Читати онлайн “Коханці юстиції” «Юрій Андрухович»
- 01.02
- 0
- 0
Сторінка 1
Коханцi юстицiiЮрiй Андрухович
«Коханцi Юстицii» – паранормальний роман, у якому окремi життеписи з притаманною автору композицiйно-стилiстичною майстернiстю об’еднуються в художню цiлiсть i аж волають про восьми-з-половиною-серiйну кiнематографiчну реалiзацiю. Родинно-побутовi i полiтичнi вбивства, згвалтування i грабунки, розбещення малолiтнiх i загадкове вiдокремлення голови, iдейнi зради i зради заради iдеi, закладенi рiзним дияволам душi й не завжди справедливi, але часто жахливi покарання. Чого ще треба, щоб читач вiдчув себе благим i з насолодою усвiдомив свою моральну перевагу над нещасними коханцями примхливоi Юстицii? Та вже – за старою доброю традицiею – й над автором, якому спало на думку увiчнити таких пропащих iстот.
Юрiй Андрухович
Коханцi юстицii
УДК 821.161.2–4
А 66
Андрухович Юрiй
Коханцi Юстицii [Текст]: роман / Юрiй Андрухович. – Чернiвцi: Меридiан Черновiц, 2018. – 304 с.
ISBN 978-966-97679-2-9
«Коханцi Юстицii» – паранормальний роман, у якому окремi життеписи з притаманною автору композицiйно-стилiстичною майстернiстю об’еднуються в художню цiлiсть i аж волають про восьми-з-половиною-серiйну кiнематографiчну реалiзацiю. Родинно-побутовi i полiтичнi вбивства, згвалтування i грабунки, розбещення малолiтнiх i загадкове вiдокремлення голови, iдейнi зради i зради заради iдеi, закладенi рiзним дияволам душi й не завжди справедливi, але часто жахливi покарання. Чого ще треба, щоб читач вiдчув себе благим i з насолодою усвiдомив свою моральну перевагу над нещасними коханцями примхливоi Юстицii? Та вже – за старою доброю традицiею – й над автором, якому спало на думку увiчнити таких пропащих iстот.
УДК 821.161.2–4
А 66
Жодну частину з цього видання не можна копiювати або вiдтворювати в будь-якiй формi без письмового дозволу видавництва.
Видання здiйснено на замовлення Мiжнародноi лiтературноi корпорацii Meridian Czernowitz
ISBN 978-966-97679-2-9
Юрiй Андрухович © текст, 2017
Меридiан Черновiц © 2017
Артем Колядинський © малюнки, 2017
Усi права застережено
Коханцi юстицii
Параiсторичний роман у восьми з половиною серiях
Нехай звершиться правосуддя. Нехай загине свiт.
Стародавнiй суддiвський жарт
Роздiл перший. Самiйло, або Прекрасний розбишака
Самiйло (Самуель) Немирич, цей завчасно вiдмерлий i недоречно забутий пагiнчик на деревi нашого нацiонального бандитизму, привертае до себе увагу насамперед стилiстично, а виняткова краса його злочинiв грунтуеться на абсолютнiй свободi. Навiть про найзухвалiшi з його убивств i грабункiв можна смiливо стверджувати, що iх виконано з неабияким естетичним чуттям i що всi вони залишають непозбутне враження вiльноi натхненноi творчостi.
Дотепер життя цього подiльського шляхтича, котрий найблискучiшу частину своiх днiв земних промарнував у Львовi 1610-х рокiв, майже не описано в жодного з наших, уже якось одного разу розстрiляних, iсторiографiв. Натомiсть оповiдь, яку подибуемо у Владислава Лозинського в його капiтальному томi «Prawem i lewem» (чи, по-украiнськи перекладаючи, «Шаблею та грамотою»[1 - Точнiше – «Правдами й неправдами».]), викладено надто тенденцiйно: Самiйло Немирич виразно неприемний авторовi вже хоча б тим, що некатолик i неполяк. Окрiм того, вiн походить iз тих самих Немиричiв, що й майбутнiй полковник Вiйська Низового Немирич Юрко – безжальний герой кампанii 1648-49 рокiв, поет, фiлософ, еретик. (Немиричi взагалi досить охоче переходили в арiанство, що, зрештою, притаманне на той час не лише iм, а й таким стародавнiм родинам, як Потоцькi, Вишневецькi чи Татомири.)
Стосовно ж вiрша, написаного буцiмто про Самiйла Немирича та вiд його iменi й опублiкованого у книжцi «Екзотичнi птахи i рослини», слiд визнати, що автор не завдав собi працi хоч скiльки-небудь заглибитися в минувшину i вивести якийсь неоднозначний та повчальний iсторичний тип. Суть вiрша – це, власне, надмiру виокремлений, вирваний з життевого контексту i гiпертрофований т. зв. «iнцидент iз пляцками», який, хоч його i справдi зафiксовано в бiографii нашого героя, е доволi випадковим i нехарактерним.
Нинi прийшла пора сказати всю правду про цю малознану нащадкам видатну особистiсть, лiквiдувавши таким чином ще одну бiлу пляму в океанi нацiональноi iсторii та визвольних змагань.
