У вiйни не жiноче обличчя Свiтлана Олександрiвна Алексiевич Зарубiжнi авторськi зiбрання Ця книга – про вiйну очима жiнок, молодих дiвчат, якi були медсестрами, пралями, санiнструкторами, саперами, снайперами, кулеметницями, кухарками i воювали нарiвнi з чоловiками. Вони вiдверто розповiдають не тiльки про те, як билися з ворогом, але й про те, про що не прийнято було говорити: як важко було iм серед чоловiкiв, як не вистачало жiночоi форми i бiлизни, як не було окремо жiночих землянок i вбиралень, як пiсля вiйни вони ховали своi медалi i соромилися вiйськового минулого, бо зiткнулися з агресiею з боку тилових жiнок, якi вважали, що вони пiшли в чоловiчий колектив на передову займатися розпустою i шукати собi чоловiкiв… І ще як жили в злиднях, але не зверталися за допомогою з iнвалiдностi, тому що «контужену нiхто замiж не вiзьме», а iм всiм хотiлося замiж, а ще – великого кохання. Адже всi вони були передусiм жiнками, бо ж лише жiнки, навiть вмираючи вiд ворожих куль, думають про те, щоб бути красивими, лише жiнки на вiйнi можуть виглядати, як чоловiки, i стрiляти, як чоловiки, але всерединi залишатися справжнiми жiнками… Светлана Алексiевич У вiйни не жiноче обличчя © Светлана Алексиевич, 2013 © Володимир Рафеенко,  переклад украiнською, 2016 © «Вiват», переклад украiнською, 2016 © О. А. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2020 * * * – Коли вперше за iсторiю жiнки опинилися в армii? – Уже в IV столiттi до нашоi ери в Афiнах i Спартi в грецьких вiйськах воювали жiнки. Пiзнiше вони брали участь у походах Александра Македонського. Росiйський iсторик Микола Карамзiн писав про наших предкiв: «Слов’янки ходили iнодi на вiйну з батьками i чоловiками, не страхаючись смертi: так, пiд час облоги Константинополя 626 року греки знайшли з-помiж убитих слов’ян багато жiночих трупiв. Мати, виховуючи дiтей, готувала iх бути воiнами». – А за нових часiв? – Уперше – в Англii в 1560—1650 роках почали формувати шпиталi, у яких служили жiнки-солдати. – Що сталося у XX столiттi? – Початок столiття… Пiд час Першоi свiтовоi вiйни в Англii жiнок уже брали до Королiвських вiйськово-повiтряних сил, були сформованi Королiвський допомiжний корпус i жiночий легiон автотранспорту чисельнiстю 100 тисяч осiб. У Росii, Нiмеччинi, Францii багато жiнок теж почали служити у вiйськових госпiталях i санiтарних поiздах. А пiд час Другоi свiтовоi вiйни свiт став свiдком жiночого феномена. Жiнки служили у всiх родах вiйськ уже в багатьох краiнах свiту: в англiйськiй армii – 225 тисяч, в американськiй – 450—500 тисяч, в нiмецькiй – 500 тисяч… У Радянськiй армii воювало близько мiльйона жiнок. Вони опанували всi вiйськовi спецiальностi, з-помiж них i суто «чоловiчi». Навiть виникла мовна проблема: слова «танкiст», «пiхотинець», «автоматник» до того часу не мали жiночого роду, бо цiеi роботи ще нiколи не виконувала жiнка. Жiночi слова народилися там, на вiйнi… Із розмови з iсториком Людина бiльша за вiйну (зi щоденника-книжки) Миллионы убитых задешево Протоптали тропу в темноте…[1 - Так мiльйони убитих задешевоПротоптали стежину в пiтьмi…]     Осип Мандельштам 1978—1985 рр. Пишу книжку про вiйну… Я, яка не любила читати книжок про вiйну, хоч у моему дитинствi та юностi у всiх то було улюблене читання. У всiх моiх однолiткiв. І то не дивно – ми були дiтьми Перемоги. Дiтьми переможцiв. Передовсiм, що я пам’ятаю про вiйну? Свою дитячу тугу серед незрозумiлих i страхiтливих слiв. Про вiйну згадували завжди: у школi i вдома, на весiллях i хрестинах, на святах i поминках. Навiть у дитячих розмовах. Сусiдський хлопчик одного разу спитав у мене: «А що люди роблять пiд землею? Як вони там живуть?» Нам теж хотiлося розгадати таемницю вiйни. Саме тодi й замислилася про смерть… І вже нiколи не переставала думати про неi, для мене вона стала головною таемницею життя. Усе для нас починалося з того страшного i таемничого свiту. У нашiй родинi украiнський дiдусь, мамин батько, загинув на фронтi, похований десь в угорськiй землi, а бiлоруська бабуся, батькова мама, померла вiд тифу в партизанах, двое ii синiв служили в армii i пропали безвiсти в першi мiсяцi вiйни, iз трьох повернувся один. Мiй батько. Одинадцятьох далеких родичiв разом iз дiтьми нiмцi спалили живцем – кого у власнiй хатi, кого в сiльськiй церквi. Так у кожнiй родинi. У всiх. Сiльськi хлопчики довго ще грали в «нiмцiв» i «наших». Кричали нiмецькi слова: «Хенде хох!», «Цурюк», «Гiтлер капут!». Ми не знали свiту без вiйни, свiт вiйни був едино знайомим нам свiтом, а люди вiйни – едино знайомими нам людьми. Я й тепер не знаю iншого свiту та iнших людей. А чи були вони колись? * * * Село мого дитинства пiсля вiйни було жiноче. Бо самi жiнки. Чоловiчих голосiв не пригадую. Так у мене це й залишилося: про вiйну розповiдають жiнки. Плачуть. Спiвають, як плачуть. У шкiльнiй бiблiотецi – половина книжок про вiйну. І в сiльськiй, i в райцентрi, до якого батько часто iздив по книжки. Тепер я маю вiдповiдь – чому. Хiба випадково? Ми завжди воювали або готувалися до вiйни. Згадували, як воювали. Нiколи не жили по-iншому, мабуть, i не вмiемо. Не уявляемо, як жити iнакше, цього нам треба буде колись довго навчатися. У школi нас учили любити смерть. Ми писали у творах, що бажаемо померти в iм’я… Мрiяли… А голоси на вулицi кричали про iнше i вабили бiльше. Я довго була книжною людиною, яку реальнiсть лякала i привертала до себе. Через незнання життя з’явилася безстрашнiсть. Тепер гадаю: якщо б я була бiльш реальною людиною, чи мала б змогу поринути в таку безодню? Чому так сталося – через незнання? Чи через вiдчуття шляху? Адже чуття шляху е… Довго шукала… Якi слова можуть передати, що я чую? Шукала жанр, який узгоджувався би з тим, як я бачу свiт, як налаштованi моi очi, моi вуха. Одного разу потрапила до рук книжка «Я з вогняного села» А. Адамовича, Я. Бриля, В. Колесника. Такого потрясiння зазнала лише единий раз, читаючи Достоевського. А тут – незвичайна форма: роман зiбраний iз голосiв самого життя. З того, що я чула в дитинствi, з того, що нинi звучить на вулицi, вдома, у кафе, у тролейбусi. Так! Коло замкнулося. Я знайшла те, що шукала. Передчувала. Алесь Адамович став моiм учителем… * * * Протягом двох рокiв не так зустрiчалася i записувала, як думала. Читала. Про що буде моя книжка? Ну, ще одна книжка про вiйну… Навiщо? Проминули вже тисячi воен – маленьких i великих, вiдомих i невiдомих. А написано про них ще бiльше. Але… Писали чоловiки i про чоловiкiв – це стало вiдразу зрозумiлим. Усе, що нам вiдомо про вiйну, ми знаемо з «чоловiчого голосу». Ми всi в полонi «чоловiчого» уявлення i «чоловiчого» вiдчуття вiйни. «Чоловiчих» слiв. А жiнки мовчать. Нiхто ж, окрiм мене, не розпитував мою бабусю. Мою маму. Мовчать навiть тi, хто був на фронтi. Якщо раптом починають згадувати, то розповiдають не «жiночу» вiйну, а «чоловiчу». Пiдладжуються до канону. І тiльки вдома або пустивши сльозу серед фронтових подруг вони починають говорити про iхню вiйну, менi незнайому. Не лише менi, усiм нам. Пiд час своiх журналiстських поiздок не раз ставала свiдком, единою слухачкою зовсiм нових текстiв. І вiдчувала потрясiння, як у дитинствi. Крiзь цi оповiдання проглядав жахливий оскал таемничого… Коли жiнки розповiдають, у них немае або майже немае того, про що ми звикли читати й чути: як деякi люди героiчно вбивали iнших i перемогли. Або програли. Яка iснувала технiка i якими були генерали. Жiночi розповiдi iншi та про iнше. У «жiночоi» вiйни своi барви, своi запахи, свое свiтло i свiй простiр почуттiв. Своi слова. Там немае героiв i неймовiрних подвигiв, там просто е люди, якi виконують нелюдську людську роботу. І страждають там не лише вони (люди!), але й земля, i птахи, i дерева. Усi iстоти, що живуть разом iз нами на землi. Страждають вони без слiв, що ще страшнiше. Але чому? – не раз запитувала я себе. – Чому, вiдстоявши i посiвши свое мiсце в колись абсолютно чоловiчому свiтi, жiнки не обстояли свою iсторiю? Своi слова i своi почуття? Самi собi не вiрили. Вiд нас прихований цiлий свiт. Їхня вiйна залишилася невiдомою… Хочу написати iсторiю цiеi вiйни. Жiночу iсторiю. * * * Пiсля перших зустрiчей… Подив: вiйськовi професii цих жiнок – санiнструктор, снайпер, кулеметник, командир зенiтноi гармати, сапер, а тепер вони – бухгалтери, лаборантки, екскурсоводи, вчительки… Розбiжнiсть ролей – там i тут. Згадують неначе не про себе, а про якихось дiвчаток. Сьогоднi самi собi дивуються. І перед моiми очима «олюднюеться» iсторiя, стае схожою на звичайне життя. Падае по-iншому свiтло. Трапляються надзвичайнi оповiдачки, iхне життя мiстить сторiнки, якi можуть сперечатися з найкращими сторiнками класики. Людина так добре бачить себе згори – з небес, i знизу – iз землi. Перед нею весь шлях: угору i дорога донизу – вiд ангела до звiра. Спогади – це не жагучий або спокiйний переказ реальностi, що вiдiйшла назавжди, це нове народжування минулого, коли час повертае назад. Передусiм – творчiсть. Розповiдаючи, люди створюють, «пишуть» свое життя. Трапляеться, що i «дописують», i «переписують». Тут треба бути напоготовi. На вартi. Авжеж, бiль розплавляе, знищуе будь-яку фальш. Занадто висока температура! Бiльш вiдверто, переконалася я, поводяться простi люди – медсестри, куховарки, пралi. Вони, так би мовити, iз себе виймають слова, а не з газет i прочитаних книжок – не з чужого. А лише з особистих страждань i переживань. Почуття i мова освiчених людей, хоч як це дивно, здебiльшого пiдвладнi оброблянню часом. Його загальному шифруванню. Зараженi вторинним знанням. Мiфами. Часто доводиться довго йти, всiлякими колами, щоб почути розповiдь про «жiночу» вiйну, а не про «чоловiчу»: як вiдступали, наступали, на якiй дiлянцi фронту… Потрiбна не одна-едина зустрiч, а багато сеансiв. Як доскiпливому портретистовi. Довго сиджу в незнайомiй оселi чи квартирi, iнодi весь день. П’емо чай, примiряемо нещодавно купленi кофтинки, обговорюемо зачiски i кулiнарнi рецепти. Переглядаемо разом фотографii онукiв. І ось тодi. За якийсь час – нiколи не вiдомо, за який i чому, – раптом настае та довгоочiкувана мить, коли людина вiдступае вiд канону – гiпсового й залiзобетонного, як нашi пам’ятники, – i йде до себе. Усередину себе. Починае пригадувати не вiйну, а свою молодiсть. Шматок свого життя… Слiд упiймати таку мить. Не прогавити! Але часом по довгому дню, сповненому слiв, фактiв, слiз, залишаеться в пам’ятi лише едина фраза (але яка!): «Я такою маленькою пiшла на фронт, що за вiйну навiть пiдросла». Їi й залишаю в записнику, хоча на магнiтофонi намотанi десятки метрiв. Чотири-п’ять касет… Що менi допомагае? Допомагае те, що ми звикли жити купно. Спiльно. Соборнi люди. Усе в нас при гуртi: i щастя, i сльози. Умiемо страждати i розповiдати про страждання. Страждання освячуе наше важке i нескладне життя. Нам бiль – як мистецтво. Маю визнати, жiнки смiливо вирушають цим шляхом… * * * Як вони зустрiчають мене? Звуть «дiвчинкою», «донечкою», «дитинкою», напевно, якби я була з iхнього поколiння, вони поводилися б зi мною iнакше. Спокiйно i рiвноправно. Без радостi й подиву, якi даруе зустрiч молодостi й старостi. Це дуже важливий момент, що тодi вони були молодi, а згадують тепер старими. Через життя згадують – через сорок рокiв. Обачно вiдкривають передi мною свiй свiт, бережуть: «Одразу пiсля вiйни вийшла замiж. Сховалася за чоловiком. За побутом, за дитячими пелюшками. Охоче сховалася. І мама вмовляла: «Мовчи! Мовчи!!! Не зiзнавайся». Я виконала свiй обов’язок перед Батькiвщиною, але менi сумно, що я там була. Що я це знаю… А ти – зовсiм дiвчинка. Менi тебе шкода…» Часто бачу, як вони сидять i прислухаються до себе. До звучання своеi душi. Звiряють його зi словами. З плином часу людина розумiе, що ось минуло життя, а тепер треба змиритися i пiдготуватися до вiдходу. Небажано i прикро зникнути просто так. Ненароком. На ходу. І коли вона озираеться назад, iй хочеться не лише розповiсти про свое, але й дiйти до таемницi життя. Вiдповiсти собi на запитання: навiщо це з нею дiялося? Вона дивиться на все трохи прощальним i сумним поглядом… Майже звiдти… Нема чого нi обманювати, нi обманюватися. І вже зрозумiло, що в людинi без думки про смерть нiчого не розгледiти. Їi таемниця iснуе поверх усього. Вiйна надто iнтимне переживання. І таке ж нескiнченне, як i людське життя… Одного разу жiнка (льотчиця) вiдмовилася зi мною зустрiтися. Пояснила телефоном: «Не можу… Не хочу згадувати. Протягом трьох рокiв я була на вiйнi… І протягом трьох рокiв я не почувалася жiнкою. Мiй органiзм омертвiв. Менструацii не було, майже жодних жiночих бажань. А я була гарна… Коли мiй майбутнiй чоловiк освiдчився… То вже в Берлiнi, у рейхстазi… Вiн сказав: «Вiйна скiнчилася. Ми залишилися живi. Нам пощастило. Виходь за мене замiж». Я хотiла заплакати. Закричати. Ударити його! Як замiж? Тепер? Серед усього цього – замiж? Серед чорноi сажi й чорноi цегли… Ти подивися на мене… Подивися – яка я! Ти спочатку зроби з мене жiнку: даруй квiти, розважай, кажи гарнi слова. Я так цього хочу! Так чекаю! Я мало його не вдарила… Хотiла вдарити… А в нього була обпалена, багрова одна щока, i я бачу: вiн усе зрозумiв, у нього течуть сльози по цiй щоцi. По свiжих рубцях… І сама не вiрю тому, що кажу: «Так, я вийду за тебе замiж». Перепрошую… Не можу…» Я ii зрозумiла. Але то теж сторiнка або пiвсторiнки майбутньоi книжки. Тексти, тексти. Усюди – тексти. У мiських квартирах i сiльських хатинах, на вулицi i в поiздi… Я слухаю… Дедалi перетворююся на едине велике вухо, завжди повернене до iншоi людини. «Читаю» голос. * * * Людина бiльша за вiйну… Запам’ятовуеться саме те, де вона бiльша. Нею керуе там щось таке, що сильнiше за iсторiю. Менi треба брати ширше – писати правду про життя i смерть узагалi, а не тiльки правду про вiйну. Поставити запитання Достоевського: скiльки людини в людинi i як цю людину всерединi захистити? Безсумнiвно, що зло принадливе. Воно е бiльш вправним, нiж добро. Бiльш спокусливим. Чимдалi глибше занурююся в нескiнченний свiт вiйни, усе iнше трохи затьмарюеться, стае бiльш буденним, нiж зазвичай. Грандiозний i хижий свiт. Розумiю тепер самотнiсть людини, яка повернулася звiдти. Як з iншоi планети або з того свiту. Вона знае те, чого iншi не знають, i здобути тi знання можна лише там, побiля смертi. Коли вона намагаеться щось переказати на словах, у неi – вiдчуття катастрофи. Людина нiмiе. Вона хоче розповiсти, iншi хотiли б зрозумiти, але всi безсилi. Вони завжди не в тому просторi, що слухач. Їх оточуе незримий свiт. Щонайменше трое беруть участь у розмовi: людина, яка розповiдае тепер, ця ж людина, якою вона була тодi, в момент подii, – i я. Моя мета – насамперед добути правду тих рокiв. Тих днiв. Без фальшування почуттiв. Одразу пiсля вiйни людина розповiла би про одну вiйну, за десятки рокiв, звiсно, у неi щось змiнюеться, бо вона складае в спогади вже все свое життя. Усю себе. Як саме вона жила в цi роки, що читала, бачила, кого зустрiла. Нарештi, щаслива вона чи нещаслива. Розмовляемо з нею наодинцi, чи поруч iще хтось е. Родина? Друзi – якi? Фронтовi друзi – то одне, решта – iнше. Документи – живi iстоти, вони змiнюються i коливаються разом iз нами, з них без краю можна щось виймати. Щось нове i те, що треба нам саме зараз. Цiеi хвилини. Що ми шукаемо? Найчастiше не подвиги i геройство, а маленьке i людське, нам найцiкавiше i близьке. Ну, про що над усе хотiлося б менi дiзнатися, наприклад, iз життя Давньоi Грецii… Історii Спарти… Я хотiла би прочитати, як i про що люди тодi розмовляли вдома. Як iшли на вiйну. Якi слова казали останнього дня i останньоi ночi перед розставанням своiм коханим. Як проводжали воiнiв. Як чекали iх iз вiйни… Не героiв i полководцiв, а звичайних юнакiв… Історiя – крiзь розповiдь нiким не помiченого свiдка i учасника. Так, мене це цiкавить, це я хотiла б зробити лiтературою. Але оповiдачi – не лише свiдки, менш за все свiдки, але актори i творцi. Неможливо наблизитися до реальностi впритул, лоб до лоба. Мiж реальнiстю i нами – нашi почуття. Розумiю, що маю справу з версiями, у кожного своя версiя, а вже з них, iз iхньоi кiлькостi i сплетiння, народжуеться образ часу й людей, що