Читати онлайн “Робін Гуд” «Олександр Дюма»

  • 01.02
  • 0
  • 0
фото

Сторінка 1

Робiн Гуд
Александр Дюма


Бiблiотека пригод
Хто не знае вiдважного лучника i шляхетного розбiйника Робiна Гуда, надiю простого люду i захисника всiх скривджених? Про нього складають пiснi та легенди. Його стрiли завжди влучають точно в цiль, а вороги тiкають, щойно зачують його iм’я. Цей вiдважний герой не боiться нiчого й нiкого. Бо нiколи не зрадять його щирi друзi та вiрний лук. І навiть шериф Ноттiнгемський та його посiпаки не здолають Робiна Гуда!

У Шервудському лiсi, що дав прихисток братству вiльних та хоробрих людей, розпочинаються надзвичайнi пригоди…





Дюма Александр

Робiн Гуд





Королiвська версiя


Александр Дюма (1802—1870) добре вiдомий широкому колу читачiв, навiть зовсiм юних. Блискучий французький романiст i в наш час залишаеться одним iз найбiльш читаних авторiв у свiтi, а наклади його книжок обчислюються мiльйонами примiрникiв.

Хтось пiдрахував, що з-пiд пера Дюма вийшло близько шестисот томiв – це неймовiрно багато, не кожному до снаги навiть прочитати стiльки за все життя. Драми, комедii, серйознi дослiдження, iсторичнi хронiки, незлiченнi романи, подорожнi нариси, збiрки оповiдань – усю цю рiзноманiтну й нерiвноцiнну спадщину створила людина, яка не здобула систематичноi освiти, зате мала фантастичний лiтературний талант, життелюбнiсть, надзвичайну фантазiю i здатнiсть вiдтворювати на паперi те, що малювала його уява.

Один критик, сучасник письменника, казав: «Дюма? Та це ж так само легко, як снiданок вiчного холостяка!» І все ж цей «снiданок» протягом понад пiвтора сторiччя «живить» усе новi поколiння читачiв. Хоч про що би писав великий француз – про трьох мушкетерiв чи Генрiха Наваррського, про епоху Регентства, Французьку революцiю чи Середньовiччя, – iсторична достовiрнiсть його романiв не така вже й важлива. Головне тут – енергiйна дiя з вигадливим розвитком, численнi персонажi – живi, не вiльнi вiд усiляких крайнощiв у вчинках i переконаннях, сповненi принадностi, романтичних почуттiв та поривань до свободи, утвердження людськоi гiдностi й тих цiнностей, без яких свiт у будь-яку епоху байдужiе й порожнiе.

Недруги звинувачували Дюма в тому, що вiн занадто втiшний, плiдний та марнотратний. А для нього стати iнакшим було неможливо! Одного разу письменника спитали, як вiн уявляе собi життя, i Дюма вiдповiв: «Як переможну ходу вiд юностi до могили». Що ж, його власна «хода» виявилася цiлком вдалою.

Драми Дюма, поставленi на сценах кращих французьких театрiв, пiдкорювали глядачiв, науковцi високо цiнували iсторико-публiцистичний трактат письменника «Галлiя i Францiя», а коли роман «Три мушкетери» (1844) став бестселером, у Парижi ходив жарт: якщо на якомусь незаселеному островi живе Робiнзон Крузо, то вiн напевно зараз читае «Трьох мушкетерiв».

У серединi XIX сторiччя на читачiв ринула справжня лiтературна лавина: в перiод вiд 1845-го по 1855-й Дюма публiкував по 7—8 томiв на рiк, охопивши у своiх книгах майже всю iсторiю Францii. За «Трьома мушкетерами» з’явилися «Двадцять рокiв потому» (1845) та «Вiконт де Бражелон» (1848—1850), «Королева Марго» (1845), «Графиня де Монсоро» (1846) та «Сорок п’ять» (1847—1848), серiя книг, що описували занепад французькоi монархii. А пригодницький роман iз сучасного життя – «Граф Монте-Крiсто» (1845—1846) – принiс Дюма небувалу славу та багатство.

В останнi роки життя письменник створив низку романiв, героями яких стали легендарнi героi Середньовiччя, i серед них – Робiн Гуд. Один iз таких романiв – перед вами, але, як i творiння iнших авторiв, вiн не дае вiдповiдi на запитання: ким насправдi був славетний ватажок лiсового розбiйницького братства i як склалася його справжня доля.

Робiн Гуд i сьогоднi залишаеться однiею з найзагадковiших постатей британського Середньовiччя. Це про нього науковцi дотепер пишуть: «Історичний прототип цих балад i легенд, iмовiрно, iснував, але особу його не встановлено». За одними джерелами, такий собi шляхетний розбiйник, що мешкав у Шервудському лiсi поблизу Ноттiнгема, жив у другiй половинi XII сторiччя, за iншими – на початку XIV i навiть у XV сторiччi. Однi дослiдники називають його йоменом, тобто вiльним землеробом, iншi – знатним дворянином, позбавленим титулу й володiнь через пiдступнiсть ворогiв. Батькiвщиною Робiна Гуда вважаеться селище Локслi, а його лiсове воiнство, що налiчувало кiлька десяткiв вiльних стрiльцiв, складалося з надзвичайно згуртованих, вiдважних, винахiдливих i по-своему шляхетних людей. Найчастiше в баладах про Робiна Гуда згадуються його друзi й помiчники: Маленький Джон, чернець-бенедиктинець брат Тук, Вiллi Гемвел та син лiсника Мач. Усього цих балад вiдомо понад сорок, i вони дiйшли до наших днiв практично повнiстю.

Справжню iсторiю Робiна Гуда, найiмовiрнiше, вiдновити вже не вдасться, але його образ протягом останнiх двох сторiч став важливим явищем европейськоi культури. До нього зверталися видатнi письменники та драматурги, творцi десяткiв кiнофiльмiв i серiалiв, анiмацiйних стрiчок та комiксiв. Саме iм’я Робiн Гуд стало прозивн

Сторінка 2

м для людей, якi повстають проти несправедливостi та жорстокого пригноблення.

Кожен iз тих, хто намагався збагнути таемницю життя та походження шляхетного смiливця з Шервудського лiсу, створював «свого Робiна Гуда», й iнодi цi Робiни Гуди так само не схожi один на одного, як персонаж роману Вальтера Скотта «Айвенго» i славетний розбiйник – головний герой фiльму Рiдлi Скотта, якого зiграв Рассел Кроу.

Проте легенда про Короля Лiсiв жива, багатолика i, як i ранiше, сповнена романтичноi чарiвливостi. І зараз ви тримаете в руках одну з версiй життя Робiна Гуда, що вийшла з-пiд нестримного майстерного пера справжнього короля iсторико-пригодницького жанру – великого Александра Дюма.




Частина перша. Вигнанець





1


Історiя, про яку йтиметься, починаеться за тих часiв, коли королем Англii був Генрiх II Плантагенет на прiзвисько Короткий Плащ.

Був березень 1162 року, холодний i вогкий. Пiзнього вечора звивистими стежками Шервудського лiсу, що в графствi Ноттiнгем, iхали двое геть виснажених довгим шляхом вершникiв. На землю спадав густий туман, а крижанi пориви вiтру, в яких ще вiдчувався подих зими, змушували мандрiвцiв щiльнiше кутатись у плащi. Один iз них, на вигляд старший, що впевненiше тримався в сiдлi, раз по раз поглядав на затягнуте похмурими хмарами небо.

– Як гадаеш, Рiтсоне, чи не захопить нас дорогою буря? – спитав вiн, повертаючи обличчя до супутника. – Вiтер не вщухае… Ми часом не збилися зi шляху?

– Уже близько, пане. Щонайбiльше за годину ми будемо коло дверей лiсниковоi хати.

– Хотiлося б сподiватись… А скажи-но менi: чи цьому лiсниковi можна довiряти?

– Гiлберт Гед – людина сувора, чесна i щира; моя сестра живе за ним, як за кам’яною горою. Вiн влаштуе вас, сер, у всьому, з цiлковитою пошаною вислухае легенду, вигадану вашою милiстю, i беззастережно повiрить у неi, адже брехня й недовiра йому просто невiдомi… Ну ось… я ж казав! Бачите попереду вiдсвiти вогню на деревах? Ми вже майже приiхали…

– Поглянь-но, чи не прокинувся малюк?

– Що йому станеться? – байдуже буркнув Рiтсон. – Сопе собi, як ведмежа в барлогу… Але менi досi незрозумiло, нащо вашiй милостi весь цей клопiт. Для чого берегти життя малiй iстотi, яка так шкодить вашим iнтересам? Скажу вiдверто: якщо надумаете назавжди здихатися цього цуценяти, тiльки дайте знак. Мiй клинок до ваших послуг… Лишень пообiцяйте згадати про мене в заповiтi…

– Стули пельку! – Рiзкий вигук змусив Рiтсона замовкнути. – І думати забудь про це. Та припни свого дурного язика – померти мае таемниця його народження. Менi й на думку не спадало бажати смертi безневинноi дитини. Лiпше я житиму в страху, що коли-небудь уся правда розкриеться, нiж зi смертним грiхом на своему сумлiннi… Вихований у родинi простого селянина, хлопчик не довiдаеться нi про свое знатне iм’я, нi про статок, що сьогоднi вiн утратив, сам того не знаючи…

– Як собi хочете, сер лицар! – холодно вiдгукнувся Рiтсон. – Проте, щиро кажучи, життя його не варте i половини поневiрянь, яких ми зазнали в дорозi…

Лицар мовчки вiдвернувся, а невдовзi вершники вже спiшувалися перед ошатним будиночком, що нагадував гнiздо вивiрки, сховане в гущавинi лiсу.

– Гей, Гiлберте Геде! – голосно гукнув Рiтсон. – Одчиняй, приятелю! Впусти змерзлих подорожнiх погрiтися бiля вогню.

Почулося глухе гарчання собак, iз-за дверей, зачинених на засув, чоловiчий голос сторожко спитав:

– Хто там так пiзно вештаеться?

– Одчиняй! Це Роланд Рiтсон, рiдний брат твоеi Маргарет. Невже лишиш нас тут стояти, як жебракiв, га, лiснику? – нетерпеливився Рiтсон.

Нарештi дверi прочинились, i запiзнiлi гостi ввiйшли.

Рiтсон, вiдкинувши полу плаща, зразу потайки поклав на лаву великий згорток i ступив крок назустрiч лiсниковi.

Гiлберт Гед, привiтно кивнувши швагровi, шанобливо вклонився його супутнику:

– Ласкаво просимо, сер лицар. Вибачайте, що тримав вас пiд дверима так довго. Хижка моя стоiть на вiдлюддi, а в лiсi повно розбiйникiв. Мушу бути обережним. Сiдайте ближче до вогню, почувайтесь як удома, обсушiться, а коло ваших коней е кому поклопотатися… Агов, Лiнкольне! – гукнув лiсник iз сiней до помiчника. – Постав панських коней пiд навiс: у стайнi затiсно. Та кинь iм кiлька оберемкiв соломи та сiна в годiвницю…

На голос чоловiка до кiмнати вбiгла молода жiнка. Рiтсон одразу кинувся до неi з обiймами, усмiхаючись i вигукуючи:

– Маргарет, дорогенька! Дай-но я тебе розцiлую! Ти, сестричко, зовсiм не змiнилася, ба навiть погарнiшала: очi сяють, рум’янець на щiчках. Вiдколи цей лiсовий бурмило тебе засватав, ти стала справжньою красунею!

– Бо щаслива, – лагiдно вiдказала Маргарет, нiжно глянувши на чоловiка.

– У Меггi така пречудова вдача, що поряд iз нею будь-хто почуваеться щасливим. У нашому маленькому домi досi не було жодноi сварки… Та годi про це. – Лiсник обернувся до гостей: – Присувайтеся ближче до вогню. Маргарет миттю зготуе поiсти, а потiм постелить вам… Ну ж бо, жiнко, не барися!

Молода жiнка жваво метнулася до вогнища, а тим часом Рiтсо

Сторінка 3

нахилився над лавою, вiдгорнув край вовняноi ковдри i поглянув на дитину. Личко мiцного однорiчного хлопченяти було спокiйне – вiн навiть не поворухнувся, тихенько сопучи ввi снi. Старанно поправивши зiм’ятого чепчика, Рiтсон випростався i неголосно покликав сестру:

– Ходи-но сюди, сестричко! Хоч ми й не бачилися вiсiм рокiв, я завiтав не з порожнiми руками – маю для тебе подарунок… Поглянь!

– Матiр Божа! – У Маргарет на очах виступили сльози. – Дитя… Суще янголятко! Невже це твiй синочок? Гiлберте, мiй брат привiз нам малюка!

Лiсник наблизився, похмуро поглядаючи на швагра.

– Що ж це ти, друже, занедбав вiйськове ремесло та записався в годувальницi? – суворо спитав вiн. – Звiдки в тебе дитина? І що це за дивацтво – блукати лiсовими нетрями з немовлям пiд плащем? Навiщо ти привiз його сюди – кажи, та як на духу!

– Не гарячкуй даремно, друзяко Гiлберте! – Рiтсон скривився. – Менi й самому вже набридло нянькувати. Цей хлопчик не мае до мене жодного стосунку. Вiн сирота, а сер лицар, який прибув разом зi мною, – його опiкун. Нехай добра Меггi тим часом подбае про хлопченя, а його свiтлiсть розповiсть нам, звiдки це дитя взялося i хто воно.

