Страница 1

Темнi уми
Александра Бракен


Десятирiчна Рубi вижила пiсля загадковоi епiдемii та набула надприродних здiбностей, якi поки що не може контролювати. Вцiлiлих дiтей за ступенем загрози для суспiльства дiлять на Зелених, Жовтих, Синiх, Помаранчевих i, найнебезпечнiших, Червоних. Майже шiсть рокiв, проведених у Термондi – спецiальному «реабiлiтацiйному» таборi для незвичайних дiтей, Рубi маскувалася пiд Зелену, а тепер iй загрожуе викриття та смерть. Дiвчина не здогадуеться, що ii врятують i вона, ризикуючи життям, разом з iншими вцiлiлими дiтьми шукатиме таемничий Іст-Рiвер…





Александра Бракен

Темнi уми



Присвячую Стефанi та Денiелу, якi були зi мною в кожному мiнiвенi







Пролог


Коли бiлий шум затих, ми працювали в садку – пололи.

Цей шум завжди дiяв на мене зле. Байдуже, була я надворi, вечеряла в iдальнi чи самотувала у своему боксi. Коли вiн лунав, пронизливий звук вибухав у моiх вухах, наче зладнана з вiдтинка труби саморобна бомба. Решта дiвчат у Термондi оговтувалася за кiлька хвилин, струшуючи з себе нудоту та вiдчуття дезорiентацii так само легко, як ото струшують травинки, що причепились до табiрноi роби. А що ж я? Минали години, перш нiж я могла знову стати собою.

І цього разу все мало би бути так само.

Але не було так само.

Я не бачила, що саме спричинило це покарання. Ми працювали настiльки близько до табiрного електропастуха, що, здавалося, саме повiтря пропахло напругою, вiд якоi нили зуби. Може, хтось насмiлився вийти за межi садовоi загорожi. А може, хтось, втiливши всi нашi найбiльшi мрii, жбурнув каменюкою в голову найближчому солдатовi спецсил Псi. Це ще гiрше, хоч i було би того варте.

Усе, що я знала напевне, – це те, що гучномовець над головою видав два застережних сигнали: один короткий, другий – довгий. У мене аж мороз пiшов по шиi, коли я, мiцно затуливши долонями вуха i напруживши плечi в передчуттi удару, шелепнула у вологий грунт.

Власне, звук, який пролунав з гучномовця, не був бiлим шумом. Радше то було несусвiтне дзижчання, що iнколи накривае тебе, коли ти сидиш на самотi з тишею чи коли прислухаешся до млявого гудiння комп’ютерного монiтора. Для уряду США i, зокрема, його Департаменту Псi-молодi це було дитя любовi автосигналки та бормашини: коли воно, оживши, починало пронизливо верещати, у тебе кровоточили вуха.

У буквальному сенсi.

Звук, що його видавали динамiки, шматував кожнiсiнький нерв у моему тiлi. Вiн прорвався крiзь моi руки i, заглушуючи верещання сотнi пiдлiткiв-психiв, загнiздився в осереддi мiзкiв, куди я жодним чином не могла проникнути i притлумити його.

Моi очi переповнилися сльозами. Я уткнула обличчя в землю, i все, що вiдчула у ротi, – смак кровi та землi. Поряд зi мною додолу гепнулася дiвчинка, розтуливши рота в крику, який я не могла почути. Все iнше зникло з очей.

Мое тiло стрясалося пiд розмiреними хвилями статичних розрядiв, скручуючись, неначе пожовклий вiд часу папiр. Чиiсь руки термосили мене за плечi. Хтось кликав мене на ймення – Рубi, – але той хтось був занадто далеко, щоби я могла вiдповiсти. Я зникала, зникала, зникала, занурюючись у безвiсть, аж поки земля проковтнула мене до решти одним глибоким вдихом. А потiм запала пiтьма.

І тиша.




1


Першою померла Грейс Сомерфiлд.

Принаймнi першою в моему тодiшньому четвертому класi. Я переконана, що на той час тисячi, а може, й сотнi тисяч дiтей уже давно пiшли ii шляхом. Люди надто мляво пов’язували всi цi нещастя докупи – чи принаймнi вони змогли знайти ефективний спосiб тривалий час тримати це вiд нас у таемницi, навiть пiсля того як дiти почали вмирати.

Коли згаданi смертi таки випливли на чисту воду, в нашiй початковiй школi вчителям та персоналу суворо заборонили говорити з нами про те, що тодi називали «хворобою Евергарта», названою за йменням Майкла Евергарта – хлопчика, котрий першим помер вiд цiеi хвороби. Згодом хтось десь вирiшив переназвати ii: гостра пiдлiткова iдiопатична нейродегенерацiя – скорочено ГПІН. Вiдтак ця хвороба стала хворобою не лише Майкла. Вона стала хворобою всiх нас.

Усi дорослi, яких я знала, приховували правду пiд машкарою посмiшок та обiймiв. А я досi застрягла у своему свiтку, витвореному iз сонячного сяйва, понi та колекцii перегонових машинок. Озираючись назад, не йму вiри, що я могла бути настiльки наiвною, прогавивши безлiч тривожних «дзвiночкiв». Навiть найпомiтнiшi, як-от, примiром, той, коли мiй тато, полiсмен, почав затримуватися на роботi допiзна, а коли нарештi повертався додому, то ледве знаходив у собi сили поглянути на мене. Водночас мама посадила мене на сувору вiтамiнну дiету i вiдмовлялася залишати мене на самотi навiть на кiлька хвилин.

З iншого боку, моi тато з мамою були одинаками в сiм’i. Я не мала кузена чи кузини, смерть яких заздалегiдь насторожила б мене, а коли на додачу мама не дозволила татовi встановити «отой душевисмоктувальний вир iз прилизаних дебiльних шоу», – зазвичай знаний як «телевiзор», – то це означало, що нiякi страхiтнi новини не п

Страница 2

тривожать мiй свiт. Ця обставина, а також татiв ЦРУ-контроль щодо доступу до Інтернету значною мiрою гарантували, що я бiльше перейматимуся розсаджуванням на лiжку своiх плюшевих звiряток, анiж можливiстю померти, не доживши до десяти рокiв.

Тож я абсолютно не була готова до того, що трапилося п’ятнадцятого вересня.

Напередоднi вночi йшов дощ, тому батьки вiдправили мене до школи в червоних гумових черевиках. У класi ми говорили про динозаврiв та вчилися писати прописом, аж поки панi Порт зi звичним полегшенням на обличчi не вiдпустила нас на обiд.

Я чiтко пам’ятаю кожну дрiбницю того обiду, i не тому що сидiла за столом просто навпроти Грейс, а тому що вона була першою, i цього не повинно було статися. Вона не була древньою на подобу якоiсь старушенцii. І в неi не було раку, як у маминоi подруги Сари. Нi алергii, нi кашлю, нi травми голови – нiчогiсiнько. Коли вона вмирала, ii шкiра почала синiти, i нiхто з нас тодi не збагнув, що коiться, допоки вже не було запiзно.

Грейс саме розпочала запеклу дискусiю про те, чи справдi в ii стаканчик iз желе потрапила муха. Червона маса дрижала i навiть трохи вилiзла назовнi, коли дiвчинка, розмахуючи пластиковим стаканчиком, трохи сильнiше стиснула його. Певна рiч, кожен прагнув висловитися про те, чи там була справдешня муха, чи то лише шматочок цукерки, яку сама Грейс i встромила туди. І я не виняток.

– Я не брехунка, – заявила Грейс, – я просто…

Вона затнулася. Пластиковий стаканчик вислизнув iз ii рук, вдарившись об стiл. Вона роззявила рота, втупившись поглядом у щось просто над моею головою. Грейс насупила брови, немовби слухала, як хтось пояснюе щось вкрай складне.

– Грейс, – пригадую, запитала я. – З тобою все гаразд?

Їi очi закотились, на мить зблиснувши бiлками, а потiм повiки опустились. Грейс ледь чутно зiтхнула, настiльки легко, що не здмухнула навiть пасемця волосся, що прилипло до ii губ.

Усi ми, сидячи навколо неi, завмерли, прокручуючи в головах одну й ту саму думку: вона знепритомнiла. За тиждень чи два до цього Джош Престон знепритомнiв на гральному майданчику, бо, як пояснила панi Порт, у нього в органiзмi виявилося замало цукру – ну чи щось на подобу цього.

Жiнка, котра чергувала в iдальнi, метнулася до столу. Вона була однiею iз чотирьох пiдстаркуватих ледi, якi, надягнувши бiлi ковпаки й озброiвшись свистками, впродовж тижня позмiнно чергували в iдальнi та на спортивному майданчику. Я навiть не уявляла, чи був у неi хоч сякий-такий медичний сертифiкат, крiм туманних уявлень про штучне дихання, але вона все одно стягнула обм’якле тiльце Грейс додолу.

Оточена нашорошеною аудиторiею, вона приклала вухо до яскраво-рожевоi сорочки Грейс, намагаючись розчути дихання, але дихання не було. Не знаю, що старенька подумала, але вона почала верещати, а через мить бiля нас заюрмилися бiлi ковпаки i обличчя любителiв повитрiщатися. Лише коли Бен Чо штурхнув кросiвкою обм’яклу руку Грейс, ми зрозумiли, що вона померла.

Дiти навколо кинулися в крик. Одна дiвчинка, Тесс, так розридалася, що почала задихатись. Дiтвора водномить гайнула до виходу з кафетерiю.

Я ж зацiпенiла помiж покинутих обiдiв, витрiщаючись на стаканчик з желе, а тим часом жах проповз до моiх рук i нiг, i тодi менi здалося, що я примерзла до свого стола навiчно. Гадки не маю, скiльки би я ще там цiпенiла, якби не пiдiйшов охоронець i не винiс мене назовнi.

«Грейс – мертва, – мiркувала я. – Грейс мертва? Грейс мертва».

І потiм все тiльки погiршало.

Через мiсяць пiсля першоi великоi хвилi смертей Центр iз контролю та запобiгання хворобам видав п’ятикроковий перелiк симптомiв, щоби допомогти батькам визначити, чи перебувае iхня дитина пiд загрозою ГПІНа. На той час половина моiх однокласникiв уже померла.

Мама так добре заховала листiвку з перелiком, що я знайшла ii лише випадково, залiзши в кухнi на стiльницю в пошуках захованоi мамою шоколадки, i там, за формочками для випiкання, угледiла ii.

Як визначити, чи ваша дитина пiд загрозою, – зазначалося на флаерi. Я впiзнала цей оранжевий аркушик: кiлька днiв тому мiсiс Порт передала його для батькiв тих кiлькох учнiв, котрi ще в неi залишилися. Вона склала аркуш удвое, а вiдтак ще й за допомогою степлера скрiпила трьома скобами, щоби ми не могли прочитати. «ЛИШЕ ДЛЯ БАТЬКІВ РУБІ» – напис на зовнiшнiй сторонi був тричi пiдкреслений. Тричi – це вже серйозно. Батьки явно хотiли убезпечити мене вiд чогось.

На мое щастя, листок був уже розпечатаний.



1. Ваша дитина раптом стае млявою та замкненою i/чи втрачае цiкавiсть до занять, якi iй ранiше подобались.

2. У нього/неi з’являються значнi труднощi в концентрацii, чи, навпаки, вiн/вона гiперконцентруеться на завданнях, унаслiдок чого вiн/вона втрачае лiк часу i/чи забувае про себе й iнших.

3. У нього/неi починаються галюцинацii, блювота, хронiчнi мiгренi, провали в пам’ятi i/чи непритомнi стани.

4. Вiн/вона проявляе схильнiсть до невмотивованих спалахiв агресii, нерозважливих вчинкiв чи самоскалiчення (непояснимi опiки, синцi чи порiз

Страница 3

).

5. У неi/нього розвиваеться небезпечна i незрозумiла поведiнка чи здiбностi, якi завдають вам чи iншим фiзичноi шкоди.


ЯКЩО У ВАШОЇ ДИТИНИ НАЯВНИЙ БУДЬ-ЯКИЙ ІЗ ВИЩЕЗАЗНАЧЕНИХ СИМПТОМІВ, ЗАРЕЄСТРУЙТЕ ЙОГО/ЇЇ НА САЙТІ GPIN.GOV І ЧЕКАЙТЕ, ПОКИ ВАМ ПОВІДОМЛЯТЬ ПРО ТЕ, У ЯКУ НАЙБЛИЖЧУ ЛІКАРНЮ ЇЇ СЛІД ВІДВЕЗТИ.



Дочитавши листiвку й акуратно ii згорнувши, я поклала ii на попередне мiсце, а потiм виблювала у рукомийник.

Згодом на тижнi зателефонувала бабуся i своiм звичним, «по-бабусиному» переконливим тоном пояснила менi, що куди не кинься – повсюди вмирають моi однолiтки. Але лiкарi шукають цьому ради, i менi не слiд хвилюватись, адже я – ii онуця, тому зi мною все буде гаразд. Я ж повинна бути цяцею i сказати батькам, якщо почуватимуся якось дивно, еге ж?

Усе вкрай стрiмко обернулося з поганого на жахливе. За тиждень пiсля того як у нашому кварталi поховали трьох чи чотирьох дiтей, президент звернувся з офiцiйною промовою до народу. Мама з татом дивились трансляцiю наживо у комп’ютерi, а я пiдслуховувала, стоячи за дверима кабiнету.

– Моi спiвгромадяни, американцi, – звернувся президент Грей, – сьогоднi нас спiткала нищiвна криза, яка загрожуе не лише життю наших дiтей, а й майбутньому всього нашого великого народу. Хай втiхою для вас стане те, що в цей скрутний час ми тут, у Вашингтонi, розробляемо програми, якi допоможуть не лише родинам, якi постраждали вiд цiеi страхiтноi хвороби, а й тим благословенним дiтям, котрим пощастило вижити.

Як менi в цю мить хотiлося побачити його обличчя, бо, гадаю, вiн знав – мусив знати, – що це грiзне передвiстя на шляху до нашого начебто прекрасного майбутнього вже нiчим не зарадить тим упокоеним дiтям. Закопанi в землю чи спаленi на попiл, вони вже нiчого не могли вдiяти, окрiм як навiдуватись у спогади тих, хто iх любив. Їх не стало. На вiки вiчнi.

А що ж цi листочки iз симптомами, що iх учителi, перед тим як розiслати по домiвках, акуратно склали i скрiпили степлером, тi листочки, якi сотнi разiв зачитували в телевiзiйних новинах, поки в нижньому кутку екрана миготiли свiтлини покiйних дiтей? Вони нiколи не боялись дiтей, котрi ще можуть померти, як не боялись i тiеi порожнечi, яка, можливо, зостанеться пiсля дитячоi смертi.

Вони боялися нас – тих, хто смертю смерть подолав.




2


Коли нас привезли в Термонд, надворi дощило, i дощило цiлий тиждень, а потiм ще й наступний. Це був крижаний дощ, такий дощ, що якби було на п’ять градусiв холоднiше, вiн перетворився би на снiг. Пригадую, як краплi торували хаотичнi стежки уздовж шибок у шкiльному автобусi. Якби я знову опинилась у батькiвськiй машинi, прямуючи додому, то проводила би пальцем по отих звивистих путiвцях на холодному склi. Проте зараз моi руки туго зв’язанi за спиною, а чоловiки в чорних унiформах посадовили нас по чотири на сидiння. Мiсця заледве вистачало на вдих i видих.

Вiд тепла сотнi з гаком тiл вiкна в автобусi взялися туманом, створюючи таку собi запону вiд свiту ззовнi. Згодом вiкна тих жовтих автобусiв, у яких колись возили дiтей до школи, зашмарують чорною фарбою. Просто наразi iм це ще не спало на гадку.

Упродовж п’ятигодинноi поiздки я сидiла бiля вiкна, тому коли дощ на якийсь час втишувався, мала змогу роздивитись тонкi смужки краевиду, що миготiв за вiкном. Для мене все виглядало на один штиб: зеленi ферми, густi хащi дерев. Може, ми ще досi у Вiрджинii. Дiвчинка, котра сидiла поруч мене i яку згодом класифiкують як Синю, начебто впiзнала один iз дорожнiх знакiв, бо якоiсь митi нахилилася ближче до вiкна, щоби розгледiти напис. Щось у нiй менi здалося знайомим, можливо, я колись зустрiчала ii в моему мiстi чи, можливо, вона жила в сусiдньому. Гадаю, всi дiти навколо мене були з Вiрджинii, але перевiрити те не було жодноi змоги. Позаяк iснувало одне правило правил – мовчання.

Коли напередоднi мене забрали з дому, нас, спiльно з iншими дiтьми, цiлу нiч протримали в якiйсь подобi складу. Примiщення наче купалося в неприродно яскравому освiтленнi. Нас розсадили купками на брудну цементну пiдлогу, а тодi спрямували в обличчя три прожектори. Спати було заборонено. У мене вiд пилюки так сильно сльозилися очi, що я заледве могла розгледiти холоднi й блiдi обличчя навколо, а про лиця солдат, котрi, пильнуючи нас, стояли просто за прожекторами, навiть не йшлося. Якимось дивним чином вони втратили свою цiлiснiсть, перестали бути для мене звичайними чоловiками та жiнками. У сiрому туманi напiвсну вони уявлялися менi зiбраними iз дрiбненьких, страхiтних шматочкiв: бензиновий запашок крему для взуття, порипування грубоi шкiри, гидливо скривленi губи. Удар у бiк носаком черевика вирвав мене зi сну.

Наступного дня ми iхали в цiлковитiй тишi, якщо не зважати на солдатськi рацii та плач кiлькох дiтлахiв на заднiх сидiннях. Хлопчик, котрий сидiв на iншому кiнцi нашого сидiння, обпiсяв штани, але не хотiв зiзнаватись у цьому рудiй жiнцi-солдату iз Псi-вiддiлу, котра стояла поруч. Минулого разу, коли вiн поскаржився, що цiлий день нiчого не iв, вона просто надав

Страница 4

ла йому ляпасiв.

Я опустила голi стопи на пiдлогу, сподiваючись, що колiна не надто тремтiтимуть. У головi паморочилось з голоду, а перiодичнi приступи нудоти притлумлювали навiть пароксизми страху, що пронизував мене. Було важко зосередитися, але ще важче було сидiти; менi здавалося, що я стискаюсь, намагаючись якомога сильнiше втиснутися в крiсло, а ще краще – цiлковито зникнути. Я вже не вiдчувала рук, якi занадто довго були зв’язанi. Я намагалась розтягнути пластиковий поясок, що стягував iх, але все намарно: поясок лише глибше увiп’явся у м’яку шкiру зап’ясткiв.

Сили спецiального Псi-пiдроздiлу (ССП) – приблизно так говорив водiй про себе та решту солдатiв, коли вони забирали нас зi складу. Ви поiдете з нами за наказом командувача силами спецiального Псi-пiдроздiлу, Джозефа Трейлора. Вiн пiдняв угору руку з документом, тому, гадаю, це було правдою. Хай там як, а мене вчили не сперечатися з дорослими.

Автобус втрапив у глибоку вибоiну, звертаючи з вузькоi дороги на ще вужчу i бруднiшу. Новi вибоiни розбудили всiх, хто почувався не надто зле чи був достатньо виснаженим, щоби заснути. Водночас заворушились i люди в чорному. Чоловiки та жiнки випросталися, прикипiвши поглядами до вiтрового скла.

Височенну загорожу першою побачила я. Темно-сiре небо надавало всьому довкола якоiсь похмуроi, густоi синяви, але загорожi це не стосувалося. Вона сяяла чистим срiблом, у той час як вiтер свистiв крiзь вiдчинену браму. Трохи нижче мого вiкна хтозна-скiльки чоловiкiв i жiнок у повнiй унiформi жвавою ходою супроводжували автобус. Охорона iз ССП, що стояла на пропускному пунктi, вiддала честь водiевi, коли той проминав браму.

Нарештi автобус, гойднувшись, зупинився, але поки брама табору не зачинилась, ми змушенi були стояти непорушно. Посеред безгомiння брязкiт ii засувiв здався гуркотом грому. Наш автобус не був першим, що проминув цю браму, – перший прибув рiк тому. І останнiм вiн також не був. Останнiй прибуде за три роки, коли табiр буде заповнений вщерть.

Коли у дверях з’явився солдат у чорному плащi-дощовику, всi в автобусi затамували подих. Водiй нагнувся i потягнув ручне гальмо – i цим розвiяв останнi надii на те, що це лише тимчасова зупинка.

Це був чоловiк неймовiрних розмiрiв, якого зазвичай сподiваешся побачити в кiно у ролi велетня, чи негiдника – у мультиках. Солдат CCП не вiдкидав каптура, приховуючи свое обличчя, волосся i все, за чим його можна було би впiзнати згодом. Хоча, здаеться менi, все це дурня. Вiн же говорив не вiд свого iменi. Вiн говорив вiд iменi всього табору.

– Зараз ви пiдведетесь i органiзовано вийдете з автобуса, – прокричав вiн. Водiй спробував передати йому мiкрофон, але солдат вибив його рукою. – Вас подiлять на групи з десяти осiб i вiдведуть на тестування. Не намагайтеся втекти. Не розмовляйте. Не робiть нiчого, про що вас не просять. За недотримання цих iнструкцiй ви будете покаранi.

У своi десять я була однiею з наймолодших в автобусi, хоча, звiсно, було й кiлька ще молодших дiтей. Решта здебiльшого мала рокiв дванадцять, ба навiть тринадцять. І якщо ненависть i пiдозра, якими палали солдатськi очi, змусили мене примружитись, то в старших дiтей вони лише розпалили бунтiвнi настроi.

– Та пiшов ти нафiг! – крикнув хтось iз заднього сидiння автобуса. Ми вмить озирнулися, саме в той момент, коли рудоволоса жiнка-солдат зацiдила прикладом гвинтiвки просто в рот пiдлiтка. Вiн пронизливо скрикнув вiд болю та подиву, коли вона повторила це ще раз, вiдтак я побачила, як з його рота бризнула кров, коли вiн, охоплений люттю, спробував вдихнути. Із зв’язаними за спиною руками вiн нiяк не мiг оборонитися. Мусив лише стерпiти.

Вони почали висаджувати дiтей з автобуса, по четверо нараз. А я все ще спостерiгала за тим хлопцем, який нiби оточив себе хмарою мовчазноi, токсичноi лютi. Не знаю, чи хлопчина вiдчув, що я на нього дивлюся, абощо, але вiн розвернувся й перехопив мiй погляд. Вiн пiдбадьорливо кивнув менi. А коли всмiхнувся, то оголив ряд закривавлених зубiв. Вiдтак я вiдчула, як мене пiднiмають iз мого сидiння, а тодi, перш нiж усвiдомила, що вiдбуваеться, я вже ковзала слизькими сходинками з автобуса, а за мить гепнулася пiд зливу. Інший ССПiвець пiдняв мене з колiн i провiв за двома дiвчатками, майже моiми однолiтками. Одяг облiпив iхнi тiла, наче стара, зношена на дрантя шкiра.

На землi було майже двадцять солдат, котрi вишиковували дiтей в акуратнi рядочки. Моi ноги цiлковито загрузли в багнюцi, я вся тремтiла у своiй пiжамi, але нiхто не це не зважав, нiхто не пiдiйшов до мене, щоби розiтнути пластиковий поясок, яким були зв’язанi руки. Зцiпивши зуби, ми мовчки чекали.

Я звела очi на хмари, пiдставивши обличчя пiд потоки дощу. Здавалось, на мене обвалюеться мокрими шматками саме небо.

Останню четвiрку пiдняли з автобуса i жбурнули на землю – помiж них був i хлопчик iз розбитим обличчям. Вiн був останнiм, одразу ж за високою бiлявкою з вiдсутнiм поглядом. Я ледве могла iх розгледiти крiзь дощову заслону i запотiлi вiкна автобуса, але була

Страница 5

переконана, що хлопець, нахилившись, щось прошепотiв дiвчинi на вухо, саме коли вона зробила перший крок, щоби зiйти з автобуса. Дiвчина кивнула, швидко сiпнувши пiдборiддям. Щойно ii нога торкнулась землi, вона, метнувшись праворуч, вирвалася з рук найближчого охоронця. Хтось iз ССПiвцiв рявкнув страхiтливе «Стiй!», але дiвчина, не зупиняючись, мчала до ворiт. Уся увага присутнiх була прикута до ii втечi, i нiкому навiть на гадку не спало поглянути на хлопчика, котрий усе ще перебував у автобусi, – нiкому, крiм мене. Вiн скрадливо зiйшов з автобуса, бiле худi спереду було замащене його ж кров’ю. Як i всiм iншим, та сама жiнка-солдат, котра нещодавно вдарила його, тепер допомагала зiйти з автобуса. Побачивши, що вона схопила його пiд лiкоть, я одразу ж вiдчула, як у тому мiсцi занила моя рука – там уже встиг утворитися синець; я бачила, як вiн, повернувшись, щось iй сказав, сказав iз виразом абсолютного спокою на обличчi.

І бачила, як ССПiвка, вiдпустивши його руку, витягнула з кобури пiстолет i, не прохопившись нi словом, – навiть оком не зморгнувши, – встромила дуло собi в рот i натиснула курок.

Не знаю, чи це закричала я, чи цей притлумлений крик долинув вiд жiнки, яка раптом усвiдомила, що коiть, але якiй забракло якихось двi секунди, щоби зупинитись. Їi обличчя побiля автобуса – млявий порух щелеп, виряченi очi, обвисла шкiра – свiтилось у повiтрi, немов негатив, значно довше вiд вибуху рудоi кровi вперемiж зi жмутиками волосся.

Дитина, що стояла поряд зi мною, знепритомнiла, а тодi вже не зосталось нiкого навколо, хто б не кричав. ССПiвка впала на землю тiеi ж митi, коли скрутили дiвчину, котра втiкала. Дощ змивав солдатську кров iз вiкон i жовтих панелей автобуса, розмиваючи вздовж i впоперек темнi патьоки, поки вони геть не зникли. Все вiдбулося вмить.

Хлопець дивився тiльки на нас.

– Бiжiть! – закричав вiн, незважаючи на вибитi зуби. – Чого ви стоiте? Бiжiть, бiжiть!

Але перша думка, яка промайнула в моiй головi, була не «Хто ти?» i навiть не «Навiщо?»

Я подумала: «Але ж менi бiльше нiкуди йти».