живуть у цей час. Але я б не хотiла, щоб про мою книжку сказали: ii героi реальнi, i не бiльше. Це, так би мовити, iсторiя. Лише iсторiя. Пишу не про вiйну, а про людину на вiйнi. Пишу не iсторiю вiйни, а iсторiю почуттiв. Я – iсторик душi. З одного боку, дослiджую конкретну людину, що живе в конкретний час i брала участь у конкретних подiях, а з iншого – менi треба розгледiти в неi всерединi вiчну людину. Дрижання вiчностi. Те, що е всерединi людини завжди. Менi кажуть: ну, спогади – це i не iсторiя, i не лiтература. Це просто життя, засмiчене i не очищене рукою художника. Сирий матерiал говорiння, скрiзь на днi його чимало. Усюди розкидане це цеглиння. Однак цеглини ще не храм?! Але для мене все iнакше… Саме там, у теплому людському голосi, у живому вiдображеннi минулого прихованi первозданна радiсть i оголений непереборний трагiзм життя. Його хаос i жага. Одиничнiсть i незбагненнiсть. Там вони ще нiяк не обробленi. Першотвори. Я будую храми з наших почуттiв… З наших бажань, розчарувань. Мрiй. З того, що iснувало, але може зникнути. * * * Ще раз про те саме… Мене цiкавить не тiльки та реальнiсть, яка нас оточуе, а й та, що всерединi нас. Менi цiкава не сама подiя, а подiя почуттiв. Скажiмо так – душа подii. Для мене почуття – реальнiсть. А iсторiя? Вона – на вулицi. У юрбi. Я вiрю, що всерединi кожного – шматочок iсторii. У того – пiвсторiнки, у цього – двi-три. Ми спiльно пишемо книжку часу. Кожний волае про свою правду. Кошмар вiдтiнкiв. І треба все це розчути, i розчинитися в усьому цьому, i стати цим усiм. І водночас не втратити себе. З’еднати мову вулицi й лiтератури. Складнiсть iще й у тому, що про минуле ми говоримо сьогоднiшнiми словами. Як передати ними почуття тих днiв? * * * Зранку телефонний дзвiнок: «Ми з вами не знайомi… Але я приiхала з Криму, телефоную iз залiзничного вокзалу. Далеко це вiд вас? Хочу розповiсти вам свою вiйну…» Так?! А ми намiрилися з моею дiвчинкою поiхати до парку. Покататися на каруселi. Як пояснити шестирiчнiй крихiтцi, що я роблю? Вона нещодавно в мене спитала: «Як це – вiйна?» Як вiдповiсти… Я хочу пустити ii в цей свiт iз ласкавим серцем i навчаю, що не можна знiчев’я квiтку зривати. Шкода сонечко розчавити, вiдiрвати в бабки крильце. А як пояснити дитинi вiйну? Пояснити смерть? Вiдповiсти на запитання: навiщо там убивають? Убивають навiть маленьких, таких як вона. Ми, дорослi, наче змовилися. Розумiемо, про що йдеться. А ось – дiти? Пiсля вiйни менi якось батьки це пояснили, а я своiй дитинi вже не можу пояснити. Знайти слова. Вiйна нам подобаеться дедалi менше, нам дедалi важче знайти iй виправдання. Для нас це вже просто вбивство. У всякому разi, для мене це так. Написати б таку книжку про вiйну, щоб вiд вiйни нудило, i навiть думка про неi була б огидною. Божевiльною. Передовсiм генералiв нудило б… Моi друзi-чоловiки (на вiдмiну вiд подруг) приголомшенi такою «жiночою» логiкою. І я знову чую «чоловiчий» аргумент: «Ти не була на вiйнi». А може, це й добре: я не вiдчуваю ненавистi, у мене нормальний зiр. Невiйськовий, нечоловiчий. В оптицi е поняття «свiтлосили» – це спроможнiсть об’ектива гiрше або краще зафiксувати ухоплене зображення. Так ось, жiноча пам’ять про вiйну найбiльш «свiтлосильна» за напруженням почуттiв, за болем. Я б навiть сказала, що «жiноча» вiйна страшнiша, нiж «чоловiча». Чоловiки ховаються за iсторiею, за фактами, вiйна iх полонить як дiя i протистояння iдей, рiзних iнтересiв, а жiнки захопленi почуттями. І ще – чоловiкiв змалу готують, що iм, можливо, доведеться стрiляти. Жiнок цього не вчать… Вони не збиралися виконувати цю роботу… І вони пам’ятають iнше, i по-iншому пам’ятають. Здатнi побачити те, що приховано вiд чоловiкiв. Ще раз повторю: iхня вiйна – iз запахом, iз кольором, iз докладним свiтом iснування: «Дали нам речовi мiшки, ми пошили з них собi спiднички», «У вiйськкоматi в однi дверi зайшла в сукнi, а в iншi вийшла в штанях i гiмнастерцi, косу вiдрiзали, на головi залишилася тiльки гривка…», «Нiмцi розстрiляли село й поiхали… Ми прийшли на те мiсце: утоптаний жовтий пiсок, а зверху – лише один дитячий черевичок…» Не раз мене попереджали (переважно чоловiки-письменники): «Жiнки тобi понавидумують. Навигадують». Але я переконалася: таке не вигадати. У когось списати? Якщо це можна списати, то тiльки з життя, тiльки в нього така фантазiя. Хоч би про що жiнки говорили, вони повсякчас висловлюють думку: вiйна – це насамперед убивство, а потiм – важка праця. А потiм – i просто звичайне життя: спiвали, закохувалися, накручували бiгудi… У центрi завжди те, як нестерпно i як не хочеться помирати. А ще нестерпнiше i ще бiльше не хочеться вбивати, бо жiнка дае життя. Даруе. Довго носить його в собi, виняньчуе. Я зрозумiла, що жiнкам важче вбивати. * * * Чоловiки… Вони неохоче впускають жiнок до свого свiту, на свою територiю. На Мiнському тракторному заводi шукала жiнку, вона служила снайпером. Була найзнаменитiшим снайпером. Про неi писали не раз у фронтових газетах. Номер домашнього телефону менi дали в Москвi ii подруги, але давнiй. Прiзвище я теж занотувала дiвоче. Пiшла на завод, де, як менi було вiдомо, вона працюе, у вiддiлi кадрiв, i почула вiд чоловiкiв (директора заводу i начальника вiддiлу кадрiв): «Хiба чоловiкiв замало? Навiщо вам цi жiночi iсторii? Жiночi фантазii…» Чоловiки боялися, що жiнки про якусь не ту вiйну розкажуть. Була в однiй сiм’i… Воювали i чоловiк, i дружина. Зустрiлися на фронтi й там-таки одружилися: «Весiлля свое вiдсвяткували в окопi. Перед боем. А бiлу сукню я собi пошила з нiмецького парашута». Вiн – кулеметник, вона – зв’язкова. Чоловiк одразу вiдправив жiнку до кухнi: «Ти нам що-небудь приготуй». Уже й чайник закипiв, i бутерброди нарiзанi, вона присiла з нами поруч, чоловiк зразу ж ii пiдняв: «А де полуниця? Де наш дачний гостинець?» Пiсля мого наполегливого прохання неохоче поступився своiм мiсцем зi словами: «Розповiдай, як я тебе вчив. Без слiз i жiночих дрiбниць: хотiлося бути гарною, плакала, коли косу вiдрiзали». Пiзнiше вона менi пошепки зiзналася: «Усю нiч зi мною студiював том «Історii Великоi Вiтчизняноi вiйни». Боявся за мене. І зараз переживае, що не те згадаю. Не так, як треба». Так було не раз i не в одному будинку. Так, вони багато плачуть. Кричать. Як я пiду, ковтають серцевi таблетки. Викликають «швидку». Але все одно просять: «Ти приходь. Неодмiнно приходь. Ми так довго мовчали. Сорок рокiв мовчали…» Розумiю, що плач i крик не можна обробляти, бо головним буде не плач i не крик, а обробляння. Замiсть життя залишиться лiтература. Такий матерiал, температура цього матерiалу. Всякчас зашкалюе. Людину найкраще можна розгледiти, вона розкриваеться на вiйнi i ще, мабуть, у коханнi. До самих глибин, до пiдшкiрних шарiв. Перед лицем смертi всi iдеi блякнуть, i розкриваеться незбагненна вiчнiсть, до якоi нiхто не готовий. Ми поки живемо в iсторii, а не в космосi. Кiлька разiв я отримувала текст, який вiдсилала на вичитку, з припискою: «Про дрiбницi не треба… Пиши про нашу велику Перемогу…» А «дрiбницi» – саме вони для мене головнi – тепло i зрозумiлiсть життя: залишена гривка замiсть кiс, гарячi котли кашi й супу, що нiкому з’iсти – зi ста душ повернулося з бою семеро; або те, що не мали змоги ходити пiсля вiйни на базар i дивитися на червонi м’яснi ряди… Навiть на червоний ситець… «Ох, моя ти мила, вже сорок рокiв минуло, а в моему будинку ти не знайдеш нiчого червоного. Я ненавиджу пiсля вiйни червоний колiр!» * * * Прислухаюся до болю… Бiль як доказ життя, що минуло. Інших доказiв немае, iншим доказам я не вiрю. Слова не раз оминали iстину. Думаю про страждання як найвищу форму iнформацii, що мае прямий зв’язок iз таемницею. Із таiнством життя. Уся росiйська лiтература про це. Про страждання вона писала бiльше, нiж про кохання. І менi про це розповiдають бiльше… * * * Якi вони – росiйськi чи радянськi? Нi, вони були радянськими – i росiяни, i бiлоруси, i украiнцi, i таджики… Усе ж таки iснувала вона, радянська людина. Таких людей, я гадаю, нiколи у свiтi не буде, вони самi це вже розумiють. Навiть ми, iхнi дiти, iншi. Хотiли б бути, як усi. Схожими не на своiх батькiв, а на свiт. А що вже казати про онукiв… Але я люблю iх. Захоплена ними. У них були Сталiн i ГУЛАГ, але й Перемога. І вони це знають. Отримала нещодавно листа: «Моя донька мене дуже любить, я для неi – героiня, якщо вона прочитае вашу книжку, у неi з’явиться сильне розчарування. Бруд, вошi, нескiнченна кров – усе правда. Я не заперечую. Але хiба спогади про це здатнi народити благороднi почуття? Пiдготувати до подвигу…» Не раз переконувалася: …наша пам’ять – зовсiм не iдеальний iнструмент. Вона не тiльки самовiльна i вередлива, вона ще на ланцюговi часу, як собака. …ми дивимося на минуле iз сьогодення, ми не можемо дивитися нiзвiдки. …а ще вони закоханi в те, що з ними вiдбувалося, бо це не лише вiйна, але i iхня молодiсть. Перша любов. * * * Слухаю, коли вони говорять… Слухаю, коли вони мовчать… І слова, i мовчання – для мене текст. – Це – не для друку, для тебе… Тi, хто були старшi… Вони сидiли в поiздi задумливi… Сумнi. Я пригадую, як один майор заговорив зi мною вночi, коли всi спали, про Сталiна. Вiн добре випив i посмiлiшав, вiн зiзнався, що його батько вже десять рокiв у таборi, без права листування. Живий вiн чи нi – невiдомо. Цей майор вимовив страшнi слова: «Я хочу обороняти Батькiвщину, але я не хочу захищати цього зрадника революцii – Сталiна». Я зроду не чула таких слiв… Я злякалася. На щастя, вiн уранцi зник. Напевно, вийшов… – Скажу тобi по секрету… Я дружила з Оксаною, вона з Украiни. Уперше вiд неi я почула про страшний голод на Украiнi. Голодомор. Жаби або мишi не можна було вiдшукати – все з’iли. У iхньому селi померла половина людей. Померли всi ii меншi брати i тато з мамою, а вона врятувалася тим, що вночi крала на колгоспнiй стайнi кiнський гнiй i iла. Нiхто не мiг його iсти, а вона iла: «Теплий не лiзе в рот, а холодний можна. Краще замерзлий, вiн сiном пахне». Я казала: «Оксано, товариш Сталiн бореться. Вiн знищуе шкiдникiв, але iх багато». – Нi, – вiдказувала вона, – ти дурна. Мiй тато був учитель iсторii, вiн менi казав: “Колись товариш Сталiн вiдповiдатиме за своi злочини…”» Уночi я лежала i гадала: а раптом Оксана – ворог? Шпигунка? Що робити? За два днi в бою вона загинула. У неi не залишилося нiкого з рiдних, нiкому надiслати похоронку… Торкаються цiеi теми обережно й зрiдка. Вони досi паралiзованi не лише сталiнським гiпнозом i страхом, але й колишньою своею вiрою. Не можуть досi розлюбити те, що любили. Мужнiсть на вiйнi й мужнiсть думки – це двi рiзнi мужностi. А я думала, що це те саме. * * * Рукопис тривалий час лежить на столi… Уже протягом двох рокiв менi вiдмовляють видавництва. Мовчать журнали. Вирок завжди той самий: занадто страшна вiйна. Багато жахiття. Натуралiзму. Немае провiдноi i керiвноi ролi комунiстичноi партii. Словом, не та вiйна… Яка ж вона – та? З генералами i мудрим генералiсимусом? Без кровi i вошей? З героями i подвигами. А я пам’ятаю з дитинства: iдемо з бабусею уздовж великого поля, вона розповiдае: «Пiсля вiйни на цьому полi довго нiчого не родило. Нiмцi вiдступали… І був тут бiй, два днi билися… Убитi лежали один бiля одного, як снопи. Як шпали на залiзничнiй станцii. Нiмцi i нашi. Пiсля дощу в них у всiх обличчя були заплаканi. Ми iх протягом мiсяця всiм селом ховали…» Як забути менi про те поле? Я не просто записую. Я збираю, вистежую людський дух там, де страждання створюе з маленькоi людини велику людину. Де людина виростае. І тодi вона для мене – вже не нiмий i не безслiдний пролетарiат iсторii. Вiдкриваеться ii душа. Так у чому ж мiй конфлiкт iз владою? Я зрозумiла – великiй iдеi потрiбна маленька людина, вона не потребуе великоi. Для неi вона зайва i незручна. Трудомiстка в обробляннi. А я ii шукаю. Шукаю маленьку велику людину. Принижена, розтоптана, скривджена – пройшовши через сталiнськi табори i зради, вона все ж таки перемогла. Створила диво. Але iсторiю вiйни пiдмiнили iсторiею перемоги. Вона сама про це розповiсть… Через сiмнадцять рокiв 2002—2004 рр. Читаю свiй давнiй щоденник… Намагаюся згадати ту себе, якою я була, коли писала книжку. Тiеi людини вже немае, i навiть немае краiни, у якiй ми тодi жили. А саме ж ii обороняли i в ii iм’я вмирали в сорок першому – сорок п’ятому. За вiкном уже все iнакше: нове тисячолiття, новi вiйни, новi iдеi, нова зброя, й в абсолютно несподiваний спосiб змiнилися росiйськi (вiрнiше – росiйсько-радянськi) люди. Почалася горбачовська перебудова… Мою книжку вiдразу надрукували, вона вийшла дивовижним тиражем – два мiльйони примiрникiв. То був час, коли вiдбувалося багато приголомшливих речей, ми знову кудись стрiмко рвонули. Знову – в майбутне. Ми ще не знали (або забули), що революцiя – це зазвичай iлюзiя, найпаче в нашiй iсторii. Але це буде згодом, а тодi всi сп’янiли вiд повiтря свободи. Я почала отримувати щодня десятки листiв, моi папки розбухали. Люди захотiли говорити… Договорити… Вони ставали вiльнiшими i вiдвертiшими. У мене не залишалося сумнiвiв, що я приречена нескiнченно дописувати своi книжки. Не переписувати, а дописувати. Поставиш крапку, а вона вiдразу ж перетворюеться на крапки… * * * Гадаю, що, напевно, сьогоднi я ставила б iншi запитання i почула б iншi вiдповiдi, i написала б iншу книжку, не зовсiм iншу, але ж iншу. Документи (з якими я маю справу) – живi свiдчення, вони не застигають, як охолола глина. Не цiпенiють. Вони рухаються вкупi з нами. Про що б я здебiльшого розпитувала тепер? Що хотiла б додати? Мене б дуже цiкавила… пiдшукую слово… бiологiчна людина, а не тiльки людина часу та iдеi. Я спробувала б заглянути глибше до людськоi природи, в темряву, до пiдсвiдомостi. До таемницi вiйни. Написала б, як прийшла до колишньоi партизанки… Огрядна, але ще вродлива жiнка – i вона менi розповiдала, як iхня група (вона старша i двое пiдлiткiв) вийшла в розвiдку i несподiвано захопила в полон чотирьох нiмцiв. Довго з ними кружляли лiсом. Натрапили на засiдку. Ясно, що з полоненими вони вже не прорвуться, не пройдуть, i вона вирiшила – розстрiляти. Пiдлiтки вбити не зможуть: протягом кiлькох днiв вони ходять лiсом разом, а якщо ти так довго з людиною, навiть чужою, все одно до неi звикаеш, вона ближчае – уже знаеш, як вона iсть, як вона спить, якi в неi очi, руки. Нi, пiдлiтки не зможуть. Це вона вiдразу зрозумiла. Отже, вбити мае вона. І ось вона згадувала, як iх убивала. Довелося обманювати i тих, i тих. З першим нiмцем пiшла нiбито по воду i вистрiлила ззаду. У потилицю. Другого по хмиз повела… Мене вразило, як спокiйно вона про це розповiдала. Тi, хто був на вiйнi, згадують, що цивiльна людина перетворюеться на вiйськового за три днi. Чому достатньо лише трьох днiв? Чи це теж мiф? Швидше за все. Людина там – бiльш незнайома i незбагненна. У всiх листах я читала: «Я вам не все розповiла тодi, бо iнший був час. Ми звикли багато про що мовчати…», «Не все вам довiрила. Нещодавно про це не можна було говорити. Але соромно», «Знаю вирок лiкарiв: у мене страшний дiагноз… Хочу розповiсти всю правду…» А нещодавно надiйшов такий лист: «Нам, старим, важко жити… Але не через маленькi й принизливi пенсii ми страждаемо. Найбiльше ранить те, що нас вигнали з великого минулого до нестерпно маленького справжнього. Уже нiхто нас не кличе виступати до шкiл, музеiв, уже ми не потрiбнi. У газетах, якщо почитаеш, фашисти стають благороднiшими, а червонi солдати страшнiшими». Час – це теж батькiвщина… Але я, як i ранiше, iх люблю. Не люблю iхнiй час, а iх люблю. * * * Усе може стати лiтературою… Найбiльше мене зацiкавив у моiх архiвах блокнот, де я записувала тi епiзоди, якi викреслила цензура. А також – моi розмови з цензором. Там же я знайшла сторiнки, якi викинула сама. Моя самоцензура, моя власна заборона. І мое пояснення – чому я це викинула. Багато з того i з iншого вже вiдновлено в книжцi, але кiлька сторiнок хочу дати окремо – це вже документ. Мiй шлях. Із того, що викинула цензура «Я вночi тепер, бува, прокинуся… Неначе хтось ну… плаче поруч… Я – на вiйнi… Ми вiдступаемо… За Смоленськом якась жiнка виносить менi свою сукню, я встигаю переодягнутися. Іду