Читати онлайн “Тридцять дев’ять сходин” «Джон Бакен»
- 01.02
- 0
- 0
Сторінка 1
Тридцять дев’ять сходинДжон Бакен
1914 рiк. Рiчард Ханней, заробивши величезнi статки в Африцi, повертаеться на батькiвщину в Англiю. Одного разу вiн знайомиться зi своiм сусiдом, який запевняе, що напав на слiд шпигунськоi органiзацii, яка готуе змову з метою вбити грецького прем’ера Каролiдеса й викрасти вiйськовi секрети Британськоi iмперii. Сусiда вбивають при загадкових обставинах у квартирi Ханнея. Тепер Рiчарда переслiдуе не тiльки полiцiя, а й шпигуни з таемноi органiзацii “Чорний камiнь”. Одне з перших в iсторii англiйськоi лiтератури творiв в жанрi «шпигунського трилера», у 1935 роцi роман був вперше екранiзований великим Альфредом Хiчкоком.
Бакен Джон
Тридцять дев’ять сходин
Шановний читачу!
Спасибi, що придбали цю книгу.
Нагадуемо, що вона е об’ектом Закону Украiни «Про авторське i сумiжнi право», порушення якого караеться за статтею 176 Кримiнального кодексу Украiни «Порушення авторського права i сумiжних прав» штрафом вiд ста до чотирьохсот неоподатковуваних мiнiмумiв доходiв громадян або виправними роботами на строк до двох рокiв, з конфiскацiею та знищенням всiх примiрникiв творiв, матерiальних носiiв комп’ютерних програм, баз даних, виконань, фонограм, програм мовлення та обладнання i матерiалiв, призначених для iх виготовлення i вiдтворення. Повторне порушення караеться штрафом вiд тисячi до двох тисяч неоподатковуваних мiнiмумiв доходiв громадян або виправними роботами на строк до двох рокiв, або позбавленням волi на той самий строк, з конфiскацiею та знищенням всiх примiрникiв, матерiальних носiiв комп’ютерних програм, баз даних, виконань, фонограм, програм мовлення, аудiо -i вiдеокасет, дискет, iнших носiiв iнформацii, обладнання та матерiалiв, призначених для iх виготовлення i вiдтворення. Кримiнальне переслiдування також вiдбуваеться згiдно з вiдповiдними законами краiн, де зафiксовано незаконне вiдтворення (поширення) творiв.
Книга мiстить криптографiчний захист, що дозволяе визначити, хто е джерелом незаконного розповсюдження (вiдтворення) творiв.
Щиро сподiваемося, що Ви з повагою поставитеся до iнтелектуальноi працi iнших i ще раз Вам вдячнi!
Про автора
Ім’я Джона Бакена (1875–1940) практично не вiдоме украiнському читачу, хоча вiн був не тiльки першокласним письменником, автором блискучих «шпигунських» романiв i романiв-бiографiй, але й одним iз найбiльш розумних, проникливих i далекоглядних полiтичних дiячiв Великоi Британii та Канади.
Виходець iз родини шотландського пастора-кальвiнiста, Бакен 1892 року вступив до юридичного факультету унiверситету в Глазго, i тодi ж почав пробувати сили в лiтературi. Його статтi, нариси та оповiдання охоче друкували популярнi англiйськi журнали i газети. Пiсля закiнчення унiверситету Бакен переiхав до Лондона, але незабаром змiнив кар’еру адвоката на посаду секретаря лорда Альфреда Мiлнера – верховного комiсара iмперii у справах африканських колонiй. Протягом двох з половиною рокiв вiн супроводжував свого патрона в Пiвденнiй Африцi, у самий розпал Англо-бурськоi вiйни (1899–1902), а потiм спробував щастя як видавець.
Перед Першою свiтовою вiйною Джон Бакен повернувся до журналiстики i всi военнi роки був европейським кореспондентом британськоi «Таймс».
У цей же час вiн став секретним спiвробiтником британськоi розвiдувальноi служби в чинi лейтенанта, i досвiд цiеi роботи не минув для нього даремно – 1915 року на свiт з’явився його перший «шпигунський» роман «Тридцять дев’ять сходин», який мав гучний успiх. Саме тут уперше виник привабливий образ героя, що згодом кочував сторiнками романiв Джона Бакена,– Рiчарда Ганнея. Серед них i роман «Три заручники», виданий 1924 року,– один iз найбiльш захоплюючих сюжетiв про викрадення з полiтичним пiдгрунтям i водночас – вражаюча панорама звичаiв та полiтичного життя Англii до i пiсля кривавоi свiтовоi бiйнi.
У повоеннi роки Джон Бакен зайнявся полiтикою, але не залишав лiтературу – у цей час були опублiкованi написанi ним кiлька романiв, бiографii Вальтера Скотта, Олiвера Кромвеля i Юлiя Цезаря, а також нариси про британськi колонii в Африцi.
1927 року письменник був обраний до Палати громад. Згодом вiн прославився блискучими промовами на захист шотландськоi церкви, проти антисемiтськоi полiтики Гiтлера i на користь створення еврейськоi держави на землях Палестини. Парламентська дiяльнiсть принесла Джону Бакену ряд вищих нагород i титул лорда Твiдcмурського, а 1935 року король призначив його генерал-губернатором Канади. На цiй посадi письменник i залишався аж до своеi кончини 1940 року.
«Тридцять дев’ять сходин» уперше були екранiзованi 1935 року великим Альфредом Гiчкоком, потiм з’явилися екранiзацii 1959 i 1978 рокiв, а 2008 року режисер Джеймс Гоуз зняв сучасний римейк цiеi хвилюючоi iсторii. За мотивами роману створена популярна комп’ютерна гра.
І в нашi днi книги Джона Бакена продовжують виходити багатьма европейськими мовами, увага читачiв до цих чудових зразкiв жанру не слабшае.
Глава 1
Покiйник
Того травневог
Сторінка 2
дня я повернувся iз Сiтi близько третьоi години, вiдчуваючи непереборну огиду до життя. Минуло три мiсяцi вiдтодi, як я прибув до староi доброi Англii, i за цей час вона встигла менi до смертi набриднути. Якби рiк тому хтось розповiв менi про мiй нинiшнiй настрiй, я, скорiш за все, розсмiявся б йому в обличчя – але справа стояла саме так. Погода мене дратувала, мiщанська балаканина обридла до нудоти; менi бракувало фiзичних навантажень, а всi лондонськi розваги здавалися прiсними, як перестояла на сонцi содова. «Рiчарде Ганнею,– повторював я сам собi,– ти явно потрапив не в ту колiю, друже. Вибирайся, поки не пiзно!»При думцi про плани, якi я будував пiд кiнець свого перебування в Булавайо[1 - Мiсто на територii володiнь Британськоi Пiвденно-Африканськоi компанii, засноване 1893 року. Друге за розмiром мiсто сучасного Зiмбабве.], менi хотiлося кусати губи вiд досади. Я зiбрав деяку суму – не велетенську, але, за моiми мiрками, цiлком пристойну – i заздалегiдь смакував рiзноманiтнi задоволення, яким збирався вiддатися в Лондонi. Мiй батько вивiз мене з Шотландii, коли менi було всього шiсть рокiв, i з того часу я жодного разу не бував на батькiвщинi; не дивно, що Англiя здавалася менi чимось на кшталт казки з «Тисячi i однiеi ночi», i я сподiвався осiсти там довiку.
Але життя в Англii швидко мене розчарувало. За якийсь тиждень я втомився вiд споглядання пам’яток; менш нiж за мiсяць переситився ресторанами, театрами i перегонами. Можливо, моя хандра пояснювалася тим, що я так i не завiв собi доброго приятеля, готового роздiлити зi мною дозвiлля. Багато хто запрошував мене в гостi – але, здаеться, тiльки для того, щоб поставити два-три малозначних запитання про Пiвденну Африку i вiдразу ж перейти до обговорення власних справ. Дами – поборницi iмперськоi iдеi – раз у раз звали мене на чаювання зi шкiльними директорами з Новоi Зеландii або газетярами з Ванкувера; такi зiбрання бували особливо нестерпними. Здоровий тiлом i душею тридцятисемирiчний чоловiк iз грошима, цiлком достатнiми для безтурботного проведення часу, я тiльки те й робив, що цiлими днями позiхав вiд нудьги. Дiйшло до того, що я майже зважився втекти i повернутися до свого вельду[2 - Трав’янисто-чагарникова саванна в Пiвденнiй Африцi.], вважаючи себе найзнудьгованiшим пiдданим Сполученого Королiвства.
Того дня, повертаючись додому пiсля розносу маклерам з приводу моiх вкладень, який я влаштував просто для того, щоб чимось зайняти мiзки, я зазирнув до свого клубу або, точнiше сказати, невеличкого шинка, що обслуговував вихiдцiв з колонiй. Я потягував пиво i читав вечiрнi газети. Усi вони навперебiй повiдомляли про конфлiкт на пiвденному сходi Європи; в однiй з них менi попалася на очi стаття про грецького прем’ера Каролiдеса. Мабуть, менi подобався цей хлопець. Судячи з того, що про нього говорилося, вiн був единою по-справжньому помiтною фiгурою в усьому балканському балаганi. Крiм того, вiн вiв чесну гру, чого не можна було сказати про бiльшiсть iнших. Наскiльки я зрозумiв, у Берлiнi та Вiднi його ненавидiли чорною ненавистю, тодi як ми, навпаки, збиралися пiдтримати – одна з газет навiть оголосила Каролiдеса «останнiм бар’ером на шляху Європи до Армагеддону».
Я згадав, як розмiрковував про те, чи зможу отримати роботу на Балканах. А ще менi спало на думку, що Албанiя – явно не те мiсце, де довелося б позiхати i нудьгувати.