Молодiй жiнцi не треба було казати вдруге; схопивши сонного малюка, вона понесла його до своеi кiмнати. Нiжно поцiлувавши хлопчика, щiльно загорнула його у свою святкову шаль i повернулася з ним до гостей…

Повечеряли простими сiльськими, утiм, поживними наiдками, вiдтак Рiтсон ледь чутно шепнув своему супутниковi:

– Досить зволiкати, сер, уже час… – І той звернувся до господаря дому:

– Добрий Гiлберте, я втiшений тим, iз якою теплотою ваша дружина поставилася до цiеi дитини, тож наважуся зробити вам одну пропозицiю. Але спершу дозвольте менi розповiсти про цього хлопчика, який залишився сиротою, а я – единий його покровитель у цiлому свiтi… Отже, його батько – мiй давнiй бойовий товариш i найближчий друг. Ми разом брали участь у французькому походi, потiм на кiлька рокiв доля нас розвела, i знову зустрiлися з ним уже в Уельсi. Цей доблесний воiн, перш нiж залишити Францiю, до безтями покохав милу скромну дiвчину, одружився з нею i привiз до Англii. На жаль, цю новину при дворi зустрiли холодно. Молоду жiнку безiменного походження, без посагу, було визнано нерiвнею лицаревi, ще й причетному до королiвськоi родини. Я вважаю, що саме байдужiсть i презирство, якими ii зустрiли в Англii, вразили нiжну душу дiвчини i пiдточили ii здоров’я. Пологи були важкими, а за тиждень молода обраниця шляхетного лицаря померла, лишивши йому крихiтного синочка… Але ж недарма кажуть: як одна бiда йде, то й другу за собою веде. Невдовзi хлопчик утратив i батька. Ми билися з моiм другом плiч-о-плiч у Нормандii[1 - Нормандiя – iсторична область на пiвночi Францii, здобула статус герцогства, за яке неодноразово виникали суперечки мiж Англiею та Францiею.], коли його було смертельно поранено. Останнiм його благанням було подбати про нещасного сироту. Вiн сказав, де перебувае хлопчик, попросив забрати його вiд годувальницi i прилаштувати в надiйний дiм… Я присягнувся всiма святими, що виконаю його останне бажання…

Лицар поглянув на сонну дитину i далi провадив у цiлковитiй тишi:

– І я неодмiнно дотримав би слова, якби досi не перебував на службi в короля, адже обов’язок, який я мушу чинити, не дозволяе менi ii залишити. До того ж я не маю анi рiдних, анi вiрних людей, щоби покластися на них. Я не знав, що робити, коли, на щастя, ваш швагер порадив менi звернутися до вас, Гiлберте, – людини шанованоi та добропорядноi. Рiтсон розповiв менi, що ви досi не зазнали щастя батькiвства, що сестра його – добра i любляча жiнка i ви не вiдмовитеся прихистити пiд своiм дахом сина хороброго воiна… Зрозумiло, всi витрати на утримання хлопчика я вiзьму на себе. І якщо Господь подаруе йому довге життя i здоров’я, а я на той час iще буду живий, то сподiваюся, що матиму на старiсть собi пiдпору. Отодi я розповiм йому славетну й сумну iсторiю про його батькiв… А доти ви виховуватимете малюка як власного сина… Чи згоднi ви на мою пропозицiю, Гiлберте?

Гiсть iз тривогою подивився на лiсника. На суворому обличчi Гiлберта Геда промайнула тiнь сумнiву. Вiн запитливо подивився на дружину, але Маргарет мовчала, з нiжною усмiшкою поглядаючи на дитину. Тодi втрутився Рiтсон:

– Смiх цього янголятка, Меггi, сповнить ваше життя радiстю i, присягаюся святим Петром, даватиме вам не меншу втiху, нiж брязкiт золотих монет, якi щороку вiдлiчуватиме вам щедра рука його милостi…

Маргарет тiльки лагiдно поглянула на чоловiка, чие мовчання лицар витлумачив по-своему.

– Досi вагаетеся, мiй добрий Гiлберте? – спитав вiн, насупившись. – Вам не до душi така несподiвана пропозицiя?

– Вона мене цiлком влаштовуе, сер лицар, – помовчавши, мовив лiсник. – Як Меггi? Якщо вона згодна, ми залишимо дитину в себе… Останне слово – за нею.

– Сер лицар мае рацiю, – промовила молода жiнка, – хiба солдат короля мае змогу виходити мале дитя? Я готова стати йому за матiр. – Вона звернулася до гостя: – Але якщо

Сторінка 4

коли-небудь, сер, вам спаде на думку забрати в нас хлопчика, скажу щиро, ми повернемо його з важким серцем. Єдине, що нас iз чоловiком зможе втiшити, – у вас вiн буде щасливiший, нiж в убогiй лiсовiй хижцi.

– Отже, вона згодна, – кивнув Гiлберт Гед. – Я ж, зi свого боку, присягаюся берегти цього хлопчика i бути йому справжнiм батьком. Як запоруку цих слiв, сер лицар, вiзьмiть мою рукавичку.

– Слово за слово. – І гiсть кинув на стiл одну зi своiх рукавичок. – Тепер залишаеться узгодити розмiр грошового утримання дитини. – Вийнявши з-пiд поли шкiряний капшук, туго напханий монетами, знатний гiсть спробував дати його лiсниковi.

Але той вiдмовився:

– Сховайте ваше золото, сер. Хлiб i любов у нашому домi не продаються!

Товстий капшук iз грошима неодноразово переходив iз рук лiсника до рук дворянина, доки не втрутилася Маргарет. Вона сказала, що грошi, якi надходитимуть на потреби дитини, зберiгатимуться в надiйному мiсцi, i хлопчик отримае iх, щойно досягне повнолiття. Так справу i злагодили, на превелику втiху всiх присутнiх, вiдтак розiйшлися по своiх кiмнатах…

Назавтра лiсник прокинувся, тiльки стало на свiт займатися. Вийшовши у двiр, вiн заздро поглянув на коней своiх гостей, яких саме чистив його слуга.

– Оце так конi, Лiнкольне! – зiтхнув вiн. – Навiть не вiриться, що допiру два днi торували шлях лiсовими нетрями. Таких красенiв тримати не з нашою кишенею… До речi, час уже наповнити годiвницi й нашим шкапам…

Але лiсникова стайня виявилася порожньою.

– Лiнкольне! – гукнув лiсник. – Ти хiба вже пустив коней на пашу?

– Нi, пане.

– Дива, та й годi, – пробурмотiв собi пiд носа Гiлберт. Мiркуючи над тим, що ж могло статися з iхнiми кiньми, вiн повернувся в дiм i насамперед зазирнув до комiрчини, де вiдпочивали подорожнi. Там нiкого не було.

Тим часом до iдальнi ввiйшла Маргарет iз дитиною на руках, i лiсник здивовано повiдомив iй, що обидвi iхнi конячки зникли, як, утiм, i нiчнi гостi.

– Здаеться менi, Меггi, – скрушно хитаючи головою, мовив лiсник, – що поiхали вони на наших шкапинах, а нам залишили своiх норманських скакунiв… Чого б це?

– Навiть не попрощавшись? – здивувалася Маргарет. – Дивна рiч! Може, вони хотiли приховати, куди iдуть? Чи просто дуже квапились? А може, залишили нам своiх скакунiв на знак подяки за малюка, а поiхали так рано, боячись, що ми вiдмовимося?

– Усе одно дивно… Якщо так, то я вельми iм вдячний, але швагром я невдоволений. Мiг би хоча б слово мовити на прощання…

– Хiба ти забув, що в Роланда померла наречена, йому, мабуть, нелегко споглядати наше родинне щастя. Утiм, мене iнше хвилюе. Адже ми з тобою не знаемо навiть iменi опiкуна цiеi дитини. Тiльки те, що вiн знатний лицар на королiвськiй службi. Брат мiй – теж воiн i так само ще довго поневiрятиметься чужими краями.

– Агов, Меггi, не буди лихо, поки тихо, – раптом широко всмiхнувся лiсник. – Подивися-но, який хлопчик гарний! Вiн справдi чудовий. Дай менi його поцiлувати!

– Як же ми назвемо нашого сина, Гiлберте? – Посмiхаючись, жiнка передала дитину чоловiковi.

– Вибери йому iм’я, Маргарет.

– Нi, краще ти… Вiн хлопчик, ти й мусиш його назвати.

– Нехай буде Робiн – на згадку про мого улюбленого брата, який так рано загинув. Я часто згадую нещасного Робiна.

– Робiн Гед! Хай буде так! – молода жiнка нiжно поглянула на сина своiми фiалковими очима i мiцнiше пригорнулася до чоловiкового плеча.

З часом «Гед» якимсь дивним робом перетворилося на «Гуд». І пiд цим iм’ям – Робiн Гуд – значно пiзнiше наш маленький незнайомець уславився в цих лiсових краях.




2


Вiдтодi минуло п’ятнадцять рокiв. У хатинi доброго лiсника впродовж цього часу панував щасливий спокiй, а хлопчик-сирота за всi роки не мав жодного приводу засумнiватися в тому, що вiн улюблений син своiх любих батькiв – Маргарет i Гiлберта.

Одного чудового червневого ранку дорогою Шервудського лiсу, що вела до чепурного сiльця Менсфiлд-Вудгауз, iхав верхи на мiцному понi чоловiк середнього вiку, виглядом i одягом схожий на йомена. Вранiшне сонце осяювало лiсову гущавину миротворним промiнням, легенький вiтрець доносив терпкий аромат молодого дубового листя i польових квiтiв, яскраво зеленiли мохи й росянi трави; виспiвуючи оду новому дню, в гiлках пурхало лiсове птаство; i лише подекуди в низинах ще клубочився нiчний туман.

Розкошуючи в лагiднiй прохолодi лiсу, мандрiвник затягнув сильним, грубуватим голосом стару саксонську пiсню. Аж раптом повз самiсiньке його вухо просвистiла дзвiнка стрiла i вп’ялася в гiлку могутнього дуба.

Радше здивований, анiж переляканий, чоловiк спiшився, причаiвся за стовбуром дерева i хутенько напнув тятиву свого тисового лука, налаштувавшись оборонятися. Проте навкруги панувала тиша – це змусило подорожнього замислитися. Здавалося, нiхто й не намагався його атакувати. Може, стрiлу випустив якийсь невдатний мисливець? Чи розбiйник-волоцюга, що став на здобичну путь, схибивши, зачаiвся в гущавинi? Але якщо то мисливець, чутно було би гавкiт мисливських собак; а розбi

Сторінка 5

никам здалеку видно: взяти в подорожнього нiчого, крiм хiба що понi. Сам вiн нiколи не шкодував кусня хлiба чи кухля елю жодному з тих лiсових блукачiв, якi iнодi стукали в його дверi пiзно вночi. Може, вiн когось випадково образив i в кущах ховаеться месник? Але ж чоловiк не мiг згадати бодай когось в окрузi, кого мiг би назвати своiм ворогом.

«Ну що ж, – подумав Гiлберт Гед (а це був саме вiн), – якщо на моi запитання немае вiдповiдей, спробуемо дiяти iнакше…»

Вiн схопив свого лука i нацiлився в густi хащi, де мiг би ховатися ймовiрний супротивник. Якщо не вдасться влучити, то хоча б налякае чи змусить його викрити себе.

Перший його пострiл не мав наслiдкiв. Знову забринiла туга тятива, i тут сталося щось неймовiрне. Другу Гiлбертову стрiлу було зупинено на льоту стрiлою, яку невидимий супротивник випустив зi свого лука: вона пiд прямим кутом улучила в Гiлбертову, й обидвi стрiли впали на землю. Невiдомий лучник так майстерно володiв зброею, що Гiлберт геть забув про небезпеку i вискочив iз укриття, захоплено вигукуючи:

– Оце так пострiл! Нiколи не бачив нiчого подiбного! – Вiн став озиратися на всi боки, намагаючись вiдшукати таемничого стрiльця.

Пролунав дзвiнкий молодечий смiх, i на дорогу виступив ставний i мiцний юнак.

– А що, татусю, здаеться, моя стрiла трохи полоскотала вам вухо? – весело спитав вiн.

– Боже правий! То це ти, Робiне?.. Капосний хлопчисько! Йди-но сюди. І як це ти насмiлився здiйняти зброю на рiдного батька? Присягаюся святим Дунстаном[2 - Святий Дунстан (928—988) – архiепископ Кентерберiйський, iгумен вiдомого монастиря Гластонберi, духовний натхненник церковноi реформи, спрямованоi на змiцнення чернецтва. Авторитет святого Дунстана був надзвичайно високий у народi (тут i далi – примiтки ред.).], я вже був вирiшив, що це розбiйники зiбралися мене порiшити… Дай обiйму тебе, бешкетнику мiй! – басовито смiявся лiсник, утiшено вдивляючись в обличчя юнака.

Зухвалий стрiлець мав незвичайну зовнiшнiсть. Його ясне, мов вирiзьблене зi слоновоi кiстки, чоло облямовували хвилястi пасма густого чорного волосся, довгi вii затiняли ледь примруженi очi, що яскраво спалахували темно-синiми iскрами, вiдкрите вилицювате обличчя з нiжним рум’янцем було сповнене енергii. Водночас у цих тонких рисах не було нiчого жiночного – у своi п’ятнадцять Робiн мав вигляд уже майже дорослого, мужнього чоловiка. Обличчя його було ледь засмагле, але там, де одяг вiдкривав шию i зап’ястки, виднiла шкiра – бiла i гладенька, немов атлас. Юний лучник був у капелюсi з чаплиним пером, куртцi iз зеленого сукна з широким пасом, коротких штанях з оленячоi замшi; на ногах мав саксонськi чоботи, перехопленi мiцними ременями бiля щиколоток; при боцi на перев’язi з масивними сталевими пряжками погойдувалися набитий стрiлами сагайдак i невеликий рiжок, за пасом стримiв мисливський нiж; у руцi хлопець стискав лук.

– А ти не подумав, що мiг поцiлити менi в голову? – з удаваною суворiстю cпитав Гед. – Ну i жартики у вас, сер Робiн!

– Пробачте, татусю! Я зовсiм не хотiв вас засмутити.

– Вiрю. Але, хлопчику мiй, будь-яка дрiбниця в твоiх забавах може призвести до бiди. Вибачаю тобi, звiсно, та все ж… Небезпечнi твоi розваги з луком i стрiлами менi не до вподоби.

– Благаю, забудьте мою легковажнiсть! – видно було, що юнак щиро розкаюеться. – Це все мое марнославство.

– Марнославство?

– Авжеж! – палко вигукнув Робiн. – Хiба вчора пiсля вечерi не ви сказали менi, що я ще не такий управний стрiлець, щоби злякати лань, зачепивши шерстинку на ii вусi, але саму тварину не подряпати? Тож я й вирiшив… спростувати вашi слова.

– Дiевий спосiб, що й казати! – гмикнув Гед. – І це я чую вiд свого учня! Гаразд, забудьмо все, але обiцяй менi, сер Робiн, не перетворювати серйозну справу на забаву. Майстернiсть ти свою довiв, i, думаю, кращого стрiльця немае в усьому графствi, а може, i в усiй Англii.

– Та хай менi вiдсохне права рука i жодна стрiла не влучить у цiль, коли я забуду, що ви зробили для мене, тату!

– Робiне, не варто тобi й далi називати мене батьком: ти ж знаеш, що ми пов’язанi з тобою лише довiрою та вiрною дружбою… Не заперечуй. Я вiрю: ти щиро любиш мене й Меггi… Пройдiмося трохи разом, я хочу з тобою дещо обговорити… – Гiлберт Гед рушив дорогою, ведучи за повiд конячку, яка примчала на посвист господаря. – Маю недобре передчуття, що невдовзi нас iз твоею названою матiр’ю чекають скрутнi часи.