Хлопець мiг iз таким самим успiхом розiгнати весь автобус, оскiльки панiка була неймовiрна. Деякi дiти послухалися його i побiгли до загорожi, проте дорогу iм вже перегородила шеренга солдатiв у чорному, котрi, здавалося, вигулькнули нiзвiдкiля. Бiльшiсть дiтей просто стояли на мiсцi i кричали, кричали, кричали, а дощ перiщив, i ноги iхнi наче вросли у багнюку. Дiвчина збила мене з нiг плечем, коли один iз солдатiв кинувся до хлопчика, котрий досi стояв у дверях автобуса. Решта солдатiв кричали нам, щоб ми сiдали на землю i не ворушились. Я вчинила так, як менi було наказано.

– Помаранчевий! – прокричав один iз ССПiвцiв у портативну рацiю. – У нас надзвичайна ситуацiя бiля центральноi брами. Менi потрiбнi гамiвнi засоби для Помаранчевого…

Усе це вiдбувалось одразу ж пiсля того, як хлопця з розбитим обличчям кинули на землю. В цю мить я зважилася глянути в той бiк. Цiкаво, мiркувала я, вiдчуваючи, як усю мене аж морозом проймае, чи вiн тiльки один тут такий. Чи всi решта також можуть нашкодити одне одному?

Тiльки не я, – промайнуло в головi, – не я, це якась помилка, помилка…

З вiдчуттям порожнечi десь посеред грудей я спостерiгала, як якийсь солдат, взявши балончик iз фарбою, намалював величезну помаранчеву лiтеру Х на спинi хлопця. Наступноi митi хлопець припинив кричати, бо ССПiвцi нап’яли йому на нижню частину обличчя якусь химерну чорну маску, схожу на собачий намордник.

Мое тiло вкрилося бiсеринками поту. Вiдтак нас стрункими рядами повели в iзолятор для сортування. По дорозi ми бачили iнших дiтей, якi крокували вiд ряду жалюгiдних дерев’яних кабiнок у протилежному вiд нас напрямку. Всi вони були вдягнутi у бiлi роби з рiзного кольору iксами на спинах та написаними чорним номерами. Загалом я зауважила п’ять кольорiв: зелений, синiй, жовтий, помаранчевий i червоний.

Дiтям iз зеленими та синiми iксами дозволяли йти вiльно, iхнi руки не були зв’язанi. А тi, що мали блiдо-жовтi, помаранчевi чи червонi iкси, продиралися крiзь багно з руками та ногами, закутими в металевi кайданки; крiм того, знизу однi кайданки з iншими з’еднував довгий ланцюг, через що дiти змушенi були йти один за одним. Помаранчевi мали на обличчях подiбнi до намордникiв маски.

Ми квапилися потрапити туди, де свiтло й тепло, а натомiсть нас привели в примiщення, на входi до якого висiв рваний аркуш паперу з написом «ІЗОЛЯТОР». Лiкарi та медсестри вишикувалися вздовж довгого коридору i, кривлячись i похитуючи головами, спостерiгали за нами. Картата кахлева пiдлога стала слизькою через дощ i бруд, тож менi довелося докласти чимало зусиль, щоби не послизнутись. У нiздрi вдарили запахи медичного спирту та якоiсь подоби лимона.

Один за одним ми зiйшли по темних бетонних сходах на перший поверх, де стояли лише порожнi лiжка та м’яко погойдувалися бiлi завiски. Тiльки не помаранчевий. І тiльки не червоний.

Я чула, як десь у моему животi кишки виграють маршi. Перед очима все ще стояло обличчя тi

Страница 6

i жiнки в мить, коли вона натиснула курок, а наступноi митi жмут закривавленого волосся падае бiля моiх нiг. Менi постiйно ввижалося мамине обличчя, коли вона замикала мене в гаражi. І постiйно перед моiми очима було бабусине обличчя. Вона прийде, – запевняла я себе. – Вона переконае маму i тата й прийде за мною. Вона прийде, прийде, прийде…

Нагорi вони нарештi розрiзали пластиковi пояски, якими були стягнутi нашi руки, а тодi нас знову роздiлили, вiдправивши половину праворуч у холоднющий коридор, а другу половину – лiворуч. Обидва краi коридору мали однаковiсiнький вигляд: кiлька зачинених дверей i маленьке вiконце у самому кiнцi.

Якусь мить я просто дивилася, як у ту крихiтну каламутну шибку вистукуе дощ. Потiм дверi лiворуч розкрилися навстiж i в просвiтi вигулькнуло щокате обличчя доволi пiдтоптаного чоловiка. Вiн спершу мигцем глянув у наш бiк, а вiдтак шепнув щось солдату, котрий стояв на чолi групи ССПiвцiв. Однi за одними розчинилися й решта дверей, i дорослих побiльшало. Єдине, що об’еднувало цих людей, окрiм бiлих халатiв, – вираз пiдозри на обличчях.

Без жодного пояснення ССПiвцi почали витягувати дiтей з гурту i заштовхувати в кабiнети просто в обiйми лiкарiв. Вибух у наших лавах спантеличеного та розпачливого ремствування притлумило пронизливе голосiння сирени. Я вiдсахнулася, спостерiгаючи, як однi за одними зачиняються дверi, – цiкаво, чи побачу я ще колись цих дiтей?

Що з нами не те? Хоча здавалося, що в мою голову хтось напхав мокрого пiску, я все ж зиркнула через плече. Хлопчика з побитим обличчям нiде не було видно, але спогад про нього переслiдував мене впродовж усього мого перебування у таборi. Невже вони привезли нас сюди через те, що у нас «хвороба Евергарта»? Чи вони вважали, що ми всi помремо?

Як той хлопчик змусив оту ССПiвку вчинити те, що вона вчинила? Що вiн iй сказав?

Поки я стояла, тремтячи так, що аж нили кiстки, чиясь рука вхопила мою. Дiвчинка, та сама, що збила мене з нiг бiля автобуса, шалено зиркнула на мене. Їi русяве волосся прилипло до обличчя, обрамляючи почервонiлий шрам, що вигинався мiж верхньою губою та носом. Їi темнi очi зблиснули, i коли вона заговорила, я побачила, що солдати хоч i зняли iй брекети, проте на переднiх зубах залишили металевi тримачi.

– Не бiйся, – прошепотiла вона. – Не треба, щоби вони помiтили твiй страх.

На ярличковi ii жакета було написано «САМАНТА ДАЛ». Ярличок стирчав з-пiд комiра на ii шиi, як нагадування про минуле.

Ми стояли плiч-о-плiч так близько, що сплетенi пальцi наших рук ховалися за моiми мiшкуватими пiжамними штанами i ii багряним пуховиком. Вони перехопили ii по дорозi в школу того ж ранку, коли прийшли за мною. Минув лише день, але я пригадую, якою ненавистю палали ii очi, коли ii всадовили на задне сидiння автобуса, а вiдтак усiх нас замкнули… Вона не кричала, як усi решта.

Дiти, котрi нещодавно зникли за дверима, тепер з’явилися знову, тримаючи в руках сiрi светри i шорти. Замiсть того щоби повернути назад у наш стрiй, iх повели вниз, не давши нам можливостi хоч про щось вiд них дiзнатися чи бодай запитливо глянути.

Вигляд у них наче не скривджений. Я вiдчувала запах маркера i чогось, схожого на спирт, але нiхто не кровоточив i не плакав.

Коли нарештi прийшла черга дiвчинки, ССПiвець, котрий стояв на чолi шеренги, рiзким рухом роз’еднав нашi руки. Я хотiла пiти разом iз нею, а там хай буде, що буде. Все ж таки це краще, нiж знову опинитись на самотi, не маючи нiкого й нiчого, що могло би мене пiдтримати.

Мене проймала така дрiж, що я змушена була обхопити себе руками, i тiльки тодi тремтiння припинилося. Тепер я була першою в ряду й отупiло дивилася на картатi плитки, що виблискували мiж чорними черевиками ССПiвця та моiми брудними ногами. Вiд утоми я вже й на ногах не стояла, тому що минула нiч була безсонною, а тепер вiд смороду вакси на солдатських черевиках у моiй головi ще дужче туманилося.

А тодi вони покликали мене.

Я опинилась у тьмяно освiтленому кабiнетi, наполовину меншому за мою тiсну кiмнатчину-спальню вдома, i я геть не пам’ятала, як увiйшла туди.

– Ім’я?

Я дивилась на кушетку i дивний сiрий пристрiй, що, весь сяючи, нависав над нею.

З-за ноутбука на столi з’явилося обличчя лiкаря. Вигляд у чоловiка був хворобливий, вiдтак здавалось, що його окуляри в тонкiй срiбнiй оправi ось-ось злетять з носа вiд будь-якого рiзкого поруху. У нього був неприродно високий голос, через що виникало враження, що вiн не говорить, а пищить. Я притулилася спиною до найближчих дверей, намагаючись збiльшити вiдстань помiж мною та незнайомцем з його пристроем.

Лiкар прослiдкував за моiм поглядом, спрямованим на кушетку.

– Це сканер, у ньому нема нiчого страшного.

Мабуть, виглядала я не надто заспокоено, бо вiн повiв далi:

– Тобi нiколи не доводилось ламати руки-ноги чи вдарятися головою? Знаеш, що таке комп’ютерна томографiя?

Почувши в його голосi натяк на доброзичливiсть, я, заперечливо хитнувши головою, мимоволi ступила вперед.

– Зараз тобi доведеться прилягти

Страница 7

на кушетку, щоби я перевiрив цим пристроем, чи все гаразд з твоею голiвкою. Але спочатку скажи, як тебе звати.

Переконатись, чи все гаразд iз головою. Та як вiн взнае?..

– Твое iм’я, – раптом рiзко наполiг вiн.

– Рубi, – вiдповiла я, а вiдтак поспiхом додала прiзвище.

Замислившись на мить, вiн почав швидко друкувати на клавiатурi.

Мiй погляд знову привернув прилад: цiкаво, це дуже боляче, коли зсередини дослiджують твою голову? І чи зможе вiн якимось чином побачити, що я зробила?

– От дiдько, як вони розлiнилися! – пробурмотiв вiн радше до себе. – Чому не була зроблена попередня класифiкацiя?

Я зеленого поняття не мала, про що вiн плете.

– Коли тебе забирали, то про щось розпитували? – запитав вiн, пiдводячись. Кiмната зненацька зробилася вкрай тiсною. Вiн опинився бiля мене, зробивши лише два кроки, а через два биття мого серця я вже встигла пiддатися панiцi. – Твоi батьки повiдомили солдатам твоi симптоми?

– Симптоми? – вичавила я з себе. – У мене нема симптомiв, у мене нема…

Вiн захитав головою, поволi дратуючись.

– Заспокойся. Ти тут у безпецi. Я не скривджу тебе. – Лiкар продовжував говорити безбарвним тоном, у той час коли в його очах щось проглядалося. Речення звучали завчено.

– Бувае чимало рiзних симптомiв, – взявся пояснювати вiн, нахиляючись i зазираючи менi просто у вiчi. Все, що я бачила, – це його кривi переднi зуби i темнi круги навколо очей. Вiд нього пахло кавою та м’ятою. – Багато рiзних видiв… дiтей. Я зроблю знiмок твого мозку, i це допоможе нам зрозумiти, до якоi групи дiтей тебе вiдправити.

Я похитала головою.

– У мене нема симптомiв! Бабуся прийде, я присягаюсь, вона прийде i все вам пояснить. Ну будь ласка!

– А скажи-но менi, серденько, ти щось тямиш у математицi та ребусах? Зеленi – неабиякi розумники, та ще й мають надзвичайну пам’ять.

Моi думки вмить повернулись до дiтей на вулицi, до кольорових Х на спинах iхнiх сорочок. Зелений, – згадала я. А решта якi кольори? Червоний, синiй, жовтий i…

І помаранчевий. Як у хлопчика зi скривавленим ротом.

– Гаразд, – мовив вiн, глибоко вдихнувши. – Просто приляж на кушетку, i ми почнемо. Ну ж бо, прошу.

Я не ворухнулась. У моiй головi надто стрiмко проносилися рiзнi думки. Поглянути на лiкаря менi вартувало неймовiрних зусиль.

– Негайно, – повторив вiн, прямуючи до пристрою. – Не змушуй мене викликати солдатiв. Повiр менi, що вони не будуть iз тобою церемонитися, як ото я. – Екран на бiчнiй панелi засвiтився вiд одного дотику, а вiдтак ожив i весь пристрiй. Посеред сiрого кола спалахнуло яскраве бiле свiтло, i, поки прилад налаштовувався на черговий тест, воно то з’являлося, то зникало. Вiд пристрою йшли хвилi гарячого повiтря, що, здавалось, поколюе кожну пору мого тiла.

Усе, що я могла думати: вiн дiзнаеться, дiзнаеться, що я зробила.

Я знову притулилась спиною до дверей, намацуючи ручку. Все, що колись менi розповiдав батько про незнайомцiв, здаеться, справджуеться. Це небезпечне мiсце. Цей чоловiк лихий.

Я так трусилась, що, мабуть, вiн вирiшив, що я знепритомнiю. А можливо, вiн збирався силомiць мене вкласти на кушетку i тримати, поки сканер не опуститься i не зiмкнеться надi мною.

Ранiше я не була готова тiкати, але тепер усе змiнилося. Коли моi пальцi стиснули дверну ручку, я вiдчула, як його рука ковзае по моiй непокiрнiй кучмi темного волосся i мiцно схоплюе мене ззаду за шию. Шокована вiд доторку його холодних рук до моеi розпаленоi шкiри, я спершу було сiпнулась, а через мить, коли потилична кiстка вибухнула болем, я закричала.

Вiн незмигно дивився на мене, раптом його погляд затуманився. Проте я бачила все, навiть те, що не повинна була. Руки, що вистукують по керму автомобiля; жiнка у чорнiй сукнi, котра нахилилася, щоби поцiлувати мене; бейсбольний м’яч, що летить просто менi в обличчя, вилискуючи, наче смарагд; безкраi зеленi луки; руку, що гладить дiвчинку по волоссi… Хоча моi очi були заплющенi, цi образи проносилися перед моiм внутрiшнiм зором, неначе кадри старого домашнього вiдео. Обриси людей та предметiв спалахували на моiй сiткiвцi, i не зникали, кружляючи довкола зiниць, нiби голоднi примари.

Це не мое! – кричало мое серце. – Вони менi не належать.

Але невже всi цi картинки його? Що це – спогади? Думки?

А потiм я побачила бiльше. Хлопчик, над яким точнiсiнько такий самий сканер, що мерехтить i димить. Жовтий. Я вiдчула, як це слово злiтае з моiх губ, так наче я була там i сама його вимовила. Я побачила маленьку руду дiвчинку на тому боцi кiмнати, дуже подiбноi на цю: вона здiйняла палець – i стiл разом iз ноутбуком пiднялися перед нею на декiлька дюймiв вгору. Синiй, – знову пролунав чоловiчий голос у моiй головi. Хлопчик тримае олiвець у руках, вдивляючись у нього так пильно, що аж страшно, – й олiвець спалахуе. Червоний. Картки з картинками та числами пiднялися в повiтря перед обличчям дитини. Зелений.

Я примружила очi, але не змогла вiдiгнати образи, що спалахнули ще яскравiше, – шеренги монстрiв, що йдуть маршем у намордниках.

Страница 8

наче спостерiгала все це збоку, дивлячись на дiтей крiзь залите дощем вiконце, що було десь на даху, але я бачила кайданки та ланцюги. Я все бачила.

Я не така, як вони. Будь ласка, будь ласка, будь ласка…

Я впала на колiна i, зiпершись руками об пiдлогу, силкувалася не зблювати. Рука лiкаря досi тримала мене за потилицю.

– Я Зелена, – шморгнула я, i цi слова майже загубилися в гудiннi приладу. Ранiше свiтло теж було яскравiше, але зараз перед моiми очима лише рябiло. Я дивилась у його порожнi очi, прагнучи лише одного – щоби вiн менi повiрив. – Я Зелена… будь ласка, будь ласка…

Але менi нiколи не забути мамине обличчя i посмiшку того хлопчика з розбитим ротом, котрий наче побачив у менi щось рiдне. Я знала, хто я насправдi.

– Зелена…

Вiд звучання цього голосу я звела очi вгору. Я дивилася на нього, а вiн своею чергою на мене, але погляд його був каламутний. Зараз вiн щось бурмотiв, але бурмотiв так, наче його рот був набитий кашею i слова йому доводилося пережовувати.

– Я…

– Зелена, – мовив вiн, труснувши головою. Зараз наче впевненiше. Я так i сидiла на пiдлозi, коли вiн пiшов, щоби вимкнути пристрiй, i була настiльки приголомшена, коли вiн повернувся i знову всiвся за стiл, що навiть забула заплакати. І лише тодi, коли вiн, узявши зелену фарбу й намалювавши величезний зелений iкс на сорочцi, передав ту сорочку менi, я згадала, що можна дихати.

Усе буде гаразд, – переконувала я себе, йдучи назад по холодному коридору, спускаючись униз сходами, де на мене чекали такi ж дiвчата i чоловiки у формi. І лише пiзно вночi, лежачи на своему лiжку, я усвiдомила, що в мене був единий шанс утекти – i я ним не скористалася.




3


Саманту – Сем – i мене поселили в Боксi 27, як i решту дiвчат з нашого автобуса, яких класифiкували Зеленими. Загалом чотирнадцять, хоча наступного дня прибули ще двадцять. Згодом, за тиждень, нас було вже понад тридцять, й вони почали заселяти ще одну дерев’яну будiвлю, вздовж якоi тягнулася втоптана i вряди-годи грузька основна дорога.

Лiжка були позначенi за абеткою, тому Сем опинилась просто надi мною – маленька втiха, зважаючи на те що решта дiвчат навiть нiгтика ii були не вартi.

Першу нiч вони або приголомшено мовчали, або плакали, шморгаючи носами. У мене не було вже бiльше часу на сльози. У мене були питання.

– Що вони робитимуть з нами? – прошепотiла я до неi. Ми спали в дальньому лiвому кутку боксу, куди була вклинена наша двояруска. Мабуть, стiни цiеi ветхоi споруди зводили нашвидкуруч, бо iй вже недовго лишилося. Час вiд часу крiзь шпари всередину залiтав крижаний вiтер, кружляючи в безгомiннi заблукалi снiжинки.

– Поняття не маю, – промовила вона тихо. Через кiлька лiжок одна дiвчинка нарештi заснула, i ii хропiння стало непоганим прикриттям для нашоi розмови. Коли ССПiвцi провели нас сюди, то одразу ж застерегли: не розмовляти i не полишати бокс пiсля вимкнення свiтла, не використовувати своi ненормальнi здiбностi, байдуже – зумисно чи випадково. Тодi вперше я почула, щоби хтось називав нашi дii «ненормальними здiбностями» замiсть коректного «симптоми».

– Мабуть, триматимуть нас тут доти, допоки не придумають, як вилiкувати, – вела далi Сем. – Принаймнi так сказав мiй тато, коли солдати прийшли забирати мене. А що твоi батьки казали?

У мене досi тремтiли руки, i щоразу, коли я заплющувала очi, передi мною поставав пустопорожнiй погляд ученого. Згадка про батькiв тiльки посилила головний бiль.

Не знаю, чому я збрехала. Мабуть, брехати простiше, нiж говорити правду – чи, може, тому що десь я здогадувалася, що це i е правда правд.

– Моi батьки померли.

Вона рiзко втягнула повiтря крiзь зуби.

– Я би хотiла, щоби моi теж померли.

– Та ти що?!

– Це ж вони мене сюди послали, хiба нi? – Їi голос набирав небезпечних обертiв. – Вони ж явно прагнули мене позбутися.

– Я в це не вiрю, – промовила я i нараз затнулась: а хiба моi батьки теж не хотiли мене позбутись?

– Пусте, все добре, – мовила вона, хоча зрозумiло, що нiчого доброго не було i бiльше нiколи не буде. – Ми залишимось тут i триматимемось разом, а коли вийдемо, то поiдемо куди нам заманеться, i нас нiхто не зупинить.

Колись моя мама казала, що iнколи того, що ти просто промовиш уголос, достатньо, аби це справдилося. Я не надто в таке вiрила, але коли Сем про це заговорила, той запал, що крився за ii словами, змусив мене змiнити думку. Менi раптом здалося, що все, можливо, дiе саме так, що навiть якщо я не повернуся додому, то все одно не пропаду, якщо триматимусь ii. Я йтиму вслiд за Сем, а вона торуватиме дорогу; я зоставатимусь у ii тiнi, поза полем зору ССПiвцiв, намагаючись не привертати iхню увагу.

Це спрацьовувало впродовж п’яти рокiв.

П’ять рокiв видаються цiлим життям, якщо один день перетiкае в iнший, а твiй свiток обмежений сiрою загорожею, через яку проходить електричний струм, i складаеться iз ряду ветхих будiвель на двi милi та багнюки пiд ногами. Я нiколи не була щасливою в Термондi, але завдяки Сем мое життя було стерпним. Це во

Страница 9

а закочувала очi, коли Ванесса, наша спiвмешканка в боксi, хотiла обтяти собi волосся садовим секатором, щоби виглядати «стильнiше». «Для кого, – пробурмотiла тодi Сем, – для власного вiдображення у дзеркалi?» Це вона корчила мiни за спиною ССПiвця, котрий нагримав на неi за те, що вона знову розвела балачки; i це вона наполегливо, але ласкаво приземляла дiвчат, коли в них надто розiгрувалася уява щодо того, що ССПiвцi вiзьмуть i вiдпустять нас.

Ми iз Сем були реалiстками. Ми знали, що з табору не вийдемо. Мрii призводили до розчарування, а розчарування – до такоi депресii, вiд якоi важко було вибавитися. Краще вже нидiти в сiростi, нiж дозволити темрявi поглинути тебе.



По двох роках життя в Термондi запрацювала Фабрика. «Небезпечних» дiтей iм так i не вдалося вилiкувати, тож вони змушували iх працювати вночi, але на цьому так званi «покращення» не закiнчились. Вони дiйшли думки, що табiр повинен бути цiлком «самодостатнiм». З того часу ми самостiйно вирощували городину i готували собi iжу, прибирали в душових, шили унiформи собi й навiть одяг для наглядачiв.

Цегляне примiщення стояло в самому кiнцi на захiдному боцi табору, замикаючи довжелезний прямокутник Термонда. Нас змусили рити котлован пiд фундамент, проте будiвництва не довiрили. Ми лише спостерiгали, як поверх за поверхом росте будiвля, i мудрували, що це таке i як воно вплине на нашi життя. Все змiнилося, коли, наче парашутики кульбаби на вiтрi, почали розлiтатися чутки, буцiмто науковцi знову повертаються до своiх експериментiв. Дехто вважав, що в цю будiвлю запроторять Червоних, Помаранчевих i Жовтих, коли тi повернуться; а дехто припускав, що вона стане саме тим мiсцем, звiдки нам уже не буде суджено вийти.

– З нами все буде добре, – сказала менi якось увечерi Сем, якраз перед тим, коли вимкнули свiтло. – Хай там що, чуеш?

Але добре не було. Нi тодi, нi тепер. На Фабрицi нiхто не розмовляв, а от поза нею – знаходили способи. Власне, единий час коли нам було дозволено розмовляти одне з одним – це час перед тим, як у нашому боксi вимикали свiтло. А поза боксом – робота, покiрнiсть i мовчання. Але не можна ж роками жити серед людей, не придумавши власноi потаемноi мови, навiть якщо вона складаеться лише з усмiшок i виразних поглядiв. Але навiть сьогоднi, на мить вiдiрвавшись вiд начищування чи шнурування черевикiв, чи пришивання гудзикiв до солдатських унiформ, можна було метнути погляд на дiвчину навпроти – ту, котра напередоднi сказала про тебе щось гидке, – це було промовистiше за всякi слова.

Власне, Фабрика не була справжньою фабрикою. Мабуть, краще було би назвати ii Складом хоч би й тому, що будiвля складалась лише з одного величезного примiщення, у якому над виробничою площею знаходилося щось на кшталт пiдвiсного помосту. Будiвельники вирiшили, що тут буде достатньо чотирьох великих вiкон – на захiднiй i схiднiй стiнах, але оскiльки взимку примiщення не опалювалось, а влiтку кондицiонери не працювали, то цi вiкна бiльше пропускали всередину холоду, нiж сонячного свiтла.

Табiрнi наглядачi намагались облаштувати все якомога простiше, вiдтак уздовж усього примiщення на вкритiй пилюкою бетоннiй пiдлозi столи були вишикуванi рядами. Того ранку на Фабрицi нас працювало кiлька сотень, усi Зеленi. З пiдвiсного помосту за нами наглядали десять ССПiвцiв, кожен зi своею чорною гвинтiвкою. Ще десятеро знаходилися з нами.

Вiдчувати, як за тобою зусiбiч стежать чужi очi, нервувало не бiльше, нiж зазвичай. Але напередоднi я погано спала, хоча до цього цiлий день пропрацювала в саду. Я заснула з головним болем, а прокинулася вся розбита приступом лихоманки, вiд чого у головi туманилось, а на додачу – почало дерти в горлi. Здавалося, що моi руки разом iз пальцями геть задерев’янiли.

Я знала, що справи кепськi, проте, немов потопельник, намагалася втриматися на плаву. Що краще я намагалась працювати, силкуючись, так би мовити, тримати голову над водою, тим знесиленiшою i повiльнiшою я ставала. Через якийсь час навiть просте стояння було понад моi сили, вiдтак менi довелося зiпертися на стiл, щоби не шубовснути чайкою вниз. Зазвичай у таких ситуацiях я примудрялася працювати зi швидкiстю равлика. Зрештою, нiчого надважливого нам все одно не давали, та й термiни для виконання робiт були терпимi. Всi цi нашi роботи були лише iмiтацiею дiяльностi, що мала на метi чимось зайняти нашi тiла й умертвити нудьгою нашi уми. Сем називала це «примусовою рецесiею» – хоча нас випускали iз боксiв i «фабрична» праця не була настiльки важкою чи втомливою, як у саду, проте нiхто не мав охоти потрапляти сюди.

Надто коли поряд з’являлися пiдбурювачi.

Я вiдчула спиною його присутнiсть задовго до того, як вiн почав перераховувати передi мною сяючi ваксою черевики. Вiд нього смердiло приправленим м’ясом i машинним мастилом, що стривожило мене ще до того, як я вчула запах сигарет. Я намагалася випростатись пiд ваготою його погляду, хоча почувалася так, немовби вiн ткнув менi помiж лопаток своi кулаки.

«П’ятнадцять, шiстнадцять, сiмнадцять…»

Страница 10

к iм вдавалося, щоби навiть звичайнi цифри звучали як насмiх?

