Читати онлайн “Рекреації (збірник)” «Юрій Андрухович»

  • 01.02
  • 0
  • 0
фото

Сторінка 1

Рекреацii (збiрник)
Юрiй Ігорович Андрухович


Сучасна проза Украiни
Роман-сенсацiя, роман-легенда… Пряна сумiш карнавалу, мiстики, еротики, сповiдальноi щиростi, що часом переходить в нещадне самовикриття, гумору, гротеску та епатажу. Тут миготять тiнi Гоголя, Фрейда, Булгакова, Бахтiна, а сама проза – данина «фантастичному реалiзму». І все це про те, як четверо молодих украiнських поетiв вiдправляються в карпатське мiстечко на Свято Воскресаючого Духа i виявляються в самiй гущi неймовiрноi фантасмагорii. Цикл оповiдань, який увiйшов до цiеi книги, – свого роду «захалявна книжечка» молодика, який потрапив в армiю на заходi «совка».





Юрiй Андрухович

Рекреацii (збiрник)



© Ю. Андрухович, текст, 2017

© «Фабула», макет, 2017

© Видавництво «Ранок», 2017




Чи воскресне Дух, або Перший роман «живого» класика


У 1990-му роцi, коли писався цей роман, до Свята Воскресаючого Духу, на який у ньому iде весела компанiя украiнських поетiв, залишався якийсь рiк. Утiм, до того часу, коли широка громадськiсть в Украiнi, не кажучи вже про жертовну нашу дiаспору, змогла спокiйно, без трепету душевного i здригання нацiонально-патрiотичних пiдвалин сприйняти факт виходу друком «Рекреацiй» Юрiя Андруховича, було ще далеченько.

Згадаймо, ким був Андрухович на початку 1990-х рокiв, як не справжнiм лiтературним скандалом, бурею в склянцi з дистильованою водою, тобто на шпальтах впущеного в Украiну дiаспорного журналу «Сучаснiсть», де вийшов його перший роман. Обуренi читачi погрожували припинити передплату, подати до суду за моральнi збитки, врештi-решт, просто повiситися, як погрожувала одна поважна панi, якщо редакцiя не припинить публiкацiю непристойного чтива. І нiхто й не згадав, що початки цього – не в лiтературi, а в життi, i раннiй цикл армiйських оповiдань, друкованих у харкiвському журналi «Березiль» – ось де критичне корiння сатири й гумору ще радянського перiоду творчостi Юрiя Андруховича. Добре, що вони так само увiйшли до цiеi збiрки, тепер уже, нарештi, мозаiка «скандалу» складеться.

Утiм, що ж такого страшного було в «Рекреацiях», що аж так збурило громадськiсть? Невже таки кепкування з нацiональних святинь, ганьблення славноi пам’ятi дiдiв-прадiдiв i знущання з тiеi самоi дiаспори у виглядi головного злодiя, що везе наших друзiв «крайслером-iмперiалом» до славного мiста Чортополя? І що в нiй залишилося для нас сьогоднi, коли доба постмодернiзму минула, iгрища в лiтературi та кiно в стилi «Ми з майбутнього» вже мало кого обходять, а про горезвiсний путч, який Андрухович передбачив у своему романi, в Украiнi вже взагалi нiхто не пам’ятае.

А залишилася, панове, лiтературна пам’ятка тим буремним часам, коли гра в лiтературi вважалася мало не державним злочином, а бурлеск, балаган i буфонада, що перекочували в «Рекреацii» з поетично-сценiчних практик вiдомого гурту «Бу-Ба-Бу», не сприймалися за прозу. Як уже сьогоднi сприймае цей культурний багаж автор роману – справжнiй речник миру в усьому свiтi, майбутнiй нобелiвський лауреат вiд Украiни в галузi не обов’язково лiтератури – це вже питання друге.

Хоч наразi варто буде нагадати, що пише Юрiй Андрухович завжди блискуче, i це його головна жанрова iпостась – супроти музичноi та миротворчоi. Фехтуе цитатами, жонглюе словами, смiливо оперуе власною бiографiею. Думка при тому в’еться плавним серпантином, нiколи – з поваги до «масового» читача – не пiрнаючи в тунелi глибокого смислу, оскiльки поезiя, що на нiй, як було зазначено, грунтуеться досвiд Андруховича-прозаiка, нiколи не бувае складною. Складна поезiя – це мiф, тому що складними, точнiше ускладненими, бувають лише засоби ii творення: синтаксис, метафора та iнше. В основi ж поезii лежать найпростiшi у свiтi речi, якими автор «Рекреацiй» намагаеться оперувати вже у бiльш складному механiзмi прози, приносячи в жертву читацькому розумiнню ту поетичну таемницю, про яку сам так натхненно пише. Наразi все виходить так чiтко, переконливо i весело, що вiд того стае чомусь неймовiрно сумно. Все ж таки це була поетична молодiсть цiлого поколiння, яка може повернутися хiба що у виглядi чергового путчу…



    Ігор Бондар-Терещенко




Рекреацi


Сашковi й Вiктору, Вiктору й Сашковi, без яких ця штука не могла б народитися присвячую.