Близько шостоi вечора я зайшов додому i переодягнувся, пiсля чого повечеряв у кафе «Ройял» i зазирнув до мюзик-холу. Вистава за участю жiнок, якi жваво стрибали по сценi, i чоловiкiв з мавпячими фiзiями була донезмоги дурною, i я поспiшив пiти. Безтурботним ясним вечором я пiшки повертався на Портленд-Плейс[3 - Вулиця в районi Мерiлебон у Центральному Лондонi. На початку XX столiття тут був зосереджений цiлий ряд посольств, головних офiсiв великих компанiй i фешенебельних особнякiв британськоi знатi. У будинку номер 76 (нинi знесений) вiд 1912 до 1919 року проживав сам Джон Бакен, i тут же вiн «поселив» свого героя Рiчарда Ганнея.], де наймав квартиру. По тротуарах повз мене снували назад i вперед зануренi у власнi клопоти люди, теревенячи про своi справи, i я заздрив iм, тому що всi вони були чимось зайнятi. Усi продавчинi, клерки, дендi й полiсмени мали хоч якесь заняття, що пiдтримувало iх на життевiй нивi. Я подав пiвкрони вуличному жебраку, побачивши, як той позiхнув: вiн був такий самий нещасник. Вийшовши на Оксфорд-Серкус[4 - Площа в центрi Лондона, утворена перехрестям Оксфорд-стрiт i Рiджент-стрiт. З 1900 року – також однойменна станцiя Лондонського метро.], я пiдняв очi до весняних небес i поклявся самому собi, що коли протягом наступноi доби стара добра Англiя не знайде, нарештi, чим мене розважити, я куплю квиток на найближчий пароплав до Кейптауна.
Моя квартира розташовувалася на другому поверсi будинку в новому кварталi за Лангам-Плейс. У будинку були загальнi параднi сходи з портье i лiфтером при входi, але не було анi ресторану, анi iнших подiбних закладiв, а на кожну сходову площадку виход
Сторінка 3
ла тiльки одна квартира. Я терпiти не можу домашньоi прислуги, тому за квартирою пiд час моеi вiдсутностi доглядав мiй знайомий, який приходив щодня перед восьмою ранку i йшов о сьомiй вечора: сам я нiколи не обiдав удома.Не встиг я вставити ключ у дверний замок, як побачив поруч iз собою чоловiка. Я не помiтив, як вiн пiдiйшов – його несподiвана поява змусила мене здригнутися. Вiн був худорлявий, з каштановою борiдкою i гострим, як буравчик, поглядом маленьких блакитних очей. Я впiзнав у ньому мешканця квартири, розташованоi поверхом вище: до цього ми раз або двiчi обмiнялися привiтаннями, випадково зустрiвшись на сходах.
– Можу я з вами поговорити? – запитав вiн.– Ви дозволите увiйти?
Йому коштувало помiтних зусиль придушити хвилювання в голосi, а його рука вчепилася в мое зап’ястя.
Я вiдчинив дверi i жестом запросив його. Ледь переступивши порiг, вiн кинувся до задньоi кiмнати, що правила менi за курильню та кабiнет, i вiдразу ж метнувся назад.
– Дверi зачиненi? – гарячково запитав вiн, сам закриваючи iх на ланцюжок.– Вибачте мою безцеремоннiсть, але саме ви здалися менi людиною, яка зможе мене зрозумiти. Я думав про вас увесь тиждень – iз тих пiр, як усе полетiло пiд укiс. Скажiть, чи не могли б ви надати менi одну послугу?
– Я готовий вас вислухати,– сказав я.– Це все, що я можу вам обiцяти.– Мене починала дратувати недоладна поведiнка цього засмиканого коротуна.
На столику поряд з ним стояв пiднос iз напоями. Мiй вiдвiдувач схопив одну з пляшок, налив собi вiскi, додав содовоi, вихилив склянку в три ковтки i стукнув нею об стiл з такою силою, що скло трiснуло.
– Вибачте,– сказав вiн,– нерви нi к чорту. Бачите, вийшло так, що в цей самий момент мене вже немае серед живих.
Я сiв у крiсло i запалив люльку.
– І як воно? – запитав я його. Я був майже впевнений, що маю справу з божевiльним.
На його змученому обличчi промайнула тiнь усмiшки.
– Я не збожеволiв… Поки що. Кажу вам, сер, я спостерiгав за вами i вважаю вас розважливою людиною. Крiм того, я впевнений, що ви поряднi i не боiтеся ризикувати. Я готовий вам довiритися. Менi вкрай потрiбна допомога, i я хочу точно знати, чи можу я на вас покластися.
– Викладайте,– сказав я,– там видно буде.
Набравшись духу, вiн почав свою розповiдь – настiльки дивну й недоладну, що спочатку я мало що розумiв i був змушений раз у раз перебивати оповiдача. Втiм, ось суть його монологу в двох словах.
Мiй гiсть був американцем iз Кентуккi. Пiсля закiнчення коледжу, не вiдчуваючи нестачi в грошах, вiн вирiшив побачити свiт. Намагався писати, працював вiйськовим кореспондентом однiеi з чиказьких газет, прожив кiлька рокiв у Пiвденно-Схiднiй Європi. Я вирiшив, що вiн гарний лiнгвiст i непогано вивчив тамтешне суспiльство: вiн говорив як про близьких знайомих про безлiч людей, чиi iмена я зустрiчав у газетах.
Вiн захопився полiтикою: спочатку з цiкавостi, а потiм уже не мiг зупинитися. Я зрозумiв, що маю справу з уiдливим i невгамовним типом – iз тих, що завжди хочуть докопатися до самого корiння. І вiн явно копнув трохи глибше, нiж збирався.
Я дiлюся з вами тим, що змiг запам’ятати з його плутаноi розповiдi.
Поряд iз законними урядами i армiями iснуе великий таемний рух, очолюваний украй небезпечними людьми. Мiй спiврозмовник дiзнався про нього випадково. Розслiдування захопило його; вiн зайшов далi, нiж слiд було, i втрапив у пастку. Якщо я правильно зрозумiв, основну масу пiдпiлля становили освiченi анархiсти-революцiонери, але були й дiлки, якi грали в цю гру тiльки заради грошей. Розумна людина, граючи на пониження, може заробити величезнi баришi; i не дивно, що пересварити мiж собою народи Європи було в iнтересах i тих й iнших.
Разом з тим дивна розповiдь непроханого гостя вiдкрила менi очi на багато речей, якi дотепер заганяли мене в глухий кут: чому подii на Балканах повернули на лихе, яким чином одна держава несподiвано пiднялася над iншими, чому виникали i розпадалися вiйськовi союзи, чому зникали деякi люди i звiдки надходили кошти на утримання пiдпiльних структур. Кiнцевою метою змови було нацькувати одне на одного Росiю та Нiмеччину.
На мое запитання «навiщо?» вiн вiдповiв, що, на думку представникiв анархiчного крила, це дало б iм довгоочiкуваний шанс. Європа перетворилася б на вируючий котел, з якого, як вони сподiвалися, свiт вийшов би повнiстю оновленим. Дiлки – тi просто б загрiбали золото лопатою i збивали статки на оптовiй скупiвлi уламкiв. Капiтал, сказав вiн, не мае нi совiстi, нi батькiвщини. Крiм того, повiдомив вiн, за всiм цим стоiть людина, яка до зубовного скреготу ненавидить Росiю.
– Вас це дивуе? – вигукнув вiн.– Вона з тих, кого переслiдували триста рокiв: i тепер, на ii думку, прийшов час помститися за погроми. Так, це еврей, але щоб побачити його, вам доведеться спуститися довгими потаемними сходами у глибоке пiдземелля. Ось вам приклад: вiзьмiть будь-який великий нiмецький концерн. Якщо ви надумаете укласти з ним угоду, першим, хто вас зустрiне, буде князь фон-цу-такий-то – елеган
Сторінка 4
ний молодий чоловiк, що розмовляе англiйською, як випускник Ітона i Герроу. Але це лише ширма. Якщо справа у вас серйозна, ви йдете далi i потрапляете до якого-небудь вестфальця з черепом пiтекантропа, щелепою бульдога i манерами кабана. Це нiмецький комерсант – той, що вiчно наганяе страху на вашi англiйськi газети. Але якщо ви самi власник фiрми i волiете поговорити зi справжнiм босом, ставлю десять проти одного, що вас проведуть до блiдого еврейського джентльмена, який пересуваеться у крiслi-каталцi i мае погляд гримучоi змii… Так, сер, саме така людина править сучасним свiтом, i саме вона ось-ось устромить нiж у спину Росiйськiй iмперii за те, що його тiтку збезчестили, а батька висiкли в якомусь глухому мiстечку на Волзi.Я не змiг утриматися i скептично зауважив, що в такому разi згаданi ним анархiсти, схоже, залишаться без роботи.
– І так i нi,– сказав вiн.– Вони вже здобули часткову перемогу, але iхньою метою було дещо набагато бiльше, нiж грошi: пробудити прадавнi, найпримiтивнiшi войовничi iнстинкти людини. Коли тебе хочуть знищити, ти вибираеш прапор i краiну, за якi варто битися, i, якщо виживеш, дiйсно починаеш iх любити. Тупа солдатня знайшла те, що могла б берегти i захищати, i це розладнало карколомний план, складений у Берлiнi та Вiднi. Але моi заклятi друзi ще не розiграли свою останню карту. Вони приховали туза в рукавi, i якщо менi не судилося померти в найближчий мiсяць, мають намiр зайти iз цього туза – i виграти партiю!
– А я гадав, що ви вже померли,– укинув я.