Самiйло Немирич поселяеться на Кракiвському передмiстi Львова 1610 року. Зостаеться невiдомою точна дата його народження, але достеменно знаемо, що на час переiзду йому трохи бiльше двадцяти рокiв. Вiн чудово фехтуе i iздить верхи, зi смаком одягаеться, купуючи дорогi тканини виключно й почергово у венецьких та генуезьких купцiв, полюбляе херес, мальвазiю, добру музику та мадеру. Його дiм невдовзi перетворюеться на притулок для оригiнальних вигнанцiв з усiх куточкiв Старого Свiту; це переважно вiдомi iнфамiси та збоченцi, цирковi блазнi, серiйнi вбивцi, фiлософи, окультисти, прославленi алхiмiки, содомiти, протестанти, вогнепоклонники, лiлiпути i грабiж
Сторінка 2
ики. Вiльний час минае за буйними учтами, блюзнiрськими спiвами та релiгiйними диспутами. Чи не щодня Немирич у супроводi своеi ватаги рушае походом по найзнаменитiших мiських винарнях, де залюбки й охоче жартуе: стрiляе з мушкета по пляшках i пiскових годинниках, прибивае цвяхами бороди вiдвiдувачiв до шинкваса, ламае iм руки, ноги, витрушуе золотi та срiбнi монети з iхнiх кишень, показуе голий зад, б’е вiкна i дзеркала, топить магiстратського райцю Щеп’юрського в чанi зi свiжозаварюваною кавою, а суддю-корупцiонера Голомбека – у вбиральнi, вибивае очi надмiру зухвалим, ламае iм ребра, люрае в iхне пиво, змушуе iх поiдати власне лайно, голосно спiвае i пританцьовуе тощо.Сучасний читач з деяким нерозумiнням i навiть осудом поставиться до таких проявiв життевоi сили та здоровоi духовноi енергii. Тому вже тепер варто сказати кiлька слiв про тогочаснi звичаi.
Убивство чи взагалi будь-яке меншого калiбру насильство за чинною тодi Конституцiею 1577 року не вважалося чимось аж надто неприпустимим i протиправним. Тодiшнi юристи ставилися до розглядуваних злодiянь радше по-фiлософськи, анiж правничо, з великою домiшкою гумору, iронii та християнського милосердя щодо порушникiв. Строки ув’язнень були напрочуд нетривалi та здебiльшого умовнi. Так, за вбивство шляхтичем рiвного йому шляхтича (а шляхтичi на той час становили добрих три чвертi всього народонаселення Рес Публiки) належалося рiк i три тижнi вiдсидiти пiд арештом у замковiй вежi, сплативши при цьому двi тисячi золотих у скарбницю. За те саме вбивство, але iз затриманням убивцi «in ricenti» («на гарячому»[2 - Точнiше – негайно, вiдразу ж, на мiсцi злочину.]) – кара подвоювалась: два роки i шiсть тижнiв вежi та чотири тисячi грошового вiдшкодування. (Чомусь затримання на гарячому вважалося фактором обтяжливим: мовляв, не попадайся, дурню, а вбивай розумно, щоб нiхто не накрив.)
Зрештою, жоден процес щодо жодного вбивства просто не мiг вiдбутись, якщо родина потерпiлого не спромоглася притарабанити до суду його мертве тiло (то була особлива юридична процедура пiд назвою «презентацiя трупа»). Тому головною темою роздумiв для кожного, хто намислив порiшити ближнього, було те, в який спосiб своечасно i надiйно позбутися тiла: пустити з каменем на дно Полтви, спалити в кухоннiй печi, закопати якомога глибше в якомога чорнiшому лiсi, посiкти на дрiбнесенькi кавалочки тощо. До речi, у випадку iз суддею Голомбеком, що його Немирич, як уже згадувалося, втопив у лайнi, суддеве тiло так i не було знайдено, через що справу закрили за вiдсутнiстю в нiй складу злочину, а саме суддевого трупа.
Вбивалося легко, мордувалося безтурботно – потаемно та «iп гiсепii», на очах у суспiльства, адже навiть якщо суд усе-таки вiдбувався i вирок виносили, то засуджений не мусив обов’язково i слухняно сiдати у вежу, а найчастiше йшов собi додому чи з друзями на вино. Рiч у тому, що хоч судову i виконавчу владу було на той час уже частково вiдокремлено, проте виконавча нiчого, щиро кажучи, виконати не могла, оскiльки iй завше катастрофiчно бракувало самих виконавцiв, себто охоронцiв правопорядку. Кожен пiдсудний натомiсть з’являвся до суду в такому добiрному товариствi озброених до зубiв шаблями, мечами, ланцюгами, киями, кастетами, галябардами й палашами друзяк, родичiв i слуг, що лише знавiснiлий фанатик правосуддя або самовбивця наважився би спробувати силомiць привести його до в’язницi – спроба така, безперечно, мала б сумовитi для правосуддя наслiдки.
Отож коли в липнi 1612 року добрi знайомцi зустрiчають Немирича в замарстинiвськiй корчмi Макольондри, при вiдмiнному гуморi, зi шклянкою хересу в руцi та тлустою, в самих лише турецьких панчохах, шльондрою пiд боком, то на iхне ласкаве запитання, а що вiн тут поробляе, чують не менш ласкаву вiдповiдь: «Ге-ге, вiдсиджую вежу, панове! Вбив-iм теперечки старшого Ісаковича та й дiстав-iм три тижнi з роком. І мушу сидiти, бо нема на то ради!»