– Про що це ви, тату?

– Ти вже дорослий, i, дякувати Боговi, сили й хоробростi тобi не бракуе. Ми з Меггi з року на рiк старiемо i розлучилися б iз цим свiтом без жалю, якби нам хоч трохи вiдкрилася таемниця твого народження.

– А той лицар… вiн нiколи бiльше не об’являвся?

– Нi, – спохмурнiв Гед, – i звiстку вiд нього я отримав усього одного разу.

– Можливо, вiн загинув у бою?

– Хтозна… За рiк по тому, як тебе залишили нам, невiдомий посланець вручив менi шкiряний мiшечок зi срiблом i пергамент, але вiдбитка герба на восковiй печатцi не було. Я вiднiс пергамент священиковi. То

Сторінка 6

прочитав його менi, i я запам’ятав усе дослiвно. А написано було там таке: «Добрий Гiлберте, рiк тому я доручив тобi опiкуватися дитям i взяв на себе зобов’язання утримувати його; тобi передадуть належну суму. Тепер я вiд’iжджаю з Англii – невiдомо, чи надовго. Тож я поклопотався, щоби ти й надалi щороку отримував обiцянi грошi. Щойно настане час чергового платежу, навiдайся до канцелярii шерифа[3 - Шериф – у середньовiчнiй Англii одна з основних локальних адмiнiстративних посад, що iх призначав король. Найвiдомiшим шерифом епохи Плантагенетiв був легендарний шериф Ноттiнгема, особистий ворог Робiна Гуда.] Ноттiнгемського. Там дiстанеш гiдну винагороду за своi зусилля i милосердя. Виховай хлопчика як свого сина. Я приiду по нього, коли повернуся». Анi пiдпису, анi дати пiд пергаментом не було, звiдки з’явився посланець – нiхто не знае. Вiн зник так само мовчки, як i прибув. Отже, крiм того, що повiдав нам про твое шляхетне походження твiй опiкун, менi нiчого не вiдомо. Коли не брати до уваги його слова, iнших пiдтверджень цьому немае… Бiльше мiг би розповiсти мiй швагер Роланд Рiтсон, але й вiн мов крiзь землю провалився…

– Я не розумiю, тату, що вас так бентежить, – стенув плечима юнак. – Мене цiлком влаштовуе мое життя, жодних змiн я не прагну, навпаки – волiю, щоб, як i ранiше, все йшло своiм звичаем, а мое завтра не надто вiдрiзнялося вiд сьогоднi чи вчора.

– Так, синку… Шериф щорiк вручае менi гiнеi, що надходять невiдь звiдки, а Маргарет складае iх у панчоху для тебе, та й здоров’я в нас поки що нiвроку… – далi вголос мiркував лiсник. – От тiльки не маемо жодноi впевненостi, що ранiше чи пiзнiше ти матимеш належнi тобi за правом народження пошану i багатство. Якщо твiй покровитель не з’явиться, поки ми живi, моi останнi години будуть огорнутi смутком…

– Боже вас борони, тату! Ви з мамою ще довго проживете!

– Хтозна, Робiне, – зiтхнув Гед. – Але запам’ятай: коли нас iз тобою розлучить нагла смерть, ти наш единий спадкоемець. Хатина, в якiй ти вирiс, i земля навколо неi – твоi. З грошима, що ми зiбрали за цi п’ятнадцять рокiв, ти зможеш жити в достатку.

Юнак швидко вiдвернувся, ховаючи вiд батька непроханi сльози, а потiм бадьоро пiдвiв голову i весело вигукнув:

– Не треба говорити про розлуку, тату! Думки про такi речi роблять нас слабкими. А я вже дорослий чоловiк. Коли-небудь про все дiзнаемось, а якщо й нi – то це не завадить менi втiшатися життям. Нехай я не знаю свого справжнього iменi, зате я знаю, ким хочу стати: найкращим стрiльцем у всьому нашому лiсi!

– Та ти й так найкращий, Робiне. – Гiлберт Гед зупинився. – Прощавай, синку, на мене чекають справи – бо дiстанеться вiд Меггi на горiхи… Іди собi, вправляйсь у влучностi, та й про рiдну домiвку не забувай…

Гед сiв верхи на понi i невдовзi, не озираючись, зник у лiсовiй гущавинi. Вираз безтурботностi вiдразу зник iз обличчя юнака, i вiн повiльно побрiв пiд захист зелених лiсових шат, де змалечку добре знав кожну стежечку й кожен горбочок.

Якийсь час Робiн розважався, збиваючи стрiлами тонкi гiллячки з вершин найвищих букiв. Коли це йому набридло, вiн розпростерся в затiнку на галявинi i почав згадувати розмову з названим батьком. Усi його думки досi не виходили за межi лiсниковоi хати, а найбiльшим щастям для нього було би вiльне полювання в Шервудському лiсi, повному дичини.

Несподiвано хлопець почув шурхiт листя i трiск гiлок; пiдвiвши голову, вiн помiтив легконогу лань, що промайнула мiж кущами. Першим його пориванням було погнатися за нею, проте iнстинкт мисливця змусив насамперед роззирнутись. І це було дуже вчасно: вiн помiтив чоловiка, який причаiвся за пагорбом i пильнував стежку, що вела до Менсфiлд-Вудгауза. Юнака вiн не бачив. З огляду на одяг, невiдомий не був схожий на мисливця, тож поки Робiн не мiг зрозумiти, що той робить у хащах. Хлопець нечутно схопився на ноги i сховався за моховитим стовбуром старого бука.

Невдовзi до його чуткого вуха долинув свист випущеноi стрiли, перелякане хрипiння коней i стривоженi голоси на стежцi. Водночас iз засiдки, де ховався чоловiк, почулися глухi прокльони й одразу стихли. Юнак пiдкрався ближче до стежки i нарештi зрозумiв, що сталося: стрiлець послав стрiлу туди, де хвилину тому спiшилося двое верхiвцiв: дворянин i молода панi. Панi перелякано озиралась, а ii супутник нерiшуче розвертав свого коня, не знаючи, iхати iм далi чи захищатися. Раптом дiвчина пронизливо скрикнула: у високу луку ii сiдла встромилася ще одна стрiла, пущена пiдступною рукою. У Робiна не залишилося сумнiвiв, що в засiдцi причаiвся справжнiй убивця.

Охоплений раптовим гнiвом, юнак розвернувся в його бiк i миттево напнув тятиву. Його стрiла прошила лiву руку негiдника саме тодi, коли той був готовий продовжити свое криваве полювання. Наступним влучним пострiлом юнак збив iз нього капелюха.

Скаженiючи вiд болю, чоловiк нестямним поглядом пораненого звiра намагався вiдшукати в заростях того, хто наважився йому завадити, але марно. Нарештi вiн вийшов iз засiдки, сиплячи прокльонами, i, 

Сторінка 7

ритримуючи обвислу прострелену руку, пiрнув у гущавину. Робiн весело зареготав йому вслiд i не пошкодував iще однiеi стрiли, пустивши ii нижче спини вбивцi – так, щоби той надовго забув, що таке сидiти.

Щойно небезпека минула, юний лучник виступив зi свого укриття на стежку. Збираючись привiтати верхiвцiв, вiн прихилився до дерева i вже вiдкрив був рота, аж раптом дiвчина злякано здригнулась, а ii супутник кинувся до юнака, занiсши меч над головою.

– Агов, сер лицар, – позадкував Робiн, – не гарячкуйте! Стрiли, пущенi у вас, були не з мого сагайдака! Я лише щойно врятував вам життя!

– Хто ж тодi бажав нашоi смертi? – спохмурнiв вершник. – Говори негайно! Може, ти з ними заодно?

– Нова халепа на мою голову… – глузливо мовив Робiн. – Не раджу, сер, менi погрожувати – моя стрiла проб’е вашу печiнку перш, нiж ви наблизитеся ще на крок… Я не знайомий iз цим негiдником – лише випадково помiтив, як вiн зачаiвся в кущах i не спускав очей iз дороги. Чи мае сер лицар ворогiв? Хоча менi здалося, що вбивця обрав за мiшень вашу шляхетну супутницю. Цього вже я стерпiти не мiг!

Лицар досi недовiрливо поглядав на юнака, не поспiшаючи ховати меча.

– Негiдник утiк як ошпарений, – вiв далi Робiн, – гадаю, вiн iще довго зализуватиме рани. Я влучно стрiляю… Погляньте на мене, сер: хiба я схожий на розбiйника?

– Даруй, юний стрiльцю, – знiяковiв лицар, вкладаючи в пiхви свого меча. – І дозволь потиснути твою мужню руку. Назви свое iм’я i, якщо твоя ласка, вiдведи нас туди, де ми зможемо перепочити… Але спершу вiзьми цей гаманець, а вiдтак i Господь тобi вiддячить.

– Ходiть зi мною, сер, а золото ваше залиште собi. Ім’я мое – Робiн Гуд, я живу з батьком i матiр’ю за двi милi звiдси на узлiссi. У нашому домi вам будуть вельми радi.

Молода панi наблизилася до них, i юнак побачив, як iз-пiд шовкового каптура на нього блиснули величезнi чорнi очi. Захоплений величною поставою наiзницi, Робiн церемонно вклонився.

– Чи можемо ми вiрити словам цього хлопчини? – згорда звернулася дiвчина до свого супутника.

Прикусивши губу, Робiн ображено вигукнув:

– А хiба на свiтi вже геть не лишилося порядних людей?

Вершники перезирнулися з усмiшкою – тепер вони не сумнiвалися в щиростi юнака.




3


Спершу вони рухалися мовчки: лицар та його супутниця ще були схвильованi пригодою, а юний лучник переживав досi невiдомi йому почуття: вперше жiноча врода змусила його серце радiсно стрепенутися. Проте вiн не подавав знаку – розмашисто йшов собi попереду вершникiв iз суворим виразом обличчя. За багатьма ознаками вiн уже здогадався, що вершники цi, хоча й скромно вбранi i подорожують без почту, безумовно, е представниками знатi. Але тут, у гущавинi Шервудського лiсу, вiн почувався iм рiвнею, а в хвилину небезпеки змiг показати себе з найкращого боку. Його охопило едине палке бажання – щоби незнайомка звернула на нього увагу, адже вiн був не простий йомен, а найкращий стрiлець у всьому графствi. Невдовзi Робiновi все ж удалося опанувати себе, i, коли до нього повернулося самовладання, вiн подумав: «Терпiння, невдовзi я побачу ii обличчя без каптура!»

Нарештi вiн спинився i звернувся до своiх супутникiв:

– Далi, панове, iдьте прямо, i незабаром на галявинi ви побачите будинок мого батька. Я ж мушу вирушати на полювання, щоби добути дичину на вечерю…

– Гарний хлопчина, чи не так, Мерiон? – зiтхнув лицар, проводжаючи поглядом струнку фiгуру стрiльця. – Виросте найшляхетнiшим лiсником в Англii… Якою мiцною i здоровою робить людину життя на природi, у кам’яних темницях мiст усе не так…

– Менi здаеться, сер Аллан Клер, – усмiхнулася молода панi, – ви зiтхаете зовсiм не через те. Простори Шервудського лiсу викликали у вашiй пам’ятi образ його володарки, спадкоемицi барона Фiц-Олвiна.

– Ваша правда, люба сестро. Мушу зiзнатися, що коли б я мав вибiр, то волiв би жити в хижi якогось йомена i бути чоловiком Крiстабель, анiж сидiти на тронi.

– Мiй брат невиправний, – зiтхнула Мерiон. – Ви певнi, що Крiстабель погодиться змiнити життя принцеси на жалюгiдне iснування, про яке ви марите? Утiм, облиште марнi сподiвання: я дуже сумнiваюся, що барон коли-небудь погодиться вiддати за вас свою доньку.

Лицар спохмурнiв.

– Якщо вона кохае мене по-справжньому, iй буде всюди зi мною добре… Ви вважаете, що ii батько менi вiдмовить? Але ж досить одного мого слова, щоби гордiвливий Фiц-Олвiн пристав на мою пропозицiю, – вiн же не хоче стати вигнанцем i втратити свiй Ноттiнгемський…

– Тихше! Ось, здаеться, i хатина юного лiсника, – промовила дiвчина, зупиняючи брата. – Його мати зустрiчае нас на порозi… Вочевидь, дуже порядна жiнка.

– Син iй до пари, – кивнув сер Аллан. – Як це вiн примудрився нас випередити?

– Таж вiн далеко вже не хлопчик… – прошепотiла Мерiон, вiдкидаючи каптур, що приховував ii обличчя.

Робiн стояв бiля матерi, не зводячи з дiвчини захоплених очей. Хвилювання його було таким щирим, що вiн мимоволi вигукнув:

– Я був певен, що такi чудовi очi можуть сяяти тiльки на найпрекраснiшо

Сторінка 8

у личку на свiтi!

Маргарет, здивована зухвалiстю сина, тут-таки прицитькнула на нього.

Сер Аллан Клер усмiхнувся; а його сестра, нiскiлечки не гнiваючись на юнака, лише ледь зашарiлася, спостерiгаючи, як нiжно Робiн обiймае збентежену матiр.

Нежданих гостей провели в дiм.

А невдовзi повернувся й Гiлберт Гед: дорогою вiн пiдiбрав пораненого мовчазного незнайомця, який весь час ховав свое обличчя за плащем. Лiсник iз великою обережнiстю зняв чоловiка з сiдла i внiс його на руках до вiтальнi, а потiм покликав Маргарет, що поралася в кiмнатах:

– Жiнко, цей бiдолаха потребуе нашоi допомоги. Якийсь лихий збитошник пожартував iз нього, пришпиливши йому стрiлою кисть руки до лука. Вiн утратив багато кровi… Як маешся, приятелю? – спитав лiсник пораненого. – Та пiдведи ж ти голову i не бiйся. Потерпи трохи, хай йому бiс! Ще нiхто не помирав од того, що йому продiрявили руку…

Чоловiк iще бiльше згорбився, вбираючи голову в плечi. Обличчя свого вiн так i не вiдкрив: здавалося, незнайомець не хотiв, щоби гостиннi господарi запам’ятали його.

Маргарет заходилася оглядати рану. Робiн, що саме ввiйшов до кiмнати, хотiв був iй допомогти, але, поглянувши на пораненого, кивнув Гiлбертовi Геду i вiдкликав його вбiк.