– Mors janua vitae[5 - Смерть – ворота життя (лат.).],– посмiхнувся вiн, i я впiзнав цитату: мабуть, нею i обмежувалося мое знайомство з латиною.– За тим, щоб померти, справа не стане, але спочатку я маю вам багато про що розповiсти. Якщо ви заглядаете в газети, то вам, iмовiрно, знайоме iм’я Константiноса Каролiдеса?
Я насторожився, оскiльки читав про Каролiдеса всього кiлькома годинами ранiше.
– Це той, хто постiйно псуе iм гру. Каролiдес – единий свiтлий розум у всьому цьому балаганi i, крiм того, просто порядна людина. Саме тому його взяли на мушку ще рiк тому. Я з’ясував це, загалом, без особливих зусиль; про це мiг би здогадатися навiть дурень. Але я дiзнався до того ж, як саме вони збираються його вбити, i це знання виявилося смертельно небезпечним для мене. Ось чому менi довелося померти.
Вiн знову налив собi вiскi, i я сам додав йому содовоi – мене починав цiкавити цей чоловiчок.
– Вони не можуть дiстати його у Грецii, тому що там його охороняе епiрська варта[6 - Епiр – область на пiвнiчному заходi Грецii. У ходi Першоi свiтовоi вiйни проголошувалася автономною республiкою.], готова спустити шкуру хоч iз самого чорта. Але п’ятнадцятого червня Каролiдес прибувае в Лондон. Британське мiнiстерство закордонних справ запровадило звичай улаштовувати мiжнароднi чаювання, i найбiльше з таких чаювань намiчене якраз на цей день. Каролiдес уважаеться за головного гостя, i якщо моiм «друзям» удасться задумане, йому не судилося повернутися додому.
– Немае нiчого простiшого,– зауважив я.– Можна попередити його, щоб не приiжджав.
– І зiграти на руку ворогам? – запитав вiн рiзко.– Якщо Каролiдес не приiде, вони будуть у виграшi, тому що вiн единий, хто може розплутати цей клубок. А якщо попередити його уряд, вiн знову-таки не приiде, оскiльки не знае, якими високими будуть ставки п’ятнадцятого червня.
– А як щодо британського уряду? – запитав я.– Не допустить же вiн, щоб його гостей убивали серед ясного дня! Натякнiть йому, i вiн посилить заходи безпеки.
– Немае сенсу. Навiть якщо вони наповнять Лондон детективами в цивiльному i подвоять кiлькiсть патрульних, Каролiдес усе одно приречений. Моi «друзi» грають по-крупному. Їм потрiбен масштабний привiд, спектакль на очах у всiеi Європи. Каролiдеса вб’е австрiець, i всi докази вкажуть на те, що вбивство було скоене зi схвалення перших осiб у Берлiнi та Вiднi. Усе це, звiсна рiч, жахлива брехня, але тим охочiше в неi повiрить увесь свiт. Це не пустi балачки, друже мiй. Вийшло так, що менi став вiдомий увесь iхнiй диявольський план у найдрiбнiших подробицях, i запевняю вас – затiваеться найогиднiше лиходiйство з часiв Борджiа[7 - Родина Борджiа, яка подарувала католицькому свiту в XV–XVI ст. двох пап i бiльше десятка кардиналiв, залишилася в iсторii уособленням жадiбноi жорстокостi, що перетворила церковну полiтику цього часу на низку пiдступних убивств.]. Але у них нiчого не вийде, якщо п’ятнадцятого червня тут, у Лондонi, перебуватиме людина, обiзнана про справжне пiдгрунтя нинiшнiх подiй, i ця людина – ваш покiрний слуга Франклiн П. Скаддер.
Менi точно починав подобатися цей коротун. Його щелепа закрилася, як щуроловка; очi-буравчики горiли войовничим вогнем. Якщо вiн мене i розiгрував, то виконував свою роль майстерно.
– Звiдки ви про все це дiзналися? – запитав я.
– На першi пiдозри мене наштовхнула розмова, випадково пiдслухана в тiрольському готелi на Ахензее[8 - Гiрське озеро в Австрiйському Тиролi.]. Це спонукало мене потягнути за нито
Сторінка 5
ку, i наступнi докази я роздобув у хутровому магазинчику в галицькому кварталi Буди[9 - Захiдна частина Будапешта (до 1873 року – самостiйне мiсто).], у вiденському Клубi блукачiв i у книжковiй крамницi в околицi Раквiцштрасе в Лейпцигу. Останнi докази були знайденi й долученi до справи десять днiв тому в Парижi. Зараз я не можу вiдкрити вам подробицi – залишимо iх майбутнiм iсторикам. Тверезо оцiнивши обставини, я вирiшив, що зараз менi слiд зникнути, i дiстався до Лондона, попередньо здiйснивши непростий вiдволiкаючий маневр. Я виiхав з Парижа молодим дженджуристим франко-американцем, потiм вiдплив з Гамбурга пiд виглядом еврейського торговця дiамантами. У Норвегii я став англiйським фахiвцем з Ібсена, який збирав матерiал для лекцiй; залишаючи Берген, перетворився на постановника документальних фiльмiв про лижний спорт. А сюди я прибув iз Лiта[10 - Мiсто в Шотландii на березi затоки Ферт-оф-Форт (з 1920 року – пiвнiчний район i порт Единбурга).] з повними кишенями пропозицiй про постачання балансовоi деревини для паперових фабрик. До вчорашнього дня я був упевнений, що непогано замiв слiди, i вiдчував себе цiлком безтурботно. Аж раптом…Спогад явно засмутив його, i вiн хлебнув ще вiскi.
– Раптом я побачив чоловiка, який стояв на вулицi поряд iз цим будинком. Я цiлi днi проводив у чотирьох стiнах, виходив крадькома, пiсля настання темряви, i проводив поза домом не бiльш однiеi-двох годин. Я поспостерiгав за цим чоловiком з вiкна, i, здаеться, упiзнав його… Вiн увiйшов до пiд’iзду i заговорив з портье… А повертаючись додому вчора ввечерi, я виявив у себе в поштовiй скриньцi вiзитiвку. На нiй значилося iм’я пана, зустрiтися з яким я хочу менше всього на свiтi.
Погляд мого спiврозмовника i непiдробний страх на його обличчi остаточно переконали мене в тому, що вiн не бреше. Мiй власний голос ледь затремтiв, коли я запитав Скаддера, як вiн повiвся далi.
– Я зрозумiв, що влип, як муха в клейстер. Тому в мене залишався один вихiд: я мав померти. Тiльки тодi моi переслiдувачi заспокояться.
– І як вам це вдалося?
– Я сказав слузi, який чистить мiй одяг, що менi зовсiм зле, i зробив вигляд, нiби ось-ось вiддам кiнцi. Це було неважко: менi чудово вдаеться такого роду маскарад. Потiм я роздобув труп – цього добра в Лондонi завжди вистачае, якщо точно знаеш, де шукати. Я привiз його iз собою у скринi на даху вiзницькоi карети; менi довелося вдатися до сторонньоi допомоги, аби занести скриню нагору, до моеi кiмнати. Самi розумiете, я мусив забезпечити слiдство належними доказами. Я лiг у постiль i велiв слузi подати менi снодiйне, пiсля чого вiдпустив його на всi чотири сторони. Вiн хотiв збiгати по лiкаря, але я гримнув на нього, заявивши, що терпiти не можу медикiв. Чистильник пiшов, i я заходився готувати труп до призначеноi йому ролi. Мрець був мого зросту i пiшов на той свiт, наскiльки я мiг судити, вiд зловживання алкоголем, тому я розставив навколо лiжка на вiдстанi витягнутоi руки кiлька пляшок зi спиртним. Щелепа псувала схожiсть – довелося вiдстрелити ii з револьвера. Наступного дня хтось обов’язково стане клястися, що чув пострiл, але на поверсi у мене сусiдiв немае, i я визнав за можливе пiти на такий ризик. Отже, я залишив тiло на лiжку – одягненим у мою пiжаму, з револьвером, що валявся поверх ковдри, посеред кiмнати, приведеноi в крайнiй безлад. Потiм я надягнув костюм, заздалегiдь приготовлений на такий випадок. Я не став голитися з побоювання наслiдити; крiм того – тепер i мови не могло бути про те, щоб з’явитися на вулицi. Перед цим я весь день думав про вас i дiйшов висновку, що в мене, схоже, просто не залишалося iншого виходу, крiм як звернутися до вас. Сидячи бiля вiкна на сходовiй площадцi, я дочекався вашого повернення i спустився вниз, щоб зiткнутися з вами на сходах… Ось i все, сер. Гадаю, тепер ви знаете про все це стiльки ж, скiльки i я.
Вiн сидiв передi мною – блимаючи, мов сова, тремтячи вiд хвилювання i, незважаючи нi на що, повний вiдчайдушноi рiшучостi. Усе це звучало абсолютно дико, але менi не раз доводилося чути неймовiрнi iсторii, якi згодом виявлялися чистою правдою, i я взяв за правило судити не стiльки про оповiдання, скiльки про самого оповiдача. Якби вiн хотiв улаштуватися в моiй квартирi, а потiм перерiзати менi горлянку, вiн вигадав би щось бiльш правдоподiбне.
– Дайте менi ключ,– сказав я,– я хочу поглянути на труп. Прошу вибачення, але ж мушу я якось перевiрити вашi слова.
Вiн сумно похитав головою.
– Я знав, що ви про це попросите, але ключа у мене немае. Вiн на моему брелоку на туалетному столику. Я мав залишити його там, аби не дати анi найменшого приводу для пiдозр. У тих джентльменiв, що йдуть по моему слiду, дуже уважний погляд. Вам доведеться повiрити менi на слово до ранку, пiсля чого, запевняю вас, ви отримаете найпереконливiшi докази того, що труп i справдi лежить нагорi.
Я замислився на кiлька секунд.