Чортопiль зусiбiч оточений горами.

    (З краезнавчого довiдника початку ХХ столiття)

Ти, Хомський, чи, просто кажучи, Хома, якого ти хрiна опинився у цьому поiздi, котрий аж надвечiр вибрався з безконечних, здавалося, рiвнин i десь так о пiв на сьому нарештi заповз у передгiр’я? Якого ти дiдька iдеш у той Чортопiль, де, можливо, нiкому не потрiбним будеш i зайвим, Хомський? Ось уже другу добу ти нудишся в цьому поiздi, кинувши на поталу недоумкам своi псевдонауковi розробки i тим ризикуючи дiстати копняка з iнституту, але iдеш, iдеш, бо тебе покликано телеграмою за пiдписом самого Феллiнi, чи то пак Гiчкока, проте, нi, все не так, телеграма вiд Гiчкока, певно, десь загубилася в дорозi, а ти натомiсть отримав запрошення у Чор

Сторінка 2

опiль на дивовижне свято Воскресаючого Духу (так принаймнi зазначаеться в телеграмi за пiдписом «ОРГКОМІТЕТ»), прибути не пiзнiше як двадцять сьомого травня, з поселенням у готелi, дорожнi та добовi гарантуються, просимо вашоi згоди.

У Львовi ти зрозумiв, що в напрямку Чортополя вiдбуваеться мало не паломництво. Всi загальнi вагони були набитi публiкою, що квапилася на свято, переважно студентством i петеушниками, котрi, як тiльки поiзд рушив, повiдкривали вiкна i, вистромивши з них безлiч синьо-жовтих прапорiв, почали спiвати стрiлецьки. Але ти, Хомський, iм не рiвня, ти iдеш у купейному вагонi i ти не впевнений, чи тебе справдi хтось чекае у Чортополi, де старому пройдисвiтовi Мацапурi (бо хто, як не вiн, дав оту телеграму за пiдписом «ОРГКОМІТЕТ»?) заманулося ще раз потiшити громадськiсть непередбачуваним дiйством.

Першi гори не надто високi, до того ж обсадженi буровими, безлiсi, на крихiтних станцiйках продають домашне вино, хлопцi у вишиванках i «мармурах» пiдсiдають до загальних вагонiв i вiдразу розгортають прапори, прихопленi з собою в дорогу, так що робиться зрозумiло: вони теж до Чортополя. Усi до Чортополя. Дiвчата переважно негарнi, але молодi, i цього достатньо, Хомський. Довго розглядаеш одну з них. Вона чомусь не сiдае до потяга, зостаеться на перонi, а потяг ось-ось рушить, i що вона робитиме, адже не потрапить на свято Воскресаючого Духу, чорт забирай, i що тодi буде? Хомський, поки не пiзно, гукни iй, аби сiдала, i ти гукаеш, Хомський. Дiвчина усмiхаеться, вона мае забагато золотих зубiв, i ти зненацька розумiеш, що найбiльше в нiй тобi сподобались ii джинси, а тому не надто жалкуеш, коли поiзд рушае, а золотовсмiхнена Маруся так i залишаеться на перонi.

У купе разом з тобою, Хомський, екстравагантне подружжя росiян чи, може, якихось евреiв, такi собi романтики, що наважилися вiдпочивати на огидних карпатських турбазах, де коридори пахнуть карболкою, а мiнеральна вода – нафтою, але нiчого, хай iдуть шукати в горах свiй едельвейс, йому десь так шiстдесят три, iй, на око, не бiльше, нiж тридцять, тому вчора, сiвши у поiзд, ти вирiшив, що то батько з дочкою, i спробував пофлiртувати, але старий досить брутально вiдшив тебе, i тодi ти вже просто з упертостi й принциповостi пiдстерiг ii у кiнцi вагона, заштовхнув у вбиральню i, замкнувшися зсередини, почав обцiловувати, вона, як не дивно, вiдповiдала, а ти все налягав на неi, приперши ii сiдницi до умивальноi раковини, Хомський. Тобi навiть подумалося, а чи не виграти ii зараз отут, за якiсь двi-три хвилини, але поiзд зупинився, вами – нею й тобою – добряче трусонуло, ти втратив рiвновагу, i, заки пiдводився з унiтазу, вона вишмигнула з убиральнi. Бiльше ви не промовили одне одному анi слова.

Четверте мiсце в купе пiсля Львова вiльне – там зiйшов пiдполковник у вiдставцi, котрий до Чортополя не збирався – i слава Богу. Пiсля нього на столику залишилися «Правда» i «Красная звезда», учора вiн пропонував усiм грати в дурня два на два, але ти, Хомський, пiшов до вагона-ресторану, де замовив обiд i розглядав з вiкна понуру росiйську рiвнину.