одна… серед чоловiкiв. То я ходила в штанях, а то йду в лiтнiй сукнi. У мене раптом почалися цi дiла… Жiночi… Ранiше почалися, напевно, через хвилювання. З переживань, з образи. Де ти тут що знайдеш? Соромно! Як я соромилася! Пiд кущами, в канавах, у лiсi на пеньках спали. Стiльки нас було, що мiсця в лiсi на всiх бракувало. Йшли ми розгубленi, обдуренi, нiкому вже не вiрили… Де наша авiацiя, де нашi танки? Те, що лiтае, повзае, гримае, – усе нiмецьке. Ось такою я потрапила в полон. Останнього дня перед полоном перебило ще обидвi ноги… Лежала i пiд себе мочилася… Не знаю, де взяла сили виповзти вночi в лiс. Випадково пiдiбрали партизани… Менi шкода тих, хто цю книжку прочитае i хто ii не прочитае…» «Я була на нiчному чергуваннi… Зайшла до палати тяжкопоранених. Лежить капiтан… Лiкарi попередили мене перед чергуванням, що вночi вiн помре. Не дотягне до ранку… Питаю його: «Ну, що? Як тобi допомогти?» Нiколи не забуду… Вiн раптом усмiхнувся, така свiтла усмiшка на змученому обличчi: «Розстебни халат… Покажи менi своi груди… Я давно не бачив дружину…» Я розгубилася, я ж iще навiть не цiлувалася нi з ким. Щось я там йому вiдповiла. Втекла i повернулася за годину. Вiн лежав мертвий. І та усмiшка в нього на обличчi…» «Пiд Керчю… Уночi пiд обстрiлом iшли ми на баржi. Загорiлася носова частина… Вогонь полiз палубою. Вибухнули боеприпаси… Великий вибух! Вибух такоi сили, що баржа накренилася на правий бiк i почала тонути. А берег уже недалеко, ми розумiемо, що вiн десь поряд, i солдати кинулися у воду. З берега застукали кулемети. Галас, стогони, матюки… Я добре плавала, я хотiла бодай би одного врятувати. Бодай единого пораненого… Це ж вода, а не земля – поранена людина загине вiдразу. Пiде на дно… Чую – хтось поруч то вирине нагору, то знову пiд воду пiде. Нагору – пiд воду. Я улучила мить, схопила його… Щось холодне, слизьке… Я вирiшила, що це поранений, а одяг з нього зiрвало вибухом. Тому що я сама гола… У бiлизнi залишилася… Темрява. Хоч в око стрель. Навколо: «Е-ех! Ай-я-я!» І мат… Дiсталася якось iз ним до берега… У небi саме цiеi митi спалахнула ракета, i я побачила, що притягнула на собi велику поранену рибу. Риба велика, на зрiст як людина. Бiлуга… Вона помирае… Я впала бiля неi i заломила таке матюччя триповерхове. Заплакала з образи… І з того, що всi страждають…» «Виходили з оточення… Куди не поткнися – скрiзь нiмцi. Вирiшуемо: вранцi почнемо прориватися з боем. Усе одно загинемо, так нехай загинемо гiдно. У бою. У нас були три дiвчини. Вони приходили вночi до кожного, хто мiг… Не всi, звiсно, були спроможнi. Нерви, ви розумiете. Така справа… Кожен готувався померти… Урятувалися вранцi одиницi… Мало… Ну, душ сiм, а було п’ятдесят, як не бiльше. Посiкли нiмцi кулеметами… Згадую тих дiвчат iз вдячнiстю. Жодноi вранцi не знайшов з-помiж живих… Нiколи бiльше не зустрiв…» Із розмови iз цензором: – Хто пiде пiсля таких книжок воювати? Ви принижуете жiнку примiтивним натуралiзмом. Жiнку-героiню. Розвiнчуете. Перетворюете ii на звичайну жiнку. Самку. А вони у нас – святi. – Наш героiзм стерильний, вiн не хоче зважати нi на фiзiологiю, нi на бiологiю. До нього немае вiри. А випробовувався не лише дух, а й тiло. Матерiальна оболонка. – Звiдки у вас цi думки? Чужi думки. Не радянськi. Ви смiетеся з тих, хто в братських могилах. Ремарка начиталися… У нас ремаркiзм не пройде. Радянська жiнка – не тварина… * * * «Хтось нас виказав… Нiмцi дiзналися, де стоянка партизанського загону. Оточили лiс i пiдходи до нього зусiбiч. Ховалися ми в дикiй гущавинi, нас рятували болота, туди карателi не заходили. Трясовина. І технiку, i людей вона затягувала намертво. Цiлими днями, тижнями ми стояли по шию у водi. З нами була радистка, вона нещодавно народила. Дитина голодна. Просить груди. Але мама сама голодна, молока немае, i дитина плаче. Карателi поруч. Із собаками. Якщо собаки почують, то всi загинемо. Уся група – душ iз тридцять. Вам зрозумiло? Командир вирiшуе… Нiхто не наважуеться передати матерi наказ, але вона сама здогадуеться. Опускае згорток iз дитиною у воду i довго там тримае… Дитина вже не кричить… Нi звуку… А ми не можемо звести очей. Нi на матiр, нi одне на одного…» «Ми брали полонених, приводили до загону… Їх не розстрiлювали – надто легка смерть для них, – ми заколювали iх, наче свиней, шомполами, рiзали на шматочки. Я ходила на це дивитися… Чекала! Довго чекала того моменту, коли вiд болю почнуть лопатися iхнi очi… Зiницi… Що ви про це знаете?! Вони мою маму iз сестричками спалили на вогнищi посеред села…» «Я не запам’ятала пiд час вiйни нi котiв, нi собак, пригадую щурiв. Великi… З жовто-синiми очима… Їх була сила-силенна. Коли я видужала пiсля поранення, з госпiталю мене вiдрядили назад до моеi частини. Частина стояла в окопах пiд Сталiнградом. Командир наказав: «Вiдведiть ii до дiвочоi землянки». Я увiйшла до землянки i щонайперше здивувалася, що там немае жодних речей. Порожнi лiжка з хвойних гiлок, та й годi. Мене не попередили… Я залишила в землянцi свiй рюкзак i вийшла; коли повернулася за пiвгодини, рюкзак свiй не знайшла. Жодних слiдiв речей, нi гребiнця, нi олiвця. Виявилося, що все миттю зжерли щури… А вранцi менi показали обгризенi руки тяжкопоранених… У жоднiй найстрашнiшiй стрiчцi я не бачила, як щури йдуть перед артобстрiлом iз мiста. Це не в Сталiнградi… Це вже було пiд В’язьмою… Уранцi мiстом йшли стада щурiв, вони йшли в поля. Вони чули смерть. Їх були тисячi… Чорнi, сiрi… Люди жахалися з цього зловiсного видовища i тулилися до будинкiв. І саме тодi, коли щури зникли з наших очей, почався обстрiл. Налетiли лiтаки. Замiсть будинкiв i льохiв залишився кам’яний пiсок…» «Пiд Сталiнградом було стiльки вбитих, що конi iх уже не боялися. Зазвичай харапудяться. Кiнь зроду не наступить на мертву людину. Своiх убитих ми зiбрали, а нiмцi лежали всюди. Замерзлi… Крижанi… Я – шофер, возила ящики з артилерiйськими набоями, я чула, як пiд колесами лускали iхнi черепи… Кiстки… І я була щаслива…» Із розмови з цензором: – Так, нам тяжко далася Перемога, але ви повиннi шукати героiчнi приклади. Їх сотнi. А ви демонструете бруд вiйни. Спiдню бiлизну. У вас наша Перемога страшна… Чого ви домагаетеся? – Правди. – А ви вважаете, що правда – те, що в життi. Те, що на вулицi. Пiд ногами. Для вас вона така низька. Земна. Нi, правда – те, про що ми мрiемо. Якими ми хочемо бути! * * * «Наступаемо… Першi нiмецькi селища… Ми – молодi. Сильнi. Чотири роки без жiнок. У льохах – вино. Закуска. Ловили нiмецьких дiвчат i… Десять чоловiкiв гвалтували одну… Жiнок було замало, населення тiкало вiд Радянськоi армii, брали юних. Дiвчаток… Дванадцять-тринадцять рокiв… Якщо вона плакала, били, щось заштовхували до рота. Їй боляче, а нам смiшно. Я тепер не розумiю, як я мiг… Хлопчик з iнтелiгентноi родини… Але це був я… Єдине, чого ми боялися, щоб нашi дiвчата про це не дiзналися. Нашi медсестри. Їх стидалися…» «Потрапили в оточення… Блукали лiсами, болотами. Їли листя, iли кору дерев. Якесь корiння. Нас було п’ятеро, один зовсiм хлопчисько. Щойно призвали. Уночi менi сусiд шепоче: “Хлопчисько напiвживий, все одно помре. Ти розумiеш…” – “Ти про що?” – “Менi один зек розповiдав… Вони, коли з табору бiгли, спецiально брали з собою молодого… Людське м’ясо iстiвне… Так рятувалися…”» Ударити сили не стало. Назавтра ми зустрiли партизанiв…» «Партизани вдень приiхали на конях до села. Вивели з дому старосту i його сина. Сiкли iх по головi залiзними прутами, поки вони не впали. І на землi добивали. Я сидiла коло вiкна. Усе бачила… Серед партизанiв був мiй старший брат… Коли вiн увiйшов до нашого будинку i хотiв мене обiйняти: «Сестричко!!!» – я закричала: «Не пiдходь! Не пiдходь! Ти – вбивця!!!» А вiдтак онiмiла. Мiсяць не розмовляла. Брат загинув… А що сталося б, якби вiн був живий? І повернувся б додому…» «Уранцi карателi пiдпалили наше село… Урятувалися лише тi люди, якi втекли до лiсу. Утекли без нiчого, з порожнiми руками, навiть хлiба з собою не взяли. Нi яець, нi сала. Уночi тiтка Настя, наша сусiдка, била свою дiвчинку, бо та весь час плакала. З тiткою Настею були п’ятеро ii дiтей. Юлечка, моя подружка, найслабша. Вона завжди хворiла… І чотири хлопчики, всi маленькi, й усi теж просили iсти. І тiтка Настя збожеволiла: «У-у-у… У-у-у…» А вночi я почула… Юлечка вмовляла: «Мамочко, ти мене не топи. Я не буду… Я навiть iсточки просити в тебе не буду. Не буду…» Уранцi Юлечки вже нiхто не побачив… Тiтка Настя… Ми повернулися в село на вуглинки… Село згорiло. Невдовзi тiтка Настя повiсилася на чорнiй яблунi у своему саду. Висiла низько-низько. Дiти стояли бiля неi i просили iсти…» Із розмови з цензором: – Це – брехня! Це наклеп на нашого солдата, який визволив пiв-Європи. На наших партизанiв. На наш народ-герой. Нам не потрiбна ваша маленька iсторiя, нам потрiбна велика iсторiя. Історiя Перемоги. Ви не любите наших героiв! Ви не любите нашi великi iдеi. Ідеi Маркса i Ленiна. – Так, я не люблю великi iдеi. Я люблю маленьку людину… Із того, що викинула я сама «Сорок перший рiк… Ми в оточеннi. З нами полiтрук Лунiн… Вiн зачитав наказ, що радянськi солдати вороговi не здаються. У нас, як сказав товариш Сталiн, полонених немае, а е зрадники. Хлопцi вийняли пiстолети… Полiтрук наказав: «Не треба. Живiть, хлопцi, ви – молодi». А сам застрелився… А це вже сорок третiй… Радянська армiя наступае. Йшли Бiлоруссю. Пригадую маленького хлопчика. Вiн вибiг до нас звiдкись iз-пiд землi, з льоху, i кричав: «Убийте мою мамку… Убийте! Вона нiмця любила…» Його очi здавалися круглими зi страху. Слiдом бiгла чорна стара. Уся в чорному. Бiгла i хрестилася: “Не слухайте дитя. Дитя збожеволiло…”» «Викликали мене до школи… Зi мною розмовляла вчителька, яка повернулася з евакуацii: – Я хочу перевести вашого сина до iншого класу. У моему класi – найкращi учнi. – Але у мого сина тiльки «п’ятiрки». – Це нiчого не важить. Хлопчик жив пiд нiмцями. – Так, нам було важко. – Я не про те. Усi, хто був в окупацii… Вони пiд пiдозрою… – Що? Я не розумiю… – Вiн про нiмцiв дiтям розповiдае. І вiн заiкаеться. – Це в нього зi страху. Його побив нiмецький офiцер, який жив у нас на квартирi. Був невдоволений, як син почистив йому чоботи. – Ось бачите… Самi зiзнаетеся… Ви жили поряд iз ворогом… – А хто цього ворога допустив до самоi Москви? Хто нас тут залишив iз нашими дiтьми? Зi мною – iстерика… Два днi боялася, що вчителька повiдомить про мене. Але вона залишила сина у своему класi…» «Удень ми боялися нiмцiв i полiцаiв, а вночi – партизанiв. У мене останню корiвку партизани забрали, залишився у нас тiльки кiт. Партизани голоднi, злi. Повели мою корiвку, а я – за ними… Кiлометрiв десять iшла. Благала – вiддайте. Трое дiтей голодних у хатi на печi залишила. «Іди, тiтко! – насварили. – Бо пристрелимо». Спробуй знайди пiд час вiйни добру людину… Свiй на свого йшов. Дiти куркулiв повернулися iз заслання. Батьки iхнi загинули, i вони служили нiмецькiй владi. Мстилися. Один застрелив у хатi старого вчителя. Нашого сусiда. Той колись донос зробив на його батька, розкуркулював. Був затятий комунiст. Нiмцi спочатку розпустили колгоспи, дали людям землю. Люди зiтхнули пiсля Сталiна. Ми сплачували оброк… Акуратно сплачували… А потiм стали нас палити. Нас i будинки нашi. Худобу забирали, а людей палили. Ой, доню, я слiв боюся. Слова страшнi… Я добром рятувалася, нiкому не бажала зла. Усiх жалiла…» «Я до Берлiна з армiею дiйшла… Повернулася до свого села з двома орденами Слави i медалями. Пожила три днi, а на четвертий раненько мама пiднiмае мене з лiжка, поки всi сплять: «Донечко, я тобi зiбрала вузлик. Йди. Йди… Йди звiдси… У тебе ще двi молодшi сестрички пiдростають. Хто iх замiж вiзьме? Усi знають, що ти чотири роки була на фронтi, з чоловiками…» Не чiпайте мою душу. Напишiть, як iншi писали, про моi нагороди…» «На вiйнi як на вiйнi. Це вам не театр… Вишикували на галявинi загiн, ми стали кiльцем. А посерединi – Мишко К. i Коля М. – нашi хлопцi. Мишко був смiливий розвiдник, на гармошцi грав. Нiхто краще за Колю не спiвав… Вирок читали довго: у такому-то селi силомiць вимагали двi пляшки самогону, а вночi… двох хазяйських дiвчаток згвалтували… А в такому-то селi у селянина… забрали пальто i швейну машинку, яку вiдразу ж пропили, у сусiдiв… Присуджуються до розстрiлу… Вирок остаточний i оскарженню не пiдлягае. «Хто розстрiлюватиме?» – Загiн мовчить… «Хто?» – Мовчимо… Командир сам виконав присуд…» «Я була кулеметницею. Я стiлькох убила… Пiсля вiйни довго боялася народжувати. Народила, коли заспокоiлася. За сiм рокiв… Але я досi нiчого не пробачила. І не пробачу… Я радiла, коли бачила полонених нiмцiв. Я радiла, що на них шкода було дивитися: на ногах онучi замiсть чобiт, на головi онучi… Їх ведуть крiзь село, вони просять: «Мати, дай хлеба… Хлеба…» Я була вражена, що селяни виходили з хат i давали iм – той шматок хлiба, той картоплину… Хлопчаки бiгли за колоною i кидали камiння… А жiнки плакали… Менi здаеться, що я прожила два життя: перше – чоловiче, друге – жiноче…» «Пiсля вiйни… Людське життя було нiчого не варте. Наведу такий приклад… Їду пiсля роботи в автобусi, раптом почали кричати: «Тримайте злодiя! Тримайте злодiя! Моя сумочка…» Автобус зупинився… Одразу – давка. Молодий офiцер виводить на вулицю хлопчиська, кладе його руку собi на колiно i – бах! – ламае ii навпiл. Заскакуе назад… І ми iдемо… Нiхто не заступився за хлопчину, не покликав мiлiцiонера. Не викликали лiкаря. А в офiцера всi груди в бойових нагородах… Я стала виходити на своiй зупинцi, вiн зiскочив i подав менi руку: «Проходьте, дiвчино…» Такий галантний… Це я зараз згадала… А тодi ми ще були вiйськовими людьми, жили за законами военного часу. Хiба вони людськi?» «Повернулася Червона армiя… Нам дозволили розкопувати могили, шукати, де наших родичiв пострiляли. За давнiми звичаями, поруч зi смертю треба бути в бiлому – у бiлiй хустцi, у бiлiй сорочцi. До останньоi своеi хвилини я це пам’ятатиму! Люди йшли з бiлими вишитими рушниками… Одягненi в усе бiле… Де вони його взяли? Копали… Хто що знайшов – упiзнав, то i забрав. Хто руку на тачцi везе, хто на пiдводi голову… Людина довго цiла в землi не лежить, вони всi там перемiшалися одне з одним. З глиною, з пiском. Сестру не знайшла, здалося менi, що один шматочок сукнi – це ii, щось знайоме… Дiд теж сказав – заберемо, буде що ховати. Той шматочок сукнi ми в домовинку i поклали… На батька отримали папiрець «пропав безвiсти». Дехто щось отримував за тих, якi загинули, а нас iз мамою в сiльрадi налякали: «Вам нiякоi допомоги не дозволено. А може, вiн живе, лиха не знаючи, з нiмецькою фрау. Ворог народу». Я почала шукати батька за Хрущова. Через сорок рокiв. Вiдповiли менi за Горбачова: «У списках не значиться…» Але вiдгукнувся його однополчанин, i я дiзналася, що загинув батько як герой. Пiд Могильовом кинувся з гранатою пiд танк… Шкода, що моя мама не дочекалася цiеi звiстки. Вона померла з тавром дружини ворога народу. Зрадника. І таких, як вона, було багато. Не дожили до правди. Я сходила до мами на могилку з листом. Прочитала…» «Багато хто з нас вiрив… Ми вважали, що пiсля вiйни все змiниться… Сталiн повiрить своему народовi. Але ще вiйна не скiнчилася, а ешелони вже пiшли до Магадана. Ешелони з переможцями… Заарештували тих, хто був у полонi, вижив у нiмецьких таборах, кого вiдвезли нiмцi на роботу – усiх, хто бачив Європу. Мiг би розповiсти, як там живе народ. Без комунiстiв. Якi там будинки i якi дороги. Про те, що нiде немае колгоспiв… Пiсля Перемоги всi замовкли. Мовчали i боялися, як перед вiйною…» «Я – вчитель iсторii… За моеi пам’ятi пiдручник iсторii переписували тричi. Я вчила дiтей за трьома рiзними пiдручниками… Запитайте нас, поки ми живi. Не переписуйте потiм без нас. Запитайте… Знаете, як важко вбити людину? Я працювала в пiдпiллi. За пiвроку отримала завдання – влаштуватися офiцiанткою до офiцерськоi iдальнi… Молода, гарна… Мене взяли. Я мала насипати отруту в котел супу i того ж дня пiти до партизанiв. А я вже до них звикла, вони вороги, але щодня ти iх бачиш, вони тобi кажуть: «Данке шон… Данке шон…» Це – важко… Убити важко… Убити страшнiше, нiж померти… Я все життя викладала iсторiю… І