– Тату, – прошепотiв юнак, – не кажiть нашим гостям, що цей чоловiк тут, у нас… І будьте обережнi…

– Навiщо з дрiбницi робити таемницю? – невдоволено пробурчав Гiлберт. – І чому ти попереджаеш мене про обережнiсть? Кажи негайно: що спiльного мiж цим чоловiком i…

Його слова перервав крик пораненого: Маргарет, зламавши скривавлений держак стрiли, висмикнула його з рани i вiдкинула в куток. Потiм наклала тугу пов’язку i вивела пораненого з вiтальнi.

– Овва! Он воно що, сер розбiйник, виходить, це твоi витiвки! – Гiлберт обурено пiдступив до сина. – Я ж уранцi заборонив тобi вправлятись у влучностi на людях… Добре ж ти послухався!

– Я? Нiколи i в думцi не мав нiчого подiбного!

– А хiба не ти поранив бiдолаху? Не вiдпирайся: наконечник стрiли видае тебе з головою – на ньому наше клеймо…

– Так, це я стрiляв у нього, батьку, – сухо вiдповiв Робiн. – Та не вiдчуваю нi сорому, нi каяття, адже цей чоловiк – негiдник.

Обличчя лiсника спохмурнiло.

– Соромно i ганебно, сину: через легковажнi хвастощi поранити людину, яка не заподiяла тобi зла, та ще й назвати ii негiдником!

– Нехай соромиться той, хто чатував на беззахисних подорожнiх у засiдцi бiля стежки i кого ви так великодушно пiдiбрали в лiсi… – І Робiн розповiв батьковi про все, що сталося.

– Вiн тебе бачив? – iз тривогою спитав лiсник.

– Нi.

– Вибач, синку, я був несправедливий до тебе. Якщо все саме так, як ти кажеш, то, здаеться менi, в лiсi ховаеться хтось iще. Цей чоловiк був не сам… Через те вiн так старанно вiдвертае обличчя. Здаеться, я вже колись бачив цього лиходiя, проте нiяк не можу пригадати. Ось що, Робiне…

Їхню розмову перервала поява гостей, якi саме зiйшли з горiшнiх кiмнат. Господар щиро привiтав обох – лицаря i молоду панi.

Цього вечора в лiсниковiй хатi панувало незвичайне пожвавлення. До вечерi всi були заклопотанi своiми справами, i лише Робiн тинявся без дiла, поглядаючи на прекрасну даму i потайки зiтхаючи. Осяйна врода молодоi жiнки розбурхала в серцi юнака справжнiй вир почуттiв. Йому вже траплялося залицятися до дiвчат, але то все були мiсцевi сiльськi красунi. Вони зовсiм не справляли на хлопця такого неймовiрного враження, як вродливиця Мерiон, i вже назавтра, захопившись полюванням, вiн одразу забував про них. Зараз же Робiновi здавалося, що вiн радше помре, нiж наважиться мовити бодай слово до шляхетноi вершницi, якiй урятував життя.

Поки юнак нишком захоплювався гостею, сер Аллан Клер на всi боки нахвалював його вiдвагу та влучнiсть. Лiсник тим часом розповiв гостевi, що хлопчик – його названий син. Так вiн робив останнiми роками, розмовляючи зi шляхетними панами, сподiваючись, що хтось-таки допоможе йому розкрити таемницю походження приймака.

– Опiкун, який залишив нам цю дитину на виховання, можливо, прибув iз мiста на рiчцi Трент, – закiнчив свою розповiдь Гiлберт Гед, – бо саме тамтешнiй шериф виплачуе нам щорiчне утримання…

– Ми самi родом iз Гантiнгдонширу i всього кiлька днiв як виiхали звiдти, – здивувався лицар, – але нiчого подiбного я нiколи не чув. Нi про одруження будь-кого з лицарiв iз молодою француженкою-простолюдинкою, нi про загибель самого лицаря в Нормандii за тих часiв… Така надзвичайна iсторiя була би вiдома всiм. Дозвольте менi, добрий Гiлберте, висловити сумнiви щодо правдивостi розказаного вам п’ятнадцять рокiв тому. Забагато дивних обставин. Навiщо, наприклад, було вiдвозити дитину в таку глушину?.. У будь-якому разi пiсля повернення до Гантiнгдону я матиму собi за честь спробувати розшукати слiди рiднi Робiна – адже ми з сестрою вiдтепер саме йому завдячуемо своiм життям. Крiм того, я хотiв би взяти вашого названого сина завтра за провiдника у Шервудському лiсi. Боюся, без його допомоги я можу збитися з дороги. Сестра ж, коли ваша ласка, за

Сторінка 9

ишиться у вас до мого повернення.

Гiлбертовi Геду не хотiлося вiдпускати сина, але з думки йому не йшов поранений негiдник, тож вiн згодився. Зрештою було вирiшено, що сер Аллан i Робiн вирушать у дорогу, ледь розвидниться…

Щойно стемнiло, дверi лiсникового житла позапирали на кованi засуви. Усi зiбралися за столом. Розмова за вечерею точилася жвава, лiсник устиг повiдати чимало цiкавих iсторiй зi свого життя-буття, коли раптом його розповiдь, присмачену простодушним гумором, перервав уривистий свист, що пролунав у темрявi за вiкном. Тривожно завив один зi сторожових псiв, потому все стихло.

– Не здивуюсь, якщо неподалiк швендяе той, хто спокiйно запускае лапу в чужу кишеню, – сторожко зауважив лiсник. – Волоцюги неодноразово намагались увiрватися в наш дiм, попри те що ми з дружиною небагатi й часом у зимовi холоди дiлилися з ними чим могли…

– Розбiйники не знають, що iснуе вдячнiсть! – мовив сер Аллан.

Мерiон мимоволi здригнулась, i Робiн це вiдразу помiтив. Їi страх не сховався i вiд Гiлберта Геда. Вiн з усмiшкою промовив:

– Не хвилюйтеся, шляхетна панi. Не було ще випадку, щоби нашi луки не захистили жiнок…

Його перервав оглушливий стукiт у дверi.

Собаки, що мирно дрiмали бiля вогню, схопилися з несамовитим гавкотом; лiсник, лицар i Робiн поквапилися до входу, а Мерiон пригорнулася до Маргарет.

– Ану, тихiше там! – гримнув господар. – Хто це о такiй порi безцеремонно грюкае в моi дверi?

У вiдповiдь почулися сильнiшi удари. Гiлберт спитав iще раз, але через надсадний гавкiт собак не розчув вiдповiдi. Нарештi з-за дверей долинув гучний голос:

– Вiдчиняй, лiснику, заради Бога!

– Хто ви е?

– Двое ченцiв з ордену святого Бенедикта.

– Звiдки i куди прямуете?

– Ідемо з нашого абатства[4 - Абатство – католицький монастир, що належав якомусь чернецькому ордену. Абатства пiдпорядковувалися лише епископовi, а iнодi безпосередньо Папi Римському. Великi й багатi монастирi нерiдко володiли значними маетностями, справляли великий вплив у суспiльствi, вiдiграючи велику роль в економiцi та полiтицi.] в Лiнтонi у Менсфiлд-Вудгауз. Ми заблукали i помираемо з голоду… Та вгамуй нарештi своiх скажених псiв!..

Лiсник одiгнав собак, проте досi зволiкав, не вiдмикаючи.

– Ченцю, – нарештi мовив вiн, – щось твiй голос не скидаеться на голос покiрного слуги Господнього, який зрiкся всiх мирських справ. Як менi переконатися, що ти не брешеш?

– Дiдько тебе забирай! – нетерплячий голос за дверима трохи присмирiв: – Одчини, дурню, та поглянь на нас!

Гiлберт недовiрливо прискалив око.

– Вiдчини нам заради Бога, благаю тебе, чоловiче добрий, все, що каже мiй брат, – суща правда, присягаюся мощами нашого святого покровителя. Я вже застарий, щоби брати грiх на душу… – почувся iнший голос.

– Гаразд! – голосно гукнув Гiлберт.– Нас тут четверо зi зброею, ми дамо собi раду. Я вiдiмкну, а мiй слуга тим часом вiзьме собак на швору[5 - Швора – ремiнь, пасок для собак, на якому зазвичай водять хортiв по двое.]. Якщо ви нас дурите – вiн миттево спустить iх на вас.




4


Щойно дверi прочинилися, хтось знадвору штовхнув iх з усiеi сили, i порiг переступив дебелий чернець-здоровань у чорнiй рясi, пiдперезаний конопляним очкуром[6 - Очкур – пас або шнур, яким стягують штани, щоби вони не спадали.]. Вiн спирався на вузлувату деренову патерицю, радше ломаку; на пасi висiла точена дерев’яна вервиця[7 - Вервиця – чотки – шнурок iз нанизаними намистинами (кiсточками) чи вузликами для вiдлiку молитов або поклонiв пiд час молитви в католикiв та буддистiв.] з кiсточками, майже як слива завбiльшки. Через плече здорованя боязко позирав старий, убраний так само.

– Лiснику, бачу, ти припас доброго харчу до вечерi! – втiшно гукнув чернець-здоровань, безцеремонно присуваючись до вогнища. – Дозволь, я почну трапезувати, не чекаючи на твое люб’язне запрошення, бо чую, що мiй зголоднiлий живiт уже присох до хребта, а проти вчорашнього я, здаеться, схуд на добру половину.

– І ви даруйте менi, Божi подорожани, що не поспiшав одчиняти вам, – вiдповiв Гiлберт, жестами запрошуючи всiх присутнiх повернутися до столу. – Знаете, обережнiсть…

Перш нiж узятися до iжi, старий чернець – звали його брат Елдред, – хрестячись однiею рукою, пробелькотiв коротку молитву. Тим часом його товариш, не гаючи часу, вп’явся зубами вже в другий шматок смаженоi оленини i водночас пожадливо ковтнув iз кухля ель.

– Обережнiсть нинi на часi, – промимрив вiн, вiдсапуючись i поглядаючи на лiсника. – Нелюдами-волоцюгами в окрузi аж кишить, iх тут – як тих блiх на сiннику. Щонайбiльше пiвгодини тому двое таких мерзотникiв напали на нас. Присягаюся вороном святого Бенедикта! Я ледь не вiддзвонив обiдню патерицею iм по ребрах, коли враз почувся пронизливий розбiйницький свист… Зайшлися гавкотом собаки, лиходii вiдступились, а ми, дякувати Боговi, знайшли ваш хлiбосольний дiм.

Промовивши це, чернець знову наповнив кухоль по самi вiнця i з маху його видудлив.

– Гарний у тебе собачка, хазяiне! – здоровань нахилився:

Сторінка 10

хотiв погладити вовкодава, але той, не вiдповiдаючи на чернечу ласку, вiдвернувся, глухо загарчав i одним стрибком знову опинився бiля дверей.

– Робiне, подай-но менi палицю та й свою прихопи, – стиха мовив лiсник.

– У мене рука чавунна, а патериця деренова, – посмiхнувся чернець-здоровань. – Раптом поткнуться якiсь лихi гостi – усе це до ваших послуг.

– Терпiння, чада моi, – закликав усiх брат Елдред, – прошу вас: першими не вбивайте…

Його слова потонули в зойках нажаханоi Маргарет. Їй здалося, нiби на сходах стоiть той самий поранений, якого вона допiру бачила прикутим до лiжка. Усi разом подивилися на сходи, проте там уже нiкого не було.

– Ну-бо, люба Меггi, тобi примарилося… – Гiлберт намагався заспокоiти дружину.

– Нi, я бачила: вiн був там… – наполягала Маргарет, здригаючись усiм тiлом. – Схожий на привид…

Тим часом Гед виразно зиркнув на сина; Робiн вислизнув iз-за столу i, непомiтно скрадаючись, зiйшов на другий поверх. Вiн побачив прочиненi дверi кiмнати i тiеi ж митi зрозумiв, що пораненого в лiжку немае. Наполовину висунувшись iз вiдчиненого вiкна, чоловiк стиха перемовлявся з кимось надворi. Робiн нечутно пiдповз навкарачки майже до нiг розбiйника i прислухався до балачки.

– Ледi й лицар тут, – говорив поранений, – я iх щойно бачив. Я б iще сьогоднi з ними поквитався, та iх нiби береже сам диявол: невiдомо звiдки вилетiла стрiла, скалiчила менi руку, i вони вислизнули…

– Прокляття!

– …Випадок привiв iх у дiм лiсника – того самого, що пiдiбрав мене, коли я стiкав кров’ю.

– Тепер вони вiд нас не втечуть.

– Скiльки вас там, хлопцi?

– Семеро. Нам головне – ввiйти, але засуви в них мiцнi, та ще й цiла зграя собак на додачу…

– Нащо нам дверi? Хай собi залишаються зачиненi, iнакше красуня i ii братик можуть знову вшитися пiд колотнечу. Залазьте у вiкно, там, унизу, я бачив драбину…

– Ага, он воно що в тебе на думцi, лиходiю?! – вигукнув Робiн.

Випроставшись, вiн схопив чоловiка за ноги й одним ривком перекинув худореброго розбiйника через пiдвiконня. Лють i очевидна небезпека, що загрожувала iхньому дому, багатократно збiльшила сили юнака. За мить Робiн притьмом поглянув униз: поранений розбiйник нерухомо лежав у дерев’янiй дiжцi з дощовою водою, ознак життя не подавав, а незнайомець, iз яким вiн розмовляв, щезнув.

Спустившись у вiтальню, Робiн розповiв про свою пригоду. Спершу всi смiялися, проте лiсник припустив, що лиходii, коли оговтаються, не облишать спроб увiрватися в дiм. Тож варто пiдготуватися до нападу, а якщо доведеться, то й до облоги.

Брат Елдред стиха проказував молитву, а здоровань, нарештi добряче напхавши черево, хвацько розправив могутнi плечi i громовим голосом прогорлав бойовий клич. Гiлберт зупинив його: зовнi почувся глухий стогiн i уривчастий висвист. Вочевидь, поранений прийшов до тями й кликав спiльникiв на допомогу. Потiм усе стихло, i серед цiеi тишi раптом пролунав грюкiт рукiв’ям меча у дверi, а голос, перекриваючи шалений собачий гавкiт, прокричав:

– Ім’ям барона Фiц-Олвiна, нашого шляхетного i могутнього повелителя, наказую тобi, лiснику, вiдiмкнути дверi й негайно видати нам лицаря i молоду панi, що ховаються в твоему будинку!

Гiлберт Гед запитливо поглянув на лицаря.

– На моiй совiстi немае злочину, – переконливо мовив сер Аллан.