(Ісакович – вихрещений караiм, гендлював пiдробними львiвськими килимами, якi видавав за перськi, бо вони i справдi вiд перських нiчим не рiзнилися. Одного разу Немирич разом iз найближчими товаришами-шибайголовами Яцьком Бородавкою, Геником Шулерманом i португальським мурином Жоелiнью пiймали Ісаковичевого сина Захарiю в борделi «Чотири цицьки», де юний караiм натхненно процвиндрював татусевi набутки, силомiць стягнули його з працiвницi борделю Зузанни Валiгури i потягли до Винникiвського лiсу, де зв’язаного покинули в печерi, лишивши на вартi пiдслiпуватого лiлiпута Птушека. Тим часом потелефонували до старого Ісаковича, вимагаючи з нього п’ять тисяч золотих австрiйських цехiнiв, у противному разi погрожуючи розчленувати молодого Захарка на одинадцять рiвних частин, приславши згодом старому його (синову) голову, шлунок i статевий член. Старий Ісакович, прихопивши улюблений куфер з цехiнами, поквапно рушив у бiк Чортовоi скелi, де було домовлено про зустрiч iз Немиричем та його командою. Тим часом молодий Ісакович зумiв вив’язатися з пут (цей номер вiн мiг не раз пiдглянути в мандрi
Сторінка 3
них штукарiв, слiдом за якими волочився кiлька сезонiв поспiль), а вiдтак приголомшив, тобто вбив, заспалого лiлiпута каменюкою й пiшки, перетнувши лiс та Галицьке передмiстя, попрямував назад до борделю «Чотири цицьки», позаяк мав прикре вiдчуття, що як слiд у ньому не нагулявся. Розлюченi його втечею, Немирич i товариство зрешетили старого Ісаковича кулями, не пожалкувавши на нього цiлих вiсiм обойм. На довершення вони виявили в куферi зовсiм не цехiни, а всього лише значно дешевшi на тодiшньому валютному ринку таляри, якi старий, очевидно, у темрявi й поспiху переплутав iз цехiнами. Закiнчення цiеi iсторii читачевi вже вiдоме: гродський суд i банкет Немирича з друзяками в замарстинiвськiй корчмi Макольондри.)У промiжку мiж убивством старого караiма Ісаковича та пограбуванням волоськоi дипломатичноi мiсii на чолi зi старшим боярином Георгiцою, що восени 1615 року просувалася в розташування шведського короля, везучи цiннi папери з приводу трансильванськоi спадщини, Самiйло Немирич вiддався науцi та мистецтвам. 1614 року вiн видав у Дрезденi вiршованою латиною трактат «Про лiкування маком i природу конопель»[3 - Оригiнальний титул: «De papavere curatione et natura cannabis».], дуже високо поцiнований сучасниками, та, на жаль, безповоротно втрачений сьогоднi. Крiм того, вiн багато музикував, вояжував околицями Львова на власного винаходу прообразi нинiшнього двоколiсного ровера, зрiдка полював i писав полемiчнi листи проти унiатського митрополита Іпатiя Потiя, навiть не пiдозрюючи, що того вже з рiк немае серед живих.
Пограбування волоських послiв виявилося найголоснiшою справою за участi Немирича, коли не брати до уваги згадану в Лозинського «iсторiю з пляцками», що завершилася для Немирича арештом i вежею. Нинi, в часи остаточно розперезаноi полiткоректностi та нищiвно-трiумфальноi ходи мережевого гештега #MeToo, навiть побiжна згадка про той епiзод бiльше нiж ризикована. Тож подалi вiд неi й назад до безпечнiших iсторiй.
Коли добрi знайомцi зустрiчають Немирича в замарстинiвськiй корчмi Макольондри, то на iхне ласкаве запитання, а що вiн тут поробляе, чують не менш ласкаву вiдповiдь: «Ге-ге, вiдсиджую вежу, панове!»
Влаштувавши засiдку у славетному своею дрiмучiстю Чорному лiсi, який починався тодi ледь не вiд Галича й Калуша на сходi i з незначними прогалинами тягнувся аж до Мюнхена на заходi, Немирич i товариство пiдстерегли волоську валку i, зустрiвши ii стiною сльозогiнного газу, добилися того, що старший боярин, решта послiв, а також охоронцi лягли обличчям униз, просто на розгрузлу осiнню дорогу, i чи то газом, а чи страхом цiлком паралiзованi, не рухалися. Наповнивши своi бесаги волоськими горiхами, дукатами, топазами, аметистами та насiнням соняшника й поцупивши таемнi папери, запечатанi в окремiй шкатулi з ебенового дерева, iнкрустованiй перламутром i слоновою кiсткою, а також поздиравши з послiв шапки i хутра, що добряче вiдгонили овчиною, Немирич та його друзi зникли в нетрях Чорного лiсу. Португальський мурин Жоелiнью прихопив був iще дев’ятилiтнього погонича мулiв, який йому страшенно сподобався, але невдовзi помер вiд зловживань. Таемнi дипломатичнi папери Немирич спритно повернув трансильванському дворовi, правлячи за них двадцять тисяч швейцарських франкiв, але князь Ракоцi щодо такого гешефту надмiрного ентузiазму не виявив, тож довелося погодитися лише на вiсiм з половиною тисяч.
До цього часу король i сейм Рес Публiки вже тричi проголошували Немирича iнфамiсом (позбавленим громадянськоi честi та шляхетства) i двiчi – банiтою (позбавленим будь-яких прав i захисту з боку держави та ii людностi). Це означало, що будь-хто i будь-якоi хвилi мiг його закатрупити i при цьому не нiс би перед законом жодноi вiдповiдальностi, а навiть заслужив би подяку Його Королiвськоi Милостi. Проте охочих до такоi подяки щось не надто було видно, а суму евентуальноi грошовоi винагороди за Немиричеву голову проартикульовано так туманно, що Немирич i далi презухвало розгулював собi площею Ринок у золотистому кунтушi та в супроводi бездоганних зарiзяк Шулермана, Жоелiнью i вiдрахованого з колегiуму за вiльнодумство й онанiзм[4 - Згiдно з тодiшнiм формулюванням солодiйство.] спудея Інокентiя-Сильвестра Коцького. (Ще один його найближчий кумпель, Яцько Бородавка, в тi днi вже перебувае на Сiчi, де невдовзi стане гетьманом, скинувши Сагайдачного, однак пiд Хотином поплатиться за це головою, довiвши яко гетьман славне Вiйсько Низове Запорозьке майже до цiлковитого краху.)
