Сторінка 1

Джерело
Дэн Браун


Роберт Ленгдон #5
Споконвiку релiгii свiту намагалися пояснити походження людини. І ось колишнiй учень Роберта Ленгдона, вiдомий мiльярдер та винахiдник Едмонд Кiрш, здiйснюе вiдкриття, яке здатне не просто похитнути, а спростувати постулати всiх релiгiй. На сенсацiйну лекцiю в музеi Гуггенхайма в Бiльбао запрошено й професора Роберта Ленгдона. Але Кiрш не встигае представити свою неймовiрну теорiю – його вбито. Вiдповiдi на питання схованi в матерiалах лекцii Кiрша, яка захищена 47-значним паролем… Тепер вiд професора Ленгдона та директорки музею Амбри Вiдаль залежить, чи дiзнаеться свiт таемницю свого походження. Складнi головоломки, втеча вiд iспанськоi полiцii, смертельнi сутички, загадки, схожi на химернi будiвлi славетного Гаудi, запаморочливi хитросплетiння вуличок Барселони… І десь серед цього виру сховане воно – джерело…





Ден Браун

Джерело



Присвячуеться пам’ятi моеi матерi


Нам треба бути готовими вiдмовитися вiд того життя, яке ми планували, заради того життя, що чекае на нас.

    Джозеф Кемпбелл


Факт:



Усi архiтектурнi, мистецькi витвори, мiсця, а також науковi й релiгiйнi органiзацii iснують у дiйсностi.





Пролог


Cтаренький потяг зубчастоi колii повз крутим схилом на запаморочливу висоту, й Едмонд Кiрш роздивлявся зазубренi скелi вгорi. На вiддалi, вбудований просто в скелю, наче висiв у просторi масивний кам’яний монастир – немовби його дивовижним чином приеднали до прямовисного виступу.

Ця непiдвладна часовi святиня в Каталонii, що в Іспанii, витримуе невблаганне земне тяжiння вже понад чотири столiття, не вiдступаючи вiд первинного призначення – вiдгородити своiх мешканцiв вiд сучасного свiту.

«Іронiя долi в тому, що тепер вони першi дiзнаються правду», – думав Кiрш, гадаючи, що йому на це скажуть. Історично склалося так, що найнебезпечнiшi люди свiту – то люди Божi… особливо тодi, коли iхнiм божествам щось загрожуе. «А я зiбрався засунути розпечений спис в осине гнiздо!»

Коли поiзд дiстався верхiвки, Кiрш побачив самотню постать, яка чекала його на платформi. Висохлий, як кiстяк, чоловiк був вбраний у католицьку пурпурову сутану й бiле рокето[1 - Бiла сорочка, що досягае колiн, нагадуе стихар, але з вузькими рукавами. Надягаеться поверх сутани. (Тут i далi прим. перекл.)], голову його покривав пiлеолус[2 - Шапочка, яку носять духовнi особи католицькоi церкви, вiд простих священикiв до Папи Римського.]. Кiрш упiзнав сухорляве обличчя з фотографiй – i вiдчув несподiваний приплив адреналiну.

«Вальдеспiно зустрiчае мене особисто!»

Єпископ Антонiо Вальдеспiно був в Іспанii особою вельми поважною, навiть грiзною: не лише близький друг i порадник самого короля, а й один з найактивнiших i найвпливовiших прибiчникiв збереження традицiйних католицьких цiнностей i давнiх полiтичних стандартiв.

– Певне, ви Едмонд Кiрш? – промовив епископ, коли Кiрш вийшов iз вагона.

– Каюся, це я, – усмiхнувся гiсть, тиснучи кiстляву руку господаря. – Єпископе Вальдеспiно, хотiв би подякувати вам за те, що призначили менi зустрiч!

– Ну а я вдячний, що ви про неi попросили, – голос епископа виявився сильнiшим, анiж того очiкував Кiрш: чiтким i проникливим, немов звук дзвона. – Нечасто до нас на пораду приходять науковцi, особливо такi видатнi, як ви. Прошу, проходьте сюди.

Вальдеспiно вiв Кiрша платформою, i холодний гiрський вiтер розмаював його сутану.

– Маю зiзнатися, – мовив Вальдеспiно, – я уявляв вас iнакшим. Гадав, що побачу професора, а ви такий… – його дещо зневажливий погляд ковзнув стильним костюмом вiд Kiton, перейшов на черевики вiд Barker зi страусовоi шкiри, – кльовий… здаеться, так це називаеться?

Кiрш усмiхнувся ввiчливо, подумавши: «Слово кльовий уже кiлькадесят рокiв тому вийшло з моди».

– Прочитавши список ваших досягнень, – сказав епископ, – я все ж не до кiнця зрозумiв, чим ви займаетесь.

– Я спецiалiзуюся на теорii iгор i комп’ютерному моделюваннi.

– То ви створюете комп’ютернi iгри, в якi дiти граються? Кiрш вiдчував, що епископ насправдi багато з чим обiзнаний, просто вдае старомодного дивака. Точнiше сказати, Вальдеспiно знае про технiку страшенно багато й часто попереджае iнших про ii небезпеки.

– Нi, шановний епископе, теорiя iгор – це роздiл математики, який вивчае закономiрностi, щоб робити прогнози щодо майбутнього.

– О так. Здаеться, я читав, що ви передбачили фiнансову кризу в Європi кiлька рокiв тому? Коли нiхто до вас не досл?хався, ви врятували всiх, винайшовши комп’ютерну програму, яка просто витягла Євросоюз iз могили. Як ви сказали? «Менi тридцять три роки – у цьому вiцi Христос здiйснив Свое воскресiння».

Кiрш знiяковiв.

– Погана була аналогiя, ваше преосвященство. Я був молодий.

– Молодий? – тихо розсмiявся епископ. – А скiльки ж вам зараз… сорок?

– Точно.

Старий усмiхнувся; вiтер напинав його одежу.

– Ну що ж, ми чекали, що землю успадкують тихi, а натомiсть вона належить молодим – тим, хто мае хист до технiки, хто бiльше дивиться на вiдео

Сторінка 2

кран, нiж у власну душу. Мушу сказати, я нiколи не уявляв собi, що матиму причину зустрiти провiдника опору. Вони, знаете, називають вас «пророком».

– У вашому випадку пророк з мене був не дуже, ваше преосвященство, – вiдказав Кiрш. – Коли я спитав, чи можна менi зустрiтися з вами й вашими колегами приватно, я оцiнював iмовiрнiсть того, що ви погодитесь, у двадцять вiдсоткiв.

– Але я кажу моiм колегам, що вiрний завжди матиме користь, вислухавши невiрного. Адже, чуючи глас диявола, ми глибше цiнуемо глас Божий. – Старий епископ усмiхнувся. – Жартую, звiсно. Перепрошую за старечий гумор. Інодi фiльтри мене пiдводять.

Із цими словами епископ Вальдеспiно зробив Кiршевi знак iти за ним:

– Усi iншi чекають. Сюди, будь ласка.

Кiрш обвiв оком призначене мiсце – колосальну цитадель iз сiрого каменю, що примостилася на краю стрiмкоi скелi, яка прямовисно здiймаеться на сотнi метрiв над соковитою зеленню лiсистого передгiр’я. Вiдчувши острах перед такою висотою, Кiрш вiдвiв очi вiд провалля й рушив вузьким кам’яним хiдником услiд за епископом, намагаючись зосередитися на майбутнiй зустрiчi.

Кiрш попрохав про аудiенцiю трьох видатних духовних осiб пiсля завершення великих зборiв.

Парламенту свiтових релiгiй.

З 1893 року сотнi духовних лiдерiв майже тридцяти релiгiй свiту кожнi кiлька рокiв збираються щоразу в новому мiсцi – i мiжрелiгiйна комунiкацiя тривае тиждень. Серед учасникiв багато впливових християнських священикiв, юдейських рабинiв, iсламських мулл з усього свiту, а також iндуiстськi пуджарi, буддiйськi бгiкшу, джайни, сикхи та iншi.

Мета, яку проголошуе цей парламент, – «плекати гармонiю мiж свiтовими релiгiями, будувати мости мiж рiзними формами духовностi й радiти спiльностi всiх вiр».

«Шляхетне завдання», – подумав Кiрш, хоч i сприймав цю дiяльнiсть як пустопорожню – безглуздий пошук випадкових збiгiв серед мiшанини давнiх вiрувань, вигадок i мiфiв.

Єпископ Вальдеспiно йшов попереду, а Кiрш поглядав униз, iронiчно промовляючи в думцi: «Мойсей пiднявся на гору, щоб прийняти Слово Боже… а я це зробив iз геть протилежною метою».

Як вважав Кiрш, вiн прибув сюди з етичного обов’язку, однак усвiдомлював, що на цей вiзит його багато в чому штовхнули й гордощi: вiн передчував, як сидiтиме навпроти цих клерикальних осiб i прорече iм неминучий кiнець.

«Ви вже зробили свою спробу визначити iстину для всiх». – Я бачив ваше резюме, – раптом сказав епископ, озирнувшись до Кiрша. – Отже, ви вихованець Гарвардського унiверситету?

– Так, був студентом.

– Знаю. Нещодавно я прочитав, що вперше за всю iсторiю Гарварду серед вступникiв бiльше атеiстiв i агностикiв, нiж тих, хто визначае себе як послiдовника будь-якоi релiгii. Це дуже промовиста статистика, пане Кiрш.

«Що ж вам сказати, – хотiв вiдповiсти Кiрш, – нашi студенти розумнiшають».

Вiтер посилився, коли вони наблизилися до стародавньоi кам’яноi споруди. У тьмяно освiтленому коридорi, куди вони ввiйшли, повiтря було важке й напоене густим запахом ладану. Двое людей заглиблювались у змiiстий лабiринт темних коридорiв, i Кiрш щосили намагався звикнути до темряви, ступаючи за господарем у довгому вбраннi. Нарештi вони опинилися перед незвичайними, дуже маленькими дерев’яними дверима. Єпископ постукав, нахилився i зайшов, зробивши гостевi знак чинити так само.

Кiрш, вагаючись, переступив порiг.

Вiн опинився в прямокутнiй кiмнатi, високих стiн якоi не було видно за давнiми фолiантами в шкiряних палiтурках. Додатковi полицi подiбно до ребер виступали зi стiн, а мiж ними булькали й сичали чавуннi батареi, так що кiмната видавалася моторошно живою. Кiрш пiдвiв очi, поглянув на галерею з вигадливо оздобленою балюстрадою, що височiла над ним, являючи собою другий поверх, – i вже не мав сумнiвiв, куди потрапив.

«Славетна бiблiотека Монтсеррату!» – зрозумiв вiн, вражений тим, що його допустили в таке мiсце. Казали, в цiй священнiй кiмнатi мiстяться рiдкiснi й унiкальнi тексти, доступнi лише тим ченцям, якi присвятили свое життя Боговi й дали обiтницю назавжди лишатися в цьому монастирi.

– Ви просили конфiденцiйностi, – мовив епископ. – Це наш найбiльш вiдокремлений простiр. Майже нiхто чужий тут не бував.

– Яка велика честь! Дякую вам.

Кiрш пiдiйшов разом iз епископом до великого дерев’яного столу, де на них чекали двое лiтнiх людей. Того, що лiворуч, як видавалося, час не помилував: очi втомленi, бiла борода сплутана. На ньому були пом’ятий чорний костюм, бiла сорочка i капелюх.

– Це рабi Єгуда Кьовеш, – мовив епископ. – Видатний юдейський фiлософ, який написав багато дослiджень iз каббалiстичноi космологii.

Кiрш простягнув руку через стiл для ввiчливого рукостискання з рабi Кьовешем.

– Приемно познайомитися, пане, – сказав Кiрш. – Я читав вашi працi з Каббали. Не скажу, що зрозумiв, але читав.

Кьовеш дружньо кивнув i промокнув очi носовичком: вони рясно сльозилися.

– А це, – епископ указав на другого чоловiка, – перед вами шанований аллама Саед аль-Фадл.

Видатний знавець iсламу пiдвiвся й ши

Сторінка 3

око всмiхнувся.

Вiн був невисокий на зрiст i огрядний, iз життерадiсним обличчям, але погляд його темних очей був несподiвано проникливим. Одягнений вiн був у скромний бiлий талаб[3 - Традицiйне чоловiче мусульманське вбрання, вiдоме також як дишдаш.].

– І, пане Кiрш, я читав вашi прогнози щодо майбутнього людства. Не скажу, що погоджуюся з ними, але читав.

Кiрш люб’язно всмiхнувся й потиснув йому руку.

– І наш гiсть – Едмонд Кiрш, – завершив епископ, звертаючись до двох своiх колег, – як ви знаете, шанований спецiалiст iз комп’ютерiв, теоретик iгор, винахiдник i щось нiби пророк технiчного свiту. З огляду на характер його справи, мене прохання про зустрiч iз нами здивувало. Отже, тепер я передам слово пановi Кiршу, щоб вiн змiг пояснити, з чим до нас завiтав.

Із цими словами епископ Вальдеспiно сiв мiж двома колегами, склав руки й очiкувально поглянув на Кiрша. Трое поважних людей дивилися на нього, немов трибунал, створюючи напружену атмосферу, яка скорiше пасувала б iнквiзицii, нiж товариськiй зустрiчi вчених людей. Тепер Кiрш зрозумiв: епископ навiть не поставив для нього стiльця.

Кiрш бiльше здивувався, нiж злякався, придивившись до трьох лiтнiх чоловiкiв перед ним. «Тож ось яка вона – свята трiйця, про яку я просив. Три мудрецi».

Збираючись iз силами, Кiрш якусь мить помовчав, пiдiйшов до вiкна й подивився на дивовижний краевид унизу. Залита сонцем клаптикова ковдра давнiх пасовищ простяглася глибокою долиною, над якою стримiли скелястi вершини гiрського хребта Кольсерола. Удалинi, десь над Балеарським морем, на обрii купчилися важкi грозовi хмари.

«Як доречно», – подумав Кiрш, вiдчуваючи, яку бурю вiн незабаром спричинить у цiй кiмнатi й довколишньому свiтi.

– Панове, – заговорив вiн, рiзко розвернувшись до спiврозмовникiв. – Я переконаний, що епископ Вальдеспiно вже переказав вам мое прохання тримати почуте тут у таемницi. Перш нiж ми продовжимо, просто хочу нагадати вам: те, чим я з вами подiлюся, мае зберiгатися в суворiй секретностi. Простiше кажучи, я хочу взяти з вас обiтницю мовчання. Домовились?

Усi трое кивнули, даючи мовчазну згоду, – зрештою, Кiрш розумiв, що вони не матимуть бажання дiлитися цим iз будь-ким. «Вони захочуть сховати цю iнформацiю, а не поширювати ii».

– Я сьогоднi тут, – розпочав Кiрш, – тому що зробив наукове вiдкриття, яке, не сумнiваюся, вас вразить. До нього я йшов багато рокiв, сподiваючись знайти вiдповiдi на два головнi питання нашого людського досвiду. Тепер, коли я досяг бажаного, то прийшов саме до вас, бо певен: ця iнформацiя вплине на вiрян усього свiту надзвичайно глибоко i, цiлком iмовiрно, спричинить такий зсув, який без перебiльшення можна назвати руйнiвним. У нинiшнiй момент я – едина людина на землi, яка мае цю iнформацiю i розкрие ii вам.

Кiрш засунув руку у внутрiшню кишеню i видобув великий смартфон, який сам розробив i зiбрав вiдповiдно до своiх унiкальних потреб. Апарат мав яскравий, iз мозаiчним малюнком чохол, i гiсть поставив його перед господарями, як телевiзор. За мить вiн, скориставшись пристроем, зв’язався з ультрасекретним сервером, ввiв пароль iз сорока семи знакiв i став транслювати презентацiю.

– Зараз ви побачите, – сказав Кiрш, – чернетку того, чим я збираюся подiлитися зi свiтом приблизно за мiсяць. Але перед тим, як я це зроблю, менi б хотiлося порадитися з кiлькома найвпливовiшими релiгiйними мислителями свiту, щоб побачити, як цi новини сприймуть тi, кого вони вразять найглибше.

Єпископ гучно позiхнув: вiн, схоже, скорiше нудився, нiж хвилювався.

– Багатообiцяльний пролог, пане Кiрш. Ви говорите так, наче зiбралися похитнути основи свiтових релiгiй.

Кiрш обвiв оком давню книгозбiрню, повну священних текстiв. «Воно не похитне основи. Воно iх розiб’е».

Кiрш уважно подивився на тих, хто сидiв перед ним. Їм невiдомо, що лише за три днi вiн збираеться оприлюднити цю презентацiю на захопливому, тонко зрежисованому дiйствi. Коли вiн це зробить, то свiт зрозумiе, що вчення всiх релiгiй мають одну спiльнiсть.

Усi вони докорiнно неправильнi.




Роздiл 1


Професор Роберт Ленгдон дивився на дванадцятиметрового собаку, який розташувався на майданчику. Замiсть шерстi у тварини росли трава й запашнi квiти.

«Я намагаюся тебе полюбити, – думав Ленгдон. – Дуже намагаюся…»

Ленгдон ще трохи помiркував, дивлячись на цей витвiр, i пiшов далi пiдвiсним мостом, спустився на широку терасу, що ii нерiвнi сходи мали створити дисонанс до звичного ритму ходи гостя. «Завдання виконане», – подумав Ленгдон пiсля того, як двiчi перечепився через несподiвану сходинку.

Унизу Ленгдон рiзко зупинився перед масивним об’ектом, який постав перед ним.

«Отепер я вже бачив усе!»

Перед ним стояла велетенська павучиха «чорна вдова», i ii тонкi ноги пiдтримували тлусте тiло на висотi метрiв десять. Пiд черевом павучихи висiла дротяна яйцева камера, повна скляних куль.

– Їi звати Маман, – сказав хтось.

Ленгдон опустив погляд i побачив пiд павуком сухорлявого чоловiка. Вiн був вбраний у парчевий пi

Сторінка 4

жак а-ля Неру i мав майже кумеднi закрученi вуса в стилi Сальвадора Далi.

– Мое iм’я Фернандо, – продовжив чоловiк. – І я тут, щоб привiтати вас у нашому музеi. – Вiн став роздивлятися численнi бейджi, що лежали перед ним на столi. – Чи не могли б ви назватися?

– Авжеж. Роберт Ленгдон.

Чоловiк швидко поглянув на нього.

– О, перепрошую! Не впiзнав вас, пане!

«Та я й сам себе не впiзнаю… – подумав Ленгдон, який доволi незатишно почувався в бiлiй краватцi-метелику, чорному фраку та бiлому жилетi. – Просто не я, а якийсь невiдомий звiр». Класичний фрак Ленгдона мав майже тридцять рокiв – вiн зберiгся в професора вiд часiв принстонського клубу Лiги плюща, однак завдяки регулярному плаванню це вбрання досi сидiло вiдмiнно. Ленгдон збирався поспiхом i схопив з гардеробу не той чохол: звичний смокiнг так i лишився на вiшаку.

– У запрошеннi йшлося про чорно-бiле, – промовив Ленгдон, пiдiйшовши до Фернандо. – Сподiваюся, фрак у цi правила вписуеться?

– Фрак – це класика! Ваш вигляд просто неперевершений!

Чоловiк метушливо пошукав, знайшов потрiбний бейдж i акуратно причепив його на лацкан Ленгдоновi.

– Для мене велика честь познайомитися з вами, пане, – сказав вусань. – Без сумнiву, ви вже бували в нас?

Ленгдон поглянув з-пiд павучих лап на будiвлю, що мерехтiла попереду.

– Власне, мене навiть незручно зiзнатися – не бував.

– Нi?! – Чоловiк удав, нiби падае. – Ви не поцiновувач сучасного мистецтва?

Ленгдоновi завжди цiкавою була загадка сучасного мистецтва – передусiм дослiдження того, чому певнi його витвори вважаються шедеврами: ляпки Джексона Поллока, бляшанки з супом Ендi Воргола, простi кольоровi прямокутники Марка Ротко. Хай там як, а Ленгдоновi значно цiкавiше було обговорювати релiгiйний символiзм Іеронiма Босха чи мазки Франсiско Гойi.

– Я бiльшою мiрою класицист, – вiдказав Ленгдон. – Краще розумiю да Вiнчi, нiж де Кунiнга.

– Але ж да Вiнчi i де Кунiнг такi подiбнi!

Ленгдон терпляче всмiхнувся.

– Отже, менi е що дiзнатися про де Кунiнга.

– Ну то ви наразi в найкращому мiсцi для цього! – Фернандо вказав на масивну будiвлю. – У цьому музеi ви знайдете найкращу у свiтi колекцiю сучасного мистецтва! Дуже сподiваюсь, вам сподобаеться!

– Мабуть, так, – вiдповiв Ленгдон. – Тiльки я хотiв би знати, чому я тут.

– Усi хотiли б знати! – весело розсмiявся вусань, хитаючи головою. – Той, хто вас запросив, дуже мало розповiдав про мету сьогоднiшнього заходу. Навiть працiвники музею не знають, що вiдбудеться. Таемниця – це вже надзвичайно цiкаво; ходять шаленi чутки! Там уже кiлькасот гостей, чимало вiдомих облич – i нiхто й гадки не мае, що дiятиметься сьогоднi ввечерi!

Тепер Ленгдон усмiхнувся. Мало хто на землi наважився б розiслати в останню мить запрошення, в яких, по сутi, написано: «У суботу ввечерi. Будьте тут. Повiрте менi». І мало до кого прийшли б сотнi поважних осiб, кинувши все й вилетiвши до пiвнiчноi Іспанii на таке запрошення.

Ленгдон вийшов з-пiд павучихи й попрямував хiдником, поглядаючи на велетенський червоний банер, що гойдався над головою.


ВЕЧІР З ЕДМОНДОМ КІРШЕМ

«Самовпевненостi Едмондовi точно нiколи не бракувало!» – розсмiявся в думцi Ленгдон.

Приблизно двадцять рокiв тому юний Еддi Кiрш став одним iз перших студентiв Ленгдона в Гарвардському унiверситетi – комп’ютерник iз неохайною кучмою на головi, чия цiкавiсть до кодiв покликала його на семiнар для першого курсу «Коди, шифри та мова символiв», який вiв Ленгдон. Гострий розум Кiрша справив на Ленгдона глибоке враження, i хоча Кiрш iз часом покинув запилюжений свiт семiотики заради свiжих комп’ютерних перспектив, вони з Ленгдоном були мiцно пов’язанi як учень i вчитель довгi роки пiсля того, як Кiрш закiнчив навчання.

«Тепер учень обiгнав учителя, – подумав Ленгдон. – На кiлька свiтлових рокiв».

Сьогоднi Едмонд Кiрш був усесвiтньовiдомим дiячем-одинаком – спецiалiст iз комп’ютерiв при мiльярдному капiталi, футурист, винахiдник i пiдприемець. У своi сорок рокiв вiн уже породив неймовiрну кiлькiсть передових технологiй, кожна з яких становила крок уперед у таких рiзних галузях, як робототехнiка, нейрологiя, штучний iнтелект i нанотехнологii. А його точнi прогнози щодо майбутнiх наукових вiдкриттiв створили навколо цього чоловiка ореол загадки.

Ленгдон вважав, що страшнуватий хист Едмонда щодо прогнозiв майбутнього походить вiд того, що цей чоловiк надзвичайно багато знае про довколишнiй свiт. Адже скiльки Ленгдон його пам’ятае, Едмонд був ненаситним бiблiофiлом – читав усе, що траплялося пiд руку. Ленгдон нi в кого не бачив такоi пристрастi до книжок i такого вмiння запам’ятовувати змiст.

Останнi кiлька рокiв Кiрш жив здебiльшого в Іспанii, пояснюючи цей вибiр своiм романом зi старосвiтською красою цiеi краiни, ii авангардною архiтектурою, ексцентричними барами й чудовою погодою.

Раз на рiк, коли Кiрш повертався до Кембриджа[4 - Мiсто в США, назване на честь унiверситетського мiста в Англii. Там розташованi, зокрема, Гарвардський унiверситет i Массачусетськ

Сторінка 5

й технологiчний iнститут.] з лекцiею в медiалабораторii Массачусетського технологiчного iнституту, Ленгдон обiдав з ним у якому-небудь новомодному бостонському закладi, про який ранiше й не чув. Вони нiколи не розмовляли про технiку – Кiрш завжди хотiв обговорювати з Ленгдоном виключно мистецтво.

– Ти, Роберте, мiй культурний зв’язковий! – часто жартував Кiрш. – Мiй особистий дослiдник мистецтва у вiльному пошуку!

Натяк на сiмейний статус Ленгдона був особливо iронiчним тому, що походив iз вуст iншого холостяка, який засуджував моногамiю як «образу для еволюцii» i за останнi роки опинявся на знiмках папарацi в товариствi рiзноманiтних супермоделей.

З огляду на репутацiю Кiрша як новатора-комп’ютерника, його було б легко уявити таким собi технарем у футлярi. Натомiсть вiн цiлеспрямовано творив iз себе сучасну поп-зiрку зi знайомими у свiтських колах, одягався за останньою модою, слухав загадкову андеграундну музику й зiбрав велику колекцiю робiт iмпресiонiстiв i сучасних митцiв. Кiрш часто писав Ленгдоновi, просячи поради щодо нових витворiв, якi хотiв придбати для своеi колекцii.

«А потiм робить iз точнiстю до навпаки», – думав Ленгдон. Приблизно за рiк до того Кiрш здивував Ленгдона питанням не про мистецтво, а про Бога – як на самопроголошеного атеiста, дивна тема. Над тарiлкою крудо на реберцях у бостонськiй Tiger Mama Кiрш намагався добути з Ленгдоновоi бази знань головнi вiрування рiзних релiгiй, особливо рiзнi версii створення свiту.

Ленгдон дав Кiршевi широку панораму вiрувань, почавши з того, як бачать створення свiту юдеi, християни й мусульмани, пiсля чого перейшов до iндуiстськоi версii про Брахму, вавилонського мiфу про Мардука та iнших.

– Хотiлося б знати, – сказав Ленгдон, коли вони виходили з ресторану, – чому футуриста зацiкавило минуле? Чи означае це, що наш славетний атеiст нарештi знайшов Бога?

Едмонд весело розсмiявся:

– Мрii, мрii! Я просто прикидаю масштаби того, з чим змагаюся, Роберте.

Ленгдон усмiхнувся. «Типово».

– Що ж, наука i релiгiя – не конкуренти, це двi рiзнi мови, якi говорять про те саме. У свiтi е мiсце для них обох.

Пiсля цiеi зустрiчi Едмонд майже цiлий рiк не виходив iз ним на зв’язок. А потiм нi з того нi з сього три днi тому Ленгдон отримав конверт iз логотипом FedEx, у якому лежали квиток на лiтак, пiдтвердження готельного бронювання i записка вiд Едмонда з проханням завiтати на оцю подiю: «Роберте, для мене особливо важлива твоя присутнiсть. Цей вечiр став можливим завдяки тим думкам, якими ти подiлився зi мною пiд час нашоi останньоi зустрiчi».

Ленгдон дуже здивувався. У тiй розмовi й близько не було нiчого бодай трохи дотичного до лекцii чи iншоi подii, яку мiг улаштувати футуролог.

У конвертi також лежала чорно-бiла картинка, де були зображенi двое людей обличчями одне до одного. Кiрш написав для Ленгдона короткий вiрш.

Роберте,
Ти подивись на мене просто —
Вiдкрию я порожнiй простiр.

    Едмонд





Ленгдон усмiхнувся, побачивши картинку – тонкий натяк на пригоду, яка вiдбувалася з Ленгдоном кiлька рокiв тому. Силует келиха – або ж чашi Грааля – проступав мiж двох облич.

Тепер Ленгдон стояв перед музеем, вельми цiкавий дiзнатися, що ж збираеться оголосити його колишнiй учень. Легкий вiтерець ворушив хвiст його фрака, професор iшов цементним хiдником уздовж берега звивистоi рiчки Нервйон, яка колись була живою кров’ю метушливого промислового мiста. У повiтрi трохи пахло мiддю.

На поворотi хiдника Ленгдон нарештi дозволив собi подивитися на масивний музей, який мерехтiв уже близько. За одним разом окинути оком будiвлю було неможливо. Натомiсть погляд ковзав урiзнобiч понад чудернацькими видовженими формами.

«Ця будiвля не просто порушуе правила, – подумав Ленгдон. – Вона взагалi на них не зважае. Ідеальне мiсце для Едмонда».

Музей Гуггенхайма в Бiльбао нагадував образ iз якоiсь iнопланетноi галюцинацii – колаж закручених металевих форм, якi наче геть випадковим чином спираються одна на одну. Хаотична маса споруди розкинулася, вкрита понад тридцятьма тисячами титанових плиток, якi блищать, мов риб’яча луска, i надають будiвлi водночас органiчного й iнопланетного вигляду – немов iз води вилiз якийсь футуристичний левiафан i розлiгся на березi, щоб погрiтися на сонечку.

Коли будiвлю вiдкрили в 1997 роцi, The New Yorker вiтав архiтектора Франка Герi, який створив «фантастичний корабель мрii у хвилястому титановому запиналi», а iншi критики розсипалися в похвалах: «Найвеличнiша будiвля нашого часу!», «Меркурiанський блиск!», «Дивовижний архiтектурний витвiр!»

Вiд часу того дебюту було зведено десятки iнших «деконструктивiстських» будiвель – концертна зала iменi Волта Диснея в Лос-Анджелесi, виставковий центр «Свiт BMW» у Мюнхенi, навiть нова бiблiотека при альма-матер Ленгдона. Кожна з них мала радикально новiтнi дизайн i конструкцiю, однак Ленгдон сумнiвався, чи може бодай котрась iз них силою шоку дорiвнятися до музею Гуггенхайма в Бiльбао.

У мiру наближення Ленгдон бачив: фасад iз кожни

Сторінка 6

кроком наче змiнюе форму, показуе нове лице пiд кожним кутом. Тепер було видно найразючiшу iлюзiю музею. Коли на будiвлю дивитися так, то ефект неймовiрний: вона немов справдi пливе по водi, гойдаючись на поверхнi широкоi «лагуни нескiнченностi» понад зовнiшньою стiною.