– Я вiрю вам, – кивнув лiсник. – Ви досi нашi гостi, i мiй обов’язок надати вам допомогу i захист.

– Вiдмикай же, клятий бунтiвнику!

– Не дочекаетеся! – гукнув Гiлберт.

– Ну, це ми зараз побачимо…

Знову пролунав оглушливий удар, за ним iще один, але дверi витримали.

Зрозумiвши, що штурму не уникнути, лiсник спокiйно наказав дружинi:

– Меггi, разом iз панi йдiть нагору, позачиняйте всi вiкна i чекайте, поки ми не дамо ради розбiйникам… А ти, Робiне, – вiн обернувся до сина, – поклич Лiнкольна, а сам стань на сходовому майданчику – на випадок, якщо вони все-таки ввiрвуться…

Лiнкольн, лiтнiй, проте мiцний слуга, вже поспiшав до господаря з важкою колякою в руках, тихим посвистом пiдзиваючи собак.

– Дверi вiдiмкне брат чернець, приголубивши своею ломакою першого ж негiдника, а ти, Лiнкольне, хутчiше повiдсувай до стiн стiл i лави, погаси свiтильники та ставай плiч-о-плiч з оцим силачем у рясi… Я триматиму напоготовi лук i стрiли. Брате Елдреде, досить молитов, сховайтеся за пiччю…

– Батьку! – Робiн стрiлою збiг сходами. – Я бачив у вiкно: цi негiдники наклали перед дверима купу хмизу – вочевидь, збираються пiдпалити. Їх семеро, не рахуючи пораненого.

– Синку, повертайся нагору, – незворушно звелiв Гiлберт. – А тепер, в iм’я святого Бенедикта, вiдчиняйте, святий отче!

Вiдступивши вбiк, чернець-здоровань одсунув засуви – i тут-таки, перестрибнувши купу хмизу бiля дверей, у хатину ввiрвався перший розбiйник. Та не встиг вiн ступити й кроку, як у горло йому вчепився вовкодав Ланс, а ломаччя в руках слуги i ченця обсипало його потилицю градом ударiв. Ватажок бандитiв повалився на пiдлогу. Така ж доля спiткала i двох наступних волоцюг.

Проте четверо вцi

Сторінка 11

iлих зумiли-таки прорватися в дiм. У вiтальнi зав’язалася запекла штурхобочна бiйка. Лiсник, помiтивши, що непроханi гостi чомусь досi не пориваються скористатися своiми мечами та короткими списами, i сам вирiшив не доводити справу до кровопролиття. Вiн дозволив ломакам ченця та Лiнкольна добряче походити по ребрах i хребтах прибiчникiв барона Фiц-Олвiна.

Робiновi дуже кортiло й собi встряти в бiйку. Не послухавшись батька, вiн побiг униз, розмахуючи своiм луком. У той же час один iз розбiйникiв, дужий, як Геркулес, заступив юнаковi шлях i змахнув списом, цiлячись просто йому в груди. Лiнкольн, пильно слiдкуючи за всiм, що дiялося навколо, одним помахом своеi коляки вклав убивцю на пiдлогу.

– Де трое, там i четверо! – зi смiхом вигукнув старий слуга.

Залишалися ще трое розбiйникiв, та й тi вже ледве трималися на ногах – так щедро чернець-здоровань гостив iх ударами своеi дереновоi патерицi.

Поки Лiнкольн надiйно зв’язував руки й ноги лиходiям, з’ясувалося, що один iз них уже встиг вiддати Боговi душу. Тим часом лiсник намагався втихомирити вовкодава, що досi висiв на карку ватажка зграi. Розбiйник хрипiв i судомно борсався, спливаючи кров’ю i силкуючись дiстати мечем черево пса, але той тiльки мiцнiше стискав iкла.

У запалi сутички нiхто, крiм Робiна, не помiтив, як у дiм, хитаючись i розмахуючи мечем, увiйшов поранений, якого спiльники вивудили з дiжки з водою i поклали ледь живого на траву, де той поволi прийшов до тями.

– Батьку! – скрикнув юнак. – Стережися!

Цей гучний крик пес, вочевидь, сприйняв як заклик до дii – лютим ривком Ланс остаточно роздер розбiйниковi горлянку i з гарчанням побiг до лiсника.

Невдовзi все було скiнчено: слуга зачинив дверi на засуви. Поранений, дiставши ще одного добрячого удару палицею, зi стогоном повалився додолу i знову знепритомнiв. Решту лиходiiв було мiцно зв’язано. Переконавшись, що iхнiй ватажок мертвий, тi, хто ще володiв язиком, заблагали пощади.

– Я свою справу зробив, – весело мовив чернець, як слiд облатавши розбiйникам боки. Вiн вiдсапнув i поставив свою палицю в куток. – Тепер ваша доля, еретики, в руках господаря цього дому.

А в тi часи були такi звичаi, що Гiлберт Гед мав право власницького суду, тобто мiг обрати будь-яке покарання аж до смертноi кари тим, хто зазiхнув на його житло. Однак лiсник не був прихильником кровопролиття, тож вирiшив iнакше. Вiн звелiв Лiнкольновi i здорованевi-бенедиктинцю скрутити негiдникiв одним мiцним мотузком, одвести iх у найглибшi нетрi й там покинути напризволяще, щоб у них знайшовся час для роздумiв про свое неправедне життя.

Але тiеi митi, коли слуга вже збирався долучити пораненого Робiном розбiйника до загального гурту, той вiдштовхнув його вцiлiлою рукою i прохрипiв:

– Гiлберте, я маю тобi дещо сказати, перш нiж помру!

– Ти брудна невдячна свиня, – з презирством процiдив лiсник, проте пiдiйшов ближче, – тебе варто було би повiсити першого, а я сам привiв тебе до свого дому!

– Вислухай мене, – пробурмотiв поранений, – це важливо… Робiн, твiй син… Вiн був народжений… – Очi чоловiка закочувалися, сили зраджували його.

– Кажи! – Лiсник схвильовано схилився над помираючим.

– Нехай усi вийдуть…

– Ми й так самi. Старий чернець нас не чуе, а Лiнкольн коло свого заклопотаний… Що ти можеш знати про Робiна, негiднику?!

– Гiлберте… – Голос пораненого став зовсiм тихим. – Я заподiяв тобi багато зла… але не дай менi померти… я задихаюся… вiдживи мене, хоч ненадовго, щоб я мiг тобi все розповiсти…

Лiсник випростався, роззираючись серед безладу, що панував у вiтальнi. Вiн мiркував, як би перенести розбiйника на лаву, але той, вирiшивши, що його залишають помирати на самотi, знову захрипiв:

– Гiлберте, хiба ти не впiзнав мене? Поглянь… це ж я, твiй швагер Роланд Рiтсон… Змилуйся, дай менi попрощатися з Меггi!

– Матiр Божа! Ти Роланд?

Гiлберт Гед став на колiна бiля вмираючого, але рiдного брата його коханоi дружини вже знову накрив морок…




5


Решта цiеi тривожноi ночi минула спокiйно; до ранку в лiсниковiй хижi не спав тiльки Гiлберт Гед. Рiтсон бiльше не приходив до тями. Його поклали в Лiнкольновiй комiрчинi, по тому як Маргарет мовчки обмила братовi рани, насилу стримуючи сльози на очах. Вона заледве впiзнала в цьому постарiлому чоловiковi веселуна Роланда, за яким так сумувала всi цi роки. Вона не стала питати в чоловiка, чого вiн так терпляче очiкуе, сидячи бiля того, хто був уже на Божiй дорозi.

Минали години, i Гiлберт благав Бога тiльки про одне: аби його нещасний заблуканий швагер нарештi опритомнiв. Господь зглянувся на нього – вдосвiта повiки Рiтсона ледь здригнулись, i поранений розплющив очi. А потiм його тремтяча рука покаянно простяглася до Гiлберта Геда.

– Чи пробачив ти менi? – ледь чутно прошелестiв Рiтсон.

– Спершу ти менi все розкажеш… – суворо вiдповiв лiсник.

Згори долинули кроки, почувся життерадiсний Робiнiв голос:

– Батьку, ти не спиш? Ми з сером Алланом вирушаемо до Ноттiнгема i хочемо попрощатися з тобою. З нами також

Сторінка 12

бенедиктинець – вiн мае якусь богоугодну справу в мiстi…

Гед зайшов до вiтальнi, щоби нашвидку обiйняти сина, – дуже вже поспiшав вислухати те, що збирався повiдомити йому Рiтсон. Нарештi вхiднi дверi було зачинено, i лiсник повернувся до комiрчини, вiдiславши слугу. Жiнки й старий чернець iще спали, натомленi подiями бурхливоi ночi.

– Нарештi ми самi, i я готовий тебе вислухати, – мовив Гiлберт, знову сiдаючи в головах у Рiтсона.

– Барон Фiц-Олвiн наказав схопити лицаря i молоду панi, – почав швагер. – Наш ватажок, якого розтерзав твiй пес, був найвiдданiшим iз його слуг, а бароновi не до вподоби кохання його дочки i сера Аллана Клера. Вiн хоче видати Крiстабель за iншого. Ось чому я опинився бiля твоiх дверей, Гiлберте… Знай – лицаревi загрожуе смертельна небезпека…

– Та кажи нарештi про Робiна!

– Не квапся, лiснику… Чверть столiття тому я став на службу до молодого лицаря Фiлiпа Фiц-Ута, барона Безанта. Цей титул дарував моему пановi король Генрiх за заслуги у вiйнi у Францii. У барона був старший брат, сер Роберт, який отримав у спадок вiд iхнього батька, знатного графа Гантiнгдона, величезний статок i вiдоме прiзвище… Невдовзi померла його дружина, залишивши йому единого сина – слабкого здоров’ям хлопчика, якого сер Роберт палко любив. Горе i хвороби пiдточили сили старшого з братiв, i перед смертю вiн доручив пiклування про свого сина, единого прямого спадкоемця давнього роду, братовi Фiлiпу… Не квап мене, Гiлберте, дай перевести дух, – попрохав умирущий, – я скажу тобi все, як на сповiдi… І от мiй господар, забувши, що вiн заприсягся своему братовi на святому розп’яттi, все ж вирiшив спекатися цiеi дитини – занадто спокусливими виявилися безмiрне багатство i гучний титул. Убити хлопчика вiн не наважився, вiдкрито позбавити малого прав спадкоемства також не мiг. І тодi пiдступний сер Фiлiп вирiшив пiдштовхнути племiнника до загибелi iншим способом – повiльною отрутою, падiнням iз коня, раптовим погiршенням здоров’я. Це й мусив зробити я, доки графа не буде в краiнi, щоби не викликати зайвих пiдозр… Однак хлопчина виявився живучим, до того ж численна челядь постiйно пильнувала його… – Поранений Рiтсон застогнав i попросив пити.

Подавши швагровi води, Гед знову всiвся поруч, насилу стримуючи нетерпiння.

– Ба бiльше – здоров’я сера Роберта-молодшого щодень полiпшувалося. Наближаючись до свого шiстнадцятирiччя, вiн ставав бiльш життерадiсним i перетворювався на справжнього молодого лицаря… Я вдавався до рiзноманiтнiших способiв розбестити i знесилити його молоду душу. Скаженi гонитви на полюваннi за будь-якоi погоди, бруднi придорожнi шинки, виснажливi пиятики в замку, що тривали до ранку, а iнодi по кiлька днiв… Чесно кажучи, Гiлберте, я готовий був задушити хлопця власними руками, але вiн так менi довiряв! Поступово i я вiдчув до нього прихильнiсть. Інодi менi навiть спадало на думку розiрвати мерзенну угоду з господарем, наплювавши на обiцяну солiдну винагороду… Але доля розсудила iнакше. Якось я помiтив, що мiй молодий пан змiнився: втратив звичайну жвавiсть, став уникати жiночого товариства, годинами сумно блукав замком… Я потайки почав спостерiгати за ним. І от одного разу пiд час кiнноi прогулянки лiсом ми спинилися на галявинi, щоби дати коням перепочити. Сер Роберт сказав менi: «Роланде, почекайте мене тут, я трохи пройдуся…» – «Як зволите, ваша свiтлосте», – вiдповiв я йому, а сам, припнувши коней, побiг слiдом… Коли ж у суцiльнiй стiнi з дерев з’явився просвiт, до моiх вух долинув нiжний дiвочий голосок. Мiй пiдопiчний теж був тут – голубки воркували в затiнку. «Он воно що! – сказав я собi. – Ця новина в жодному разi не потiшить сера Фiлiпа! Це ж треба – наш Роберт закохався!» Проте хоч як старанно я прислухався, причаiвшись у кущах, а таемниця не вiдкрилася менi анi на волосину… Сонце вже котилося на захiд, його свiтлiсть супроводив дiвчину до узлiсся, де ii дожидав слуга з двома кiньми, а потiм швидкою ходою рушив у напрямi нашоi стоянки. Я випередив сера Роберта, покартав за тривалу вiдсутнiсть, з тим ми й повернулися в замок…

– Навiщо ти менi про все це розповiдаеш? – спохмурнiв лiсник. – Як твiй можновладний граф iз його авантюрами причетний до мого Робiна?

– Безпосередньо, – була вiдповiдь. – Вiн довiрив менi свою таемницю, i я про все написав бароновi Безанту. Дiвчину звали Лора, вона мала не таке знатне iм’я, як сер Роберт, але iхнiй шлюб не викликав би заперечень нi в кого – окрiм мого господаря. Лицар звелiв менi за будь-яких обставин не допустити одруження небожа. Я не знав, що менi робити, Гiлберте, цi дiти здавалися такими щасливими… Але тут втрутилося чи то провидiння, чи то сам нечистий. Із не зрозумiлоi менi причини сер Роберт повiвся дивно: дiвчинi вiн назвався сином заможного торгiвця з Лукейса… Менi пояснив свiй учинок тим, що хотiв переконатися, чи щиро кохае його дiвчина, чи не через титул або спадок погодилася вiддати йому свою руку. Вiдтак iх таемно обвiнчав старенький сiльський священик, а сер Роберт придбав затишний будиночок у Лукейсi, де й п

Сторінка 13

чалося справжне раювання молодят, свiдком якого я став. А тим часом мiй господар надсилав менi з-за моря новi погрози… Дякувати Боговi, я не послухався його наказiв… За рiк у графинi знайшовся синочок, проте молода панi за щастя материнства поплатилася своiм життям…

– І ця дитина… – стривожено мовив Гiлберт, – це…

– Це й було те дитя, яке п’ятнадцять рокiв тому ми вiддали на ваше пiклування, – ледве вимовив Рiтсон i, зiбравши останнi сили, провадив далi: – На жаль, сумна iсторiя його дiда повторилася знову. Сер Роберт, збожеволiвши з горя, почав танути на очах, мов та свiчечка на сонцi. На його прохання я знайшов для дитини годувальницю, а ледi Лору поховали в склепi мiсцевого монастиря… Невдовзi мав повернутися мiй господар – i вiдтепер нiхто не мiг зашкодити йому заволодiти фамiльними скарбами i графським титулом, адже було очевидно, що единий прямий спадкоемець не довго топтатиме ряст… Та сера Фiлiпа страшенно розчарувала й розгнiвала новина про народжену в цьому шлюбi дитину!.. Вiдправивши бiдолашного небожа в родове гнiздо, барон звелiв менi пiд страхом смертi припнути язика. Проте вийшло не так, як вiн бажав. Помираючи, сер Роберт змусив лицаря присягнути на розп’яттi, що той виховае хлопчика як свого сина, i той, коли виросте, вступить у права, належнi йому за законом. Решту, лiснику, ти знаеш сам…

– І де ж тепер цей барон Безант, який так пiдло позбавив Робiна титулу графа Гантiнгдонського?