нiколи не знала, як про це розповiсти. Якими словами…» Менi дiсталася власна вiйна… Я пройшла тернистий шлях укупi зi своiми героiнями. Як i вони, довго не вiрила, що наша Перемога мае два обличчя – перше вродливе, а друге страшне, у рубцях – нестерпно в нього дивитися. «Урукопашну, убиваючи людину, заглядають iй в очi. То не бомби скидати або стрiляти з окопу», – розповiдали менi. Слухати людину, як вона вбивала i вмирала, те саме – дивишся в очi… «Не хочу згадувати…» Старий триповерховий будинок на околицi Мiнська, з тих, що iх поспiхом i, як тодi здавалося, ненадовго, будували вiдразу пiсля вiйни; вiн давно i затишно обрiс кущами жасмину. З нього й почався пошук, який триватиме протягом семи рокiв, дивовижних i болiсних семи рокiв, протягом яких я вiдкрию для себе свiт вiйни, свiт iз нерозгаданим до кiнця нами змiстом. Зазнаю болю, ненавистi, спокуси. Нiжностi i подиву… Спробую збагнути, в чiм рiзниця мiж смертю i вбивством i де межа мiж людським i нелюдським. Як людина залишаеться наодинцi з цiею божевiльною думкою, що вона може вбити iншу людину? Навiть повинна вбити. І дiзнаюсь, що на вiйнi, крiм смертi, iснуе безлiч iнших речей, там е все, що й у звичайному нашому життi. Вiйна – це теж життя. Зiткнуся з багатьма людськими правдами. Таемницями. Замислюся над тим, про що ранiше й не здогадувалася. Наприклад, чому ми не дивуемося злу, чому нам бракуе подиву перед злом? Дорога i дороги… Десятки поiздок усiею краiною, сотнi записаних касет, тисячi метрiв магнiтофонноi плiвки. П’ятсот зустрiчей, а потiм збилася з лiку, обличчя забувала, залишалися тiльки голоси. У моiй пам’ятi звучить хор. Багатоголосий хор, iнодi слiв майже не чути, тiльки плач. Зiзнаюся: не завжди вiрила, що здолаю цей шлях, здужаю його. Дiйду до краю. Видавалися хвилини сумнiвiв i страху, коли хотiлося зупинитися або вiдiйти вбiк, але ж уже була не в змозi це зробити. Я стала полонянкою зла, зазирнула в безодню, щоб щось збагнути. Тепер, менi здаеться, я набула певних знань, але запитань стало ще бiльше, а вiдповiдей – ще менше. Але тодi, на самому початку шляху, я цього не пiдозрювала… Привела мене до цього будинку невелика замiтка в мiськiй газетi, у якiй iшлося про те, що нещодавно на Мiнському заводi дорожнiх машин «Ударник» проводжали на пенсiю старшого бухгалтера Марiю Іванiвну Морозову. А пiд час вiйни, розповiдалося в тiй замiтцi, вона була снайпером, мае одинадцять бойових нагород, на ii снайперському рахунку – сiмдесят п’ять убитих. Важко було усвiдомити, як поеднати вiйськову професiю цiеi жiнки з ii мирним заняттям. З буденним газетним знiмком. З усiма цими ознаками звичайностi. …Маленька жiнка з дiвочим вiнцем довгоi коси навколо голови сидiла у великому крiслi, затуливши обличчя руками: – Нi-нi, не буду. Знову повертатися туди? Не можу… Дотепер военнi стрiчки не дивлюся. Я тодi була зовсiм дiвчинкою. Мрiяла i зростала, зростала i мрiяла. І ось – вiйна. Менi навiть шкода тебе… Я знаю, про що кажу… Ти справдi хочеш це знати? Як доньку питаю… Звiсно ж, здивувалася: – А чому до мене? Треба до мого чоловiка, вiн любить згадувати. Як звали командирiв, генералiв, номери частин – усе пам’ятае. А я нi. Я пам’ятаю лише те, що зi мною траплялося. Свою вiйну. Навколо багато людей, але ти завжди сама, адже людина завжди самотня перед смертю. Я пам’ятаю моторошну самотнiсть. Попросила прибрати магнiтофон: – Менi потрiбнi твоi очi, щоб розповiдати, а вiн заважатиме. Але за кiлька хвилин вона забула про нього… Марiя Іванiвна Морозова (Іванушкiна), ефрейтор, снайпер: «Це буде проста розповiдь… Розповiдь звичайноi росiйськоi дiвчини, яких тодi було багато… Там, де стояло мое рiдне село Дякiвське, тепер Пролетарський район Москви. Як вiйна почалася, менi було неповних вiсiмнадцять рокiв. Коси довгi-довгi, до колiн… Нiхто не вiрив, що вiйна надовго, усi чекали – ось-ось скiнчиться. Вiдженемо ворога. Я ходила до колгоспу, потiм закiнчила бухгалтерськi курси, почала працювати. Вiйна тривае… Моi подружки… Моi дiвчата кажуть: «Треба йти на фронт». Це вже в повiтрi висiло. Записалися всi на курси при вiйськкоматi. Може, хтось i за компанiю, не знаю. Нас там вчили стрiляти з бойовоi гвинтiвки, кидати гранати. Спершу… Я, зiзнаюся, боялася гвинтiвку в руки брати, було неприемно. Не могла уявити, що пiду когось убивати, просто хотiла на фронт, та й годi. Нас у гуртку навчалося сорок людей. З нашого села – чотири дiвчини, ну, всi ми, подружки, iз сусiднього – п’ять, словом, iз кожного села хтось. І самi дiвчата. Чоловiки вже всi пiшли на вiйну, хто мiг. Інодi вiстовий приiжджав посеред ночi, давав двi години на збори, i iх вивозили. Траплялося, забирали навiть iз поля. (Мовчить.) Я тепер не згадаю – чи були в нас танцi, якщо так, то дiвчина танцювала з дiвчиною, хлопцiв не залишилося. Села нашi притихли. Незабаром з’явився заклик ЦК комсомолу та молодi, позаяк нiмцi були вже пiд Москвою, всiм стати на захист Батькiвщини. Як це Гiтлер вiзьме Москву? Не дамо! Не тiльки я… Усi дiвчатка виявили бажання йти на фронт. Мiй батько вже воював. Ми вважали, що будемо единими… Особливими… А прийшли до вiйськкомату – там багато дiвчат. Я охнула! Мое серце спалахнуло, сильно так. А вiдбiр був дуже суворий. По-перше, звiсно, треба мати мiцне здоров’я. Я боялася, що мене не вiзьмуть, бо в дитинствi часто хворiла i, як казала мама, була хирлявою. Тож мене iншi дiти кривдили змалку. Утiм, якщо вдома, крiм дiвчини, що йшла на фронт, нiкого бiльше з дiтей не було, також вiдмовляли, бо не можна залишати матiр саму. Ой, нашi матусi! Сльози в них не висихали… Вони лаяли нас, вони благали… Але я мала ще двох сестер i двох братiв, щоправда, значно молодших за мене, та цього не брали до уваги. Тут, як на грiх, з колгоспу всi пiшли, на полi нiкому працювати, i голова не хотiв нас вiдпускати. Отож нам вiдмовили. Пiшли ми до райкому комсомолу, i там вiдмовили. Тодi ми делегацiею з нашого району поiхали до обкому комсомолу. Усi мов затялися, серця палали. Нас знову звiдти вiдправили додому. І ми вирiшили, якщо ми вже тут, у Москвi, то треба йти до ЦК комсомолу, на саму гору, до першого секретаря. Домагатися хай би там що… Хто доповiдатиме, хто з нас смiливий? Гадали, що тут, напевно, будемо тiльки ми, а там до коридору не можна було впхатися, – де вже там до секретаря потрапити. Молодь з усiеi краiни, багато хто побував в окупацii, i тепер вони жадали помститися ворогу за своiх загиблих близьких. З усього Союзу. Так-так… Словом, ми навiть трохи розгубилися… Увечерi, втiм, потрапили до секретаря. Нас запитують: «Ну, як ви пiдете на фронт, якщо не вмiете стрiляти?» Тут ми хором вiдповiдаемо, що вже навчилися… «Де? Як? А перев’язувати вмiете?» А нас, знаете, в тому ж гуртку при вiйськкоматi районний лiкар учив перев’язувати. Вони тодi примовкли i вже серйознiше на нас поглянули. Ну, i козир у наших руках, мовляв, там не тiльки ми, а нас iще сорок душ, i всi вмiють стрiляти i надавати першу медичну допомогу. Казали: «Ідiть i чекайте. Ваше питання буде вирiшено позитивно». Якими ж ми щасливими були, коли поверталися! Не забути того… Отак… І вже за кiлька днiв ми отримали повiстки на руки… Прийшли до вiйськкомату, нас вiдразу ж в однi дверi ввели, а з iнших вивели – я таку гарну косу заплела, звiдти вже без неi вийшла… Без коси… Постригли по-солдатському… І сукню забрали. Не встигла мамi нi сукню, нi косу вiддати. Вона дуже просила, аби щось вiд мене, мое в неi залишилося. Вiдразу нас одягли в гiмнастерки, пiлотки, дали речмiшки i в товарний потяг закинули – на солому. Але солома свiжа, вона досi полем пахла. Завантажувалися бадьоро. Жваво. З жартами. Пам’ятаю, що багато смiялися. Куди iдемо? Не знали. Зрештою, нам було не так i важливо, ким ми станемо. Тiльки б – на фронт. Усi воюють – i ми. Приiхали на станцiю Щолкове, недалеко вiд неi була жiноча снайперська школа. Отож нас туди. У снайпери. Усi зрадiли. Це – справжне. Будемо стрiляти. Почали навчатися. Вивчали статути – гарнiзонноi служби, дисциплiнарний, маскування на мiсцевостi, хiмзахист. Дiвчата всi дуже старалися. Із заплющеними очима навчилися збирати i розбирати «снайперку», визначати швидкiсть вiтру, рух цiлi, вiдстань до цiлi, окопчики копати, повзати по-пластунськи – те все-все ми вже вмiли. Аби лиш скорiше на фронт. У вогонь… Так-так… Закiнчивши курси, вогневу i стройову я здала на «вiдмiнно». Найважче, пам’ятаю, було встати по тривозi й зiбратися за п’ять хвилин. Чоботи ми брали на один-два розмiри бiльшi, щоб не гаяти час, швидко зiбратися. За п’ять хвилин мали одягтися, взутися i вишикуватися. Траплялося, що в чоботях на босу ногу шикуватися вибiгали. Одна дiвчинка мало ноги не вiдморозила. Старшина помiтив, зробив зауваження, потiм учив нас онучi крутити. Стане над нами i гуде: «Як менi, дiвчаточка, зробити з вас солдатiв, а не мiшенi для фрицiв?» Дiвчаточка, дiвчаточка… Усi нас любили i завжди жалiли. А ми ображалися, що нас жалiють. Хiба ми не такi солдати, як усi? Ну, i ось прибули ми на фронт. Пiд Оршу… До шiстдесят другоi стрiлецькоi дивiзii… Командир, як нинi пам’ятаю, полковник Бородкiн, вiн побачив нас, розсердився: дiвчат менi нав’язали. Мовляв, що це за жiночий хоровод? Кордебалет! Тут вiйна, а не танцюльки. Страшна вiйна… Але потiм запросив до себе, пригостив обiдом. І, чуемо, запитуе свого ад’ютанта: «Чи немае у нас чогось солодкого до чаю?» Ну, ми, звiсно, образилися: за кого вiн нас мае? Ми воювати приiхали. А вiн нас сприймав не як солдатiв, а як дiвчат. За вiком ми йому годилися в дочки. «Що ж я з вами робитиму, любi ви моi? Де вас таких назбирали?» Ось як вiн до нас ставився, як вiн нас зустрiв. А ми ж уявляли, що вже вояки. Отак… На вiйнi! Наступного дня змусив показати, як умiемо стрiляти, маскуватися на мiсцевостi. Вiдстрiлялися добре, навiть краще, нiж чоловiки-снайпери, яких вiдкликали з передовоi на дводеннi курси i якi дуже дивувалися, що ми виконуемо iхню роботу. Вони, напевно, вперше бачили жiнок-снайперiв. Пiсля стрiлянини – маскування на мiсцевостi… Полковник прийшов, ходить оглядае галявину, потiм став на одну купину – нiчого не видно. І тут «купина» пiд ним почала благати: «Ой, товаришу полковнику, не можу бiльше, важко». Смiх та й годi! Вiн повiрити не мiг, що так добре можна замаскуватися. «Тепер, – каже, – своi слова про дiвчат беру назад». Але все одно мучився… Довго не мiг до нас звикнути… Вийшли ми вперше на «полювання» (так снайпери це називають), моею напарницею була Маша Козлова. Замаскувалися, лежимо: я веду спостереження, Маша – з гвинтiвкою. І раптом Маша менi: – Стрiляй, стрiляй! Бачиш, нiмець… Я iй вiдповiдаю: – Я спостерiгаю. Ти стрiляй! – Поки ми тут з’ясовуватимемо, – каже вона, – вiн пiде. А я iй свое: – Спочатку треба стрiлецьку карту скласти, орiентири нанести: де сарай, берiзка… – Ти, як у школi, розводитимеш паперову тяганину? Я приiхала не папiрцi перекладати, а стрiляти! Бачу, що Маша вже сердиться на мене. – Ну, то стрiляй, чого ти? Так ми сперечалися. А тим часом, справдi, нiмецький офiцер iнструктував солдатiв. Пiдiйшов вiзок, i солдати ланцюжком передавали якийсь вантаж. Цей офiцер постояв, щось скомандував, потiм зник. Ми сперечаемося. Я бачу, що вiн уже двiчi показався, i якщо ми ще раз прогавимо, то це кiнець. Прогавимо його. І коли вiн з’явився втрете – це ж мить: то з’явиться, то сховаеться, – я вирiшила стрiляти. Зважилася, i раптом така думка промайнула: це ж людина, хоч i ворог, але людина, i в мене якось почали тремтiти руки, тiло дрож проймае, морозом обсипало. Якийсь страх… До мене iнодi увi снi й тепер повертаеться це вiдчуття… Пiсля фанерних мiшеней стрiляти по живiй людинi було важко. Я ж ii бачу в оптичний прицiл, добре бачу. Начебто вона близько… І всерединi якийсь супротив… Щось не пускае, не можу зважитися. Але я перемогла себе, натиснула спусковий гачок… Вiн змахнув руками i впав. Убила його чи нi, не знаю. Але мене пiсля того ще дужче почали бити дрижаки, якось страшно стало: я – вбила людину?! До цiеi думки треба було звикнути. Так… Словом, жах! Неможливо забути таке… Коли ми повернулися, почали у своему взводi розповiдати, що зi мною сталося, провели збори. У нас комсоргом була Клава Іванова, вона мене умовляла: «Їх не жалiти треба, а ненавидiти». У неi фашисти батька вбили. Ми, було, заспiваемо, а вона просить: «Дiвчатка, не треба, ось переможемо цих гадiв, тодi й спiватимемо». І не вiдразу… Не вiдразу в нас вийшло. Не жiноча то справа – ненавидiти i вбивати. Не наша… Треба було себе переконувати. Умовляти…» За кiлька днiв Марiя Іванiвна зателефонуе менi й запросить до своеi фронтовоi подруги Клавдii Григорiвни Крохiноi. І я ще раз почую… Клавдiя Григорiвна Крохiна, старший сержант, снайпер: «Уперше страшно… Дуже страшно… Ми залягли, i я спостерiгаю. І ось помiчаю: один нiмець з окопу пiдвiвся. Я клацнула, i вiн упав. І ось, знаете, мене всю затрясло, я чула, як стукотiли моi кiстки. Стала плакати. Коли по мiшенях стрiляла – нiчого, а тут: я – вбила! Я! Вбила якусь незнайому менi людину. Я нiчого про неi не знаю, але я ii вбила. Потiм це минуло. І ось як… Як це сталося… Ми вже наступали, йшли повз невелике селище. Здаеться, на Украiнi. І там бiля дороги побачили барак чи будинок, неможливо було вже розiбрати, це все горiло, згорiло вже, лише чорнi каменi залишилися. Фундамент… Багато хто з дiвчаток не пiдiйшов, а мене як потягнуло… Мiж тим вугiллям ми знайшли людськi кiстки, серед них зiрочки обгорiлi, це нашi пораненi або полоненi згорiли. Пiсля цього хоч скiльки я вбивала, менi вже не було шкода. Як побачила цi чорнi зiрочки… …Повернулася з вiйни сива. Двадцять один рiк, а я вся бiленька. Я мала важке поранення, контузiю, погано чула на одне вухо. Мама мене зустрiла словами: «Я вiрила, що ти прийдеш. Я за тебе молилася день i нiч». Брат на фронтi загинув. Вона плакала. Мама плакала: – Однаково тепер – народжуй дiвчаток чи хлопчикiв. Але вiн усе ж чоловiк, вiн зобов’язаний був обороняти Батькiвщину, а ти ж дiвчинка. Про едине я Бога прохала: якщо тебе покалiчать, то нехай краще вб’ють. Весь час ходила на станцiю. До поiздiв. Одного разу побачила там вiйськову дiвчину з обгорiлим обличчям… Здригнулася – ти! Я за неi теж потiм молилася. У нас неподалiк будинку, а родом я з Челябiнськоi областi, так у нас там велися якiсь розробки руди. Щойно починалися вибухи, а це бувало завжди чомусь уночi, я враз пiдхоплювалася з лiжка i передусiм хапала шинель – i бiгти, менi треба було хутко кудись бiгти. Мама мене схопить, пригорне до себе i вмовляе: «Прокинься, прокинься. Вiйна скiнчилася. Ти – вдома». Я приходила до тями, почувши ii слова: «Я – твоя мама. Мама…» Говорила вона тихо. Тихо… Гучнi слова мене лякали…» У кiмнатi тепло, але Марiя Іванiвна закутуеться у важкий вовняний плед – iй холодно. Веде далi: «Хутко стали солдатами… Знаете, не було багато часу думати. Переживати своi почуття… Нашi розвiдники взяли в полон одного нiмецького офiцера, i вiн був украй здивований, що в його розташуваннi вибито багато солдатiв i всi поранення тiльки в голову. Майже в те саме мiсце. Звичайний, повторював вiн, стрiлець не здатний зробити стiльки влучень у голову. Так точно. «Покажiть, – попросив, – менi цього стрiльця, який стiлькох моiх солдатiв убив. Я велике поповнення отримував, i щодня до десяти осiб вибувало». Командир полку вiдповiдае: «На жаль, не можу показати, це була дiвчина-снайпер, але вона загинула». Це була Саша Шляхова. Вона загинула у снайперському поединку. І що ii пiдвело – це червоний шарф. Вона дуже любила цей шарф. А червоний шарф на снiгу помiтний, демаскування. І от коли нiмецький офiцер почув, що це дiвчина, вiн був вражений, не знав, як реагувати. Вiн довго мовчав. На останньому допитi перед тим, як його вiдправили до Москви (з’ясувалося – велике цабе!), зiзнався: «Менi зроду не доводилося воювати з жiнками. Ви всi вродливi… А наша пропаганда стверджуе, що в Червонiй армii воюють не жiнки, а гермафродити…» Так нiчого й не зрозумiв. Так… Не забути цього… Ми ходили парами, наодинцi зрання до смеркання сидiти важко, очi втомлюються, сльозяться, рук не чуеш, усе тiло вiд напруження нiмiе. Навеснi дуже важко. Снiг, вiн пiд тобою тане, ти – у водi весь день. Плаваеш, а