Ленгдон на мить зупинився помилуватися цим, а тодi перейшов лагуну мiнiмалiстичним мiстком, який вигинався понад рiвним водяним дзеркалом. Посеред того мосту професор здригнувся вiд гучного сичання. Воно лунало з-пiд нiг. Вiн рiзко спинився: з-пiд кладки вилiтала вихором хмарина туману. Туман огорнув його, пiсля чого покотився над лагуною в бiк музею, вкутав пiднiжжя споруди.

«Скульптура-туман», – подумав Ленгдон.

Вiн читав про цей витвiр японського митця Фудзiко На-каi. Ця «скульптура» революцiйна: вона створюеться засобами видимого повiтря i становить завiсу туману, який з’являеться i з часом розсiюеться; а оскiльки вiтри й атмосфернi умовi протягом дня постiйно змiнюються, то скульптура також щоразу мае iнакший вигляд.

Мiст припинив сичати, а Ленгдон дивився, як стiна туману тихо звиваеться над лагуною, немов якась жива iстота. Ефект був неземний i спантеличував. Тепер неначе весь музей висiв на хмарi над водою, як той корабель-привид посеред моря.

Щойно Ленгдон зiбрався йти далi, як тиху гладiнь води розiрвали немов невеликi вулканiчнi виверження. Раптово п’ять вогняних стовпiв здiйнялися з самоi лагуни до неба з реактивним гудiнням – i туман протяли яснi вибухи свiтла, вiдображуючись у титановiй плитцi будiвлi.

Архiтектурний смак Ленгдона бiльше тяжiв до музеiв класичного стилю на взiрець Лувру чи Прадо, однак вiн дивився на туман та полум’я над лагуною i не мiг уявити кращого, нiж цей ультрасучасний музей, мiсця для подii, яку влаштовуе людина з любов’ю до мистецтва i всього наднового, з гострим поглядом у майбутне.

І ось, iдучи крiзь туман, Ленгдон поспiшив до входу – зловiсного чорного отвору, який розкривала перед ним споруда-рептилiя. Наближаючись до порога, професор стривожено вiдчував: вiн заходить у пащу дракона.




Роздiл 2


Амiрал Луiс Авiла сидiв за стiйкою в порожньому барi незнайомого мiста. Пiсля довгоi подорожi його мучили спрага i втома – вiн щойно прилетiв сюди, завершивши справу, заради якоi за дванадцять годин подолав багато тисяч миль. Вiн надпив уже другу склянку тонiку й роздивлявся кольорову батарею пляшок по той бiк шинкваса.

«У пустелi кожен може лишатися стриманим, – думав адмiрал, – але тiльки вiрний здатний сидiти посеред оази i з власноi волi не випити нi краплi».

Авiла й справдi не пив нi краплi диявольського зiлля майже цiлий рiк. Помiтивши свое вiдображення в дзеркальних полицях, вiн дозволив собi рiдкiсну мить задоволеностi обличчям, яке поглянуло на нього звiдти.

Авiла був одним iз тих щасливих середземноморцiв, кому вiк радше додавав привабливостi, анiж вiдбирав. З роками його шорстка чорна щетина стала поважною срiблястою бородою, вогняний погляд чорних очей пом’якшав i набув спокiйноi впевненостi, а суха смаглява шкiра, туго обтягуючи худе обличчя, взялася тонкими зморшками, надаючи адмiраловi вигляду людини, яка весь час мружить очi на сонцi.

Навiть у шiстдесят три його тiло лишалося струнким i бадьорим – i гарну статуру пiдкреслював бездоганний стрiй. Авiла сидiв за шинквасом у повнiй бiлiй адмiральськiй формi – величному вбраннi, яке складалося з двобортного кiтеля з широкими погонами, при поважнiй кiлькостi медалей за службу, крохмальноi сорочки з комiром-стiйкою та бiлих штанiв, облямованих шовком.

«Можливо, iспанська Армада вже не найпотужнiший флот на землi, але як офiцеровi добре вдягтися, ми знаемо!»

Адмiрал уже кiлька рокiв не вбирав бiлого кiтеля, але той вечiр був особливим, i ранiше, йдучи вулицями цього незнайомого мiста, чоловiк тiшився з того, як захоплено поглядають на нього жiнки й розступаються чоловiки.

«Того, хто живе за кодексом честi, всi шанують».

– ?Otra tоnica? – спитала красуня за шинквасом. Їй уже минуло тридцять, вона мала квiтучу фiгуру й грайливо всмiхалася.

Авiла похитав головою:

– No, gracias.[5 - – Ще тонiк?– Нi, дякую (iсп.).(Надалi переклад з iспанськоi мови у виносках не маркуеться.)]

Бар був геть порожнiй, i Авiла вiдчував, як кельнерка милуеться ним. Приемно було знов опинитися на виднотi. «Я повернувся з безоднi».

Та жахлива подiя, що практично зруйнувала життя Авiли п’ять рокiв тому, навiки причаiлася в закутках його пам’ятi – одна-едина оглушлива мить, коли земля розверзлась i ковтнула його.

Севiльський собор.

Великоднiй ранок.

Сонце Андалусii лило промiння крiзь вiтражi, розсипаючи калейдоскоп кольорiв кам’яною залою храму. Органнi труби спiвали радiсним громом, а тисячi вiрян зiбралися пiд склепiнням святкувати чудо Воскресiння.

Авiла стояв на колiнах бiля вiвтарноi загорожi, i серце адмiрала переповнювали радiсть i вдячнiсть. Прослуживши все життя в морi, тепер вiн здобув найдивовижнiший Господнiй дар – сiм’ю. Широко всмiхаючись, Авiла озирнувся й подивився через плече на свою

Сторінка 7

олоду дружину Марiю, яка сидiла на лавi, перепочиваючи: з важким животом iй було незручно пройти так далеко вглиб храму. Поряд iхнiй трирiчний син Пепе радiсно махав батьковi рукою. Авiла пiдморгнув хлопчиковi, а Марiя лагiдно всмiхнулася чоловiковi.

«Дякую Тобi, Боже!» – думав Авiла, розвертаючись до вiвтаря, щоб прийняти причастя.

Мить – i оглушливий вибух пролунав пiд прекрасним склепiнням.

Спалах – i весь його свiт був поглинутий вогнем.

Вибухова хвиля жбурнула Авiлу на вiвтарну загорожу, його тiло завалила пекуча лавина уламкiв камiння й шматкiв людських тiл. Коли Авiла отямився, то не мiг продихнути в густому диму i якусь мить не розумiв, де вiн i що дiеться.

І тут з-поза дзвону у вухах вiн почув зойки. Авiла зiп’явся на ноги, тепер уже усвiдомлюючи, який жах коiться навколо. Вiн сказав собi: це просто страшний сон. Хитаючись, побрiв через повний диму храм, шкандибаючи повз стогони, повз скалiченi тiла туди, де щойно були його дружина й син.

Там не було нiчого.

Нi лав. Нi людей.

Тiльки закривавленi уламки на кам’янiй пiдлозi.

Цей похмурий спогад, на щастя, перервав дзвiночок на дверях бару. Авiла схопив свiй тонiк i зробив швидкий ковток, намагаючись струсити з себе темряву – як йому вже стiльки разiв доводилося робити.

Дверi бару розчахнулись, i Авiла побачив: у примiщення ввалилося двое здорованiв. Вони фальшиво горлали вболiвальницьку пiсню, були вбранi в зеленi футболки, якi ледве прикривали об’емнi животи. Очевидно, цього вечора результат матчу був на користь приiжджоi команди Ірландii.

«Натяк зрозумiлий», – подумав Авiла й пiдвiвся. Попросив рахунок, але кельнерка пiдморгнула i махнула рукою. Авiла подякував i зiбрався йти.

– Хай йому грець! – крикнув один зi здорованiв, дивлячись на поважну форму Авiли. – Та це ж король Іспанii!

Обидва зареготали й похитнулися, нахилившись у бiк адмiрала.

Авiла спробував обминути iх i вийти, але бiльший з уболiвальникiв грубо схопив його за руку й посадив назад за стiйку.

– Стривайте, ваша величносте! Ми сюди здалеку приiхали; маемо випити по кухлику з королем!

Авiла скоса глянув на лапу незнайомця, що вчепилась у напрасований рукав кiтеля.

– Вiдпустiть, – спокiйно мовив вiн. – Менi треба йти.

– Нi… тобi треба з нами пивця випити, amigo!

Чоловiк учепився в рукав ще мiцнiше, а його товариш став тицяти пальцем у медалi на грудях Авiли.

– Та ти, батяню, герой! – Чоловiк посмикав за одну з найцiннiших вiдзнак Авiли. – Середньовiчний жезл? То ось який ти, лицар в осяйнiй бронi! – розреготався вiн.

«Терпiння!» – нагадав собi Авiла. Вiн зустрiчав безлiч подiбних людей – нещасних простакiв, якi нiколи по-справжньому не боролися нi за що i слiпо порушують чужi права й свободи, що iх хтось вiдстояв для них.

– Власне, – спокiйно вiдказав Авiла, – жезл – це символ Unidad de Operaciones Especiales iспанського вiйськового флоту.

– Спецназ? – Чоловiк удав, що тремтить вiд страху. – Справляе враження. А оце що значить? – Вiн показав на праву руку Авiли.

Авiла подивився на свою руку. Посерединi, на м’якiй частинi долонi, чорнiло татуювання – символ iз чотирнадцятого столiття.








«Цей знак – мiй захист, – подумав Авiла, дивлячись на емблему. – Але зараз я захисту не потребую».

– А нехай, – сказав хулiган, урештi вiдпустивши руку Авiли й перемкнувши увагу на кельнерку. – А ти мила, – зауважив вiн. – Що, стовiдсоткова iспанка?

– Так, – люб’язно вiдказала вона.

– Що, нiчого iрландського в тобi не було?

– Нi.

– А хочеш?

Чоловiк, звиваючись вiд iстеричного смiху, стукнув кулаком по шинквасу.

– Дайте iй спокiй! – наказав Авiла.

Той розвернувся, люто свердлячи iспанця очима.

Другий уболiвальник штурхнув Авiлу в груди:

– Будеш командувати, що нам робити?!

Авiла глибоко вдихнув – сьогоднiшня довга подорож його втомила – i вказав на шинквас.

– Панове, будь ласка, сядьте. Я вiзьму вам пива.


***

«Як добре, що вiн лишився!» – подумала кельнерка. Хоча жiнка i вмiла себе захистити, але вiд того, як офiцер спокiйно поводиться з цими двома дикунами, в неi трохи завмирало серце – i вона сподiвалася, що цей чоловiк лишиться до самого закриття закладу…

Офiцер замовив два кухлi пива й тонiк для себе i знову сiв бiля шинкваса. Футбольнi хулiгани вмостилися обабiч адмiрала.

– Тонiк?! – дражнився один. – А я думав, ми разом вип’емо.

Офiцер утомлено всмiхнувся до кельнерки i допив свiй тонiк.

– На жаль, маю важливу зустрiч, – мовив офiцер, пiдводячись. – Гарно вам посидiти.

Щойно вiн устав, як здорованi, мов за командою, рiзко опустили своi лапищi йому на плечi й посадили назад на стiлець. В очах адмiрала зблиснула iскра гнiву – i згасла.

– Дiду, гадаю, ти не став би залишати свою подружку з нами, – здоровань поглянув на кельнерку й огидно поворушив язиком.

Офiцер iз хвилину тихо посидiв, а потiм сунув руку в кишеню кiтеля.

Здорованi знову схопили його за рукави:

– Гей, що ти робиш?!

Офiцер повагом дiстав мобiльний телефон i сказав щось по-iспанс

Сторінка 8

ки. Мужики витрiщилися на нього, а тодi адмiрал знову заговорив англiйською.

– Перепрошую, маю зателефонувати дружинi й попередити, що прийду пiзно. Схоже, доведеться затриматись.

– Оце вже дiло, батяню! – сказав бiльший, випив одним духом свiй кухоль i хряснув ним об шинквас.

– Наливай iще!

Наповнюючи кухлi хулiганiв, кельнерка в дзеркало помiтила, як офiцер натискае кiлька клавiш телефона i прикладае до вуха. Додзвонившись, швидко заговорив по-iспанськи:

– Le llamo desde el bar Molly Malone, – промовив адмiрал, прочитавши назву й адресу бару з пiдставки пiд кухоль, яка лежала на шинквасi. – Calle Particular de Estraunza, ocho. – І через кiлька секунд додав: – Necesitamos ayuda inmediatamente. Hay dos hombres heridos[6 - Я телефоную з бару «Моллi Мелоун». Вулиця Партiкуляр де Естраунса, вiсiм. Потрiбна термiнова допомога. Двое поранених.].

І поклав трубку.

«?Dos hombres heridos?» Серце кельнерки закалатало.

Не встигла вона зрозумiти, що це мало б означати, як за шинквасом крутнувся бiлий вихор – офiцер рiзко розвернувся вправо й наддав лiктем у нiс бiльшому з хулiганiв: пролунав гидкий хрускiт. Обличчя здорованя заюшила кров, вiн упав навзнак. Не встиг його товариш щось зробити, як другий лiкоть адмiрала влучив йому пiд дих – i той хулiган теж полетiв зi стiльця. Кельнерка налякано дивилася на двох чоловiкiв на пiдлозi бару – один кричав вiд болю, а другий хапав ротом повiтря й тримався за горло. Офiцер поволi встав. Моторошно спокiйний, вiн дiстав iз гаманця сто евро i поклав на шинквас.

– Перепрошую, – сказав адмiрал по-iспанськи. – Скоро приiде полiцiя i вам допоможе.

Вiдтак вiн розвернувся i вийшов.


***

Надворi адмiрал Авiла набрав повнi груди вечiрнього повiтря й пiшов проспектом Масарредо до рiчки. Здалеку вже лунала сирена полiцii, i вiн вiдступив у тiнь, чекаючи, доки представники влади проiдуть мимо. Попереду була серйозна справа, й Авiла не мiг дозволити собi iнших ускладнень.

«Регент чiтко окреслив сьогоднiшне завдання».

Авiла вiдчував глибокий спокiй, приймаючи накази Регента. Жодних рiшень. Жодноi провини. Чиста дiя. Пiсля довгих рокiв командування надзвичайна полегкiсть була в тому, щоб вiдступити вiд стерна й передати керування кораблем комусь iншому.

«У цiй вiйнi я рядовий».

Кiлька днiв тому Регент подiлився з ним таким незручним секретом, що Авiла не мав iншого вибору, як узятися до цiеi справи й бути готовим довести ii до кiнця. Брутальнiсть учорашнього завдання досi не давала йому спокою, але вiн розумiв, що його вчинок буде пробачений.

«Існуе багато форм праведностi.

І до того, як настане нiч, попереду ще одна смерть».

Вийшовши на вiдкритий майдан бiля набережноi, Авiла поглянув на споруду, що височiла попереду. То було хвилясте мiсиво збоченських форм, вкритих металевою плиткою, – немов два тисячолiття поступу в архiтектурi просто викинуто у вiкно заради повного хаосу.

«Хтось називае це музеем. Я називаю це трiумфом потворностi».

Самозаглиблений i зосереджений, Авiла перетнув майдан, огинаючи химернi скульптури бiля музею Гуггенхайма в Бiльбао. Наближаючись, вiн дивився на юрми гостей, що походжали в найкращому чорно-бiлому вбраннi.

«Безбожнi маси зiбралися тут.

Однак цей вечiр стане зовсiм не таким, яким вони його уявляють».

Адмiрал поправив кашкет, розгладив кiтель, набираючись сили для непростого завдання, яке стояло перед ним. Сьогоднiшнiй вечiр е частиною великоi справи – хрестового походу праведностi.

Авiла пройшов двором до входу в музей, обережно торкаючись вервицi в кишенi.




Роздiл 3


Атмосфера музейного атрiуму нагадувала якийсь футуристичний храм.

Ленгдон зайшов – i його погляд одразу спрямувався до неба, понад колосальними бiлими колонами, понад високою скляною завiсою – до склепiння на шiстдесятиметровiй висотi, де з малих галогенових ламп линуло чисте бiле свiтло. У повiтрi, перетинаючи небеса, зависла цiла мережа переходiв, балконiв i мостiв, на них тут i там цятками виднiли чорно-бiлi гостi, якi заходили на верхнi галереi i виходили з них, стояли бiля високих вiкон, милуючись лагуною внизу. Поряд скляний лiфт безшумно ковзав по стiнi й повертався на землю по нових вiдвiдувачiв.

Такого музею Ленгдон ще нiколи не бачив. Навiть акустика тут була незвична. Замiсть традицiйноi поважноi тишi, створеноi за допомогою звукопоглинальних поверхонь, цей музей повнився бурмотiнням вiдлунь, голоси розкотисто вiдбивалися вiд каменю i скла. Для Ленгдона тiльки одне музейне вiдчуття залишилося звичним: стерильний присмак бiля кореня язика. Музейне повiтря всюди однакове – з нього вiдфiльтровано чужорiднi частинки й окислювачi, пiсля чого це повiтря зволожене йонiзованою водою до 45 вiдсоткiв.

Ленгдон пройшов кiлька навдивовижу вузьких пропускних пунктiв – в око йому впало багато озброеноi охорони – i врештi опинився бiля чергового столика реестрацii. Молода жiнка роздавала навушники.

– Audiogu?a?

Ленгдон усмiхнувся:

– Нi, дякую.

Коли вiн пiдiйшов ближче до столика, жiнка зупинил

Сторінка 9

його, перейшовши на чудову англiйську:

– Вибачте, пане, але сьогоднiшнiй господар заходу пан Едмонд Кiрш попросив усiх надiти аудiопристроi. Це частина заходу.

– А, тодi, звичайно, вiзьму.

Ленгдон простягнув руку по навушники, але вона жестом зупинила його, звiрила бейдж iз довгим списком запрошених, знайшла, пiсля чого видала навушники з вiдповiдним номером.

– Сьогоднiшню екскурсiю дiбрано iндивiдуально для кожного вiдвiдувача.

«Правда? – Ленгдон роззирнувся. – Для сотень гостей?» Ленгдон здивовано роздивився навушники – то була просто гладенька металева дужка з невеликими потовщеннями на кiнцях. Мабуть, помiтивши його зачудування, жiнка пiдiйшла i стала пояснювати:

– Це зовсiм нова модель. – Вона допомогла професоровi надiти цей пристрiй. – Датчики у вуха вставляти не потрiбно, вони просто торкаються обличчя.

Вона розташувала дужку на головi Ленгдона так, що датчики м’яко впиралися в обличчя мiж вилицею i скронею.

– Але як…

– Технологiя передачi через кiстку. Датчики подають звук безпосередньо в кiстки щелепи, i вiн досягае внутрiшнього вуха. Я випробовувала – дивовижне вiдчуття, наче голос говорить просто у вашiй головi. А вуха лишаються вiльними для зовнiшнiх розмов.

– Гарно придумано.

– Цю технологiю винайшов пан Кiрш понад десять рокiв тому. Тепер вона доступна в багатьох марках електронних навушникiв.

«Сподiваюся, Людвiг ван Бетховен свою частку отримав», – подумав Ленгдон, цiлком певний, що iстинним винахiдником цiеi технологii був композитор XVIII столiття, який, оглухнувши, здогадався приеднати до пiанiно металевий стрижень так, щоб можна було, граючи, тримати його в зубах. Таким чином Бетховеновi вдавалося чути музику завдяки вiбрацii щелепноi кiстки.

– Сподiваюся, вам сподобаеться, – сказала жiнка. – У вас близько години на огляд музею перед презентацiею. Ваш аудiогiд попередить вас, коли треба буде йти нагору, до зали.

– Дякую. Чи треба менi щось натискати, щоб?…

– Нi, прилад активуеться сам. Екскурсiя почнеться, щойно ви почнете рухатись.

– О так, зрозумiло, – усмiхнувся Ленгдон.

Вiн пiшов через атрiум, туди, де стояли й походжали iншi гостi – хто поодинцi, хто групками – усi вони чекали на лiфти й мали на головi такi самi дуги з датчиками, приставленими до вилиць.

Щойно вiн дiйшов до середини атрiуму, як у головi в нього пролунав чоловiчий голос:

– Добрий вечiр. Вiтаемо вас у музеi Гуггенхайма в Бiльбао. Ленгдон знав, що це аудiопристрiй, але все ж рiзко зупинився й озирнувся. Ефект був неймовiрний – саме такий, як описала йому жiнка. Складалося враження, що хтось говорить у нього в головi.

– Ми надзвичайно радi вам, професоре Ленгдон! – Голос звучав дружньо й легко, мав вишуканий британський акцент. – Мене звати Вiнстон, i я маю честь бути вашим гiдом сьогоднi.

«Чий же це голос записали – Г’ю Гранта чи що?»

– Сьогоднi, – бадьоро продовжив голос, – просимо вас почуватися вiльно, ходити де i як вам забажаеться, а я постараюся пояснити те, що ви побачите.

Схоже, крiм бадьороi артистичноi озвучки, персоналiзованих записiв i технологii передачi звуку через кiстку, кожен аудiопристрiй був обладнаний GPS-навiгатором, який точно визначав, де перебувае гiсть, а отже, який коментар потрiбно для нього обрати.

– Я розумiю, сер, – додав голос, – що як професор мистецтва ви належите до наших освiчених гостей, тож моi коментарi, можливо, вам не надто потрiбнi. Навiть бiльше: ви, можливо, виявите повну незгоду з моiм аналiзом тих чи iнших експонатiв! – Голос нiяково розсмiявся.

«Серйозно? Хто йому це написав?»

Веселий тон та iндивiдуальний пiдхiд, авжеж, речi дуже милi, тiльки Ленгдоновi не вкладалося в голову, скiлькох зусиль могла коштувати персоналiзацiя сотень аудiопристроiв.

На щастя, голос змовк – немов його запрограмований вiтальний дiалог скiнчився.

Ленгдон подивився на другий край атрiуму й побачив над юрбою величезну розтяжку.


ЕДМОНД КІРШ


СЬОГОДНІ МИ ЗРОБИМО КРОК УПЕРЕД

«І що ж таке Едмонд збираеться проголосити?»

Ленгдон перевiв погляд до лiфтiв, де з невимушеною розмовою юрмилися гостi: серед них вiн помiтив двох вiдомих засновникiв глобальних iнтернет-компанiй, видатного iндiйського актора та iнших гарно вбраних поважних осiб, i в Ленгдона виникло вiдчуття, що вiн мав би iх знати, але не знае.

Не бажаючи й не почуваючись готовим пiдтримувати свiтськi балачки про соцiальнi мережi та Боллiвуд, Ленгдон пiшов у протилежному напрямку, в бiк чималого витвору сучасного мистецтва, що стояв пiд дальшою стiною.

Інсталяцiя розташовувалася в темному гротi i складалася з дев’яти вузьких конвеерних стрiчок, якi виiжджали зi щiлин у пiдлозi й рухалися вгору, зникаючи в щiлинах у стелi. Це скидалося на дев’ять рухомих дорiжок, тiльки вони рухалися вертикально. На кожнiй стрiчцi був напис, який розгортався до небес.



Я молюся вголос… Чую твiй запах на шкiрi… Промовляю твое iм’я.


Наблизившись, Ленгдон зрозумiв: насправдi стрiчки не рухались; iлюзiю створювала «шкiра» з крихiтних LED-лампочок на к

Сторінка 10

жнiй вертикальнiй лiнii. Лампочки загорялися, швидко утворюючи слова, якi виникали на пiдлозi, рухалися вгору стрiчкою i зникали в стелi.



Я гiрко плачу… Була кров… Нiхто менi не казав.


Ленгдон походив бiля вертикальних стрiчок, обiйшов iх, вчитався.

– Ця виклична робота, – проголосив аудiогiд, раптово повернувшись, – мае назву «Інсталяцiя для Бiльбао», вона створена концептуальною мисткинею Дженнi Гольцер. Складаеться з дев’яти сигнальних щитiв iз LED-пiдсвiткою, кожен з них мае висоту дванадцять метрiв. Щитами рухаються цитати баскською, iспанською та англiйською мовами – усi стосуються жахiття СНІДу i болю тих людей, якi пережили важку втрату через цю хворобу.

Ленгдон мав вiдзначити: витвiр зачаровував, навiть сповнював серце скорботою.

– Можливо, вам доводилося ранiше бачити витвори Дженнi Гольцер?

Ленгдон вiдчував, що текст, який рухаеться до небес, гiпнотизуе його.



Я ховаю свою голову… Я ховаю твою голову… Я ховаю тебе.


– Мiстере Ленгдон? – прозвучав голос у головi. – Чи ви мене чуете? Чи працюе ваш аудiопристрiй?

Ленгдон здригнувся, вихоплений iз плину думок.

– Перепрошую… що? Здрастуйте?

– Так, здрастуйте! – вiдгукнувся Вiнстон. – Здаеться, ми вже привiталися? Я просто перевiряв, чи вам мене чути.

– О… вибачте… – затнувся Ленгдон i, рiзко вiдвернувшись вiд експоната, кинув погляд через залу. – Я думав, що ви – запис! Я не розумiв, що на лiнii жива людина!

Ленгдон уявив собi безлiч кабiнок – у кожнiй сидить людина з аудiопристроем на головi та музейним каталогом.

– Усе гаразд, сер. Сьогоднi ввечерi я ваш особистий гiд.

У вашому аудiопристроi е й мiкрофон. Ця програма влаштована iнтерактивно, щоб ми з вами могли вести бесiди про мистецтво.

Ленгдон тепер помiтив: iншi гостi також говорять у своi аудiопристроi. Навiть тi, хто прийшов iз кимось, здаеться, трохи вiддалились одне вiд одного, замислено перезираючись, немов за розмовою кожен iз власним екскурсоводом.

– І що, кожен iз гостей мае особистого гiда?

– Так, сер. Сьогоднi ми проводимо iндивiдуальнi екскурсii для трьохсот вiсiмнадцяти гостей.

– Неймовiрно!

– Ну, як вам вiдомо, Едмонд Кiрш – палкий прихильник технiки. Вiн розробив систему спецiально для музеiв, сподiваючись замiнити нею груповi екскурсii, яких вiн не терпить. Таким чином, кожен вiдвiдувач насолоджуеться особистою екскурсiею, ходить iз власною швидкiстю, ставить такi питання, яких, можливо, посоромився б перед групою. Така взаемодiя е значно ближчою до людини i дае зануритися глибше.

– Не хочу здатися старомодним, але чому б не ходити з кожним особисто?

– Логiстика, – вiдказав Вiнстон. – Якщо на подiю в музеi привести для кожного гостя по особистому екскурсоводу, то людей на поверхах стане вдвiчi бiльше, а отже, кiлькiсть гостей довелося б удвiчi скоротити. Крiм того, галас вiд гiдiв, якi всi говорили б одночасно, заважав би. Ідея полягала в тому, щоб був можливий цiлiсний дiалог. Одна з цiлей мистецтва, як завжди каже мiстер Кiрш, – сприяти дiалогу.

– Повнiстю з вами згодний, – сказав Ленгдон, – i саме тому люди часто ходять до музеiв iз друзями. Цi аудiопристроi можна сприймати як антисоцiальне явище.

– Ну, – спокiйно вiдказав невидимий британець, – якщо ви прийшли з вашою парою чи друзями, можна записати всi аудiопристроi пiд одного екскурсовода i з приемнiстю обговорювати виставку разом. Програма дуже гнучка.

– Схоже, ви маете вiдповiдi на всi питання!

– Власне, така моя робота, – сором’язливо розсмiявся гiд i швидко змiнив тон. – Ну а тепер, професоре, якщо ви пройдете через атрiум до вiкон, то побачите найбiльшу картину в музеi.

Ленгдон пiшов у бiк атрiуму, проминув привабливу пару за тридцять в однакових бейсболках. На обох шапках замiсть логотипа якоiсь корпорацii був несподiваний символ.








Цей знак Ленгдон добре знав, але на бейсболцi нiколи не бачив. Останнiм часом ця вигадливо стилiзована лiтера A стала всесвiтнiм символом групи, яка на планетi швидко зростала i за чисельнiстю, i за впливом, – атеiстiв. З кожним днем вони дедалi наполегливiше говорили про те, чим, на iхню думку, небезпечна релiгiйна вiра.

«Тепер атеiсти мають своi бейсболки?»

Обвiвши поглядом зiбрання генiiв технiки навколо, Ленгдон нагадав собi: чимало з цих людей, iнтелектуалiв з аналiтичним розумом, iмовiрно, рiзко налаштованi проти релiгii, як i Едмонд. Сьогоднiшня публiка була, м’яко кажучи, не «рiдною» для професора релiгiйноi символiки.




Роздiл 4



ConspiracyNet.com


ОСТАННІ НОВИНИ



Оновлено: Топ-10 публiкацiй дня вiд ConspiracyNet можна оглянути, натиснувши тут. А також – просто зараз вiдбуваеться приголомшлива подiя!



ПРО ЩО ХОЧЕ РОЗПОВІСТИ ЕДМОНД КІРШ?



Титани технологii заполонили Бiльбао: сьогоднi ввечерi вiдбуваеться VIP-подiя пiд проводом футуриста Едмонда Кiрша в музеi Гуггенхайма. Музей посилено охороняеться, гостям привiд для зiбрання не розголошували, але журналiсти ConspiracyNet отримали з поiнформованих iнсайдерських джерел iнформацiю, з якоi

Сторінка 11

можна зробити висновок: Едмонд Кiрш скоро почне свою промову i збираеться здивувати гостей великим науковим вiдкриттям. ConspiracyNet i надалi стежитиме за перебiгом подiй i повiдомлятиме всi новини.





Роздiл 5


Найбiльша синагога Європи розташована в Будапештi на вулицi Дохань. Масивна будiвля в мавританському стилi з двома потужними шпилями мае сидiння для понад трьох тисяч вiрян: лави в нижнiй залi призначенi для чоловiкiв, а на балконi – для жiнок.

У саду при синагозi у великiй ямi поховано тiла сотень угорських евреiв, якi загинули пiд час лихолiття нацистськоi окупацii. Мiсце того поховання позначено Деревом Життя – металева скульптура являе собою плакучу вербу, на кожному з листкiв якоi написано iм’я загиблоi людини. Пiд вiтром металеве листя дзвенить, i над освяченою землею розкочуеться моторошна луна.