Останню з черги банiцiю Немиричевi було проголошено за т. зв. «справу звiринця». Епiзод цей мае дуже колоритний екзотичний присмак. 1616 року, здаеться, у травнi-червнi, на Погулянцi спинився мандрiвний бестiарiй такого собi Мiкеланьйоло Романо (пiд цим iменем ховався вiд iнквiзицii вiдомий на всю Європу фальшивомонетник-отруювач Густав Зуппе, до речi, виходець iз Тюрингii): чотирнадцять десяткiв клiток з усiлякою iндiйською звiриною, а саме – левами, пантерами, лемурами, носоi единорогами, жирафами, антилопами,
Сторінка 4
рiчковими кiньми гiпопотамами, павiанами, зебрами, ехиднами, вампiрами, iнкубами та iн. Щодня, а надто в недiлю, найдобiрнiше львiвське панство сходилося на зелену Погулянку, де за порiвняно високу платню можна було досхочу навитрiщатися на всю ту дивовижну фауну, вiд якоi, щоправда, незлецьки тхнуло.Однiеi з недiль Немирич та його друзi, вихором налетiвши на бестiарiй, повiдчиняли в ньому всi клiтки i повипускали негодованих утриманцiв на волю. При цьому загинув португальський мурин Жоелiнью, що його розтоптала ним же звiльнена самиця носорога, до якоi вiн, старий розпусник i зоофiл, цiлком необачно спробував позалицятися. Переляканi, ледь живi громадяни найвiрнiшого з мiст коронних кинулися врозтiч, а випущенi звiрi, загризши декотрих i вгамувавши перший голод, помчали вулицею Ленiна (тепер Личакiвська) вниз, до центру, i невдовзi цiлком окупували збезлюднiле мiсто, бавлячись у квiтниках, водограях та монастирських садах i тепер уже неквапно ласуючи окремими пороздираними перехожими. Власник звiринця Мiкеланьйоло (вiн же Густав Зуппе) божеволiв з розпачу. Аби звiрiв знову було повернуто до клiток, Немирич заправив з нього тисячу сицилiйських дукатiв. Зуппе з радiстю погодився й тут-таки виклав на бочку (розмова точилася в пивному шинку «Риба без голови») триста дукатiв завдатку. Наступного дня увесь бестiарiй i справдi повернувся на мiсце. Використовуючи бразильську отруту кураре, придбану напередоднi в аптецi ван дер Вандена на Гетьманських валах, Немирич та його гурт поприсипляли геть усiх монстрiв влучними пострiлами з лукiв i сплячими доправили у возах на Погулянку. Це одна версiя, але е й iнша, згiдно з якою звiрi самi повернулися до клiток, лагiдно й сумирно пiддавшись оригiнальнiй музичнiй темi, яку Немирич виконав для них на поздовжнiй флейтi. Хоч як там усе було, Зуппе виплатив решту дукатiв Немиричевi й того ж дня разом iз усiм караваном квапливо виiхав зi Львова. Дукати виявилися всi як один фальшивi, i в нiч на 22 червня Немирич та його хлопцi вiроломно наздогнали шахрая та його валку на Великому Шовковичному шляху, де порубали всiх до одного, а звiрiв разом iз клiтками передали у власнiсть цирковi «Вагабундо», з директором якого Немирича пов’язували деякi сумнiвнi оборудки.
Згадуваний уже аптекар ван дер Ванден мав iз Немиричем так само доволi тiснi взаемини. Вiн постачав йому рiзного штибу наркотичне зiлля та протизаплiднi пiгулки. Будучи в той же час головним постачальником опiуму для двору турецького падишаха й кокаiну для багдадського халiфа, спритний голландець дуже тонко розумiвся на всiх гатунках заборонених речовин. За його бiльше нiж переконливими намовляннями, Немирич рiшуче присiв на голку i самовiддано ширявся протягом кiлькох довгих рокiв, уводночас повиганявши з дому приятелiв та колежанок i печально усамiтнившись. Цiлими днями не встаючи з лiжка, вiн помiтно схуд i наче аж висох, вену проте все одно колов напрочуд безпомилково. Вiн без кiнця дивився кольоровi сни-мiстерii, а в перервах мiж ними, вряди-годи повертаючись до тями, почитував найновiшу працю видатного саксонського теолога Абрагама фон Ашенбаха «Божественне Яйце, або Знаряддя для Тортур Грiховних», зумисне передплачену iз Сорбонни. Нотатки на берегах цього in quarto[5 - Книжковий формат, що вiдповiдае розмiрам однiеi чвертi друкарського аркуша (лат.).], його зауваження та пiдкреслення свiдчать про неабияке оволодiння предметом i можливий намiр писати розгорнуту полемiчну працю.
Однак iстинною причиною його загалом меланхолiйного i навiть депресивного стану було кохання до тринадцятилiтньоi Амальки, дочки мiського ката Стефана Небораки. Вперше Немирич побачив ii з-за грат, коли у вежi вiдбував покарання за – згадаймо втрете й востанне – горезвiсний «iнцидент iз пляцками». Дiвчинка щодня приходила до татусевоi катiвнi поблизу вежi – носила батьковi гарячi обiди у глечиках, обгорнутих вовняними хустинами. Одного разу вона присiла за малою потребою в кущах неподалiк вежi. Тодi-то й звернув на неi увагу Немирич i вiдразу покохав так, як не кохав ще нiколи й нiкого. Стiни його темницi були геть списанi Амальчиним iменем. Уламком тьмяно-червоноi цеглини вiн безлiч разiв намалював серце, пробите стрiлою, дiвочi губи, частини тiла тощо.
Істинною причиною меланхолiйного i навiть депресивного стану Немирича було кохання.