– Гаразд. До ранку так до ранку. Я замкну вас у цiй кiмнатi i залишу ключ у себе. І ось ще що, мiстере Скаддер: я вiрю, що ви го
Сторінка 6
орите правду, але якщо виявиться, що це не так, краще б вам пам’ятати, що я дуже вмiло поводжуся з пiстолетом.– Зрозумiло,– сказав вiн, скочивши.– Не маю честi знати, як вас звуть, сер, але ви шляхетна людина. Буду вдячний, якщо ви ненадовго позичите менi бритву…
Я вiдвiв його в спальню i залишив наодинцi. Через якихось пiвгодини з дверей спальнi з’явилася постать, яку я ледь упiзнав. Вiд колишньоi зовнiшностi Скаддера залишилися тiльки колючi, голоднi очi. Вiн чисто виголив пiдборiддя, роздiлив волосся на прямий продiл i пiдстриг брови. Тримався вiн так, нiби щойно повернувся зi стройових навчань на плацу, i взагалi мав вигляд справжнiсiнького – аж до характерноi тропiчноi засмаги – британського офiцера, що пiвжиття прослужив в Індii. На додачу до всього вiн вставив в око монокль, а коли знову заговорив, з його промови зникли навiть незначнi слiди американського акценту.
– Боже мiй! Мiстере Скаддер…– затинаючись, пробурмотiв я.
– Не мiстер Скаддер,– виправив вiн,– а капiтан Теофiл Дiгбi, сороковий полк гуркхських стрiльцiв[11 - Гуркхи – британськi колонiальнi вiйська, сформованi з непальських добровольцiв.], у вiдпустцi в Лондонi. Буду вдячний, якщо ви це запам’ятаете, сер.
Я постелив йому в курильнi, а сам лiг на канапi – у набагато бадьорiшому настроi, нiж протягом усього цього мiсяця. Що не кажи, а навiть у цьому богом забутому мегаполiсi iнколи трапляються дивовижнi речi.
Наступного ранку я прокинувся вiд того, що старина Паддок, який заявився ще й на свiт не зайнялося, свариться на повний голос, стоячи бiля дверей курильнi. Колись я врятував йому життя на Себакве[12 - Рiка в Зiмбабве.], i з тих пiр, як я повернувся в Англiю, йому спало на думку стати моiм добровiльним слугою. Здiбностей до ввiчливоi бесiди вiн мав не бiльше, нiж гiпопотам, особливоi користi вiд його прання i прасування теж не спостерiгалося, зате я знав, що можу розраховувати на його абсолютну вiдданiсть.
– Годi галасувати, Паддоку,– сказав я.– Там мiй друг, капiтан… капiтан…– Я так i не змiг згадати iм’я мого гостя.– Вiн тимчасово зупинився у мене. Приготуй снiданок на двох i зайди до мене, я хочу з тобою поговорити.
Потiм я розповiв Паддоку чудову iсторiю про те, що мiй друг – важлива персона, яка мае вiдношення до уряду, що його нерви засмученi вiд перевтоми i йому потрiбнi абсолютний спокiй i тиша. Нiхто не повинен знати, що вiн тут, iнакше його негайно завалять повiдомленнями з мiнiстерства у справах Індii i канцелярii прем’ер-мiнiстра, i його лiкування буде безнадiйно загублене.
Треба сказати, що Скаддер, вийшовши до снiданку, блискуче пiдiграв цiй iмпровiзацii. Вiн, немов справжнiй британський офiцер, утупив у Паддока свiй монокль, поставив йому кiлька питань про Англо-бурську вiйну й вiдразу ж став сипати градом прiзвищ наших вигаданих приятелiв. Паддок так i не навчився називати мене «сер», зате Скаддера став iменувати «сером» з такою ретельнiстю, нiби вiд цього залежало його життя.
Я залишив Скаддера з газетою i коробкою сигар i до обiду вирушив у Сiтi. Коли я повернувся, лiфтер повiдомив мене з багатозначним обличчям:
– Виходить так, що у нас тут з ранку кепськi справи, сер. Джентльмен iз п’ятнадцятоi – тее… вiзьми й застрiлься. Тiльки-но вiдвезли до трупарнi. Полiцiя вже там, нагорi.
Я пiднявся до квартири номер п’ятнадцять. Там я виявив двох полiсменiв та iнспектора, зайнятих оглядом мiсця подii. Я поставив iм кiлька дурних питань, i незабаром мене прогнали. Тодi я знайшов слугу, який чистив одяг Скаддеру, i спробував вичавити з нього все, що той мiг знати, хоча з першого погляду було ясно, що вiн нi про що й гадки не мав. Це був жалюгiдний чоловiчок з плаксивим голосом i цвинтарним виразом обличчя; аби його втiшити, цiлком вистачило пiвкрони[13 - Крона – монета в 5 шилiнгiв (1/20 фунта стерлiнгiв, або 12 пенсiв).].
Наступного дня я вiдвiдав судове дiзнання. Партнер якоiсь видавничоi фiрми дав свiдчення, згiдно з якими покiйний прийшов до нього з дiловою пропозицiею про продаж партii балансовоi деревини i був, як вiн уважав, агентом якогось американського комерцiйного пiдприемства. Присяжнi визнали причиною смертi самогубство у станi душевного затьмарення; усе майно покiйного було передано американському консулу. Я надав Скаддеру повний звiт про хiд справи, i моя розповiдь його вельми зацiкавила. Вiн пошкодував, що не змiг особисто побувати на дiзнаннi, тому що такий досвiд, на його думку, пiдбадьорюе навiть сильнiше, нiж читання власного некролога.
У першi два днi, проведенi в моему житлi, Скаддер поводився дуже спокiйно. Вiн читав, покурював, безперестану робив нотатки у своему записнику, а вечорами грав зi мною в шахи, незмiнно громлячи мене в пух i прах. Гадаю, таким чином вiн заспокоював своi нерви, адже йому i справдi довелося нелегко. На третiй день, однак, ним знову почало опановувати занепокоення. Вiн повiсив на стiнi аркуш паперу, на якому були позначенi всi днi, що залишилися до п’ятнадцятого червня, i викреслював минулi днi червоним олiвцем, супроводжуючи iх короткими
Сторінка 7
позначками. Я кiлька разiв заставав його зануреним у глибоку задуму – у такi хвилини його гострi очi вiдчужено дивилися в одну точку. Напади такоi замисленостi, як правило, змiнювалися глибоким смутком.Потiм я побачив, що вiн знову починае нервувати. Вiн прислухався до найменшого шуму i постiйно запитував у мене, чи можна довiряти Паддоку. Раз чи два вiн упадав у дратiвливiсть, яка межувала з iстерикою, хоча потiм i просив за це вибачення. Я не звинувачував його. Я все розумiв: вiн звалив на себе тяжку, смертельно небезпечну працю.
Його турбувала не власна безпека, а успiх розробленого ним плану. Цей чоловiк був увесь, iз голови до п’ят, викуваний iз щироi сталi. В один iз вечорiв вiн набрав особливо урочистого вигляду.
– Послухайте, Ганнею,– сказав вiн.– Я вирiшив, що маю грунтовнiше посвятити вас у цю iсторiю. Було б шкода пiти, не залишивши по собi когось, хто змiг би продовжити боротьбу…
І Скаддер узявся докладно розповiдати менi те, про що ранiше згадував лише побiжно.
Я слухав неуважно. Чесно кажучи, його власнi пригоди цiкавили мене куди бiльше, нiж будь-якi полiтичнi матерii. Про себе я вирiшив, що Каролiдес i його справи мене не стосуються, тому багато з того, що говорив мiй гiсть, начисто вивiтрилося з моеi пам’ятi. Однак вiн ясно дав зрозумiти, що небезпека почне загрожувати Каролiдесу тiльки тодi, коли той приiде в Лондон, причому виходити вона буде з найвищих сфер – настiльки високих, що нi в кого не виникне жодних пiдозр. Із цiею небезпекою, за його словами, пов’язана якась жiнка; вiн назвав ii iм’я – Юлiя Сеченi. Наскiльки я зрозумiв, вона мала стати наживкою, за допомогою якоi передбачалося виманити Каролiдеса з-пiд опiки охоронцiв. Потiм вiн згадав про якийсь чорний камiнь, про якогось шепелявого пана, а також дуже докладно описав того, чие iм’я не мiг вимовляти без здригання: старого з молодим голосом, що володiв здатнiстю затягувати очi плiвкою, мов хижий птах.
Крiм того, вiн часто заговорював про смерть. Бiльш за все вiн боявся не впоратися зi своiм завданням, але нiтрохи не турбувався за власне життя.
– Я гадаю, померти – все одно, що заснути пiсля тяжких праць i прокинутися лiтнього дня, вiдчуваючи, як у вiдкрите вiкно вриваеться запах свiжого сiна. Я багато разiв дякував Боговi за такi ранки там, у нас у Кентуккi, i сподiваюся подякувати йому знову, коли прокинусь на iншому березi Йордану.
Наступного дня вiн мав вигляд набагато бадьорiший i просидiв майже до вечора за читанням бiографii генерала Джексона[14 - Томас Джонатан Джексон (1824–1863) – генерал Конфедеративних Штатiв Америки в роки вiйни мiж Пiвнiччю та Пiвднем, один iз найвiдомiших военачальникiв в iсторii США.]. Я сходив на дiлову вечерю з одним гiрським iнженером i повернувся додому близько о пiв на одинадцяту, збираючись, як завжди перед сном, зiграти зi Скаддером партiю в шахи.
Я пам’ятаю, що, коли штовхнув перед собою дверi курильнi, тримав у ротi сигару. За дверима було темно – це здалося менi дивним. Я подумав, що Скаддер, напевно, уже лiг.
