi мами стояло чисте взуття. Знову сам, i знову охоплюють дивнi вiдчуття страху й незахищеностi. Нiби залишився один на цiлому свiтi, i нiхто менi не прийде на допомогу, коли вона знадобиться. Мами нема, Ія втекла, забрала сина, тато ще в дитинствi пропав. Чого мене всi покидають? Що зi мною не так?.. Я сiв i втупився в годинник, який зупинила дбайлива сусiдка. Тиша й самотнiсть аж дзвенiли, лякаючи пусткою. Тато колись розказував мамi, що пережив клiнiчну смерть. Вони проводили телефони в новому заводському примiщеннi. І тата, як наймолодшого, поставили пробивати дiри в стiнах. Тодi ж не було такоi технiки, як зараз. Гупав шлямбуром, аж пилюка сипалась в очi. А пiд штукатуркою був силовий кабель. Спалахнули iскри, тата вдарило, i вiн упав на пiдлогу. Зляканi колеги помацали його пульс. Убило струмом!.. Зачинили кiмнату й втекли, не знаючи, як повiдомити начальству про трагедiю. А тато отямився й бачить, що залишився сам, ледь живий, у темному примiщеннi. Вiдчай i безсилля охопили його. Так i просидiв кiлька годин у самотi, без допомоги, скрутившись на пiдлозi в кутку, поки нарештi зляканi монтери подолали страх i повернулись. Тодi вiн плюнув на все й полетiв до мами в Емськ. Людина мусить мати близького, який нiколи не зрадить. Сусiдка зайшла у квартиру без дзвiнка. У руцi тримала папiрець. – Ось… Телефон тiеi жiнки. Нечитайло Свiтлана Давидiвна. Вона живе в Христинiвцi. Я кволо махнув рукою, щоб залишила. Матиму настрiй, то зателефоную. Коли тiтка Марина вийшла, я одразу ж i набрав, не втримався. Дружина Нечитайла довго не могла зрозумiти, хто дзвонить i чого хоче. Аж вiдтак до неi дiйшло й вона розчаровано зiтхнула. Нема iй що менi сказати. За два мiсяцi до подii залишила чоловiка самого й поiхала з дочкою до батькiв. Не розлучилась, навiть на алiменти не встигла подати. Що сталося з чоловiком, не знае. Приiжджав до неi капiтан мiлiцii, розпитував, чiплявся, нiби вона в чомусь винна. Так i повернувся нi з чим… Я заснув на диванi, не роздягаючись. Годинник перед тим запустив. І вiн мене приколисав рiвномiрним цоканням. Зранку розбудив мобiльник. Вiн мигав оком i втiкав по пiдлозi, наче живий. Придивився крiзь дрiмоту – годинник показував шосту. – Слухаю! Я нарештi дотягнувся до втiкача. – Синку! Не розбудив? – почувся знайомий голос Іларiя Шамана. Оце буду йому казати, що спав одягнений на диванi. – Слухаю! – повторив уже впевненiше. – Переглянув своi записи, – по-дiловому, нiби давно вже не спить, доповiв слiдчий. – Дещо уточнив… Дещо перевiрив… Можеш записувати? – Зараз! Я перебiг у мамину кiмнату, сiв за ii стiл, знайшов аркуш. – Диктуйте! – Так… Сахно Леонiд Яремович. Ну, ти пам’ятаеш, полковник… Живий, тiльки важко хворий. Йому без року вiсiмдесят. Зараз лежить у лiкарнi, палата iнтенсивноi терапii. Можеш навiдати старого. Зважай, коло нього крутиться син. Теж Леонiд. Значить, Леонiд Леонiдович… Нарваний i сварливий. Вiн у нас тут… як прокладка. Мiж владою й бiзнесом. Чи простiше сказати – мiж владою й бандитами. Бачиш, як вийшло? Тато з бандитами боровся, а син iх пiдгортае… Далi. Вербицька Наталiя Миколаiвна, дружина пропалого начальника АТС. Цiй на рочок чи два бiльше, нiж менi, а бiгае, немов коза. Заробила iталiйську пенсiю, тепер гуляе по мiсту в бiлих штанях, нiби двадцятирiчна. То така жiнка, що не сумуе. Двое ii дiток повиростали