Трагедiя полягала в тому, що юна панна Амалiя рiшуче вiдкинула його почуття. Вийшовши з в’язницi, Немирич освiдчився iй листовно, пропонуючи стати його шлюбною дружиною. До листа вiн додав свiй шедевральний акросонет «Амалiя Неборака». Однак дiвчина в доволi рiзкiй формi вiдповiла, що нiколи й не подумае виходити замiж за такого розбишаку й розпусника, що вона прецiнь походить iз шанованоi порядноi родини, гiднiсть якоi катастрофiчно впала би в очах цiлого Львова вiд такого ганебного альянсу. До того ж вона давно i вiрно кохае свого нареченого рiзничука Пйотруся за те, що вiн кучерявий, веселий на вдачу i як нiхто туго вмiе начиняти кашею кров’янi кишки. Наступного ж вечора Сам
Сторінка 5
йло Немирич, перестрiвши того рiзникового Пйотруся на Кульпарковi, i згаданi кишки з нього випустив. Але це не допомогло – до кiнця днiв своiх Амалiя ходила в жалобi, зберiгаючи вiрнiсть нареченому i продiвувавши на його честь усе свое довжелезне 93-рiчне життя.Поступово доходячи висновку про марнотнiсть усiх зусиль i намагань щось полiпшити в цьому безглуздому свiтi, Самiйло Немирич зробився бездiяльним i замкнутим. Здавалося, вiн зрозумiв кiлька простих i невтiшних речей. Караючи багатiiв i заволодiваючи iхнiми добрами, вiн тiльки перерозподiляв iх. Але це не рятувало нужденних вiд нужди, голодних вiд голоду. Жiнки вiддавались йому багато й охоче, але не тому, що кохали за розум i серце, а тому, що переважно вiн iх удовольняв. Його наукових та мистецьких праць сучасники загалом не розумiли, i iх найчастiше спалювали – чи то за вказiвкою iнквiзицii, а чи московського царя. Його блискуче виконанi артистичнi злочини викликали тiльки черговий осуд, нерозумiння, чергову iнфамiю чи банiцiю, черговий вирок суду i строк ув’язнення. Вони нiколи не ставали об’ектом неупередженого професiйного коментування, поважного естетичного тлумачення i прискiпливоi моральноi обсервацii, чого так прагнув нещасний Самiйло. Йому довелося до решти випити гiрку чашу трагiзму всiх великих: невiдповiднiсть епосi, в яку закинуло iх Провидiння.
Однак гiркота Немиричевоi чашi подвiйна: не тiльки час, але й мiсце. Самiйло Немирич мав нещастя бути украiнцем i жити в Украiнi – позбавленiй власноi державностi, юриспруденцii, власноi iсторii, зрештою, власного нацiонального злочинного свiту. В Америцi вiн мiг би стати президентом, у Римi – папою чи щонайменше кардиналом, в Англii – Робiн Гудом, у Нiмеччинi – Бiсмарком або навiть Геббельсом. А в Украiнi вiн змiг бути лише бандитом i погромником. Воiстину свята правда в тогочаснiй польськiй приказцi: «На Руси хоч езуiтiв посiй, то все одно злодii вродяться!»
Самiйло Немирич постригся в ченцi 18 жовтня 1619 року i пiд iменем брата Теодозiя нечутно довiкував у келii Почаiвськоi лаври. По смертi, яка настала в сiчнi 1632-го вiд невiдомоi нiчноi хвороби i яку було похвилинно зафiксовано прихованою камерою задля прийдешнього розмiщення на УоиТиЬе, тiло його не розклалося i на п’ятий день, зберiгаючи колишню пругкiсть i теплоту, почало пахнути мальвами. Однак, попри всю виразнiсть цiеi недвозначноi аномалii, Немирича не було канонiзовано. Причиною начебто стало те, що нiде так i не знайшлося його свiдоцтво про народження. Поступово перестали вiрити в сам факт його iснування.
На зворотi – акросонет Самiйла Немирича «Амалiя Неборака», единий його твiр, що все-таки дiйшов до нас.
Самiйло НЕМИРИЧ (? – 1632)
А. Н.
Ангели Божi – й тi не знають птаха
Моiх безодень. Ти забрала кров.
Амур мене, як шмаркача, зборов.
Ликуй, мала! Я в серцi маю цвяха.
Іти вiйною на татар чи ляха —
Яке це щастя супроти оков
Нудьги i туги. Я шалiю, мов
Ефйоп скажений. Тоскно менi, бляха!
Бодай ти стала бабою старою,
Огидною, без носа i зубiв,
Рахубо моя, згубо бiснувата!
А все, що маеш, – е лишень дiрою,
Котру я, грiшний дурень, полюбив.
Ану тебе до ката – твого тата!
Роздiл другий. БС, убивця СБ
1
Чоловiк, якого звали Богдан Сташинський, мае всi пiдстави претендувати на цiлком помiтне мiсце в Борхесовiй «Всесвiтнiй iсторii безчестя». У своему життi вiн декiлька разiв свiдомо i холоднокровно переступав межi, за якими вже не прощають. Тому слово «герой» у стосунку до нього може видаватися вкрай ризикованим. І все ж саме вiн, а не його жертва, про яку згодом, мiг би стати героем мого уявного фiльму. При цьому моiм головним виправданням хай буде те, що я нiколи цього фiльму не реалiзую. Менi залишаються наiвнi спроби хоч якось описати його словами i реченнями – так у дитинствi я любив переказувати однокласникам фiльми, яких насправдi не було.