Понад тридцять рокiв настоятелем Великоi синагоги був видатний знавець Талмуду i Каббали рабi Єгуда Кьовеш, який, попри похилий вiк i слабке здоров’я, залишався активним членом юдейськоi громади як Угорщини, так i свiту.

За Дунаем сiдало сонце, i рабi Кьовеш виходив iз синагоги. Проминав бутики й загадковi «руiн-бари»[7 - Своерiдний формат барiв – розташованi в напiвзруйнованих будiвлях. У Будапештi багато таких закладiв у будинках старого еврейського кварталу.] вулицi Дохань, прямуючи додому на площу 15 березня, у двох кроках вiд мосту Ержебет, що сполучае давнi мiста Буду i Пешт, котрi офiцiйно стали одним мiстом лише у 1873 роцi.

Не за горами був Песах – зазвичай найвеселiша пора для Кьовеша, – проте вiдколи вiн повернувся минулого тижня з Парламенту свiтових релiгiй, рабi вiдчував лише бездонну тривогу.

«Краще б я туди не приiжджав…»

Надзвичайна зустрiч iз епископом Вальдеспiно, алламою Саедом аль-Фадлом i футурологом Едмондом Кiршем не давала Кьовешевi спокою вже четвертий день.

Повернувшись додому, рабi пiшов у двiр, де в садку вiдiмкнув хазiко – маленький флiгель, що слугував йому за особисту каплицю i кабiнет.

У будиночку була одна-едина кiмната з високими полицями, якi вгиналися пiд вагою богословських томiв. Кьовеш пiдiйшов до столу i сiв, невдоволено поглянувши на безлад перед собою.

«Побачив би хто мiй стiл цього тижня – подумав би, що я збожеволiв…»

На столi лежали вiдкритими кiлька складних релiгiйних текстiв – iхнi сторiнки були облiпленi папiрцями для записiв. Далi на дерев’яних пiдставках розташувалися так само вiдкритi важкi томи – Тора iвритом, арамейською та англiйською мовами; усi вони були вiдкритi на тiй самiй книзi.

Буття.

«На початку…»

Кьовеш, звичайно, мiг цитувати Книгу Буття з пам’ятi всiма трьома мовами; читав вiн радше академiчнi коментарi до Книги Зоар та складноi каббалiстичноi космологii. Адже для такого богослова, як рабi Кьовеш, вивчати Книгу Буття – це приблизно як для Ейнштейна повертатися до шкiльноi арифметики. Однак цього тижня поважний рабин займався саме цим, а його записник на столi просто-таки обсiли липкi папiрцi з нотатками – так швидко накиданими, що Кьовеш сам ледве мiг розiбрати, що там написав.

«Я наче розум втратив…»

Рабi Кьовеш почав iз Тори – Книги Буття, яку визнають i юдеi, i християни. «На початку сотворив Бог небо i землю». Далi вiн звернувся до коментарiв Талмуду, перечитав раби-нiчнi пояснення Ма’асех Берешiт – Акту Творення. Вiдтак занурився в мiдрашi, замислився над тлумаченнями вiд рiзних поважних екзегетiв, якi намагалися дати раду з суперечливими моментами традицiйноi iсторii створення свiту. Урештi Кьовеш зарився в мiстичну каббалiстику Зоару, в якiй непiзнаваний Бог виявляеться як десять рiзних сефiрот – чи вимiрiв, розташованих понад каналами, що утворюють еднiсть, вiдому як Дерево Життя, з якого розквiтають чотири окремi всесвiти.

Загадковiсть i заплутанiсть вiрувань юдаiзму завжди заспокоювала Кьовеша, нагадуючи: Бог не створював людину здатною зрозумiти все на свiтi. Однак зараз, побачивши презентацiю Едмонда Кiрша й замислившись над простотою i зрозумiлiстю його вiдкриття, Кьовеш почувався так, наче останнi три днi передивляеться колекцiю застарiлих суперечностей. У якийсь момент вiн змiг лише вiдкласти давнi тексти вбiк i пройтися понад Дунаем, аби зiбратися з думками.

Рабi Кьовеш нарештi почав усвiдомлювати болiсну правду: робота Кiрша дiйсно матиме руйнiвнi наслiдки для душ вiрян усього свiту. Одкровення науковця рiзко суперечило практично всiм релiгiйним доктринам, i то напрочуд просто й переконливо.

«Не можу забути останне зображення, – думав Кьовеш, згадуючи печальний пiдсумок презентацii Кiрша, яку вони дивилися з екрана великого телефона науковця. – Така новина вплине на кожну людину, не лише на вiрян».

І тепер, попри довгi роздуми останнiх днiв, рабi Кьовеш не почувався нi на йоту ближчим до розумiння, що робити з iнформацiею, наданою Кiршем.

Вiн сумнiвався, що Вальдеспiно чи аль-Фадл змогли прояснити для себе цю ситуацiю краще. Трое богословiв два днi тому спiлкувалися телефоном, але ця розмова нiчого не дала.

– Друзi! – почав Вальдеспiно. – Вочев

Сторінка 12

дь, презентацiя пана Кiрша викликае стурбованiсть… на багатьох рiвнях. Я дуже радив йому зателефонувати менi та обговорити це додатково, але вiн мовчить. Зараз, гадаю, нам треба щось вирiшувати.

– Я вже вирiшив, – вiдказав аль-Фадл. – Ми не можемо сидiти склавши руки. Потрiбно взяти ситуацiю пiд контроль. Кiрш широко вiдомий зневагою до релiгii, i вiн оформить свое вiдкриття так, щоб завдати максимального удару майбутньому вiри. Потрiбно дiяти на випередження. Самим заявити про це вiдкриття. Негайно. Треба подати його в такому свiтлi, щоб воно якомога менше зашкодило вiрянам у духовному свiтi.

– Я розумiю: нам потрiбно зробити публiчну заяву, – сказав Вальдеспiно, – але, на жаль, не можу уявити, як подати таке без загрози. – Вiн важко зiтхнув. – Також проблема полягае в тому, що ми дали обiцянку пановi Кiршу зберiгати його таемницю.

– Правда, – вiдгукнувся аль-Фадл. – Мене теж турбуе ця обiцянка, однак нам потрiбно обирати менше зло i дiяти заради бiльшого добра. Пiд ударом ми всi: мусульмани, юдеi, християни, iндуiсти – усi релiгii; i, зважаючи, що вiра кожного з нас дае людинi засадничу iстину, яку намагаеться пiдiрвати пан Кiрш, ми зобов’язанi подати цей матерiал так, щоб не стривожити наших громад.

– Боюся, такого розумного способу не iснуе, – мовив Вальдеспiно. – Якщо ми розглядаемо можливiсть публiчно розповiсти про заяву Кiрша, то единий життездатний спосiб у такому разi – посiяти сумнiв у його вiдкриттi, дискредитувати його до того, як вiн проголосить те, що зiбрався.

– Едмонд Кiрш? – вiдгукнувся аль-Фадл. – Блискучий науковець, який нiколи не помилявся? Хiба ми всi разом не були на зустрiчi з ним? Його презентацiя дуже переконлива.

Вальдеспiно буркнув:

– Не бiльше, нiж заяви Галiлея, Бруно чи Коперника свого часу. Релiгii вже бували в такiй ситуацii. Просто наука знову стукае в нашi дверi.

– Але ж на значно глибшому рiвнi, нiж вiдкриття у фiзицi чи астрономii! – вигукнув аль-Фадл. – Кiрш ставить пiд сумнiв самi основи – корiнь того, у що ми вiримо! Звичайно, можна пригадати iсторiю, та не забувайте: попри всi старання вашого Ватикану, такi люди, як Галiлей, зi своiми твердженнями зазвичай перемагали. І з Кiршем буде те саме. Цього не вiдвернути.

Запала похмура тиша.

– Мiй погляд на ситуацiю простий, – сказав Вальдеспiно. – Я був би радий, коли б Едмонд Кiрш не робив цього вiдкриття. Боюся, ми не готовi мати справу з його висновками. І, на мое глибоке переконання, краще, коли б ця iнформацiя не побачила свiту. – Вiн ненадовго замовк. – Водночас я вважаю, що все в нашому свiтi вiдбуваеться за Божим задумом. Може, нашими молитвами Бог звернеться до пана Кiрша й переконае його не оприлюднювати свого вiдкриття.

Аль-Фадл пирхнув:

– Не думаю, що пан Кiрш – така людина, яка здатна почути голос Божий.

– Може, й так, – сказав Вальдеспiно. – Однак чудеса вiдбуваються кожного дня.

Аль-Фадл палко заперечив:

– З усiею повагою – але хiба що ви будете молитися, щоб Бог ударив Кiрша блискавкою до того, як вiн проголосить…

– Панове! – втрутився Кьовеш, намагаючись розрядити напругу, що починала наростати. – Не гарячкуймо. Нам немае необхiдностi просто зараз домовлятися. Пан Кiрш сказав, що свою презентацiю влаштуе через мiсяць. Чи не варто було б менi запропонувати, щоб ми зараз подумали над цiею справою кожен окремо, а потiм переговорили за кiлька днiв? Можливо, нам на думку спаде правильний план дiй.

– Це мудро, – вiдповiв Вальдеспiно.

– Тiльки не чекаймо занадто довго, – додав аль-Фадл. – Зiдзвонiмося через два днi.

– Домовилися! – сказав Вальдеспiно. – На той час ми зможемо ухвалити правильне рiшення.

Вiдтодi минуло два днi, i тепер настав вечiр, на який планувалася телефонна нарада.

Рабi Кьовеш дедалi бiльше хвилювався, сидячи сам-один у своему кабiнетi в хазiко. Минуло майже десять хвилин пiсля призначеного часу.

Нарештi задзвонив телефон – i Кьовеш схопив слухавку. – Добрий вечiр, рабi, – сказав епископ Вальдеспiно; голос у нього був стурбований. – Вибачте за затримку. – Пауза. – Боюся, аллама аль-Фадл не зможе до нас приеднатися.

– Як? – здивувався Кьовеш. – Що з ним?

– Не знаю. Я цiлий день йому телефоную, але аллама, здаеться… зник. Нiхто з його колег не знае, де вiн.

У Кьовеша поза шкiрою пробiг холод.

– Це тривожний знак.

– Згоден. Будемо сподiватися, що з ним усе гаразд. На жаль, маю iншi новини. – Єпископ замовк, пiсля чого продовжив iще похмурiше: – Я щойно дiзнався, що Едмонд Кiрш улаштовуе подiю, на якiй збираеться подiлитися зi свiтом своiм вiдкриттям… сьогоднi ввечерi.

– Сьогоднi?! Вiн же казав, що зробить це через мiсяць! – спалахнув Кьовеш.

– Так, – вiдказав Вальдеспiно. – Вiн збрехав.




Роздiл 6


Дружнiй голос Вiнстона лунав в аудiопристроi Ленгдона:

– Просто перед вами – найбiльша картина нашоi колекцii, хоча переважно гостi не одразу ii помiчають.

Ленгдон подивився на другий бiк атрiуму, але побачив лише скляну стiну з краевидом на лагуну.

– Перепрошую, мабуть, тут я належу до бiльшостi.

Сторінка 13

Не бачу картини.

– Ну, розташована вона в доволi незвичний спосiб, – весело вiдповiв Вiнстон. – Полотно не на стiнi, а на пiдлозi.

«Мiг би я здогадатися!» – подумав Ленгдон, подивився вниз i, йдучи вперед, побачив широке прямокутне полотно, натягнуте на камiння пiд ногами.

Велетенський витвiр був виконаний одним кольором – являв собою монохромну темно-синю дiлянку, – i глядачi стояли по периметру картини, дивлячись у неi, мов у ставок.

– Площа цiеi картини – понад п’ятсот квадратних метрiв, – прокоментував Вiнстон.

Ленгдон зрозумiв, що це в десять разiв бiльше за його кембриджську квартиру.

– Витвiр Іва Кляйна лагiдно прозивають «Басейн».

Ленгдон мимоволi вiдзначив, що цей вiдтiнок синього приваблюе погляд, i його густота викликала вiдчуття, що можна пiрнути просто в картину.

– Кляйн винайшов цей колiр, – продовжив Вiнстон. – Вiн зветься «мiжнародний синiй Кляйна», й автор стверджуе, що глибина цього кольору вiдображуе його власне утопiчне свiтобачення – неземне i безмежне.

Ленгдон вiдчув: зараз Вiнстон зачитуе текст.

– Кляйн найбiльш вiдомий своiми синiми картинами, а також скандальною фотографiею «Стрибок у порожнечу», яка викликала значну панiку, коли ii оприлюднили в 1960 роцi.

Ленгдон бачив «Стрибок у порожнечу» в Музеi сучасного мистецтва у Нью-Йорку. Фотографiя справляла тривожне враження: на нiй добре вдягнутий чоловiк стрибав «ластiвкою» з високоi будiвлi, пiд якою був лише асфальт. Насправдi ж зображення становило майстерний монтаж, блискуче вiдретушований бритвою задовго до появи Photoshop.

– Крiм того, – додав Вiнстон, – Кляйн також склав музичну п’есу «Монотон-Тиша», в якiй симфонiчний оркестр цiлих двадцять хвилин грае один акорд у ре-мажорi.

– І люди це слухають?

– Тисячi. Й один акорд – це тiльки перша частина. У другiй частинi оркестр сидить без руху, виконуючи «чисту тишу» протягом двадцяти хвилин.

– Ви жартуете, так?

– Нi, говорю цiлком серйозно. На захист цього твору: виступ був не настiльки нудним, як може здатися; на сценi також були три оголенi жiнки, намащенi синьою фарбою, якi качалися по велетенських полотнах.

Хоча Ленгдон придiлив кращу частину своеi кар’ери вивченню мистецтва, його турбувало те, що вiн так i не навчився до кiнця цiнувати авангарднi досягнення культури. Принади сучасного мистецтва лишалися для нього загадкою.

– Не хочу виявляти неповагу, Вiнстоне, але маю сказати вам: менi бувае важко провести межу мiж «сучасним мистецтвом» i просто дивацтвом.

Вiнстон незворушно вiдповiв:

– Ну, таке питання часто виникае, правда? У вашому свiтi класичного мистецтва витвори цiнуються за рiвень авторського виконання – тобто того, як вправно рухаеться пензель полотном чи рiзець рубае камiнь. Ну а в сучасному мистецтвi шедевр часто полягае в самiй iдеi, а не в ii виконаннi. Наприклад, людина дуже просто може скласти сорокахвилинну симфонiю, де буде лише одна нота й тиша, але саме Іву Кляйну спала на думку така рiч.

– Ну що ж, справедливо.

– Звичайно, «Туманна скульптура» надворi – це чудовий приклад концептуального мистецтва. У митця виникла iдея – провести труби з отворами пiд мостом i видувати туман над лагуною – але створювали це мiсцевi слюсарi. – Вiнстон трохи помовчав. – Хоча я дуже високо оцiнюю мисткиню, яка використала такий засiб як код.

– Туман як код?

– Так. Це зашифрована присвята архiтектору музею.

– Френку Герi?

– Френку Овену Герi[8 - Інiцiали архiтектора складаються в англiйське слово fog – туман.], – поправив Вiнстон.

– Розумно!

Ленгдон iшов у бiк вiкон, i Вiнстон сказав:

– Звiдси чудово видно павучиху. Бачите Маман, ту, яку зустрiчали внизу?

Ленгдон подивився за вiкно: на другому боцi лагуни виднiла масивна скульптура «чорноi вдови».

– Так. Неможливо не помiтити.

– З iнтонацii чую, що ви не в захватi.

– Щиро намагаюся захоплюватись, – сказав Ленгдон i додав: – Я класицист. Тут я трохи не у своiй стихii.

– Цiкаво, – мовив Вiнстон. – Менi чомусь здавалося, що саме вам Маман сподобаеться. Вона – чудовий приклад класичного принципу зiставлення. Власне, ви могли б ii наводити як приклад цього явища на заняттях.

Ленгдон придивився до павучихи, але нiчого такого не помiтив. Коли йшлося про пояснення того, що означае зiставлення, вiн волiв традицiйнiшi приклади.

– Напевне, все ж i далi вестиму мову про Давида.

– Так, Мiкеланджело – золотий стандарт, – мовив з усмiшкою Вiнстон, – вiн блискуче розташував свого Давида в дещо жiночному контрапосто: у того звiшена розслаблена рука, праща теж повисла: в такий спосiб передано жiночну вразливiсть. А при тому Давид випромiнюе шалену, смертельно небезпечну рiшучiсть, його сухожилля й судини напинаються: вiн готовий убити Голiафа. Цей витвiр одночасно i нiжний, i потужний.

Така характеристика справила враження на Ленгдона – вiн був би радий, коли б його студенти могли так глибоко розумiти шедевр Мiкеланджело.

– Маман не вiдрiзняеться вiд Давида, – промовив Вiнстон. – Так само смiливо зiставляються архетипнi принципи. У

Сторінка 14

риродi павук «чорна вдова» – це страшна iстота, хижак, що ловить жертву в тенета i вбивае. Та попри цю небезпечнiсть, тут павучиха зображена з повною яйцевою камерою: вона готуеться дати нове життя, е водночас силою i смертi, i народження – потужний тулуб спираеться на неймовiрно тонкi ноги, чим передано i силу, i крихкiсть. Маман можна, якщо хочете, назвати Давидом наших днiв.

– Щось не хочеться, – усмiхнувся у вiдповiдь Ленгдон. – Але не можу не вiдзначити: ваш аналiз дав менi неабияку поживу для думки.

– Чудово, то дозвольте менi показати вам найновiший iз наших експонатiв. Так сталося, що це – оригiнальний витвiр Едмонда Кiрша.

– Правда? Нiколи не знав, що Едмонд – митець.

Вiнстон засмiявся.

– Ну, моя справа – показати…

Ленгдон дав Вiнстону провести себе понад вiкнами в простору нiшу, де велика група гостей зiбралася перед великою грудкою засохлоi грязюки, що висiла на стiнi. На перший погляд глинистий шмат нагадав Ленгдоновi якусь скам’янiлiсть у музеi природи. Однак то була просто глина.

Натомiсть на грудцi були грубо нанесенi значки, подiбнi до тих, якi могла б дитина намалювати паличкою на мокрому цементi. Юрба була дещо розчарована.

– Це таке зробив Едмонд? – пирхнула жiнка в норковому манто з ботоксом у губах. – Не розумiю.

У Ленгдонi пробудилася викладацька жилка; вiн не витримав i втрутився:

– Власне, дуже розумно зроблено. Поки що це мiй улюблений експонат у цьому музеi.

Жiнка розвернулась i глянула на професора з трохи надмiрною зневагою.

– Правда? То, прошу, просвiтiть мене.

«З радiстю!» Ленгдон пiдiйшов до значкiв, грубо намальованих по глинянiй поверхнi.








– Отже, передусiм, – промовив вiн, – Едмонд цим шматком глини вiддае шану найдавнiшiй людськiй писемностi – клинопису.

Жiнка невпевнено зморгнула.

– Три глибокi борозни посерединi, – продовжив Ленгдон, – це слово «риба» ассирiйською мовою. Такий знак зветься пiктограмою. Якщо придивитися, можна уявити вiдкритий рот риби, розвернутоi праворуч, а також трикутну луску на ii тiлi.

Юрба задерла голови й стала знову роздивлятися витвiр. – А якщо поглянути туди, – мовив Ленгдон, показуючи на заглибини лiворуч вiд риби, – то можете помiтити, що Едмонд намалював на глинi слiди нiг за рибою, щоб показати еволюцiйний вихiд риб на суходiл.

Гостi схвально закивали.

– Ну й нарештi, – додав Ленгдон, – асиметрична зiрочка праворуч – символ, який риба, здаеться, збираеться з’iсти, – це одне з перших вiдомих iсторii зображень Бога.

Жiнка з ботоксом звела брови:

– Риба iсть Бога?

– Виходить, що так. Це жартiвлива версiя риби Дарвiна – еволюцiя пожирае релiгiю. – Ленгдон злегка знизав плечима, озирнувшись на групу. – Як я вже сказав, розумно придумано.

Ленгдон пiшов, чуючи, як у нього за спиною шепочуться, а Вiнстон розсмiявся.

– Чудово, професоре, i дуже влучно! Едмонд би оцiнив ваш експромт. Мало хто здатний розшифрувати цей експонат.

– Ну що ж, – вiдказав Ленгдон, – це, власне, моя робота.

– Так, i тепер я розумiю, чому мiстер Кiрш просив мене ставитися до вас як до надзвичайного гостя. По сутi, вiн просив мене показати вам дещо, з чим сьогоднi не матиме справи бiльше нiхто iз запрошених.

– Правда? І що ж це?

– Праворуч вiд головних вiкон – чи бачите вiдгороджений коридор?

Ленгдон поглянув праворуч.

– Так, бачу.

– Добре. Ідiть за моiми вказiвками.

Ленгдон невпевнено йшов, слухаючи iнструкцii Вiнстона. Дiстався входу в коридор, роззирнувся, чи нiхто його не бачить, обережно протиснувся за огорожу i швидко зник у глибинi коридору. Тепер, лишивши юрбу гостей позаду, Ленгдон пройшов десять метрiв до металевих дверей iз кодовим замком.

– Наберiть на клавiатурi оцi шiсть цифр… – сказав Вiнстон.

Ленгдон набрав за ним код, i дверi клацнули.

– Чудово, професоре, прошу заходити.

Ленгдон якусь мить постояв, не знаючи, чого чекати. Тодi зiбрався з духом i штовхнув дверi. За ними була майже повна темрява.

– Зараз увiмкну вам свiтло, – сказав Вiнстон. – Будь ласка, заходьте й зачинiть за собою дверi.

Ленгдон обережно ступив у примiщення, вдивляючись у темряву. Зачинив за собою дверi, замок клацнув. Поступово по кутках стало розгорятися м’яке свiтло, i простiр виявився велетенською печерою – вона могла би правити за ангар для реактивних лiтакiв.

– Понад три тисячi квадратних метрiв, – пояснив Вiнстон.

Порiвняно з цiею залою атрiум неспiвмiрно малiв. Свiтло розгорялось, i Ленгдон розгледiв на пiдлозi групу масивних силуетiв – сiм чи вiсiм – щось нiби динозаври, якi поночi вийшли пастися.

– Що це таке передi мною? – спитав Ленгдон.

– Воно зветься «Питання часу», – почувся бадьорий голос Вiнстона в аудiопристроi. – Це найважчий експонат музею. Понад дев’ятсот тонн.

Ленгдон намагався зрозумiти, що до чого.

– А чому я тут сам?

– Як я вже казав, мiстер Кiрш попросив мене показати вам дивовижнi об’екти.

Свiтло розгорiлося на повну силу, заповнило всю велетенську залу, i Ленгдон здивовано глядiв на те, що вiдкрилося його очам.

Сторінка 15

Я потрапив у паралельний всесвiт».




Роздiл 7


Адмiрал Луiс Авiла прийшов на пропускний пункт музею, подивився на годинник, перевiряючи, чи вчасно прибув.

«Ідеально».

Вiн показав Documento Nacional de Identidad[9 - Нацiональне посвiдчення особи.] працiвникам, перед якими лежав список запрошених. На мить пульс Авiли пошвидшився: його спочатку не знайшли в списку. Нарештi вiн виявився внизу – його додали в останнiй момент, – тож Авiлу пропустили.

«Як i обiцяв Регент». Як йому це вдалося, Авiла навiть уявити не мiг. Сьогоднiшнiй список запрошених мав бути iдеально продуманий.

Авiла пiдiйшов до металошукача, де вийняв стiльниковий телефон i поклав на тацю. Потiм обережно видобув iз кишенi кiтеля незвично важку вервицю й поклав поряд.

«Обережно, – казав собi адмiрал. – Дуже обережно». Охоронець показав йому на рамку, потiм принiс тацю з особистими речами.

– Que rosario tan bonito[10 - Яка гарна вервиця.], – сказав охоронець, милуючись металевими намистинами, зiбраними на мiцному ланцюгу, з широким заокругленим хрестом.



– Gracias, – вiдповiв Авiла. «Сам зробив…»

Авiла пройшов крiзь рамку без пригод. По другий бiк забрав вервицю й телефон, обережно поклав у кишеню, пiсля чого перейшов туди, де видавали аудiопристроi.

«Нащо менi екскурсiя, – подумав вiн. – У мене справи».

Ідучи через атрiум, вiн нишком кинув свiй пристрiй у смiтник.

Серце адмiрала калатало, i вiн шукав очима тихого мiсця, де можна було би зв’язатися з Регентом i дати йому знати, що прибув на мiсце без пригод.

«За Бога, краiну i короля! – подумав вiн. – Але головне – за Бога».


***

Тим часом у глибинах освiтленоi мiсяцем пустелi за Дубаем знаний 78-рiчний аллама Саед аль-Фадл долав смертельну втому, повзучи сипучими пiсками. Іти вiн уже не мiг.

Обпечена сонцем шкiра аль-Фадла вкрилася пухирями, горло немилосердно болiло з кожним подихом. Пiщанi вiтри заслiпили його багато годин тому, але вiн продовжував повзти. У якусь мить йому начебто почулося гудiння квадрацикла чи ще якоiсь машини – але, може, то просто завивав вiтер. Аль-Фадл давно зневiрився, що Бог його порятуе. Грифи вже не кружляли над його головою: вони йшли по пiску поряд.

Високий озброений iспанець, який учора ввечерi вскочив у машину аль-Фадла, мовчки погнав автомобiль углиб пустелi. Через годину iспанець зупинився й наказав аль-Фадловi вийти з машини. І покинув лiтнього чоловiка в темрявi без води та iжi.

Викрадач нiяк не виказав, хто вiн i чому це робить. Єдина прикмета, що впала в око аль-Фадловi, – дивний знак на правiй долонi iспанця. Цей символ не був знайомий старому богослову.








Багато годин аль-Фадл iшов пустелею i марно кликав на допомогу. А тепер старий богослов упав на задушливий пiсок, серце у зневодненому тiлi зупинялось. І в головi аллами знову постало те питання, яке мучило його цi довгi години.

«Ну кому може бути потрiбна моя смерть?»

Вiн жахнувся: логiчна вiдповiдь була лише одна.




Роздiл 8


Погляд Роберта Ленгдона переходив вiд однiеi колосальноi фiгури до iншоi. Кожна являла собою велетенський лист сталi, що де-не-де взялася iржею: кожен з них був красиво закручений i ненадiйно стояв на ребрi, так що виходила окрема стiна. Вигнутi стiни були заввишки майже п’ять метрiв i скручувались у рiзнi плавнi форми – хвиляста стрiчка, вiдкрите коло, широкий завиток.

– «Питання часу», – повторив Вiнстон. – Автор – Рiчард Серра. Використання стiн без жодноi опори створюе iлюзiю нестiйкостi. Однак насправдi вони дуже стiйкi. Уявiть доларову купюру, яку намотали на олiвець: вона спокiйно стоятиме на ребрi, навiть якщо прибрати олiвець, бо ii пiдтримуе власна геометрiя.

Ленгдон зупинився й задивився на велетенське коло попереду. Метал окислився, вiд чого став паленого рудого кольору й набув грубого, якогось живого вигляду. Об’ект випромiнював i силу, i тонке вiдчуття балансу.

– Професоре, ви помiтили, що перша форма не зовсiм замкнена?

Ленгдон обiйшов ii i побачив: краi не зовсiм сходяться, неначе дитина пробувала намалювати коло, але не змогла замкнути.

– Ця неповна замкненiсть створюе прохiд, який вабить вiдвiдувача досередини, закликае дослiдити вiд’емний простiр.

«Якщо у вiдвiдувача немае клаустрофобii», – подумав Ленгдон, швидко переходячи далi.

– Аналогiчно, – додав Вiнстон, – перед вами три звивистi металевi стрiчки, приблизно паралельнi мiж собою i розташованi так, щоб вийшли два хвилястi тунелi завдовжки понад тридцять метрiв. Це називаеться «Змiя», i по нiй зазвичай бiгають юнi вiдвiдувачi. А ще двое людей, стоячи на протилежних ii кiнцях, можуть розмовляти пошепки й чути одне одного так само добре, як зблизька.

– Дивовижно, Вiнстоне, але чи не могли б ви пояснити, чому Едмонд попросив вас показати менi цю галерею?

«Вiн же знае, що це не мое».

Вiнстон промовив:

– Вiн особливо хотiв, щоб я вам показав «Обертову спiраль», вона он там, у правому кутку. Бачите?

Ленгдон примружився. «Та, що начебто мало не за кiлометр звiдси?»

– Так, бачу.

Сторінка 16

– Чудово, пiдiйдiмо ближче.

Ленгдон обережно озирнув велетенський простiр i пiшов до тiеi далекоi спiралi, а Вiнстон продовжив екскурсiю.

– Я чув, професоре, що Едмонд Кiрш – палкий прихильник вашоi роботи, особливо ваших iдей щодо взаемодii рiзних релiгiйних традицiй упродовж iсторii, а також вiдображення iх еволюцii в мистецтвi. Багато в чому Едмонд працюе в дуже подiбнiй царинi. Його математичне прогнозування й теорiя iгор доволi подiбнi до такого: аналiз еволюцii рiзних систем i передбачення, як вони з часом розвиватимуться.

– Ну, вочевидь, вiн майстер своеi справи. Його й називають Нострадамусом наших днiв.

– Так. Хоча порiвняння дещо образливе, як на мою думку.

– Чому ж? – заперечив Ленгдон. – Нострадамус – найславетнiший провидець усiх часiв.

– Не хочу рiзко заперечувати, професоре, але Нострадамус написав майже тисячу туманних катренiв, якi дуже виграли вiд творчого пiдходу всiляких забобонних читачiв, котрi шукали точного сенсу там, де не було жодного… i бачили там що завгодно: вiд Другоi свiтовоi вiйни до смертi принцеси Дiани чи нападу на Всесвiтнiй торговельний центр. Це повний абсурд. Натомiсть Едмонд Кiрш оприлюднив обмежену кiлькiсть дуже точних прогнозiв, якi незабаром справдилися, – хмарнi комп’ютернi сервiси, самокерованi автомобiлi, процесор, який працюе лише на п’ятьох атомах. Мiстер Кiрш – зовсiм не Нострадамус.