й десь за Емськом. Не знаю де, не змiг уточнити. Та й що вони тобi скажуть? Були малi, трохи старшi вiд тебе… Ще далi. Отi сторож i майстер зi столярного цеху повмирали. А звiдти, як вiдомо, нема зв’язку… Зате живий головний лiкар диспансеру. Полежай Ярослав Гнатович. Мешкае в селi Красне, вулиця Котляревського, 8. Оце й усе!.. – Так… А Нефьодов? – згадав я ще одне прiзвище. – За моiми даними… Нефьодов виiхав у Росiю й вiддав там кiнцi. – Ще Збруев… Мент. Лейтенант, який розслiдував пiсля вас, – поправився я. – Збруев Михайло Олегович, – кашлянув Шаман. – Цього шукай сам. Вiн якесь… Сiтi… очолюе в Киевi. Не хочу навiть чути про нього! – Я вже потроху знаходжу вашi слiди, – сказав йому iз задоволенням. – Ви iздили в Христинiвку до жiнки кабельника… – Слiдiв багато, а толку мало, – буркнув Іларiй. – Заплутався в тих слiдах… Я на зв’язку. Коли що – дзвони! – Ви теж, – мовив у телефон, який вже замовк. Тепер мушу поспiлкуватися з цими людьми, щоб упевнитись, що капiтан нiчого не пропустив. З’явилась бадьорiсть, яка так менi була потрiбна. Якщо вже взявся йти, то треба подолати цей шлях до кiнця. Каву випив у кав’ярнi «Street Coffee», що вiдкрилась недалечко. Вирiшив спершу навiдати в лiкарнi полковника. Вiн тодi був вирiшальною фiгурою в розслiдуваннi. Вiдсторонив капiтана й призначив лейтенанта Збруева. Напевно мав своi мотиви, про якi Шаман може недоговорювати. Лiкарня була за автострадою, на тому боцi. Тож я прикинув, як туди дiстатися, i пiшов пiшки. Заскочив у магазинчик i купив старому солодкоi водички та сухого печива. В Емськ прилетiв лiтаком, не раз пошкодував, що не маю авто. Але в мене е план – проiхати маршрутом мисливцiв усi вiсiмдесят дев’ять кiлометрiв. Завтра вiзьму автомобiль напрокат i поiду. Пiсля кiлькамiсячних страждань матерi я ненавиджу лiкарняний дух i вiдгомiн болю, який тут аж волае з кожного закутка. Бiлi халати менi ще довго будуть ввижатися. На диво, палату iнтенсивноi терапii знайшов одразу, без провiдникiв. Медсестра в реестратурi тiльки непевно повела пальцем iз манiкюром: туди, на третiй поверх, скраю. На лiкарняному лiжку лежав дiдусь – маленький, жвавий, iз круглими очима, зовсiм не схожий на полковника. Ми iнодi людину не бачимо, а тiльки форму, бо у формi всi стають суворими й дистанцiйованими. Форма скрiзь править. А зняти форму – то вже й не пiзнати чоловiка. Дiдусь водив перед собою книжкою – то вiддаляв ii, то наближав. Намагався читати крiзь товстi окуляри. На вигляд мав менше рокiв, нiж заявив капiтан Шаман. Слiдчий мiг позаздрити здоров’ю полковника Сахна. А iнтенсивна терапiя, мабуть, йому потрiбна для профiлактики. Планова, так би мовити, госпiталiзацiя. – Леонiде Яремовичу, можна до вас? Не чекаючи згоди, увiйшов, поклав перед старим дарунки, якi нiчого не значили. – Менi порекомендували вас як досвiдченого спецiалiста, – продовжував тараторити я. Полковник залишив мiж сторiнками закладку, закрив книжку й зняв окуляри. Поза читанням вiн добре бачив i без них. На його обличчi промайнуло вдоволення, бо його давно не вiдзначали як досвiдченого спецiалiста. Проте не вимовив i слова. Замiсть слiв у ньому говорив старий гарт – уважно дивився й чекав, що далi скажу. Йому нема куди квапитись на лiкарняному лiжку. – Пам’ятаете справу про мисливцiв, якi пропали? – Хто це вас сюди пустив? – замiсть вiдповiдi