У Термондi нам не дозволяли торкатися солдатiв, але це не означало, що iм заборонено торкатися нас. Чоловiк пiдiйшов на два кроки ближче. Торкнувшись носаками своiх черевикiв – таких самих, як тi, що стояли на моему столi, – зап’яткiв моiх звичайних бiлих слiпонiв. Коли ж я промовчала, вiн поклав на плече руку, начебто розглядаючи мою роботу, i притиснувся до мене. Заникайся, – мовила я сама до себе, згорбившись i дивлячись тiльки перед собою, – заникайся i зникни.

– Це все до одного мiсця, – проричав за спиною солдат. Вiд його тiла йшло стiльки тепла, що ним можна було би обiгрiти всю будiвлю. – Ти все робиш неправильно. Дивися i вчися, дiвко!

Тiльки зараз я вперше скоса глянула на нього, коли вiн вихопив з моеi руки замазану полiролем ганчiрку i присунувся ще ближче. Чоловiчок виявився куцим, лише на дюйм чи два вищим за мене, з носом-оцупком i щоками, якi, здавалось, ляскають iз кожним його вдихом-видихом.

– Отак треба, – казав вiн, протираючи взятий черевик. – Дивись на мене!

Фокус полягав у тому, що нам, крiм усього iншого, забороняли дивитися солдатам просто в очi.

Я почула притлумлений смiшок – не дiвчат, а ССПiвцiв, котрi встигли зiбратися за його спиною.

Я почувалась так, нiби закипаю зсередини. Надворi був грудень, отже, температура на фабрицi не перевищувала чотирьох градусiв тепла, проте по моiх щоках струменiв пiт, а з горла виривався важкий, задушливий кашель. Сем не могла вiдiрватись вiд своеi роботи, але я помiтила, як вона час вiд часу позиркуе в мiй бiк, силкуючись оцiнити ситуацiю. Вона червонiла вiд лютi, що хвилею здiймалась з шиi до обличчя, тож я могла лише уявити, якi слова вона притлумлюе в собi. Їi кiстлявий лiкоть торкнувся мого, немов нагадуючи, що вона поруч.

А потiм я вiдчула, як той самий солдат за моею спиною погладжуе мою руку i плече, одночасно обережно i болiсно повiльно ставлячи на мiй стiл черевик.

– А ось цi черевики, – повiльно промуркотiв вiн, копнувши пластмасовий контейнер, в якому лежало вже готове взуття, – ти зашнурувала?

Якби я не знала, як мене за це покарають, то я б розридалась. І що довше я там стояла, тим дурнiшою i присоромленiшою почувалась, але не могла зронити навiть словечка. Не могла поворухнутися. За зцiпленими зубами мiй язик наче набряк, ставши вдвiчi бiльшим, нiж зазвичай. Думки в моiй головi настирливо зумкотiли, утворюючи одне каламутне хмаровиння. Перед очима все пливло.

І знову iржання за спиною.

– Шнурування нiкудишне! – Вiн взявся обiймати мене вже лiвою рукою, допоки не залишилось навiть дюйма його тiла, яке би не притиснулося до мене. В моему ротi з’явився якийсь новий присмак – чогось кислого.

За столами запанувала цiлковита тиша.

Мое мовчання тiльки пiд’юджувало його. Раптом вiн ухопив контейнер i перевернув його, зi страшенним шумом розсипавши десятки черевикiв по всьому столу. Тепер за цим дiйством спостерiгала вся фабрика. Менi здавалося, що мене взяли i викинули пiд безжальне свiтло.

– Нiкудишне, нiкудишне, нiкудишне, нiкудишне! – наспiвував вiн, розкидаючи черевики навколо. Хоча насправдi все було як слiд. Черевики були iдеальними. Зрештою, це були просто черевики, хоча я знала, чиi ноги в них взуватимуться. Менi стало розуму не послати його в дупу.

– Зелена, чи ж ти, крiм того, що нiма, ще й оглухла?

І раптом, наче грiм серед ясного неба, чiтко пролунав голос Сем:

– Це мiй контейнер.

І тодi лише одна думка промайнула в моiй головi: нi, тiльки не це!

Я вiдчула, як солдат за моею спиною, сiпнувшись, вiдсахнувся назад. Вони завжди поводились так, дивуючись, що ми досi ще вмiемо говорити, використовувати слова проти них.

– Що ти сказала? – гаркнув вiн.

Я помiтила, як на ii губах народжуеться образа. Вона крутила ii язиком, немов лимонну карамельку.

– Ти мене почув. Чи, може, вiд запаху полiролi твiй мозок уже втратив останню клепку?

Я знала, чого вона сподiвалася, коли невiдривно дивилася на мене. Я знала, чого вона прагне. Того самого, що вона дала менi, – пiдтримки.

Я позадкувала, обома руками тримаючись за живiт. Не роби цього! – промовляла я сама до себе. – Не роби. Вона сама впораеться. Сем нiчого було приховувати, та й вiдваги iй вистачало, але щоразу, коли вона так вчиняла, захищаючи мене, я аж терпла вiд страху, почуваючись так, немов зраджую ii. І знову моi слова застрягли десь помiж обережнiстю i страхом. Якби вони зазирнули в мою справу, якби побачили там прогалини i поклопоталися iх заповнити, жодне покарання, що чекало на Сем, не порiвнюване з тим, що вони вчинили би зi мною.

Принаймнi я так себе заспокоювала.

Правий кутик губ хлопця опустився вниз, перетворюючи зловiсну посмiшку на знущальну.

– У нас тут знайшлася забавка.

Ну ж бо, ну ж бо, Рубi! Цi слова лунали в нахилi ii голови, у напружених плечах. Вона не розумiла, що трапиться зi мною опiсля. Я не була такою вiдважною, як вона.

Не можу. Менi не треба було навiть озвучувати це. Вона легко прочитала цi слова на моему о

Страница 11

личчi. Я побачила в ii очах розумiння навiть ще до того, як ССПiвець, ступивши уперед, взяв ii за руку, вiдтягуючи вiд столу та вiд мене.

Озирнися, – благала я. З кожним кроком ii бiлявий хвостик метлявся з боку на бiк, злiтаючи понад головою ССПiвця, котрий виводив ii з Фабрики. Озирнися. Я потребувала, щоби вона побачила, як менi шкода, вiдчула, як стискаеться мое серце в грудях, як мене нудить i лихоманить. Кожна вiдчайдушна думка, що промайнула в моiй головi, сповнювала мене ще бiльшою вiдразою до самоi себе. Прикутi до мене очi мимовiльних глядачiв поступово вiдверталися, а солдат бiльше не озирнувся, щоби довершити свiй особистий рiзновид тортур. Не залишилося нiкого, хто би побачив моi сльози; багато рокiв тому я навчилася плакати тихенько, не привертаючи нiчиеi уваги. То ж з якоi радостi вони мали повертатися в мiй бiк?! Я знову повернулась у затiнок довгоi тiнi, яку залишила по собi Сем.

Покарання за розмову без дозволу – день iзоляцii в кайданках, коли тебе приковували до стiйки ворiт у Саду за будь-якоi погоди i температури. Я бачила дiтей, котрi сидiли в снiгових заметах iз посинiлими обличчями, не маючи жодноi ковдри, щоб накритися. А скiльки було обпалених сонцем, укритих брудом, котрi вiльною рукою намагалися почухати покусанi мушвою мiсця! Не дивина, що за непокору ССПiвцю чи наглядачевi покарання було аналогiчним, але без iжi, а траплялося, що й без води.

Покарання за повторне порушення було таким страшним, що коли за два днi Сем нарештi повернулась, вона не могла чи не хотiла розповiдати про нього. Коли вона увiйшла, вся змокла i змерзла пiд зимовим дощем, то виглядала так, наче спала не бiльше за мене. Зiрвавшись iз «двояруски», я вмить кинулася до неi, в той час як Сем заледве встигла пройти пiвбоксу.

Я обiйняла ii рукою за шию, але вона прибрала ii, зцiпивши зуби, через що ii обличчя зробилося жорстоким. Вiд вiтру нiс i щоки Сем стали яскраво-червоними, проте жодних синцiв чи порiзiв на тiлi не було. У неi навiть не набрякли очi вiд плачу, як у мене. Вона лише ледь-ледь помiтно накульгувала, проте якби я не знала, що трапилось, то вирiшила би, що вона просто повернулась пiсля довгого робочого дня в саду.

– Сем, – мовила я, зневажаючи себе за свiй тремтячий голос. Вона не зупинилась i навiть не глянула на мене, аж поки ми не опинилися бiля наших лiжок, де вона, стиснутою в кулак рукою обiпершись об постiль, зiбралася заскочити нагору.

– Скажи хоч щось, прошу, – благала я.

– Ти просто стояла, – голос Сем лунав так низько i хрипко, наче вона не розмовляла багато днiв.

– Тобi не треба було…

Вона опустила голову так, що притулилася пiдборiддям до грудей. Довгi, сплутанi пасма волосся спадали iй на плечi та лице, приховуючи його вираз. І тодi я вiдчула, що Сем наче якось збайдужiла до всього. У мене з’явилось вкрай дивне вiдчуття, що я пливу, дрейфую все далi i далi, не маючи нiкого й нiчого, за що б могла вхопитися. Я стояла поруч неi, але вiдстань мiж нами немов збiльшилася до розмiрiв каньйона, перестрибнути через який було понад моi сили.

– Маеш рацiю, – нарештi мовила Сем. – Менi не слiд було. – Вона переривчасто видихнула. – Але що в такому разi трапилось би з тобою? Ти б i надалi просто стояла там i дозволяла йому робити це, навiть не намагаючись захиститися?

А потiм вона глянула на мене, i едине, чого менi захотiлось у цю мить, – щоби вона знову вiдвернулась. Я нiколи ще не бачила в ii очах такоi чорноти.

– Вони кажуть жахiтнi речi, вони кривдять тебе, а ти завжди вiдмовчуешся – i я знаю, Рубi, знаю, що це твоя вдача, але iнколи менi здаеться, що тобi до всього того байдуже. Чому ти не зважишся на спротив, ну хоч би раз?

Вона говорила майже пошепки, але говорила якось захлипувально, через що менi здалося, що вона ось-ось або зiрветься на крик, або iстерично розридаеться. Я дивилася, як Саманта нервово посмикуе краi шортiв, i ii руки при цьому рухаються настiльки швидко, що заледве можна було розгледiти яскраво-червонi слiди навколо ii зап’ясткiв.

– Сем… Саманто….

– Я хочу… – Вона важко зглитнула. На ii вiях забринiли сльозини. – Я хочу побути на самотi. Хоч би ненадовго.

Менi не слiд було чiплятися до неi, принаймнi тодi, коли всю мене охопило вiдчуття безнадii, а трясло i лихоманило так, що ненависть до самоi себе аж перехлюпувалася через край. Але тодi менi здалося, що якби я могла розповiсти iй правду, все пояснити, то втратила би Сем назавжди. Вона знала, що найгiрша – абсолютно найгiрша рiч у свiтi, яку я могла б захотiти, – це щоб вона постраждала через мене. Вона була тут моею единою цiннiстю.

Але коли моя рука торкнулася ii плеча вдруге, земля утекла з-пiд моiх нiг. Я вiдчула, як кiнчики мого волосся охоплюе полум’я, випалюючи собi шлях до голови. Лихоманка, яка, як я гадала, вiдступила, раптом накрила свiт сiрою поволокою. Я бачила непроникне обличчя Сем, аж нараз воно зникло, а натомiсть з’явились розпеченi до бiлого спогади, якi належали не менi – бiла шкiльна дошка, списана складними рiвняннями; золотавий ретривер, що риет

Страница 12

ся в саду; розколисаний гойдалкою свiт, який то здiймаеться, то опускаеться; збiр овочiв у садку; цегляна стiна iдальнi перед очима i кулак, що летить просто в мое лице – швидкi удари зусiбiч, немов спалахи камери.

А коли я нарештi отямилась, ми досi дивилися одна на одну. На мить менi здалося, що в чорних осклiлих очах Сем я бачу власне нажахане обличчя. Сем дивилася не на мене; здавалось, вона дивиться на пилинки, що неквапом i легiтно плили у повiтрi, праворуч вiд мене. Я вже бачила такi осклiлi погляди. Так дивилася моя мама багато рокiв тому.

– Ти новенька? – спитала вона, злякана i здивована водночас. Їi осклiлий погляд пробiг вiд мого обличчя до кiстлявих колiн, а потiм назад. Вiдтак вона глибоко вдихнула, як ото робить плавець, пiсля тривалого перебування виринувши з темноводдя. – Ну а принаймнi iм’я в тебе е?

– Рубi, – прошепотiла я. То було останне слово, яке я промовила майже за рiк.




4


Я прокинулась вiд холодноi води та ласкавого жiночого голосу.

– Усе гаразд, – казала вона. – У тебе все буде гаразд. – Гадки не маю, кого вона хотiла обдурити своею солоденькою брехнею, але точно не мене.

Я дозволила iй ще раз накрити мое обличчя вологим рушником, насолоджуючись теплом, що йшло вiд неi, коли вона нахилилась нижче. Вона пахла розмарином i давно забутими речами. На мить, лише на однiсiньку мить, вона поклала руку на мою, i цей дотик виявився чимось бiльшим, нiж я могла витерпiти.

Я не вдома й ця жiнка – не моя мама. Я почала хапати ротом повiтря, вiдчайдушно намагаючись утримати в собi забутi почуття. Я не могла плакати, принаймнi не в ii присутностi чи присутностi iнших дорослих. Не дам я iм такоi втiхи.

– Тобi досi боляче?

Я розплющила очi лише тому, що жiнка почергово вiдтягнула менi кожну повiку, посвiтивши в зiницi лiхтариком. Я хотiла затулитися руками, проте руки були пристiбнутi до лiжка застiбками-липучками. Боротися iз цим не мало сенсу.

Цокнувши язиком, жiнка вiдiйшла, прихопивши з собою i квiтковий аромат. Кiмната сповнилась запахом антисептика та перекису водню, i тепер я точно знала, де перебуваю.

Шум в лазаретi Термонда нерiвномiрно то виринав, то затихав, нагадуючи морський прибiй. Дитячий крик болю… стукiт черевикiв по бiлiй плитковiй пiдлозi… поскрипування колiщаток в iнвалiдному вiзку… Здавалося, наче я, приклавши вухо до бетонноi стiни, лежу над тунелем i прислухаюся до гулу машин, що проiжджають надi мною.

– Рубi?

Жiнка була вдягнута у медичний костюм, поверх якого бiлiв халат. Беручи до уваги блiду шкiру i свiтле волосся, вона була майже непомiтна на фонi бiлоi завiски, що вiдгороджувала мое лiжко. Помiтивши мiй пильний погляд, жiнка посмiхнулась – так щиро i так гарно!

Це була наймолодша лiкарка з-помiж усiх лiкарiв, котрих менi доводилося бачити в Термондi, хоча, слiд зiзнатися, кiлькiсть моiх вiдвiдин лазарету не перевищувала кiлькостi пальцiв на однiй руцi. Один раз лежала з гастроентеритом та зневодненням, якi Сем жартома дiагностувала як «виставу з виверженням кишкiвника», i ще раз через розтягнений зап’ясток. В обох випадках пiсля обмацування зморщеними руками я почувалася гiрше, нiж до потрапляння в лазарет. Нiщо настiльки швидко не вилiковуе грип, як думка про старого збоченця, вiд якого тхне одеколонним спиртом i лимонним милом.

Ця жiнка була нереальною. Все при нiй.

– Мене звати доктор Бегбi. Я волонтер iз корпорацii «Леда».

Я кивнула, помiтивши на нагруднiй кишеньцi халата значок у виглядi золотого лебедя.

Вона нахилилася ближче.

– У нас велика медична компанiя, яка проводить дослiдження та присилае лiкарiв, щоби допомагати таким, як ти, у таборах. Якщо тобi так буде зручнiше, можеш звати мене просто Кейт i забути, що я лiкарка.

Звiсно, що зручнiше. Я вирячилась на руку, яку вона до мене простягнула.

Запала тиша, порушувана лише пульсуванням кровi у моiх скронях. Коли знiяковiння минулося, доктор Бегбi знов засунула руку в кишеню халата, спершу провiвши пальцями по моiй лiвiй руцi, пристiбнутiй до бильця лiжка.

– Рубi, ти знаеш, чому знаходишся тут? Пригадуеш, що трапилося?

До чи пiсля того, як Вежа заледве не спекла мiй мозок? Але промовити цього вголос я не могла. Коли справа стосуеться дорослих, краще мовчати. Вони мастаки, почувши одне, перебрехати його в щось геть iнше. Тому навiщо надавати iм ще одну можливiсть, щоби нашкодити нам?

Я вже вiсiм мiсяцiв нi з ким не розмовляла. Я вже навiть сумнiвалася, чи зможу пригадати, як це робиться.

Лiкарка якимось чином здогадалась про питання, яке крутилось у мене на язицi. «Вони увiмкнули Спокiй-контроль, коли у iдальнi розпалилася бiйка. І тодi, здаеться… все трохи вийшло з-пiд контролю».

То ще м’яко сказано. Бiлий шум, або ж Спокiй-контроль, як його називало вище керiвництво, використовували для того, щоби тримати нас у покорi, хоч на них самих вiн нiяк не дiяв. То було щось на подобу свистка для пiдзивання собак; висота звуку була саме такою, щоби лише вашi ненормальнi мiзки могли вловити його i вiдповiдно вiдреагувати.

Вони вми

Страница 13

али його з багатьох причин, iнколи з найдрiб’язковiших: дитина випадково використала своi здiбностi чи в одному iз боксiв розпочалася гризня.

Але в обох наведених випадках вони би спрямували цей звук безпосередньо в тi мiсця, де вiдбувся iнцидент. Якщо ж вони ввiмкнули його по всьому таборi, залучивши гучномовцi, щоби ми всi чули, отже, все справдi вийшло з-пiд контролю. Мабуть, вони злякались, що з цiеi iскри могло спалахнути неабияке полум’я.

Лiкарка Бегбi нi на мить не завагалася, звiльняючи моi зап’ястя та щиколотки. З рушника, що висiв на бильцi лiжка, зоставляючи на бiлому яскраво-червонi патьоки, скрапувала вода.

Я пiдняла руку i взялася обмацувати рот, щоки, нiс. Я не зовсiм здивувалась, побачивши на своiх пальцях потемнiлу кров. Вона запеклася в нiздрях i на губах, так наче хтось добряче зацiдив менi в кирпу.

Спроба сiсти виявилася найгiршою з iдей, що могли спасти менi на думку. Груди протяв такий бiль, що я вже пластом лежала на спинi, перш нiж усвiдомила це. Лiкарка Бегбi вмить опинилася поряд i трохи припiдняла спинку лiжка.

– У тебе забiй ребер, – пояснила вона.

Я спробувала глибоко вдихнути, проте груди стиснуло так, що вийшов не вдих, а якийсь свист. Мабуть, вона нiчого не помiтила, бо знову лагiдно глянула на мене, а вiдтак сказала:

– Можна тебе про щось запитати?

Уже сам факт, що вона спитала мого дозволу, був надзвичайним. Я вивчала ii обличчя, вишукуючи там приховану пiд маскою доброзичливостi ненависть, страх у глибинi лагiдних очей, зачаену в кутиках губ огиду. Нiчогiсiнько. Навiть роздратування нема.

Якась бiдолашна дитина за завiскою, праворуч вiд мене, почала блювати в лiжку. Я бачила ii темний силует.

Коло неi нiхто не сидiв, нiхто не тримав ii за руку. Вона була на самотi з мискою власного блювотиння. А поряд зi мною – казкова принцеса, i вiд самоi думки, що вона вiдкине мене, як скажену собаку, серце заледве не вистрибувало iз грудей. Вона ж бо гадки не мала, що я таке, вона не могла цього знати.

У тебе параноя, – казала я собi. – Опануй себе.

Лiкарка Бегбi витягла ручку iз розтрiпаного жмуту волосся.

– Рубi, коли увiмкнули Спокiй-контроль, ти пам’ятаеш, як упала ницьма i вдарилась обличчям?

– Нi, – сказала я. – Я була… лежала на пiдлозi. – Я не знала, чи слiд iй взагалi щось розказувати. Вона якось силувано усмiхнулась, i було в тiй усмiшцi якесь… самовдоволення.

– А коли вмикають Спокiй-контроль, тебе завжди охоплюе бiль i йде кров?

Раптовий бiль у грудях жодним чином не був пов’язаний iз ударом по ребрах.

– Будемо вважати, що не завжди…

Я не бачила, що вона пише, але ручка так швидко бiгала по паперу, немовби вiд цього залежало ii життя.

Я завжди важче перетерплювала бiлий шум, анiж дiвчата в моему боксi. Але щоби кров? Нiколи.

Лiкарка Бегбi тихенько мугикала якусь пiсеньку, здаеться, щось iз репертуару «Ролiнг Стоунз».

Вона з табiрних наглядачiв, – нагадала я собi, – вона – одна з них.

Хоча… в iнших часах i мiсцевостях усе могло бути iнакше. Незважаючи на те що вона була вдягнута у медичний костюм i бiлий халат, доктор Бiгбi не виглядала старшою за мене. У неi було юне личко, i це, мабуть, у зовнiшньому свiтi мало бути ii прокляттям.

Я завжди гадала, що люди, якi народились до «поколiння фрiкiв», – улюбленцi долi. Вони нiколи не боялися за отой перехiд вiд дитинства до дорослого життя. Наскiльки я знаю, тим, кому на час полювання на дiтей уже виповнилося тринадцять, нiчого не загрожувало, i вони, успiшно проминувши фрiк-табори, фiнiшували в Нормальвiлi. Але придивляючись зараз до лiкарки Бегбi, бачачи ii доволi поморщене обличчя, чого не повинно було би бути в тодiшнiх двадцятилiтнiх, я вже не була впевнена у тому, що вони щасливо уникли покарання. Утiм, попри все доля була прихильнiшою до них, анiж до нас, тут i до ворожки не треба ходити.

Здiбностi. Незбагненнi сили, ментальнi таланти, завдяки яким ненормальнi лiкарi та науковцi назвали наше поколiння поколiнням Псi. Ми перестали бути людьми. Нашi мiзки зламали той шаблон.

– У твоiй справi зазначено, що пiд час вiдсортовування тебе класифiкували як «аномально розумну», – пiсля короткоi мовчанки зауважила лiкарка Бегбi. – Вчений, що здiйснював класифiкацiю, провiв тебе через усi тести?

Я вiдчула якийсь холодний згусток у шлунку. Може, я багато чого в цьому свiтi не розумiю, може, у мене лише чотири класи освiти, але я здатна збагнути, коли хтось намагаеться вивудити у мене iнформацiю. ССПiвцi вже давно довели до досконалостi тактику залякування, але були часи, коли всi допити вони проводили нiжними голосочками. Удаване спiвчуття чимось схоже на неприемний запах з рота.

Невже вона знае? Можливо, поки я була непритомною, вона провела кiлька тестiв, просканувавши мiй мозок чи перевiривши кров абощо. Моi пальцi стиснулися в кулаки.

Я спробувала помислити про щось iнше, розвинути свое припущення, проте на цьому все i зупинилося. Страх – не найкращий учитель чи порадник.

Запитання зависло у повiтрi, десь помiж правдою i брехнею.

Стукiт череви

Страница 14

iв об незаймано чисту плитку змусив мене вiдвести погляд вiд обличчя лiкарки. Кожен крок лунав наче попередження, i я знала, що вони прийдуть ранiше, нiж доктор Бегбi встигне повернути голову. Вона сiпнулася було, щоби зiскочити з лежака, але я не дала iй цього зробити. Не знаю, що на мене найшло, але я вчепилась iй у зап’ясток, а тим часом у моiй головi крутився перелiк покарань за те, що торкнулась авторитетноi особи, – як на пошкодженому CD, i кожна нова подряпина була глибшою за попередню.

Нам заборонено торкатись будь-кого, навiть одне одного.

– Цього разу все iнакше, – мовила я. Кожне слово кололо в горлi. Власний голос видавався нiби чужим. Кволим.

Лiкарцi Бегбi стало часу лише на те, щоби кивнути. Легенький порух, майже непомiтний, перше нiж чиясь рука вiдсунула завiску.

Я вже бачила цього офiцера ПСІ-спецсил – Сем називала його Грiнчем, бо вiн виглядав так, наче щойно зiйшов з екрана, хiба що шкiри зеленоi бракувало.

Грiнч кинув на мене одним оком, при цьому кутик його верхньоi губи роздратовано смикнувся, а тодi махнув лiкарцi на вихiд. Вона, зiтхнувши, поклала свiй блокнот менi на колiна.

– Дякую, тобi, Рубi, – мовила вона. – Якщо болiтиме дужче, клич на допомогу, добре?

Чи вона пiд кайфом? Хто менi допоможе – хлопчик за сусiдньою завiскою, котрого нудить?

Але я все одно кивнула, дивлячись iй услiд. Останнiм, що я побачила, була рука лiкарки, що засувала завiску. Приемно, що вона потурбувалась про мою приватнiсть, хоча це i видавалося менi трохи наiвним, зважаючи на чорнi камери, нацiленi просто на лiжко.

Такi камери були встановленi по всьому Термондi, i iхнi незмигнi зiницi невтомно стежили за тобою. Лише в нашому боксi iх було двi, по однiй у кожному кiнцi, i це якщо не брати до уваги тiеi, що знаходилася за дверима. Могло видатися, що армiйцi дещо передали кутi меду, але коли ми прибули в табiр, нас була всього лише жменька, тож за нами i справдi могли спостерiгати цiлодобово, допоки iхнi мiзки не закипали вiд нудьги.

Щоби запримiтити червоний вiдблиск усерединi чорного вiчка, який був единою ознакою, що на тебе наведено фокус камери, треба було примружитись. З роками, коли в Термонд отими старими шкiльними автобусами позвозили бiльше дiтей, ми iз Сем помiтили, що камери в нашому боксi бiльше не блимають червоним – принаймнi не щодня. Те ж саме було i з камерами в пральнi, вбиральнi та iдальнi. Мабуть, маючи пiд опiкою три тисячi дiтей на квадратну милю, неможливо за кожним спостерiгати.

Утiм, вони бачили достатньо, щоби посiяти в наших серцях страх Божий. Якщо хтось iз нас спробував би повправлятись у своiх талантах, навiть пiд прикриттям ночi, то в нього були прекраснi шанси бути пiйманим.

Тi миготливi вогники були такого ж вiдтiнку, як i червонi нарукавнi пов’язки ССПiвцiв. Символ ? на багряному тлi пришитоi до пов’язки емблеми свiдчив про те, що iх спiткала нещаслива доля – наглядати за дiтьми-фрiками, зiбраними iз цiлоi краiни.

На камерi над моiм лiжком вогник не свiтився. Коли я це усвiдомила, то на мене зiйшло таке полегшення, що навiть повiтря видалося солодким. Принаймнi хоч на мить я залишилась наодинцi iз собою. У Термондi то було майже нечуваною розкiшшю.