бувае, що i примерзнеш до землi. Тiльки замерехтить свiтанок – виходили i з темрявою поверталися з передовоi. Дванадцять, а то й бiльше годин лежали в снiгу або видиралися на верхiвку дерева, на дах сараю чи зруйнованого будинку i там маскувалися, щоб нiхто не помiтив, де ми, звiдки ведемо спостереження. Намагалися якомога ближче знайти позицiю: сiмсот-вiсiмсот, а то й п’ятсот метрiв нас вiддiляло вiд траншей, у яких сидiли нiмцi. Рано-вранцi навiть iхнi розмови було чути. Смiх та й годi. Не знаю, чому ми не боялися… Тепер не розумiю… Наступали, дуже швидко наступали… І видихалися, забезпечення вiд нас вiдстало: скiнчилися боеприпаси, не стало продуктiв, кухню й ту розбило набоем. Третю добу сидiли на сухарях, язики всi обдерли так, що й не повернеш ними в ротi. Мою напарницю вбили, я з «новенькою» йшла на передову. І раптом бачимо – на «нейтралцi» лоша. Таке гарне, хвiст у нього пухнастий. Гуляе собi спокiйно, наче так i треба, наче й вiйни немае. І нiмцi, чуемо, загелготали, його побачили. Нашi солдати теж перемовляються: – Пiде. А був би добрий суп… – З автомата на такiй вiдстанi не дiстанеш. Побачили нас: – Снайпери йдуть. Вони його зараз… Нумо, дiвчата! Я вмить, за звичкою, нацiлилась i вистрiлила. У лошати ноги пiдломилися, звалилося набiк. Менi здалося, може, це вже галюцинацiя, але менi здалося, що воно тоненько-тоненько заiржало. І лише пiсля цього подумала: навiщо я це зробила? Таке гарне, а я його вбила, я його до супу! За спиною чую, хтось схлипуе. Озирнулася, а це «новенька». – Чого ти? – запитую. – Лоша шкода, – повнi очi слiз. – Ох, яка ж бо тонка натура! А ми вже три днi голоднi. Шкода, бо ще нiкого не ховала. Спробуй пройти за день тридцять кiлометрiв iз повним спорядженням, та ще голодною. Спочатку фрицiв треба вигнати, а потiм переживати. Жалiти. Потiм… Розумiеш, потiм… Дивлюся на солдатiв, вони ж ось щойно мене заохочували, кричали. Просили. Тiльки-но… Кiлька хвилин тому… Нiхто на мене не дивиться, нiби мене не помiчають, кожен усунувся i свое щось робить. Курять, копають… Хтось щось точить… А менi хоч скач хоч плач! Нiби я шкуродер який, менi кого завгодно вбити неважко. А я змалку все живе любила. У нас – я вже до школи ходила – корова захворiла, i ii прирiзали. Я два днi плакала. Без упину. А тут – бац! – i стрельнула по беззахисному лошатi. І можна сказати… За два роки вперше лоша побачила… Увечерi несуть вечерю. Кухарi: «Ну, молодець снайпер! Сьогоднi м’ясо в котлi». Поставили нам казанки i пiшли. А дiвчата моi сидять, до вечерi не торкаються. Я зрозумiла, в чому рiч: у плач – i геть iз землянки… Дiвчата за мною, почали мене всi разом розраджувати. Хутко розхапали своi казанки i нумо сьорбати… Отаке було… Так… Не забудеш… Уночi у нас, звiсно, балачки. Про що ми розмовляли? Звичайно, про домiвку, кожна про маму свою розповiдала, у кого батько чи брати воювали. І про те, ким ми станемо пiсля вiйни. Як повиходимо замiж i чи будуть чоловiки нас любити. Командир смiявся: – Ох, дiвки! Дуже ви гарнi, але пiсля вiйни побояться з вами одружуватися. Рука тверда, тарiлкою запустиш у лоба – не промахнешся. Я чоловiка на вiйнi зустрiла, в одному полку служили. У нього два поранення, контузiя. Вiн вiйну вiд початку до кiнця пройшов, i потiм усе життя був вiйськовим. Йому не треба пояснювати, що таке вiйна. Звiдки я повернулася? Яка? Якщо я говорю пiдвищеним тоном, вiн або не помiтить, або промовчить. А я його вибачаю. Теж навчилася. Двох дiтей виростили, вони закiнчили iнститути. Син i донька. А що вам iще розповiсти… Ну, демобiлiзували мене, приiхала я до Москви. А вiд Москви до нас ще iхати i кiлька кiлометрiв iти пiшки. Тепер там метро, а тодi були старi вишневi садки, глибокi яруги. Один ярок дуже великий, менi через нього треба перейти. А вже стемнiло, поки я дiсталася сюди. Звiсно, я через цей ярок боялася йти. Стою i не знаю, як вчинити: чи то менi повертатися i чекати свiтанку, чи то набратися хоробростi i – ризикнути. Тепер згадую – i смiшно: фронт позаду, хоч що бачила: i трупи, i всiляке, а тут яр перейти страшно. Я досi пам’ятаю запах трупiв, змiшаний iз запахом махорки… Але так дiвчиськом i залишилася. У вагонi, коли iхали… Поверталися вже з Нiмеччини додому… Миша у когось iз рюкзака вискочила, так всi нашi дiвчата аж пiдхопилися, тi, якi на верхнiх полицях, стрiмголов звiдти, пищать. А був iз нами капiтан, вiн дивувався: «У кожноi орден, а мишей боiтеся». На мое щастя, iхала вантажiвка. Думаю: проголосую. Машина зупинилася. – Менi до Дяковського, – кричу. – І менi до Дяковського, – вiдчиняе дверцята молодий хлопець. Я – до кабiни, вiн – мiй чемодан до кузова, i поiхали. Бачить, що я у формi, з нагородами. Запитуе: – Скiльки нiмцiв вбила? Я йому вiдповiдаю: – Сiмдесят п’ять. Вiн, стримуючи смiх: – Брешеш, мабуть, i в очi жодного не бачила? А я тут його i впiзнала: – Колька Чижов? Це ти? Пам’ятаеш, я тобi червону краватку пов’язувала? До вiйни я працювала якось у своiй школi пiонервожатою. – Марусько, ти? – Я… – Справдi? – загальмував машину. – Додому довези, що ж ти посеред дороги гальмуеш? – У мене на очi сльози навернулися. І бачу, що в нього теж. Отака зустрiч! До будинку пiд’iхали, вiн бiжить iз валiзою до моеi матерi, танцюе надворi з цiею валiзою: – Швидше, я вам доньку привiз! Не забути… Ну-у-у… Ну як таке забути? Повернулася, i все треба було починати спочатку. У черевичках вчилася ходити, на фронтi ж три роки в чоботях. Звикли до ременiв, завжди пiдтягнутi, здавалося, що тепер одяг на нас мiшком висить, якось нiяково почуваешся. Із жахом дивилася на спiдницю… На сукню… Ми ж завжди на фронтi в штанях, увечерi iх випереш, пiд себе покладеш, ляжеш – от i випрасуванi. Щоправда, не зовсiм сухi i на морозi крижаною кiркою вкривалися. А в спiдницi як ходити? Ноги наче сплутанi. Йдеш у цивiльному одязi, у черевичках, зустрiнеш офiцера, мимохiть рука тягнеться, щоб честь вiддати. Звикли: пайок, на всьому державному, i приходиш до хлiбноi крамницi, береш хлiб, скiльки тобi треба, i забуваеш розплатитися. Продавчиня, вона вже тебе знае, розумiе, у чiм рiч, i соромиться нагадати, а ти не заплатила, взяла й пiшла. Потiм тобi вже совiсно, наступного дня просиш вибачити, береш щось i розплачуешся за все вiдразу. Треба було наново вчитися всього звичного. Згадати звичайне життя. Нормальне! З ким подiлитися? Прибiжиш до сусiдки… До мами… Я ось про що думаю… Послухайте-но. Скiльки часу тривала вiйна? Чотири роки. Дуже довго… Нi птахiв, нi квiтiв не пам’ятаю. Вони, звiсно, були, але я iх не пам’ятаю. Так-так… Дивно, еге ж? Хiба можуть бути кольоровими стрiчки про вiйну? Там усе чорне. Тiльки кров iншого кольору, лише кров червона… Ми нещодавно, десь рокiв вiсiм тому, нашу Машеньку Алхiмову знайшли. Поранило командира артдивiзiону, вона поповзла його рятувати. Попереду розiрвався набiй… Просто перед нею… Командир загинув, до нього вона доповзти не встигла, i iй обидвi ноги пошматувало, та так, що ми насилу перев’язали. Намучилися. І сяк i так пробували. Несли на ношах до медсанбату, а вона просила: «Дiвчата, пристрiлiть… Я не хочу така жити…» Так просила i благала… Так! Вiдправили ii до госпiталю, а самi далi пiшли, у наступ. Коли почали шукати… Слiд ii вже втратили. Ми не знали: де вона, що з нею. Багато рокiв… Скрiзь писали, але нiхто позитивноi вiдповiдi не давав. Допомогли нам слiдопити iз сiмдесят третьоi школи мiста Москви. Тi хлопчики, тi дiвчатка… Вони знайшли ii за тридцять рокiв по вiйнi, знайшли в будинку iнвалiдiв, десь на Алтаi. Дуже далеко. Усi цi роки вона по iнтернатах для iнвалiдiв, по госпiталях кочувала, ii десятки разiв оперували. Вона матерi своiй навiть не зiзналася, що жива… Вiд усiх сховалася… Ми ii привезли на нашу зустрiч. Сльозами всi заливалися. Потiм звели з матiр’ю… За тридцять iз гаком рокiв вони зустрiлися… Мати трохи не збожеволiла: «Яке щастя, що мое серце з горя ранiше не розiрвалося. Яке щастя!» А Машенька повторювала: «Тепер менi не страшно зустрiтися. Я вже стара». Так… Якщо коротко… Це i е вiйна… Пам’ятаю, лежу вночi в землянцi. Не сплю. Десь артилерiя працюе. Нашi пострiлюють… І так не хочеться вмирати… Я клятву дала, вiйськову клятву, якщо треба, вiддам життя, але так не хочеться вмирати. Звiдти навiть якщо живий повернешся, душа болiтиме. Тепер думаю: краще б у ногу чи в руку поранило, нехай би тiло болiло. А то душа… Дуже боляче. Ми ж молоденькi зовсiм на фронт пiшли. Дiвчатка. Я на вiйнi навiть пiдросла. Мама вдома помiряла… Я пiдросла на десять сантиметрiв…» На прощання незграбно протягне до мене гарячi руки й обiйме: «Прости…» «Пiдростiть, дiвчатка… Ви ще зеленi…» Голоси… Десятки голосiв… Вони обрушилися на мене, розкриваючи незвичну правду, i вона, та правда, вже не вмiщалася до короткоi i знайомоi з дитинства формули – ми перемогли. Сталася миттева хiмiчна реакцiя: пафос розчинився в живiй тканинi людських доль, вiн виявився найменш довговiчною речовиною. Доля – це коли ще щось стоiть поза словами. Що я хочу почути через десятки рокiв? Що вiдбувалося пiд Москвою або пiд Сталiнградом, опис вiйськових операцiй, забутi назви взятих висот i висоток? Менi потрiбнi розповiдi про рух дiлянок i фронтiв, про вiдступ i наступ, про кiлькiсть пiдiрваних ешелонiв i партизанських рейдiв – про все, про що вже написано тисячi томiв? Нi, я шукаю iнше. Я збираю те, що назвала б знанням духу. Йду слiдами душевного життя, веду запис душi. Шлях душi для мене важливiший, нiж сама подiя, не так важливо чи не дуже важливо, не на першому мiсцi, «як це було», а тривожить i лякае iнше – що там з людиною сталося? Що вона там побачила i зрозумiла? Про життя i смерть узагалi? Про саму себе, нарештi? Пишу iсторiю почуттiв… Історiю душi… Не iсторiю вiйни або держави i не житiе героiв, а iсторiю маленькоi людини, викинутоi з простого життя до епiчноi глибини величезноi подii. До великоi Історii. Дiвчата сорок першого… Передовсiм хочу спитати: звiдки вони такi? Чому iх було так багато? Як зважилися нарiвнi з чоловiками взяти зброю до рук? Стрiляти, мiнувати, пiдривати, бомбити – вбивати? Те ж саме запитання ще в дев’ятнадцятому столiттi поставив собi Пушкiн, публiкуючи в журналi «Современник» уривок iз записок кавалерист-дiвицi Надii Дуровоi, яка брала участь у вiйнi з Наполеоном: «Якi причини змусили молоду дiвчину з доброго дворянського роду залишити батькiвський дiм, вiдректися вiд своеi статi, прийняти на себе труди й обов’язки, якi лякають i чоловiкiв, i з’явитися на полi битв – i яких! Наполеонiвських. Що спонукало ii? Таемнi сердечнi жалi? Палка уява? Уроджена невгамовна схильнiсть? Кохання?» Та що ж зрештою?! За сто з гаком рокiв те саме запитання… Про клятви i молитви «Я хочу говорити… Говорити! Виговоритися! Нарештi i нас хочуть вислухати. Ми стiльки рокiв мовчали, навiть удома мовчали. Десятки рокiв. Перший рiк, коли я повернулася з вiйни, я говорила-говорила. Нiхто не слухав. І я замовкла… Добре, що ти прийшла. Я завжди когось чекала, знала, що хтось прийде. Мае прийти. Я була тодi юною. Зовсiм юною. Шкода. Знаеш чому? Не вмiла це навiть запам’ятати… За кiлька днiв до вiйни ми говорили з подружкою про вiйну, ми були впевненi – нiякоi вiйни не буде. Пiшли з нею в кiно, перед стрiчкою показували журнал: Рiббентроп i Молотов тиснули один одному руки. На пам’ять спали слова диктора, що Нiмеччина – вiрний друг Радянського Союзу. Не минуло й мiсяця, як нiмецькi вiйська опинилися вже пiд Москвою… У нас восьмеро дiтей у сiм’i, першi четверо дiвчатка, я найстарша. Тато прийшов якось iз роботи i плаче: «Я колись радiв, що в мене першi дiвчатка. Панночки. А тепер у кожного хтось iде на фронт, а в нас нiкому… Я старий, мене не беруть, ви – дiвчата, а хлопчики маленькi». Те в нас у сiм’i якось дуже переживали. Органiзували курси медсестер, i батько нас iз сестрою туди вiдвiв. Менi – п’ятнадцять рокiв, а сестрi – чотирнадцять. Вiн казав: «Ото все, що я можу вiддати для перемоги. Моiх дiвчаток…» Іншоi думки тодi не iснувало. За рiк я потрапила на фронт…» Наталя Іванiвна Сергеева, рядова, санiтарка «Першi днi… У мiстi безлад. Хаос. Крижаний страх. Якихось шпигунiв усi ловили. Умовляли одне одного: «Не треба пiддаватися на провокацiю». Нiкому навiть на думку не спадало, що наша армiя зазнала катастрофи, ii розгромили за кiлька тижнiв. Нас навчали, що ми воюватимемо на чужiй територii. «Нi п’ядi своеi землi не вiддамо…» А тут вiдступаемо… Перед вiйною ходили чутки, що Гiтлер готуеться вчинити напад на Радянський Союз, але такi розмови суворо заборонялися вiдповiдними органами… Вам зрозумiло, якi це органи? НКВС… Чекiсти… Якщо люди перешiптувалися, то вдома, на кухнi, а в комуналках – лише у своiй кiмнатi, за зачиненими дверима або у ваннiй, вiдкрутивши перед тим кран iз водою. Та коли Сталiн заговорив… Вiн звернувся до нас: «Брати i сестри…» Тут усi забули своi образи… Наш дядько сидiв у таборi, мамин брат, вiн був залiзничник, старий комунiст. Його заарештували на роботi… Вам зрозумiло – хто? НКВС… Нашого улюбленого дядька, а ми знали, що вiн нi в чому не винен. Вiрили. Вiн мав нагороди ще з громадянськоi вiйни… Але пiсля промови Сталiна мама сказала: «Захистимо Батькiвщину, а по тому розберемося». Батькiвщину любили всi. Я побiгла вiдразу до вiйськкомату. З ангiною побiгла, у мене ще й температура не впала. Але я не змогла чекати…» Олена Антонiвна Кудiна, рядова, шофер «У нашоi матерi не було синiв… Ростила п’ятьох дочок. Оголосили: «Вiйна!» У мене був чудовий музикальний слух. Мрiяла вступати до консерваторii. Я вирiшила, що слух мiй згодиться на фронтi, я буду зв’язковою. Евакуювалися до Сталiнграда. А коли Сталiнград опинився в облозi, добровiльно пiшли на фронт. Усi разом. Уся сiм’я: мама i п’ятеро дочок, а батько тодi вже воював…» Антонiна Максимiвна Князева, молодший сержант, зв’язкова «Єдине бажання мали всi: потрапити на фронт… Страшно? Звiсно, страшно… Але все одно… Пiшли до вiйськкомату, а нам кажуть: «Пiдростiть, дiвчатка… Ви ще зеленi…» Нам по шiстнадцять-сiмнадцять рокiв. Але я домоглася свого, мене взяли. Ми хотiли з подругою до снайперськоi школи, а нам сказали: “Будете регулювальницями. Нема коли вас навчати”». Мама кiлька днiв вартувала на станцii, коли нас повезуть. Побачила, як ми йшли вже до складу, передала менi пирiг, десяток яець – i зомлiла… Тетяна Юхимiвна Семьонова, сержант, регулювальниця «Свiт ураз перемiнився… Я пам’ятаю першi днi… Мама стояла ввечерi коло вiкна i молилася. Я не знала, що моя мама вiрить у Бога. Вона дивилася i дивилася на небо… Мене мобiлiзували, я була лiкарем. Я iхала з почуття обов’язку. А мiй тато був щасливий, що дочка на фронтi. Боронить Батькiвщину. Тато йшов до вiйськкомату рано-вранцi. Вiн iшов отримувати мiй атестат i йшов рано-вранцi навмисне, щоб усi в селi бачили, що його дочка на фронтi…» Єфросинiя Григорiвна Бреус, капiтан, лiкарка «Лiто… Останнiй мирний день… Увечерi ми на танцях. Нам по шiстнадцять рокiв. Ми ходили ще компанiею, проводили разом одного, потiм другого. У нас не траплялося, щоб вiдокремився хтось парою. Йдемо, припустiмо, шестеро хлопчикiв i шестеро дiвчаток. І ось уже за два тижнi цих хлопцiв, курсантiв танкового училища, якi нас проводжали з танцiв, привозили калiками, у бинтах. Це був жах! Жах! Якщо почую: хтось смiеться, я не можу цього пробачити. Як можна смiятися, як можна чомусь радiти, коли така вiйна йде? Незабаром батько пiшов в ополчення. Удома залишилися лише малi брати i я. Брати були тридцять четвертого i тридцять восьмого року народження. І я сказала мамi, що пiду на фронт. Вона плакала, я й сама вночi плакала. Але втекла з дому… Написала мамi з частини. Звiдти вона повернути мене вже нiяк би не могла…» Лiлiя Михайлiвна Бутко, хiрургiчна медсестра «Наказ: шикуйся… Стали ми за зростом, я найменша. Командир iде, дивиться. Пiдходить до мене: – А це що за Дюймовочка? Що ти тут робиш? Може, повернешся до мами i пiдростеш? А мами в мене вже не було… Мама загинула пiд бомбардуванням… Найсильнiше враження… На все життя… Трапилося це в перший рiк, коли ми вiдступали… Я побачила – ми ховалися поза кущами, – як наш солдат кинувся з гвинтiвкою на нiмецький танк i бив прикладом по бронi. Бив, кричав i плакав, поки не впав. Поки його не розстрiляли нiмецькi автоматники. Перший рiк воювали з гвинтiвками проти танкiв i “месерiв”…» Полiна Семенiвна Ноздрачова, санiнструктор «Я просила маму… Я ii благала: лише не треба плакати… Це дiялося не вночi, але було темно, i стояло суцiльне голосiння. Вони не плакали, нашi матерi, що проводжали своiх дочок, вони голосили. Моя мама стояла, як кам’яна. Вона трималася, вона боялася, щоб я не заревiла. Я ж була маминою донькою, мене вдома пестили. А тут постригли пiд хлопчика, тiльки маленьку гривку залишили. Вони з батьком мене не пускали, а я тiльки тим i жила: на фронт, на фронт! На фронт! Ось цi плакати, якi тепер висять у музеi: «Батькiвщина-мати кличе!», «Що ти зробив для фронту?» – на мене, наприклад, дуже дiяли. Завжди були перед очима. А пiснi? «Вставай, страна огромная… Вставай на смертный бой…» Коли ми iхали, нас вразило, що просто на перонах лежали вбитi. Це вже була вiйна… Але молодiсть брала свое, i ми спiвали. Навiть щось веселе. Якiсь частiвки. Пiд кiнець вiйни у нас уся сiм’я воювала. Батько, мама, сестра – вони стали залiзничниками. Вони рухались одразу за фронтом i вiдновлювали дорогу. Медаль «За перемогу» у нас отримали всi: батько, мама, сестра i я…» Євгенiя Сергiiвна Сапронова, гвардii сержант, авiамеханiк «До вiйни я працювала в армii телефонiсткою… Наша частина розташовувалася в мiстi Борисовi, до якого вiйна докотилася в першi ж тижнi. Начальник зв’язку вишикував всiх нас. Ми не служили, ми не солдати, ми були вiльнонайманими. Вiн нам каже: – Почалася вiйна жорстока. Вам буде дуже важко, дiвчатам. І поки не пiзно, якщо хто хоче, можете повернутися до себе додому. А тi, хто вирiшить залишитися на фронтi, крок уперед… І всi дiвчата, до единоi, ступили крок уперед. Нас душ iз двадцять. Усi були готовими обороняти Батькiвщину. А до вiйни менi навiть книжки про вiйну не подобалися, подобалося читати про любов. А тут?! Сидiли за апаратами день крiзь день, цiлодобово. Солдати принесуть нам казанки, пiд’iмо, подрiмаемо тут, коло апаратiв, i знову надягаемо навушники. Немае часу помити голову, тодi я попросила: “Дiвчата, вiдрiжте менi коси…”» Галина Дмитрiвна Запольська, телефонiстка «Ми ходили i ходили до вiйськкомату… І коли знову прийшли, якого вже разу, не пам’ятаю, вiйськком трохи нас не випихав: «Ну, коли б бодай якусь спецiальнiсть мали. Були б ви медсестрами, шоферами… Ну що ви вмiете? Що ви робитимете на вiйнi?» А ми не розумiли. У нас такого питання не виникало: що ми робитимемо? Хотiли воювати – та й годi. До нас не доходило, що воювати – це щось умiти робити. Щось конкретне. І вiн нас приголомшив своiм запитанням. Я i ще декiлька дiвчаток пiшли на курси медсестер. Нам там сказали, що треба вчитися шiсть мiсяцiв. Ми вирiшили: нi, це довго, це не годиться. Були ще курси, на яких навчалися три мiсяцi. Справдi, три мiсяцi – це теж, як ми вважали, довго. Але цi курси саме добiгали кiнця. Ми попросили, щоб нас допустили до iспитiв. Ще мiсяць тривали заняття. Уночi ми працювали на практицi в госпiталi, а вдень навчалися. Отож ми навчалися понад мiсяць… Вiдрядили нас не на фронт, а до госпiталю. Це дiялося наприкiнцi серпня сорок першого року… Школи, лiкарнi, клуби були переповненi пораненими. Але в лютому я пiшла з госпiталю, можна сказати, втекла, дезертирувала, по-iншому не назвеш. Без документiв, без нiчого втекла на санiтарний поiзд. Написала записочку: «Чергувати не прийду. Вирушаю на фронт». І все…» Олена Павлiвна Яковлева, старшина, медсестра «У мене того дня було побачення… Я летiла туди на крилах… Гадала – сьогоднi вiн менi зiзнаеться: «Люблю», а вiн прийшов сумний: «Вiро, вiйна! Нас просто iз занять вiдправляють на фронт». Вiн навчався у вiйськовому училищi. Ну, i я, звiсно, вiдразу ж уявила себе в ролi Жанни д’Арк. Тiльки на фронт i тiльки гвинтiвку в руки. Ми маемо бути разом. Тiльки разом! Побiгла до вiйськкомату, але там менi вiдказали суворо: «Потрiбнi поки лише медики. І вчитися треба шiсть мiсяцiв». Шiсть мiсяцiв – це ж здурiти! У мене – любов… Якось мене переконали, що треба вчитися. Гаразд, вчитимуся, але не на медсестру… Я хочу стрiляти! Стрiляти, як i вiн. Якось я вже була до того готова. У нашiй школi часто виступали героi громадянськоi вiйни i тi, хто воював в Іспанii. Дiвчата почувалися нарiвнi з хлопчиками, нас не роздiляли. Навпаки, з дитинства, зi школи ми чули: «Дiвчата – за кермо трактора!», «Дiвчата – за штурвал лiтака!» Ну, а тут ще любов! Я навiть уявляла, як ми з ним загинемо разом. В одному бою… Училася я в театральному iнститутi. Мрiяла стати актрисою. Мiй iдеал – Лариса Рейснер. Жiнка-комiсар у шкiрянiй куртцi… Менi подобалося, що вона вродлива…» Вiра Даниловцева, сержант, снайпер «Моiх друзiв, усi вони були старшими, забрали на фронт… Я страшенно плакала, що залишилася сама, мене не взяли. Менi сказали: «Треба, дiвчинко, вчитися». Але провчилися ми недовго. Декан наш невдовзi виступив i сказав: – Закiнчиться вiйна, дiвчатка, згодом будете доучуватися. Треба боронити Батькiвщину. На фронт нас проводжали шефи iз заводу. Це сталося влiтку. Я пам’ятаю, що всi вагони були в зеленi, у квiтах. Пiдносили нам подарунки. Менi припало найсмачнiше домашне печиво i гарний светрик. З яким азартом я танцювала на перонi украiнський гопак! Їхали багато дiб… Вийшли з дiвчатками на якiйсь станцii з вiдром, щоб води набрати. Озирнулися i охнули: один за одним йшли ешелони, i там самi лише дiвчата. Спiвають. Махають нам – хто косинками, хто пiлотками. З’ясувалося: чоловiкiв бракуе, полягли вони… Або в полонi. Тепер ми замiсть них. Мама написала менi молитву. Я поклала ii всередину медальйона. Мабуть, i допомогло – я повернулася додому. Я перед боем медальйон цiлувала…» Ганна Миколаiвна Хролович, медсестра «Я була льотчицею… Коли навчалася ще в сьомому класi, до нас прилетiв лiтак. Це в тi роки, уявляете, у тридцять шостому роцi. У той час це було дивиною. І тодi ж з’явився заклик: «Дiвчата i хлопцi – на лiтак!» Я, звiсно, як комсомолка була в передових лавах. Вiдразу записалася до аероклубу. Батько, щоправда, категорично виступав проти. Ранiше в сiм’i нашiй всi були металургами, кiлька поколiнь металургiв-доменщикiв. І батько вважав, що металургом бути – жiноча робота, а льотчиком – нi. Начальник аероклубу дiзнався про це i дозволив покатати батька на лiтаку. Я так i зробила. Ми пiднялися з батьком у повiтря, i з того дня вiн мовчав. Йому сподобалося. Закiнчила аероклуб iз вiдзнакою, добре стрибала з парашутом. До вiйни встигла ще вийти замiж, народила дiвчинку. З перших днiв вiйни в нашому аероклубi почалися пертурбацii: чоловiкiв забирали, а замiнювали iх ми, жiнки. Навчали курсантiв. Роботи було багато, зранку до ночi. Чоловiк мiй пiшов на фронт одним iз перших. Залишилася в мене тiльки фотографiя: стоiмо з ним удвох бiля лiтака, у льотних шоломах… Жили ми тепер удвох iз донькою, жили постiйно в таборах. А як жили? Я вранцi ii зачиню, дам кашi, i з четвертоi години ранку ми вже лiтаемо. Повертаюся ввечерi, а вона iла чи не iла, вся вимазана тiею кашею. Уже навiть не плаче, а лише дивиться на мене. Очi в неi великi, як у чоловiка… Наприкiнцi сорок першого я отримала похоронку: чоловiк загинув пiд Москвою. Вiн був командиром ланки. Я любила свою доньку, але вiдвезла ii до його рiдних. І попросилася на фронт… Останньоi ночi… Усю нiч простояла коло дитячого лiжечка на колiнах…» Антонiна Григорiвна Бондарева, гвардii лейтенант, старший льотчик «Менi виповнилося вiсiмнадцять рокiв… Я така радiсна, у мене – свято. А всi навколо кричать: «Вiйна!!!» Пам’ятаю, як люди плакали. Скiлькох зустрiчала людей на вулицi, усi плакали. Деякi навiть молилися. Було незвично… Люди на вулицi моляться i хрестяться. У школi нас учили, що Бога немае. Але ж де нашi танки i нашi гарнi лiтаки? Ми iх завжди бачили на парадах. Пишалися! Де нашi полководцi? Будьонний… Був, звiсно, момент розгубленостi. А потiм стали думати про iнше: як перемогти? Навчалася я на другому курсi фельдшерсько-акушерськоi школи в мiстi Свердловськ. Вiдразу подумала: «Раз вiйна, то потрiбно на фронт». У мене тато комунiст iз великим стажем, полiткаторжанин. Вiн нас змалку напоумляв, що Батькiвщина – це все, Батькiвщину треба боронити. І я не вагалася: якщо я не пiду, то хто пiде? Я повинна…» Серафима Іванiвна Панасенко, молодший лейтенант, фельдшер мотострiлецького батальйону «Мама прибiгла до поiзда… Моя мама була сувора. Вона зроду нас не цiлувала, не хвалила. Якщо щось добре, то вона лиш ласкаво дивиться, та й годi. А тут вона прибiгла, схопила мою голову i цiлуе мене, цiлуе. І так дивиться в очi… Дивиться… Довго… Я зрозумiла, що вже нiколи не побачу свою маму. Я вiдчула… Захотiлося покинути все, вiддати речмiшок i повернутися додому. Менi стало всiх шкода… Бабусю… І братикiв… Тут заграла музика… Команда: «Ро-о-зiйдись!!! Сi-i-дай! До ва-го-о-о-нiв!..» Я довго махала i махала рукою…» Тамара Улянiвна Ладинiна, рядова, пiхотинець «Зарахували мене до полку зв’язку… Нiзащо б не пiшла у зв’язок i не погодилася б, бо я не розумiла, що це теж воювати. Приiхав до нас командир дивiзii, усi вишикувалися. Була у нас Машенька Сунгурова. І от ця Машенька виходить зi строю: – Товаришу генерал, дозвольте звернутися. Вiн каже: – Ну, звертайтеся, звертайтеся, боець Сунгурова! – Рядова Сунгурова просить звiльнити ii вiд служби у зв’язку i вiдрядити туди, де стрiляють. Зрозумiйте, ми всi були так налаштованi. Ми уявляли, що те, до чого нас поставили, – зв’язок, то дуже мало, те навiть принижуе нас, треба бути тiльки на передньому краi. У генерала вiдразу сповзла з вуст усмiшка: – Дiвчаточка моi! (А ви б бачили, якi ми були тодi – не iли, не спали, словом, вiн уже не як командир, а як батько з нами заговорив.) Ви, напевно, не знаете своеi ролi на фронтi, ви – нашi очi й вуха, армiя без зв’язку, наче людина без кровi. Машенька Сунгурова першою не витримала: – Товаришу генерал! Рядова Сунгурова, як штик, готова виконувати будь-яке ваше завдання! Ми ii потiм так до кiнця вiйни i звали: «Штик». …У червнi сорок третього на Курськiй дузi нам вручають прапор полку, а наш полк, сто двадцять дев’ятий окремий полк зв’язку шiстдесят п’ятоi армii, уже був на вiсiмдесят вiдсоткiв жiночий. І ось я хочу розповiсти, щоб ви мали уявлення… Зрозумiли… Що в наших душах дiялося, таких людей, якими ми були тодi, напевно, нiколи вже не буде. Нiколи у свiтi! Таких наiвних i таких щирих. З такою вiрою! Коли прапор отримав наш командир полку i дав команду: «Полку, на прапор! На колiна!», усi ми вiдчули себе щасливими. До нас ставляться з довiрою, ми тепер такий полк, як усi, – танковий, стрiлецький. Стоiмо i плачемо, у кожноi очi сльозами налилися. Ви зараз не повiрите, з цього потрясiння весь мiй органiзм напружився, моя хвороба, а я захворiла на «курячу слiпоту», це в мене вiд недоiдання, вiд нервовоi перевтоми сталося, так ось, моя «куряча слiпота» минула. Розумiете, я наступного дня стала здоровою, я одужала, ось через таке потрясiння усiеi душi…» Марiя Семенiвна Калiберда, старший сержант, зв’язкова «Тiльки-но стала дорослою… Дев’ятого червня сорок першого року менi виповнилося вiсiмнадцять рокiв, я стала дорослою. А за два тижнi почалася ця клята вiйна, навiть за дванадцять днiв. Нас вiдправили на будiвництво залiзницi Гагра – Сухумi. Зiбрали саму лише молодь. Я запам’ятала, який ми iли хлiб. Муки там майже не було, всього намiшано, а бiльш за все – води. Полежить цей хлiб на столi, i бiля нього калюжка збираеться, ми злизували ii язиком. У сорок другому роцi… Я добровiльно записалася на службу до евакосортувального госпiталю три тисячi двiстi один. Це був дуже великий фронтовий госпiталь, який входив до складу Закавказького i Пiвнiчно-Кавказького фронтiв i окремоi Приморськоi армii. Боi йшли дуже запеклi, поранених було багато. Мене поставили на роздачу iжi – ця посада цiлодобова, вже ранок i треба подавати снiданок, а ми ще роздаемо вечерю. За кiлька мiсяцiв поранило в лiву ногу – скакала на правiй, але працювала. Потiм ще додали посаду сестри-господинi, це теж треба бути на мiсцi цiлодобово. Жила на роботi. Тридцятого травня сорок третього року… Саме о першiй годинi дня був масований налiт на Краснодар. Я вибiгла з будiвлi подивитися, чи встигли вiдправити поранених iз залiзничного вокзалу. Двi бомби влучили в сарай, де зберiгалися боеприпаси. Перед моiми очима ящики злiтали вище шестиповерхового будинку i розривалися. Мене ураганною хвилею вiдкинуло до цегляноi стiни. Знепритомнiла… Коли прийшла до тями, був уже вечiр. Пiдвела голову, спробувала стиснути пальцi – начебто рухаються, ледь-ледь продерла лiве око й пiшла до вiддiлення, вся в кровi. У коридорi зустрiчаю нашу старшу сестру, вона не впiзнала мене, спитала: «Хто ви? Звiдки?» Пiдiйшла ближче, охнула й каже: «Де тебе так довго носило, Ксеню? Пораненi голоднi, а тебе немае». Хутко перев’язали голову, лiву руку вище лiктя, i я пiшла по вечерю. В очах тьмянiло, пiт лився градом. Почала роздавати вечерю, впала. Привели до тями, i тiльки чую: «Швидше! Швидше!» І знову – «Швидше! Швидше!» За кiлька днiв у мене ще брали для тяжкопоранених кров. Люди вмирали… …На вiйнi я так змiнилася, що коли приiхала додому, то мама мене не впiзнала. Менi показали, де вона жила, я пiдiйшла до дверей, постукала. Вiдповiли: – Хто там? Я увiйшла, привiталася i кажу: – Пустiть переночувати. Мама розтоплювала пiч, а два моiх молодших братики сидiли на пiдлозi на купi соломи, голi, нiчого було вдягнути. Мама мене не впiзнала i вiдповiдае: – Ви бачите, громадяночко, як ми живемо? Поки не стемнiло, пройдiть далi. Пiдходжу ближче, вона знову: – Громадяночко, пройдiть далi, поки не стемнiло. Нахиляюся до неi, обiймаю i кажу: – Мамо-мамочко! Тодi вони всi на мене як накинуться… Як заревуть… Тепер я живу в Криму… У нас усе потопае у квiтах, я щодня дивлюся з вiкна на море, а в душi неймовiрний бiль, у мене досi не жiноче обличчя. Я часто плачу, я щодня стогну. Щодня у своiх спогадах…» Ксенiя Сергiiвна Осадчева, рядова, сестра-господиня Про запах страху i валiзи цукерок «Я йшла на фронт… Був чудовий день. Свiтле повiтря i дрiбний-дрiбний дощик. Так гарно! Вийшла вранцi, стою: невже я нiколи сюди не повернуся? Не побачу нашого садка… Нашоi вулицi… Мама плакала, схопить мене – i не вiдпускае. Я вже пiду, вона наздожене, обiйме – i не пускае…» Ольга Митрофанiвна Ружницька, медсестра «Умирати… Умирати я не боялася. Молодiсть, напевно, або ще щось… Навколо смерть, завжди смерть поряд, а я про неi не думала. Ми про неi не говорили. Вона кружляла-кружляла десь близько, але все мимо. Якось уночi розвiдку боем на дiлянцi нашого полку вела цiла рота. На свiтанку вона вiдiйшла, а з нейтральноi смуги почувся стогiн. Залишився поранений. «Не ходи, уб’ють, – не пускали мене бiйцi, – бачиш, уже свiтае». Але не послухалася, поповзла. Знайшла пораненого, тягла його вiсiм годин, прив’язавши ременем за руку. Притягла живого. Командир дiзнався, оголосив зопалу п’ять дiб арешту за самовiльну вiдлучку. А заступник командира полку вiдреагував по-iншому: «Заслуговуе нагороди». У дев’ятнадцять рокiв я отримала медаль «За вiдвагу». У дев’ятнадцять рокiв посивiла. У дев’ятнадцять рокiв в останньому бою були простреленi легенi, ще одна куля пройшла мiж двох хребцiв. Паралiзувало ноги… І мене вважали убитою… У дев’ятнадцять рокiв… У мене онука тепер така. Дивлюся на неi – i не вiрю. Дитина! Коли я приiхала додому з фронту, сестра показала менi похоронку… Мене поховали…» Надiя Василiвна Анiсiмова, санiнструктор кулеметноi роти «Мами своеi я не пам’ятаю… У пам’ятi залишилися тiльки невиразнi тiнi… Обриси… Чи то ii обличчя, чи то ii постава, коли вона нахилялася надi мною. Була близько. Так менi потiм здавалося. Коли мами не стало, менi було три роки. Батько служив на Далекому Сходi, кадровий вiйськовий. Навчив мене кататися на конi. Це було найсильнiше враження дитинства. Батько не хотiв, щоб я виросла тендiтною панночкою. У Ленiнградi – там я себе пам’ятаю з п’яти рокiв – жила з тiткою. А тiтка моя за часiв росiйсько-японськоi вiйни була сестрою-жалiбницею. Я ii любила, як маму… Якою я була в дитинствi? На спiр стрибала з другого поверху школи. Менi подобався футбол, завжди була воротарем у