запитав полковник Сахно. – Один наш спiльний знайомий порекомендував звернутись до вас, – я пробивався до нього крiзь несподiвану насторогу, що промайнула в його очах. – Який спiльний знайомий? – полковник звично допитував i дiзнавався бiльше, нiж я. – Капiтан Іларiй Шаман, – вирiшив послатися на слiдчого. – Вiн стверджуе, що… – Що вiн може стверджувати? – обурливо вигукнув дiдусь. – Пропив розум i вилетiв iз мiлiцii!.. Я його сам звiльнив! – Знаю. Вiн розповiдав… Я не про те хотiв вас запитати, – мене почала дратувати наша розмова, що не могла пiдiйти до сутi. – Власне… Я син Петра Холоденка, третього, наймолодшого учасника тiеi… таемничоi поiздки. І хочу дiзнатись про долю батька. – Ти, може, журналiст? Писака?.. – не повiрив менi полковник. – Десь розкопав стару справу й вирiшив погратись у слiдчого? – Журналiст. Фрiлансер, – погодився я й показав йому паспорт. – Але це тут нi до чого… Мене справдi цiкавить доля батька. Ви менi допоможете? – Хiба тобi п’яний Шаман нiчого не розказав? – знову перейшов до допиту загартований Сахно. – Розказав… Що мiг, розказав. Але вiн бачить тiльки зi своеi дзвiницi. Менi потрiбнi рiзнi погляди на ту давню трагедiю. – Ото те, що вiн тобi розповiв, якщо язик йому не плутав… Те i я знаю, – знову взяв книжку полковник. – Немае тiеi справи. Знищили ii ще за староi влади… А мене вiдправили у вiдставку. – Гаразд, немае справи. Але е ви. І ви можете менi хоч що-небудь розказати… – Ти бачиш, де я лежу? У палатi iнтенсивноi терапii, – не пiддався на мое прохання полковник. – У мене дiагностували хворобу Паркiнсона. Це така штука, що починае трясти й вiдбирае пам’ять… Хочеш моеi смертi? Нiчого я з того перiоду, будь вiн проклятий, не пам’ятаю. Вiдрiзав, забув!.. Книжки он читаю, чужим життям живу. – Ви чогось мене зустрiли, як ворога… – Я тебе зустрiв нормально, – похвалив себе полковник. – Як ворога тебе зараз зустрiне мiй син Льоня. Вiн ось-ось зайде… За цими словами в палату рвучко ввiйшов лiтнiй уже чоловiк iз таким само рiшучим i твердим поглядом. На мить зупинився, розглядаючи мене. Видно спершу подумав, що то лiкар коло його батька. Але я на лiкаря був зовсiм не схожий. Тож син запитав полковника: – Тату, хто це? – Хiба я знаю? – старий натягнув окуляри для читання й сховав задоволену посмiшку. – Випадково зайшов. Помилився… Печивом хотiв мене пригостити. – Я зайшов до вашого батька, щоб дiзнатися… Та Леонiд мене вже не слухав, вiдчинив дверi й показав на вихiд. Вiн увесь напружився, нiби готувався до бiйки. Голову вниз, праве плече вперед… Емськ усiх навчив атакувати. – Ідiть звiдси! Щоб я вас тут бiльше не бачив! Бо зараз охорону покличу… Я вийшов, розгублений. Розмова зiрвалась. Чи то я в тому винен, що не так почав, не так глянув, чи полковник Сахно навмисне випровадив мене з палати? Здавалося б, що тут такого?.. Прийшов син розпитати про батька, який дуже давно пропав на полюваннi. Чого злитись? Чого уникати мене? Хiба я не маю права знати правду?.. Постояв бiля скляних дверей, наслухаючи, як бубонять батько й син, i подався донизу. У полковника хвороба Паркiнсона, яка трясе й вiдбирае пам’ять. Тiльки от здалось менi, що в нього хвороба хитрощiв. Дурна, непояснима. Старий упертюх вирiшив, що його вже нiчого не цiкавить, крiм чужого життя з книг. Та давня таемнича справа, схоже, його так дiстала, що не