Я клацнув вимикачем, але в кiмнатi нiкого не було. І тут я побачив щось таке, вiд чого сигара випала у мене з рота, а на чолi виступив холодний пiт.
У дальньому кутку – навзнак, незграбно розкинувши руки,– лежав мiй гiсть. У серцi Франклiна П. Скаддера стирчав довгий нiж, який намертво приштрикнув його тiло до мостини.
Глава 2
Молочник вирушае в дорогу
Я сiв у крiсло, до горла пiдступила нудота. Хвилин через п’ять iй на змiну прийшов страх. Видовище безкровного обличчя на пiдлозi, що дивилося в нiкуди, було для мене понад силу, i я змусив себе стягнути зi столу скатертину i накрити тiло вбитого. Пiсля цього я, хитаючись, прошкандибав до буфета, вiдшукав пляшку брендi i зробив кiлька великих ковткiв.
Менi й ранiше не раз траплялося бачити, як люди вмирають насильницькою смертю – та що там, я й сам убив кiлькох чоловiк пiд час вiйни з матабеле[15 - Збройне повстання племен матабеле i шона проти агентiв Британськоi Пiвденно-Африканськоi компанii, що тривало вiд березня 1896 до жовтня 1897 року. Вважаеться першою вiйною за нацiональну незалежнiсть в iсторii Зiмбабве.],– але з такою холоднокровною розправою, та ще й у моему житлi, зiткнувся вперше. Незабаром, однак, менi так-сяк удалося опанувати себе. Я подивився на годинник: була пiв на одинадцяту.
Тут менi спало на думку, що вбивця мiг усе ще перебувати десь поруч, i я обережно, кiмната за кiмнатою, оглянув квартиру. Нiде нiкого, нi слiду сторонньоi присутностi, але я все-таки щiльно зачинив усi вiкна i накинув ланцюжок на вхiднi дверi. До цього часу, потроху приходячи до тями, я вiднайшов здатнiсть зв’язно мiркувати. Менi знадобилося близько години, щоб обмiркувати все як слiд, без зайвого поспiху, оскiльки – за умови, що вбивцi не заманеться повернутися,– у моему розпорядженнi була вся майбутня нiч до шостоi ранку.
Я мiцно влип – це ясно, як божий день. Останнi сумнiви в правдивостi слiв Скаддера розсiялися. Доказ лежав на пiдлозi, накритий скатертиною. Люди, якi знали, що
Сторінка 8
вiн знае те, про що вiн менi розповiв, вистежили його i змусили замовкнути, скориставшись найбезвiдмовнiшим способом. Це так; але ж вiн прожив у мене чотири днi, i його вороги напевне вирiшать, що вiн посвятив i мене у своi справи. Отже, на черзi у них я. Це могло статися цiеi ночi або наступного дня, або ще через день, але моя доля в будь-якому разi вирiшена. Тут, несподiвано для самого себе, я подумав про iншу можливiсть. Що, коли я просто зараз вийду на вулицю i покличу полiцiю, або ляжу спати i дозволю Паддоку знайти тiло i самому викликати полiцiю вранцi? Що саме я маю розповiсти полiцii про Скаддера? Я вже збрехав про нього Паддоку, i тепер мое становище мало геть двозначний вигляд. Якби я надумав розповiсти все, про що дiзнався вiд Скаддера, мене просто пiдняли б на смiх. Можна поставити тисячу до одного, що саме мене звинуватять у його вбивствi – i непрямих доказiв для того, аби вiдправити мене на шибеницю, цiлком достатньо. В Англii я майже нiкого не знав; у мене не було жодного по-справжньому близького знайомого, який мiг би за мене поручитися. Можливо, тi, хто вбив Скаддера, саме на це й розраховували. У них вистачило б розуму на будь-яку капость, i англiйська в’язниця – анiтрохи не гiрший спосiб позбутися мене до п’ятнадцятого червня, нiж лезо мiж п’ятим i шостим ребром.Крiм того, навiть якщо б я розповiв усе дочиста i менi якимось дивом повiрили, я просто пiдiграв би ворогу. Каролiдес залишився б удома – а саме цього вони й домагалися. Так чи iнакше, але вигляд мертвого обличчя Скаддера змусив мене остаточно увiрувати в його правдивiсть. Вiн пiшов, але довiрив менi свою таемницю, i тепер менi доведеться продовжити його справу.
Можливо, це здасться вам безглуздим – адже менi самому загрожувала смертельна небезпека,– але тiеi хвилини я дивився на речi саме так. Я такий же як усi, нiтрохи не хоробрiший за iнших, але менi нестерпно бачити, як гине хороша людина. І цей кинджал не поставив би крапку в кiнцi життя Скаддера, якби i я грав у ту ж саму гру й опинився на його мiсцi.
Усi цi роздуми зайняли в мене близько двох годин, пiсля чого я, нарештi, прийняв рiшення. Я мушу зникнути i зачаiтися до кiнця другого тижня червня, а потiм знайти спосiб зв’язатися з людьми з уряду i передати iм те, що повiдомив менi Скаддер. Тепер я щиро шкодував, що вiн не розповiв менi бiльше, а ще про те, що так неуважно слухав ту дещицю, яка була менi розказана. Я не знав нiчого, крiм кiлькох фактiв. І сильно ризикував, оскiльки навiть якби я успiшно подолав усi небезпеки i протримався до п’ятнадцятого, моiй розповiдi, швидше за все, просто нiхто не повiрив би. Але вибору в мене не було – залишалося пiти на ризик у надii, що станеться якась надзвичайна подiя, яка пiдтвердить моi слова в очах влади.
Отже, протягом наступних трьох тижнiв моiм головним заняттям мала стати постiйна змiна мiсць. На календарi було двадцять четверте травня – отже, я мав переховуватися цiлих двадцять днiв, перш нiж удатися до спроб вийти на зв’язок з представниками влади. Мене розшукуватимуть вiдразу двi сторони: вороги Скаддера, якi поставили собi за мету знищити мене, i полiцiя, яка вважае мене вбивцею.
Погоня обiцяла бути запаморочливою, i ця перспектива, як не дивно, мене пiдбадьорила. Я так довго нудьгував, що був радий будь-якому дiяльному заняттю. Сидячи на самотi з трупом Скаддера i чекаючи своеi долi, я був нiчим не кращий за розчавленого хробака. Але якщо вiдтепер безпека моеi шкури залежить тiльки вiд моеi кмiтливостi, я буду радий ii проявити.
Вiдразу ж за цим менi спало на думку, що Скаддер мiг мати при собi якiсь записи або документи, здатнi пролити хоч якесь свiтло на його вбивство. Я стягнув з трупа скатертину й обшукав його кишенi, уже не вiдчуваючи колишнього судомного страху при виглядi мертвого тiла. Для людини, яка загинула насильницькою смертю, лице Скаддера мало напрочуд спокiйний вигляд. Нагрудна кишеня була порожня; у жилетi знайшлися лише кiлька монет i сигарний мундштук. Із кишень штанiв я виловив складаний нiж i дрiбнi срiбнi монетки, з бiчноi кишенi пiджака – старий портсигар крокодилячоi шкiри. Анi слiду чорного записника, у якому вiн при менi робив своi нотатки. Безсумнiвно, убивця забрав його iз собою.
Але тут, пiднявши голову, я побачив, що з письмового столу висунуто кiлька шухляд. Скаддер, найакуратнiший зi смертних, нiколи не залишив би iх у такому виглядi. Мабуть, там щось шукали – можливо, той самий записник.
Я обiйшов квартиру i тiльки тепер виявив, що перерито все: книги, висувнi шухляди, буфети, коробки, навiть кишенi костюмiв у моiй шафi i сервант у вiтальнi. Нотатки безслiдно зникли. Швидше за все, вороги знайшли iх, але не на тiлi Скаддера, а деiнде.
Пiсля цього я дiстав атлас, аби поглянути на велику карту Британських островiв. Менi здалося найрозумнiшим сховатися в якiй-небудь безлюднiй мiсцевостi, де я мiг би використовувати своi навички життя в африканськiй саванi, тому що в мiстi я в будь-якому разi вiдчував би себе як щур у пастцi. Для цiеi мети найкраще пiдходила Шотл
Сторінка 9
ндiя: усi моi предки були родом звiдти, i сам я легко мiг зiйти за пересiчного шотландця. Перед тим менi спало на думку видати себе за нiмецького туриста, оскiльки мiй батько мав дiлових партнерiв у Нiмеччинi, завдяки чому я з дитинства досить вiльно розмовляв нiмецькою – не кажучи вже про три роки, проведенi на мiдних копальнях у нiмецькому Дамаралендi[16 - Землi, населенi народом дамара. Дамара, поряд iз бушменами,– однi з найдавнiших жителiв Намiбii.]. Але потiм я вирiшив, що подоба шотландця викличе менше пiдозр i буде менше пов’язана з обставинами мого минулого, можливо, вiдомими полiцii. Як мiсце своеi тимчасовоi емiграцii я вибрав Галловей. Це була найближча, якщо рухатись на пiвнiч, область шотландських пустищ – i, судячи з карти, явно не дуже густонаселена.Довiдник Бредшоу[17 - Серiя залiзничних довiдникiв i путiвникiв, названа на честь англiйського картографа i видавця Джорджа Бредшоу (1801–1853). Видавалася в Манчестерi вiд 1839 до 1961 року.] повiдомив мене, що шотландський потяг вiдходить iз вокзалу Сент-Панкрас у десять хвилин по сьомiй ранку; отже, ближче до вечора я мiг зiйти на будь-якiй станцii у Галловеi. Непогано, але зараз набагато важливiше дiстатися самого вокзалу: я не мав сумнiву, що «друзi» Скаддера стежитимуть за кожним моiм кроком. Це завдання змусило мене поламати голову, але незабаром я вiдчув щось на кшталт осяяння, пiсля чого лiг i проспав двi неспокiйнi години.