Невiдомий менi Джон Стiл, дописувач американського журналу «Life», у своему нарисi про Сташинського називае його «чудовиськом у людськiй подобi». Якщо вiрити iнтернету, Джон Стiл опублiкував свiй нарис у вереснi 1962 року, тобто за цiлком гарячими слiдами описуваних подiй. У будь-якому разi саме ця розвiдка на розвiдницьку тему невiдомого Джона Стiла слугуе менi синопсисом. Іншими словами, вона не полишае мене у спокоi вже протягом кiлькох тижнiв; я бачу свiй фiльм цiлими шматками й окремими кадрами, й вiн менi здебiльшого подобаеться.
Але як менi переказати його? Почати з приблизноi експозицii?
«Чудовисько в людськiй подобi» й «робот-убивця». Саме такими словами характеризуе Сташинського Джон Стiл. Щиро кажучи, цi характеристики ще треба заслужити. Визначальним тут, iмовiрнiше за все, е той безвiдмовний i фактично бездоганний автоматизм, iз яким Сташинський готувався до виконання i виконував. Це був iдеальний виконавець дуже спецiальних завдань. Висловлюючись по-шпигунськи, вiн дiяв чисто, себто досконало – нiщо людське не призводило до збою, жодних сентиментальних зривiв чи психо-невроти
Сторінка 6
них ескапад. Генiальнiсть його як убивцi полягала в тому, що ми б i до сьогоднi не знали, хто саме i за яких обставин прикiнчив i Ребета, й Бандеру, якби одного вечора Богдан Сташинський, вiн же Йозеф Леман, не зустрiв на танцях такоi собi Інге Поль, нiмкенi, 21-рiчноi перукарки. І не зважився вiдпровадити ii пiсля танцiв додому.Так народилося почуття, що призвело до найгучнiшого в минулому сторiччi шпигунського скандалу i потягло за собою жорстокий кар’ерний крах цiлих сiмнадцяти найвищих офiцерiв кагебе. Увесь же захiдний свiт ще раз утвердився в загалом нехитрiй думцi про кримiнально-асасинський характер бiльшовицькоi системи. У цьому сенсi Сташинський виступае ще й каральним знаряддям iсторii з усiею притаманною тiй iронiею: таемне вiн робить очевидним. Менi навiть доводилося читати про те, що Берлiнський мур, зведений нiбито за одну нiч з 12 на 13 серпня 1961 року, насправдi будувався з единою метою – вiдгородити Сташинському всi можливi лазiвки для втечi. Це припущення, попри всю його видиму претензiйнiсть i деяку iнфантильнiсть, може видаватися цiлком слушним у символiчному розумiннi. Тож кохання украiнського зрадника (вiн же радянський шпигун) до простоi нiмецькоi перукарки набувае значення без перебiльшення геополiтичного.
Про Сташинського, точнiше, за його участi один фiльм уже знято. Щоправда, сюжетна лiнiя цього героя в ньому видаеться менi, як i, зрештою, весь фiльм, надто спрощеною та пiдкреслено плакатною. Можливо, створення саме такого фiльму-плаката i ставили собi за мету його автори, вважаючи це тодi, на початку 1990-х, необхiдним i достатнiм першим кроком. От тiльки чомусь нашi першi кроки в усьому так i залишаються першими. Але це принагiдно.
У тому фiльмi бачимо зразково-показового Степана Бандеру, надiленого, крiм усiх невiд’емних вiд полiтичноi iкони чеснот, ще й деякими суто позитивними приватними рисами, передусiм зразкового сiм’янина, який нiяк не може (й головне – боронь боже, не повинен!) мати жодноi слабкостi, а тим бiльше до, скажiмо, жiноцтва. Його вбивця Богдан Сташинський вiдповiдно – слабкодухий пристосуванець, тварь дрожащая i явно виражена паршива вiвця в героiчному украiнському стадi.
Насправдi Сташинський – потвора, але з тих, яким чомусь дано врятуватися. І саме тому вiн, а не Степан Бандера, мiг би стати героем мого уявного фiльму, що його менi, на щастя, не доведеться знiмати нiколи.
Однак я можу його уявляти. Це, до речi, набагато цiкавiше й захопливiше. У цьому фiльмi мало б iтися передусiм про хаос iсторii та кров. Наприклад, про кров на костюмi Провiдника. Але – що для мене значно цiкавiше – це мiг би бути фiльм про бунт i опiр. Його герой Богдан Сташинський зненацька бунтуе проти своiх роботодавцiв i – так уже склалося – благодiйникiв, вiн рiшуче виходить (ну, гаразд – вiн вислизае гадом!) iз Системи, попри те, що вона пов’язала його всiма своiми можливими обiймами й ласками, зокрема й тiею ж кров’ю. Як i попри те, що вiд неi аж пашить цiлком недвозначною, ба навiть гарантованою загрозою його нiкчемному паршиво-овечому життю.
Незважаючи на абсурднiсть альтернативи – блискуче продовження приголомшливо успiшноi шпигунськоi кар’ери чи смертельна безнадiя втечi в любов – вiн, потвора Сташинський, «чудовисько в людськiй подобi» та «робот-убивця», вибирае друге. Таке враження, наче вiн не досвiдчений i цинiчний галицький перевертень, а просто лопухатий хлопчисько, що, розпустивши соплi вiд яких-небудь «Beatles», фанатично повiрив, нiби All You Need Is Love.
2
Викладена в найзагальнiших деталях i прокреслена пунктиром, його життева лiнiя виглядае приблизно так.
Певного дня на зламi 40-х i 50-х його, тодi ще старшокласника, було затримано за безквитковий проiзд у примiському потязi мiж Львовом та його рiдними Борщовичами.