хоче й згадувати. Вербицька призначила менi побачення в парку, у «Сторожовiй вежi». Їй туди близько вiд будинку, де проживае. Тiнi високих дерев хитались у травах. По алеях прогулювались мамочки з вiзочками, пролiтали на велосипедах хлопчаки. Два солдати гойдали на човниках дiвчат. Їм та цивiльна справа так подобалась, що вони поскидали картузи. Дiвчата розвiювали платтями й смiялись. Бармен зустрiв мене як давнього приятеля. Вiн, напевно, думае, що я хворий на геронтофобiю – призначаю побачення старим, а потiм iх убиваю в темному закутку. Хлопець з iнтересом поглядав на наше з Вербицькою побачення й готував каву. У «Сторожовiй вежi» заведено подавати каву без замовлення. Бармен поставив перед нами чашки й вiдiйшов, хмикаючи. Вербицька була дивною жiнкою. За iнформацiею Шамана, iй не менше сiмдесяти п’яти. Та це була неправда. На вигляд iй було п’ятдесят, а може, i менше. Струнку фiгуру пiдкреслювали бiлi штани з джинсовоi тканини, тiсна блузка обтягувала груди. На лицi – зовсiм небагато косметики, тiльки окремi мазки, щоб приховати стару шкiру та непроханi зморшки. Жiнка оптимiстично поглядала на мене як на майбутнього партнера. Ще цього менi бракувало!.. – Панi Наталiе! Мене звати Юрiй Холоденко, – вирiшив я утвердити дiловий тон у нашому спiлкуваннi. – Вам прiзвище Холоденко про що-небудь говорить? – Холоденко? – повела бровою жiнка з iталiйською пенсiею. – А мае говорити? – Колись давно ваш чоловiк Дмитро Вербицький пропав на полюваннi разом iз моiм батьком Петром Холоденком, – нагадав я. Жiнка посмутнiла, ковтнула кави, дiстала iз сумки люстерко й уважно оглянула себе. Було видно, що все це вона зробила мимовiльно, пiд впливом спогадiв. Те зникнення чоловiка, якого вона кохала, зруйнувало ii життя. Як рiзкий удар блискавки серед ясного дня. Вона казала Дiмi, щоб не захоплювався мисливством. Скiльки е всiляких чоловiчих занять – але ж нi, обов’язково треба тримати вдома зброю. А дiти малi, можуть ухопити й наробити бiди. Але бiда прийшла не з того боку. Чоловiк поiхав i не повернувся. Якби був сам поiхав, то могла б подумати, що прилип до iншоi. У Дiми проскакувало таке в характерi – позирав на чужих жiнок. Вiзьме попiд руку, а вона вже й розтала. Наталiя вiдчувала, що вiн здатен на зраду. Але впiймати не могла. Однак, поiхало iх трое. І не могли всi трое втекти з сiмей. Це не вкладалось у голову. Наталiя рiк або й два прокидалась серед ночi й до ранку наслухала, чи не повертаеться Дiма. Кожен шерхiт ii будив. Мiлiцiя нiкого не знайшла й нiчого не повiдомила. Згодом справу закрили як безнадiйну. Вона працювала в магазинi, поки той не збанкрутував, виростила сама дiтей, а на початку 90-х виiхала на заробiтки в Італiю. Тепер повернулась i нудьгуе в Емську. – Панi Наталiе, може, пам’ятаете якiсь деталi, дрiбнички з того часу, що могли б пролити свiтло? З мене був поганий слiдчий, бо я не знав, що ii запитати через сорок рокiв пiсля подii. Якi деталi, якi дрiбнички, коли все змело хвилею часу? Тут не пам’ятаеш, що вчора iв, а це сорок рокiв – цiла епоха, злам вiкiв, розкол держав, рух людей i народiв. Пропажа трьох чоловiкiв давно забулась, як неiстотний епiзод. – Молодий чоловiче, ви собi уявляете, про що просите? – допитливо глянула на мене пiдфарбованими очима Вербицька. – Менi, навпаки, хотiлося все забути, щоб не ятрити рану… Вона надпила