Прокинувшись о четвертiй ранку, я вiдчинив вiконницi у спальнi. Небеса сяяли нiжним свiтлом чудового лiтнього ранку, горобцi тiльки-тiльки почали свiй галас. Усе те, про що я болiсно роздумував двi години тому, здалося менi вкрай безглуздим, i я вiдчув себе жалюгiдним переляканим дурнем. А що як пустити все на самоплив, сподiваючись, що британська полiцiя зрештою розбереться в моiй справi? І все-таки, ще раз подумки оцiнивши свое становище, я не змiг вiдкинути висновки, до яких дiйшов уночi, тому, скрiпивши серце, вирiшив дотримуватися прийнятого плану. Не те щоб я чогось злякався – просто не схильний був шукати нових неприемностей. Якщо ви розумiете, про що я.
Я вiдшукав у своему гардеробi зношений твiдовий костюм, пару мiцно пiдкованих добротних черевикiв i простору фланелеву сорочку. У порожнi кишенi я порозсовував запасну сорочку, полотняну кепку, кiлька носових хусточок i зубну щiтку. За два днi до цього я зняв зi свого банкiвського рахунку пристойну суму – на випадок, якщо би Скаддеру знадобилися грошi,– i сховав п’ятдесят соверенiв у поясi, привезеному мною з Родезii. Бiльше менi нiчого не було потрiбно. Потiм я прийняв ванну i пiдстриг вуса, залишивши пiд носом лише коротку щетинку.
На черзi був наступний крок. Паддок завжди з’являвся рiвно о пiв на восьму i вiдчиняв дверi своiм ключем. Але близько шести сорока, як я знав з колишнього досвiду, з’являвся молочник, трясучи бiдонами, i залишав пляшку з молоком у мене на порозi. Інодi я зустрiчав цього молочника, виходячи з дому на ранкову прогулянку. Це був молодий чоловiк приблизно мого зросту з рiдкими вусиками, який завше тягав на собi бiлий формений халат. Ось на цього юнака я й поставив усе, що в мене було – включно з власним життям.
Я увiйшов до темноi курильнi, куди крiзь замкненi вiконницi якраз почали проникати першi ранковi променi. Там я нашвидку проковтнув порцiю вiскi iз содовою i кiлька галет, що завалялися в буфетi. На годиннику було за кiлька хвилин шоста. Потiм я поклав у кишеню люльку i наповнив кисет тютюном з великоi бляшанки, що стояла на столику бiля камiна.
Але щойно я запустив руку в тютюн, моi пальцi намацали щось тверде, i я витягнув на свiт божий чорний записник Скаддера!
Це здалося менi добрим знаком. Я пiдняв скатертину, що вкривала тiло, i здивувався виразу спокiйноi гiдностi на мертвому обличчi.
– Прощавай, друже,– сказав я.– Я постараюся зробити для тебе все, що зможу. Побажай менi щастя, де б ти не був тепер.
Пiсля цього я заходився крокувати туди-сюди по передпокою, очiкуючи на молочника. Це було гiрше за все: менi нестерпно хотiлося якомога скорiше забратися з проклятоi квартири. Годинник показав шосту тридцять, потiм шосту сорок, але молочник усе не йшов. З усiх днiв, рiвною мiрою придатних для того, щоб запiзнитися, цей бовдур чомусь вибрав сьогоднiшнiй.
О шостiй сорок шiсть на сходовiй площадцi почувся гуркiт бiдонiв. Я вiдчинив параднi дверi й побачив просто перед собою мого молодця: вiн якраз наповнював мою пляшку, насвистуючи крiзь зуби. Побачивши мене, молочник злегка здригнувся вiд несподiванки.
– Прошу вас, зайдiть на хвилину,– сказав я.– Я хочу з вами про дещо поговорити.
Я завiв його до вiтальнi.
– Гадаю, ви, як i я, трохи гравець,– сказав я,– i хочу попросити вас про невелику послугу. Позичте менi вашi кашкет i халат на найближчi десять хвилин, i я дам вам цей соверен.
При виглядi золота його очi широко розкрилися, а рот розтягнувся в посмiшцi до вух.
– Шо за гра? – запитав вiн.
– Парi,– вiдповiв я.– Немае часу пояснювати, але щоб його виграти, наступнi десять хвилин я
Сторінка 10
мушу стати молочником. Усе, що вiд вас вимагаеться,– побути тут, поки я не повернуся. Ви злегка запiзнитеся, але скаржитися нiхто не стане, а монета буде ваша.– Згода! – радiсно вигукнув вiн.– Я не з тих, хто псуе гру. Хапайте дрантя, хазяiне!
Я натягнув його синiй кашкет i бiлий халат, пiдхопив бiдони, зачинив дверi i, насвистуючи, спустився вниз. Портье внизу велiв менi заткнутися – схоже, мое маскування виявилося досить удалим.
Спочатку я подумав, що на вулицi нiкого немае. Потiм я помiтив полiцейського, що маячив за сто ярдiв вiд мене, i самотнього зiваку, який неспiшно прогулювався на протилежному боцi. Щось змусило мене пiдвести очi та поглянути на будинок навпроти: там, у вiкнi другого поверху, я помiтив чиесь обличчя. Проходячи пiд вiкном, зiвака подивився вгору, i менi здалося, що вiн обмiнявся з людиною у вiкнi умовним знаком.
Я перетнув вулицю, весело посвистуючи i наслiдуючи розв’язну ходу молочника, потiм увiйшов у перший-лiпший провулок, що огинае будiвельний майданчик. У провулку було безлюдно, i я спустив бiдони в щiлину мiж дошками огорожi будiвельного майданчика, а слiдом вiдправив кашкет i халат. Не встиг я натягнути полотняну кепку, як iз-за рогу з’явився листоноша. Я побажав йому доброго ранку; вiн вiдповiв менi тим же. Цiеi митi годинник на церквi в сусiдньому кварталi пробив сьому.
Не можна було гаяти нi секунди. Дiставшись Юстон-Роуд[18 - Вулиця, що з’еднуе захiдну частину Лондона зi схiдною. Одна з найважливiших транспортних магiстралей англiйськоi столицi.], я помчав щодуху. Годинник на вокзалi показував п’ять хвилин по сьомiй. Купувати квиток не було часу – не кажучи вже про те, що я так i не вирiшив, куди саме iду. Носильник повiдомив менi номер платформи; вибiгши на неi, я виявив, що потяг уже рушив. Двое перонних контролерiв перегородили менi шлях, але я ухилився вiд них i скочив на пiднiжку останнього вагона.
Три хвилини по тому, коли ми з гуркотом проносилися через пiвнiчний тунель, мене вже допитував роздратований провiдник. Вiн виписав менi квиток до Ньютон-Стюарта[19 - Мiсто на пiвденному заходi Шотландii.] – першого-лiпшого мiста, яке спало менi на думку,– i випровадив iз купе першого класу, де я встиг улаштуватися, у вагон для курцiв третього класу, де моiми сусiдами виявилися моряк i огрядна панi з малюком на руках. Провiдник пiшов, невдоволено буркочучи пiд нiс, а я витер пiт з чола i, старанно напираючи на шотландську вимову, повiдомив своiх супутникiв, що ловити потяги – ще та морока. Я вже увiйшов у свою роль.
– Ну й нахабний тип цей провiдник, а! – обурилася панi.– З такими тiлько й можна по-нашому. Причепивсь до дитя, чом без квитка, а iй тiлько в серпнi рiк. А ще забороняв, щоб цей жельтмен плювавсь!..
Моряк похмуро кивнув, i я почав нове життя в атмосферi непокори владi. А заразом нагадав собi, що за якийсь тиждень перед тим уважав цей свiт нудним.
Глава 3
Начитаний трактирник
Подорож на пiвнiч проходила в чарiвнiй обстановцi. Стояла чудова травнева погода, бiля кожноi огорожi цвiв глiд, i я врештi-решт запитав себе: чому, ще будучи вiльною людиною, я стирчав у Лондонi й жодного разу не насолодився цими воiстину райськими замiськими красотами? Я не ризикнув показатися у вагонi-ресторанi, але в Лiдсi придбав кошик iз усякою iжею i роздiлив частування з товстухою. Крiм того, я купив ранковi газети з новинами про дебютантiв майбутнього дербi i початок крикетного сезону, а також iз дописом на кiлька абзацiв, який сповiщав про те, що балканський конфлiкт остаточно вщухае i британська ескадра повертаеться в Кiль.
Покiнчивши з газетами, я дiстав чорний записник Скаддера i заходився його вивчати. Майже весь вiн був заповнений короткими записами, якi в основному складалися з цифр. Лише де-не-де зустрiчалися iмена або географiчнi назви, написанi друкованими лiтерами. Так, менi весь час потрапляли на очi слова «Хофгаард», «Люневiль», «Авокадо». Особливо часто траплялося слово «Павiя».
Тепер я остаточно переконався в тому, що Скаддер нiчого не робив без причини, i цифровi записи в книжцi, швидше за все, являли собою якийсь шифр. Такi речi завжди мене цiкавили – я встиг попрацювати з вiйськовими шифрами, коли служив офiцером розвiдки бiля затоки Делагоа[20 - Затока Індiйського океану бiля берегiв Мозамбiку (сучасна назва – затока Мапуту).] пiд час бурськоi вiйни. Я добре знаюся на шахових задачах i рiзноманiтних головоломках i завжди вважав себе непоганим дешифрувальником. Текст у записнику нагадував шифр того типу, у якому кожнiй буквi алфавiту вiдповiдае певний набiр цифр, але будь-яка кмiтлива людина знайшла би ключ до такого шифру за годину-двi, а Скаддер навряд чи задовольнився б настiльки елементарним кодом. Я зосередився на словах, написаних друкованими лiтерами, оскiльки хороший цифровий шифр можна отримати саме за допомогою ключового слова, яке задае послiдовнiсть лiтер.