хлопчакiв. Почалася фiнська вiйна, без кiнця тiкала на фiнську вiйну. А в сорок першому саме закiнчила сiм класiв i встигла вiддати документи до технiкуму. Тiтка плаче: «Вiйна!», а я зрадiла, що пiду на фронт, воюватиму. Хiба я знала, яка та кров? Сформувалася перша гвардiйська дивiзiя народного ополчення, i нас, кiлькох дiвчат, взяли до медсанбату. Зателефонувала тiтцi: – Іду на фронт. На тому кiнцi дроту менi вiдповiли: – Марш додому! Обiд уже прочах. Я поклала трубку. Потiм менi ii було шкода, дуже шкода. Почалася блокада мiста, страшна ленiнградська блокада, коли мiсто наполовину вимерло, а вона залишилася сама. Старенька. Пригадую, дали менi звiльнення. Перш нiж пiти до тiтки, я зайшла до магазину. До вiйни страшенно любила цукерки. Кажу: – Дайте менi цукерок. Продавчиня дивиться на мене, як на божевiльну. Я не розумiла: як це – картки, як це – блокада? Усi люди в черзi повернулися на мене, а в мене гвинтiвка бiльша за мене. Коли нам iх видавали, я подивилася й думаю: «Коли я доросту до цiеi гвинтiвки?» І всi раптом стали просити, вся черга: – Дайте iй цукерок. Вирiжте у нас талони. І менi дали. На вулицi збирали допомогу для фронту. Прямо на площi на столах лежали великi тацi, люди йшли i знiмали – той перстень золотий, той сережки. Годинники несли, грошi… Нiхто нiчого не записував, нiхто не розписувався. Жiнки знiмали з рук обручки… Тi картини в моiй пам’ятi… І був славнозвiсний сталiнський наказ за номером двiстi двадцять сiм: «Нi кроку назад!» Повернеш назад – розстрiл! Розстрiл – на мiсцi. Або пiд трибунал i до спецiально створених штрафних батальйонiв. Тих, хто туди потрапляв, називали смертниками. А тих, хто вийшов з оточення або втiк iз полону – до фiльтрацiйних таборiв. Позаду нас йшли загородзагони… Своi стрiляли по своiх… Тi картини в моiй пам’ятi… Звичайна галявина… Мокро, бруд пiсля дощу. Стоiть на колiнах молодий солдат. В окулярах, вони без кiнця в нього падають чомусь, вiн iх пiднiмае. Пiсля дощу… Інтелiгентний ленiнградський хлопчик. Трьохлiнiйку в нього вже забрали. Нас усiх вишикували. Скрiзь калюжi… Ми… Чуемо, як вiн благае… Вiн клянеться… Благае, щоб його не розстрiлювали, удома в нього лише мама. Починае плакати. І вiдразу ж його – прямо в лоб. З пiстолета. Показовий розстрiл – з будь-ким так буде, якщо завагаеться. Хоч на одну хвилину! На одну… Той наказ вiдразу зробив iз мене дорослу. Про це було не можна… Довго не згадували… Так, ми перемогли, але якою цiною! Якою страшною цiною! Не спали ми цiлодобово – так багато було поранених. Одного разу три доби нiхто не спав. Мене послали з машиною поранених до госпiталю. Здала поранених, назад машина iхала порожня, i я виспалася. Повернулася, мов огiрочок, а нашi всi на ногах уже не стоять. Зустрiчаю комiсара: – Товаришу комiсар, менi соромно. – Що таке? – Я спала. – Де? Розповiдаю йому, як вiдвозила поранених, назад iхала порожня i виспалася. – Ну що ж? Молодчина! Нехай хоч хтось буде нормальний, а то всi сплять на ходу. А менi було соромно. І з такою совiстю ми жили протягом всiеi вiйни. У медсанбатi до мене добре ставилися, але я хотiла бути розвiдницею. Попередила, що втечу на передову, якщо мене не вiдпустять. Збиралися з комсомолу виключити за те, що не пiдкоряюся вiйськовому статуту. Але все одно я втекла… Перша медаль «За вiдвагу»… Почався бiй. Вогонь шквальний. Солдати залягли. Команда: «Уперед! За Батькiвщину!», а вони лежать. Знову команда, знову лежать. Я зняла шапку, щоб бачили: дiвчисько пiдвелося… І вони всi встали, i ми пiшли в бiй… Вручили менi медаль, i того ж дня ми пiшли на завдання. І в мене вперше в життi сталося… Наше… Жiноче… Побачила я на собi кров, як заволаю: – Мене поранило… У розвiдцi з нами був фельдшер, уже лiтнiй чоловiк. Вiн до мене: – Куди поранило? – Не знаю куди… Але кров… Менi вiн, як батько, все розповiв… Я ходила в розвiдку пiсля вiйни рокiв iз п’ятнадцять. Щоночi. І сни такi: то мiй автомат вiдмовив, то нас оточили. Прокидаешся – зуби скриплять. Згадуеш – де ти? Там чи тут? Скiнчилася вiйна, у мене було три бажання: перше – нарештi я не повзатиму на животi, а стану iздити тролейбусом, друге – купити i з’iсти цiлий бiлий батон, трете – виспатися в бiлiй постелi i щоб простирадла хрустiли. Бiлi простирадла…» Альбiна Олександрiвна Гантимурова, старший сержант, розвiдниця «Чекаю на другу дитину… Моему синовi два роки, i я вагiтна. Тут – вiйна. І чоловiк на фронтi. Я поiхала до своiх батькiв i зробила… Ну, ви розумiете? Аборт… Хоча це тодi заборонялося… Як народжувати? Довкола сльози… Вiйна! Як народжувати серед смертi? Закiнчила курси шифрувальниць, вiдправили на фронт. Хотiла помститися за свою дитинку, за те, що я ii не народила. Мою дiвчинку… Мала народитися дiвчинка… Просилася на передову. Залишили при штабi…» Любов Аркадiiвна Чарна, молодший лейтенант, шифрувальниця «Ішли з мiста… Усi йшли… Опiвднi двадцять восьмого червня сорок першого року ми, студенти Смоленського педiнституту, теж зiбралися у дворi друкарнi. Збiр був недовгим. Вийшли з мiста старою Смоленською дорогою в напрямку мiста Красного. Обережно рухалися окремими групами. Наприкiнцi дня спека спала, йти стало легше, пiшли швидше, не озираючись. Озиратися боялися… Стали на привал, i тiльки тодi глянули на схiд. Весь обрiй охопило багряною загравою, з вiдстанi сорока кiлометрiв здавалося, що вона заповнила небо. Зрозумiло стало, що i не десять, i не сто будинкiв горять. Горить увесь Смоленськ… Була в мене нова, така легенька сукня з оборочками. Подобалася вона Вiрi, моiй подружцi. Кiлька разiв та ii примiряла. Я обiцяла подарувати ту сукню iй на весiлля. Замiж вона збиралася. І хлопець у неi був хороший. А тут раптом вiйна. Йдемо на окопи. Речi своi в гуртожитку здаемо комендантовi. А як же сукня? «Вiзьми, Вiро», – казала я, коли ми йшли з мiста. Не взяла. Каже, як обiцяла, то подаруеш на весiлля. Згорiла в тому вогнi сукня. Ми тепер iшли i всякчас оберталися. Здавалося, що нам пече у спину. Протягом ночi не зупинялися, а зi свiтанком стали до роботи. Рити протитанковi рови. Сiм метрiв прямовисна стiна i три з половиною) метри вглиб. Копаю, а лопата вогнем горить, пiсок здаеться червоним. Стоiть перед очима наш будинок iз квiтами i бузком… Бiлим бузком… Жили ми в куренях на заплавнiй луцi мiж двох рiчок. Спека i вогкiсть. Комарiв сила-силенна. Перед сном викуримо iх iз куренiв, а зi свiтанком все одно просочуються, спати спокiйно не дають. Вiдвезли мене звiдти до санчастини. Там на пiдлозi покотом ми лежали. Багато хто з нас тодi захворiв. Висока температура. Морозить. Лежу – плачу. Вiдчинилися дверi до палати, лiкарка вiд порога (далi було не пройти, матраци впритул лежали) каже: «Іванова, плазмодiй у кровi». Це в мене тобто. Вона не знала, що для мене страху бiльшого не було, як той плазмодiй, вiдтодi ще, як я про нього в пiдручнику ще в шостому класi прочитала. А тут репродуктор заграв: «Вставай, страна огромная…» Уперше я тодi почула цю пiсню. «Ось видужаю, – мiркую, – i вiдразу пiду на фронт». Привезли мене до Козловки – неподалiк вiд Рославля, притулили на лавку, сиджу, тримаюся чимдуж, щоб не впасти, чую нiби увi снi: – Ця? – Так, – сказав фельдшер. – Ведiть до iдальнi. Спочатку нагодуйте. І ось я в лiжку. Ви можете зрозумiти, як це, не на землi бiля багаття, не у плащ-наметi пiд деревом, а в госпiталi, в теплi. На простирадлi. Сiм днiв я не прокидалася. Розповiдали: сестри будили i годували мене, а я не пам’ятаю. А коли за сiм днiв прокинулася сама, прийшов лiкар, оглянув i сказав: – Органiзм мiцний, впораеться. І я знову провалилася в сон. …На фронтi вiдразу потрапила зi своею частиною в оточення. Норма харчування – два сухарi на день. Ховати вбитих бракувало часу, iх просто засипали пiском. Обличчя закривали пiлоткою… «Якщо виживемо, – сказав командир, – вiдправлю тебе в тил. Я ранiше гадав, що жiнка тут i двох днiв не витримае. Як уявлю свою дружину…» Я розплакалася з образи, менi то було гiрше смертi – сидiти в такий час у тилу. Розумом i серцем я витримувала, я не витримувала фiзично. Фiзичнi навантаження… Пам’ятаю, як тягали набоi на собi, тягали гармати по багнюцi, найпаче на Украiнi, така важка земля пiсля дощу або навеснi, вона наче тiсто. Навiть ось викопати братську могилу i поховати товаришiв, коли ми всi три доби не спали… навiть те важко. Уже не плакали, щоб плакати, теж потрiбнi сили, а хотiлося спати. Спати i спати. На посту я ходила не зупиняючись сюди-туди i вiршi вголос читала. Деякi дiвчата пiснi спiвали, щоб не впасти i не заснути…» Валентина Павлiвна Максимчук, зенiтниця «Вивозили поранених iз Мiнська… Я йшла на високих пiдборах, соромилася, що мала на зрiст. Пiдбор один зламався, а тут кричать: «Десант!» І я босонiж бiжу, а черевички в руцi, шкода, дуже гарнi черевички. Коли нас оточили i бачимо, що не вирвемося, то ми з санiтаркою Дашею пiднялися з канави, вже не ховаемося, стоiмо на повний зрiст: нехай краще голови набоем зiрве, нiж вони вiзьмуть нас у полон, будуть знущатися. Пораненi, хто мiг встати, теж повставали… Коли я побачила першого фашистського солдата, я не в змозi була слова вимовити, мову вiдiбрало. А вони йдуть молодi, веселi й усмiхаються. І хоч би де вони зупинилися, хоч би де побачили колонку чи колодязь, починали митися. Рукава у них завжди закасанi. Миються, миються… Кров навколо, галас, а вони миються, миються… І така ненависть охоплювала… Я прийшла додому, я двi блузки помiняла. Так усе всерединi протестувало проти того, що вони тут. Я не могла спати ночами. Я-а-а-ак?! А сусiдку нашу, тiтку Клаву, паралiзувало, щойно вона побачила, як вони ступають по нашiй землi. У неi вдома… Вона невдовзi померла, бо цього не подужала…» Марiя Василiвна Жлоба, пiдпiльниця «Нiмцi в’iхали до села… На великих чорних мотоциклах… Я пильно вдивлялася в них: вони були молодi, веселi. Завжди смiялися. Вони реготали! Серце зупинялося, що вони тут, на твоiй землi, ще й смiються. Я лиш мрiяла помститися. Уявляла, як загину i про мене напишуть книжку. Залишиться мое iм’я. Такими були моi мрii… У сорок третьому роцi народила доньку… Це вже ми з чоловiком прийшли в лiс до партизанiв. На болотi народила, в копицi сiна. Пелюшки на собi сушила, покладу за пазуху, зiгрiю i знову сповиваю. Навколо все горiло, палили села разом iз людьми. До шкiл зганяли, до церков… Обливали гасом… Моя п’ятирiчна племiнниця – вона слухала нашi розмови – в мене спитала: «Тiтко Маня, коли я згорю, що з мене залишиться? Тiльки ботики…» Ось про що нашi дiти в нас запитували… Я сама недогарки збирала… Збирала своiй подрузi родину… Кiсточки в золi знаходили, i де залишився шматочок одягу, хоч краечок який, дiзнавалися, хто це. Кожен свого шукав. Пiдняла я один шматочок, подруга каже: «Мамина кофта…» І впала. Хто у простирадло, хто в наволочку кiсточки збирав. Хто що принiс. Ми з подругою – в сумочку, i половини сумочки не набрали. У могилку спiльну все складали. Усе чорне, тiльки кiсточки бiлi. І кiсткова зола… Я ii вже впiзнавала… Вона – бiла-бiлесенька… Пiсля того хоч би куди мене вiдправляли, я не боялася. Дитинка в мене була маленька, з трьох мiсяцiв я ii вже на завдання брала. Комiсар мене вiдправляв, а сам плакав… Медикаменти з мiста приносила, бинти, лiки… Помiж ручками та нiжками покладу, пелюшками перев’яжу i несу. У лiсi пораненi вмирають. Треба йти. Треба! Бiльше нiхто не мiг пройти, не мiг пробратися, скрiзь нiмецькi та полiцейськi пости, лише я проходила. З дитинкою. Вона у мене в пелюшках… Тепер зiзнатися страшно… Ох, важко! Щоб була температура, дитинка плакала, сiллю ii натирала. Вона тодi червона вся, по тiлу висип пiде, вона кричить, зi шкiри пнеться. Зупинять на посту: «Тиф, пане… Тиф…» Вони женуть, щоб швидше йшла: «Век! Век!» І сiллю натирала, i часничок клала. А дитятко маленьке, я його ще грудьми годувала. Як пройдемо пости, дiйду до лiсу, плачу-плачу. Кричу! Так дитиночку шкода. А за день-два знову йду…» Марiя Тимофiiвна Савицька-Радюкевич, партизанська зв’язкова «Пiзнала, що таке ненависть… Уперше пiзнала це почуття… Як вони можуть ходити по нашiй землi! Хто вони такi? У мене пiдвищувалася температура вiд цих сцен. Чому вони тут? Пройде колона вiйськовополонених, i сотнi трупiв залишалися на дорозi… Сотнi… Тих, якi падали без сил, вiдразу ж пристрiлювали. Їх гнали, як худобу. За мертвими вже не голосили. Не встигали ховати – так багато iх було. Вони довго лежали на землi… Живi жили з мертвими… Зустрiла зведену сестру. Їхне село спалили. У неi було трое синiв, жодного вже немае. І будинок спалили, i дiтей спалили. Вона сяде на землю i хитаеться з боку на бiк, колише свою бiду. Пiднiметься – i не тямить, куди йти. До кого? Ми пiшли до лiсу всi: тато, брати i я. Нiхто нас не агiтував, не змушував, ми – самi. Тiльки мама залишилася з коровою…» Олена Федорiвна Ковалевська, партизанка «Я навiть не замислювалася… Я мала спецiальнiсть, яку потребував фронт. І я анi секунди не роздумувала i не вагалася. Взагалi мало тодi траплялося таких людей, якi хотiли б пересидiти той час. Перечекати. Одну пам’ятаю… Молоду жiнку, нашу сусiдку… Вона менi вiдверто зiзналася: «Я люблю життя. Я хочу пудритися i фарбуватися, я не хочу вмирати». Бiльше жодного разу не бачила таких. Мабуть, вони мовчали, таiлися. Не знаю, що вам вiдповiсти… Пам’ятаю, що винесла квiти зi своеi кiмнати i попросила сусiдiв: – Поливайте, будь ласка. Я невдовзi повернуся. А повернулася за чотири роки… Дiвчата, якi залишалися вдома, нам заздрили, а жiнки плакали. Одна з дiвчат, яка iхала зi мною, стоiть, усi плачуть, а вона – нi. Потiм узяла й помочила водою собi очi. Раз-другий. Носовичком. А то, мабуть, незручно, всi плачуть. Хiба ми розумiли, яка та вiйна? Молодi… Це тепер я прокидаюся вночi зi страху, коли менi присниться, що я на вiйнi… Лiтак летить, мiй лiтак, набирае висоту i… падае… Я розумiю, що я падаю. Останнi хвилини… І так страшно, доки не прокинешся, доки цей сон не випаруеться. Стара людина боiться смертi, а молода смiеться. Вона – безсмертна! Я не вiрила, що помру…» Ганна Семенiвна Дубровiна-Чекунова, гвардii старший лейтенант, льотчиця «Закiнчила медучилище… Приiхала додому, у мене хворiв батько. І раптом – вiйна. Запам’ятала, що був ранок… Я дiзналася про ту страшну новину вранцi… Ще роса на листi дерев не висохла, а вже сказали – вiйна! І оцю росу, яку я раптом побачила на травi та деревах, так чiтко побачила, – я i на фронтi згадувала. Природа перебувала в контрастi з тим, що коiлося з людьми. Яскраво свiтило сонце… Розквiтли ромашки, моi улюбленi, iх була сила-силенна на луках… Пам’ятаю, ховаемося десь у пшеницi, день сонячний. Автомати нiмецькi – та-та-та-та – i тиша. Тiльки чуеш, як пшениця шумить. Знову нiмецькi автомати – та-та-та-та… І гадаеш: чи почуеш ти колись, як пшениця шумить? Цей шум…» Марiя Опанасiвна Гарачук, вiйськфельдшер «Евакуювали нас iз мамою до тилу… До Саратова… Десь за три мiсяцi вивчилася там на токаря. Дванадцять годин на день стояли бiля верстатiв. Голодували. На думцi одне – потрапити на фронт. Там бодай якийсь харч. Будуть сухарi й солодкий чай. Дадуть масло. Вiд кого ми це почули, не пригадую. Може, вiд поранених на станцii? Рятувалися вiд голоду, ну, i, звiсно, були комсомолками. Пiшли з подружкою до вiйськкомату, але не зiзналися там, що працюемо на заводi. То нас би не взяли. А так записали. Вiдрядили до Рязанського пiхотного училища. Випустили звiдти командирами кулеметних вiддiлень. Кулемет важкий, на собi його тягнеш. Як кiнь. Нiч. Стоiш на посту i ловиш кожний звук. Як рись. До кожного шереху дослухаешся… На вiйнi, кажуть, ти наполовину людина, а наполовину звiр. Це так… В iнший спосiб не вижити. Якщо будеш тiльки людиною – не вцiлiеш. Довбешку знесе! На вiйнi треба щось про себе згадати. Щось таке… Згадати щось iз того, коли людина ще була не зовсiм людиною… Я не дуже вчена, простий бухгалтер, але це я знаю. До Варшави дiйшла… І все пiхом, пiхота, як кажуть, пролетарiат вiйни. На пузi повзли… Не розпитуйте вже мене… Не подобаються менi книжки про вiйну. Про героiв… Йшли ми хворi, кашляли, соннi, бруднi, погано одягненi. Часто голоднi… Але ж перемогли!» Любов Іванiвна Любчик, командир взводу автоматникiв «Мого батька, я знала, вбито… Брат загинув. І