Читать онлайн “Співуча пташка” «Сесілія Агерн»
- 01.02
- 0
- 0

Страница 1
Спiвуча пташкаСесiлiя Агерн
Лора була цiлком щаслива у своему маленькому будиночку серед густого лiсу. Тут вона знайшла спокiй, тут приховано таемницю ii родини. Та однiеi митi все навколо змiнилося – в ii життя увiйшло кохання. Соломон умiв слухати i ловити звук, а вона мала дивовижний талант i чарiвний голос.
Соломон забрав Лору до гамiрного Дублiна. Тiснява мiста лякае дiвчину, софiти заслiплюють. Але поруч – коханий. Лора мае обрати: слава, променi софiтiв i коханий чоловiк поруч чи воля. Адже дика пташка буде щасливою, лише коли матиме свободу…
Сесiлiя Агерн
Спiвуча пташка
Присвячуеться Полi Пi
* * *
З усiх видiв виживають не найсильнiшi, i не найрозумнiшi, а тi, що найкраще пристосовуються до змiн.
Чарльз Дарвiн
Пролог
Вiн вiдходить вiд iнших, iхня невпинна балаканина зливаеться в набридливе монотонне дуднiння в його головi. Вiн не мiг би з певнiстю сказати, втомився вiн пiсля перельоту, чи йому просто байдуже те, що тут вiдбуваеться. А може, i те й iнше одразу. Вiн почуваеться вiддаленим, вiдокремленим. А якщо вiн знову позiхне – точно отримае вiд неi прочуханки.
Вони не помiчають, що вiн вiдходить вiд них, а якщо й помiчають – нiхто нiчого не говорить. Вiн несе за собою свое звукове обладнання, вiн нiколи не розлучаеться з ним, не лише через його вартiсть, а й через те, що воно вже стало його частиною, нiби ще одна кiнцiвка. Воно важке, але та вага для нього звична i, як не дивно, з нею йому спокiйнiше. Без нього йому здаеться, що вiн загубив частину себе, i ходить вiн так, наче несе обладнання на собi, навiть без нього його праве плече опускаеться. Це, може, й означае, що вiн знайшов свое покликання в роботi звукооператора, але його пiдсвiдомий зв’язок з нею зовсiм не корисний для його постави.
Вiн iде з галявини, вiд будинку кажанiв, який усi саме обговорюють, i прямуе до лiсу. На узлiссi вiн одразу ж вiдчувае свiжiсть i прохолоду.
Сьогоднi жаркий червневий день, сонце пече його макiвку та вiдкриту шию. Затiнений лiс манить до себе, зграйка комашок швидко i, здаеться, злагоджено танцюе в сонячному свiтлi, нiби це якiсь мiфiчнi iстоти. Щойно заходить у затiнок – грунт пiд ногами стае м’яким, пружним, вкритий шарами опалого листя та кори. Вiн бiльш не бачить людей, яких покинув на галявинi, i викидае iх з голови.
Вiн ставить сумку з обладнанням бiля себе i прихиляе мiкрофон до дерева. Вiн потягуеться, з насолодою похрускуючи суглобами i граючи м’язами. Стягае светра – футболка пiдiймаеться разом з ним, оголюючи живiт, – i зав’язуе рукави на поясi. Вiн зривае резинку, що стягувала його довге волосся, i затягуе його в тугу гульку на потилицi, насолоджуючись вiтерцем, що обвiвае липку шию. На висотi чотири сотнi футiв над рiвнем моря вiн проглядае лiс, i скiльки сягае око, бачить вкритi деревами гори Гуган-Барра, жодних ознак близьких сусiдiв на милi навколо. Навкруг тихо, спокiйно. Вiн умiе нашорошувати вуха, довго вчився цьому, бо для нього це – необхiднiсть. Вiн навчився чути те, що чуе не кожен. Вiн чуе спiв птахiв, шелест i звуки вiд iстот, якi рухаються навколо нього, низький гул трактора вдалинi, шум будiвництва, захованого посеред дерев. Навдокiл тихо, але навкруги тривае життя. Вiн вдихае свiже повiтря, i в цю мить чуе, як стукае гiлка за його спиною. Вiн швидко озираеться.
Постать швидко рухаеться, кидаеться за дерево.
– Гей! – гукае вiн, вiдчуваючи, як у його голосi бринить гнiв – адже до нього пiдкралися зненацька.
Постать не рухаеться.
– Хто там? – запитуе вiн.
Вона на мить визирае з-за стовбура, а потiм знову зникае, нiби граючись у хованки. Вiдбуваеться щось дивне. Вiн уже розумiе, що вiн у безпецi, але серце в нього починае калатати, хоча б мало бути зовсiм навпаки.
Вiн залишае свое обладнання i поволi йде до неi, трiск та лускiт пiд його ногами зраджують кожен його рух. Вiн пильнуе, щоб не надто наближатися до неi, накидае широке коло навколо дерева, за яким вона ховаеться. І от вiн бачить ii на повен зрiст. Вона напружуеться, наче готуючись захищатися, проте вiн пiдiймае руки вгору, вiдкривши долонi, нiби здаючись у полон.
Вона була б майже невидима, губилася б на тлi лiсу, якби не ii бiлоснiжне волосся i яскраво-зеленi очi, найзеленiшi, найпроникливiшi, якi вiн лиш бачив. Вiн повнiстю полонений.
– Привiт, – м’яко говорить вiн. Вiн не хоче налякати ii. Вона здаеться тендiтною, от-от кинеться навтьоки, звелася навшпиньки, готова знятися, пурхнути будь-якоi митi, щойно вiн зробить необачний рух. Тож вiн завмирае, його ноги приросли до землi, руки пiднятi вгору, нiби вiн тримае повiтря – або ж тримаеться за повiтря.
Вона сором’язливо усмiхаеться.
Чари розливаються в повiтрi.
Вона схожа на якусь чарiвну iстоту, вiн ледь розрiзняе ii на тлi дерева. Листя над iхнiми головами легенько трiпоче вiд вiтру, свiтло миготить на ii обличчi. Вони вперше бачать одне одного, двiйко зовсiм незнайомих людей, не в змозi вiдiрвати погляд. У цю мить його життя розколюеться: ким вiн був, перш нiж