кави й задумано поглянула на бармена, який метушився за стiйкою й кидав на нас цiкавi погляди. На обличчi жiнки виразно проступили зморшки – як не ретушуй, а прожитих лiт не сховаеш. Вона мучилась, на неi нахлинули спогади. Та все такi, якими не подiлишся з незнайомим юнаком. Дмитро вiдiбрав у неi пiвжиття, адже не мала бiльше чоловiка, не вийшла замiж, бо тi, що траплялись, не вартi й мiзинця Дiминого. – Вiн мене поцiлував… Якось не так, як завжди, – сказала винувато, зашарiвшись. – Я довго вiдчувала той присмак… Нiби прощався. – Може, ваш чоловiк мав ворогiв? – не здавався я. – У Дiми?.. Вороги?.. – здивовано поглянула на мене. – Не може такого бути! Дiма був компанiйським чоловiком… Вiн до всiх смiявся й з усiма дружив. Не могло бути в Дiми ворогiв! – Може, вiн перед поiздкою з кимось посварився? Конфлiктував?.. Жiнка знову поринула в спогади. – Не пригадую я такого, – зiтхнула зрештою. – На роботi в нього був порядок. Попри те, що мав нелегку посаду… Там… Навколо нього… Крутились усякi люди з кабiнетiв, на яких нема табличок. – Спецслужба?.. – Вона… Тодi час був такий, що за кожним стежили. Я навiть думаю, що Дiма теж… У них служив. – У КДБ?.. – А де ж iще?.. Тодi всiм заправляло КДБ. Приходив додому й невiдь чого причiплявся до борщу. Або до моеi зачiски. Або до дiтей… – Чи зустрiчалась у вашому оточеннi жiнка на iм’я Луiза? – Луiза? – Вербицька занепокоено поглянула на мене, нiби я вiдкрив iм’я невiдомоi суперницi. – Яка Луiза?.. – Не знаю. Я вас питаю… У мого батька зберiгся запис iз того часу, де невiдомий чоловiк призначае побачення жiнцi на iм’я Луiза. Шкода, що ми не можемо зараз прослухати його. За кiлька днiв перетворю на цифровий, i ми ще раз зустрiнемось. – У той час записували всiх пiдряд. Дiма казав, що вiн не знае, де працюе. На телефоннiй станцii чи в студii звукозапису, – жiнка все-таки була обiзнана зi справами чоловiка, хоч i поверхово. – То як iз Луiзою? Пригадуете що-небудь?.. – Луiза, Луiза… Рiдкiсне iм’я, – знову надпила кави й вибачливо всмiхнулась. – Не можу пригадати нiкого. Я так викреслила все… з Дмитрового минулого, що, мабуть, перестаралась. Не пам’ятаю… – А що ви самi думаете? Що, на ваш погляд, сталося з чоловiками? – Що я думаю? – перепитала дещо роздратованим голосом. – Убили iх!.. Безсумнiвно, убили… Дiма менi довго снився. Мертвий… Сяде коло мого лiжка, увесь сiрий такий, повiльний, наче мара, i говорить тягучим голосом, що йому страшно самому серед лiсу… Я його питаю: «Де ти?» А вiн менi: «Не знаю. Лежимо з Северином, i нiхто не приходить…» – З Северином?.. Тiльки з Северином? – ухопився я за ii слова, як дитина, яку порадували. – Це ж сон! Просто сон, – гiрко всмiхнулась жiнка, яка не старiла. – До психолога ходила, щоб заспокоiтись… І правда. Помiг. За кiлька сеансiв перестав сидiти надi мною Дiма. – Ось моя вiзитiвка, – подав iй. – Якщо згадаете якiсь деталi, подзвонiть… Я з’iжджу в Киiв, потiм повернуся. Ми разом прослухаемо запис про Луiзу. Вербицька взяла вiзитiвку, прочитала, змахнула нею пилинку зi стола. Потiм вдумливо глянула менi у вiчi. Конец ознакомительного фрагмента. notes 1 Не можу уявити свого життя без верховоi iзди (англ.). (Тут i далi прим. автора.) Текст предоставлен ООО «ИТ» Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию:https://tellnovel.com/ru/kramer_boris/zlaman-shodi