«Визнаю свою помилку», – подумав Ленгдон. Едмонд Кiрш, як вiн чув, викликав палку прихильнiсть серед своiх працiвникiв, i, схоже, Вiнстон був одним iз таких захоплених учнiв.

– То як вам екскурсiя? – змiнив тему Вiнстон.

– Дуже цiкаво. Едмонд довiв технологiю дистанцiйноi екскурсii до рiвня, гiдного найвищоi похвали.

– Так, ця система багато рокiв була його мрiею, i Едмонд витрачав на ii таемну розробку безлiч грошей i часу.

– Правда? Технологiя зовсiм не здаеться складною. Маю визнати, спочатку я був налаштований скептично, але ви мене пiдкупили – бесiда вийшла надзвичайно цiкава.

– Дякую вам за таку похвалу, хоча й сподiваюся, що не зруйную вашого враження, сказавши вам правду. Боюся, я не був з вами до кiнця чесним.

– Перепрошую?

– По-перше, мене звати не Вiнстон. Я – Арт.

Ленгдон засмiявся.

– Екскурсовод у мистецькому музеi з iменем Арт? Я зовсiм не ображаюся, що ви взяли псевдонiм. Приемно познайомитися, Арте.

– Далi, коли ви мене питали, чому я не воджу вас особисто, я правильно вiдповiв вам, що мiстер Кiрш не хоче великих натовпiв у музеi. Однак це була не вся правда. Є ще одна причина, з якоi ми спiлкуемося через пристрiй, а не особисто. – Вiн ненадовго змовк. – Власне, я не здатний рухатися фiзично.

– О… спiвчуваю… – Ленгдон уявив Арта в iнвалiдному вiзку в кол-центрi й пожалкував, що Артовi стало соромно i вiн мав пояснювати цю ситуацiю.

– Не варто мене жалiти. Запевняю вас, iз ногами я мав би дуже химерний вигляд. Розумiете, я не такий, яким ви мене уявляете.

Ленгдон сповiльнив крок.

– Що це означае?

– Ім’я Арт – це скорочення слова artificial – «штучний», хоча мiстеровi Кiршу дужче подобаеться слово «синтетичний». – Вiн на мить замовк. – Правда в тому, професоре, що весь вечiр ви спiлкувалися з синтетичним екскурсоводом. Таким собi комп’ютером.

Ленгдон невпевнено роззирнувся.

– Це якийсь жарт?

– Зовсiм нi, професоре. Я говорю цiлком серйозно. Едмонд Кiрш витратив десять рокiв i майже мiльярд доларiв у галузi синтетичного iнтелекту, i сьогоднi ввечерi ви першим оцiнили плiд його працi. Усю вашу екскурсiю провiв синтетичний екскурсовод. Я – не людина.

Ленгдон якусь мить не мiг цього сприйняти. Дикцiя i граматика Арта-Вiнстона були iдеальнi, i якщо не зважати на дещо незграбний смiх, вiн був одним iз найкращих спiврозмовникiв, з якими мав справу Ленгдон. Понад те, вони весь вечiр обмiнювалися думками й жартували на дуже багато тем, i екскурсовод був блискуче знайомий iз iхнiми тонкощами.

«За мною стежать, – тепер зрозумiв Ленгдон, вишукуючи на стiнах прихованi вiдеокамери. У нього виникла пiдозра, що вiн теж мимоволi е учасником якогось “експериментально-мистецького” проекту, тонко зрежисованого театру абсурду. – Я в них як щур у лабiринтi».

– Менi не дуже приемно це знати, – промовив Ленгдон, i його слова розкотилися луною в порожнiй галереi.

– Приймiть моi вибачення, – сказав Вiнстон. – Вас можна зрозумiти. Я передчував, що вам важко буде прийняти цю новину. Гадаю, саме тому Едмонд попросив мене привести вас сюди, у вiдлюдне мiсце. Цю iнформацiю не можна вiдкривати iншим гостям.

Ленгдон уважно вдивлявся в темнi кутки – чи немае там когось?

– Як ви, без сумнiву, знаете, – продовжив голос, моторошно спокiйний: його зовсiм не бентежили почуття Ленгдона, – людський мозок е бiнарною системою: сигнал або йде через синапс, або не йде – так чи нi, як у комп’ютерних сигналах. Мозок мае понад сто трильйонiв перемикачiв, що означае: створення мозку – питання не так технологii, як масштабу.

Ленгдон майже не слухав. Вiн знову рушив до виходу: знак зi стрiлкою показував у дальший кiнець

Сторінка 17

галереi.

– Професоре, я розумiю, що людський тембр мого голосу важко сприйняти як машинний, однак синтезувати мовлення ще порiвняно просто. Навiть електронна книжка за дев’яносто дев’ять доларiв доволi пристойно вiдтворюе людську мову. Едмонд iнвестував у цю розробку мiльярди.

Ленгдон зупинився.

– Якщо ви комп’ютер, то скажiть ось що. Яким був iндекс Доу—Джонса 24 серпня 1974 року?

– Це була субота, – блискавично вiдповiв голос. – Ринки не працювали.

Ленгдон вiдчув холодок поза шкiрою. Вiн спецiально обрав таку дату. Одним iз побiчних ефектiв ейдетичноi пам’ятi в нього було те, що дати закарбовувались у нiй назавжди. Тiеi суботи був день народження його друга, i Ленгдон досi пам’ятав вечiрку в басейнi. «Гелена Вулi була в синьому бiкiнi…»

– Однак, – одразу додав голос, – напередоднi в п’ятницю, 23 серпня, iндекс Доу—Джонса становив 686,80: вiдбулося падiння на 17,83 пункта зi втратою у 2,53 вiдсотка.

Ленгдоновi вiдiбрало мову.

– Я радо почекаю, – бадьоро мовив голос, – поки ви перевiрите цi вiдомостi за своiм смартфоном. Хоча й не можу не вказати вам на iронiю цiеi ситуацii.

– Але… я не…

– Найскладнiше завдання у створеннi штучного iнтелекту, – продовжив голос, i його легкий британський акцент тепер здавався особливо химерним, – не у швидкому доступi до вiдомостей, який насправдi створити дуже просто, а в здатностi помiчати взаемозв’язок i переплетенiсть даних – те, в чому ви неперевершенi, так? Взаемозв’язок iдей? Це одна з причин, чому мiстер Кiрш хотiв перевiрити моi здатностi саме на вас.

– Це випробування? – спитав Ленгдон. – Мене?

– Аж нiяк. – І знову цей сором’язливий смiшок. – Це випробування мене. Чи можу я вас переконати, що я – людина.

– Тест Тьюрiнга.

– Саме так.

Тест Тьюрiнга, згадував Ленгдон, то було завдання, запропоноване спецiалiстом iз розшифрування кодiв Аланом Тьюрiнгом: зробити так, щоб поведiнка машини не вiдрiзнялася вiд поведiнки людини. Власне, людина-експерт мала послухати розмову людини i машини й сказати, хто зi спiврозмовникiв людина. Якщо це неможливо, то тест Тьюрiнга вважаеться пройденим. Тест Тьюрiнга був iдеально пройдений 2014 року в Лондонському королiвському товариствi. Вiдтодi технологii штучного iнтелекту розвивалися з карколомною швидкiстю.

– Сьогоднi ввечерi, – продовжив Арт, – жоден iз наших гостей нiчого не запiдозрив. Усi чудово проводять час.

– Чекайте, тут усi розмовляють iз комп’ютером?!

– Фактично, всi розмовляють зi мною. Я можу легко виконувати багато завдань одночасно. Ви чуете мiй голос, виставлений вiд початку, – той, якому надае перевагу Едмонд, – а решта чують iншi голоси й iншi мови. З огляду на те, що ви американець, науковець i чоловiк, я обрав для вас чоловiчий голос i британський акцент. Я гадав, що так ви почуватиметеся бiльш упевнено, нiж якби чули голос молодоi жiнки з тягучим акцентом пiвденних штатiв.

«Воно щойно назвало мене шовiнiстом?»

Ленгдон згадав запис, який кiлька рокiв тому циркулював у мережi: головi бюро часопису Time Майкловi Шереру зателефонував робот iз телемаркетингу – настiльки жахливо схожий на людину, що Шерер розмiстив запис дзвiнка в iнтернетi, щоб усi охочi могли його почути.

«Це було багато рокiв тому», – зрозумiв Ленгдон.

Ленгдон знав, що Кiрш уже давно бавиться створенням штучного iнтелекту, час вiд часу з’являючись на обкладинках часописiв i проголошуючи всiлякi вiдкриття. Схоже, «Вiнстон» – це найкраще на сьогоднi дiтище Кiрша.

– Розумiю, що все вiдбуваеться дуже швидко, – продовжив голос, – але мiстер Кiрш попросив мене показати вам спiраль, бiля якоi ви зараз. Вiн казав, щоб ви ввiйшли в цю спiраль i дiйшли до ii центру.

Ленгдон зазирнув у вузький прохiд i вiдчув, що всi м’язи напружилися. «Це в Едмонда жарти такi?»

– Не могли б ви менi сказати, що там? Я не великий любитель замкнених просторiв.

– Цiкаво, я про вас цього не знав.

– Клаустрофобiя – не з тих речей, якi зазначають у резюме. – Ленгдон зловив себе на тому, що досi не може вповнi усвiдомити, що спiлкуеться з машиною.

– Боятися не варто. Посерединi спiралi доволi багато мiсця, а мiстер Кiрш прохав мене показати вам власне центр. Але перед тим як увiйти, Едмонд просив вас зняти аудiопристрiй i покласти отут на пiдлогу.

Ленгдон подивився на високу споруду i завагався.

– Ви зi мною не пiдете?

– Виходить, що нi.

– Розумiете, все це дуже дивно, i я не зовсiм…

– Професоре, з огляду на те, що Едмонд привiз вас сюди, прохання пройти всередину мистецького витвору е маленьким. Дiти щодня це роблять – i лишаються живими.

Ленгдоновi ще нiколи не дорiкав комп’ютер (якщо цей голос справдi належав комп’ютеру), проте це гостре зауваження зробило свою справу. Вiн зняв пристрiй, обережно поклав на пiдлогу й став обличчям до проходу. Високi стiни утворювали вузький каньйон, який вигинався вбiк i зникав у темрявi.

– Знову як завжди… – зiтхнув вiн, нi до кого особливо не звертаючись.

Тодi глибоко вдихнув i зайшов.

Повертаючи i повертаючи за годинниковою стрiлкою, про

Сторінка 18

iд вiв Ленгдона дедалi глибше i тривав значно довше, нiж можна було очiкувати: невдовзi професор згубив лiк виткам. З кожним iз них коридор вужчав, i широкi плечi Ленгдона вже майже торкалися стiн. «Дихай, Роберте, дихай…» Похилi листи металу, здавалося, були готовi ось-ось обвалитися й поховати чоловiка пiд тоннами сталi.

«Навiщо я це роблю?»

За мить до того, як Ленгдон вирiшив розвернутися й пiти назад, коридор закiнчився, вiдкрившись у велике примiщення. Як i обiцяв Вiнстон, воно дiйсно виявилося бiльшим, нiж можна було очiкувати. Ленгдон швидко вийшов з тунелю й видихнув; оглядаючи голу пiдлогу й високi металевi стiни, вiн знову замислився, чи не став об’ектом якогось вигадливого студентського жарту.

Десь зовнi клацнув замок, i за високими стiнами покотилася луна вiд швидких крокiв. Хтось увiйшов у галерею через ближчi дверi, що iх помiтив Ленгдон. Пiдiйшов до спiралi й почав ходити в нiй навколо Ленгдона, наближаючись iз кожним витком. Вiн теж був у цiй спорудi.

Ленгдон вiдступив i розвернувся до входу, а кроки рухалися по колу, наближалися. Швидке стакато гучнiшало, доки-раптом iз тунелю вийшов чоловiк. Невисокий, худий, блiдий, iз пронизливим поглядом i кучмою неслухняного чорного волосся.

Ленгдон з кам’яним обличчям дивився на нього. За кiлька секунд дозволив собi широко всмiхнутися.

– Великий Едмонд Кiрш завжди з’являеться ефектно.

– Справити перше враження можна лише з першоi спроби, – привiтно вiдказав Кiрш. – Я скучив за тобою, Роберте. Дякую, що прибув.

Чоловiки сердечно обiйнялися. Ленгдон поплескав товариша по спинi – i помiтив, що Кiрш схуд.

– Ти втратив вагу, – зауважив Ленгдон.

– Я став веганом, – вiдповiв Кiрш. – Це простiше, нiж спортсменом.

Ленгдон розсмiявся:

– Як же гарно тебе зустрiти! Як завжди, змушуеш мене почуватися занадто парадно вдягненим.

– Хто, я?! – Кiрш подивився на своi вузькi чорнi джинси, напрасовану футболку з V-подiбним вирiзом i куртку-бомбер з асиметричною «блискавкою». – Це от кутюр.

– І бiлi сланцi теж от кутюр?

– Сланцi?! Це Guineas вiд Сальваторе Феррагамо.

– І, гадаю, коштують бiльше, нiж увесь мiй костюм разом узятий.

Едмонд пiдiйшов i роздивився ярличок на класичному фраку Ленгдона.

– Власне, – тепло усмiхнувся вiн, – фрак доволi якiсний. Цiна приблизно того самого порядку.

– Хотiв би сказати тобi, Едмонде, що твiй синтетичний друг Вiнстон… вселяе тривогу.

Кiрш радiсно всмiхнувся:

– Неймовiрно, правда? Ти не повiриш, але я цього року створив справжнiй штучний iнтелект – це квантовий стрибок. Я розробив кiлька нових власних програм, якi дозволяють машинi розв’язувати завдання й саморегулюватися в цiлковито новий спосiб. Над Вiнстоном ще працюю, та вiн з кожним днем розвиваеться.

Ленгдон помiтив: за останнiй рiк навколо хлопчакуватих очей Едмонда залягли глибокi зморшки. Чоловiк мав стомлений вигляд.

– Едмонде, скажеш, чому привiв мене сюди?

– У Бiльбао? Чи в центр спiралi – витвору Рiчарда Серра?

– Почнiмо зi спiралi, – мовив Ленгдон. – Ти ж бо знаеш, що в мене клаустрофобiя.

– Так i е. Сьогоднi ввечерi я збираюся виводити людей за межi зони комфорту, – усмiхнувся Кiрш.

– Ти завжди цим славився.

– Крiм того, – додав Кiрш, – менi треба було поговорити з тобою, а при тому не хотiлося, щоб хтось iнший мене бачив до виступу.

– Бо рок-зiрки нiколи не ходять мiж глядачiв перед концертом?

– Саме так! – вiджартувався Кiрш. – Рок-зiрки магiчним чином виникають на сценi з хмари диму.

Угорi свiтло то яскравiшало, то темнiшало. Кiрш вiдгорнув рукав i поглянув на годинник. Потiм подивився на Ленгдона i раптово посерйознiшав.

– Роберте, в нас обмаль часу. Сьогоднi в мене подiя надзвичайноi ваги. Власне, важлива подiя для всього людства.

Ленгдона сповнювало передчуття.

– Нещодавно я зробив наукове вiдкриття, – сказав Едмонд. – Це прорив, який матиме далекосяжнi наслiдки. Майже нiхто на свiтi не знае про це, а сьогоднi – зовсiм незадовго – я власною персоною звернуся до свiту й оголошу, що я виявив.

– Навiть не знаю, що сказати, – мовив Ленгдон. – Звучить як щось дивовижне.

Едмонд перейшов на шепiт, незвично напружений:

– Перед тим як оприлюднити це, Роберте, менi потрiбна твоя порада. – Вiн ненадовго замовк. – Боюся, вiд цього може залежати мое життя.




Роздiл 9


Мiж двома людьми всерединi спiралi запала тиша.

«Менi потрiбна твоя порада… Боюся, вiд цього може залежати мое життя…»

Слова Едмонда важко зависли в повiтрi, i Ленгдон помiтив тривогу в очах товариша.

– Едмонде! Що вiдбуваеться? Що з тобою?

Свiтло знову моргнуло, але Едмонд не звернув на це уваги.

– Для мене цей рiк був особливим, – почав вiн пошепки. – Я працював над великим проектом, який привiв мене до революцiйного вiдкриття.

– Звучить чудово.

Кiрш кивнув.

– Так i е, i я не можу дiбрати слiв, щоб описати, наскiльки сильно бажаю подiлитися ним зi свiтом сьогоднi. Це вiдкриття спричинить величезний зсув парадигми. Без перебiльшення можу сказати, що мое вiдкриття матиме н

Сторінка 19

слiдки такого масштабу, як коперниканський переворот.

На мить Ленгдоновi здалося, що науковець жартуе, але обличчя Едмонда виявляло глибоку серйознiсть.

Коперник? Скромнiсть нiколи не була сильною рисою Едмонда, але така заява видавалася вершиною самовпевненостi. Миколай Коперник, батько гелiоцентричноi моделi свiту – вiн довiв, що планети обертаються навколо Сонця, чим спричинив наукову революцiю в XVI столiттi, яка повнiстю знищила давно проповiдувану церквою iдею, що людство перебувае в центрi Божого всесвiту. Його вiдкриття церква засуджувала протягом трьох столiть, але – нiчого не вдiеш – свiт незворотно змiнився.

– Бачу твiй скептицизм, – сказав Едмонд. – А якби я назвав Дарвiна, було б краще?

Ленгдон усмiхнувся:

– Те саме.

– Гаразд, тодi дозволь спитати: якi два фундаментальнi питання хвилювали людство протягом усiеi його iсторii?

Ленгдон замислився.

– Ну… Напевне: «Як усе почалося? Звiдки ми з’явилися?»

– Саме так. Тiльки друге питання просто дублюе перше.

Не звiдки ми з’явились, а…

– …куди прямуемо?

– Так! Цi двi таемницi – осердя людського досвiду. Звiдки ми? Куди ми прямуемо? Створення i доля людини. Це двi головнi загадки. – Едмонд гостро, з уважним очiкуванням подивився на Ленгдона. – Роберте, мое вiдкриття… дае чiтку вiдповiдь на обидва.

Ленгдон намагався усвiдомити вагу слiв Едмонда й серйознi наслiдки.

– Я… навiть не знаю, що сказати.

– Немае потреби казати. Я сподiваюся, що зможу знайти час докладно обговорити майбутню презентацiю пiсля виголошення, а зараз маю порозмовляти з тобою про темний бiк ситуацii – про те, до чого призведе мое вiдкриття.

– Гадаеш, будуть наслiдки?

– Не сумнiваюся. Вiдповiвши на цi питання, я поставив себе в пряму опозицiю з усталеними духовними вченнями, якi розвивалися протягом столiть. Питання створення людини i того, що на неi чекае, традицiйно е сферою релiгii. Я втрутився в цю галузь – i представникам релiгiй свiту не сподобаеться те, що я збираюся виголосити.

– Цiкаво, – вiдказав Ленгдон. – І саме заради того ти мене випитував про релiгii торiк за обiдом у Бостонi?

– Саме так. Може, пам’ятаеш, що я особисто тебе запевняв: за нашого життя мiфи релiгiй будуть практично зруйнованi науковими вiдкриттями.

Ленгдон кивнув. «Таке важко забути». Зухвалiсть заяви Кiрша слово в слово закарбувалася в ейдетичнiй пам’ятi Ленгдона.

– Так. І я заперечив: релiгiя пережила протягом тисячолiть великий поступ науки й виконувала важливу роль у суспiльствi; релiгiя може еволюцiонувати – але нiколи не помре.

– Точно. А я також сказав, що тепер знайшов мету в життi: зробити так, щоб наукова iстина викорiнила мiф релiгii.

– Так, сильно сказано.

– І ти менi кинув виклик, Роберте. Заперечив, що коли менi трапиться «наукова iстина», яка конфлiктуе з принципами релiгii чи пiдривае iх, то я маю обговорити ii з богословом, сподiваючись, що я сприйму: наука i релiгiя часто намагаються сказати одне й те саме рiзними мовами.

– Пам’ятаю, звичайно. Науковцi i духовнi особи використовують рiзний словник, описуючи тi самi таемницi всесвiту. Конфлiкти мiж ними часто е семантичними, а не посутнiми.

– Що ж, я вчинив за твоею порадою, – сказав Кiрш. – Порадився з духовними очiльниками щодо мого нового вiдкриття.

– Так?

– Знаеш Парламент свiтових релiгiй?

– Звичайно. – Ленгдон дуже захоплювався тим, як це зiбрання сприяе дiалогу рiзних вiр.

– Сталося так, – сказав Кiрш, – що цього року Парламент проводив засiдання пiд Барселоною – у годинi дороги вiд мого дому, в абатствi Монтсеррат.

«Мальовниче мiсце», – подумав Ленгдон, який багато рокiв тому бував на верхiвцi тiеi гори.

– Коли я почув, що вiн вiдбуваеться того самого тижня, коли я планував оприлюднити свое велике наукове вiдкриття, не знаю, я…

– Подумав, що то, можливо, Боже знамення?

Кiрш засмiявся.

– Щось таке. І з ними зв’язався.

Ленгдон був вражений.

– Ти промовляв до всього парламенту?

– Нi! Це занадто небезпечно. Я не хотiв, щоб iнформацiя поширилася до того, як я виголошу ii сам, тож я домовився про зустрiч iз трьома з них: представниками християнства, iсламу та юдаiзму. Ми вчотирьох приватно зустрiлися в бiблiотецi.

– Менi дуже дивно, що тебе пустили в бiблiотеку, – промовив Ленгдон. – Наскiльки менi вiдомо, це священне мiсце.

– Я сказав iм, що менi потрiбне надiйне мiсце для зустрiчi: без телефонiв, вiдеокамер, стороннiх. Вони повели мене до бiблiотеки. До того як сказати iм будь-що, я взяв з них обiцянку мовчати. Вони пообiцяли. Наразi, крiм них, бiльше нiхто на землi не знае нiчого про мое вiдкриття.

– Дивовижно! І як вони зреагували на твою розповiдь? Кiрш знiтився.

– Може, я не зовсiм iдеально все подав. Ти знаеш, Роберте, коли розгоряються пристрастi, дипломат iз мене нiякий.

– Так, я читав, що тобi не завадило б тренування чутливостi, – усмiхнувся Ленгдон. «Так само як Стiву Джобсу й багатьом iншим генiям-вiзiонерам».

– Тож вiдповiдно до своеi природноi прямоти я почав з того, що просто розповiв iм правд

Сторінка 20

– що я завжди вважав релiгiю такою собi формою масового самообману i як науковцевi менi важко прийняти той факт, що мiльярди розумних людей покладаються на застарiлi вiрування, покликанi iх заспокоiти й вести вперед. Коли вони спитали, чому я раджуся з людьми, яких не поважаю, я вiдповiв, що хочу бачити iхню реакцiю на мое вiдкриття, щоб мати уявлення про те, як його пiсля оприлюднення сприймуть вiряни свiту.

– Дипломатично, як завжди, – скривився Ленгдон. – А ти знаеш, що не завжди чеснiсть – найкраща полiтика?

Кiрш вiдмахнувся.

– Моi думки щодо релiгii й так широко вiдомi. Я думав, вони оцiнять мою вiдвертiсть. Хай там як, пiсля того я презентував iм свою роботу, детально пояснив, що саме вiдкрив i яким чином мое вiдкриття все змiнюе. Навiть дiстав телефон i показав iм вiдео – визнаю, доволi ефектне. Вони втратили дар мови.

– Ну щось же вони мали сказати, – не вiдступався Ленгдон: йому ставало дедалi цiкавiше дiзнатися, що ж таке вiдкрив Кiрш.

– Я сподiвався на розмову, але християнський священик не дав рештi двом i слова сказати. Переконував мене ще раз подумати, чи оприлюднювати цю iнформацiю. Я сказав, що подумаю до наступного мiсяця.

– Але ж ти збираешся це зробити зараз!

– Авжеж. Я iм сказав, що подумаю кiлька тижнiв, щоб вони не запанiкували й не почали втручатися.

– А якщо вони дiзнаються про сьогоднiшню презентацiю? – спитав Ленгдон.

– Радi не будуть. Особливо один з них. – Кiрш уважно подивився Ленгдоновi в очi. – Органiзовував нашу зустрiч епископ Антонiо Вальдеспiно. Знаеш його?

Ленгдон напружився.

– З Мадрида?

Кiрш кивнув.

– Той самий.

«Мабуть, не iдеальний слухач для радикального атеiста Едмонда», – подумав Ленгдон. Вальдеспiно, вiдомий своiми глибоко консервативними поглядами й сильним впливом на короля Іспанii, був дуже потужною фiгурою в iспанськiй католицькiй церквi.

– Цього року вiн приймав парламент, – сказав Кiрш, – i, отже, з ним я домовлявся про зустрiч. Вiн запропонував, що з’явиться особисто, а я попросив його взяти з собою представникiв iсламу та юдаiзму.

Свiтло знову пригасло.

Кiрш важко зiтхнув, заговорив ще тихiше:

– Роберте, я хотiв поговорити з тобою перед презентацiею, тому що менi потрiбна твоя порада. Менi потрiбно знати, чи, на твою думку, епископ Вальдеспiно небезпечний.

– Небезпечний? – перепитав Ленгдон. – Як саме?

– Я показав йому те, що загрожуе його свiтовi, i менi потрiбно знати, чи загрожуе менi вiд нього якась фiзична небезпека.

Ленгдон одразу похитав головою.

– Нi, це неможливо. Не знаю, що саме ти йому сказав, однак Вальдеспiно – стовп iспанського католицизму, i його зв’язки з iспанською королiвською родиною роблять його надзвичайно впливовим… але ж вiн священик, а не гангстер. Його влада – полiтична. Вiн може виголосити проповiдь проти тебе, та менi надзвичайно важко повiрити, що вiн мiг би становити для тебе якусь фiзичну загрозу.

Кiрша цi слова не надто заспокоiли.

– Ти не бачив, як вiн дивився на мене, коли я залишав Монтсеррат.

– Ти перебував у святому мiсцi – в бiблiотецi монастиря – i сказав там епископовi, що вся система його вiри – це обман! – вигукнув Ленгдон. – Невже ти чекав, що вiн за це чаю з тiстечком пiднесе?

– Нi, – погодився Едмонд, – але я не чекав i на погрозливе повiдомлення голосовоi пошти пiсля нашоi зустрiчi.

– Єпископ Вальдеспiно телефонував тобi?

Кiрш сунув руку за пазуху куртки й витяг смартфон незвичних розмiрiв. Його великий бiрюзовий чохол прикрашав орнамент iз шестикутникiв, у якому Ленгдон упiзнав вiдомий вiзерунок каталонського архiтектора-модернiста Антонiо Гаудi.

– Сам послухай, – сказав Кiрш, натиснув кiлька кнопок i пiднiс телефон до вуха професора.

Почувся трiскучий голос лiтнього чоловiка – говорив вiн жорстко, серйозно й похмуро:



Пане Кiрш, це епископ Антонiо Вальдеспiно. Як ви знаете, наша зустрiч сьогоднi вранцi глибоко стурбувала мене, так само як i двох моiх колег. Прошу вас зателефонувати менi негайно для подальшого обговорення цих питань, i дозвольте попередити вас щодо небезпеки оприлюднення цiеi iнформацii. Якщо ви не зателефонуете, я порадив моiм колегам замислитися над превентивним оголошенням про ваше вiдкриття, щоб воно було подане в iншому свiтлi, дискредитоване – з тим, щоб упередити невимовну шкоду, якоi воно може завдати свiтовi… цього удару ви, певно, не передбачали. Чекаю на ваш дзвiнок i дуже раджу не випробовувати мого терпiння.


Повiдомлення скiнчилося.

Ленгдон мав визнати, що його вразила агресiя в мовi Вальдеспiно, однак повiдомлення викликало не острах, а скорiше цiкавiсть: що ж усе-таки вiдкрив Едмонд?

– І що ж ти йому вiдповiв?

– Нiчого, – вiдповiв Едмонд, повертаючи телефон у внутрiшню кишеню. – Я подумав, що це порожнi погрози. Був певен, що вони хочуть приховати цю iнформацiю, а не оголошувати ii самостiйно. Понад те, я розумiв, що сьогоднiшня вечiрня презентацiя застане iх зненацька, тож не надто переймався якимись упереджувальними дiями з iхнього боку. – Вiн трохи помовчав, дивлячис

Сторінка 21

на Ленгдона. – Ну… не знаю, але в його голосi було щось таке… не можу з голови цього викинути.

– Ти хвилюешся, що тобi щось загрожуе тут? Сьогоднi ввечерi?

– Нi, нi, список запрошених ретельно складено, будiвля надiйно охороняеться. Мене бiльше хвилюе, що станеться, якщо я вийду на люди. – Раптово Едмонд пожалкував, що про це сказав. – Це якiсь дурницi. Мандраж. Менi просто була потрiбна твоя iнтуiцiя.

Ленгдон дивився на свого товариша, i хвилювання в душi професора наростало. Едмонд був незвично блiдий i схвильований.

– Інтуiцiя каже менi, що Вальдеспiно нiколи не становитиме для тебе фiзичноi небезпеки, хоч як ти його розлютив.

Свiтло невпинно продовжувало гаснути.

– Що ж, дякую, – Кiрш поглянув на годинник. – Я маю йти. Чи можемо ми зустрiтися згодом? Деякi аспекти мого вiдкриття я б хотiв додатково з тобою обговорити.

– Звичайно.

– Чудово. Пiсля презентацii може початися хаос, тож нам треба буде десь сховатися вiд гармидеру й балачок.

Едмонд вийняв вiзитiвку й почав щось писати на зворотi.

– Пiсля презентацii бери таксi й дай оцю картку водiевi.

Кожен мiсцевий водiй знатиме, куди везти.

Вiн вручив картку Ленгдоновi.

Ленгдон очiкував побачити на нiй адресу мiсцевого готелю чи ресторану. Натомiсть там було щось схоже на шифр:


BIO-EC346

– Перепрошую, я маю оце показати таксистовi?