Лiкарка Бегбi – Кейт – не до кiнця засунула завiску. Коли якийсь iнший лiкар поспiхом пройшов мимо, тонка бiла тканина вiдсунулася ще трохи, i менi в око впав знайомий синiй колiр. На мене з портрета дивився маленький хлопчик, не бiльше дванадцяти рокiв. У нього волосся було такого самого вiдтiнку, що й мое – темно-каштанове, майже чорне, але на вiдмiну вiд моiх блiдо-зелених очей його очi були настiльки темними, що, здавалося, могли спалити на вiдстанi. Вiн звично всмiхався, склавши руки на колiнах, на темнiй шкiльнiй формi жодного тобi брижика. Кленсi Грей, перший мешканець Термонда.

Щонайменше два його портрети висiло у таборi: один на кухнi, ще кiлька хтось пришпилив до дверей надвiрного нужника для Зелених. Менi було легше згадати його обличчя, нiж обличчя моеi мами.

Я змусила себе вiдвести погляд вiд його гордоi, непохитноi усмiшки. Може, йому i вдалося вирватися з табору, але ж ми й досi тут.

Намагаючись вмоститися зручнiше, я зачепила рукою блокнот iз затискачем, який залишила лiкарка Бегбi, i ледве встигла пiймати його лiвою рукою.

Шанс на те, що вони спостерiгають, хай i мiзерний, усе ж залишався, проте це мене не хвилювало. Принаймнi не тодi, коли кiнчиками пальцiв я могла дотягнутися до вiдповiдей. Чому вона залишила його просто в мене пiд носом, якщо не хотiла, щоби я прочитала? Чому не забрала iз собою, як вчинила би решта лiкарiв?

Чим рiзнився цей бiлий шум вiд усiх попереднiх?

Що вони з’ясували?

Флуоресцентнi лампи над головою раптом здалися менi довжелезними, охопленими злим вогнем костомахами. Вони гудiли бiля самих вух, наче хмара мушви. Коли ж я перевернула блокнот, стало тiльки гiрше.

Це не моя iсторiя хвороби.

Там не було нiчого про моi поточнi травми чи iхню вiдсутнiсть.

Там не було моiх вiдповiдей на запитання лiкарки Бегбi.

Це була

Страница 15

записка, i в нiй iшлося про таке:

Новий комендант табору перевiряв, чи е невиявленi Ж, П, Ч. Твоя неадекватна реакцiя означае, що вони знають, що ти не З. Роби точно так, як я тобi скажу, iнакше завтра вони тебе вб’ють.

У мене трусилися руки. Щоби дочитати записку до кiнця, менi довелося покласти блокнот на колiна.

Я можу тебе вивезти. Перед сном випий двi таблетки, що пiд цiею запискою, але так, щоби ССПiвцi нiчого не помiтили. Якщо не вип’еш, тримай це в таемницi, але я не можу захистити тебе, поки ти тут. Знищ це.

І пiдпис: Друг, якщо забажаеш.



Ще раз перечитавши записку, я вирвала ii з-пiд затискача i запхала в рота. На смак вона була схожа на хлiб, що нам видавали на ланч.

Таблетки були в маленькому прозорому пакетику, прикрiпленому до моеi справжньоi медичноi карти. Лiкарка Бегбi лише коротко дописала як курка лапою: суб’ект 3285 вдарилася головою об землю i знепритомнiла. Суб’ект 3286 вцiлила iй лiктем по носi. Можливий струс мозку.

Менi так кортiло звести очi й зазирнути в чорне вiчко вiдеокамери, але я стрималась. Я запхнула таблетки в стандартний спортивний бюстгальтер, якi таборовi наглядачi видали нам, коли зрозумiли, що п’ятнадцять тисяч дiвчаток-пiдлiткiв не завжди залишатимуться пласкими дванадцятирiчними дiтьми. Я гадки не мала, що роблю. Справдi, не мала. А серце так стукотiло, що якоiсь митi я не змогла навiть вдихнути.

Чому лiкарка Бегбi зробила це для мене? Вона знала, що я не Зелена, але вона приховала це, написавши у звiтi неправду, чи, можливо, це просто фокус? Щоби побачити, як я сама себе викрию?

Я затулила обличчя долонями. Пакунок iз таблетками обпiкав менi шкiру.

…завтра вони тебе вб’ють.

Чому вони вичiкують? Чому би мене зараз не вивести бiля автобуса i не застрелити? Чи тут щось iнше? Що вони зробили з усiма тими Жовтими, Помаранчевими i Червоними? Вбили iх, тому що тi видавалися надто небезпечними?

Я надто небезпечна.

Але я не знала, як використовувати моi здiбностi. Я була не така, як iншi Помаранчевi, котрi могли подумки наказувати чи навiювати будь-якi думки навколишнiм. Я володiла лише стихiйною силою, яку не вмiла контролювати, – безмiр болю i жодноi користi.

Наскiльки я зрозумiла, менi варто лише торкнутися людини, щоби моi здiбностi проявилися, а тодi… це радше скидалося на читання чужих думок, а не на керування ними. Я нiколи нiкому не навiювала думок, та й, власне, не мала нi можливостi, нi бажання це робити.

Кожне проникнення в чужий мозок, зумисне чи нi, залишало в моiй головi бедлам думок та образiв, слiв та болю. Вiдтак потрiбнi були години, щоби прийти до тями.

Уявiть, як чиясь рука проникае крiзь вашi груди, крiзь кiстки, а вiдтак мiцно-премiцно хапае вас за хребетний стовп. А тепер уявiть, що вас починають трясти так несамовито, що свiт кружляе i втiкае з-пiд нiг. Уявiть також, що згодом ви не будете здатнi визначити, ота думка у вашiй головi належить вам чи це ви мимоволi «позичили» ii в чиiхось чужих розумах. Уявiть почуття провини за те, що ви вивiдали чиiсь найпотаемнiшi, найчорнiшi страхи чи таемницi; уявiть, що вам доведеться бачитися iз цими людьми наступного дня, удаючи, що ви не знаете, як iхнiй батько лупцював iх, що ви не бачили свiтло-рожевоi сукнi, у яку вони були вдягненi на п’ятий день народження, що ви не здогадуетеся про iхнi фантазii про якогось хлопчика чи дiвчинку, i що ви нiколи не бачили сусiдських домашнiх улюбленцiв, яких вони повбивали задля розваги.

А потiм уявiть отой душевний бiль, що з’являеться завжди опiсля, змiтаючи все на своему шляху, i тривае вiд кiлькох годин до кiлькох днiв. Ось на що це схоже. Ось чому я будь-якою цiною намагалась уникати стикань iз чужим мозком. Бо я вже колись познайомилася iз наслiдками. З усiма.

І зараз я достеменно знала, що трапиться, якщо вони мене знайдуть.

Я перевернула блокнот на колiнах саме вчасно. Той самий ССПiвець знову пiдiйшов до завiски i рвучко ii вiдсунув.

– Зараз ти повертаешся у свiй бокс, – наказав вiн. – Ходи за мною.

Мiй бокс? Я шукала на його обличчi якогось обману, але побачила тiльки звичну нудьгу. Я спромоглася лише кивнути. Все мое тiло трусилося вiд страху, немов пiд час землетрусу, й у мить, коли моi ноги торкнулися пiдлоги, все пережите вирвалося назовнi. Все вихлюпнулось – усi думки, страхи i картинки. Я вчепилася за бильце лiжка, щосили намагаючись не знепритомнiти.

У мене перед очима все ще витанцьовували чорнi плями, коли солдат гаркнув:

– Швидше! І навiть не думай, артистко, що ночуватимеш тут ще одну нiч.

Попри рiзкi слова, я помiтила, що на його обличчi промайнув страх. Страх iз переходом у лють – оце, мабуть, едине почуття кожного солдата в Термондi. Ми чули, що служба в армii вже була не добровiльною, що кожен у вiцi вiд двадцяти двох до сорока мусив служити, i то переважно у новому Псi-пiдроздiлi.

Я зцiпила зуби. Увесь свiт закрутився пiдi мною, намагаючись затягнути мене у своi темноти. У головi знову зринули слова ССПiвця.

Ще одну нiч? – мiркувала я. Скiльки ж я тут пролежала?

Хо

Страница 16

я все ще почувалася немов у туманi, все ж пiшла за солдатом по коридору. Ізолятор мав лише два невеличкi поверхи. Стеля нависала так низько, що навiть менi здавалось, що я ось-ось зачеплю головою пройми дверей, що iх ми проминали. На першому поверсi знаходилися лiкарнянi лiжка, а другий призначався для тих дiтей, котрi потребували того, що ми називали «тайм-аутом». Інодi туди вiдправляли заразних хворих, проте найчастiше на цей поверх потрапляли дiти, якi остаточно з’iхали з глузду, тим бiльше, що завдяки Термонду скалiченi мiзки калiчилися ще бiльше.

Я намагалася зосередитися на тому, як то опускаються, то здiймаються плечi ССПiвця пiд чорною унiформою, проте це виявилося надто складно, коли чимало завiсок було розсунуто, щоби будь-хто мiг зазирнути всередину. На бiльшiсть боксiв я не зважала взагалi або лише мигцем зиркала в той бiк, але передостаннiй бiля вхiдних дверей…

Моя хода мимоволi уповiльнилась, тим самим даючи моiм легеням час вдихнути розмариновi пахощi.

Я чула, як лiкарка Бегбi розмовляе зi ще однiею «Зеленою» дитиною. Я впiзнала цього хлопчика. Його кабiнка була просто навпроти моеi. Метью? Чи, може, Макс? Його обличчя теж було у кровi. Кров позапiкалась бiля носа й очей, обагрила щоки. Я вiдчула, нiби менi в живiт камiнь вцiлив. Цього Зеленого також викрили? Чи вона укладае з ним таку саму угоду, як i зi мною? Мабуть, я не едина, хто здогадався, як обманути систему вiдсортовування – на кого вплинути, кому збрехати.

І, можливо, ми були з ним однiеi кровi.

І, можливо, ми обое завтра вже будемо мертвими.



«Не вiдставай!» – гаркнув солдат. Вiн навiть не намагався приховати роздратування, коли я пленталась за ним услiд, але перейматися йому не було через що, бо я, будучи при тямi, у жодному разi не залишилася би в iзоляторi. Тим паче коли над головою зависла нова загроза. Я знала, що вони колись отут витворяли.

Я знала, що приховано пiд шарами бiлоi фарби.

Першi дiти, яких вони сюди привезли, зазнали гiркоi долi в якостi «лабораторних морських свинок» – iх брали на жахiтнi муки цiлим сонмом електросудомноi терапii i мозковоi м’ясорiзки. Історii про це переповiдали з уст в уста з якимось збоченським, майже святобливим трепетом. Ученi намагались знайти спосiб вибавити дiтей вiд цих здiбностей, «реабiлiтувати», але натомiсть просто позбавляли iх волi до життя. Тi, котрi «реабiлiтувалися», пiд час першоi хвилi почали працювати охоронцями. На превелике щастя, мене привезли пiд час другоi. Коли табiр розростався, кожна наступна хвиля чимраз бiльшала, i, вiдповiдно, табiр розширявся, аж поки – три роки тому – у таборi геть не стало мiсця. Пiсля того автобуси бiльше не приiздили.

Солдату досi здавалось, що я зволiкаю. Вiн штовхнув мене у дзеркальний коридор. Знак виходу свiтився над нами криваво-червоним. ССПiвець знову штовхнув мене, цього разу сильнiше, й усмiхнувся, коли я впала. Гнiв хвилею упав на мене, притлумлюючи бiль, i зупиняло мене лише те, що вiн може завиграшки завести мене в якийсь темний закуток i там прикiнчити.

Незабаром ми вже стояли надворi, вдихаючи свiже весняне повiтря. Набравши повнi легенi туманноi прохолоди, я спробувала стерпiти кривду. Думай. Аналiзуй. Якщо вiн самотою вивiв мене надвiр, щоби застрелити, я могла би завиграшки його здолати. Це не проблема. Проблема в тому, що в мене нема жодного шансу прослизнути крiзь електричну загорожу, а на додачу, дiдько би його вхопив, я поняття не мала, де знаходжуся.

Коли мене привезли в Термонд, тутешнi краевиди були радше впiзнаваною декорацiею, нiж болiсним нагадуванням. Захiдна Вiрджинiя та Вiрджинiя не настiльки рiзняться, хоча самi мешканцi цих штатiв переконуватимуть вас у протилежному. Такi самi дерева, таке саме небо, така сама гидотна погода – я або промокала до нитки, або ледь не вкривалася цвiллю вiд вологостi. Може, це i не Захiдна Вiрджинiя, хоча дiвчинка з мого боксу божилася, що дорогою бачила вивiску «ЛАСКАВО ПРОСИМО ДО ЗАХІДНОЇ ВІРДЖИНІЇ», так що ми обмiрковували i цю версiю.

ССПiвець уповiльнив крок, пiдлаштовуючись пiд мое шкандибання. Кiлька разiв вiн пробурмотiв щось про чортову траву, через яку вiн ледь не спiткнувся на очах у солдатiв, що чатували на Контроль-вежi.

Коли Вежа опинилася в полi нашого зору, менi здалося, що отi кайдани страху, що iх я весь цей час волокла за собою, значно поважчали. Власне, сама будiвля була доволi непримiтною, а назвали ii так через те, що вона стримiла, наче зламаний палець, посеред моря одноповерхових дерев’яних халуп, що розходились вiд неi колами. Електрична загорожа слугувала зовнiшнiм кордоном, що захищав свiт вiд нас, фрiкiв. Бокси Зелених утворювали два наступних кола. Іншi два кола – Синi. В iнших замешкували Червонi й Помаранчевi – замешкували до тих пiр, поки iх не забрали. Цi кола знаходилися найближче до Вежi, бо, на думку охорони, так було зручнiше за ними наглядати. Але пiсля того як один Червоний пiдiрвав власний бокс, iх переселили далi, щоб у випадку, якщо хтось iз по-справжньому небезпечних спробуе подолати загорожу, прик

Страница 17

итися Зеленими, наче буфером.

Скiльки було спроб втечi?

П’ять.

Скiльки було вдалих спроб?

Нуль.

Я не чула про жодного Синього чи Зеленого, який би спробував утiкати. Щоправда, траплялося, що якiсь нечисельнi групки з-помiж Червоних, Помаранчевих чи Жовтих, дiйшовши до останньоi стадii вiдчаю, зважувалися на зухвалi вчинки чи стрiмкi набiги. Але щойно iх ловили, нiхто вже не повертався.

Проте таке траплялося лише попервах, коли ми частiше спiлкувались iз рiзними кольорами, ще до того, як нас роздiлили. Порожнi бокси Червоних, Помаранчевих i Жовтих стали боксами Синiх, а новенькi з-помiж Зелених – найчисельнiша група – заповнили колишнi бокси Синiх. Табiр так стрiмко розростався, що наглядачi почали планувати наш розклад, сортуючи нас за кольором i статтю. Їдальню ми також вiдвiдували за тим самим принципом, i навiть попри це знайти собi мiсце за столом було доволi важко. За декiлька рокiв я жодного разу не бачила поряд iз собою хлопчика-однолiтка.

Я вдихнула глибоко тiльки тодi, коли Вежа опинилась далеко позаду нас, i в мене не зосталося навiть тiнi сумнiву, куди ми прямуемо.

– Дякую, – подумки промовила я бозна-кому. Полегшення опукою застрягло в моему горлi.

За кiлька хвилин ми дiстались до боксу 27. ССПiвець пiдвiв мене до дверей i мовчки показав на зливальницю з краном лiворуч вiд дверей. Я, кивнувши, почала змивати холодною водою кров з обличчя. ССПiвець чекав мовчки, але нетерпляче. За кiлька секунд вiн схопив мене за сорочку на спинi i смикнув угору. Другою рукою вiн провiв своею карткою доступу по електронному замку.

Ешлi, одна з найстарших дiвчат у нашому боксi, розчинила дверi навстiж. Схопивши мене за руку, вона кивнула ССПiвцю. Мабуть, йому цього було достатньо. Не промовивши нi слова, вiн пiшов собi.

– Ісусе Христе! – прошипiла вона, затягуючи мене всередину. – Хiба вони не могли залишити тебе ще на нiч? Та яке там, iм доконче треба було позбутися тебе ранiше! Це що, кров?

Я замахала руками, проте Ешлi викрутилась i вiдкинула мое довге, темне волосся назад. Спочатку я не збагнула, чому вона так на мене дивиться – очi ii розширилися i трохи почервонiли. Вона прикусила губу.

– Я справдi… гадала, що ти… – Ми досi стояли бiля дверей, але я вiдчула холод, що прокрався у бокс. Вiн огорнув мою шкiру, наче холодний шовк.

Ешлi жила в таборi занадто довго, щоби справдi зламатись, але я здивувалась, побачивши ii настiльки змученою i розгубленою, що вперше не могла пiдiбрати слiв. Вона та ще кiлька дiвчат були визнаними лiдерами нашоi невеселоi та рiзномастоi компанii, визнаними загалом за те, що вони перейшли певний фiзичний рубiж ранiше за нас, а тому були спроможнi пояснити, що з нами вiдбуваеться, не смiючись нам в обличчя.

Тож я, мляво всмiхнувшись, лише знизала плечима, раптом знову розгубивши слова. Ешлi це не переконало, принаймнi моеi руки вона не вiдпустила. У боксi було темно i волого, звичний запах плiсняви чiплявся до кожноi поверхнi, але все ж цей запах був приемнiшим вiд нудотноi щоденноi чистоти i стерильностi iзолятора.

– Дозволь менi… – Ешлi глибоко вдихнула. – Скажеш менi, якщо щось трапиться?

І що тобi з того? – кортiло менi запитати, але натомiсть я пiшла в дальнiй лiвий куток нашого людного боксу. Мою зигзагоподiбну ходу навколо рядiв двоярусних лiжок супроводжували пильнi погляди i перешепти. Мiцно притиснутi до грудей таблетки обпiкали, неначе вогонь.

– …вона пропала, – почулося звiдкись.

Ванесса, лiжко котроi справа сусiдило iз моiм, тишком-нишком перебралась до Сем. Коли я з’явилася перед ними, вони замовкли на пiвсловi i втупилися на мене. Очi вибалушенi, роти роззявленi.

Згадуючи те, як вони там удвох сидiли, менi досi робиться гидко, навiть через роки. Скiльки днiв та ночей я просидiла на тому лiжку, перемовляючись iз Сем, уперто нехтуючи спробами Ванесси втягнути нас у якусь дурнувату, безглузду розмову?

Мiсце найкращоi подружки Сем зоставалося вакантним менше двох дiб, поки туди не заповзла Ванесса, вiдтак не минало i дня, щоби вона менi про це не нагадала.

– Що… – Сем перехилилась через край лiжка. Вона не виглядала нi чванливою, нi неприязною, як завжди. Вона була….стривожена? Зацiкавлена? – Що з тобою трапилось?

Я похитала головою, хоча мене аж розпирало вiд усього, що хотiлося висловити.

Ванесса рiзко розреготалась.

– Класно, справдi класно. І ти ще дивуешся, чому вона бiльше не хоче з тобою дружити?

– Я не.. – пробурмотiла Сем. – І фiг iз ним!

Інколи менi було цiкаво, чи хоч якась часточка Сем пригадуе не тiльки мене, але й те, якою людиною вона була перед тим, як я ii переробила. Дивовижно, як менi вдалося стерти в ii особистостi все найкраще – чи принаймнi все, що я в нiй любила. Один дотик – i Сем уже не стало.

Декотрi дiвчата цiкавились, що за чорна кiшка пробiгла мiж нами. Бiльшiсть, гадаю, вирiшила, що Сем вчинила жорстоко, сказавши, що начебто ми нiколи не були подругами i вже нiколи ними не будемо. Я на все те тiльки знизувала плечима, хоча лише завдяки Сем ще можна було якось тер

Страница 18

iти оте термондське iснування. А без неi його просто не було.

Узагалi не було.

Я намацала пакетик iз таблетками.

Наш бокс був коричневим: коричневе на коричневому. Єдине, що колись iще бiлiло, – то простирадла, проте iз часом вони набули гидотно жовтого вiдтiнку. Нi тобi полиць iз книгами, нi плакатiв, анi фоток. Тiльки ми.

Я заповзла на свое лiжко внизу i занурилась обличчям у прану-перепрану постiль. Вдихнула знайомий запах вiдбiлювача, поту i чогось напрочуд повсякденного – до розмов наверху я намагалася не прислухатися.

Гадаю, якась частина мене вiдчайдушно намагалася з’ясувати, чи спроможна я залагодити те, що накоiла зi своею подругою. Але зробленого не повернеш. Усе скiнчилося, колишньоi Сем бiльше нема, а е лише винуватиця цього – я. Найлiпше, що я для неi можу зробити, – зникнути; навiть якщо лiкарка Бегбi не жартуе й вони справдi хочуть позбавитись мене, вони не запримiтять мiж нами зв’язку. Не допитуватимуть i не каратимуть Сем, гадаючи, що вона допомагала менi переховуватись, а якби ми досi товаришували, то вони саме так би i вчинили. Нас у Термондi налiчувалося понад три тисячi, а я була останньою Помаранчевою, можливо, у цiлiм свiтi. Чи передостанньою, якщо хлопчик з iзолятора такий, як i я. Вони дiзнаються правду – то лише питання часу.

Я була небезпечна, i я знала, як вони чинять iз небезпечними.

Життя в таборi спливало буденно, як завжди: вечеря в iдальнi, вiдтак вмивання, а насамкiнець – сон. Свiтло за вiкном потьмянiло, i щоразу густiшi сутiнки видавались репетицiею близькоi ночi.

– Гаразд, кицi, – почувся голос Ешлi. – За десять хвилин вимкнуть свiтло. Чия черга?

– Моя. Можна продовжувати з того мiсця, де ми зупинилися? – Рейчел лежала в протилежному кiнцi боксу, але ii скрипливий голос i глухий би почув.

Я навiть уявила, як Ешлi заводить очi пiд лоба.

– Так, Рейчел. Хiба ми колись iнакше робили?

– Гаразд… отже… отже, принцеса? Вона досi сидiла у Вежi й сумувала.

– Дитинко, – встряла Ешлi, – ти або додай перцю, або я пропускаю твою нудну дупу i надаю слово iншiй.

– Добре, – пискнула Рейчел. Я перекотилась набiк, намагалась розгледiти ii крiзь ряди лiжок. – Принцесi було страшенно, страшенно боляче…

– О Боже! – І це був единий коментар Ешлi. – Наступна?

Мейсi щосили намагалася пiдхопити обiрвану нить розповiдi.

– Поки принцеса сидiла замкнена у Вежi, всi ii думки вертiлися довкола принца.

Я не дослухала, чим скiнчилась казка, бо моi повiки настiльки поважчали, що не заплющити очей було просто несила.

Якщо я колись i сумуватиму за чимось, пов’язаним iз Термондом, то ось воно, – мiркувала я, поринаючи в сон, – це саме те. Спокiйнi миттевостi, коли можна було побалакати про заборонене.

Нам доводилося самим себе розважати, адже особистих iсторiй ми не мали – нi мрiй, нi майбутнього, – окрiм тих, якi вигадували самотужки.

Я проковтнула обидвi таблетки за раз, ще довго вiдчуваючи в ротi присмак курячого бульйону. Свiтло вимкнули три години тому, а Сем хропiла вже двi. Я розкрила пакетик i висипала маленькi пiгулочки на долоню. Прозорий пакетик знов заховано у бюстгальтерi, а перша таблеточка – у ротi. Вона була тепла, адже так довго грiлась вiд мого тiла, проте проковтнути ii виявилося нелегко. Я вкинула другу, а тодi ковтнула, вiд чого мене кинуло у дрiж.

А потiм – чекання.




5


Я не пам’ятаю, як заснула, а тiльки, як прокинулась. Певна рiч, що прокинулась – мене трясло так, що я скотилася з лiжка i вдарилась обличчям об сусiдню «двояруску».

Вiд удару i двигтiння ii лiжка Ванесса, мабуть, ледь зi шкiри не вискочила, бо я почула, як вона вигукнула:

– Якого дiдька? Рубi, це ти?

Пiдвестися я не могла. Я вiдчула ii руки на своему обличчi й зауважила, що тепер вона вже не шепоче, а викрикуе мое iм’я.

– Боже мiй! – скрикнув хтось. Здаеться, то був голос Сем, але я не могла очей розплющити.

– …тривожну кнопку! – Я вiдчула на ногах вагу Ешлi; я знала, що то вона, навiть коли приходила до тями чи непритомнiла, а пiд повiки наче хтось жару насипав. Хтось щось засунув менi в рот – гумове й тверде. Я вiдчувала смак кровi, але не могла збагнути, чи то з язика, чи з губ, чи…

Пара рук пiдняла мене з пiдлоги i кудись поклала. Я досi не могла розплющити очей, у грудях усе палало. Мене продовжувало трясти, вiдчуття було таке, наче я западаюся в себе саму.

А потiм запахло розмарином. Вiдчуття м’яких, прохолодних рук, що тиснуть менi на груди, а потiм – нiчогiсiнько.

Життя повернулось до мене у виглядi рiзкого ляпаса по обличчю.

– Рубi, – сказав хтось, – повертайся. Я знаю, що ти мене чуеш. Мусиш прокинутись.

Я повiльно розплющила очi, намагаючись не мружитись, коли у них ринуло свiтло. Неподалiк зi скрипом розчинились i зачинились дверi.

– Це вона? – запитав голос. – Ти приспиш ii?

– Нi, не ii, – знову озвався перший голос. Знайомий. Такий же приемний, як i ранiше, лише зараз трохи зарiзкий. Лiкарка Бегбi обхопила мене попiд руки, допомагаючи пiдвестися. – Вона сильна. Вона витримае.

Чимось страшен

Страница 19

о засмердiло. Кислотою i гниллю водночас. Я розплющила очi.

Навпроти стояла навколiшки лiкарка Бегбi й чимось водила перед моiм носом.

– Що?

Інший голос належав молодiй жiнцi. Темно-каштанове волосся, блiда шкiра – оце й усе, що було в нiй прикметного. Не здогадуючись, що я на неi дивлюсь, вона зняла халат i кинула його лiкарцi Бегбi.

Я гадки не мала, де ми. Кiмнатка була тiсною, захаращеною полицями з посудинами та коробками, але жодних iнших запахiв я не вловила, окрiм того, який використала лiкарка Бегбi, щоби мене розбудити.

– Вдягни, – мовила лiкарка Бегбi, допомагаючи менi звестися на ноги, байдуже, здатнi вони стояти чи нi. – Давай, Рубi, треба поспiшати.

Мое тiло було наче налите свинцем, кожен суглобик потрiскував. Але я вчинила так, як менi сказали: вдягнула на одяг халат. Поки я вдягалась, друга жiнка заклала моi руки за спину, вичiкуючи, поки лiкарка Бегбi замотае iх цупкою клейкою стрiчкою кольору срiбла. Коли це було зроблено, лiкарка взялася за моi ноги.

– Збiр у Гарвi. Переконайся, що це маршрут 215.

– Знаю, знаю, – вiдповiла лiкарка Бегбi, вiдкусуючи iнший шмат стрiчки i заклеюючи ним рота iншiй жiнцi. – Щасти.

– Що ви робите? – запитала я. У горлi дерло, i поки я це промовила, здавалось, що шкiра навколо рота ось-ось розтрiскаеться. Лiкарка абияк зiбрала мое волосся у незугарний жмут i зав’язала гумкою. Інша жiнка спостерiгала, як ii власний бейджик повiсили менi на шию, а на обличчя вдягли хiрургiчну маску.

– Я поясню все, коли опинимось на волi. Ми мусимо спiшити. За двадцять хвилин обхiд, – пояснила вона. – Тобi не можна розмовляти. Пiдiгруй.

Я кивнула, дозволивши випхати мене з темноi кiмнати в понурий коридор iзолятора. І знову моi ноги мене пiдводили, але лiкарка була тут як тут. Закинувши мою руку собi на плече, вона утримувала на собi бiльшiсть моеi ваги.

– Ми рушаемо, – пробурмотiла вона, – повернiть у камери нормальне живлення.

Я глянула на неi, але вона розмовляла не зi мною. Вона шепотiла у свою золоту шпильку у виглядi лебедя.

– Анiчичирк, – нагадала вона менi, коли ми повернули в черговий довгий коридор. Ми йшли так стрiмко, що в оглядових боксах, коли ми iх проминали, шелестiли бiлi завiски. Офiцери, що трапились нам по дорозi, здалися менi розмитими чорними плямами.

– Перепрошую, перепрошую! – Лiкарка Бегбi кивнула на мене. – Менi треба вiдвести цю додому.

Я не зводила очей з рiвних рядкiв плиток пiд ногами. У головi досi так паморочилось, що я не усвiдомлювала, що ми йдемо на вулицю, аж поки до моiх вух не донеслося пищання ii електронного пропуску в замку i я не вiдчула на головi перших дощових краплин.

Цей величезний, схожий на стадiон табiр освiтлювався цiлу нiч; вогнi велетенських прожекторiв протинали все вздовж i впоперек, але менi вони навiювали iншi спогади – вечiрнi футбольнi матчi, запах свiжоскошеноi трави та спину мого тата, вдягнутого у червоний спартанський светр, коли вiн, набравши повнi груди повiтря, обзивае свою стару унiверситетську команду за погану гру.

Незважаючи на частi спотикання, дорога вiд заднiх дверей iзолятора до кам’янистого мiсця паркування була недовгою. Я, власне, не могла збагнути, чи, бува, у мене не галюцинацii, тим паче перед очима все пливло, але хрускiт гравiю пiд ногами та вигук «Все гаразд там?» був реальним, i не розчути його було неможливо.

Я радше вiдчула, нiж побачила, як напружилася лiкарка Бегбi. Опираючись на ii плече, я намагалась не зупинятись, але моi ноги вiдмовлялись iти.

Коли я знов отямилась, то зауважила, що сиджу, втупившись на стандартнi солдатськi черевики. Надi мною стояв, нахилившись, ССПiвець. Лiкарка Бегбi щось йому сплiтала, i то таким самим спокiйним голосом, як тодi, коли я почула ii вперше.

– …така хвора, що я запропонувала вiдвезти ii додому. Я мусила надiти на неi маску, щоби вона не заразила нiкого.

Вiдтак заговорив ССПiвець.

– Менi вже в печiнках сидять отi заразнi байстрюки.

– Допоможеш менi довести ii до джипа? – запитала лiкарка Бегбi.

– Якщо вона хвора…

– Це займе хвилину, – обiрвала його лiкарка. – І обiцяю, що якщо завтра ти хоч би чхнеш, я особисто поставлю тебе на ноги.

Цей голос я упiзнала – такий ласкавий, немов дзеленчання дзвiночкiв. Солдат усмiхнувся, але я вiдчула, що вiн мене таки пiднiмае. Я намагалась не спиратись на нього i, зцiпивши зуби, йти самостiйно, але понад моi сили було навiть втримати голову, що хилилася то туди, то сюди.

– На передне сидiння? – запитав вiн.

Лiкар Бегбi саме збиралась вiдповiсти, коли в ССПiвця зашипiла рацiя.

– Контрольний пункт бачить вас у кадрi. Потрiбна допомога?

Перш нiж вiдповiсти, вiн почекав, поки лiкарка Бегбi вiдчинить переднi пасажирськi дверi, щоби всадовити мене.

– Усе нормально. Лiкарка… – Взявши бейджик у руку, вiн стягнув його з моiх грудей. – Лiкарка Роджерс пiдхопила отой вiрус, що шириться навколо. Лiкарка…

– Бегбi, – швидко пролунала вiдповiдь. Опустившись на водiйське сидiння, вона рвучко зачинила за собою дверi. Я дивилася, як вона вовтуз

Страница 20

ться, встромляючи ключi у запалення. Це вперше я помiтила, що в неi тремтять руки.

– Лiкарка Бегбi вiдвезе ii додому ночувати. Машина лiкарки Роджерс стоятиме на нiч на нашiй стоянцi. Прошу передати деннiй охоронi, коли заступлять на чергування.

– Прийнято. Скажiть, щоби рушали просто до брами, я повiдомлю патруль, щоби пропустили.

Хоч i з натужним пiдвиванням i скреготом, але джип таки завiвся. Крiзь вiтрове скло я бачила електричну загорожу та знайомий лiс, що стiною темнiв за нею. Лiкарка Бегбi перегнулась, щоб пристебнути мене.

– От дiдько, та вона в аутi, – солдат повернувся, нахилившись над вiконцем з боку лiкарки Бегбi.

– Ще б пак, я iй дала доволi-таки сильне заспокiйливе, – розсмiялася лiкарка Бегбi.

Я вiдчула, як у грудях все стиснулось.

– У такому разi до завтра…

– Проходитимеш мимо, не забудь зайти привiтатися, гаразд? – сказала лiкарка Бегбi. – У мене перерва близько третьоi.

Вона не дала йому можливостi вiдповiсти. З-пiд колiс бризнув гравiй, двiрники ожили. Пiднявши скло i махнувши йому на прощання рукою, лiкарка Бегбi ввiмкнула заднiй хiд i виiхала з паркувального мiсця. На панелi висвiтилися зеленi цифри: 2:45 ранку.

– Прикрий повнiстю обличчя, – пробубонiла вона, а тодi ввiмкнула радiо. Пiснi я не впiзнала, але впiзнала голос Девiда Гiлмора, а потiм пiдйоми та спади вiд синтезаторiв «Пiнк Флойд».

Вона прикрутила звук i, глибоко зiтхнувши, виiхала з парковки. Їi пальцi нервово вибивали ритм по керму.

– Ну ж бо, ну ж… – прошепотiла вона, знову поглянувши на годинник. Перед нами стояли двi автiвки, i обидвi вони повзли зi швидкiстю черепахи. Я гадала, що вона зi шкiри виповзе, поки остання машина виiде i загубиться в нiчнiй пiтьмi.

Лiкарка Бегбi занадто сильно натиснула на газ i джип смикнувся уперед. А через мить, коли вона рiзко загальмувала, ремiнь безпеки ледве не витиснув повiтря менi з грудей.

Вона опустила скло, але я була занадто втомленою, щоби злякатись. Затуливши долонею очi, я глибоко вдихнула. Хiрургiчна маска терлась об моi губи, немов наждачний папiр.

– Я забираю лiкарку Роджерс додому. Зараз покажу ii пропуск…

– Та пусте. У мене ви завтра за розкладом о третiй, правильно?

– Так. Дякую. Але, будь ласка, не забудьте вiдмiтити, що лiкарки Роджерс завтра не буде.

– Зрозумiло.

Я була надто втомлена, щоб контролювати новоявленi здiбностi мого мозку. Коли лiкарка Бегбi знову торкнулась мене, забираючи волосся з мого обличчя, перед моiми очима вималювалася картина. Усмiхнений темноволосий чоловiк обiймае лiкарку Бегбi, i крутиться з нею, крутиться з нею, крутиться з нею, поки в моiх вухах не задзеленчав ii щасливий смiх.

Лiкарка приспустила вiкна, i в салон увiрвалося повiтря, принiсши запах дощу i водночас вiдносячи мене в царство сну.




6


Коли я розплющила очi, все ще було темно.

Система клiмат-контролю нагнiтала кондицiйоване повiтря, змушуючи хилитатися деревце iз жовтого картону, що висiло на дзеркалi заднього огляду. Його ванiльний аромат був таким нудотно-солодким i таким насиченим, що мiй порожнiй шлунок перевертався. Побiля вуха крутився Мiк Джагер, спiваючи про вiйну, мир i домашнiй прихисток – одним словом, брехав як шовком шив. Я спробувала якнайдалi вiдхилитися головою вiд того мiсця, звiдки долинала пiсня, проте тiльки вдарилась носом об скло i потягнула шию.

Випростовуючись, я майже зависла на ременi безпеки.

Ми вже не були в джипi.

Нiч прибрала колишню форму, ставши такою всеохопною i водночас глибокою, наче вдих на повнi груди. Зелене сяйво панелi кидало вiдсвiти на мiй халат i цього було достатньо, щоби мiй розум затопила реальнiсть того, що трапилося.

Розмитi дерева та кущi вишикувались уздовж безпросвiтно темноi дороги, на якiй хiба коли-не-коли тьмяно жовтiли фари iнших машин. Уперше за багато рокiв я мала змогу розгледiти зорi, якi через монструознi термондськi прожектори нiколи не виринали iз нiчноi безвiстi. Тi зорi були такi яскравi, такi iскрометнi, що просто не могли бути справжнiми. Не знаю, що мене бiльше приголомшило – безкрай дороги чи безмiр неба.

У кутиках моiх очей забринiли сльози.

– Не забудь дихати, Рубi, – почулося зблизька.

Я стягнула з обличчя хiрургiчну маску i роззирнулася. Бiляве волосся лiкарки Бегбi обрамляло ii обличчя i ледь торкалося плечей. За час, поки ми добирались з Термонда до… та байдуже, до чого, вона встигла зняти свiй халат i перевдягнутись у чорну футболку та джинси. Нiч заплямувала iй шкiру пiд очима, немов синцi. Я ранiше не помiчала, якi загостренi в неi нiс i пiдборiддя.

– Давненько в машинi не каталась, га? – розсмiялася вона, але мала рацiю. Мене бiльше турбувало те, як мчить уперед автiвка, нiж власне серцебиття.

– Лiкарко Бегбi?..

– Клич мене Кейт, – вiдповiла вона рiзкiше, нiж зазвичай. Не знаю, чи то вiдреагувала якось на таку рiзку змiну тону, але вона негайно додала: – Вибач, нiч була вкрай довгою, i менi б не завадила чашка кави.

Якщо вiрити годинниковi, то за вiкном була 4:30 ранку. Я проспала всього двi год

Страница 21

ни. Але почувалась бадьорiшою, нiж упродовж цiлого дня. Цiлого тижня. Всього життя.

Кейт зачекала, поки доспiвають пiсню «Роллiнг Стоунз», а потiм вимкнула радiо.

– Вони зараз тiльки старовину крутять. Спочатку я гадала, що то якийсь жарт чи полiтика Вашингтона, але, мабуть, у нашi часи – це все, що люди хочуть слухати. – Вона скоса глянула на мене. – І хтозна-чому.

– Лiкарко… Кейт, – мовила я. Тепер навiть мiй голос лунав бадьорiше. – Де ми? Що коiться?

Перш нiж вона вiдповiла, я почула, як на задньому сидiннi хтось кахикнув. Попри бiль у шиi та грудях я озирнулась. Там, скрутившись калачиком, лежала ще одна дитина – мабуть, мiй однолiток чи десь на рiк молодша. Це був хлопчик. Той iнший хлопчик. Макс… Метью чи як там його, отой з iзолятора, i виглядав вiн значно краще, нiж почувалась я, поки вiн спав.

– Ми щойно проiхали Гарвi, що у Захiднiй Вiрджинii, – мовила Кейт. – Там ми зустрiлися з друзями, якi допомогли нам змiнити машину й перенести Мартiна сюди iз санiтарноi вантажiвки, у якiй нам його довелося потай вивозити.

– Почекай…

– О, не переймайся, – скоромовкою промовила Кейт. – Ми подбали, щоби там були отвори для свiжого повiтря. Це тебе хвилювало?

– Тобi так просто дозволили його вивезти? – здивувалася я. – Навiть не перевiривши?

Вона глянула на мене, i я побачила гордiсть в ii очах.

– Лiкарi в Термондi вивозять на таких вантажiвках медичний непотрiб. Коли скоротили бюджет, наглядачi в таборi змусили лiкарiв вивозити медичне смiття самотужки. Ми iз Сарою цього тижня вiдповiдали за це.

– Сара? – перебила я. – Лiкарка Роджерс?

На якусь мить вона завагалася, потiм кивнула.

– Чому ти ii зв’язала… чому вона… чому ти нам допомагаеш?

– Чи ти колись чула про Дитячу Лiгу? – вiдповiла вона питанням на питання.

– То те, то се, уривки фраз, – мовила я. – І тiльки пошепки. Якщо вiрити чуткам, то це антиурядове об’еднання. Вони – так нам розповiдали молодшi дiти, котрi останнiми прибули в табiр, – намагались зруйнувати табiрну систему. Кажуть, що члени Лiги переховували дiтей, щоби тих не забирали. Я завжди вважала, що це казочка, вигадана нашим поколiнням. У таке важко повiрити.

– Ми… – сказала Кейт, зробивши пiсля цього промовисту паузу, – ми е органiзацiею, що присвятила себе допомозi дiтям, котрi постраждали вiд нових урядових законiв. Джон Елбен – чула про такого? Колись вiн був радником iз розвiдки в Грея.

– Вiн заснував Дитячу Лiгу?

Вона кивнула.

– Коли померла його донька, вiн усвiдомив, що трапиться з дiтьми, котрi вижили, вiдтак покинув Вашингтон i спробував дати розголос тим неподобствам, що витворяли з дiтьми в таборах, прикриваючись словом «тестування». Але на той час усе вже зайшло настiльки далеко, що нi «Нью-Йорк Таймс», нi «Пост», нi будь-яке iнше видання не зважилося би розповiсти правду, позаяк усiх iх Грей узяв в шори, мотивуючи це «питанням нацiональноi безпеки», а маленькi видання з фiнансових причин взагалi змушенi були закритися.

– Отже… – Я намагалася осмислити все сказане, дивуючись, чи це, бува, менi не почулося. – Вiн створив Дитячу Лiгу… щоби нам допомагати?

Обличчя Кейт осяяла усмiшка.

– Абсолютно правильно.

То чому ти тiльки менi допомогла?

Питання вигулькнуло, як чортополох – колючий i коренистий. Я витерла обличчя рукою, намагаючись позбавитись рокоту в головi, але на це не було ради. А потiм виникло дивне вiдчуття, нiби в грудях щось здiймаеться – так наче десь iз мого ества рветься вгору щось важке. Можливо, мiй крик.

– А що з рештою? – не впiзнала я власного голосу. – Що з iншими? Тобто iншими дiтьми?

Кейт зосереджено дивилася лише вперед на дорогу.

– Вони можуть почекати. У них ситуацiя не настiльки критична, як твоя. У слушний час, i я в цьому впевнена, ми повернемося по них, але наразi я за них не хвилююся. Вони житимуть.

Раптом у ii тонi вловила щось бiльше, нiж просто слова. У тому, як зневажливо було промовлено оте «вони житимуть», я вже майже сподiвалася побачити, як вона вiдмахнеться рукою. Не турбуйся. Не зважай на те, як погано з ними поводяться чи як карають, не зважай, що вони тренуються в стрiльбi iм у спини. Боже, менi блювати хотiлось!

Я всiх iх покинула, всiх. Я Сем покинула, хоча й обiцяла, що ми вийдемо разом. Пiсля всього того, що вона зробила, щоби мене захистити, я просто залишила ii там…

– О, нi, Рубi! Пробач. Я навiть не замислювалася, як цi слова ти можеш сприйняти. – Вона говорила, поглядаючи то на мене, то на дорогу. – Я мала на увазi… навiть не збагну, що саме. Я була там багато тижнiв, але досi й гадки не маю, як воно там жити. Я не мала поводитись так, знаючи, через що ти пройшла.

– Просто я там iх залишила… – мовила я, байдуже, що в мене тремтiв голос й довелось обхопити руками лiктi, щоб не вчепитися в неi. – Чому ти тiльки мене забрала? Чому iнших не врятувала? Чому?

– Я вже казала тобi, – тихо промовила вона. – Я мала врятувати тебе. Інакше вони б убили тебе. Решта – у безпецi.

– Вони завжди у небезпецi, – заперечила я, замислившись, чи вона хоч ра

Страница 22

ступала ногою за межi iзолятора.

Як вона могла не помiтити? Як вона могла не почути, не вiдчути, не вдихнути? Повiтря у Термондi було наскiльки пройняте страхом, що його можна було смакувати, як блювотиння у горлi.

У тому мiсцi я вже через добу знала, що там навiть повiтря пройняте ненавистю та жахом, якi по колу живлять одне одного. ССПiвцi нас ненавидiли, тому змушували нас iх боятися. А ми, боячись, ненавидiли iх ще бiльше. Панувало мовчазне усвiдомлення, що ми у Термондi з вини однi одних. Без солдатiв не було би табору, але якби не було Псi-виродкiв, то й солдати були б не потрiбнi.

То хто ж винний? Усi? Нiхто? Чи ми?

– Тобi слiд було мене залишити, а забрати когось iншого, когось кращого, бо ж iх через це покарають; я знаю, що вони скривдять iх, i це я винна, що пiшла, що залишила iх там.

Я знала, що плету нiсенiтницi, але не могла узгодити думки з язиком. Те вiдчуття серцепоглинаючоi провини, смутку, що охопив мене всю i вiд якого тепер нiколи не вибавитись, – як комусь про це розповiсти? Як дiбрати для цього потрiбнi слова?

Кейт розкрила було рот, але попервах так i не спромоглася сказати хоч слово. Мiцно обхопивши кермо, вона з’iхала на узбiччя. Прибравши ногу з педалi газу, вона дозволила автiвцi ще трохи проiхати, аж поки та не зупинилася сама. Пiсля цього я потягнулася рукою до дверноi ручки, вiдчуваючи, як мене пронизуе шпичаками безмежне горе.

– Що ти робиш? – запитала Кейт.

Вона ж зупинила автiвку, бо хотiла, щоб я вийшла, хiба нi? Я б так само вчинила, якби ми помiнялися з нею мiсцями. Чи я щось не так зрозумiла?

Я ухилилася вiд ii руки, коли вона потяглася в мiй бiк, але замiсть вiдчинити дверi, вона, хлипаючи, закрила iх, пiсля чого повiльно провела долонею менi по плечi. Я зiгнулась, втискаючись у спинку крiсла якомога дужче, силкуючись уникнути ii дотику. Менi ще нiколи не було так зле: у головi гудiло, а це означало, що я зараз перебуваю на небезпечнiй межi втрати контролю. Якщо iй спаде на думку мене обiйняти, чи погладити по руцi, чи щось подiбне, як ото вчинила б моя мама, то вже з моеi реакцii вона зрозумiе, що цього в жодному разi не слiд робити.

– Послухай мене дуже уважно, – сказала вона, при цьому жодним чином не хвилюючись, що будь-якоi митi може нагодитися машина чи ССПiвець з дорожного патруля. Вона дочекалась, поки я погляну iй просто у вiчi. – Найголовнiше – це те, що ти навчилась виживати. Не дозволяй нiкому змушувати тебе почуватися в чомусь винною чи вважати, що ти заслуговуеш бути в тому таборi. Ти – важлива, i ти потрiбна. Ти важлива для мене, для Лiги, для майбуття. – Вона затнулась. – Я нiколи не кричатиму на тебе, не скривджу, не дам тобi голодувати. Я захищатиму тебе решту свого життя. Я нiколи до кiнця не збагну, через що ти пройшла, але я завжди вислухаю, якщо ти захочеш про щось розповiсти. Зрозумiла?

Хоча до мого горла пiдступив клубок, зате десь у грудях зробилося невимовно тепло. Я хотiла щось вiдповiсти, подякувати, попросити повторити знову, щоби переконатись, що менi не почулось, що я все збагнула правильно, але не зробила цього.

– Я не зможу удавати, наче цього нiколи не було, – сказала я iй, досi вiдчуваючи шкiрою вiбрування електричноi загорожi.

– Ти i не повинна. Нiколи не повинна забувати. Але виживання до певноi мiри полягае у здатностi рухатися далi. Є одне слово… – повернувшись i пильно вдивляючись на своi пальцi на кермi, промовила вона. – У англiйськiй мовi нiчого подiбного не iснуе. Це португальське слово. Saudade. Знаеш таке?

Я похитала головою, бо навiть у рiднiй мовi половини слiв не знала.

– Це радше… чiткого визначення не iснуе. Це радше вираження почуттiв – страшного суму. Це те вiдчуття, коли усвiдомлюеш, що те, що ти втратила, втрачено навiки i ти вже нiколи його не повернеш. – Кейт глибоко вдихнула. – Менi це слово часто спадало на думку в Термондi. Бо життя, яке у тебе було ранiше – яке у всiх нас було колись, – нiколи вже до нас не повернеться. Але знаеш, кожен кiнець мае свiй початок. Дiйсно, ти не можеш повернути втрачене, але ти можеш залишити його у своему минулому. Почати iз чистого аркуша.

Я й справдi розумiла, до чого вона веде, усвiдомлюючи, що цi слова линуть iз тих мiсцин, де по-справжньому добре i затишно, але коли тебе стiльки часу колошматило в страшнiй круговертi, сама думка про такий подiл свого життя була нестерпною.

– Ось, – мовила вона, опускаючи руку за комiр своеi сорочки, а тодi витягнула довгий срiбний ланцюжок iз округлим, трохи бiльшим за пучку великого пальця дармовисиком. Коли я простягнула руку, вона опустила ланцюжок менi на долоню. Вiд тепла ii тiла вiн досi був теплим, але я здивувалась, зрозумiвши, що дармовисик – пластиковий.

– Ми називаемо його тривожною кнопкою, – пояснила вона, – якщо тиснутимеш його секунд iз двадцять, вiн активуеться, i тодi будь-який агент, котрий перебувае поблизу, тобi вiдповiсть. Не думаю, що тобi колись доведеться ним скористатися, але я хочу, щоби ти мала його. Якщо колись злякаешся або якщо нас розлучать, ти натиснеш йог

Страница 23

.

– Вiн мене вiдстежуватиме? – Чомусь вiд цiеi думки менi стало трохи незатишно, але я все одно вдягнула ланцюжок.

– Хiба що ти активуеш його, – пообiцяла Кейт. – Ми зробили iх саме такими, щоби ССПiвцi випадково не вистежили подаваний ними сигнал. Я обiцяю, Рубi, що тут тебе нiхто не контролюе.

Узявши дармовисик, я тримала його великим та вказiвним пальцями. Усвiдомивши, якi в мене бруднi руки i скiльки бруду позабивалося пiд нiгтi, я скинула його. Я i гарнi речi поки що не надто гармонiюемо.

– Можна я ще дещо спитаю? – Я почекала, поки вона нарештi знову виiде на дорогу, але навiть тодi менi довелось докласти зусиль, щоб вичавити iз себе цi слова. – Якщо Дитячу Лiгу створили, щоби покiнчити з таборами, чому ти взагалi завдала собi клопоту витягати звiдти нас iз Мартiном? Чому ти просто не пiдiрвала Контроль-вежу, поки перебувала всерединi?

Кейт на мить затулила рот рукою.

– Мене не цiкавлять такi операцii, – мовила вона. – Мене цiкавить те, що справдi дае результат, – допомагати вам, дiти. Можна зруйнувати фабрику, а вони лише натомiсть збудують нову. Але якщо зруйнуеш життя – то по всьому. Людину вже нiколи не повернеш.

– А взагалi люди в курсi? – витиснула я з себе. – Чи люди знають, що вони взагалi нас не переробляють?

– Поняття не маю, – мовила Кейт. – Дехто все свое життя заперечуватиме iхне iснування, вiритиме у те, у що хочуть вiрити щодо таборiв. Мабуть, бiльшiсть людей здогадуеться, що тут щось не так, але вони занадто поринули у своi проблеми, аби допитуватися, що робить уряд у таборах. Гадаю, iм хочеться вiрити, що з вами добре поводяться. Вiдверто кажучи… вас вже й залишилася жменька.

Я знов випросталась.

– Що?

Цього разу Кейт не мала сил на мене глянути.

– Я не хотiла стати тiею, хто розповiсть тобi про це, але зараз все набагато гiрше, нiж було ранiше. За останнiми даними Лiги, два вiдсотки населення краiни вiком вiд десяти до сiмнадцяти перебувають у виправних таборах.

– А решта? – запитала я, вже знаючи вiдповiдь. – Дев’яносто вiсiм вiдсоткiв.

– Переважна бiльшiсть стала жертвами ГПІНу.

– Померли, – виправила я. – Всi дiти? Усюди?

– Нi, не всюди. Кiлька епiдемiй, як повiдомляли, спалахнули i в iнших краiнах, але тут, в Америцi… – Кейт глибоко вдихнула. – Не знаю, скiльки тобi зараз слiд розповiдати, бо не хочу перевантажувати тебе, але, як менi видаеться, Псi-сили чи ГПІН запускаються в пiдлiтковому вiцi…

– Скiльки? Хiба вони справдi так нiчого не винайшли за всi тi роки, поки я перебувала у Термондi? Скiльки ж нас лишилося?

– За урядовими даними, приблизно чверть мiльйона дiтей до вiсiмнадцяти рокiв, але за нашими оцiнками – це десята частина вiд цiеi чисельностi.

Менi до горла пiдступила нудота. Вiдстiбнувши ремiнь, я нагнулась уперед, схиливши голову мiж колiнами. Кутиком ока помiтивши, що Кейт опустила руку, так наче збиралась покласти ii менi на спину, я знову вивернулась. Ще довго единим звуком помiж нами був шерхiт гуми по старому асфальтi.

Я досить довго сидiла, заплющившись й нахилившись, тож Кейт захвилювалась.

– Тебе досi нудить? Нам довелось дати тобi велику дозу пенiцилiну, щоби запобiгти судомам. Повiр, якби ми мали змогу вчинити iнакше, ми б так i вчинили, але нам були потрiбнi якiсь серйознi симптоми, щоби солдати знову забрали тебе в iзолятор.

Мартiн сопiв на задньому сидiннi, поки його дихання не вирiвнялось у такт iз шерхотом гуми по старiй дорозi. У мене стиснулось у шлунку, коли я подумала про те, щоби спитати, скiльки саме кiлометрiв ми вiд’iхали вiд Термонда, наскiльки насправдi далеким вiд нас тепер е минуле.

– Знаю, – мовила я згодом. – Справдi, дякую.

Кейт нахилилась до мене i, перш нiж менi спало на думку ii спинити, лагiдно погладила мене по руцi – вiд плеча вниз. Я вiдчула, як десь глибоко в головi затрiпотiло щось тепле, я впiзнала це зiгрiваюче тремтiння. Перший гарячий спалах з ii думок стрiмко з’явився i зник, вiдбившись у моiх очах, немов на фотонегативi. Маленька дiвчинка з ясно-бiлявим волоссям у високому крiслi, рот розплився у беззубiй усмiшцi. Наступна сцена затрималася достатньо довго, аби я збагнула, що бачу пожежу. Всюди – вогонь: вiн здiймаеться по стiнах, вiн такий пекучий, неначе сонце. Це спогад? Я вся так тремтiла, що менi довелось зцiпити зуби, щоби не виблювати. У спогадах Кейт прослизнули срiблястi дверi, до яких прикрiплений аркуш паперу iз видрукованим чорним «456В». Блискавкою мигнула рука, що тяглась до дверноi ручки, – тоненькi худi пальчики Кейт, якi, торкнувшись розжареноi ручки, вмить сахнулися назад.

Рука стукнула по дереву, потiм нога. Образи колихалися, кучерявлячись на краях, коли дверi зникли за чорним димом, що просочувався крiзь трiщини i шви.

Тi ж таки чорнi дверi зачинились, i я вiдскочила назад, висмикнувши руку з-пiд неi.

Що за дiдько? – мiркувала я, поки стукiт серця вiдлунював аж у вухах. Я мiцно заплющила очi.

– Нудить досi? – спитала Кейт. – Менi так прикро. Коли змiнюватимемо автiвку, я обов’язково попрошу щось вiд шлунка.

Вона, як

Страница 24

i решта, нiчого не пiдозрювала.

– А знаеш, – мовила Кейт, помовчавши i вiдводячи очi вiд темноi дороги, що вела назустрiч свiтанку. – Ти хоробро вчинила, не побоявшись випити таблетки i довiритися менi. Я знала, що ти щось значно бiльше, нiж просто тиха дiвчинка, яку я зустрiла в iзоляторi.

Я не хоробра. Якби я була хороброю, то прийняла би те, що менi судилося, i байдуже, який би жах на мене чекав. Я би iла, працювала та спала з рештою Помаранчевих, чи принаймнi вийшла б iз тiнi Жовтих i Червоних.

Тi дiти так пишались своiми талантами. Вони хизувались тим, як лякали за кожним рогом наглядачiв, як кривдили солдат, пiдпалюючи бокси та пральнi, прориваючись до брами чи зводячи з розуму дорослих, прокручуючи у iхнiх же головах картини вбивства цiлих родин чи зради дружин.

Не помiтити iх було неможливо, як було неможливо вiдiйти чи вiдвернутись, коли вони проходили повз. Я ховалась, наче остання боягузка, у безликому, нескiнченному потоцi сiрих i зелених, нiколи не привертаючи уваги, навiть разу не подумавши, що я можу чи повинна втекти. Гадаю, вони лише прагнули знайти вихiд звiдти – i знайти його самотужки. Вони так яскраво палали й так несамовито боролися, щоби звiльнитись!

Але нiхто з них не дожив до шiстнадцяти.

Є тисяча способiв побачити, коли вам хтось бреше. Вам не треба зазирати в iхнi думки, щоби пiдгледiти найменшi прояви невпевненостi чи знiяковiння. Зазвичай усе, що вам потрiбно зробити, – це глянути, чи вони, розмовляючи з вами, не дивляться кудись убiк, чи не надто прикрашають деталями своi iсторii, чи не вiдповiдають на питання питанням. Мiй тато, коп, навчив цього мене i ще двадцять чотири дитини в третьому класi, коли розповiдав, як виявити Небезпечного Чужинця.

Але Кейт не вигадувала. Вона розповiла менi про свiт таке, у що годi було повiрити, аж допоки ми не увiмкнули радiо й не почули, як усе сказане пiдтвердив урочистий голос, що лунав iз динамiкiв:

– Так! – вигукнула вона, б’ючи долонею об кермо. – Нарештi!

«Як повiдомляють, Президент вiдмовився вiд запрошення британського Прем’ер-мiнiстра обговорити заходи, що могли би зарадити свiтовiй економiчнiй кризi та вдихнути життя у свiтовi фондовi бiржi, стан яких плачевний. Коли його попросили пояснити свое рiшення, вiн послався на роль Великоi Британii в економiчних санкцiях Євросоюзу проти США».

Кейт знову почала налаштовувати радiо. Голос диктора то затихав, то знову гучнiшав. Почувши першi статичнi перешкоди, я пiдскочила.

«…сорок п’ять жiнок було заарештовано в Остiнi, що в штатi Техас, коли тi намагались ухилитись вiд реестрацii дiтей. Жiнок триматимуть у виправному закладi до народження дiтей, вiдтак немовлят заберуть вiд матерiв та вiддадуть штатовi Техас. Генеральний прокурор прокоментував це так… – Інший голос, глибокий i хрипкий: – Вiдповiдно до нового Указу № 15, Президент Грей наказав заарештовувати всiх, хто мае стосунок до цiеi небезпечноi дiяльностi…»

– Грей? – мовила я, дивлячись на Кейт. – І вiн досi президент?

Його обрали, коли з’явились першi випадки хвороби, тож я нiчого про нього не пригадувала, окрiм того, що вiн чорноволосий i темноокий. І те я знала лише завдяки тому, що наглядачi розклеiли фото його сина, Кленсi, по всьому табору, як доказ нам усiм, що нас можна переробити. У головi промайнув раптовий та рiзкий спогад про мое останне перебування в iзоляторi, коли менi здавалось, що ця фотографiя за мною стежить.

Вона захитала головою, не приховуючи огиди.

– Вiн продовжив своi повноваження, поки ситуацiя з Псi, цитата: «не вирiшена так, щоби США убезпечились вiд телекiнетичних дiй, що спричиняють страх i насилля». Вiн навiть призупинив повноваження Конгресу.

– Як йому таке вдалося? – спитала я.

– Завдяки так званим повноваженням военного часу, – вiдповiла Кейт. – Рiк чи два по тому, як тебе забрали, дiтям Псi майже вдалося пiдiрвати Капiтолiй.

– Майже? Тобто?

Кейт знову пильно глянула на мене.

– Тобто вони зiрвали у повiтря тiльки Сенат. Контроль з боку президента мав тривати доти, поки з’явиться можливiсть проводити вибори у Конгрес, але коли ССПiвцi почали забирати без батькiвського дозволу дiтей зi шкiл, почалися повстання. Звiсно, економiка накрилася, а в краiнi стався дефолт. Ти здивуешся, наскiльки нiкчемним стае твiй голос, коли ти втрачаеш все.

– І йому просто нiхто не завадив?

Вiд цiеi думки у мене всерединi все наче перевернулося.

– Нi, йому нiхто цього не дозволяв. Рубi, навколо пануе безлад. Грей намагаеться посилити контроль, але люди з кожним днем чимраз бiльше порушують ту жменьку законiв, що ще лишились, щоби тiльки роздобути собi хоч щось на прожиття.

– Мого тата вбили пiд час повстання.

Кейт обернулась на задне сидiння так рвучко, що машина сiпнулася на зустрiчну смугу. Я знала, що Мартiн уже хвилин з десять як не спить: вiн став дихати неглибоко i бiльше не облизував так дивно губи й не посапував. Я просто не хотiла починати з ним розмову, щоби не переривати Кейт.

– Мешканцi нашого кварталу обiкрали його крамницю, бо були го

Страница 25

однi, а вiн навiть не мав змоги захищатися.

– Як почуваешся? – солодкавi слова Кейт були не менш нудотними, нiж ванiльний освiжувач повiтря, що гойдався перед нашими очима.

– Добре, мабуть.

Вiн всiвся зручнiше i намагався пригладити руками свое скуйовджене волосся. Попри запалi щоки, Мартiн був повнявим, i вiн так остаточно i не вирiс зi своеi на розмiр меншоi сорочки, як повиростали iншi дiти в боксi. Я сантиметрiв на два чи п’ять вища за нього, низенька, середньоi статури. Вiн молодший не бiльше як на рiк.

– Добре, – мовила Кейт. – Там на задньому сидiннi е вода, якщо тебе мучить спрага. Приблизно за годину ми знову зупинимось, щоб помiняти автiвку.

– Куди ми прямуемо?

– У Мерлiнгтон, у Захiднiй Вiрджинii, зустрiнемось з другом. Вiн дасть для вас обох змiнний одяг та iдентифiкацiйнi документи. Ми майже на мiсцi.

Я гадала, що Мартiн знову задрiмав, допоки вiн не спитав:

– А куди поiдемо потiм?

Знову ожило радiо, вихоплюючи уривки пiснi «Лед Зеппелiн», перш нiж вони остаточно загубилися в статичних шумах i тишi. Я вiдчувала, як Мартiн поглядом просвердлюе дiрки в моiй потилицi. Я намагалась не обертатись, тож дивилася тiльки уперед, хоча сьогоднi вперше вiд часу розподiлу поряд зi мною сидiв хлопчик, мiй ровесник. Проживши багато рокiв на протилежних сторонах головноi дороги в Термондi, я до такого не звикла, i тому це мене трохи нервувало. На його обличчi я не помiтила веснянок, хоча зауважила, наприклад, що брови в нього майже сходяться в одну лiнiю.

Та й що я мала йому сказати? Я так тiшуся, що зустрiла тебе? Ми останнi з наших? Одне було правдою, а iнше – крутилося десь поблизу неi.

– Ми долучимось до Лiги в iхнiй штаб-квартирi на Пiвднi. Коли доберемось, тобi вирiшувати, чи залишатимешся, – мовила вона. – Я знаю, що ти пройшла через пекло, тому зараз тобi не треба робити вибiр. Просто знай, що, залишившись зi мною, ти будеш у безпецi.

Вiдчуття свободи наростало в менi так стрiмко, що я змушена була стримувати його, щоби воно не вихлюпнулося назовнi разом iз моiм розхвильованим серцем. Потрiбно було ще остерiгатися. Існувала небезпека, що ССПiвцi гнатимуться за нами. Що мене повернуть у табiр чи вб’ють ранiше, нiж ми доберемось до Вiрджинii.

Мартiн спостерiгав за мною своiми чорними звуженими очима. Зiницi в нього нiби стиснулись, i я вiдчувала, як десь на потилицi мене щось наче лоскоче. Таке ж вiдчуття було, коли хтось прагнув вивiльнити моi здiбностi.

Що за дiдько? Моi пальцi вп’ялись у пiдлокiтники, але я не озирнулась, щоби глянути на нього. Лише раз глипнула у дзеркало заднього огляду i побачила, як вiн, вiдкинувшись на спинку сидiння, роздратовано схрестив руки на грудях. Болячка в кутику його губ запалилася i червонiла, немовби вiн ii щойно роздряпав.

– Я хочу поiхати туди, де можу робити те, чого не мiг у Термондi, – нарештi промовив Мартiн.

Менi не хотiлося знати, що вiн мав на увазi.

– Я набагато сильнiший, нiж ви гадаете, – вiв далi вiн. – Вам нiхто бiльше не знадобиться, коли ви побачите, що я вмiю.

Кейт всмiхнулась.

– Саме на це я й сподiваюся. Я знала, що ти зрозумiеш.

– А що ти, Рубi? – спитала вона, обертаючись до мене. – Чи ти хочеш зробити щось важливе?

Якщо я вiдмовлюся, чи вiдпустять вони мене? Якщо попрошуся поiхати у батькiвську хату в Салемi, то чи вiдвезуть вони мене без зайвих питань? Або до Вiрджинii-Бiч, якщо захочу бабусю побачити? Чи за межi краiни, якщо я забажаю саме цього?

Обое дивились на мене однаковiсiнькими очiкувальними поглядами. Якби я могла вiдчути те саме! Як би я хотiла, роблячи свiй вибiр, почуватися так само безпечно, як i вони, але я не знала точно, чого саме прагну. Знала тiльки, чого не хочу.

– Везiть хоч куди, – мовила я. – Хоч куди, тiльки не додому.

Мартiн полiз брудними руками до болячки бiля губи i дер ii доти, поки не потекла кров, яку вiн злизав язиком. При цьому вiн поглядав на мене, немов чекав, що я спитаю, яка вона на смак.

Я обернулась до Кейт, i питання згасло на моiх губах. Бо на мить, на однiсiньку мить, едине, про що я могла думати, – це про пожежу та дим, що здiймаються вiд рiзких обрисiв ii плечей, та ще про дверi, якi вона не могла вiдчинити.




7


Ми доiхали до окраiни Мерлiнгтона о сьомiй ранку, саме тодi, коли сонце вирiшило знову визирнути з-за густого хмаровиння. Воно забарвило найближчi дерева у нiжний фiолет, протявши стiну туману, що здiймалася над асфальтом. На той час ми вже проминули кiлька виiздiв з автобану, якi були перекритi смiттям, рейками чи покинутими автiвками – перекривала або Нацiональна гвардiя, щоб обложити бунтiвнi мiста та мiстечка, або ж самi мешканцi, аби втримати небажаних мародерiв та вiдвiдувачiв якомога далi вiд мiсцин, якi вже дуже постраждали. Проте на дорозi було спокiйно впродовж багатьох годин, а це означало, що рано чи пiзно щось мае трапитися.

І трапилось воно ранiше у виглядi червоноi фури. Я блискавично пригнулась на сидiннi, коли вона пролiтала повз нас, ревучи двигунами та скрегочучи колесами. Вона прямувала

Страница 26

зворотному напрямку, але я добре розгледiла на ii боцi золотавого лебедя.

– Вони повсюдно, – мовила Кейт, перестрiвши мiй погляд. – Мабуть, це рейс у Термонд.

То були першi ознаки життя, якi ми побачили за всю подорож, – найiмовiрнiше, тому, що ми iхали по Дорозi Мерцiв у Конечне Довбане Нiщо, – але й однiеi фури вистачило, щоби Кейт злякалась.

– Сiдай назад, – наказала вона, – i не пiдводься.

Я послухалась. Вiдстебнувши пасок, я скрутилась мiж переднiми сидiннями, просунувши через них ноги.

Мартiн дивився на мене осклiлими очима. Якоiсь митi я вiдчула, як його рука ковзнула по моiй, так наче вiн намагався менi допомогти. Я вiдсахнулась, опустившись униз мiж заднiм та пасажирським сидiннями. І хоча я ледь не приклеiлася спиною до дверей, а колiньми вперлась у груди, ми все одно сидiли надто близько. А коли вiн усмiхнувся, цього вистачило, аби в мене пiшов мороз поза шкiрою.

У Термондi були хлопцi. Власне, було чимало. Але будь-якi дii, якi передбачали змiшування статей, хай то спiльний обiд, спiвмешкання у боксi чи навiть випадкова зустрiч по дорозi в душову, були суворо забороненi. Солдати та наглядачi табору контролювали виконання цього правила так само суворо, як i те, що стосувалось – умисного чи випадкового – використання своiх здiбностей. Через що, певна рiч, вже сп’янiлi вiд гормонiв мiзки дiтей остаточно злiтали з котушок, перетворюючи декого з мого боксу на елiтну породу таемних сталкерiв.

Може, я не знала «правильного» способу взаемодii з протилежною статтю, але я цiлком певна, що i Мартiн теж цього не знав.

– Правда, прикольно? – спитав вiн.

Я гадала, що вiн жартуе, допоки не помiтила його надто уважний погляд. Знову почався свербiж, потiм – пощипування вiд черговоi спроби залiзти менi у голову, жах, що повзе уздовж хребта, так нiби хтось проводив по ньому крижаним пальцем. Притулившись до дверей, я не зводила очей з Кейт, але це не рятувало.

Ми геть рiзнi, – усвiдомила я. – Хоча нас запроторили в одне i те саме мiсце i жили ми в однаковому страху, але вiн… вiн такий…

Треба було змiнити тему, вiдвернувши його увагу вiд хай-там-що вiн збирався зробити. Кондицiонер працював, але про це годi було здогадатись.

– Гадаеш, у Термондi помiтили наше зникнення? – спитала я, порушуючи тишу.

Кейт вимкнула переднi фари.

– Гадаю, так. У солдатiв бракуе людей, щоб органiзувати повноцiнне полювання на нас, але я цiлком упевнена, що вони, додавши два i два, здогадались, хто ви.

– Що ти маеш на увазi? – спитала я. – Що ми – Помаранчевi? Ти ж наче казала, що вони вже знають. Тому ми мали так швидко тiкати.

– Вони майже здогадались, – пояснила Кейт. – Вони тестували частоти Помаранчевих та Червоних у Спокiй-контролi. Гадаю, вони самi не сподiвались, що все так швидко спрацюе, ось чому ми мали хутко звiдти забиратись.

– Частоти, – повторив Мартiн. – Тобто вони щось до них додавали?

– Саме так, – усмiхнулась йому Кейт у люстерко заднього огляду. – У Лiгу дiйшла чутка про iхнi новi методи визначення дiтей, яких хибно класифiкували, коли привезли до табору. Я упевнена, що дорослi не чують частот Спокiй-контролю.

Ми обидвое кивнули.

– Вченi працювали над створенням частот, якi здатнi чути й опрацьовувати лише деякi дiти з паранормальними здiбностями. Є довжини хвиль, якi здатнi чути всi, а е такi, якi чують тiльки Зеленi, чи Синi, чи – як у вашому випадку – лише Помаранчевi.

У цьому був сенс, але вiд того було не менш страшно.

– Знаеш, менi цiкаво, – повела Кейт, – як у вас це вийшло? Надто в тебе, Рубi. Ти потрапила в той табiр такою малою. Як ти змогла викрутитися пiд час сортування?

– Я… це якось само собою вийшло, – мовила я. – Я сказала чоловiковi, котрий мав перевiряти, що я – Зелена. І вiн повiрив.

– Слабачка, – встряв Мартiн, дивлячись просто на мене. – Мабуть, навiть сил своiх застосовувати не довелося.

– Менi не подобалось вважати це силою… бо це нiби означае, що iм треба радiти. А радiти тут, безперечно, нiчому.

– Я попросив декого помiнятися зi мною мiсцями пiд час сортування П та Ч. Не хотiв йти з ними, розумiеш? – Мартiн нахилився вперед. – Тому вiдвiв убiк одного новачка iз Зелених, приблизно мого однолiтка, i змусив його зробити так, щоб охоронець гадав, що вiн – то я. І так робив я iз кожним, хто запитував. Один за одним. Круто, га?

Вiд огиди у мене всерединi аж запекло. Вiн, цiлком зрозумiло, не жалкував про вчинене. Може, я й збрехала, хто я, але я не змушувала iнших дiтей iти проти власноi волi. Невже вмiння керувати здiбностями, як у Помаранчевих, призводить до такого? Перетворюе на якогось монстра, здатного на будь-якi вчинки, бо нiхто не може його спинити?

Чи свiдчить це про силу?

– Отже, ти змушуеш людей повiрити, що вони тi, ким не е? – запитала Кейт. – Я гадала, що Помаранчевi можуть тiльки наказувати будь-що iншим, що це такий собi гiпноз?

– Та нi, – мовив Мартiн. – Я вмiю набагато бiльше. Я змушую людей робити те, що менi треба, змушую iх вiдчувати те, що я хочу. Як ото з малим, з яким я помiнявся ролями

Страница 27

Я теж змусив його почуватись наляканим, щоби вiн боявся виходити з боксу, щоби вiн гадав, що прикидатися мною – то непогана думка. Той, хто мене допитував, здаеться, з моею допомогою збожеволiв. Так, я можу наказати людям чинити так чи iнакше, але коли хочу комусь нашкодити, то радше змушую його сердитися по-справжньому на людину, на яку я його цькую.

– Он як, – мовила Кейт. – І у тебе так, Рубi?

Нi, власне, зовсiм не так. Я глянула на моi руки, на яких пiд нiгтями досi був засохлий бруд. Я гадала, що якщо розповiм, на що саме я здатна, то приголомшу iх понад своi сподiвання.

– Я не навiюю людям думки, я просто бачу рiзнi речi.

Принаймнi наскiльки менi вiдомо.

– Ого… оце так… ого. Знаю, що повторююся, але ви обидва надзвичайнi. Тiльки й думаю про те, що ви могли би зробити, щоб допомогти нам. Неймовiрно!

Розвернувшись, я повернула голову так, щоби побачити дорогу. Я вiдчула, як за спиною Мартiн схопив кiлька пасем мого волосся i почав накручувати на палець. Я бачила вiдображення свого кругловидого обличчя у дзеркалi заднього огляду: великi очi, що здавались заспаними, густi, темнi брови, повнi губи – i огиду, що ковзнула по них.

Я не повинна була цього робити, але я ковтнула наживку. Мартiн ледве встиг вiдсахнутись, коли я, рiзко розвернувшись, збила його липку руку йому на колiна. Вiд чергового вдиху у мене перехопило горло. Не чiпай руками, – хотiлося крикнути менi, – чи ти гадаеш, що я не зможу попереламувати всi пальцi на цiй руцi. Але вiн тiльки смiявся з мене, облизуючи свою болячку i знову здiймаючи руку. Цього разу вiн, дражнячись, тiльки поворушив своiми пальцями в мiй бiк. Нахилившись уперед, я готова була схопити його за цей самий зап’ясток, щоби вгамувати пiдсвинка – спокiйно i непохитно.

Але такоi реакцii вiн i чекав. Усвiдомлення цього повiльно i важко сповнювало мое ество. Вiн прагнув, аби я показала йому своi можливостi, щоби я вдосконалювала iх, пiдживлюючи iх тiею ж збоченiстю, що й вiн.

Я знову вiд нього вiдвернулась, стиснувши кулаки, коли вiн переможно хихотiв.

Цiкаво, це моя злiсть чи вiн менi ii навiяв?

– Агов, усе гаразд там? – гукнула Кейт через плече. – Тримайтесь, ми майже приiхали.

Який би вигляд Мерлiнгтон не мав ранiше, тепер вiн, притиснутий сiрим хмаровинням i густою мрякою, виглядав значно гiрше. Дивно i страхiтно настiльки, що навiть Мартiн облишив забавки з моею головою.

Занедбанi торговельнi центри з розтрощеними вiтринами тривожили ще до того, як ми дiстались до першого кварталу з маленьких коричневих, сiрих i бiлих будиночкiв. Проминули чимало покинутих уздовж вулиць i на дорогах автiвок, на деяких на задньому вiкнi виднiвся жовтогарячий напис «ПРОДАМ», але всi вони були вкритi товстим шаром iз коричневого зотлiлого листя.

Навколо автiвок – купи манаття, ящики вiд меблiв, килимки, комп’ютери. Цiлi примiщення, напхом напханi електронним непотребом, що поволi iржавiв.

– Що тут трапилось? – спитала я.

– Важко пояснити, але пригадуеш, що я розповiдала тобi про економiку? Пiсля нападу у Вашингтонi уряд впав у прострацiю, тож одне спричинило iнше. Ми не могли сплачувати нацiональний борг, бракувало грошей на штати, не виплачували пiльги та грошовi допомоги, нiчим було платити держслужбовцям. Навiть такi маленькi мiстечка, як це, не врятувались. Коли банкрутували фiрми, люди позбувалися роботи, потiм вони втратили своi домiвки, оскiльки були неспроможнi за них платити. Все вкрай кепсько.

– Але куди подiлися люди?

– У наметових мiстечках, за межами великих мiст на подобу Рiчмонда чи Вашингтона, де i намагаються знайти роботу. Я знаю, що багато хто прагне податися на Захiд, сподiваючись, що там бiльше роботи та харчiв, але… ну, я припускаю, так буде безпечнiше. Тут блукають мародери та лiнчувальники, що вершать самосуд.

Я хоч i боялася, та все ж запитала:

– А як же полiцiя? Чому вони не зупиняють iх?

Кейт прикусила нижню губу.

– Я ж щойно казала, що держава не здатна платити зарплату, тому iх розпустили. Здебiльшого роботу полiцii зараз виконують волонтери чи Нацiональна гвардiя. Тому ти маеш бути поруч зi мною, збагнула?

Картина тiльки погiршилась, коли ми проминали початкову школу.

Блiдо-зелений спортзал – чи радше те, що вiд нього залишилось, – був зафарбований чорним та накренився до землi. На понiвеченому каркасi гнiздилися птахи, спостерiгаючи, як ми пролетiли повз знак «Стоп» i завернули за рiг.

Ми проминули те, що колись, мабуть, було кав’ярнею: правий бiк будiвлi зовсiм обвалився. За заплутаною жовтою полiцейською стрiчкою, що загороджувала розвалену будiвлю, а саме на ii протилежному боцi виднiвся намальований мурал, що зображав веселку, складену з облич та сонечок.

– Хтось пiдклав бомбу в кав’ярню, просто перед першими Зборами, – мовила Кейт. – Вибухнула в обiдню перерву.

– Уряд? – наполягав Мартiн, але Кейт лише знизала плечима. Знову повертаючи праворуч, вона увiмкнула сигнал повороту, хоча сигналiзувати про нього було нiкому.

Мiсто без людей.

Ми виiхали з кварталу, помчавши до н

Страница 28

величкого торговельного ряду, що виходив на дорогу. Вiкно вiд мого дихання запотiло. Перш нiж Кейт заiхала на автозаправку, ми проминули супермаркет «Старбакс» та «Макдональдс», а також манiкюрний салон.

Машину я побачила вiдразу – позашляховик бронзового кольору, такого я ще нiколи не бачила. Чоловiк, що зiперся на нього, не заливав бензин у бак. Бо звiдки тут було взятися бензину?! Всi заправки були розгромленi, пiстолети та шланги валялися на бетонi.

Кейт бiбiкнула, але чоловiк вже й так нас помiтив i помахав рукою. Як i Кейт, вiн виглядав молодо, був невисокоi статури, темно-коричневе волосся спадало йому на чоло. Коли ми наблизились, його усмiшка просто засяяла, я впiзнала у ньому чоловiка з думок Кейт. Той, котрого я бачила у слiпучих кольорах та сяйвi, коли ми покидали Термонд.

Щойно заглушивши двигун, вона розчинила дверцята автомобiля навстiж i поспiшила до нього. Я почула ii рiзкий смiх, коли вона так рвучко кинулася йому на шию, що з нього злетiли сонцезахиснi окуляри.

Пiтною долонею Мартiн торкнувся мiсця, де мою шкiру прикривав комiрець, а тодi ледь-ледь стиснув ii, i менi урвався терпець. Розчинивши дверi, я вийшла надвiр, i менi було байдуже, сердитиметься Кейт чи нi.

Повiтря було сирим вiд дощу, що завис тонкою поволокою, забарвлюючи дерева i траву у дивовижно зелений колiр. Та поволока огорнула моi щоки та волосся, принiсши жадане полегшення пiсля багатогодинного перебування поряд iз Мартiном-iмбецилом, котрий, здавалося, був одвiчно вкритий чимось липким.

– …Вони знайшли Нору десь за пiвгодини по тому, як ти поiхала, – мовив чоловiк, пiдходячи до нас. – Вони послали за тобою два загони. Мала якiсь проблеми?

– Жодних, – Кейт обiйняла рукою його за талiю. – Але я не дивуюся. Їх же дуже скоротили. Але де твоi…

Роб рiзко захитав головою, по обличчю промайнула тiнь.

– Я не змiг iх витягнути.

Усе тiло Кейт нiби обм’якло.

– О, спiвчуваю…

– Усе гаразд. Здаеться, ти досягла бiльшого успiху, нiж я. З нею все гаразд?

Вони обое повернулись й глянули на мене.

– А, Робе, це Рубi, – мовила вона. – Рубi, це мiй… це Роб.

– Таке нудне знайомство. – Роб прицмокнув язиком. – Бачу, що в Термондi красунечок переховували.

Вiн простягнув менi руку. Велика долоня, п’ять пальцiв, зарослi фаланги. Звичайний. Але з того, як я витрiщалася на нього, могло би здатись, що вiн вкритий риб’ячою лускою. Я мiцно притулила руку до стегна, не подавши ii йому. Пiдiйшла на крок ближче до Кейт.

У його руцi не було зброi чи ножа, чи приладу бiлого шуму, але я бачила: затилля його долонi вкрите синцями та хрестоподiбними порiзами, декотрi з-помiж яких були свiжими, аж до самих зап’ясткiв, де запаленi подряпини ховались пiд рукавами бiлоi сорочки.

І тiльки коли вiн забрав руку, я помiтила на правiй манжетi у нього маленькi червонi округлi бризки.

Обличчя у Роба напружилось, коли вiн помiтив, куди спрямовано мiй погляд. Ця ж таки рука зникла за спиною Кейт, мiцно обiйнявши ii за стан.

– Невиправна серцеiдка, га? – Кейт пiдвела на нього очi. – Вона чудово годиться для внутрiшнiх завдань. Хто вiдмовить цьому личку? Помаранчева.

Роб присвиснув.

– От дiдько!

Вони оцiнюють Помаранчевих. Тiльки уявити собi!..

– Із Сарою все добре? – поцiкавилася я.

Роба питання спантеличило.

– Вона про Нору Дженкiнз, – пояснила Кейт. – Сара – то iм’я для прикриття.

– З нею все гаразд, – мовив Роб, кладучи менi на плече руку. – Наскiльки я знаю, вони досi ii допитують. Я упевнений, що нашi люди в Термондi сповiстять нас, коли щось змiниться.

У мене раптом занiмiли руки.

– А тебе справдi звати Кейт?

Вона засмiялась.

– Так, але прiзвище у мене Конор, не Бегбi.

Я кивнула, певна рiч, не розумiючи, що далi питати чи робити.

– Ти ж наче казала, що iх двое?

Роб пильно дивився через мое плече. Нараз я вiдчула, як дверi за спиною вiдчинились i з якимось хлипом захряснулися.

– Ось вiн, – мовила Кейт на подобу гордоi мами-квочки. – Мартiне, ходи сюди, познайомся з твоiм новим товаришем. Вiн повезе нас у Джорджiю.

Мартiн пiдiйшов i потиснув чоловiковi руку, навiть швидше, нiж Роб встиг ii подати.

– А тепер, – промовила Кейт, плескаючи в долонi, – хоч у нас обмаль часу, але ми мусимо помитися та перевдягтися у щось менш примiтне.

Позашляховик протягло заскрипiв, коли Роб розчинив однi iз заднiх дверей. Коли вiн повернувся, сонячнi променi освiтили рукiв’я зброi, засунутоi за пояс його джинсiв. Коли вiн потягнувся за чимось, чого я не могла розгледiти, я позадкувала.

Я була не настiльки дурною, щоби не знати, що один з них чи обое озброенi, але все одно у мене всерединi все стиснулося. Я вiдвернулась, опустивши очi на бруднi плями, що пов’iдалися у асфальт, i чекала, поки дверi машини знову зачиняться.

– Ось, тримайте, – мовив Роб, простягаючи кожному з нас по чорному заплiчнику. Мiй товариш-фрiк одразу ж перевiрив його вмiст, так нiби то були гостьовi подаруночки.

– Здаеться, у душовiй на заправцi досi е проточна вода, але не для пиття, – продовжува

Страница 29

Роб. – Там змiнний одяг i деякi речi першоi необхiдностi. Сто рокiв там не сидiть, але й надто не поспiшайте, змийте з себе той табiр.

Змити з мене Термонд? Витерти гумкою, наче брудну пляму? Може, я й здатна стирати чужi спогади, але своiх позбуватися не вмiю.

Я мовчки схопила заплiчник, у головi вже почало гудiти. Я знала цей симптом, тому зробила крок назад. Зачепившись пiдбором за нерiвне бетонне покриття, я розкинула руки в марнiй спробi вiдновити рiвновагу, проте едина тверда рiч, що трапилася, була рука Роба.

Може, вiн вирiшив, що повiвся як лицар, пiдтримавши мене, але краще б вiн дав менi впасти. Мiй мозок з полегшею закрався у думки Роба. Нараз тиск, що до того часу наростав у потилицi, впав, змусивши мiй хребет затремтiти. Я зцiпила зуби, вiдчуваючи, як поринаю в злiсть, що, попри мiй спротив, закипае в менi.

На вiдмiну вiд спогадiв Кейт, прихiд i вiдхiд яких чимось нагадував поклiпування, думки Роба здавались лiтаргiйними… густими та понурими. Вони не виникали окремими картинами, а радше просочувались одна в одну, як чорнило, яке скрапнуло у склянку з водою: темна рiдина розтягуеться, розповзаеться, допоки не зачорнить усе, що колись було чистим.

Я була Робом, а Роб дивився на двi темнi тiнi. На головах темнi мiшки, але було зрозумiло, що одна iз них – чоловiк, а iнша – жiнка. Уздрiвши останню, я почула несамовите биття власного серця. Все тiло жiнки аж здригалося вiд ридань, але вона нi на мить не припиняла спроб виплутати руки i ноги iз пластикових пут.

Дощ заскочив нас, наче запiзнiла думка, а вiдтак захлюскотiв по ринвах сусiднiх будинкiв. Крiзь фiльтр Робових думок дощ видавався статичним шумом. Краечком ока я помiтила два величезнi смiттевi контейнери i тiльки тодi усвiдомила, що ми у провулку самi.

Рука Роба – моя рука – здiйнялась i зняла каптур з жiнки, вiд чого ii темне волосся спало iй на обличчя.

Але то була нiяка не жiнка. Це була дiвчина, не старша за мене, вдягнена у темно-зелений костюм. Табiрна унiформа.

Сльози змiшувалися з дощем на обличчi, стiкаючи по щоках у рот. Їi поблiдлi губи благали: «будь ласка», а очi немовби кричали: «нi», але в моiй руцi був срiблястий пiстолет, що виблискував навiть у тьмяному свiтлi. Той самий пiстолет, що ось у цю мить був засунутий за пояс джинсiв Роба. Той самий, яким зараз вiн нацiлився дiвчинi у лоба.

Пiстолет пiдстрибнув у моiй руцi, коли куля вилетiла, i в цю мить спалах освiтив перелякане обличчя дiвчинки, а перерваний крик потонув у звуковi пострiлу. По моiй руцi потекли цiвки кровi, а ii обличчя тим часом нiби западало, кривавлячи пiджак, що на менi… i край бiлого обшлага пiд ним.

Хлопчик загинув так само, тiльки цього разу, перш нiж убити його, вiн навiть не завдавав собi клопоту зняти з нього каптур. Тiла було кинуто в смiттевi баки. Я вiдвернулась i вiдiйшла вiд того мiсця, яке все меншало, меншало, меншало, допоки темне хмаровиння Робiнових спогадiв не поглинуло все.

Я рвучко звiльнилася i, задихана, вирвалась iз чорнильних мочарiв.

Роб iнстинктивно вiдпустив мою руку, але Кейт смикнулася вперед i з нею трапилося би те саме, якби я не випростала обидвi руки, зупиняючи ii.

– З тобою все гаразд? – запитала вона. – Ти вся зблiдла.

– Усе гаразд, – насилу вiдповiла я спокiйним i рiвним тоном. – Досi трохи паморочиться у головi вiд лiкiв.

Мартiн, стоячи за моею спиною, роздратовано зiтхнув. Переминаюсь i нетерпляче буркочу. Вiн iз пiдозрою зиркнув у мiй бiк, i на одну мить, не тривалiшу за одне биття серця, я злякалася, що вiн зрозумiв, що я щойно побачила. Але ж нi, контакт тривав недовго, лише кiлька секунд, байдуже, якими тривалими вони видавались менi.

Я не пiдводила очей, ретельно уникаючи облич обох дорослих. Я не могла примусити себе поглянути на Роба – не пiсля побаченого його злочинства, – i я знала, що, поглянувши на Кейт, я вмить видам себе. Вона би одразу спитала, що не так, а я б не могла переконливо збрехати. Я би зiзналася, що ii хлопець чи партнер – чи хай там хто вiн для неi – розбризкав мiзки двох пiдлiткiв по всьому провулку.

Роб спробував запропонувати менi пластикову пляшку з водою з переднього сидiння, стиснувши губи так, що вони перетворились на тонку смужку. Мiй погляд знов завмер на крихiтних червоних цятках, що розбризкались по його обшлагу.

Вiн повбивав iх. Вiдлунювало у моiй головi. Може, кiлька днiв чи навiть тижнiв тому, але то малоймовiрно. Хiба би вiн не перевдягнувся в iншу сорочку чи не спробував вiдiпрати ii? А потiм вiн прийшов сюди, щоби нас теж убити?

Роб менi всмiхнувся, показуючи всi своi зуби. Усмiхнувся. Так нiби вiн щойно не задув два життя, стрiляючи впритул i спостерiгаючи за тим, як дощ змивае iхню кров у канаву.

У мене так сильно затрусилися руки, що довелося мiцно вхопити заплiчник, аби вiн нiчого не помiтив. Я гадала, що втекла вiд монстрiв, що вони залишились пiд замком по той бiк електричноi загорожi. Але привиддя безсмертне, i воно наздогнало мене тут.

Я – наступна.

Я проковтнула крик, що рвався з горла назовнi, i всмiх

Страница 30

улася йому у вiдповiдь, хоча все мое ество протестувало. У мене не було навiть краплi сумнiву, навiть крихти вагання, що якби вiн знав, що я щойно побачила, то наступнi кiлька днiв Кейт би вiдпирала з його сорочки i мою кров.

Вона знае, – мiркувала я, йдучи вслiд за Мартiном у примiщення заправки. Кейт, яка пахне розмарином, яка несла мене коридором, яка врятувала менi життя. Вона мусить знати.

І вона все одно його цiлувала.

Заправка мала такий вигляд, нiби ii знищили дикi звiрi, утiм, ймовiрнiсть того, що це правда, була досить високою. Найрiзноманiтнiшi бруднi вiдбитки лап утворювали на пiдлозi приголомшливi вiзерунки iз вкрапленнями липких червоно-коричневих латок, що вели туди, де стояли харчi.

У крамницi тхнуло чимось кислим, хоча вiддiл напоiв досi пiдсвiчувався завдяки безперебiйному струмовi. Здебiльшого бракувало содовоi та пива, але й чимало всього зосталось – i то не дивина. У крамницi продавали молоко по десять доларiв за картонний пакунок. Та сама ситуацiя була i з харчами. На деяких полицях досi лежали собi упаковки з чипсами та солодкi батончики, бiля яких висiли цiнники, так наче то були дефiцитнi товари, якi мали ось-ось закiнчитися. Решта полиць була геть чисто спустошена чи всiяна порозсипуваним поп-корном i печивом.

План у мене виник несамохiть.

Поки Мартiн розважався, вовтузячись з автоматом iз содовою, я схопила кiлька упаковок чипсiв i шоколадних батончикiв. І хоча коли я запихала взяте у заплiчник, мене пройняв сором, але вiдтак я замислилася: в кого, власне, я краду? Хто викликатиме копiв?

– Там тiльки одна душова, – повiдомив Мартiн. – Я йду перший. Якщо тобi пощастить, то, може, залишу тобi трохи водички.

Може, якщо менi пощастить, ти у нiй втопишся.

Вiн захряснув за собою дверi, i надумане почуття провини, що я збираюся залишити його самого, нараз звiялося, наче дим. Може, це жорстоко з мого боку, може, решту життя мене i мучитиме совiсть через те, що покинула його, навiть не застерiгши, але менi нiяк не вдалося би попередити його про те, що я збираюсь вчинити, не стривоживши Кейт та Роба. Я не надто вiрила у те, що вiн не пристане на iхнiй бiк чи не спробуе мене стримати.

Отже, не гайнуючи часу, я зняла халат, що колись належав Сарi, чи то пак Норi, залишивши його лежати на пiдлозi. Роба, яка була на менi пiд халатом, з головою викривала те, ким я була, але халат був надто широким, щоби в ньому втiкати. А втiкати потрiбно було стрiмголов.

Води Мартiн у душовiй, мабуть, не економив, бо, ступаючи з розбитоi вiтрини на скло, я чула, як вона тече.

Я саме вчасно сховалась за полицю, коли Роб перестав цiлуватися з Кейт. Помацавши кишенi на своему пiджаку, вiн добув мобiльний. Хай хто там телефонував, розмовляв вiн з ними не радо. За хвилину вiн жбурнув телефон у Кейт i пiшов до водiйського мiсця. Вона повернулась до мене спиною, розклавши на капотi позашляховика щось схоже на карту. Роб з’явився знову вже iз довгим чорним предметом, який вiн тримав однiею рукою за рукiв’я, а другою – за цiвку. Кейт, навiть не глянувши на Роба, вихопила з його рук рушницю i закинула на плече. Так нiби iй i належало там бути.

Я iх вирахувала – ще б пак не вирахувати! У кожного ССПiвця, котрий обходив периметр електричноi загорожi, була гвинтiвка М16, i я цiлком переконана, що кожен наглядач, котрий спостерiгав за нами з Вежi, мав таку ж напохватi. Це з ii допомогою вони нас позбавлятимуться? Цiкаво. А чи сподiваються вони, що я теж можу взяти щось подiбне у руки?

Нарештi прокинулася рацiональна частина моiх мiзкiв, притлумивши панiчне сум’яття i страх, що запанували надi мною. Можливо, була якась причина, з якоi Роб убив тих дiтей. Може, вони, навiть зв’язанi, намагались нашкодити йому чи, може…

…може, вони просто вiдмовились долучитися до Лiги.

Усвiдомлення цього ширилось у моiх грудях, як пожежа, випалюючи все на своему шляху. Сама лише думка, картинка перед очима, як я торкаюсь тiеi зброi, а потiм стрiляю в одного з них… невже це те, що потрiбно зробити, щоби вважатися членом iхнього братства?

Чи я повинна взяти приклад з Мартiна i самiй стати смертельною зброею?

Тато прослужив у полiцii вже понад сiм рокiв, коли вперше застрелив людину. Вiн нiколи не розповiдав менi цiеi iсторii до кiнця. Менi переповiдали ii однокласники, котрi дiзналися про це iз газет. Щось, здаеться, про заручникiв.

І ця подiя зламала його. Батько не виходив зi своеi кiмнати, допоки бабуся не приiздила з Вiрджинii Бiч, аби забрати мене. Коли я повернулась за кiлька тижнiв додому, вiн поводився так, нiби нiчого взагалi не трапилось.

Гадки не маю, щоби могло змусити мене просто отак узяти в руки зброю, але точно не купка незнайомцiв.

Менi треба забратися звiдси. Втекти. Наразi байдуже куди саме. У менi було багато талантiв. Страшних талантiв. Але я не хотiла, щоби iхнiй перелiк доповнився ще й талантом вбивцi.

Тишу порушив звук, схожий на хрускiт скла, достатньо гучний, аби його розчути крiзь дзюрчання води i гудiння холодильникiв з напоями. Ось воду закрутили, i ли

Страница 31

е тодi я знову почула шурхiт. Я розвернулась саме вчасно, щоби помiтити, як дверi iз написом «ТІЛЬКИ ДЛЯ ПЕРСОНАЛУ» розчинились навстiж, а потiм знову зачинились, сховавши вiд моiх очей низькi полицi для харчiв.

Вихiд.

Я востанне глянула крiзь вiкно, переконавшись, що Кейт i Роб досi стоять до мене спинами, вiдтак, пробiгши повз вiтрину iз бастурмою, попростувала просто до тих дверей.

«Це просто енот, – мiркувала я. – Або щури. Це не вперше за мое коротке життя щури – значно кращий варiант у порiвняннi з людьми».

Аж ось знов почувся шурхiт, цього разу голоснiший, а за мить, коли я розчинила дверi навстiж, передi мною був не гурт щурiв, що спустошують якусь упаковку з iжею.

Передi мною стояла ще одна дитина.




8


Вiн… Нi, вона вiдкритим ротом тихо хапала повiтря. Хоча з першого погляду важко було визначити, але це, безсумнiвно, була дiвчинка, i то маленька. Вiсiм чи щонайбiльше дев’ять рокiв, зважаючи на ii статуру. Дитина, котра потонула у завеликiй сорочцi «Індi 500» з картатими прапорами та зеленою гоночною машиною. Але що видалося найдивнiшим, ii руки та долонi закривали яскраво-жовтi гумовi рукавицi – такi одягала моя мама, миючи ванну кiмнату чи перемиваючи посуд.

Темне волосся цiеi дiвчинки з азiйською зовнiшнiстю було коротко пострижено, вона була вдягнена у мiшкуватi хлопчачi джинси, але мала таке гарненьке обличчя, як у ляльки. Їi повнi, схожi на серця губки утворювали досконалу здивовану «О», а шкiра була настiльки шокуюче блiдою, що ластовиння на ii щоках i носi проступало ще дужче.

– Ти звiдки взялася? – витисла я iз себе.

Здивування в ii оченятах вмить змiнилося переляком. Однiею рукою вона вчепилася в упаковку з фруктовими льодяниками, а iншою зi стуком зачинила дверi, з яких жовтiла смуга свiтла.

– Агов! – Я знову розчинила дверi, але побачила лише, як вона стрiмголов метнулася до дверей в iншому кiнцi примiщення i вибiгла у дощ. Я бiгла просто за нею, закинувши заплiчник на спину й оминаючи якiсь полицi. Дверi пiдпирала чималенька каменюка, проте коли я iх копнула ногою, вони розчинилися навстiж, i в результатi я iз криком «Агов!» вибiгла на вулицю.

Пакетики з печивом i чипсами повипадали з ii кишень i з-за пазухи.

Зрештою, а як iй було не злякатися, коли за нею погналася якась напiвбожевiльна дiвуля. Згодом я переживатиму через це, але наразi я надiялася ii на парковцi наздогнати. Звiдкись же вона прийшла, тож якщо вона знае входи-виходи з цього мiсця, то повинна мати i якусь схованку, i поки Кейт i решта не припинять мене шукати, я прагнула про це дiзнатися.

Автозаправка мала лише чотири паркувальних мiсця, одне з яких було зайняте перекинутим смiттевим баком. Я чула, як пiд ним вовтузяться якiсь тварини, проте пробiгла повз, оскiльки не хотiла згубити з поля зору сiру футболку дiвчини. Вона так швидко перебирала ногами, що спiткнулась у тому мiсцi, де асфальт переходив у клаптик зеленого газону. Я розкрила руки, щоби впiймати ii, але дiвчатко вчасно пiдвелося.

Я вже була за два кроки вiд неi й ось-ось вхопила би ii ззаду за сорочку, коли вона раптом додала ходу й прошмигнула за невисокi поростi, що вiдмежовували парковку вiд чогось схожого на дорогу.

– Я… я просто хочу поговорити з тобою! – гукнула я. – Будь ласка!

Мабуть, слiд було сказати: «я не скривджу тебе», чи «я не ССПiвець», чи щось подiбне, що пiдказало би iй, що ми обое одного поля ягоди. Але менi в грудях аж пекло, легенi, здавалося, от-от розiрвуться, ребра болiли. Тривожна кнопка пiдскочила угору, вдаривши мене по пiдборiддю i плечах. Я так рвучко ii смикнула, що замок на ланцюжковi розiрвався.

Дiвчинка перескочила через стовбур впалого дерева, а тодi ii кросiвки зачмакотiли по падалицi. Моi чавкнули не набагато тихiше, але голос Мартiна перекрив нас обох.

– Рубi!

У мене настiльки захолола кров, що здавалося, що вона ось-ось перестане бiгти в жилах. Я нiколи не любила озиратись, але тут озирнулась – радше iнстинктивно, анiж з переляку. Я не помiтила, що моi ноги вже не бiжать, аж поки за деревами не замаячiла округла постать Мартiна. Вiн був достатньо близько, аби я роздивилась його розпашiле обличчя, але мене вiн не помiтив. Поки що.

– Рубi!

Кинувшись знову бiгти, я не сподiвалась нiчого побачити перед собою, окрiм дерев та повiтря, але вона була там, недалеко вiд мене. Дiвчинка стояла за деревом, не ховаючись, але й не виходячи до мене вперед. Вона мiцно стиснула губи, що перетворились у тоненьку лiнiю, а очi металися помiж мною та мiсцем, звiдки долинав голос Мартiна. Коли я рушила в ii бiк, вона так стрiмко кинулась навтьоки, що, здалося, обома ногами пiдстрибнула з падалицi. Злякалась, як кроленя.

– Та годi! – мовила я, важко дихаючи i розмахуючи руками. – Я тiльки хотiла…

Проминувши дерева, ми опинилися на безлюднiй дiлянцi дороги. На одному з ii глухих завулкiв виднiвся рядочок занедбаних будиночкiв – iз забитими дошками вiкнами, що темнiли, немов порожнi очницi. Я була переконана, що вона бiжить до одного з найближчих будиночкiв, бiля якого с

Страница 32

рiла якась загорожа i зеленiли дверi, але вона, рiзко повернувши праворуч, помчала до припаркованого на узбiччi дороги мiнiвена.

Машина ремонту не пiдлягала, i то йшлося не лише про бампер, а й про бiчнi дверi i верх. А про простреленi та розтрiсканi фари, та чорну фарбу, що клаптями звисала звiдусюди, годi й казати. Найприемнiшим у цьому авто здавався логотип, що його хтось вималював прописними, витiюватими лiтерами на розсувних дверях: «ПРИБИРАННЯ БЕТТІ ДЖЕЙН».

Утiм, це таки була машина. Чим не вихiд?! Я не думала зараз про логiстику – себто про принаймнi двi речi, чи е в ньому пальне i чи взагалi заведеться двигун. Мабуть, щойно я побачила цю машину, у мого серця виросло двое бiлих пухнастих крильцят, i нiщо тi крильцята не пiдстрелить.

Дiвчинка бiгла настiльки стрiмко, що коли врiзалась у бiчнi дверi машини, ii аж вiдкинуло вбiк. Вона тяжко вдарилась об землю, але попри це отямилася значно швидше, нiж я могла сподiватися. Схопивши обома руками у жовтих рукавицях дверну ручку, вона з такою силою розсунула дверi, що з довколишнiх дахiв в небо зiрвалося птаство.

Я прибiгла саме тiеi митi, коли вона, засунувши дверi, замикала iх. Я бачила дiвчинку крiзь власне вiдображення у затемненому склi – як, мабуть, бачила i мене вона. З широко розплющеними дикими очима, кучмою темного волосся, в одежинi, з якоi я би вже давно виросла, якби у таборi не схудла настiльки, що на грудях проступали кiстки, про iснування яких я до того навiть гадки не мала. Я оббiгла машину, зупинившись з ii протилежного боку, i тепер помiж мною i тим, хто б там не вибiг з-за дерев, стояв мiнiвен.

– Будь ласка! – прохрипiла я. Чи то голос Мартiна перейшов у рев, чи то вiн справдi пiдiйшов так близько, але у мене вiд цього аж у вухаха дзвенiло. Вiкна машини достатньо просвiчувались, аби я могла помiтити за деревами будь-який спалах його блiдоi шкiри. Якщо вiн наближаеться, то i Кейт з Робом мали би бути неподалiк. Мабуть, вони вже почули його крики.

Маеш два варiанти, Рубi, – мiркувала я. – Повернутися або втiкати.

Моi розум i серце дiйшли думки, що слiд тiкати, але решта тiла – тi його частини, що були ураженi бiлим шумом, отруенi, скалiченi тими доброзичливцями iз благими намiрами – уперто не могла рушити з мiсця. Я у знемозi осiла бiля мiнiвена. Здавалося, що моi груди стискають якiсь обручi i що стискатимуться вони доти, доки з мене не витиснеться остання унцiя повiтря i не вичавиться остання крапля вiдваги.

Роки в Термондi змусили мене облишити вiру у те, що коли-небудь можна буде вирятуватися вiд життя, яке так прагнули нав’язати менi iншi люди. Гадки не маю, чому я повiрила, що на волi все буде iнакше.

Я почула кроки, що пробивались крiзь дерева та пiдлiсок, i вони щосекунди гучнiшали. Коли я знов пiдвела очi, приголомшливо бiляве волосся Кейт розвiвалось з-за дерев, виблискуючи на тлi мряки та хмаровиння, немов свiтлячок.

– Рубi! – почувся ii оклик. – Рубi, де ти?

А потiм бiля неi вигулькнув Роб iз пiстолетом у руках. Я поглянула на будиночки в глухому завулку. Далi, на протилежному кiнцi вулицi, виднiлися якiсь вказiвники, але, мабуть, краще оця незнанiсть, анiж повернення до Кейт.