А тут, у нас, уже майже лiто, Хомський, вишневий квiт осипаеться на молодi трави, гори чимраз вищають, iз лiсiв пахне листям i джерельною водою, ревуть оленi, кують зозулi, i в лiтнiй резиденцii Його Превелебностi закiнчуються останнi приготування до сезону великих ловiв: пiдлогу виглянцовано, килими й гобелени витрушено, дзеркала i вiкна помито, наiдки й випивку привезено аж iз Вiдня, а на вежi пiднято фамiльний прапор. Скоро, вже скоро з’iдуться шанованi гостi у вiдкритих автах i мисливська оркестра зустрiне iх сурмами та тулумбасами, Хомський.

До Чортополя залишаеться ще година iзди, власне, потяг уже мав би туди прибути, але вiн спiзнюеться, адже тепер усi потяги спiзнюються, варто було лише кинути гасло прискорення, як усе на свiтi почало спiзнюватися. Але ти замислюешся, чи приiдуть усi iншi, який матиме вигляд Мартофляк – з бородою чи без, i чи дописав вiн свiй роман у вiршах, i чи знову притарабанить iз собою оту секс-бомбочку, свою жiнку, зрештою, iнодi вона мусить залишатися з дiтьми, i Мартофляк у таких випадках пускаеться берега, тобто шалено напиваеться. Звичайно, нiякого Воскресiння Духу просто не вiдбудеться, якщо не приiде Мартофляк. А якщо буде вiн, то, безперечно, будуть i Немирич, i Гриць, i тiльки тодi можна щось воскресити, чорт забирай.

Ти ще нiколи в життi не бував у Чортополi, Хомський, i навiть змушений був якось вислухати гнiвну нотацiю з уст однiеi поетки-патрiотки про те, що Чортопiль – наша духовна Мекка, i не побувати в ньому не можна, якщо ти справдi любиш свiй рiдний край, а кожен митець повинен любити свiй рiдний край, пане Хомський, так вона казала десь протягом години, в клубi украiнського товариства, пiдсiвши до тебе на сусiднiй стiлець, одне й те саме протягом години, з деякими несуттевими варiацiями, нахиляючись дуже близько до твого обличчя, аби ти ii добре почув, але ти чув тiльки поганий запах вiд неi, тож поклявся самому собi, що нiколи не поiдеш у

Сторінка 3

ой Чортопiль, але от iдеш, iдеш, Хомський, покинувши напризволяще iнститут i Росiю, i Женю з абортом, iдеш на два днi за тисячу кiлометрiв, бо тебе покликано телеграмою вiд Мацапури – генiального постановника всiх епох i народiв.

Тiльки б не опинитися там самотнiм i нiкому не потрiбним, молишся подумки, до того ж ОРГКОМІТЕТ повинен оплатити дорогу туди й назад i перебування в готелi, а якщо нi, то доведеться зичити в Мацапури ще три сотнi, Хомський, бо нiщо тебе так не дратуе, як потреба пити за чужий кошт, такий ти вже е вiд природи, тiльки за власнi – й по всьому, розмова коротка, не люблю бути комусь зобов’язаним, курва мама. Подумки калькулюеш своi цьогорiчнi кредити – набираеться десь так до тисячi, але то пусте, адже ти вже закiнчуеш оту повiсть у новелах i у видавничому планi маеш гарантовану позицiю на дев’яносто другий рiк, а тому вперед, Хомський, життя прекрасне, переповненi загальнi вагони хвацько виспiвують «раз, два, раз, два, раз, два, три», ето же настоящiй фашизм, каже чоловiк твоеi вчорашньоi коханки, але вона не знае що вiдповiсти, i, здаеться, вони починають уже жалкувати про цю подорож, на бiса було iхати в це лiгво бандитизму, коли в бюро iм пропонували значно цiкавiшi й безпечнiшi путiвки, скажiмо, до Нагiрного Карабаху чи Фергани.

Ближче до Чортополя гори знову нижчають, робляться лагiднiшими, за вiкнами пропливають старенькi пансiонати з сецесiйними башточками i гiпсовими пiонерами, королiвство мiнеральноi води та вологих простирадл у зимних кiмнатах, на кожнiй зупинцi поiзд облягають новi натовпи паломникiв до Чортополя з гiтарами й наплечниками, трапляються й пониклi дiдусi та бабусi, адже iм було повiдомлено, що на свято прибуде епископ – навiть цiлих два епископи: один зi Львова, другий з Канади, i вони благословлятимуть усiх бажаючих, а також освятять у Чортополi дерев’яну церкву Воскресiння, пам’ятку XVIII столiття, в якiй ще донедавна зберiгалися паперовi тюки з мiнеральними добривами, Хомський.

Ну, що ж, ось i Рiчка – з велетенськими пласкими каменями на берегах, шумовинням вод i диким часником на урвищах, тепер оцей залiзничний мiст, а всьо-такi красiвие места, каже твiй сусiд до своеi вiрноi дружиноньки, так, старий москалю, життя прекрасне, ми в’iжджаемо у Чортопiль, нашу духовну Мекку, прошу всiх устати, треба перевiрити, чи не забув чого, встигнути пiдморгнути на прощання туалетовiй коханцi i ще раз оглянути себе у дзеркалi.