Я просидiв над шифром кiлька годин, але жодне зi слiв так i не пiдiйшло як ключ. Пiсля цього я заснув i прокинувся в Дамфрiсi – якраз учасно, аби в
Сторінка 11
тигнути вискочити з вагона i пересiсти на поштово-пасажирський потяг, який прямував до Галловея. На платформi стояв чоловiк, чия зовнiшнiсть менi не сподобалася, але на мене вiн навiть не глянув. Випадково побачивши свое вiдображення в шибцi, я зрозумiв, що в цьому не було нiчого дивного. Смагляве обличчя, старий твiдовий костюм i сутула спина надавали менi вид справжнього фермера-горця – одного з тих, що гучними натовпами заполонили вагони третього класу.Я подорожував у товариствi п’яти-шести подiбних, в атмосферi дешевого тютюну i глиняних люльок. Вони поверталися зi щотижневоi ярмарки i завзято розводилися про цiни. Я вислухав докладнi розповiдi про те, як пройшло ягнiння на Кернi i Дуцi i в десятку iнших мiсць iз такими ж загадковими назвами. Добра половина фермерiв устигла пообiдати i була добряче напiдпитку, тому на мене нiхто не звертав уваги. Ми з гуркотом уповзли у край лiсистих гiрських долин, якi незабаром змiнилися просторими вересовими пустищами, покрапаними дрiбними озерцями. Удалинi, на пiвночi, замайорiли блакитнуватi обриси гiрських хребтiв.
До п’ятоi вечора вагон спорожнiв, i я, як i сподiвався, залишився сам. Я вийшов на наступнiй станцii з невиразним найменуванням, що стирчала просто посеред болотистого низькодолу. Вона нагадала менi один iз крихiтних, забутих Богом полустанкiв у Карру[21 - Пустельний регiон на пiвднi Африки.]. Дiдок – начальник станцii, який до того копирсався у своему городi, закинув заступ на плече, неспiшно пройшов до потяга, прийняв поштову бандероль i повернувся до своеi картоплi. Хлопчик рокiв iз десяти отримав на пам’ять мiй квиток, i я опинився на бiлiй вiд пилу дорозi, що петляла через буре пустище.
Стояв прекрасний весняний вечiр; кожен пагорб чiтко, немов огранений аметист, видiлявся на тлi неба. Повiтря було напоене землистим запахом болiт, але звiдусiль вiяло свiжiстю, як посеред вiдкритого океану, i це найнесподiванiшим чином уплинуло на мiй настрiй. Я вiдчув себе по-справжньому безтурботним. Я нiби знову став хлопчиськом, що вештаеться по полях пiд час весняних канiкул, а не тридцятисемирiчним чоловiком, якого розшукуе полiцiя. Я заново пережив почуття, яке вiдчував, вирушаючи в далеку путь холодним ранком у високому вельдi. Можете менi не вiрити, але я крокував дорогою, насвистуючи. Я не мав у головi нiякого плану – хотiлося просто йти i йти по цiй благословеннiй горбистiй рiвнинi, вдихаючи ii cправжнiй запах, i кожна миля, що залишилася за спиною, дедалi бiльше примиряла мене iз самим собою.
Я вирiзав тростину з придорожньоi лiщини i незабаром звернув з дороги на бiчну стежку, яка йшла вздовж берега галасливого струмка в зеленiй долинi. Я вирiшив, що надiйно вiдiрвався вiд переслiдувачiв i хоча б цей вечiр можу провести собi на втiху. Уже кiлька годин у мене в ротi не було анi крихти; я був голодний, як вовк, але якраз у цю хвилину попереду з’явилася пастуша хижа, що ховалася в затишному куточку бiля водоспаду. Смуглолиця жiнка, яка стояла бiля дверей, привiтала мене з доброзичливою сором’язливiстю, властивою мешканцям вересових пустищ. Коли я попросився на нiчлiг, вона сказала, що з радiстю надасть менi «лiжко на горищi», i вiдразу ж нагодувала мене щедрою вечерею: яечнею з шинкою, пшеничними перепiчками i жирним солодким молоком.
Незадовго до настання темряви з пагорбiв повернувся ii чоловiк – худий велетень, що за один крок покривав вiдстань, яку простий смертний подолав би за три. Подружжя не ставило нiяких питань, оскiльки було, як усi мешканцi малолюдних мiсць, бездоганно тактовним, але я помiтив, що вони приймають мене за якогось мандрiвного торговця, i постарався переконати iх у цьому. Я цiлу годину розводився про цiни на худобу, у яких мiй господар мало що розумiв, а сам дiзнався вiд нього багато цiкавого про ринки в Галловеi, зберiгши цi вiдомостi в пам’ятi – про всяк випадок. До десятоi вечора я вже куняв у крiслi, i «лiжко на горищi» прийняло втомленого чоловiка, який знову розплющив очi тiльки о п’ятiй ранку, коли крихiтне пастуше господарство почало прокидатися перед новим днем.
Гостиннi хазяi вiдмовилися вiд будь-якоi платнi, i вже о шостiй ранку я, добре поснiдавши, знову попрямував на пiвдень. Я мав намiр повернутися до залiзничноi лiнii однiею-двома станцiями ранiше вiд того мiсця, де я зiйшов з потяга, i рушити назад за власними слiдами. З моеi точки зору, це було цiлком розумно, оскiльки полiцiя, природно, мала припустити, що я постiйно вiддаляюся вiд Лондона, тримаючи курс на який-небудь захiдний порт. Часу в мене було достатньо: полiцiя напевно витратила кiлька годин, аби встановити особу пiдозрюваного, i ще кiлька годин на те, щоб отримати опис зовнiшностi чоловiка, який похапцем сiв на потяг у Сент-Панкрасi.
Стояла та ж сама свiтла i радiсна весняна погода, i я, як не намагався, так i не змiг змусити себе вiдчути тягар турбот i тривог. Мало того: у мене вже кiлька мiсяцiв не було так легко на душi, як зараз. Вирiшивши перетнути довгу гряду вересових височин, я рушив дорогою, що огинала пагорб, який пастух на
Сторінка 12
вав Кернсмор-оф-Флiт. Усюди лунали крики кроншнепiв i сивок, зайнятих виттям гнiзд; на зелених смужках пасовищ уздовж берегiв рiчок i струмкiв свiтлими точками виднiлися ягнята. Апатiя, що володiла мною в останнi мiсяцi, швидко щезала, i я крокував бадьоро, як чотирирiчний хлопчик. Мало-помалу я перетнув височини, якi змiнилися лощиною з невеликою рiчкою, i тут – далеко попереду, на вiдстанi милi – я побачив над заростями вересу дим паровоза.Порiвнявшись зi станцiею, я переконався, що вона iдеально пiдходить для моiх цiлей. Навколо височiли вересовi пагорби, що залишали мiсце тiльки для однiеi головноi колii, залу очiкування, каси, котеджу станцiйного начальника i мiнiатюрного дворика, обсадженого агрусом i турецькою гвоздикою. Дорiг, що ведуть до цього мiсця, нiде не було видно, а загальне вiдчуття занедбаностi посилювали хвилi невеликого гiрського озера, що плескалися об сiрий гранiтний берег за пiвмилi вiд станцii. Я почекав у заростях, поки на горизонтi не з’явився димок потяга, що прямував на схiд. Пiсля цього я пiдiйшов до крихiтноi каси i купив квиток до Дамфрiса.
Єдиними пасажирами у вагонi виявилися старий пастух i його собака – косоока тварюка, яка всю дорогу зиркала на мене з пiдозрою. Стариган спав, упустивши на сидiння поряд iз собою ранковий випуск «Скотсмен». Я жадiбно схопив газету, розраховуючи знайти там що-небудь про мою справу.
У газетi дiйсно виявилася стаття на двi шпальти, що повiдомляла про «вбивство на Портленд-Плейс». Мiй вiрний Паддок викликав полiцiю i здав молочника констеблям. Бiдоласi дорого обiйшовся його соверен – але, як на мене, вiн явно продешевив, бо полiцiя, схоже, провозилася з ним мало не до вечора. У вiддiлi останнiх новин знайшлося продовження iсторii. Молочника вiдпустили, прочитав я, а справжнiй злочинець, про особу якого полiцiя умовчувала, iмовiрно зник iз Лондона, сiвши на потяг однiеi з пiвнiчних лiнiй. Допис супроводжувався короткою примiткою, що повiдомляла про мене як про хазяiна квартири. Я зрозумiв, що примiтка ця додана в останнiй момент за наполяганням полiцii i являе собою незграбну спробу переконати мене в тому, що я поза пiдозрою.
Бiльше в газетi нiчого не було – анi слова про зовнiшню полiтику, про Каролiдеса або про те, що цiкавило Скаддера. Я повернув газету на мiсце i виявив, що ми пiд’iжджаемо до станцii, на якiй я вийшов учора. Начальник станцii, що напередоднi саджав картоплю, тепер був зайнятий дiяльнiстю iншого штибу: на роз’iзднiй колii, перечiкуючи наш состав, стояв потяг, який прибув зi сходу i з якого на платформу зiйшли трое чоловiкiв, котрi ставили старому питання. Я припустив, що це чини мiсцевоi полiцii, пiднятоi по тривозi Скотланд-Ярдом, аби вистежити мене аж до цього закутнього полустанку. Сидячи у вагонi, я уважно спостерiгав за спiврозмовниками. Один iз них тримав у руках зошит, у якому робив записи. Старий любитель картоплi супився, очевидно роздратований черговим питанням; зате хлопчик, який прийняв у мене квиток, базiкав за двох. Уся компанiя поглядала вдалину через пустище – туди, куди вела бiла дорога. Я щиро понадiявся, що вони почнуть шукати моi слiди саме там.