– Потонув у кораблетрощi бiля французьких берегiв…

– Хто ж тодi володiе Гантiнгдонширом?

– Вiльям Фiц-Ут, настоятель[8 - Настоятель – старший церковнослужитель приходу або монастиря.] абатства Рамсей, його далекий родич. Я вступив був до нього на службу, та абат прогнав мене з незрозумiлоi причини. Так я й потрапив до зграi головорiзiв барона Фiц-Олвiна.

– У Робiна була мати,– замислено мовив Гiлберт Гед. – Здаеться, ти назвав iм’я дiвчини – Лора? Гадаю, ii родина зацiкавлена в тому, щоби Робiна було визнано графом Гантiнгдонським?

– Сер Гай Гемвел-Голл – батько покiйноi ледi Лори.

– Як?! Той самий старий сер Гай, що живе зi своiми шiстьма синами – силачами i мисливцями – ген на тому краю Шервудського лiсу?

– Саме так, Гiлберте…

– Ну що ж! – вигукнув Гед. – Тодi ми ще повоюемо з його превелебнiстю паном абатом! Правда кривду переможе, i Робiн Гуд поверне свое славне iм’я, якщо на те буде Господня воля!

– Вiр менi – я старався спокутувати свою провину… – знесилено пробурмотiв Рiтсон. Із кожним словом дихати йому ставало дедалi важче. Вiн довго мовчав, потiм прошепотiв: – Я забув… сказати тобi ще дещо… дуже важливе. Цей лицар i молода панi, яких ти прихистив…

– Кажи швидше! – Гед схопив швагра за руку.

– Я… повинен був iх убити. Барон заплатив менi, а на пiдмогу дав iще людей – тих самих, яких ви перебили. Я не знаю, навiщо йому життя цих двох… але, прошу тебе, попередь сера Аллана, щоби нi вiн, нi його сестра навiть не думали наближатися до замку Фiц-Олвiна…

Лiсник здригнувся, згадавши, що сер Аллан iз Робiном вирушили саме до Ноттiнгема, але попереджати iх про небезпеку було вже запiзно.

– Роланде, – мовив вiн, – у домi е чернець-бенедиктинець. Хочеш, я покличу його, i вiн примирить тебе з Господом?

– Нi, я проклятий i помираю. Поховай мене пiд старим буком, де дорога звертае на Менсфiлд-Вудгауз. Обiцяеш?

– Присягаюся всiма святими…

– Дякую, Гiлберте… Ти завжди був добрий i любив мою сестру, а я…

Гiлберт Гед бiльше не дослухався: до комiрчини нечутно ввiйшла його дружина Маргарет, i вiн замислився, як нелегко буде розповiсти iй усе щойно почуте вiд швагра. Коли ж вiн знову поглянув на Роналда Рiтсона, той був уже в обiймах смертi.




6


Допоки душа Роланда Рiтсона прощалася з тiлом у комiрчинi лiсникового слуги, трое чоловiкiв, якi вирушили до Ноттiнгема, кружляли звивистими стежками безмежного Шервудського лiсу. Спершу супутникiв розважав веселими iсторiями чернець-здоровань, та невдовзi сер Аллан Клер вдарився в нескiнченне розумування про красу навколишньоi природи, а коли й вiн замовк, Робiн Гуд своiм сильним чистим голосом затягнув стару як свiт баладу.

– Сер Аллан! – Юнак урвав спiв, зупиняючись. – Невдовзi полудень. Якщо ви не проти трохи спочити в затишку тiнистих кущiв, то можемо навiдатися до струмка у видолинку поблизу – напитися свiженькоi води та перекусити. Турботлива Меггi подбала про нас, поклавши в мою торбину хлiб i до хлiба.

– Мiй шлунок цiлком згоден iз твоею слушною пропозицiею, – жваво вiдгукнувся чернець. – Негайно веди нас до струмка, сину мiй!

Не забарився й лицар, тож невдовзi подорожнi вже попростягалися на шовковистiй травi в затiнку пiд розложистим буком. Довкола панував мирний i радiсний спокiй. Чернець, хильнувши чималий ковток доброго французького вина з лицарськоi фляги, тут-таки заходився наминати Робiновi припаси. Пiдживившись, запропонував супутникам називати його просто – брат Тук.

– Так мене величають у монастирi, бо надто полюбляю паличнi боi. Вирiс я в чеснiй селянськiй родинi, i донинi вiльне

Сторінка 14

трудове життя менi вельми до душi, на противагу монастирському. Наш настоятель про те знае i, з добростi своеi, за руку мене не тримае. Вiн у нас не лише золотце полюбляе… А ви, шляхетний лицарю, коли не секрет, хто самi будете? – звернувся чернець до сера Аллана.

– Охоче вiдповiм, якщо ви дасте менi докинути хоч слiвце.

Робiн досi тримав флягу з вином у руках, i чернець-здоровань потягнувся до неi.

– Гоп! – гукнув юнак, вiдсмикуючи посудину. – Черга твоя пройшла, брате Тук, лiпше ковтни холодноi водицi зi струмка i дай людинi мовити.

– Родом я сакс, – почав лицар. – Батько мiй був близьким другом архiепископа Кентерберiйського та королiвського мiнiстра Томаса Беккета, i дружба ця принесла йому лише нещастя, адже пiсля сварки монсеньйора Беккета з королем мого батька було вигнано з Англii. Ми з сестрою Мерiон…

Заслухавшись, Робiн не зауважив, як до фляги почали дедалi частiше прикладатися повеселiлий брат Тук, а далi й сер Аллан. Розповiдь захмелiлого лицаря ставала дедалi безладнiшою, зрештою сер Аллан поринув у докладний опис чеснот своеi прегарноi нареченоi Крiстабель – i вихваляв iх невпинно, на противагу огиднiй вдачi ii батька, барона Фiц-Олвiна, – теми, мало цiкавоi для Робiна.

– Поки двiр виявляв до моеi сiм’i свою велику ласку, – нарештi зiтхнув лицар, – барон Ноттiнгем, хоч походить вiн iз норманськоi знатi, прихильно ставився до нашого кохання i навiть називав мене сином. Але щойно доля повернулась iншим боком, вiн заявив, що його донька нiколи не стане дружиною сакса… Проте, друзi моi, не в моiх правилах вiдступати, i сьогоднi ж увечерi я за будь-яку цiну свого доб’юся. Я знаю таемницю, що здатна перетворити чванливого барона на жебрака… i мое мовчання стане викупом за Крiстабель… Отже, в дорогу!.. Агов, брате Тук, прокидайся!

Не минуло й години, як трiйця ввiйшла в мiсто, над яким гордовито височiв феодальний Ноттiнгемський замок. Вiн стояв на пагорбi, пiднiжжя якого омивали води швидкоплинного Тренту.

– Слуги мене знають, i вони на нашому з Крiстабель боцi, – мовив Аллан. – Але як за ворота дiстанетеся ви, друзi моi? Конче потрiбно, щоби вас пiд якимось приводом пропустили зi мною!

– Мiлорде, вам немае про що хвилюватись, – усмiхнувся чернець, – у замку живе одна… так би мовити… е-е… славна дiвчина, для якоi я е духiвником. Тож щоразу пiсля сповiдi на мене чекае там добра вечеря… Ну ось ми й на мiсцi… – Ще за сотню ярдiв[9 - Ярд – одиниця вимiрювання вiдстанi, дорiвнюе 3 футам (36 дюймам), або 0,9144 метра.] од замкових ворiт велетень громовим голосом заревiв: – Герберте Лiндсею, головний вартовий ворiт замку Ноттiнгем! Хай буде з тобою благословення нашого покровителя святого Бенедикта! І пошле вiн усiлякi блага тобi i твоiм домочадцям! Нам треба ввiйти! Зi мною тут двое друзiв: один iз них бажае перемовитися з твоiм господарем про дуже важливi справи, а iншому не завадить пiдкрiпитися й вiдпочити. А я, коли менi буде дозволено, дам твоiй доньцi Мод тi духовнi напучення, яких вона, безперечно, потребуе… Чи впiзнав ти мене?

– Це ви, брате Тук? Як можна не впiзнати справжнього скарбу Лiнтонського абатства? – долинуло з-за ворiтних грат щире привiтання. – Ласкаво просимо вас до Ноттiнгема!

Пiсля цих слiв швидко опустився звiдний мiст. Шлях до замку був вiльний.

– Сер барон нинi не в гуморi i вже пiшов у своi покоi, – шепнув лицаревi брамник. – Я би радив вашiй милостi вiдкласти побачення до ранку…

– Либонь, нездужае? – посмiхнувся чернець.

– Бароновi дошкуляе подагра, – скрушно похитав головою Лiндсей. – Бiснуеться i скрегоче зубами… Вiдколи у Святiй Землi[10 - Свята Земля – загальна европейська назва Єрусалима (http://ru.wikipedia.org/wiki/%C3%90%CB%9C%C3%90%C2%B5%C3%91%C6%92%C3%91) та навколишнiх територiй. Назва виникла завдяки тому, що на цих землях розташованi головнi християнськi (http://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%A0%D2%90%D0%A1%D0%82%D0%A0%D1%91%D0%A1%E2%80%9A%D0%A0%D1%91%D0%A0%C2%B0%D0%A0%D0%85%D0%A1%E2%80%9A%D0%A0%D0%86%D0%A0%D1%95) святинi.] його було поранено сарацинською шаблею, геть утратив терпець, а що вже казати про глузд…

– Менi байдуже до хвороб барона Фiц-Олвiна i начхати на його шаленство, – наполягав на своему сер Аллан, – я хотiв би побачитися з ним негайно!

– Про мене, як собi хочете! – сторож знизав плечима i покликав слугу, що пробiгав повз: – Агов, Тристане! Який настрiй у його свiтлостi?

– Гiрше не може бути… – перелякано вiдповiв хлопчина.

– Раджу вам усе ж зачекати, сер Аллан…

– Накажи провести мене до нього негайно, – перервав лицар, – я не чекатиму нi секунди.

Брамник пригнiчено перехрестився, дивлячись на постатi лицаря i юного слуги, що виднiли вдалинi.

Тристан приречено плентався поряд iз лицарем, тремтячи як осика, – вiн дуже радiв, що вислизнув iз кiгтiв розлюченого барона, а тепер змушений був знову повертатися до нього, мов до клiтки з тигром.

– На вашу милiсть чекають? – боязко спитав слуга.

– Нi.

– Чи не дозволите ви менi попередити господаря?

– Навiть не намагайся, – сердито вiдповi

Сторінка 15

лицар.

– Тодi ми загинули, – зiтхнув Тристан. – Обидва.

А чернець i Робiн Гуд тим часом увiйшли до хитромудрого лабiринту з численних переходiв, коридорiв та сходiв, у якому сам юнак неодмiнно заблукав би. Але брат Тук чудово орiентувався i почувався в Ноттiнгемському замку, як удома у своему абатствi. Нарештi трохи самовдоволено, як людина, що мае на те право, вiн постукав у дверi невеличкого покою.

– Увiйдiть! – почувся мелодiйний дiвочий голосок.

Гостi ввiйшли. Щойно гарненька сiмнадцятирiчна Мод забачила ченця-здорованя, як хутко кинулася до нього, сяючи кокетливою, доброзичливою усмiшкою.

«Он воно що! – посмiхнувся Робiн. – Яка гарнiсiнька християнка: оченята блищать, кораловi вуста горять, як жар, а скiльки грайливостi – готовий закластися: брат Тук мае собi тут найкраще духовне чадо з усiх, яких я будь-коли бачив…»

Метка дiвчина хутко накрила стiл, i вони всiлися за трапезу. З невинним виглядом наминаючи частунок, Робiн одразу помiтив, що манерами брат-бенедиктинець не надто нагадуе суворого духiвника.

– Серед родичiв iнодi бувають до певноi мiри близькi й приязнi стосунки. І в тому немае нiчого непристойного, – зауважив чернець, запихаючи до рота чималий шматок.

– Еге, то ви з мiс Мод рiдня?

– Авжеж! Мiй дiд був старшим сином одного з небожiв троюрiдного брата ii двоюрiдноi бабусi.

– Ну, тодi з родичанням усе зрозумiло… – розсмiявся Робiн.

Саме в розпалi застiлля дверi несподiвано вiдчинились, i на порозi постали вартовi.

– Ви супутники сера лицаря? – суворо поцiкавився начальник варти.

– Так, – спокiйно вiдповiв Робiн.

– І що з того? – спохмурнiв брат Тук.

– Нам наказано провести вас у покоi його свiтлостi барона Фiц-Олвiна. Ідiть за нами!

Красуня Мод, сумно зiтхнувши, провела гостей, i невдовзi вони вже прямували в супроводi конвою похмурими сирими галереями. Проминувши збройову залу, приятелi спинилися перед важкими дубовими дверима. Один iз охоронцiв тричi постукав.

– Заходьте, гультiпаки! – почувся з-за дверей лютий рик. – Вам би тiльки в костi гуляти! Де ви вешталися? Подати iх сюди негайно!

Юнака i ченця грубо заштовхнули в задушливий покiй iз низьким склепiнням, що нависало над головою. Тут пахло цiлющими травами i чадом свiчки.

– Це ви прийшли сюди разом iз нахабою, що наважився кинути менi в лице бруднi образи? – Робiн радше з цiкавiстю, анiж iз острахом поглянув у темну нiшу, звiдки линув рипучий, сповнений лютi голос.