Саме так, Хомський, – довгий i широкий сiрий плащ, тижневий зарiст на пiдборiддi (бродвейський стиль), волосся на потилицi зiбране хвостиком, темнi окуляри зразка шiстдесят п’ятого року, капелюх, саме так, мандрiвник, рок-зiрка, поет i музикант Хомський, чи просто Хома, веселий скурвий син власною персоною ощасливлюе провiнцiйний Чортопiль своiм вiзитом.

З тамбурового вiкна дивишся на пропливаючi станцiйнi будiвлi, вокзал за всiма ознаками ще австрiйський, прикрашений прапорами й корогвами, перон окупували прибульцi на свято – цмулять щось просто з пляшок, не вистрибуй до повноi зупинки вагона, Хомський, де Мартофляк, де Гриць, де Немирич – самi незнайомi мармизи, трапляються гарненькi дiвчатка (i хлопчики), ступаеш на перон, трохи безпорадний, хоч зовнi самовпевнений, як iндiйський гуру, – де Мацапура, шляк би його трафив, на дiдька я сюди приперся, це свято не для мене, он як щебечуть панянки на колiнах у паничiв, а ти, старий цапе, тут не потрiбен, забирайся звiдси, ти, iмбециле нещасний, i в цю критичну мить бачиш усмiхненого рожевощокого блондина «кров з молоком» в офiцiйному костюмi, з паперовою вiзитiвкою «ОРГКОМІТЕТ» на грудях, який тримае у правицi високо пiдняту картонну табличку з написом: «Mr Khomsky, Leningrad», i тобi вiдлягае вiд серця – тебе зустрiчають, ти iм потрiбен, Хомський.



Чотири години в автобусi, навiть якщо вiн «Ікарус», то велика мука, особливо нинi, коли всi наче звар’ювали – злiтаються, нiби круки, до того Чортополя, дорога забита автомобiлями, автобусами – i все з прапорами, i все – на Чортопiль, якась крейзуха, та й вже Мартофляк задрiмав коло мене, як дитина, – сопе потихеньку собi в кошлату бороду, зараз вiн дуже подiбний до Остапчика, ще й сумнiваеться, чи то його син, дурило, а борода в нього наче приклеена – велика дитина, бевзь, другорiчник у школi життя.

Надiя украiнськоi поезii, Мартофляк Ростислав, тридцятирiчний безробiтний, батько двох дiтей, батько двох моiх дiтей, мiй чоловiк, Мартофляк Ростислав, схильний до повноти й алкоголю, пияк, волоцюга, люблячий батько, популярний громадський дiяч, кандидат у депутати, блискучий спiврозмовник, iдеал жiнок старшого вiку, уважний син, Мартофляк Ростислав, аматор комфорту i гарячих ванн, нiчний блукач, ресторанний лев, мрiя студенток з музучилища, моя найбiльша дитина, егоiст i боягуз, шляхетний лицар, галантний кавалер, нiжний коханець, млявий i самолюбний коханець, нарцисичний коханець, неспроможний коханець, золотий коханець, фантастичний коханець, промiнь у моему тiлi, о Мартофляк!

Я нiколи б не iхала з ним до того Чортополя, якби вiн с

Сторінка 4

м так не наполягав. Навiть ультиматум висунув – якщо я не iду, вiн смертельно напиваеться у тому Чортополi, до всрачки, до бiлочки, денно i нощно, питиме все нараз, блюватиме i знов питиме, аж доки його не привезуть додому майже мертвим. Вiн знае, чим можна мене шантажувати, клятий котяра, я мусила iхати, брехати дiтям, нiби прийду за пiвгодини, тепер аж серце заходиться, як згадаю про малого – вiн так дивився, наче все зрозумiв, але я справдi мусила iм брехати i iхати, бо це чудо, це гiвно обов’язково виконало б свою погрозу i напилося б як остання свиня, адже вiн дуже пишаеться, що в усьому дотримуе слова, як би не так, це лишень воно так триндить, а насправдi тiльки й умiе, що напиватися.

Але невже йому так залежить на тому, щоб я iхала? Невже йому нецiкаво iхати без мене? Там, ясна рiч, буде купа всiляких мандрiвних шльондр, що-що, а партнерку до лiжка на цьому святi Воскресаючого Духу знайти простiше всього, може, навiть простiше, нiж пляшку, щоправда, вiн занадто нарцисичний, аби за ними увихатися, але невже йому так потрiбна я i саме там? Я трохи боюся такоi прив’язаностi, це вже сiм рокiв минуло, як вiн посуд побив на весiллi, а вiн усе мiцнiше прив’язуеться до мене, влазить у мене, ховаеться в мене, згортаеться клубочком, як ембрiон, i спить, спить, спить – i тут, в автобусi, спить так само, голова в мене на плечi, мое ж ти серденько, шмата безвiльна, нездатна собi дiвку зняти, Мартофляк Ростислав, розквiтаючий генiй, нудний iнтелектуал, балакун, дарунок небес, рiдкiсний дiамант, надiя згасаючого шляхетного роду, позбавлений спадщини граф, алкогольний манiяк, пристосуванець, офiцiйний поет, бич Божий, знаряддя диявола.