– Так, вiн знатиме, куди iхати. Я скажу охоронi, щоб чекали на тебе, i сам прибуду якомога швидше.

«Охоронi?» Ленгдон спохмурнiв, гадаючи, що BIO-EC346 – це, певне, кодова назва якогось мiсцевого таемного наукового клубу.

– Це до болю просто, мiй друже, – пiдморгнув вiн. – А ти так точно розгадаеш. І, до речi, щоб це не стало для тебе несподiванкою – ти вiдiграеш певну роль у моiй сьогоднiшнiй доповiдi.

Ленгдон здивувався:

– Яку роль?

– Не хвилюйся. Робити нiчого не потрiбно.

Із тим Едмонд Кiрш рушив до виходу зi спiралi.

– Менi швидко треба за сцену, а Вiнстон проведе тебе.

Кiрш зупинився у дверях i озирнувся.

– Побачимося пiсля доповiдi. І сподiваймося, що ти мав рацiю щодо Вальдеспiно.

– Едмонде, не турбуйся. Зосередься на презентацii. Духовнi особи тобi нiчим не загрожують, – запевнив його Ленгдон.

Кiрша, здаеться, це не надто заспокоiло.

– Може, Роберте, коли ти почуеш, що я скажу, то змiниш думку.




Роздiл 10


Престольний храм Римо-Католицькоi архiдiецезii Мадрида – кафедральний собор Альмудена, потужна неокласицистична споруда – прилягае до королiвського палацу. Собор побудований на мiсцi давньоi мечетi, i його назва походить вiд арабського слова аль-мудайна – цитадель.

За легендою, у 1083 роцi, коли Альфонсо VI вiдвоював Мадрид у маврiв, вiн загорiвся бажанням вiднайти дорогоцiнну iкону Святоi Дiви, яку заради збереження сховали в мурах цитаделi. Не в силi знайти сховану Дiву, Альфонсо почав пристрасно молитися, доки вiд мурiв твердинi вiдпав шматок – i вiдкрилась iкона. Перед нею навiть горiли свiчки – тi самi, якi були запалено перед тим, як багато столiть тому iкону замурували.

Сьогоднi Альмуденська Богоматiр е покровителькою Мадрида, i тисячi прочан i туристiв iдуть до собору Альмудена, щоб уклонитися цьому образу. Надзвичайне розташування церкви – спiльний двiр iз королiвським палацом: той, хто прийшов до храму, мае шанс побачити, як король заходить чи виходить.

Цього вечора коридором собору бiгав молодий паламар – i причина його панiки була неабияка.

«Де епископ Вальдеспiно?!

Уже мае починатися служба!»

Не одне десятилiття епископ Антонiо Вальдеспiно був головним священиком i настоятелем собору. Давнiй друг i духiвник короля, Вальдеспiно був вiдомий як вiдданий традицiоналiст, який негативно ставиться практично до будь-якоi модернiзацii. 83-рiчний епископ, на диво всiм, досi кожного Страсного тижня з кайданами на ногах долучався до мiськоi ходи з iконами.

«Вальдеспiно жодного разу не спiзнювався на Службу Божу».

Паламар бачив епископа двадцять хвилин тому в ризницi: як завжди, допомагав йому вдягатися. Пiсля того епископ отримав SMS i мовчки кудись поспiшив.

«Куди?»

Паламар шукав його у вiвтарi, у ризницi, навiть в особистiй кiмнатi вiдпочинку епископа – i тепер мчав коридором адмiнiстративноi частини собору, щоб дiзнатися, чи епископ не в кабiнетi.

Здалеку було чути, як пробудився соборний орган.

«Уже починаеться гiмн!»

Паламар рiзко зупинився перед кабiнетом епископа – i був вражений: з-пiд дверей пробивалося свiтло. «Вiн тут?!»

Паламар обережно постукав.

– ?Excelencia Reverend?sima?[11 - Високопреосвященний Владико?]

Жодноi вiдповiдi.

Паламар постукав гучнiше й гукнув:

– ??Su Excelencia?![12 - Ваше Преосвященство?!]

Знову мовчання.

Переймаючись здоров’ям лiтнього чоловiка, паламар повернув ручку i штовхнув дверi.

– ?Cielos![13 - О небеса!]

Паламар зазирнув у кабiнет – i ахнув. Єпископ Вальдеспiно сидiв за столом iз червоного дерева й невiдривно дивився в екран ноутбука, що свiтився перед ним. Митра так i лишалася в нього на головi, риза зiм’ялася на си

Сторінка 22

iннi, а епископський посох без церемонii стояв пiд стiною. Паламар вiдкашлявся.

– La santa misa estа…

– Preparada[14 - – До святоi меси…– Все готове.], – перебив його епископ, стежачи за чимось на екранi. – Padre Derida me sustituye.

Паламар вражено дивився на нього. «Отець Дерiда мене замiнить»?! Молодший священик проводить суботню вечiрню – це щось уже геть химерне.

– ?Vete ya! – рiзко наказав Вальдеспiно, не зводячи очей з екрана. – Y cierra la puerta.

Переляканий юнак зробив так, як сказано: одразу вийшов i зачинив за собою дверi. Поспiшаючи назад на звуки органа, паламар гадав: що ж таке дивиться на комп’ютерi епископ, що думки його вiддалилися вiд обов’язкiв перед Богом.


***

Тiеi митi адмiрал Авiла пробирався в натовпi, який невпинно зростав, до атрiуму музею Гуггенхайма, дивуючись гостям, якi з кимось невимушено балакають у моднi аудiопристроi. Схоже, аудiотур був iнтерактивний.

Авiла зрадiв, що позбувся тих навушникiв.

«Зараз нiщо не мае вiдволiкати».

Поглянув на годинник, придивився до лiфтiв. Там уже було повно гостей, якi збиралися на мiсце головноi подii нагорi, так що Авiла вирiшив iти сходами. Пiдiймаючись, вiдчув такi самi дрож i недовiру, що й напередоднi ввечерi. «Невже я став людиною, здатною на вбивство?» Тi безбожники, якi знищили його дружину й дитину, змiнили його. «Моi дii благословляе вища влада, – нагадав собi адмiрал. – Я йду на праведний вчинок».

Дiйшовши до першого майданчика, Авiла задивився на жiнку, що йшла ближчим пiдвiсним мостом. «Нова знаменитiсть Іспанii», – подумав вiн, проводжаючи очима красуню.

Вона була вдягнена у вузьку бiлу сукню з дiагональною чорною смугою, яка елегантно перетинала груди. Цiею стрункою фiгурою, пишним темним волоссям i легкою ходою неможливо було не милуватись, i Авiла помiтив, що не лише вiн проводжае ii очима.

Крiм захоплених поглядiв iнших гостей заходу, жiнку в бiлому також невiдступно супроводжували двое бездоганних охоронцiв. Вони рухалися зi сторожкою впевненiстю пантер i були вдягненi в однаковi синi пiджаки з вишитим гербом i великими iнiцiалами GR.

Авiлу iхня присутнiсть не здивувала, однак адмiралове серце закалатало. Колишнiй офiцер, вiн добре знав, що означають цi двi лiтери в iспанських силових структурах. Цi двое – елiтнi охоронцi, озброенi до зубiв та iдеально вишколенi.

«Якщо вони тут, дiяти треба якомога обачнiше!» – сказав собi Авiла.

– Агов! – крикнув хтось просто в нього за спиною.

Авiла рiзко розвернувся.

Пузатий дядько у фраку й чорному ковбойському капелюсi широко всмiхався до адмiрала.

– Чудовий костюм! – вигукнув чоловiк, показуючи на форму Авiли. – Де такi беруть?

Авiла подивився на нього, рефлекторно стискаючи кулаки. «Усе життя прослужиш, собою жертвуючи, – отодi й дадуть!» – подумав адмiрал.

– No hablo inglеs[15 - Не розмовляю англiйською.], – вiдказав Авiла вголос, знизав плечима й пiшов нагору.

На другому майданчику Авiла побачив довгий коридор, у кiнцi якого виднiла кiмната вiдпочинку. Вiн уже зiбрався рушити туди, коли свiтло в музеi моргнуло: то був перший знак гостям збиратися нагорi, де вiдбудеться презентацiя.

Авiла зайшов до порожньоi кiмнати, вiдтак у найдальшу кабiнку туалету й замкнувся в нiй. На самотi адмiрал вiдчув, як знайомi демони рвуться нагору в його свiдомiсть, аби потягти у прiрву.

«П’ять рокiв минуло – а спогади все мене переслiдують». Авiла люто вiдiгнав вiд себе жахiття й дiстав з кишенi вервицю. Обережно повiсив ii на гачок. Намисто i хрест гойдалися перед ним; адмiрал трохи помилувався власною роботою. Фанатик був би вражений у саме серце вiд думки, що хтось може осквернити священний предмет, створивши таку рiч. Однак Регент запевнив Авiлу, що крайня потреба виправдовуе певну гнучкiсть принципiв, i грiх буде вiдпущено.

«Коли мета свята, – сказав Регент, – то Бог неодмiнно пробачить».

Вiд лиха мала бути надiйно захищена не лише душа, а й тiло Авiли. Вiн поглянув на татуювання на долонi.








Як давня монограма Христа, той знак повнiстю складався з лiтер. Авiла сам накреслив його три днi тому за допомогою чорнила й голки, точно за вказiвками, i татуювання ще поболювало, а навколо нього лишався червоний слiд. Якщо його схоплять, запевняв Регент, треба тiльки показати долоню – i за кiлька годин його випустять.

«Ми маемо найвищi посади в урядi», – казав Регент.

Авiла вже бачив, наскiльки потужним е вплив цiеi особи – його немов огорнуло якимось захисним плащем. «Є ще на свiтi люди, якi шанують давнi звичаi». Авiла сподiвався колись теж долучитися до цiеi елiти, але зараз вважав за честь бодай що-небудь зробити для неi.

Усамiтнившись, Авiла вийняв телефон i набрав захищений номер, який йому дали.

На тому кiнцi вiдповiли пiсля першого гудка:

– ?S??

– Estoy en posiciоn, – повiдомив Авiла, очiкуючи остаточних iнструкцiй.

– Bien, – вiдгукнувся Регент. – Tendrаs una sola oportunidad. Aprovecharla serа crucial[16 - – Так.– Я на мiсцi.– Гаразд. Маете лише один шанс. Усе залежить вiд того, як в

Сторінка 23

ним скористаетесь.].




Роздiл 11


У тридцяти кiлометрах уздовж береговоi лiнii вiд блискучих хмарочосiв, штучних островiв та елiтних вiлл Дубая лежить мiсто Шарджа – ультраконсервативна iсламська культурна столиця Об’еднаних Арабських Емiратiв.

У Шарджi шiстсот мечетей i найкращi унiверситети в регiонi, тож це мiсто – бастiон духовностi й науки: цю позицiю пiдтримують потужнi ресурси нафти i правитель, який найвище ставить освiту свого народу.

Того вечора родина славетного шарджського аллами Саеда аль-Фадла тихо зiбралася для особливого чування. Родичi не здiйснювали традицiйного тахаджуду[17 - Нiчне чування з читанням Корану.], а молилися за повернення любого батька, дядька, чоловiка, який безслiдно зник учора.

У мiсцевiй пресi писали, нiби один iз колег Саеда стверджував: зазвичай спокiйний аллама здавався «дивно збудженим» пiсля повернення з Парламенту свiтових релiгiй два днi тому. Крiм того, колега краем вуха чув, що Саед на рiдкiсть емоцiйно сперечався з кимось телефоном невдовзi по прибуттi. Суперечка точилась англiйською мовою, тож вiн не зрозумiв, про що мова, однак стверджував, нiби Саедраз у раз повторював те саме iм’я.

Едмонд Кiрш.




Роздiл 12


Думки Ленгдона крутилися вихором, коли вiн виходив зi спiральноi споруди. Розмова з Кiршем i заiнтригувала, i стривожила його. Чи перебiльшував Едмонд, чи нi, але науковець-комп’ютерник точно щось вiдкрив i був переконаний, що це спричинить у свiтi зсув парадигми.

«Вiдкриття, яке можна поставити поряд iз системою Коперника?»

Коли Ленгдон нарештi вийшов iз металевого закруту, в головi його трохи паморочилося. Вiн пiдняв iз пiдлоги аудiопристрiй i надiв його.

– Вiнстоне! – сказав вiн. – Алло!

У мiкрофонi тихо клацнуло, i кiбербританець повернувся. – Вiтаю, професоре. Так, я тут. Мiстер Кiрш попросив вас сiсти на службовий лiфт – адже часу обмаль – i повертатися в атрiум. Також вiн припустив, що вам сподобаеться наш надзвичайно великий службовий лiфт.

– Як мило з його боку. Вiн знае, що в мене клаустрофобiя. – Тепер i я знатиму. І не забуду. Вiнстон провiв Ленгдона в бiчнi дверi бетонним коридором до лiфтiв. Як вiн i обiцяв, кабiна була просто гiгантська: очевидно, спецiально призначена для перевезення величезних витворiв мистецтва.

– Верхня кнопка, – пояснив Вiнстон Ленгдоновi, коли той зайшов. – Третiй поверх.

Коли вони прибули на мiсце, Ленгдон вийшов.

– Добре! – бадьоро промовив Вiнстон у головi Ленгдона. – Пройдiмо галереею лiворуч. Це найкоротший шлях до зали.

Ленгдон за вказiвками Вiнстона пройшов широкою галереею, де стояли всiлякi химернi арт-iнсталяцii: сталева гармата, яка, схоже, стрiляла драглистими червоними кулями, що були зробленi нiби з пластилiну, в бiлу стiнку; каное, сплетене з дроту, нездатне плавати; цiле мiнiатюрне мiсто, зроблене з полiрованих металевих кубикiв.

Ідучи до виходу, Ленгдон зловив себе на тому, що заворожено дивиться на масивний об’ект, який панував над усiм довколишнiм простором.

«Однозначно, – подумав професор, – я знайшов найбiльш чудернацьку рiч у музеi».

На всю ширину зали розкинулась iнсталяцiя: безлiч дерев’яних вовкiв у динамiчних позах немовби мчали довгою вервечкою, потiм стрибали високо в повiтря, з усього маху налiтаючи на прозору скляну стiну, – i падали, утворюючи гору вовчих трупiв.

– Це називаеться «Тримаемо курс», – непрохано пояснив Вiнстон. – Дев’яносто дев’ять вовкiв слiпо бiжать, налiтаючи на стiну, що символiзуе стадну свiдомiсть, брак мужностi вiдхилитися вiд норми.

Іронiя цiеi метафори вразила Ленгдона. «Гадаю, Едмонд сьогоднi буде рiзко вiдхилятися вiд норми».

– Ну а тепер, якщо ви пiдете прямо, – мовив Вiнстон, – ви побачите вихiд лiворуч вiд он того кольорового ромба. Цей митець – один з улюблених художникiв Едмонда.

Ленгдон помiтив барвисту картину попереду – i миттево впiзнав характернi карлючки, вiдкритi кольори, грайливе летюче око.

«Жоан Мiро», – подумав Ленгдон, якому теж завжди подобалися витiвки вiдомого барселонця: щось середне мiж дитячою розмальовкою i сюрреалiстичним вiтражем.








Наблизившись до картини, Ленгдон раптом зупинився – його вразило, що поверхня картини абсолютно гладенька, без жодних слiдiв пензля.

– Це репродукцiя?

– Нi, оригiнал, – вiдгукнувся Вiнстон.

Ленгдон придивився. Картину, абсолютно очевидно, роздрукували на великоформатному принтерi.

– Вiнстоне, це ж роздрук. Вiн навiть не на полотнi.

– Я на полотнi не працюю, – вiдповiв Вiнстон. – Я створюю своi картини вiртуально, а потiм Едмонд iх для мене друкуе.

– Чекайте, – не повiрив Ленгдон. – Це – ваше?

– Так, я намагався наслiдувати стиль Жоана Мiро.

– Бачу, – сказав Ленгдон. – Навiть пiдписано – «Мiро»! – Нi, – зауважив Вiнстон. – Придивiться. Прiзвище Жоана Мiро пишеться з надрядковим значком: Mirо. А я написав без значка. Це miro по-iспанськи значить «дивлюся».

«Розумно!» – мимоволi вiдзначив Ленгдон, побачивши, як едине око в стилi Мiро дивиться на глядача з центру картини Вiнстона.

– Е

Сторінка 24

монд просив мене намалювати автопортрет, i я зробив його.

«Це твiй автопортрет? – Ленгдон знову подивився на набiр нерiвних звивин i завиткiв. – Певне, ти дуже дивний комп’ютер».

Ленгдон нещодавно читав про те, що Едмонд дедалi бiльше захоплюеться навчанням комп’ютерiв алгоритмiчного мистецтва – тобто такого, яке генерують дуже складнi комп’ютернi програми. У зв’язку з цим поставало незручне питання:-якщо комп’ютер створюе мистецтво, то хто ж митець – машина чи програмiст? У Массачусетському технологiчному iнститутi дуже гарно виконанi зразки алгоритмiчного мистецтва викликали активне, але якесь незграбне обговорення в гуманiтарiiв Гарварду: «Чи саме мистецтво робить нас людьми?»

– Також я пишу музику, – бадьоро додав Вiнстон. – Якщо вам буде цiкаво, попросiть потiм Едмонда зiграти щось для вас. Але нинi маете поспiшати. Дуже скоро почнеться презентацiя.

Ленгдон вийшов iз галереi – i опинився на високому мiстку над головним атрiумом. По другий бiк величезноi зали екскурсоводи спрямовували жменьку спiзнiлих гостей вiд лiфтiв i вели iх, мов череду, в бiк Ленгдона просто над ним.

– Сьогоднiшня програма розпочнеться лише за кiлька хвилин, – мовив Вiнстон. – Чи ви бачите вхiд у презентацiйний простiр?

– Так. Вiн просто передi мною.

– Чудово. Це ваш кiнцевий пункт. Зайшовши, ви побачите кошики для аудiопристроiв. Едмонд попросив вас не здавати свiй, залишайте його з собою. Таким чином по завершеннi я зможу вивести вас чорним ходом iз музею, де ви не опинитеся в натовпi й спокiйно знайдете таксi.

Перед очима в Ленгдона постали лiтери й цифри, якi Едмонд написав на вiзитiвцi з тим, щоб вiн показав iх водiю.

– Вiнстоне, менi Едмонд написав просто: «BIO-EC346».

Вiн сказав, що це до болю простий шифр.

– Вiн сказав правду, – швидко вiдказав Вiнстон. – Ну а тепер, професоре, програма ось-ось розпочнеться. Дуже сподiваюся, що вам сподобаеться презентацiя мiстера Кiрша, i з нетерпiнням чекаю на спiлкування з вами пiсля неi.

У пристроi рiзко клацнуло – i Вiнстон зник.

Ленгдон пiдiйшов до вхiдних дверей, зняв маленький пристрiй i тихо поклав у кишеню фрака. Вiдтак поспiшив до входу з останнiми нечисленними гостями – щойно перед тим, як дверi зачинилися за ним.

Вiн знов опинився в несподiваному просторi.

«Ми будемо стояти протягом презентацii?»

Ленгдон уявляв, що гостi зберуться в зручнiй глядацькiй залi з крiслами й будуть у комфортних умовах слухати про вiдкриття Едмонда, а натомiсть сотнi гостей напхалися в тiсний простiр галереi з побiленими стiнами. На стiнах нiде не було видно жодних експонатiв, так само як на пiдлозi не стояло нiяких сидiнь – лише пiдвищення з великим рiдкокристалiчним екраном у глибинi. На екранi з’явився напис:


Трансляцiя наживо почнеться через


2 хвилини 07 секунд

Ленгдона охопило передчуття, вiн придивився й побачив на екранi другий рядок, який довелося перечитувати:


Кiлькiсть дистанцiйних глядачiв на цей момент:


1 953 694

«Два мiльйони людей?»

Кiрш казав Ленгдоновi, що транслюватиме свою презентацiю в прямому ефiрi, однак ця цифра не вкладалася в головi, i вона зростала з кожною секундою.

Ленгдон усмiхнувся. Колишнiй учень справдi мае успiх.

Однак що ж Едмонд збираеться повiдомити свiту?




Роздiл 13


Над пустелею на схiд вiд Дубая сяяв мiсяць. Спортивне авто Sand Viper 1100 рiзко завернуло лiворуч i зупинилось – хмара пiску злетiла у свiтлi потужних фар.

Пiдлiток за кермом зняв окуляри й подивився на те, що ледь не переiхав. Передчуваючи недобре, вiн вилiз iз машини й пiдiйшов до темного предмета на пiску.

Так – перше враження, на жаль, було правильним.

У свiтлi фар лежало долiлиць нерухоме людське тiло.

– Мархаба![18 - Здрастуйте! (араб.)] – невпевнено погукав його хлопець.

Жодноi вiдповiдi.

На головi в людини була традицiйна шапка-такiджа й широкий талаб. Незнайомець виглядав огрядним i добре вгодованим. Слiди його вже давно змело вiтром – тож не було жодного знаку чи пояснення, як вiн потрапив у серце пустелi.

– Мархаба? – повторив пiдлiток.

Мовчання.

Не знаючи, що робити далi, хлопець обережно штовхнув чоловiка ногою в бiк. Хоча той був повний, але тiло виявилося твердим i тугим – його вже висушили сонце й вiтер.

Очевидно, вiн мертвий.

Хлопець простягнув руку, взяв тiло за плече й перевернув. Порожнi очi незнайомця тепер дивилися в небеса. Лице й бороду його вкривав пiсок, однак навiть у такому виглядi цей чоловiк видавався добрим, навiть наче знайомим – щось таке як любий дядечко або дiдусь.

Неподалiк загуло ще кiлька квадрациклiв i спортивних машин: друзi, якi разом iз хлопцем бурунили пустелю, пiд’iжджали подивитися, чи все в нього гаразд. Ось уже iх чути за барханом, а ось вони вже з’iжджають до нього.

Усi зупинилися, познiмали шоломи й окуляри-консерви i зiбралися навколо моторошноi знахiдки. Один iз юнакiв схвильовано заговорив: вiн упiзнав загиблого. То був вiдомий аллама Саед аль-Фадл – богослов i очiльник духовенства. Інколи вiн приходив iз лекцiями до й

Сторінка 25

го унiверситету.

– Мата Алайна ‘ан наф’аль?[19 - Що нам робити? (араб.)] – промовив вiн.

Хлопцi мовчки стояли колом i дивилися на тiло. А потiм вони зробили те саме, що в подiбних випадках роблять пiдлiтки всього свiту: вихопили телефони, почали фотографувати й писати друзям.




Роздiл 14


Стоячи в густiй юрбi коло пiдвищення, Роберт Ленгдон здивовано спостерiгав, як невпинно росте цифра на екранi.


Кiлькiсть дистанцiйних глядачiв на цей момент: 2 527 664

У тiснiй залi перемовляння сотень гостей перетворювалося на монотонне гудiння; у голосах бринiло передчуття, багато хто в останню хвилину комусь телефонував чи постив у твiтерi повiдомлення, де вiн наразi перебувае.

На пiдвищення вийшов технiк i постукав по мiкрофону. – Панi та панове, ми вже просили вас вимкнути всi пристроi мобiльного зв’язку. У цю хвилину ми заблокуемо всi вай-фай i стiльниковi комунiкацii на час подii.

Не всi припинили телефоннi розмови – та зв’язок рiзко обiрвався. Багато хто з таких гостей був глибоко приголомшений, неначе iм продемонстровано якесь дивовижне досягнення кiршiанськоi технiки, яке чарiвним чином перерубало всi iхнi зв’язки з зовнiшнiм свiтом.

«П’ятсот доларiв у магазинi електронiки», – подумав Ленгдон. Вiн-бо належав до тих нечисленних гарвардських професорiв, якi використовували портативний глушник мобiльного зв’язку, створюючи в аудиторii пiд час своiх лекцiй «мертвi зони», щоб студенти не вiдволiкалися на своi гаджети.

Оператор з важкою камерою на плечi приготувався й спрямував свое знаряддя на пiдвищення. Свiтло згасло.

На екранi було:


Трансляцiя наживо почнеться через 38 секунд


Кiлькiсть дистанцiйних глядачiв на цей момент: 2 857 914

Ленгдон вражено спостерiгав за лiчильником глядачiв.

Здаеться, той зростав швидше за нацiональний борг США; професор просто не мiг уявити майже три мiльйони людей, якi в цю хвилину сидять удома перед екранами, чекаючи на трансляцiю того, що ось-ось вiдбуватиметься в цiй залi.

– Тридцять секунд, – тихо промовив технiк у мiкрофон. Вiдчинилися вузькi дверi в стiнi за пiдвищенням, i всi притихли, виглядаючи великого Едмонда Кiрша.

Але Едмонд не виходив.

Дверi лишалися вiдчиненими майже десять секунд.

І тут до пiдвищення пiдiйшла елегантно вбрана жiнка.

Вона була дивовижною красунею – висока, гнучка, з довгим чорним волоссям. На нiй була бiла сукня з чорною дiагональною смугою. Здавалося, вона не йде, а легко летить над землею. Вийшовши на середину сцени, жiнка поправила мiкрофон, вдихнула, поблажливо всмiхнулася до глядачiв i почекала, доки годинник покаже:


Трансляцiя наживо почнеться через 10 секунд

Жiнка на мить заплющила очi, немовби збираючись iз духом, потiм розплющила iх – i ii обличчя вже було сповнене самовладання.

Оператор пiдняв п’ять пальцiв.

Чотири, три, два…

Жiнка подивилася в камеру – i гомiн ущух. Рiдкокристалiчний екран пригас на тлi ii обличчя. Вона пильно окинула гостей поглядом одухотворених темних очей, невимушено вiдкинула пасмо волосся зi смаглявоi щоки.

– Усiм добрий вечiр! – привiтно почала вона гарно поставленим голосом iз легким iспанським акцентом. – Мене звати Амбра Вiдаль.

Зала вибухнула несподiвано гучними оплесками: очевидно, дуже багато з присутнiх знали, хто вона.

– ?Felicidades[20 - Вiтаемо!]! – закричав хтось.

Жiнка зашарiлась, i Ленгдон вiдчув, що дечого ще не знае.

– Ледi i джентльмени, – швидко продовжила вона, – останнi п’ять рокiв я працюю директором нашого музею Гуггенхайма в Бiльбао, i сьогоднi рада вiтати вас на неймовiрному, особливому вечорi, який проводить дiйсно видатна людина!

Усi активно заплескали в долонi – i Ленгдон долучився до оплескiв.

– Едмонд Кiрш е не тiльки щедрим покровителем нашого музею, а й нашим вiрним другом. Було великою честю i радiстю тiсно спiвпрацювати з ним останнi кiлька мiсяцiв, протягом яких планувалася ця подiя. Я щойно бачила, який галас здiйнявся в соцiальних мережах усього свiту! Як, без сумнiву, бiльшiсть iз вас чули, Едмонд Кiрш сьогоднi ввечерi плануе оголосити про велике наукове вiдкриття – вiдкриття, що, на його переконання, свiт назавжди запам’ятае як його найбiльший подарунок.

У залi почувся схвильований гомiн.

Чорнява красуня грайливо всмiхнулася:

– Звичайно, я дуже просила Едмонда розповiсти менi, що ж вiн вiдкрив, – але вiн вiдмовився навiть натякнути.

Дружний смiх – i нова хвиля оплескiв.

– Сьогоднiшня особлива подiя, – продовжила директорка музею, – вiдбуватиметься англiйською мовою – рiдною мовою мiстера Кiрша, хоча для вiртуальних глядачiв доступний синхронний переклад понад двадцятьма мовами.

Зображення на екранi оновилось, i Амбра додала:

– А якщо в когось виникають сумнiви щодо впевненостi Едмонда, ось автоматичний прес-релiз, який п’ятнадцять хвилин тому вийшов у соцiальнi мережi всього свiту.

Ленгдон дивився на екран.


Сьогоднi. Наживо


20:00 (центральноевропейський лiтнiй час)


Футуролог Едмонд Кiрш оголосить вiдкриття, яке назавжди змiнить обличчя наук

Сторінка 26

«То ось як зiбрати три мiльйони глядачiв за лiченi хвилини!» – мiркував Ленгдон.

Перевiвши погляд на пiдвищення, вiн побачив непомiчене ранiше: коло бiчноi стiни стояли напоготовi двое охоронцiв iз кам’яними обличчями, вдивляючись у натовп. Ленгдон здивувався, побачивши монограми на iхнiй синiй формi.

«Guardia Real?! Що тут робить Королiвська гвардiя?!»

Малоймовiрним видавалося, що серед глядачiв е представники королiвськоi родини – король i його рiдня, непохитнi католики, скорiш за все, не будуть жодним чином з’являтися публiчно поряд iз такими атеiстами, як Едмонд Кiрш.

Король Іспанii, парламентськоi монархii, мае дуже обмежену офiцiйну владу, однак усе ще потужно впливае на серця й душi пiдданцiв. Для мiльйонiв iспанцiв корона й далi являе собою символ багатоi традицii los reyes catоlicos[21 - Католицьких королiв.] i Золотоi доби Іспанii. Королiвський палац у Мадридi й далi сяе для народу як духовний компас i пам’ятка давньоi iсторii вiрностi релiгiйним iдеалам.

Ленгдон чув в Іспанii: «Парламент керуе, а король править». Протягом багатьох столiть королi, якi брали на себе найважливiшi дипломатичнi справи краiни, були вiдданими, консервативними католиками. «І нинiшнiй монарх – не виняток», – подумав Ленгдон, який читав про його релiгiйнiсть i консервативнi цiнностi.

Останнiми мiсяцями було чути, що король, який перебував уже в похилих лiтах, прикутий до лiжка i при смертi, тож уся краiна готуеться до того, що владу незабаром буде передано единому королiвському синовi Хулiану. Преса повiдомляла, що принц Хулiан – особа загадкова, вiн довгий час жив тихо й непомiтно в тiнi батька, так що всi гадали, що ж чекае на Іспанiю далi.

«Чи принц Хулiан вiдправив гвардiйцiв стежити за виступом Едмонда?»

Ленгдон знову раптово згадав загрозливе повiдомлення, яке Едмонд отримав вiд епископа Вальдеспiно. Попри хвилювання, Ленгдон вiдчував, що атмосфера в залi дружня, пiднесена й безпечна. Вiн пригадав, як Едмонд стверджував, що охорона особливо надiйна: то, може, iспанськi королiвськi гвардiйцi – додаткова пiдтримка, яка мае забезпечити iдеальний хiд виступу.

– Тi з вас, хто знайомий з любов’ю Едмонда Кiрша до драматичних ефектiв, – продовжила Амбра Вiдаль, – знають: вiн би нiколи не став тримати вас у цiй порожнiй кiмнатi занадто довго.

Вона вказала на кiлька зачинених подвiйних дверей у далекому кiнцi зали.

– За допомогою цих дверей Едмонд Кiрш створив «експериментальний простiр», де сьогоднi ввечерi проведе свою динамiчну мультимедiйну презентацiю. Простiр повнiстю автоматизований за допомогою комп’ютерiв, i сьогоднi те, що буде в ньому вiдбуватися, транслюватимуть по всьому свiту. – Вона зупинилася й поглянула на золотий годинник. – Сьогоднiшнiй вечiр розписаний по хвилинах, Едмонд просив мене провести вас туди так, щоб ми опинилися в експериментальному просторi рiвно о восьмiй п’ятнадцять – це за кiлька хвилин. – Амбра вказала на подвiйнi дверi. – Отже, прошу вас, ледi i джентльмени, заходьте, i ми побачимо, що для нас приготував дивовижний Едмонд Кiрш.

Пiсля цих слiв дверi вiдчинилися.

Ленгдон зазирнув туди, очiкуючи побачити iншу галерею.

Натомiсть вiн був вражений: за дверима, здавалося, пролягав чорний тунель.


***

Адмiрал Авiла тримався позаду, коли юрми гостей схвильовано рушили в темний прохiд. Адмiрал зазирнув у тунель: там було темно.

Темрява значно полегшить йому завдання.

Торкаючись вервицi в кишенi, вiн зiбрався з думками, згадував, що йому тiльки-но було сказано щодо завдання.

«Усе вирiшують секунди».




Роздiл 15


Тунель, зроблений з натягнутоi на каркас темноi тканини, мав ширину близько семи метрiв i злегка пiдiймався лiворуч. На пiдлозi в ньому лежав пухнастий чорний килим, а понад стiнами свiтилися тонкi смуги – iншого освiтлення не було.

– Взуття, будь ласка, – шепотiв екскурсовод тим, хто заходив. – Будь ласка, всiм треба роззутись i взяти взуття з собою.

Ленгдон зняв вихiднi туфлi з лаковоi шкiри й пiшов далi в шкарпетках, занурюючись у густий, дуже м’який ворс. Професор вiдчув, як тiло iнстинктивно розслабилося. Навколо чулися полегшенi зiтхання.

Ідучи вглиб коридору, Ленгдон нарештi помiтив, де вiн закiнчуеться – бiля чорноi завiси гостей вiтали екскурсоводи й видавали кожному щось нiби товстий пляжний рушник.

У тунелi тепер уже замiсть тихих перемовлянь запала непевна тиша. Ленгдон пiдiйшов до завiси й отримав згорток, який виявився не пляжним рушником, а невеликою пухнастою пiдстилкою, до одного краю якоi була пришита подушечка. Ленгдон подякував i зайшов за завiсу.

Удруге за сьогоднiшнiй вечiр вiн зупинився вiд несподiванки. Хоча професор не мiг би описати, чого очiкував, але точно не того, що вiдкрилося його очам по той бiк завiси.

«Ми надворi?!»

Ленгдон стояв на краю широкого поля. Угорi розкинулося небо, повне зiрок, а вдалинi над високим кленом сходив мiсяць. Теплий вiтерець пестив його обличчя, i спiвали цвiркуни; у повiтрi стояв землистий дух свiжоскошеноi трави пiд ногами.

– Пане! – прошеп

Сторінка 27

тiв екскурсовод, узявши професора пiд руку, i повiв його в поле. – Будь ласка, знаходьте собi мiсце на травi. Лягайте – i приемного вам вечора!

Ленгдон у шкарпетках обережно пiшов полем разом з iншими не менш враженими гостями, бiльшiсть яких шукали, де розстелити свою пiдстилку й лягти. Перукарськи пiдстрижений газон мав розмiри приблизно такi, як хокейний майданчик; його оточували дерева, заростi кострицi й рогозу, якi шелестiли пiд вiтерцем.

Ленгдон далеко не одразу збагнув, що все це – iлюзiя, величезний мистецький витвiр.

«Я в такому собi вигадливому планетарii», – подумав вiн, чудуючись бездоганному, детальному вiдтворенню реальностi.

Сповнене зiрок небо проектувалося на стелю i стiни разом iз мiсяцем, рухомими хмарами й далекими пагорбами. Шурхiт дерев i трав був справжнiй: у примiщеннi стояли чи то майстерно зробленi штучнi рослини, чи то справжнi у прихованих горщиках. Розставленi немовби без ладу по периметру, вони приховували кути величезноi зали, створюючи враження природного середовища.

Ленгдон присiв на траву, м’яку, мов справжня, але абсолютно суху. Вiн читав про новий штучний дерн, що його навiть професiйнi спортсмени не могли вiдрiзнити вiд справжнього, однак Кiрш пiшов на крок далi й створив нерiвну земляну поверхню з невеликими горбками та заглибинами, як на справжнiй луцi.

Ленгдон згадав, як уперше зiткнувся з оманою чуттiв. Вiн був хлопчаком, який мiсячноi ночi пропливав у крихiтному човнi затокою, де точився морський бiй: на пiратському кораблi оглушливо били гармати. У юну голову Ленгдона не вкладалося те, що вiн перебувае зовсiм не в затоцi, а в просторому пiдземному театрi, куди напустили води, аби створити iлюзiю в класичному диснейлендiвському атракцiонi «Пiрати Карибського моря».

Цього вечора вiдчуття були приголомшливо реальнi, i поки гостi теж намагались осягнути, що вiдбуваеться, Ленгдон дивився на них i бачив у iхнiх обличчях вiддзеркалення власного подиву й захвату. Професор мав вiддати належне Едмондовi: не так за створення цiеi неймовiрно правдоподiбноi iлюзii, як за те, що переконав сотнi гостей скинути своi моднi туфлi, лягти на траву й дивитися в небо.

«У дитинствi ми так робили, але в якийсь момент припинили».

Ленгдон прилiг i поклав голову на подушку, дозволивши тiлу зануритись у м’якiсть трави.

Над головою мерехтiли зiрки, i на мить професор знову став пiдлiтком, який лежить на зеленому полi для гольфу клубу Bald Peak опiвночi разом iз найкращим другом i мiркуе про таемницi Всесвiту. «Якщо трохи пощастить, – сказав до себе Ленгдон, – Едмонд Кiрш, iмовiрно, вiдкрие якiсь iз цих таемниць сьогоднi на наших очах».


***

У глибинi театру адмiрал Луiс Авiла окинув залу поглядом востанне i тихо вiдiйшов, непомiтно зникнувши за тiею завiсою, з-за якоi щойно з’явився. Залишившись сам-один у вхiдному тунелi, вiн обмацав тканину стiни i знайшов застiбку. Якомога тихiше адмiрал розстiбнув липучку, зайшов у стiну й застiбнув ii за собою.

Усi iлюзii розвiялися, мов дим.

Авiла вже був не серед нiчноi луки.

Вiн опинився у велетенському прямокутному примiщеннi, бiльшу частину якого заповнювала велика овальна бульбашка. Кiмната в кiмнатi. Конструкцiю перед ним – такий собi театр пiд куполом – оточував високий каркас – риштування, обплутанi кабелями, обвiшанi лампами й колонками. Мерехтливi проектори злагоджено свiтили всередину-бульбашки, кидали широкi променi на прозору поверхню купола i тим створювали всерединi iлюзiю зоряного неба й далекого краевиду.

На Авiлу справила враження здатнiсть Кiрша створити ефектний, драматичний образ, хоча сам футуролог, певне, навiть не здогадувався, наскiльки драматичним виявиться цей вечiр.

«Не забувай: ставки високi. Ти – солдат у шляхетнiй вiйнi. Частина великоi цiлостi».

Авiла повторював про себе план завдання безлiч разiв.

Вiн дiстав iз внутрiшньоi кишенi свою величезну вервицю. Тiеi ж митi з колонок над куполом розкотилося, немов Божий глас:

– Добрий вечiр, друзi. Мене звати Едмонд Кiрш.




Роздiл 16


У Будапештi рабi Кьовеш нервово ходив темним кабiнетом у своему хазiко. Стискаючи в руцi пульт вiд телевiзора, вiн раз у раз перемикав канали, чекаючи новин вiд епископа Вальдеспiно.

По телевiзору десять хвилин тому новиннi канали перервали звичну програму, аби передавати в прямому ефiрi подii з музею Гуггенхайма. Репортери обговорювали досягнення Кiрша й гадали, про що ж вiн збираеться розповiсти свiтовi. Кьовеша це нагнiтання цiкавостi дратувало.

«Бачив я вже це вiдкриття…»

Три днi тому на горi Монтсеррат Едмонд Кiрш уже показував «чернеткову» версiю презентацii Кьовешу, аль-Фадлу й Вальдеспiно. Тепер, пiдозрював Кьовеш, свiт мае побачити те саме.

«Вiдсьогоднi все змiниться», – печально подумав вiн. Задзвонив телефон – i рiзко обiрвав роздуми Кьовеша.

Рабин схопив слухавку.

Вальдеспiно почав без жодних прелюдiй.

– Єгудо, на жаль, маю чергову погану новину.

Похмурим голосом вiн переказав те, про що тiльки-но отримав жахливе повiдомлення з Об’еднаних Араб

Сторінка 28

ьких Емiратiв.

Кьовеш затулив рот рукою.

– Аллама аль-Фадл… скоiв самогубство?

– Так думають влада й полiцiя. Його знайшли зовсiм нещодавно, посеред пустелi… наче вiн просто пiшов туди, щоб померти… – Вальдеспiно зупинився. – За моiми здогадами, вiн не витримав напруги останнiх кiлькох днiв.

Кьовеш подумав про таку ймовiрнiсть iз завмиранням серця, але i в сум’яттi. Останнi кiлька днiв його так само мучила думка про наслiдки вiдкриття Кiрша, однак те, що аллама аль-Фадл заподiяв собi смерть через вiдчай, видавалося йому абсолютно неймовiрним.

– Щось тут не так, – промовив Кьовеш. – Я не вiрю, що вiн мiг би таке вчинити.

Вальдеспiно довго мовчав.

– Радий, що ви такоi думки, – нарештi погодився вiн. – Треба сказати, менi так само важко визнати, що це самогубство.

– Тодi… хто ж це зробив?

– Той, хто хотiв, щоб вiдкриття Едмонда Кiрша лишалося таемницею, – швидко вiдказав епископ. – Той, хто, як i ми, вважав, що до оприлюднення ще кiлька тижнiв.

– Але Кiрш сказав, що бiльше нiхто не знае про його вiдкриття! – заперечив Кьовеш. – Тiльки ви, аллама аль-Фадл i я.

– Може, Кiрш i тут збрехав. Але навiть якщо вiн сказав про це лише нам, не забувайте, як вiдчайдушно наш друг Саед аль-Фадл хотiв сам оприлюднити цi вiдомостi. Може бути, що наш аллама подiлився тим, що чув вiд Кiрша, з яким-небудь колегою з Емiратiв. І, можливо, той колега, як i я, вирiшив, що вiдкриття Кiрша матиме небезпечнi наслiдки.

– І що це означае? – сердито спитав рабин. – Що аль-Фадла вбив якийсь приятель, щоб iнформацiя не вийшла на люди? Це безглуздо!

– Рабi, – спокiйно вiдповiв епископ, – звичайно, менi невiдомо, що трапилося. Я тiльки так само, як i ви, намагаюсь уявити собi вiдповiдi.

Кьовеш зiтхнув.

– Вибачте. Я досi не можу усвiдомити, що Саед загинув.

– Я теж. І якщо Саеда вбили за те, що вiн знав, нам так само треба бути обережними. Можливо, хтось уже цiлиться в нас.

Кьовеш замислився над цим.

– Коли ця новина стане вiдома всiм, ми не будемо мати жодноi ваги.

– Так, але вона ще не оприлюднена.

– Ваше преосвященство, Кiрш ось-ось ii виголосить. По всiх каналах передають.

– Так… – Вальдеспiно стомлено зiтхнув. – Здаеться, маю визнати, що моi молитви не знайшли вiдповiдi.

Кьовеш задумався, чи справдi епископ так i молився: благав Бога втрутитись i змусити Кiрша передумати.

– Навiть якщо вiдкриття буде оприлюднене, – промовив Вальдеспiно, – ми в небезпецi. Пiдозрюю, Кiршевi буде надзвичайно приемно розповiсти свiтовi, що вiн три днi тому радився з високими духовними особами. Тепер я всерйоз переймаюся, чи з мiркувань етичноi прозоростi вiн нас зiбрав. А якщо вiн назве нас поiменно, то… ну, ми з вами станемо об’ектами пильноi уваги й, можливо, навiть критики з боку нашоi пастви: люди, можливо, вважатимуть, що ми мали щось зробити, а не зробили. Вибачте, я просто…

Єпископ наче завагався, збираючись сказати ще щось.

– Що? – чекав Кьовеш.

– Можемо обговорити це пiзнiше. Я зателефоную вам, коли побачимо, як Кiрш вестиме презентацiю. А доти, прошу, не виходьте на вулицю. Замкнiться. Нi з ким не говорiть. Бережiться.

– Ви мене хвилюете, Антонiо.

– Я ненавмисне, – вiдповiв Вальдеспiно. – Поки що ми тiльки й можемо, що дивитися, як зреагуе свiт. Усе в руцi Божiй зараз.




Роздiл 17


На свiжiй галявинi всерединi музею Гуггенхайма стало тихо, коли з небес прогримiв голос Едмонда Кiрша. Сотнi гостей лежали на своiх пiдстилках i дивилися в зоряну синь. Роберта Ленгдона, який розташувався посеред галявини, охопило передчуття.

– Сьогоднi станьмо знову дiтьми, – продовжував голос Кiрша. – Будемо лежати на травi пiд зоряним небом, i наш розум буде вiдкритий до всiх можливостей.

Ленгдон вiдчував, яке хвилювання прокотилося залою-лугом.

– Будьмо сьогоднi як давнi дослiдники, – проголосив Кiрш, – як тi, хто залишив усе й рушив у вiдкритий океан… тi, якi вперше побачили незнанi землi… якi впали на колiна, приголомшенi розумiнням, що свiт значно бiльший, анiж тi уявлення, на якi здатна iхня фiлософiя. Давнi вiрування розсипалися на прах перед лицем нового вiдкриття. Так нам треба налаштуватися сьогоднi.

«Справляе враження», – думав Ленгдон; йому було цiкаво, чи Едмонд записав цю розповiдь заздалегiдь, чи стоiть десь за сценою, читаючи текст.

– Друзi! – прогримiв над ними голос Едмонда. – Усi ми зiбралися тут послухати новину про важливе вiдкриття. Уклiнно прошу вашого дозволу пiдготувати грунт для його сприйняття. Нинi, коли вiдбулося стiльки змiн i зсувiв у людськiй фiлософii, надзвичайно важливо розумiти iсторичний контекст такого моменту, як оцей.

Удалинi саме вчасно вдарив грiм. Ленгдон вiдчув вiбрацiю глибокого басового звуку в животi.

– Щоб вам легше було аклiматизуватися зараз, – продовжив Едмонд, – серед нас, на превелике щастя, перебувае вiдомий учений – легендарна постать у свiтi символiв, шифрiв, релiгii та мистецтва. Також вiн мiй добрий друг. Ледi i джентльмени, прошу вiтати професора Гарвардського унiверситету Роберта Ленгдона!

Ленг

Сторінка 29

он рiзко пiдвiвся на лiктях, а юрба палко аплодувала.

Зiрки вгорi поступилися мiсцем широкiй панорамi великоi, повноi уважних слухачiв аудиторii. Бiля кафедри походжав туди-сюди в пiджаку вiд Harris Tweed сам Роберт Ленгдон.

«То ось яку роль менi вiдвiв Едмонд», – подумав знiчений професор, знову лягаючи на траву.

– Давнi люди, – говорив Ленгдон з екрана, – сприймали всесвiт як диво i мали з ним вiдповiднi стосунки – особливо з тими явищами, яким не мали рацiонального пояснення. Щоб розкрити цi таемницi, вони створили великий пантеон богiв i богинь, якими пояснювали все, що перебувало поза межами iхнього розумiння: грiм, морськi припливи й вiдпливи, землетруси, вулкани, неплiднiсть, епiдемii, навiть кохання.

«Сюрреалiзм!» – подумав Ленгдон, лежачи на травi й дивлячись на самого себе.

– Давнi греки вбачали в припливi й вiдпливi мiнливу вдачу Посейдона…

Зображення Ленгдона зникло, але голос продовжував лекцiю на тлi бурхливих океанських хвиль, вiд шуму яких уся кiмната тремтiла. Ленгдон здивовано спостерiгав, як хвилi з баранцями перетворилися на екранi в тундру, де над кучугурами свище пурга. Звiдкiлясь повiяло справжнiм холодом.

– Причиною зимових сезонних змiн, – продовжував голос Ленгдона на цьому тлi, – вважалася туга свiту за Персефоною, яку щороку викрадав володар пiдземного царства.

Повiтря знову нагрiлось, i з зимового краевиду постала гора, здiймаючись вище й вище. З ii вершини летiли iскри, валував дим, текла лава.

– Для римлян, – оповiдав Ленгдон, – вулкани були оселями Вулкана – коваля богiв, який працюе у велетенськiй кузнi, де полум’я вихоплюеться з димаря.

Ленгдон вiдчув у повiтрi сiрчаний дух i здивувався, наскiльки вмiло Едмонд перетворив його лекцiю на мультисенсорне дiйство.

Гуркiт вулкана рiзко затих. У тишi знову заспiвали цвiркуни, теплий вiтерець понiс над лукою трав’янi запахи.

– Давнi люди придумали безлiч богiв, – вiв далi голос Ленгдона, – для пояснення не тiльки таемниць планети, а й загадок людського тiла.

Над головою знову засвiтилися сузiр’я: тепер на них накладалися зображення вiдповiдних божеств.

– Неплiднiсть пояснювали неласкою богинi Юнони. Кохання – влучною стрiлою Ероса. Епiдемii вважалися карою, насланою Аполлоном.

Знов i знов сузiр’я доповнювалися фiгурами божеств.

– Якщо ви читали моi книжки, – продовжував голос Ленгдона, – ви, ймовiрно, зустрiнетеся з термiном «бог бiлих плям». Значення його таке: давнi люди, коли вiдчували, що в iхнiх знаннях про свiт е певнi пробiли, заповнювали iх божествами.

Небо заповнив велетенський колаж iз картин i статуй десяткiв давнiх богiв.

– Безлiч богiв заповнювали безлiч бiлих плям, – мовив голос Ленгдона. – Однак протягом столiть науковi знання глибшали. – Небом проплив колаж iз математичних i технiчних символiв. – У мiру того як бiлi плями нашого розумiння природного свiту зникали, пантеон богiв скорочувався.

На стелi з’явилася фiгура Посейдона.

– Наприклад, коли ми дiзналися, що океанськi припливи залежать вiд мiсячних циклiв, потреба в Посейдонi вiдпала, i ми зреклися його як дурного мiфу темних часiв.

Зображення Посейдона розвiялося, як дим.

– Як вам вiдомо, така сама доля спiткала всiх богiв: вони вiдмирали по одному в мiру того, як ставали непотрiбними нашому iнтелекту з його розвитком.

Угорi зображення богiв почали зникати: бог грому, землетрусiв, епiдемiй i так далi.

Коли iх значно поменшало, Ленгдон додав:

– Однак не варто помилково вважати, що боги «вiдiйшли тихо в цю добру нiч»[22 - Дещо змiнений рядок iз вiрша Дiлана Томаса «Не вiдходь тихо в цю добру нiч».]. Коли культура вiдмовляеться вiд своiх богiв – це процес бурхливий i болiсний. Духовнi уявлення змалечку закарбованi в нашiй психiцi: iх заклали тi, кого ми найдужче любили й кому найбiльше довiряли, – батьки, вчителi, духовнi провiдники. Тож будь-якi релiгiйнi змiни вiдбуваються протягом не одного поколiння й не без хвилювань, а незрiдка i з кровопролиттям.

Боги зникали пiд дзенькiт мечiв i крики. Зрештою лишилося зображення одного бога – iконне обличчя, довга бiла борода.

– Зевс! – потужно проголосив Ленгдон. – Бог богiв.

Наймогутнiший з язичницьких божеств, викликав найбiльший страх i трепет. Зевс найсильнiше опирався зникненню, шалено боровся зi згасанням – так само як i давнiшi боги, яких вiн заступив.

На стелi одне за одним показалися зображення Стоунгенджу, шумерських клинописних табличок, Великих пiрамiд Єгипту. Тодi бюст Зевса повернувся.

– Послiдовники Зевса чинили такий шалений опiр, що коли християнська вiра перемогла, то вони надали своему новому Боговi подiбностi до Зевса.

На стелi бородатий бюст Зевса з легкiстю перетворився на фреску з таким самим бородатим обличчям – християнського Бога, як його зобразив у «Сотворiннi Адама» Мiкеланджело на стiнах Сикстинськоi капели.

– Сьогоднi ми вже не вiримо в такi iсторii, як мiф про Зевса – хлопчика, котрого вигодувала коза й надiлили силою одноокi велетнi-циклопи. Ми, користуючись перевагами сучасного мислення, класиф

Сторінка 30

куемо такi розповiдi як мiфологiю – витонченi плоди людськоi фантазii, що дозволяють нам iз цiкавiстю подивитися на свое забобонне минуле.

Тепер на стелi з’явилася фотографiя полицi в бiблiотецi, де оправленi в шкiру томи з давньоi мiфологii припадають пилом у темрявi поряд iз книжками про поклонiння силам природи, Ваалу, Інанi, Осирiсу, про незлiченних давнiх божеств.

– Тепер усе по-iншому! – розкотився лукою глибокий голос Ленгдона. – Ми – люди сучасноi доби!

У небi з’явилися новi картинки: свiжi, яскравi фотографii з космосу, комп’ютернi мiкросхеми, медична лабораторiя, прискорювач частинок, реактивнi лiтаки в небi.

– Ми люди iнтелектуально розвиненi, вправнi в усяких технологiях. Ми не вiримо у велетнiв-ковалiв, якi працюють у жерлах вулканiв, i богiв, якi контролюють припливи чи пори року. Ми зовсiм не схожi на наших давнiх предкiв.

«Чи все-таки схожi?» – прошепотiв до себе подумки Ленгдон у лад iз тим, що ось-ось мало пролунати.

– Чи все-таки схожi? – проголосив Ленгдон угорi. – Ми вважаемо себе сучасними, рацiональними людьми, однак найбiльш поширена релiгiя нашого бiологiчного виду мiстить безлiч претензiй на магiчну силу: людина незбагненним чином воскресае, незаймана дiва народжуе, божество мстиво насилае повенi й епiдемii, на людей очiкуе мiстичне посмертне життя на небесних хмарах чи у вогненному пеклi.

У лад до слiв Ленгдона на стелi з’являлися зображення воскресiння Христа, Дiви Марii, Ноевого ковчега, хвиль Червоного моря, якi розступилися перед Мойсеем, раю, пекла.

– Отже, – промовив Ленгдон, – лише на мить уявiмо реакцiю майбутнiх iсторикiв та антропологiв. З iхньоi перспективи, чи озиратимуться вони на нашi релiгiйнi вiрування як на мiфи темних часiв? Чи дивитимуться на наших божеств так, як ми на Зевса? Чи вони, зiбравши книжки нашого Святого Письма, вiдставлять iх на запорошенi полицi iсторii?

На мить питання зависло в пiтьмi.

І тут раптово тишу порушив голос Едмонда Кiрша.

– ТАК, професоре! – прогримiв iзгори голос футуролога. – Я вважаю, що все це станеться. Я переконаний, що майбутнi поколiння будуть питати себе, як могли такi технологiчно розвиненi iстоти взагалi вiрити в те, чого нас учить бiльшiсть сучасних релiгiй.

Голос Кiрша набрав сили, i стелею розкинувся новий набiр картинок: Адам i Єва, жiнка, закутана в паранджу, iндiйське вогнеходiння.

– Я не сумнiваюся: майбутнi поколiння будуть дивитися на нашi теперiшнi традицii, – проголосив Кiрш, – i робити висновок, що ми жили за темних, неосвiчених часiв. Свiдченнями того вони назвуть вiру в те, що нас було створено мiстичним чином у магiчному саду, що всесильний Творець вимагае вiд жiнок покривати голови, що ми ризикували обпекти власне тiло заради того, щоб воздати шану богам.

З’явилися новi зображення – швидкий монтаж фотографiй з релiгiйних обрядiв свiту: вiд вигнання бiсiв i хрещення до проколiв тiла й принесення в жертву тварин. Слайд-шоу завершилося моторошним вiдео: iндiйський жрець тримае за ноги крихiтну дитину, погойдуючи, на краю п’ятнадцятиметровоi вежi. Раптово вiн випускае малюка з рук – той пролiтае всю цю висоту i падае просто на напнуту ковдру, яку, немов пожежники, тримають пiд вежею щасливi селяни.

«Падiння з храму Грiшнешвар», – подумав Ленгдон.

Деякi люди вважають, що ця дiя принесе дитинi божественну ласку.

На щастя, страшнуватi видовища скiнчилися.

Тепер уже в повнiй темрявi згори почувся голос Кiрша: – Як могло статися, що розум сучасноi людини, здатний до точного логiчного аналiзу, водночас дозволяе собi приймати релiгiйнi вiрування, якi б розси?палися в пух i прах вiд елементарного рацiонального розгляду?

Над головами знову засяяло ясне зоряне небо.

– Вiдповiдь, – зазначив Едмонд, – дуже проста.

Зiрки раптом стали якравiшими i збiльшилися. Їх з’еднали тонкi нитки, утворюючи немовби безкiнечну сiть пов’язаних мiж собою вузлiв.

«Це нейрони», – зрозумiв Ленгдон, i Едмонд продовжив:

– Людський мозок… Чому вiн вiрить у те, у що вiрить? Угорi зблиснуло кiлька вузлiв, i електричнi iмпульси покотилися до iнших нейронiв.

– Як органiчний комп’ютер, – вiв далi Едмонд, – людський мозок мае операцiйну систему: набiр правил, якi органiзовують i визначають увесь той хаотичний вхiдний потiк, який мозок приймае цiлий день: мова, причеплива мелодiя, сирена, смак шоколаду… Як можна собi уявити, потiк iнформацii, що до нас надходить, шалено рiзноманiтний i нескiнченний, а мозок мае давати з усiм цим раду. Власне, те, як запрограмований ваш мозок, визначае ваше сприйняття реальностi. На жаль, з нас пожартували: адже в того, хто писав програму для людського мозку, дещо збочене почуття гумору. Інакше кажучи, ми не виннi в тому, що вiримо в тi нiсенiтницi, в якi вiримо.

Нервовi синапси вгорi заблимали, i на тлi моделi мозку зринули знайомi картинки: знаки зодiаку, Христос, який iде по водi, батько саентологii Л. Рон Габбард, египетський бог Осирiс, iндуський Ганеша з чотирма руками i слонячою головою, мармурова статуя Дiви Марii, з очей якоi течуть справжн

Сторінка 31

сльози.

– Отже, як програмiст, я мав спитати себе: що ж це за химерна операцiйна система, яка дае на виходi такi нелогiчнi речi? Якби ми могли зазирнути в людський розум i спробувати почитати його операцiйну систему, то побачили б щось на зразок оцього.

Над головами засяяли чотири слова, написанi величезними лiтерами:


ЗНЕВАЖАЙ ХАОС


ТВОРИ ПОРЯДОК

– Це базова програма мозку, – промовив Едмонд. – Саме так i налаштованi люди: проти хаосу. За порядок.

Кiмната раптово задвигтiла вiд какофонii нот – неначе дитина абияк била по клавiшах пiанiно. Ленгдон i всi навколо мимоволi напружилися.

Едмонд, перекрикуючи галас, коментував:

– Коли хтось випадковим чином б’е по клавiшах пiанiно – звук нестерпний! Однак якщо ми вiзьмемо тi самi ноти й розставимо в кращому порядку…

Какофонiя одразу вщухла, i ii заступила нiжна мелодiя «Мiсячного сяйва» Дебюссi.

Ленгдон вiдчув, як м’язи самi розслабились, i напруга в кiмнатi одразу розвiялася.

– Наш мозок радiе, – мовив Едмонд. – Тi самi ноти.

Той самий iнструмент. Але Дебюссi створюе порядок. І та сама радiсть створення порядку пояснюе людську любов до складання пазлiв, до того, щоб поправити картину на стiнi. Наша схильнiсть до органiзовування записана в ДНК, i не дивно, що найбiльший винахiд людського розуму – комп’ютер – покликаний допомагати нам створювати порядок iз хаосу. Власне, iспанською мовою вiн i зветься ordenador – буквально «впорядковувач».

На стелi з’явилося зображення суперкомп’ютера й молодого чоловiка бiля його самотнього термiнала.

– Просто уявiть собi, що у вас е потужний комп’ютер з доступом до всiеi iнформацii на свiтi. Вам дозволено спитати в нього про будь-що. Дуже ймовiрно, ви поставите йому одне чи два фундаментальних питання, якi хвилюють людство, вiдколи воно себе усвiдомлюе.

Чоловiк за термiналом почав набирати слова – i на екранi постали два речення.


Звiдки ми?


Куди ми прямуемо?

– Інакше кажучи, – промовив Едмонд, – це питання про наше походження й долю. А коли ви iх поставите, комп’ютер дасть таку вiдповiдь.

На екранi з’явилося:


Недостатньо iнформацii для точноi вiдповiдi

– Вiдповiдь не надто корисна, – зазначив Кiрш, – зате чесна.