Як i чому заледве повнолiтнього пасажира з рук потягового контролера передають залiзничнiй мiлiцii, а звiдти у ще турботливiшi руки, вже, певно, залишиться нез’ясованим. Невже тогочаснi спецслужби прагнули завербувати кожного зайця, що мав невезiння попастися? Якщо так, то страшно навiть уявляти собi справжню кiлькiсть iхнiх добровiльних помiчникiв. Але, найiмовiрнiше, за Сташинським уже щось тягнулося, i затримання в потязi було прологом до певного сценарiю.
Певного дня на зламi 40-х i 50-х його, тодi ще старшокласника, було затримано за безквитковий проiзд у примiському потязi мiж Львовом та Борщовичами.
Хлопчина погодився на спiвпрацю порiвняно легко. Можливо, вiн i сам чекав такоi нагоди, можливо, потайки мрiяв про неi. Пролiзши за наказом гебе у структури пiдпiлля, вiн, що називаеться, здае повстанцiв цiлими боiвками. Операцii, проведенi за його участi, до певноi мiри нагадують постановки тодiшнiх провiнцiйних театрiв. Джон Стiл пише про «калюжi курячоi кровi», використовуванi чекiстами в тих iнсценiвках. Про iншу кров, некурячу – ту, що пов’язуе нерозривними путами i змушуе не лише до лояльностi, але й до цiлковитоi вiдданостi, можемо лише здогадуватися.
Стараннiсть i успiшнiсть юного пр
Сторінка 7
вокатора не лишилися без уваги. Вже 52-го року його вiдряджають до Киева, де вiн проходить вишкiл на дворiчних курсах розвiдникiв. Суперiнтенсивне вивчення ворожих мов доповнюеться полiтiнформацiями, а також заняттями зi стрiльби, самбо i прикладного отрутознавства. Десь посерединi того золотого вiдтинка епохи помирае Сталiн, а найофiцiйнiший поет Украiни публiкуе чергову збiрку «Могутнiсть нам дана». Щодо могутностi Сташинський не може з ним не погоджуватися. На честь бездоганно складених випускних iспитiв керiвництво влаштовуе Сташинському могутнiй банкет. У моему фiльмi цей епiзод мав би стати особливою цезурою: весь той довжелезний стiл з коньяками, винятково вiрменськими, шампанським, сардинами, крабами, м’ясивом дванадцяти сортiв, помаранчами, ананасами й рябчиками неминуче засоцiювався б зi сталiнською «Книгою про смачну i здорову iжу», особливо на тлi загальнонародного хронiчного недоживлення перших i всiх подальших пiслявоенних рокiв.Невдовзi Сташинський опиняеться в НДР, де його починають перевiряти всiлякими рутинними дрiбницями. Його вже звати Йозеф Леман, i нiмецькою вiн розмовляе так, наче все попередне життя прожив у Рурському басейнi (Kohlenpott-Dialekt) – i це невипадково, бо згiдно з легендою вiн начебто походить з околиць Ессена. Проте певний час вiн змушений всього лише подавати м’ячi (нi, навiть не каштани з вогню!), i якщо деколи й потрапляе до Захiдноi Нiмеччини, то тiльки для виконання всiляких смiховинних завдань на зразок вештання Мюнхеном i занотовування номерiв вiйськових машин. Іншою розвагою стають бiльш-менш регулярнi вiдвiдини цирку «Вагабундо», а точнiше його нiкчемних решток. Богдан Сташинський ще пiдлiтком ходив на деякi вистави згаданоi трупи у Львовi й околицях. Тепер недобитки цирку, повiльно, але вперто просуваючись до остаточноi заокеанськоi мети, час вiд часу виринали зi своiм шатром по всiляких нiмецьких задуп’ях: iхнi вiдчутно збiдненi й вимушено скороченi вистави все ще можна було побачити як не в Падерборнi чи Гайльброннi, то в Гаутингу або Тутцингу.
Джон Стiл не забувае згадати про це, але вiн нiчого не пише про внутрiшнi бурi i глибоко затаенi терзання – як i про нервову гру вилицями. Богдан Сташинський вiрить у те, що вiн дiамант, використовуваний далеко не за призначенням. Але така вже доля шпигуна – чекати. Шпигунська робота на 99 вiдсоткiв складаеться з чекання. Простiр шпигунства – це холодна i нудна почекальня, навiть не приймальний покiй.
І ось тут вона, доля, розвертаеться до нього зовсiм неочiкуваним боком – жiночими грудьми. І вiн уперше в життi аж так приторкуеться до них усiм собою – на танцях у Схiдному Берлiнi, в один iз незлiченних вiльних вечорiв. Про Інгу Поль, в яку Сташинський тут-таки, пiд час першого ж танцю, негайно й беззастережно закохуеться, Джон Стiл пише цiлком стримано: «Зовнiшнiсть у неi була найзвичайнiсiнька, часом навiть неохайна. За столом вона поводилася, нiби вовк. Інтелектуальними потребами не вiдзначалася. Проте вона була щиро вiддана своему друговi, який без пам’ятi закохався в неi». Найцiкавiше тут, звiсно, порiвняння: нiби вовк. От тiльки що б воно означало? Поводилася дико? агресивно? жадiбно поiдала все м’ясо? Нам не дано почути вiдповiдi. Але й Джоновi Стiлу не дано знати про тисячу iнших можливих «проте». Як наприклад, про ii манеру розсипати по плечах рудувате волосся, плавно звiльняючи його вiд шпильок. Або про запах ii зовсiм не вишуканих перукарських (та ще й ендеерiвських!) парфумiв, що доводив до солодкого запаморочення досi нецiлованого борщовицького аса розвiдки. Або про те, як вагоннi дверi останнього потяга на Карлсгорст щоразу вiдтинають ii вiд нього, таку беззахисну. Або, зрештою, про те, як невимовно довго i пристрасно вмiе вона кiнчати – всiею собою, вся здiймаючись хвилею i вдячно стогнучи.