Найгiрше те, що я наперед знаю, як воно все там буде, в Чортополi. Та сама компанiя – Гриць i Немирич, i ловелас Хомський, гомський, зi своiми претензiями, тi самi жарти, тi самi вiршi, ну хiба що це одоробло прочитае щось нове, купа шанувальникiв, автографи, один безглуздiший вiд iншого, нiчна пиятика в готелi, потiм Гриць засне при столi, Немирич i Хомський пiдуть по бабах, тодi прилiзе зi своiми комплiментами i пляшкою Павло, протриндимо майже до ранку про якусь нечисту силу, чи про Украiну, завжди те саме, Мацапура довго не вступатиметься, аж я не витримаю й також засну, тодi вiн нарештi забереться, а Мартофляк почне шукати, чи не лишилося чогось у пляшках, дзвенiтиме посудом, булькатиме у ваннi, куритиме, врештi ляже коло мене, i ми п’ять хвилин покохаемось, врештi й вiн засне, а через три години вже треба вставати, програма свята дуже насичена, i всi жадають Мартофляка, голова трiщатиме, очi розчервонiються, ах, як усе це вiдомо, звично, цi свята, це Воскресiння Духу, ця порожнеча…

Зрештою, хлопцi вони талановитi, чеснi, непродажнi, цвiт нацii, дiти нового часу, тридцятирiчнi поети, кожен гадае, що вiн пуп землi, а насправдi лиш сексуальна невдоволенiсть i розпалене самолюбство – я ж це все в них прочитую – рухи нервовi, очi блищать, кожна мiнi-спiдничка спричинюе внутрiшню бурю, ноги як такi не мають значення, та й хiба вони на них розумiються, всi iхнi уявлення про жiнок викривленi й патологiчнi, таких лiкувати треба, особливо цього Хомського з його дамськими варiантами, Хомський-гомський, той самий, що на днi народження в Олекси переодягнувся курвою, пiдмалювався, виблискував стегнами в сiтчатих панчохах, танцював з Немиричем танго, а потiм оголосив, що дае «стрип», увихаючись пiд безконечне техно, почав роздягатися, найцiкавiше, що вiн i справдi мав лiфчик, я вже заплющувала була очi, бо той дурень мiг i справдi роздягнутися догола, але вiн витягнув iз майток того самого, щоправда, гумового, хтось йому з Америки привiз, наповненого водою, i почав усiх поливати, а потiм кинув ним у дiвчат, котрi аж млiли вiд перенапруження, дебiл.

Спи спокiйно, Мартофляче, чоловiче, до Чортополя, де ми славно порозважаемося, ще не менше нiж пiвгодини, я сюди часто iздила у дитинствi з батьками, дорогу знаю майже напам’ять, он уже Писана Скала виднiеться, за нею – акведук, кажуть, справдi староримський, потiм буде «Колиба» з невивiтрюваним шашличним духом, потiм будинок-музей Лянцкоронських у готичному стилi (якi там ожини на схилах, ряснiших не зустрiчала!), спи спокiйно, гори порятують нас, ми проживемо ще сто рокiв i помремо в один день, бо iнакше ти не витримаеш i зiп’ешся – чи на тому свiтi, чи на цьому, яка рiзниця, ти всюди знайдеш собi випивку, я тебе знаю, це для тебе замiнник кровi, твоiми жилами струмуе алкоголь, тобi з ним тепло й гарно, ти як у хмарах гойдаешся, врiжеш пальця – а замiсть кровi горiлка, i це нормально, це генетика, iншим ти не можеш бути, з iншою жiнкою ти вже давно повiсився б, але тобi пощастило, дурню, що я – не iнша, а таки я, пане мiй, владарю, кохана дружина.

Завше здригаешся увi снi не знати чого, iнодi кричиш, от i зараз сiпнувся, як божевiльний, вiчно якесь жахiття сниться йому, але майже нiколи не пам’ятае, що саме, якiсь дiди з мiшками i палицями, ну чого ти витрiщився на нас, хлопче, невже я ще подобаюся двадцятилiтнiм, дивиться, вiдверт

Сторінка 5

розглядае, гарний хлопчик, тоненький, у вишиванцi й джинсах, золоте волосся, глибоко посадженi очi, стрункий, як бог. Але то вже занадто, паничу, я ж усе-таки з чоловiком iду, вiн хоч i спить, а проте поруч. Якби менi вiдняти отих сiм рокiв, то я, може, й пiдтримала б цю гру з тобою – гру поглядiв, очей, натякiв, ти ж бо красунчик, певно, студентик, не маеш мiсця, бiдацтво, стоiш у проходi, нудишся, то й розглядаеш замiжнiх жiнок, юний Дон Жуан, перелесник, тростиночка, суцiльна флейта, мабуть, iз комсомолу вийшов, записався у СНУМ чи ще куди, он i червоно-чорний значок на мiсцi, а зачiска, як у Девiда Бовi, початкуючий плейбойчик, таке воно нiжне, мабуть, i голиться не частiше, як раз на два тижнi, Мартофляк теж такий був, коли ми познайомились, ого, це вже переходить межi, ну чого ти йдеш сюди, ми ж разом iдемо, невже ти не бачиш, найсмiшнiше, що Мартофляк навiть не прокинеться, навiть не приревнуе, йому знову сниться якась чортiвня – старi дiди в лахмiттi, прокаженi ченцi, болота, чорний пес з вишкiреною кривавою пащею, отак, ну що ти скажеш, раз уже пiдiйшов до мене, то кажи щось, а не всмiхайся дурнувато, я теж можу всмiхатися i то досить звабливо…

– Перепрошую, то пан Мартофляк?