Тепер на стелi з’явилося зображення людського мозку.

– Однак якщо спитати маленький бiологiчний комп’ютер: «Звiдки ми?» – вiдбудеться дещо зовсiм iнше.

Із мозку ринув потiк зображень релiгiйного характеру:

Бог оживляе Адама, Прометей лiпить першу людину з глини, Брахма створюе людей з рiзних частин свого тiла, африканське божество розганяе хмари i спускае двох людей на землю, норвезький бог вирiзае чоловiка i жiнку з принесеного водою дерева.

– А тепер якщо спитати: «Куди ми прямуемо?»…

На цi слова Едмонда з мозку почали з’являтись iншi картини: чистi небеса, вогненне пекло, iероглiфи з египетськоi Книги мертвих, кам’янi рiзьблення астральних проекцiй, давньогрецькi образи Елiзiуму, каббалiстичнi описи Гiлгул нешамот[23 - Переселення душ.], схеми реiнкарнацii в буддизмi та iндуiзмi, теософiчнi кола Краю вiчного лiта неоязичникiв.

– Для людського мозку, – пояснив Едмонд, – будь-яка вiдповiдь краща, нiж ii вiдсутнiсть. Ми почуваемося надзвичайно дискомфортно у випадку «недостатньо iнформацii», тож наш мозок придумуе данi – пропонуе нам принаймнi iлюзiю порядку: створюе мiрiади фiлософiй, мiфологiй i релiгiй, запевняючи нас, що невидимий свiт мае якийсь порядок i структуру.

Зображення з уявленнями зi свiтових релiгiй продовжували змiнювати одне одного, а Едмонд дедалi напруженiше вiв далi:

– Звiдки ми? Куди ми прямуемо? Цi фундаментальнi питання людського життя завжди не давали менi спокою, i я багато рокiв мрiяв знайти на них вiдповiдь. – Едмонд ненадовго замовк, i голос його став серйознiшим. – Хоч як це трагiчно, але через релiгiйнi догми багато людей думають, що вже знають вiдповiдi на цi великi питання. А оскiльки в рiзних релiгiях вiдповiдi неоднаковi, цiлi культури ворогують мiж собою через те, чия вiдповiдь правильна i чия версiя iсторii про Бога – Єдина Правдива.

На екранi вгорi загримiла стрiлянина, почали вибухати снаряди – виникла шалена послiдовнiсть фотографiй iз релiгiйних вiйн, а потiм зображення заплаканих бiженцiв i переселенцiв, трупи мирних жителiв…

– Вiд самого початку iсторii релiгii наш вид охопила непримиренна ворожнеча: атеiсти, християни, мусульмани, юдеi, iндуiсти, вiрнi всiх релiгiй – а еднае нас усiх одне. Бажання миру.

Военний гуркiт стих, зникли фотографii, i знову вгорi з’явилося тихе небо з мерехтiнням зiрок.

– Просто уявiть собi, що б сталося, якби ми раптово якимось дивом дiзналися вiдповiдi на найважливiшi питання життя… якби раптово побачили один-единий беззаперечний доказ i зрозумiли, що нам залишаеться тiльки вiдкритись – i прийняти цю вiдповiдь, усiм разом, усьому нашому виду.

На екранi виникло зображення священика, який молитовно склав руки.

– Духовнi питання завжди були цариною релiгii, яка заохочуе слiпо вiрити своему вченню, навiть коли особливоi логiки в ньому нема

Сторінка 32

.

Тепер з’явилися зображення релiгiйних фанатикiв, якi заплющують очi, спiвають, б’ють поклони, моляться.

– Однак вiра, – проголосив Едмонд, – за своею природою вимагае покладати довiру на щось, чого не можна нi побачити, нi визначити; прийняти як дiйснiсть щось таке, що не мае емпiричних доказiв. Тож можна зрозумiти, що ми врештi-решт беремо щось на вiру, – адже унiверсальноi iстини немае.

Кiрш ненадовго замовк.

– А проте…

Зображення на стелi заступила одна фотографiя: студентка уважно й напружено дивиться в мiкроскоп.

– Наука – це антитеза вiри, – продовжив Кiрш. – Наука за природою ii е спробою знайти фiзичний доказ того, що ще не вiдоме чи не визначене, вiдкидаючи забобони й помилковi погляди на користь спостережуваних фактiв. Коли наука пропонуе вiдповiдь, то ця вiдповiдь – унiверсальна. Люди не воюють через неi: вона iх згуртовуе.

Тепер екран показував документальнi кадри, знятi в лабораторiях NASA, CERN[24 - Європейська органiзацiя з ядерних дослiджень.]тощо: науковцi рiзних рас гуртом стрибають вiд радостi, обiймаються, вiдкривши щось нове i доти незнане.

– Друзi, – тепер уже пошепки звернувся до всiх Едмонд. – Я зробив багато прогнозiв протягом життя. І сьогоднi оголошу ще один. – Вiн поволi набрав у груди повiтря. – Доба релiгii завершуеться, – промовив Кiрш, – i настае ера науки!

У залi всi притихли.

– І сьогоднi ми одним величезним стрибком наблизимося до неi!

Вiд цих слiв у Ленгдона чомусь похололо всерединi. Хай що вiдкрив Едмонд, але вiн, вочевидь, готувався до вирiшальноi сутички зi свiтовими релiгiями.




Роздiл 18



ConspiracyNet.com


ЕДМОНД КІРШ: ОНОВЛЕНО


МАЙБУТНЄ БЕЗ РЕЛІГІЇ?



У прямому ефiрi, за яким стежать онлайн уже безпрецедентнi три мiльйони глядачiв, футуролог Едмонд Кiрш, як видаеться, готуеться оголосити про велике наукове вiдкриття. Вiн натякае, що воно дасть вiдповiдь на два найдавнiшi питання, якi постають перед людством. Пiсля захопливоi вiдеопередмови вiд гарвардського професора Роберта Ленгдона Едмонд Кiрш висловив рiзку критику на адресу релiгiйних вiрувань, яку завершив смiливим прогнозом: «Доба релiгii завершуеться». Поки що всесвiтньовiдомий атеiст поводиться дещо стриманiше й шанобливiше, нiж зазвичай. Попереднi рiзкi антирелiгiйнi виступи Кiрша читайте тут.





Роздiл 19


Просто по той бiк тканини, з якоi складалися стiни театру, адмiрал Авiла займав зручну позицiю, ховаючись за лабiринтом риштувань. Оскiльки вiн пригнувся, то його тiнь не була помiтна, але його вiддiляли лише сантиметри вiд зовнiшньоi оболонки-стiни в переднiй частинi глядацькоi зали.

Вiн тихо дiстав iз кишенi вервицю.

«Усе вирiшують секунди».

Адмiрал, перебираючи намистини, намацав важке металеве розп’яття й подумки посмiхнувся: охорона на рамках без питань пропустила цю рiч.

Лезом, прихованим у нижнiй частинi розп’яття, Луiс Авiла прорiзав у тканинi отвiр завширшки з долоню. Обережно зазирнув – i немовби побачив iнший свiт: поле, оточене деревами, де на травi сидять вiдвiдувачi й дивляться на зорi.

«Вони навiть уявити не можуть, що буде далi».

Авiла помiтив двох представникiв Королiвськоi гвардii на протилежному краi поля, бiля правого переднього кутка зали. Вони стояли напруженi, уважнi, замаскованi тiнями дерев. У цьому тьмяному свiтлi вони не помiтять Авiлу, доки не буде запiзно.

Бiля вартових стояла лише одна людина – директорка музею Амбра Вiдаль, яка дивилася презентацiю Кiрша, незатишно переступаючи з ноги на ногу.

Задоволений тим, де перебувае, Авiла стулив краi тканини i знову зосередився на розп’яттi. На вiдмiну вiд бiльшостi хрестiв, його поперечина складалася з двох частин, приеднаних до центральноi магнiтом.

Авiла з силою вiдiгнув одну з частин поперечини. З отвору випало щось дрiбне. Так само Авiла зробив iз другого боку, i хрест утратив обидва рамена: в руках у адмiрала тепер був просто важкий металевий прямокутник на ланцюгу.

Авiла знову поклав усе це в кишеню для надiйностi. «Скоро знадобиться». Тепер адмiрал зосередився на двох маленьких предметах, прихованих у раменах хреста.

Двi кулi близькоi дii.

Авiла сунув руку пiд середину пояса – там був iще один предмет, який вiн пронiс пiд кiтелем.

Уже минуло кiлька рокiв, вiдколи американський хлопчик на iм’я Кодi Вiлсон спроектував Liberator – першу полiмерну зброю, яку можна повнiстю роздрукувати на 3D-принтерi, – i вiдтодi ця технологiя неабияк удосконалилася. Нова вогнепальна зброя з керамiки й полiмерiв не настiльки потужна, дiе з близькоi вiдстанi, але все це переважаеться тим фактом, що вона невидима для металошукачiв.

«Головне – пiдiйти ближче».

Якщо все пiде за планом, то це мiсце буде iдеальне.

Регент якимсь чином отримав докладнi iнсайдерськi вiдомостi щодо того, як розгортатимуться подii вечора… i чiтко пояснив, як саме Авiла мае виконати свое завдання. Результат буде тяжкий, але, подивившись на безбожний вступ Едмонда Кiрша, Авiла вiдчув певнiсть, що грiх цього вечора йому пробачиться.

«Нашi вороги почина

Сторінка 33

ть вiйну, – казав йому Регент. – Ми маемо вбити або ж бути вбитими».


***

Стоячи в далекому кутку зали, Амбра Вiдаль сподiвалася, що зовнi не показуе, наскiльки iй неспокiйно.

«Едмонд казав, що це буде наукова програма…»

Американський футуролог нiколи не соромився своеi неприязнi до релiгii, однак Амбра не очiкувала, що в сьогоднiшнiй презентацii пролунае аж така ворожiсть.

«Едмонд вiдмовився показувати менi ii заздалегiдь…» Звичайно, наслiдком цього стане серйозний скандал, можуть пiти деякi члени правлiння музею, але зараз Амбра переймалася бiльш особистими речами.

За два тижнi до того Амбра розповiла однiй дуже впливовiй людинi про те, що мае стосунок до сьогоднiшньоi подii. Той чоловiк настiйливо переконував ii не брати участi в дiйствi. Попереджав про небезпеку ведення презентацii, змiсту якоi вона не знае, – особливо коли це презентацiя скандального Едмонда Кiрша.

«Вiн, можна сказати, наказував менi скасувати презентацiю, – згадувала вона. – Але говорив таким самовпевненим тоном, що я розлютилась i не дослухалась до його слiв».

Тепер Амбра стояла самотньо пiд повним зiрок небом i гадала, чи не сидить цей чоловiк десь за монiтором, хапаючись за голову.

«Звичайно, вiн дивиться, – думала Амбра. – Головне питання: чи завдасть вiн удару зi свого боку?»


***

В Альмуденi епископ Вальдеспiно застиг за своiм столом, не зводячи очей з екрана. Вiн не мав жодних сумнiвiв, що всi в поблизькому королiвському палацi теж дивляться цю програму, особливо принц Хулiан – наступник трону.

«Принц, мабуть, не тямить себе вiд гнiву».

Сьогоднi один iз найповажнiших музеiв Іспанii пiдтримуе вiдомого американського атеiста, транслюючи в прямому ефiрi те, що релiгiйнi вчителi вже затаврували як «блюзнiрський, антихристиянський рекламний трюк». Ще бiльш суперечливою цю подiю робило те, що директорка музею, яка виступила в ролi ведучоi, е однiею з нових i яскравих свiтських зiрок Іспанii – блискуча красуня Амбра Вiдаль, жiнка, яка вже два мiсяцi не сходить iз перших шпальт iспанських газет, раптово викликавши загальний захват. Хоч як це дивно, сеньорита Вiдаль ризикнула всiм, проводячи сьогоднiшнiй масштабний богоборчий виступ.

«У принца Хулiана не буде вибору: вiн мусить дати коментар до цiеi подii».

Рiч не стiльки в його майбутнiй ролi монарха й номiнального католицького лiдера – значно серйознiше те, що лише мiсяць тому принц Хулiан зробив радiсну заяву, яка й поставила Амбру Вiдаль у центр уваги iспанського народу.

Вiн оголосив про iхнi заручини.




Роздiл 20


Робертовi Ленгдону не подобалося, куди хиляться подii, вiн почувався незатишно.

Презентацiя Едмонда небезпечно наближалася до публiчноi дискредитацii вiри як такоi. Ленгдон гадав, чи Едмонд часом не забув, що звертаеться не лише до групи вчених-агностикiв, а й до мiльйонiв людей, що спостерiгають за ним онлайн.

«Ця презентацiя вочевидь розрахована на те, щоб викликати конфлiкт!»

Ленгдона турбувало те, що в програмi з’явився i вiн сам, хоча Едмонд, без сумнiву, в такий спосiб дякував йому за науку. У минулому Ленгдон уже мимоволi став причиною релiгiйного конфлiкту… i вiн волiв би, щоб подiбна ситуацiя не повторилася.

Однак Кiрш запланував масштабний мультимедiйний наступ на релiгiю, i тепер Ленгдон знову замислився, чи так уже варто було не брати до уваги те повiдомлення, яке Едмонд отримав вiд епископа Вальдеспiно.

Кiмнату знову заповнював голос Едмонда, а над головою розгорнувся колаж з релiгiйних символiв усього свiту.

– Маю вiдзначити, – проголосив Едмонд, – у мене були всiлякi думки стосовно того, що буде сьогоднi ввечерi, а особливо того, як мiй виступ вплине на вiрян. – Кiрш трохи помовчав i продовжив: – Тож три днi тому я зробив дещо незвичне для мене. Щоб висловити повагу до релiгiйноi точки зору й перевiрити, як мое вiдкриття можуть сприйняти люди рiзних вiр, я конфiденцiйно порадився з трьома поважними релiгiйними особами – мусульманським, християнським i юдейським богословами – i подiлився своiм вiдкриттям iз ними.

Кiмнатою пробiг шепiт.

– Як я й очiкував, усi трое були глибоко здивованi, стурбованi i, так, навiть розгнiванi тим, що я вiдкрив iм. І хоча вони зреагували негативно, я дякую iм, що вони люб’язно погодилися зi мною зустрiтись. Я не буду вiдкривати iхнiх iмен, оскiльки це б iх не потiшило, але хочу звернутися до них безпосередньо i висловити вдячнiсть за те, що не чинили спроб зiрвати мою презентацiю.

По хвилi вiн додав:

– Бачить Бог, вони могли би втрутитись.

Ленгдон слухав, вражений тим, як спритно Едмонд пройшов по лезу бритви й не сказав нiчого зайвого. Рiшення Едмонда зустрiтися з релiгiйними лiдерами викликало думку про щирiсть, довiру i безстороннiсть, якими вiдомий футуролог не надто славився. Зустрiч на Монтсерратi, думав тепер Ленгдон, мала не лише дослiдницьку мету, а й планувалася як тонкий пiарний хiд.

«Розумний спосiб вийти сухим iз води», – подумав професор.

– Протягом нашоi iсторii, – продовжував Едмонд, – релiгiйний фанатизм завжди га

Сторінка 34

ьмував поступ науки, i сьогоднi я уклiнно прошу релiгiйних лiдерiв усього свiту реагувати на те, що я скажу, стримано i з розумiнням. Будь ласка, не треба збурювати криваве насильство, як ранiше. Не треба повторювати помилок!

Стелю заповнило зображення давнього мiста-фортецi – оточеного iдеально круглим муром, на березi рiчки, яка тече крiзь пустелю.

Ленгдон одразу впiзнав давнiй Багдад iз зубцями й амбразурами на трьох концентричних стiнах.

– У восьмому столiттi, – промовив Едмонд, – мiсто Багдад розвинулось у найбiльший центр науки на землi, вiдкривши дверi для всiх релiгiй, фiлософiй i наук у своiх унiверситетах i бiблiотеках. П’ятсот рокiв мiсто повнилося безлiччю наукових вiдкриттiв, яких доти не бачив свiт, i вплив того донинi вiдчуваеться в сучаснiй культурi.

Угорi знову з’явилося зоряне небо, i багато зiрок на ньому були пiдписанi: Вега, Бетельгейзе, Рiгель, Альдебаран, Денеб, Альтаiр, Кiтальфа…

– Цi назви походять з арабськоi мови, – сказав Едмонд. – До сьогоднi понад двi третини зiрок на небi мають назви арабського походження, тому що iх вiдкрили астрономи арабського свiту.

Небо швидко заполонили арабськi назви, майже повнiстю вкривши його. Потiм назви зникли, i знову очам вiдкрилися небеса.

– І, звичайно, якщо ми хочемо порахувати зiрки…

Бiля найяскравiших зiрок почали з’являтися римськi цифри:

I, II, III, IV, V…

І раптом цi знаки зупинилися й зникли.

– Ми використовуемо не римськi цифри, – прокоментував Едмонд, – а арабськi!

Тож нумерацiя вiдновилася в арабськiй системi:

1, 2, 3, 4, 5…

– Може, ви й не вважаете це iсламськими винаходами, – мовив Едмонд, – але все одно ми називаемо iх по-арабськи.

На небi в оточеннi рiвнянь з кiлькома змiнними з’явилося слово алгебра. Потiм – алгоритм серед численних формул. Вiдтак – азимут iз дiаграмою, яка показувала кути вiдносно горизонту. І далi, ще швидше: надир, зенiт, алхiмiя, хiмiя, шифр, елiксир, алкоголь, зеро…

Дивлячись, як перед очима проносяться знайомi арабськi слова, Ленгдон думав: яка все-таки це трагедiя – стiльки американцiв уявляють Багдад як одне з численних запорошених, поруйнованих вiйною мiст Близького Сходу, що раз у раз з’являються в новинах, i жодного уявлення не мають, що свого часу Багдад був осердям наукового прогресу.

– Наприкiнцi одинадцятого столiття, – вiв далi Едмонд, – найбiльше наукових дослiджень i вiдкриттiв вiдбувалося в Багдадi й навколо. І тут практично в одну мить усе змiнилося. Блискучий учений Хамiд аль-Газалi, якого нинi вважають одним iз найбiльш впливових мусульман в iсторii, написав кiлька переконливих текстiв, якi ставили пiд сумнiв логiку Платона й Аристотеля i проголошували математику «фiлософiею диявола». Це дало початок низцi подiй, якi завдали удару науковому мисленню. Вивчення богослов’я зробили обов’язковим, i врештi-решт увесь iсламський науковий рух зiйшов нанiвець.

Науковi термiни, якi заповнили небо, зникли, iх заступили зображення релiгiйних текстiв iсламу.

– Одкровення зайняло мiсце вiдкриття. І досi iсламська наука намагаеться одужати пiсля цього удару. – Витримавши паузу, Едмонд продовжив: – Звичайно, християнському науковому свiту теж було не солодко.

На стелi з’явилися портрети Коперника, галiлея i Джордано Бруно.

– Церква систематично нищила, ув’язнювала i ганьбила найкращих мислителiв, що затримало людський прогрес щонайменше на столiття. На щастя, сьогоднi церква краще розумiе переваги науки i стримуе свою агресiю… – Едмонд зiтхнув. – Чи нi?

На стелi з’явилося зображення логотипа з розп’яттям i змiею на тлi земноi кулi й написом:


Мадридська декларацiя про науку i життя

– В Іспанii Свiтова федерацiя католицьких медичних асоцiацiй зовсiм нещодавно оголосила вiйну геннiй iнженерii, заявляючи, що «науцi бракуе душi», тож вона мае прийняти обмеження з боку церкви.

Логотип перетворився на iнший круглий предмет – схематичне креслення прискорювача частинок.

– А це – Техаський суперпровiдний суперколайдер, який мiг би стати найбiльшим зiштовхувачем частинок у свiтi – з потенцiалом дослiдження самого моменту Творення. За iронiею долi, мiсце для цiеi машини запланували в Бiблiйному поясi США[25 - Регiон на пiвденному сходi США, де один iз головних аспектiв культури – евангельський протестантизм.].

Креслення перетворилося на зображення масивноi кiльцеподiбноi бетонноi будiвлi в пустелi Техасу. Складалося враження, що ii покинули недобудованою – вона вже вкрилася брудом i пилом.

– Американський суперколайдер мiг дати людству незмiрно глибше розумiння всесвiту, але проект закрили через перевитрату коштiв i полiтичний тиск iз певних, дуже несподiваних сфер.

Вiдео з новин: молодий телеевангелiст махае книжкою-бестселером «Частинка Бога»[26 - Автор – Леон Ледермен, нобелiвський лауреат з фiзики 1988 року.] i обурено кричить: «Нам треба шукати Бога в наших серцях! Не всерединi атомiв! Витрата мiльйонiв на цей абсурдний експеримент – це ганьба штату Техас i блюзнiрство проти Бога!»

Знову залунав голос Едмонда:

– Описанi

Сторінка 35

онфлiкти, у яких релiгiйнi забобони перемогли розум, – це лиш окремi сутички у вiйнi, що тривае.

На стелi розгорнувся колаж драматичних знiмкiв iз сучасного життя: пiкети пiд генетичними дослiдними лабораторiями, священик, який пiдпалив себе поряд iз будiвлею, де вiдбувалася конференцiя з трансгуманiзму[27 - Мiжнародний iнтелектуальний та культурний рух на пiдтримку використання науки й технологiй для вдосконалення людських розумових та фiзичних можливостей. Рух вважае такi аспекти людського iснування, як iнвалiднiсть, страждання, хвороби, старiння та недобровiльна смерть, необов’язковими й небажаними i плануе боротися з ними.], евангелiсти, якi розмахують кулаками i Бiблiями, риба Ісуса, що ковтае рибу Дарвiна, бiлборди, у яких гнiвно засуджуються з точки зору релiгii дослiдження стовбурових клiтин, права геiв i аборти, – i настiльки ж агресивна пропаганда протилежного спрямування.

Ленгдон лежав у темрявi й вiдчував, як калатае серце. На мить вiн подумав, що трава пiд ним вiбруе: неначе внизу проiжджае метро. Потiм тремтiння посилилося – i професор зрозумiв, що йому не здалося: земля дiйсно двигтить. Травою пiд його спиною розкотилася глибока вiбрацiя i прогримiла пiд куполом.

Цей рев, як тепер зрозумiв Ленгдон, – то був звук рiчковоi бистрини з низькочастотних динамiкiв пiд пухнастим покриттям. Вiн вiдчув, що лице i тiло огортае холодний, сирий туман: його немовби оточувала бурхлива рiчкова течiя.

– Чуете цей звук? – голос Едмонда перекрикував гуркiт рiки. – Це повiнь Рiки Наукових Знань!

Вода загуркотiла ще гучнiше, i на щоки Ленгдоновi сiли краплi туману.

– Вiдколи людина вiдкрила вогонь, – кричав Едмонд, – ця рiчка набирала сили. Кожне вiдкриття ставало знаряддям наступного вiдкриття, щоразу додаючи свою краплю. І тепер ми – на гребенi цунамi, i повiнь несе нас, i ii не спинити!

Кiмната тремтiла ще сильнiше.

– Звiдки ми?! – кричав Едмонд. – Куди ми прямуемо?! Наша доля – знайти вiдповiдi на цi питання! Нашi методи дослiджень за тисячолiття зросли в геометричнiй прогресii!

Туман i вiтер носилися кiмнатою, рiчка оглушливо гуркотiла.

– Подумайте! – проголошував Кiрш. – Давнiм людям знадобився мiльйон рокiв поступу, щоб винайти колесо. Потiм – тисячолiття, щоб винайти друкарський верстат. Вiдтак минуло лише зо двiстi рокiв – i люди створили телескоп. Протягом наступних столiть iз дедалi коротшими промiжками ми стрибнули вiд парових двигунiв до бензинових автомобiлiв, до космiчних кораблiв! Пiсля того лише за двадцять рокiв почали змiнювати нашу власну ДНК!

– Тепер ми вимiрюемо науковий прогрес у мiсяцях! – вигукував Кiрш. – Ми рухаемось iз карколомною швидкiстю! Мине зовсiм трохи часу, доки найпотужнiший сучасний суперкомп’ютер здаватиметься нам чимось таким, як рахiвниця, найновiшi досягнення сьогоднiшньоi хiрургii – варварськими, а сучаснi джерела енергii – слабенькими, як одна свiчка для освiтлення кiмнати!

У повнiй гуркоту пiтьмi лунав голос Едмонда.

– Давнi греки озиралися на столiття, говорячи про стародавню культуру, а нам досить озирнутися на одне поколiння – i побачимо тих, хто прожив життя без технологiй, якi ми сьогоднi сприймаемо як належне. Людство розвиваеться дедалi швидше, вiдстань мiж «давнiм» i «сучасним» скорочуеться майже до нуля. І з цiеi причини я даю вам слово, що наступнi кiлька рокiв розвитку людства стануть надзвичайними, вибуховими, чимось за межами людськоi уяви!

Раптово гуркiт води припинився.

Знову засвiтилися зiрки. Повернувся теплий вiтерець iз цвiркунами.

Усi гостi одночасно зiтхнули з полегшенням.

У цiй тишi повернуся шепiт Едмонда Кiрша:

– Друзi, – лагiдно промовив вiн. – Я знаю, ви тут тому, що я обiцяв вам вiдкриття, i дякую, що терпляче дочекалися завершення вступноi частини. Тепер скиньмо кайдани нашого старого способу мислення. Час роздiлити захват нового вiдкриття.

Коли вiн промовив цi слова, кiмнату зусiбiч заповнив густий низовий туман, i на небi зажеврiла ранкова зоря, осяюючи гостей.

Прокинувся великий прожектор – i кинув яскравий промiнь углиб зали. За мить усi, хто лежав, сiли й витягли шиi, виглядаючи крiзь туман того, хто мав уже з’явитися власною персоною. Однак за кiлька секунд прожектор освiтив протилежний кiнець примiщення.

Публiка розвернулася.

Там у яскравому променi стояв i всмiхався Едмонд Кiрш. Вiн зручно спирався на кафедру, якоi там кiлька секунд тому ще не було.

– Добрий вечiр, друзi! – промовив великий шоумен, i туман почав розвiюватися.

Ще за кiлька секунд усi пiдхопилися на ноги i влаштували господаревi овацiю. Ленгдон долучився до них, не в силах стримати усмiшку.

«Едмонд без хмари диму не з’являеться!»

Поки що вся презентацiя, хоч як агресивно спрямована проти релiгiйноi вiри, була виконана майстерно, у смiливому й рiшучому характерi Кiрша. Тепер Ленгдон розумiв, чому дедалi численнiшi вiльнодумцi свiту в такому захватi вiд Едмонда.

«Принаймнi вiн щиро висловлюе свою думку, як мало хто може наважитися».

Коли обличчя Едмонда з’явилося на екранi вгорi, Ленгдон

Сторінка 36

омiтив, що той уже не настiльки блiдий, як ранiше: над його обличчям, схоже, попрацював професiйний гример. Однак професор усе одно зауважив: його товариш дуже втомився.

Оплески тривали – такi гучнi, що Ленгдон ледве помiтив вiбрацiю в кишенi фрака. Чоловiк iнстинктивно сягнув по телефон – i раптом зрозумiв, що той вимкнений. Дивно, але вiбрувала iнша рiч у кишенi: аудiопристрiй. Вiнстон, здавалося, говорив дуже гучно.

«Недоречний час для виклику…»

Ленгдон виловив iз кишенi пристрiй i похапцем начепив на голову. Щойно датчик торкнувся щелепи, як у головi професора залунав голос Вiнстона.

– …фесоре Ленгдон! Ви там? Телефони вимкнено. Я можу зв’язатися лише з вами. Професоре Ленгдон!

– Так, Вiнстоне! Слухаю, – вiдповiв Ленгдон на тлi оплескiв.

– Слава Богу, – сказав Вiнстон. – Слухайте уважно.

У нас може виникнути серйозна проблема.




Роздiл 21


Едмонд Кiрш пережив безлiч моментiв трiумфу на свiтовiй сценi, завжди прагнув успiху, але вкрай рiдко почувався повнiстю задоволеним. Однак цiеi митi, стоячи на пiдвищеннi у хвилях шаленоi овацii, Едмонд дозволив собi вiдчути захват – усвiдомлення, що вiн готовий змiнити свiт.

– Сiдайте, друзi, – звернувся вiн до них. – Найкраще – попереду.

Туман розвiявся, й Едмонд стримався i не подивився вгору, де всю стелю займав широкий план його обличчя – i мiльйони людей по всьому свiту бачили його.

«Це – мить усесвiтньоi едностi, – гордо подумав вiн. – Вона долае кордони, межi класiв i вiровизнань!»

Едмонд поглянув лiворуч i вдячно кивнув Амбрi Вiдаль, яка спостерiгала за ним iз кутка, а перед тим невтомно допомагала органiзувати це дiйство. Тiльки от Кiрша здивувало те, що Амбра в ту мить дивилася зовсiм не на нього – вона стривожено вглядалась у натовп.


***

«Щось негаразд», – думала Амбра.

Посеред кiмнати високий елегантний чоловiк проштовхувався вперед, махав руками i прямував до Амбри.

«Це Роберт Ленгдон!» – упiзнала вона американського професора з вiдео, яке показував Кiрш.

Ленгдон iшов швидко, i королiвськi гвардiйцi, що охороняли директорку музею, водночас вiдступили вiд стiни, готуючись його перейняти.

«Чого вiн хоче?» – Амбра помiтила збентежений вираз обличчя Ленгдона.

Вона швидко поглянула на Едмонда – чи помiтив вiн iз пiдвищення метушню в ii кутку, – але той уже не дивився на публiку. Едмонд Кiрш моторошно дивився просто на неi.

«Едмонде! Що таке?»

У цю мить пiд куполом розкотилась оглушлива луна – i голова Едмонда закинулася назад. Амбра з жахом побачила, як на чолi Едмонда розкрився червоний кратер. Його очi трохи закотились, але вiн мiцно тримався за кафедру, i все його тiло заклякло. Вiн заточився, на його лицi було написане глибоке здивування – i, немов пiдрубане дерево, повалився на пiдлогу, тяжко вдарившись головою об штучне трав’яне покриття, а навсiбiч полетiли кривавi бризки.