Володар Ноттiнгемського замку важко напiвлежав на широкому неприбраному лiжку, не зводячи своiх глибоко посаджених, зеленкуватих, як у ведмедя, очей iз новоприбулих. Бароновi Фiц-Олвiну було близько п’ятдесяти рокiв – як на тi часи, вiк доволi похилий. В опочивальнi його вбрання здавалося недоречним: важкий пластинчастий панцир-обладунок, поверх якого барон напнув широченний плащ хрестоносця. Владне обличчя з довгими звислими вусами побагровiло вiд лютi, кущуватi брови супилися, вуста презирливо кривилися. Пiдозрiло поглянувши на юнака, барон аж зашкварчав зi злобою:

– А-а, шервудське вовченя!.. Пiдiйди-но ближче! І ти, приблудо в рясi, черв’як монастирський, стань поряд iз ним. Вiдповiдайте як на духу: як ви насмiлилися без мого дозволу вдертися в замок? Який розбiй умислили чинити? І не здумайте брехати, псяюхи бродячi, бо я вас миттю присмирю!

Долоня ченця машинально намацала рукiв’я його дереновоi бойовоi палицi, вiн одразу набундючився, але не зронив нi звуку. Робiн тiльки зневажливо стенув плечима: самоповага не дозволяла йому вiдповiдати на подiбнi образи.

– Он ви як? Не вважаете за потрiбне сказати слово своему пановi? – бароновi потемнiло в очах вiд подагричного болю, новий напад лютi стрясав його огрядним тiлом. – Чи вам невтямки, що менi вiдомо, кому завдячувати вашим вiзитом? Воiстину цей лицар пiдшукав собi гiдних спiльникiв – злодiйського вилупка i брудного жебрака! Пiдлi раби!

– Замовкни, бароне, – не витримав Робiн Гуд. – Ти брешеш: я не твiй раб, а вiльна людина, i вже й поготiв не вилупок. А брат чернець, коли й простяг би до тебе руку, то зовсiм не за подаянням!..

Юнак аж зблiд вiд обурення. Мовчки, дивлячись просто в лице грiзному бароновi, вiн пересунув сагайдака з-за спини на стегно, i пальцi його звично намацали оперення стрiли.

Барон Фiц-Олвiн пiдвiвся, щоби покликати варту, проте передумав, знову опустився на свое ложе i промовив уже стриманiше:

– Ти занадто зухвалий. Гадаю, це вiд молодечоi дуростi… Гаразд, темниця тебе поки почекае, але на моi запитання я жадаю твоiх вiдповiдей. І запам’ятай: я дарую тобi життя лише зi своеi вродженоi доброти…

– Сер барон, повторюю: не ви подарували менi життя! На жоднi запитання вiдповiдi не буде! – розлютився Робiн.

– То ти, вовченя, смiеш менi суперечити? – аж задихнувся вражений барон. – Вочевидь, захотiв, щоби твоя дурна голова прикрасила стiни Ноттiнгемського замку на науку iншим нахабним молокососам?

У вiдповiдь Робiн Гуд впевненим рухом наклав стрiлу на тятиву i натягнув ii, взявши барона на прицiл. Ще мить – i вiн м

Сторінка 16

г легко спустити стрiлу. Тодi володаревi було би непереливки, але брат Тук, стримавши юначу руку, майже вкрадливо вимовив:

– Сподiваюся, ваша милiсть не мае на думцi виконувати своi погрози?

Тепер Фiц-Олвiн накинувся на ченця. Простромивши здорованя лютим поглядом, вiн гаркнув:

– Прикуси свого змiiного язика, клятий ченче! Не до тебе зараз!

– Попри всю мою повагу до такоi знатноi особи, – посмiхнувся бенедиктинець, – здаеться менi, що саме напад подагри затьмарив розум Вашоi свiтлостi. Чи, може, ви ненароком утопили його на днi пляшки з джином?

Робiн опустив лук i розреготався. Тiеi ж митi в голову ченцевi зi свистом полетiв важезний молитовник в обкутiй мiддю оправi. Здоровань тут-таки вiддячив за такий подарунок – ступивши крок уперед, з усiеi снаги уперiщив барона своею вбивчою палицею по хворому плечi.

Вiд нестерпного болю Фiц-Олвiн пiдстрибнув, заревiв, мов поранений ведмiдь, i кинувся до свого меча, щосили горлаючи:

– Варто, варто, до мене!

Чернець наостанок майже лагiдно, тобто впiвсили, огрiв барона нижче поперека i позадкував до дверей, рухами наказуючи Робiновi йти за ним. Аж раптом до покою ввiрвалися вартовi.

– В iм’я Пресвятоi Дiви та ii Сина, розiп’ятого на хрестi за вас, дурнi, наказую вiдступити. Того, хто наважиться мене затримати, миттю вiдлучу вiд причастя! – вигукнув чернець, розчахуючи дверi могутнiм поштовхом ноги, i вiльно вийшов iз кiмнати.

За тих часiв на служителiв Господа краще було не нападати, тому охоронцi пропустили брата Тука. Проте щонайменше дюжина накинулася на Робiна, коли той i собi рипнувся був до дверей, i вирвала з рук юнака лук i сагайдак. Скрутили його i штовхнули до барона, який важко впав у крiсло. Вiдсапавшись, Фiц-Олвiн глухо мовив:

– Ти супроводжував сера Аллана Клера… Чи вiдомо тобi, навiщо цей пан з’явився сюди?

– Лицар просив мене бути йому за провiдника в лiсi, а для чого вiн прийшов у замок, менi не вiдомо.

– Брешеш, собако! – де й подiвся удаваний баронiв спокiй. – Чи давно ти знайомий iз лицарем?

– Щонайбiльше добу…

– Знову брешеш, – прогарчав Фiц-Олвiн.

Не маючи бiльше сили терпiти образи, Робiн Гуд вигукнув:

– Старий телепню! Коли я брешу, то бiльше ти не почуеш вiд мене нi слова!

– Ну й зухвале цуценя… – Барон, на диво, заспокоiвся. – Ти хочеш, щоби тебе скинули з муру замку в рiв iз нечистотами, як i твого пана? Ви обидва не доживете до ранку i помрете без покаяння… – Несподiвано Фiц-Олвiн сторожко прислухався: з-за дверей почулися чиiсь гучнi голоси. Вiн потягнувся до меча i промовив: – Останне, про що хочу тебе спитати…

Йому не дали договорити. Дверi розчахнулись, i в покiй до барона ввалилося двое брудних обiрванцiв зi скривавленим ганчiр’ям на головах. Барон випростався, вiдкинув меча i ступив крок iм назустрiч.

Робiн iз першого погляду впiзнав прибулих: то були вцiлiлi розбiйники з тiеi ватаги, що минулоi ночi штурмувала лiсникову хижу. І хоча iхньоi розмови з бароном хлопець не чув, здогадатися, про що йшлося, було неважко. Нарештi володар замку повернувся до свого крiсла. Скривившись од болю i потираючи плече, Фiц-Олвiн вiддав наказ щодо юнака:

– Цього – в пiдземелля! Не давати нi краплi води, нi шматка хлiба, доки не одумаеться. Не спускати з вовченя очей, поки не розповiсть нам про намiри Аллана Клера i не благатиме на колiнах пощади.

Робiн на це лише посмiхнувся i вигукнув, по-блазенськи вклонившись:

– Прощайте, ваша свiтлосте, сподiваюся – назавжди!

Та щойно охоронцi поволокли його до дверей, юнак, обернувшись, промовив:

– Може, у вас, шляхетний пане, стане розуму послати когось попередити доброго лiсника Гiлберта Геда, що його син додому вчасно не повернеться? Я був би вам вельми вдячний… Бо, чого доброго, доведеться вам неабияк похвилюватися за свою дочку, як зараз хвилюеться за мене мiй батько!

– Тисяча чортiв! Заберiть звiдси нарештi це змiеня!

Вийшовши з покою Фiц-Олвiна, юнак на повну силу своiх молодих легенiв затягнув баладу. Його дзвiнкий i чистий голос iще вiдлунював попiд похмурими склепiннями замкових галерей, коли важкi дверi пiдземноi темницi зачинилися за ним.




7


Стихли кроки вартових, бранець усiвся на брудний жмут трухлоi соломи i замислився над тим, що робити далi. Погрози барона не злякали Робiна; непокоiла думка про Гiлберта й Маргарет, якi сьогоднi марно чекатимуть на нього до ночi. Отже, хай там що, вiн мусить повернути собi свободу ще до смерку.

Робiн пiдвiвся i роззирнувся. Його в’язниця виявилася сирою i темною. Свiтло вiд чадних смолоскипiв через невеликий отвiр над залiзними дверима ледве просочувалося з галереi, де походжав вартовий. Навпроти дверей, на висотi приблизно десяти футiв[11 - Фут – мiра довжини в англiйськiй системi мiр, яка дорiвнюе 30,48 см.] од кам’яноi пiдлоги, була вузька загратована бiйниця, що, найiмовiрнiше, виходила на зовнiшню терасу. Крiм столу i грубо збитоi лавицi, бiльше нiчого не було.

«Як так? Жорстокий барон чомусь забув забити мене в кайдани? – посмiхнувся Робiн, згадавши про деспотич

Сторінка 17

ого володаря замку. – Що ж, скористаемося цим його недоглядом… i поцiкавимося, що коiться по той бiк бiйницi…»

І Робiн тихенько присунув до стiни стiл, примостив на нього лавку, приставивши ii до стiни, та й подерся нею, як драбиною, до вiконця.

От пощастило! Поторсавши грати на вiкнi, бранець одразу зрозумiв, що вони не залiзнi, а дубовi, до того ж добряче пiдгнилi. Зламати трухлявi поперечки було зовсiм легко. Бiйниця виявилася достатньо широкою, Робiн просунув у вiкно голову i зрозумiв, що зможе вилiзти назовнi.

Тепер належало з’ясувати, що дiеться по той бiк обкутих залiзними шпугами дверей. Так само безшумно повернувши стiл i лаву на мiсце, вiн пiдстрибнув, ухопився за край отвору над дверима, пiдтягнувся на руках i визирнув у нього. Зовсiм поряд iз дверима туди й сюди крокував охоронець у шкiряних обладунках. Повз дверi вiн проходив так близько, що Робiн мiг би дотягнутися рукою до його шолома.

«Коли цей хлопець, – подумав Робiн, – тут розгулюватиме всю нiч, то я до свiтанку звiдси не виберуся. Навряд чи менi вдасться без зайвого шуму впоратися з гратами i вилiзти назовнi».

Ураз розмiренi кроки за дверима стихли – мабуть, вартовий зупинився. Але Робiн, досвiдчений мисливець, розсудив, що краще довiряти очам, нiж вухам, тому знов наважився визирнути в отвiр. І саме вчасно: поряд iз охоронцем стояла дiвчина, в якiй вiн упiзнав гарненьку Мод. В однiй руцi вона тримала свiчку, а в iншiй – кошика, накритого чистою полотнинкою. Робiн почув сердитий дiвчачий голосок, що докоряв вартовому, i брязкiт ключiв. Робiн скрадливою кiшкою зiскочив на пiдлогу темницi i сiв за стiл, дослухаючись до ледь чутних голосiв за дверима.

Нарештi важкi дверi зарипiли й вiдчинилися, зграбненька дiвоча постать з’явилася на порозi, i Мод вимогливо гукнула вартовому, щоби той лишився за дверима. І дивна рiч – вартовий iй пiдкорився. Мод, коли ii оченята призвичаiлися до темряви, хутко збiгла схiдцями i поставила перед Робiном кошика з харчами. Юнак пiдвiвся i запропонував iй сiсти, але Мод вiдмовилася, струснувши гарненькою голiвкою.

– У нас мало часу, – тихо мовила вона. – Барон шалiе, божиться, що розправиться з вами тим самим способом, що й з нечестивцями-маврами у Святiй Землi…

– У вашому товариствi, чарiвна Мод… – Робiн, смiючись, обiйняв гнучкий дiвочий стан. – …Я згодний i про свободу забути!

– Не займайте! Осядьтеся, юний мисливцю! – Дiвчина миттю вислизнула з його мiцних рук. – Не для того я сюди прийшла. Мене послав брат Тук. У кошику iжа, щоби ви могли пiдживитися перед дорогою…

– Ви тут, щоби допомогти менi втекти, люба Мод? – розчулено вигукнув Робiн. – Дякую вам…

– Говорiть тихше, нестерпний!

– Скажiть швидше, що трапилося з сером Алланом Клером, нашим третiм супутником? – нетерпляче спитав юнак, знову пiдхоплюючись iз лави.

– Ой, лихо! Шляхетного лицаря тримають у клiтцi, жахливiшiй за вашу. Я на власнi вуха чула, як вiн сказав його свiтлостi: «Пiдлий негiднику, хочеш ти того чи нi, але я все одно одружуся з ледi Крiстабель». Це сталося тiеi митi, коли ми разом iз мiледi ввiйшли до покою ii батька. Побачивши панi, лицар кинувся до неi i вигукнув: «Крiстабель, щастя мого життя…» Бiдолашна знепритомнiла, i слугам довелось ii винести. Пiзнiше, прийшовши до тями, ледi Крiстабель просила мене дiзнатися про долю сера Аллана.

– А от я свою клiтку невдовзi залишу – звiсно, з Божою допомогою. Не мине й години! – самовпевнено мовив Робiн.

– Але як ви звiдси вирветеся? Ви що, чаклун?

– Нi, зате на дерева видираюся, як куниця, а через рови стрибаю, мов олень…

Юнак указав поглядом на бiйницю i, наблизившись до дiвчини, шепнув:

– Грати не залiзнi… Менi треба знати тiльки одне: де я зможу вiдшукати брата Тука?

– У моему… у моему покоi, – вiдповiла, ледь зашарiвшись, дiвчина. – Вiн чекае… Щойно моя панi потребуватиме допомоги, щоби звiльнити сера Аллана, вона вiдрядить по нього вiрного гiнця.

– Як я можу туди потрапити?

– Якщо виберетеся на терасу вежi, зразу йдiть лiворуч. Невдовзi побачите невеликi дверцята. Вони не замкненi й ведуть на гвинтовi сходи. Пiднiмайтеся ними, поки не побачите вхiд у довгу галерею. Пройдете нею з пiвсотнi ярдiв – повертайте в коридор: там, у його кiнцi, i е мiй покiй, у якому ви сьогоднi вже побували. Якщо там нiкого не буде, це означатиме, що ледi Крiстабель уже покликала ченця до себе. Тодi сховайтеся в однiй iз нiш за старим гобеленом i чекайте, доки я матиму змогу вивести вас iз замку.