Ах, он воно що! Упiзнав мого чоловiчка! А я, дурепа стара, повiрила твоiм очам – адже так дивляться на жiнок. Ну, тепер почне просити автограф, висловлювати свое захоплення – щастя, що вже пiд’iжджаемо, он першi чортопольськi вiлли за вiкном: дикий виноград, кам’янi стiни, прапори на вежах i гори, що нависають над вузькими вуличками.

Так, це вiн, хлопчику, це Ростислав Мартофляк, якого ти так шануеш, ти справжнiй фан мого чоловiка, тож повинен принаймнi руку поцiлувати тiй, котра пере шкарпетки твого iдола i варить йому зупу, i не спить, коли вiн блукае до ранку п’яний у товариствi всiляких сумнiвних полiтикiв i кооператорiв, а потiм, поки вiн увесь день вiдсипаеться, вона засинае на роботi i бiжить по дiтей у садок з надiею, що ввечерi застане його вдома, але його знову немае, бо вiн мусить процвиндрити до копiйки прихований гонорар, а ти на нього молишся, як на святого, бiдний хлопчику.

– То пан Мартофляк буде читати своi вiршi на святi Воскресаючого Духу?

Звичайно, що буде, куди вiн дiнеться, аби вiн та не читав своi генiальнi вiршi – то була б нацiональна трагедiя чи щось гiрше – бути в Чортополi й не потiшити свое самолюбство привселюдною мастурбацiею, читанням вiршiв або уривка з роману у вiршах, який вiн, слово честi, не закiнчить нiколи, я ж його знаю, але тим часом надиматиме щоки, розприндиться, як павич, пiд гучнi овацii, квiти все одно подаруе (точнiше, вiддасть) менi – такий блискучий i невiдпорний, з кошлатою бородою.

Що ж, ти задоволений, хлопчику, можеш iти, не забудь придбати квиток на вечiр поезii, iнакше не отримаеш свого кайфу вiд мого чоловiка, цього сплячого пророка, який усе ще сопе, хоч ми вже й повертаемо в автостанцiю, Боже, скiльки автобусiв, пора його будити, за п’ятнадцять восьма, о восьмiй зустрiчаемося з усiма на Ринку, а вiн усе спить, лантух нещасний, мiшок з гiвном, оракул, майбутне нацii, порожнiй дзбанок, опудало, щастя мое, батько моiх дiтей, радiсть мого тiла, мiй завойовник, мое чудо, мiй вiчний оргазм, ми вже приiхали, виходь, Ростику.



Їхати «крайслером-iмперiалом» передвоенного зразка по гiрському шосе – то велика приемнiсть. Можна смiливо обганяти увесь цей совдепiвський автопотiк, що лине до Чортополя, i, вирвавшись у лiдери, прибути на свято першим. Почуваеш себе вiльним чиказьким гангстером тридцятих рокiв, якого дбайливi опiкуни везуть на вiдпочинок кудись у Рив’еру, аби там тихенько порiшити в одному з люксових готелiв. Вiд такоi думки на серцi робиться тепло й тривожно.

Гриць Штундера i Юрко Немирич уже майже годину простояли голосуючи коло дороги на виiздi з Коломиi, але жодне падло не хотiло спинятися й пiдбирати iх, хоча всi тримали курс на Чортопiль. І от, коли запас прокльонiв та сигарет було вичерпано, а перспектива запiзнитись на свято наростала, як загроза громадянськоi вiйни, з’явився фантастичний «крайслер-iмперiал» iз закордонними номерами, i приемний, з сивою борiдкою, добродiй у картатому кепi й сiрому дорожньому вбраннi, ласкаво пригальмувавши, запросив iх сiдати. Говорив доброю украiнською, зрештою, теж передвоенного зразка, з чого Немирич вiдразу зробив висновок, що добродiй у кепi – емiгрант.

– Я е громадянин Швайцарii, доктор медицини Попель, – вiдрекомендувався дiдусь, коли вони рушили, – приватна лiчниця в Люцернi, кантон Байонн.

– Штундера, – повiдомив Немирич.

– Немирич, – повiдомив Штундера.

– Дуже менi приемно iхати з такими славними поетами, – гречно ошелешив доктор Попель.

– Ви щось чули про нас? – Юрко, що сидiв попереду, розвернувся до нього всiм тiлом.

– Ми знаемо, що дiеться в Украiнi, – начебто пояснив доктор.

– Тодi дайте щось закурити, бо в нас закiнчилися, – висунувся ззаду Гриць.

– То прошу дуже, – i двi пачки винятково смачних сигарет «голуаз», випiрнувши з магнатськоi кишенi пана Попеля й на

Сторінка 6

мить затримавшись у його правiй руцi, перелетiли до дiрявих кишень мандрiвних поетiв.

– Куримо спочатку твоi, дiставай, – розпорядився Немирич, але Гриць показав йому фiгу, внаслiдок чого обидва закурили зi своiх пачок.

– Пане Попель, а ви часом не агент ЦРУ? – поцiкавився Юрко.

– Я е лiкар-психiатр, пане Штундеро.

– Я – Немирич.

– О, перепрошую, пане Немирич.

– Я не Ненемирич, а Немирич.

– Ще раз перепрошую.

– То вiн так жартуе, – з’ясував Гриць, – не звертайте уваги. Ви цим автом iдете iз самоi Швейцарii?

– Не, що ви. Лишень зi Львова. Я купив його собi у Львовi.

– Гарне авто, – похвалив Гриць.

– Дякую, менi так само подобаеться. Трохи старе.

– Пане Попель, а ви могли б нам зробити запрошення у Швейцарiю? – поцiкавився Юрко.

– У тому нема великоi потреби, – сказав доктор.

– Ви хотiли сказати, «в тому нема великоi складностi»? – спробував виправити Гриць.

– Не, я хотiв сказати, що вам лiпше поiхати до Америки. Я можу вам зробити запрошення до Америки.

– Пане Попель, – це моя друга книжечка. Я надписав ii для вас, – Юрко аж уклонився.

– О, дуже сердечно дякую. «Втеча в Єгипет»? Гарна назва, десь я чув про неi. А вашу книжку я маю, – обернувшись, повiдомив Грицьковi.

– Це мене тiшить, бо в мене ще не вийшло жодноi книжки.

– Овва! То я маю не вашу книжку?

– Певне, що нi.

– То я сподiваюся, що буду мати вашу книжку.

– Я подарую вам свiй рукопис. У мене тут е примiрник. Прошу.

– О, з великою приемнiстю. Мушу вам вiддячити. Маете десять долярiв. То не замало?

– Гадаю, що нi.

– Пане Попель, а вас не цiкавить розташування вiйськових заводiв у нашiй областi? – спитав Юрко.

– Знаете, не цiкавить. А ви маете якийсь стосунок до вiйськових заводiв?

– Не маю нiякого.

– Менi теж так здаеться, що не маете. Я не цiкавлюся тими справами. Попросту iду до Чортополя на свято Воскресаючого Духу. Кажуть, що то мае бути щось особливе. Гуцули в нацiональних строях, музика, танцi рiжнi. Я то надзвичайно люблю. Маю при собi камеру, то зможу накрутити цiлий фiльм…

– Як вам живеться у Швейцарii? – перебив йому Гриць.

– Знаете, то нелегко так вiдразу вiдповiсти.

– А ви знали Германа Гессе? – кинув Юрко.

– Я запiзнався з ним уже в останнi роки його життя. Ми стрiчалися на концертах бароковоi музики. Герман дуже любив стару европейську клясику, може, навiть бiльше вiд джезу чи Бетовена. Вiн, власне, так i казав, що для нього справжня музика кiнчиться на Бетовенi.

– А Фрейда ви знали?

– Фройда? Особисто не знав, але слухав його лекцii перед вiйною в Зальцбурзi.

– То ви вже досить старий, пане Попель, – виявив Гриць.

– Я завше виглядаю молодший, як е насправдi.

– А Юнга ви знали?

– Слухайте, я ж не можу всiх знати. Я знав деяких учнiв Юнга. Дехто з них працював зi мною в моiй лiчницi…

– Фантастика! А Джойса ви знали?

– Я читав його. Справив на мене величезне вражiння в роки моеi молодости.

– Ви його читали англiйською?

– Французькою, потiм другий раз нiмецькою.

– А чи вiдомий у вас у Швейцарii такий поет, як Антонич?

– Малкович?

– Нi, Антонич, Богдан-Ігор Антонич, такий поет?

– Знаете, перший раз чую, але обов’язково пошукаю за його книжкою. То е ваш товариш?

– Так. Йому двадцять сiм рокiв.

– О, то ще дуже молодий. Певно, тому я не знаю.

– Грицю, ти що замовк? Спиш? – Юрко подивився на задне сидiння.

Але Гриць не спав. Вiн саме заходився вiдкривати бляшанку з пивом, яку надибав у салонi «крайслера».

– Перепрошую, забув вам запропонувати, – сказав доктор, видобуваючи ще одну банку i простягаючи ii Юрковi. – «Байер». Може, ви хочете що-небудь з’iсти? Я маю тут канапки з шинкою i ементальським сиром, трохи чiпсiв, крекерсiв, помiдорову пасту, салямi, помаранчевий джус…

– Дуже смачно. І все це ви тарабаните аж зi Швейцарii? – поцiкавився Гриць за хвилину, пережовуючи й ковтаючи шмат якнайнiжнiшоi рум’яноi шинки.

– Та де, що ви. То родина у Львовi так мене напакувала в дорогу. Кажуть, у Чортополi нема що iсти.

– Маете добру родину, – резюмував Немирич. – А в Чортополi поселяетеся в готелi?