Коли ми вiд’iжджали вiд станцii, мiй попутник прокинувся. Вiн витрiщився на мене блукаючим поглядом, зло копнув собаку i поцiкавився, де вiн. Без сумнiву, вiн був п’яний як квач.
– Ось що бувае з непитущими! – зауважив вiн з гiркотою.
Я висловив здивування з приводу того, що знайшов у його особi ревного поборника моралi.
– Так, я стiйкий тверезник,– огризнувся вiн.– Як зав’язав на Мартiнiв день[22 - День святого Мартiна – святкуеться католицькою i англiканською церквами 11 листопада. У Шотландii – традицiйний день сплати оренди.], так усе, анi-нi, анi краплi вiскi в рот. Навiть у хогманей[23 - Новорiчна нiч (шотл.).]. Хоча й пiддавався жорстоким спокусам.
Вiн закинув ноги на протилежне сидiння i вiдкинув давно не миту голову на спинку.
– І ось що я за це отримав,– простогнав вiн.– Горю, як геена вогненна. Ще й косоокiсть на всi вихiднi.
– У чому ж причина? – запитав я.
– У напоi. Називаеться брендi. Як я непитущий, вiд вiскi тримаюся подалi. Зате брендi – цiлий день потроху. А тепер маеш – мабуть, i за два тижнi не окли…– Його слова перейшли в нерозбiрливе бурмотiння, i сон знов наклав на нього свою важку десницю.
Я планував зiйти на якiй-небудь станцii ближче до кiнця маршруту, але потяг несподiвано подарував менi набагато кращий шанс, зупинившись бiля початку дренажноi труби, перекинутоi через бурхливу рiчку кольору портеру. Я виглянув у вiкно i побачив, що вiкна всiх вагонiв зачиненi, а навколо, наскiльки сягае око, немае анi душi. Тодi я вiдчинив дверi вагона i поквапом стрибнув у заростi лiщини, що тягнулися вздовж шляхiв.
Усе пройшло б якнайкраще, якби не мерзотна псина. Вирiшивши, що я обiкрав його хазяiна i тепер намагаюся втекти, пес загавкав i мало не вчепився менi у штани. Вiд його гавкотнi прокинувся пастух-тверезник, який виповз до дверей вагона i заволав на всю горлянку в цiлковитiй упевненостi, що я наклав н
Сторінка 13
себе руки. Я поповз через чагарник, дiстався берега рiчки i подолав iще сотню ярдiв пiд захистом прибережних заростей. Обернувшись i подивившись назад, я побачив, що бiля вiдчинених дверей вагона юрмляться провiдник i кiлька пасажирiв. Усi вони дивилися в мiй бiк. Я не змiг би зчинити бiльший шарварок, навiть якби покинув вагон у супроводi духового оркестру.На щастя, iхню увагу вiдволiк п’яний пастух. Вiн i його собака, прив’язаний мотузкою до його поясу, несподiвано вивалилися з вагона, загримiли вниз на рейки i стрiмголов скотилися насипом до самоi води. У ходi рятувальноi операцii, що розвернулася за цим, пес когось дряпонув – я почув закрутисту лайку. На якийсь час про мене забули, i коли я, подолавши поповзом ще з чверть милi, ризикнув озирнутися, потяг уже рушив i майже зник мiж пагорбами.
Я стояв посеред великого напiвкруглого простору пустища, розсiченого брунастою рiчкою, що зображувала радiус, i обмеженого довгою дугою високих пiвнiчних пагорбiв. Навколо не було жодноi людськоi iстоти; тишу порушував тiльки плескiт рiчковоi води i нескiнченний писк куликiв. І тут, як не дивно, я вперше вiдчув той жах, який вiдчувае загнана жертва. При цьому думав я не про полiцiю, а про тих людей, яким було вiдомо, що я знаю таемницю Скаддера. Про тих, хто твердо вирiшив позбавити мене життя. Я був упевнений, що вони переслiдуватимуть мене з проникливiстю i пильнiстю, недоступними британському закону, i щойно iхнi iкла зiмкнуться у мене на горлi, пощади не буде.
Я озирнувся, але в навколишньому пейзажi нiчого не змiнилося. Сонце блищало на рейках удалинi i на мокрих каменях бiля рiчки, i в усьому свiтi не було бiльш мирноi картини. І все-таки я кинувся бiгти. Я бiг, по колiно грузнучи в болотнiй багнюцi, аж поки пiт не почав слiпити менi очi. Страх не полишав мене доти, поки я не досяг схилу найближчоi гори, пiднявся по ньому i сiв, важко дихаючи, на кам’яному гребенi високо над водами брунастоi рiчки.
Із цiеi панiвноi висоти вiдкривалося як на долонi все пустище аж до залiзничноi лiнii i далi на пiвдень, де вереск поступався мiсцем зеленим лукам. У мене вiдмiнний зiр, але на всьому просторi рiвнини я не помiтив жодних ознак людськоi присутностi. Пiсля цього я глянув на схiд i побачив там, за ланцюгом горбiв, зовсiм iнший ландшафт: пласкi зеленi долини з хвойними гаями i блiдими хмарками пилу, що видавали наявнiсть шосейних дорiг. Нарештi, я подивився у сине травневе небо – i побачив там те, вiд чого мое серце прискорено забилося.
Далеко на пiвднi в небеса видирався самотнiй аероплан. Я вiдразу зрозумiв – та ще й так, немов хтось офiцiйно повiдомив мене про це,– що цей аероплан розшукуе мене, i належить вiн аж нiяк не полiцii. Протягом години або двох я спостерiгав за ним зi свого вересового укриття. Аероплан пролетiв над вершинами пагорбiв i став описувати кола над долиною, якою я зовсiм недавно пробирався до пагорба. Потiм, немов розчарувавшись, вiн знову набрав висоту i полетiв назад на пiвдень.
Менi не сподобалося це повiтряне шпигунство, i я почав розчаровуватися у мiсцевостi, яку вважав надiйним притулком. Цi вересовi пагорби виявилися поганим укриттям, якщо вороги могли вистежувати мене з неба; я термiново потребував iншого пристанища. Я вже з бiльшою прихильнiстю поглядав на пейзаж по той бiк хребта – там зеленiли гаi i подекуди виднiлися кам’янi будинки.
Конец ознакомительного фрагмента.
notes
1
Мiсто на територii володiнь Британськоi Пiвденно-Африканськоi компанii, засноване 1893 року. Друге за розмiром мiсто сучасного Зiмбабве.
2
Трав’янисто-чагарникова саванна в Пiвденнiй Африцi.
3
Вулиця в районi Мерiлебон у Центральному Лондонi. На початку XX столiття тут був зосереджений цiлий ряд посольств, головних офiсiв великих компанiй i фешенебельних особнякiв британськоi знатi. У будинку номер 76 (нинi знесений) вiд 1912 до 1919 року проживав сам Джон Бакен, i тут же вiн «поселив» свого героя Рiчарда Ганнея.
4
Площа в центрi Лондона, утворена перехрестям Оксфорд-стрiт i Рiджент-стрiт. З 1900 року – також однойменна станцiя Лондонського метро.
5
Смерть – ворота життя (лат.).
6
Епiр – область на пiвнiчному заходi Грецii. У ходi Першоi свiтовоi вiйни проголошувалася автономною республiкою.
7
Родина Борджiа, яка подарувала католицькому свiту в XV–XVI ст. двох пап i бiльше десятка кардиналiв, залишилася в iсторii уособленням жадiбноi жорстокостi, що перетворила церковну полiтику цього часу на низку пiдступних убивств.
8
Гiрське озеро в Австрiйському Тиролi.
9
Захiдна частина Будапешта (до 1873 року – самостiйне мiсто).
10
Мiсто в Шотландii на березi затоки Ферт-оф-Форт (з 1920 року – пiвнiчний район i порт Единбурга).
11
Гуркхи – британськi колонiальнi вiйська, сформованi з непальських добровольцiв.
12
Рiка в Зiмбабве.
13
Крона – монета в 5 шилiнгiв (1/20 фунта стерлiнгiв, або 12 пенсiв).
14
Сторінка 14
Томас Джонатан Джексон (1824–1863) – генерал Конфедеративних Штатiв Америки в роки вiйни мiж Пiвнiччю та Пiвднем, один iз найвiдомiших военачальникiв в iсторii США.
15
Збройне повстання племен матабеле i шона проти агентiв Британськоi Пiвденно-Африканськоi компанii, що тривало вiд березня 1896 до жовтня 1897 року. Вважаеться першою вiйною за нацiональну незалежнiсть в iсторii Зiмбабве.
16
Землi, населенi народом дамара. Дамара, поряд iз бушменами,– однi з найдавнiших жителiв Намiбii.
17
Серiя залiзничних довiдникiв i путiвникiв, названа на честь англiйського картографа i видавця Джорджа Бредшоу (1801–1853). Видавалася в Манчестерi вiд 1839 до 1961 року.
18
Вулиця, що з’еднуе захiдну частину Лондона зi схiдною. Одна з найважливiших транспортних магiстралей англiйськоi столицi.
19
Мiсто на пiвденному заходi Шотландii.
20
Затока Індiйського океану бiля берегiв Мозамбiку (сучасна назва – затока Мапуту).
21
Пустельний регiон на пiвднi Африки.
22
День святого Мартiна – святкуеться католицькою i англiканською церквами 11 листопада. У Шотландii – традицiйний день сплати оренди.
23
Новорiчна нiч (шотл.).