Цiкаво, що про свiй роман Сташинський дисциплiновано доповiв керiвництву. Дивно, що його зверхники прореагували на цю новину радше толерантно. Дивно – бо жоден захисний сигнал не спрацював i система не заблокувалася сама собою.
Нi, навпаки – в його життi все нарештi зрушило з мiсця, i йому було доручено два великi вбивства. У жовтнi 1957 року в Мюнхенi вiн здiйснив перше з них – Лева Ребета. Очiльник демократичного крила в ОУН i еврей за нацiональнiстю, Ребет був радше символiчною цiллю. Самим своiм iснуванням вiн спростовував чи принаймнi пiддавав сумнiву найпоширенiшi звинувачення украiнського пiдпiлля – в нацизмi. Сташинський мав усунути цю неузгодженiсть i прибрати Ребета з арени протистояння. Але перед тим, як вiн вистежить його, перейде йому дорогу i випустить в обличчя струмiнь отруйноi рiдини з алюмiнiевоi цилiндричноi стрiлялки, в моему фiльмi мусив би з’явитися пес. Це було випробування отрути. Пса прив’язали до дерева, i Сташинський пiдiйшов до нього в оточеннi кiлькох, як називае iх Джон Стiл, колег. Чи подивилися вони один одному в очi – Сташинський i пес? Чи не було в руки Сташинського найменшого шансу здригнутися? Чи не було в самого Сташинського найменшого шансу не стрiляти? «Бризнув с
Сторінка 8
румiнь, i пес умить повалився на землю, не видавши анi звуку, – пише Джон Стiл. – Однак вiн ще зо три хвилини здригався в агонii».Агонiя Ребета тривала навiть не три хвилини.
Знищивши його, Сташинський ще того ж дня втiк до Франкфурта-на-Майнi, де переночував у готелi «Інтернацiональ». Як минула та його нiч? Невже вiн i справдi заснув? Та ще й, може, як заведено писати в таких випадках, щойно голова торкнулася подушки? Невiдомо. Хоч майже на сто вiдсоткiв ясно, що до Схiдного Берлiна вiн повернувся з переможним вiдчуттям чисто виконаного завдання. При цiй нагодi колеги з розвiдувальноi бази в Карлсгорстi знову накривають на столи – це другий банкет Сташинського i друга цезура у фiльмi. Цього разу з пивом i шнапсом, копченими вуграми й червоним та чорним кав’яром у срiбних i порцелянових саксонських трофейних полумисках. А також пiснями з усе ще модного кiнофiльму «Кубанськi козаки», що iх усi намагаються заводити пiд розладнане пiанiно, та спершу повiльне, але дедалi швидше i хамськiше впивання. Не обходиться й без цiнного подарунка: вiд iменi найвищого керiвництва Сташинського нагороджують фотоапаратом «Контакс». Яка чудова нагода вихопити кохану з вiчностi – на тлi паркових дерев, мостiв, палацових брам, пiд аркою, пiд новою парасолькою, в окулярах вiд сонця! Вони люблять одне одного, наче ангели – з тiею лише рiзницею, що в ангелiв не бувае плотi й, вiдповiдно, статевих ознак.
3
Степан Бандера, що його Сташинський убив приблизно через два роки, безумовно, подобався жiнкам. «Подобався» загалом навiть не те слово – насправдi вiн (харизматичний, мiстичний, революцiйний, безжальний) умiв доводити iх до тихого й потаемного шалу. Вiд нього вiяло владнiстю, а це, кажуть, сексi. Саме тому вiн так часто обводив круг пальця власних охоронцiв, зникаючи на довгi години в невiдомостi. Звичайно, вiн був цiлком свiдомий того, що в розстрiльному списку радянських спецслужб незмiнно лiдируе з великим вiдривом вiд найближчих конкурентiв. На дiлi це означало неперервну смертельну загрозу – щохвилинну, щогодинну, двадцять чотири години на добу, сiм днiв на тиждень, без вихiдних i святкових. Згiдно з поширеним переказом на свое обрання очiльником Органiзацii Степан Бандера вiдреагував у спосiб вiдверто саркастичний: «Я приймаю ваш вирок смертi».
Але вiн робив усе для того, щоб якомога менше часу бувати пiд опiкою своiх охоронцiв. Не кажучи про те, щоб засiсти в якому-небудь вельми засекреченому сховищi, залягти на дно i не висовуватися. Такий варiант був би для нього навiть не смертю, а гiршим за смерть. Тож вiн висовувався i час до часу лишав з носом власних охоронцiв.
Чекiсти чудово знали про цю його слабкiсть. Саме на нiй вони наголошували у своiх iнструкцiях Сташинському, вiдсилаючи його на вистежування ворога номер один. Попри те iсторiя цього вистежування страшенно довга i плутана. У нiй е свiй власний пунктир, означений кiлькома цiлком тривiальними предметами на зразок мюнхенського телефонного довiдника (ну чому, чому прiзвище настiльки законспiрованого дiяча, навiть i змiнене, обов’язково мусило фiгурувати на його сторiнках разом iз дiйсною адресою проживання?!) або спершу зламаного, а потiм щасливо пiдiбраного ключа до вхiдних дверей будинку за тiею ж адресою.
Конец ознакомительного фрагмента.
notes
Примiтки
1
Точнiше – «Правдами й неправдами».
2
Точнiше – негайно, вiдразу ж, на мiсцi злочину.
3
Оригiнальний титул: «De papavere curatione et natura cannabis».
4
Згiдно з тодiшнiм формулюванням солодiйство.
5
Книжковий формат, що вiдповiдае розмiрам однiеi чвертi друкарського аркуша (лат.).