– У Чортополi так само маю родину. Певно, що буду жити в них. Здаеться, правда, що вони вже всi повмирали.

– Зрозумiло. Звернiть увагу на той мальовничий камiнь, що навис над дорогою, – показав Гриць.

– Писана Скала, – цiлком правильно назвав доктор.

– Саме так! То ви знаете цi мiсця? – звiв догори брови Юрко.

– Прецiнь я тут народився.

– Он воно що! Тодi ви мусите знати, де в Чортополi площа Ринок, – здогадався Гриць.

– Як не знати, коли там проминуло мое дитинство. Мiй тато мав на площi Ринок аптеку. Я часто бавився там у заднiх покоях, де було повно лiкiв у пачках, реторти з якимись рiжнокольоровими плинами, старi терези, мушлi, екзотичнi сухi рослини, зiбранi за лiто в горах, астролябii, заспиртованi саламандри й гадюки, срiбнi перстенi, книжки латиною, градусники. Я залазив на само дно цього свiту, в якому було так тихо i спокiйно, i наслухав, як iнодi озивався дзвоник при в

Сторінка 7

iдних дверях, приходив вiдвiдувач, я чув, як за дверима тато говорить iз ним, то були переважно простi гуцули, котрi не розумiлися на фармакопеi, потiм я чув, як ратушевий годинник вибивае черговий квадранс, i я мрiяв пробути там цiле життя, в тих покоях, заставлених вагами й бронзовими свiчниками, заповнених грiлками, клiзмами, шприцами…

– Презервативами, – нагло втрутився Немирич.

– Не пригадую, чи й презервативами також, – знизав плечима доктор Попель. – Певно, гуцули ними не користувалися. А ви маете проблеми з презервативами?

– Позаяк ми iдемо на свято Воскресаючого Духу, то маемо, – щиро сказав Штундера. – Там, знаете, буде повно гарних незнайомих дiвчаток.

– О, то прошу собi взяти, – i з тiеi ж магiчноi кишенi з’явилися два охайнi «дум-думи». – То не е жадна проблема.

– Що б ми без вас робили, пане Попель? – люб’язно зашкiрився Немирич. – Але повернiмося до Ринку. Чи не пiдвезете нас просто до нього? Там о восьмiй ми стрiчаемося з друзями.

– Дуже радо, хлопцi.

– Ми запрошуемо вас назавтра на вечiр поезii, де будемо читати, – додав Гриць, водночас наповнюючи кишенi канапками i крекерами з паперових торбинок.

– Дуже радо прийду. Дякую за запрошення. Дуже менi мило.

Проминувши акведук i вiдразу за ним придорожне кафе «Колиба», «крайслер» плавно, як для своеi комплекцii, зробив останнiй поворот на Чортопiль, ще за кiлька хвилин на схилi праворуч виникла готична садиба Лянцкоронського.

– Не знаю, як тепер, – заговорив пiсля деякоi мовчанки Попель, – але в моi часи там, за Лянцкоронським, були препишнi ожини. Я малим хлопцем ходив iх збирати. Там я перший раз був з панною…

– І взули ii? – поцiкавився Юрко.

– Прошу?

– Вiн питае, чи вiдбувся коiтус, – пояснив Гриць.

– О, ви аж таке хочете знати! В неi були такi трохи заячi переднi зуби.

– І це вам перешкодило? – розумiюче спитав Юрко.

– Не, але якщо казати вiдверто, я ii не любив.

– А як ви взагалi ставитеся до жiноцтва? – глибокодумно поцiкавився Гриць.

– Волiю з ними мати суто, як у вас кажуть, дiловi стосунки. Вони можуть дуже багато в цьому життi. О, вже Чортопiль!.. Ви собi навiть уявити того не можете, що для мене цей Чортопiль! Цi старенькi вiлли з диким виноградом, цi мури, цi вежi з маленькими вiконечками, цi гори, якi звiдусюди видно, цей домiнiканський костел. Зараз, якщо не помиляюся, просто по цiй вулицi, а тодi скрутити направо – i вже будете мати площу Ринок. Ага, не, перепрошую, другий скрут направо, бо перший приведе до церкви Воскресiння…

– Пане Попель, маете чудову пам’ять, – похвалив Гриць.

– Скiльки ж вам рокiв? – пiшов навпростець Юрко.

– Я не е молодий i не е старий, хлопцi. Я вiчний. Як, зрештою, i ви. Площа Ринок, прошу дуже! Тамтi не на вас чекають? Гадаю, ми ще побачимося, вельми вдячний за товариство, було дуже приемно, веселих свят!..

– Веселих свят, старий мудаче, – сказав Немирич, коли величний «iмперiал» уже вiд’iхав вiд них, i по цих словах розглянувся довкола.

На площi йшли останнi приготування до свята: виносилися столи, напиналися намети, монтувалися помости, прикрашенi стрiчками, гiрляндами i лампiонами. Багатоголовi юрмиська вже прибували сюди зi свiчками, масками i прапорцями.




Конец ознакомительного фрагмента.


Поділитися в соц. мережах: