Читати онлайн “Янголи і демони” «Ден Браун»
- 01.02
- 0
- 0
Сторінка 1
Янголи i демониДэн Браун
Всесвiтньовiдомого фахiвця з релiгiйноi символiки Роберта Ленгдона термiново викликають до Швейцарii, щоб дослiдити загадковий знак, випалений на грудях по-звiрячому вбитого фiзика. Вiн робить приголомшливе вiдкриття: це справа рук давнього ворога Церкви – таемноi органiзацii iлюмiнатiв. Крiм того, у Ватиканi закладено надпотужну бомбу, яку мае знайти саме Ленгдон разом iз чарiвною жiнкою-науковцем Вiтторiею Ветрою. На них чекае шалена пригода: йдучи слiдом безжального вбивцi, збирати трупи, видиратися на собори, спускатися в пiдземелля, щоб знайти нарештi лiгво iлюмiнатiв i врятувати Святий Престол.
Ден Браун
Янголи i демони
Присвячую Блайт
Любий читачу
Дякую за те, що завдяки тобi «Код да Вiнчi» став таким гучним бестселером. Книжка, яку ти тримаеш у руках, – це передiсторiя «Коду да Вiнчi». У нiй описанi пригоди Роберта Ленгдона у Ватиканi, що трапилися за рiк до його доленосних вiдвiдин Лувру.
У романi «Янголи i демони» я вперше створив образ Роберта Ленгдона з його невинною пристрастю до мистецтва, символiв, кодiв, таемних товариств i сiроi зони мiж добром i злом. Сподiваюся, загадки в «Янголах i демонах» будуть для тебе такими ж захопливими, як прихованi коди в картинах да Вiнчi. Крiм мистецтва, у цiй книжцi на тебе чекають численнi головоломки, маловiдомi iсторичнi факти, сенсацii й несподiванi повороти сюжету.
Щиро надiюсь, що ти читатимеш мiй перший роман про Роберта Ленгдона з такою ж насолодою, з якою я його писав.
З найтеплiшими побажаннями
Довiдка
У найбiльшiй у свiтi науково-дослiднiй установi – Швейцарському центрi ядерних дослiджень (ЦЕРН[1 - Conseil Europеen pour la Recherche Nuclеaire (фр.). (Тут iдалi прим. перекл.)]) – недавно було створено першi частинки антиматерii. Антиматерiя iдентична з матерiею за винятком того, що складаеться з частинок, чиi електричнi заряди протилежнi зарядам частинок звичайноi матерii.
Антиматерiя – найпотужнiше з усiх вiдомих людинi джерел енергii. Вона вивiльняе енергiю зi стовiдсотковою ефективнiстю (коефiцiент корисноi дii ядерного подiлу – пiвтора вiдсотка). Антиматерiя не забруднюе й не опромiнюе довкiлля, i лише кiлька грамiв ii могли б живити енергiею мiсто Нью-Йорк цiлу добу.
Проте е одне «але»…
Антиматерiя дуже нестабiльна. Вона вибухае вiд контакту з чим завгодно… навiть iз повiтрям. Один грам антиматерii мiстить стiльки ж енергii, скiльки й двадцятикiлотонна атомна бомба – така, яку скинули на Хiросiму.
Донедавна антиматерiю створювали тiльки в дуже малих кiлькостях (по кiлька атомiв одночасно). Однак iз новим сповiльнювачем антипротонiв ЦЕРН зробив якiсний прорив у цiй сферi – новий пристрiй обiцяе продукувати антиматерiю у значно бiльших обсягах.
Тривожить одне: невiдомо, чи ця надзвичайно нестабiльна субстанцiя врятуе свiт, чи за ii допомогою буде створено найсмертоноснiшу зброю у свiтi?
Примiтка автора
Усi твори мистецтва, надгробки, пiдземнi ходи й архiтектурнi споруди в Римi, що згаданi в цiй книжцi, насправдi iснують, iхне мiсцеперебування теж вiдповiдае дiйсностi. Їх i сьогоднi можна побачити у зазначених мiсцях.
Братство iлюмiнатiв теж не вигадане.
Пролог
Фiзик Леонардо Ветра почув запах паленого м’яса i зрозумiв, що це горить його власне тiло. Із жахом дивився вiн на темну постать, що нависла над ним.
– Чого вам треба?
– La chiave! – вiдповiв рiзкий голос. – Пароль!
– Але… я не…
Нападник сильнiше притиснув бiлий розпечений предмет Ветрi до грудей. Зашкварчала, обвуглюючись, шкiра.
– Пароля немае! – скрикнув Ветра, корчачись вiд несамовитого болю. Вiн вiдчув, що впадае в забуття.
Незнайомець ледь помiтно посмiхнувся.
– Ne avevo paura. Цього я й боявся.
Ветра з усiх сил намагався не зомлiти, але свiдомiсть невблаганно огортала темрява. Втiшало одне: нападник у жодному разi не дiстане того, по що прийшов. Однак за мить той витягнув ножа й пiднiс його Ветрi до обличчя. Лезо блиснуло перед самими очима.
– На милiсть Бога! – закричав Ветра. Але було запiзно.
1
Із вершечка великоi пiрамiди в Гiзi до нього смiеться й гукае якась молода жiнка.
– Роберте, швидше! Я так i знала, що треба було пошукати собi молодшого чоловiка! – Їi усмiшка зачаровуе.
Вiн намагаеться не вiдставати, але ноги немов налитi свинцем.
– Зачекай, – благае вiн. – Будь ласка…
Вiн видираеться нагору, в очах темнiе. У вухах дзвенить. Я мушу ii наздогнати! Знову пiдводить голову, але жiнки уже немае. На ii мiсцi стоiть i дивиться на нього, презирливо скрививши губи, якийсь дiдуган iз гнилими зубами. Не тямлячи себе з горя, вiн кричить страшним криком, що безлiч разiв вiдлунюе в пустелi.
Здригнувшись, Роберт Ленгдон прокинувся. На тумбочцi бiля лiжка дзвонив телефон. Збентежений, вiн узяв слухавку.
– Алло?
– Менi потрiбний Роберт Ленгдон, – сказав чоловiчий голос.
Ленгдон сiв на лiжку i спробував зiбратися з думками.
– Я i е… Роберт Ленгдон. – Вiн глянув на цифровий
Сторінка 2
годинник, що свiтився в темрявi. 5:18.– Менi треба негайно з вами зустрiтись.
– А хто ви?
– Мене звати Максимiлiан Колер. Я фiзик, спецiалiзуюся на елементарних частинках.
– Хто? – Ленгдон не мiг нiчого второпати. – Ви впевненi, що я саме той Ленгдон, який вам потрiбний?
– Ви професор релiгiйноi символiки в Гарвардському унiверситетi. Ви написали три книжки на цю тему i…
– Вам вiдомо, яка зараз година?
– Пробачте. Я мушу щось вам показати. Це не телефонна розмова.
Ленгдон мимоволi застогнав. Таке вже траплялося не раз. Хочеш писати книжки про релiгiйну символiку – мусиш бути готовий до дзвiнкiв вiд усяких фанатiв, якi вимагають, аби ти тлумачив знаки, що iх посилае iм Господь. Минулого мiсяця якась стриптизерка з Оклахоми пообiцяла Ленгдоновi найкращий у свiтi секс, якщо вiн прилетить до неi й пiдтвердить автентичнiсть хреста, який дивом проступив на ii постелi. «Талсiвська плащаниця»[2 - Талса – мiсто в штатi Оклахома.], хай iй грець, подумав було Ленгдон.
– Звiдки ви взяли мiй телефон? – Ленгдон намагався говорити ввiчливо, попри невiдповiдну годину.
– З Інтернету. На сайтi, де можна замовити вашу книжку.
Ленгдон наморщив чоло. Вiн був на сто вiдсоткiв упевнений, що на тому сайтi немае номера його домашнього телефону. Незнайомець явно бреше.
– Менi треба з вами зустрiтися, – наполягав той. – Я добре заплачу.
Ленгдон почав втрачати рiвновагу.
– Перепрошую, але я справдi…
– Якщо ви вилетите негайно, то будете в мене до…
– Нiкуди я не полечу! П’ята година ранку! – Ленгдон жбурнув слухавку i впав назад у лiжко. Заплющив очi, намагаючись знову заснути. Марно. У пам’ять мiцно вкарбувався щойно бачений сон. Неохоче вiн одягнув халат i спустився вниз.
Роберт Ленгдон бродив босонiж по своему порожньому вiкторiанському будинку в Масачуссетсi, стискаючи в руках традицiйний засiб вiд безсоння – горнятко гарячого «Несквiку». Свiтло квiтневого мiсяця лилося у вiкна в глибоких нiшах й утворювало на схiдних килимах чудернацькi вiзерунки. Колеги Ленгдона часто жартували, що його помешкання бiльше нагадуе антропологiчний музей, анiж людське житло. Полицi були заставленi релiгiйними пам’ятками з усього свiту: екуаба з Гани, золотий хрест з Іспанii, iдол з островiв Кiклади в Егейському морi i навiть рiдкiсний плетений бокус молодого воiна з Борнео, символ вiчноi юностi.
Ленгдон сiв на мiдну скриню схiдного гуру i, насолоджуючись теплом шоколадного напою, раптом побачив свое вiдображення у вiкнi. Обличчя витягнуте й блiде… наче в привида. Пiдстаркуватий привид, похмуро подумав вiн, укотре усвiдомивши, що його юна душа живе в смертнiй оболонцi.
Сорокап’ятирiчний Ленгдон не був красенем у класичному розумiннi, але мав те, що колеги-жiнки називали «шармом науковця»: срiбнi пасма в густому темному волоссi, проникливi синi очi, заворожливий низький голос i щиру безтурботну посмiшку спортсмена-аматора. У школi й коледжi Ленгдон захоплювався стрибками у воду i дотепер перебував у чудовiй фiзичнiй формi, яку старанно пiдтримував, долаючи щодня п’ятдесят разiв довжину унiверситетського басейну.
Друзi завжди вважали Ленгдона трохи загадковим чоловiком, що загубився десь мiж столiттями. У вихiднi його можна було застати зi студентами в унiверситетському дворi у джинсах, вiн розмовляв iз ними чи то про комп’ютерну графiку, чи про iсторiю релiгii. Його також можна було побачити на фотографiях у поважних мистецьких часописах у твiдовому пiджаку й жилетi з малюнком пейслi на вiдкриттi якоiсь музейноi виставки, куди його запросили виступити з лекцiею.
Ленгдон був строгим викладачем i неухильно вимагав дисциплiни, однак завжди першим пiдтримував те, що сам називав «забутим мистецтвом доброi невинноi забави». Із фанатичним завзяттям вiн пропагував активний вiдпочинок, чим завоював собi глибоку довiру серед студентiв. Прiзвисько Дельфiн йому дали водночас i за добродушнiсть, i за легендарну здатнiсть пiд час гри у водне поло пiрнути глибоко, до самого дна, й обiйти цiлу команду суперника.
Ленгдон самотньо сидiв у порожньому будинку i розсiяно дивився в темряву, аж раптом тишу знову порушив дзвiнок – тепер факсу. Сердитися вiн не мав сили, тож тiльки втомлено хмикнув.
Божi люди, подумав. Двi тисячi рокiв чекають на свого месiю i нi на мить не втрачають надii.
Вiднiс до кухнi порожне горня i неквапно пiшов до кабiнету, обшитого дубовими панелями. Зiтхнувши, вiдiрвав отриманий факс i подивився на нього.
Раптом йому стало млосно.
На паперi був зображений труп. Із жертви зiрвали весь одяг i скрутили шию так, що було видно тiльки потилицю. На грудях чорнiло тавро. Одне-едине слово… Це слово Ленгдон знав дуже добре. Надто добре. У нiмому зацiпенiннi дивився вiн на химерний напис.
– Ілюмiнати, – вимовив, запинаючись. Серце шалено калатало. Не може бути…
Дуже повiльно, наче не наважуючись побачити те, що на нього чекае, Ленгдон повернув факс на сто вiсiмдесят градусiв. Подивився на слово знову.
Йому перехопило подих. Вiн не мiг отямитись. Насилу вiр
Сторінка 3
чи власним очам, вiн обернув факс iще раз, знову прочитав витавруване слово, тодi ще раз…– Ілюмiнати, – прошепотiв.
Приголомшений, Ленгдон упав на стiлець. Якусь мить вiн сидiв, геть ошелешений. Тодi погляд його випадково натрапив на червоний iндикатор, що блимав на факсовому апаратi. Той, хто надiслав цей факс, був i досi на лiнii… хотiв з ним розмовляти. Ленгдон довго дивився на червону лампочку.
Тодi тремтячою рукою взяв слухавку.
2
– Ну що, тепер ви готовi мене вислухати? – запитав той самий чоловiчий голос.
– Готовий, чорт забирай. Ви можете пояснити, що це все означае?
– Я намагався це зробити. – Голос звучав жорстко й незворушно. – Я фiзик. Керiвник науково-дослiдного центру. У нас сталося вбивство. Труп ви бачили.
– Як ви мене знайшли? – Ленгдон силився зосередитись. З голови не йшло зображення на факсi.
– Я ж уже вам сказав. Через Інтернет. Через сайт вашоi книжки «Мистецтво iлюмiнатiв».
Ленгдон намагався зiбратись iз думками. У широких лiтературних колах ця книжка була майже невiдома, зате ii досить жваво обговорювали в Інтернетi. І все одно щось тут не клеiлось.
– На цьому сайтi немае контактноi iнформацii, – знайшовся нарештi Ленгдон. – Я в цьому впевнений.
– У мене в лабораторii працюють люди, якi досконало вмiють витягати з всесвiтньоi павутини потрiбну iнформацiю.
– Схоже, ваша лабораторiя знае про мережу дуже багато, – скептично зауважив Ленгдон.
– Аякже, адже це ми ii винайшли. – Щось у голосi спiврозмовника переконало Ленгдона, що вiн не жартуе. – Менi треба з вами зустрiтися, – наполягав той. – Це не телефонна розмова. Вiд Бостона до нашоi лабораторii лише година льоту.
Ленгдон стояв у напiвтемрявi кабiнету й розглядав факс, який досi тримав у руцi. Це зображення мало для нього величезне значення. Можливо, воно стане епiграфiчною знахiдкою столiття, яка пiдтвердить результати десяти рокiв його науковоi працi.
– Це термiново, – не вiдступався спiврозмовник.
Ленгдон не вiдводив очей вiд тавра на грудях убитого. Ілюмiнати, перечитував вiн знову i знову. Його науковi пошуки завжди грунтувалися на символiчних вiдповiдниках викопних останкiв – старовинних документах i давнiх вiруваннях – але це фото було сьогоденням. Сучаснiстю. Ленгдон почувався палеонтологом, що сам на сам зiткнувся з живим динозавром.
– Я наважився вислати по вас лiтак, – сказав голос. – Вiн буде в Бостонi за двадцять хвилин.
У Ленгдона пересохло в горлi. Година льоту…
– Пробачте мою самовпевненiсть, – вiв далi спiврозмовник, – але ви менi потрiбнi тут.
Ленгдон знову подивився на факс – живе пiдтвердження давнього мiфу. Про наслiдки страшно було й подумати. Вiн розсiяно глянув у вiкно. Крiзь гiлля берiз на подвiр’i просочувалися першi променi свiтанку, але знайома картина за вiкном тепер мала якийсь iнакший вигляд. Ленгдона охопило дивне змiшане вiдчуття страху й радiсного збудження, i вiн зрозумiв, що вибору в нього немае.
– Ваша взяла, – здався вiн. – Кажiть, де шукати ваш лiтак.
3
За тисячi миль вiд будинку Ленгдона вiдбувалась iнша розмова. Двое чоловiкiв сидiли в темнiй кам’янiй келii, як у Середньовiччi.
– Benvenuto! – сказав один iз них владним тоном. Вiн сидiв у темному кутi, майже невидимий. – Усе пройшло добре?
– Si, – вiдказав iнший. – Perfettamente. – Голос його звучав рiзко.
– І нi в кого не виникне сумнiвiв, хто за це вiдповiдальний?
– Нi в кого.
– Чудово. Ти принiс те, що я просив?
Чорнi як смола очi вбивцi блиснули. Вiн поставив на стiл важкий електронний прилад.
– Молодець. – Чоловiк, що сидiв у тiнi, здавався задоволеним.
– Служити братству для мене честь, – вiдказав убивця.
– Скоро розпочнеться другий етап. Вiдпочинь трохи. Сьогоднi до пiвночi ми змiнимо свiт.
4
«Сааб 900S» Роберта Ленгдона вилетiв iз тунелю Келлагана й опинився на схiдному боцi бостонського порту, неподалiк вiд аеропорту Логана. Згiдно з наданими йому вказiвками, Ленгдон знайшов вулицю Авiейшн-роуд i звернув лiворуч за колишнiм офiсом авiакомпанii «Істерн ейрлайнз». Ярдiв за триста попереду у свiтанковiй iмлi виднiвся ангар. На ньому фарбою було виведено велику цифру «4». Ленгдон заiхав на стоянку i вийшов з авта.
Із-за ангара з’явився кругловидий чоловiк у синьому одностроi.
– Роберт Ленгдон? – привiтно гукнув вiн iз незнайомим акцентом.
– Так, це я, – вiдiзвався Ленгдон, замикаючи авто.
– Ви дуже вчасно. Я щойно приземлився. Прошу йти за мною.
Ідучи за пiлотом уздовж ангара, Ленгдон занервував. Вiн не звик до загадкових телефонних дзвiнкiв i таемних зустрiчей iз незнайомцями. Не знаючи, що на нього чекае, вiн убрався так, як зазвичай одягався в унiверситет, – бавовнянi штани, светр iз гольфом i твiдовий пiджак. Із голови не йшов факс, який тепер лежав у кишенi пiджака. Вiн i досi не мiг остаточно повiрити в реальнiсть того, що було на ньому зображено.
Пiлот, здаеться, вiдчув стривоженiсть Ленгдона.
– Сподiваюся, сер, лiтати для вас не проблема?
– У жодному разi, – вiдказав Ленгдон. Тру
Сторінка 4
и з тавром на грудях – оце для мене проблема. А лiтати – це дурниця.Зайшовши за рiг, вони опинилися на початку злiтноi смуги.
Побачивши лiтальний апарат, що стояв на майданчику перед ангаром, Ленгдон укляк на мiсцi.
– Ми що, полетимо на цьому?
Пiлот широко всмiхнувся.
– Подобаеться?
Ленгдон дивився кiлька секунд, нiчого не розумiючи.
– Подобаеться? – перепитав нарештi. – Це що за чортiвня?
Лiтальний апарат, що постав перед ними, був величезний. Вiн трохи нагадував космiчний корабель, от тiльки нiс мав абсолютно плаский, наче зрiзаний. Незвичний лiтак, що стояв на початку злiтноi смуги, бiльше скидався на велетенський клин. Ленгдоновi на мить здалося, що вiн бачить сон. На вигляд цей засiб був не бiльше придатний для польотiв, нiж якийсь «б’юiк». Крил у нього практично не було – лише два коротенькi стабiлiзатори на заднiй частинi фюзеляжу. Над ними стримiли ще два кiлi. Усе решта – суцiльний корпус, завдовжки приблизно двiстi футiв, без жодних iлюмiнаторiв.
– Двiстi п’ятдесят тисяч кiлограмiв з повною заправкою, – гордо повiдомив пiлот, наче батько, що нахваляеться своiм новонародженим сином. – Працюе на рiдкому воднi. Корпус iз титана з карбiдокремнiевим волокном. Спiввiдношення тяги й ваги – 20:1. У бiльшостi реактивних лiтакiв це лише 7:1. Директоровi, мабуть, нетерпиливиться з вами зустрiтися. Зазвичай вiн не висилае по своiх гостей цього велетня.
– Ця штука лiтае? – здивувався Ленгдон.
– Ще й як! – усмiхнувся пiлот. Вiн пiдвiв Ленгдона ближче до лiтака. – На вигляд страшнувато, згоден, але краще вже тепер звикати до цих лiтакiв. Рокiв через п’ять тiльки вони й залишаться – швидкiсний цивiльний авiатранспорт. Наша лабораторiя придбала такий лiтак одна з перших.
Схоже, ваша лабораторiя не бiдуе, подумав Ленгдон.
– Це прототип «Боiнга Х-33», – вiв далi пiлот, – але е й десяток iнших моделей – наприклад, «Нацiональний Аерокосмiчний лiтак»; росiяни мають «Скремджет», британцi – «ГОТОЛ». Майбутне за ними, потрiбно лише трохи часу, щоб вони стали доступними для загального користування. Зi звичайними реактивними лiтаками можете попрощатися.
Ленгдон боязко подивився вгору на лiтак майбутнього.
– Я б краще летiв на звичайному.
Пiлот показав рукою на трап.
– Сюди, будь ласка, мiстере Ленгдон. Обережно, не спiткнiться.
За кiлька хвилин Ленгдон уже сидiв у порожньому салонi. Пiлот усадовив його в передньому ряду, сам застебнув йому пасок безпеки i зник у носовiй частинi лiтака.
Дивовижно, але салон був майже такий самий, як у звичайному пасажирському лiтаку, тiльки без iлюмiнаторiв, через що Ленгдон почувався дуже незатишно. Усе життя вiн страждав вiд легкоi форми клаустрофобii – наслiдок одного випадку в дитинствi, – позбутися якоi так i не змiг.
Вiдраза до замкненого простору аж нiяк не позначалася на здоров’i Ленгдона, але часто виводила його з рiвноваги. Виявлялася вона у дрiбницях. Вiн не любив спортивних iгор у закритому примiщеннi, як-от рекетбол чи сквош, й охоче виклав кругленьку суму за свiй просторий вiкторiанський будинок iз височенними стелями, хоч унiверситет мiг забезпечити його значно дешевшим житлом. Ленгдоновi часто спадало на думку, що потяг до мистецтва виник у нього в юностi вiд любовi до величезних музейних залiв.
Десь пiд ногами запрацювали двигуни, i корпус лiтака затремтiв. Ленгдон нервово ковтнув i застиг в очiкуваннi. Вiн вiдчув, як лiтак зрушив з мiсця. Над головою неголосно зазвучала музика у стилi кантрi.
Двiчi пiкнув телефон на стiнi. Ленгдон узяв слухавку.
– Алло?
– Як чуетеся, мiстере Ленгдон?
– Препаскудно.
– Розслабтеся. За годину будемо на мiсцi.
– А де це «на мiсцi»? – поцiкавився Ленгдон, усвiдомивши, що гадки не мае, куди його везуть.
– У Женевi, – вiдповiв пiлот, i двигуни заревiли. – Наша лабораторiя в Женевi.
– Женева, – повторив Ленгдон, трохи заспокоений. – На пiвночi штату Нью-Йорк. У мене там живуть родичi, бiля озера Сенека. Я й не знав, що в Женевi е фiзична лабораторiя.
Пiлот розсмiявся.
– Не та Женева, що в штатi Нью-Йорк, мiстере Ленгдон. Женева у Швейцарii.
Змiст останнiх слiв пiлота дiйшов до Ленгдона не вiдразу.
– У Швейцарii?! – серце шалено закалатало. – Ви, здаеться, сказали, що ми летiтимемо лише годину?!
– Так i е, мiстере Ленгдон, – зi смiхом вiдповiв пiлот. – Цей лiтак летить зi швидкiстю п’ятнадцять махiв.
5
Убивця маневрував помiж натовпом на люднiй вулицi европейського мiста. Це був дужий чолов’яга. Смаглявий i дивовижно спритний. М’язи в нього й досi були напруженi пiсля недавньоi важливоi зустрiчi.
Усе пройшло добре, казав вiн собi. Хоч працедавець так i не вiдкрив йому свого обличчя, убивця вважав за честь бути в його товариствi. Невже вiд iхнього першого контакту проминуло лише п’ятнадцять днiв? Убивця досi пам’ятав кожне слово з тiеi телефонноi розмови…
– Мене звуть Янус, – вiдрекомендувався незнайомець. – Ми з тобою майже побратими. У нас спiльний ворог. Я чув, твоi послуги можна купити.
– Залежить, кого ви представ
Сторінка 5
яете, – вiдповiв убивця.Незнайомець сказав:
– Це ви так жартуете?
– Бачу, ти про нас чув.
– Звичайно. Про це братство ходять легенди.
– То чому ж ти менi не вiриш?
– Усiм вiдомо, що браття давно вiдiйшли в небуття.
– Це наша тактика. Найнебезпечнiший ворог – той, кого не бояться.
Убивця не дуже вiрив.
– Ви хочете сказати, братство iснуе донинi?
– Саме так, тiльки тепер воно в iще глибшому пiдпiллi. Ми можемо проникнути куди завгодно… навiть у священну фортецю нашого найзаклятiшого ворога.
– Це неможливо. Вони недосяжнi.
– У нас довгi руки.
– Таких довгих рук не мае нiхто.
– Дуже скоро ти пересвiдчишся. Свiт от-от побачить неспростовний доказ могутностi братства. Очевидний акт зради.
– Що ви зробили?
Спiврозмовник розповiв.
Убивця був вражений.
– Не може бути!
Наступного дня новина з’явилася в газетах у всьому свiтi. Убивця повiрив.
За п’ятнадцять днiв його вiра змiцнiла так, що не залишилося й тiнi сумнiву. Братство живе, трiумфував вiн. Сьогоднi вони вийдуть iз пiдпiлля й вiдкриють свiтовi свою силу.
Із зловiсним блиском у чорних очах убивця протискався крiзь натовп по вулицях. Одне з найпотаемнiших i найстрашнiших товариств на землi звернулося до нього по послугу. Вони зробили правильний вибiр, подумав вiн. Його вмiння берегти таемницi поступалося хiба що вмiнню вбивати.
Наразi вiн служив iм бездоганно. Убив, кого належало, й привiз Янусовi потрiбний предмет. Тепер Янус мае застосувати весь свiй вплив i доправити цей предмет у належне мiсце.
Доправити…
Цiкаво, застановлявся убивця, як Янус упораеться з таким неймовiрним завданням? Очевидно, вiн мае спiльника всерединi. Влада братства, схоже, й справдi безмежна.
Янус, думав убивця. Зрозумiло, що це кодове iм’я. У кого вiн його запозичив – у дволикого римського бога… чи в супутника Сатурна? Хоча – яка рiзниця… Янус мав величезну владу. Вiн однозначно це довiв.
Убивця йшов i уявляв, як iз неба йому всмiхаються предки. Адже сьогоднi вiн продовжуе iхню справу – бореться з тим самим ворогом, з яким вони воювали багато вiкiв, починаючи з одинадцятого столiття… коли орди хрестоносцiв уперше ринули на його землю; вони гвалтували й убивали його спiввiтчизникiв, називаючи нечестивцями, оскверняли iхнi храми й богiв.
Щоб дати вiдсiч загарбникам, його предки створили невеличку, однак грiзну армiю, бiйцi якоi незабаром стали вiдомi всюди як захисники. Цi вправнi воiни мандрували краiною, безжально вбиваючи усякого ворога, що траплявся iм на шляху. Вони прославилися не лише жорстокими вбивствами, а ще й тим, що святкували своi перемоги, поринаючи в наркотичний дурман. Перевагу вони надавали одному потужному засобу, який називали гашишем.
Слава про них множилась, i незабаром цих нещадних убивць почали називати одним-единим словом – гашишин – дослiвно «шанувальник гашишу». Слово гашишин стало синонiмом смертi майже в кожнiй мовi на землi. Його вживають дотепер, воно е в сучаснiй англiйськiй мовi… але, як i саме мистецтво вбивати, набуло з часом новоi форми.
Сьогоднi воно звучить як асасин – найманий убивця.
6
Через шiстдесят чотири хвилини Роберт Ленгдон, якого трохи нудило вiд польоту, зiйшов з трапа на залиту сонцем злiтну смугу, недовiрливо роззираючись. Свiжий вiтерець трiпотiв у лацканах твiдового пiджака. Чудово було знову опинитися на вiдкритому просторi. Примружившись, вiн розглядав укриту буйною зеленню долину i заснiженi гiрськi вершини, що обступали iх з усiх бокiв.
Я бачу сон, казав вiн собi. Щомитi я можу прокинутись.
– Ласкаво просимо до Швейцарii, – голосно сказав пiлот, намагаючись перекричати ревiння двигунiв Х-33, що поступово стихали.
Ленгдон подивився на годинник. 7:07.
– Ви перетнули шiсть часових поясiв, – нагадав пiлот. – Тут уже початок другоi.
Ленгдон перевiв годинник.
– Як чуетеся?
Вiн потер живiт.
– Так, наче наiвся пенопласту.
Пiлот кивнув.
– Висотна хвороба. Ми пiднiмалися на шiстдесят тисяч футiв. На такiй висотi вага зменшуеться на тридцять вiдсоткiв. Вам пощастило, що летiти треба було недалеко. От якби ми прямували до Токiо, то довелося б пiднятися набагато вище – на сотню миль. Вiд цього справдi вивертае кишки.
Ленгдон вимучено кивнув i погодився, що йому пощастило. Загалом, полiт був достатньо буденний. Якщо не зважати на шалене прискорення пiд час злету, вiд якого ламало кiстки, то все iнше було здебiльшого таким, як звично, – час до часу незначна турбулентнiсть, змiна тиску пiд час набирання висоти… Нiщо не свiдчило, що вони мчать крiзь простiр iз приголомшливою швидкiстю одинадцять тисяч миль за годину.
По злiтнiй смузi до лiтака вже бiгло кiлька технiкiв. Пiлот повiв Ленгдона до чорного «пежо», що стояв на автостоянцi позаду диспетчерськоi вежi. За кiлька хвилин вони вже мчали по шосе, що простягалося через долину. Попереду бовванiла купка будiвель. Рiвнини за вiкном тiльки мигтiли.
Ленгдон збентежено дивився, як стрiлка спiдометра сягнула ста сiмдесяти кiлометрiв на годину – понад сто миль. Цей
Сторінка 6
хлопець просто помiшаний на швидкостi, подумав вiн.– До лабораторii – п’ять кiлометрiв, – повiдомив пiлот. – Доiдемо за двi хвилини.
Ленгдон марно намагався знайти пасок безпеки. Чи не краще доiхати за три, але живими?
– Любите Рiбу? – запитав пiлот, вставляючи в магнiтофон касету.
«Страшно залишитися самотньою…» – заспiвав жiночий голос.
Нiчого страшного, розсiяно думав Ленгдон. Колеги-жiнки часто пiдсмiювалися з нього, кажучи, що колекцiя музейних цiнностей, яку вiн зiбрав пiд своiм дахом, – це лише вiдверта спроба заповнити тоскну порожнечу будинку. Насправдi ж цей будинок, наполягали вони, дуже виграв би вiд присутностi жiнки. Ленгдон завжди вiджартовувався, нагадуючи, що вже мае три великi кохання в життi – символiку, водне поло i парубоцьке життя. Останне означало свободу, завдяки якiй вiн мiг подорожувати свiтом, спати скiльки завгодно, хоч i до обiду, i насолоджуватися спокiйними вечорами вдома з брендi та хорошою книжкою.
– У нас тут цiле мiстечко, – сказав пiлот, вiдвертаючи Ленгдона вiд його роздумiв. – Не тiльки лабораторii. Супермаркети, лiкарня, навiть кiнотеатр.
Ленгдон машинально кивнув i подивився на комплекс сучасних будiвель, що розлягався попереду.
– До речi, – додав пiлот, – наша машина – найбiльша у свiтi.
– Справдi? – Ленгдон уважно подивився навколо.
– Так ви ii не побачите, – усмiхнувся пiлот. Вона пiд землею на глибинi шести поверхiв.
Ленгдон не встиг бiльше нiчого запитати. Пiлот без попередження натиснув на гальма, й авто рiзко зупинилося перед броньованою будкою охоронця.
Ленгдон побачив попереду знак: SЕCURITЕ. ARR?TEZ[3 - Служба безпеки. Зупинiться (фр.).]. Раптом усвiдомивши, де вiн, Ленгдон запанiкував.
– О Господи! Я ж не взяв iз собою паспорта!
– Вiн вам не потрiбний, – заспокоiв його пiлот. – Ми маемо постiйну домовленiсть зi швейцарським урядом.
Приголомшений, Ленгдон дивився, як його водiй дае охоронцевi свое посвiдчення. Той протягнув його через електронний iдентифiкацiйний пристрiй. Загорiлася зелена лампочка.
– Ім’я пасажира?
– Роберт Ленгдон, – вiдповiв водiй.
– Хто його запросив?
– Директор.
Охоронець звiв брови. Вiдвернувся й подивився спочатку в комп’ютерний роздрук, тодi на екран комп’ютера. За кiлька секунд знову пiдiйшов до вiконця.
– Приемного перебування в Швейцарii, мiстере Ленгдон.
Авто знову рвонуло вперед i на швидкостi проiхало ще ярдiв зо двiстi широким колом, що вело до головного входу в лабораторiю. Попереду з’явилась ультрасучасна прямокутна будiвля зi сталi й скла. Незвичний дизайн, завдяки якому ця споруда здавалася легкою й прозорою, справив враження на Ленгдона. Вiн завжди був небайдужий до архiтектури.
– Скляний собор, – пояснив його супутник.
– Церква?
– Та нi, ну що ви! Чого-чого, а церкви в нас немае. Єдина релiгiя, яку тут сповiдують, – це фiзика. Можете згадувати всуе iм’я Господа скiльки завгодно, – зi смiхом додав пiлот, – не опоганюйте лишень кваркiв i мезонiв.
Пiлот розвернув авто й зупинив просто перед входом до скляноi будiвлi. Ленгдон сидiв геть спантеличений. Кварки й мезони? Жодного паспортного контролю? Лiтак, що летить зi швидкiстю п’ятнадцять махiв? Хто вони, у бiса, цi люди? Вiдповiдь була викарбувана на гранiтнiй плитi перед входом:
(CERN)
Conseil Europеen pour la
Recherche Nuclеaire
– Ядернi дослiдження? – перепитав Ленгдон, хоч i був певний, що правильно переклав назву.
Водiй не вiдповiв: нахилившись уперед, вiн зосереджено крутив регулятори магнiтофона.
– Ви приiхали. Директор зустрiне вас тут, бiля входу.
Ленгдон побачив, що з будинку виiжджае якийсь чоловiк в iнвалiдному крiслi. На вигляд йому було рокiв шiстдесят. Кiстлявий, геть лисий, з жорстким пiдборiддям. Вiн був одягнений у бiлий халат, ноги в парадних туфлях твердо впиралися в пiднiжку крiсла. Навiть на вiдстанi його очi здавалися холодними – наче два сiрi камiнцi.
– Це вiн? – запитав Ленгдон.
Водiй пiдвiв голову.
– Оце так! – Вiн повернувся до Ленгдона з похмурою посмiшкою. – Про вовка промовка…
Не знаючи, чого й чекати, Ленгдон вийшов з авта.
Чоловiк в iнвалiдному крiслi заспiшив Ленгдоновi назустрiч i простягнув холодну вогку руку.
– Мiстер Ленгдон? Це я вам телефонував. Мене звуть Максимiлiан Колер.
7
Генерального директора ЦЕРНу Максимiлiана Колера за спиною називали Королем. Такий титул пояснювався передусiм страхом, а не поклонiнням перед особою, яка правила своiми володiннями з трону на колесах. Мало хто був знайомий з ним особисто, зате всi в ЦЕРНi знали страшну iсторiю про те, як вiн став калiкою, i нiхто не докоряв йому за жорсткiсть… так само, як i за фанатичну вiдданiсть чистiй науцi.
Пробувши в товариствi Колера лише кiлька хвилин, Ленгдон вiдчув, що директор – людина стримана, яка нiкого близько до себе не пiдпускае. Інвалiдне крiсло з електродвигуном безшумно котилося до головного входу, i Ленгдон, щоб не вiдставати, мусив майже бiгти за ним. Вiн iще зроду не бачив такого крiсла – устаткованого купою електрон
Сторінка 7
их приладiв, включно з багатоканальним телефоном, системою пошукового виклику, комп’ютерним екраном i навiть невеличкою переносною вiдеокамерою. Такий собi мобiльний командний пункт короля Колера.Услiд за директором Ленгдон увiйшов крiзь автоматичнi дверi до просторого холу ЦЕРНу.
Скляний собор, згадав Ленгдон, подивившись угору.
У сяйвi пообiднього сонця скляна стеля мерехтiла блакиттю, створюючи атмосферу сувороi величi; сонячнi променi заломлювались i креслили в повiтрi геометрично правильнi вiзерунки. Мармурова пiдлога й стiни, оздобленi бiлим кахлем, були змережанi нерiвними тiнями. Повiтря здавалося неймовiрно чистим. Ленгдон побачив кiлькох науковцiв, кожен поспiшав у своiх справах. Кроки дзвiнко вiдлунювали в просторому примiщеннi.
– Прошу сюди, мiстере Ленгдон. – Голос директора лунав рiвно, майже штучно. Чiтка й правильна вимова дуже пасувала до його жорсткого обличчя. Колер закашлявся, витер рот бiлою хустинкою i пильно подивився на Ленгдона своiми холодними сiрими очима. – Покваптеся, будь ласка. – Інвалiдне крiсло швидко покотилося мармуровою пiдлогою.
Ленгдон поспiшив за ним повз безлiч коридорiв, що вiдгалужувалися вiд центрального холу. У кожному вiдбувався якийсь рух. Побачивши Колера, науковцi здивовано витрiщалися i з цiкавiстю розглядали Ленгдона, нiби застановляючись, кого це директор удостоюе такоi честi.
– Менi соромно зiзнатися, – спробував зав’язати розмову Ленгдон, – але я нiколи ранiше не чув про ЦЕРН.
– Не дивно, – сухо вiдказав Колер. – Бiльшiсть американцiв не визнають за Європою першостi в наукових дослiдженнях. Для них ми просто оригiнальний торговельний район – дивне уявлення, якщо зважати на нацiональнiсть таких людей, як Айнштайн, Галiлей чи Ньютон.
Ленгдон не знав, як на це реагувати. Вiн витяг iз кишенi факс.
– Цей чоловiк на фотографii – чи не могли б ви…
– Прошу вас! – Колер жестом його зупинив. – Не тут. Ми якраз до нього йдемо. – Вiн простягнув руку. – Дайте-но краще це менi.
Ленгдон вiддав факс i пiшов далi мовчки.
Колер рiзко звернув лiворуч i в’iхав до широкого коридору, де на стiнах красувалося безлiч похвальних грамот i дипломiв. Вiдразу бiля входу в очi впадала одна особливо велика бронзова табличка. Ленгдон сповiльнив крок, щоб прочитати напис:
PRIX ARS ELECTRONICA
за iнновацiю в галузi культури в еру електронiки присуджена Тiмовi Бернерсу Лi та Європейському центру ядерних дослiджень за винахiд
ВСЕСВІТНЬОЇ ПАВУТИНИ
Ще ж треба, подумав Ленгдон, цей чоловiк i справдi не жартував. Ленгдон завжди думав, що всесвiтню павутину винайшли в Америцi. Щоправда, його знайомство з мережею обмежувалося вiзитами на сайт власноi книжки та ще нечастими вiртуальними екскурсiями в Лувр чи музей Прадо на старенькому «Макiнтошi».
– Всесвiтня павутина, – Колер знову закашлявся i приклав до вуст хустинку, – народилася тут як локальна мережа. Завдяки iй науковцi з рiзних вiддiлiв змогли обмiнюватися результатами щоденноi працi. А свiт традицiйно думае, що всесвiтню павутину винайшли в Америцi.
– То чому ж ви не вiдкриете свiтовi очi? – поцiкавився Ленгдон.
Колер байдуже знизав плечима.
– Чи варто здiймати галас через таке дрiбне непорозумiння? ЦЕРН – це набагато бiльше, нiж глобальна комп’ютерна мережа. Нашi науковцi творять чудеса чи не щодня.
Ленгдон запитально подивився на Колера.
– Чудеса? – Це слово безумовно не належало до лексикону гарвардських професорiв природничих наук. Чудеса вони залишали богословам.
– Чому так скептично? – здивувався Колер. – Я думав, ви займаетеся релiгiйними символами. І не вiрите в чудеса?
– Щодо чудес я не маю чiткоi позицii, – вiдповiв Ленгдон. Особливо щодо тих, що вiдбуваються в наукових лабораторiях.
– Можливо, я вжив не те слово. Я просто намагався говорити вашою мовою.
– Моею мовою? – Ленгдоновi раптом стало неприемно. – Менi шкода вас розчаровувати, сер, але я вивчаю релiгiйну символiку – я науковець, а не священик.
Колер рiзко загальмував i повернувся, його погляд пом’якшав.
– Ну звiсно! Як я мiг мислити так примiтивно? Справдi, щоб дослiджувати симптоми раку, не конче самому хворiти на нього.
Ленгдон нiколи не чув цiеi iдеi саме в такому формулюваннi.
Вони рушили далi. Колер задоволено кивнув.
– Думаю, ми з вами чудово порозумiемося, мiстере Ленгдон.
Ленгдон чомусь не був у цьому впевнений.
З якоiсь митi Ленгдон почув десь попереду глухий гуркiт. Із кожним кроком вiн гучнiшав, вiдлунюючи у стiнах. Гуркiт начебто долинав iз протилежного кiнця коридору.
– Що це? – нарештi не витримав Ленгдон, змушений майже кричати. Йому здавалося, що вони наближаються до дiючого вулкана.
– Камера вiльного падiння, – коротко вiдповiв Колер, нiчого бiльше не пояснюючи.
Ленгдон вирiшив не допитуватися. Вiн утомився, а Максимiлiан Колер, схоже, зовсiм не прагнув виявляти гостиннiсть. Ленгдон нагадав собi, для чого прибув сюди. Ілюмiнати. Десь у цьому величезному будинку лежить труп… iз тавром, заради якого вiн щойно подолав три тисячi миль.
Н
Сторінка 8
прикiнцi коридору гуркiт перетворився на оглушливе ревiння, пiдлога пiд ногами вiбрувала. Вони повернули за рiг, i праворуч з’явилась оглядова галерея. Чотири вiкна з грубим склом в округлiй стiнi нагадували iлюмiнатори в субмаринi. Ленгдон зупинився i зазирнув в одне з вiкон.Професоровi Роберту Ленгдону доводилося бачити в життi всiлякi дивнi речi, але такоi дивовижi вiн iще не бачив нiколи. Вiн навiть кiлька разiв змигнув, щоб упевнитися, що це не галюцинацiя. Вiн дивився у величезну круглу шахту. Там, наче в невагомостi, висiли в повiтрi люди. Трое. Один помахав йому рукою i зробив у повiтрi сальто.
О Боже, подумав вiн. Я потрапив до краiни Оз.
Дно шахти затягувала дрiбна сiтка. Крiзь отвори в сiтцi виднiвся велетенський пропелер, що обертався з шаленою швидкiстю.
– Камера вiльного падiння, – пояснив Колер, зупинившись бiля Ленгдона. – Те саме, що затяжнi стрибки з парашутом, тiльки в закритому примiщеннi. Для зняття стресу. Це вертикальна аеродинамiчна труба.
Уражений, Ленгдон не мiг вiдвести погляду вiд трьох лiтунiв. Одна з них – доволi огрядна жiночка – пiдлетiла до вiкна. Хоч ii хлистали потужнi струменi повiтря, вона широко всмiхнулася й показала Ленгдоновi двома руками «це чудово!». Той слабко усмiхнувся у вiдповiдь i повторив ii жест, застановляючись, чи знае вона, що це – давнiй фалiчний символ чоловiчоi сили.
Ця товстенька жiночка, зауважив Ленгдон, едина з трьох мала щось на кшталт мiнiатюрного парашута. Клаптик тканини, що трiпотiв над нею, здавався iграшковим.
– Навiщо iй цей парашутик? – поцiкавився Ленгдон. – Вiн мае не бiльше ярда в дiаметрi.
– Опiр, – пояснив Колер, – зменшуе ii аеродинамiку, щоб потiк повiтря мiг ii пiдняти. – Вiн знову рушив по коридору. – Один квадратний ярд поперечноi поверхнi сповiльнюе падiння тiла майже на двадцять вiдсоткiв.
Ленгдон розсiяно кивнув.
Вiн i гадки не мав, що ще до ранку в однiй краiнi, розташованiй за сотнi миль вiд Швейцарii, ця iнформацiя врятуе йому життя.
8
Коли Колер i Ленгдон вийшли через iншi дверi з головноi будiвлi ЦЕРНу на яскраве швейцарське сонце, Ленгдоновi на мить здалося, що вiн перенiсся на батькiвщину. Картина, що постала перед ним, дуже нагадувала кампус якогось iз найпрестижнiших унiверситетiв у Новiй Англii.
Зелений схил збiгав до широкоi рiвнини, де на прямокутних галявинах помiж охайними гуртожитками купками росли клени. Вимощеними стежками дiловито крокували особи з ученим виглядом i книжками в руках. Схожостi з унiверситетським кампусом додавали двое довговолосих гiпi, якi кидали один одному фрiзбi пiд звуки Четвертоi симфонii Малера, що линули з вiкна гуртожитку.
– Це нашi гуртожитки, – пояснив Колер, виiхавши на стежку, що вела до будинкiв. – У нас працюе понад три тисячi фiзикiв. ЦЕРН зiбрав пiд своiм дахом понад половину всiх фахiвцiв з елементарних частинок у свiтi – це найсвiтлiшi розуми планети. Нiмцi, японцi, iталiйцi, голландцi – усiх не перелiчити. Нашi фiзики представляють понад п’ятсот унiверситетiв i шiстдесят нацiональностей.
Ленгдон був вражений.
– Як же вони спiлкуються?
– Англiйською, звичайно. Це унiверсальна мова науки.
Ленгдон завжди думав, що унiверсальна мова науки – це математика, але надто втомився, щоб сперечатися. Вiн слухняно йшов стежкою за Колером.
Десь на пiвдорозi назустрiч iм пробiг молодий чоловiк у футболцi з написом: NO GUT, NO GLORY!
Спантеличений, Ленгдон подивився йому вслiд.
– Gut?[4 - Нутрощi, кишки (англ.).]
– Теорiя Великого Об’еднання[5 - Grand Unification Theory (англ.).], – насмiшкувато вiдповiв Колер. – Теорiя всього.
– Зрозумiло, – сказав Ленгдон, насправдi нiчого не розумiючи.
– Ви маете хоч якесь уявлення про фiзику елементарних частинок, мiстере Ленгдон?
Ленгдон знизав плечима.
– Я маю уявлення про фiзику загалом – падiння тiл i таке iнше. – Тривале захоплення стрибками у воду сповнило його глибоким благоговiнням перед силою тяжiння i прискоренням вiльного падiння. – Фiзика елементарних частинок – це наука про атоми, правда?
Колер похитав головою.
– Порiвняно з тим, чим ми займаемося, атоми здаються планетами. Нас цiкавить ядро атома, яке в десять тисяч разiв менше вiд нього самого. – Вiн знову закашлявся, цього разу сильнiше. – Чоловiки й жiнки, що працюють у ЦЕРНi, шукають вiдповiдей на одвiчнi запитання, якi турбували людство з найдавнiших часiв. Звiдки ми взялися? З чого створенi?
– І що, вiдповiдi на цi запитання можна знайти у фiзичнiй лабораторii?
– Вас це дивуе?
– Звичайно. Менi здаеться, що це питання духовного плану.
– Мiстере Ленгдон, усi питання колись були духовного плану. З давнiх-давен людство зверталося до духовностi й релiгii, щоб заповнити тi прогалини, яких не могла пояснити наука. Схiд i захiд сонця колись приписували Гелiосу i його вогненнiй колiсницi. Землетруси й цунамi вважали гнiвом Посейдона. Сьогоднi наука довела, що цi боги були фальшивими iдолами. І незабаром доведе, що такими е всi боги. Наука вже дала вiдповiдi майже на всi запитання, якi тiль
Сторінка 9
и можуть цiкавити людину. Залишилося декiлька, щоправда, найскладнiших. Звiдки ми взялися? Що тут робимо? У чому сенс життя i всесвiту?Ленгдон був вражений.
– І що, на цi запитання ЦЕРН намагаеться знайти вiдповiдi?
– Уточнення: ми не намагаемося, а знаходимо вiдповiдi на цi запитання.
Ленгдон замовк, i вони продовжили свiй шлях помiж гуртожиткiв. Над головами в них плавно пролетiло фрiзбi i впало просто перед ногами. Колер, наче не помiтивши, попрямував далi.
Ззаду хтось загукав:
– S’il vous pl?it!
Ленгдон озирнувся. Йому махав сивий лiтнiй чоловiк у футболцi з довгими рукавами i написом COLL?GE PARIS. Ленгдон пiдняв фрiзбi i спритно метнув назад. Чоловiк спiймав його на палець, кiлька разiв крутонув i так само вправно перекинув через плече партнеровi.
– Merci! – крикнув вiн Ленгдоновi.
– Вiтаю! – сказав Колер, коли той його наздогнав. – Ви щойно перекинулися фрiзбi з нобелiвським лауреатом Жоржем Шарпаком, винахiдником багатопровiдноi пропорцiйноi камери.
Ленгдон кивнув. Як же менi пощастило!
За три хвилини Ленгдон i Колер прийшли до мiсця призначення – великого охайного гуртожитку, обсадженого осиками. Порiвняно з iншими гуртожитками, цей здавався просто розкiшним. На кам’янiй плитi перед фасадом було вирiзьблено: КОРПУС С.
Вигадлива назва, подумав Ленгдон.
Однак, попри примiтивну назву, з архiтектурного погляду корпус С Ленгдоновi сподобався – вiн мав консервативний i надiйний вигляд. Фасад iз червоноi цегли, ошатна балюстрада, з бокiв – два симетричнi ряди скульптур. Ідучи кам’яною стежкою до входу, Ленгдон i Колер проминули ворота, утворенi двома мармуровими колонами. До однiеi з них хтось прилiпив записку:
ЦЯ КОЛОНА ІОНІЧНА
Це що – графiтi по-швейцарськи? – з гумором подумав Ленгдон i, придивившись до колони, хмикнув.
– Приемно побачити, що навiть найвидатнiшi фiзики iнодi помиляються.
Колер озирнувся.
– Ви про що?
– Той, хто це написав, помилився. Ця колона не iонiчна. Іонiчнi колони мають однаковий дiаметр по всiй висотi. Ця ж догори звужуеться. Вона дорична – грецький аналог. Багато хто так помиляеться.
Колер не усмiхнувся.
– Автор цiеi записки хотiв пожартувати, мiстере Ленгдон. Вiн мав на увазi, що ця колона мiстить iони[6 - Англiйською «iонний» та «iонiчний» звучить однаково – Ionic.] – частинки з електричним зарядом. Вони е в бiльшостi об’ектiв.
Ленгдон iще раз подивився на колону i тихо застогнав.
Усе ще сердячись на себе за ляпсус, Ленгдон вийшов iз лiфта на найвищому поверсi корпусу С i попрямував услiд за Колером ошатним коридором. Інтер’ер виявився несподiваним – у традицiйному французькому колонiальному стилi: темно-червона канапа, порцелянова ваза на пiдлозi, на стiнах – дерев’янi панелi з химерним рiзьбленням.
– Ми намагаемося створити для наших науковцiв максимальний комфорт, – пояснив Колер.
Це очевидно, подумав Ленгдон.
– Отже, той чоловiк iз факсу – вiн жив тут? Це був один iз ваших найцiннiших працiвникiв?
– Саме так, – вiдповiв Колер. – Сьогоднi вранцi вiн не з’явився на зустрiч зi мною i не вiдповiдав на виклики по пейджеру. Тож я прийшов сюди сам i знайшов його у вiтальнi мертвим.
Ленгдоновi раптом стало лячно, коли вiн усвiдомив, що от-от побачить покiйника. Вiн нiколи особливо не вирiзнявся мiцними нервами. Цю слабкiсть вiн виявив у собi ще в студентськi роки, коли якось на лекцii викладач розповiв, що Леонардо да Вiнчi вивчав будову людського тiла на трупах, якi викопував iз землi, щоб ретельно дослiдити м’язи.
Колер попрямував у дальнiй кiнець коридору. Там були однi-единi дверi.
– Пентхауз, як кажуть у вас. – Вiн витер хустинкою пiт iз чола.
На дубових дверях висiла табличка з написом:
ЛЕОНАРДО ВЕТРА
– Леонардо Ветра, – прочитав уголос Колер. – Наступного тижня йому б виповнилося п’ятдесят вiсiм. Це був один iз найвидатнiших науковцiв нашоi доби. Його смерть – непоправна втрата для науки.
На якусь мить Ленгдоновi здалося, що на жорсткому обличчi Колера промайнуло якесь людське почуття. Але воно зникло так само швидко, як i з’явилось. Колер витягнув з кишенi велику зв’язку ключiв i почав перебирати iх, шукаючи потрiбний.
Ленгдоновi прийшла до голови несподiвана думка. Будинок здавався зовсiм порожнiм. Це було дивно, якщо зважати на те, що вони майже прибули на мiсце злочину.
– А де всi? – запитав вiн.
– У лабораторiях, зрозумiло, – вiдповiв Колер, знайшовши нарештi ключ.
– Я маю на увазi полiцiю, – пояснив Ленгдон. – Вони що, вже поiхали?
Рука з ключем завмерла на пiвдорозi до замка.
– Полiцiю?
Ленгдон подивився Колеровi у вiчi.
– Так, полiцiю. Ви прислали менi факс iз фотографiею убитого. Ви що, не викликали полiцii?
– Нi.
– Що?
Сiрi очi Колера пожорсткiшали.
– Не все так просто, мiстере Ленгдон.
Ленгдона охопила тривога.
– Але… про це, безумовно, повiдомили ще когось!
– Так. Прийомну дочку Леонардо. Вона теж фiзик, працюе у нас в ЦЕРНi. Вони мали спiльну лабораторiю i працювали разом. Цього тижня мiс Ветра
Сторінка 10
ула у вiдрядженнi. Я сповiстив ii про смерть батька, i вона вже iде сюди.– Але ж скоено убивство…
– Формальне розслiдування, – сказав Колер твердим голосом, – буде проведено. Однак воно, найiмовiрнiше, розпочнеться з обшуку лабораторii Леонардо Ветри, а вони з дочкою не пускали туди стороннiх. Тому з розслiдуванням доведеться зачекати до приiзду мiс Ветри. Думаю, це найменше, що я можу зробити зi свого боку на знак поваги до неi.
Колер повернув ключ у замку.
Дверi вiдчинилися, з кiмнати зi свистом вирвалася хвиля крижаного повiтря i вдарила Ленгдоновi в обличчя. Вiд несподiванки вiн вiдсахнувся.
За порогом був чужий свiт. Помешкання оповив густий бiлий туман. Вiн клубочився довкола меблiв i застилав кiмнату молочною iмлою.
– Що це за… – запинаючись, вимовив Ленгдон.
– Фреон, – коротко пояснив Колер. – Я охолодив кiмнату, щоб зберегти тiло.
Ленгдон машинально застебнув пiджак, щоб не змерзнути. Я в краiнi Оз, подумав вiн. Але я забув чарiвнi капцi.
9
Труп лежав на пiдлозi й мав жахливий вигляд. Покiйний Леонардо Ветра лежав на спинi, голий, i його шкiра набула синювато-сiрого вiдтiнку. Шийнi хребцi в мiсцi перелому стирчали назовнi, а голова була повнiстю скручена назад. Притиснутого до пiдлоги обличчя видно не було. Убитий лежав у замерзлiй калюжi власноi сечi, волосся довкола зiщулених генiталiй укрилося памороззю.
Стримуючи раптову нудоту, Ленгдон перевiв погляд на груди покiйного. Хоч вiн уже безлiч разiв розглядав цю симетричну рану на фотографii, яку одержав факсом, у дiйсностi тавро справляло набагато сильнiше враження. Випаленi на тiлi лiтери були дивовижно чiткi… i бездоганно складалися в страшний символ.
Ленгдон не мiг зрозумiти, вiд чого його так трясе: вiд дикого холоду чи вiд усвiдомлення всього значення того, що вiн зараз бачить.
Вiн обiйшов тiло й прочитав слово з iншого боку, щоб зайвий раз пересвiдчитися в дивовижнiй симетрii тавра. Серце калатало. Тепер, коли вiн бачив цей символ так близько, вiн здавався ще незбагненнiшим.
– Мiстере Ленгдон? – покликав Колер.
Ленгдон його не чув. Вiн перенiсся в iнший свiт… у власний свiт, у свою стихiю, свiт, де зiштовхувалися iсторiя, мiфи й факти… i вiд цього почувся впевненiше. Думка запрацювала.
– Мiстере Ленгдон? – Колер запитально дивився на нього.
Ленгдон не пiдвiв голови. Вiн уже повнiстю опанував себе й зосередився.
– Що вам вiдомо на цей момент?
– Тiльки те, що е на вашому сайтi. Ілюмiнати означае «просвiтленi». Так називалося одне давне братство.
Ленгдон кивнув:
– Ви чули цю назву колись ранiше?
– Нiколи. Уперше я ii побачив на грудях мiстера Ветри.
– І спробували знайти якусь iнформацiю в Інтернетi?
– Так.
– І, поза сумнiвом, знайшли сотнi посилань?
– Тисячi, – уточнив Колер. – Однак на вашому сайтi були посилання на Гарвард, Оксфорд, на одне солiдне видавництво, а також був перелiк публiкацiй на цю тему. Як науковець, я розумiю, що цiннiсть iнформацii зумовлюеться ii джерелом. Ви видалися менi гiдним довiри.
Ленгдон усе ще не вiдводив погляду вiд трупа.
Колер змовк. Тепер вiн тiльки дивився на Ленгдона, чекаючи, що той пролле якесь свiтло на загадкове вбивство.
Ленгдон пiдвiв голову i роззирнувся в замороженому помешканнi.
– А ми не могли б порозмовляти в якомусь теплiшому мiсцi?
– Тут теж нормально. – Колеровi холод начебто зовсiм не дошкуляв. – Поговорiмо тут.
Ленгдон наморщив чоло. Історiя iлюмiнатiв була аж нiяк не проста. Я тут задубiю, доки щось поясню. Вiн iще раз подивився на тавро, i йому знову стало моторошно.
Хоч про емблему iлюмiнатiв було написано чимало, жодний науковець так нiколи ii й не бачив. У старовинних документах цей символ називали амбiграмою – вiд латинського кореня ambi, який означае «обидва». Амбiграма прочитуеться в обох напрямках. Символи-амбiграми не така вже й рiдкiсть – це, наприклад, свастика, iнь i ян, зiрка Давида, простий хрест, однак те, що амбiграму можна зробити зi слова, здавалось абсолютно неймовiрним. Сучаснi символоги довгий час намагалися написати слово «iлюмiнати» так, щоб воно було повнiстю симетричним, але всi iхнi зусилля виявилися марними. І тому бiльшiсть науковцiв дiйшли висновку, що цей символ – просто черговий мiф.
– То хто ж такi цi iлюмiнати? – допитувався Колер.
Справдi, подумав Ленгдон, хто вони такi? І почав розповiдати.
– Із давнiх-давен наука й релiгiя ворогували мiж собою, – почав Ленгдон. – Учених, якi вiдверто висловлювали своi погляди, таких як Джордано Бруно…
– Убивали, – перервав його Колер. – За оприлюднення наукових вiдкриттiв iх знищувала Церква. Релiгiя завжди переслiдувала науку.
– Так. Проте у шiстнадцятому столiттi група мешканцiв Рима вирiшила дати Церквi вiдсiч. Деякi найученiшi мужi Італii – фiзики, математики, астрономи – почали таемно зустрiчатися й обмiнюватися думками про хибнiсть учення Церкви. Вони боялися, що монополiя Церкви на «iстину» загрожуе науковому просвiтленню в усьому свiтi. Так вони заснували перший у свiтi науко
Сторінка 11
ий центр i назвали себе «просвiтленими».– Тобто iлюмiнатами.
– Саме так, – пiдтвердив Ленгдон. – Це були найвидатнiшi голови Європи… щиро вiдданi пошуковi науковоi iстини.
Колер мовчав.
– Звичайно, iлюмiнатiв жорстоко переслiдувала католицька церква. Тiльки завдяки суворiй конспiрацii цi науковцi залишалися в безпецi. Чутки про iлюмiнатiв поширилися в академiчних колах, i до братства почали вступати науковцi з усiеi Європи. Вони органiзовували зустрiчi в Римi в потаемному лiгвi, яке називали храмом Просвiтлення.
Колер закашлявся i засовався в крiслi.
– Багато хто з iлюмiнатiв, – вiв далi Ленгдон, – поривався боротися проти тиранii Церкви насильницькими методами, але найавторитетнiший серед них вiдмовив iх вiд цього. Це був один iз найзнаменитiших науковцiв в iсторii людства.
Ленгдон був певний, що Колер здогадаеться, про кого йде мова. Навiть далекi вiд науки люди чули про цього злощасного астронома, якого Церква посадила пiд домашнiй арешт i мало не стратила, коли вiн заявив, що центром Сонячноi системи е не Земля, а Сонце. Хоч його докази були неспростовнi, астронома суворо покарали за те, що вiн посмiв припустити, що Бог розташував людство не в центрi всесвiту, а десь-iнде.
– Його звали Галiлео Галiлей, – сказав Ленгдон.
Колер пiдвiв голову.
– Галiлей?
– Так. Галiлей був iлюмiнатом. І водночас ревним католиком. Вiн намагався пом’якшити ставлення Церкви до науки, наполягаючи, що наука не тiльки не пiдривае вiри в Бога, а й, навпаки, змiцнюе ii. Якось вiн написав, що, спостерiгаючи в телескоп за рухом планет, чуе в небеснiй музицi голос Бога. Вiн доводив, що наука й релiгiя – не вороги, а радше союзники; це двi рiзнi мови, що розповiдають ту саму iсторiю – про симетрiю й рiвновагу… про рай i пекло, про нiч i день, про спеку й холод, про Бога й Сатану. І наука, й релiгiя мають в основi створену Богом симетрiю… вiчне протистояння свiтла й тьми. – Ленгдон замовк, притупцьовуючи на мiсцi, щоб зiгрiтися.
Колер мовчки дивився на нього.
– На жаль, – додав Ленгдон, – Церква аж нiяк не прагнула об’еднувати науку з релiгiею.
– Ще б пак! – перервав його Колер. – Адже таке об’еднання спростувало б тезу Церкви про те, що лише через неi людина може зрозумiти Бога. Тож церковники звинуватили Галiлея в ересi i засудили до довiчного домашнього арешту. Історiю науки я знаю, мiстере Ленгдон. Але все це вiдбулося багато столiть тому. Як воно стосуеться Леонардо Ветри?
Питання на мiльйон доларiв. Ленгдон перейшов до фактiв.
– Арешт Галiлея збурив iлюмiнатiв. Вони припустилися кiлькох помилок, i Церква викрила чотирьох членiв братства. Їх схопили й допитували. Однак цi вченi нiчого не розповiли… навiть пiд тортурами.
– Їх катували?
Ленгдон кивнув:
– Розпеченим залiзом. Випалили кожному на грудях хрест.
Зiницi Колера розширились, вiн тривожно глянув на понiвечене тiло Ветри.
– Тодi цих учених жорстоко стратили, а iхнi тiла кинули на вулицях Рима як застереження всiм охочим приеднатися до братства. Церква пiдступалася до братства щораз ближче, i решта iлюмiнатiв були змушенi залишити Італiю. – Ленгдон зробив паузу, щоб пiдкреслити важливiсть наступних слiв. Вiн подивився Колеровi просто у вiчi. – Ілюмiнати пiшли в глибоке пiдпiлля й почали змiшуватися з iншими вигнанцями, що рятувалися вiд католицьких чисток, – мiстиками, алхiмiками, окультистами, мусульманами, юдеями. Із часом лави iлюмiнатiв поповнилися новими членами. Виникли новi iлюмiнати. Темнi iлюмiнати. Запеклi вороги християнства. Вони стали дуже могутнiми, ретельно конспiрувалися, запровадили таемнi обряди й заприсяглися колись помститися католицькiй церквi. Їхня влада зросла настiльки, що Церква оголосила iх найнебезпечнiшою антихристиянською силою на землi. Ватикан назвав це братство Шайтаном.
– Шайтаном?
– Це з iсламу. Означае «противник»… противник Бога. Церква взяла цю назву з iсламу, бо вважала мову мусульман брудною. – Ленгдон повагався. – Вiд цього слова походить англiйське слово… Сатана. – У Колера на обличчi промайнула тривога. – Мiстере Колер, – жорстко сказав Ленгдон, – я не знаю нi як це тавро з’явилося на грудях покiйного… нi чому воно там з’явилося… але зараз ви бачите перед собою давно втрачений символ найстарiшого й наймогутнiшого в свiтi культу Сатани.
10
Провулок був вузький i безлюдний. Убивця йшов швидким кроком, чорнi очi горiли нетерпiнням. Наближаючись до мiсця призначення, вiн згадав прощальнi слова Януса. Скоро розпочнеться другий етап. Вiдпочинь трохи.
Убивця посмiхнувся. Вiн не спав усю нiч, однак про сон i не думав. Сон – це для слабких. Вiн же, як i його предки, воiн. Його спiввiтчизники нiколи не спали пiсля того, як розпочиналася битва. Ця битва, поза сумнiвом, розпочалася, i йому надали честь пролити першу кров. Тепер вiн мае двi години, щоб вiдсвяткувати першу перемогу, перш нiж повернутися до роботи.
Спати? Є набагато кращi способи вiдпочити…
Смак до земних утiх вiн успадкував вiд предкiв. Вони захоплювалися гашишем, а от вiн любив насолоду iнш
Сторінка 12
го типу. Вiн пишався своiм тiлом – цим вiдлагодженим, смертоносним механiзмом – i не хотiв, на вiдмiну вiд пращурiв, труiти його наркотиками. Вiн пристрастився до чогось здоровiшого й ефективнiшого, нiж наркотики…Вiдчуваючи, як усерединi наростае знайоме збудження, убивця пришвидшив ходу. Зупинився перед нiчим не примiтними дверима й подзвонив. Крiзь вiчко у дверях його змiряла пара карих очей. Дверi широко вiдчинилися.
– Ласкаво прошу, – привiтала його елегантно одягнена жiнка.
Вона провела його до вишуканоi вiтальнi з м’яким освiтленням. У повiтрi чувся легкий аромат дорогих парфумiв i мускусу.
– Як тiльки визначитеся, подзвонiть. – Жiнка дала йому альбом iз фотографiями й зникла.
Убивця всмiхнувся.
Сiв на розкiшну канапу i, поклавши альбом на колiна, вiдчув, як його охоплюе хiть. Хоч на його вiтчизнi не святкують Рiздва, вiн подумав, що так само, мабуть, почуваеться дитина, коли бачить перед собою гору рiздвяних подарункiв i збираеться подивитися, що за дива схованi там пiд обгортками. Вiн розгорнув альбом i почав розглядати фотографii. Вони уособлювали найсмiливiшi сексуальнi фантазii…
Марiса. Італiйська богиня. Гаряча й пристрасна. Молода Софi Лорен.
Сашiко. Японська гейша. Гнучка й м’яка. Винятково вправна.
Канара. Розкiшна чорношкiра красуня. Мускулиста. Екзотична.
Вiн уважно переглянув увесь альбом двiчi i зробив вибiр. Тодi натиснув кнопку на столику поруч iз канапою. За хвилину з’явилася та сама жiнка, що привела його сюди. Вiн показав iй фотографiю. Вона всмiхнулася.
– Ходiмо.
Коли фiнансовi питання були залагодженi, жiнка подзвонила по телефону i, вичекавши кiлька хвилин, повела його крученими мармуровими сходами нагору до розкiшного холу.
– Золотi дверi в самому кiнцi, – сказала вона. – У вас вишуканий смак.
Аякже, подумав вiн. Я ж експерт.
Убивця крався коридором нечутно, наче пантера на запах довгожданоi здобичi. Наблизившись до дверей, усмiхнувся. Вони були прочиненi – нiби запрошували його досередини. Вiн штовхнув дверi, й тi безшумно вiдчинилися.
Побачивши обраницю, вiн зрозумiв, що не помилився. Усе було саме так, як вiн просив… Вона лежала на спинi, гола, руки прив’язанi до бильця оксамитовими мотузками.
Вiн пiдiйшов i провiв смаглявим пальцем по нiжному перламутровому животi. Вчора я убив, подумав вiн. Ти мiй приз.
11
– Сатани? – Колер витер рот i неспокiйно засовався. – Це символ культу Сатани?
Ленгдон ходив сюди-туди по кiмнатi, щоб не змерзнути.
– Ілюмiнати були сатанiстами. Але не в сучасному розумiннi цього слова.
Вiн швидко пояснив, що, хоч бiльшiсть людей уявляе сатанiстiв як одержимих недоумкiв, що поклоняються дияволу, первинно сатанiстами називали освiчених людей, якi виступали проти Церкви. Шайтан. Чутки про чорну магiю й приношення в жертву тварин, про пентаграми й темнi ритуали сатанiстiв були всього-на-всього брехнею, яку поширювала Церква, щоб очорнити своiх недругiв. Проте з часом iншi противники Церкви, що прагнули перевершити iлюмiнатiв, повiрили в цi вигадки й самi втiлили iх у життя. Так народився сучасний сатанiзм.
– Усе це iсторiя, – рiзко обiрвав його Колер. – Я хочу знати, як цей символ опинився тут.
Ленгдон глибоко вдихнув повiтря.
– Цей символ створив у шiстнадцятому столiттi невiдомий художник-iлюмiнат на знак пошани до Галiлея, який обожнював симетрiю. Вiн став чимось на кшталт таемного логотипа iлюмiнатiв. Братство тримало його в таемницi, начебто збираючись вiдкрити тiльки тодi, коли стане достатньо могутнiм, щоб вийти з пiдпiлля й досягнути кiнцевоi мети.
– То цей символ означае, що iлюмiнати збираються вийти з пiдпiлля? – стривожився Колер.
– Нi, – Ленгдон наморщив чоло, – це неможливо. В iсторii iлюмiнатiв е ще один етап, про який я не встиг розповiсти.
– Просвiтiть мене. – Прохання Колера пролунало як наказ.
Ленгдон потер долонi, перебираючи подумки сотнi документiв стосовно iлюмiнатiв, що вiн читав або написав сам.
– Ілюмiнатам насилу вдалося вижити, – пояснив вiн. – Залишивши Рим, вони мандрували Європою, шукаючи безпечного мiсця, де б можна було вiдновити дiяльнiсть. Їх прихистило iнше таемне товариство – братство заможних баварських мулярiв, якi називали себе масонами.
– Масони? – Колер був вражений.
Ленгдон кивнув, зовсiм не дивуючись, що Колер чув про цю органiзацiю. Сьогоднi у свiтi налiчуеться понад п’ять мiльйонiв масонiв: половина мешкае в Сполучених Штатах i понад пiвмiльйона – в Європi.
– Ви що, хочете сказати, що масони – теж сатанiсти? – недовiрливо запитав Колер.
– У жодному разi. Масони постраждали вiд власного добросердя. У вiсiмнадцятому столiттi, давши притулок науковцям, яких переслiдувала Церква, масони мимоволi стали для iлюмiнатiв прикриттям. Ілюмiнати змiцнiли й поступово перебрали владу в масонських ложах. Мало-помалу вони вiдновили в середовищi масонiв свое наукове братство – утворилося щось на кшталт таемного товариства всерединi iншого таемного товариства. А тодi iлюмiнати скористалися зв’язками мiж масонськими ложам
Сторінка 13
в усьому свiтi й поступово розширили свiй вплив. – Ленгдон глибоко вдихнув холодного туману i продовжив: – Головним завданням iлюмiнатiв було знищення католицизму. Братство вважало, що хибна догма, яку насаджуе Церква, – найбiльше зло для людства. Якщо Церква й надалi пропагуватиме релiгiйнi мiфи як неспростовну iстину, боялися вони, науковий прогрес застопориться i людство буде приречене на невiгластво й безглуздi «священнi» вiйни.– Дуже схоже на те, що ми бачимо сьогоднi.
Ленгдон спохмурнiв. Колер мав рацiю. Релiгiйнi вiйни тривають дотепер. Мiй Бог кращий за твого. Здаеться, так було в усi часи: чим бiльше правовiрних – тим бiльше людських жертв.
– Продовжуйте, – сказав Колер.
Ленгдон зiбрався з думками й заговорив знову:
– Ілюмiнати змiцнили позицii в Європi й почали зазiхати на Америку, де багато лiдерiв були масонами, наприклад Джордж Вашингтон чи Бен Франклiн – чеснi побожнi люди, якi й гадки не мали про те, що масони перебувають пiд серйозним впливом iлюмiнатiв. Через масонськi ложi iлюмiнати проникали всюди й допомагали створювати банки, унiверситети та пiдприемства – з думкою про свою кiнцеву мету. – Ленгдон на мить замовк. – Створення единоi глобальноi свiтськоi держави – Нового свiтового ладу.
Колер уважно слухав.
– Нового свiтового ладу, – повторив Ленгдон, – який би грунтувався на науковому просвiтленнi. Вони назвали цю iдею «доктриною Люцифера». Церква каже, що Люцифер – це iм’я диявола, братство ж заявило, що мае на увазi буквальне значення цього слова. Люцифер перекладаеться з латини як «той, що даруе свiтло». Або ж «iлюмiнат».
Колер зiтхнув i сказав дуже серйозно:
– Сiдайте, будь ласка, мiстере Ленгдон.
Ленгдон невпевнено сiв на вкритий памороззю стiлець.
Колер на своему крiслi присунувся ближче.
– Не впевнений, що зрозумiв усе з того, що ви розповiли. Але знаю одне: Леонардо Ветра був одним iз найцiннiших працiвникiв ЦЕРНу. Крiм того, вiн був моiм другом. Ви мусите допомогти менi знайти iлюмiнатiв.
Ленгдон не знав, що й казати. Вiн що, жартуе?
– Знайти iлюмiнатiв? Боюся, сер, це неможливо.
Колер звiв брови.
– Що ви хочете сказати? Ви не…
– Мiстере Колер, – Ленгдон нахилився ближче, не впевнений, як краще пояснити Колеровi те, що мае на увазi. – Я не закiнчив розповiдi. Попри будь-що, дуже малоймовiрно, що це тавро – справа рук iлюмiнатiв. За останнi пiвстолiття не виявлялося жодних ознак iх iснування, i науковцi здебiльшого погоджуються, що iлюмiнати вже давно вiдiйшли в небуття.
Запала мовчанка. Колер втупився в туман зi змiшаним виразом здивування i гнiву.
– Як ви можете стверджувати, що клятого братства не iснуе, якщо на грудях цього чоловiка випалена його емблема?!
Над цим питанням Ленгдон ламав голову весь ранок. Поява амбiграми iлюмiнатiв була загадкою. Символоги в усьому свiтi будуть приголомшенi. Утiм, як науковець Ленгдон розумiв, що тавро, по сутi, нiчого не доводить про самих iлюмiнатiв.
– Символи, – сказав вiн, – аж нiяк не пiдтверджують iснування своiх первинних творцiв.
– Що ви маете на увазi?
– Я маю на увазi те, що, коли органiзацii з певною iдеологiею, на зразок iлюмiнатiв, перестають iснувати, iхнi символи залишаються… i iх переймають iншi товариства. Таке трапляеться доволi часто. Нацисти запозичили свастику в iндусiв, християни взяли хрест у египтян…
– Коли я сьогоднi вранцi внiс слово «iлюмiнати» в комп’ютер, – рiзко перервав його Колер, – пошукова система видала тисячi посилань. Очевидно, багато хто вважае, що це братство iснуе дотепер.
– Авжеж, поцiновувачi сенсацiй, – фиркнув Ленгдон. Його завжди дратували безглуздi гiпотези про iснування таемних органiзацiй, що циркулюють у сучаснiй поп-культурi. Засоби масовоi iнформацii просто жити не можуть без сенсацiй, i самозванi «експерти з таемних культiв» досi заробляють на ажiотажi довкола кiнця тисячолiття й байках про те, що iлюмiнати живi-здоровi й успiшно будують Новий свiтовий лад. Не так давно газета «Нью-Йорк таймс» приписала до масонiв величезну кiлькiсть вiдомих людей: сера Артура Конан Дойля, герцога Кентського, Пiтера Селлерса, Ірвiнга Берлiна, принца Фiлiпа, Луi Армстронга, а також безлiч сучасних промислових магнатiв i банкiрiв.
Колер гнiвно показав на тiло Ветри.
– А що ви скажете на це? Може, поцiновувачi сенсацiй не такi вже й далекi вiд iстини?
– Я усвiдомлюю, який це все мае вигляд, – Ленгдон намагався говорити якомога дипломатичнiше. – Однак менi здаеться вiрогiднiшим те, що якась iнша органiзацiя заволодiла емблемою iлюмiнатiв i використовуе ii задля власних цiлей.
– Яких цiлей? Чого вони хотiли домогтися цим убивством?
Гарне запитання, подумав Ленгдон. Вiн не уявляв, де можна було вiдкопати емблему iлюмiнатiв через чотириста рокiв.
– Можу сказати лише одне: якби навiть iлюмiнати iснували дотепер – а я практично впевнений, що iх не iснуе, – то вони нiзащо не вбивали Леонардо Ветри.
– Чому так?
– Можливо, iлюмiнати й прагнули лiквiдувати християнство, але для цього вони використовували передусiм полiтич
Сторінка 14
i й фiнансовi ресурси i нiколи не вдавалися до терористичних актiв. Крiм того, iлюмiнати дуже чiтко розрiзняли своiх ворогiв. До людей науки вони ставилися з найглибшою пошаною i нiзащо не вiдiбрали б життя в колеги-науковця такого, як Леонардо Ветра.Погляд Колера ще бiльше похолоднiшав.
– Мабуть, я забув вам сказати, що Леонардо Ветра не був звичайним ученим.
– Мiстере Колер, – терпляче мовив Ленгдон, – у мене немае жодних сумнiвiв, що Леонардо Ветра був блискучим науковцем, але це не змiнюе того факту…
Раптом Колер, нiчого не сказавши, розвернув свое крiсло й швидко поiхав геть iз кiмнати, залишаючи за собою клуби збуреного туману.
На милiсть Бога, подумки застогнав Ленгдон i поспiшив за ним. Колер чекав у невеличкому альковi в кiнцi коридору.
– Це кабiнет Леонардо, – сказав вiн, показавши на дверi. – Можливо, коли ви його оглянете, то змiните думку. – Колер iще щось пробурчав, тодi ринувся вперед, i дверi безшумно розсунулися.
Ленгдон зазирнув досередини, i в нього мороз пiшов по шкiрi. Матiр Божа, мимоволi вихопилося в нього.
12
В iншiй краiнi молодий охоронець терпляче сидiв перед довгим рядом монiторiв. Вiн дивився на безперервну вервечку зображень – iх передавали сотнi бездротових вiдеокамер, розкиданих по величезному комплексу.
Парадний хол.
Кабiнет.
Величезна кухня.
Картинки змiнювали одна одну, й охоронець з усiх сил намагався не втрачати пильностi. Його змiна вже закiнчувалася, однак вiн не розслаблявся. Служба – це справа честi. Колись вiн одержить належне.
Вiн на мить замрiявся, аж раптом на одному з екранiв з’явилося щось дивне. Інстинктивно вiн натиснув кнопку на панелi керування. Картинка застигла.
Стривожений, вiн нахилився ближче до монiтора. Напис свiдчив, що це зображення передае камера номер вiсiмдесят шiсть, яка мала б стежити за одним iз коридорiв.
Однак на екранi вiн бачив зовсiм не коридор.
13
Ленгдон дивився в кабiнет Ветри у повнiй розгубленостi.
– Що це все означае? – Хоч iз дверей приемно повiяло теплом, переступаючи порiг, вiн тремтiв, наче з холоду.
Колер нiчого не вiдповiв i в’iхав слiдом.
Ленгдон розглядав кабiнет, нiчого не розумiючи. Такоi дикоi сумiшi символiв вiн iще не бачив зроду. На дальнiй стiнi висiло величезне дерев’яне розп’яття. Ленгдон визначив, що виготовлене воно в Іспанii приблизно в чотирнадцятому столiттi. Над розп’яттям зi стелi звисала металiчна модель Сонячноi системи. Лiворуч був портрет Дiви Марii, написаний олiйними фарбами, поряд iз ним – перiодична система хiмiчних елементiв. На бiчнiй стiнi мiж двома iншими мiдними розп’яттями висiв плакат з Альбертом Айнштайном i його вiдомим висловом: «ГОСПОДЬ БОГ НЕ ГРАЄ В КОСТІ».
Спантеличений, Ленгдон пiдiйшов ближче. На робочому столi Ветри лежала Бiблiя в шкiрянiй палiтурцi, пластикова модель атома i мiнiатюрна копiя статуi Мойсея роботи Мiкеланджело.
Дивне поеднання, що й казати, подумав Ленгдон. У кабiнетi було тепло, однак вiд незвичного iнтер’еру його знову пройняв мандраж. Було вiдчуття, що тут зiйшлися в сутичцi два титани фiлософii… неприродно сплелися двi протилежнi сили. Вiн глянув на корiнцi книжок, що стояли на полицi:
«Божа частинка»
«Тао фiзики»
«Бог: лише факти»
На одному з книготримачiв була вигравiрувана цитата:
СПРАВЖНЯ НАУКА ЗА КОЖНИМИ ДВЕРИМА ВИЯВЛЯЄ БОГА
ПАПА ПІЙ ХІІ
– Леонардо був католицьким священиком, – сказав Колер.
Ленгдон повернувся до нього.
– Священиком? Здаеться, ви казали, вiн був фiзиком.
– Вiн був i тим, i iншим. В iсторii траплялися випадки, коли людина присвячувала себе водночас i науцi, i релiгii. Леонардо був одним iз таких. Вiн вважав фiзику «Божим законом природи» i казав, що в будовi всесвiту всюди вiдчутна рука Бога. Вiн сподiвався за допомогою науки переконати тих, хто вагаеться, в iснуваннi Бога. Себе вiн називав теофiзиком.
Теофiзиком? Для Ленгдона це прозвучало як оксиморон.
– У фiзицi елементарних частинок, – вiв далi Колер, – останнiм часом було зроблено низку приголомшливих вiдкриттiв… вiдкриттiв, якi мають духовний вимiр. Леонардо був автором багатьох iз них.
Ленгдон, усе ще не оговтавшись у незвичному кабiнетi, здивовано подивився на директора ЦЕРНу.
– Духовнiсть i фiзика? – Усе свiдоме життя Ленгдон вивчав iсторiю релiгii, i якщо в цiй сферi була якась постiйна теза, то це те, що наука й релiгiя – як олiя й вода… непримиреннi вороги, якi нiколи не зiйдуться.
– Ветра був в авангардi дослiджень у фiзицi елементарних частинок, – пояснив Колер. – Вiн почав поеднувати науку й релiгiю… доводячи, що вони доповнюють одна одну найнесподiванiшим способом. Вiн назвав цей напрям новою фiзикою. – Колер узяв iз полицi якусь книжку i простягнув Ленгдоновi.
«Бог, чудеса i нова фiзика», прочитав Ленгдон на обкладинцi. Автор – Леонардо Ветра.
– Це вузька галузь, – сказав Колер, – але вона дае новi вiдповiдi на деякi старi запитання – про походження всесвiту i про сили, що зв’язують усiх нас. Леонардо вiрив, що його наукова праця
Сторінка 15
оже навернути мiльйони до значно духовнiшого життя. Торiк вiн переконливо довiв iснування певноi енергii, яка всiх нас об’еднуе. Фактично вiн продемонстрував, що всi ми фiзично пов’язанi… що молекули у вашому тiлi переплетенi з моiми… що всiх нас пронизуе одна сила.Ленгдоновi все це не вкладалося в головi. І сила Бога всiх нас об’еднае.
– Невже мiстер Ветра справдi спромiгся продемонструвати зв’язок мiж частинками?
– Вiн навiв неспростовнi докази. Нещодавно «Сайнтифiк американ» опублiкував статтю, автор якоi називае нову фiзику прямiшим шляхом до Бога за саму релiгiю.
Цi слова влучили в цiль. Раптом Ленгдон згадав про антирелiгiйнiсть iлюмiнатiв i змусив себе на мить уявити неможливе. Якби iлюмiнати й справдi iснували дотепер, то чи могли б вони убити Леонардо, аби не допустити поширення його поглядiв на релiгiю? Ленгдон швидко вiдiгнав цю думку. Дурницi! Ілюмiнатiв давно немае! Це знають усi науковцi!
– Ветра мав чимало ворогiв серед науковоi громади, – знову заговорив Колер. – Навiть тут, у ЦЕРНi. Його недолюблювали поборники чистоти науки. Вони вважали, що використання аналiтичноi фiзики для захисту релiгiйних принципiв – це зрада науки.
– А хiба сучаснi науковцi не ставляться до Церкви дещо толерантнiше?
Колер презирливо фиркнув.
– З якоi б це рацii? Так, Церква бiльше не спалюе учених на вогнищi, але, якщо вам здаеться, що вона залишила науку в спокоi, запитайте себе, чому в половинi шкiл у вашiй краiнi не дозволено викладати теорiю еволюцii. Запитайте себе, чому Американська спiлка християн – найзапеклiший противник наукового прогресу у свiтi. Жорстока битва мiж наукою й релiгiею тривае дотепер, мiстере Ленгдон. Вона лише перенеслася з вiдкритих майданiв до залiв засiдань, от i все.
Ленгдон знав, що Колер каже правду. Тiльки минулого тижня в Гарвардi студенти факультету богослов’я влаштували демонстрацiю бiля кафедри бiологii на знак протесту проти експериментiв iз застосуванням генноi iнженерii, що е частиною магiстерськоi програми. Керiвник кафедри бiологii, вiдомий орнiтолог Рiчард Ааронiан, на захист своеi навчальноi програми вивiсив з вiкна кабiнету величезний плакат iз зображенням християнського символу – риби, якiй, утiм, прималювали чотири маленькi лапки на честь виходу на сушу африканськоi дводишноi риби. Пiд рибою замiсть слова «Ісус» великими лiтерами було виведено «ДАРВІН!».
Раптом щось рiзко запищало. Ленгдон здригнувся. Колер витягнув з футляра пейджер i прочитав повiдомлення.
– Чудово! Дочка Леонардо за мить буде на гелiкоптерному майданчику. Зустрiнемо ii там. Думаю, краще iй не йти сюди й не бачити батька в такому виглядi.
Ленгдон погодився. Звичайно, це було б надто жорстоко.
– Я попрошу мiс Ветру розповiсти про той проект, над яким вони працювали разом iз батьком… можливо, це щось прояснить.
– Ви гадаете, що Ветру вбили через його роботу?
– Цiлком можливо. Леонардо казав менi, що працюе над чимось грандiозним. І бiльше – анi слова. Вiн тримав цей проект у великiй таемницi. Мав окрему лабораторiю i просив, щоб йому дозволили працювати там на самотi. Я охоче пiшов йому назустрiч, адже вiн був непересiчним науковцем. Останнiм часом на його експерименти йшла величезна кiлькiсть електроенергii, але я нiчого не розпитував. – Колер розвернувся й поiхав до дверей. – Перш нiж ми звiдси пiдемо, я мушу сказати вам ще дещо.
Ленгдон не був певний, що хоче це чути.
– Убивця викрав у Ветри одну рiч.
– Яку?
– Ідiть за мною.
Директор рушив назад до вiтальнi, наповненоi крижаним туманом. Ленгдон пiшов за ним, не знаючи, чого й сподiватися. Колер пiд’iхав майже впритул до тiла Ветри й зупинився. Жестом пiдкликав Ленгдона. Той неохоче пiдiйшов, пересилюючи приступ нудоти вiд запаху замерзлоi сечi вбитого.
– Подивiться на його обличчя, – сказав Колер.
Подивитися на обличчя? – здивувався Ленгдон. – Ви, здаеться, сказали, що вбивця щось украв.
Повагавшись, Ленгдон став навколiшки. Вiн спробував поглянути на обличчя Ветри, але в того голова була скручена на сто вiсiмдесят градусiв, а обличчя – притиснуте до килима.
Колер цiною неймовiрних зусиль спромiгся нахилитися й обережно повернути замерзлу голову Ветри. Почувся голосний хрускiт, i з’явилося спотворене стражданням обличчя вбитого. Колер потримав його так якусь мить.
– О Боже милосердний! – скрикнув Ленгдон i з жахом вiдсахнувся. Обличчя Ветри було все закривавлене. З нього на Ленгдона дивилося одне-едине згасле око. Друга очна яма була пошматована й порожня. – Вони що – вкрали його око?!
14
Ленгдон вийшов з корпусу С на свiже повiтря неймовiрно щасливий опинитися подалi вiд помешкання Ветри. Сонце допомогло вiдволiктися вiд жахливого образу порожньоi очноi ями, що мiцно вкарбувався в пам’ять.
– Сюди, будь ласка. – Колер звернув на стежку, що круто йшла вгору. Інвалiдне крiсло з електродвигуном набирало швидкiсть без жодних зусиль. – Мiс Ветра буде тут з хвилини на хвилину.
Ленгдон наддав ходи, щоб не вiдставати.
– Ну що, – запитав Колер, – ви й досi не п
Сторінка 16
реконалися, що це справа рук iлюмiнатiв?Ленгдон уже не знав, що й думати. Релiгiйнi погляди Ветри, безумовно, насторожували, однак вiн не мiг змусити себе вiдкинути численнi науковi факти. І до того ж це око…
– Я й далi вважаю, – рiшуче сказав Ленгдон, – що iлюмiнати не причетнi до цього вбивства. Викрадене око – зайвий доказ.
– Що?
– Безглузда жорстокiсть дуже… не в традицiях iлюмiнатiв, – пояснив Ленгдон. – Фахiвцi, що знаються на культах, кажуть, що калiчити жертв задля розваги властиво передусiм недосвiдченим маргiнальним сектам – усiляким фанатам, що стихiйно коять насильство. Ілюмiнати ж завжди дiяли надзвичайно виважено.
– Виважено? Із хiрургiчною точнiстю вирiзати людинi око – це що ж, не виважено?
– Не зрозумiло, який у цьому сенс! Це не слугуе нiякiй вищiй метi.
Інвалiдне крiсло рiзко зупинилося на вершинi пагорба. Колер повернувся.
– Повiрте, мiстере Ленгдон, це око справдi слугуе вищiй метi… набагато вищiй метi.
Ідучи через зелений пагорб, чоловiки почули з заходу стрекотiння гелiкоптера. За мить з’явився й вiн сам – пролетiв над долиною, зробив вiраж i завис над злiтно-посадковим майданчиком, позначеним на травi.
Ленгдон розсiяно спостерiгав за гелiкоптером, застановляючись, чи повноцiнний нiчний сон допомiг би йому впорядкувати думки, що кружляли, наче лопатi гвинта гелiкоптера. Вiн не був у цьому впевнений.
Шасi торкнулося землi. Пiлот вистрибнув з кабiни й почав викладати багаж: вовнянi спортивнi костюми, пластиковi сумки, балони зi стиснутим повiтрям i ящики з чимось, схожим на найсучаснiше обладнання для пiдводного плавання.
Ленгдон був спантеличений.
– Це все спорядження мiс Ветри? – прокричав вiн Колеровi через ревiння двигунiв.
Той кивнув i теж прокричав у вiдповiдь:
– Вона проводила бiологiчнi дослiдження у Балеарському морi.
– Але ви ж, здаеться, казали, що вона фiзик!
– Так i е. Точнiше, вона бiофiзик. Вивчае взаемозв’язок мiж рiзними бiологiчними системами. Їi праця тiсно пов’язана з батьковими дослiдженнями в галузi фiзики елементарних частинок. Нещодавно, спостерiгаючи за допомогою атомарно синхронiзованих камер за зграйкою тунцiв, вона спростувала одну з фундаментальних теорiй Айнштайна.
Ленгдон пильно подивився на Колера, намагаючись зрозумiти, чи той не жартуе. Айнштайн i тунцi? Вiн уже почав пiдозрювати, що космiчний лiтак Х-33 випадково закинув його на якусь iншу планету.
За хвилину з гелiкоптера вийшла Вiтторiя Ветра, i Роберт Ленгдон зрозумiв, що сьогоднi його чекае сюрприз за сюрпризом. Жiнка в шортах кольору хакi й бiлiй майцi аж нiяк не скидалася на того занудного науковця, якого вiн очiкував побачити. Висока, тоненька й грацiйна, вона мала смагляву шкiру й довге чорне волосся, яке розвiвав вiтер вiд гвинта гелiкоптера. Обличчя явно iталiйське – не прекрасне в класичному розумiннi, зате з виразними земними рисами; навiть за двадцять ярдiв здавалося, що воно випромiнюе щире тепло. Вiд вiтру одяг облiпив ii тiло, пiдкреслюючи тоненьку талiю i маленькi тугi груди.
– Мiс Ветра – жiнка величезноi сили духу, – зауважив Колер, наче вiдчувши захоплення Ленгдона. – Вона по кiлька мiсяцiв поспiль працюе в небезпечних екосистемах. Крiм того, вона суворий вегетарiанець i мiсцевий гуру з хатха-йоги.
Хатха-йога? – здивувався Ленгдон. Давне буддистське мистецтво медитацii через розтягування м’язiв – дивне захоплення для фiзика й доньки католицького священика.
Вiтторiя швидко наближалася до них. Було видно, що вона недавно плакала, у глибоких чорних очах застигло почуття, якого Ленгдон не змiг визначити. Проте йшла вона впевнено й енергiйно. Сильнi гарнi ноги з рiвною здоровою засмагою свiдчили про тривале перебування на щедрому середземноморському сонцi.
– Вiтторiе, – звернувся до неi Колер. – Моi найщирiшi спiвчуття. Це величезна втрата для науки… для всiх нас у ЦЕРНi.
Вiтторiя вдячно кивнула.
– Уже з’ясували, хто це зробив? – Голос у неi був приемний, глибокий.
– Ще нi. Працюемо над цим.
Вона повернулася до Ленгдона i простягнула йому гарну тонку руку.
– Мене звуть Вiтторiя Ветра. Ви, я так розумiю, з Інтерполу?
Ленгдон обережно потис iй руку, на мить потонувши в очах, повних слiз.
– Роберт Ленгдон. – Вiн не знав, що ще додати.
– Мiстер Ленгдон не з полiцii, – пояснив Колер. – Вiн експерт зi Сполучених Штатiв. Прилетiв, щоб допомогти нам з’ясувати, хто винен у тому, що сталося.
– А де ж полiцiя? – розгубилася Вiтторiя. Колер видихнув повiтря i нiчого не вiдповiв. – Де тiло? – рiшуче запитала Вiтторiя.
– Ним займаються.
Ця невинна брехня здивувала Ленгдона.
– Я хочу його бачити!
– Вiтторiе, твого батька вбили… вбили по-звiрячому. Хiба не краще тобi запам’ятати його таким, яким вiн був за життя? – спробував переконати ii Колер.
Вiтторiя зiбралася було вiдповiсти, але раптом неподалiк хтось загукав:
– Гей, Вiтторiе! З поверненням додому!
Вона озирнулася. Вiд майданчика для гелiкоптерiв iй радiсно махали руками кiлька науковцiв.
– Спростувала ще якусь теорiю Айншта
Сторінка 17
на? – крикнув один iз них.– Ото вже татусь, мабуть, тобою пишаеться! – додав iнший.
Вiтторiя незграбно помахала iм у вiдповiдь, а тодi подивилася на Колера, нiчого не розумiючи.
– Як – нiхто ще не знае?
– Я вирiшив, що обережнiсть – понад усе.
– Ви не сказали колегам, що мого батька вбили? – Тепер здивування в ii голосi змiнилося гнiвом.
Тон Колера вмить став суворим.
– Ти, мабуть, забула, Вiтторiе Ветра, що, як тiльки я заявлю в полiцiю про вбивство твого батька, у ЦЕРНi почнеться розслiдування. Включно з ретельним обшуком його лабораторii. Твiй батько волiв тримати останнiй проект у таемницi, i я ставився до цього з розумiнням. Менi вiн сказав лише двi речi. По-перше, що в наступнi десять рокiв цей проект може принести ЦЕРНу лiцензiйних контрактiв на мiльйони франкiв. А по-друге, що його зарано оприлюднювати, бо технологii ще недосконалi, а отже, небезпечнi. Саме з цих мiркувань я б не хотiв, щоб у його лабораторii нишпорили стороннi люди й або викрали результати його працi, або постраждали пiд час обшуку, а ЦЕРН зробили б винним. Я чiтко висловився?
Вiтторiя мовчки дивилася на нього. Ленгдон вiдчув, що вона змушена погодитися з логiкою Колера.
– Перш нiж звертатися до полiцii, – вiв далi Колер, – я мушу знати, над чим ви вдвох працювали. Прошу, заведи нас до вашоi лабораторii.
– Лабораторiя тут нi до чого, – сказала Вiтторiя. – Нiхто не знав, що ми з батьком робимо. Його вбивство нiяк не може бути пов’язане з цим проектом.
Колер хрипло видихнув.
– Факти свiдчать про iнше.
– Факти? Якi факти?
Ленгдон теж хотiв би це знати.
Колер знову приклав до вуст хустинку.
– Мусиш просто повiрити менi на слово.
З того, як Вiтторiя на нього подивилась, стало зрозумiло, що вона не вiрить.
15
Ленгдон мовчки йшов за Вiтторiею й Колером назад до головноi будiвлi ЦЕРНу, звiдки розпочався його незвичний вiзит. Вiтторiя рухалася плавно й упевнено, неначе олiмпiйська чемпiонка зi стрибкiв у воду. Ленгдон подумав, що ця гнучкiсть i самоконтроль – результат постiйних занять йогою. Вiн чув, як вона повiльно й зосереджено дихае, нiби намагаючись упоратись зi своiм горем.
Ленгдоновi хотiлося щось iй сказати, якось розрадити. Йому теж колись довелося вiдчути гiрку порожнечу вiд несподiваноi втрати батька. Найбiльше вiн запам’ятав похорон – сiрий i дощовий. Це сталося через два днi пiсля його дванадцятих уродин. У будинку було повно батькових товаришiв у сiрих костюмах. Усi вони надто сильно потискали його дитячу руку i весь час щось бурмотiли – найчастiше вiн чув слова «серцевий» i «стрес». Мати жартувала крiзь сльози, що завжди могла стежити за фондовим ринком, просто тримаючи батькову руку… слухаючи його пульс.
Якось, коли батько був iще живий, Ленгдон почув, як мама благала його «зупинитися й нюхати троянди». Того року Ленгдон купив батьковi на Рiздво маленьку скляну троянду. Нiчого гарнiшого вiн iще в життi не бачив… Особливо коли на неi потрапляло сонце – тодi квiтка спалахувала веселкою кольорiв.
– Яка чудова! – сказав батько, розгорнувши обгортку, i поцiлував Роберта в чоло. – Знайдiмо для неi безпечне мiсце. – І обережно поставив троянду на високу полицю, усю в пилюцi, у найтемнiшому кутi вiтальнi. Через кiлька днiв Ленгдон присунув стiлець, зняв троянду i вiднiс назад до крамницi. Батько так i не зауважив, що вона зникла.
Дзвiнок лiфта повернув Ленгдона до реальностi. Вiтторiя з Колером зайшли досередини. Ленгдон тупцював перед вiдчиненими дверима.
– Щось негаразд? – запитав Колер не так з турботою, як з нетерпiнням.
– Та нi, усе гаразд, – вiдказав Ленгдон, змушуючи себе зробити крок у бiк тiсноi кабiни. Вiн iздив лiфтом тiльки тодi, коли це було абсолютно необхiдно. А загалом надавав перевагу сходам, де значно бiльше простору.
– Лабораторiя доктора Ветри пiд землею, – пояснив Колер.
Чудово, подумав Ленгдон, переступаючи порiг лiфта. З глибини шахти потягнуло крижаним холодом. Дверi зачинилися, i лiфт ковзнув униз.
– Шiсть поверхiв, – повiдомив Колер без жодних емоцiй, наче робот.
Ленгдон на мить уявив темну порожню шахту в них пiд ногами. Вiн наказав собi не думати про неi та спробував зосередитися на табло, де висвiтлювалися номери поверхiв. Дивно, на ньому було тiльки двi зупинки: ПЕРШИЙ ПОВЕРХ i ВАК.
– А що таке ВАК? – поцiкавився Ленгдон, намагаючись говорити спокiйно.
– Великий адронний колайдер, – вiдповiв Колер. – Прискорювач частинок.
Прискорювач частинок? Цей термiн Ленгдоновi був знайомий. Уперше вiн почув його якось на вечерi з колегами на кампусi в Кембриджi. Їхнiй друг-фiзик Боб Бравнелл одного разу з’явився несамовитий вiд лютi.
– Негiдники його зарубали! – з порога випалив Бравнелл.
– Зарубали?! Кого?! – сторопiли всi.
– НСК!
– Що?
– Будiвництво надпровiдного суперколайдера!
Хтось знизав плечима.
– Я й не знав, що Гарвард щось таке будуе.
– Та не Гарвард! – роздратовано заперечив Бравнелл. – Сполученi Штати! Це мав бути найпотужнiший у свiтi прискорювач частинок! Один з найграндiоз
Сторінка 18
iших наукових проектiв столiття! Вклали вже два мiльярди доларiв, i ось тобi маеш! Сенат закривае проект! Чорт би забрав усiх цих затурканих лобiстiв!Трохи вгамувавшись, Бравнелл розповiв, що прискорювач частинок – це велика замкнена кругла труба, у якiй розганяють субатомнi частинки. Усерединi вмонтованi магнiти, якi часто вмикаються й вимикаються, «пiдганяючи» частинки вперед i вперед, доки тi не досягають величезноi швидкостi. Максимально прискоренi частинки мчать трубою зi швидкiстю понад 180 000 миль на секунду.
– Але ж це майже швидкiсть свiтла! – вигукнув хтось iз професорiв.
– Саме так, – похмуро пiдтвердив Бравнелл. Далi вiн пояснив, що, розганяючи двi частинки в протилежних напрямах, а тодi зiштовхуючи, науковцi розбивають iх на складовi й мигцем «бачать» найфундаментальнiшi компоненти природи.
– Без прискорювачiв частинок, – заявив Бравнелл, – у науки нема майбутнього. Зiштовхування частинок – це ключ до розумiння будови всесвiту.
Гарвардський поет – спокiйний чоловiк на iм’я Чарлз Претт – слухав Бравнелла доволi скептично.
– Здаеться менi, – сказав вiн, – що це якийсь неандертальський пiдхiд до науки… Те саме, що трощити один об iнший два годинники, щоб подивитися, як вони всерединi працюють.
Бравнелл кинув виделку i вибiг геть.
Отже, у ЦЕРНi е прискорювач частинок, думав Ленгдон, iдучи в лiфтi. Кругла труба, у якiй частинки розбиваються на друзки. Цiкаво, чому вони сховали його пiд землею?
Коли лiфт нарештi зупинився, Ленгдон був страшенно щасливий знову вiдчути пiд ногами твердий грунт. Однак щойно дверi розсунулися, вiд його щастя не залишилося й слiду. Роберт Ленгдон знову опинився в зовсiм чужому свiтi.
Коридор в обох напрямках простягався в безмежнiсть. Це був широченний тунель iз голими бетонними стiнами, у якому легко б умiстився багатотонний трейлер. Там, де вони стояли, горiло яскраве свiтло, але вже за кiлька крокiв i праворуч, i лiворуч коридор поглинала чорна пiтьма. Вологiсть, яка вiяла з темряви, неприемно нагадувала, що вони перебувають глибоко пiд землею. Ленгдон майже фiзично вiдчував тяжiння землi й камiння, що нависало у нього над головою. На якусь мить вiн знову став дев’ятирiчним хлопчиком… Темрява тягла його назад… до тих жахливих п’яти годин, якi вiн провiв у гнiтючiй чорнотi… Спогад про них досi не давав йому спокiйно жити. Вiн стиснув кулаки i змусив себе викинути його з голови.
Вiтторiя мовчки вийшла з лiфта i впевнено рушила в темряву, залишивши iх позаду. Там, де вона йшла, на стелi автоматично вмикалися лампи денного свiтла. Ленгдоновi стало моторошно. Здавалося, що тунель живий… i знае про кожний ii наступний крок. Вони з Колером пiшли за нею, тримаючись на деякiй вiдстанi. За ними лампи автоматично гасли.
– Цей прискорювач частинок, – упiвголоса запитав Ленгдон, – вiн десь тут, у цьому тунелi?
– Та ось вiн, – Колер показав лiворуч на гладеньку хромовану трубу, що тяглася вздовж внутрiшньоi стiни тунелю.
– Оце прискорювач частинок? – Ленгдон здивовано витрiщився на трубу. Вiн уявляв його зовсiм iнакшим. Труба здавалася iдеально прямою. Вона мала близько трьох футiв у дiаметрi й тяглася горизонтально по всiй видимiй довжинi тунелю. Бiльше схоже на якусь надсучасну каналiзацiю, подумав Ленгдон. – Я думав, прискорювачi частинок мають форму кола.
– Так i е, – пiдтвердив Колер. – Цей прискорювач тiльки здаеться прямим. Це оптична iлюзiя. Тунель настiльки довгий, що його кривина непомiтна – як i кривина Землi.
Ленгдон був вражений. Оце – коло?
– Але ж… тодi вiн мусить бути просто-таки велетенський!
– Наш прискорювач частинок – найбiльший у свiтi. – Тут Ленгдон згадав, що пiлот, коли вiз його сюди, згадував якусь величезну машину, сховану пiд землею. Але… – Його дiаметр – понад вiсiм кiлометрiв… довжина – двадцять сiм кiлометрiв.
– Двадцять сiм кiлометрiв? – У Ленгдона голова пiшла обертом. Вiн здивовано подивився спочатку на директора, тодi в темний тунель перед собою. – Цей тунель тягнеться на двадцять сiм кiлометрiв? Це ж… це ж понад шiстнадцять миль!
Колер кивнув.
– Вiн мае форму правильного кола i частково проходить пiд територiею Францii. За мить до зiткнення частинки розганяються до такоi швидкостi, що облiтають тунель понад десять тисяч разiв на секунду.
Ленгдон ще раз подивився в чорноту перед собою i вiдчув, що в нього пiдгинаються ноги.
– Ви хочете сказати, ЦЕРН витягнув нагору цi мiльйони тонн землi тiльки для того, щоб трощити крихiтнi частинки?
Колер знизав плечима.
– Інодi, щоб вiдкрити iстину, доводиться звертати гори.
16
За сотнi миль вiд Женеви з рацii крiзь трiскiт почувся голос:
– Я вже на мiсцi.
Охоронець, що спостерiгав за монiторами, натиснув кнопку, щоб вiдповiсти.
– Шукайте камеру номер вiсiмдесят шiсть. Вона мае бути десь у самому кiнцi коридору.
На якийсь час запала тиша. Вiн напруженого чекання охоронець аж спiтнiв. Нарештi в рацii клацнуло.
– Камери тут немае, – повiдомив голос. – Я знайшов мiсце, де вона була встановлена. Очевидно, хто
Сторінка 19
ь ii звiдси винiс.Охоронець важко видихнув повiтря.
– Дякую. Зачекайте, будь ласка, ще хвильку.
Зiтхнувши, вiн перевiв погляд на ряд монiторiв. Величезнi дiлянки комплексу були вiдкритi для публiки, тож бездротовi камери зникали й ранiше. Зазвичай iх крали хулiгани, щоб потiм мати щось на згадку. Однак, коли камеру виносили за межi комплексу й вона опинялася поза зоною досяжностi, сигнал зникав i екран чорнiв. Спантеличений, охоронець дивився на монiтор. Вiд камери номер вiсiмдесят шiсть i далi надходило iдеально чiтке зображення.
Якщо цю камеру викрали, мiркував вiн, то чому вiд неi досi йде сигнал? Вiн, звiсно ж, знав, що пояснення може бути тiльки одне. Камера й досi перебувае на територii комплексу. Хтось просто перенiс ii в iнше мiсце. Але хто? І навiщо?
Вiн довго дивився на монiтор, тодi знову взяв рацiю.
– Там поблизу е якiсь шафи? Може, якiсь комiрки чи нiшi?
– Немае. А що? – У голосi чулося здивування.
Охоронець наморщив чоло.
– Та нi, нiчого. Дякую за допомогу. – Вiн вимкнув рацiю i закопилив губи.
Охоронець знав, що в цьому величезному, з посиленою охороною, комплексi з тридцяти двох окремих будiвель, розташованих у радiусi пiвмилi, невеличка бездротова камера може бути захована практично де завгодно. Єдиною пiдказкою було те, що вона перебувае в якомусь темному примiщеннi. Звичайно, користi вiд цiеi iнформацii було небагато. У комплексi безлiч темних мiсць: комори, канали теплотраси, будки садiвникiв, гардероби, навiть лабiринт пiдземних тунелiв. Камеру номер вiсiмдесят шiсть можна шукати тижнями.
Але Бог з нею, з камерою, думав охоронець.
Те, що камеру хтось перенiс на iнше мiсце, було ще пiвбiди. Охоронець дивився на зображення, яке вона передавала. Це був якийсь стацiонарний об’ект – з вигляду складний пристрiй, але нiчого схожого охоронець ранiше не бачив. Знизу на пристроi блимали електроннi iндикатори.
Хоч охоронець пройшов спецiальний курс навчання, як поводитися в надзвичайних ситуацiях, серце в нього й досi калатало. Вiн наказав собi не панiкувати. Мусить бути якесь пояснення. Пiдозрiлий об’ект був дуже малий i навряд чи становив серйозну загрозу. Однак його поява на територii комплексу непокоiла. Ще й як непокоiла!
А особливо сьогоднi, подумав охоронець.
Для його працедавця безпека завжди мала першочергове значення, але сьогоднi, як у жодний iнший день за минулi дванадцять рокiв, безпека важила понад усе. Охоронець довго дивився на незнайомий об’ект, вiдчуваючи, що над обрiем скупчуються грозовi хмари.
Тодi, обливаючись потом, набрав номер начальника.
17
Мало хто з дiтей може похвалитися, що пам’ятае той день, коли познайомився з власним батьком, а от Вiтторiя Ветра могла. Їй було тодi вiсiм рокiв, i жила вона там, де й завжди, – в «Орфанотрофiо дi Сiена», католицькому сиротинцi поблизу Флоренцii. Рiднi батьки ii покинули, i вона iх не пам’ятала. Того дня йшов дощ. Монахинi вже двiчi кликали ii вечеряти, а вона, як завжди, вдавала, що не чуе. Дiвчинка лежала на подвiр’i та дивилася на краплi дощу… вiдчувала, як вони вдаряються об ii тiло… намагалася вгадати, де впаде наступна. Монахинi покликали знову, пригрозивши, що запалення легенiв швидко зменшить цiкавiсть до природи навiть у нестерпно впертоi дитини.
Я вас не чую, думала Вiтторiя.
Коли по неi прийшов молодий священик, вона вже змокла до нитки. Цього священика вона не знала, у сиротинцi вiн був новеньким. Вiтторiя чекала, що зараз вiн ii схопить i потягне до будинку. Але нiчого такого не сталося. Натомiсть, на ii подив, вiн лiг поруч iз нею, геть намочивши рясу в калюжi.
– Менi сказали, ти весь час про щось запитуеш, – мовив молодик.
– А що в цьому поганого? – насупилася Вiтторiя.
– Бачу, менi сказали правду, – розсмiявся вiн.
– Що ви тут робите на дощi?
– Те, що й ти… Роздумую, чому з неба падають краплi дощу.
– Я зовсiм не роздумую, чому вони падають! Я це вже знаю!
– Та невже? – здивувався священик.
– Сестра Франциска каже, що краплi дощу – це сльози ангелiв, якi падають на землю, щоб змити нашi грiхи.
– Он як! – втiшився священик. – Ну тодi все зрозумiло.
– А от i нi! – заперечила дiвчинка. – Краплi дощу падають, бо все падае! Все падае! Не тiльки дощ!
Спантеличений, священик почухав потилицю.
– А знаеш, юна ледi, ти маеш рацiю. Справдi, усе падае. Мабуть, це через тяжiння.
– Через що?
Вiн подивився на неi здивовано.
– Ти що, нiколи не чула про тяжiння?
– Нi.
– Дуже шкода. – Священик скрушно похитав головою. – Тяжiння пояснюе багато загадок.
Вiтторiя аж сiла.
– Що таке тяжiння? – запитала рiшуче. – Розкажiть менi!
Священик пiдморгнув iй.
– Може, я краще розповiм тобi це за вечерею?
Молодого священика звали Леонардо Ветра. Колись вiн вивчав в унiверситетi фiзику i був одним iз найкращих студентiв, однак за якийсь час почув iнше покликання i вступив до семiнарii. У пронизаному самотнiстю свiтi монахинь i суворих правил Леонардо й Вiтторiя стали нерозлучними друзями. Вiтторiя часто смiшила Леонард
Сторінка 20
, й вiн узяв ii пiд свое крило. Вiн навчав ii, що такi прекраснi речi, як веселка й рiчки, мають багато пояснень. Розповiдав про свiтло, планети, зiрки й iншi природнi явища – тлумачив, як iх бачить релiгiя i як iх бачить наука. Завдяки вродженому iнтелектовi й допитливостi Вiтторiя виявилася надзвичайно здiбною ученицею. Леонардо опiкувався нею, як рiдною донькою.Вiтторiя була неймовiрно щаслива. Вона нiколи не знала тепла батькiвськоi любовi. Зазвичай дорослi вiдповiдали на ii запитання роздратовано або й просто вiдмахувались. Леонардо ж мiг цiлими годинами показувати iй мудрi книжки. Вiн навiть цiкавився, що вона сама думае з того чи iншого приводу. Вiтторiя молила Бога, щоб Леонардо залишився з нею назавжди. Але одного дня ii найгiршi побоювання справдилися: отець Леонардо повiдомив, що залишае сиротинець.
– Я переiжджаю до Швейцарii, – сказав iй Леонардо. – Менi дали грант, щоб вивчати фiзику в Женевському унiверситетi.
– Фiзику? – вигукнула Вiтторiя. – А я думала, ви любите Бога!
– Я дуже люблю Бога. І саме тому хочу вивчати Його божественнi правила. Закони фiзики – це полотно, яке Бог розстелив, щоб малювати на ньому свiй шедевр.
Вiтторiя була пригнiчена. Але отець Леонардо мав iще одну новину: вiн переговорив iз начальством i йому дозволили удочерити ii.
– Хочеш, щоб я тебе удочерив? – запитав Леонардо.
– А що це означае? – поцiкавилася Вiтторiя.
Отець Леонардо пояснив.
Вiтторiя кинулась йому на шию i хвилин зо п’ять плакала вiд щастя.
– Хочу! Дуже хочу!
Леонардо сказав, що мусить на якийсь час ii залишити, щоб облаштуватися в Швейцарii, але обiцяв, що забере через шiсть мiсяцiв. Цi шiсть мiсяцiв були найдовшими в ii життi, однак Леонардо дотримав слова. За п’ять днiв до того, як iй виповнилося дев’ять рокiв, Вiтторiя переiхала до Женеви. Удень вона ходила до Женевськоi мiжнародноi школи, а вечорами вчилася вiд батька.
Три роки по тому Леонардо Ветру запросили працювати до ЦЕРНу. Вiтторiя i Леонардо перенеслися до краiни чудес, про яку юна Вiтторiя не могла навiть i мрiяти.
Вiтторiя Ветра крокувала тунелем, неначе в зацiпенiннi. Дивлячись на свое нечiтке вiдображення в блискучiй трубi прискорювача, вона гостро вiдчувала вiдсутнiсть батька. Зазвичай Вiтторiя перебувала в станi глибокого спокою, у гармонii з навколишнiм свiтом. А тепер усе якось раптом утратило сенс. Останнi три години були як страшний сон.
Коли зателефонував Колер, на Балеарських островах була десята ранку. Вашого батька вбили. Негайно повертайтеся додому. Хоч на палубi катера було неймовiрно спекотно, вiд цих слiв ii пройняло холодом аж до самих кiсток. Вiд бездушного тону, яким Колер вимовив цi слова, було так само боляче, як i вiд iхнього змiсту.
І от вона повернулася додому. Але до якого дому? ЦЕРН, який вiд дванадцяти рокiв був ii свiтом, раптом видався чужим. Батька, що перетворив це мiсце на краiну чудес, не стало.
Дихай глибоко, наказала вона собi, але це не допомагало впорядкувати думки. Питання кружляли в головi швидше й швидше. Хто вбив батька? Чому? Хто цей «експерт» з Америки? Чому Колер так прагне побачити лабораторiю?
Колер сказав, якiсь факти свiдчать, що вбивство батька пов’язане з iхнiм останнiм проектом. Що за факти? Нiхто не знав, над чим вони працюють! Але навiть якби хтось i довiдався, то для чого вбивати батька?
Наближаючись до iхньоi лабораторii, Вiтторiя усвiдомила, що от-от оприлюднить найбiльше батькове досягнення без нього самого. Вона ж бо уявляла цю мить зовсiм iнакше. Думала, що батько скличе до лабораторii найвидатнiших науковцiв ЦЕРНу i продемонструе iм свое вiдкриття. А потiм, сяючи батькiвською гордiстю, розповiсть, що це Вiтторiя пiдказала йому, як реалiзувати цей проект… що це завдяки його доньцi став можливий такий величезний науковий прорив. Сльози навернулися iй на очi. Цю мить трiумфу вона мала роздiлити з батьком. А тепер вона тут сама. Нi колег, нi радiсних облич. Лише якийсь незнайомець з Америки та Максимiлiан Колер.
Максимiлiан Колер. Король.
Цього чоловiка Вiтторiя не любила з дитинства. З часом вона навчилася поважати його потужний iнтелект, однак його холоднiсть завжди здавалася iй нелюдською. Вiн був цiлковитою протилежнiстю батька, який просто-таки випромiнював тепло. Колер уподобав науку за ii бездоганну логiку… Батько ж благоговiв перед ii вишуканою красою. Проте, хоч як це не дивно, обидва вони завжди глибоко поважали один одного. Генiй, як хтось iй колись пояснив, завжди приймае iншого генiя беззастережно.
Генiй, думала вона. Мiй батько… Тато. Неживий.
До лабораторii Леонардо Ветри вiв довгий стерильний коридор, суцiльно викладений бiлим кахлем. Ленгдоновi на мить здалося, що вiн заходить до якоiсь пiдземноi лiкарнi для душевнохворих. На стiнах висiло безлiч дивних чорно-бiлих фотографiй у рамках. І хоч Ленгдон усе свiдоме життя вивчав символи й зображення, цi знiмки були йому абсолютно незрозумiлi. Вони скидалися на негативи з безладними рисками й спiралями. Сучасне мистецтво? – з гумором подумав вiн. – Джекс
Сторінка 21
н Поллок на амфетамiнi?– Це треки частинок, – пояснила Вiтторiя, зауваживши погляд Ленгдона. – Комп’ютернi моделi зiткнення частинок. Оце – Z-частинка, – вона показала на ледь помiтну риску на знiмку. – Батько вiдкрив ii п’ять рокiв тому. Чиста енергiя – жодноi маси. Цiлком можливо, що це найменший структурний елемент природи. Матерiя – не що iнше, як сконденсована енергiя.
Матерiя – це енергiя? Ленгдон замислився. Дуже схоже на буддизм. Вiн iще раз подивився на тонесеньку риску на фотографii й подумав: цiкаво, як вiдреагують приятелi з кафедри фiзики в Гарвардi, коли вiн розповiсть iм, що минулого вiкенду вештався бiля великого адронного колайдера i споглядав Z-частинки.
– Вiтторiе, – заговорив Колер, коли вони пiдiйшли до важких сталевих дверей. – Мушу зiзнатися, що сьогоднi вранцi я вже спускався сюди в пошуках твого батька.
– І що? – Вiтторiя ледь-ледь почервонiла.
– І уявiть мое здивування, коли я побачив, що вiн замiнив стандартний кодовий замок ЦЕРНу чимось iншим. – Колер показав на складний електронний пристрiй на стiнi бiля дверей.
– Пробачте, – сказала вона. – Ви ж знаете, як батько до цього ставився. Вiн хотiв, щоб до лабораторii мали доступ тiльки вiн та я.
– Добре, – сказав Колер. – Вiдчини дверi.
Вiтторiя якусь мить повагалася, тодi глибоко вдихнула i пiдiйшла до пристрою на стiнi.
Того, що сталося потiм, Ленгдон аж нiяк не чекав.
Вiтторiя стала навпроти апарата й обережно наблизила праве око до лiнзи, що виступала, немов телескоп. Тодi натиснула кнопку. Усерединi механiзму щось клацнуло, i з лiнзи вирвався промiнчик свiтла. Вiн методично зарухався сюди-туди, скануючи ii око, як копiювальний апарат.
– Це сканер сiткiвки, – пояснила вона. – Стовiдсоткова надiйнiсть. Запрограмований тiльки на двi сiткiвки – на батькову й мою.
Вiд страшноi здогадки Роберт Ленгдон укляк на мiсцi. У пам’ятi знову сплив страхiтливий образ Леонардо Ветри – закривавлене обличчя, одне невидяче око i порожня очна яма. Вiн спробував вiдкинути очевидну iстину, але наступноi митi щось побачив… пiд сканером на бiлiй кахельнiй пiдлозi… маленькi темно-червонi краплини. Засохла кров.
Вiтторiя, на щастя, нiчого не зауважила.
Сталевi дверi вiдчинилися, i вона ввiйшла досередини.
Колер похмуро глянув на Ленгдона. Погляд був красномовний. Казав я вам… викрадене око слугуе вищiй метi.
18
Руки жiнки були зв’язанi. Зап’ястя, туго стягнутi мотузкою, посинiли й розпухли. Смаглявий убивця лежав поруч, спустошений, i милувався своею оголеною винагородою. Цiкаво, думав вiн, вона справдi заснула чи лише так удае, щоб уникнути подальшоi роботи?
Зрештою, йому це байдуже, бо вiн достатньо наситився. Задоволений, убивця сiв на лiжку.
У його краiнi жiнки – це власнiсть. Слабкi створiння. Засiб для отримання насолоди. Товар, яким торгують, як худобою. І там вони знають свое мiсце. Тут же, у Європi, жiнки вдають, що вони сильнi й незалежнi. Це його потiшало i водночас збуджувало. Вiн завжди дiставав особливе задоволення, змушуючи iх до фiзичноi покори.
Тепер, задовольнивши плоть, убивця вiдчув, як у ньому наростае iнше бажання. Минулоi ночi вiн убив. Убив i скалiчив жертву, а вбивство дiяло на нього, як наркотик… Кожна нова сутичка задовольняла лише ненадовго, а потiм з’являлася ще бiльша потреба вбивати. Вiдчуття ейфорii минуло. Жага вбивати повернулася.
Вiн уважно подивився на жiнку, що спала поруч, провiв рукою по тонкiй шиi. Думка, що вiн може вмить позбавити ii життя, збуджувала. Але яка вiд цього користь? Адже це iстота нижчого порядку, створена, щоб служити й давати насолоду. Сильнi пальцi обхопили нiжне горло, убивця вiдчув ii пульс. Однак, пересиливши бажання, забрав руку. На нього чекае робота. Служiння вищiй метi важливiше за особистi бажання.
Уставши з лiжка, убивця знову подумав про велич своеi мiсii. Вiн i досi не мiг осягнути всього масштабу влади цього чоловiка на iм’я Янус i давнього братства, яке той очолюе. Дивовижно, що братство обрало його. Якимсь чудом вони довiдалися про його ненависть… i про майстернiсть. Як вони це зумiли – назавжди залишиться для нього таемницею. Янус сказав, у них довгi руки.
Тепер вони удостоiли його найвищоi честi. Вiн буде iхнiми руками й голосом. Їхнiм месником i посланцем. Тим, про кого його спiввiтчизники кажуть Малк аль-хак – Янгол iстини.
19
Лабораторiя Ветри нагадувала науково-фантастичне кiно.
Абсолютно бiле примiщення, заставлене по периметру комп’ютерами та iншим електронним обладнанням, трохи скидалося на операцiйну. Цiкаво, що за таемницi криються тут, думав Ленгдон, що заради них хтось наважився вирiзати iншiй людинi око?
Опинившись усерединi, Колер насторожено роззирнувся, нiби сподiваючись застати злодiя. Але в лабораторii було порожньо. Вiтторiя теж iшла повiльно… начебто без батька лабораторiя стала iй чужою.
Увагу Ленгдона вiдразу привернули невисокi сталевi стовпчики у центрi примiщення. Їх було близько десятка, i стояли вони колом – такий собi Стоунхедж у мiнiатюрi. Приблизно три фу
Сторінка 22
и заввишки, вони нагадали Ленгдоновi вiтрини, на яких у музеях викладають дорогоцiннi каменi. Однак цi стовпцi були призначенi аж нiяк не для демонстрування дорогоцiнних каменiв. На кожному з них стояв грубий прозорий контейнер формою приблизно як коробка для тенiсних м’ячiв. На вигляд усi контейнери були порожнi.Колер здивовано подивився на цю конструкцiю, однак вирiшив, очевидно, розмову про неi вiдкласти на потiм. Вiн повернувся до Вiтторii.
– Нiчого не зникло?
– Зникло? Як? Сканер сiткiвки дозволяе доступ тiльки нам двом.
– Просто подивися, чи все на мiсцi.
Вiтторiя зiтхнула i кiлька хвилин оглядала кiмнату. Тодi знизала плечима.
– Усе мае такий вигляд, як звик залишати батько. Упорядкований хаос.
Ленгдон вiдчув, що Колер зважуе, як дiяти далi. Наскiльки сильно тиснути на Вiтторiю… скiльки варто iй розповiдати. Схоже, вiн вирiшив поки що облишити цю тему. Виiхав у своему крiслi на середину лабораторii i якусь мить споглядав загадкове скупчення начебто порожнiх контейнерiв.
– Таемницi, – мовив вiн нарештi, – це розкiш, якоi ми бiльше не можемо собi дозволити.
Вiтторiя мовчки кивнула. Вона здавалася схвильованою, так начебто тут на неi раптом навалилася цiла лавина спогадiв.
Дай iй час оговтатися, подумав Ленгдон.
Немов збираючись з духом перед тим, як вiдкрити таемницю, Вiтторiя заплющила очi й глибоко вдихнула повiтря. Тодi ще раз. І ще раз. І ще…
Дивлячись на неi, Ленгдон занепокоiвся. З нею все гаразд? Вiн глянув на Колера. Той був незворушний, так нiби йому не вперше доводилося спостерiгати цей ритуал. Минуло десять секунд, i Вiтторiя розплющила очi.
Ленгдон не повiрив очам. Вiтторiя Ветра разюче змiнилася. Повнi вуста посвiжiли, плечi розслабилися, очi пом’якшали. Здавалося, вона перелаштувала кожнiсiнький м’яз тiла на те, щоб змиритися з горем. Бiль i образа сховалися пiд глибоким холодним спокоем.
– З чого ж почати?.. – рiвним голосом спитала вона швидше сама себе.
– З початку, – пiдказав Колер. – Розкажи нам про батьковi експерименти.
– Усе життя батько мрiяв удосконалити науку за допомогою релiгii, – почала Вiтторiя. – Вiн сподiвався довести, що наука й релiгiя цiлком сумiснi – як два рiзнi шляхи, що ведуть до тiеi самоi iстини. – Вона замовкла, наче сама була нездатна осягнути те, що збираеться сказати. – І нещодавно… вiн здогадався, як це можна зробити. – Колер мовчав. – Вiн задумав один експеримент, який мав би врегулювати найгострiший конфлiкт мiж наукою й релiгiею.
Цiкаво, який саме конфлiкт вона мае на увазi, подумав Ленгдон. Історiя знае iх чимало.
– Мiф про настання свiту, – уточнила Вiтторiя. – Суперечку про те, як з’явився всесвiт.
Он як! Найголовнiший конфлiкт.
– Бiблiя, як вiдомо, каже, що свiт створив Бог, – пояснила Вiтторiя. – Бог сказав: «Нехай буде свiтло», i з безмежноi пустки виникло все, що ми бачимо навколо. На жаль, один iз фундаментальних законiв фiзики свiдчить, що матерiю неможливо створити з нiчого.
Ленгдон читав про цей глухий кут. Ідея, що Бог начебто створив «щось iз нiчого», повнiстю суперечить загальновизнаним законам сучасноi фiзики, i тому науковцi стверджують, що бiблiйний мiф про настання свiту з погляду науки – абсурд.
– Мiстере Ленгдон, – звернулася до нього Вiтторiя, – сподiваюся, ви чули про теорiю великого вибуху?
– Щось чув. – Ленгдон знизав плечима. Великий вибух – це визнана наукою модель утворення всесвiту. До кiнця ii Ленгдон не розумiв, знав лише, що, згiдно з цiею теорiею, всесвiт утворився з неймовiрно стиснутоi в однiй точцi енергii, яка вибухнула й розширилася в усi боки. Або щось у такому дусi.
– Коли 1927 року католицька церква висунула теорiю великого вибуху, – вела далi Вiтторiя, – то…
– Перепрошую? – перебив ii Ленгдон. – Ви хочете сказати, що iдея великого вибуху належить католицькiй церквi?
Питання здивувало Вiтторiю.
– Звичайно. Їi висунув 1927 року монах-католик на iм’я Жорж Леметр.
– А я думав… – вiн завагався. – Хiба автор цiеi iдеi не гарвардський астроном Едвiн Габбл?
– Ось iще один приклад американськоi самовпевненостi, – сердито зауважив Колер. – Габбл опублiкував свою статтю 1929 року, тобто на два роки пiзнiше вiд Леметра.
Ленгдон наморщив чоло. Усiм вiдомо про телескоп Габбла, сер. Я нiколи не чув, щоб iснував ще й телескоп Леметра!
– Мiстер Колер каже правду, – мовила Вiтторiя, – ця iдея належала Леметру. Габбл лише пiдтвердив ii, зiбравши данi, якi свiдчили, що великий вибух теоретично можливий.
– Он як, – мовив Ленгдон, застановляючись, чи шанувальники Габбла з кафедри астрономii в Гарвардi бодай мимохiдь згадують Леметра у своiх лекцiях.
– Коли Леметр уперше висунув теорiю великого вибуху, – вела далi Вiтторiя, – науковцi заявили, що це цiлковита нiсенiтниця. Наука каже, що матерiю неможливо створити з нiчого. І тому, коли Габбл приголомшив свiт, пiдтвердивши науково, що великий вибух можливий, Церква трiумфувала й оголосила це доказом iстинностi Святого Письма. – Ленгдон кивнув. Тепер вiн слухав дуже уважно. – Звiсно, науковц
Сторінка 23
були не в захватi вiд того, що Церква використовуе iхнi вiдкриття для пропаганди релiгii. Тому вони швидко математизували теорiю великого вибуху, позбавили ii всього релiгiйного пiдтексту i присвоiли. Однак, на прикрiсть для науки, у математичних рiвняннях дотепер залишаеться одна iстотна вада, на яку любить указувати Церква.– Сингулярнiсть, – пробурчав Колер. Вiн вимовив це слово так, наче це було найбiльше зло в його життi.
– Саме так, – пiдтвердила Вiтторiя. – Сингулярнiсть. Мить створення. Нульовий час. – Вона подивилася на Ленгдона. – Навiть сьогоднi наука не може пояснити первинноi митi виникнення всесвiту. Нашi рiвняння доволi переконливо описують раннi фази iснування всесвiту, проте, коли ми наближаемося до нульового часу, математика раптом розсипаеться i все втрачае сенс.
– Усе правильно, – нетерпляче мовив Колер. – І Церква трактуе це як доказ чудодiйного Божого втручання. А тепер, будь ласка, ближче до сутi.
Обличчя Вiтторii набуло вiдстороненого виразу.
– Суть у тому, що батько завжди вiрив, що великий вибух не обiйшовся без Божого втручання. Хоч наразi наука не здатна осягнути божественноi митi настання свiту, вiн вiрив, що колись вона доросте до цього. – Із сумом дiвчина показала на гасло, видрукуване на лазерному принтерi i прикрiплене до стiни над батьковим столом. – Щоразу, як я починала втрачати впевненiсть, тато розмахував менi перед очима оцим.
Ленгдон прочитав:
НАУКА Й РЕЛІГІЯ НЕ СУПЕРЕЧАТЬ ОДНА ОДНІЙ.
ПРОСТО НАУКА ЩЕ НАДТО МОЛОДА, ЩОБ ЗРОЗУМІТИ ЦЕ.
– Тато хотiв пiднести науку на вищий рiвень, – сказала Вiтторiя, – де б вона прийняла концепцiю Бога. – Вона меланхолiйно провела рукою по довгому волоссю. – Вiн замiрився зробити щось таке, що досi не спадало на гадку жодному науковцевi. Щось таке, для чого досi не iснувало навiть технологiй. – Вона змовкла, наче не наважуючись договорити. – Вiн задумав експеримент, який мав справдити бiблiйну версiю настання свiту.
Бiблiйний мiф про настання свiту? – здивувався Ленгдон. – Нехай буде свiтло? Матерiя з нiчого?
Колер подивився на неi холодними очима.
– Пробач, як ти сказала?
– Батько створив усесвiт… абсолютно з нiчого.
– Що?! – Колер рiзко пiдвiв голову.
– Точнiше, вiн вiдтворив великий вибух.
Здавалося, Колер зараз зiрветься на ноги.
Ленгдон уже нiчого не розумiв. Створив усесвiт? Вiдтворив великий вибух?
– Звичайно, у значно меншому масштабi, – поспiшно додала Вiтторiя. – Експеримент був дивовижно простий. Батько розiгнав у прискорювачi два ультратонкi пучки частинок у протилежних напрямках. Вони зiштовхнулися на величезнiй швидкостi, взаемопроникли, i вся iхня енергiя стиснулася в точку. Щiльнiсть цiеi енергii була надзвичайно висока. – Вона почала швидко називати цифри, i в директора щораз бiльше круглiшали очi.
Ленгдон намагався стежити за розповiддю. Отже, Леонардо Ветра змоделював точку зi стиснутою енергiею, з якоi начебто утворився всесвiт.
– Результат без перебiльшення можна назвати дивом, – сказала Вiтторiя. – Коли його опублiкують, вiн струсоне самi основи сучасноi фiзики. – Тепер вона заговорила повiльно, нiби насолоджуючись грандiознiстю вiдкриття. – У цю мить, коли вся енергiя стиснулася до точки, у прискорювачi раптом з нiчого почали з’являтися частинки матерii.
Колер нiяк не вiдреагував. Вiн тiльки мовчки дивився на Вiтторiю.
– Матерii, – повторила вона. – Яка виникла з порожнечi. Це був дивовижний феерверк субатомних частинок. У нас на очах народжувався мiнiатюрний всесвiт. Батько довiв не тiльки те, що матерiя може утворюватися з нiчого, а й те, що великий вибух i бiблiйну версiю походження свiту можна пояснити просто присутнiстю надзвичайно потужного джерела енергii.
– Тобто Бога? – уточнив Колер.
– Бога, Будди, Сили, Єгови, сингулярностi, одиничноi точки… Називайте це, як хочете, результат залишаеться незмiнний. Наука й релiгiя стверджують ту саму iстину: всесвiт утворився з чистоi енергii.
Коли Колер нарештi заговорив, голос його звучав сумно.
– Не знаю, що й думати, Вiтторiе. Ти стверджуеш, що твiй батько створив матерiю… з нiчого?
– Так. І ось доказ. – Вiтторiя показала на прозорi контейнери. – У цих контейнерах – зразки матерii, яку вiн створив…
Колер вiдкашлявся i попрямував до контейнерiв. Вiн був насторожений, як звiр, що iнстинктивно чуе небезпеку.
– Я, мабуть, чогось не дочув, – сказав вiн. – Чому хтось мае вiрити, що в цих банках зберiгаються частинки матерii, яку ваш батько створив сам? Цi частинки можуть бути взятi звiдки завгодно.
– Не можуть, – упевнено вiдповiла Вiтторiя. – Цi частинки унiкальнi. Такого виду матерii на Землi не iснуе… отже, ii мусив хтось створити.
– Про який вид матерii ти говориш, Вiтторiе? – Колер спохмурнiв. – Існуе лише один вид матерii, i це… – Колер змовк на пiвсловi.
Вiтторiя трiумфувала:
– Ви ж самi нас учили, директоре. У всесвiтi е два види матерii. Це науковий факт. – Вона повернулася до Ленгдона. – Мiстере Ленгдон, що каже Бiблiя про настання свiту? Що Бог створив?
Лен
Сторінка 24
дон розгубився, не розумiючи, до чого тут це запитання.– Гм… Бог створив… свiтло i тьму, рай i пекло…
– Саме так, – перебила його Вiтторiя. – Вiн усе створив парами. Симетрично. У повнiй рiвновазi. – Вона знову обернулася до Колера. – Директоре, наука твердить те саме, що й релiгiя: усе, що створив великий вибух, мае у всесвiтi свою протилежнiсть.
– У тому числi й матерiя, – прошепотiв нiби сам до себе Колер.
Вiтторiя кивнула.
– І в результатi батькового експерименту, зрозумiло, виникло два види матерii.
Цiкаво, що це означае, думав Ленгдон. Леонардо Ветра створив протилежнiсть матерii?
– Речовина, про яку ти говориш, – сердито мовив Колер, – iснуе деiнде у всесвiтi. На Землi ii напевно немае. Можливо, ii немае навiть у всiй нашiй галактицi!
– Саме так, – пiдтвердила Вiтторiя. – І це доводить, що частинки в цих контейнерах мусили бути створенi штучно.
– Вiтторiе, – обличчя Колера пожорсткiшало, – ти серйозно стверджуеш, що тут лежать зразки цiеi екзотичноi речовини?
– Ще й як серйозно! – Вона з гордiстю подивилася на прозорi контейнери. – Директоре, перед вами першi у свiтi зразки антиматерii.
20
Другий етап розпочався, думав убивця, крокуючи темним тунелем.
Смолоскип у руцi був непотрiбний. Вiн це знав. Смолоскип був лише для того, щоб справити враження. А враження – понад усе. Вiн давно зрозумiв, що страх – його союзник. Страх паралiзуе краще, нiж будь-яка зброя.
У тунелi не було дзеркала, у якому вiн мiг би помилуватися новим убранням, однак тiнь вiд широкоi ряси переконувала, що вiн мае iдеальний вигляд. Проникнення до табору ворога було частиною змови… найцинiчнiшою деталлю плану. У найсмiливiших мрiях вiн не уявляв себе в цiй ролi.
Ще два тижнi тому вiн подумав би, що мiсiя, яка чекае на нього по той бiк тунелю, нездiйсненна. Рiвнозначна самогубству. Це все одно, що опинитися беззбройним у лiгвi лева. Однак Янус змусив його переглянути поняття нездiйсненного.
Упродовж минулих двох тижнiв Янус вiдкрив йому чимало таемниць… Однiею з них був цей тунель. Давнiй, утiм, i досi цiлком придатний для використання.
Наближаючись до цитаделi ворога, убивця застановлявся, чи завдання, що чекае на нього там, буде й справдi таким простим, як обiцяв Янус. Янус запевнив, що хтось усерединi про все подбае. Хтось усерединi. Неймовiрно. Що бiльше вiн думав про свою мiсiю, то простiшою вона йому здавалася.
Вахад… тiнтаiн… тхалатха… арбаа, подумки сказав вiн арабською, дiйшовши до кiнця тунелю. Один… два… три… чотири…
21
– Здаеться, ви чули про антиматерiю, мiстере Ленгдон? – Вiтторiя уважно дивилася на нього. Їi смаглява шкiра рiзко контрастувала з бiлими стiнами.
Ленгдон звiв очi. Раптом вiн вiдчув себе невiгласом.
– Можна так сказати… У певному сенсi.
– Ви дивилися «Стар трек». – Вона ледь помiтно всмiхнулася. Ленгдон почервонiв.
– Моi студенти люблять цей серiал… – Вiн наморщив чоло. – Здаеться, антиматерiя слугуе паливом для «Ентерпрайза»?
– Добра наукова фантастика черпае iдеi зi справжньоi науки.
– То антиматерiя реально iснуе?
– Це закономiрнiсть природи. Усе мае свою протилежнiсть. Протони мають електрони, «верхнi» кварки мають «нижнi» кварки. На субатомному рiвнi пануе досконала симетрiя. Матерiя й антиматерiя – це iнь i ян фiзики. Антиматерiя забезпечуе фiзичну рiвновагу. – Ленгдон пригадав про дуальнiсть Галiлея. – Науковцям вiдомо ще з 1918 року, що в результатi великого вибуху утворилося два види матерii. Один iз них – це та матерiя, яку ми бачимо навколо. З неi створенi гори, дерева, люди – все на Землi. Другий вид – протилежнiсть знайомоi нам матерii. Вона iдентична з нею в усьому, за винятком того, що ii частинки мають протилежний заряд.
– Добре, але ж зберiгати антиматерiю практично неможливо, – нарештi отямився Колер. У його голосi забринiли нотки сумнiву. – Як вам iз батьком вдалося ii нейтралiзувати?
– Батько сконструював вакуумний контейнер з протилежною полярнiстю, щоб витягувати позитрони антиматерii з прискорювача, перш нiж вони зникнуть.
– Але ж вакуум витягував би i матерiю! – сердито вигукнув Колер. – Вiддiлити цi частинки однi вiд iнших неможливо!
– Батько роздiлив iх за допомогою магнiтного поля. Матерiя перемiстилася вправо, антиматерiя – влiво. Вони, як вiдомо, мають протилежнi заряди.
Стiна невiри, якою оточив себе Колер, схоже, нарештi дала трiщину. Вiн подивився на Вiтторiю з нiмим подивом i раптом сильно закашлявся.
– Неймо… вiрно, – вимовив, витираючи вуста, – однак… – Здавалося, його здоровий глузд усе ще опираеться. – Добре, припустiмо, що iдея з вакуумом спрацювала, але ж самi контейнери створенi з матерii. Антиматерiю неможливо зберiгати всерединi матерii. Вiд контакту вона вмить…
– Антиматерiя не торкаеться стiнок контейнера. – Вiтторiя, очевидно, чекала, що вiн про це запитае. – Вона висить у вакуумi. Цi контейнери називаються «пастками для антиматерii», бо вони втримують антиматерiю в центрi на безпечнiй вiдстанi вiд стiнок i дна.
– Утримують? Як?
– За допо
Сторінка 25
огою двох магнiтних полiв, що перетинаються. Ось, подивiться.Вiтторiя перейшла через усю кiмнату i взяла якийсь великий електронний прилад. Ленгдоновi вiн нагадав променеву гармату з мультфiльмiв – широченна труба з оптичним прицiлом i безлiч електронних причандалiв. Вiтторiя встановила прилад на рiвнi одного з контейнерiв, подивилася в окуляр i покрутила якiсь регулятори. Тодi вiдступила вбiк, запрошуючи Колера. Той розгубився.
– Ви що, зiбрали видимий обсяг?
– П’ять тисяч нанограмiв, – вiдповiла Вiтторiя. – Це рiдка плазма, що мiстить мiльйони позитронiв.
– Мiльйони? Але ж досi ще нiкому й нiде не вдавалося виявити бiльше, нiж кiлька частинок…
– Ксенон, – спокiйно пояснила Вiтторiя. – Батько пускав пучок частинок у струмiнь ксенону i так вiдривав електрони. Усiх подробиць вiн менi не розповiдав. Знаю лише, що вiн одночасно пускав у прискорювач ще й вiльнi електрони.
Ленгдон перестав будь-що розумiти i навiть засумнiвався, чи розмова й досi ведеться англiйською. Колер замислився, зморшки в нього на чолi поглибшали. Раптом вiн уривчасто зiтхнув i обм’як, наче в нього влучила куля.
– У результатi цього всього мало б залишатися…
Вiтторiя кивнула:
– Саме так. Чимало частинок антиматерii.
Колер знову подивився на прозорий контейнер. Тодi невпевнено витягнувся в своему крiслi i приклав око до окуляра мiкроскопа. Вiн довго дивився, нiяк не реагуючи. Коли ж нарештi вiдiрвався вiд окуляра i знову опустився в крiсло, на чолi в нього був пiт. Зморшки на обличчi розгладилися.
– О Боже, – прошепотiв вiн. – Ви справдi це зробили…
Вiтторiя кивнула.
– Це зробив мiй батько.
– Я… не знаю, що й казати.
Вiтторiя повернулася до Ленгдона.
– Не хочете подивитися? – Вона показала на мiкроскоп.
Не певний, чого сподiватися, Ленгдон пiдiйшов. За два фути контейнер здавався порожнiм. Усерединi мусило бути щось надзвичайно мале. Ленгдон приклав око до окуляра. За якусь мить картинка набула чiткостi.
І тодi вiн це побачив.
Об’ект був не на днi контейнера, як вiн очiкував, а плавав десь у центрi – блискуча крапелька рiдини, схожоi на ртуть. Вона плавно пiдскакувала в повiтрi, i по ii поверхнi пробiгали металiчнi хвильки. Це видовище нагадало Ленгдоновi вiдеосюжет про те, як поводиться крапля води в невагомостi. Вiн знав, що кулька плазми в контейнерi мiкроскопiчна, однак бачив кожну ямку й кожну опуклiсть, що утворювалися на ii поверхнi вiд руху.
– Воно… плавае, – вимовив вiн.
– Так i мае бути, – сказала Вiтторiя. – Антиматерiя дуже нестабiльна. В енергетичному планi антиматерiя – це дзеркало матерii, тож при контактi обидвi вмить зникають. Ізолювати антиматерiю вiд матерii, звичайно, – надскладне завдання, бо все на Землi утворене з матерii. Антиматерiю можна зберiгати тiльки так, щоб вона не торкалася нiчого – навiть повiтря.
Ленгдон був вражений. І скажiть пiсля цього, що неможливо працювати у вакуумi!
– А цi пастки для антиматерii, – втрутився Колер, зацiкавлено водячи пальцем по одному з контейнерiв, – теж спроектував твiй батько?
– Насправдi це була моя iдея, – скромно вiдповiла Вiтторiя. Колер звiв на неi очi. – Батько створив першi частинки антиматерii, але не знав, як iх зберiгати. Я запропонувала йому цю схему – герметична оболонка з нанокомпозитiв, на кiнцях – магнiти з протилежними полюсами.
– Схоже, тобi передався батькiв генiй.
– Генiй тут нi до чого. Я запозичила цю iдею в природи. Фiзалii ловлять щупальцями рибу за допомогою електричних зарядiв. Такий самий принцип дiе i тут. Контейнер мае з кожного боку по одному електромагнiту. Два магнiтнi поля протилежноi дii перетинаються в центрi контейнера й утримують антиматерiю посеред вакууму.
Ленгдон iще раз подивився в мiкроскоп. Антиматерiя плавала у вакуумi й не торкалася абсолютно нiчого. Колер мав рацiю. Це було генiально.
– Звiдки надходить електрика для цих магнiтiв? – поцiкавився Колер.
– Зi стовпцiв пiд контейнерами. Кожний контейнер прикручений до джерела живлення i постiйно пiдзаряджаеться, – пояснила Вiтторiя.
– А що, як магнiтне поле зникне?
– Це ж очевидно. Антиматерiя впаде на дно контейнера, i вiдбудеться анiгiляцiя.
Ленгдон нашорошив вуха. Останнього слова вiн не зрозумiв.
– Анiгiляцiя?
– Матерiя й антиматерiя при контактi взаемно знищуються. Фiзики називають це явище «анiгiляцiею», – спокiйно мовила Вiтторiя.
– Зрозумiло, – кивнув Ленгдон.
– Це найпростiша реакцiя в природi. Частинка матерii з’еднуеться з частинкою антиматерii, й утворюються двi новi частинки – iх називають фотонами. Фотон – це, по сутi, мiкроскопiчний спалах свiтла.
Про фотони Ленгдон читав – це частинки свiтла, найчистiша форма енергii. Вiн стримався й не запитав про фотоннi ракети, що iх капiтан Кiрк застосовуе проти клiнгонiв у «Стар трек».
– Отже, якщо антиматерiя впаде, ми побачимо крихiтний спалах свiтла?
Вiтторiя знизала плечима.
– Залежить, що вважати крихiтним. Зараз я вам покажу. – Вона почала вiдкручувати контейнер вiд пiдставки.
Колер раптом злякано скрикнув
Сторінка 26
кинувся вперед i вiдштовхнув Вiтторiю вiд контейнера.– Вiтторiе! Ти що, збожеволiла?!
22
Сталося неймовiрне. Колер пiдвiвся i якусь мить, хитаючись, стояв на немiчних ногах. Обличчя сполотнiло вiд страху.
– Вiтторiе! Облиш контейнер на мiсцi!
Ленгдон мовчки спостерiгав, спантеличений раптовою панiкою директора.
– П’ятсот нанограмiв! – вигукнув Колер. – Якщо магнiтного поля не стане…
– Директоре, немае жодноi небезпеки, – заспокоiла його Вiтторiя. – Кожний контейнер мае альтернативне джерело живлення – батарею. Навiть якщо я знiму його з пiдставки, антиматерiя й надалi висiтиме там само.
Колера це начебто не дуже переконало. Проте вiн таки невпевнено опустився назад у крiсло.
– Магнiти автоматично перемикаються на батарею, якщо вiд’еднати контейнер вiд основного джерела струму, – пояснила Вiтторiя. – Батареi вистачае на двадцять чотири години. Це як запасний бак бензину. – Вона повернулася до Ленгдона, нiби вiдчувши його тривогу. – Антиматерiя мае деякi незвичнi властивостi, мiстере Ленгдон, i тому доволi небезпечна. У десяти мiлiграмах – це розмiр пiщинки – гiпотетично мiститься стiльки ж енергii, скiльки й у двохстах метричних тоннах звичайного ракетного палива.
У Ленгдона знову голова пiшла обертом.
– Це енергiя майбутнього. У тисячi разiв потужнiша за ядерну. Коефiцiент корисноi дii – сто вiдсоткiв. Жодних вiдходiв. Жодноi радiацii. Жодноi шкоди для довкiлля. Кiлькох грамiв антиматерii достатньо, щоб забезпечувати енергiею велике мiсто цiлий тиждень.
Грамiв? Ленгдон iнстинктивно вiдступив подалi вiд контейнерiв.
– Не бiйтеся, – заспокоiла Вiтторiя. – У цих пастках зберiгаються мiльйоннi частки грама. Така кiлькiсть вiдносно безпечна. – Вона знову почала вiдкручувати контейнер.
Колер зiщулився, але цього разу не втручався. Коли Вiтторiя зняла контейнер з пiдставки, почувся короткий сигнал i засвiтився маленький дисплей. Заблимали червонi цифри – почався зворотний вiдлiк часу.
24:00:00
23:59:59
23:59:58
Ленгдон уважно подивився на цей лiчильник, вiн нагадав йому бомбу сповiльненоi дii.
– Батареi вистачае на двадцять чотири години. Їi можна пiдзарядити, поставивши назад на пiдставку. Вона виконуе функцiю запобiжника, а крiм того, дае змогу перемiщати контейнер.
– Перемiщати? – налякався Колер. – Ви що, виносили антиматерiю за межi лабораторii?
– Звiсно, нi, – сказала Вiтторiя. – Але мобiльнiсть контейнерiв дае змогу краще ii дослiдити.
Вiтторiя повела Ленгдона з Колером у дальнiй кiнець лабораторii. Там вона вiдсунула завiсу, за якою виявилося вiкно до сумiжноi, доволi великоi кiмнати. Їi стiни, пiдлога й стеля були суцiльно обшитi сталлю. Ця кiмната нагадала Ленгдоновi цистерну нафтового танкера, на якому вiн якось плавав до Новоi Гвiнеi, щоб вивчати татуювання тамтешнiх аборигенiв ханта.
– Це анiгiляцiйна камера, – повiдомила Вiтторiя.
Колер пiдвiв голову.
– Ви справдi спостерiгаете за анiгiляцiями?
– Батько захоплювався фiзикою великого вибуху: коли з мiкроскопiчних крупинок матерii утворюеться величезний обсяг енергii. – Вiтторiя витягла з-пiд вiкна сталеву шухляду, поклала на неi контейнер з антиматерiею i засунула назад. За мить контейнер з’явився по той бiк вiкна – вiн повiльно котився широкою металевою дугою на металевiй пiдлозi i нарештi зупинився майже в самому центрi кiмнати. – Вiтторiя слабко усмiхнулась. – Увага! Зараз ви вперше в життi спостерiгатимете анiгiляцiю матерii й антиматерii. Кiлька мiльйонних грама. Обсяг вiдносно мiзерний.
Ленгдон подивився на контейнер з антиматерiею, що самотньо лежав на пiдлозi посеред величезноi камери. Колер теж невпевнено повернувся до вiкна.
– За звичайних умов нам довелося б чекати цiлих двадцять чотири години, доки батарея сяде, але у цiй камерi пiд пiдлогою е потужнi магнiти, якi можуть нейтралiзувати пастку. Коли антиматерiя торкнеться матерii…
– Вiдбудеться анiгiляцiя, – прошепотiв Колер.
– І ще одне, – сказала Вiтторiя. – При анiгiляцii вивiльняеться чиста енергiя. Усi сто вiдсоткiв маси перетворюються на фотони. Тож не дивiться просто на контейнер. Прикрийте очi.
Ленгдон трохи нервувався, але зараз йому здалося, що Вiтторiя надто все драматизуе. Не дивитися просто на контейнер? Пристрiй лежить на вiдстанi добрих тридцяти ярдiв i до того ж за грубою стiною iз затемненого плексигласу. Тим паче крупинка антиматерii в контейнерi невидима, мiкроскопiчна. Прикрити очi? – дивувався Ленгдон. – Скiльки енергii може утворитися вiд такого…
Вiтторiя натиснула кнопку.
Ленгдон моментально ослiп. У контейнерi з’явилася малесенька блискуча цятка, яка вибухнула навсiбiч слiпучим спалахом. Ударна хвиля струсонула скло з неймовiрною силою. Вiд вибуху завiбрувала стеля, i Ленгдон мимоволi вiдступив вiд вiкна. Якусь мить свiтло яскраво сяяло, потiм швидко стягнулося знову в крихiтну цятку, а тодi й зовсiм зникло. Очi в Ленгдона болiли, зiр повертався повiльно. Вiн знову зазирнув до сталевоi камери. На пiдлозi було порожньо. Вiд контейнера не залишилося й слiду. Нiб
Сторінка 27
вiн просто випарувався.Ленгдон був ошелешений.
– О… Боже!
Вiтторiя з сумом кивнула.
– Те саме сказав i мiй батько.
23
Колер з нiмим подивом дивився на те, що вiдбуваеться в анiгiляцiйнiй камерi. Роберт Ленгдон стояв поруч, ще бiльше вражений.
– Я хочу бачити батька, – рiшуче сказала Вiтторiя. – Я показала вам лабораторiю. Тепер поведiть мене до батька.
Колер повiльно повернувся. Останнiх слiв вiн начебто й не чув.
– Чому ви так довго чекали, Вiтторiе? Вам iз батьком треба було розповiсти менi про це вiдкриття одразу.
Вiтторiя здивовано подивилася на нього. Скiльки ще причин тобi назвати?
– Директоре, про це ми можемо подискутувати пiзнiше. Зараз я хочу бачити батька.
– Ти розумiеш, що означае ця технологiя?
– Аякже, – рiзко вiдповiла Вiтторiя. – Грошi для ЦЕРНу. Чимало грошей. Тепер я хочу…
– І саме через це ви тримали ii в таемницi? – допитувався Колер, явно провокуючи дiвчину. – Ви боялися, що рада директорiв i я захочемо ii запатентувати?
– Їi обов’язково треба запатентувати, – запально сказала Вiтторiя, усвiдомлюючи, що таки дала втягнути себе в суперечку. – Виробництво антиматерii – важлива технологiя. Але поки що небезпечна. Ми з батьком хотiли спершу вдосконалити цей процес i зробити його безпечним.
– Інакше кажучи, ви не вiрили, що рада директорiв здатна поставити науку вище фiнансовоi наживи.
Байдужий тон Колера здивував Вiтторiю.
– Були й iншi мiркування, – сказала вона. – Батько хотiв представити антиматерiю у належному свiтлi.
– Тобто?
Невже не зрозумiло?
– Матерiя з енергii? Щось iз нiчого? Фактично це доводить, що бiблiйна версiя настання свiту, з наукового погляду, можлива.
– Тобто вiн хотiв, щоб пiд натиском комерцiалiзацii не втратився релiгiйний пiдтекст цього вiдкриття?
– Можна так сказати.
– А ти?
Хоч як це парадоксально, Вiтторiя боялася якраз протилежного. Комерцiйний успiх мае вирiшальне значення для будь-якого нового джерела енергii. Технологiя використання антиматерii як потужного й екологiчно чистого джерела енергii мае величезний потенцiал, однак якщо оприлюднити ii передчасно, то е загроза, що вона стане заручницею полiтики й чорного пiару, як свого часу ядерна й сонячна енергii. Ядерну енергiю почали широко використовувати, перш нiж вона стала безпечною, i у свiтi трапилося кiлька аварiй. Сонячну енергiю почали використовувати, перш нiж вона стала економiчно вигiдною, i люди втратили грошi. Обидвi технологii мали погану репутацiю i «всохли на пнi».
– Моi iнтереси були трохи приземленiшi, – вiдповiла Вiтторiя. – Об’еднувати науку з релiгiею я не прагнула.
– Довкiлля? – здогадався Колер.
– Антиматерiя – невичерпне джерело енергii. Нiякоi експлуатацii земних надр. Нiякоi шкоди для довкiлля. Нiякоi радiацii. Вона може врятувати планету.
– Або знищити, – саркастично зауважив Колер. – Залежно вiд того, хто ii використовуе i з якою метою. – Вiд його скоцюбленоi фiгури раптом повiяло крижаним холодом. – Хто ще про це знав?
– Нiхто. Я ж вам уже казала.
– Тодi чому твого батька вбили, як ти гадаеш?
– Поняття не маю. – Вiтторiя напружилася. – Вiн мав ворогiв тут, у ЦЕРНi, ви ж знаете, але це не може бути пов’язано з антиматерiею. Ми заприсягнулись одне одному тримати це в таемницi ще кiлька мiсяцiв, доки не будемо готовi.
– І ти впевнена, що батько не порушив обiтницi мовчання?
Вiтторiя почала втрачати рiвновагу.
– Батько нiколи не порушував обiтниць, навiть значно серйознiших!
– А ти сама нiкому не казала?
– Ну звiсно, нi!
Колер видихнув i якусь мить мовчав, наче ретельно добираючи слова для наступного запитання.
– Якщо припустити, що хтось таки довiдався i якось зумiв проникнути до лабораторii. Як ти думаеш, що саме його б тут цiкавило? Може, твiй батько тримав тут якусь документацiю? Опис технологiчних процесiв?
– Директоре, я терпiла довго. Тепер я хочу пояснень. Ви весь час натякаете на крадiжку, але ж ви бачили сканер сiткiвки. Батько дуже серйозно ставився до питань безпеки.
– Зроби менi ласку, – рiзко перервав ii Колер, чим дуже здивував. – Скажи лише, що б звiдси зникло?
– Поняття не маю. – Вiтторiя сердито оглянула лабораторiю. Усi контейнери з антиматерiею були на мiсцi. Батькiв стiл наче теж у порядку. – Нiхто сюди не заходив, – упевнено сказала вона. – Тут, нагорi, все мае вигляд, як завжди.
– Нагорi? – насторожився Колер.
Вiтторiя сказала це машинально.
– Ну так, у верхнiй лабораторii.
– А ви користуетеся ще й нижньою?
– Ми там дещо зберiгаемо.
Колер пiд’iхав ближче i знову закашлявся.
– Ви щось зберiгаете в камерi для небезпечних матерiалiв? Що саме?
Небезпечнi матерiали, що ж iще! Вiтторiя почала втрачати терпiння.
– Антиматерiю.
Колер сперся руками на поруччя крiсла й трохи пiдвiвся.
– Є ще й iншi зразки? Якого дiдька ти не сказала вiдразу?!
– Уже сказала, – вiдрiзала Вiтторiя. – Ранiше ви не давали менi такоi можливостi!
– Треба перевiрити, чи цi зразки на мiсцi, – сказав Колер. – Негайно.
– Зразо
Сторінка 28
, – уточнила Вiтторiя. – Один-единий. З ним усе нормально. Нiхто не мiг…– Лише один? – здивувався Колер. – То чому вiн не тут?
– Батько волiв, щоб вiн про всяк випадок зберiгався пiд скельною основою. Вiн бiльший вiд iнших.
Вiтторiя зауважила стривоженi погляди, якими обмiнялися Колер iз Ленгдоном. Колер знову пiд’iхав до неi.
– Ви створили зразок, бiльший за п’ятсот нанограмiв?
– Ми мусили це зробити, – переконувала Вiтторiя. – Треба було довести, що порiг витрати/випуск легко долаеться.
Вона знала, що перше питання, яке мае принципове значення, коли розглядають новi потенцiйнi джерела енергii, – це спiввiдношення витрат до обсягу здобутоi енергii. Немае жодного сенсу споруджувати бурову вежу заради видобутку однiеi барелi нафти. Але якщо з тiеi самоi вежi можна дiстати мiльйони барелей, лише трохи збiльшивши витрати, то така iнвестицiя, безумовно, вигiдна. Так само i з антиматерiею. Щоб створити в шiстнадцятимильному прискорювачi крихiтний зразок антиматерii, потрiбно бiльше енергii, нiж мiститиме сама ця антиматерiя. Аби довести економiчну доцiльнiсть цiеi технологii, треба створити значно бiльший зразок.
Батько не дуже поспiшав створювати бiльший зразок, але Вiтторiя його переконала. Щоб антиматерiю сприйняли серйозно, твердила вона, iм потрiбно довести двi речi. По-перше, що можливо виготовляти такi обсяги антиматерii, якi виправдають витрати. І по-друге, що антиматерiю можна безпечно зберiгати. Урештi-решт вiн таки здався, але поставив двi суворi умови. Вiн наполiг, щоб, по-перше, цей зразок зберiгався в камерi для небезпечних матерiалiв – невеличкiй гранiтнiй печерi на глибинi сiмдесят п’ять футiв пiд лабораторiею. І по-друге, щоб про нього знали тiльки вони двое. І щоб тiльки вони двое мали до нього доступ.
– Вiтторiе? – не вiдступався Колер. – Наскiльки великий той зразок, що зберiгаеться внизу?
У глибинi душi Вiтторiя мимоволi вiдчула зловтiху. Вона знала, що цей обсяг приголомшить навiть великого Максимiлiана Колера. Подумки вона побачила антиматерiю в нижнiй камерi. Неймовiрне видовище! У такiй самiй пастцi висить досконало видима для неозброеного ока крихiтна блискуча сфера. Не якась там мiкроскопiчна крупинка – крапля завбiльшки як кулька вiд пiдшипника.
Вiтторiя набрала повнi груди повiтря.
– Цiла чверть грама.
– Що! – Колер сполотнiв. Вiн сильно закашлявся. – Чверть грама?! Це прирiвнюеться до… майже п’яти кiлотонн!
Кiлотонни. Це слово Вiтторiя ненавидiла. Вони з батьком нiколи його не вживали. Кiлотонна дорiвнюе тисячi метричних тонн тротилу. Кiлотонни – це для зброi. Корисне навантаження. Руйнiвна сила. Вони ж iз батьком послуговувалися електрон-вольтами та джоулями, i енергiя, яку вони створювали, призначалася для мирних цiлей.
– Така кiлькiсть антиматерii може знищити абсолютно все в радiусi пiвмилi! – вигукнув Колер.
– Так, якщо анiгiлювати все вiдразу, – погодилася Вiтторiя, – але ж цього нiхто не робитиме!
– Хiба що хтось матиме особливi мiркування! Або джерело живлення дасть збiй! – Колер уже iхав до лiфта.
– Саме тому батько й зберiгав цей зразок у камерi для небезпечних матерiалiв з безперебiйним живленням i додатковою системою безпеки.
Колер повернувся з надiею в очах.
– Ви поставили там додаткову систему безпеки?
– Так. Іще один сканер сiткiвки.
Колер вимовив тiльки два слова:
– Униз. Негайно.
Вантажний лiфт летiв униз, наче камiнь.
Ще сiмдесят п’ять футiв у глиб землi.
Вiтторiя явно вiдчувала в обох чоловiках страх, який зростав тим бiльше, чим глибше вони опускалися. Обличчя Колера, зазвичай абсолютно байдуже, тепер було напружене. Я знаю, думала Вiтторiя, цей зразок величезний, але ж iз такою системою безпеки…
Лiфт зупинився.
Дверi розсунулися, i Вiтторiя пiшла вперед тьмяно освiтленим коридором, який закiнчувався величезними сталевими дверима. НЕБЕЗПЕЧНІ МАТЕРІАЛИ. Сканер сiткiвки бiля дверей був iдентичний з тим, що нагорi. Вiтторiя пiдiйшла. Обережно наблизила око до лiнзи.
Раптом вона вiдсахнулась. Щось було не так. Завжди бездоганно чиста лiнза була заляпана… вимазана чимось, схожим на… кров? Збентежена, вона повернулася до чоловiкiв i побачила iхнi восковi обличчя. Колер iз Ленгдоном, неймовiрно блiдi, дивилися в одну точку на пiдлозi бiля ii нiг.
Вiтторiя простежила за iхнiми поглядами…
– Нi! – закричав Ленгдон. Але було запiзно.
Вiтторiя вже встигла побачити те, що там лежало. Цей предмет здався iй зовсiм чужим i водночас дуже знайомим.
Потрiбна була тiльки мить.
І тодi, охоплена жахом, вона збагнула. З пiдлоги, викинуте, як непотрiб, на неi дивилося око. Цю свiтло-кару зiницю вона упiзнала б де завгодно.
24
Охоронець затамував подих, доки начальник, перехилившись через його плече, вивчав зображення на довгому рядi монiторiв. Минула хвилина.
Те, що начальник мовчить, нiчого дивного, думав охоронець. Начальник завжди суворо дотримуеться iнструкцii. Вiн нiколи в життi не дослужився б до поста керiвника однiеi з найелiтарнiших у свiтi служб безпеки, якби зв
Сторінка 29
к спершу говорити, а тодi думати.Цiкаво тiльки, що вiн думае?
Таемничий об’ект на монiторi був схожий на скляну банку. Власне, це визначити було нескладно. Складним було все iнше.
Усерединi цiеi банки якимось чудодiйним способом плавала в повiтрi крапля рiдини, схожоi на ртуть. Вона то з’являлася, то зникала в блиманнi маленького червоного дисплея, що вiв зворотний вiдлiк секунд. Вiд цього дисплея охоронцевi чомусь було лячно.
– Зменшiть, будь ласка, контраст, – попросив начальник, чим здивував охоронця.
Вiн виконав наказ, i зображення трохи зблiдло. Начальник нахилився ближче, придивляючись до чогось знизу на загадковiй банцi, чого ранiше не було видно.
Охоронець простежив за його поглядом. Поряд iз дисплеем ледь помiтно блищала якась абревiатура. Чотири лiтери.
– Залишайтеся тут, – наказав начальник. – Нiкому нi слова. Я сам цим займуся.
25
Камера для небезпечних матерiалiв. П’ятдесят метрiв пiд землею.
Вiтторiя Ветра заточилася й мало не впала на сканер сiткiвки. Вона вiдчула, як американець кинувся iй на допомогу, пiдхопив i втримав вiд падiння. З пiдлоги на неi дивилося батькове око. Вiтторiя хапала повiтря ротом. Вони вирiзали йому око! Їi свiт розколовся. Колер позаду щось говорив. Ленгдон пiдтримував ii. Наче увi снi, вона усвiдомила, що дивиться в сканер сiткiвки. Пристрiй пiкнув.
Дверi вiдiмкнулися.
Вiтторiя, напiвпритомна вiд щойно побаченого, вiдчувала, що за дверима на неi чекае нове жахiття. Крiзь туман, що заступав очi, вона побачила примiщення й пересвiдчилась, що найгiршi сподiвання справдилися. Самотнiй стовпець iз зарядним пристроем усерединi був порожнiй.
Антиматерiя зникла. Вони вирiзали батьковi око, щоб викрасти ii. Усе вiдбулося надто швидко, й Вiтторiя ще не встигла осягнути всiх можливих наслiдкiв. Усе пiшло шкереберть. Зразок, який мав довести, що антиматерiя – безпечне й доступне джерело енергii, зник. Але ж нiхто не знав навiть про iснування цього зразка! Однак заперечувати очевидне було неможливо. Хтось про все довiдався. Вiтторiя не уявляла, хто б це мiг бути. Навiть усемогутнiй Колер, якому начебто було вiдомо все, що вiдбуваеться в ЦЕРНi, явно нiчого не знав про цей проект.
Батька вбили. Знищили за його генiй.
Серце Вiтторii розривалося вiд горя, а в свiдомостi тим часом з’явилося нове вiдчуття. Значно гiрше. Воно мучило, штрикало, наче нiж. Цим вiдчуттям була провина. Страшна, жахлива провина. Вiтторiя знала, що це вона переконала батька створити цей зразок. Усупереч його волi. І за це його вбили.
Чверть грама…
Антиматерiя, як i будь-яка iнша технологiя – вогонь, порох чи двигун внутрiшнього згоряння, – у невiдповiдних руках ставала небезпечною. Дуже небезпечною. Антиматерiя – смертоносна зброя. Потужна й неспинна. Щойно контейнер знято з зарядного пристрою в ЦЕРНi, вiдлiк часу почався. І хвилини невблаганно спливали.
А коли час вийде…
Слiпуче свiтло. Оглушливий грiм. Самозагорання. Лише один спалах… i порожнiй кратер. Великий порожнiй кратер.
Думка, що батькiв генiй хочуть використати як знаряддя знищення, ятрила душу. Антиматерiя – iдеальна зброя для терористiв. Вона не мiстить нi металевих частин, щоб ii могли виявити металошукачi, нi хiмiчних елементiв, щоб ii могли винюхати пси. Не мае вона й вибухового пристрою, який можна було б знешкодити, якби полiцiя знайшла контейнер. Вiдлiк почався…
Ленгдон не знав, що ще зробити. Вiн витяг з кишенi хустинку i накрив нею око Леонардо Ветри на пiдлозi. Вiтторiя стояла у дверях з виразом горя й панiки. Ленгдон знову iнстинктивно рушив до неi, але Колер його спинив.
– Мiстере Ленгдон? – Обличчя Колера не виражало жодних емоцiй. Вiн знаком вiдкликав Ленгдона вбiк. Той неохоче скорився, залишивши Вiтторiю саму. – Ви фахiвець, – настiйливо зашепотiв Колер. – Скажiть менi, що цi негiдники-iлюмiнати збираються робити з антиматерiею?
Ленгдон спробував зосередитися. Попри все божевiлля, що коiлося навколо, перша його реакцiя була логiчною. Як науковець, вiн не мiг погодитися з неймовiрним припущенням Колера.
– Ілюмiнати вимерли, мiстере Колер. Я не вiдступлюся вiд цього. Цей злочин мiг скоiти хто завгодно – хоч би й хтось iз працiвникiв ЦЕРНу. Можливо, хтось довiдався про вiдкриття мiстера Ветри й вирiшив, що проект надто небезпечний.
– То ви вважаете, що цей злочин продиктований мiркуваннями морального плану, мiстере Ленгдон? – здивувався Колер. – Дурницi! Убивця Леонардо хотiв одного – добути антиматерiю. І, поза сумнiвом, для конкретноi мети.
– Тобто, по-вашому, це терористи?
– Сто вiдсоткiв.
– Але ж iлюмiнати не були терористами!
– Розкажiть це Леонардо Ветрi.
Ленгдон мусив визнати, що це таки вагомий аргумент. Леонардо Ветрi й справдi випалили на грудях символ iлюмiнатiв. Звiдки вiн узявся? Пiдробити легендарну амбiграму дуже непросто. Малоймовiрно, щоб хтось удався до таких зусиль, лише щоб замести слiди й кинути пiдозру на iнших. Мало бути якесь iнше пояснення.
Ленгдон iще раз змусив себе припустити неможливе. Якби iлюмiнати й
Сторінка 30
осi iснували i якби це вони викрали антиматерiю, то якими були б iхнi намiри? Що було б iхньою мiшенню? Вiдповiдь прийшла миттево, але Ленгдон так само швидко ii вiдкинув. Ілюмiнати справдi мали одного заклятого ворога, але широкомасштабний терористичний акт проти цього ворога був абсолютно неможливий. Це було б зовсiм не в традицiях братства. Так, iлюмiнати часом убивали людей, але це були окремi особи, чiтко визначенi заздалегiдь. Масове знищення було для них надто огидним i примiтивним. Ленгдон замислився. І раптом подумав, що, з iншого боку, це мало б дуже символiчний вигляд – за допомогою антиматерii, найбiльшого здобутку науки, стерти з обличчя землi…Вiн не мiг повiрити в таке недоладне припущення.
– Крiм тероризму, е ще й iнше логiчне пояснення, – сказав несподiвано.
Колер мовчки чекав.
Ленгдон хотiв спочатку впорядкувати нову iдею в головi. Величезна влада iлюмiнатiв завжди спиралася на фiнансовi ресурси. Вони контролювали банки. Вони володiли золотом у злитках. Подейкували навiть, що iм належить найдорогоцiннiший коштовний камiнь у свiтi – так званий «дiамант iлюмiнатiв», величезний алмаз без жодного дефекту.
– Грошi, – нарештi мовив Ленгдон. – Антиматерiю могли викрасти заради фiнансовоi наживи.
– Фiнансовоi наживи? – недовiрливо перепитав Колер. – Кому, скажiть на милiсть, можна продати чверть грама антиматерii?
– Не саму антиматерiю, – заперечив Ленгдон. – Технологiю. Технологiя виготовлення антиматерii коштуе, мабуть, прiрву грошей. Можливо, зразок викрали, щоб дослiдити й навчитися ii виготовляти.
– Промисловий шпiонаж? Але ж батареi вистачить лише на двадцять чотири години. Дослiдники вибухнуть разом з антиматерiею, перш нiж устигнуть хоч щось довiдатися.
– Вони можуть ii пiдзарядити. Можуть сконструювати такий самий зарядний пристрiй, як тут, у ЦЕРНi.
– За двадцять чотири години? – вигукнув Колер. – Та навiть якби вони викрали всi схеми, на виготовлення такого зарядного пристрою пiшло б кiлька мiсяцiв, а не годин!
– Вiн каже правду, – тремтячим голосом пiдтвердила Вiтторiя.
Чоловiки обернулися. Вiтторiя йшла до них. Вона насилу трималася на ногах.
– Вiн каже правду. Нiхто не зможе вiдтворити зарядний пристрiй за такий короткий час. Тiльки на iнтерфейс пiшло б кiлька тижнiв. Фiльтри потоку, сервокотушки, блок регулювання потужностi – i все це мае бути пiдлаштоване пiд електроенергiю на мiсцi встановлення.
Ленгдон наморщив чоло. Суть вiн зрозумiв. Контейнер з антиматерiею не можна пiдзарядити вiд першоi-лiпшоi розетки. За стiнами ЦЕРНу вiн може проiснувати максимум двадцять чотири години, а тодi неминуче перетвориться на нiщо.
А в такому разi залишалась одна-едина, дуже невтiшна, версiя.
– Треба дзвонити в Інтерпол, – сказала Вiтторiя. Власний голос здався iй якимсь далеким. – Мусимо негайно повiдомити належнi органи.
Колер похитав головою:
– У жодному разi.
– Як? – здивувалася Вiтторiя. – Чому це?
– Ви з батьком поставили мене в дуже складне становище.
– Директоре, нам потрiбна допомога. Треба розшукати цей контейнер i повернути сюди, доки нiхто не постраждав. Це наша вiдповiдальнiсть!
– Наша вiдповiдальнiсть – думати, – жорстко сказав Колер. – Те, що сталося, може мати дуже й дуже серйознi наслiдки для ЦЕРНу.
– То ви турбуетеся про репутацiю ЦЕРНу?! Ви уявляете, що може наробити така кiлькiсть антиматерii в якiйсь мiськiй зонi? Їi радiус вибуху – пiвмилi! Дев’ять кварталiв!
– Мабуть, вам iз батьком варто було подумати про це перед тим, як створювати цей зразок.
Для Вiтторii це був удар у серце.
– Але ж… ми вжили всiх запобiжних заходiв.
– Виявилось, що iх недостатньо.
– Але ж нiхто не знав про наш проект. – Вона, звичайно, розумiла, що цей аргумент уже не мае сенсу. Звичайно, хтось таки знав. Хтось якимсь чином довiдався.
Сама Вiтторiя не розповiдала нiкому. Отже, залишалося тiльки два пояснення. Або батько комусь довiрився, не розповiвши про це iй, – що було дуже малоймовiрно, оскiльки це власне вiн наполiг, щоб вони заприсяглися одне одному тримати проект в таемницi, – або ж за ними хтось стежив. Може, хтось прослуховував мобiльнi телефони? За той час, що Вiтторiя подорожувала, вони кiлька разiв розмовляли. Можливо, у якiйсь iз розмов вони сказали щось зайве. Крiм того, була ще електронна пошта. Але ж вони були обережнi… А може, це служба безпеки ЦЕРНу? Може, за ними таемно стежили? Зрештою, це вже не мало жодного значення. Що зроблено, те зроблено. Батько загинув.
Ця думка пiдштовхнула ii до дiй. Вона витягла з кишенi шортiв мобiльний телефон.
Колер, сильно кашляючи, поiхав до неi. Очi в нього палали гнiвом.
– Кому… ти дзвониш?
– На комутатор ЦЕРНу. Вони можуть з’еднати нас з Інтерполом.
– Подумай добре! – прохрипiв крiзь кашель Колер i рiзко загальмував просто перед нею. – Невже ти й справдi така наiвна? Тепер цей контейнер може бути де завгодно. Жодна розвiдувальна служба у свiтi не здатна знайти його за такий короткий термiн.
– То ви пропонуете не робити нiчого?! – Вiтторii бул
Сторінка 31
неприемно сперечатися з людиною в такому жалюгiдному станi, але директор поводився так неадекватно, що вона його просто не впiзнавала.– Я пропоную робити те, що мудро, – вiдповiв Колер. – Навiщо ставити пiд загрозу репутацiю ЦЕРНу i втягувати в це полiцiю, якщо вона й так нiчим не допоможе? Зачекай. Подумаймо.
Вiтторiя знала, що в аргументах Колера е певна логiка, однак знала й те, що логiка, вже за визначенням, не мае нiчого спiльного з моральною вiдповiдальнiстю. Для ii батька моральна вiдповiдальнiсть була понад усе – сумлiнне ставлення до науки, чеснiсть, вiра в людське добро. Вiтторiя теж у це все вiрила, але розглядала цi речi через призму карми. Вiдвернувшись вiд Колера, вона вiдкрила мобiльник.
– Облиш це, – сказав вiн.
– Спробуйте мене зупинити.
Колер не ворухнувся.
Уже за мить Вiтторiя зрозумiла чому: так глибоко пiд землею подзвонити з мобiльного неможливо. Шаленiючи з лютi, вона швидко закрокувала до лiфта.
26
Убивця стояв у кiнцi кам’яного тунелю. Смолоскип у його руцi й досi яскраво горiв, дим змiшувався iз запахом моху й затхлого повiтря. Довкола стояла тиша. Залiзнi дверi на його шляху здавалися такими ж давнiми, як i сам тунель. Заiржавiлi, проте й досi мiцнi. Вiн чекав у темрявi, вiрячи, що його не пiдведуть.
Час майже настав.
Янус пообiцяв, що хтось вiдчинить йому дверi зсередини. Така зрада вбивцю вражала. Щоб виконати завдання, вiн би прочекав пiд цими дверима й цiлу нiч, однак вiдчував, що в цьому не буде потреби. Вiн мав справу з рiшучими людьми.
За кiлька хвилин, точно в призначений час, по той бiк дверей голосно забряжчали важкi ключi. Метал скреготiв об метал – старовиннi замки пiддавалися. Один за одним усi три величезнi засуви вiдсунулися. Замки скрипiли так, наче iх нiхто не чiпав кiлька столiть поспiль.
Тодi настала тиша.
Убивця терпляче вичекав п’ять хвилин, як йому й наказали. Тодi, тремтячи вiд збудження, штовхнув важкi дверi.
27
– Вiтторiе, я забороняю тобi це робити! – задихаючись, мовив Колер.
Лiфт iхав догори, директоровi ставало дедалi гiрше.
Вiтторiя його не чула. Їй хотiлося спокою, такого звичного в цьому мiсцi, яке бiльше не здавалося рiдним. Вона знала, що ЦЕРН вже нiколи не буде для неi тим, чим був ранiше. Зараз треба зцiпити зуби i дiяти. Передусiм дiстатися до телефону.
Роберт Ленгдон був поруч i, як звичайно, мовчав. Вiтторii набридло вгадувати, хто цей чоловiк. Експерт? Бiльш непевно годi й висловитись. Мiстер Ленгдон може допомогти нам знайти вбивцю твого батька. Допомоги вiд Ленгдона не було жодноi. Його доброта й турботливiсть, щоправда, здавалися щирими, але вiн явно щось приховував. Вони обидва щось приховували.
Колер не вiдступався.
– Як директор ЦЕРНу, я вiдповiдальний за майбутне науки. Якщо ти перетвориш це на мiжнародний скандал i ЦЕРН постраждае…
– Майбутне науки? – перебила його Вiтторiя. – Ви що, справдi сподiваетесь уникнути вiдповiдальностi, не зiзнавшись, що цю антиматерiю створено в ЦЕРНi? Вам начхати на життя людей, якi ми поставили пiд загрозу?
– Не ми, – уточнив Колер. – А ви. Ти i твiй батько. – Вiтторiя вiдвела очi. – Що ж стосуеться загрози для життя, – провадив Колер, – то, власне, про життя i йдеться. Тобi вiдомо, що опанування антиматерii мае величезне значення для життя на цiй планетi. Якщо ЦЕРН збанкрутуе через скандал, постраждають усi. Майбутне людства залежить вiд таких установ, як ЦЕРН, i вiд таких науковцiв, як ти й твiй батько, що працюють сьогоднi над вирiшенням проблем майбутнього.
Вiтторiя вже не раз чула лекцiю Колера про епохальну роль науки, але та нiколи не справляла на неi враження. Наука сама створюе половину тих проблем, якi намагаеться вирiшити. «Прогрес» – це найбiльше зло для матерi-землi.
– Науковий поступ загалом пов’язаний iз ризиком, – переконував Колер. – Так було завжди. Дослiдження космосу, генна iнженерiя, медицина – в усiх сферах припускалися помилок. Наука мусить переживати власнi невдачi й рухатися далi. Задля блага всiх.
Вiтторiю завжди вражало вмiння Колера з науковою безстороннiстю зважувати моральнi питання. Здавалося, його iнтелект вiддiляе вiд душi величезна холодна безодня.
– По-вашому, ЦЕРН такий необхiдний для майбутнього Землi, що моральна вiдповiдальнiсть на нас не поширюеться?
– Тiльки не тороч менi зараз про мораль! Ви з батьком переступили межу, виготовивши цей зразок, i поставили пiд загрозу весь наш центр. Я ж намагаюся врятувати не тiльки робочi мiсця трьох тисяч науковцiв, якi тут працюють, а й добре iм’я твого батька. Подумай про нього. Такий чоловiк, як твiй батько, не заслуговуе на те, щоб його запам’ятали як винахiдника зброi масового знищення.
Вiтторiя вiдчула, що цього разу удар влучив у цiль. Це я намовила батька виготовити той зразок. Це моя вина.
Коли лiфт зупинився й дверi вiдчинилися, Колер усе ще говорив. Вiтторiя вийшла, витягнула мобiльник i знову спробувала набрати номер.
Досi немае мережi. Чорт забирай! Вона попрямувала до дверей.
– Вiтторiе, зупинись. – Д
Сторінка 32
ректор важко дихав i ледве встигав за нею. – Зачекай, нам треба поговорити.– Basta di parlare!
– Подумай про батька, – вмовляв Колер. – Що вiн би зробив на твоему мiсцi? – Вiтторiя не зупинялася. – Вiтторiе, ти не все знаеш. – Вiтторiя вiдчула, як ноги самi зупиняються. – Не знаю, про що я думав. Я лише намагався захистити тебе. Скажи менi, чого ти хочеш. Ми мусимо дiяти спiльно.
Вiтторiя зупинилася на пiвдорозi, але не обернулась.
– Я хочу знайти антиматерiю. І хочу дiзнатися, хто вбив батька.
Вона чекала. Колер зiтхнув.
– Вiтторiе, ми вже знаемо, хто вбив твого батька. Пробач.
Вiтторiя повернулася до нього обличчям.
– Що?
– Я не знав, як тобi сказати. Це дуже важко…
– Ви знаете, хто вбив батька?
– У нас е одна версiя. Убивця залишив своерiдну вiзитiвку. Саме тому я й запросив мiстера Ленгдона. Вiн знае все про органiзацiю, яка взяла на себе вiдповiдальнiсть за вбивство.
– Органiзацiю? Це терористична органiзацiя?
– Вiтторiе, вони викрали чверть грама антиматерii.
Вiтторiя подивилася на Роберта Ленгдона, що стояв оддалiк. Тепер усе ставало зрозумiло. Це частково пояснюе всю цю таемничiсть. Дивно, як це не спало iй на думку ранiше. Зрештою, Колер таки звернувся до органiв правопорядку. До найвiдповiднiших у цiй ситуацii. Тепер це здавалося очевидним. Роберт Ленгдон – американець, пiдтягнутий, консервативний, мабуть, дуже компетентний. Хто ж iще це мiг бути? Вiтторiя мала б здогадатися вiдразу. Вона повернулася до нього з новою надiею.
– Мiстере Ленгдон, я хочу знати, хто вбив мого батька. І ще скажiть, чи ваше агентство може розшукати антиматерiю.
Ленгдон розгубився.
– Мое агентство?
– Я так розумiю, ви з американськоi розвiдки?
– Узагалi-то… нi.
– Мiстер Ленгдон викладае iсторiю мистецтва в Гарвардському унiверситетi, – втрутився Колер.
Вiтторiя почулася так, наче на неi вилили вiдро холодноi води.
– Викладае мистецтво?
– Вiн фахiвець iз символiки культiв. – Колер зiтхнув. – Вiтторiе, ми думаемо, що твого батька вбили прибiчники одного сатанинського культу. – Вiтторiя чула цi слова, але вони не доходили до ii свiдомостi. Сатанинського культу… – Органiзацiя, що взяла на себе вiдповiдальнiсть за скоене, називае себе iлюмiнатами.
Вiтторiя подивилася спершу на Колера, потiм на Ленгдона. Це що – якийсь недоладний жарт?
– Тi самi iлюмiнати? – перепитала вона. – Баварськi iлюмiнати?
– Ти про них чула? – Колер був приголомшений.
Із розпачу Вiтторiя готова була розплакатися.
– «Баварськi iлюмiнати: Новий свiтовий лад» – комп’ютерна гра Стiва Джексона. Половина наших технiкiв грае в неi в Інтернетi. – Їi голос надломився. – Але я не розумiю…
Колер розгублено глянув на Ленгдона. Той кивнув:
– Це популярна гра. Давне братство завойовуе свiт. Вона частково вiдображае iсторiю iлюмiнатiв. Не знав, що в Європi в неi теж грають.
Вiтторiя нiчого не розумiла.
– Ви про що говорите? Ілюмiнати? Це комп’ютерна гра!
– Вiтторiе, – сказав Колер, – органiзацiя з назвою «Ілюмiнати» взяла на себе вiдповiдальнiсть за вбивство твого батька.
Вiтторii потрiбна була вся сила волi, щоб стримати сльози. Вона опанувала себе i спробувала логiчно оцiнити становище. Але чим бiльше вона думала, тим менше розумiла. Батька вбили. Система безпеки ЦЕРНу виявилась ненадiйною. Хтозна-де лежить бомба сповiльненоi дii, i лiчильник невблаганно вiдлiчуе секунди. І вiдповiдальна за це вона. А директор запросив викладача мистецтв, щоб той допомiг йому знайти якесь таемниче братство сатанiстiв.
Раптом Вiтторiя почулася страшенно самотньою. Вона повернулася, щоб iти геть, але Колер заступив iй шлях. Вiн витягнув щось iз кишенi i простягнув iй. Зiм’ятий аркуш факсового паперу.
Побачивши, що на ньому, Вiтторiя з жахом вiдсахнулась.
– Негiдники випалили йому тавро, – хрипло сказав Колер. – На грудях.
28
Секретарка Сильвiя Боделок у панiцi металася пiд дверима порожнього кабiнету директора. Куди вiн, у бiса, подiвся? Що робити?
Цей день був ненормальний з самого ранку. Щоправда, на службi в Максимiлiана Колера кожний день мав шанс стати дивним, однак сьогоднi директор перевершив сам себе.
– Знайдiть менi Леонардо Ветру! – зажадав вiн, щойно Сильвiя прийшла на роботу.
Вона слухняно набрала телефон Леонардо Ветри, послала повiдомлення йому на пейджер i на електронну скриньку.
Нiчого.
Роздратований, Колер забрався геть – очевидно, шукати Ветру сам. Коли за кiлька годин вiн повернувся, то вигляд мав явно кепський… Не те щоб Колер загалом колись мав добрий вигляд, але тодi це було гiрше, нiж звичайно. Вiн замкнувся в себе в кабiнетi, i було чути, як вiн там дзвонить по модему, розмовляе по телефону, надсилае факси. Потiм директор знову кудись зник i вiдтодi бiльше не повертався.
Спочатку Сильвiя вирiшила не звертати уваги на всi цi вибрики як просто на чергову виставу Колера, та, коли вiн у належний час не з’явився для щоденноi iн’екцii, вона не на жарт стривожилася: фiзичний стан директора потребував постiйного лiкування, i ко
Сторінка 33
и той наважувався випробовувати долю, це завжди закiнчувалося погано – респiраторним шоком, нападами кашлю i шаленим напруженням для медперсоналу. Інодi Сильвii здавалося, що Максимiлiан Колер пiдсвiдомо бажае смертi.Вона послала б йому нагадування на пейджер, та вже добре затямила, що самолюбство Колера не зносить жалостi. Минулого тижня вiн так розлютився на одного заiжджого науковця, який недоречно йому поспiвчував, що схопився на ноги й пожбурив йому в голову важкий пюпiтр. У лютi Король Колер був дивовижно спритний.
Однак зараз Сильвiю найбiльше турбувало навiть не здоров’я директора. Перед нею постала iнша, ще нагальнiша дилема. П’ять хвилин тому iй подзвонила ошалiла чергова з комутатора ЦЕРНу i сказала, що директора термiново просять до телефону.
– Його зараз немае, – вiдповiла Сильвiя.
Тодi чергова повiдомила, хто саме хоче говорити з директором.
Сильвiя мало не розсмiялася вголос.
– Ти що, жартуеш? – Вона слухала й не йняла вiри. – І ти пересвiдчилась, що вiн саме той, за кого… – Сильвiя посерйознiшала. – Зрозумiло. Добре. Запитай, у якiй справi… – Вона зiтхнула. – Нi. Усе нормально. Скажи, хай зачекае на лiнii. Я зараз розшукаю директора. Так, я все розумiю. Постараюсь якнайшвидше.
Але знайти директора Сильвii так i не вдалося. Вона тричi набирала номер його мобiльного телефону i щоразу чула те саме: «Ваш абонент перебувае поза зоною досяжностi». Поза зоною досяжностi? Як далеко вiн мiг заiхати? Сильвiя подзвонила на пейджер. Двiчi. Жодноi реакцii. Дуже на нього не схоже. Вона навiть послала електронного листа на його мобiльний комп’ютер. Нiчого. Так начебто чоловiк просто провалився крiзь землю.
То що ж робити?
Сильвiя знала: якщо вiдкинути перспективу самотужки обшукувати весь комплекс ЦЕРНу, залишаеться тiльки один спосiб, як привернути увагу директора. Йому це навряд чи сподобаеться, але того добродiя, що хоче з ним говорити, не випадае довго тримати на лiнii. І вiн, схоже, аж нiяк не налаштований почути, що директора немае на мiсцi.
І Сильвiя, здивована власною смiливiстю, зважилась. Вона увiйшла до кабiнету Колера i наблизилась до металевоi скриньки на стiнi за його столом. Вiдчинила дверцята, уважно подивилася на кнопки i знайшла потрiбну.
Тодi набрала в груди повiтря й узяла мiкрофон.
29
Вiтторiя не пам’ятала, як вони дiйшли до головного лiфта. Та ось вони iдуть угору. Колер ззаду, вона чуе його важке дихання. Стурбований погляд Ленгдона проходить крiзь неi, наче привид. Вiн забрав факс i поклав собi до кишенi подалi з ii очей, але страшна картина мiцно вкарбувалася iй у пам’ять.
Лiфт пiднiмався, а свiт Вiтторii закрутився в темрявi. Тату! Вона намагалась уявити його живим. І на коротку мить, в оазi пам’ятi, знову опинилася з ним. Їй дев’ять рокiв, вона скочуеться з зелених пагорбiв, укритих едельвейсами, а над головою крутиться швейцарське небо.
Тату! Тату!
Радiсний Леонардо Ветра смiеться поруч.
– Що, янголятко?
– Тату! – Вона хихоче й ластиться до нього. – Спитай мене, що таке квiтка?
– Але ж ми з тобою, сонечко, знаемо, що таке квiтка. Навiщо я буду запитувати?
– А ти просто запитай.
– Ну добре. – Вiн знизуе плечима. – Що таке квiтка?
Вона голосно смiеться.
– Квiтка – це матерiя! Усе навколо – матерiя! Гори! Дерева! Атоми! Навiть мурахоiди! Усе – матерiя!
Вiн смiеться.
– Мiй маленький Айнштайн.
Вона супиться.
– Вiн мав смiшне волосся. Я бачила його фотографiю.
– Але дуже мудру голову, дитинко. Я розповiдав тобi, що вiн довiв, пам’ятаеш?
Їi очi розширюються з жаху.
– Тату! Нi! Ти ж обiцяв!
– Е = mc
! – Вiн ii лоскоче. – Е= mc
!
– Нiякоi математики! Я ж тобi казала! Я ii терпiти не можу!
– Це добре, що ти не любиш математики. Я навiть радий, бо дiвчаткам узагалi заборонено займатися математикою.
Вiтторiя сторопiла.
– Як це?
– Так. Заборонено. Усi це знають. Дiвчаткам – ляльки. Хлопцям – математика. Я навiть не маю права розмовляти з маленькими дiвчатками про математику.
– Але ж це несправедливо!
– Правила е правила. Нiякоi математики маленьким дiвчаткам.
Вiтторiя була вражена.
– Але ж бавитися ляльками нудно!
– Нiчого не вдiеш! – вiдказав батько. А тодi додав: – Я мiг би розповiсти тобi про математику, але якщо мене застукають… – Вiн нервово озирнувся на безлюднi пагорби.
Вiтторiя зауважила його погляд.
– Ну гаразд, – прошепотiла, – розкажи менi потихеньку.
Легкий поштовх лiфта вивiв ii з задуми. Вiтторiя розплющила очi. Батька не стало.
Дiйснiсть захльостувала ii, стискаючи душу холодними лещатами. Вона подивилася на Ленгдона. Вiд щироi турботи в його очах ставало теплiше, наче з нею поруч перебував янгол-охоронець, особливо в присутностi нелюдяного Колера.
У свiдомостi невблаганно застугонiла одна-едина думка.
Де антиматерiя?
Вiд страшноi вiдповiдi ii вiддаляла лише мить.
30
Максимiлiане Колер. Будьте ласкавi, негайно подзвонiть своiй секретарцi.
Дверi лiфта вiдчинилися в центральному холi, i в очi Ленгд
Сторінка 34
новi вдарило яскраве свiтло. Ще допоки стихла луна вiд оголошення, що прозвучало з динамiкiв, усi електроннi прилади на iнвалiдному крiслi Колера одночасно почали пищати або дзижчати. Пейджер. Телефон. Комп’ютер. Колер розгублено витрiщився на блимаючi iндикатори. Вiн пiднявся з пiдземелля i знову був у зонi досяжностi.Директоре Колер. Будь ласка, подзвонiть секретарцi.
Колеру було дивно чути з динамiка власне iм’я.
Вiн глянув угору з сердитим виразом, який майже вiдразу змiнився тривогою. Ленгдон зустрiвся поглядом з ним, тодi з Вiтторiею. Усi трое на мить завмерли, так наче все напруження мiж ними враз зникло i натомiсть з’явилося спiльне передчуття лиха.
Колер узяв мобiльник i набрав номер секретарки. У нього почався черговий напад кашлю.
– Це… директор Колер, – прохрипiв вiн. – Так? Я був пiд землею, там немае зв’язку. – Вiн слухав, що каже секретарка, i його сiрi очi дедалi бiльше й бiльше розширювались. – Хто? Так, з’еднайте мене. – Пауза. – Алло? Це Максимiлiан Колер. Директор ЦЕРНу. З ким я розмовляю?
Вiтторiя з Ленгдоном мовчки чекали, доки Колер слухав спiврозмовника.
– Не варто обговорювати це по телефону, – нарештi вимовив вiн. – Я зараз же буду у вас. – Вiн знову закашлявся. – Зустрiнемося… в аеропорту Леонардо да Вiнчi. Через сорок хвилин. – Колер почав задихатися. Тепер вiн кашляв без перерви i насилу видушував iз себе окремi слова. – Знайдiть контейнер якнайшвидше… Я вже лечу. – На цьому розмова закiнчилась.
Вiтторiя кинулася до Колера, але той уже не мiг говорити. Ленгдон бачив, як вона витягнула мобiльник, як дзвонить у лiкарню ЦЕРНу. Вiн почувався, наче човен, що опинився на узбiччi шторму: хвилi його трохи гойдають, але загалом усе вiдбуваеться без його участi, i йому залишаеться тiльки спостерiгати.
У головi луною вiдбилися останнi слова Колера. Зустрiнемося в аеропорту Леонардо да Вiнчi.
Невиразнi тiнi, що весь ранок затьмарювали Ленгдоновi розум, умить викристалiзувалися в чiткий образ. Вiн стояв, охоплений сум’яттям, i вiдчував, як усерединi нього вiдчинилися якiсь дверi… нiби вiн щойно переступив мiстичний порiг. Амбiграма. Убитий священик-науковець. Антиматерiя. А тепер от… мiшень. Аеропорт Леонардо да Вiнчi мiг означати лише одне. Ленгдон раптом побачив усе дуже чiтко i зрозумiв, що перетнув межу. Вiн бiльше не мав сумнiвiв.
П’ять кiлотонн. Нехай буде свiтло.
А тим часом до них уже бiгло двое медикiв у бiлих халатах. Вони стали бiля Колера навколiшки i приклали йому до обличчя кисневу маску. Науковцi, що випадково опинилися в холi, зупинялися й мовчки спостерiгали.
Колер зробив два глибокi вдихи, вiдштовхнув маску i, все ще задихаючись, подивився на Вiтторiю й Ленгдона.
– Рим.
– Рим? – перепитала Вiтторiя. – Антиматерiя в Римi? Хто це дзвонив?
Обличчя в Колера було перекошене, очi сльозилися.
– Швейцарський… – Вiн поперхнувся, i медики знову притиснули йому до обличчя маску. Доки вони лаштувалися везти його до лiкарнi, Колер отямився й схопив Ленгдона за руку.
Ленгдон кивнув. Вiн зрозумiв, що той хоче йому сказати.
– Летiть… – прохрипiв Колер пiд маскою. – Летiть… подзвонiть менi. – І медики повезли його геть.
Вiтторiя стояла як укопана i дивилася йому вслiд. Тодi повернулася до Ленгдона.
– Рим? Але… що вiн мав на увазi, коли сказав «швейцарський»?
Ленгдон поклав руку iй на плече i ледь чутно прошепотiв:
– Швейцарський гвардiець. Це одвiчнi вартовi мiста Ватикан.
31
Космiчний лiтак Х-33 з ревом злетiв у небо й повернув на пiвдень у бiк Рима. Ленгдон мовчав. Останнi п’ятнадцять хвилин проминули, як у маячнi. І тiльки тепер, коли вiн закiнчив розповiдати Вiтторii про iлюмiнатiв та iхнi плани щодо Ватикану, до його свiдомостi почало доходити все значення того, що сталося.
Що це я роблю, чорт забирай? – думав Ленгдон. – Треба було летiти додому, коли була можливiсть! Однак у глибинi душi вiн знав, що такоi можливостi в нього не було нiколи.
Здоровий глузд Ленгдона волав, що треба повертатися до Бостона. Але науковий iнтерес таки переважив розсудливiсть. Усi начебто неспростовнi факти, якi досi переконували його, що iлюмiнатiв давно не iснуе, раптом здалися блискучою пiдробкою. Допитливий розум науковця жадав доказу. Пiдтвердження. Крiм того, Ленгдон вiдчував ще й моральну вiдповiдальнiсть. Тепер, коли Колера пiдкосила хвороба i Вiтторiя залишилася сама, вiн розумiв: якщо його знання про iлюмiнатiв можуть хоч якось допомогти, то вiн просто зобов’язаний бути тут.
Була й третя причина. Хоч Ленгдон соромився в цьому зiзнатися, але, почувши, де перебувае викрадена антиматерiя, вiн iнстинктивно злякався не лише за життя людей у мiстi Ватикан, а й за дещо ще.
Мистецтво.
Найбiльша у свiтi колекцiя творiв мистецтва опинилася на бомбi сповiльненоi дii. У музеi Ватикану в тисяча чотирьохсот семи залах зберiгаеться понад шiстдесят тисяч безцiнних шедеврiв – Мiкеланджело, да Вiнчi, Боттiчеллi. Ленгдон замислився, чи можна було б за потреби евакуювати вiдразу всю колекцiю. Вiн знав, що це неможливо. П
Сторінка 35
редусiм тому, що серед експонатiв е чимало скульптур, кожна з яких важить не одну тонну. Не кажучи вже про те, що найбiльший скарб – це самi архiтектурнi споруди: Сiкстинська капела, собор Святого Петра, славнозвiснi спiральнi сходи роботи Браманте, що ведуть до Museo Vaticano, – безцiннi плоди творчого генiя людини. Цiкаво, на скiльки ще часу вистачить батареi, роздумував Ленгдон.– Дякую, що полетiли зi мною, – тихо мовила Вiтторiя.
Ленгдон виринув iз задуми й пiдвiв голову. Вiтторiя сидiла через прохiд. Навiть у рiзкому свiтлi салону ii оточувала аура спокою – дивний, майже магiчний ореол цiлiсностi. Дихала вона тепер глибше, немов у нiй зажеврiла iскра самозбереження… жага справедливостi й покарання, пiдживлена дочiрньою любов’ю.
Вiтторiя не мала часу перевдягнутися й полетiла, у чому була – у шортах та майцi, i тепер у прохолодному салонi лiтака ii засмаглi ноги вкрилися гусячою шкiрою. Ленгдон машинально зняв пiджак i запропонував iй.
– Американська галантнiсть? – Вона взяла пiджак i подякувала йому поглядом.
Лiтак потрапив у зону турбулентностi, i Ленгдона раптом охопив неспокiй. Салон без вiкон знову здався тiсним, i вiн спробував уявити себе на вiдкритому просторi, хоч i усвiдомлював, що це нелогiчно. Адже та страшна пригода трапилася з ним саме на вiдкритому просторi. Нудотна темрява. Вiн вiдiгнав вiд себе нав’язливий спогад. Давня iсторiя.
Вiтторiя дивилася на нього.
– Мiстере Ленгдон, ви вiрите в Бога?
Такого запитаннячка вiн зовсiм не чекав. Щирiсть у голосi Вiтторii обеззброювала навiть бiльше, нiж суть ii слiв. Чи вiрю я в Бога? Вiн сподiвався на легшу тему для розмови пiд час польоту.
Духовна загадка, подумав Ленгдон. Так називають мене друзi. Ленгдон багато рокiв вивчав релiгiю, однак сам не був релiгiйною людиною. Вiн поважав глибину вiри, доброчиннiсть церков, силу, що ii релiгiя дае стiльком людям… Однак, щоб по-справжньому «повiрити», треба беззастережно вiдкинути сумнiви, а це для його аналiтичного розуму завжди було понад силу.
– Я хочу вiрити, – почув вiн свiй голос.
– То чому ж не вiрите? – У запитаннi Вiтторii не прозвучало нi докору, нi виклику.
– Не все так просто, – хмикнув вiн. – Щоб вiрити, треба розумом прийняти чудеса – непорочнi зачаття i божественнi втручання. Крiм того, е ще норми поведiнки. Бiблiя, Коран, священнi книги буддистiв… Усi релiгii вимагають здебiльшого того самого – i обiцяють однакову кару за недотримання вимог. Тобто якщо я не житиму за певними правилами, то потраплю до пекла. Не уявляю Бога, який би керував саме так.
– Сподiваюсь, ви не дозволяете своiм студентам так само безсоромно ухилятися вiд запитань.
– Що? – сторопiв Ленгдон.
– Мiстере Ленгдон, я не запитувала, чи вiрите ви в те, що говорять про Бога люди. Я запитала, чи ви вiрите в Бога. Це рiзнi речi. Святе Письмо – це оповiдi… легенди й iсторiя намагань людини зрозумiти власну потребу в сенсi буття. Я не прошу вас коментувати писемнi джерела. Я запитую, чи вiрите ви в Бога. Коли лежите пiд зоряним небом, чи вiдчуваете присутнiсть вищоi сили? Чи вiрите усiм еством, що у вас перед очима – творiння руки Господа? – Ленгдон задумався. – Я занадто цiкава, – вибачилася Вiтторiя.
– Та нi, я просто…
– Ви ж, мабуть, обговорюете зi своiми студентами проблеми вiри.
– Безперервно.
– І, здаеться менi, завжди постаете в ролi адвоката диявола? Весь час пiдливаете оливи до вогню?
– Ви, мабуть, теж викладачка, – усмiхнувся Ленгдон.
– Нi, але я вчилася в майстра. Мiй батько мiг обстоювати обидвi сторони стрiчки Мьобiуса.
Ленгдон розсмiявся, уявивши хитромудру фiгуру, яку називають стрiчкою Мьобiуса, – перекручену смужку паперу зi склееними докупи кiнцями, яка насправдi мае лише одну сторону. Уперше Ленгдон бачив цю однобоку конструкцiю на гравюрах Ешера.
– Можна вас про щось запитати, мiс Ветро?
– Називайте мене Вiтторiею. Вiд мiс Ветри я почуваюся старою.
Вiн подумки зiтхнув, раптом вiдчувши власний вiк.
– Вiтторiе, мене звуть Роберт.
– Ви хотiли щось запитати.
– Так. Як науковець i донька католицького священика, що ви самi думаете про релiгiю?
Вiтторiя замислилась, вiдкинула з очей пасмо волосся.
– Релiгiя – це як мова або одяг. Ми тяжiемо до тих традицiй, у яких нас виховали. Хоч урештi-решт усi проголошуемо те саме. Що життя мае сенс. Що ми вдячнi тiй силi, яка нас створила.
Таке трактування Ленгдона заiнтригувало.
– То ви стверджуете, що релiгiя залежить тiльки вiд мiсця народження?
– Хiба це не очевидно? Подивiться на зони поширення рiзних релiгiй у свiтi.
– Отже, вiра – це випадковiсть?
– Не думаю. Вiра унiверсальна. Випадковi тiльки способи ii iнтерпретацii. Хтось iз нас молиться Ісусовi, хтось вирушае до Мекки, а хтось дослiджуе субатомнi частинки. Так чи iнакше, усi ми шукаемо iстини – тiеi, що бiльша вiд нас.
Ленгдон хотiв би, щоб його студенти вмiли висловлюватися так само чiтко. Та що там студенти! Вiн i сам був би не проти висловлюватися так само чiтко.
– А як же Бог? – запитав вiн. – Ви вiрит
Сторінка 36
в Бога?Вiтторiя довго мовчала.
– Наука каже менi, що Бог мусить iснувати. Мiй розум каже, що я нiколи не зрозумiю Бога. А серце каже, що я й не повинна розумiти.
Коротко i ясно, подумав Ленгдон.
– Отже, ви вiрите, що Бог iснуе, але ми нiколи Його не зрозумiемо.
– Їi, – усмiхнувшись, уточнила вона. – Вашi корiннi американцi мали рацiю.
– Матiнка Земля, – хмикнув Ленгдон.
– Гея. Планета – це органiзм. Усi ми – клiтини, що мають рiзне призначення. І, однак, усi ми пов’язанi. Служимо одне одному. Служимо цiлому.
Дивлячись на неi, Ленгдон вiдчув, як у нього в душi щось ворухнулось. Щось, чого вiн не вiдчував уже довгий час. У ii очах була заворожлива яснiсть… а в голосi дивовижна чистота. Вiн був зачарований.
– Мiстере Ленгдон, дозвольте запитати вас iще щось.
– Роберт, – нагадав вiн. Вiд мiстера Ленгдона я почуваюся старим. Я й справдi старий!
– Скажiть, Роберте, якщо не секрет, як так сталося, що ви зацiкавились iлюмiнатами?
Ленгдон на хвильку задумався.
– Насправдi це сталося через грошi.
Вiтторiя була розчарована.
– Грошi? Тобто ви маете на увазi консультацii?
Ленгдон розсмiявся, усвiдомивши, як це пролунало.
– Нi, нi. Я мав на увазi грошi в сенсi банкноти. – Вiн полiз до кишенi i витягнув кiлька банкнот. Знайшов серед них один долар. – Ілюмiнати мене заiнтригували, коли я довiдався, що американськi банкноти ряснiють iхнiми символами.
Вiтторiя примружилась, очевидно, не знаючи, чи варто сприймати це серйозно.
Ленгдон простягнув iй однодоларову купюру.
– Подивiться на зворотний бiк. Бачите лiворуч велику державну печатку?
Вiтторiя перевернула купюру iншим боком.
– Тобто пiрамiду?
– Пiрамiду. Знаете, що спiльного мiж пiрамiдами й iсторiею США? – Вiтторiя знизала плечима. – Отож. Анiчогiсiнько.
Вiтторiя наморщила чоло.
– То чому центральний символ на вашiй державнiй печатцi – пiрамiда?
– Темний епiзод iсторii, – вiдповiв Ленгдон. – Пiрамiда – це окультний символ, який означае сходження вгору, до найвищого джерела просвiтлення. Бачите, що зображено над нею?
Вiтторiя уважно подивилася на банкноту.
– Око всерединi трикутника.
– Це мае назву тринакрiя. Скажiть, ви бачили таке око в трикутнику ще десь?
Вiтторiя помовчала.
– Здаеться, бачила, але я не впевнена…
– Його можна побачити в масонських ложах у всьому свiтi.
– То це масонський символ?
– Насправдi навiть не масонський. Це символ iлюмiнатiв. Вони називають його «сяючою дельтою». Це щось на кшталт заклику до просвiтленоi змiни. Око символiзуе здатнiсть iлюмiнатiв усюди проникати i за всiм спостерiгати. Сяючий трикутник означае просвiтлення. І, крiм того, трикутник – грецька лiтера дельта, математичний символ, який означае…
– Змiну. Перехiд.
Ленгдон усмiхнувся:
– Я забув, що розмовляю з науковцем.
– Тобто ви хочете сказати, що велика державна печатка США – це заклик до просвiтленоi, всевидющоi змiни?
– Дехто називае це новим свiтовим ладом.
Вiтторiя була вражена. Вона знову подивилася на банкноту.
– Пiд пiрамiдою написано Novus… Ordo…
– Novus Ordo Seclorum, – пiдказав iй Ленгдон. – Це означае новий свiтський лад.
– Свiтський, тобто нерелiгiйний?
– Нерелiгiйний. Цi слова не тiльки чiтко окреслюють мету iлюмiнатiв, а й рiзко суперечать фразi, що поряд. Ми вiримо в Бога.
– Але як усi цi символи могли опинитися на наймогутнiшiй валютi свiту? – занепокоiлась Вiтторiя.
– Бiльшiсть науковцiв уважають, що це сталося завдяки вiце-президентовi Генрi Воллесу. Вiн був масоном вищого рангу i, безумовно, мав зв’язки з iлюмiнатами. Нiхто не знае, чи вiн зробив це свiдомо як один з iлюмiнатiв, чи несвiдомо, просто пiд iхнiм впливом. Але такий зразок державноi печатки запропонував президентовi саме Воллес.
– Як? Як мiг президент погодитися…
– Цим президентом був Франклiн Рузвельт. Воллес просто сказав йому, що Novus Ordo Seclorum означае новий курс.
– І Рузвельт бiльше нiкого не попросив подивитися на цей символ, перш нiж доручити скарбницi його друкувати? – Вiтторiя не дуже вiрила.
– Не було такоi потреби. Вони з Воллесом були як брати.
– Брати?
– Зазирнiть до пiдручника iсторii, – усмiхнувшись, порадив Ленгдон. – Франклiн Рузвельт був вiдомим масоном.
32
Ленгдон затамував подих: Х-33 спiраллю заходив на посадку в римський аеропорт Леонардо да Вiнчi. Вiтторiя заплющила очi, наче намагаючись зусиллям волi взяти ситуацiю пiд контроль. Колеса торкнулися землi, i лiтак покотив до одного з приватних ангарiв.
– Вибачте за довгий полiт, – сказав пiлот, вийшовши з кабiни. – Над населеними районами доводилося летiти повiльнiше, щоб не перевищувати встановлених норм шуму.
Ленгдон подивився на годинник. Вони летiли рiвно тридцять сiм хвилин.
Пiлот швидко вiдчинив зовнiшнi дверi.
– Нiхто не хоче пояснити, що вiдбуваеться?
Вiтторiя й Ленгдон промовчали.
– Що ж, добре, – сказав пiлот, потягуючись. – Я буду в кабiнi з кондицiонером i музикою. Тiльки я й Гарт.
Пiд яскравим пообiднiм сонцем Ленгдон пе
Сторінка 37
екинув пiджак через плече. Вiтторiя пiдвела обличчя до неба й глибоко вдихувала повiтря, неначе сонячнi променi передавали iй якусь чудодiйну енергiю.Середземноморцi, подумав Ленгдон, вiдчуваючи, що вже спiтнiв.
– Трохи невiдповiдний вiк для мультфiльмiв, як ви вважаете? – сказала Вiтторiя, не розплющуючи очей.
– Перепрошую?
– Ваш годинник. Я побачила його в лiтаку.
Ленгдон злегка почервонiв. Вiн уже звик виправдовуватися за свiй годинник. Цю колекцiйну модель iз Мiкi-Маусом подарували йому в дитинствi батьки. І хоч Мiкi-Маус iз випростаними руками, що виконували функцiю стрiлок, мав трохи дурнуватий вигляд, iншого годинника Ленгдон нiколи не носив. Вiн був водонепроникний i свiтився в темрявi – iдеальний для змагань iз плавання та пiзнiх прогулянок неосвiтленими стежками кампусу. Коли студенти звертали увагу на його дивне уявлення про моду, Ленгдон вiдповiдав, що Мiкi-Маус допомагае йому залишатися в душi молодим.
– Шоста година, – сказав вiн.
Вiтторiя кивнула, все ще не розплющуючи очей.
– А ось, схоже, i наш транспорт.
Ленгдон почув удалинi якийсь гуркiт, подивився вгору, i його мало не занудило. З пiвночi, опустившись низько над злiтною смугою, до них наближався гелiкоптер. Ленгдон один раз лiтав на гелiкоптерi над долиною Пальпа в Андах, розглядаючи загадковi малюнки пустелi Наска на пiску, i йому це анiскiлечки не сподобалось. Лiтючий черевик. Пiсля двох перельотiв за день Ленгдон мав надiю, що Ватикан вишле по них авто.
Очевидно, вiн помилявся.
Гелiкоптер сповiльнився в них над головами, якусь мить повисiв у повiтрi, тодi почав швидко спускатися на злiтну смугу. Вiн був бiлий, а з одного боку мав герб – два тонкi ключi навхрест i папська тiара на тлi щита. Цей символ Ленгдон знав дуже добре. Це була традицiйна печатка Ватикану – священний символ папського престолу, причому сам «престол» був у прямому сенсi давнiм троном святого Петра.
Святий гелiкоптер, подумки зiтхнув Ленгдон, спостерiгаючи, як той приземляеться. Вiн i забув, що Ватикан мае власний повiтряний флот у складi одного гелiкоптера, яким папу доправляють до аеропорту, на зустрiчi, а також до його лiтньоi резиденцii в Гандольфо. Ленгдон однозначно волiв би iхати автом.
Пiлот вистрибнув iз кабiни i пiшов до них. Тепер настала черга Вiтторii занервувати.
– Оце наш пiлот?
Ленгдон подiляв ii занепокоення.
– Летiти чи не летiти? Ось у чiм запитання.
Пiлот мав такий вигляд, наче його нарядили для якоiсь шекспiрiвськоi п’еси, – жакет у блакитно-золоту смужку з пишними рукавами, такi самi панталони i гетри. На ногах вiн мав чорнi туфлi без пiдборiв, дуже схожi на домашнi капцi. На додаток до всього на головi в нього був чорний фетровий берет.
– Це традицiйний однострiй швейцарських гвардiйцiв, – пояснив Ленгдон. – Його змоделював свого часу сам Мiкеланджело. – Коли пiлот пiдiйшов ближче, Ленгдон скривився. – Треба визнати, що вiн не належить до його найкращих творiнь.
Попри маскарадну зовнiшнiсть, було видно, що пiлот налаштований серйозно. У його ходi вiдчувалося не менше впевненостi й гiдностi, нiж у морського пiхотинця США. Ленгдон багато разiв читав, якi суворi вимоги висувають до тих, хто хоче вступити до елiтноi швейцарськоi гвардii. Рекрутiв набирають в одному з чотирьох католицьких кантонiв Швейцарii, i вони мусять бути громадянами Швейцарii чоловiчоi статi вiком вiд дев’ятнадцяти до тридцяти рокiв, зростом щонайменше п’ять футiв шiсть дюймiв, неодруженими i вiдслужити в швейцарськiй армii. У свiтi це блискуче вiйсько було предметом заздростi – мало чи не кожна держава хотiла б мати таку саму надiйну й ефективну службу безпеки.
– Це ви з ЦЕРНу? – холодно запитав гвардiець, зупинившись перед ними.
– Так точно, – вiдповiв Ленгдон.
– Ви долетiли на диво швидко, – сказав гвардiець i спантеличено глянув на Х-33. Тодi повернувся до Вiтторii. – Скажiть, шановна панi, у вас немае iншого одягу?
– Перепрошую?
Вiн показав на ii ноги.
– У Ватиканi не дозволено ходити в шортах.
Ленгдон подивився на ноги Вiтторii i спохмурнiв. Вiн геть забув. У Ватиканi суворо заборонено виставляти напоказ ноги вище колiн – i чоловiкам, i жiнкам. Таке правило запроваджено як вияв поваги до святостi Божого мiста.
– Це все, що в мене е з собою, – вiдповiла Вiтторiя. – Ми дуже поспiшали.
Гвардiець кивнув, явно незадоволений. Тодi звернувся до Ленгдона:
– Маете при собi якусь зброю?
Зброю? здивувався Ленгдон. Та я не маю при собi навiть запасного комплекту спiдньоi бiлизни! Вiн похитав головою.
Гвардiець присiв бiля Ленгдонових нiг i почав його обмацувати, починаючи зi шкарпеток. Довiрливий хлопець, що й казати, подумав Ленгдон. Сильнi руки пересувалися все вище по ногах Ленгдона, неприемно наблизилися до паху. Нарештi перейшли догори – до грудей i плечей. Пересвiдчившись, очевидно, що Ленгдон «чистий», гвардiець повернувся до Вiтторii. Пройшовся поглядом по ii ногах i фiгурi.
Вiтторiя спалахнула.
– Навiть не думайте про це!
Гвардiець змiряв ii суворим поглядом, явно бажаюч
Сторінка 38
залякати. Вiтторiя й оком не зморгнула.– Це що? – Гвардiець показав на невеличкий квадратний горбок на переднiй кишенi ii шортiв.
Вiтторiя витягла ультратонкий мобiльний телефон. Гвардiець узяв його, вiдкрив, зачекав на гудок, тодi, очевидно, пересвiдчившись, що це й справдi тiльки телефон, вiддав iй. Вiтторiя запхала його назад до кишенi.
– Повернiться, – попросив гвардiець.
Вiтторiя послухалась – випростала руки вгору й повернулася на всi триста шiстдесят градусiв.
Гвардiець уважно ii оглядав. Ленгдон уже визначив, що обтислi шорти й майка Вiтторii не випирають нiде, де не повиннi. Гвардiець, очевидно, дiйшов такого самого висновку.
– Дякую. Ідiть, будь ласка, за мною.
Пропелер гелiкоптера Ватикану крутився на неробочому ходу. Вiтторiя, як загартований профi, зайшла до кабiни перша, тiльки ледь пригнувшись пiд пропелером. Ленгдон на мить завагався.
– А в автомобiлi доiхати нiяк не можна? – напiвжартома прокричав вiн пiлотовi, який саме сiдав на свое мiсце.
Той нiчого не вiдповiв.
Знаючи навiжених римських водiiв, Ленгдон усвiдомлював, що лiтати в Римi, мабуть, безпечнiше, нiж iздити. Вiн глибоко вдихнув i теж зайшов досередини, обережно пригнувшись пiд пропелером.
Коли гвардiець увiмкнув двигун, Вiтторiя гукнула йому:
– Ви вже знайшли контейнер?
Гвардiець подивився через плече, очевидно, нiчого не розумiючи.
– Знайшли що?
– Контейнер. Ви ж телефонували до ЦЕРНу через контейнер?
– Не розумiю, про що ви говорите. – Гвардiець знизав плечима. – У нас сьогоднi море роботи. Командир наказав менi вас привезти. Це все, що я знаю.
Вiтторiя занепокоено подивилася на Ленгдона.
– Пристебнiться, будь ласка, – попросив пiлот. Двигун запрацював гучнiше.
Ленгдон пошукав свiй пасок безпеки i застебнув. Здавалося, крихiтна кабiна стискаеться довкола нього. Гелiкоптер iз ревом пiднiсся в небо i рiзко звернув на пiвнiч, у бiк Рима.
Рим… caput mundi, де колись правив Цезар i де розiп’яли святого Петра. Колиска сучасноi цивiлiзацii. І в самому його серцi… бомба сповiльненоi дii.
33
З повiтря Рим схожий на лабiринт – складна плутанина старовинних вуличок, що закручуються довкола будинкiв, фонтанiв i давнiх руiн.
Гелiкоптер Ватикану летiв низько над мiстом, розтинаючи прошарок смогу, який «викашлювали» численнi транспортнi засоби, що скупчилися внизу. Ленгдон iз цiкавiстю дивився на мопеди, туристичнi автобуси й безлiч «фiатiв-седанiв», що рухалися в усiх напрямках. Кояанiскацi, подумав вiн, згадавши слово, яким iндiанське плем’я хопi називае «життя без рiвноваги».
Вiтторiя сидiла поруч, сповнена мовчазноi рiшучостi.
Раптом гелiкоптер сильно нахилився на один бiк.
Щоб стримати нудоту, Ленгдон подивився вдалечiнь. Його очi розрiзнили напiврозваленi стiни римського Колiзею. Ленгдон завжди вважав Колiзей одним iз найбiльших парадоксiв iсторii. Сьогоднi це – величний символ розквiту людськоi культури й цивiлiзацii. Однак первинно знаменитий амфiтеатр спорудили як арену для варварських видовищ, чим вiн i був багато столiть – тут голоднi леви роздирали на шматки в’язнiв, тут раби забивали один одного на смерть на потiху глядачам, тут гвалтували жiнок, захоплених у полон в далеких екзотичних краях, тут вiдрубували голови й кастрували. І треба ж було так статися, подумав Ленгдон, – а може, це й не випадково, – що саме Колiзей послужив архiтектурною моделлю для Солдатського поля в Гарвардi – футбольного стадiону, де щоосенi вiдроджуються варварськi традицii… Оскаженiлi фанати голосно жадають кровi, доки Гарвард грае з Єлем.
Гелiкоптер тримав курс на пiвнiч, i незабаром Ленгдон розгледiв Римський форум – серце дохристиянського Рима. Зруйнованi колони нагадували перекинутi надгробки на цвинтарi, що дивом уцiлiв посеред галасливого мегаполiса.
На заходi широке русло рiчки Тiбр описувало величезнi дуги. Навiть iз такоi висоти Ленгдон бачив, що вода в рiчцi глибока. Коричневий бурхливий потiк, каламутний i пiнистий вiд сильних дощiв.
– Дивiться вперед, – сказав пiлот i пiдняв гелiкоптер вище.
І тут Ленгдон з Вiтторiею побачили. Неначе гора, що виринае з ранiшнього туману, над мiстом височiв грандiозний купол – собор Святого Петра.
– А оце те, – сказав Ленгдон Вiтторii, – що вдалося Мiкеланджело на славу.
Ленгдон нiколи не бачив собору Святого Петра з повiтря. У пообiдньому сонцi мармуровий фасад палав вогнем. Велетенський храм мае ширину як два футбольних поля, довжину, як цiлих шiсть, i прикрашений ста сорока статуями святих, мученикiв i янголiв. Усерединi нього може одночасно вмiститися понад шiстдесят тисяч вiрян: у сто разiв бiльше, нiж усе населення мiста Ватикан – найменшоi держави у свiтi.
Неймовiрно, але навiть така велична цитадель не може затьмарити п’яца, що розкинулася перед нею. Величезний, вистелений гранiтом майдан Святого Петра – благословенний вiдкритий простiр у тiсно забудованому Римi, як класичний Сентрал-парк. Перед фасадом собору обабiч п’яца чотирма концентричними арками вишикувалися двiстi вiсiмдесят чотири
Сторінка 39
олони… Архiтектурний задум, призначений ще бiльше пiдкреслити ii велич.Дивлячись на цей розкiшний храм, Ленгдон подумав: цiкаво, що сказав би святий Петро, якби зараз опинився тут. Святий прийняв мученицьку смерть – його розiп’яли догори ногами на цьому самому мiсцi. Тепер вiн покоiться в найсвятiшiй iз могил – на глибинi п’ять поверхiв пiд землею, точнiсiнько пiд центральною банею собору.
– Мiсто Ватикан, – сказав пiлот аж нiяк не гостинно.
Ленгдон подивився на високi кам’янi бастiони, що виднiлися попереду, – непроникнi мури довкола мiста… дивовижно земний захист для духовного свiту секретiв, влади i таiнств.
– Дивiться! – раптом вигукнула Вiтторiя i схопила Ленгдона за руку. Вона збуджено показувала вниз на майдан Святого Петра просто пiд ними. – Он там, – сказала.
Ленгдон подивився туди, куди вона показувала. З протилежного боку вiд собору п’яца нагадувала автостоянку, на якiй припаркувалося з десяток чи й бiльше автофургонiв. На дахах стримiли величезнi тарiлки супутникових антен зi знайомими назвами:
TELEVISOR EUROPEA
VIDEO ITALIA
BBC
UNITED PRESS INTERNATIONAL
Ленгдон не знав, що й думати. Невже iнформацiя про антиматерiю так швидко просочилася назовнi?
Вiтторiя стривожилась.
– Чому тут преса? Що вiдбуваеться?
Пiлот здивовано подивився на неi через плече.
– Що вiдбуваеться? А ви що, не знаете?
– Нi, – вiдрiзала вона.
– Il Conclave, – пояснив пiлот. – Приблизно за годину дверi опечатають. Весь свiт спостерiгае.
Il Conclave.
Це слово довго звучало Ленгдоновi в головi, доки не впало каменем на дно свiдомостi. Il Conclave. Ватиканський конклав. І як вiн мiг забути? Останнiм часом про нього згадували в новинах.
П’ятнадцять днiв тому пiсля винятково успiшного дванадцятирiчного перебування на Святому Престолi папа вiдiйшов у кращий свiт. Усi газети розповiдали, що в папи увi снi стався iнсульт, вiд якого той помер. Смерть була раптовою й несподiваною, i декому вона навiть видалась пiдозрiлою. Але, хоч як би там було, дотримуючись священноi традицii, через п’ятнадцять днiв пiсля смертi папи Ватикан скликав конклав. Це давня церемонiя, суть якоi полягае в тому, що всi сто шiстдесят п’ять кардиналiв – найвпливовiшi люди у християнському свiтi – збираються у Ватиканi, щоб обрати нового папу.
Кожен сущий кардинал сьогоднi тут, думав Ленгдон, коли гелiкоптер пролiтав над собором Святого Петра. Унизу його очам вiдкрилася простора територiя мiста Ватикан. Отже, уся владна верхiвка Римськоi католицькоi церкви опинилася на бомбi сповiльненоi дii.
34
Кардинал Мортатi дивився на розкiшну стелю Сiкстинськоi капели i намагався зiбратися з думками. Вiд розписаних фресками стiн вiдлунювали голоси кардиналiв iз рiзних куточкiв свiту. Вони тiснилися в освiтленому свiчками святилищi, схвильовано перешiптувались i радились один з одним численними мовами, спiльними з яких були англiйська, iталiйська та iспанська.
Зазвичай освiтлення в Сiкстинськiй капелi чудове – довгi, з рiзнокольоровими вiдтiнками променi сонця розтинають темряву, неначе свiтло з самого раю. Але сьогоднi все було iнакше. Згiдно з традицiею всi вiкна каплицi були затягнутi чорним оксамитом. Це робилося для того, щоб нiхто всерединi не мiг подавати якихось сигналiв чи якось iнакше спiлкуватися iз зовнiшнiм свiтом. І тому тут панувала темрява, яку розганяли лише свiчки. Здавалося, iхне мерехтливе сяйво очищае кожного, кого торкаеться, i робить безтiлесним… таким, як святi.
Яка честь, думав Мортатi, що мене призначили наглядати за цим священним дiйством. Кардинали, яким поза вiсiмдесят, уважаються застарими для обрання на посаду папи i не беруть участi в конклавi. Сiмдесятидев’ятирiчний Мортатi був найстаршим серед присутнiх кардиналiв, i йому доручили наглядати за процедурою.
Як завжди, кардинали зiбралися тут за двi години до початку конклаву, щоб зустрiтися з друзями, щось наостанок обговорити. О сьомiй вечора сюди прийде камерарiй покiйного папи, прочитае вступну молитву й пiде. Тодi швейцарський гвардiець опечатае дверi й замкне всiх кардиналiв усерединi. І саме в цю мить розпочнеться найстаровиннiший i найтаемнiший полiтичний ритуал у свiтi. Кардиналiв не випустять iз каплицi, доки вони не вирiшать, хто з них стане наступним Папою.
Конклав. Навiть сама ця назва передбачае таемницю. «Con clave» дослiвно означае «замкнений на ключ». Кардиналам не дозволено в жодний спосiб спiлкуватися iз зовнiшнiм свiтом. Нi телефонувати. Нi обмiнюватися повiдомленнями. Нi перешiптуватися крiзь дверi. Конклав мае вiдбуватись у вакуумi, без жодного впливу ззовнi. Приймаючи доленосне рiшення, кардинали мусять мати Solum Dum prae oculis… перед очима тiльки Бога.
А пiд стiнами каплицi, звiсно ж, чекають журналiсти, намагаючись спрогнозувати, хто з кардиналiв вiдтепер правитиме мiльярдом католикiв у всьому свiтi. Конклави створюють напружену полiтичну атмосферу, i впродовж столiть вони не раз закiнчувалися трагiчно: усерединi священних стiн траплялись отруення, кулачнi бiйки i навiт
Сторінка 40
убивства. Це все давно минуло, думав Мортатi. Сьогоднiшнiй конклав буде злагоджений, мирний i, понад усе… короткий.Принаймнi так вiн спочатку сподiвався.
Але зараз сталося дещо непередбачене. З незрозумiлих причин у каплицi не було чотирьох кардиналiв. Мортатi знав, що всi виходи з мiста Ватикан охороняються, отже, вiдсутнi кардинали не могли вiдiйти далеко. Однак до вступноi молитви залишалося менше години, i вiн почувався неспокiйно. Зрештою, цi четверо були не звичайними кардиналами.
Чотири обранцi.
Як уповноважений наглядати за конклавом, Мортатi вже поiнформував про зникнення чотирьох кардиналiв швейцарських гвардiйцiв. Вiдповiдi вiн поки що не дiстав. Іншi кардинали вже зауважили дивну вiдсутнiсть чотирьох колег i почали перешiптуватись. З-помiж усiх кардиналiв кому-кому, а цим чотирьом належало б бути вчасно! Кардинал Мортатi вже почав побоюватись, що вечiр, зрештою, може й затягнутися.
Хтозна.
35
З мiркувань безпеки i щоб не створювати шуму, гелiкоптерний майданчик Ватикану розташований у крайнiй пiвнiчно-захiднiй точцi мiста, якнайдалi вiд собору Святого Петра.
– Terra firma, – оголосив пiлот, коли вони приземлилися.
Вiн вийшов iз кабiни й вiдчинив дверi Ленгдоновi й Вiтторii.
Ленгдон зiйшов на землю перший i повернувся, щоб допомогти Вiтторii, але та вже легко зiскочила сама. Здавалося, кожний м’яз у ii тiлi налаштований на одне – знайти антиматерiю, доки не сталося трагедii.
Натягнувши на скло кабiни захисний брезент, пiлот повiв iх до величезного електричного авта, що чекало поблизу майданчика. Авто безшумно повезло iх уздовж захiдного кордону держави – бетонного валу заввишки п’ятдесят футiв, достатньо товстого, щоб устояти навiть перед танками. З внутрiшнього боку стiни через кожнi п’ятдесят метрiв стояв, пильно оглядаючи територiю, швейцарський гвардiець. Авто рiзко звернуло праворуч на вiа делла Оссерваторiо. На роздорiжжi стояли дороговкази:
PALAZZO GOVERNATORАТО
COLLEGIO ETIOPE
BASILICA SAN PIETRO
CAPELLA SISTINA
Водiй збiльшив швидкiсть, i вони поiхали далi тiею самою охайною дорогою повз присадкуватий будинок iз написом RADIO VATICANA. Саме з цього примiщення, усвiдомив Ленгдон, найпопулярнiше у свiтi радiо – Радiо Ватикану – транслюе слово Боже мiльйонам слухачiв по всiй землi.
– Attenzione, – сказав пiлот, рiзко звернувши на кiльце.
Коли авто повернуло, Ленгдон насилу повiрив власним очам. Giardini Vaticani, подумав вiн. Серце мiста Ватикан. Просто перед ними була задня стiна собору Святого Петра. Ленгдон подумав, що бiльшiсть людей нiколи не бачила собору Святого Петра з цього боку. Праворуч виднiвся Палац трибуналу – розкiшна резиденцiя папи у стилi бароко, позмагатися з якою в оздобленнi мiг хiба що Версаль. Суворий на вигляд будинок Governatorato, у якому мiститься адмiнiстрацiя мiста Ватикан, тепер був позаду. А лiворуч попереду височiла прямокутна будiвля музею Ватикану. Ленгдон знав, що в цей приiзд не буде часу на вiдвiдання музею.
– А де всi? – поцiкавилася Вiтторiя, оглядаючи порожнi галявини й тротуари.
Гвардiець подивився на свiй чорний вiйськовий годинник – дивний анахронiзм пiд його пишним рукавом.
– Кардинали зiбралися в Сiкстинськiй капелi. Конклав розпочинаеться менш нiж за годину.
Ленгдон кивнув, невиразно пригадуючи, що перед конклавом кардинали проводять двi години в Сiкстинськiй капелi у спокiйних роздумах i спiлкуваннi з колегами-кардиналами з рiзних куточкiв свiту. Ця традицiя мае на метi поновити стару дружбу мiж кардиналами i полегшити процес виборiв.
– А iншi мешканцi й персонал?
– Задля безпеки i збереження таемницi iм заборонено бути в мiстi, доки не закiнчиться конклав.
– А коли вiн закiнчиться?
Гвардiець знизав плечима.
– Бог один знае. – Слова його прозвучали навдивовижу буквально.
Припаркувавши авто на широкiй галявинi позаду собору Святого Петра, гвардiець повiв Ленгдона з Вiтторiею нагору кам’яною стежкою на викладений мармуром майдан. Перетнувши його, вони впритул наблизилися до стiни собору i пiшли вздовж неi через трикутне подвiр’я, вiа Бельведере до купки будiвель, що тiсно тулились одна до одноi. Вивчаючи iсторiю мистецтв, Ленгдон достатньо «нахапався» iталiйськоi, щоб зрозумiти написи на будинках: Друкарня Ватикану, Лабораторiя з вiдновлення гобеленiв, Управлiння пошти та Церква Святоi Анни. Вони перетнули ще один невеличкий майдан i досягнули мети свого маршруту.
Присадкувата кам’яна будiвля, у якiй мiститься офiс швейцарськоi гвардii, розташована бiля Il Corpo di Vigilanza, на пiвнiчний захiд вiд собору Святого Петра. Обабiч входу, наче двi кам’янi статуi, стояло двое вартових.
Ленгдон мусив визнати, що цi вартовi мають зовсiм не комiчний вигляд. Хоч вони теж були одягнутi в блакитно-золотий однострiй, кожний мав традицiйного «довгого ватиканського меча» – гостреного списа завдовжки вiсiм футiв. Подейкують, що в п’ятнадцятому столiттi пiд час хрестових походiв вiд таких мечiв загинуло безлiч мусульман.
При наближеннi Ленгдона з Вiтто
Сторінка 41
iею вартовi зробили крок уперед i схрестили списи, заступивши вхiд. Один збентежено подивився на пiлота.– I pantaloni, – мовив, показуючи на шорти Вiтторii.
– Il comandante vuole vederli subito. – Пiлот жестом наказав iм вiдступити.
Вартовi з невдоволеним виглядом вiдступили вбiк.
Усерединi було прохолодно. Ленгдон нiколи б не подумав, що адмiнiстративний офiс служби безпеки може мати саме такий вигляд. В ошатних i бездоганно обставлених холах висiли полотна, що iх будь-який музей у свiтi, поза всяким сумнiвом, виставив би в найпочеснiшому мiсцi.
Пiлот показав на бiлi мармуровi сходи, що круто спускалися вниз.
– Сюди, будь ласка.
Обабiч сходiв стояли скульптури, що зображали оголених чоловiкiв. Кожна мала фiговий листок, свiтлiший за кольором, нiж решта тiла.
Велика кастрацiя, подумав Ленгдон.
Це була одна з найжахливiших трагедiй для мистецтва епохи Вiдродження. У 1857 роцi папа Пiй ІХ вирiшив, що точне вiдтворення чоловiчого тiла може викликати хiть у мешканцiв Ватикану. І тому вiн узяв рiзець i молоток i вiдрубав генiталii усiм без винятку чоловiчим статуям на територii мiста Ватикан. Понiвеченi мiсця прикрили фiговими листками з алебастру. Папа попсував роботи Мiкеланджело, Браманте i Бернiнi. Сотнi статуй зазнали кастрацii. Ленгдон часто застановлявся, куди подiлися вiдрубанi пенiси. Може, вони й досi зберiгаються в якiйсь величезнiй скринi десь у Ватиканi?
– Прийшли, – сказав гвардiець.
Сходи впиралися у важкi сталевi дверi. Гвардiець набрав код, i дверi вiдiмкнулися. Ленгдон i Вiтторiя ввiйшли досередини.
Усерединi панувала неймовiрна метушня.
36
Офiс швейцарськоi гвардii.
Ленгдон стояв у дверях i дивився на зiткнення епох у нього перед очима. Переплетiння часiв. Примiщення було розкiшно оздобленою бiблiотекою в стилi Вiдродження з iнкрустованими книжковими полицями, схiдними килимами й кольоровими гобеленами… І водночас тут стояла маса надсучасного обладнання: комп’ютери, факси, електроннi карти комплексу Ватикан i телевiзори, налаштованi на Сi-ен-ен. Чоловiки в смугастих панталонах гарячковито стукали по клавiатурах, уважно слухаючи iнформацiю у футуристичних навушниках.
– Зачекайте тут, – сказав гвардiець.
Залишивши iх, вiн попрямував через усю кiмнату до винятково високого й худорлявого чоловiка в темно-синiй вiйськовiй формi. Той розмовляв по мобiльному телефону й тримався так рiвно, що аж вихилявся назад. Гвардiець щось йому сказав, той швидко глянув на Ленгдона й Вiтторiю i кивнув. Тодi повернувся до них спиною i продовжив телефонну розмову.
Гвардiець повернувся до них.
– Командир Олiветтi за хвилину пiдiйде до вас.
– Дякуемо.
Гвардiець рушив назад до сходiв.
Ленгдон iз цiкавiстю розглядав командира Олiветтi, розумiючи, що це, по сутi, головнокомандувач збройних сил цiлоi держави. Вiтторiя з Ленгдоном чекали, спостерiгаючи за тим, що вiдбувалося в кiмнатi. Гвардiйцi в маскарадних костюмах бiгали сюди-туди, вигукуючи накази iталiйською.
– Continua cercando! – прокричав один у телефон.
– Probasti il museo? – запитав iнший.
Ленгдоновi не потрiбно було досконало знати iталiйську, щоб зрозумiти, що служба безпеки Ватикану зайнята енергiйними пошуками. Це втiшало. Засмучувало те, що, вочевидь, вони iще не знайшли антиматерii.
– Як ви? – спитав Ленгдон Вiтторiю.
Та знизала плечима i втомлено усмiхнулась.
Командир нарештi закiнчив розмову i пiшов через кiмнату до них. Здавалося, що iз кожним кроком вiн стае ще вищий. Ленгдон сам був доволi високий i не звик дивитися на iнших угору, але командир Олiветтi цього вимагав. Ленгдон одразу вiдчув, що командир – чоловiк бувалий, який пережив за вiк чимало бур. Обличчя вiн мав жорстке й енергiйне. Темне волосся було пiдстрижене по-вiйськовому коротко, а очi палали тiею твердою рiшучiстю, яка приходить тiльки за роки сувороi дисциплiни. У всiх його рухах вiдчувалася вiйськова точнiсть, а навушник, старанно схований за вухом, робив його бiльше схожим на офiцера секретноi служби США, нiж на головнокомандувача швейцарськоi гвардii.
Командир звернувся до них англiйською з сильним iталiйським акцентом. Попри величезний зрiст, говорив вiн на диво тихо, майже пошепки. Однак у кожному його словi вiдчувалася вiйськова чiткiсть i категоричнiсть.
– Доброго дня, – сказав вiн. – Я командир Олiветтi – Comandante Principale швейцарськоi гвардii. Це я телефонував вашому директоровi.
Вiтторiя подивилася на нього знизу вгору.
– Дякую, що зустрiлися з нами, сер.
Командир не вiдповiв. Вiн показав жестом, щоб вони йшли за ним, i повiв iх через лабiринт електронних пристроiв до дверей у бiчнiй стiнi примiщення.
– Заходьте, – сказав, притримуючи дверi.
Ленгдон i Вiтторiя опинилися в напiвтемнiй кiмнатi, де стояв довгий ряд монiторiв. На них безперервно змiнювались чорно-бiлi зображення рiзних мiсць комплексу. Перед монiторами сидiв i уважно стежив за картинками молодий гвардiець.
– Fuori, – наказав Олiветтi.
Гвардiець встав i вийшов за дверi.
Олiветтi пiдiйшо
Сторінка 42
до одного з монiторiв. Показуючи на екран, сказав:– Це зображення йде вiд камери, що схована десь у мiстi Ватикан. Пояснiть менi, будь ласка, що це означае.
Ленгдон i Вiтторiя подивились на екран i разом охнули. Зображення було дуже чiтке й не викликало жодних сумнiвiв. На екранi був контейнер з антиматерiею. Усерединi зловiсно виблискувала крапля металiчноi рiдини, пiдсвiтлювана ритмiчним блиманням цифрового годинника. Дивно, але довкола контейнера було майже зовсiм темно, так начебто антиматерiя розташовувалась у якiйсь коморi або в затемненiй кiмнатi. Угорi на монiторi свiтився напис: ПРЯМА ПЕРЕДАЧА – КАМЕРА № 86.
Вiтторiя подивилась на iндикатор на контейнерi i сполотнiла.
– Менше шести годин, – шепнула вона Ленгдоновi.
Ленгдон подивився на годинник.
– Отже, маемо час до… – Вiн змовк, у грудях похололо.
– До пiвночi, – понуро сказала Вiтторiя.
До пiвночi, думав Ленгдон. Для бiльшого ефекту. Очевидно, той, хто минулоi ночi викрав антиматерiю, все чiтко розрахував. Передчуття лиха стиснуло Ленгдоновi серце, коли вiн усвiдомив, що перебувае на вершинi вулкана, який от-от вивергнеться.
Шепiт Олiветтi тепер нагадував тихе шипiння.
– Цей об’ект належить вашiй установi?
Вiтторiя кивнула.
– Так, сер. Його в нас викрали. У ньому мiститься надзвичайно вибухова речовина з назвою «антиматерiя».
На Олiветтi ii слова не справили враження.
– Я добре знаюся на запальних засобах, мiс Ветро, однак про антиматерiю нiколи не чув.
– Це нова технологiя. Треба знайти ii негайно або ж евакуювати всiх iз Ватикану.
Олiветтi повiльно заплющив i розплющив очi, начебто сфокусувавши погляд на Вiтторii наново, вiн мiг зрозумiти суть сказаного якось iнакше.
– Евакуювати? Ви знаете, що тут сьогоднi вiдбуваеться?
– Так, сер. І життя ваших кардиналiв у небезпецi. Маемо близько шести годин. Наскiльки просунулись вашi пошуки контейнера?
Олiветтi похитав головою.
– Ми ще не починали його шукати.
– Як? – Вiтторiя мало не задихнулась. – Але ж ми виразно чули, як вашi гвардiйцi говорили мiж собою, що шукають…
– Шукають – так, але не ваш контейнер, – сухо сказав Олiветтi. – Моi люди розшукують дещо, що вас не обходить.
– То ви навiть не починали шукати контейнер? – надломленим голосом спитала Вiтторiя.
Здавалося, зiницi в Олiветтi зараз зовсiм сховаються десь у нього в головi. Його погляд не виражав нiчого, як погляд комахи.
– Мiс Ветро, так, здаеться, вас звати? Дозвольте щось вам пояснити. Ваш директор вiдмовився розповiдати менi будь-що про цей об’ект по телефону. Сказав тiльки, що треба негайно його знайти. Ми сьогоднi дуже зайнятi, i я не можу собi дозволити кидати людей на завдання, доки не дiстану якихось конкретних фактiв.
– Зараз, сер, важливий тiльки один факт, – мовила Вiтторiя. – Якщо ви не знайдете цього пристрою, то через шiсть годин мiсто Ватикан злетить у повiтря.
Олiветтi залишався незворушний.
– Мiс Ветро, мушу сказати вам iще щось. – У його тонi почулися нотки зверхностi. – Попри архаiчний вигляд мiста Ватикан, кожен вхiд сюди – i громадський, i приватний – устатковано надсучасними датчиками. Якби хтось спробував пронести до мiста якийсь вибуховий пристрiй, його б миттево виявили. У нас е сканери радiоактивних iзотопiв, фiльтри запахiв, що виявляють навiть найслабкiший хiмiчний слiд вибухових речовин i токсинiв. Крiм того, ми маемо найдосконалiшi металошукачi i рентгенiвськi сканери.
– Усе це дуже вражае, – холодно сказала Вiтторiя у тон Олiветтi. – На жаль, антиматерiя не радiоактивна, ii хiмiчний склад – це чистий водень, а контейнер виготовлений з пластику. Жоден iз перелiчених вами пристроiв його б не виявив.
– Але цей контейнер мае блок живлення, – Олiветтi показав на червоний iндикатор. – Навiть найменший кадмiево-нiкелевий акумулятор…
– Батареi теж пластиковi.
– Пластиковi батареi? – Терпiння Олiветтi явно почало вичерпуватись.
– Електролiт iз полiмерного гелю й тефлону.
Олiветтi нахилився до неi, наче бажаючи пiдкреслити перевагу свого високого зросту.
– Signorina, до Ватикану щомiсяця надходять десятки повiдомлень з погрозою вибуху. Я особисто навчаю швейцарських гвардiйцiв основ сучасних вибухових технологiй. І я чiтко знаю, що немае на землi речовини, здатноi зробити те, що ви кажете. Для цього щонайменше потрiбна ядерна боеголовка з активною зоною завбiльшки як бейсбольний м’яч.
– У природи е ще багато нерозкритих таемниць. – Вiтторiя подивилася на нього з люттю.
Олiветтi нахилився до неi ще ближче.
– А можна вас запитати, хто ви така? Яку посаду ви займаете в ЦЕРНi?
– Я старший дослiдник i вповноважена пiдтримувати контакт iз Ватиканом до врегулювання цiеi кризи.
– Пробачте за прямоту, але якщо справдi йдеться про кризу, то чому я маю справу з вами, а не з вашим директором? І що ви хотiли показати тим, що з’явилися до Ватикану в шортах?
Ленгдон подумки застогнав. Неймовiрно, що в такому становищi цей чоловiк здатний турбуватися про одяг. Але Ленгдон вчасно згадав: якщо кам’янi пенiси здатнi
Сторінка 43
викликати в мешканцiв Ватикану хтивi думки, то Вiтторiя Ветра в шортах однозначно становить загрозу для державноi безпеки.– Командире Олiветтi, – втрутився Ленгдон, намагаючись вiдвернути конфлiкт. – Мене звати Роберт Ленгдон. Я професор релiгiезнавства у Сполучених Штатах i не маю нiчого спiльного з ЦЕРНом. Я бачив, як вибухае антиматерiя, i можу пiдтвердити слова мiс Ветри, що це надзвичайно небезпечна речовина. Ми маемо пiдстави припускати, що до Ватикану вона потрапила стараннями одного антирелiгiйного культу, який сподiваеться зiрвати конклав.
Олiветтi повернувся й витрiщився на Ленгдона.
– Жiнка в шортах каже менi, що якась крапля рiдини здатна знищити мiсто Ватикан, а професор з Америки заявляе, що проти нас щось затiвае якийсь антирелiгiйний культ. І що, по-вашому, я повинен робити?
– Знайти антиматерiю, – сказала Вiтторiя. – Негайно.
– Це неможливо. Ваш контейнер може бути де завгодно. Мiсто Ватикан величезне.
– Вашi камери не мають зв’язку з глобальною системою орiентування?
– Зазвичай iх не крадуть. Зниклу камеру можна шукати багато днiв.
– У нашому розпорядженнi не днi, – твердо сказала Вiтторiя, – а шiсть годин.
– І що станеться через шiсть годин, мiс Ветро? – Олiветтi раптом заговорив голоснiше. Вiн показав на iндикатор на контейнерi. – Цей вiдлiк добiжить кiнця? Мiсто Ватикан зникне? Повiрте, я не цяцькаюся з тими, хто лiзе в мою систему безпеки. І менi зовсiм не подобаеться, що в стiнах мiста загадковим чином з’являються незнайомi пристроi. Я занепокоений. Це мiй обов’язок – бути занепокоеним. Але те, чого ви вiд мене вимагаете, неможливо.
– Ви чули про iлюмiнатiв? – Це запитання вихопилося в Ленгдона, перш нiж вiн устиг подумати.
Вiд цих слiв залiзна витримка командира нарештi дала трiщину. Його очi побiлiли, наче в акули, що збираеться напасти на жертву.
– Попереджаю вас. Я не маю на це часу.
– Отже, ви таки чули про iлюмiнатiв?
– Я вiрний захисник католицькоi церкви. – Очi Олiветтi стали гострi, як ножi. – Звичайно, я чув про iлюмiнатiв. Вони вимерли багато рокiв тому.
Ленгдон витягнув з кишенi факс iз зображенням убитого Леонардо Ветри з тавром на грудях i простягнув Олiветтi.
– Я вивчав iсторiю iлюмiнатiв, – сказав Ленгдон, доки Олiветтi розглядав фотографiю. – Менi самому важко повiрити, що iлюмiнати досi iснують, однак це тавро та ще й той факт, що iлюмiнати мають давнi рахунки з мiстом Ватикан, змусили мене змiнити думку.
– Комп’ютерна пiдробка. – Олiветтi повернув факс Ленгдоновi.
– Пiдробка?! – Ленгдон здивовано витрiщився на нього. – Та ви подивiться на цю симетрiю! Ви, як нiхто, мали б усвiдомлювати автентичнiсть…
– Автентичнiсть – це саме те, чого тут бракуе! Можливо, мiс Ветра вам не розповiла, що науковцi ЦЕРНу десятилiттями критикують полiтику Ватикану. Вони постiйно чiпляються до нас iз вимогами, щоб ми спростували бiблiйну теорiю настання свiту, щоб формально вибачилися за Галiлея й Коперника, щоб припинили засуджувати небезпечнi й аморальнi дослiдження. Що для вас бiльше схоже на правду: те, що сатанинський культ чотирьохсотрiчноi давнини ожив i заволодiв зброею масового знищення, чи те, що якийсь жартiвник у ЦЕРНi намагаеться зiрвати священний ватиканський обряд за допомогою блискуче виконаноi пiдробки?
– Це фотографiя мого батька, – сказала Вiтторiя голосом, що аж бринiв вiд гнiву. – Його вбили. Думаете, я б так жартувала?
– Не знаю, мiс Ветро. Але знаю iнше: я не заб’ю на сполох, доки не дiстану пояснення, яке лунатиме переконливо. Мiй обов’язок – бути пильним i обережним… щоб духовнi справи тут творилися з чистим розумом. А надто сьогоднi.
– Принаймнi вiдкладiть конклав, – сказав Ленгдон.
– Вiдкласти? – здивувався Олiветтi. – Яка самовпевненiсть! Конклав – це вам не бейсбольний матч, який можна вiдкласти через дощ. Це священна процедура з суворим регламентом. Що з того, що мiльярд католикiв у всьому свiтi чекають на лiдера! Що з того, що пiд каплицею зiбралися журналiсти! Правила проведення цього заходу священнi й не пiдлягають змiнам. З 1179 року конклави вiдбувалися, незважаючи на землетруси, голод i навiть чуму. Затямте: конклав аж нiяк не вiдкладуть через убивство якогось науковця i краплю бозна-чого.
– Вiдведiть мене до того, хто тут головний, – зажадала Вiтторiя.
– Вiн перед вами, – спалахнув Олiветтi.
– Нi, – заперечила Вiтторiя. – До когось iз духовенства.
В Олiветтi на чолi набрякли вени.
– Духовенства тут зараз немае. За винятком швейцарських гвардiйцiв, цiеi митi у Ватиканi перебувае тiльки колегiя кардиналiв. А вони зiбралися в Сiкстинськiй капелi.
– А куди подiвся камерарiй? – спокiйно поцiкавився Ленгдон.
– Хто?
– Камерарiй покiйного папи. – Ленгдон упевнено повторив це слово, вiдчайдушно сподiваючись, що пам’ять його не зраджуе. Колись вiн начебто читав про дивне правило стосовно переходу верховноi влади у Ватиканi пiсля смертi папи. Якщо Ленгдон не помилявся, то в перiод мiж смертю одного папи й обранням iншого уся влада в державi тимчасово переходить до особис
Сторінка 44
ого помiчника покiйного папи – його камерарiя – простого клерка, який мае наглядати за конклавом, доки кардинали не оберуть нового понтифiка. – Наскiльки я розумiю, зараз головний тут – камерарiй.– Il camerlengo? – сердито перепитав Олiветтi. – Камерарiй – простий священик. Це слуга покiйного папи.
– Але вiн тут. І ви йому пiдпорядковуетесь.
– Мiстере Ленгдон, – Олiветтi схрестив на грудях руки, – це правда, що за правилами Ватикану пiд час конклаву вся виконавча влада переходить до камерарiя, але це тiльки тому, що вiн особа незацiкавлена, оскiльки сам не може бути обраним папою. Це так, нiби ваш президент помер i один iз його помiчникiв тимчасово зайняв Овальний кабiнет. Камерарiй – чоловiк молодий. У питаннях безпеки – та, зрештою, i в усiх iнших – вiн розумiеться дуже поверхово. Так що, фактично, керую тут я.
– Вiдведiть нас до нього, – сказала Вiтторiя.
– Це неможливо. Конклав починаеться за сорок хвилин. Камерарiй зараз у кабiнетi папи, готуеться. Я не турбуватиму його питаннями безпеки.
Вiтторiя розтулила було рот, щоб вiдповiсти, але ii перебив стукiт у дверi. Олiветтi вiдчинив.
За дверима стояв швейцарський гвардiець при всiх регалiях i показував на годинник.
– Е l’ora, comandante.
Олiветтi подивився на свiй годинник i кивнув. Тодi повернувся до Ленгдона й Вiтторii з виглядом суддi, що вирiшуе iхню долю.
– Ідiть за мною. – Вiн вивiв iх з пункту стеження i повiв через увесь зал до маленького прозорого кубрика при заднiй стiнi. – Мiй кабiнет. – Олiветтi запросив iх досередини. Кiмнатка була нiчим не примiтна – стiл, завалений паперами, полицi з теками, складанi стiльцi, водоохолоджувач. – Я за десять хвилин повернуся. Раджу вам за цей час подумати, що ви робитимете далi.
– Ви не можете отак узяти й пiти! – пiдскочила до нього Вiтторiя. – Цей контейнер…
– Я не маю на це часу, – вiдрiзав Олiветтi. – Можливо, менi варто затримати вас до закiнчення конклаву, коли я матиму час.
– Signore, – знову звернувся гвардiець, показуючи на годинник. – Spazzare di cappella.
Олiветтi кивнув i зiбрався йти.
– Spazzare di cappella? – перепитала Вiтторiя. – Ви йдете прибирати капелу?
Олiветтi повернувся i гостро подивився на неi.
– Так, мiс Ветро, йду перевiряти, чи немае там електронних жучкiв. Це називаеться завбачливiсть. – Вiн показав на ii ноги. – Навряд чи ви здатнi це зрозумiти.
Із цими словами вiн голосно грюкнув дверима, аж затремтiло грубе скло. Тодi одним блискавичним рухом витягнув ключ, вставив його в замкову щiлину i двiчi повернув.
– Idiоta! – крикнула Вiтторiя. – Ви не можете тримати нас тут!
Крiзь скло Ленгдон бачив, як Олiветтi щось сказав гвардiйцю. Той кивнув. Олiветтi вийшов з кiмнати, а гвардiець повернувся i втупився в них, схрестивши руки на грудях. На поясi в нього висiв великий пiстолет.
Чудово, подумав Ленгдон. Оце так уклепались!
37
Вiтторiя злостиво поглядала на швейцарського гвардiйця, що стояв за зачиненими дверима кабiнету Олiветтi. Той зиркав так само неприязно. Кольоровий костюм аж нiяк не узгоджувався з його вiдверто ворожим настроем.
Che fiasco, думала Вiтторiя. У полонi у клоуна з пiстолетом!
Ленгдон мовчав. Вiтторiя сподiвалась, що вiн у цю мить напружуе свiй мозок гарвардського науковця, шукаючи якогось виходу. Однак з виразу його обличчя було очевидно, що вiн бiльше приголомшений, анiж замислений. Вiтторiя шкодувала, що так сильно втягнула його в це все.
Першим ii поривом було витягнути мобiльник i подзвонити Колеровi, але вона швидко збагнула, що це без сенсу. По-перше, гвардiець, мабуть, увiйде й вiдбере в неi телефон. По-друге, якщо приступ у Колера проходить так само, як завжди, то вiн, мабуть, i досi неспроможний говорити. Зрештою, це не мае значення… Схоже, Олiветтi зараз так чи iнакше не налаштований нiкому вiрити на слово.
Згадай! наказувала вона собi. Згадай розв’язок цiеi задачi!
Згадування – це один iз трюкiв буддистськоi фiлософii. Замiсть того щоб просити розум знайти вихiд iз, на перший погляд, безвихiдного становища, Вiтторiя просто намагалася згадати його. Упевненiсть, що колись вона знала вiдповiдь, налаштовувала розум на те, що ця вiдповiдь мусить iснувати… й рятувала вiд вiдчаю. Вiтторiя часто вдавалася до цiеi тактики, вирiшуючи проблеми в науцi, якi, на думку багатьох, не мали розв’язку.
Конец ознакомительного фрагмента.
notes
1
Conseil Europеen pour la Recherche Nuclеaire (фр.). (Тут iдалi прим. перекл.)
2
Талса – мiсто в штатi Оклахома.
3
Служба безпеки. Зупинiться (фр.).
4
Нутрощi, кишки (англ.).
5
Grand Unification Theory (англ.).
6
Англiйською «iонний» та «iонiчний» звучить однаково – Ionic.