Не встигла Амбра усвiдомити, що сталось, як вiдчула: один iз гвардiйцiв пригинае ii до землi.


***

Час завмер.

А потiм… почалася пекельна колотнеча.

Побачивши на стелi зображення закривавленого тiла Едмонда, юрба, неначе хвиля, вiдлетiла вглиб залу, боячись iнших куль.

Коли почався хаос, Роберт Ленгдон вiдчув себе прикутим до мiсця – вiн не мiг поворухнутися вiд шоку. Зовсiм близько його друг упав застрелений, вiн був i далi обличчям до публiки, i з отвору в його лобi юшила кров. Мертве лице Едмонда жорстоко освiтлював промiнь прожектора – камера так i залишилася на тринозi, очевидно, ввiмкненою: вона, певне, й далi транслювала подii на купол i у свiт.

Наче ввi снi, Ленгдон вiдчув, що пiдбiгае до вiдеокамери й рiзко розвертае ii до стелi, щоб Едмонд опинився поза об’ективом.

Потiм кинув погляди на юрбу гостей, якi розбiгались, i на друга, котрий лежав на пiдлозi. Професор розумiв: Едмонд уже загинув.

«Господи… Я намагався застерегти тебе, Едмонде, але Вiнстон мене запiзно попередив…»

Неподалiк вiд тiла Едмонда Ленгдон побачив королiвського гвардiйця – той схилився, захищаючи Амбру Вiдаль, яка лежала на пiдлозi. Ленгдон поспiшив просто до неi, але гвардiець зреагував вiдрухово – пiдскочив i в три довгi стрибки налетiв на Ленгдона.

Удар плеча агента з нашивкою GR прийшовся просто в середину грудей Ленгдона. Усе повiтря вилетiло з легень професора, i хвиля болю прокотилася тiлом. Його пiдкинуло в повiтря, i вiн приземлився на штучну траву. Не встиг професор вiддихатися, як сильнi руки перевернули його долiлиць i заломили лiву руку за спину; залiзна долоня вперлася йому в потилицю. Ленгдон не мiг поворухнутись i лежав, утиснутий лiвою щокою в трав’яне покриття.

– Ви знали про це наперед! – кричав гвардiець. – Який ваш стосунок до вбивства?


***

Метрiв за двадцять звiдти королiвський гвардiець Рафа Дiас проштовхувався крiзь натовп i намагався дiстатися того мiсця в бiчнiй стiнi, де вiн бачив спалах пострiлу.

«Амбра Вiдаль у безпецi, – запевняв вiн себе, побачивши, що напарник штовхнув ii вниз i затулив собою. Крiм того, Дiасне сумнiвався, що жертвi вже нiчим допомогти н

Сторінка 37

можна. – Едмонд Кiрш був мертвий ще до того, як торкнувся землi».

Дiас помiтив i ту похмуру деталь, що один вiдвiдувач, здаеться, наперед знав про замах: вiн кинувся до кафедри буквально за мить до пострiлу.

Хай яка була причина, Дiас розумiв, що нею можна зайнятися потiм.

Наразi завдання в нього було одне:

Перейняти стрiльця.

Коли Дiас пiдбiг туди, де стався той самий спалах, то побачив розрiз у тканинi стiни, сунув руки в отвiр i розiрвав його до пiдлоги. Гвардiець вилiз з-пiд купола в лабiринт риштувань.

Лiворуч промайнула якась фiгура – високий чоловiк у бiлому вiйськовому кiтелi бiг до аварiйного виходу в глибинi величезного примiщення. Мить – i втiкач вискочив у дверi й зник.

Дiас помчав за ним, продираючись крiзь електроннi кабелi, вiдтак крiзь дверi на бетоннi сходи. Вiн перехилився через поруччя й помiтив утiкача двома поверхами нижче: той бiг iз карколомною швидкiстю. Дiас кинувся за ним, перестрибуючи через п’ять сходинок. Десь унизу хряснули дверi.

«Вiн вибiг з будiвлi!»

Коли Дiас опинився на першому поверсi, то зразу побiг до виходу – подвiйних дверей iз горизонтальними ручками – i навалився на них щосили. Дверi аж нiяк не розчинились, а ледь подалися i зупинились. Тiло Дiаса налетiло на сталеву стiну, i вiн осiв на пiдлогу: плече йому пронизав пекучий бiль.

Вражений, вiн пiдвiвся й знову спробував вiдчинити дверi. Прочинилися вони рiвно настiльки, щоб гвардiець зрозумiв, у чому рiч.

Дивно, але ручки виявилися ззовнi зв’язаними: на них було намотане намисто. Дiас вiдчув ще глибше сум’яття, зрозумiвши, що намисто мае дуже знайомий вигляд, – власне, таке бачив кожен добрий католик.

«Невже вервиця?»

Дiас знову всiм тiлом навалився на дверi, але намисто не рвалося. Вiн ще раз глянув у щiлину: його дивувала i сама вервиця в такiй ролi, i неможливiсть розiрвати ii.

– ?Hola? – крикнув вiн крiзь дверi. – ??Hay alguien?![28 - Мовчання.]

Мовчання.

У шпарину Дiас бачив високу бетонну стiну й порожнiй службовий хiдник. Малоймовiрно, що хтось пiдiйде i знiме вервицю. Не бачачи iнших варiантiв, гвардiець вихопив зброю з кобури пiд пiджаком. Наставив дуло в шпарину мiж дверима.

«Я стрiляю у святу вервицю? Quе Dios me perdone[29 - Прости Господи.]».

Перед очима Дiаса гойдалися рештки розп’яття.

Гвардiець натис на гачок.

На цементному поверсi прогримiв пострiл – i дверi розчинилися. Вервиця розсипалася, Дiас кинувся вперед. Вiн, хитаючись, помчав у порожнiй провулок, а намистини скакали навколо нього.

Убивця в бiлому зник.


***

За сто метрiв вiд цих подiй адмiрал Луiс Авiла мовчки сидiв на задньому сидiннi чорного «рено», яке на всiй швидкостi рушило геть вiд музею.

Мiцнiсть вектрановоi нитки, на яку Авiла нанизав свою вервицю, зробила свою справу, надовго затримавши погоню.

«А тепер шукатимуть вiтра в полi».

Машина Авiли промчала на пiвнiчний захiд понад звивистою рiчкою Нервйон i зникла серед швидких автомобiлiв на проспектi Абандоiбарра. І нарештi адмiрал дозволив собi зiтхнути з полегшенням.

Сьогоднiшня мiсiя пройшла iдеально.

Внутрiшнiм слухом вiн уже чув бадьорi звуки маршу Орiамендi – давньоi пiснi, з якою йшли в кривавий бiй колись саме тут, у Бiльбао. «?Por Dios, por la Patria y el Rey! – спiвав подумки Авiла. – За Бога, Вiтчизну i короля!»

Бойовий клич уже давно забувся… але вiйна лише починалася.




Роздiл 22


Паласiо Реаль у Мадридi – найбiльший у Європi королiвський палац, а також один iз найпрекраснiших витворiв, якi поеднують класичний i бароковий стилi в архiтектурi. Збудований на мiсцi мавританського замку ІХ столiття, палац мае триповерховий фасад iз колонами, який розкинувся на понад пiвторакiлометрову ширину Пласи де ла Армерiя – площi Зброi. Усерединi палац являе собою заплутаний лабiринт iз 3418 кiмнат, площа яких разом становить 140 000 квадратних метрiв. Салони, спальнi й коридори оздоблюе цiла колекцiя шедеврiв релiгiйного мистецтва, зокрема роботи Веласкеса, Гойi та Рубенса.

Протягом багатьох поколiнь палац був особистою резиденцiею iспанських королiв i королев. Однак тепер вiн виконуе здебiльшого державну офiцiйну функцiю, а королiвська родина мешкае в скромнiшому й бiльш вiдлюдному палацi Сарсуела за межами Мадрида.

Проте останнiми мiсяцями в офiцiйному мадридському палацi оселився кронпринц Хулiан – 42-рiчний майбутнiй король Іспанii: його на цей крок умовили радники, якi бажали, щоб Хулiана «краще бачила краiна» в той печальний перiод, який передуватиме його коронацii.

Батько принца Хулiана, нинiшнiй король, був уже кiлька мiсяцiв прикутий до лiжка смертельною хворобою. Здоров’я короля погiршувалося, розум слабшав, а тим часом у палацi готувалися до передачi влади: щоб принц зiйшов на престол одразу по батьковiй смертi. Оскiльки змiна керiвництва насувалася невiдворотно, iспанцi починали уважно придивлятися до принца корони Хулiана з одним i тим самим питанням:

«Який з нього буде король?»

Принц Хулiан iз дитинства був тихим, скромним, обережним: тягар майбутньоi влади л

Сторінка 38

г на його плечi вiд самого початку. Мати Хулiана померла вiд ускладнень вагiтностi, виношуючи наступну дитину, i король, на диво всiм, вирiшив бiльше нiколи не одружуватися, так що Хулiан залишився единим наступником iспанського престолу.

«Безальтернативний наступник» – прохолодно писали про нього британськi таблоiди.

Оскiльки Хулiан вирiс пiд крилом свого надзвичайно консервативного батька, найбiльшi iспанськi традицiоналiсти вважали, що принц, ставши королем, продовжить усталенi звичаi, ритуали й глибоко шануватиме багату католицьку iсторiю краiни.

Протягом столiть спадщина католицьких королiв являла собою моральне осердя Іспанii. Проте останнiми роками мiцний грунт вiри, на якому трималась Іспанiя, просiв i краiну охопило вiдчайдушне змагання мiж прибiчниками давнього i новiтнього.

Лiберали, кiлькiсть яких стрiмко зростала, сповнювали блоги й соцiальнi мережi чутками, що коли Хулiан зможе вийти з батьковоi тiнi, то виявить свое справжне «я» – смiливого, прогресивного, свiтського лiдера, який нарештi за прикладом багатьох европейських краiн остаточно скасуе монархiю.

Батько Хулiана в ролi короля завжди дiяв дуже активно, так що принц практично не мав змоги брати участь у полiтицi. Король вiдкрито стверджував: вiн переконаний, що Хулiановi слiд насолоджуватися молодiстю, i в державнi справи вiн залучати принца не бачить сенсу, доки той не одружиться й не споважнiе. Тож сорок рокiв Хулiанового життя (за яким невтомно спостерiгала преса) складалися з приватних навчальних закладiв, катання верхи, урочистих вiдкриттiв, благодiйництва i подорожей свiтом. Хоча принц нiчого особливого за цей час не здiйснив, однак, без сумнiву, був найбажанiшим нареченим Іспанii.

Протягом рокiв красень-принц, якому тепер уже виповнилося сорок два, вiдкрито зустрiчався з рiзними достойними жiнками, i, хоча мав репутацiю безнадiйного романтика, жодна з них його серце вповнi не завоювала. Проте останнiми мiсяцями Хулiана неодноразово бачили з красунею, яка, хоч i скидалася на колишню фотомодель, насправдi була шанованою директоркою музею Гуггенхайма в Бiльбао.

Преса одразу проголосила Амбру Вiдаль «iдеальною парою для сучасного короля». Освiчена, успiшна жiнка, а головне – не походить iз жодного з аристократичних родiв. Амбра Вiдаль – людина з народу.

Принц, схоже, з такою оцiнкою погоджувався i пiсля дуже короткого перiоду знайомства зробив iй пропозицiю – геть несподiвано й романтично, – i Амбра Вiдаль ii прийняла.

Протягом наступних тижнiв у пресi щодня писали про Амбру Вiдаль, вiдзначаючи, що вона виявилася бiльше нiж просто красунею. Жiнка швидко показала вельми незалежну вдачу: попри те що мала невдовзi стати королевою, навiдрiз вiдмовилася вiд постiйного нагляду Королiвськоi гвардii, давши згоду лише на те, щоб ii охороняли пiд час наймасштабнiших громадських подiй.

Коли начальник Guardia Real обережно запропонував Амбрi почати вдягатися скромнiше й менше пiдкреслювати фiгуру, жiнка перетворила це на публiчний жарт, сказавши, що iй зробив зауваження начальник Guardarrop?a Real («Королiвського гардеробу»).

Їi обличчя раз у раз з’являлося на обкладинках лiберальних часописiв. «Амбра! Прекрасне майбутне Іспанii!» Коли вона вiдмовлялася давати iнтерв’ю, ii схвально називали «незалежною», коли погоджувалася – захоплювались ii «вiдкритiстю».

Консервативнi часописи натомiсть висмiювали майбутню королеву як жадiбну до влади хижачку, що небезпечним чином впливатиме на майбутнього короля. Як свiдчення цього наводили ii кричущу неповагу до репутацii принца.

Передусiм вони переймалися звичкою Амбри звертатися до принца Хулiана лише на iм’я, а не дон Хулiан чи su alteza.[30 - Ваша високосте.]

Друга причина iхньоi недовiри, проте, була серйознiша.

Останнi кiлька тижнiв напружений робочий графiк Амбри зробив ii практично недоступною для принца, зате ii неодноразово бачили в Бiльбао за обiдом у ресторанi неподалiк музею в товариствi вiдомого атеiста, американського комп’ютерника Едмонда Кiрша.

Амбра наполегливо стверджувала: цi обiди е дiловими зустрiчами з одним iз найбiльших спонсорiв музею – однак iз палацових джерел було вiдомо, що Хулiана це неабияк дратуе.

Хто б мiг йому дорiкнути?

Правда полягала в тому, що блискуча наречена Хулiана лише за кiлька тижнiв пiсля заручин послiдовно проводила найбiльше часу з iншим чоловiком.




Роздiл 23


Обличчя Ленгдона було втиснуте в пiдлогу. На його спинi сидiв важкий гвардiець, заважаючи дихати.

Дивно, та професор не вiдчував нiчого.

Почуття Ленгдона були настiльки плутанi, що його охопило якесь онiмiння: у душi коливалися й перемiшувалися жаль, страх, обурення. Один iз найрозумнiших людей у свiтi – його близький друг – тепер загинув, брутально розстрiляний у всiх на очах. «Його вбили лише за мить до того, як вiн би розповiв про найбiльше вiдкриття у своему життi!»

Тепер Ленгдон зрозумiв, що трагедiя загибелi людини йде поруч iз iншою – великою втратою для науки.

«Свiт уже не дiзнаеться, що вiдкрив Едмонд…»

Ленгдона рапт

Сторінка 39

во охопила злiсть, на змiну якiй прийшла непохитна рiшучiсть.

«Я зроблю все, що зможу, аби знайти того, хто за це вiдповiдае. Я вшаную твою пам’ять, Едмонде. Знайду спосiб подiлитися твоiм вiдкриттям зi свiтом!»

– Ви знали! – сичав йому у вухо гвардiець. – Ви бiгли до кафедри, неначе очiкували, що зараз щось станеться!

– Мене… попередили… – ледве змiг вимовити придушений Ленгдон.

– Хто?!

Ленгдон вiдчув, що аудiопристрiй сповз зi щоки.

– Пристрiй на головi… автоматичний екскурсовод. Мене попередив комп’ютер Едмонда Кiрша. Вiн знайшов аномалiю в списку запрошених – вiдставного адмiрала iспанського флоту.

Обличчя охоронця тепер було так близько до вуха професора, що той чув, як у гвардiйському навушнику ввiмкнувся звук. Голос у передавачi говорив задихано, квапливо, i хоча Ленгдон знав iспанську не зовсiм досконало, але змiст поганих новин до нього дiйшов.

…el asesino ha huido…

Убивця втiк.

…salida bloqueada…

Вихiд заблоковано.

…uniforme militar blanco…

Щойно зайшла мова про вiйськову форму, гвардiець послабив тиск на Ленгдона.

– ?Uniforme naval? – спитав вiн напарника. – Blanco… ?Como de almirante?[31 - Форма морська? Бiла… Як в адмiрала?]

Вiдповiдь була ствердна.

«Усе правильно: морська форма, – зрозумiв Ленгдон. – Вiнстон мав рацiю».

Гвардiець вiдпустив Ленгдона i злiз iз нього.

– На спину!

Ленгдон перевернувся на спину i сперся на лiктi; йому було боляче. Голова йшла обертом, на грудях вiдчувалося кiлька забиттiв.

– Анi руш! – скомандував гвардiець.

Ленгдон рухатися не збирався: стокiлограмовий офiцер, який тепер стояв над ним, уже показав, наскiльки серйозно вiн робить свою справу.

– ?Inmediatamente![32 - Негайно!] – крикнув гвардiець у свою рацiю, а далi став кликати на допомогу мiсцевих правоохоронцiв, щоб тi заблокували всi шляхи виiзду вiд музею: – Polic?a local… bloqueos de carretera…

З пiдлоги Ленгдон бачив Амбру Вiдаль, яка й далi лежала пiд стiною. Вона спробувала встати, в неi пiдкосилися ноги, i вонавпала на колiна. «Допоможiть же iй, хто-небудь!» Але гвардiець кричав через увесь зал, звертаючись незрозумiло до кого:

– ?Luces! ?Y cobertura de mоvil![33 - Свiтло! Мобiльне покриття!]

Ленгдон простягнув руку й поправив аудiопристрiй.

– Вiнстоне, ви чуете?

Гвардiець химерно подивився на Ленгдона.

– Я тут, – сухо вiдгукнувся Вiнстон.

– Вiнстоне, Едмонда вбито. Нам просто зараз потрiбне свiтло. Треба вiдновити мобiльний зв’язок. Ви можете це зробити? Чи зв’язатися з кимось, хто може?

Мить – i свiтло пiд куполом рiзко ввiмкнулося: чарiвна iлюзiя долини в мiсячному сяйвi розвiялася, стало видно штучну траву, на якiй валялися покинутi пiдстилки. Гвардiйця, очевидно, глибоко вразила влада Ленгдона. Отямившись, вiн схилився й поставив професора на ноги. Учений i гвардiець дивилися один одному в лице при повному свiтлi. Охоронець був високий – одного зросту з Ленгдоном, мав поголену голову; його мускулясте тiло напинало синiй пiджак. Гвардiець був блiдий, iз невиразними рисами обличчя – тiльки очi мали незвичайно гострий погляд i нинi, немов лазер, спрямували його на Ленгдона.

– Вас сьогоднi у вiдео показували. Ви – Роберт Ленгдон.

– Так. Едмонд Кiрш був моiм другом i учнем.

– Я – агент Фонсека з Guardia Real, – вiдповiв той бездоганною англiйською. – Розкажiть, що ви знаете про чоловiка в морськiй формi.

Ленгдон озирнувся, поглянув на тiло Едмонда. Воно нерухомо лежало на травi бiля кафедри.

Над тiлом схилилися Амбра Вiдаль, два музейнi охоронцi й лiкарi швидкоi допомоги, якi вже покинули спроби повернути його до життя. Амбра тихо накрила тiло покривалом.

Без сумнiву, Едмонд був мертвий.

Ленгдон вiдчув нудоту, але не мiг вiдвести погляд вiд убитого товариша.

– Ми йому не допоможемо, – рiзко вимовив гвардiець. – Розкажiть, що ви знаете!

Ленгдон знову подивився на офiцера. Цi слова можна було iнтерпретувати лише в один спосiб: як наказ.

Ленгдон швидко переказав те, що чув вiд Вiнстона: програма-екскурсовод помiтила, що один iз вiдвiдувачiв викинув аудiопристрiй, i коли живий екскурсовод знайшов той пристрiй у смiтнику, то вони разом виявили, на кого рiч записана, – i стривожилися, помiтивши, що цього гостя внесли до списку в останнiй момент.

– Не може бути! – примружився гвардiець. – Учора список гостей затвердили остаточно. Усiх перевiрили.

– А цього чоловiка – нi, – промовив Вiнстон у пристроi Ленгдона. – Я стурбувався й перевiрив його: це виявився колишнiй iспанський вiйськовий адмiрал, вiдсторонений за алкоголiзм i посттравматичний стрес унаслiдок теракту в Севiльi п’ять рокiв тому.

Ленгдон переказав це офiцеровi.

– Пiсля вибуху в соборi? – недовiрливо перепитав той.

– Понад те, – сказав Вiнстон Ленгдоновi, – я не побачив жодного зв’язку мiж цим адмiралом i мiстером Кiршем, що мене також стурбувало, тож я зв’язався з охороною музею, намагаючись здiйняти тривогу. Однак, оскiльки я не мав остаточноi iнформацii, вони сказали, що не можна зривати презентацiю Едмонда – тим бiл

Сторінка 40

ше що ii транслюють у прямому ефiрi на весь свiт. Знаючи, як старанно Едмонд готував сьогоднiшню програму, я погодився з iхньою логiкою – i негайно зв’язався з вами, Роберте, сподiваючись, що ви помiтите цього чоловiка й тихо проведете до нього охорону. Треба було менi дiяти бiльш рiшуче. Я пiдвiв Едмонда…

Ленгдона дещо знервувало, що машина Едмонда, як видаеться, переживае почуття провини. Вiн краем ока глянув на накрите тiло товариша й побачив, що до нього йде Амбра Вiдаль. Фонсека не звернув на неi уваги: вiн i далi дивився просто на Ленгдона.

– Цей комп’ютер, – сказав вiн, – чи не назвав вiн вам iм’я того офiцера?

Ленгдон кивнув:

– Це адмiрал Луiс Авiла.

Щойно вiн вимовив це iм’я, як Амбра рiзко зупинилася й подивилася на професора повними жаху очима. Фонсека помiтив це – й одразу пiдiйшов до директорки музею.

– Сеньйорито Вiдаль! Вам знайоме це iм’я?

Амбра наче не мала сил вiдповiсти. Опустила очi й подивилася вниз, нiби щойно побачила привида.

– Сеньйорито Вiдаль, – повторив Фонсека. – Адмiрал Луiс Авiла – вам знайоме це iм’я?

Ошелешений вираз обличчя Амбри не залишав сумнiвiв: вона знае, хто це. Пауза, кiлька змахiв вiй – i ii темнi очi прояснiли: жiнка немовби виходила з трансу.

– Нi… Я не знаю цього iменi… – прошепотiла вона, глянувши спочатку на Ленгдона, а потiм на гвардiйця. – Я… я просто глибоко шокована, що вбивця виявився офiцером iспанського флоту.

Ленгдон вiдчував: вона бреше – i не розумiв, чому жiнка намагаеться приховати це й придумати пояснення своiй реакцii. «Я ж бачив: вона впiзнала це iм’я!»

– Хто складав список запрошених?! – суворо запитав Фонсека, роблячи ще один крок у бiк Амбри. – Хто додав його туди?

Губи Амбри тремтiли.

– Я… я не знаю…

Запитання перервала какофонiя мобiльних рингтонiв пiд куполом. Схоже, Вiнстон знайшов спосiб повернути мережу – i тепер у Фонсеки в кишенi теж дзвонив телефон. Гвардiець дiстав його, подивився, вiд кого дзвiнок, набрав повнi груди повiтря й вiдповiв.

– Ambra Vidal estа a salvo[34 - Амбра Вiдаль у безпецi.], – промовив вiн у слухавку.

Ленгдон подивився на жiнку, яка не тямила себе вiд шоку. Вона теж дивилася на нього. Їхнi пильнi погляди зустрiлися. Дивлячись у вiчi Амбрi, Ленгдон почув у пристроi шепiт Вiнстона:

– Професоре, Амбра Вiдаль чудово знае, як Луiс Авiла опинився серед запрошених: вона сама його туди внесла.

Ленгдон не одразу усвiдомив те, що почув:

«Амбра Вiдаль сама внесла вбивцю в список?

І тепер заперечуе це?»

Не встиг Ленгдон повнiстю усвiдомити це, як Фонсека простягнув слухавку Амбрi.

– Don Juliаn quiere hablar con usted[35 - Дон Хулiан хоче поговорити з вами.], – сказав вiн.

Амбра майже сахнулася вiд телефона.

– Скажiть йому, що зi мною все гаразд, – вiдповiла вона. – Я йому незабаром передзвоню.

Гвардiець подивився на жiнку, нiби не вiрячи своiм очам.

Вiн прикрив рукою телефон i прошепотiв до Амбри:

– Su alteza Don Juliаn, el pr?ncipe, ha pedido…[36 - Його високiсть дон Хулiан, принц, просив…]

Амбра вiдповiла рiзко:

– Принц чи не принц, але, якщо вiн хоче стати моiм чоловiком, то мае навчитися почекати, коли менi потрiбно. Щойно на моiх очах убили людину, менi потрiбен час, аби заспокоiтися! Скажiть, що я скоро з ним зв’яжуся!

Фонсека пильно подивився на жiнку – i в його очах була майже зневага. Вiдтак вiн вiдiйшов i продовжив розмову з принцом.

Для Ленгдона ця химерна розмова стала розгадкою невеликоi таемницi. «То Амбра Вiдаль – наречена iспанського принца Хулiана?» Тепер присутнiсть Guardia Real i ставлення гвардiйцiв до неi були зрозумiлi – хоча це й не пояснювало, чому Амбра не захотiла поговорити з нареченим. «Принц, мабуть, страшенно злякався за неi, коли побачив це по телевiзору!»

І майже миттево Ленгдоновi сяйнула ще одна, бiльш серйозна думка:

«Боже мiй… Амбра Вiдаль пов’язана з королiвським палацом у Мадридi!»

Цей несподiваний збiг примусив його здригнутися: професор згадав повiдомлення, яке давав йому послухати Едмонд, i погрозливий голос епископа Вальдеспiно.




Роздiл 24


За приблизно двiстi метрiв вiд королiвського палацу, в соборi Альмудена, епископ Вальдеспiно затамував подих. Вiн i досi сидiв у ризах в кабiнетi перед ноутбуком: погляд його був прикутий до трансляцii з Бiльбао.

«Це буде серйозна новина».

Як бачив епископ, усесвiтнi мас-медiа вже шаленiли.

Останнi новини були пересипанi коментарями провiдних науковцiв i представникiв духовенства щодо презентацii Кiрша; кожен висував свою гiпотезу, хто i чому вбив дослiдника. Усi сходилися на тому, що, вочевидь, комусь було надзвичайно важливо зробити так, аби вiдкриття Кiрша нiколи не побачило свiту.

Пiсля довгих роздумiв Вальдеспiно взяв мобiльний телефон…

Рабi Кьовеш вiдповiв пiсля першого ж гудка.

– Який жах! – вигукнув рабин. – Я дивився по телевiзору!.. Нам треба просто зараз пiти до представникiв влади й розповiсти те, що нам вiдомо!

– Рабi, – зважено вiдказав Вальдеспiно, – я згоден: це жахливий поворот подiй. Але перш н

Сторінка 41

ж дiяти, нам треба подумати.

– Немае про що й думати! – кричав Кьовеш. – З усього видно: хтось нi перед чим не зупиниться, аби лише приховати вiдкриття Кiрша, – i за цим стоять убивцi! Я не сумнiваюся, що Саеда вбили теж вони. Вони, напевне, знають про нас – i далi за нас i вiзьмуться! Наш iз вами моральний обов’язок – пiти й розповiсти про те, що нам показав Кiрш.

– Моральний обов’язок? – перепитав Вальдеспiно. – Схоже, ви радше хочете оприлюднити цю iнформацiю, щоб нi в кого не було мотивiв змушувати вас чи мене замовкнути.

– Звичайно, наша безпека важлива, – вiдказав рабi, – але ж ми маемо й моральний обов’язок перед свiтом. Я розумiю, що це вiдкриття похитне певнi основи релiгiйноi вiри, але за свое довге життя я зрозумiв: вiра




Конец ознакомительного фрагмента.



notes



1


Бiла сорочка, що досягае колiн, нагадуе стихар, але з вузькими рукавами. Надягаеться поверх сутани. (Тут i далi прим. перекл.)




2


Шапочка, яку носять духовнi особи католицькоi церкви, вiд простих священикiв до Папи Римського.




3


Традицiйне чоловiче мусульманське вбрання, вiдоме також як дишдаш.




4


Мiсто в США, назване на честь унiверситетського мiста в Англii. Там розташованi, зокрема, Гарвардський унiверситет i Массачусетський технологiчний iнститут.




5


– Ще тонiк?

– Нi, дякую (iсп.).

(Надалi переклад з iспанськоi мови у виносках не маркуеться.)




6


Я телефоную з бару «Моллi Мелоун». Вулиця Партiкуляр де Естраунса, вiсiм. Потрiбна термiнова допомога. Двое поранених.




7


Своерiдний формат барiв – розташованi в напiвзруйнованих будiвлях. У Будапештi багато таких закладiв у будинках старого еврейського кварталу.




8


Інiцiали архiтектора складаються в англiйське слово fog – туман.




9


Нацiональне посвiдчення особи.




10


Яка гарна вервиця.




11


Високопреосвященний Владико?




12


Ваше Преосвященство?!




13


О небеса!




14


– До святоi меси…

– Все готове.




15


Не розмовляю англiйською.




16


– Так.

– Я на мiсцi.

– Гаразд. Маете лише один шанс. Усе залежить вiд того, як ви ним скористаетесь.




17


Нiчне чування з читанням Корану.




18


Здрастуйте! (араб.)




19


Що нам робити? (араб.)




20


Вiтаемо!




21


Католицьких королiв.




22


Дещо змiнений рядок iз вiрша Дiлана Томаса «Не вiдходь тихо в цю добру нiч».




23


Переселення душ.




24


Європейська органiзацiя з ядерних дослiджень.




25


Регiон на пiвденному сходi США, де один iз головних аспектiв культури – евангельський протестантизм.




26


Автор – Леон Ледермен, нобелiвський лауреат з фiзики 1988 року.




27


Мiжнародний iнтелектуальний та культурний рух на пiдтримку використання науки й технологiй для вдосконалення людських розумових та фiзичних можливостей. Рух вважае такi аспекти людського iснування, як iнвалiднiсть, страждання, хвороби, старiння та недобровiльна смерть, необов’язковими й небажаними i плануе боротися з ними.




28


Мовчання.




29


Прости Господи.




30


Ваша високосте.




31


Форма морська? Бiла… Як в адмiрала?




32


Негайно!




33


Свiтло! Мобiльне покриття!




34


Амбра Вiдаль у безпецi.




35


Дон Хулiан хоче поговорити з вами.




36


Його високiсть дон Хулiан, принц, просив…