– Я вам надзвичайно вдячний, люба Мод! І довiку не забуду вашоi доброти! – Окинувши дiвчину ласкавим поглядом, Робiн несподiвано мiцно пригорнув ii до себе, щоби нiжно поцiлувати, аж раптом дверi темницi з гуркотом вiдчинились i на порозi постав вартовий.

– Стривайте, голуб’ята! – сердито рикнув охоронець. – Бачу, у вас, мiс Мод, iз лишком кебети, щоби дурити чесних людей. Ану геть звiдси, бо зараз же розповiм татусевi Лiндсею про вашу негiдну поведiнку!

Зашарiла, дiвчина вирвалась iз Робiнових обiймiв, кинулася до охоронця, вiд щирого серця влiпи

Сторінка 18

а йому добрячого ляпаса й пiшла, не сказавши й слова.

– Оце так, – буркнув тюремник, тримаючись за щоку i кидаючи на Робiна злiснi погляди, – бач, цьому шмаркачевi платять iншою монетою… – Вiн вийшов, i важкий ключ iз брязкотом тричi повернувся в замку.

Не минуло й чвертi години, як до цього вартового приеднався ще один. Вони неквапом походжали галереею, розмовляючи про щось свое. Тим часом стемнiло, зiйшов мiсяць – його химерне свiтло пробилося в темницю крiзь щiлину бiйницi.

«Саме час», – вирiшив Робiн. Намагаючись угамувати шалене калатання серця, вiн нечутно пiдвiвся, обтрусив з одягу солому. Пiд стiною вже все було готово. Вiн вилiз лавою до вiкна, швидко повиламував гнилi грати i вибрався назовнi крiзь бiйницю.

Попiд зовнiшньою стiною вежi тягнувся вузький кам’яний виступ. Робiн ступив на нього i поглянув униз: вiдстань до тераси виявилася бiльшою, нiж йому здавалося. Хотiв був уже зiстрибнути, аж тут помiтив темну постать озброеного до зубiв вартового, що стояв спиною до нього. Вартовий, зiпершись на спис, углядався в простерту перед ним сонну долину i закрути Тренту, що котив своi мерехтливi в мiсячнiм сяйвi води.

«Еге! – посмiхнувся Робiн, на щастя, схований у глибокому затiнку. – Трохи не втрапив вовковi в пащу! Треба бути обережнiшим!»

Вартовий досi стояв нерухомо. Цiеi митi на мiсяць набiгла хмара, i юнак наважився. Проте стрибнув вiн не дуже вдало – серед глибокоi нiчноi тишi пiдошви його черевикiв гучно вдарились об грубо обтесанi кам’янi плити тераси. Робiн миттево впав i вiдкотився до стiни. Вартовий обернувся i, виставивши поперед себе списа, почав удивлятися в темiнь тераси. Коли ж горе-вартiвник, переконавшись, що довкола все спокiйно, знову витрiщився на долину, а мiсяць випiрнув iз-за хмар, Робiн був уже далеко.

Таке везiння неабияк надихнуло юнака, до того ж вiн добре запам’ятав шлях, який описала Мод. Незабаром вiн дiстався прочинених дверей, що вели на сходи, зiйшов ними й опинився в порожнiй темнiй галереi. Проминувши ii, Робiн звернув у довгий бiчний коридор iз численними закрутами то в один, то в iнший бiк.

За якийсь час юнак зрозумiв, що таки заблукав i вже не знае, де вiн е. Нарештi коридор привiв його до глухоi стiни, i хлопець хотiв був повертатися, щоби знову вирушити на пошуки кiмнати Мод, аж ось за два кроки вiд себе почув неголосний чоловiчий голос:

– Хто тут?

Робiн втиснувся в стiну. Незнайомець так само завмер – юнак чув його важке дихання i тихий брязкiт меча на перев’язi.

– Либонь, примарилося… – нарештi мовив охочий до нiчних прогулянок i пiшов своею дорогою.

Робiн зметикував, що з таким поводирем йому буде легше вибратися з лабiринту кам’яних закуткiв, i, скрадаючись, пiшов за незнайомцем. Та ось його силует раптово зник за якимись дверима. Увiйшовши слiдом, Робiн опинився в замковiй каплицi. Не залишалося нiчого iншого, як причаiтися в сутiнках за масивною колоною.

Свiтло мiсяця падало крiзь вiтраж вiкна на один iз надгробкiв. Перед ним на колiнах молилася молода жiнка – ii обличчя було сховане пiд вуаллю. Високий чоловiк у чернечому вбраннi нерухомо стояв посеред центрального проходу, неспокiйно оглядаючи каплицю. Нарештi чернець помiтив жiнку i, насилу стримавши радiсний вигук, кинувся до неi. Почувши кроки, жiнка швидко обернулася.

– Крiстабель! Кохана…

Донька можновладного барона Фiц-Олвiна здригнулася, звелася на ноги i наступноi митi впала в обiйми ченця:

– Аллане, ти тут!… Мiй лицарю, як я тебе чекала…




8


Лiсник розповiв дружинi про передсмертну сповiдь ii брата, змовчавши лише про наймерзеннiшi його злочини.

– Благатимемо Господа дарувати Роландовi його грiхи, – сумно зiтхнула Маргарет. Не криючись, гiркими сльозами оплакувала вона безталанну долю свого бiдолашного брата.

Старий чернець бурмотiв заупокiйнi молитви; час од часу йому пiдголоском вторили Гiлберт iз дружиною, а старому Лiнкольну було наказано викопати могилу в тому мiсцi, де загадав Рiтсон…

День тягнувся нескiнченно; чекали Робiна i його супутникiв, щоби гiдно поховати покiйного. Ледi Мерiон урештi-решт набридло нудне очiкування, i вона вирiшила пiти назустрiч братовi. Вовкодав Ланс спав, вивернувшись бiля порога; дiвчина пiдкликала пса, i вони, нiкого не попередивши, подалися вглиб лiсу.

Мерiон повiльно брела стежкою, заглиблена в своi роздуми про долю Аллана. Похмурi думки обсiли ii голову, i невдовзi дiвчина, ледве стримуючи сльози, стомлено сiла на траву пiд деревом недалеко вiд дороги. Пес прилiг поруч, поклавши величезну голову iй на колiна, нiби сумуючи разом iз нею. Проте вiрний вартовий не забував про своi обов’язки: подеколи вiн принюхувався, а iнодi сторожко здригався, i Мерiон, щоби заспокоiти Ланса, термосила жорстку шерсть на його загривку.

Сонце вже хилилося до обрiю, коли пес несподiвано пiдвiвся i глухо загарчав. Мерiон схопилася, намагаючись переконати себе, що вовкодав, вочевидь, зачув подорожнiх на стежцi, тобто повертаеться ii брат. Пес тим часом поводився дивно: шерсть у нього на загривку наiжилася,

Сторінка 19

вiн роззявив пащеку, показуючи своi величезнi iкла, i голосно загавкав.

У лiсi, як i ранiше, було тихо. Ланс примовк, i дiвчина заспокоiлася. Та щойно вона ступила крок, як неподалiк хруснула суха гiлка – хтось пробирався крiзь заростi. Ланс загавкав iще лютiше.

Серце Мерiон калатало так, нiби намагалося вистрибнути з грудей. Вона кинулася бiгти стежкою, та раптом перечепилася через корiнь, мало не впала i зупинилася, задихаючись.

– Угамуйте собаку! – почула вона позаду себе грубий вигук, а разом iз ним скажений рик Ланса, що немов прикривав ii панiчний вiдступ.

– Хай йому бiс! – волав незнайомець. – Та угамуйте ж його, бо вiн порве мене на шматки… Я не заподiю вам зла, панi!..

– Навiщо ж ви мене переслiдуете? – Мерiон обернулась i спiдлоба поглянула на чоловiка, що вийшов iз гущавини. – Лансе, до мене!

Пес угамувався, але до дiвчини не пiшов, а застиг мiж нею i чужинцем, пильно стежачи за кожним його рухом.

Вочевидь, то був один iз тих волоцюг, що блукають лiсами, сподiваючись знайти якусь поживу. Вигляд мав справжнього розбiйника: кремезний, зарослий, брудний, iз реп’яхами в кошлатiй бородi, одягнений у заношений каптан i короткi штани з козячоi шкури, на кучматiй головi – засмальцьований фетровий капелюх набакир. За пасом у незнайомця стирчав чималий тесак, а за плечима дiвчина помiтила лук i сагайдак зi стрiлами.

Мерiон ледве стримувала страх.

– Не пiдходьте до мене! – з вiдразою гукнула вона. – Що вам треба?

– Пiдеш зi мною. – Чоловiк покосився на пса. – Там i дiзнаешся…

– Куди?! Хто ви?

– Яка рiзниця? – Лiсовий волоцюга посмiхнувся. – І стули вже пельку, бо зараз дiстанеш у мене i ти, i твiй собацюра…

Пiд загрозливе гарчання Ланса дiвчина крикнула:

– Забирайтеся звiдси! І попереджаю: на вас чекае сувора кара, якщо зачепите мене бодай пальцем!

Волоцюга, стискаючи в руцi кривий клинок, уже був ступив крок до неi, але зупинився.

– Так я й думав… Ти дiвка рiшуча, – промовив вiн. – Але й я вiд своiх намiрiв не вiдмовлюсь. Я знаю, що ти за птиця. Учора ви зупинилися в хижi лiсника Гiлберта, з тобою був твiй брат – сер Аллан. А нинi шляхетний лицар уже братаеться з вошами у темницi замку барона Фiц-Олвiна i бiльше нiколи звiдти не вийде…

– Брешете! – розпачливо вигукнула Мерiон.

– Сер Аллан Клер – бранець барона Ноттiнгемського. Але менi його не шкода й на мiзинець. Якого бiса вiн сам попхався в пащу до цiеi гiени? З Фiц-Олвiном краще не зв’язуватись, я знав барона ще у Святiй Землi, де його кровожерливiсть зробилася приказкою. Збагнути не можу, навiщо ви обидва йому знадобились. Учора вислизнули, а сьогоднi… Та прибери ти пса, доки я йому горлянку не перерiзав!.. А сьогоднi – бач, як… Бароновi – брат, а менi – сестричка!

Дiвчина з осудом подивилася на волоцюгу сповненими жаху очима.

– Ну-ну… – Розбiйник обережно пiдступив ближче. – Не варто пропiкати мене поглядом. Фiц-Олвiн, красуне, зробив би з тебе рабиню, а зi мною ти станеш справжньою королевою Шервудського лiсу… Ходiмо, вiдтепер ти моя полонянка.

Мерiон, здавалося, пустила повз вуха дурне базiкання бродяги, набралася духу i твердо мовила:

– Я нiкуди з вами не пiду, а ви негайно менi все розповiсте про Аллана!

– Бiс би тебе взяв! – Побачивши, що його слова не справили на дiвчину належного враження, розбiйник спохмурнiв i рушив до неi. – Якщо барон сьогоднi ж не повiсить сера лицаря на шибеницю, то твоему братовi залишиться одна дорога – до лiсу. Житиме з нами. І досить теревенiв, красуне! Присягаюся пеклом, ти пiдеш зi мною, навiть коли тобi дуже не хочеться…

Тепер Мерiон могла сподiватися на допомогу хiба що вiрного Ланса.

– Вiзьми його, Лансе! – гукнула.

Хоробрий пес тiльки того й очiкував – його треноване тiло злетiло в повiтря, i щелепи клацнули на горлi розбiйника. Але той, мабуть, звиклий оборонятися вiд хижих звiрiв, схопив собаку за переднi лапи, вiдiрвав од себе i з силою пожбурив геть. Кров цебенiла йому з обiдраноi шиi, волоцюга вiдступив, притулився до дерева i завмер з ножем у руцi, готовий до сутички. Ланс не злякався й знову кинувся на лиходiя, та враз наштовхнувся на вiстря клинка. Його iкла ще рвали плече розбiйника, а тiло вже безсило обвисло i невдовзi важко сповзло до нiг волоцюги.




Конец ознакомительного фрагмента.



notes



1


Нормандiя – iсторична область на пiвночi Францii, здобула статус герцогства, за яке неодноразово виникали суперечки мiж Англiею та Францiею.




2


Святий Дунстан (928—988) – архiепископ Кентерберiйський, iгумен вiдомого монастиря Гластонберi, духовний натхненник церковноi реформи, спрямованоi на змiцнення чернецтва. Авторитет святого Дунстана був надзвичайно високий у народi (тут i далi – примiтки ред.).




3


Шериф – у середньовiчнiй Англii одна з основних локальних адмiнiстративних посад, що iх призначав король. Найвiдомiшим шерифом епохи Плантагенетiв був легендарний шериф Ноттiнгема, особистий ворог Робiна Гуда.




4


Абатство – католицький монастир, що належав якомусь чернець

Сторінка 20

ому ордену. Абатства пiдпорядковувалися лише епископовi, а iнодi безпосередньо Папi Римському. Великi й багатi монастирi нерiдко володiли значними маетностями, справляли великий вплив у суспiльствi, вiдiграючи велику роль в економiцi та полiтицi.




5


Швора – ремiнь, пасок для собак, на якому зазвичай водять хортiв по двое.




6


Очкур – пас або шнур, яким стягують штани, щоби вони не спадали.




7


Вервиця – чотки – шнурок iз нанизаними намистинами (кiсточками) чи вузликами для вiдлiку молитов або поклонiв пiд час молитви в католикiв та буддистiв.




8


Настоятель – старший церковнослужитель приходу або монастиря.




9


Ярд – одиниця вимiрювання вiдстанi, дорiвнюе 3 футам (36 дюймам), або 0,9144 метра.




10


Свята Земля – загальна европейська назва Єрусалима (http://ru.wikipedia.org/wiki/%C3%90%CB%9C%C3%90%C2%B5%C3%91%C6%92%C3%91) та навколишнiх територiй. Назва виникла завдяки тому, що на цих землях розташованi головнi християнськi (http://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%A0%D2%90%D0%A1%D0%82%D0%A0%D1%91%D0%A1%E2%80%9A%D0%A0%D1%91%D0%A0%C2%B0%D0%A0%D0%85%D0%A1%E2%80%9A%D0%A0%D0%86%D0%A0%D1%95) святинi.




11


Фут – мiра довжини в англiйськiй системi мiр, яка дорiвнюе 30,48 см.


Поділитися в соц. мережах: