Сторінка 1

Покров
Люко Дашвар


Романи Люко Дашвар незмiнно мають успiх у читача. Вона пише так гостро й пронизливо, психологiчно й чутливо, що торкаеться струн душi кожного… Неможливо не спiвчувати ii героям, як неможливо не звернути увагу на гострi, болючi, неоднозначнi питання, якi порушуе письменниця…

Нiч проти 30 листопада 2013 року багато чого змiнюе i в життi краiни, i в долi киянки Мар’яни Озеровоi. Пiсля розмiреного напiвсонного iснування дiвчина опиняеться у вирi подiй i несподiваних зустрiчей: виснажливi чергування на Майданi, зникнення коханоi людини та пошуки нащадкiв у сьомому колiнi славного козака Яреми Дороша, яких прокляла його дружина – зарозумiла шляхтянка Станiслава. Та чи не даремнi пошуки? Адже перед цими щасливцями постае непростий вибiр – незлiченнi скарби, що iх мають успадкувати вiд свого предка, чи кохання i воля…





Люко Дашвар

Покров








Жодну з частин даного видання не можна копiювати або вiдтворювати в будь-якiй формi без письмового дозволу видавництва



Дизайнер обкладинки Ann Lopatina



© Чернова І. І., 2015

© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», видання украiнською мовою, 2015

© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», художне оформлення, 2015


* * *




Роздiл 1



Ярема

Чорноi ночi року 1843-го в курильнi власного маетку з вiкнами в осiннiй голий сад конав шiстдесятирiчний Ярема Дорош – единий син славного полкового хорунжого Петра Дороша, хазяiн гайкiв, млинкiв, нивок, винокурень, сiл у Козелецькому, Остерському й Нiжинському повiтах, двоповерхового кам’яного палацу в Чернiговi та викоханоi садиби в Дорошiвцi на Деснi. Бiлорукий, наче зроду шаблi не тримав, кiстлявий, дужий – хрипiв на турецькiй отоманцi, устеленiй перським килимом, утрачав свiдомiсть, приходив до тями, чiплявся очима за святi лики, нечутно ворушив устами, нiби питав спантеличено: «Уже й час?»

– Отче наш, спаси раба твого Ярему… – плакав бiля отоманки сивовусий служка Дорошiв Савко, витирав хазяiну мокре чоло, з острахом косував на Дорошеву дружину – сорокатрирiчну панi Станiславу, суху вiд самотностi й гордощiв польку з сiм’i збiднiлого шляхтича. До чоловiка не пiдходила, наче мiж ними провалля бездонне. Застигла бiля столу, заставленого люльками з глини, порцеляни, гарбуза, грушi, кукурудзяних качанiв. Склала на грудях руки милосердно, а очi холоднi, злi. Не зважала на лiкаря з нiмчурiв, що той крапав у чарку смердючу мiкстуру для слабкого, тихо балабонив: «Бог дасть, пiднiметься пан Ярема…» Дивилася на чоловiка з ненавистю, напружувала очi, в’iдалася поглядом у блiде лице його, наче намагалася вивiдати потаемнi Яремовi думки, та марно – свiчки перелякано тремтiли: згасали-плакали, ховали Яремовi секрети, сiяли морок – от i край…

– Савко! Свiчок неси! Та не сальних. Восковi бери, – кинула.

Покликала лiкаря, велiла правду мовити.

– До схiд сонця не доживе, – признався нiмець. – Хiба що химородницю Кривошиiху з ii чаклунським зiллям гукнете. Хоч на день поверне живий дух вельмишановному пану Яремi… Бо ж, може бути, вам, милостива панi, який пiдпис вiд чоловiка потрiбен… На заповiтi чи iншому корисному на майбутне документi.

– Не прийде клята ворожка на помiч, – прошепотiла Дорошiвна.

Нiмець перехрестився по-нашому, байдуже глянув на безтямного чоловiка на отоманцi:

– Батюшку б…

– По протоiерея з Козельця вже поiхали, – вiдказала панi Станiслава.

По пiвночi Ярема Петрiв син Дорош раптом перестав хрипiти, задихав вiльнiше, очi стали ясними-дитячими. Тоi ж митi несподiваний рвучкий вiтер розiгнав густi хмари – на небо мiсяць скочив, зiрочки переморгуються. А на порозi Дорошевоi садиби чорна тiнь стала – Кривошиiха.

Ох, та баба страшна… Древня, темна, зморщена, а зуби чистi, мiцнi – усi до одного в ротi. У Дорошiвцi перешiптувалися: вiд Сiркового корiння ворожчин рiд. Бачить те, що оку людському недосяжне, чуе те, що вухо людське почути не здатне, мертвяка оживити може, а сама не вмирае, бо не знайшла ще кому своi знання та силу передати. Скнiе в землянцi при лiсi за версту вiд людей, чаклуе над зiллям, а на помiч ii кликати чи хворих до неi везти марно. «Кому можу допомогти, до того сама йду», – усiм одне вiдказуе.

От i пришкандибала до Дорошiв поночi. Носом повела…

– Не iла душа часнику, то й не пахнутиме, а тут – сморiд грiшний, – мовила Дорошисi в передпокоi.

Посунула до курильнi, наче точно знала – там Дорош iз земним життям прощаеться. Нiхто зупинити не насмiлився. Нема вiдчайдухiв. Тiльки переляканий Савко бiг за ворожкою услiд, кланявся, бубонiв:

– Змилуйтеся, бабо Кривошиiхо! Урятуйте Ярему Петровича! Ще вчора верхи стрiлою лiтали. А веселi ж були! А дужi! З Нiжина ми поверталися. На пасiку заiхали. Пан Ярема каву пили, люльку курили, одпочивали. Там i заночували. Уранцi в Дорошiвку в’iхали, Ярема Петрович на гнiздо свое здалеку глянули, потьмянiли. У курильнi замкнулися. «На самотi побути хочу», – сказали. Панi Станiслава до обiду не сiдали, усе на нього чекали… Не втерпiли, зайшли до курильнi, а Яр

Сторінка 2

ма Петрович на долiвцi хриплять…

Савко замовк на мить, на бабу зиркнув.

– Бабо, чуете? Як хазяiн помруть, i менi не жити!

– Не жити, – Кривошиiха луною.

Увiйшла до курильнi, зоставила ошелешеного Савка за дверима.

Слабкий Дорош лиш очима слiдкував за тим, як худа темна баба стала бiля отоманки, дiстала з-за пазухи потрiскану глиняну люльку, набила травою, розкурила, устромила йому в зуби.

– Листя i квiти терновi, – мовила сухим трiскучим голосом. – Кров очистять, а душу – нi… Курiть, пане Дороше. Викурите люльку, i все, чого перед смертю бажаете, саме на язик полiзе. Допоможу… Не такий ваш грiх страшний, щоби в помочi вам вiдмовити. Курiть…

…Що та клята баба знала? Мить тому Дорошевi й ворухнутися було несила, а люльку на вустах вiдчув, обхопив ii тремтячою долонею, затягнувся, поплив… Чого йому перед смертю бажати? Сонце побачити. І як тiй ворожцi пояснити, що сонце мае iм’я, чорнi брови, густi вii й такi синi очi, що душа плаче вiд щастя, варто лише iх згадати?

Рiк тому на Покрову в козелецькому соборi Рiздва Пресвятоi Богородицi Ярема Дорош уперше побачив свое сонце. Приiхав iз Дорошихою до храму вранцi пiсля всеношноi – у церквi панянок повно. Ох, чув не раз старий Дорош тi покровськi дiвочi молитви чуднi: «Свята мати, Покровонько, накрий мою головоньку хоч ганчiркою, аби не зостатися дiвкою».

– Сонце ясне… – почув тихий шепiт за спиною.

Озирнувся. Бiля iкони Пресвятоi Богородицi тендiтна панночка в капелюшку «баволе», бурнусику й пишнiй спiдницi, розшитiй галунами, дивилася на Матiр Божу, а молилася сонцю…

– Сонце ясне… Ти святе i чисте. Освiтлюеш i гори, i доли. Освiти мене, рабу Божу Перпетую, перед панами, перед попами, перед царями, перед усiм свiтом християнським…

Перпетуя – iкона Дорошева… Того ж дня в домi предводителя козелецького повiтового дворянства зграйка панночок на чолi з хазяйською донькою Доллi розлилася буфетною, де гостi перед обiдом розважалися горiлкою, кав’яром i устрицями. Доллi притисла до грудей розцяцькований альбом у коштовнiй шкiрянiй палiтурцi, вигукнула екзальтовано:

– У свято Покрови просимо щиросердних гостей залишити благi побажання в дiвочих альбомах!

Гостi бровами поворушили – бач, яких вольностей предводительська донька в Санкт-Петербурзi набралася! – та писати побажання в дiвочi альбоми кинулися завзято. Дорош спостерiгав за тим дiйством iз крiсла в дальньому кутi буфетноi з чаркою французькоi горiлки в руцi, коли до нього наблизилася тендiтна синьоока панночка, простягнула альбом:

– Чи не буде ваша ласка й менi в альбом написати…

Галуни на пишнiй спiдницi… Голосок тремтить. Дорош глянув у тi очi й пропав. Терпляче дочекався гусячого пера, що воно переходило з рук у руки, поклав на покерний столик простенький альбом… Писав, ледь стримував молодече азартне хвилювання – залило по вiнця, скаламутило думки, оголило бажання.

«Уранцi сьогоднi чув дивну молитву я – ви, ясна й гожа, свiтла панночко, просили сонце, щоби воно освiтило вас. Почув я тi слова, та не зрозумiв, бо ви сама – сонце! На кого глянете прихильно – тому вже й щастя. Душа моя грiшна впала в чисте море ваших синiх очей, серце мое шепоче ваше прекрасне iм’я – Перпетуя, думки моi тiльки про вас, моя дорогоцiнна панночко. Мрii моi тiльки про те, щоб i мене освiтив ласкавий погляд очей ваших ясних.

Вiрний до скону раб ваш

Ярема Петрiв Дорош».

До Дорошiвки повертався не в колясцi з набундюченою дружиною – i кав’яр iй у предводительському домi гiрчив, i печеня зажирна, i гриби надто солонi, – поскакав верхи. Усмiхався у вуса, та не задурно: у Козельцi залишився вiрний Савко з таемним завданням хазяiна дiзнатися геть усе про дивне створiння на iм’я Перпетуя.

Назавтра вже знав: мiщанку Перпетую сiмнадцяти рокiв вiд народження худого дворянського роду Ізоватових з мiстечка Бахмут Катеринославськоi губернii виписала собi донька козелецького предводителя, аби та ii музики навчала. Столуеться з хазяями й обдарована iхньою особливою дружньою прихильнiстю за сумирний норов i шляхетнi манери, а живе у флiгельку на задньому дворi, де й усi iншi вченi люди кiмнатки мають: i студент-математик iз Киева, i горбоноса француженка, що вона читае предводительцi любовнi романи перед сном, i садiвник-саксонець.

– Не губiть! – тiльки й прошепотiла перелякана Перпетуя, коли за два днi по Покровi посеред ночi на порозi ii кiмнатки став натхненний Дорош – кiстлявий, дужий. Вуса бiлi, а очi молодi!

Вiдступив. Сиву голову схилив. Уже хотiв податися геть, та побачив розгорнутий альбом Перпетуi, а в ньому свое щире послання мальованими квiтами i янголами прикрашене. На колiна впав.

– Довiртеся менi, милостива панночко! Красне щастя перед вами килимом простелю, розiб’юся, щоби гожа посмiшка нiколи не покидала вашого личка бiленького. Щоби вашi очi синi вiд радостi сяяли… А як огидний я вам – дозвольте хоч здалеку на вас милуватися.

– Не огиднi ви менi! – у синiх очах сльоза, серце калатае. Двi ночi все читала-перечитувала Яремине послання в альбомi, власних мрiй ляка

Сторінка 3

ася, бо у мрiях поряд iз Перпетуею дужий кiстлявий Ярема стояв, а хiба можна? Грiх…

Перпетуя… За мiсяць у дiм предводителя козелецького повiтового дворянства навiдався чернiгiвський багатiй Павло Гнатович Галагута з дивною пропозицiею уступити йому музикантшу з Бахмута за п’ять тисяч срiблом для благоi справи – органiзацii крiпацького оркестру. Жодна жива душа, крiм вiрного Дорошевого Савка, i не здогадувалася: дiе Галагута на прохання давнього друга свого Яреми Дороша, з яким вони ще Наполеошку гнали, а конi несуть юну Перпетую не до Галагутиного палацу в Чернiговi, а в мальовничий тихий маеток Дороша в глухому селi за десять верст вiд Нiжина, де з ласки хазяiна у флiгелi на задньому дворi доживав вiку його самотнiй немiчний дядько – вiсiмдесятилiтнiй Самiйло.

Ох i справ стало в Яреми Дороша в Нiжинському повiтi!

Уiдлива панi Станiслава пiдрахувала: днiв зо двадцять на мiсяць чоловiка вдома нема. Спочатку не тривожилася: з часiв вимушеного замiжжя, коли ii, родовиту шляхтянку, вiддали за багатого козака зi старшини, що його батько тiльки-но дворянський титул отримав, вiдгородилася вiд нелюба стiною пихи й зневаги – роби, що заманеться, менi однаково! Я тебе просто терплю! Затято витравлювала з власного лона Яремине сiм’я, наче сподiвалася на скору наглу смерть його i другу, бiльш привабливу партiю. Та козацький син щоночi валив пихату польку на постiль, i двадцять рокiв тому Станiслава таки народила сина Валерiана, що вiн став ii скарбом, надiею й сенсом життя. Поки Валерiан крутився поряд, сiмейне життя Яреми i Станiслави ще так-сяк трималося купи, та пiвроку тому Валерiан вiдбув до нiмецького Кiля науки гризти, i в затишному маетку в Дорошiвцi оселилася така сiра цупка порожнеча – селяни хрестилися з острахом, випадковi вовки вили з переляку. Дорошi спiвiснували пiд одним дахом, та не бачилися по кiлька днiв: Ярема облаштував собi барлогу в просяклiй тютюном курильнi – там i справи вiв, i одпочивав, i тримав колекцiю архiвних документiв про звитягу Чернiгiвського козацького полку, яку збирав протягом усього життя. І тiльки коли до Дорошiвки навiдувалися гостi чи дружина без церемонiй нагадувала про чоловiчий Яремин обов’язок, ненадовго полишав свiй притулок.

– Щоби ти й згинув у тiй курильнi, пес! – роздратовано цiдила панi Станiслава, лишаючись сама-самiсiнька в родиннiй опочивальнi пiсля нечастоi тваринноi похiтливоi близькостi з нелюбом. От уже варвар брудний! Зайде, спiдне спустить, навалиться – нiби возом панi придавить, – свое зробить i гайда!

Та пiсля Покрови чоловiк жодного разу не зазирнув до опочивальнi, а ближче до Рiздва панi Станiслава помiтила в Яреминих очах дивне, незрозумiле милосердя – наче жалiв всохлу дружину вiдчайдушно, щиро й вiд того жалю смертi iй сердечно бажав, як ото коняцi старiй випрацьованiй, щоби вже не мордувалася й чоловiковому серцю волю дала.

Захвилювалася Дорошiвна. Ураз вирiшила сiмейнi обiди вiдродити. З гостями, з музиками, з наiдками i мiцними горiлками, пiсля яких язики розв’язуються, а ноги з дому не несуть. Марно клопотала та грошики на гостиннiсть витрачала – скоро упевнилася: завелася в Яреми втаемничена полюбовниця. Манить до себе повсякчас – спали би чоловiк з дружиною в однiй постелi, ii б iм’я шепотiв увi снi щоночi. Сертук i чоботи новi собi замовив… Камiнцi коштовнi в кисетi – а для кого?! Хустка набивна шовкова, що за ними купцi до поганцiв iздять, у шухлядi прихована. З Москви палантин на соболях виписав… «Маю обдарувати дружину губернаторську… – буркнув. – Аби вiд губернатора менi у справах усяка користь i допомога були». А очi вiдвiв.

Розлютилася Дорошиха. Ах ти ж, свиня безрiдна! Шляхтянка родовита тобi молодiсть вiддала! Сина народила, а ти в гречку… Зi шкiри лiзла, аби потайки вiд чоловiка iм’я паскудноi дiвки дiзнатися й зi свiту зжити – марно, хоч Дорошева таемниця якимось боком уже вилiзла на язики мiсцевоi знатi: у панських домах Козельця, Чернiгова i Нiжина плiткували про нiкому не вiдому немiсцеву, скорiш за все iноземну розпусницю, яка вкрала Дорошеве серце i яку поважний пан ховае десь так ретельно, що нiкому й досi не вдалося ту кралю побачити.

– Щоби сiм’я твое навiки порожнiм стало! Щоби могила тобi за постiль! – роз’ярилася панi Станiслава пiсля того, як плiтки тi до неi доповзли. Щодня Боговi поклони била: покарай його, Господи!

Дорошевi й без прокльонiв дружини душа болiла. Щоразу на крилах летiв до мальовничоi садиби пiд Нiжином, де пiд боком старого дядька Самiйла поселив Перпетую з десятком крiпакiв iй на служiння, та чим ближче пiд’iжджав, тим дужче стискалося серце. «Занапастив я тебе, Перпетуе! – плакала душа. – Красне щастя обiцяв, усьому свiтовi мрiяв показати красу твою незбагненну, а зачинив у чотирьох стiнах, як злодюжку за провину яку! Обманув… Та хiба маю сили вiд тебе вiдмовитися, вiдпустити в бiлий свiт вiльною птахою? Скорше вмру!»

– Не журiться, – Перпетуя зустрiчала з посмiшкою. – Вiрю я вам, Яремо Петровичу, як би батьковi покiйному чи матiнцi рiднiй вiрила. З доброi волi я отут вас щ

Сторінка 4

дня виглядаю, мiй янголе добрий. Лишень скажiть, якщо ваша ласка, чи довго ще нашого щастя чекати, коли ви приiдете й уже нiколи не покинете мене.

Дорош чорнiв, цiлував бiлi рученьки до безтями.

– Ягiдко моя дорогоцiнна! Сонечко ясне! Тiльки у ваших обiймах дихаю, а як немае вас поряд – думка про вас змушуе гортати днi, щоби дочекатися новоi зустрiчi нашоi. Потерпiть, люба моя Перпетуе. Клянуся серцем своiм, що живе тiльки любов’ю до вас, – скоро наше щастя! – молов-мордувався, гадки не мав, як розрубати вузол, що сам його й закрутив.

У любовi, тривогах i вiдчайдушних Дорошевих обiцянках згасла осiнь, завiрюхами пролетiла зима, а навеснi Дарка, дiвка-крiпачка, що прислужувала Перпетуi, нашепотiла пану, коли той одного разу приiхав до тихоi садиби пiд Нiжином:

– Важка наша Перпетуюшка… З самоi зими важка. Вона ж молодюсiнька, не всього навчена, от i не розумiе, з чого iй млосно та все капустки квашеноi хочеться. Я iй усе чисто розтовкти хотiла, а Перпетуюшка лиш почула – у сльози. Не хочу, голосить, щоби мое дитятко байстрюком на свiт Божий народилося. Хоч би руки на себе не наклала зi смутку…

– Перпетуе! Птахо моя легкокрила! – Дорош iшов анфiладою кiмнат, стривожено кликав свое щастя, та вперше Перпетуя не зустрiчала свого доброго янгола.

– У бiблiотецi панночка, – доповiла крiпачка, отримала срiбний карбованець.

Ще нiколи не бачив засмучений Дорош, щоби так горювали синi очi. Тремтiла бiля вiкна. Почула Яремин голос, стрепенулася, рученята до грудей притисла, в очi йому глянула… «Погубили ви мене навiки, вельможний пане…» – прочитав, не помилився.

Застиг. Лиш мить думав. Вийшов, залишив розгублену Перпетую в ще бiльшому вiдчаi. Посунув до опочивальнi, зняв iз покуття iкону Пресвятоi Богородицi, з нею й повернувся до бiблiотеки. На колiна перед Перпетуею впав, на Богоматiр перехрестився…

– Хай покарае Мати Божа, якщо хоч слово нещире з вуст моiх злетить, – замовк, голову опустив. – Тяжку ношу звалив я на плечики вашi слабкi, сонце мое… Думав, сам-один… за нас обох… зможу щастя наше в долi вiдвоювати, та не виходить… Треба, щоб i ви, мое серденько, на себе ту турботу взяли… За майбутне дитяти невинного, яке носите пiд серцем…

Не вiдповiла. Зiщулилася, наче батiг побачила.

Зiтхнув.

– Один тiльки шлях у нас, Перпетуюшко… Вимолити в Бога кiлька мiсяцiв життя для дядька мого старого – Самiйла Дороша.

Здивувалася. На янгола свого доброго приголомшено зиркнула: усю холодну пору, що Перпетуя провела в затишному маетку пiд Нiжином, жодного разу не бачила старого немiчного Самiйла – куняв iз ранку до ночi та з ночi до бiлого дня у флiгельку на задньому дворi, на подвiр’я не виходив.

– Повiнчаемо вас iз Самiйлом… – видушив Ярема, потьмянiв. – Щоби дитятко наше фамiлiю мало… Бо нема в краi нашому закону, який би дав менi волю нашу дитинку всиновити. Отака бiда… Як приймете цей мiй намiр без гнiву… Станете вiнчаною дружиною Самiйла Дороша для люду, а постiль з ним не дiлитимете – не хвилюйтеся! Про все подбаю… І побачите Самiйла двiчi в церквi – як вiнчатимуть вас та як вiдспiвуватимуть його… Недовго дядьковi лишилося: ще до народження дитятка нашого, так мiркую, удовою станете… Я до часу того всi справи своi хазяйськi владнаю ретельно, аби мався нам iз вами достаток для життя гiдного. Не тут… Тут злi язики жити не дадуть. Народите, i поiдемо, куди ваш пальчик вкаже, бо не покину вас. Бiля вас серцем грiтимуся! Ми з вами, радосте моя, житимемо в любовi, не в грiху. І чекатимемо, поки вiддасть Боговi душу вiнчана моя дружина Станiслава. Пiсля того повiнчаемося й повернемося в рiднi краi чи залишимося, де побажаете. Отодi тiльки зможу подати прохання про всиновлення дитиноньки нашоi. А коли то стане – Бог знае, та я бiльше не покину вас нiколи, мое серденько.

Хитнувся, на Перпетую очi пiдвiв.

– Отак вчинити маемо, бо немае iншого шляху. На колiнах благаю згодитися заради всього святого!

Перпетуя на Дороша вологими очима глянула, поряд iз ним на колiна впала, притулилася до кiстлявого Яреминого плеча.

– Довiрилася я вам раз i до скону… Як скажете, так i буде. Вiзьмiть мене за руку, янголе мiй добрий… Ведiть до щастя нашого, тiльки не покиньте…

– Нiщо нас не розлучить, моя пташечко! – сльози на очах, обнiмав Перпетую нiжно, гладив по косах, цiлував синi очi. – Тепер, бачте, i померти не можу, коли б хто i схотiв чи зурочив. Немае у смертi надi мною сили! Ви – моя мiць, люба! Ви… i невинне дитятко наше.

Ох, дарма солов’ем спiвав – не все сталося, як гадалося.

Пiсля Великодня в маленькiй сiльськiй церковцi пiд Нiжином мiщанка Перпетуя Маркова Ізоватова вiнчалася з Самiйлом Андрiевим Дорошем – старого витягли з флiгелька, одягнули у гарну одежину, що ii для похорону давненько в скринi зберiгали, два мiцнi парубки з крiпакiв на собi дотягли немiчного пана до таратайки, i добре, що Ярема наказав iм за тою таратайкою верхи до церкви мчати, бо, якби перед вiвтарем не пiдтримували старого нареченого попiд руки з двох бокiв, отам би завалився i преставився. Та Бог милув

Сторінка 5

в. Перпетуя повернулася до затишного маетку пiд Нiжином вiнчаною дружиною Самiйла Дороша. Ярема обiймав свое щастя, божився:

– Недовго нам у розлуцi бути, Перпетуюшко. Дитинка народиться – поiдемо геть. Усе для того зроблю!

До осенi дзигою крутився: потайки вiд законноi дружини розпродав далекi хуторцi, млинки, гайки. Купив багатий маеток на Катеринославщинi – та не просто: за купчою старий Самiйло Дорош дарував розкiшний дiм iз садом i господарськими будiвлями молодiй дружинi своiй законнiй Перпетуi.

– Ох, i ловко я все зметикував… – тiшився Ярема.

Навiть звозив у новий дiм вагiтну Перпетую, щоби юна панi маеток оглянула й усе на ii смак у тiм обiйстi зробити до зими, коли, за пiдрахунками Дороша, на свiт Божий мало з’явитися iхне дитя, змiцнитися бiля мамчиноi грудi, аби витримати неблизький переiзд до нового гнiздечка. Складав i складав грошики докупи – i пiанiно в Перпетуi стоятиме, i суконь iз Варшави досхочу, i дитятi на пiвжиття вистачить. І стайню мрiяв на новому мiсцi завести, i пасiку, i винокурню непогано б. І парк розкiшний – щоб i фонтани, i потiчки дзюрчали, i алеi, i заростi затишнi. І вишень насадити, бо Перпетуя попросила: «Хай би вишнi в саду росли».

Усе до ладу складалося, тiльки старий Самiйло й не думав помирати.

– І хай живе, – махнув рукою Ярема. – Геть не заважае… Куняе собi в крiслi, нiкому клопоту не завдае.

За день до Покрови, рiвно за рiк пiсля того, як Ярема Дорош уперше перестрiв у храмi Божому синьооку юну панночку, в затишному маетку пiд Нiжином Перпетуя народила справного хлопчика – синьоокого, чорнобрового. А сама геть заслабла. Тремтiла на постелi тоненькою гiлочкою – анi сил, анi бажань.

Ох, Дорош злякався. Дитятку – бабiв-годувальниць, сам – до церкви.

– Та що ж це, Господи?… Мене бери! Я – старий грiшник, а Перпетуюшка свята, чиста!

За тиждень поклони бив – дякую! Порожевiла Перпетуюшка, хвала тобi, святий Боже! Нинi всмiхнулася – сонце засяяло. Завтра радiсть iй сил додасть – панотець приiдуть синочка хрестити! Гнатиком наречуть – Гнатом… Самiйловичем Дорошем. А про те, скiльки золотих червiнцiв Ярема Петрiв Дорош за те поповi в долоню насипав, Перпетуi знати не треба, нi! Нащо iй той смуток? Дорош iй красне щастя обiцяв, не людську пiдозрiлiсть i зневажливi погляди косi. Охрестять, i перед вiд’iздом тiльки одна марудна справа на Дорошевiй шиi залишиться: урештi ошелешити правдою погордливу Станiславу. Сказати: вибачте, дружино ви моя вiнчана! Добро помiж нас усохло, як груди вашi, але на смiх вас не пiднiму, образити нiкому не дам, бо ви – мати сина нашого Валерiана, а хто матiр дiтей своiх не шануе, той сам доброго слова не вартий. Щоби злi язики ваше iм’я гiдне не трiпали, усiм оголошую, що у справах хазяйських iду далеко, нескоро повернуся, а ви, бiдолашна, правду знайте: нiколи не повернуся! Дав менi Господь бальзам, який усi моi рани гоiть, i тiльки в тому мое життя. Простiть, якщо гордощi дозволять, знайте: сумирно чекатиму, поки Господь не покличе вас до себе. Жодним словом i нiколи не проситиму святого Бога, щоби вкоротив роки вашi. Благатиму, щоби дав вам багато лiт i зим, аби радували серце сина нашого Валерiана. У турботах своiх не забув я про гiдне життя ваше – половину статкiв своiх i маетностей, включно з улюбленою садибою моею в Дорошiвцi, лишаю Валерiану за умови, що син наш по поверненнi з нiмецького Кiля, стане для вас мiцною пiдтримкою, дбатиме про вас повсякчас, виконуватиме розумнi бажання вашi без супротиву. Якщо ж син наш Валерiан знехтуе цiею моею настановою, усi маетностi наказую лишити у вашому розпорядженнi, аби не мали ви нi в чому вiдмови. Надалi самiй вам i вирiшувати, на яке майно син наш Валерiан заслужив.

Разiв зо сто те каяття промовляв подумки, усе розмову вiдкладав.

– Не час, – бубонiв, лиш бачив настороженi злi дружининi очi. – Пожитки в Катеринослав перевезу, Перпетую з малям вiдправлю, перед самим вiд’iздом Станiславу на розмову покличу.

Наприкiнцi холодного вiтряного листопада Перпетуя остаточно одужала, Гнатик змiцнiв i Ярема вирiшив: час…

– Зi спокiйним серцем до Катеринослава вас проводжаю, серце мое, – казав схвильованiй Перпетуi, показував купчу на маеток. – До свого дому iдете законною хазяйкою. Правда, доведеться й дядька Самiйла з вами вiдправляти, та вiн нам не завада – i ранiше не заважав, i надалi, як Бог не прибере…

Перпетуя не слухала. Притискала до грудей бiлi рученята на порозi затишноi садиби пiд Нiжином: служниця Гнатика колихала, крiпаки в екiпаж торби i скринi складали, слабкого дядька Самiйла прямо в крiслi до тарантаса тягли. Вози з пожитками ще напередоднi вiдбули до нового гнiзда юноi Дорошихи.

– Чом без вас iдемо, янголе мiй добрий? – Перпетуя заглядала Дорошевi в очi, благала. – Дозвольте вас дочекатися… Щоби разом…

– І дня бiлого не сумуватимете без мене, Перпетуюшко, – заспокоював Дорош панi, вiддав iй купчу, наказав сховати надiйно. – Вiдбути слiд зараз же, бо на поштових станцiях домовлено – вiд сьогоднi свiжi конi на вас чекатимуть, щоби не мордуват

Сторінка 6

ся Гнатику в дорозi довго, щоби скорше в новiй колисоньцi гарнi сни бачив. А в мене ще одна важлива справа лишилася…

Дорош замовк, наче кумекав, чи варто признаватися Перпетуi про тяжку, як могильний хрест, розмову зi Станiславою. Зiтхнув, вирiшив брехати.

– Маю забрати з Дорошiвки скриню з червiнцями золотими… Ще вiд дiда той скарб. Гнатиковi на помiч буде… – мовив.

Перпетуя глянула на Дороша тоскно.

– Не вiдпустять вони вас…

Потьмянiв Дорош. Зрозумiв: не за червiнцями Перпетуюшка плаче. Панi Станiславиного гнiву праведного боiться до смертi.

– Червiнцi не вiдпустять? – спину гоголем. – Сонце мое ясне! Їдьте з Богом спокiйно, не рвiть серце. Вихором до Дорошiвки злiтаю, за день верхи в путь зрушу. Кiнь у мене добрий, дощем, хвала Боговi, не пахне. Незчуетеся, як нажену вас iз Гнатиком i вже далi – разом.

Голiвоньку опустила.

– Пiдкоряюся волi вашiй, янголе мiй добрий.

Гнатика на руки прийняла, до екiпажу сiла. Баба-годувальниця поряд умостилася, служка з крiпачок, дiвка-кухарка, нiмкеня-гувернантка. У тарантасi разом зi старим Самiйлом двiйко парубкiв дядьковi на допомогу. Вiзник батога дiстав…

– Помалу жени, – наказав Дорош схвильованим низьким голосом. Тривогу вiдiгнав, гукнув уже суворiше: – Як панi з дитиною хоч скривляться – голову вiдiрву.

– Як на руках понесу! – задьористо вигукнув вiзник, хльоснув батогом. – А ви, гнiдi моi ласкавi, пiшли! Но-о-о…

Дорош не проводжав поглядом екiпаж, що вiн нiс у далекий Катеринослав його найбiльшу дорогоцiннiсть – його сонце, його Перпетую. Гукнув Савка – на коня, i – у Дорошiвку. Летiв верхи, жахався: усе! Усi шляхи в один злилися, не повернути назад. Ярився, картав себе, реготав: ото козацький син… Щастя свого злякався! Та чим ближче до Дорошiвки, тим менше смiху. Повернув на пасiку.

– Отут заночуемо, – Савковi.

Чорну нiченьку очей не зiмкнув – усе люльку смоктав, каву сьорбав, думи думав. Аж – свiтанок. Схаменувся. На коня – i гайда. Не жалiв гнiдого – усе пiдганяв, а садибу уздрiв – тпру… Глянув на бiлий дiм i заплакав.

– Не тривож мене, – наказав вiрному Савковi. – На самотi хочу побути годину малу.

У курильнi зачинився, пару чарок горiлки французькоi хильнув для хоробростi, аби розмова з вiнчаною дружиною Станiславою легше далася, дiстав зi схованки чималу скриню… У нiй кредитних бiлетiв на пiвмiльйона срiблом, камiнцiв самоцвiтних жменя, коштовний кинджал, оздоблений золотом i смарагдами, ковбаска червiнцiв золотих. Доклав у скриню улюблену люльку трофейну порцелянову, що вона мала вигадливу пiдставку у виглядi напiврозкритоi троянди, перехрестився, щоби Господь дав сил на розмову з Дорошiвною, уже зробив крок до порога, та раптом здригнувся судомно – упав на долiвку i знепритомнiв.

Очi розплющив – нема сонця.

…Темна Кривошиiха чула Дорошевi жалi.

– Сонця не просiть, пане Дороше, – мовила. – До сходу до Бога пiдете.

– Сам себе зурочив, – прохрипiв Дорош, згадав, як смертi собi просив, коли пiсля пологiв занедужала тендiтна Перпетуя.

– Не самi… Дружинонька вимолила. Знала про сердечну таемницю вашу… Надто гнiвалася… Вас у гроб зажене – сльози не зронить, не зупиниться – вдача не та. Поки втiху вашу сердечну й плiд любовi вашоi не згубить – не матиме спокою.

Дорошевi перед очi – Гнатик, Перпетуюшка…

– Урятуй iх…

– Тiльки вам iх захистити доля, – прорипiла Кривошиiха.

– Збиткуешся, клята ворожко?! – одними вустами прошепотiв слабкий.

Кривошиiха насупилася, забубонiла:

– Сто двадцять шiсть кiсток крутить-ломить – то сто двадцять шiсть предкiв ваших до сьомого колiна в могилах стогнуть. Усiх згадати треба… Усiх покликати на iм’я, яким нарекли при хрещеннi душу православну. Батькiв, дiдiв-прадiдiв, аж до прадiдiв ваших прадiдiв. Захисту попросити для нащадкiв своiх до сьомого колiна. Як усiх згадаете, нiкого не оминете – отодi встануть душi предкiв ваших на захист сiм’я нащадка свого. Не барiться, пане Дороше… Спливае ваш час. Кличте предкiв ваших до сьомого колiна, як хочете красноi долi для дiтей-онукiв ваших.

– Мамо… – прохрипiв Дорош слабко. – Нене моя рiдненька. Ганно Миколаева, в дiвоцтвi Кандиба. Поможiть сину вашому, Христом-Богом прошу. Батьку… Петре Андрiiв Дорош. Не гнiвайтеся. Станьте до захисту. Дiди моi славнi… Андрiю Никифорiв Дорош, Миколо Семенiв Кандиба… Баби моi милостивi… Параско Іванова, у дiвоцтвi Перелаз, Мотре Федорiва, у дiвоцтвi Соловатова… І до вас кланяюся. Прадiди моi хоробрi! Никифiр Свиридiв Дорош, Семен Романiв Кандиба, Іван Миколаiв Перелаз, Федiр Калiстратiв Соловатов… Синовi своему Валерiану розповiдав про ратнi подвиги вашi. Не полиште сiм’я правнука свого на погибель.

Дорош задихнувся, замовк. Кривошиiха всмiхнулася сумно.

– Четверте колiно ще пам’ятають люди. Прадiдiв iмена знають, а прабабiв – не всi.

– Прабабцi моi… – вперто прохрипiв Дорош. – Варка Гордiева, у дiвоцтвi Голованова, Орися Іванова, у дiвоцтвi Шелест, Настка Костянтинова, у дiвоцтвi Прищ, Юстенiана Анджеева, у дiвоцтвi Ковальська… Згляньтеся над долею правнука вашого…

Сторінка 7

Дорош хапонув ротом повiтря, скосував на Кривошиiху тьмянi очi.

– Скажiть святу правду, бабо… Як забуду когось… Чи Бог прибере, не дасть усiх згадати… Згине моя Перпетуя i син наш Гнатик?

– Бог дасть, не згинуть. Та боронити iх важче стане.

Дорош напружився – синя жилка на скронi – зашепотiв:

– Дiди дiдiв i бабiв моiх… Свирид Олексiiв Дорош, Роман Іванiв Кандиба, Микола Флорiв Перелаз, Калiстрат Павлiв Соловатов… Гордiй Петрiв Голованов, Іван Юр’iв Шелест, Кость Гнатiв Прищ, Анджей Радославiв Ковальський… Баби дiдiв i бабiв моiх… Катерина… Павлина… Ганна… Дарка, здаеться. Замiжнею за Калiстратом була така – Дарка-попiвна. Олена Голованова, Ксеня, Уляна i ця… Марта з Люблина, що за Ковальського вийшла…

– Лиш два колiна згадати лишилося, пане Дороше, – рипнула Кривошиiха. – Шосте i сьоме. Дiдiв i прадiдiв ваших прадiдiв.

…Уже перед сходом сонця вимордуваний Ярема з останнiх сил ворушив устами, змок – сорочка хоч викручуй:

– Богдан… Прадiд прадiда мого Никифора Дороша…

– Сто двадцять п’ять… – помагала Кривошиiха. – Останне iм’я назвати лишилося, пане Дороше… Дружину Богданову як звали?

Дорош захрипiв, широко розплющив очi, нiби посеред суцiльного мороку раптом побачив сонце…

– Перпетуя… – прошепотiв i вiддав Боговi душу.

Кривошиiха глянула у вiкно – перший промiнчик сонячний мряку розганяе. Перехрестилася.

– Господи… Прийми душу раба твого Яреми, – мовила лагiдно, склала небiжчиковi руки на грудях, закрила очi мiдяками. – Спiть з миром, пане Дороше. Тривоги мирськi вiднинi чужi душi вашiй. Почуете – не здригнетеся…

Не договорила.

Разом iз першим променем вранiшнiм до курильнi увiйшла Дорошиха. Холодно зиркнула на бездиханного чоловiка, поклала на груди хрест, обернулася до управителя маетком пана Струка, що вiн сам був з рiдних краiв панi й вельми шанував господиню.

– Савка в пiдземелля! – наказала, як льоду накидала. Насторожено глипнула на Кривошиiху, простягнула iй кисет iз мiдяками. – Вельми дякую, що втiшили чоловiка мого в останнi хвилини його життя грiшного. У вiтальнi для вас чай зi здобою. Вiдвiдайте, аби наголодно додому не повертатися.

Вiдповiдi не чекала – вимелася з курильнi, лишила Кривошиiху бiля мертвого чоловiка. Не бачила, як баба лишила кисет бiля чималоi, повноi скарбу скринi, як пiдв’язала бiлою хусткою вiдвисле пiдборiддя мерця, засунула за пазуху стару потрiскану глиняну люльку й подибала геть.

Не до ворожки було всохлiй Дорошисi – дочекатися не могла, поки сконае зрадливий чоловiк, аби витрясти душу з його вiрного Савка. При живому Дорошевi чiпати слугу не наважувалася, та цим осiннiм ясним ранком спускалася до пiдземелля пiд маетком – тремтiла вiд лютi: Савко всi Яремовi таемницi знае… Хай тiльки спробуе викобелюватися!

– Хвойду як звати?! – Вхопила сивовусого слугу за сорочку, смикала вiдчайдушно.

– Змилуйтеся, панi… Нiчого не знаю, – бурмотiв переляканий Савко. – Пан вiдклигають, ви в нього самi попитайте…

– З пана твого Господь Бог нинi питатиме! А ти, пiдлий хлопе, менi всю правду викладеш: хто та хвойда, де ii чоловiк мiй негiдний ховав вiд ока людського та гнiву Божого!

– Хазяiн… померли? – розридався Савко, до стiни прилип – вiд страхiв сiрий. Ох, не брехала Кривошиiха… Не стало пана – панi з Савка шкуру знiме.

– Здох! – прошипiла панi. – Не прийде на помiч.

Савко скрутився бiля холодноi кам’яноi стiни – трусився, одне молов:

– Мати Божа, Святий Боже, спасiть i збережiть раба свого Савву.

Панi Станiслава плюнула Савковi помiж очi, велiла управителевi Струку хлопа до стiни прикувати – бити немилосердно без упину, поки вся правда з нього не полiзе: ще до чоловiкових похорон хотiлося Дорошисi покiнчити з клятою хвойдою, яка ii перед усiм повiтом на посмiховисько виставила. Та Савко мовчав. Уже приiхали протоiерей iз Козельця, позбiгався люд iз Дорошiвки пана обмити та до переходу в iнший свiт пiдготувати. Уже й сусiдське панство з’iхалося зi своiми спiвчуттями манiрними та порадами пустими покласти тiло небiжчика в льодовник i не ховати, поки Валерiан з Кiля не приiде, а Струковi так i не вдалося вичавити iз Савка анi слова.

По обiдi розлючена панi Станiслава влетiла в пiдземелля. Вихопила важкий батiг iз рук ошелешеного управителя.

– Хто так б’е?! Ось як бити маеш! – верескнула люто.

Замахнулася, переперезала побитого Савка батогом – кривавий слiд на спинi.

– Хвойду як звати?! Де вона?! – била i била вже безвiльного, непритомного.

– Милостива панi… – урештi наважився встрягти Струк. – Здаеться, пiдла тварюка… подохла…

Дорошиха вiджбурнула батiг. Пiдiйшла до недвижного Савка, одним пальцем припiдняла повiко набряклого ока.

– Живий?…

– Не знайти вам iх… – прошепотiв Савко кривавим ротом.

– Їх?! – вирячила очi Дорошiвна, учепилася в Савка, та сивовусий i тут не схибив – вiддав Боговi душу прямо в хазяйчиних руках.

З неспокiйним серцем Перпетуя дiсталася маетку пiд Катеринославом за тиждень. Усе бiля вiконця стояла – виглядала янгола свого. За два мiсяцi дiзналася про смерть Дорош

Сторінка 8

зi староi газети: лiкар Алоiз Вернер, що його зазвичай кликали до Гнатика i старого Самiйла, поцупив «Чернiгiвськi губернськi вiдомостi» в шинку в подорожнього з Нiжина, перечитав i привiз Перпетуiнiй служницi Дарцi, щоби та вчилася читати.

– Не вiдпустили… – прошепотiла Перпетуя.

Хитнулася, та не впала. За Гнатика очима вчепилася: треба встояти… У чорне вбралася: три справи в серцi – синок малий, Самiйло старий та молитви за упокiй душi янгола доброго Яреми Петрiва Дороша. Мiсцевого панства, що воно з цiкавостi напрошувалося до новоi сусiдки в гостi, не приймала, усi запрошення вiдхиляла – через те й зажила слави зарозумiлого стерва.

– Анi на йоту ви не правi, шановне панство! – захищав Перпетую лiкар Алоiз Вернер. – Перпетуя Маркiвна – сама чарiвнiсть… Над сином птахою лiтае, старому чоловiковi повагу й турботу виказуе: завжди Самiйло Андрiйович у чистому спiдньому, щоки поголенi, нiгтi, вибачаюся, суконцем вiдполiрованi. А вже яка набожна!

То так. Для Божих людей сiрих, прочан, що рухалися вiд одних святих мiсць до iнших, Перпетуя дверей нiколи не зачиняла. Деякi хитруватi богомольцi по кiлька мiсяцiв у маетку набожноi хазяйки вiд’iдалися, платили за те неймовiрними оповiдками про дива Божi.

Отак однiеi зимовоi снiжноi ночi й прибило до маетку пiд Катеринославом худу темну бабу – хрест на грудях, торбина за плечима, лахмiття висить, не грiе, крiзь дiрки благенькоi хустки скуйовджене сиве волосся стирчить. А зуби мiцнi, здоровi – всi до одного в ротi.

– Пустiть, Христа ради, переночувати…

– Звiдки ви i куди в таку негоду злу? – Перпетуя всадовила старицю на лаву бiля комина, власноруч подавала гарячий чай iз кренделиками.

– Обiтницю дала… Пiшки дiйти до чудодiйного джерела Казанськоi Божоi Матерi пiд Самарою, – мовила баба. – Води святоi наберу i з нею в Оптину Пустинь подибаю. Маю почути мудре слово старця Оптинського iеросхимонаха Макарiя…

– Хай вас Господь береже, Божа людино. Не вiдмовте в милостi – одпочиньте у нас, поки снiг зiйде, сил наберiться, щоби вистачило снаги до святих мiсць дiйти.

– Як снiг зiйде, добра панi, маю вже до землянки своеi пiд Дорошiвкою повернутися – зiлля-квiти збирати на помiч добрим людям.

Перпетуя завмерла. Глянула на бабу тоскно – сльоза забринiла, покотилася.

– То ви, Божа людино, i хазяiна Дорошiвки знали? Ярему Петровича…

Баба сьорбнула чаю, головою хитнула.

– Вартувала бiля бiдолашного, коли душа його iз земним життям прощалася.

Перпетуя задихнулася, ноги не тримають – опустилася на лаву поряд iз бабою.

– Бiдолашний, кажете… – до старицi подалася, руки кiстлявоi торкнулася. – Не вiдмовте в милостi… Повiдайте! У муках Ярема Петрович помирали чи легко вiдiйшли?…

– З вашим iм’ям на вустах свiт грiшний покинув, – мовила стара.

Перпетуiнi синi очi враз стали великими, здивованими.

– Знаете мене? – вiдсахнулася.

– Я, милiсть ваша, багато чого знаю… Як серце пана Дороша до вас любов’ю грiшною сходило… Як дружина його вiнчана вiдшукати вас i досi сподiваеться, аби помститися за ганьбу свою, – замовкла, до чаю приклалася. – Не мордуйтеся… – додала. – Не стане iй сил вам зашкодити.

Перпетуя затулила лице рученятами, заплакала.

– Я в усьому винувата, – крiзь сльози. – Серцю довiрилася, забула заповiдi Божi, от Господь i покарав… Та чому не мене?! Чому його – янгола мого доброго…

– Дорошiвна надто благала. Богу кланялася, а чорт почув.

Перпетуя i плакати забула. На стару приголомшено блимнула:

– Дружина Яремi Петровичу смертi просила?

Баба закивала.

– На одрi смертному дуже через те побивався… Усе хотiв рiд свiй… нащадкiв захистити вiд прокльонiв Дорошiвни.

– Та як би змiг?!

– Є засiб… Хто предкiв своiх до сьомого колiна згадае поiменно, захисту iхнього попросить, того рiд на сiм колiн наперед не зурочити. А пан Дорош…

– Зумiв?…

Баба захитала головою скорботно – нi, нi…

– Сто двадцять п’ять предкiв до сьомого колiна згадав. Останне iм’я назвати лишилося, сто двадцять шосте… Та змiсть нього прошепотiли пан Дорош: «Перпетуя…» І вiдiйшли…

Тихо стало. Дрова в коминi, й тi занiмiли. Перпетуя притисла ручки до грудей, глянула на бабу розгублено.

– Скажiть, Божа людино… Чи можна менi замiсть Яреми Петровича… предкiв його благати рiд Дорошiв урятувати вiд прокльонiв i злого умислу людського?

– Бач, куди ви замахнулися, добра панi! – сумно усмiхнулася баба. – Як комар на дуба… Не взнати вам корiння Дорошевого, а якби й промовили iмена всiх предкiв його до сьомого колiна, то й тодi би Бог не допомiг. Своi грiхи в Господа вiдмолюйте, не чужi…

– Що ж iз Гнатиком стане?

– Молiться! Бог почуе. А як не почуе, то рiд Дорошiв лише в сьомому колiнi згине.

Перпетуя рученята в кулачки стисла, почервонiла.

– Не можна! Не можна, щоби через нашу любов грiшну та через прокльони дружини зрадженоi славний рiд Дорошiв згас!

– Запiзно бiдкатися… Що робили, за те й вiдповiдайте, добра панi. Приймiть зi смиренням.

– Не за себе душа болить. За прийдешнiх, ще ненароджених… Невже й найменшо

Сторінка 9

надii не лишилося, що знесиляться прокльони?

– Нам того не взнати. Кожна нова жива душа з роду Дорошiв свiй скарб у те дiло покладе: гiдне життя проживе – додасть нащадкам сили. Пiдлим лисом крутитиметься – забере у синiв- онукiв снагу. А бабця моя химородниця колись бубонiли: «Розвiеться прокльон, як за сiм колiн у роду станеться те, чого бути не може».

– Це ж що?

– Не вiдаю, добра панi. Та за сiм колiн, як дива не стане, обiрветься рiд Дорошiв.

– За сiм колiн… Це ж коли?

– Рокiв за сто сiмдесят, – мовила Кривошиiха. – У двi тисячi тринадцятому вiд Рiздва Христового… Чи ще пiзнiше…

Тоi ночi не стулила очей Перпетуя. Побивалася-бiдкалася – нiяк умислити не могла, що ж зробити, аби нащадки Дорошевi й за двiстi рокiв молитви ii сердечнi во спасiння розчули. Вдивлялася в нiч, як у прийдешне: як ви там, дiтоньки?… А перед очi – чорне горе хмарою, наче тим бiдним нащадкам Дорошевим день у день, рiк у рiк самi мордування на роду написанi, а виннi вони, грiшнi, – Ярема i Перпетуя.

– Обiтницю даю тобi, святий Боже, – зашепотiла затято, – вiднинi й до скону вiдмовитися вiд усього мирського. Нема чого бiльш жадати! Найдорогоцiннiше маю – любов, дитину, а бiльшого хiба треба? Присягаюся присвятити життя синовi Гнату, а кожну копiйчину, що собi на втiху пустити збиралася, у скриню складати до скону, щоби скриню ту заповiсти нащадкам у сьомому колiнi янгола мого доброго Яреми Петровича. Хай скарб золотий i молитви моi щирi допоможуть iм рiд Дорошiв зберегти i нас, грiшних, простити… І ти, святий Боже, прости! Прости й почуй слова моi чеснi, бо не маю сил брехати: мордуюся повсякчас, спокою не маю, та не каюся… Не каюся!

І нащо пiсля того питати, чому рай порожнiй?…

Хрест на груди поклала, витягла iз закутка скриню рiзьблену чималу, у якiй i молочне порося вляглося би, – вичистила напусто i поклала на денце золотий червiнець. Є початок.

…За тридцять сiм рокiв, навеснi 1881-го, до канадського «Банку Монреаля» завiтала скромно вбрана сива панi, i, хоч пан директор вiддавав перевагу стратегiчному управлiнню, а не спiлкуванню з клiентами, цього разу вирiшив вiдкласти поточнi справи й навiть обiд iз французькими сирами на десерт, щоби вислухати вiдвiдувачку, бо ошелешений клерк доповiв: «Привезла до банку чималу скриню, повну золота, а сама, як глянути, – голодранка бiдна. Хоч би не злодюжка».

Пан директор мав гостре око i мiзки. Не вперше йому доводилося виводити на чисту воду шахраiв, що вони крутилися навколо банку, вiн навiть мав для того свою методу, та лиш глянув на прозору, як сльоза, стриману, аскетично вбрану жiнку, що чекала на нього, як вiдчув незбагненну довiру й навiть покору, знанi лише в дитинствi, коли ти про Бога вже чув i навiть молитви бубонiв перелякано, та знав лиш одну свiтлу й непоборну силу – матiнку свою, – що вона на той час ще янгол твiй чистий i захисник единий, i так хочеться повсякчас цiлувати ii руки.

Знiтився (чому матiнку згадав?) i, хоч планував розпочати розмову з пiдступних хитрих питань про походження золота вiдвiдувачки, раптом мовив французькою, нiби i сумнiву не мав, що жiнка зрозумiе його:

– Чи можу я запропонувати вам каву, мадам?

– Лиш води, – лагiдно вiдповiла французькою – цiлком пристойною, але такою, що видавала: французька не е рiдною для неi.

Банкiру кортiло запитати, з яких краiв жiнка потрапила в Новий свiт, та на язик полiзло iнше.

– Ви вчинили вкрай необачно, мадам, коли вiдчинили вашу скриню в присутностi стороннiх осiб, – дорiкнув м’яко, простягуючи жiнцi склянку води. – У тому не було аж нiякоi потреби. «Банк Монреаля» – чесний банк. І без того ми б гарантували недоторканнiсть будь-яких цiнностей, якi ви нам довiрите, а тепер… Як надумаете забирати скриню, хтось iз сумнiвних осiб може про те дiзнатися й тодi…

– Я не забиратиму золото, – вiдповiла жiнка. – Хочу розмiстити його у вас пiд добрий вiдсоток на сто тридцять рокiв.

– На скiльки?! – здивувався банкiр, одразу взявся рахувати подумки. – Тобто… до двi тисячi одинадцятого року?! Мадам! Не питатиму про вашi особистi плани – я би теж хотiв прожити ще рокiв сто, – але ж звернiмося до здорового глузду! За сто тридцять рокiв не те що нас iз вами не буде, може, гори похитнуться, океани висохнуть!

– «Банк Монреаля» буде?

Пан директор замислився на мить, кивнув упевнено: неодмiнно!

Жiнка всмiхнулася сумно, синi очi зволожнiли. Дiстала з ридикюля документ iз сургучем, простягнула банкiру.

– Тут розпорядження щодо золота. За сто тридцять рокiв ваш банк повинен буде вiдшукати прямого нащадка в сьомому колiнi дворянина Чернiгiвськоi губернii Яреми Дороша, сина полкового хорунжого Петра Дороша, щоб оголосити йому про спадок i добросовiсно вiддати.

Пан директор i гадки не мав, де той Чернiгiв, запитав навмання:

– То ви зi Старого свiту, мадам? Чому ж не вчинили, як усi, хто сiдае на пароплав у Портсмутi? Зазвичай переселенцi сюди золота не везуть – тут його вiднайти сподiваються, а статки лишають у Європi й перед подорожжю обов’язково складають заповiт, бо ж

Сторінка 10

е всi дiстаються Нового свiту. Атлантика багатьох собi забирае…

Перпетуя глянула на банкiра скорботно: ох, довгою була б ii оповiдь, якби сповiдуватися наважилася… Як поховала Самiйла, викохала синочка Гната, вiдправила на навчання до Петербурзького iнституту iнженерiв шляхiв сполучення… Як же личила Гнатовi форма iнженера-залiзничника – фуражка на манiр морськоi з символом «сокира i якiр», двобортний мундир iз двома рядами срiбних гудзикiв, бiлоснiжна манiшка, метелик. Важка шинель, як влита, на широких плечах. Ну, як у такого не закохатися?! Петербурзькi панянки бiсиками кидалися – не встояти, та красень Гнат чотири роки поспiль слав гарячi листи на Катеринославщину, доньцi лiкаря Алоiза Вернера рудокосiй Ользi: як iз дитинства разом пiд вишнями вiршi читали, так i прикипiли одне до одного. По закiнченнi навчання Гнат обвiнчався з Ольгою в малiй сiльськiй церквi й велiв фамiлii валiзи збирати – iнженер-залiзничник рвався будувати новi шляхи.

Разом iз сiм’ею сина Перпетуя покинула затишний маеток пiд Катеринославом, довiривши його турботам Алоiза Вернера; спочатку гордилася успiхами Гната на будiвництвi залiзницi Кременчук – Полтава – Харкiв, потiм радiла появi на свiт Божий онучка Олександра, била Боговi поклони: дякую, що не вмирае рiд Дорошiв. Та в 1880-му, по закiнченнi будiвництва залiзничноi гiлки Хацапетiвка – Ясинувата, Гнат отримав листа вiд iнститутського товариша Аполлона Семилюбського. Писав той, що вiдпливае на далекий американський континент, щоби взяти участь у грандiозному проектi – будiвництвi тихоокеанськоi залiзницi, що мала перерiзати пiвнiчну Канаду, як ножем, вiд Атлантичного узбережжя до Тихоокеанського, натхненно кликав Дороша приеднатися до епохальноi справи i навiть обiцяв орендувати йому житло на перший час.

Гнат загорiвся – не втримати, i на початку року 1881-го згорьована Ольга з малим Сашком i старий ii тато лiкар Алоiз Вернер проводжали в далеку незвiдану Канаду Гната з Перпетуею. Гнат планував спершу сам-один у далекi краi дiстатися, облаштуватися, грошей заробити, а за рiк дружину з сином та матiр до себе покликати, та завжди сумирна i терпляча Перпетуя раптом затялася, хоч рiж.

– З тобою поiду, сину! Не вiзьмеш – пiшки слiдом пiду!

– Матiнко моя люба! Та нащо? Онде Сашковi на розраду залиштеся, – дивувався Гнат, та Перпетуя знай свое: бiля Сашка мати е i вона бiля своеi дитини до скону мае бути.

І Гнат здався, бо матiнка нiколи до нього злим лишаем не чiплялася, лиш птахою легкою навколо кружляла. Торби зiбрали – i в путь.

У Портсмутi Перпетуя тiльки ступила на палубу велетенського залiзного судна з нових, тiльки перехрестилася, що Гнат поряд i скриню заповiтну, з якою не розлучалася, уже до каюти затягли, як побачила бiля труби пароплава… Ярему. Далеченько стояв, i хоч судно похитувалося мляво, Ярема – мов та скеля: анi руху, анi сумнiву. Дивився Перпетуi в очi схвильовано, тiльки вiтер сиве волосся куйовдив. Задихнулася, руки до грудей приклала… Ярема кивнув схвально, нiби пiдтримував геть усе, що Перпетуя за життя вдiяла, i щез.

– Ой, недарма ви менi явилися, янголе мiй добрий, – тлiла в каютi, нiяк розгадати не могла, чому iй Ярема привидiвся.

Так мордувалася – аж злягла, та й океанська подорож пiдкосила: не бажала Атлантика пароплав у Новий свiт пускати – холоднi шторми висмоктували сили з людей i залiза, збивали судно з курсу, i двотижнева морська прогулянка перетворилася на виснажливе, майже мiсячне блукання в пошуках берега. Гнат тримав у своiх долонях материнi руки, нашiптував: «Усе гаразд, нене». Мрiяв-усмiхався: «Таке життя на нас чудове чекае, такi звершення менi, такi гордощi вам за сина. От доберемося врештi до Канади, спочатку до Монреаля поiдемо. Перепочинемо – i на захiд, у Британську Колумбiю, – тягнути залiзну гiлку, аж поки та в Тихий океан не врiжеться. Тримайтеся, нене. Незчуемося, як Ольга iз Сашком до нас приiдуть, а рочки за три-чотири повернемося додому – у вишнях вiдпочивати».

Перпетуя повеселiшала, оклигала, а Гнат – наче всi сили матерi вiддав. Злiг у день, коли судно врештi дiсталося твердi, за тиждень, так i не доiхавши до Британськоi Колумбii, помер вiд лихоманки в готельному номерi, що його орендував для товариша Аполлон Семилюбський на монреальськiй околицi.

Отака жива правда в Перпетуi за плечима.

…І хiба вiд того чуже серце заболить?

– Так уже доля склалася, – тiльки й вiдказала пановi директоровi «Банка Монреаля».

До вечора банкiвськi клерки ретельно перераховували золотi червiнцi зi скринi, складаючи реестр, а коли врештi завершили копiтку працю, приготувалися зачинити скриню i залити сургучем, Перпетуя поклала поверх червiнцiв потрiпаний часом дiвочий альбом i розлогий лист на кiлькох аркушах поштового цупкого паперу. Спостерiгала, як чужi люди тягнуть важку скриню до банкiвського сховища – сльози не зронила. «От i не лишилося менi на землi справ, – подумала, – крiм однiеi: бiля дитини своеi до скону бути». Очi в небо: «Скорiш уже i мене до себе покличте, добрий янголе мiй, Яремо Петровичу».

Сторінка 11

Ярема не забарився. Восени того ж року в затишному маетку пiд Катеринославом лiкар Алоiз Вернер, ковтаючи сльози i пiгулки, читав доньцi Ользi й маленькому онучку Сашковi листа з далекоi Канади. Гнатiв товариш Аполлон Семилюбський зi скорботою повiдомляв про наглу смерть Гната Самiйловича Дороша по приiздi в Новий свiт i про те, що за три мiсяцi зiтлiла мати його Перпетуя Маркiвна Дорош, що поховали ii поряд iз сином i бiля надгробкiв посадили вишнi, бо такою була остання воля сердешноi. А про iншi заповiти Семилюбський не вiдае. Певно, бiльше не мала бiдолашна розпоряджень для нащадкiв…




Роздiл 2



Мар’яна

Тридцятого листопада 2013 року Мар’яна Озерова гострiше, нiж зазвичай, iз розпачем усвiдомила: проти неi – весь свiт! О дев’ятнадцятiй рiвно в кав’ярнi на Великiй Житомирськiй на неi чекав коханий мужчина з, певно, пропозицiею на все життя, i Мар’яна навмисно дiсталася Європейськоi площi заздалегiдь – угамувати розбурханi сподiвання, взяти себе в руки, без поспiху видертися Трьохсвятительською на Михайлiвську площу, там поблукати-заспокоiтися i тiльки за п’ять хвилин до сьомоi рушити в бiк Великоi Житомирськоi, щоб, як будь-яка порядна дiвчина, з’явитися в кав’ярнi з невеликим, проте не критичним запiзненням: мовляв, я собi цiну знаю!

Дiсталася Украiнського дому й остовпiла: сильна людська рiка залила увесь простiр навкруги. Схвильована, бурхлива, вона, здавалося, пiдхоплювала i волочила за собою до Майдану все живе, коливалася обуренням, рiзала око прапорами, тиснула на барабаннi перетинки глухим грiзним гуркотом i все росла, так стрiмко росла: стань на ii шляху – знесе!

Мар’яна влипла в стiну будинку, ледь не розревлася: чому ж iй так хронiчно не щастить?! Нiби прокляв хто! Тiльки промiнчик блисне, а доля його вже й гасить. І як жити?! На неi, може, жадане щастя чекае, а вона й дiстатися до нього вчасно не гiдна!

– Вибачте, можна? Можна пройти?! – виставила руки вперед – розштовхувала людей, намагалася зробити хоч крок Трьохсвятительською нагору. Де там!

– Усi нормальнi йдуть на Банкову! – збуджений хлопець пiдхопив Мар’яну пiд руку, тягнув за течiею.

– Та вiдчепися! – Мар’яна вирвалася, зиркнула на годинник: 18.55. – Дiдько! – розгубилася. Перечекати? А час ллеться, мов з вiдра! Роздратувалася: вiдчайдушною рибою, як на нерест, проти течii. – Пропустiть! Та дайте пройти! Питання життя i смертi!

До кав’ярнi на Великiй Житомирськiй добiгла о пiв на восьму. Отак.

…Анi душi. Порожнеча iз запахом кави.

Мар’яна застигла за столиком, iла себе: усе пропало! Хотинський не дочекався, пiшов. Чи взагалi не приходив. І чого дивуватися?! У Мар’яни ж нiби тавро на лобi – лузерша! Усi двадцять сiм рокiв свого життя тiльки те i робить, що невдачi збирае. Уже Бог з тим, що безнадiйно застрягла з батьками в задрипанiй двокiмнатнiй хрущовцi, що по закiнченнi iнституту за найдурнiшою спецiальнiстю «Менеджер органiзацiй» тiльки пiвроку тому пiсля поневiрянь iз тимчасовими копiйчаними заробiтками пристойну роботу знайшла, – iз цим ще можна змиритися, та чому одиноке серце нiяк пари не знайде?! Мар’яна ж так жадае щастя – зi шкiри лiзе! Щоранку красу наводить, у власне обличчя вдивляеться: хiба не гарна? Очi чорнi, глибокi, носик рiвненький, не горбом, вуста принадливi, волосся неслухняне хвилясте, аж забагато його. І не товста, застрягла в 38-му розмiрi. Хiба що зростом не вийшла, статуетка порцелянова, так не всiм же ноги вiд вух. Гарна! Чому ж i досi одна?… Давно вiдкинула наiвнi мрii про iдеального, як Девiд Бекхем, успiшного красеня, ще в iнститутi схвильовано придивлялася до хлопцiв, якi опинялися в полi зору, та пара кволих i короткочасних стосункiв закiнчилися скорiше за лiтнi зливи, наче Мар’янi на роду написано нiколи кохання не взнати! Вiд злого горя навiть цноту втратила без любовi – з випадковим знайомим на турбазi в Карпатах, бо раптом психонула: «Для кого я себе бережу?! Час уже якось… дорослiшати! А раптом я така зваблива й потужна в iнтимi, що пiсля того вiд мене вже не вiдiрватися…» Випадковий знайомий здимiв за п’ять хвилин пiсля сексу, нiби й не було його нiколи. Залишив Мар’янi розпач. Так мордувалася – аж би пiд потяг кинулася, якби потяги горами швендяли. Та цього останнього дня осенi року 2013-го тi негаразди здавалися звичайним життевим досвiдом. Справжня бiда сталася сьогоднi.

– Хотинський не прийшов… – прошепотiла тьмяно над уже холодною кавою.

Вiн з’явився в Мар’яниному життi пiвроку тому. Саме тодi кривим макаром Мар’янi вдалося влаштуватися бренд-менеджером у престижну рекламну агенцiю. Виманювання грошикiв споживачiв хитрими рекламними слоганами i ранiше не здавалося Мар’янi справою життя, та пiсля збування вiзитiвок приватноi друкарнi, облiку в пельменнiй i навiть сортування квiтiв на оптовiй базi, то був однозначний крок уперед, i Мар’яна вчепилася в роботу – не вiдiрвати. Ранiше за всiх з’являлася в офiсi, старанно вивчала особливостi узгодження рекламних макетiв, одного боялася – знайомства з безпосереднiм керiвником Хотинським, який мав поверн

Сторінка 12

тися з вiдрядження за кiлька днiв. Дизайнерка Оля Охрiменко попередила:

– Якщо Хотинському не сподобаешся, вiн тебе з агенцii вичавить.

– Що я маю робити, аби йому сподобатися? – спитала Мар’яна.

Оля Охрiменко лише знизала плечима: мовляв, звiдки менi знати, що в Хотинського в головi.

Нiхто не знав, що в Хотинського в головi! Зустрiв нову пiдлеглу без емоцiй.

– Пиво любиш? Нi? Доведеться полюбити, бо наша група веде пивний бренд! – тiльки й порадив.

І, здаеться, забув про Мар’янине iснування. Та час вiд часу вона ловила на собi допитливий уважний погляд Хотинського. Червонiла, губилася, вiдводила очi. «Як же я хочу сподобатися тобi! І не заради роботи», – билася настiльки гаряча думка – ледь стримувала збудження, дочекатися не могла закiнчення робочого дня. О 18.30 зривалася, бiгла до лiкарнi, де медсестрою вкалувала подружка i сусiдка Поля, – вихлюпнути врештi всi почуття, бо ж втриматися неможливо.

– Поль, вiн – iдеальний! Вiн – мужчина моеi мрii! Менi би сказали – звiльнися, Мар’яно, i буде тобi Хотинський! Я би звiльнилася!

– Мусь, ти тiльки знайшла нормальну роботу, – нагадувала Поля (змалечку тiльки так i звала Мар’яну – Муською). Перераховувала лiки в шафцi манiпуляцiйноi, зачиняла ii, i подружки пiшки поверталися до замизканоi панельноi п’ятиповерхiвки на Воскресенцi, де Мар’яна жила на поганому п’ятому поверсi, а Поля на такому ж незручному першому.

Мар’яна збуджувалася, пашiла:

– У мене найкраща робота на свiтi! Бо там е вiн!

– А вiн який?…

– Вiн?… Такий, знаеш, як вершина. Нiби i близько, та до нього тягнутися – все життя…

Мар’яна засмучувалася, тьмянiла: яка ж бiда! Хотинський i справдi такий! Нащо йому, стильному, успiшному, впевненому, гарному, невдаха Мар’яна?

– А скiльки йому рокiв?

– Тридцять…

– І досi один? – дивувалася Поля.

– Точно неодружений.

– Значить, у нього е дiвчина, раз вiн такий крутий. Ти хоч дiзнайся, Мар’яно. Нащо час марнувати, якщо твiй Хотинський – не твiй.

Мар’яна засмучувалася ще бiльше, повторювала з безнадiйною впевненiстю:

– А раптом я сподобаюся йому так сильно, що вiн покине свою дiвчину?

– То хоч парфуми якiсь купи. З афродизiаками! – кинула соломинку Поля.

З парфумiв усе i почалося. В Інтернетi Мар’яна наштовхнулася на цiкавенну пропозицiю: красний пан продавав парфуми з феромонами. Божився: пахнуть, як «Chanel», та не в тому фiшка! Нещадно i фатально збуджують чоловiкiв. Раз вдихнув – i вже вiн твiй. Крути ним, як циган сонцем. І цiна ж, iй-богу, смiшна – триста гривень.

Того ж дня пiсля роботи Мар’яна зустрiлася з красним паном бiля метро на Оболонi, забрала жовто-зеленувату рiдину в простенькому флаконi, до ночi все принюхувалася до запаху, яким iз нього тхнуло. Тхнуло горiлими сiрниками, тютюном i чимось непорiвнюваним солодкувато-огидним.

– Феромони… – спробувала заспокоiти себе Мар’яна, та здоровий глузд вiдмовлявся погоджуватися.

А грошики ж уже сплаченi. Облилася тими парфумами вiдчайдушно i на роботу – як в останнiй бiй.

У великому загальному просторi агенцii, де тирлувалися зо два десятки живих душ, проблему вiдчули миттево.

– Щось здохло i тут собi могилку зорганiзувало, – сказав креативник Льова Шендрик.

– Може, хтось залишив у своему столi справжнiй французький камамбер? – спробувала вигадати бiльш делiкатну версiю Оля Охрiменко.

– А вiдчинiмо вiкна, – запропонувала розгублена Мар’яна.

– Тодi доведеться вимкнути кондицiонер, i не думаю, що нам вiд того полегшае, – Хотинський iшов загальним простором, намагаючись визначити джерело запаморочливого запаху.

Мар’яна вже приготувалася до ганьби, та у клятих парфумiв таки виявилася неоцiненна фiшка: вони заполонили увесь простiр i однаково сильно тхнули в будь-якiй його точцi. Та й Хотинський пройшов повз Мар’янин стiл, не зупинившись.

«Пронесло! – зрадiла Мар’яна. – Тiльки би до обiдньоi перерви втриматися! Вiдчиню вiкна, коли всi на обiд попхаються, провiтрю добре…» Та пiсля обiдньоi перерви з’ясувалося, що в парфумiв е ще одна фiшка – запах нiяк не бажав вивiтрюватися i зникати. Мар’яну паралiзувало в крiслi. «Господи! Хоч би скорiше робочий день закiнчився! Хоч би нiхто з колег не наближався до мого столу!» – так вiдчайдушно благала долю, аж не помiтила, як пiдiйшов Хотинський. Застиг на мить, почервонiв вiд гнiву. Скривився з вiдразою, нахилився до Мар’яни ближче, носом повiв i став ще червонiшим.

– Озерова, гудбай! Додому! Мерщiй!

– А як же… Двi години до закiнчення робочого дня, – пробелькотiла перелякана Мар’яна. – Я ще графiк розмiщення лайт-боксiв на наступний мiсяць не пiдготувала.

– Де хочеш готуй! Пiд офiсом, на галявинi в парку, вдома – тiльки не тут! Вимiтайся! – Хотинський тицьнув Мар’янi флешку. – Скинеш графiк на флешку i покладеш ii на мiй стiл! Сьогоднi ж! Тiльки увечерi, коли всi розiйдуться, бо iнакше ми всi тут потруiмося! Зрозумiло?!

Що ж незрозумiлого – кiнець Мар’яниним мрiям! Дiсталася з Правого берега на Воскресенку i, перш нiж влiзти пiд душ, щоби вже врештi змити з себе ту

Сторінка 13

гидоту, зателефонувала красному пану i так верещала, аж у горлi пересохло.

– Як же вам не соромно, от скажiть?! Люди ж вам вiрять, люди ж на вас сподiваються, а ви дурите iх безсовiсно! От що ви за пройдисвiт такий?! От що ви за наволоч така цинiчна, що вам не ганьба на чужому горi заробляти!

– Та не поспiшай! – розсмiявся красний пан. – Усе буде!

І кинув слухавку.

Ага! Як же! «Буде»… У сутiнках знервована Мар’яна знову брьохала до офiсу, щоби покласти на стiл керiвника флешку з графiком. Бiдкалася: про Хотинського можна забути, хоч би роботу не втратити! Принюхувалася до себе: не тхне?! Не мало би – цiлiсiньку годину в душi тiло терла. Та, здавалося, нещаднi феромони в’iлися в шкiру навiки, i Мар’яна подякувала долi, що по закiнченнi робочого дня в офiсi нiкого – хоч насмiхатися не стануть.

…За столом сидiв Хотинський.

– Графiк зробила?

– Тут, – Мар’яна поклала флешку на стiл керiвника, знiтилася. Ще нiколи не залишалася з Хотинським наодинцi i, якби обставини не склалися так по-дурному, вона би… пiдготувалася. Брiвки би пiдвела, причепурилася i навiть хильнула краплю червоного сухого для рожевих щiчок i хоробростi. Та клята доля, як завжди, приготувала невдасi пiдлий сюрприз. «І до бiса! – подумала. – Втрачати нiчого…»

– Знаеш… Тi парфуми… Для тебе. Щоби ти помiтив мене…

– Сьогоднi тебе помiтили всi, Озерова!

Хотинський так i сидiв, дивився на Мар’яну з iронiею – стовбичила перед столом, нiби завинила, дивилася на справжнiй «Паркер», яким Хотинський пiдписував макети. «У мене навiть ручки такоi нiколи не буде!» – промайнуло.

– Я пiду…

– Хочеш пiти? – спитав спокiйно.

– Нi…

– То роби, що хочеш.

– Може, ти того не хочеш…

– А ти спитай!

Мар’яна глянула на Хотинського ошелешено, завмерла – кров на щоки, нiби i справдi хильнула червоного сухого. Рвучко подалася до столу, забувши про пiдлi феромони, припала до вуст Хотинського… Вiдкотився в крiслi на метр вiд столу – Мар’яна мимоволi впала Хотинському на колiна, обхопила за плечi, щоби не впасти, i тiльки пiсля того вiдчула на своiй спинi сильнi чоловiчi долонi, а на своiй шиi гарячi чоловiчi вуста.

Нiчого не запам’ятала про ту першу близькiсть iз Хотинським. Здорове природне збудження вимкнуло мiзки, заслало увесь бiлий свiт. Мар’яна не бачила коханця, його тiла, його очей – тiльки справжнiй «Паркер»… Лежав на столi Хотинського, наче свiдчив: до сеi митi нiколи би Мар’янi такоi ручки не мати, а тепер вона може стати Мар’яниною навiки.

– Ти ж розумiеш, золотце… Для нас краще, щоби в агенцii не знали… – бурхливий секс на робочому мiсцi в неробочий час не позбавив Хотинського обережностi. З м’якою iронiею спостерiгав, як Мар’яна все ще тремтячими руками вдягае джинси, нiяк не може впоратися зi звичайною футболкою. Усмiхнувся, допомiг.

– І, благаю, бiльше нiяких парфумiв!

«Сьогоднi ж викину!» – Мар’яна iхала додому, почувалася безцiнним дiамантом в оксамитовiй скриньцi: Хотинський i таксi викликав, i оплатив його. Та дiставшись хрущовки i пройшовши навшпиньки до своеi кiмнати через вiтальню, де сплять батьки, раптом згадала, як реготав у слухавку красний пан, продавець парфумiв: «Не поспiшай! Усе буде!» Невже це все феромони?! Упала на постiль, крутила в руках простенький флакон iз жовто-зеленуватою рiдиною, все нюхала… Устигне викинути. А раптом ще згодяться дивнi парфуми. Усмiхнулася: як несподiвано приходить щастя… І тiльки одна думка псувала пiднесений настрiй: якщо вся справа у феромонах, а Хотинського вiд них верне, значить, усе й завершиться тим несподiваним сексом у незручному крiслi порожнього офiсу…

– Нi! Тiльки не це! Прошу…

Хотинський iз тиждень не помiчав Мар’яни.

– Так нечесно! Я помру! – жалiлася Польцi.

– Поговори з ним.

– Страшно… А раптом я все зiпсую?

– Є що псувати?

– Вiн за таксi заплатив! То ж не може бути просто так! – шукала сподiвань Мар’яна. Та – не сiмнадцять, сумний досвiд за плечима! – тьмянiла: може бути i просто так, iз ввiчливостi. Вдячнiсть за секс без зобов’язань. Журилася, з дедалi вiдчайдушнiшою рiшучiстю дивилася на флакон iз жовто-зеленуватою рiдиною. Невже знов доведеться Хотинського феромонами труiти?…

Не встигла. За тиждень пiд час спонтанного мозкового штурму, який Хотинський влаштував бренд-групi для пошуку нових рекламних iдей, пiсля кiлькох невдалих спроб вiдшукати нове зерно для старого пива, вiн раптом ухопив «Паркер», поставив його сторчма на столi, упхавши одним кiнцем у вазон iз кактусом, зиркнув на групу з азартом, кивнув на ручку:

– Що це?!

– «Паркер» у кактусi, – сказав Льова Шендрик.

– Це не «Паркер»! – завiвся Хотинський. – Це символ, образ! І тест на нестандартнiсть мислення! Якщо ви будете мислити стандартно, колеги, ми нiколи не зможемо запропонувати клiентовi оригiнальну iдею.

– Це… – Оля Охрiменко дуже хотiла мислити нестандартно. – Устремлiння…

– Куди?! – Хотинський уже нервував.

– У Всесвiт!

– Ти здурiла?! Нащо пиву рватися у Всесвiт?! Нам треба втюхати його реальним землянам, а не аборигенам на М

Сторінка 14

рсi!

– Вибач! Я бачу не пиво, а тiльки «Паркер», – боронилася Оля.

– На Марсi потрiбнi «Паркери»? – Шендрик уперто перетворював мозковий штурм на цирк.

Хотинський розгнiвався.

– Видай нам своi iдеi, Льово! Чи тобi легше колег висмiювати?!

– Та все просто! – сказав Льова. – Щось коштовне, може, безцiнне, якогось бiса застрягло в багнюцi! Так виглядае бiда.

– І як же я не здогадалася?! І справдi! Це – бiда! Наше нещасне пиво застрягло посеред пустелi! – знову активiзувалася Оля. – Воно, як вагiтна жiнка! Страждае…

– Який жах! У пляшки пива нема кому пологи прийняти! – збудився Шендрик. – Треба щось робити!

– Ви подурiли?! – роз’ярився Хотинський.

– Нi, ти зацiни! – Шендрика понесло: – Пляшка мордуеться: треба вчасно вiддати якимсь чувакам пиво, iнакше строк використання мине i ii нафiг розiрве! А чувакiв нема – пустеля! Чуваки мають iти й рятувати пляшку, якщо вони справжнi мужики! – усмiхнувся Олi. – Олю, респект! Крута iдея! Героiка! – Глянув на Мар’яну: – Мар’яно! Ну, скажи! Крута ж iдея!

Мар’яна почервонiла, уп’ялася поглядом у «Паркер».

– Це – жадання. Одна людина дуже… Дуже хоче iншу людину, але ховае свое бажання, щоби нiхто не здогадався. Ховае i сама страждае вiд того, бо мов у колючках застрягла… – замовкла, зиркнула на Хотинського.

– «Паркер» – фалос? – почула голос Льови.

– Нестандартно! – Хотинський дивився Мар’янi в очi.

– Ти серйозно?! – здивувався Льова. – А до чого тут пиво?

– Не знаю. Ти скажи, – вiдповiв Хотинський. Усмiхнувся. – Я почув тебе, Мар’яно.

З того дня «Паркер» Хотинського став Мар’яниним зв’язкiвцем: як валявся на столi колодою – нiяких чудес! Брьохай, Мар’яно, додому, суши мiзки: i що там у головi в Хотинського?… А як стирчить фалосом – значить, весь вечiр до глибокоi ночi Мар’яна танутиме в обiймах керiвника бренд-групи. І не у вузькому незручному офiсному крiслi, а на просторiй канапi в лофтi коханця на мансардному поверсi старовинного будинку бiля «Олiмпiйського».

– Полю, я не маю його втратити! – захлиналася вiд хвилювання i захвату. – Я все життя про такого мрiяла! А яка крута хата в нього. У центрi! От уяви – було горище, а Хотинський його викупив i зробив там собi барлогу метрiв на сто. Я крутiшоi хати в життi не бачила.

– Так вiн багатий?

– Та, певно. Їздить на «аудi».

– А тебе на таксi вiдправляе.

– А ми вино п’емо щоразу, коли я приходжу! Як вiн пiсля вина за кермо?! – вiдбивалася-брехала Мар’яна.

Поля не здавалася:

– Раз вiн такий багатий, чому в наймах? У багатих – власнi бiзнеси.

– Не знаю. Може, набереться досвiду в нашiй рекламнiй агенцii i вiдкрие власну. Менi однаково. Я хочу жити з ним! І iздити на «аудi»!

– Краще дiзнайся, хто його батьки, – порадила розсудлива Поля.

Мар’янi й самiй кортiло дiзнатися, хто ж такi предки Хотинського. Усе намагалася делiкатно вивести коханця на вiдвертiсть, одного разу нiби ненавмисно завела про своiх: мати працюе в архiвi, у тата – бiзнес. А який – промовчала, а то би довелося признаватися: тато купуе дрiжджi оптом, а потiм, висолопивши на плечi язика, розносить iх роздрiбним торгiвцям на ринку «Юнiсть» з мiзерною нацiнкою.

– А твоi батьки? – спитала обережно.

– Я – сам по собi, – Хотинський обiйняв Мар’яну, глянув у вiчi. – До наступного… «Паркера», золотце?

Це означало: час побачення вичерпано. Зараз Хотинський викличе таксi, Мар’яна труситиметься в найманiй автiвцi й уже геть не вiдчуватиме себе дiамантом у скриньцi. Чому так? Губилася, зрозумiти не могла: що ж усе-таки в головi у Хотинського? Попервах уся та гра з «Паркером»-зв’язкiвцем iнтригувала i збуджувала, та за мiсяць-другий настирливi запитання все частiше гризли Мар’яну.

– Чому вiн так ретельно приховуе нашi стосунки? Чому ми зустрiчаемося лише в нього вдома i лише для того, аби займатися сексом? Я би хотiла сходити з ним у кiно… Чи просто йти вулицею, узявшись за руки, – вихлюпувала Полi. – І мама замучила: коли ми вже твого хлопця побачимо?

– Мусь, а раптом вiн зараз заради тебе вiд своеi колишньоi намагаеться вiдкараскатися, – припустила Поля. – І не хоче ускладнень. Ти не журися, роби щось! Ти снiданок йому хоч раз приготувала? Бо ж у мужикiв серце в шлунку.

– Я жодного разу не залишалася в нього до ранку, – геть засмутилася Мар’яна. Чому так? Навiть коли iнтимнi iгрища затягувалися до другоi-третьоi години ночi, коли Мар’янинi очi злипалися – спати! – i тодi Хотинський не залишав коханку в лофтi до ранку. Викликав таксi, вiдправляючи Мар’яну на далеку Воскресенку. До наступного «Паркера».

– Потерпи трохи, як не хочеш втратити його, – сказала Поля. – Однаково так не триватиме вiчно. Рано чи пiзно йому доведеться приймати рiшення. Щось та скаже.

Хотинський мовчав до зими.

В останнiй день осенi, 30 листопада 2013 року, директор вигнав колектив агенцii на роботу – зривалися строки рекламноi кампанii пивного клiента i бренд-група Хотинського до ночi мала видати на-гора останню порцiю макетiв. Збуджена Мар’яна дiсталася офiсу на годину ранiше за iнших, та замiсть

Сторінка 15

працювати, смикалася безпорадно – двi цигарки, третя кава, води, ще покурити чи однаково не допоможе, бо думки тiльки про одне! Учора ввечерi вона, як завжди, забiгла до Полиноi лiкарнi, щоби разом з подругою – на Воскресенку, та Поля i не збиралась додому.

– Ходiмо на Майдан! – запропонувала натхненно.

– Що я там забула? – буркнула Мар’яна.

– Ми там з Ігорчиком домовилися зустрiтися. Потирлуемося трохи. Треба, Мусь! Ігор каже: чим бiльше народу прийде, тим краще.

– Полю, ти дурна?! Який «Ігорчик»?! – роздратувалася Мар’яна. – Ми ж заприсяглися: з ким завгодно, тiльки не з малолiтками! Я думала, ти давно того студента з голови викинула, а ти й досi з ним крутиш?!

– Менi з ним кльово.

– Вiн на вiсiм рокiв за тебе молодший!

Та Полi вуха заклало – не чула Мар’яну, швидко кидала речi в сумку.

– То йдеш?

– Іди ти… – Мар’яна одна-однiсiнька поверталася до батькiвськоi хрущовки на Воскресенцi, второпати не могла: от нащо Полька себе губить?! Ще торiк вирiшили: нiяких стосункiв з молодшими за себе хлопцями, бо то геть безперспективно. І весь час озирайся: нiхто, часом, не усмiхаеться вслiд нахабно – дiвка хлопцевi в тiтки годиться.

– Дурна! – Мар’яна дiсталася дому близько десятоi, вклалася i спробувала заснути, та сон не йшов. Чай, «Наталi», манiкюр – дiвцi й уночi е чим зайнятися. Незчулася, як ранок. Тiльки накрилася ковдрою – мобiльний: дзень!

– Поль! Якого бiса? – на годиннику шоста ранку.

– Вийди… – Полин голос – як iз глибокоi ями.

Мар’яна злякалася – ох, Полько! Добiгалася зi своiм студентиком! Точно образив подружку всмерть так сильно – посеред ночi вiд нього втiкла.

Пуховик на пiжаму, сходами вниз. Чого ж ти така дурна, Полько! Певно, серце в шмаття.

…Побачила подругу на сходах першого поверху й остовпiла – лице в кровi, пальтечко вовняне розiрване, зап’ястки в синцях. Тремтить, у пiдлогу поглядом затято увiп’ялася, наче там усi точки вiдлiку i всi вiдповiдi. Мар’яна задихнулася, сльози на очi – впала на сходи поряд iз Полькою, обiйняла ii.

– …Не згвалтували? – спитала обережно, бо й сумнiву не мала – посеред ночi Поля поверталася додому i перетнулася з вiдморозками, яких на Воскресенцi повно.

Поля схлипуе судомно, ще вiдчайдушнiше вчiпляеться очима в пiдлогу. Мар’яна розгублено зиркае на подругу: не скидаеться Поля на жертву – пашить нiмим обуренням i ненавистю. І в пiдлогу дивиться – наче тримаеться за неi, щоби не вибухнути, не рознести все навкруги.

– Може… у мiлiцiю зателефонуемо, – ще бiльш обережно пропонуе Мар’яна.

– Мi… лiцiя… – шепоче Поля, кожне слово, як з-пiд жорен. – Мiлiцiя побила… на Майданi…

– За що?

– Не знаю! Ми тiкали… А вони з пiдворiть… На нас! Кийками… Там… хлопець упав… Я до нього…

– Навiщо?!

– Я – медсестра… Я не можу… iнакше…

– Господи, Полько!

– Я впала… Ми лежали… А вони… били…

– А твiй Ігор?

– Не знаю… Ми загубилися. Я до того хлопця кинулася… А Ігорчика менти вiдтiснили…

– Зателефонуй йому!

– Сто разiв… Не вiдповiдае…

Над дiвчатами зависае важка, як мiлiцейський кийок, тиша.

– Ти як? – питае Мар’яна. – Болить?…

– Так жити не можна… – шепоче Поля.

Мар’яна прокинулася. От нiби все життя до цього останнього осiннього ранку куняла, а нинi очi розплющила.

– Так жити не можна! – било в скронi.

Уже не лягала. З годину протовклася в Полi – змащувала тiй рани, заварювала чай, просила подругу не хвилюватися – знайдеться Ігор, – а в головi знай одне: досить уже, так жити не можна…

О сьомiй уже сунула до зупинки, озиралася, нiби пiсля тоi страшноi ночi проти 30 листопада все навкруги мало змiнитися до невпiзнаваностi, та суботнiй ранок – порожнiй, похмурий – не чув Мар’яниних мордувань: поодинокi люди й автiвки рухалися так само буденно, як i вчора.

«Так жити не можна! – Мар’яна бiгла на роботу, думки закручувалися дивним вихором. – Бiльше не хочу мовчати i терпiти! Чому я й досi не спитала Хотинського про нашi стосунки? А раптом завтра геть усе обiрветься?… І я так i не дiзнаюся – чи люба?… Чи жадае Хотинський бути зi мною завжди? Як того прагну я…»

– Так жити не можна, – повторювала затято, пiднiмаючись сходами офiсу. – А раптом завтра мене поб’ють так само, як Полю? Без вини, бо просто трапилася на шляху! Чи взагалi вб’ють! Що ж за життя таке?! Не хочу нiчого чекати! Не хочу нiчого приховувати! Волi хочу! Волi вiдкрито бути з Хотинським!

– Усе, край! – увiйшла до порожнього офiсу, увiп’ялася поглядом у стiл Хотинського. – Сьогоднi ж поговорю з ним!

Збудженi колеги збiглися за годину: про побиття студентiв пузатим ницим «Беркутом» знали всi. Душi горiли, руки чесалися, вимагали термiнових дiй – сьогоднi ж, прямо зараз! Льова Шендрик телефоном уже замовляв украiнськi прапори, Оля Охрiменко роздруковувала на офiсному принтерi гасла на паперi А4-го формату. Мар’яна скотчем склеювала окремi аркушi в один формат, краечком ока зиркала на Хотинського. Виглядав, як завжди, – зосереджений, спокiйний, тiльки i зауважив розбурханiй бренд-групi:

– На революцiю – година! А потi

Сторінка 16

 – працюемо! До ночi маемо здати всi макети клiенту на затвердження.

Та Мар’яна помiтила: погляд коханця раптом зупиняеться – вiн забувае про реальнiсть, мимоволi занурюеться в потаемнi думки, нiби тiльки те потаемне йому пече. І дивиться крiзь всiх так похмуро. «Усi прокинулися! Усi… – пiдхльостувала себе. – І Хотинський. Взнаки не дае, а я ж бачу – в ньому теж щось змiнилося. І хай! Зараз же з ним поговорю. Чи… За годину. Нi! Краще, коли всi пiдуть на обiд… Чи пiзнiше! Але – сьогоднi!»

– Мар’яно… – Хотинський виринув зi свого потаемного надто раптово. Рвучко пiдвiвся, пiдiйшов до Мар’яниного столу не криючись. – Нам треба дуже серйозно поговорити. Це – важливо. Для нас…

– Добре… – зашарiлася, розгубилася. Знiчено глянула на колег: усi звернули шиi вiд цiкавостi? Нiхто й не озирнувся. Того дня всiх хвилювали iншi реалii.

– Не зараз, – Хотинський нервував. Мар’яна не тiльки бачила те – вiдчувала кожною клiтинкою. – Тут – не вийде… Зустрiньмося в кав’ярнi на Великiй Житомирськiй. О сьомiй. Добре? Я пiдпишу макети в клiента i пiд’iду.

– Домовилися… – у Мар’янинiй душi зацвiрiнькали птахи, запахло чимось свiжим: не феромонами – бузком. «Вiн хоче того ж, що i я! Боже ж мiй… А якби той клятий “Беркут” не побив студентiв?! Ми би й далi спали? Терпiли, мовчали?… – знай одне. – І нiколи би не стали щасливими?… Що за життя?! Я маю дякувати… “Беркуту”?» Думки плуталися, логiчнi нитки рвалися, i тiльки одне: у кав’ярнi, на Великiй Житомирськiй! О сьомiй!

– Тiльки би не спiзнитися! – прошепотiла щасливо.

Тридцяте листопада. Рiк 2013-й. За п’ятнадцять хвилин – уже i восьма вечора. Драматичну порожнечу кав’ярнi на Великiй Житомирськiй нахабно порушують закоханi пiдлiтки: вриваються вiтром, падають за столик у кутi – цiлуються над гарячим капучино вiдчайдушно-пристрасно – нiби востанне. Мар’яну дратуе чуже безтурботне щастя. «Як же все це нестерпно!» – вибухае подумки, пiдхоплюеться, кидае на столик двадцятку за еспресо, до вiшака з курткою…

– Вибачте… – юний офiцiант, певно, студент, заступае Мар’янi шлях.

– Здачi не треба!

– Перепрошую! – знiчуеться хлопець. – Ви п’ять гривень не доплатили. У нас еспресо коштуе двадцять п’ять…

– Ваш еспресо не вартуе i гривнi! – самотне горе прориваеться невтримною агресiею. Мар’янi до сказу хочеться верещати, лупцювати офiцiанта кулачками по бiлiй сорочцi, затребувати ще еспресо i вихлюпнути юнаковi в пику, бо як можна! На Майданi побили Полю! І ще купу людей, а цей блазень у крохмальнiй сорочцi неприродно, фальшиво ввiчливий, нiби не розумiе: бiльше не можна фальшувати! Нi в чому! Он дiти в кутi цiлуються щиро… А цей… Мар’яна вiдштовхуе офiцiанта, озираеться, нiби шукае рукам зброю, i раптом крiзь вiтринне скло кав’ярнi помiчае Хотинського. У свiтлi лiхтаря тупцюе на протилежному боцi вулицi бiля пiшохiдного переходу, а свiтлофор усе червоний, червоний…

Свiт перевертаеться на клiк. Мар’яна падае на найближчий стiлець, хапае офiцiанта за руку, натхненно торохтить:

– У вас чудовий еспресо! Хочу ще!

Риеться в гаманцi, дiстае п’ятдесят гривень.

– І здачi не треба! – видихае, додае винувато. – Вибачте… Такий день…

Офiцiант ввiчливо кивае, вдаючи розумiння, та його фальш бiльше не дратуе Мар’яну. Свiтлофор сяе оптимiстичним зеленим, Хотинський переходить вулицю. Секунд тридцять – i вiн тут? Як же скоро!

– Та вгамуйся, дурепо! – наказуе собi пошепки, вихоплюе з сумки мобiльний. Як же гарно, що тут е Wi-Fi! Термiново входить у соцiальнi мережi: на Майданi ж людей побили… І сьогоднi в центрi народу зiбралося – хмара! Кажуть, на Банкову пiшли. Усi – тiльки про це! От i Мар’яна в кав’ярнi биту годину коменти ковтае, вiдiрватися не може! Для порядноi дiвчини це ж… нормальний привiд затриматися в кав’ярнi, коли твiй мужчина якогось бiса запiзнюеться на п’ятдесят хвилин?!

– Я знав, золотце, що ти мене дочекаешся, – Хотинський сидить навпроти, дивиться Мар’янi в очi.

– Таке коiться… Коменти читаю… Забула про час, – хоробро бреше Мар’яна.

– Що пишуть? – Хотинський удае зацiкавленiсть, та погляд блукае.

– Дiвчина одна… Медсестра… – Мар’яна не знае, чим закiнчився похiд на Банкову, що пам’ятник Ленiна на Бесарабськiй площi може i не встояти, що КМДА оточена обуреним морем… Зi щирим хвилюванням переповiдае Полинi пригоди. – А хлопець ii зник. І вона досi не може його знайти…

– Знайде. То ж не в минулих часах людину шукати…

Хотинський замовкае. «Ось вiн, час “Х”! Зараз почнеться!» – розумiе Мар’яна. Серце калатае – одне з двох: чи в коханнi зiзнаеться, чи гудбай!

– Ти потрiбна менi, як повiтря, – упевнено вимовляе Хотинський.

Мар’яна губиться, пливе, усмiхаеться знiчено: пронесло?! Нiяких прощань?! Яке ж щастя! Обiйняти його тут, при тих дурних дiтях, що вони й досi цiлуються, притулитися до його плеча, та до Хотинського, як до зiрок, – сидить навпроти, вiдкинувся на стiльцi, на столi паруе гарячий еспресо.

Вiн читае Мар’янинi думки. Рвучко подаеться вперед, обхоплюе Мар’янинi долонi, пестить нiжно.

– Без тебе не впораюся, з

Сторінка 17

лотце…

– З чим? – геть губиться Мар’яна.

– Грандiозний шанс! Такий випадае раз на сто рокiв одному з мiльйонiв… – Хотинський збуджуеться, починае говорити швидко-нервово. – Зараз усе поясню, та спочатку пообiцяй: усе, що ти почуеш, залишиться мiж нами. Нiхто i нiколи не мае про те дiзнатися.

– Ще одна таемниця? – Мар’яна тьмянiе, журба на плечi шаликом.

– Неймовiрна таемниця! Таку можна довiрити тiльки найближчiй людинi.

– Менi?! – i знову сонце сяе.

Хотинський кивае. Пiдсуваеться ближче до Мар’яни.

– У Монреалi живе мiй друг дитинства Кравчук, – веде, наче русалку за щоку на гачок впiймати хоче. – Пiсля восьмого класу з батьками до Канади емiгрував, вивчився, вiдкрив власну юридичну контору. Ми з ним не губилися – спiлкувалися в мережi. Два роки тому його контора уклала угоду з «Банком Монреаля»: Кравчуковiй фiрмi довiрили вiдшукати нащадкiв якогось нашого пана на прiзвище Дорош. У банку на них спадщина чекае. Не знаю, якi скарби iм дiстануться, але тiльки за пошук контора Кравчука бiльше двох мiльйонiв отримае.

– Пощастило…

– Менi пощастило… Нам, золотце! – ще втаемниченiше шепоче Хотинський. – Кравчук уже другий рiк шукае нащадкiв того Дороша по всьому свiту, бо вважае, що вони в Украiну з Канади не повернулися. А я думаю: i тут е сенс пошукати. Ми з Кравчуком уклали угоду: якщо я нащадкiв тут знайду, п’ятдесят вiдсоткiв винагороди – моi, – Хотинський переводить дух, дивиться на Мар’яну. – Нашi! Мар’яно… Ти ж допоможеш? Долучишся?

Спантеличена Мар’яна мовчить. Розгублено клiпае: це i е серйозна розмова?! Не про любов?… Чи вiн – про любов, як довiру?

Хотинський торкаеться Мар’яниноi руки.

– Агов, золотце. Ти де? Чи, може, я дарма…

– Нi! Я з тобою! – поспiхом. Замовкае, дивиться на Хотинського беззахисно. – Просто я сподiвалася, що ця розмова… Що вiдтепер ми не ховатимемося.

– Ми бiльше не ховатимемося! – запевняе Хотинський. – Усi мають думати, що ми просто закоханi, тому так багато часу проводимо разом.

– А ти… не закоханий?! – От же горе! Нiяк не зрозумiти Мар’янi, що в головi у Хотинського.

Вiн дивиться на Мар’яну здивовано.

– Хiба би я довiрив таку таемницю стороннiй людинi?

– Просто скажи…

Хотинський в’iдаеться поглядом у глибокi Мар’янинi карi очi, говорить, навiюе:

– Ми вигриземо цi грошi. І чкурнемо далеко-далеко… Купимо дiм. У Провансi, Італii або в тiй же Канадi. І – так! – я люблю тебе, золотце.

– Дякую… – мов iз конопель, шепоче Мар’яна.

Того вечора вперше за пiвроку стосункiв щаслива Мар’яна Озерова поверталася додому на «аудi» коханця. Вiв автiвку на Лiвий берег, усе про одне.

– Ти ж розумiеш: якщо хоч хтось один, навiть випадково, дiзнаеться про нашi пошуки – вважай, ми втратили шанс. Десятки авантюристiв почнуть дiяти паралельно, устромляти нам палицi в колеса, заважати, шкодити.

– Дорош – надто поширене прiзвище, – Мар’яна починае усвiдомлювати проблемнiсть поставленого завдання. – Навiть якщо знайдемо того, хто нам потрiбен, нащадкiв його могло i не лишитися.

Хотинський заряджений на успiх – е нащадки, шкiрою вiдчувае! Збуджено розповiдае про базовi точки вiдлiку, якi отримав вiд канадського друга Кравчука: потрiбного iм Дороша з роду козацькоi старшини звали Яремою, в 1843 роцi помер на Чернiгiвщинi. Здавалося би, все ясно: руку простягни – i буде тобi результат, та Хотинський з лiта стукае в усi дверi, намагаючись знайти нитки Дорошевого родоводу, – i нi на крок не наблизився до мети. То у нього вимагають спецiальний дозвiл для ознайомлення з архiвними документами, то з’ясовуеться, що архiви окремих рокiв взагалi вiдсутнi чи вiдомостi сумнiвнi настiльки, що вiри iм нiякоi. І в усiх одне питання: чому ви тим цiкавитеся?! Геть змучили! І Хотинський вирiшив: чому би не довiритися Мар’янi?…

– Твоя ж мати в архiвi працюе? Я нiчого не поплутав? – питае вже бiля Мар’яниноi хрущовки на Воскресенцi. – Тобi буде легше за мене без зайвих питань архiвнi папери погортати.

Мар’янине серце знов огортають сумнiви – жене iх вiдчайдушно, притуляеться до Хотинського, перед очi роздратована мати: «Коли ми вже побачимо того крота, вiд якого ти посеред ночi додому повертаешся, нiби для нього бiлого дня нема?!»

– Мама працюе в мiському архiвi, – вiдповiдае. – Там в основному документи, що стосуються iсторii Киева.

– А з Центрального державного iсторичного архiву знае когось?

– Певно.

– От i чудово. Нам туди треба!

– Мама теж поцiкавиться, навiщо то менi, – шепоче Мар’яна безбарвно.

– Скажеш, готуемо рекламну кампанiю з iсторичною ретроспекцiею, – вiдповiдае Хотинський. Додае: – Я завтра заiду по тебе зранку, золотце.

– Дякую… – не вiрить щастю Мар’яна.

– Добранiч, люба, – коханець цiлуе дiвчину в чоло, як вчитель слухняну ученицю, суне до «аудi», озираеться, бо Мар’яна не йде, тупцюе бiля пiд’iзду. – Ну… Усмiхнися! – вигукуе. – Вiдчуваеш? На нас чекае прекрасне нове життя! Воно вже тут, поряд, манить до себе. За нього варто боротися…

«Аудi» тане в темрявi. Мар’яна видихае, iз подивом усвiдомлюе: м’язи

Сторінка 18

иi, рук, спини нестерпно болять. Увесь вечiр страх, надii i сумнiви напружували iх до повного божевiлля, i тiльки тепер, коли Хотинський поiхав, розтоптавши сумнiви-страхи, неушкоджена надiя поблажливо розслабила м’язи, залишивши тiльки бiль на згадку про сумнiви-страхи, i Мар’яна врештi повiрила – сталося.

– Вiн – мiй! – захват хвилею. Рвонула дверi пiд’iзду, вiдчула себе переможцем, якому нема вже за що боротися.

Ще нiколи занедбаний, облуплений пiд’iзд рiдноi хрущовки не здавався Мар’янi таким брудним i огидним, як цього вечора. От що за паскудство! Недопалки прямо на сходах! Правда i те, що то вони з Полею тут палять, але ж – де двiрничиха?! Вона хоч колись прибирае?!

Мар’яна вiдсувае недопалки чобiтком, з азартом тисне на дзвiнок Полькиноi квартири: не спи, Полько, просинайся, вiдчиняй скорiш – Мар’янi так хочеться подiлитися своiм щастям! Ти ж не зурочиш? Порадiеш за подругу?

В отворi розчинених дверей – Поля. Бiлявий, оптимiстичний колобок – усе життя котиться поряд iз Мар’яною, та нинi Мар’яна бачить тiльки чорнi плями синцiв на круглому Полиному обличчi. У свiтлi яскравоi лампи з коридору вони стають лiловими i яскраво-синiми, наче недолугий гример розмалював Полю для цирку.

Мар’яна на мить завмирае од прикрощiв: дiдько, Полю ж вчора побили… Обiймае подругу, переймаеться щиросердно:

– Ти як?…

– Поспiшаю! – Поля суне вглиб квартири, на ходу вдягаеться, дiстае рюкзак.

Мар’яна йде за Полею услiд, спостерiгае за нею ошелешено:

– Ти дурна? Куди? Нiч…

– На Майдан.

– Тобi мало?! Лежи й одужуй, прошу! Там таке коiться! На Банковiй людей б’ють, на Бессарабськiй юрба Ленiна повалити пнеться…

– І пiд КМДА… – Поля в курсi.

– І там! І тобi то треба?! От нащо?! Ти себе в дзеркало бачила?

– Може, менти злякаються! – Поля вiднаходить молоток, намагаеться увiпхнути його у вже повний рюкзак.

– А молоток навiщо?

– Бiльше мене нiхто не вдарить! Хiба що одразу вб’е! – глухо вiдказуе Поля, дивиться на Мар’яну – очi блищать, та Мар’яна бачить тiльки лiлове i яскраво-сине…

– Де твiй газовий балончик, Мусько? – питае Поля. – Вiзьми, згодиться. Ти ж пiдеш зi мною?…

– Я ледь на ногах стою! Я з роботи! – Мар’яна вже не стримуе роздратування. – Пахала до ночi, як проклята, бо, знаеш, Полю, краще власними справами займатися, а не по майданах бiгати, якщо хочеш колись… хатку в Провансi купити!

– Ігор так i не об’явився, – видихае Поля, очi вже не тримають блиску, проливаються, змивають Мар’янине роздратування. Бiдна Полька!

– Хотiла по мiлiцейських вiддiлках його шукати, – Поля тремтить, вихлюпуе: – Та як?! Я ж уся побита – раптом би затримали. Цiлий день обдзвонювала ментiв, питала, чи е серед затриманих Ігор Корнiлов…

– Нема?

– Нiде…

– А мобiльний?

– Поза зоною.

– А де живе, навчаеться? Ти, взагалi, хоч щось про нього знаеш?

– На архiтектора вчиться. В унiверситетi будiвництва i архiтектури.

– Там була?

– Субота…

– Дiдько, субота… – Мар’яна ще намагаеться зупинити подругу. – А давай я у понедiлок з роботи вiдпрошуся, удвох до унiверситету сходимо, попитаемо. А сьогоднi – лишайся вдома.

– Поiду на Майдан… Пошукаю. Може, хтось щось знае. Ти зi мною?

Хiба можна покинути Полю?! Мар’янина душа смикаеться, як лайно в ополонцi.

– Хотинський тiльки-но зателефонував… – бреше, радiе: i не брехня, майже правда! – Прямо в слухавку менi: «Жити без тебе не можу, Мар’яно!» Уявляеш? І сказав: «Приiду зараз».

– Тодi я сама…

Мар’яна хапае Полю за руку:

– Зачекай! Фотку Ігореву скинь менi. У мережi розмiщу. Попитаю… Не може ж людина просто так зникнути. Вiдшукаеться! То тобi не з минулого пращура знайти.

…У занедбаному облупленому пiд’iздi Мар’яна зi щирим страхом обiймае Полю – тiльки ж обережнiше, молотка не виймай! – як стара баба, подумки хрестить подругу в рюкзак i спину.

Нiч забирае Полю, а Мар’яна ще довго тупцюе на сходах першого поверху – все курить, курить, нiби вже надто ясно стало в мiзках. Так ясно, що й усвiдомлювати того не хочеться, а краще пiддати хмар iз тютюну, мрiй, жадань… Щоби вже не вiдволiкатися на паскудне життя, бо в ньому бруду i ницостi, як недопалкiв, – по вуха. Спересердя жбурляе на сходи цигарку, затушуе чобiтком, суне на п’ятий, знае – не засне.




Роздiл 3



Загубленi

Хочеш загубити душу – помани ii золотом. Невтримний Майдан залив Украiну морем людських сподiвань: тисячi всесильних мерзли в наметах, вiддаючи свiй вогонь мiльйонам розгублених. Вогонь розтiкався, палив на попiл слова – розмови – пусте, коли дiм горить, – дiставався людських сердець, а Мар’яну не обпiк – горiла своею мрiею, дратувалася, нiби виправдовувалася: хiба чатування бiля вогнища пiд стелою Незалежностi принесе iй щастя? Може, дасть власний дах, одягне врештi пристойно, всадовить за кермо автiвки i вiдправить подорожувати Європою?! Грошi… Обiцянi Хотинським мiльйони подарують Мар’янi волю. І гiднiсть. І кохання. В уявi виникали «Боiнги», швидкiснi потяги, повiтрянi кулi, яхти i катери – несли багату Мар’яну геть вiд зл

Сторінка 19

денноi Батькiвщини в краi ситi й сонячнi, де пiсок бiлий, трава смарагдова свiжа, а людей нема. Геть нема.

Старанно обходила гарячi точки i скупчення збудженого люду: нi порожнi очi Януковича, нi отетерiлi хлопцi з внутрiшнiх вiйськ, що вони стояли проти своiх, нi завивання мiлiцейських сирен, нi водомети, нi буремний гуркiт порожнiх бочок-барабанiв не лякали Мар’яну так сильно, як один приголомшливий факт – Полин Ігор так i не знайшовся. Нiби i не було студента-архiтектора нiколи. Поля давно оббiгала всiх Ігоревих однокурсникiв, друзiв i знайомих, Мар’яна разом iз подругою навiдалася до батькiв Корнiлова, та запам’ятала тiльки виплаканi очi Ігоревоi матерi i чорну хустину на ii плечах.

– Невже i я можу так само несподiвано, проти своеi волi… зникнути? – жахалася. Страх iв душу, малював чорним: ось вона бiжить темним провулком, скрегочуть гальма, поряд зупиняеться чомусь «аудi», з автiвки вискакують пузатi «беркутiвцi», тягнуть Мар’яну, вона пручаеться, кричить вiдчайдушно: «Я не одна! Я всiм розповiм…» – «Тебе вже нема!» – плюеться зловтiшний «беркутiвець», штовхае Мар’яну до автiвки, та Мар’яна провалюеться не в затишний салон «аудi» – у чорну яму. А там же – анi берегiв, анi дна, анi промiнчика! Чорнота, i не видно в нiй Мар’яни, бо ii вже… нема.

– Господи, збережи! Тiльки не зараз, прошу! Я ж тiльки прокинулася, тiльки жити по-справжньому почала! – благала долю.

Прокинулися всi: добрi i злi, хоробрi i страхополохи, злодюжки i чеснi, старi i малi, поряднi, падлюки, мрiйники, реалiсти… Усi! Навiть у батькiвськiй хрущовцi на Воскресенцi, де давно вкорiнилися сумнi сiрi злиднi, Мар’яна ошелешено спостерiгала яскраве буяння незвичних емоцiй.

– Куди зiбрався, Валю? – рухлива, як ртуть, Мар’янина матiнка зухвало заступала шлях спокiйному, доброму (аж роздайбiда!) Мар’яниному тату. – На Майдан?! І що ти там забув?!

– Адочко, заспокойся, я на склад заскочу й одразу додому, – Валентин Озеров лукавити не умiв, та пробував, тiльки б не засмутити дружину.

– Кому ти брешеш, Валю?! Я тебе наскрiзь бачу! Хочеш, щоби нам заборонили росiйською спiлкуватися?

– Ми все життя росiйською розмовляемо.

– А тепер не зможемо. Бандерiвцi язики повiдрiзають!

– Де ти набралася цiеi маячнi, Адочко?… – дивувався тато.

– Нiде! Сама докумекала! – Ада смикала до себе чоловiкiв рюкзак, вiдкривала демонстративно. – Що це?! «Фармацитрон», краплi вiд нежитю, бинти… У тебе повний рюкзак лiкiв, Валю! І ти не на Майдан?!

– На склад, – уперто брехав тато. – Там хлопцi збираються. Кожен принесе, що зможе, а Ситник на своему мiкроавтобусi одвезе в центр.

– Так вiн – Ситник! Йому сам Бог велiв! А ти – Озеров! Ти якого бiса до них тулишся?!

Тато усмiхався винувато, тягнув руки до рюкзака: мовляв, прошу, вiддай, Адочко, поспiшаю…

– Там же люди, – додавав нiяково. – Можуть захворiти. Холодно ж… Я iм iнодi вiршi читаю. Їм подобаеться…

– То ти добрий, а я погана?! – Ада червонiла од прикрощiв. – А грошi ти звiдки на лiки взяв? Може, на дрiжджах своiх мiльйон заробив?! Так нi ж! Копiйки вицiджуеш, та й тi вирiшив додому не донести? Куди я дивилася, коли замiж за тебе йшла?!

Тато тьмянiв, мати набундючувалася. Мар’яна хапала рюкзак, кидала татовi: йди вже скорiш! Смикала матiр:

– Мамо, досить! Ти дозвiл менi в архiв зробила?!

– Завтра! – вiдмахувалася Ада.

Другий тиждень поспiль: усе «завтра», «завтра»! А Мар’янi хiба е час чекати? Ще до нового 2014 року мрiяла багатiйкою стати, на Рiздво гайнути свiт за очi, та пошуки просувалися вкрай важко. Уже наступного дня пiсля доленосних одкровень Хотинський прибив пiднесений настрiй коханки чималим стосом паперiв – поклав на стiл Мар’яни, пояснив:

– Тут вiдомостi про Дорошiв, якi я встиг зiбрати. Спочатку iх перевiр. Через Інтернет, через запити до архiвiв. Якщо тут немае нашого Дороша, доведеться все починати спочатку.

– А як же робота? – знiтилася Мар’яна, стрельнула очима на колег: спостерiгали за ними здивовано.

– Хто твiй керiвник? – Хотинський обiйняв Мар’яну привселюдно, усмiхнувся. – От i виконуй розпорядження керiвника!

Колектив рекламноi агенцii бiльше зацiкавили обiйми шефа, нiж його дивний наказ.

– Мар’яно, невже ти з Хотинським закрутила? – допитувалися.

– У нас… серйознi стосунки, – стримано вiдповiдала Мар’яна: тiльки би не зурочити.

– Оце ти вляпалася, Озерова! – Льову Шендрика вiдверто веселив офiсний мезальянс. – Полюбляеш холодне i мазохiзм на десерт?!

– Тебе дратуе, що Хотинський – твереза людина i не бухае з тобою пiсля роботи? – злилася Мар’яна.

– Я з тобою бухну… За компанiю! Щоби тобi не так уже гiвняно було, коли Хотинський використае тебе по повнiй i покине.

– Пiшов ти… – тiльки i змогла вiдповiсти Мар’яна.

Перший захват вiдкритих стосункiв з Хотинським минув – все розвивалося геть не так, як уявляла собi Мар’яна. Анi довгих прогулянок, анi романтичних посиденьок у кафе, анi невтримних розмов про почуття. До епiзодичного сексу в пафосному лофтi коханця додалися виснажливi вечори в офiсi: колеги р

Сторінка 20

зходилися, Хотинський умощувався бiля Мар’яниного столу, уважно дивився iй в очi.

– Мар’яно, як ти за сьогоднi наблизила нас до мети?

Вона губилася: невже коханець не бачить?! З ранку до ночi тiльки тими Дорошами i займаеться! Онде на Майданi, кажуть, Народне вiче зiбрало хмару народу, за кiлька днiв «Беркут» розгромив наметовi мiстечка – бiля Будинку офiцерiв, на Лютеранськiй, Богомольця, а наступноi ночi спробував штурмувати Майдан i Будинок профспiлок. А там – Поля! У Будинку профспiлок! Вона ж медсестра, iй не можна iнакше. Посеред ночi скинула Мар’янi sms-ку: «Мусь, хелп! Потрiбнi руки!», а Мар’яна не зiрвалася, не побiгла Полi на помiч, бо до другоi ночi рилася в Інтернетi, вiдшукуючи вiдомостi про Ярему Дороша, який помер на Чернiгiвщинi в 1843 роцi! А о сьомiй – спала не спала! – бiгом на роботу. Щоби далi шукати…

Не вихлюпувала образ. Стереглася. Мовчки ковтала прикрiсть, гортала папери: оцих двох Дорошiв можна викреслити – iхнi коренi тягнуться в бiк Запорiжжя, нiяк не Чернiгiвщини; це список уже перевiрених, а оцей десяток Дорошiв взагалi вiднайти неможливо без архiвних документiв.

– І що у нас з доступом до архiвiв?

Як же вона боялася цього питання! Хотинський уперто ставив його щовечора, iз сумнiвом дивився Мар’янi в очi, наче казав: «Невже я помилився в тобi, люба?!» За два тижнi пiсля недолугих вiдмовок Мар’яна врештi призналася – нiяк не може матiр прискорити.

– А давай я з нею поспiлкуюся, – запропонував Хотинський. – Давно мрiю познайомитися з твоiми батьками.

– Справдi?… – не повiрила Мар’яна. Просяяла: збулося! Врештi мама i тато побачать, який у неi файний мужчина!

Тато пiдвiв. Ще зранку божився: «Пiсля роботи неодмiнно буду вдома, доню!» Та ввечерi, коли збуджена Мар’яна з нервiв утрете протирала келихи, увiмкнула телевiзор, щоби хоч якось заспокоiтися, та так i завмерла перед екраном – Майдан, море люду, «Океан Ельзи», – вона раптом побачила посеред натхненних людських хвиль розчуленого тата.

– Мамо, Боже ж мiй! Мамо! – заверещала розгублено. – Тато знову на Майданi! Як вiн мiг?! Йому все це важливiше за щастя власноi доньки?!

Мати мiцно стулила тонкi вуста, усмiхнулася криво, вбила кiл:

– Інтелiгенцiя… Нiчого святого!

– Я зараз же зателефоную йому! Хай iде додому! – Мар’яна вхопила мобiльний, руки тремтять.

– Облиш, – наказала мати зверхньо. – Хiба там е чим гордитися? – вимкнула телевiзор, глянула на доньку iз прикрiстю. – Твiй крiт, часом, на нашого тата не скидаеться? А то би iм було про що побазiкати… Про поезiю, Майдан та дрiжджi!

Хотинський вразив Аду Озерову в самiсiньке серце. Побачила доччиного коханця, аж згадала: ось вона наiвна, юна гортае каталог одягу «QUELLE», який за двi жувальнi гумки випросила до вечора в однокласницi Тоньки Захарченко. І хоч збрехала Тоньцi, що хоче модний фасон для лiтньоi сукнi знайти, перш нiж коштовну тканину рiзати, швидко перегортае сторiнки з жiночою модою, врештi знаходить роздiл з чоловiчими речами та зомлiвае не вiд iмпортних штанiв чи пуловерiв… Забувши дихати, iз захватом роздивляеться поголенi чистi обличчя чоловiкiв-моделей, бiлозубi посмiшки, шовковисте волосся. «Ось цей чорнявий – мiй! – трiпоче сердечко. – А чи нi! Ось цей, бiлявий…» Фантазiя несе: бiлявий нiмець iз «QUELLE» заглядае Адi в очi: «Я тебе кохати все життя!» Ада манiрно так: «А я ще подумаю…» Бо ж забава в розпалi! Гортае каталог до роздiлу «Бiлизна», червонiе вiд несподiваних жадань, сором’язливо роздивляеться чорнявих-русявих-бiлявих нiмцiв у самому спiдньому, збуджуеться вкрай, i все закiнчуеться драматично. Радянська школярка Ада жбурляе каталог геть, валиться на постiль, ридае гiрко, бо ж iй – хоч би якого з тих красенiв! Хоч русявого, хоч чорнявого, та нема… Нема в Киевi таких! Певно, в усьому Радянському Союзi нема! І як з тою бiдою жити?!

Вiдiгнала минуле, узяла себе в руки.

– Ада Едуардiвна, – вiдрекомендувалася, усмiхнулася Хотинському якомога привiтнiше. «Мамо рiдна, вiн же з “QUELLE”!» – штрикнуло в мiзки.

Хотинський розтулив рота, i Ада Едуардiвна Озерова заднiм числом повiрила, що всi чоловiки-моделi з нiмецького каталогу були не тiльки красунчиками, але й вихованими розумниками.

– У тебе така молода мама, – сказав Хотинський Мар’янi, однiею фразою навiки покоривши Адине серце.

– А любить усе старе, давнiшне. Тому й працюе в архiвi, – ляпнула Мар’яна, чомусь вирiшивши: треба одразу до справи.

Хотинський перехопив вiжки: так, тпру… Виставляв на стiл делiкатеси, якi припхав iз собою, все балабонив:

– Мар’янi – швейцарський шоколад. Вам, Адо Едуардiвно, – сир з Нiдерландiв. «Дель густо пуро» – чистий смак. Не куштували? Зараз ми це виправимо. А Мар’яниному татовi – вiдмiнне чилiйське вино! Тато ж буде?

– Валентина затримали бiзнесовi справи, – манiрно вiдповiла Ада. – Ви ж розумна людина, вам пояснювати не треба: краiну лихоманить… Якщо не придiляти достатньоi уваги бiзнесу, все прахом пiде. А Валентин у нас не з тих, хто, замiсть власними справами займатися, на Майданi глотку дере.

– Лишiм

Сторінка 21

вино для тата, – знову не в той степ запропонувала Мар’яна, та Хотинський вирiшив: несправедливо! Ада Едуардiвна неодмiнно мае отримати задоволення вiд чилiйського червоного.

Пiд кiнець вечерi Мар’янина матiнка попливла, схлипнула, взялася розповiдати про каталог «QUELLE», який слугував радянськiй школярцi вiкном в iнший свiт.

– А ви за Європу? – не обiйшла наболiлого.

Хотинський напружився ледь помiтно, примружив око, наче вирiшував: дозрiла тiтка чи вкотре бокал освiжити? Усмiхнувся чарiвно, поклав долоню на суху Адину руку.

– Ми з Мар’яною понад усе цiнуемо нашi коренi, – повiдомив довiрливо. – От вам пощастило! Маете змогу щодня торкатися iсторii нашого народу. А ми з такою проблемою стикнулися. Маемо завдання прослiдкувати вплив козацькоi старшини на розвиток столицi… А вiн був потужним. Наведу тiльки один трагiчний факт. Ви ж, певно, знаете: колись на розi Покровськоi та Андрiiвськоi бiля пiднiжжя Андрiiвськоi гори – там тепер школа – стояла церква, яку за радянськоi влади в тридцятi роки розiбрали по цеглинi. А в тоi церкви така iсторiя… У сiмнадцятому столiттi ii збудував запорiзький кошовий Самiйло Кiшка.

– Так у чому проблема? – не могла втямити хмiльна Ада.

– Не можемо обiйти бюрократичнi перепони, щоби без усiляких запитiв i пояснень попрацювати в архiвах краiни – у Центральному iсторичному, у регiональних, якщо у тому виникне потреба. Часом, не допоможете?

Назавтра Мар’яна тримала в руках дивний документ. Свiдчив: Мар’яна Валентинiвна Озерова е стажеркою Державного архiву мiста Киева, працюе над науковою працею зi встановлення ролi козацьких старшин у розвитку столицi, тож киiвський архiв просить колег з iнших архiвних установ посприяти своiй стажерцi в доступi до потрiбних iй фондiв.

– Це ж «липа», – розгубилася Мар’яна.

– Подякуй краще! – вiдказала мати. – І не кажи, що менi байдуже твое щастя.

– Ти краще хоч щось роби, аби свое щастя зберегти, – не втрималася, дорiкнула Мар’яна.

Ада зухвало вигнула тонкi вуста пiдковою, глянула на доньку без добра: ох, краще не лiзь, куди не треба! Що ти про мене знаеш?! Нiчого! Не своiм життям живу – чужим, ненависним! Навiть iм’я чуже причепила до себе, як тавро. І кого винуватити?…

Усi п’ятдесят чотири роки свого життя Аiда Озерова затято ненавидiла власне iм’я – аж телiпало бiдну, як чула з чужих вуст. Ада – представлялася всiм, а в паспорт нiхто не заглядав. Одним втiшалася: Аiдою звали не задрипанку якусь, а славетну дочку древнього ефiопського царя. Аж задумалася про власну винятковiсть: хтозна, може, i вона царiвна? Хай не по кровi. За внутрiшнiм свiтосприйняттям. Увiрувала, навiть пiдставила фартуха – Божi дари приймати, та вже у старших класах потрапила до театру, де ставили «Аiду». Прочитала в програмцi стислий виклад опери, за голову схопилася: i нащо iй така гiрка доля, як у ефiопки?! Нiяка вона не Аiда!

– Ада! – вперто втовкмачувала собi перед дзеркалом, прискiпливо вивчала неземну красу, наче рiденьке русяве волоссячко сеi ж митi мало скрутитися кучерями, шкiра потемнiшати, а свiтлi блакитнi очi набратися ночi. Та у вiддзеркаленнi клiпала повiками норовиста капловуха дiвчина з кирпатим носиком, тонкими блiдими вустами, акуратними серпами чорних брiв, i не було в тому аж нiчого виняткового, якби не погордливо пiдняте пiдборiддя i зухвалий царський погляд. В’iлася таки ефiопка у пiдсвiдомiсть. А там i дари посипалися.

На вiсiмнадцять рокiв баба Тася купила онуцi кооперативну квартиру на Воскресенцi – розкiшну, панельну, на двi кiмнати, з туалетом i металевою ванною.

– Матерi дякуй, вона грошi тобi на квартиру заробила, – вказувала сухим пальцем на жовту свiтлину усмiхненоi красунi з такими ж серпуватими, як в Ади, чорними бровами i прозорими тевтонськими очима. От тiльки носик у матерi – як пiд лiнiйку, а у Ади задьористий кирпатий.

Свiтлина сотню разiв виручала Аду, коли в дитинствi дiтлахи дражнилися:

– Адка – байстрючка! Адка – байстрючка!

Хапала фотокартку з етажерки в тiснiй кiмнатцi бараку на лiвобережнiй околицi столицi, де вiд народження жила з бабою Тасею, бiгла надвiр.

– Ось моя мама Наталя! – кричала насмiшникам, захлиналася. – Найкрасивiша! Найхоробрiша! Вона на Пiвночi нафту добувае для нашоi Батькiвщини!

Тато, зрозумiла рiч, загинув пiд час випробування нового лiтака для Батькiвщини. Хiба тiльки в Ади?… У класi аж п’ятеро билися за право вважати свого загиблого тата героем, i, оскiльки Ада татовоi свiтлини не мала i нiчим не могла довести його вiдчайдушноi хоробростi, лаври героя дiсталися однокласнику й сусiду по бараку Славковi Шуляку – демонстрував вирiзаний iз газети портрет похмурого льотчика, стверджував нахабно: он який у мене тато!

– А мого тата Едуардом звали! Як короля! А моя мама Ната нафту добувае, – безпомiчно вiдгавкувалася зажурена Ада, бiгла в обiйми втомленоi бабцi, питала настирливо: – Чому мама не приiжджае?

– Грошi заробляе, – одказувала бабця. Лягала на пiдлогу, бо тiльки там хребет, скручений довгим сидiнням над кермом трамвая, розправлявся, ви

Сторінка 22

iвнювався. Лежала важким каменем, наче мертва.

Ада лякалася, сiпала бабцю.

– Вставай! Сукню менi ще й досi не дошила!

Бабця зiтхала i бралася до роботи.

Ох, тi суконьки, бабиними руками шитi. Усе економила, бiдаха. Іншим дiвчаткам батьки в магазинах стандартну шкiльну форму купували, а метикувата баба Тася – обрiзки та залишки тканини, що iх вiддавали за безцiнь. Нiч над клаптями поворожить, на ранок – ану, примiрь, серденько! Може, десь вшити чи вiдпустити треба. Через тi сукнi дiвчатка в класi заздрощами сходили, бо всi – однаковi, а в Ади суконька особлива: i спiдничка кльошем, i комiрчик гострий, i рукавчики лiхтариками. Та особливо гарними виходили у баби Тасi фартухи – i чорнi щоденнi, i бiлi святковi.

– Царiвна… – всмiхалася баба, коли Ада вдягала гiпюровий бiлоснiжний фартушок iз легкими крильцями, крутилася перед дзеркалом – очi сяяли.

– Царiвна! – i не сумнiвалася Ада, коли пiдросла i бабця стала шити норовливiй онуцi не тiльки шкiльну форму, а й вигадливi сарафани, брюки з джинсовоi тканини i кримпленовi костюми.

– Матерi дякуй, – бабчина мантра не змiнювалася протягом рокiв. Час остаточно зiгнув Тасин поперек, Ада закiнчила школу, вступила до Киiвського полiтеху, переiхала до власноi окремоi квартири, а працьовита мати-буровичка все нiяк не могла вiдiрватися вiд видобутку нафти для Батькiвщини. Ада давно перестала докучати бабусi запитаннями, образилася на далеку матiр усмерть, та грошi, що вони з мiсяця в мiсяць справно надходили з далекоi Пiвночi i баба Тася вiддавала iх онуцi всi до копiйчини, брала без душевних гризот. Усмiхалася глузливо:

– Знову вiдкупаеться…

Трагiчна правда розлилася гiркотою в 1981-му. У день Адиного весiлля з перспективним однокурсником Валею Озеровим, що отримував пiдвищену стипендiю, iшов на червоний диплом, уже був прикрiплений до кафедри, де по закiнченнi навчання мав працювати над кандидатською, жив iз батьками- викладачами в самiсiнькому центрi бiля унiверситету i, незважаючи на теплi очi й чарiвну посмiшку, за рiк до закiнчення вишу не мав дiвчини. Не те, щоби погордлива царiвна з окремою квартирою на Воскресенцi надто захоплювалася розумниками, але iдея залишитися пiсля iнституту в столицi i стати в майбутньому професорською дружиною запала в душу. Інтелiгентний Валя катастрофiчно програвав iншим Адиним залицяльникам як iз полiтеху, так i з баракiв на околицi, де ще й досi жила баба Тася. Один Славко Шуляк вартував десятка таких, як Озеров: широкоплечий, азартний, нахабний до сказу. Вiдкорковував зубом пляшку пива, дивився Адi в очi.

– Женився би я на тобi, – казав iз придихом. – Та ти ж менi зраджувати станеш! У машинiста тепловоза дружина мае бути вiрна. Як у моряка. А ти, Адко, звикла хлопцями крутити.

– Я за тебе i не збиралася! – ображалася Ада й одного разу вперше за чотири роки спiльного навчання зупинила зосереджений погляд свiтлих блакитних очей на розумниковi Озеровi.

Валя пручався три днi. Спочатку безмежно здивувався увазi енергiйноi однокурсницi, потiм зашарiвся, знiтився, розгубився вкрай. На третiй день вiдключив мiзки, зiбрав докупи хоробрiсть i поцiлував Аду в губи. На четвертий день пiшли до рагсу.

– У мене буде царське весiлля! – хвалилася Ада заздрiсним однокурсницям.

Баба Тася власноруч пошила онуцi запаморочливу сукню, яку Ада побачила в журналi «Бурда». Валинi батьки взяли на себе ресторан i заздалегiдь купили молодятам через «Супутник» путiвку до Болгарii. У день весiлля пiсля рагсу на блискучiй чорнiй «волзi» з лупатою лялькою на капотi з шиком пiдкотили до баракiв, бо iнтелiгентнi Валинi батьки якогось бiса наполягали: баба Тася мае першою побачити обручку на пальчику онуки.

Бабця чекала бiля баракiв. Побачила Аду, усмiхнулася, пригорнула до серця. Зятя по плечу погладила. Опустилася на лаву i померла.

Отаке весiлля. Який ресторан?! Де та Болгарiя?! Поки Валя в новенькому костюмi з квiткою на лацканi трусився у «швидкiй» – супроводжував до моргу тiло покiйницi, Ада у весiльнiй файнiй сукнi ридма ридала в спорожнiлiй кiмнатцi бараку iз занавiшаними рушниками телевiзором i дзеркалом. Поряд тирлувалася сусiдка тiтка Галя, мати Славка Шуляка.

– Наталю треба повiдомити, – мовила обережно. – Маму твою. Не може бути, щоби iз в’язницi на похорон не вiдпустили!

– З якоi в’язницi? – Адi здалося – не розчула. Клiпала заплаканими очима, дивилася на знiчену тiтку Галю, у вухах гуло. І – гнiв. Крикнути би сусiдцi в пику вiдчайдушно, як у дитинствi: «Мама… нафту добувае! Для Батькiвщини!», та сил катма.

Наступного дня в промерзлому коридорi моргу Ада вперше побачила жiнку, яка народила ii й дала дивне iм’я Аiда. Не кинулася до нiколи незнаноi матерi: хто ти?! Чому така?! Де вешталася всi цi роки i хто мiй батько?! Причаiлася бiля прочинених дверей у кабiнетi патологоанатома – серце з грудей, перед очима пливе. Бачила, як двiйко мiлiцiянтiв ведуть коридором до покiйницькоi згорьовану, та все ще красиву жiнку в сiрiй робi й бiлiй хустинi навколо шиi. Пробула бiля тiла баби Тасi кiлька хвилин. Вийш

Сторінка 23

а зарьована. Усе витирала очi кiнчиками бiлоi хустки. Пiд пильною охороною посунула коридором до виходу повз кабiнет патологоанатома. Ада вiдсахнулася вiд дверей: нi! Не бачити, не знати. Забути! «Чому в неi хустка бiла? Мала би в чорнiй…» – билося.

Гнiвнi запитання не вiдступали. На дев’ятий день, коли до тiсноi бабусиноi кiмнатки набилися сусiди – поважно поминали-випивали-згадували, Ада викликала тiтку Галю надвiр. Нервово закурила при сусiдцi вперше в життi, очi в землю.

– Про матiр мою щось знаете? – ледь видушила.

Сусiдка виявилася не настiльки обiзнаною, як сподiвалася Ада.

– Тася ще тою партизанкою була, Царство iй Небесне, – призналася. – Я сама випадково дiзналася, що ii доня зечка. Усiм же казала – буровичка…

– Ви як дiзналися?

– У жеку зiткнулися. Тася довiдку принесла, що в кiмнатi, крiм тебе i неi, ще ii донька Наталя прописана. А не проживае, бо вiдбувае покарання.

– Так вона… i тепер на кiмнату право мае?

– Певна рiч. Колись же звiльниться. Буде iй де жити.

– А… за що сидить?

– Не знаю, Адочко. Геть нiчого бiльше не знаю.

– І про тата мого нiколи бабуся не розповiдала?

– Анi слова! Тася мене на колiнах благала нiкому про доньку не розповiдати.

– І я вас прошу, – прошепотiла Ада.

Тiтка Галя головою захитала: е-хе-хе… Кому розповiдати?! Чи своiх бiд мало?

– Як люди з поминок розiйдуться, прибери в кiмнатi, – порадила. – Речi Тасинi збери – людям роздай. Що не потрiбно – все роздай. А що згодиться, до себе перевези, щоб i нитки не лишилося. У кiмнатi нiхто не житиме, а то геть зле. Ще злодюжки вiкна виламають, розтягнуть Тасине добро.

Обiйняла Аду, зiтхнула:

– Допомогти?

Ще чого! Навколо Ади кружляли бабинi таемницi: визирали з-пiд матраца, дражнилися незрозумiлими натяками коротких нотаток у засмальцьованому блокнотi, ховалися по шухлядах, i навiть стара жовта свiтлина молодоi красунi Наталi, здавалося, тепер може розповiсти так багато. Не з в’язницi ж вона Адi грошики надсилала. А звiдки? І чи вона? Невже баба Тася багатiйкою була, а Ада про те й не здогадувалася?! Ох, бабо!

Вiдправила спiвчутливого Валю до квартири на Воскресенцi, зачинилася в бабчинiй кiмнатцi. Зухвало зiрвала з телевiзора i дзеркала рушники – душили, забирали повiтря, – усiлася на бабине лiжко: з чого почати?

З лiжка i почала: обмацала старенький ватяний матрац, подушки, ковдри. Нiчого. Узялася за бабчин одяг – вивертала кишенi, перевiряла подоли пальт i суконь, складала у звичайний мiшок, виносила у загальний коридор бараку, лише кивала, коли хтось iз сусiдiв питав: «Можна забирати?» Перебрала посуд – цiлi каструлi, тарелi, виделки-ложки зiбрала у велику картонну коробку: приiде Валя, на Воскресенку завезе. Меблi обдивилася, зажурилася: якi ж гiркi злиднi! Лiжко хитаеться, розкладачка на розтягнутих гачках: Ада в дитинствi на нiй ледь сколiоз не заробила. Бiля вiкна обiднiй стiл – i уроки за ним робила, i кашу iла, i старенька швейна машинка «Подольськ» на ньому свiй слiд залишила, бо бабця строчила всяку вiльну хвилину, аж лак на столi протерся.

– Машинка! – дiстала з-пiд лiжка дерев’яний футляр, вiдчинила. Чи продати? Однаково шити не навчилася. Надто вже копiтка праця.

– А чи залишити? – задумалася.

Пiдчепила пальцем блискучу металеву кришечку на основинi корпусу, пiд якою ховався невеликий контейнер для зберiгання котушок. Усмiхнулася сумно: в дитинствi ховала тут свiй скарб – срiбний ланцюжок iз рубiновим медальйоном, який знайшла бiля баракiв i нiкому в тому не зiзналася. У восьмому класi, коли Адi тiльки стало чотирнадцять, у школi сталася надзвичайна подiя – однокласниця Олька Зарубiна завагiтнiла, i батьки термiново видали ii замiж. Олька покинула школу, а Ада вперше в життi потрапила на справжне весiлля. Як же хотiлося вразити всiх – гостей, вагiтну однокласницю, нареченого! Баба Тася тiльки пошила онуцi модну спiдницю, а от кофтинки пристойноi не було. Ада взяла свiй скраб, пiшла на поклон до пихатоi модницi Тоньки Захарченко, що в неi мати в торгiвлi працювала. Тонька позичила iмпортний бежевий светрик iз золотистими люрексовими вставками на один тiльки вечiр, Ада вiддала за те срiбний ланцюжок iз рубiновим медальйоном назавжди.

– Ідiотка… – оголосила собi вирок.

Вiдкрила кришечку контейнера: всерединi замiсть котушок – чималий скручений носовичок.

– Що ж ти ховала, бабусю?…

Потягла – iз носовичка на пiдлогу випав згорток з аркуша звичайного шкiльного зошита.

– Голка в яйцi, яйце в курцi, курка в зайцi… – розгорнула.

На пожмаканому аркушi – двi коробки з-пiд сiрникiв. Теплiше?… Викинула аркуш на пiдлогу, вiдкрила першу коробку – дихалку забило: Господи… Краса яка! Обережно пiдхопила двома пальцями золоте сердечко на вибагливому золотому ланцюжку. Незвичайне сердечко – один бiк пузатий, iнший плаский, iз вигравiйованою лiтерою «К».

– Наче з давнини, – прошепотiла. Нiколи подiбних у ювелiрних крамницях не бачила.

Значить, бабуся мала скарби? Чому ж Адi – анi слова?

Вiдкрила другу коробку, виклала на долоню три золотi

Сторінка 24

ервiнцi 1911 року. «Самого золота грамiв десять у кожнiй монетi», – загорiлася. Роззирнулася, наче сеi ж митi з усiх куткiв засяе. Та сяяло лише вiчне сонце – зазирало крiзь вiкно до осиротiлоi кiмнати, торкалося промiнням Адиних очей: що робиш?

Стала перед дзеркалом. Надiла на шию ланцюжок iз пузатим сердечком: царiвна? Аж усмiхнулася: монети продасть, купить кольоровий телевiзор i югославську стiнку. І до Болгарii з Валею поiдуть, хай тiльки сорок днiв мине. Захвилювалася: може, не всi схованки вiднайшла? От вона зараз побiжить додому, а до порожньоi кiмнатки злодii припхаються. Е, нi! Нiкуди не пiде! Далi шукатиме. Де?! Увiмкнула резервну батарейку – давай наново пожитки перебирати. Кожен папiрчик передивлялася, пiдняла з пiдлоги пожмаканий аркуш зi шкiльного зошита, у якому хоронилися сiрниковi коробки iз золотом. Та тут щось написано!

– Наталоччина спадщина вiд баби Сашi… – читала, ледь розбираючи бабусинi карлючки. – Золотi монети – три штуки, ланцюжок золотий iз золотим серцем. Дiаманти – чотири штуки.

– Дiаманти? – в ошелешеноi Ади щелепа вiдвалилася.

Де?! До «Подольська»! До гвинтика розбере, а камiнцi знайде! Автiвку купить. «Москвич»! І килим на стiну! Нещадним обшуком розгромила бабусину кiмнату вщент – пилюка куриться, – та, крiм двох махрових рушникiв у шухлядi, нiчого корисного не знайшла. Засмутилася вкрай.

– Так нечесно! – поскаржилася чи то Боговi, чи то бабусi-покiйницi.

Смикнула сердечко: зсередини ледь чутно – дзень. Та в серцi сховано щось! Як вiдкрити?! Аж запаморочилося: тремтячими руками знiмала з шиi ланцюжок.

– Як же я одразу не здогадалася! – шепотiла затято. Крутила в руках золоте сердечко, биту годину обдивлялася блискучу гладку поверхню без натякiв на кнопочки, смикала витончений гачок, на якому висiла прикраса. Та як ти вiдкриваешся, кляте серце?!

– Падлюки! – вiдiслала вiтання ювелiрам.

Спересердя зачепила нiгтем хвостик лiтери «К» – сердечко рипнуло i розчахнулося. Усерединi виблискували чотири прозорi камiнцi.

Аж у сльози.

– Ох, заживу… – де вже тут зважати на заповiт, бабиною рукою написаний: не твое, Аiдо! Матерi твоеi спадщина…

– Не заслужила злодюжка! – обурилася. – Мое! Хай платить, пiдла, раз покинула дитину на бабцю! Усього собi накуплю…

Та все сталося не так, як гадалося. Ледь обмiняла одну золоту монету на вовняний килим у торгашки Тоньки Захарченко. Та з наслiдками – до Адиноi квартири почали навiдуватися пiдозрiлi люди: «Може, ще золото маеш?» «Нi, звiдки?!» – трусилася, заховала скарб подалi вiд очей на довгi роки, аж до розвалу СРСР: надто вже страшно. Закiнчила полiтех, на заздрiсть однокурсникам вiдкараскалася вiд розподiлення в далекi казахськi степи – у Киевi залишилася разом iз перспективним Валею, що вiн занурився у вищу математику по макiвку, навiть нiч в iдеалi дiлив: третину Адi, третину науцi, третину для неспокiйного сну, та ненаситна математика часто забирала собi всi темнi години. За два роки то принесло зиск: Валя захистив кандидатську дисертацiю i без передиху засiв за докторську. Ада влаштувалася iнженером iз технiки безпеки на «Арсенал», за чотири роки тiльки раз змогла на десять дiб вiдiрвати чоловiка вiд науки – таки поiхали до Болгарii. На тому i край розкошам. У 1985-му завагiтнiла, засмутилася – не хочу, рано! – та по-тихому аборт зробити не встигла. Інтелiгентнi Валинi батьки, якi до цього жодного разу не втручалися в сiмейне життя сина, не витримали – впали на колiна: на себе всi клопоти вiзьмемо, тiльки збережи життя дитинцi! І сумирний чоловiк-науковець раптом виявив неабияку наполегливiсть.

– На завод пiду, щоби заробляти бiльше, – поклав на вiвтар сiм’i улюблену математику. – Схаменися, Адочко!

Ада спересердя вихлюпнула чоловiковi все, що накипiло за чотири роки сiмейного життя! І що з делiкатним Валиним характером йому нiде до грошей не пробитися, i що виннi в тому Валинi батьки, бо ж хiба то нормально, коли вони Адi на день народження то Моема з Гемiнгвеем, то Стендаля дарують, а не холодильник, примiром, чи грошi на чобiтки. Ада i так не знае, куди порозпихати тi книжки, якi Валя iз собою до ii квартири припер, наче посаг, а тепер тут ще й дитина житиме?! Може би, спочатку Валя заробив на бiльшу квартиру, де i його книжкам, i його дитинi мiсця не бракувало?!

Плюнула на чоловiковi мордування – гайда до лiкаря на аборт проситися, та сивий гiнеколог, якому Ада тицьнула п’ятдесят карбованцiв, аби той про знеболювальне не забув, грошей не взяв i аборт робити вiдмовився, бо виявив в Адиному органiзмi фiзiологiчнi вiдхилення, що тiльки пологами i виправляються.

– Аборт кардинально погiршить ваше здоров’я, – настрахав.

Тiльки завдяки тому в 1986-му на свiт Божий з’явилася Мар’яна.

– Усi бiди почалися у 86-му! – i за двадцять сiм рокiв по тому вперто повторювала Аiда. З роботи довелося звiльнитися, за п’ять рокiв розвалився Союз, перспективний математик Валя впав у математичну депресiю: все намагався точно вирахувати, де ж копiйчину добути. Ада всадовила чоловiковi на шию маленьку д

Сторінка 25

чку – сама зароблятиму! – вiдважно кинулася зривати першi дикi квiти капiталiстичних бур’янiв. Набiзнесувала в дев’яностi – i у двохтисячних гикалося. За один дiамантик виписала з баби Тасиноi кiмнатки в бараках матiр-злодюжку, швиденько продала сумнiвну нерухомiсть, на тi грошi накупила електричних чайникiв, гайнула з ними до Астраханi, бо там, казали, можна перепродати iх утричi дорожче. На пiвшляху до Каспiю залишилася без грошей i чайникiв. Аби добрi люди на квиток до Киева не скинулися – бозна-як би додому дiсталася. Та окрiп ще булькав: усе смикалася – то до Польщi, то до Туреччини, та з виторгом – як у того еврея з вареним яйцем. Плюнула, продала залишки материного спадку (не лишилося бiльше в Аiди анi монет золотих, анi серця, анi дiамантикiв) – усi грошi вклала в «МММ»: от де багатство! Не стане бiльше ноги збивати, сидiтиме собi вдома, зиску чекатиме. Скоро прозрiла, отримала серцевий напад, забилася в обшарпане крiсло архiварiуса мiського архiву i тихо зненавидiла отих двох, що крутилися у ii квартирi на Воскресенцi: безперспективного в нових економiчних умовах математика Валю Озерова i маленьку Мар’яну, яка зв’язала царiвну Аiду по ногах i руках.

– Хоч щось роби! – iстерично плювалася чоловiковi в лице. – Кради! Убивай! Гвалтуй, але заробляй!

Валя нiяково усмiхався, знизував плечима, зникав iз дому, повертався з копiйчиною.

– Знову до батькiв ходив?! – Ада забирала грошi, та довбати Валю не припиняла. – А сам?! Хiба ти чоловiк?! У тебе навiть iм’я жiноче!

Валя винувато зiтхав, плентався до дитячоi робити те, що вмiв найкраще пiсля розв’язання математичних рiвнянь, – розповiдати Мар’янi казки. Невiдомо чому в кожнiй з них неодмiнним героем виступав рум’яний пекар Крендель – пригощав гарячими пирiжками трьох поросят, Червону Шапочку, Карабаса-Барабаса, навiть Снiгову королеву, – тому Мар’яна найпершою пiдтримала тата, коли напередоднi мiленiуму вiн вирiшив торгувати дрiжджами.

– Для випiчки всiм дрiжджi потрiбнi! Усiм-усiм! – весело скакала навколо ошелешеноi матерi.

– Грошi де взяв? – здивувалася Ада.

Грошi дали вже старенькi Валинi батьки: продали квартиру в центрi Киева, частину грошей вiддали синовi, щоби змiг зачепитися хоч за якесь дiло, на залишок купили хату в глухому селi на Чернiгiвщинi, там i смерть зустрiли. Математик Озеров грiшми розпорядився обачливо: роздав борги, орендував у колишньому дитячому садочку кiмнатку пiд склад, заповнив ii сухими дрiжджами, бiгав до торговцiв-роздрiбникiв, розносив свiй малий опт iз мiзерною нацiнкою.

– Усе ж стабiльний заробiток, – виправдовувався, приносячи Адi жалюгiднi копiйки i безплатнi дрiжджi.

Життя сiмейства Озерових стабiльно загрузло в безнадiйних злиднях, i хтозна, коли би вибухнуло те болото, та у 2010-му, коли Аiдi Озеровiй виповнилося п’ятдесят i вона вже поставила хрест на особистому щастi, до архiву по довiдку завiтав Славко Шуляк – кремезний, нахабний, багатий.

– Адко?! – здивувався, потяг колишню однокласницю до ресторану. – За нас! Ми ж кохали одне одного! – хильнув, поплив. – І досi жалкую, що не женився на тобi.

– Помилки нiколи не пiзно виправляти, – натякнула схвильована Ада.

Шуляк око примружив, кивнув – вечiр закiнчили в номерi замiського готелю i аж нiскiльки не розчарувалися.

– Ти ж машинiстом тепловоза мрiяв стати, – згадувала Ада, притуляючись до сильного Славкового плеча пiсля бурхливоi близькостi.

– Попрацював трохи… Поки Союз не розвалився. Потiм шпали крав. І продавав. Отак i пiднявся, – не таiвся Шуляк. – Тепер легальний бiзнес маю. А ти?

– А я… i не жила! – раптом схлипнула Ада.

Шуляк розчулився, обiйняв.

– Адко… Ти чого?! Ми ж з баракiв! Нас iз нiг не збити! Тобi чого треба, щоби жити?! Кажи! Усе зроблю!

Вiд того дня в життi Ади Озеровоi з’явився привiд для оптимiзму – дочка i чоловiк, як i ранiше, прикрою реальнiстю майорiли на горизонтi ii життя, та сенс його зосередився на таемних, схожих на кадри з американських мелодрам, хвилюючих зустрiчах iз щедрим коханцем. «Ну, знала ж! Знала ще замолоду, що Озеров нiгтя Славкового не вартий! Нащо я за нього пiшла?!» – бiдкалася, повертаючись до тоскноi двокiмнатноi хрущовки на Воскресенцi.

– Знову на роботi затрималася, Адочко? – обережно цiкавився Валя.

– У тебе новi сережки? – пiдпрягалася Мар’яна. – Золотi?

Ада вiдповiдала одразу обом:

– Премiю отримала! Бо пашу, як проклята! Не те що наш тато!

Тато з Мар’яною дуже скоро зрозумiли: у маминому життi з’явився об’ект, набагато важливiший, нiж вони двое. Ада бачила, як i без того похилi чоловiковi плечi приречено опустилися, очi згасли – потьмянiв, а донька дивилася на них обох iз невтримною огидою, наче казала: «Якi ж ви нечеснi, слабодухi!» Поверталася додому якомога пiзнiше, одразу зачинялася у власнiй кiмнатцi, тiльки кричала: «Я сплю!», варто було комусь iз батькiв постукати у дверi. Вони стукали все рiдше: самотнiй тато курив на кухнi, бо працьовита мама все частiше затримувалася на роботi до ранку.

Ада на те не зважала, наче тiльки тепер усвiдомил

Сторінка 26

: так вона ж – Аiда! Царiвна з дивним iм’ям i незвичайною долею! Задьориста байстрючка з баракiв! Хай хоч хтось слово поперек мовить – загризе! У неi мати й досi нафту для Батькiвщини добувае, а тато – льотчик-герой! І хто ii повчати наважиться?! Одне муляло: до сказу сильно хотiлося назавжди покинути чоловiка i доньку, забитися пiд Шулякове крило, та тодi би довелося залишити Валентиновi й Мар’янi двокiмнатну хрущовку на Воскресенцi, бабою Тасею подаровану.

– Хiба то справедливо?! – мордувалася, повертаючись до чоловiка i доньки пiсля побачень з Шуляком. – Самi – нi на що не здатнi, невдахи! А я iм – квартиру?… З якого дива?!

Чи то Майдан мимоволi напоiв Аiду невiдворотними сподiваннями мiльйонiв, чи то знайомство з Хотинським i його вражаюча схожiсть iз недосяжними мужчинами з «QUELLE» так уже запало в душу, та пiсля вечерi з чилiйським вином царiвна вирiшила: так бiльше жити не можна! Треба з тим щось робити. Хай що – сьогоднi ж поговорить iз чоловiком i донькою. Оперативно зляпала фальшивий документ для Мар’яни, наче вiдкуп тiй заплатила.

– Тiльки не впусти свого Хотинського, – щиро порадила. – За таких, як вiн, жiнки зубами тримаються.

– Це як? – набундючилася Мар’яна.

– Вiдривайся вже вiд материного подолу. Знайди привiд переiхати до свого хлопця, бери участь у всiх його справах. Хоче в архiвах ритися – заради Бога! І сама трохи пилом подихай, не помреш. Тiльки не вагiтнiй, прошу, бо то не тримае. Анi чоловiка, анi жiнку. У такi часи, як нинi, краще взагалi про дiтей забути.

– Ти давно забула, – замiсть «дякую» вiдповiла донька.

– Що ти про мене знаеш?! – невесело усмiхнулася мати, наче позначку поставила: все, що могла дати доньцi, – дала! Вiд чоловiка так легко не вiдкараскаеться.

Того вечора до коханця не пiшла. Мовчки спостерiгала, як Валя повернувся додому з купою ковдр, узявся складати iх в один великий пакет.

– Люди позносили, – пояснив нiяково. – Знають, що у мене склад напiвпорожнiй, от i несуть… Адочко, я ковдри на Майдан доправлю й одразу додому.

Ада знизала плечима: як хочеш… «Валя ж знае… Давно знае, що у мене е Славко. Чому не обурюеться?! Не кидае мене?… Що ж вiн за тюхтiй такий?» – розмiрковувала спокiйно, сама дивувалася: не дратуе чоловiк, як зазвичай.

– Кого ти рвешся зiгрiвати, Валю? – спитала раптом зi щирим жалем. – Ти сам он геть промерз…

Валя завмер. Глянув на дружину чисто-ясно.

– Аби серце горiло, Адочко. Серце не пiдведе – поведе тiльки туди, де людина мае бути, – сказав, наче в душу царiвнину зазирнув.

Знiтилася. Вiн… про себе чи iй дорiкнув? Може, дозрiв урештi до розмови вiдвертоi?

– То тебе серце на Майдан кличе?! – спитала без звичноi стервозностi.

– А повертае завжди до тебе, Адочко, – пiдiйшов до своеi царiвни гонористоi, в очi зазирнув. – Ти теж… завжди повертаешся.

Отак. І зрозумiй того Валю! У бiльш безбарвнi часи Ада би плюнула на спробу змiнити свое життя – хай ллеться собi, як лилося! – та в краiнi другий тиждень поспiль набирав силу, вирував, не видихався Майдан, спонукав до дiй, змушував по-iншому дивитися на близьких i рiдних: це ж i вони мордуються?… І хоч Аiда Озерова категорично не сприймала революцiйних подiй, iз подивом усвiдомила: у ii душi теж… з’явився чималий Майдан Незалежностi – ламав звичнi уявлення, вiдвойовуючи собi все бiльшу територiю, ярив серце, вимагав вчинкiв, бив у мозок: «Так далi жити не можна!»

– Може, i не повернуся колись! – мовила обережно. – Якщо серце так пiдкаже…

Валя кинув на Аду швидкий приголомшений погляд, очi вiдвiв.

– А я чекатиму… – вiдповiв тихо. – Завжди…

Сiпнувся до ковдр, наче iншоi справи нема: складав у пакет, руки посинiли, тремтiли, як вiд морозу. І так Адi шкода його стало – хоч плач! Дiстала з шафи ще нестарий вовняний плед, простягнула чоловiковi.

– Вiзьми з собою, Валю. Треба ж i тобi чимось зiгрiтися.

– Я поверну… – аж надто тихо пообiцяв Валя.

…Чоловiк давно потягнув ковдри на Майдан, Мар’яна зателефонувала: сьогоднi вдома не ночуватиму, i Ада подякувала Богу, що цього злого зимового вечора лишилася одна-однiсiнька в подарованiй бабою Тасею на грошi матерi-злодюжки колись такiй гарнiй i багатiй панельнiй хрущовцi на Воскресенцi, де вона застрягла на все свое життя. Безцiльно мiряла кроками вiтальню, роздивлялася ii, нiби вперше бачила, намагалася уявити свое вимрiяне нове життя – не тут, десь далеко, де все виблискуе i сяе, як у «QUELLE», та уява кульгала, пiдсовуючи дебелi шкiрянi крiсла, журнальнi столики з карельськоi берези, склянi вiтрини, повнi саксонськоi порцеляни, гiльйотинки для сигар, бар iз коштовним алкоголем, плаский телевiзор i авторучку «Монтеграппа». Ада роззиралася розгублено, нiби все те добро неодмiнно мало розмiститися тут, на жалюгiдних сорока двох квадратних метрах хрущовки. Хрущовка порожнiла, пiдкоряючись Адиним примхам, на порепаний лiнолеум вiтальнi опускалися дебелi шкiрянi крiсла, i Ада нiяк не могла знайти iм мiсця: i бiля вiкна зайвi, i при стiнi дивакувато виглядають, i диван уже не увiпхнеш, бо крiсла вiта

Сторінка 27

ьню окупували, i куди в такому разi стануть склянi вiтрини з порцеляною…

Засмутилася, аж схлипнула. І розревлася би, та, на щастя, задзеленчав мобiльний – iнвестор нового омрiяного Адиного життя Славко Шуляк звав у замiський готель у постiлi покачатися.

– А чого сумна? – спитав, лиш побачив набундючену коханку. Всiлася в Славкiв джип, брови насупила.

– А з чого радiти?! З Майдану того?! Усiх розтелiпав!

– Е, Адко! Не чiпай Майдан, – усмiхнувся Шуляк. – Я зараз на цiй темi нормальне бабло рубаю. На одних тiльки прапорах за тиждень – пiвлимона. Попит.

– А менi що з того?

– Та що хочеш! – сказав щедрий Шуляк, бо, певно, теж вiдчував потребу жити по-новому. – Кидай уже свого професора! Чого ми, як тi малолiтки, по готелях… У мене на Бикiвнi скоро хата буде – за борги забираю оце зараз. Два поверхи, камiн, джакузi, все таке. Живи там собi на всьому готовому. А я до тебе… Щовечора – тук-тук.

– І дружину кинеш?

– Далася тобi моя дружина?! Я вже забув, яка вона гола! Краще про себе думай! Хату хочеш?!

– Хочу, – сказала Ада.

– Ну, все! Домовилися. За пару тижнiв виселю йолопа, який менi грошей винен, i заiжджай! Новий рiк у твоiй новiй хатi зустрiнемо. Нормально?

Ада усмiхнулася приголомшено.

– Дiдько, свято на носi! А я з усiею тiею колотнечею геть про Новий рiк забула…

– Тобi що пiд ялинку покласти? – спитав Шуляк.

– А хай сюрприз буде, – вiдповiла царiвна зухвало. – Подивлюся, на якi розкошi ти заради мене здатний…

– Яке ж ти стерво, Адко! – не приховуючи задоволеного захоплення, розреготався Шуляк, завiв двигун, цьомнув коханку в щоку, глянув на неi азартно. – Ну, що? У готель? А може, давай отут, у джипi… Як молодi…

– Ще вчадiемо! – норовливо смикнула плечиком царiвна.

Додому повернулася о третiй ночi. Навпомацки в темрявi по прохiднiй вiтальнi – вкластися тихо, щоби Валю не розбудити, очi заплющити й полетiти у мрii. Ох, скоро нове життя настане! І шкiряним крiслам у ньому мiсце знайдеться, i вiтринам iз порцеляною… Дiсталася старенького дивана, на якому бiльш як тридцять рокiв iз законним чоловiком боки м’яла: уже якось потерпить до Нового року в старiй хрущовцi поряд iз Валею-невдахою i донькою, бо що би там Мар’яна про свого чудового мужчину не розповiдала, а Ада першою звiдси вшиеться.

– Що за… – диван нерозкладений, порожнiй. А Валя де?!

Увiмкнула свiтло, роззирнулася: чоловiк сидiв при стiнi на пiдлозi – розгублений, тьмяний. Вiд рiзких жовтих ламп мружив очi, затуляв iх долонею.

Ада аж психонула подумки. От ти Валю, сука! Не даси спокiйно в новому життi похлюпатися! Оце будеш дорiкати-совiстити поглядом своiм беззахисним, за душу сiпати, наче то спрацюе!

Узяла себе в руки, вмостила зад поряд iз Валею на пiдлогу.

– А чого не спиш? – спитала якомога спокiйнiше.

– Чекав…

– Так чекав, що й до дивана дiйти не змiг?!

– Не знав…

– Чого?!

– Що без тебе так…

– Як?!

– Зле…

– Так зле, що i жити не зможеш? – спитала царiвна гонорово.

– Зможу, – вiдказав Валя. – Ти голодна?… Може, тобi пельменiв зварити, Адочко?…

Ну не сука?! Ада пiдскочила – як хто голкою в зад штрикнув. Нахабно роздягалася перед чоловiком, наче вiд вигляду ii вже всохлого немолодого тiла Валя мав геть втратити розум, забути не тiльки про пельменi – взагалi про все, щоби вже не жити без своеi царiвни. Дивилася на чоловiка зверхньо.

– І довго сидiтимеш?! Диван розстели, – кинула зi звичною стервознiстю.

Вляглася. Окуляри пiдняла.

– Валю… А що ти менi на Новий рiк подаруеш? – спитала глумливо.

Мар’яна забула про свята. Клаптик паперу з нерозбiрливим пiдписом, який мати принесла доньцi, сотворив справжне диво, i рiч не в тiм, що вiдтепер Мар’яна мала змогу без перешкод порпатися в архiвних фондах, хоч у Киевi, хоч у Чернiговi, хоч на Закарпаттi, хiба то головне? Хотинський раптом змiнився – не впiзнати. Покрутив у руках папiрець, який Мар’яна принесла на роботу вже за день пiсля вечерi з гарним чилiйським вином, задумався.

– Переiжджай до мене, Мар’яно, – сказав.

І оце при всiх, в офiсi. У колег синхронно вiдвалилися щелепи, i тiльки у Льови Шендрика вистачило мужностi признатися Мар’янi пiсля того, як минув шок:

– Вибач, що глузував… Ну, чесно – помилявся. Справдi думав: Хотинський на тобi душевну порожнечу перечiкуе.

– Чому ти вирiшив, що Хотинський зверху? – пiдколола колегу Мар’яна, розсмiялася, бо вже надто ошелешеним виглядав завжди iронiчний алкаш Льова.

– А-а-а… Ну, якщо так… – тiльки i вiдповiв.

Мати теж здивувалася.

– Переiжджаеш?! Уже?

– Боiшся з татом сам на сам лишитися? – Мар’яна згадала беззахиснi татовi очi, вiдкриту посмiшку, та не розчулилася: обое вивалялися в багнюцi: мама – зрадами, тато – незрозумiлим терпiнням. Хвала Боговi, Мар’яна врештi вирветься з цiеi пастки! Хай без свiдкiв одне одному в очi дивляться.

– За себе душу рви, – вiдповiла мати i, хоч Мар’яна не хотiла тягти до лофту коханця анiчогiсiнько з хрущовки на Воскресенцi, змусила доньку увiпхнути у велику дорожню сумку два комплекти пос

Сторінка 28

iльноi бiлизни, пару рушникiв, банний халат i майже новi домашнi капцi – екологiчнi, з коноплi.

– І не тринди на кожному перехрестi, що така вже щаслива, – порадила наостанок, коли Мар’яна тягла до дверей повну сумку.

А кому хвалитися?! Хiба що Полi, та вiд початку грудня подруга не з’являлася вдома – з рiдких вiдчайдушних sms-ок Мар’яна знала: Поля днюе i ночуе на Майданi. Варить, лiкуе, все ще сподiваеться знайти свого Ігоря Корнiлова i все частiше лаеться в повiдомленнях, коли кличе Мар’яну на пiдмогу. Наче без тих «ти там взагалi офiгела, Мусько?!» i «не будь сволотою, кинь пусте», Мар’яна би не усвiдомила надважливостi поточноi бурi. Усiм зрозумiло: так далi жити не можна! Он де Мар’яна вже змiнила свое життя. Прощавай, ненависна Воскресенко!

У переддень Миколая вперше зустрiла ранок у барлозi Хотинського. Пiдхопилася ранiше за коханця, вешталася просторим свiтлим лофтом: мамо рiдна, це мiй дiм! Я житиму тут, у розкiшних апартаментах iз величезними вiкнами, iз яких – Киiв i небо.

– Снiданок! – згадала Полинi настанови нагодувати Хотинського так смачно, щоб про все на свiтi забув.

Попхалася в кухонну зону, зметикувала на ходу: кава! Вона зварить запаморочливо запашну каву. Хотинський пробудиться вiд ii запаху, припiднiметься на лiктi, роззирнеться здивовано. «Найкращий ранок…» – скаже.

– Я все життя даруватиму тобi найкращi ранки, ночi i днi! – прошепотiла збуджено, смикнулася до полиць, зачепила лiктем кавоварку. Пiдла машина не втрималася i зiпсувала Мар’янi дебют: лясь на пiдлогу!

Хотинський продовжував вражати. Навiть не скривився, побачивши на ламiнатi пiд вибiлений дуб склянi та пластиковi друзки, на якi перетворилася iталiйська кавоварка. Усадовив Мар’яну на високий стiлець перед барною стiйкою, витер ii мокрi очi.

– Це знак, – усмiхнувся. – Життя – нове, а кавоварка – стара…

– Я вмiю i в турцi заварювати…

– Скоро ми замовлятимемо каву в номер люкс п’ятизiркового готелю на Лазурному узбережжi, – вiдповiв коханець. – А поки я про тебе потурбуюсь, золотце.

Мед… Сам зварив запашну каву в глинянiй турцi, власноруч нарiзав сир для бутербродiв, пiдсмажив грiнки.

– Я тут подумав… Хiба ми маемо право витрачати дорогоцiнний час в агенцii, коли тепер усi архiви – нашi? – сказав, подаючи Мар’янi горнятко з гарячою кавою. – А зробiмо так… Я в агенцiю, а ти в Центральний iсторичний архiв.

– А як же робота? Ще звiльнять.

– Скажу директору, що дав тобi завдання, яке ти виконуеш удома.

– Так можна? – засумнiвалася Мар’яна.

– Нам так треба, тож так i буде, – вiдповiв Хотинський. Мар’яну обiйняв. – Не хвилюйся. Я про все подбаю.

Мед?… Зцiпила зуби, щоб не виказати сумнiвiв, – посунула на Солом’янську, в Центральний державний iсторичний архiв Украiни. Усе дратувало: така вже халепа! Замiсть того, аби цiлiсiнький день крутитися в агенцii поряд iз Хотинським, мае копирсатися в пожовтiлих фондах. І ще ж доведеться брехати, видаючи себе за стажерку Киiвського мiського архiву. Та найбiльше спантеличувало несподiване прозрiння: грошей уже не хотiлося…

– Щось я не дуже вiрю в тi легкi канадськi мiльйони, – бурмотiла, засмучувалася. Нащо iй журавель?! Доля iй таку жирнючу синицю в руки поклала: амбiтного красеня з «аудi» i крутим лофтом у центрi столицi. Та здоровий глузд нагадував, як виблискували очi Хотинського, коли розповiдав про спадок Дорошiв. Мар’яна насторожувалася: хiба що заради коханця спробувати нащадкiв Яреми знайти, якщо вже в Хотинського примха така?… Не заради грошей – аби тiльки свою синицю в руках втримати.

– В iсторичному архiвi мае зберегтися хоч щось про Ярему Дороша! – заспокоювала себе.

Здавалося, тут е все! Мар’яна вчитувалася в перелiк сотень фондiв iсторичного архiву, кожен iз яких зберiгав тисячi документiв, – голова обертом. Хiба iй з того океану випливти з потрiбною пiщинкою? Та так, щоби нiхто не здогадався про мету пошукiв, бо Хотинський настирливо нагадував щодня: абсолютна конфiденцiйнiсть!

– То чим наш архiв може бути корисний колегам? – допомагати Мар’янi взялася миловидна панi з вiддiлу використання iнформацii документiв.

– Маю завдання розвiдати, який внесок у розвиток Киева зробила козацька старшина на прикладi кiлькох вiдомих родiв, – недолуго збрехала Мар’яна. – Вiд козацькоi доби до наших днiв. – Почервонiла. – Маемо ж ми спростувати… Шевченковi слова про правнукiв поганих, – додала поспiхом, на панi зиркнула: хоч би не витурили Мар’яну в перший же день!

Миловидна панi взялася скласти перелiк фондiв, якi могли би допомогти колезi, та оптимiзму не додала: тiльки за 1941-1944 роки, покинутий в окупованому Киевi напризволяще, iсторичний архiв втратив двi третини фондiв. Збереглася лише та третина, яку нiмцi вивезли напередоднi наступу радянськоi армii. Їi вдалося повернути.

– Ви поставили перед собою надто амбiтне завдання, на довгi мiсяцi копiткоi працi, – сказала.

На мiсяцi?! Перед очима – фонди, фонди: Чернiгiвського намiсницького правлiння, духовних консисторiй, Генеральноi вiйськовоi канцелярii, Першоi i Д

Сторінка 29

угоi Малоросiйських колегiй, Генерального вiйськового суду, полкових i сотенних канцелярiй, судiв, фонди Браницьких, Ворцелiв, Мнiшкiв, Понятовських, Галаганiв, Сулим, Терещенкiв, Галагут… А, рятуйте!

– Почнiть iз Галагут, – радить панi. – Павло Галагута лишив немало безцiнних спогадiв про тi часи.

– Може, краще спочатку продивитися записи, якi робили в церквах при хрещеннi дiтей? – питае Мар’яна. – У церквах же тодi вели якийсь… облiк?

– Вiдомостi про хрещення, вiнчання i вiдспiвування вносили до метричних книг. Раз на рiк священники робили з метричноi книги копii та вiдсилали до консисторii, де зберiгалися метричнi книги всiх церков епархii.

Документи рятiвноi консисторii ще шукали, коли Мар’янин погляд невiдомо чого прикипiв до товстелезноi папки з надписом «Чернiгiв. Церква Святоi Катерини». Стрельнула очима – нiхто не бачить?! – обережно дiстала папку, витягла чималий жовтий том, розгорнула на випадковiй сторiнцi й очам не повiрила.

– Ярема?…

Канадiйська байка оживала, набиралася життя i так легко йшла в руки – Мар’янi аж дихалку забило. На вицвiлiй сторiнцi метричноi книги чернiгiвськоi церкви Святоi Катерини значилося, що 20 серпня 1783 року в хорунжого Чернiгiвського козацького полку Петра Андрiiва Дороша i його дружини Ганни Миколаевоi Дорош, у дiвоцтвi Кандиби, народився хлопчик, якого охрестили на сороковий день вiд народження i нарекли Яремою.

– Як же все це… неймовiрно! – прошепотiла.

Пiзно увечерi, змусивши себе вiдiрватися вiд сухих, як осiнне листя, та напрочуд живих, дихаючих пристрастями сторiнок архiвних документiв, Мар’яна полетiла до Хотинського.

– Вiн був! Ярема – не вигадка! Вiн реально жив! – вiтром увiрвалася до лофту – смiялася, кружляла затишним стильним простором, нiяк вгамуватися не могла. – Вiн жив! – повторювала коханцю, коли трохи заспокоiлася.

Усiлася бiля нього на диванi, вихлюпувала все, що назбирала за один тiльки день в iсторичному архiвi: пiсля остаточноi лiквiдацii полiтичноi автономii Гетьманщини на основi Чернiгiвського козацького полку було створене Чернiгiвське намiсництво, яке в 1781 роцi очолив генерал-губернатор Милорадович, i саме в цьому роцi батько Яреми Петро Дорош отримуе дворянський титул, стае правою рукою генерал-губернатора, та справою свого життя вважае збереження пам’ятi про ратнi подвиги та звитягу Чернiгiвського полку, який вiв свою iсторiю з 1648 року.

– Петровi допомагав його брат Самiйло, i вони удвох… – Мар’яна раптом замовкла, бо наштовхнулася на холодний ошелешений погляд Хотинського. – Завдяки iм ми тепер знаемо чимало про козакiв з Чернiгiвщини, – знiтилася. – У 1783 роцi в Петра народився син Ярема. Петрiв брат Самiйло став воспрiемником…

– Ким?

– Хрещених батькiв у тi часи звали воспрiемниками.

– І це все?!

Мар’яна завмерла – серце в п’яти.

– Але ж… Тепер ми знаемо, що все те – не вигадки, що така людина реально iснувала…

– Ми й так знали про це! – Хотинський пiдскочив. Совав по лофту – нерви, нерви. – У нас е точна дата його смертi – 1843 рiк! Хiба того мало?! Нам дiти його потрiбнi! Онуки, правнуки, а не батьки, чорт забирай!

– Ну, що таке смерть? – прошепотiла Мар’яна. – Що по смертi дiзнаешся?… А життя розкаже – i про друзiв, i ворогiв. Про любов, про справи.

– Навiщо?!

– Щоби вони повiдали… про дiтей, онукiв Яреминих, – говорила, все тьмянiла, тьмянiла. – Метричних книг, куди вписували вiдомостi про народження, одруження i смерть людини, з тих часiв збереглося зовсiм мало, але лишилися щоденники, спогади…

Хотинський зупинився, наче схаменувся. Присiв бiля розгубленоi Мар’яни, обiйняв.

– Ти права. Вибач, золотце, – рiвно, як пiд лiнiйку. – Ображаешся? А почнiмо цей вечiр спочатку. Я вдома, ти вриваешся, i я вже бачу – в тебе грандiознi новини. І кажу тобi: «Мар’яно, мовчи, сам здогадаюся! Ти… знайшла Ярему Дороша! Ти знаеш рiк його народження! Як же круто! Тепер ти зможеш з’ясувати приблизний час одруження нашого козачка! Може, хтось iз тодiшнiх добродiiв залишив спогади про те, як син хорунжого брав шлюб, а чи про те, скiльки дiточок подарувала йому дружина…»

Замовк, скосив очi на засмучену Мар’яну.

– Мар’яно, агов…

– Я тут, – наче з iншого вимiру. Щось упало i розбилося, i Мар’яна нiяк не могла втямити – що?

– Визнаю i схиляю голову: ти виорала класний плацдарм для завтрашнiх пошукiв, – почула голос коханця.

– Ти хочеш, щоб я завтра знову зранку йшла в архiв?

– А ти хочеш зараз, коли все тiльки накльовуеться, припинити пошуки? – вiн намагався говорити якомога спокiйнiше.

– Але ж… агенцiя.

– Золотце, хiба ти не розумiеш?! В агенцii я тебе прикрию – питань не виникне. Не можна зупинятися й на мить! Невже тобi хочеться жити так, як зараз?

– Хочеться, – прошепотiла Мар’яна. – Саме тут… З тобою.

– Ненавиджу цю гламурну шпакiвню! – з такою злiстю раптом процiдив Хотинський, що Мар’яна смикнулася, вивiльнилася з обiймiв коханця, зиркнула на нього приголомшено.

Вiн уже всмiхався. Пiдвiвся. Наливав у чашки чай, розмiрковував рiвно.

– Не псуй

Сторінка 30

аших мрiй, Мар’яно! Ми житимемо у власному домi посеред квiтучого саду, а не на горищi, пiд яким сваряться, регочуть i плачуть придуркуватi сусiди, а консьержка Тамара вимагае грошi за те, що вiдчиняе пiд’iзд пiсля опiвночi.

– Нормальна консьержка…

– Прошу, золотце! Тiльки не про це бидло! – Хотинський подав Мар’янi чашку з чаем, знову присiв поруч. – Принеси нам завтра гарнi новини… – сказав.

– Спробую… – прошепотiла не так уже впевнено. Щось таки розбилося, але Мар’яна так i не змогла визначити – що ж саме.

Ярема поманив i зник. Бiльше тижня без вихiдних i передиху до чортикiв в очах Мар’яна гортала пожовклi папери, кидалася то до реестрiв козацьких полкiв, то до фондiв Чернiгiвського намiсництва, вчитувалася в карлючки метричних книг: з-помiж iмен невiдомих людей випливали факти з життя Яреминих батькiв i родичiв – очевидцi згадували багатий посаг Ганни Кандиби, коли та йшла за Петра Дороша, у метричних книгах знайшлися вiдомостi про народження Петрового брата Самiйла, що вiн був на двадцять рочкiв молодший за Петра, ревiзькi реестри свiдчили про кiлькiсть крiпакiв у Дорошiв, купчi пiдтверджували, як Дорошi розживалися винокурнями i землями, та нiде не випливло жодного факту про особисте життя Яреми. І тiльки у спогадах чернiгiвського багатiя Павла Галагути Мар’яна знайшла куций рядок про «героiчного товариша Ярему Дороша», з яким Галагута в 1812 роцi «гнав Наполеошку».

– І це все? Та бути не може! – обурювалася. – А де про вiнчання, народження дiтей?! Де?!

Не здалася. Спробувала визначити непрямi шляхи Яреминоi долi, полiзла в папери другоi половини ХІХ столiття, ближче до смертi Дороша, i тут, у метричнiй книзi сiльськоi церковки пiд Нiжином, знайшла запис про вiнчання на Великдень Яреминого дядька Самiйла з дворянкою худого роду Ізоватових Перпетуею. Загорiлася. Давай далi метричнi книги церковки гортати.

– Мае i про Ярему щось бути!

Весна, лiто… Пiд Нiжином люди народжувалися, вiнчалися, хрестили дiтей, помирали. І тiльки восени пiсля Покрови в метричнiй книзi церковки з’явився запис про хрещення хлопчика на iм’я Гнат, сина Самiйла i Перпетуi.

– На Великдень вiнчалися, а в жовтнi вже дитинку похрестили?… – Мар’яна усмiхнулася. Нiчого не мiняеться! Пiвроку тiльки мiж Покровою i Великоднем. Значить, лукава Перпетуя встигла зогрiшити iз Самiйлом ще до вiнчання? А це ж Яреминому дядьковi скiльки на той час виповнилося? Вiн за брата Петра молодший на двадцять рокiв, тож у 1843-му йому вже…

– Вiсiмдесят?! – вигукнула вражено. Уявила себе поряд зi старезним дiдуганом, ледь не знудило. Дiвчата теж не мiняються! І тодi, i зараз заради грошей ладнi хоч пiд паралiзованого лягти! І, звiсна рiч, швидко «закрiпитися» на новому плацдармi: завагiтнiти, народити нащадка, щоби вже багатому чоловiковi – нiякого шляху назад.

– Перпетуя… Вiчний двигун. Певно, ще та розпусниця, – Мар’янi захотiлося дiзнатися бiльше про амбiтну блудницю з минулого: може, в архiвах портрет залишився, бо подiбнi панi себе над усе люблять – який гламурний журнал не розгорни, обов’язково одна з таких утриманок зi сторiнок надувними губками усмiхаеться. І Перпетуя мала би замовити свiй портрет. Неодмiнно знаменитому художнику. Шевченковi, наприклад.

Та Перпетуя ховалася не гiрше за Ярему – жодного мальованого зображення. Мар’яна тiльки i знайшла згадку сучасникiв про раптовий продаж затишного маетку пiд Нiжином, переiзд Самiйла з дружиною i сином на Катеринославщину. І хай iй грець, тiй Перпетуi! Не кидати ж пошуки Яреми на Чернiгiвщинi й переключатися на Катеринославщину заради того, щоби роздивитися стерво, яке окрутило Яреминого старого дядька? Мар’яна знову занурилася в папери, пiдбадьорювала себе:

– Спокiйно! Без поспiху! Я знайду… Не може так просто зникнути «героiчний товариш», який Наполеона гнав.

Історична площина набирала об’ему, заполоняла ввесь простiр Мар’яниноi уяви: Майдан, Хотинський, омрiяне багатство, батьки, Поля, мрii, солодке й гiрке – все щезало в морi живих емоцiй чужих далеких пращурiв. Заливали Мар’янину душу здивуванням i захватом, чiпляли випадковою подiею – забувала про мету, надовго гальмувала над черговим жовтим папiрцем, i тiльки ввечерi, коли шлунок скручувало вiд голоду, отямлювалася.




Конец ознакомительного фрагмента.