Маленька дiвчинка в машинi поглянула на мене, а потiм – знову на дерева. Мiцно стуливши губи, що додало iй насупленого вигляду, вона однiею рукою схопилася за ручку дверей, а iншою – за пiдголiв’я сидiння, на якому сидiла. Вiдтак почала було пiдводитись, але потiм знову сiла i вкотре глянула в мiй бiк. Витерши чоло затиллям долонi, я вiдступила крок назад. На щастя, дiвча здогадалося заховатися, коли Кейт та Роб побiгли за мною. Я би вiдвела iх якомога далi вiд авто – це найменше, що я могла зробити для неi, пiсля того як, налякавши дiвчинку, вiдiбрала в неi кiлька рокiв життя.

Я навiть не встигла повернутись, щоби нарештi забратися звiдси, як почула, що дверi машини вiдсуваються. Пара рук вхопила мене за унiформу на спинi, викрутивши ii для кращого хвату, а через мить я вже впала на найближче сидiння. Вдарившись шиею об пiдлокiтник, я скотилась на цупке килимове покриття за пасажирським сидiнням. Дверi за мною з гуркотом зачинилися.

Я заклiпала, намагаючись прогнати темнi плями, що плавали перед очима, але дiвчинка не збиралась чекати, поки я всядуся. Перелiзши через моi пiдiбганi ноги, вона дiсталась заднього сидiння i, схопивши мене за комiрець сорочки, рвучко смикнула.

– Гаразд, гаразд, – промовила я, пiдповзаючи до неi. Моi пальцi ковзнули по сiрому килимовому покриттю мiнiвена. Якщо не зважати на кiлька складених газет та розв’язаних полiетиленових пакетiв з бакалiйноi крамницi, запханих пiд задне сидiння, в машинi було доволi чистенько.

Вона махнула менi, щоб я присiла навшпиньки за одним iз сидiнь у середньому ряду.

Притискаючи колiна до грудей, я збагнула, що, хоч я i виконувала ii вказiвки буквально, вона досi не зронила навiть словечка.

– Як тебе звати? – запитала я.

Усiвшись на спинку сидiння, вона метляла ногами у повiтрi, шукаючи щось у багажнику. Якщо дiвчинка мене почула, то вдала, щ

Страница 33

це не так.

– Усе добре, можеш говорити зi мною…

Коли вона повернулась, тримаючи у руках заплямоване фарбою простирадло, обличчя ii було почервонiле. Вона приклала пальця до моiх губ, i я мудро закрила рот. Струснувши складену тканину, вона накинула менi ii на голову. Коли простирадло на менi розправили, нiздрi прошив запах штучного лимонного ароматизатора та вiдбiлювача. Я розтулила рота, щоби якось запротестувати, принаймнi стягнути його з обличчя, але щось зупинило мене.

Хтось наближався – нi, не одна людина, а бiльше. Я чула, як вони нервово снували туди-сюди, чула ляскiт iхнiх пiдошов об тротуар. А коли до вух донiсся звук дверей, що iх хтось розсував, мое серце завмерло у грудях.

– Богом присягаюся, то була вона, Лаяме! – глибокий голос, але на голос дорослого не схожий. – Послухай-но, вона нас пiдманула. Сюзуме, у тебе були проблеми?

Вiдчинились дверi iншого авто. Хтось iнший – Лаям? – полегшено зiтхнув.

– Дякувати Боговi, – розтягуючи слова на пiвденний манiр, промовив той хтось. – Ну ж бо, ходи, залазь. Гадки не маю, що коiться, але не хочу затримуватись, щоби дiзнатися. Розшуковцi хоч i шукали втiкачiв за винагороду, але спрацювали поганенько…

– Чому ти не визнаеш, що це вона? – втрутився iнший голос.

– …бо ми скинули ii у канаву в Огайо, ось чому…

Незважаючи на перекрикування Лаяма та шум кровi у моiх жилах, я розчула ще один голос:

– Рубi! Рубi!

Це була Кейт.

Затуливши руками рота, я мiцно заплющила очi.

– Що там до дiдька? – знову почувся перший голос. – Це те, про що я думаю?

Перший пострiл пролунав, наче хлопавка. Десь iздалеку, чи то, може, дерева i пiдлiсок приглушили його, але вiн не здався небезпечним. Попереджувальний. А наступний був точнiшим.

– Припинiть! – почула я голос Кейт. – Не стрiляйте!..

– ЛІ!

– Та знаю, знаю! – двигун ожив, десь неподалiк заскрипiла гума. – Зу, пристiбнись!

Я також намагалася пристебнутися, проте через те, що машина рухалась, я перекочувалась туди-сюди мiж сидiннями, якось навiть ударившись головою об бiчну пластмасову панель i тримач для води; втiм, коли навколо гримiли пострiли, нiхто навiть уваги не звернув на дивний стукiт на задньому сидiннi.

Цiкаво, чи Роб вiддав iншу гвинтiвку Мартiновi.

– Зу, щось сталось на заправцi? – озвався той, котрого звали Лаямом. У його голосi вчувалося нетерпiння, але не панiка. Вони вже проiхали бiльше десяти хвилин i зараз перебували далеченько вiд мiсця стрiльби. Але другий його напарник – то був геть iнший фрукт.

– Боже, знову розшуковцi? У них тут що – довбане збiговисько? Ти ж розумiеш, що було би, якби нас спiймали, га? І вони у нас стрiляли! Стрiляли! З гвинтiвок!

Десь праворуч вiд мене маленька дiвчинка хiхiкнула.

– Ну я радий, що це тебе розвеселило! – мовив iнший. – Ти ж знаеш, як воно, коли тебе пiдстрелять, Сюзуме? Куля прошивае…

– Чабсе![1 - Chubs – риби сiмейства карпових. (Тут i далi прим. перекл.)] – голос iншого хлопчика пролунав досить рiзко, аби обiрвати будь-яку кровожерливу iсторiю, яку вiн хотiв розповiсти. – Заспокiйся, добре? Все гаразд. Це було ближче, нiж би хотiлося, але нехай. Завтра ми маемо наробити ще дурнiших помилок, правильно, Зу?

Перший голос придушено простогнав.

– Даруй за те, що ранiше трапилось, – мовив Лаям. Вiн говорив лагiдно, тому я враз збагнула, що розмовляе вiн з дiвчиною, а не з чоловiком, котрий продовжував перелякано скиглити. – Наступного разу я пiду з тобою за харчами. Тебе ж не поранено, чи не так?

Шум з дороги приглушував iхнi голоси. У тримачi для напоiв кимось забутий цент подзеленькував так голосно, що я заледве не витягнула руку з-пiд простирадла, щоби позбутися його. Тож коли хлопець знову заговорив, менi довелося добряче нашорошити вуха.

– А тобi не здалося, що вони когось шукають?

– Нi, менi здалося, що вони у нас стрiляють!

Чуття покидали мене, витiкаючи крiзь пучки пальцiв.

Ти в безпецi, – переконувала я себе. Вони теж дiти.

Дiти, котрi мимохiть стали на шляху куль, нацiлених у мене.

Я мала би передбачити, що так трапиться. Саме це, а не мiй страх пуститися самiй у безлюдне мiсто, мало б стати моею головною турботою. Але я запанiкувала, i мiй мозок нiби витiк у басейн, в якому закипав жах.

– …кiлька речей. – промовляв Лаям. – Але зосередьмося на тому, як знайти Іст-Рiвер….

Менi потрiбно було вискочити. Просто зараз. Це була лячна iдея, може, навiть найгiрша з тих, що спадали менi на думку. Якщо я пiду зараз, то у них, можливо, з’явиться шанс втекти вiд Кейт i Роба. Та й у мене вiн ще досi е.

Одягши на плечi ременi вiд заплiчника, я вiдкинула простирадло. Глибоко вдихнувши затхле, прохолодне кондицiйоване повiтря, я скористалася заднiм сидiнням як пiдпорою.

Спереду, обличчям до дороги, сидiло двое хлопчакiв-пiдлiткiв. Дощ посилився; важкi краплi падали надто швидко, щоби двiрники на лобовому склi могли встигати за ними, тому здавалось, нiби iдемо просто в написаний iмпресiонiстами ландшафт Захiдноi Вiрджинii. Над нами нависало срiблясте небо, внизу чорнiла

Страница 34

орога, а десь посерединi люмiнесцентно свiтилися дерева у весняних обновках.

Лаям, наш водiй, був одягнутий у зношену, потемнiлу на плечах вiд дощу шкiрянку. У нього було русяве волосся, яке iжилося, коли вiн проводив по ньому рукою. Час вiд часу вiн поглядав на сухореброго пiдлiтка на пасажирському сидiннi, але тiльки пiсля його позирку у дзеркало заднього огляду я зауважила, що в нього блакитнi очi.

– Я нiчого не бачу крiзь задне вiкно, коли ти… – Вiн захлинувся словами, коли знову поглянув у дзеркало.

Мiнiвен сiпнувся праворуч, бо вiн, розвернувшись, повернув i кермо. Інший хлопець приглушено зойкнув, коли машина смикнулась праворуч, до узбiччя. Дiвчинка озирнулась через плече на мене, i на ii обличчi застиг вираз чи то подиву, чи роздратування.

Лаям рiзко вдарив по гальмах. Двое його супутникiв лише хапнули ротом повiтря, коли паски безпеки вп’ялися iм у груди, а оскiльки мене нiщо не тримало, то я просто полетiла вперед помiж двох середнiх сидiнь. Пiсля митi, яка iнколи видаеться маленькою вiчнiстю, мiнiвен, протяжно i болiсно стогнучи, зупинився як вкопаний.

Обидва хлопцi витрiщились на мене, прибравши на обличчя абсолютно рiзнi вирази. Засмагле обличчя Лаяма iз смiшно роззявленим ротом зблiдло, як порцеляна. Інший хлопець лише глипнув на мене крiзь окуляри в тонкiй срiблястiй оправi, осудливо стиснувши губи, достоту як колись моя мати, коли я приходила додому запiзно. Його вiдстовбурченi вуха видавалися трохи завеликими для його голови, а все, що розташовувалося помiж ними, – вiд широчезного чола, повз тонке перенiсся аж до повних губ, – немов потемнiло вiд лютi. За мить я злякалась, що вiн – Червоний, бо висновуючи з виразу його очей, едине, чого вiн прагнув, – спопелити мене.

Хлопцi. Чому саме хлопцi?

Обтрiпавшись, я потягнулася до бiчних дверей. Пальцi стиснули ручку, але як я не тужилася, дверi не зрушили з мiсця.

– Зу, – закричав Лаям, зиркаючи то на неi, то на мене. Дiвчинка тiльки склала руки на колiнах, рукавицi на ii руках заскрипiли, i вона невинно заклiпала очима, дивлячись на нього. Так наче вона знати не знала i вiдати не вiдала, що то за «заець» валяеться у неi пiд ногами.

– Ми ж домовились – жодних приблудькiв. – Інший хлопець захитав головою. – Ось чому ми не пiдiбрали кошенят!

– Ох, ця любов до… – Лаям сповз на своему сидiннi, затуливши обличчя долонями. – Що б ми робили з тими кошенятами, що iх залишили в коробцi?

– Може, якби твое чорне серце не захотiло покинути iх на голодну смерть, ми би знайшли iм якийсь прихисток, де iх би любили.

Лаям у щирому подивуваннi глянув на iншого хлопця.

– Ти колись збираешся забути про тих котiв, чи як?

– То були невиннi, беззахиснi кошенята, а ти залишив iх бiля чиеiсь поштовоi скриньки. Поштовоi скриньки!

– Чабсе, – простогнав Лаям, – я тебе благаю!

Чабс? Мабуть, то жарт такий. Малий був самi шкура та костi i карпа аж нiяк не нагадував. Все у ньому, вiд носа до пальцiв, було довге та вузьке.

Вiн здивовано глянув на Лаяма. Не знаю, що вразило мене бiльше: те, що вони сперечалися через кошенят, чи те, що геть забули про мою присутнiсть.

– Даруйте! – озвалась я, ляснувши долонею по вiкнi. – Чи не могли би ви вiдiмкнути дверi?

Вони на якийсь час припнули язики.

А коли Лаям нарештi повернувся до мене, вираз у нього разюче рiзнився вiд попереднього. Серйозний, але невдоволення чи пiдозрiливостi в ньому не було. Мабуть, на вiдмiну вiд мого, якби ми помiнялись мiсцями.

– Це тебе вони шукали? – запитав вiн. – Рут?

– Рубi, – виправив Чабс.

Лаям махнув рукою.

– Гаразд. Рубi.

– Просто вiдчинiть дверi, прошу! – Я знову смикнула за ручку. – Я помилилася. Це була помилка! Я поводилась егоiстично, я це розумiю, тому випустiть мене, поки вони нас не наздогнали.

– Поки нас не наздогнали? Розшуковцi? – спитав Лаям. Вiн пильнiше глянув на мое охляле обличчя, на зелену, наче лiс, унiформу та заболоченi черевики. Не оминув навiть Псi-номерка, написаного маркером на парусиновому передку моiх черевикiв. – У його очах зблиснув жах. – То ти щойно з табору?

Я вiдчула на собi погляд темних очей Сюзуме – Зу, – але продовжувала дивитися на Лаяма, а вiдтак кивнула.

– Мене витягнула Дитяча Лiга.

– І ти вiд них втекла? – наполегливо розпитував Лаям. Вiн озирнувся на Зу, щоби та пiдтвердила. Зу кивнула.

– При чому тут це? – встряв Чабс. – Ти ж чув ii, тому вiдчини дiдьковi дверi! Нам i без неi вистачае ССПiвцiв i розшуковцiв за нашими головами, а тут замiшана ще й Лiга. Вони, мабуть, вважають, що це ми ii пiдiбрали, а якщо оголосять, що десь по дорогах у побитому чорному мiнiвенi валандаються фрiки… – Договорити вiн не змiг.

– Агов, – мовив Лаям, пiднiмаючи палець, – не кажи такого про Чорну Беттi.

– О, даруйте, що образив вашi почуття до двадцятирiчного мiнiвена.

– Вiн мае рацiю, – мовила я. – Пробачте, будь ласка… Я не хочу, щоби ви мали ще якiсь проблеми.

– Ти хочеш до них повернутися? – Лаям знову дивився просто на мене, i його витягнутi в одну лiнiю губи виглядали похмуро. –

Страница 35

ослухай-но, Зелена, це, звiсно, не моя справа, але маеш знати, що хай якими брехнями тебе би годували, все це, найпевнiше, е неправдою. Це не товариство ангелiв. У них своi цiлi, тож якщо вони витягли тебе з табору, отже, мають щодо тебе план.

Я похитала головою.

– Ти гадаеш, що я цього не знаю?

– Добре, – вiдповiв вiн спокiйно. – То чому ти так поспiшаеш повернутися?

У його питаннi не вчувалося нi докору, нi осуду, то чому ж я досi почуваюся iдiоткою? Щось запекло i задряпало у мене в горлi, поки не подалося догори, сховавшись за очима. О Боже, хлопець дивився на мене з таким спiвчуттям i жалем, як дивляться на вуличне цуценя, яке збираються приспати. Я не знала, чим були емоцii, що переповнювали мене, – злiстю чи знiяковiнням, бо менi бракувало часу, щоби визначитися iз цим.

– Нi, але я не можу… я не хотiла втягувати вас у… власне, я втягнула вас, але..

Краем ока я помiтила, як Зу, пересунувшись з насидженого мiсця, потягнулася до мене. Я вiдсахнулась, зробивши глибокий вдих. На ii обличчi промайнула образа, затримавшись достатньо довго, аби мене охопило вiдчуття провини. Вона ж намагалась менi допомогти – бути до мене доброю. Вона гадки не мала, якого монстра врятувала.

Якби знала, то нiколи би не розблокувала дверi.

– Ти хочеш повернутися до них?

Чабс дивився на Лаяма, а Лаям – на мене. Вiн знову перехопив мiй погляд, а я навiть цього не усвiдомила.

– Нi, – вiдповiла я, i то була правда. – Не хочу.

Вiн нiчого не вiдповiв, тiльки мiнiвен виiхав на дорогу i покотився вперед.

Що ти коiш, Рубi? – Я хотiла, щоби моя рука дотяглась до дверей, але вони були так далеко, а моя рука – такою важкою. – Вимiтайся звiдси. Вимiтайся негайно.

– Лi, тiльки посмiй! – застерiг Чабс. – Якщо по нас прийде Лiга…

– Не пропадемо. – мовив Лаям. – Ми просто довеземо ii до найближчоi автобусноi зупинки.

Я заклiпала очима. Це бiльше, нiж я сподiвалась.

– Ви не повиннi.

Лаям вiдмахнувся.

– Усе гаразд. Даруй, бiльше нiчим не зарадимо. Не можемо так ризикувати.

– Так, звiсно, маеш рацiю, – мовив Чабс. – Але поясни менi, чому би нам не вiдвезти ii на одну iз найближчих залiзничних станцiй?

Коли я озирнулась, Лаям мене вивчав, його свiтлi брови майже зiйшлися докупи вiд якоiсь невисловленоi думки. Я намагалась не вiдводити очей.

– Нагадай менi знову… Рубi, чи не так? Я переконаний, що ти вже зрозумiла, що мене звати Лаям, а милу панночку за тобою – Сюзуме.

Сюзуме сором’язливо усмiхнулась. Я повернулася i спрямувала погляд на iншого хлопчика.

– Гадаю, що насправдi тебе зовуть не Чабсом?

– Нi, – шморгнув вiн носом, – це Лаям так прозвав мене в таборi.

– Вiн тодi на вигляд був як добряче вiдгодований пiдсвинок. – На обличчi Лаяма промайнула усмiшка. – Але виявляеться, що робота у полi i строга дiета краща за свинотабiр. Зу зi мною в цьому згодна.

Але Зу не звертала уваги на жодного з нас. Насунувши каптур на самi очi, розвернувшись на сидiннi так, щоби мати змогу щось бачити, вона дивилася у задне вiкно. Їi губи були розтуленi, але спромогтися хоча б на слово вона не могла. Їi округле личко зблiдло.

– Зу? – спитав Лаям. – Щось не так?

Їй нiчого не було потрiбно показувати. Навiть якби ми не помiтили темно-коричневий позашляховик, що наздоганяв нас, неможливо було не зауважити кулю, яка, вцiливши у задне вiкно, пробила його.




9


Одна куля пролетiла по центру мiнiвена i вийшла крiзь вiтрове скло. На мить ми завмерли, витрiщаючись на отвiр i павутиння трiщин, що розiйшися довкола.

– От ч…! – Лаям погнав машину вперед, рвучко натискаючи на педаль газу. Ми наче й забули, що знаходимось у «Доджi-караванi», а не у «БМВ», бо на розгiн до шiстдесяти йому знадобилося, як нам здалось, хвилин iз тридцять. Тiло Чорноi Беттi затрусилось, i причина полягала не лише в дорожних вибоiнах i трiщинах.

Я розвернулась, видивляючись позашляховик Роба, але за нами мчала яскраво-червона вантажiвка-пiкап, i чоловiк, котрий висунувся з пасажирського вiкна вантажiвки з гвинтiвкою в руках, був не Робом.

– Я ж казав тобi! – закричав Чабс. – Я ж казав, що це – розшуковцi!

– Так, ти мав рацiю, – прокричав Лаям у вiдповiдь. – Та, може, спробуеш теж чимось прислужитися?

Вiн крутнув кермо лiворуч, саме у мить, коли чоловiк ще раз вистрiлив. Мабуть, куля пролетiла занадто далеко, бо в машину так i не поцiлила, принаймнi я цього не бачила. Чоловiк знову вистрелив, i тiй кулi поталанило набагато бiльше: вона влетiла Чорнiй Беттi в бампер.

Вiдчуття було таке, наче хтось поцiлив у ii бiк цеглиною. Ми затамували подих. Чабс, котрий сидiв справа, застогнав i перехрестився.

Зу скрутилась на сидiннi, пiдiбгавши колiна пiд груди. Каптур цiлком прикрив ii обличчя, але неможливо було не помiтити, як вона тремтить. Я поклала iй руку на спину, щоби вона, бува, не випросталась.

За нашими спинами ще раз бахнуло, але цього разу стрiляли з пiстолета.

– Що за… – Лаям наважився озирнутись через плече. – Вони це серйозно, га?

У мене серце наче закам’янiло. Червона ванта

Страница 36

iвка, трясучись, наближалась, i тодi я побачила водiя – темноволосу жiнку в окулярах, – котра викручувала кермо вбiк, щоби уникнути зiткнення iз позашляховиком, що нацiлився просто на неi. Менi не треба було навiть бачити водiя, щоби збагнути, кому та машина належить: Кейт i Робу. Але хто ж тодi в пiкапi?

– Це вона! – репетував Чабс. – Я ж казав! Вона знайшла нас!

– А хто ж тодi той чоловiк з пiстолетом? – вигукнув Лаям. – Їi бойфренд?

Чоловiк, що висунувся з вiкна i стрiляв, змушений був вiдволiктися на позашляховик у хвостi, вiдтак почав розвертатися у протилежний бiк. Але часу в нього зосталося на пiвподиху. Пострiл iз позашляховика вцiлив йому у груди, здiйнявши у повiтря бризки кровi. Ще один пострiл – i мертве тiло стрiльця звiсилося з пасажирського вiкна вантажiвки. Водiй – жiнка – навiть оком не повела, щоби глянути на нього.

Я спостерiгала, як переднiй бампер червоноi вантажiвки нарештi вiдiрвався вiд позашляховика. З обома пробитими заднiми колесами машина, трясучись, звернула вбiк, на зустрiчну смугу, аж поки остаточно не зупинилась на узбiччi шосе.

– Це вона, – почула я слова Лаяма.

Я повернулася назад, насправдi очiкуючи побачити, як крiзь розтрощене задне вiкно нашого фургончика у мене цiлиться Роб. Проте Роб кермував.

Кейт сидiла на пасажирському сидiннi, мiцно стискаючи в руках гвинтiвку.

– Будь ласка, просто вiдпустiть мене, – мовила я, вхопивши Лаяма за плече. – Я повернуся до них. Не треба, щоби хтось постраждав.

– Саме так! – прокричав Чабс. – Пригальмуй, нехай виходить!

– Ану обое заткнiться! – мовив Лаям, кидаючи Чорну Беттi на смугу праворуч, а потiм знову – лiворуч. Позашляховик радше iхав услiд за нами, анiж переслiдував. Важко було сказати, чи це ми сповiльнились, чи то вони додали газу, бо за мить позашляховик врiзався у нас, i цього разу навiть паски безпеки не вберегли нас вiд рiзкого струсу.

Лаям щось пробурмотiв пiд носа, але його слова потонули в раптовому шквалi зливи. Опустивши скло, вiн висунув руку, нiби показуючи позашляховику обганяти.

– Зроби щось! – волав Чабс, хапаючись руками за кермо.

– Я намагаюсь, – мовив вiн, – але сконцентруватись не можу!

Вiн намагаеться використати своi здiбностi. Вiд усвiдомлення цього мене пройняв жах.

Великi краплi, що перiщили у вiкна, геть розмили довколишнi дерева, але Лаям про двiрники наче забув. Якби увiмкнув iх, то, можливо, ми би помiтили, як назустрiч нам мчить iнша машина. Пролунав звук ii клаксона, вивiвши Лаяма з трансу.

Мiнiвен повернувся на праву смугу, ледве уникнувши лобового зiткнення iз седаном. Якби те маленьке авто не загальмувало, позашляховик врiзався би просто в нього. Ми iз Зу розвернулись саме вчасно, аби побачити, як позашляховик знову вiдкотився на праву смугу. Кейт вдалося отямитися доволi швидко, тож перш нiж ми звели дух, вони нас уже майже наздогнали.

– Лаяме, – просила я, – будь ласка, просто з’iдь на узбiччя. Я не дозволю, аби вони щось вам зробили!

Не хочу повертатись.

Не хочу повертатись.

Не хочу…

Я заплющила очi.

– Зелена! – у моi думки ввiрвався голос Лаяма. – Вмiеш кермувати?

– Нi…

– Зможеш краще за Чабса?

– Можливо, але…

– Чудово! – вiдповiв вiн, схопивши мене за руку. – Сiдай на капiтанське мiсце.

Вiн хмикнув, навiть коли ще одна куля дзвiнко прошила металеву шкiру Беттi.

– Давай, це не важче, нiж iхати на велосипедi. Праворуч газ, лiворуч – гальма, а крутиш кермом. Це все, що треба знати.

– Почекай!

Але, мабуть, у цьому питаннi права голосу я не мала. Вiн знову вискочив на лiву смугу, щоби завадити позашляховику ще раз його вдарити, але натомiсть прискорився i рiзко вдарив по гальмах. Чорна Беттi зупинилась, а позашляховик пролетiв просто повз нас.

Усе трапилось так швидко, що я й не встигла оком клiпнути. Розстiбнувши ремiнь безпеки i пiдвiвшись, Лаям потягнув мене на водiйське сидiння. Машина котилась уперед сама по собi i я запанiкувала, натиснувши ногою туди, де, як менi здавалося, мали були гальма. Чорна Беттi сiпнулась уперед, i цього разу я закричала.

– Гальма лiворуч! – Лаям метнувся до приладовоi панелi, коли позашляховик вiдновив рух. Я почула, як завищали шини, коли Роб, розвернувши машину, перемкнув швидкiсть.

– Тисни на газ!

– Чому вiн не може кермувати? – пригнiчено спитала я.

Чабс вiдсунув пасажирське сидiння достатньо далеко, щоби звiльнити його для Лаяма.

– Через те, – мовив вiн, опускаючи скло, – що вiн ледве бачить на пiвтора метри перед собою. Повiр, тобi б не хотiлось мати такого водiя. Тому – тисни на газ!

Я зробила, як було сказано. Машина знову рвонула вперед, у той час як серце, здавалося, пiдскочило аж до горла. Колеса пробуксовували на мокрому асфальтi.

Лаям наполовину звiшувався з вiкна, наполовину сидiв на ньому.

– Швидше! – скомандував вiн.

Дощ лив як iз вiдра, але свiтло фар позашляховика пробивало ту непроглядь, поки я вела мiнiвен просто iм назустрiч. Ми iхали так швидко, що кермо пiд моiми руками двигтiло, так наче шукало лише нагоди, щоби зажити в

Страница 37

асним життям. Я ледве стримувалася, щоби з розпачу не закричати, i намагалася сильнiше тиснути на газ, але в Лаяма нiчого не виходило.




Конец ознакомительного фрагмента.



notes



1


Chubs – риби сiмейства карпових. (Тут i далi прим. перекл.)