загину чи не загину – вже не мало для мене значення. Шкода було лише нашу маму. З красунi вона миттю перетворилася на лiтню жiнку, яку доля гiрко образила, вона не могла жити без тата. – Навiщо ти йдеш на вiйну? – спитала вона. – Помститися за тата. – Тато не витримав би, коли б побачив тебе з гвинтiвкою. А тато менi в дитинствi коси заплiтав. Банти зав’язував. Вiн i сам любив гарний одяг бiльше, нiж мама. Служила я в частинi телефонiсткою. Найкраще запам’ятала, як командир кричав у трубку: «Поповнення! Прошу поповнення! Викликаю поповнення!!!» І так щодня…» Уляна Йосипiвна Немзер, сержант, телефонiстка «Я – не героiня… Я була вродливою дiвчинкою, мене в дитинствi балували… Прийшла вiйна… А вмирати не хочеться. Стрiляти страшно, я зроду не думала, не гадала, що стрiлятиму. Ой, та ну що ви! Я темряви боялася, густого лiсу. Звiсно, звiрiв боялася… Ой… Не уявляла, як можна зустрiтися з вовком чи диким кабаном. Навiть собак змалку боялася, маленькою мене вкусила велика вiвчарка, i я iх боялася. Ой, що ви! Така я… А всього в партизанах навчилася… Стрiляти навчилася – з гвинтiвки, пiстолета i кулемета. І тепер, якщо треба, покажу. Згадаю. Нас навiть учили, як дiяти, якщо немае нiякоi зброi, крiм ножа або лопати. Темряви вже не боялася. І звiрiв… Але змiю обiйду, до змiй не звикла. Уночi в лiсi часто вили вовчицi. А ми сидiли у своiх землянках – i нiчого. Вовки злi, голоднi. У нас були такi маленькi землянки, як нори. Лiс – наша домiвка. Партизанська домiвка. Ой, що ви! Я стала боятися лiсу пiсля вiйни… Я тепер уже не iжджу в лiс… Але протягом усiеi вiйни думала, що змогла б оце просидiти вдома, бiля мами. Моеi вродливоi мами, мама була дуже гарною. Ой, що ви! Я б не наважилася… Сама – нi. Не наважилася б… Але… Нам сказали… Мiсто взяли нiмцi, i я дiзналася, що я – еврейка. А до вiйни ми всi жили дружно: росiяни, татари, нiмцi, евреi… Були однаковi. Ой, що ви! Навiть я не чула цього слова «жиди», бо жила з татом, мамою i книжками. Ми стали прокаженими, нас звiдусiль гнали. Боялися нас. Навiть деякi нашi знайомi не вiталися. Їхнi дiти не вiталися. А сусiди нам казали: «Залиште всi своi речi, вони все одно вам уже не потрiбнi». До вiйни ми з ними дружили. Дядя Володя, тiтка Аня… Що ви! Маму застрелили… Сталося це за кiлька днiв перед тим, як ми мали переселитися до гетто. Скрiзь по мiсту висiли накази: евреям не дозволяеться – ходити тротуарами, стригтися в перукарнi, купувати щось у магазинi… Не можна смiятися, не можна спiвати… Ой, що ви! Мама до такого ще не звикла, вона завжди була неуважною. Напевно, не повiрила… Може, вона зайшла до магазину? Їй щось лихе сказали, i вона засмiялася. Як вродлива жiнка… До вiйни вона спiвала у фiлармонii, ii всi любили. Ой, що ви! Я уявляю… Якби вона не була такою гарною… Наша мама… Була б вона зi мною чи з татом… Я повсякчас про це думаю… Чужi люди принесли нам ii вночi, принесли мертвою. Уже без пальта i черевикiв. Це був кошмар. Жахлива нiч! Жахлива! Пальто й черевики хтось зняв. Зняв золоту обручку. Татiв подарунок… У гетто в нас не було домiвки, нам дiсталося горище в чужому будинку. Тато взяв скрипку, найкоштовнiшу нашу довоенну рiч, тато хотiв ii продати. У мене була важка ангiна. Я лежала… Лежала з високою температурою i не могла розмовляти. Тато хотiв купити якихось продуктiв, вiн боявся, що я помру. Помру без мами… Без маминих слiв, без маминих рук. Я, така балувана… Улюблениця… Чекала я його три днi, поки знайомi не передали, що тата вбили… Сказали, що через скрипку… Не знаю, чи була вона цiнною, тато, йдучи, сказав: «Добре, якщо дадуть банку меду i шматок масла». Ой, що ви! Я – без мами… Без тата… Пiшла шукати тата… Хотiла знайти його хоча б мертвого, щоб ми були вдвох. Була я свiтла, а не чорна, свiтле волосся, брови, i мене в мiстi нiхто не зачепив. Я прийшла до базару… І зустрiла там татового друга, вiн уже жив у селi, у своiх батькiв. Теж музикант, як i мiй тато. Дядя Володя. Я все йому розповiла… Вiн посадив мене на вiз, накрив кожухом. На возi пищали поросята, кудкудакали кури, iхали ми довго. Ой, що ви! До вечора iхали. Я спала, прокидалася… Так потрапила до партизанiв…» Ганна Йосипiвна Струмилiна, партизанка «Був парад… Наш партизанський загiн з’еднався з частинами Червоноi армii, i пiсля параду нам сказали, щоб здали зброю i йшли вiдновлювати мiсто. Нам на думку не спадало: як це – ще йде вiйна, ще лише Бiлорусiя визволена, а ми маемо вiддати зброю. Кожна з нас хотiла йти воювати далi. І ми прийшли до вiйськкомату, всi нашi дiвчата… Я сказала, що я медсестра i прошу вiдправити мене на фронт. Менi пообiцяли: «Гаразд, ми вас поставимо на облiк, i якщо буде потреба, то викличемо. А поки йдiть i працюйте». Чекаю. Не викликають. Знову йду до вiйськкомату… Багато разiв… І нарештi менi вiдверто сказали, що немае такоi потреби, вже достатньо медичних сестер. Треба ось цеглу в Мiнську розiбрати… Мiсто в руiнах… Якi у нас були дiвчата, питаете? У нас була Чернова, вже вагiтна, вона несла мiну на боцi, де поряд билося серце майбутньоi дитини. Ось i розбирайтеся, що то були за люди. Навiщо нам у цьому розбиратися, ми такими були. Нас виховали, що Батькiвщина i ми – це одне i те саме. Або ще одна моя подруга, вона водила мiстом свою дiвчинку, а в тiеi пiд сукнею тiло було обгорнуте листiвками, i вона пiднiмала ручки i скаржилася: «Мамо, менi жарко. Мамо, менi жарко». А на вулицях всюди нiмцi. Полiцаi. Нiмця ще можна обдурити, а полiцая важко. Вiн – свiй, вiн твое життя знае, твое нутро. Твоi думки. І навiть ось дiти… Їх ми до себе забрали, до загону, бо це ж дiти. Як врятувати? Вирiшили вiдправити за лiнiю фронту, так вони з дитячого приймальника бiгли на фронт. Їх ловили в поiздах, на дорогах. Вони знову виривалися, i знову на фронт. Історiя протягом сотень рокiв розбиратиметься: що воно таке? Що це були за люди? Звiдки? Ви уявляете: вагiтна йде з мiною… Ну, чекала ж вона дитину… Любила, хотiла жити. І, звiсно, боялася. Але вона йшла… Не заради Сталiна йшла, а заради своiх дiтей. Їхнього майбутнього. Вона не хотiла жити на колiнах. Скоритися вороговi… Мабуть, ми були слiпими, i навiть не буду заперечувати, багато чого ми тодi не знали i не розумiли, але ми були слiпими i щирими водночас. Ми складалися з двох частин, з двох життiв. Ви маете це зрозумiти…» Вiра Сергiiвна Романовська, партизанська медсестра «Починалося лiто… Я закiнчила медучилище. Отримала диплом. Вiйна! Одразу викликали до вiйськкомату – i наказ: «Ось вам двi години. Лаштуйтеся. Вiдправляемо на фронт». Я склала все в одну маленьку валiзку. – Що ви взяли з собою на вiйну? – Цукерки. – Як? – Повну валiзу цукерок. Менi там, у тому селi, до якого мене пiсля училища розподiлили, дали пiдйомнi. Грошi були, i я на всi тi грошi купила повну валiзу шоколадних цукерок. Я знала, що на вiйнi грошi менi не знадобляться. А нагору поклала фотографiю курсу, де всi моi дiвчатка. Прийшла до вiйськкомату. Вiйськком запитуе: «Куди вас вiдправити?» Я йому кажу: «А подруга моя куди пiде?» Ми з нею разом до Ленiнградськоi областi приiхали, вона працювала в сусiдньому селi за п’ятнадцять кiлометрiв. Вiн смiеться: «І вона те саме спитала». Узяв мою валiзу, щоб пiднести до полуторки, яка везла нас до станцii: «Що у вас там таке важке?» – «Цукерки. Повна валiза». Вiн замовк. Уже не всмiхався. Я бачила, що йому нiяково, навiть якось соромно. Це був лiтнiй чоловiк… Вiн усвiдомлював, куди мене проводжае…» Марiя Василiвна Тихомирова, фельдшерка «Моя доля вiдразу вирiшилась… У вiйськкоматi висiло оголошення: «Потрiбнi шофери». І я закiнчила курси шоферiв… Шестимiсячнi… Навiть не зважили, що я вчителька (до вiйни в педтехнiкумi навчалася). Кому пiд час вiйни потрiбнi вчителi? Потрiбнi солдати. Нас багато дiвчаток було, цiлий автобат. Одного разу на навчаннях… Я не можу цього без слiз чомусь згадувати… Була весна. Ми вiдстрiлялися i поверталися. І я нарвала фiалок. Маленький такий букетик. Нарвала i прив’язала його до багнета. Так i йду. Повернулися до табору. Командир вишикував всiх i викликае мене. Я виходжу… І забула, що в мене фiалки на гвинтiвцi. А вiн мене почав лаяти: «Солдату слiд бути солдатом, а не рвати квiти». Йому було невтямки, як за таких умов можна про квiти думати. Чоловiковi було незрозумiло… Але я фiалки не викинула. Я iх нишком зняла i в кишеню засунула. Менi за тi фiалки дали три наряди поза чергою… Стою якось на посту. О другiй годинi прийшли мене змiнити, а я вiдмовилася. Вiдправила змiнника спати: «Ти вдень постоiш, а я зараз». Згодна була простояти всю нiч, до свiтанку, аби послухати птахiв. Тiльки вночi щось нагадувало колишне життя. Мирне. Коли ми вiдправлялися на фронт, йшли вулицею, люди стояли стiною: жiнки, старi, дiти. І всi плакали: «Дiвчата йдуть на фронт». Нас iшов цiлий батальйон дiвчат. Я – за кермом… Збираемо пiсля бою вбитих, вони по полю розкиданi. Усi молодi. Хлопчики. І раптом – дiвчина лежить. Убита дiвчина… Тут усi замовкають…» Тамара Іларiонiвна Давидович, сержант, шофер «Як я лагодилася на фронт… Ви не повiрите… Гадала, що ненадовго. Невдовзi ворога переможемо! Взяла едину спiдничину, причому улюблену, двi пари шкарпеток i однi черевички. З Воронежа ми вiдступали, але я пам’ятаю, як ми забiгли до магазину i я купила там собi ще однi черевики на високих пiдборах. Ось пам’ятаю, що вiдступаемо, все чорне, димить (але магазин вiдчинений – диво!), i менi чомусь захотiлося купити черевики. Як тепер пам’ятаю, такi вишуканi черевички… І парфуми ще купила… Важко вiдразу вiдмовитися вiд життя, що було ранiше. Не серце лише, а весь органiзм пручався. Пам’ятаю, що радiсна вибiгла з магазину з тими черевичками. Приемно збуджена. А всюди дим… Гуркiт… Я вже була на вiйнi, але про вiйну ще думати не хотiла. Не вiрила. А навколо все гримiло…» Вiра Йосипiвна Хорева, вiйськовий хiрург Про побут i буття «Мрiяли… Хотiли воювати… Розмiстили нас у вагонi, i почалися заняття. Усе було не таким, як нам уявлялося вдома. Треба було рано вставати, i весь день ти на бiгу. А всерединi ще жило колишне життя. Ми обурювалися, коли командир вiддiлення, молодший сержант Гуляев, що мав чотирьохкласну освiту, вчив нас статуту i вимовляв неправильно окремi слова. Нам здавалося: чого вiн може навчити? А вiн учив нас, як не загинути… Пiсля карантину, перед прийняттям присяги, старшина привiз обмундирування: шинелi, пiлотки, гiмнастерки, спiдницi, замiсть комбiнацii – з бязi пошитi по-чоловiчому двi сорочки з рукавами, замiсть обмоток – панчохи та американськi важкi черевики з металевими пiдковами на весь каблук i на носках. У ротi за своiм зростом i комплекцiею я була найменшою, зрiст сто п’ятдесят три сантиметри, взуття тридцять п’ятого розмiру, i, звичайно, вiйськова промисловiсть такi мiзернi розмiри не шила, а тим паче Америка нам iх не постачала. Менi дiсталися черевики сорок другого розмiру, взувала i знiмала iх, не розшнуровуючи, i такi вони важкi, що я ходила i тягла ноги по землi. Вiд мого стройового кроку з кам’яноi брукiвки викрещувалися iскри, i ходьба була подiбною до чого завгодно, але не до стройового кроку. Моторошно згадати, яким жахливим був перший марш. Я була готова на подвиг, але не була готова замiсть тридцять п’ятого взуватися в сорок другий розмiр. Це так важко i так негарно! Так негарно! Командир побачив, як я йду, викликав зi строю: – Смирнова, як ти ходиш стройовим? Що, тебе не вчили? Чому ти не пiднiмаеш ноги? Оголошую три наряди поза чергою… Я вiдповiла: – Так, товаришу старший лейтенант, три наряди поза чергою! – Повернулася, щоб iти, i впала. Випала з черевикiв… Ноги були до кровi стертi… Тодi й з’ясувалося, що ходити я вже не в змозi. Ротному шевцю Паршину дали наказ зшити менi зi старого плащ-намету чоботи тридцять п’ятого розмiру…» Нонна Олександрiвна Смирнова, рядова, зенiтниця «А скiльки траплялося кумедного… Дисциплiна, статути, вiдзнаки – уся та вiйськова премудрiсть не давалася вiдразу. Стоiмо, охороняемо лiтаки. А в статутi сказано, якщо хто йде, треба затримувати: «Стiй, хто йде?» Подружка моя побачила командира полку i гукае: «Стiйте, хто йде? Вибачайте, але я стрiлятиму!» Уявiть собi. Вона гукае до нього: «Вибачайте, але я стрiлятиму!» Вибачайте… Ха-ха-ха…» Антонiна Григорiвна Бондарева, гвардii лейтенант, старший льотчик «Дiвчата приiхали до училища з довгими косами… Із зачiсками… У мене теж коси, викладенi навкруг голови… А як iх промити? Сушити де? Щойно ви iх помили, як тут тривога, вам треба бiгти. Наш командир Марина Раскова звелiла всiм коси зiстригти. Дiвчата стригли i плакали. А Лiля Литвяк, яка згодом стала прославленою льотчицею, нiяк не хотiла зi своею косою розлучатися. Я йду до Расковоi: – Товаришу командир, ваш наказ виконаний, лише Литвяк вiдмовилася. Марина Раскова, попри жiночу м’якiсть, була дуже суворим командиром. Вона мене вирядила: – Який ти парторг, якщо не можеш домогтися виконання наказу! Кругом, кроком руш! Сукнi, черевички на пiдборах… Як нам шкода iх, у мiшечки поховали. Удень у чоботях, а ввечерi хоч трошки в черевичках перед дзеркалом. Раскова побачила – i за кiлька днiв наказ: весь жiночий одяг вiдправити додому поштою. Отак! Але ж новий лiтак ми вивчили за пiвроку замiсть двох рокiв, як то було б у мирний час. За першi ж днi тренувань загинули два екiпажi. Поставили чотири труни. Усi три полки, усi ми ридма ридали. Виступила Раскова: – Подруги, витрiть сльози. Це першi нашi втрати. Їх буде багато. Тримайте свое серце в кулаку… Утiм, на вiйнi ховали без слiз. Перестали плакати. Лiтали на винищувачах. Сама висота вже була страшним навантаженням для всього жiночого органiзму, iнодi живiт аж до хребта притискало. А дiвчатка нашi лiтали i збивали асiв, та ще й яких асiв! Отак! Знаете, коли ми йшли, на нас чоловiки дивилися з подивом: льотчицi йдуть. Вони захоплювалися нами…» Клавдiя Іванiвна Терехова, капiтан авiацii «Восени мене викликали до вiйськкомату… Зустрiв вiйськком i питае: «Стрибати вмiете?» Я зiзналася, що боюся. Довго вiн агiтував щодо десантних вiйськ: гарна форма, шоколад щодня. Але я з дитинства боялася висоти. «Хочете в зенiтну артилерiю?» А хiба я знаю, що це таке – зенiтна артилерiя? Тодi вiн пропонуе: «А вiдправiмо вас до партизанського загону». – «А як мамi звiдти писати до Москви?» Вiн бере i надписуе червоним олiвцем на моему направленнi: «Степовий фронт…» У поiздi закохався в мене молодий капiтан. Усю нiч у нашому вагонi простояв. Вiн уже був обпалений вiйною, кiлька разiв поранений. Дивився-дивився на мене та й каже: «Вiрочко, тiльки не опускайтеся, не робiться грубою. Ви така тепер нiжна. Я вже всього надивився!» І далi щось подiбне, що, мовляв, важко вийти чистим iз вiйни. Із пекла. Мiсяць добиралися ми з подругою до четвертоi гвардiйськоi армii Другого Украiнського фронту. Нарештi наздогнали. Головний хiрург вийшов на кiлька хвилин, подивився на нас, завiв в операцiйну: «Ось ваш операцiйний стiл…» Санiтарнi машини одна за одною пiдходять, машини великi, «студебекери», пораненi лежать на землi, на ношах. Ми лише спитали: «Кого брати першими?» – «Тих, якi мовчать…» За годину я вже стояла за своiм столом, оперувала. І пiшло… Оперуеш доба за добою, пiсля трохи придрiмаеш, хутенько протреш очi, вмиешся – i знову до свого столу. І через двох кожен третiй – мертвий. Не встигали всiм допомогти. Третiй – мертвий… На станцii в Жмеринцi потрапили пiд страшенне бомбардування. Ешелон зупинився, i ми побiгли. Замполiт наш, учора йому вирiзали апендицит, а вiн сьогоднi вже бiг. Усю нiч просидiли в лiсi, а ешелон наш рознесло на друзки. Пiд ранок на поземному польотi нiмецькi лiтаки стали прочiсувати лiс. Куди подiнешся? У землю, як крiт, не полiзеш. Я обхопила березу i стою: «Ох, мамо-мамочко! Невже я загину? Як виживу, буду найщасливiшою людиною на свiтi». Хоч кому, бува, розповiдала потiм, як за березу трималася, усi смiялися. Адже нiчого не варто було в мене влучити. Стою на повний зрiст, береза бiла… Смiх та й годi! Конец ознакомительного фрагмента. notes Примечания 1 Так мiльйони убитих задешево Протоптали стежину в пiтьмi… Текст предоставлен ООО «ИТ» Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию:https://tellnovel.com/ru/aleks-vich_sv-tlana/u-v-yni-ne-zh-noche-oblichchya